Розділ 25

 

 

 

Зранку п’ятого серпня я залишався з Сейді, аж поки її не поклали на каталку і повезли до операційної. Там на неї чекав доктор Еллертон разом з іншими лікарями, кількості котрих вистачило б, щоб скласти баскетбольну команду. Очі в неї блищали від уже отриманого наркозу.

— Побажай мені удачі.

Я нахилився і поцілував її.

— Всієї удачі всього світу.

Минуло три години, поки її не прикотили назад до її палати — тієї самої, з тією самою картиною на стіні, з тим самим приплюснути унітазом — вона міцно спала, хропучи, лівий бік її обличчя ховався під свіжою пов’язкою. Ронда Мак-Ґінлі, медсестра з плечима футбольного захисника, дозволила мені залишитися з Сейді, поки вона трішки очуняє, що було великим порушенням правил. Правила для відвідувачів більш суворі в Країні Було. Якщо старша медсестра не подарує вам своєї симпатії, тобто.

— Як ти? — спитав я, тримаючи Сейді за руку.

— Стражденна. І сонна.

— Тоді спи, серденько.

— Може, іншим разом… — її голос завмер з в’янучим звуком хрррррр . Очі заплющились, але вона з натугою розплющила їх знову. — …буде краще. У твоєму світі.

Після цього вона вже відключилася, а я мав про що подумати.

Повернувшись до посту медсестри, я почув від Ронди, що внизу, в кафетерії, на мене чекає доктор Еллертон.

— Ми потримаємо її сьогодні і ще, мабуть, завтра, — сказав він. — Найменше нам хотілося б, аби причепилася якась інфекція. (Я, звісно, сам щойно про це був думав — один з тих збігів забавних, хоча й невеселих.)

— Як все пройшло?

— Як і очікувалося, але поранення, заподіяні їй Клейтоном, вельми серйозні. Залежно від швидкості регенерації, я думаю, наступна операція відбудеться десь у листопаді або у грудні. — Він закурив сигарету, видмухнув дим, і продовжив: — Маю зараз пекельну команду хірургів, і ми робимо все, що тільки можемо… але існує межа.

— Так, я знаю. — Я був певен, що знаю також іще дещо інше: не буде більше операцій. Тут принаймні. Коли Сейді наступного разу ляже під ніж, ножа взагалі там не буде. Там буде лазер.

У моєму світі.

 

 

Дрібна економія завше віддячує, кусаючи тебе за сраку. Я відмовився від телефону в квартирі на Нілі-стрит, щоб зекономити вісім чи десять доларів на місяць, а як він мені тепер потрібен. Добре, що за чотири квартали звідти стояла крамниця «Ю-Тот-М»[605], а в ній, поряд з кулером для кока-коли, стояла будка таксофону. Номер де Мореншильда в мене був записаний на папірці. Кинувши в апарат дайм, я його набрав.

— Резиденція де Мореншильда, чим можу допомогти?

Голос не Джинні. Мабуть, служниця… а все ж таки, звідки беруться де Мореншильдові бакси?

— Я волів би побалакати з Джорджем, будь ласка.

— Боюся, він зараз в офісі, сер.

Я вихопив з нагрудної кишені ручку.

— Ви можете продиктувати мені тамтешній номер?

— Так, сер. Сі-Чепел 5-6323.

— Дякую.

Номер я записав у себе на тильному боці долоні.

— Як мені передати, хто телефонував, якщо ви до нього не додзвонитеся, сер?

Я повісив слухавку. Знову мене немов огорнуло холодом. Я вітав це. Якщо мені бодай колись була потрібна холодна ясність, то це саме зараз.

Я вкинув ще дайм, цього разу почувши секретарку, котра повідомила мені, що я потрапив до корпорації «Сентрекс». Я сказав їй, що хочу поговорити з де Мореншильдом. Вона, звісно, захотіла взнати навіщо.

— Скажіть йому, що йдеться про Жана-Клода Дювальє[606]та Лі Освальда. Скажіть, що це в його інтересах.

— Ваше ім’я, сер?

Розірвати-Лопнути тут не прокотить.

— Джон Леннон[607].

— Не вішайте слухавку, будь ласка, містере Леннон. Я дізнаюся, чи він наразі доступний.

Не зазвучало жодної чекальної музики, що вже сприймалося як велике благо. Я прихилився до стіни будки, втупившись поглядом у табличку: ЯКЩО ВИ КУРИТЕ, ВВІМКНІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВЕНТИЛЯТОР. Я не курив, але вентилятор все одно ввімкнув. Користі від нього було мало.

У вусі мені клацнуло так, що я аж скривився, а слідом почувся голос секретарки:

— Ви на зв’язку, містере Джон?

— Алло, — той бадьористий, самовпевнений акторський голос. — Алло? Містере Леннон?

— Алло. Це безпечна лінія?

— Що ви маєте… Так, звісно, звичайно. Одну хвилинку. Я зачиню двері.

Після невеличкої паузи він з’явися знову.

— Про що йдеться?

— Про Гаїті, друже мій, і нафтові концесії.

— А до чого тут мсьє Дювальє і той парубок Освальд? — у його голосі не прозвучало стривоженості, сама лиш життєрадісна цікавість.

— О, ви їх обох знаєте значно краще, ніж я. Називайте їх просто Бейбі Док і Лі, чого вам соромитись?

— Я дуже зайнятий сьогодні, містере Леннон. Якщо ви мені не поясните, про що взагалі мова, боюся, буду змушений…

— Бейбі Док може ухвалити те, на що ви чекаєте протягом останніх п’яти років, ліцензії на розробку нафтових родовищ у Гаїті. Вам це відомо; він права рука свого батька, він керує тонтон-макутами, і він перший у черзі на трон. Ви йому до вподоби, і ви до вподоби нам …

Голос де Мореншильда втратив акторські інтонації, став схожим на голос справжньої людини.

— Кажучи «нам» , ви маєте на увазі…

— Ви усім нашим подобаєтеся, де Мореншильде, але нас непокоїть ваш зв’язок з Освальдом.

— Господи, та я з цим парубком ледь знайомий! Я його вже не бачив місяців сім чи й вісім!

— Ви бачилися з ним на Великдень. Коли привезли в дарунок його маленькій дочці плюшевого кроля.

Дуже довга пауза. А тоді:

— Так, пригадую, дійсно привозив. Зовсім про це був забув.

— І про того, хто стріляв у Едвіна Вокера, теж забули?

— Який це має стосунок до мене ? Чи до мого бізнесу ?

У справжність його обуреного здивування майже неможливо було не повірити. Ключове слово тут майже .

— Кажіть далі, — заохотив я. — Ви звинувачували Освальда в тому, що це зробив він.

— Я жартував, чорти б його забрали!

Я подарував йому два удари серця і лише потім промовив:

— Ви здогадалися, на яку компанію я працюю, де Мореншильде? Я вам натякну — це не «Стандард Ойл».

На іншому кінці лінії запанувала тиша, поки де Мореншильд прокручував собі в голові все те лайно, яке я йому же встиг згодувати. Хоча це не було лайном, не суцільним принаймні. Про плюшевого кроля я точно знав, знав і про те, як він почав піддрочувати Лі «як же це ти в нього промазав?», коли його дружина помітила гвинтівку. Висновок мав здаватися цілком очевидним. Моя компанія — це була та сама Компанія, і єдине питання, яке зараз хвилювало де Мореншильда — я на це сподівався, — що ще і як багато ми вже встигли піддивитися-підслухати з його беззаперечно цікавого життя.

— Це якесь непорозуміння, містере Леннон.

— Заради вашого ж блага, я сподіваюся на правду з вашого боку, бо з нашого боку це виглядає так, ніби це саме ви підбурювали його до того пострілу. Раз у раз повторюючи, який той Вокер запеклий расист та що невдовзі він стане американським Гітлером.

— Це абсолютна неправда!

Я проігнорував його вигук.

— Але не це найбільше нас непокоїть. Найбільше нас непокоїть те, що ви могли перебувати в компанії з Освальдом у його діях десятого квітня.

— Ach, mein Gott! [608]Це зовсім безглуздя!

— Якщо ви спроможні це довести… і якщо ви пообіцяєте триматися подалі від неврівноваженого містера Освальда в майбутньому…

— Заради Бога, він тепер у Новому Орлеані!

— Стуліть пельку, — наказав я. — Нам відомо, де він і чим займається. Розповсюджує прокламації «За справедливе ставлення до Куби». І якщо найближчим часом не перестане, опиниться у в’язниці. — Він дійсно в ній опиниться, і станеться це менш ніж за тиждень. Його дядько Датц, той, що пов’язаний з Марчелло, витягне Лі, заплативши за нього заставу. — Доволі скоро він повернеться в Даллас, але ви з ним не бачитиметеся. Ці ваші дрібні ігрища скінчилися.

