СИСТЕМА ТРАВЛЕННЯ. Зміни їжі та її компонентів у травному тракті

1. Система органів травлення

СИСТЕМА ТРАВЛЕННЯ — низка взаємопов’язаних або взаємозалежних органів, які мають спільні функції, результатів яких не можна досягти дією лише одного із них. С.т. — органи, що беруть участь у вживанні, травленні та всмоктуванні їжі чи поживних елементів. С.т. виконує функції механічного та хімічного перетравлення їжі, переведення продуктів розщеплення у кров і лімфу, виведення неперетравлених решток; складається із травної трубки (7–8 м) та залоз, які розташовані в стінці та поза нею. С.т. має передній відділ (ротова порожнина, глотка, стравохід) — забезпечує прийом їжі, перетирання (подрібнення) та змочування (слина); середній відділ (шлунок, тонка кишка) — обробка і всмоктування; задній відділ (товста кишка) — всмоктування води і формування калових мас.

Ротова порожнина ділиться на власне ротову і передротову частини. Передротова частина оточена губами, щоками, зубами і яснами. Власне ротова порожнина зверху відмежована піднебінням, знизу — діафрагмою рота, спереду і з боків — зубами і яснами; заповнена язиком і під’язиковими слинними залозами. Ясна — ділянка слизової оболонки порожнини рота, яка вкриває альвеолярні відростки щелеп і шийки зубів. Між піднебінними дужками знаходяться піднебінні мигдалики . На корені язика розташований язиковий мигдалик. Всього в ротовій порожнині знаходиться 6 мигдаликів, які локалізуються у вигляді видовженого кола і дістали назву лімфоїдного кільця Пирогова. Язик — вкриті слизовою оболонкою м’язи, бере участь в оцінці смакових якостей їжі, її пересуванні, перемішуванні, ковтанні. В сосочках слизової оболонки язика знаходяться рецептори тактильної та смакової чутливості. Функцію подрібнення їжі виконують зуби, яких у дорослої людини зазвичай 32. У слизовій оболонці ротової порожнини розташовані дрібні та 3 пари великих слинних залоз: привушна — виділяє білковий секрет; піднижньощелепна — залоза змішаного типу за секретом (білково-слизова); під’язикова — виділяє білково-слизовий з перевагою слизу секрет. Глотка — це трубка попереду шийних хребців. Угорі вона приєднана до кісток черепа, внизу на рівні 6-го шийного хребця звужується і переходить у стравохід. Зад­ня стінка її рухлива і зміщується при ковтанні та нахилах голови. Глотка поділяється на носоглотку, ротоглотку та гортаноглотку. Нижня частина глотки не має стінки і переходить у порожнину стравоходу. Стравохід — дещо сплющена у спинночеревинному напрямку трубка довжиною 25–30 см, яка закінчується отвором у шлунок.

Шлунок — розширений відділ травного каналу, де відбуваються початкові процеси розщеплення їжі під впливом шлункового соку. Ємність шлунка коливається від 1 до 4 л. Місце, де починається шлунок, називається входом до шлунка. Поряд з ним, піднімаючись вище нього до діафрагми, лежить верхня частина шлунка — дно. Нижче входу лежить найширша його частина — тіло шлунка, яка закінчується виходом зі шлунка — воротарем. Шлунок має передню і задню стінки і дві кривизни, де ці стінки переходять одна в одну. На межі шлунка та дванадцятипалої кишки, в місці пілоричного сфінктера, слизова оболонка шлунка утворює кругову складку — заслінку воротаря. Слизова оболонка вкрита одношаровим простим стовпчастим циліндричним залозистим епітелієм, який продукує слиз. Залози слизової оболонки шлунка представлені залозами дна і тіла, воротарними і кардіальними. Залози мають 4 типи клітин: головні — продукують пепсиноген і ренін; парієтальні (обкладкові) — продукують хлоридну кислоту і внутрішній антианемічний фактор; слизові (додаткові) — мукоцити — виробляють слиз; шлункові — продукують серотонін, ендорфін, гістамін та інші БАР. Шлунковий слиз (муцин) складається з низькомолекулярних органічних компонентів (протеїнів, ліпідів), мінеральних речовин (електролітів), лейкоцитів, злущених епітеліальних клітин слизової оболонки. Склад шлункового слизу визначається речовинами двох груп: глікозаміногліканами (вміст яких корелює із секрецією пепсину) і глікопротеїдами (вуглеводами, з’єднаними з білковим ядром). Ендокринні клітини слизової оболонки шлунка синтезують різні гастроінтестинальні пептиди: бомбезин, мотилін, вазоактивний кишковий пептид та ін. Найбільше значення в регуляції функцій шлунка мають гастрин і соматостатин. Гастрин стимулює секрецію HCl, підвищує мотор­ну активність шлунка, збільшує кровотік у системі верхньої брижової артерії, має потужну трофічну дію на слизову оболонку шлунка. Соматостатин здатний викликати інтенсивне гальмування секреції HCl. Ендогенні простагландини, що також секретуються в слизовій оболонці шлунка, відіграють важливу роль у підтримці її резистентності: гальмують секрецію HCl, стимулюють шлункове слизоутворення, збільшують продукцію лужного компонента шлункової секреції, підвищують кровотік у слизовій оболонці. Сукупність секретів усіх клітин шлунка називають шлунковим соком. Підслизова основа у шлунку виражена добре і має пухку сполучну тканину. М’язова оболонка має 3 шари м’язів: зовнішній поздовжній, середній циркулярний (найкраще розвинений у пілоричному відділі і утворює пілоричний сфінктер), внутрішній — косий. Зовнішня оболонка шлунка — очеревина — вкриває шлунок з усіх боків і переходить з нього на сусідні органи.