— Я вам кажу, я ніколи…

— Зазначені концесії ще можуть дістатися вам, але не інакше, як після того, коли ви зможете довести, що не були разом з Освальдом десятого квітня. Ви здатні це зробити?

— Я… дайте подумати. — Залягла довга пауза. — Так. Так. Гадаю, я можу.

— Тоді ми зустрінемося.

— Коли?

— Цього вечора. О дев’ятій. Наді мною стоять люди, яким я мушу звітувати, ці люди вельми засмутяться, якщо я подарую вам час для вибудовування собі алібі.

— Приїздіть до мене додому. Я скажу Джинні, щоб сходила в кіно з подругою.

— Маю на думці інше місце. І вам його легко буде знайти.

І я назвав йому те місце.

— Чому там? — запитав він зі щирим здивуванням.

— Просто приїздіть. І якщо не бажаєте, щоби на вас розсердилися p ère і fils [609]Дювалює, ви приїдете туди сам, друже мій.

Я повісив слухавку.

 

 

Рівно о шостій я знову був у шпиталі, де півгодини просидів із Сейді. Голова в неї знов була ясною, і біль, як вона запевняла, був не зовсім нестерпним. О шостій тридцять я поцілував її в гарну щоку, повідомивши, що мушу йти.

— Та справа? — спитала вона. — Та твоя справжня справа?

— Так.

— І там ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби. Правильно?

Я кивнув: «І помилково ніхто» .

— Будь обережним.

— Діятиму, наче по яйцях ходжу.

Вона спробувала усміхнутись. А вийшла гримаса, бо противилася свіжостягнута шкіра на лівій половині її обличчя. Очі її дивилися мені за плече. Я обернувся й побачив у дверях Діка й Еллі, вбраних у свій найкращий одяг. Дік був у легкому літньому костюмі з краваткою-бантом і в капелюсі міського ковбоя, Еллі у шовковій сукні рожевого кольору.

— Якщо хочете, ми можемо почекати, — промовила Еллі.

— Ні, заходьте. Я вже йду. Але не балакайте з нею надто довго, вона втомилася.

Я двічі поцілував Сейді — в сухі губи і вологий лоб. А потім поїхав на Західну Нілі-стрит, де розклав перед собою речі, куплені в крамниці маскарадних костюмів і сувенірів. Довго й уважно я працював перед дзеркалом у ванній, часто зазираючи до інструкції, жалкуючи, що поряд нема Сейді, котра могла б мені з цим допомогти.

Мене не тривожила думка, що де Мореншильд може на мене поглянути й запитати: «А чи не бачив я вас десь раніше?» ; я переймався тим, щоби він не впізнав «Джона Леннона» де-небудь потім. Зважаючи на його схильність до правдивості, мені, ймовірно, знову доведеться на нього тиснути. Якщо так трапиться, я хотів запопасти його зненацька.

Першим чином я приклеїв вуса. Кущасті такі, з ними я став схожим на якогось негідника з вестерна Джона Форда[610]. Настала черга гриму, яким я покрив і обличчя й руки, надавши собі ранчерської засмаги. Далі окуляри в роговій оправі з простими скельцями. Я було подумав, чи не освітлити собі волосся, але в такому разі виникла б паралель з Джоном Клейтоном, стерпіти якої мені було несила. Натомість я нацупив на голову бейсбольний картуз «Сан-Антоніо Буллетс»[611]. Закінчивши, я ледь упізнав себе в дзеркалі.

— Ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби, — сказав я своєму відображенню в дзеркалі. — І помилково ніхто. Домовилися?

Незнайомець кивнув, але очі поза тими його фальшивими окулярами залишались холодними.

Останнє, що я зробив, перед тим як звідти піти — дістав з верхньої полиці шафи револьвер і поклав собі до кишені.

 

 

На стоянку наприкінці Мерседес-стрит я приїхав на двадцять хвилин раніше, але де Мореншильд там уже чекав, його помпезний «Кадилак» стояв під цегляною задньою стіною складу «Монтгомері Ворд». Це означало, що він стривожений. Чудово.

Я роззирнувся довкола, майже очікуючи, що побачу дівчаток-стрибунок, але ж, звісно, ввечері їх не було — може, вже спали, дивлячись сни про Париж і Чарлі Чапліна, котрий поїхав знімати тамтешніх леді.

Я припаркувався біля яхти де Мореншильда, опустив вікно, висунув ліву руку і поманив його вказівним пальцем. Якусь мить де Мореншильд залишався сидіти на місці, ніби вагаючись. Потім виліз. Ефектного вистрибу з машини не продемонстрував. Вигляд мав зляканий, принишклий. І це також було чудово. У руці він тримав якусь теку. Судячи з того, яка вона була тоненька, мало чого лежало всередині неї. Я сподівався, що ця тека не просто для реквізиту. Бо інакше нам доведеться з ним тут довгенько витанцьовувати, і танок той буде не лінді-гоп.

Він відчинив дверцята, нахилився й промовив:

— Послухайте, ви не збираєтеся мене застрелити, нічого такого, ні?

— Нєа, — відповів я, сподіваючись, що це в мене прозвучало ліниво. — Якби я був з ФБР, вам цим варто було б турбуватися, але я не звідти, і ви самі це розумієте. А з нами ви уже мали справи.

Я молив Бога, щоби Ел у своїх нотатках не помилявся щодо цього.

— Ця машина прослуховується? А ви самі ?

— Якщо будете обережним у висловлюваннях, вам нема про що непокоїтися, вам це ясно? Нумо, сідайте.

Він сів і закрив дверцята.

— Щодо тих концесій…

— Про це ви зможете поговорити іншим разом, з іншими людьми. Нафта — не моя спеціалізація. Я спеціалізуюся на роботі з людьми, котрі нерозважливо поводяться, а ваші стосунки з Освальдом були вельми нерозважливими.

— Мені було просто забавно, і більше нічого. Це чоловік, котрий зумів утекти до Росії, а потім звідти втекти до Сполучених Штатів. Неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип. Ну, й іще… — він прокашлявся, — я маю приятеля, котрий хоче трахнути його дружину.

— Про це нам відомо, — сказав я, думаючи про Бухе — чергового Джорджа в нескінченному параді людей з цим іменем. Мені вельми полегшало б, аби існувала можливість відімкнути цю луна-камеру минулого. — Єдиний інтерес для мене полягає у з’ясуванні істини, чи ви дійсно не мали нічого спільного з тим нездарним замахом на Вокера.

— Подивіться на це. Я взяв це з альбому для газетних вирізок моєї дружини.

Розкривши теку, в якій, як виявилося, лежав єдиний газетний аркуш, він простягнув його мені. Я ввімкнув верхній світильник «Шеві», сподіваючись, що моя засмага не здасться йому тим, чим вона була — гримом. А з іншого боку, кого це могло хвилювати? Це б іще більше налякало Де Мореншильда, як підтвердження шпигунської схильності до гри в «плащі й кинджали».

То була шпальта газети «Морнінг Ньюз» за 12 квітня. Рубрику я знав. Називалась вона ВЕРШКИ МІСТА, і більшість далласців читали її уважніше за національні й світові новини. Там було повно набраних жирним шрифтом імен та фотографій чоловіків і жінок у вечірньому вбранні. Де Мореншильд не забув червоною ручкою обвести місце на півдорозі до низу шпальти. На фотоілюстрації біля замітки легко упізнавалися Джордж і Джинні. Він був у смокінгу і демонстрував усмішку, в якій зубів було — як клавіш у піаніно. Дженні демонструвала дивовижно глибоке декольте, до якого, схоже, уважно зазирала третя особа за їхнім столом. Кожен з цієї трійці тримав у руці бокал шампанського.

— Це газета за п’ятницю , — сказав я. — Постріл у Вокера було зроблено в середу.

— Новини у «Вершках міста» завжди відстають на два дні. Бо це ж рубрика про нічне життя, розумієте? Крім того, не дивіться тільки на фото, ви прочитайте, гаразд? Там все написано, чорним по білому!

Я прочитав, хоча й відразу, щойно побачив його ім’я, набране в газеті тим нахабно-сороміцьким масним шрифтом, я зрозумів, що він від початку казав мені правду. Обертони в гармонії забриніли гучно, немов хтось ввімкнув тумблер реверберації в гітарному підсилювачі.

 

Місцевий нафтовий раджа Джордж де Мореншильд зі своєю дружиною підняли бокал (а може, їх там було піднято цілу дюжину!) у клубі «Карусель» увечері в середу, святкуючи день народження означеної стильно-розвеселеної леді. Якого віку? Голубочки не зізналися, але, на наш погляд, виглядом вона ані на день не старша двадцяти трьох років (чи ти ба!). Їх особисто привітав імпозантний господар «Каруселі» Джек Рубі, пославши їм пляшку шампану, а потім приєднавшись до них, щоб підняти тост. З днем народження Джинні, сяй нам ще довго!

 

— Шампанське — дешевка дешевкою, у мене похмілля не проходило до третьої години наступного дня, але це було того вартим, якщо ви тепер задоволені.

Я був задоволений, а заразом заінтригований.

— Наскільки добре ви знаєте цього чоловіка, Рубі?

Де Мореншильд фиркнув — весь його баронський снобізм виявився в цьому короткому посмику повітря крізь роздуті ніздрі.

— Не вельми знаю і не жалкую з того. Цей скажений єврейчик пригощає випивкою поліцейських, щоби вони дивилися в інший бік, коли він дає волю своїм кулакам. А він полюбляє цю справу. Колись такий норов доведе його до великих неприємностей. Джинні подобаються стриптизерки. Вони її збуджують. — Він знизав плечима, немов кажучи, хто зрозуміє цих жінок. — Ну, а тепер ви… — Він перевів погляд на мене, побачив револьвер у моїй руці й закляк. Очі його вибалушилися. Вистромився язик і облизнув губи. Кумедне «цмок» пролунало, коли він втягував його назад собі до рота.

— Чи я задоволений? Це ви збиралися знову в мене спитати? Я поткнув його дулом револьвера, отримуючи чимале задоволення від того, як він почав хапати ротом повітря. Вбивство змінює людину, я вам це кажу, людина жорсткішає, але на мій захист, якщо й існував хтось вартий благодійного залякування, то це саме він. На Маргариті почасти лежала відповідальність за те, яким став її менший син, чимало вини в тому було на самому Лі — всі ті його примарні мрії про славу, — але де Мореншильд також зіграв свою роль. А чи був це якийсь складний план, визрілий десь у глибинних нутрощах ЦРУ? Ні. Барона просто розважало його товаришування з покидьком. Як і викиди гніву й відчаю з розжареної духовки розладнаної психіки Лі.

— Прошу, — прошепотів де Мореншильд.

— Я задоволений. Але послухай сюди, ти, напиндючений гусак: ти більше ніколи не бачитимешся з Лі Освальдом. Ніколи не балакатимеш з ним по телефону. Ніколи й словом не прохопишся про цю розмову ні його жінці, ні його матері, ні Джорджу Бухе і жодному з решти емігрантів. Тобі зрозуміло?

— Так. Абсолютно. Я вже й так ним знудився.

— І вполовину не так, як я знудився тобою. Якщо я дізнаюся, що ти говорив з Лі, я тебе вб’ю. Допер?

— Так. А ті концесії…

— Хтось зв’яжеться. А тепер уйобуй з моєї машини.

Так він і зробив, і то хутко. Коли він уже сів за кермо «Кадилака», я знову виставив руку з вікна своєї машини. Цього разу, замість його поманити, я показав вказівним пальцем у напрямку Мерседес-стрит. Він поїхав.

Я ще трохи посидів на місці, дивлячись на газетний аркуш, який він у своїй поспішливості забув забрати. Джек Рубі й де Мореншильди разом, з піднятими бокалами. Чи це не ознака того, що дійсно існувала змова? Конспірологи, котрі вірять у стрільців, які вискакують з каналізаційних люків, та в примарних Освальдових двійників, либонь, саме так і вирішили б, але я знав, у чім справа. Це всього лиш чергова гармонізація. Звичайна справа в Країні Було, де все вібрує обертонами-відлуннями.

Мені вірилось, що врешті я зачинив Елове вікно невизначеності і жодному протягу крізь нього більше не прослизнути. Освальд мусить повернутися в Даллас третього жовтня. Згідно з нотатками Ела, в середині жовтня його приймуть на роботу в Техаському сховищі шкільних підручників. От тільки цього не станеться, бо десь між третім і шістнадцятим числом я мав намір покласти край його жалюгідному, небезпечному життю.

 

 

Мені дозволили забрати Сейді зі шпиталю вранці сьомого серпня. Всю дорогу додому, до Джоді, вона сиділа тихесенько. Я міг тільки здогадуватися, як вона ще страждає від болю, але майже всю поїздку вона мирно тримала свою руку в мене на стегні. Коли ми біля великого білборда Денголмських Левів звернули з 77-го шосе, вона промовила:

— У вересні я повертаюсь на роботу до школи.

— Правда?

— Так. Якщо я змогла постати перед усім містом в «Грейнджі», гадаю, зможу й перед зграйками дітей у бібліотеці. Крім того, маю відчуття, що нам не завадять гроші. Якщо в тебе нема якихось невідомих мені джерел прибутку, ти скоро зовсім збанкрутуєш. Завдяки мені.

— Я очікую деяких грошей наприкінці цього місяця.

— Той двобій?

Я кивнув.

— Добре. Та все одно мені недовго залишилось чути сміх і перешіптування за спиною. Бо коли поїдеш ти, тоді й я з тобою. — Вона затнулася. — Якщо ти цього все ще хочеш.

— Сейді, це все , чого я хочу.

Ми повернули на Головну вулицю. Джем Нідем якраз завершував щоденний рейс на своєму молочарському фургоні. Перед пекарнею розкладав під марлевою наміткою буханці свіжого хліба Білл Гейвері. З машини, що проїхала повз нас, Джен і Дін співали про те, як гарно у Серф-сіті, де на одного хлопця припадають аж дві дівчини[612].

— Джейку, а мені там сподобається? У твоєму світі?

— Сподіваюся, серденько.

— Там дуже все не схоже на тутешнє?

Я посміхнувся.

— Люди більше платять за бензин і мусять натискати більше кнопок. А в іншому все майже так само, як тут.

 

 

Той спекотний місяць серпень ми, як могли, старалися зробити схожим на наш медовий місяць, і нам було хороше. Я перестав прикидатися, ніби живу в Діка, хоча машину, як і перше, на ніч я залишав на його під’їзній алеї.

Сейді швидко оклигувала після останніх тортур її плоті, і хоча шкіра під оком залишалася обвислою і щока запалою, пошрамованою там, де Клейтон її прорізав аж досередини рота, були видимі вже й явні покращення. Зважаючи на те, що він мав, Еллертон зі своєю командою зробив гарну роботу.

Сидячи рядком в неї на дивані перед вентилятором, що розвіював нам з лоба волосся, ми читали книжки — у неї в руках «Група» , у мене «Джуд Непомітний» [613]. Ми влаштовували пікніки в неї на задньому подвір’ї під тим її пречудовим китайським горіхом, випиваючи галони кави з льодом. Сейді знову почала намагатися менше курити. Ми дивилися «Сирицю» і «Бена Кейсі» [614]і «Трасу 66» . Одного вечора вона ввімкнула канал, де показували «Нові пригоди Еллері Квіна» , але я попрохав її переключити на щось інше. Не люблю детективів, пояснив я.

Перед тим як іти до ліжка, я делікатно намащував кремом її поранене обличчя, а коли ми опинялися в ліжку… там було так хороше. Та облишмо про це.

Одного дня, виходячи з бакалії, я наштовхнувся на поважну членкиню шкільної ради Джессіку Келтроп. Вона сказала, що хотіла б зайняти в мене хвилинку для розмови, як вона це означила, на «делікатну тему».

— Цікаво, на яку саме, міз Келтроп? — поцікавився я. — Бо я купив морозиво і хотів би донести його додому раніше, ніж воно розтане.

Вона подарувала мені крижану усмішку, від якої французькому ванільному ще довгі години не загрожувало б розмерзання.

— Домом ви називаєте дім на Бортьовій алеї, містере Емберсон? Там, де живете з нещасною міс Дангіл?

— А яким чином це стосується ваших справ?

Її усмішка ще трішечки покрижанішала.

— Як членкиня шкільної ради, я мушу стежити за тим, щоби мораль нашого педагогічного персоналу залишалася незаплямованою. Якщо ви живете разом з міс Дангіл, це безпосереднім, найсерйознішим чином торкається мене. Підлітки швидко все підхоплюють. Мавпують те, що бачать у дорослих.

— Ви так гадаєте? Маючи за плечима п’ятнадцять років роботи в школі, можу вас запевнити, що, спостерігаючи поведінку дорослих, підлітки якомога швидше тікають в протилежному напрямку.

— Поза всякими сумнівами, наша дискусія щодо вашого бачення підліткової психології, містере Емберсон, могла б бути цікавою, але не для того я попрохала вас про цю розмову, якою вона не є неприємною для мене особисто. — Жодного неприємного почуття не виражало її обличчя. — Якщо ви живете з міс Дангіл у гріху…

— Гріх, — промовив я. — Ось де цікаве слово. Ісус сказав, хай кине перший камінь той, хто сам без гріха. Чи радше він мав на увазі ту . А сама ви без гріха, міз Келтроп?

— Розмова не про мене.

— Але ми могли б зробити її розмовою про вас. Я міг би її такою зробити. Наприклад, міг би почати розпитувати там і тут про байстрюка, якого ви колись позбавилися.