Тонка кишка поділяється на 3 відділи: дванадцятипала кишка (25–30 см); порожня (2–2,5 м) і клубова (2,5–3,5 м). Діаметр тонкої кишки не перевищує 3–5 см. Слизова оболонка тонкої кишки вкрита особливими виростами — ворсинками, що всмоктують перетравлену їжу. Кожна ворсинка складається із пухкої сполучнотканинної основи, в якій розгалужуються кровоносні капіляри (у них всмоктуються амінокислоти і вуглеводи) і початковий лімфатичний капіляр (у ньому всмоктуються жири). У ворсинці є гладкі м’язи, які сприяють відтоку продуктів всмоктування. Між ворсинками вся слизова оболонка має численні трубчасті залози, які виробляють кишковий сік. У слизовій оболонці кишки наявні скупчення лімфоїдної тканини, в яких виробляються лімфоцити. Вони розташовані переважно в клубовій кишці, іноді у невеликій кількості в порожній, і ніколи — у дванадцятипалій. Ці скупчення називають пейєровими бляшками. Дванадцятипала кишка має одну поздовжню складку, утворену проходженням під слизовою оболонкою двох проток — печінки і підшлункової залози. Складка закінчується сосочком, на поверхні якого і відкриваються ці протоки спільним отвором. Товста кишка поділяється на сліпу з червоподібним відростком, висхідну ободову, поперечну ободову, низхідну ободову сигмоподібну і пряму. Довжина усієї товстої кишки коливається від 1,5 до 2 м. Ободова кишка оточує всі петлі тонких кишок з боків і зверху, утворюючи клубово-ободову заслінку (або ілеоцекальний сфінктер), яка забезпечує вільне проходження хімусу до товстої кишки і запобігає проникненню вмісту товстої кишки до тонкої. Частина ободової кишки, що лежить нижче від місця з’єднання тонкої кишки з товстою, називається сліпою кишкою. Сліпа кишка має довжину в середньому 7 см. З медіального боку її дна від неї відходить тоненький червоподібний відросток, або апендикс. Частина ободової кишки, що піднімається догори, називається висхідною ободовою кишкою. Дійшовши до печінки, вона робить вигин і йде поперек з правого боку до лівого, оточуючи петлі тонких кишок зверху. Це поперечна ободова кишка. Дійшовши до селезінки і торкаючись її, вона робить новий вигин і йде донизу. Це низхідна ободова кишка. Вона доходить до лівої клубової заглибини і переходить безпосередньо в сигмоподібну кишку, яка переходить у пряму. Слизова оболонка товстої кишки не має ворсинок, вона вкрита одношаровим циліндричним епітелієм, містить велику кількість келихоподібних клітин, трубчастих залоз та лімфоїдних вузликів. Верхній відділ прямої кишки до низу розширюється, утворюючи ампулу. Кінцевий відділ називається відхідниковим каналом, який проходить через тазове дно і закінчується анусом. Відхідник має два сфінктери — внутрішній і зовнішній. Внутрішній (гладкі м’язи) є потовщенням циркулярного м’язового шару кишки. Зовнішній представлений попереч­носмугастими м’язами і є вольовим сфінктером.

З кишковим трактом, а саме з дванадцятипалою кишкою, зв’язані найбільші залози організму людини — печінка і підшлункова залоза. Жовчний міхур є резервуаром для збереження жовчі. Це мішок грушоподібної форми довжиною 8–12 см, шириною 4–5 см з розширеним дном. Ємність міхура близько 40 мл. Слизова оболонка вкрита одношаровим циліндричним епітелієм. На слизовій оболонці міхурової протоки є велика спіральна складка — спіральна заслінка, в товщі якої закладені пучки м’язових волокон. Через їх рефлекторне скорочення течія жовчі може прискорюватися або сповільнюватися. Підшлункова залоза має масу 60–100 г, довжину 15–22 см, розташована заочеревинно, впоперек тулуба від дванадцятипалої кишки до селезінки, вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою. У підшлунковій залозі виділяють голівку, тіло і хвіст. Це змішана залоза: зовнішньої (панкреатичний сік) і внутрішньої (гормони) секреції. Екзокринна частина є складною альвеолярно-трубчастою залозою, розділеною на частки тонкими перетинками, які відходять від капсули. В частках лежать ацинуси — шар пірамідальних клітин, які лежать на базальній мембрані. Секрет залози збирається у внутрішньо-, міжчасткові протоки, а вони — у панкреатичну протоку, що йде вздовж залози від хвоста до голов­ки і відкривається у дванадцятипалій кишці разом із жовчною протокою.

 

 

1. Зміни їжі та її компонентів у травному тракті

Білки, жири, вуглеводи, мінеральні речовини та вітаміни, які надійшли з їжею, змінюються, перетворившись на субстракти тканин організму, а про­дукти обміну, які утворилися внаслідок окислення цих речовин, із організму виводяться. Початкові стадії хімічних змін із харчовими продуктами відбуваються у системі травлення. Основа травлення — це розщеплення великих і складних молекул (білків, вуглеводів та жирів) до їх складних компонентів.

Зміни їжі у ротовій порожнині. У ротовій порожнині починається процес травлення, де їжа піддається механічній обробці, а також початковим хімічним змінам під впливом слини. У ротову порожнину слина потрапляє із трьох пар слинних залоз і багатьох дрібних, розташованих у слизовій оболонці ротової порожнини. Під час жування їжа переміщується в ротовій порожнині язиком, на якому розміщені нервові закінчення, що дають відчуття смаку їжі. Слина, яка складається з води, неорганічних і органічних речовин (солі кальцію, калію, білкової слизистої речовини — муцину) сприяє ковтанню їжі. Їжа стає слизькою і легко рухається стравоходом, стінки якого хвилеподібно скорочуються, просуваючи їжу до шлунка.