Вона поточилася, немов від удару, відступивши на два кроки під стіну бакалійної крамнички. Я зробив два кроки вперед, торби з покупками крутнулись у мене в руках.

— Я вважаю це мерзотною образою. Якби ви й досі викладали, я би…

— Не маю сумніву, що ви би, але я у вас не працюю, отже, раджу вам вислухати мене вельми уважно. Наскільки мені відомо, ви народили дитину, коли вам було шістнадцять років і ви ще жили на ранчо Солодка Вода. Я не знаю, хто був батьком тієї дитини, хтось із ваших однокласників, приблудний ковбой чи, може, навіть ваш власний батько…

— Ви огидний!

Дійсно. І подеколи це буває так приємно.

— Мене не турбує, ким він був, але я турбуюся про Сейді, котра пережила більше болю й сердечних мук, аніж вам довелося відчути за все життя. — Тепер я вже притискав її до цегляної стіни. Вона дивилася на мене знизу вгору, побілілими від жаху очима. В інший час і в іншому місці я відчув би до неї жаль. Та не тепер. — Якщо ви бодай єдиним словом зачепите Сейді — бодай єдине слівце, бодай комусь — я докладу всіх зусиль, щоб з’ясувати, де зараз та ваша дитина, і рознесу про це звістку від краю до краю цього міста. Ви мене зрозуміли?

— Геть з мого шляху! Дайте мені пройти!

— Ви мене зрозуміли?

— Так! Так!

— От і добре. — Я відступив вбік. — Живіть власним життям, міз Келтроп. Маю підозру, воно у вас, відтоді як ви були шістнадцятирічною, доволі сіреньке — хоча й клопітке, риття в чужій брудній білизні робить людину постійно заклопотаною, — але воно ваше. А нам дайте жити нашим життям.

Вона шмигнула ліворуч вздовж цегляної стіни, в напрямку парковки поза крамницею. Очі мала вибалушені. Вони невідривно дивились на мене.

Я ласкаво всміхнувся:

— Перш ніж нам забути про цю бесіду, уявити, що її ніколи не відбувалося, хочу дати вам маленьку пораду, моя дрібненька леді. Просто від душі. Я кохаю Сейді, а до закоханого чоловіка не варто дойобуватися. Якщо ви встромлятиме носа до моїх справ — або справ Сейді — я добре постараюся, щоби зробити вас найжалюгіднішою сучкою з усіх пуристок в цілому Техасі. Така моя вам щира обіцянка.

Вона кинулася навтьоки в бік парковки. Бігла незугарно, як людина, котра давно-давно не рухалася інакше, як тільки повільною, статечною ходою. У своїй брунатній сукні завдовжки до середини литок, непрозорих панчохах і поміркованих черевиках на низьких підборах вона була втіленням тієї епохи. З вузлика в неї на голові вибилося волосся. Колись, я не мав сумніву, вона носила його розпущеним, як це подобається у жінок чоловікам, але давним-давно то було.

— І доброго вам дня! — гукнув я їй вслід.

 

 

Я перекладав покупки до морозилки, коли в кухню зайшла Сейді.

— Тебе так довго не було. Я почала непокоїтися.

— То все через балачки. Ти ж знаєш, як воно в Джоді. Завжди стрінеться хтось охочий потеревенити.

Вона посміхнулась. Посмішка їй давалася вже трішки легше.

— Ти такий ласкавий.

Я подякував Сейді, повідомивши їй, що це вона ласкава дівчина. Одночасно загадуючись, чи розповість Келтроп щось Фреду Міллеру, іншому члену шкільної ради, котрий теж вважав себе охоронцем міської моралі. Щодо цього я мав сумніви. Проблема полягала не просто в тому, що я знав про її юнацьку нерозсудливість; я ставив на меті її налякати. Це подіяло на де Мореншильда, так само це подіяло й на неї. Залякування людей — брудна справа, але ж хтось її мусить робити.

Сейді перетнула кухню й обняла мене однією рукою.

— Як би ти поставився до вікенду у «Кендлвудських Бунгало» перед початком занять у школі? Як тоді, в наші колишні часи? Сейді іноді буває занадто розв’язною, чи не так?

— Ну, що тут сказати, хіба що, коли як, — я вхопив її в обійми. — Мова йде про безстидний вікенд?

Вона спалахнула. Тільки шкіра біля шрамів залишалася білою, лискучою.

— Абсолютно безстидний, сеньйоре.

— Ну, тоді чим швидше, тим краще.

 

 

Насправді вікенд не вийшов безстидним, хіба що ви вважаєте — як це притаманне Джессікам Келтроп усього світу, — ніби заняття коханням є безстидним. Авжеж, правда, багато часу ми проводили в ліжку. Але й надворі ми також провели чимало часу. Сейді була невпинною ходачкою, а відразу поза Кендлвудом на відрогах пагорбів відкривався широчезний простір. Там буяло розмаїття польових квітів пізнього літа. Деякі з них Сейді знала за іменами — іспанський кинджал, колючий мак, щось із назвою юкка пташина, — але щодо решти вона лише хитала головою, а потім нахилялася, щоби вдихнути їхній аромат, бодай скільки його там іще залишалося. Ми гуляли рука в руці, висока трава обмітала нам холоші джинсів, а у високому техаському небі пливли величезні білі хмари з пухкими верхівками. Довгі віконниці з тіней і світла сунули полем. Того дня дув свіжий бриз і зовсім не чулося запаху нафти. На вершині пагорба ми обернулись і подивилися назад. Бунгало здавалися дрібненькими, нікчемними цятками на де-не-де утиканій деревами широкій долоні прерії. А дорога здавалася стрічечкою.

Сейді сіла, підтягнувши коліна під груди, й обхопила себе руками за гомілки. Я сів поряд.

— Хочу спитати у тебе дещо, — мовила вона.

— Гаразд.

— Це не про те… ну, не про те, звідки ти прибув… про те я зараз не в силах навіть думати. Це про людину, котру ти прибув зупинити. Про того, котрий, як ти казав, збирається вбити президента.

Я завагався.

— Це делікатна тема, серденько. Ти пам’ятаєш, я тобі казав про велику машину, повну гострих зубів?

— Так.

— І ще сказав, що не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся. Я й так уже встиг наговорити зайвого — більше, ніж хотів, і, либонь, більше, аніж мусив би. Бо минуле не бажає, щоб його змінювали. Воно відбивається, коли намагаєшся це робити. І чим серйозніша потенційна зміна, тим жорстокіше воно відбивається. Я не хочу, щоб тебе понівечило.

— Мене вже понівечено, — промовила вона тихо.

— Ти питаєшся, чи є в цьому моя вина?

— Ні, милий, — торкнулася вона долонею моєї щоки. — Ні.

— Але, можливо, саме так і є, принаймні почасти. Є така річ, що зветься ефект метелика… — Сотні їх пурхали навкруг нас, ніби ілюструючи сам цей факт.

— Я знаю, що це таке, — сказала вона. — У Рея Бредбері є про це оповідання.

— Справді?

— Воно називається «І прогримів грім». Дуже красиве й дуже хвилююче оповідання[615]. Але ж, Джейку… Джонні був божевільним задовго до того, як вийшов на сцену ти. Я покинула його задовго до того, як ти тут з’явився. І якби не було тебе, міг нагодитися якийсь інший чоловік. Я певна, що він не був би таким чудовим, як ти, але я-то про це не знала б, хіба не так? Час — це дерево з багатьма гілками.

— Що тобі хочеться знати про того парубка, Сейді?

— Головно, чому ти просто не подзвониш у поліцію — звісно, анонімно — і не доповіси на нього.

Я зірвав і почав жувати травинку, тим часом думаючи, як їй все пояснити. Перше, що спливло мені до голови, це слова, сказані де Мореншильдом на парковці біля «Монтгомері Ворда»: «Він неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип» .

Точна характеристика. Лі вирвався з Росії, коли вона йому набридла; а потім, застреливши президента, він зумів вислизнути з Книгосховища, попри майже миттєву реакцію поліції й спецслужб. Звісно , що реакція була швидкою, багато людей бачило, звідки саме стріляли.

Лі стоятиме перед націленою на нього зброєю, відповідаючи на перші питання в кімнаті відпочинку на другому поверсі Книгосховища, ще до того, як помираючого президента довезуть до шпиталю Паркленд. Коп, який його там опитуватиме, потім згадає, що хлопець відповідав розсудливо й переконливо. Оскільки за Лі як за свого працівника поручиться тамтешній бригадир Рой Трулі, коп дозволить Оззі Кролику піти, а сам поспішить нагору шукати місце, звідки стріляли. Здавалося цілком імовірним, що могли минути дні й тижні, перш ніж Освальда десь би схопили, аби він не нарвався на патрульного Тіппіта.

— Сейді, даллаські копи оганьбляться на весь світ своєю некомпетентністю. Треба бути божевільним, щоб їм довіряти. Вони можуть взагалі не відреагувати на анонімне повідомлення.

— Але чому? Чому вони не реагуватимуть?

— Наразі тому, що той парубок зараз не в Техасі й навіть не збирається сюди повертатися. Він обмірковує план, як йому втекти до Куби.

— До Куби ? Чому, заради Бога, саме до Куби ?

Я помотав головою.

— Це неважливо, бо цього не станеться. Він повернеться в Даллас, але без жодного наміру вбивати президента. Він навіть не знає, що Кеннеді збирається відвідати Даллас. Сам Кеннеді цього не знає, бо цей візит ще не внесено до його графіку.

— Але ти знаєш.

— Так.

— Бо в тому часі, звідки ти прибув, усе це описано в підручниках історії.

— Так, у загальних рисах. У мене є детальні нотатки, зроблені моїм другом, котрий і послав мене сюди. Якось, коли все це закінчиться, я розповім тобі мою історію цілком. Але не зараз, коли та зубата машина все ще працює на повну потужність. Важливе тут ось що: якщо поліція допитає того парубка раніше середини листопада, він видасться їм абсолютно невинним, бо він і є невинним. — Чергова тінь великої маси хмар накотилися на нас, і на кілька хвилин на кілька градусів впала температура. — Наскільки я можу розуміти, остаточного рішення він, можливо, не прийняв аж до того моменту, коли натиснув гачок.

— Ти так кажеш, ніби це вже трапилося, — зачудувалась вона.

— У моєму світі це трапилось.

— А яка важлива подія станеться в середині листопада?

— Шістнадцятого числа «Морнінг Ньюз» оповістить Даллас про маршрут кортежу Кеннеді, і зокрема вздовж Головної вулиці. Осва… той парубок прочитає цю статтю і зрозуміє, що машини проїдуть фактично поряд з тим місцем, де він працює. Можливо, він вирішить, що це йому знак від Бога. Або від привида Карла Маркса.

— А де він працюватиме?

Я знову помотав головою. Їй небезпечно було це знати. Звичайно, тут взагалі не було нічого безпечного. Проте (я вже це казав, але воно варте повторення) яке ж то величезне полегшення, коли можеш бодай щось з того розповісти іншій людині.

— Якби поліція з ним побалакала, це могло б його принаймні сполохати, відстрашити від таких дій.

Вона мала рацію, але який це шалений ризик. Я вже був ризикнув трішки, поспілкувавшись із де Мореншильдом, але де Мореншильд бажав отримати нафтові концесії. Ну й головне, я його так налякав, що він ледь в штани не напудив. Мені вірилося, що він мовчатиме. Інша справа Лі…

Я взяв Сейді за руку:

— Зараз я можу передбачити, куди й коли вирушить цей тип, точно так, як можу передбачити, куди поїде потяг, бо він повсякчас на своїх рейках. Тільки-но встряну, щойно я втручуся , все розсиплеться.

— А якби ти поговорив з ним особисто?

Абсолютно кошмарне видіння зринуло в моїй уяві. Я побачив, як Лі докладає копам: «Цю ідею мені вклав до голови чоловік на ім’я Джордж Емберсон. Якби не він, сам би я до такого ніколи не додумався».

— Не думаю, що це також могло б чимсь зарадити.

Зніченим голосом вона спитала:

— Ти мусиш його вбити?

Я не відповів. Що само по собі вже було відповіддю.

— І ти насправді знаєш, що це мусить трапитися?

— Так.

— Так само, як ти знаєш те, що двобій двадцять дев’ятого числа виграє Том Кейсі?

— Так.

— Навіть попри те, що геть усі, хто розуміється на боксі, кажуть, що Тайгер його знищить?

Я усміхнувся:

— Ти читала спортивні розділи в газетах.

— Так, читала. — Вона забрала в мене з рота травинку і поклала її собі до рота. — Я ніколи не була на боксерському матчі. Ти мене поведеш?

— Це не зовсім живе шоу, ти ж знаєш. Просто пряма трансляція на великому телеекрані.

— Я знаю. Ти мене поведеш?

 

 

У Даллаському «Аудиторіумі» того вечора, коли відбувався двобій, було чимало гарних жінок, але Сейді отримала свою долю захоплених поглядів. Вона ретельно загримувалася для цієї події, хоча навіть наймайстерніший грим міг лише мінімізувати ушкодження на її обличчі, але не приховати їх цілком. Наразі вельми допоміжною виявилась її сукня. Сукня гладенько облягала лінії її тіла й мала глибокий викот.

Ідеальним додатком став капелюшок-федора, який їй позичила Еллен Докерті, коли Сейді поділилася з нею, що я хочу взяти її на боксерський матч. Капелюшок був майже точно таким, як той що на Інгрид Бергман у фінальній сцені фільму «Касабланка» [616]. Безтурботно посаджений на голові, цей капелюшок чудово окреслював обличчя Сейді… ну й звісно ж, зсунутий на лівий бік, він відкидав трикутник глибокої тіні на її понівечену ліву щоку. Це було ефективнішим за будь-який грим. Коли Сейді вийшла зі спальні на оглядини, я повідомив їй, що вона просто перфектна. Вираз полегшення й іскорки збудження в очах підказували — вона зрозуміла, що я сказав це не просто, щоб її втішити.

На дорогах у напрямку Далласа було не пропхнутися, так багато їхало туди машин, тож коли ми зайняли свої місця в залі, вже тривав третій з п’яти попередніх боїв — великий чорний боксер і ще більший білий неспішно трамбували одне одного, а натовп підсвистував. Не один, а чотири величезних екрани висіли над полірованим деревом майданчика, на якому під час баскетбольного сезону грали (погано) «Даллас сперз». Трансляцію забезпечувала система позаекранних проекторів, і хоча кольори були бляклими — майже елементарними, — чіткість картинки була відмінною. На Сейді це справило враження. По правді, на мене теж.

— Ти нервуєшся? — спитала вона.

— Так.

— Навіть попри…

— Так, навіть попри все. Якось я був закладався на «Піратів», що вони виграють Світову серію у 1960 році, так я тоді точно знав . Зараз я цілком покладаюся на мого друга, котрий видобув цю інформацію з інтернету.

— Що це, на Бога, таке?

— Наукова фантастика. Як у Рея Бредбері.

— О… гаразд, — і вона, встромивши собі до рота два пальці, свиснула. — Агов-ов-ов, пивоносе!

Вбраний у жилетку, ковбойський капелюх і проклепаний срібними бляшками пояс пивонос продав нам дві пляшки «Самотньої зірки» (скляних, не пластикових), увінчаних згори паперовими стаканчиками. Я дав йому долар, сказавши, щоб залишив решту собі.

Сейді стукнулась своєю пляшкою об мою, примовивши:

— За удачу, Джейку!

— Якщо вона мені знадобиться, це означатиме, що я в диявольській скруті.

Вона закурила сигарету, додаючи й власного диму до сизої вуалі, що вже висіла навкруг світильників. Я сидів праворуч неї, і звідси вона виглядала дійсно перфектно.

Я торкнувся її плеча, вона обернулась, і я поцілував її в ледь розтулені губи.

— Дитинко, — сказав я, — ми завжди встигнемо втекти до Парижа.

Вона вишкірилася:

— До того, що в Техасі, хіба[617].

Стогін майнув натовпом. Щойно від удару чорного білий боксер сів на зад.

 

 

Головна битва розпочалася о дев’ятій тридцять. На екранах з’явилися бійці зблизька, а коли камера сфокусувалася на Томові Кейсі, в мені обірвалося серце. Його чорне волосся пронизували сиві пасма. Щоки мав обвислі. Жирок живота випинався понад трусами. Проте найгіршими були його очі — якось вони так, неначе спантеличено, визирали з-за шрамованих набряків пухкої плоті. На позір, Кейс не зовсім уявляв собі, де він зараз. Півторатисячний, чи близько того, зал загалом зустрів його вітальними вигуками — врешті-решт, Том Кейс був своїм хлопцем, місцевим, — але я також дочув і досадливі голоси. Він сидів на стільці мішком, вчепившись долонями в рукавицях за канати, з таким виразом, ніби вже програв. Дік Тайгер, навпаки, перебував на ногах, боксуючи з тінню, він проворно стрибав у своїх високих чорних боксерках.

Сейді нахилилася ближче до мене й спитала:

— Щось не дуже гарно це виглядає, милий.

Фраза прозвучала недомовкою століття. Це виглядало жахливо.