До складу слини входять ферменти, які розщеплюють вуглеводи. У ротовій порожнині їжа перебуває всього 15-20 с, за цей час вуглеводи не встигають повністю розщепитися, тому дія ферментів слини продовжується в шлунку доти, доки клубок їжі не змочиться квасним шлунковим соком (20-30 хв.). За добу організм людини виділяє 600-800 мл. слини.

Травлення їжі у шлунку. Шлунок — це порожнинний орган, який вико­нує роль резервуара для їжі. Він вміщує до 3 л їжі і бере участь в її перетрав­ленні та поступовому переправленні у кишки. До складу стінок шлунка входить слизова оболонка разом з підслизовим шаром, де розміщені численні трубчаті залози, які виділяють складові компоненти шлункового соку — соляну кислоту та ферменти. Соляна кислота сприяє набуханню білків і прискоренню їх розщеплення. Ферменти шлункового соку сприяють перетравленню їжі. Слизова оболонка ще виділяє слизисту речовину (муцин), яка обгортає частинки їжі та оберігає шлунок від пошкоджень. Шлунковим соком їжа просякає поступово, тому розщеплення білків починається з поверхні клубка їжі, а закінчується в його товщині лише через 20-30 хв. Їжа, що перетравлюється, перебуває в шлунку від 3 до 10 годин.

Перетравлення у тонких кишках. У тонких кишках закінчується переробка харчових речовин, яка почалася у шлунку і в дванадцятипалій кишці. Тонка кишка—це найдовша (5-6 м) і особливо важлива ділянка травного каналу, в якому продовжується та закінчується процес травлення. Тут відбувається розщеплення їжі та всмоктування продуктів.

Дванадцятипала кишка — це одна із тонких кишок, де відбуваються важливі процеси розщеплення білків, жирів та вуглеводів. До неї впадають вивідні протоки печінки та підшлункової залози. Під впливом жовчі, яку виробляє печінка, жири розпа­даються на дрібні краплини, а потім за допомогою ферментів травних соків—ліпази, (їх виділяє підшлункова залоза та дрібні залози тонких кишок) ці краплини розщеплю­ються на гліцерин і жирні кислоти і через стінку кишечника всмоктуються в кров.

Під впливом ферменту трипсину, який входить до складу соку підшлункової залози, білки розщеплюються до амінокислот. Цей фермент розщеплює утворені в шлунку пептони та альбумози до амінокислот. Складні цукру (крохмаль, мальтоза та молочний цукор) розщеплюються за допомогою ферментів амілози, мальтози та лактози до простих (дисахариди, глюкоза).

Травлення у товстих кишках. Товста кишка — це кінцева ділянка травного каналу. Її довжина сягає 1,5-2 м. Саме у товстій кишці нагромаджуються неперетравлені залишки їжі, слиз, відмерлі клітини кишечника, жовчні пігменти та велика кількість бактерій, з яких формуються калові маси.

Всмоктування. Харчові речовини в шлунку майже не всмоктуються. Цей процес відбувається у тонких кишках, чому сприяють рухи спеціальних виступів слизової — ворсинок і мікроворсинок. Продукти перетравлення вуглеводів та білків надходять в кров, а продукти перетравлення жирів — у лімфу, разом з якою попадають у кров. Проходячи через печінку, кров очищується від шкідливих речовин, які могли потрапити до кишечника разом з їжею і всмоктатися в кров. Ці шкідливі речовини виводяться з жовчю через кишечник.

Функція печінки у процесі травлення. Печінка відіграє важливу жовчоутворюючу функцію у процесі травлення. Жовч безперервно утворюється печінковими клітинами. Вона проходить жовчними ходами, утворюючи печінкову протоку. Жовч потрібна для травлення у кишках. Під впливом жовчі жири розпадаються на дрібні краплини, а потім розщеплюються ферментами травних соків.

 

1. Методи вивчення травної функції

Для дослідження секреторної функції слинних залоз застосовують гострі та хронічні методи. Гострі методи полягають у тому, що тварині під наркозом вводять канюлю в протоку слинної залози і вивчають секрецію під час подразнення нервів чи введення гуморальних стимуляторів секреції.

Хронічні методи було розроблено в лабораторії І. П. Павлова. У тварин (переважно у собак) під час операції виводять на щоку протоку однієї із слинних залоз (роблять фістулу залози). Після одужання тварини на її щоці фіксують лійку і у підвішену пробірку збирають слину. Ця методика дає змогу одержати чисту слину, яку потім досліджують

У людини при вивченні функції слинних залоз використовують капсулу Лешлі–Красногорського, яку фіксують на слизовій оболонці проти протоки слинної залози.

Методи дослідження секреторної функції шлунка в експерименті. Поширеним є метод, запропонований В. О. Басовим (1842). Під час операції тварині вводять у шлунок фістулу, яка з'єднує його порожнину із зовнішнім середовищем. Коли досліди не проводяться ця фістула закрита, а під час дослідів через неї одержують шлунковий сік. Проте цей сік містить їжу та слину.

І. П. Павлов запропонував метод "уявного годування". Операція введення фістули шлунка поєднувалась з езофаготомією (перерізування стравоходу). Коли тварина їсть, їжа випадає з отвора стравохода і в шлунок не потрапляє. Таке "годування" може тривати довго, а тварина залишається голодною. В цих умовах можна одержати багато шлункового соку, який після фільтрування та очищення можна використовувати як натуральний шлунковий сік. Цей метод дозволяє простежити за процесом виділення шлункового соку під час першої фази секреції.

Р. Гейденгайном (1878) розроблена методика операції "малого шлуночка". Із шлунка вирізають частину, яку з'єднують із зовнішнім середовищем. Але при цьому перерізують гілки блукаючого нерва і утворений шлуночок стає денервованим. У цих умовах можна вивчати вплив на секрецію соку лише гуморальних стимуляторів.