Попереду, внизу (звідки екран мав би здаватися якоюсь мрійливою скелею з проектованими на неї мерехтливими фігурами) я помітив Аківу Рота, котрий супроводжував якусь лялечку в норковій горжетці й окулярах а-ля Гарбо[618]до крісла, що, якби бій відбувався не на екрані, містилося б під самим рингом. Кругловидий чоловічок з чадною сигарою, котрий сидів перед нами, обернувся і запитав:

— Ви б на кого поставили, красунечко?

— На Кейса, — хоробро відповіла Сейді.

Кругловидий розсміявся:

— Видко, маєте добре серце. Закладімося по десятці, як ви на таку пропозицію?

— Коефіцієнт чотири до одного, згодні? Якщо Кейс того нокаутує?

— Якщо Кейс нокаутує Тайгера ? Закладаємося, леді, — простягнув він їй руку. Сейді її потисла. А потім обернулася до мене з дерзкою усмішкою, що грала в кутику її губ з того боку, де вони залишалися нормально рухомими.

— Доволі зухвало, — сказав я.

— Зовсім ні, — заперечила вона. — Тайгер завалиться в п’ятому. Я вмію провидіти майбутнє.

 

 

Конферансьє, в смокінгу й не менш як з фунтом бріоліну на волоссі, риссю вибіг на середину рингу, підсмикнув до себе мікрофон, що звисав згори на сріблястому шнурі, і гавкаючим голосом ярмаркового кликуна оголосив статуси бійців. Заграв Національний гімн. Скинувши з себе капелюхи, чоловіки поприкладали праві долоні до сердець. Я чув, як швидко колотиться моє серце, щонайменше сто двадцять ударів за хвилину, а може, й більше. У залі працювали кондиціонери, але піт стікав у мене по шиї, волого було під пахвами.

Дівчина в купальнику, гордливо погойдуючись на високих підборах, обійшла ринг по периметру, високо тримаючи в руці картку з великою цифрою 1 .

Брязнув гонг. Том Кейс з відсутнім виразом почовгав на середину рингу. Дік Тайгер жваво підскочив йому назустріч і, зробивши обманний порух правою, вгатив компактного лівого хука, який на добрячих секунд дванадцять вирвав Кейса з бою. Публіка — тутешня і та, що сиділа в Медисон Сквер Гардені, за дві тисячі миль звідси — відгукнулася болючим стогоном. З тієї долоні Сейді, яка спочивала на моєму стегні, виштрикнулись ніби пазурі і вп’ялись мені у плоть.

— Скажіть своїй десятці «прощавай», а заодно й її приятелькам, красунечко, — радісно гукнув круглопикий курець сигар.

«Еле, чим ти лишень, чорти тебе забирай, тоді думав?»

Дік Тайгер ретирувався до свого кута й безжурно підстрибував там на подушечках стіп, поки, драматично змахуючи правою рукою, лічив рефері. На рахунку три Кейс ворухнувся. На рахунку п’ять він сів. На сім він підвівся на одне коліно. На дев’ять встав і підняв рукавички. Рефері вхопив лице боксера в долоні й щось спитав. Кейс відповів. Рефері кивнув йому, кивком покликав Тайгера й відступив убік.

Тайгер, напевно, не терплячись швидше сісти до м’ясної вечері, що чекала його в «Сарді»[619], рвонув уперед прагнучим вбивства тигром. Кейс не спробував ухилитися — швидкість його давно покинула, мабуть, ще під час бою на якомусь із полустанків своєї кар’єри, в містечку Молін, що в Іллінойсі, або в тому Нью-Гейвені, що в штаті Коннектикут[620], — але він здатен був прикритися… й увійти в клінч. Він багаторазово так робив, мов утомлений танцівник танго, покладаючи втомлену голову, щоб відпочила на плечі в Тайгера, тим часом ліниво постукуючи того по спині кулаками. Натовп почав невдоволено гуготіти. Коли після гонга Кейс, опустивши голову, з безсило повислими кулаками, побрів до свого стільця, гуготіння подужчало.

— Він уже тхне, красунечко, — кинув круглопикий.

Сейді стривожено подивилася на мене.

— А ти як гадаєш?

— Я гадаю, як-не-як, а перший раунд він подолав.

Насправді ж я думав, як добре було б, аби хтось встромив виделку Томові Кейсу в його обвисле гузно, бо, на мій погляд, він уже був майже готовий.

Кралечка в «Дженцені»[621]повторила свій променад, цього разу показуючи цифру 2 . Брязнув гонг. Знову підірвався Тайгер, а Кейс побрів. Мій хлопець продовжував тулитися поближче, щоби при першій же нагоді увійти в клінч, але я помітив, що він тепер уже призвичаївся парирувати той лівий хук, яким його було вимкнуто в першому раунді.

Тайгер поршневими ударами правої руки обробляв живіт старому боксеру, проте під жировою подушкою в того, мабуть, залишилися достатньо пружні м’язи, бо на Кейса ті удари мало справляли враження. У якийсь момент Тайгер відштовхнув Кейса і почав манити до себе обома рукавицями підходь, давай, підходь . Публіка на це відгукнулася схвальними криками. Кейс лише стояв і дивися на нього, отже, Тайгер сам рушив уперед. Кейс умить зчепився з ним в клінчі. Натовп простогнав. Брязнув гонг.

— Моя бабуся могла б завдати Тайгеру більше жару, — пробурчав аматор сигар.

— Можливо, — зауважила Сейді, підкурюючи собі вже третю від початку бою сигарету, — але він усе ще тримається на ногах, хіба ні?

— Це ненадовго, цяцю. Якийсь з наступних отих лівих хуків його проб’є, і Кейсу гаплик, — фиркнув він.

Третій раунд теж минув здебільшого в клінчах та шарканнях, але в четвертому Кейс дозволив злегка ослабти своєму захисту і Тайгер завдав йому серію лівих і правих ударів у голову, від чого публіка з ревінням підхопилася на рівні. І дівчина Аківи Рота разом з усіма. Сам містер Рот залишився сидіти, але не полінувався рукою з винизаними перснями пальцями обхопити задок своєї леді-подружки.

Кейс відвалився на канати, відбиваючись від Тайгера правою, і один з тих його ударів таки поцілив. На позір той удар здався нікчемним, але я помітив, як з волосся Тайгера бризкає піт, коли він затряс головою. На обличчі в нього був здивований вираз: «звідки це воно прилетіло?» Він зразу ж ринувся вперед, знову взявшись до роботи. З тріщини під лівим оком у Кейса почала сочитися кров. Перш ніж Тайгер встиг перетворити ту цівочку крові на потік, пролунав гонг.

— Якщо віддасте мені десятку вже зараз, — сказав пухкенький сигарник, — ви з вашим хлопцем встигнете поїхати звідси раніш, аніж виникнуть вуличні затори.

— От що я вам скажу, — відповіла Сейді. — Даю вам шанс відмовитися від парі й зберегти свої сорок доларів.

Кругловидий аматор сигар розсміявся.

— Вродлива та й ще чутяумору має. Якщо цей ваш довжелезний гелікоптер з вами нечемний, гайда зі мною, до мене додому.

У кутку Кейса тренер гарячково обробляв йому поранене око, вичавлюючи щось із тюбика, розмазуючи ту субстанцію пучками. Мені ця річ здалася схожою на суперклей, хоча на той час його напевне ще не вигадали. Потім він поляскав Кейса по щелепах мокрою ганчіркою. Брязнув гонг.

Дік Тайгер замолотив руками, пресуючи правою, посилаючи хуки лівою. Кейс ухилився від одного лівого хука, і вперше за весь матч Тайгер правим аперкотом поцілив старому в голову. Кейс ухитрився відхилитися вчасно, щоб не прийняти всю його потугу собі на щелепу, але йому зачепило щоку. Від сили удару все його обличчя перекосилося в гримасу ніби щойно з кімнати жахів. Він поточився назад. Тайгер напосідав. Публіка знову підхопилася з місць з кровожерливим ревом. Ми підхопилися разом з усіма. Сейді затуляла собі рота долонями.

Тайгер загнав Кейса в один з нейтральних кутів і молотив його справа і зліва. Я побачив, що Кейс підпливає; я побачив, що світло згасає в його очах. Ще один лівий хук — або той прямий гарматний постріл правою — і вони заплющаться.

— ВАЛИ ЙОГО! — верещав пухкенький аматор сигар. — ВАЛИ ЙОГО, ДІКІ! ВІДБИЙ ЙОМУ ДОВБЕШКУ!

Тайгер вдарив низько, нижче пояса. Мабуть, ненавмисно, але реф втрутився. Поки він відчитував Тайгера за неспортивний удар, я уважно дивився, яким чином Кейс скористається тимчасовим відпочинком. І помітив, як щось виринуло на його обличчі, таке, що я впізнав. Цей самий вираз я бачив на обличчі в Лі того дня, коли він завдавав жару Марині за розстебнутий зіпер у неї на спідниці. Вираз цей виник у той момент, коли Марина у відповідь спершу напосіла на нього зі звинуваченнями, що він привіз її з дитиною у цей «свіінюшник», а потім ще й покрутила пальцем собі біля вуха, показуючи «дурнуватого» .