І. П. Павлов (1910) удосконалив цей метод. Нерви при цьому не перерізували, "малий шлуночок" відокремлювали від великого двома шарами слизової оболонки. При цьому "шлуночок" реагував як на гуморальні, так і на нервові впливи. Хоча соку було мало, це була повна копія тих процесів, які відбувалися у шлунку.

Методи дослідження секреторної функції підшлункової залози можна розділити на гострі та хронічні. Гострі методи полягають у тому, що під наркозом уводять канюлю в протоку залози і одержують сік під впливом нервових чи гуморальних подразників.

Хронічні методи дослідження розробив ще І. П. Павлов. На підготовчому етапі під час операції виводять протоку підшлункової залози на поверхню шкіри живота. Після одужання тварини збирають сік, що виділяється під впливом різних подразників, визначають його кількість і склад. Певне значення має дослідження активності амілази та ліпази, які містяться в крові та сечі.

Методи дослідження секреції жовчі полягають у спостереженні за тваринами після операції накладання фістули жовчного міхура і перев'язування загальної жовчної протоки. Для вивчення процесу виділення жовчі накладають фістулу протоки (виводять її на поверхню шкіри живота).

Методи дослідження. Чистий кишковий сік можна одержати з ізольованих петель тонкої кишки. накладання фістули тонкої кишки.

У даний час використовують нові сучасні методи дослідження:

- широко відомий метод зондування (введення в шлунок або в 12-палу кишку гумового зонду для взяття соків, які потім досліджують у біохімічних лабораторіях);

- метод ендоскопії – введення у травний канал гнучкої пластикової трубки з освітлювальними приладами, що дає змогу безпосередньо оглянуту порожнину травного каналу. Через трубку спеціальним маніпулятором забирають маленькі шматочки слизової оболонки для цитологічного дослідження;

- електрогастрографія – реєстрація електричних струмів шлунка – дає змогу визначити його рухову активність;

- рентгенологічне дослідження дає можливість виявити пухлини травного тракту, виразки шлунка та 12-палої кишки, кишкову непрохідність, пухлини товстого кишечника.

Для вивчення стану товстого кишечника (глисти, кровотеча, мікроорганізми) застосовують методи дослідження калу. Для виявлення пухлин, виразок кишечника застосовують ендоскоп через відхідник.

 

1. Травлення в ротовій порожнині (див. 2 питання)

Механічні процеси

Механічні процеси в ротовій порожни­ні — це ссання, жування, ковтання.

Ссанняє першим етапом самостійного живлення у ссавців, властивого молочному періоду живлення. Центри ссання містять­ся в мозковому стовбурі. У здійсненні реф­лексу ссання беруть участь трійчастий, лице­вий, додатковий (V, VII і XI пари) черепні нерви. Механізми ссання розвиваються ще до народження.

Жуваннязабезпечує подрібнення їжі й змішування її зі слиною. Крім того, воно сприяє оцінці смакових якостей їжі, збу­джує виділення слини й шлункового соку. Акт жування є рефлекторним. У його здійс­ненні беруть участь центри мозкового сто­вбура, аферентні (висхідні) та еферентні (низхідні) гілки V пари черепних нервів — трійчастого нерва. Рецептори ротової по­рожнини, подразнення яких спричинює цей рефлекс, — смакові, тактильні, темпера­турні. Оскільки жування зводиться до рухів нижньої щелепи, в його здійсненні беруть участь також пропріорецептори жувальних м’язів.

Ковтанняє комплексом рухових реак­цій, які забезпечують переміщення їжі че­рез глотку й стравохід до шлунка. У ков­танні можна виділити три фази: 1 — рото­ву довільну; 2 — глоткову мимовільну, швидку; 3 — стравохідну мимовільну, по вільну. Підготовлена в порожнині рота харчова грудка рухом язика проштовху­ється до піднебіння. Щелепи при цьому стискаються, м’яке піднебіння під­німається й перекриває прохід між носо­вою і ротовою частинами глотки. Язик про­довжує проштовхувати харчову грудку до ротової і далі, до гортанної частини глот­ки. Вхід до гортані затуляє надгортанник. Корінь язика і м’яке піднебіння з підне­бінним язичком не дають можливості хар­човій грудці поверпутися до ротової по­рожнини. Вона проштовхується до стра­воходу, отвір якого розширюється завдя­ки розслабленню глотково-стравохідного сфінктера. Цьому сприяє різке підвищен­ня тиску в порожнині глотки, тоді як у стравоході вій знижується. В ковтальному рефлексі беруть участь численні рецепто­ри язика, м’якого піднебіння, глотки, висхідні гілки черепних нервів: трійчас­того, язикоглоткового й гортанного нервів, центри довгастого мозку та низхідні гілки глоткового, поворотного й блукаючого нер­вів. Оскільки центр ковтання розміщу­ється у довгастому мозку поблизу дихаль­ного, внаслідок їх взаємодії під час ков­тання дихання припиняється.

Слиновиділення

Слина відіграє важливу роль у ротовій порожнині: зволожує її, допомагає смако­вій рецепції, оскільки діє на їжу як розчин­ник, полегшує механічну обробку їжі, за­безпечує ферментативне розщеплення вуг­леводів, викопує захисні функції тощо.

Слинні залози ссавців.Поверхня сли­зової оболонки ротової порожнини всіяна великою кількістю дрібних залоз, які пос­тійно її зволожують. Необхідну ж для трав­них процесів кількість слини виробляють три пари великих слинних залоз, що міс­тяться за межами ротової порожнини:

Привушні залози — це залози альвео­лярного типу. За особливостями секрету у людей, приматів і свиней вони є сероз­ними, тобто їхній секрет рідкий. У собак і котів вони серозно-слизові з більш в’яз­ким секретом. Структурною одиницею в них є ацинус із секреторними клітинами і складною системою проток. Головна ви­відна протока відкривається на рівні дру­гого верхнього великого кутнього зуба.

Піднижньощелепні залози — у біль­шості ссавців складні альвеолярні, част­ково трубчасто-альвеолярні. У людини і приматів виділяють серозний секрет, у со­бак частково слизовий. Вивідна протока відкривається на дні ротової порожнини поруч із вуздечкою язика.

Під'язикові залози — це складні альвео­лярно-трубчасті залози зі слизовим типом секреції. Розміщені під слизовою оболон­кою дна ротової порожнини. У секреті пре­валює муцин. Протоки відкриваються в різних ділянках слизової оболонки вздовж під’язикової складки. Велика під’язикова протока виходить окремо або разом із про­токою піднижньощелепної залози.

Склад і властивості слини (див. 5 питанна).

Механізми секреції слини.Секреція не є пасивною фільтрацією рідини з кровоносних судин, це результат активної функції секретор­них клітин.

Особливості слиновиділення у жуйних тварин

Слина жуйних має лужну реакцію, що пов’язано з наявністю в слині гідрогенкарбонатів і сприяє нейтралізації кислот, які утворюються в передшлунках у про­цесі бродіння вуглеводів. Вуглеводних ферментів у слині цих тварин майже не­має. Слиновиділення привушними залоза­ми відбувається неперервно, а в піднижньощелепних та під’язикових виникає ли­ше під час приймання корму.

 

1. Склад слини

За добу у людини в середньому ви­діляється 0,5-2 л слини, з яких близько 30% виділяють привушні залози. Це в’яз­ка, ледь каламутна рідина, рН якої колива­ється в межах 5,8-7,4. При збільшенні швидкості секреції рН досягає 7,8. Зміша­на слина людини містить близько 99,5 % води. Сухий залишок становлять неорга­нічні й органічні речовини.

Неорганічні компоненти слини: хло­риди і гідрогенкарбонати, фосфати та інші солі натрію, калію, кальцію. Слина містить гідрогенкарбонати у більшій кількості, ніж плазма крові. Це насамперед стосується привушних і підпижньощелепних залоз. Органічних складових у слині в 2-3 рази більше, ніж неорганічних. Це білки (ферменти, муцин), вільні амінокислоти, сечо­вина, аміак, креатинін тощо.

Ферменти слини більшості ссавців представлені амілазою і мальтазою, яких немає або вони містяться в незначній кількості у слині багатьох тварин (копі, жуйні, соба­ки та ін.). Слина людини здатна активно гідролізувати вуглеводи. Цей процес вико­нує альфа-амілаза, яка в умовах лужної реакції розщеплює поліцукриди (крохмаль, глікоген) з утворенням декстринів, а далі дицукридів (мальтоза) і частково моноцукридів (глюкоза). Гідроліз вуглеводів фер­ментами слини триває в шлунку до про­никнення в товщу харчової маси кислого шлункового соку.

Слина має бактерицидні властивості, пов’язані з наявністю в пій лізоциму. У привушній і підпижньощелепній залозах людини, собак, корів, котів виявлено фермент калікреїн, який через утворення брадикініну чинить судинорозширювальний ефект. Крім того, піднижньощелепна зало­за продукує інсуліноподібний білок.

Порівняно з іншими травними залозами слинні мають найкоротший латентний період секреції, що свідчить про їх високу ре­активну здатність. Разом з тим вони можуть адаптуватися до виду подразника. Особливо помітною є залежність слиновиділення від сухості їжі (хліб і сухарі, м’ясо і м’ясний порошок), воно завжди інтенсив­ніше па суху їжу. Надзвичайно активну секрецію викликають деякі неїстівні под­разники (розчини кислот, основ, солей), що має захисне значення. Слина може відріз­нятися в таких випадках і за своїми влас­тивостями. На їжу виділяється більш в’яз­кий секрет з великим вмістом муцину. У слині, що виділяється па розчин кислоти, підвищений вміст гідрогенкарбонатів, і во­на дуже рідка — серозна.

 

1. Регуляція слиновиділення

Слиновиділення є рефлекторним актом, основним рецептивним полем якого є сли­зова оболонка ротової порожнини. Від сма­кових, механічних і температурних рецеп­торів збудження прямує до центрів слино­виділення довгастого мозку в складі V, VII, IX, X пар черепних нервів, низхідна ланка цього шляху — VII і IX пари. Провідну роль у регуляції секреції відіграють пара­симпатичні гілки цих нервів, під час по­дразнення яких виділяється велика кіль­кість рідкої слини, а ізольоване подразнення симпатичних гілок зумовлює незначне ви­ділення в’язкої слини з високим вмістом органічних речовин.

Слиновидільні центрискладаються з верхнього слиновидільного ядра дов­гастого мозку, пов’язаного з піднижньощелепною та під’язиковою залозами, і ниж­нього — з привушною залозою. У регуляції слиновиділення беруть участь гіпоталамус, лімбічна система мозку і кора великого мозку

Поряд з нервовою регуляцією функції слинних залоз встановлено вплив на їх діяльність гормонів гіпофіза, підшлунко­вої, щитоподібної і статевих залоз.

 

1. Будова та функції шлунку

Будова шлунка.Анатомічно в шлунку розрізняють кардіальну частину, що починається безпосередньо від стравоходу, дно шлунка, тіло і воротарну (пілоричну) частини, а функціонально — більшу за розмірами та секрецією різко кислого соку з ферментами і слизом фундальну частину і воротарну (пілоричну) — з лужним за реакцією слизом і ендокринними клітинами, що продукують гормони. Порожнина шлунка обмежуєть­ся двома сфінктерами: кардіальним і воротарним, з яких справжнім (за наявним м’язовим кільцем) є лише воротарний. М’язи кардіальної частини постійно ско­рочені, чим перешкоджають поверненню вмісту шлунка до стравоходу. В міру наповнення шлунка тонус м’язів кардіальної частини підвищується. Отже, хоча кардіальний сфінктер і не виражений анато­мічно, його тонізовані м’язи і зона під­вищеного тиску в діафрагмальній ділянці стравоходу створюють сфінктер функціональний.