Раптом і враз це перестало бути для Тома Кейса просто відроблянням гонорару.

Рефері відступив убік. Тайгер кинувся вперед, але цього разу Кейсі ступив йому назустріч. Те, що відбулося в наступні двадцять секунд, було найнапруженішим, найзахопливішим видовищем, яке я будь-коли спостерігав із залу. Ці двоє просто стояли носок до носка, гатячи один одного в обличчя, в груди, у плечі, в живіт. Жодних ухилів, присідань чи елегантних пританцьовувань. То були два бики на пасовищі. Зі зламаного носа в Кейса ринула кров. Нижня губа Тайгера, стукнувшись йому об зуби, тріснула; кров лилася по обох боках його підборіддя, роблячи його схожим на вампіра щойно після ласого обіду.

Весь зал був на ногах і кричав. Сейді стрибала. З неї скотився, відкривши понівечену щоку, капелюшок. Вона цього не помічала. Та й ніхто поряд також. На великих екранах у повному розпалі точилася Третя світова війна.

Кейс нахилив голову, щоб прийняти один з тих реактивних ударів, і я побачив гримасу на лиці Тайгера, коли його кулак зіткнувся з твердою кісткою. Він зробив крок назад, і Кейс вгатив монструозний аперкот. Тайгер відвернув голову, уникнувши найгіршого, але з рота в нього вилетів і покотився підлогою загубник.

Кейс рушив уперед, гамселячи безперестану лівою й правою. Жодного артистизму не було в тих його ударах, лише дика, люта снага. Тайгер позадкував, перечепився об власну ступню й упав. Кейс застиг над ним, явно не знаючи, що йому робити далі або, ймовірно, не певний навіть, де він зараз перебуває. Нарешті краєм ока він помітив гарячкові сигнали тренера й посунув назад до свого кута.

На рахунку чотири Тайгер підвівся на коліно. На шість він уже стояв на рівних. Після обов’язкового рахунку вісім бій відновився. Я поглянув на великий годинник у кутку екрана і побачив, що до кінця раунду лишається п’ятнадцять секунд.

«Обмаль, обмаль часу» .

Кейс поплентався вперед. Тайгер швиргонув той свій розгромний хук. Кейс відсмикнув голову вбік, і коли кулак в рукавці промчав повз його обличчя, він сам хльоснув правою. Цього разу лице Діка Тайгера скорчило гримасу, а коли він упав, то вже не піднявся.

Пухкенький чоловічок подивився на зажовані рештки своєї сигари і кинув її на підлогу:

— Ісус ридав би!

— Ага, — цвірінькнула Сейді, нацуплюючи знову свою федору на голову тим, нібито недбалим, манером. — Над стосом млинців із чорницями, ще й апостоли приказували б, що кращого ніц ніколи не куштували! А тепер платіть!

 

 

Коли ми врешті приїхали в Джоді, 29 серпня перейшло у 30 серпня, але обоє ми були занадто збудженими, щоби спати. Ми займались коханням, а потім пішли в кухню і їли пиріг, неодягнені.

— Ну? — спитав я. — Що скажеш?

— Що я ніколи більше не піду на боксерський матч. Це суцільне криваве побоїще. А я підскакувала, кричала в захваті разом з усіма. Кілька секунд — а може, й цілу хвилину — мені хотілося, щоби Кейс убив того танцюючого всього з себе такого денді. А потім ледь дочекалася, поки ми повернемося сюди, щоб стрибнути з тобою в ліжко. Це не кохання в нас було щойно. Це було вигоряння .

Я не промовив нічого. Іноді просто нема чого сказати.

Вона потягнулася понад столом, зняла в мене з підборіддя крихту й поклала мені до рота.

— Скажи мені, що це не ненависть.

— Що саме?

— Причина, через яку ти вважаєш, що мусиш зупинити того чоловіка сам. — Вона побачила, що я вже відкриваю рота і підняла руку, зупиняючи. — Я чула все, що ти казав, всі твої мотиви, але ти мусиш мені сказати зараз, що то дійсні мотиви, а не те, що я побачила в очах того Кейса, коли Тайгер вдарив його нижче пояса. Я можу тебе кохати як чоловіка і можу кохати тебе як героя — гадаю, так, хоча з деяких причин це мені здається важчим, — але мені не здається, що я можу кохати свавільника.

Я згадав, як Лі дивився на свою дружину, коли не бісився на неї. Я пригадав ту розмову, яку підслухав, коли він зі своєю донею плескався у ванні. Я пригадав його сльози на автостанції, коли він тримав на руках Джуні, зарившись носом їй під підборіддя, перед тим як самому вирушити у Новий Орлеан.

— Це не ненависть, — сказав я. — Я відчуваю стосовно нього…

Я завмер. Сейді дивилася на мене.

— Жаль за споганеним життям. Але й до собаки, зараженого сказом, теж відчувають жаль. І це не зупиняє перед тим, щоб його всипити.

Вона зазирнула мені в очі.

— Я знов тебе хочу. Але цього разу в нас буде кохання, розумієш? А не тому, що ми щойно бачили, як двоє чоловіків збивали на пси одне одного і наш переміг.

— Гаразд, — сказав я. — Гаразд. Це добре.

Воно й було добре.

 

 

— Погляньте-но, — промовила дочка Френка Фраті, коли я увійшов до їх ломбарду в п’ятницю близько полудня. — Це ж той самий мудрагель у царині боксу з новоанглійським акцентом. — Подарувавши мені сяючу посмішку, вона обернулася й погукала. — Таату! Тут твій чоловік Тома Кейса!

Неспішно вийшов Фраті.

— Вітаю вас, містере Емберсон, — промовив він. — Явилися великий, як життя, й гарний, як Сатана в суботній вечір. Можу закластися, цього чудового дня ви почуваєтеся з палаючими очима й розпушеним хвостом, хіба ні?

— Звичайно, — відповів я. — Чом би й ні? Я ж попав.

— Це я попав. — Із задньої кишені своїх широких габардинових слаксів він дістав коричневий конверт, трохи більший за стандартний. — Дві тисячі. Не соромтесь, порахуйте.

— Все гаразд, — відповів я. — Я вам вірю.

Він уже було подав мені конверт, та потім відсмикнув руку й поплескав себе ним по підборіддю. Його сині очі, вицвілі, проте чіпкі, зміряли мене згори донизу й назад.

— Маєте цікавість рефінансувати цю суму? Надходить футбольний сезон і Світова серія.

— Я нічого не тямлю в футболі, та й серія з «Янкі» й «Доджерами»[622]мене не вельми цікавить. Давайте конверт.

Він подав.

— Приємно було мати з вами справу, — промовив я і швидко вийшов. Я відчував, що вони не відривають від мене очей, і пережив дуже неприємне дежавю. Але витлумачити собі походження цього відчуття я не зміг. Я сів у машину з надією, що ніколи більше не буду змушений повернутися до цієї частини Форт-Ворта. Чи на Грінвіл-авеню в Далласі. Чи робити ставку в будь-якого букмекера на прізвище Фраті.

Так я собі загадав три бажання, і всі три здійснилися.

 

 

Наступну зупинку я призначив собі в домі № 214 на Західній Нілі-стрит. Я зателефонував хазяїну і сказав йому, що серпень у мене там останній місяць. Він намагався мене відрадити, запевняючи, що йому рідко трапляються такі гарні квартиранти, як я. Мабуть, це й справді було так — жодного разу щодо мене не турбувалася поліція, а по сусідству вони з’являлися ой як часто, особливо по вікендах, — але я підозрював, що причина радше полягала у великій кількості квартир і браку будь-яких квартирантів. Даллас переживав чергову зі своїх періодичних депресій.

По дорозі я заїхав до «Першого зернового банку», де підвищив свій рахунок на отримані від Фраті дві тисячі. Вдалий хід. Пізніше — набагато пізніше — я зрозумів, що, якби повіз їх з собою на Нілі-стрит, я б їх напевне втратив.

За планом я збирався остаточно обшукати всі чотири кімнати, чи не залишилося там чогось мого, звертаючи особливу увагу на ті містичні місцини, куди ховаються всякі речі: під диванними подушками, під ліжком, поза шухлядами бюро. І звісно ж, я заберу свій револьвер. Він потрібен мені, щоб завершити справу з Лі. Тепер я вже остаточно вирішив його вбити, тільки-но він повернеться в Даллас і в мене з’явиться нагода. А тим часом я хотів подбати, щоби там не залишилося жодного сліду Джорджа Емберсона.

З наближенням до Нілі-стрит відчуття замкненості в часовій луна-камері надзвичайно посилилося. Я не переставав думати про двох Фраті, одного з дружиною на ім’я Марджорі, а другого з дочкою на ім’я Ванда.