Внутрішня, слизова, оболонка шлунка утворює численні складки, неоднакові за рельєфом в різних його ділянках. Слизова оболонка має у людини 4-5 оточених борознами поздовжніх скла­док, на поверхні яких розміщені шлункові ямочки. На дні їх відкриваються трубчасті залози шлунка, більшість яких мають три групи екзокриноцитів: головні, які проду­кують ферменти (пепсиноген), парієтальні (обкладові), що забезпечують продукцію хлоридної (соляної) кислоти, і шийкові (до­даткові) мукоцити, які виділяють слизо­вий (мукоїдний) секрет.

У різних відділах шлунка є клітини, що продукують гуморальні чинники, здат­ні виливати па його функції. Зокрема, це аргептофільні клітини, які виробляють серотонін. Слизова оболонка воротарного відділу не містить парієтальних клі­тин, проте вона здійснює певною мірою ендокринну функцію. Тут розміщені шлунково-кишкові ендокриноцити (гастринові, або джі-клітипи), які продукують гастрину найсильніший стимулятор виді­лення кислого шлункового соку. Клітини слизової оболонки шлунка виділяють гіс­таміну який також спричинює кислу секрецію, проте порівняно з гастрином його дія значно слабша.

Гладком'язова оболонка шлунка скла­дається з трьох шарів: зовнішнього поз­довжнього, середнього колового і внутріш­нього косого. Вона змінює розмір і форму шлунка, забезпечує інтенсивні скорочен­ня, необхідні для переміщення його вмісту.

Зовнішня, серозна, оболонка шлунка має сполучнотканинну основу з еластич­ними волокнами.

Добре розвинений м’язовий шар шлун­ка забезпечує резервуарну й евакуаторну (переміщення їжі до кишок) функції.

З моменту надхо­дження їжі настає неперервна харчова рухо­ва активність. У ній чітко простежуються дві фази: коротша — активних скорочень і довша — слабших.

Типи скорочень шлунка поділяють на перистальтичні, систолічні, топічні й антиперистальтичні. Перистальтичні скорочення починаються в кардіальній части­ні шлунка, поширення їх на весь шлунок регулюють блукаючі нерви. У пілоричній частині виникають інтенсивні систолічні скорочення, які разом із пери­стальтичними спричинюють перемішуван­ня їжі та перехід її до дванадцятипалої кишки. Тонічні скорочення є тривалими, вони скорочують стінки, зменшуючи порожнину шлунка за рахунок підвищення тонусу м’язів. Крім того, у разі сильних місцевих подразнень у шлунку можуть виникати антиперистальтичні скорочення, які спричинюють блювання і є ознакою патологічного етапу шлунка чи всього організму.

 

1. Склад шлункового соку

Шлунковий сік— це безбарвна кисла рідина, основними компонентами якої є ферменти, хлоридна (соляна) кислота та глікопротеїди (мукоїди). Масова частка води у складі соку становить близько 99,4 %. Основним неорганічним компонен­том шлункового соку є хлоридна кислота у вільному і зв’язаному з протеїдами етапі, хлориди, фосфати, сульфати натрію, калію, кальцію гідрогенкарбонати та ін. Серед органічних сполук — білки, глікопротеїди (муцин), лізоцим, ферменти, продукти мета­болізму.

Ферменти шлункового соку — це пептидогідролази (протеолітичні ферменти, протеази, пепсин) і шлункова ліпаза. Пепсин синтезується головними клітина­ми у вигляді пепсиногену — неактивного його попередника. Його активація відбу­вається в кислому середовищі шляхом відщеплення поліпептиду, який є інгібіто­ром пепсину. Найактивніше цей процес відбувається при рН = 2-1,5. 4 шлункових фер­менти групи пептидогідролаз: пепсин, гастриксин, пепсин В і ренін (сичужний фермент). Шлунковий сік має високу про­теолітичну активність, проте вій здійснює в умовах кислої реакції лише початковий гідроліз білків до стадії альбумоз і пентонів з утворенням невеликої кількості амі­нокислот. Цей процес завершується у тон­кій кишці.

Пептидогідролази шлункового соку не гідролізують муцин, що має захисне значення.

Ліпаза шлункового соку має невисоку активність, але в період годування дити­ни молоком гідролізує ліпіди молока, які перебувають у ньому в емульгованому стані.

Хлоридна (соляна) кислота є надзвичайно важливим компонентом шлун­кового соку. В утворенні її беруть участь парієтальні клітини, для чого використову­ють хлориди крові. Вона спричинює де­натурацію й набухання білків, чим сприяє їх наступному розщепленню пептидогідролазами (пепсином), активує пепсиноген, створює необхідне для пептидогідролаз кисле середовище, має антибактеріальну дію і бере участь у регуляції функції травної системи. Натще кислотність соку низька (рН = 6,0) і зростає в разі стимуляції сек­реції. Під час активного травлення рН шлун­кового соку становить 1,0—2,0. Глікопротеїди (муцин) продукуються шийковими мукоцитами (додатковими клітинами) шлунка. Виділяють дві його фракції — розчинну і нерозчинну. Саме остання виконує захисну функцію, формуючи біля стінки слизовий бар’єр проти руйнівної дії про­теолітичних ферментів.

Шлунковий сік виділяється у відповідь па нервові чи хімічні подразнення. Проте пілоричним залозам, які проду­кують сік лужної реакції, властива не­перервна секреція і поза травленням.

 

 

1. Нервова регуляція секреторної та моторної функції шлункової секреції

Шлун­кова секреція виникає як реакція на реф­лекторне або гуморальне збудження за­лоз. Парасимпатична іннервація

шлунка здійснюється гілками блукаючих нервів, які закінчуються всередині стінки шлунка на довгоаксонпих нейронах (клітинах Догеля І типу). Це другі нейрони низхідного (еферентного) шляху парасимпатичної нервової системи, які беруть участь у формуванні інтрамуральної системи. Остання утворює три сплетення: підслизове (мейсснерівське), м’язове (ауербахівське) та підсерозне. Медіатором у за­кінченнях цих нервів є ацетилхолін. Парасимпатичні впливи збуджують шлун­кові залози.

Симпатична іннервація представле­на великим і малим нутрощевими нервами, які не перериваються у вузлах симпатич­ного стовбура і йдуть до черевного (со­нячного) сплетення, де закінчується аксон їхнього першого нейрона (передвузлового) і починається другий (післявузловий) нейрон. Від черевного сплетення до шлунка (шлункове сплетення) симпатич­ні волокна проходять разом з парасимпа­тичними волокнами блукаючого нерва або самостійно по стійках кровоносних судин.

Симпатичні нерви чинять гальмівний вплив на шлункову секрецію. Однак є відомості про існування гальмівної сис­теми і поза симпатичною іннервацією. Ви­східні (аферентні) волокна несуть інфор­мацію головним чином від механорецепторів слизового і м’язового шарів шлунка і проходять у складі шлункового сплетен­ня (черевного) і частково блукаючих нервів. Збудником секреторної функції шлунка є насамперед їжа, її вигляд, за­пах, смакові якості, що діють рефлекторно, а також велика кількість гуморальних чин­ників.

Регуляція рухової активності шлунка.Виділяють три механізми регуляції мото­рики шлунка: міогенпий, нервовий і гумо­ральний. Міогенний механізм функціо­нує за рахунок автоматизму гладком’язо вих клітин, а також функції водіїв ритму скорочень шлунка. Водії ритму містяться в кардіальпій і пілоричній частинах шлун­ка. Вони мають м’язову природу і певпою мірою подібні до водіїв ритму серця.

Нервова регуляція рухової активності шлунка відбувається через парасимпатичну та симпатичну іннер­вації. Перша збуджує, а друга гальмує ру­хову активність шлунка. Ці реакції реа­лізуються через довгастий і спинний мо­зок. Під час надходження їжі та її ковтан­ня відбувається рецептивна релаксація шлунка — розслаблення м’язів шлунка і розширення його. В іннервації шлунка певну роль відіграють і діафрагмальні нер­ви, в складі яких проходять автономні во­локна. Ось чому при подразненні діафрагмальпих нервів рухова активність шлун­ка підвищується. Усі рефлекторні реакції, що виникають унаслідок подразнення ре­цепторів, розміщених вище шлунка, нале­жать до механізмів прегастральної ре­гуляції. Вони здебільшого мають збу­джувальний вплив на рухову активність шлунка. Шлунок має також власні внутрішньошлункові рефлекторні впливи. З рецепторів кишок на шлункову активність здійснюється гальмівний рефлекторний вплив. Подразнюючи слизову оболонку два­надцятипалої кишки, можна зумовити галь­мування рухової активності як фундальної, так і пілоричної частин шлунка. При цьо­му гальмується й евакуація вмісту шлунка. Цьому рефлексу було дано назву кишково-шлункового (ентерогастрального) галь­мівного рефлексу.

Важливим відділом центральної нервової системи, що виконує інтегративні функ­ції щодо травної системи, є гіпоталамус. Під час подразнення різних ділянок гіпота­ламуса отримано як гальмівні, так і збуджу­вальні ефекти щодо рухової активності шлунка. Передня і середня ділянки гіпота­ламуса переважно збуджують, а задня — гальмує рухову активність шлунка. Мають вилив також позагіпоталамічні структури: лімбічна система, кора великого мозку. Под­разнення мигдалеподібних ядер і поясної звивини гальмують рухову активність шлун­ка, умовнорефлекторні впливи па яку за­значені ще І. П. Павловим

 

 

1. Гормональна регуляція секреторної та моторної функції шлункової секреції

Гуморальну регуляцію рухової активності шлунка здійснюють насамперед гормони травного каналу: активізують — гастрин, мотиліи, серотонін, інсулін; галь­мують — секретин, ептерогастроп, ВІП, а також адреналін і порадрепалін.

Фази шлункової секреції

Другу фазу секреції шлунка називають шлунковою (хімічною, нервово-гуморальною, гуморально-хімічною). Вона по­чинається через 30-40 хв від початку… Особливе місце серед природних гуморальних стимуляторів шлункової секреції… Третя, кишкова, фаза шлункової сек­реції є результатом надходження шлун­кового вмісту до кишок, що сприяє виді­ленню…

БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ ПЕЧІНКИ

Печінка є своєрідним сховищем речовин і біохімічною лабораторією організму. Так, наприклад, продукти перетравлення вуглеводів (моно-цукри) в печінці… Найважливіша функція печінки полягає у нейтралізації токсинів, які утворюються… Структурно — функціональною одиницею печінки є високо спеціалізовані клітини гепатоцити, що утворюють так звані…

СКЛАД ТА ВЛАСТИВОСТІ ЖОВЧІ

Жовчні кислоти та їх солі визначають основні властивості жовчі як травного секрету. Жовчні пігменти декретуються печінкою та є продуктами розпаду…

Склад жовчі.