 

Марджорі: «Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою? »

Ванда: «Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?»

Марджорі: «Я Джон Едгар Гувер, синку».

Ванда: «Я шеф поліції Далласа Джес Каррі».

 

То й що? Просто відлуння, от і все. Гармонія. Побічний ефект мандрівки крізь час.

А проте тривожний дзвін почав бемкати вглибині моєї голови, а коли я завернув на Нілі-стрит, його бемкання спливло на поверхню. Історія повторюється, минуле гармонізується, від цього й усі ці мої відчуття… але не лише від цього. Коли я завертав на під’їзну алею будинку, в якому Лі був розробляв свій недолугий план замаху на генерала Едвіна Вокера, я вже буквально чув той тривожний дзвін. Бо він тепер уже бемкав близько. Він тепер бив так, що аж гуло.

Аківа Рот на матчі, але не сам. З ним разом ефектна лялечка в окулярах а-ля Гарбо і норковій горжетці. Серпень у Далласі не той сезон, щоб одягати на себе хутра, але в залі працював потужний кондиціонер і — як то кажуть у моєму часі — іноді хочеться додати собі знаковості.

«Прибрати темні окуляри. Прибрати горжетку. Що ми маємо?»

Якусь хвилину, поки я сидів у машині, слухаючи, як цокотить вистигаючий двигун, мені не являлось нічого. А потім я второпав: якщо замінити норкову горжетку блузою «Шіп-н-Шор», я отримаю Ванду Фраті.

Чез Фраті з Деррі нацькував на мене Білла Теркотта. Ця думка навіть була зринула мені в мозку… але я її тоді відігнав. Дурна думка.

Кого нацькував на мене Френк Фраті з Форт-Ворта? Авжеж, він знає Аківу Рота з «Фінансового забезпечення»; Рот, врешті-решт, бойфренд його дочки.

Раптом мені схотілося дістати свій револьвер, схотілося дістати його якомога швидше.

Я виліз із «Шеві» й вибіг на ґанок з ключами в руці. Я вибирав на низці потрібний ключ, коли з-за рогу Хейнз-авеню на повнім газу вискочив фургон і, виїхавши лівими колесами на бордюр, з хрустом застиг перед домом № 214.

Я озирнувся навкруги. Не побачив нікого. Вулиця лежала порожня. Взагалі не вбачалося бодай якогось роззяви, котрому можна було б гукнути про допомогу. Не кажучи вже про копів.

Я встромив потрібний ключ у замок і повернув, гадаючи, що замкнуся всередині від них, хто б вони не були, і викличу копів по телефону. Всередині я відчув гарячий застояний дух пустого приміщення і згадав, що тут тепер нема телефону.

Через галявину бігли дебелі парубки. Троє. Один тримав у руці короткий обрізок труби, схоже, чимось обмотаний.

Ні, насправді їх там виявилося достатньо для гри в бридж. Четвертим був Аківа Рот, і він не біг. Він неспішно йшов по доріжці з руками в кишенях і безтурботною усмішкою на обличчі.

Я захряснув двері. Я вхопився за гвинт засувки. Я вже майже встиг, але ж ні, двері вибухово розчахнулись. Я кинувся в спальню і подолав половину шляху.

 

 

Двоє з Ротових громил затягнули мене до кухні. Третім був той, з трубою. Труба була обмотана смугами темного фетру. Я це побачив, коли він акуратно поклав її на стіл, за яким я був з’їв багато смачних страв. Він натягнув рукавички з жовтої сириці.

Рот стояв, прихилившись до одвірка, з тією ж безтурботною усмішкою.

— В Едуардо Гутьєреса сифіліс, — повідомив він. — Дістав уже й мозок. За вісімнадцять місяців він буде мер’вий, але знаєш шо? Йому на то чхати. Він вірить, шо повернеться арабським еміратом чи ше бознаяким лайном. Як ’обі ’аке, га?

Реагування на алогічні сентенції — під час коктейльних вечірок, у громадському транспорті, у черзі за квитками в кіно — само по собі ризиковане діло, але особливо важко вгадати, що відповісти, коли тебе тримають двоє, а третій ось-ось почне бити. Отже, я не промовив нічого.

— Проблема в тім, шо він забрав собі в голову ще й тебе. Ти вигравав ставки, які не мав вигравати. Інколи ти програвав, але Едді Г. як здурів, бо вважає, шо ти їх програвав навмисне. Уявляєш? А потім ти зірвав великий куш з Дербі, і він вирішив, шо ти, ну, не знаю я. Телепат якийсь гаспидський, чи шо, типу бачиш майбутнє. Ти знаєш, шо він спалив твій дім?

Я не промовив нічого.

— А потім , — продовжив Рот, — коли ті хробачки вже навсправжки почали виїдати йому мозок, він почав думати, шо ти перевертень якийсь або чорт. Він пустив поголоску по всьому Півдню, по Заходу, по Середньому Заходу. «Знайдіть сякого-такого Емберсона і замочіть його. Вбийте. Той парубок нелюдьского роду. Я нюхом це чув, але не звернув попервах уваги. А тепер погляньте на мене, хворого, помираючого. І це все ним пороблено. Бо він перевертень, або чорт, чи ше бознаяке лайно». Сказився, петраєш? Куку на муню.

Я не промовив нічого.

— Кармо, щось мені скидається на те, ніби наш приятель Джордж мене не слухає. Схоже, шо він задрімав. Ану дзвякни йому, хай прокинеться.

Незгірш за Тома Кейса, чоловік у жовтих сирицевих рукавичках, гайнувши просто від стегна, поцілив аперкотом мені в ліву половину обличчя. У голові вибухнув біль, і кілька хвильок все з того боку мені виділось крізь пурпурну імлу.

— Окей, тепер у тебе трохи бадьоріший вигляд, — промови Рот. — Отже, на чому я зупинився? О, згадав. Як ти перетворився на приватного страшка Едді Г. То через його сіф, ми всі це розуміємо. Не було б тебе, був би якийсь собака з сусідньої перукарні. Або котрась дівка, яка болюче прищемила йому яйця, коли дрочила йому в провулку, іше шістнадцятирічному. Він іноді власної адреси не пам’ятає, мусить когось звати, щоб його додому відвели. Печально, ге? То все ті хробаки в його голові. Але всі йому попускають, бо Едді завжди був добрим парубком. Він міг такого анекдота проплести, шо ти до сліз обрегочешся. Ніхто не вірив, шо ти насправжки існуєш. І раптом персональний страшко Едді Г. нарисовується в Далласі, у моєму офісі. І що ж відбувається? Страшко ставить на те, шо «Пірати» поб’ють «Янкі», коли геть усім відомо, шо такого бути не може, та ще й у семи іграх, коли всі знають, шо серія стіко не протриває[623].

— Просто удача, — сказав я. Голос прозвучав хрипко, бо ліва половина обличчя вже розпухала. — Імпульсивне навіяння.

— Це просто тупість, а за тупість завжди треба платити. Карно, ану сколінкуй цього тупого сучого сина.

— Ні! — попрохав я. — Прошу, не робіть цього!

Карно усміхнувся, немов почувши щось забавне, вхопив зі столу обмотану фетром трубу і жахнув мені по лівому коліну. Я почув, ніби щось там, унизу, тріснуло. Звук такий, як ото хтось, бува, потріскує собі щиколотками пальців. Біль невимовний. Задавивши крик, я осів у руках тих двох, котрі мене тримали. Вони підсмикнули мене знову вгору.

Рот стояв в одвірку, руки в кишенях, з тією ж безжурною посмішкою на обличчі.

— Окей. Законно. Там, до речі, розпухне. Ти не повіриш, як сильно розпухне. Та чого стидатися, ти собі сам це купив, сам заплатив і ось тепер маєш. Авжеж, це просто факти, мем, нічого крім фактів.[624]

Громили розсміялися.

— Факт, шо в такому прикиді, як той, шо був на тобі того дня, коли ти зайшов до мого офісу, ніхто не робить таких ставок. Для пацика, одягненого так, як тоді був одягнений ти, поривна ставка — це дві п’ятірки, найбільше — пара десяток. Але «Пірати» взяли гору, це також факт. І я починаю думати, шо Едді Г. таки правий. Не те шо ти якийсь там чорт, чи перевертень, чи якийсь екстрасенсорний трюкач, нічого подібного, але, скажімо, якщо ти знаєш когось, хто знає дещо? Скажімо, як закришити де треба, аби «Пірати» виграли всю сімку?

— Ніхто не наважиться на договірну гру в бейсболі, Роте. Ніхто після скандалу «Чорних шкарпеток» 1919 року. Ти, як букмекер, мусив би це знати[625].

Він звів угору брови.

— Ти знаєш моє ім’я! Йой, може, ти й справді екстрасенс. Але я не можу витрачати на тебе цілий день.

Ніби н