Вода (%) | 97,4 | 92 Сухий залишок (г/л): | 26 | 133,5 Солі жовчних кислот. | 10,3 | 91,4

РЕГУЛЯЦІЯ ЖОВЧОУТВОРЕННЯ ТА ЖОВЧОВИДІЛЕННЯ

 

 

БУДОВА СТІНКИ ТОНКОЇ КИШКИ, БУДОВА І ФУНКЦІЇ ВОРСИНКИ

Співвідношення числа ворсинок і крипт приблизно дорівнює 1:4. Висота ворсинок близько 1 мм. У дванадцятипалій кишці вони широкі і короткі. У худої… Всмоктування - це складний фізіологічний процес проникнення поживних речовин у… Усередині ворсинок містяться кровоносні й лімфатичні капіляри. Крізь стінки ворсинок у ці капіляри проникають…

ВСМОКТУВАННЯ, РЕГУЛЯЦІЯ ПРОЦЕСІВ ВСМОКТУВАННЯ

Всмоктування – це процес транспорту речовин із порожнини травного каналу у внутрішні середовища організму (кров та лімфу). Більшість речовин… Всмоктування в шлунку. Об'єм всмоктування на даному відрізку травного каналу… Всмоктування в тонкому кишківнику. Здатність до всмоктування практично однакова у всіх відділах тонкого кишківника. У…

ВИДІЛЬНІ ОРГАНИ ТА ЗНАЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ ВИДІЛЕННЯ

В процесі життєдіяльності в організмі людини утворюються в значній кількості продукти розпаду органічних речовим, які не використовуються організмом… Кінцеві продукти обміну речовин, які виділяються організмом називаються… ЛЕГЕНІ - сприяють виділенню, в навколишнє середовище вуглекислого газу (СО2) і води у вигляді пари (біля 400 мл. в…

Біологічне значення процесів виділення

Нирки не тільки виводять кінцеві продукти облишу, а й регулюють вміст води і солей в організмі. Через шкіру виводиться багато продуктів обміну, але…    

БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ НИРОК

Нирки — (лат. ren, renis m; грец. nephros) життєво важливий парний орган у хребетних тварин, зокрема людини, що розташований взаочеревинному просторі. Основна його функція виведення продуктів життєдіяльності шляхом фільтрації крові. Також нирки беруть участь в регуляції водно-сольового балансу, кров'яного тиску, кровотворення, кальцієвому обміні та ін.

Будова та функціонування нирок

Структура тканини нирки має особливу будову, тому належить до паренхіматозних органів. Нефрон — це структурно-функціональна одиниця нирки, що складається з системи… · капсулу Шумлянського-Боумена

Захворювання

Захворювання нирок поділяються на запальні (виникають після перенесеної простуди, ангіни, внаслідок попадання інфекції в сечовивідні шляхи) та незапальні — внаслідок гіпертензії, цукрового діабету, порушень обміну речовин, аномалії розвитку.

20.

 

 

Основной структурно-функциональной единицей почки является нефрон, в котором происходит образование мочи. В зрелой почке человека содержится около 1 - 1,3 мл нефронов.
Нефрон состоит из нескольких последовательно соединенных отделов (рис.1)

Начинается нефрон с почечного (мальпигиева) тельца, которое содержит клубочек кровеносных капилляров. Снаружи клубочки покрыты двухслойной капсулой Шумлянского - Боумена.

Внутренняя поверхность капсулы выстлана эпителиальными клетками. Наружный, или париетальный, листок капсулы состоит из базальной мембраны, покрытой кубическими эпителиальными клетками, переходящими в эпителий канальцев. Между двумя листками капсулы, расположенными в виде чаши, имеется щель или полость капсулы, переходящая в просвет проксимального отдела канальцев.
Проксимальный отдел канальцев начинается извитой частью, которая переходит в прямую часть канальца. Клетки проксимального отдела имеют щеточную каемку из микроворсинок, обращенных в просвет канальца.

Затем следует тонкая нисходящая часть петли Генле, стенка которой покрыта плоскими эпителиальными клетками. Нисходящий отдел петли опускается в мозговое вещество почки, поворачивает на 180° и переходит в восходящую часть петли нефрона.
Дистальный отдел канальцев состоит из восходящей части петли Генле и может иметь тонкую и всегда включает толстую восходящую часть. Этот отдел поднимается до уровня клубочка своего же нефрона, где начинается дистальный извитой каналец.

Рис.1. Схема строения нефрона (по Смиту): (увеличить рисунок)

1 - клубочек; 2 - проксимальный извитой каналец; 3 - нисходящая часть петли нефрона; 4 - восходящая часть петли нефрона; 5 - дистальный извитой каналец; б - собирательная трубка. В кружочках дана схема строения эпителия в различных частях нефрона

Этот отдел канальца располагается в коре почки и обязательно соприкасается с полюсом клубочка между приносящей и выносящей артериолами в области плотного пятна.

Дистальные извитые канальцы через короткий связующий отдел впадают в коре почек в собирательные трубочки. Собирательные трубочки опускаются из коркового вещества почки в глубь мозгового вещества, сливаются в выводные протоки и открываются в полости почечной лоханки. Почечные лоханки открываются в мочеточники, которые впадают в мочевой пузырь.
По особенностям локализации клубочков в коре почек, строения канальцев и особенностям кровоснабжения различают 3 типа нефронов: суперфициальные (поверхностные), интракортикальные и юкстамедуллярные.

 

 

21.Механізм утворення сечі.

У процесі утворення сечі виділяють два етапи: фільтрацію крові, внаслідок якої в капсулі нефрону утворюється первинна сеча, та реабсорбцію - проходження первинної сечі через ниркові канальці та утворення вторинної сечі.

Перший етап - фільтрація - відбувається в ниркових тільцях нефрону, які й виконують функцію фільтра. Через ворота в нирку входить ниркова артерія, що розгалужується на велику кількість дрібних артерій у вигляді гілочок. Приносна артерія заходить у капсулу й утворює там клубочок капілярів. Вона більша за діаметром, ніж виносна, і тому тиск крові в капілярах клубочка досить високий (70-80 мм рт. ст.). Завдяки такому високому тискові плазма крові разом із розчиненими в ній неорганічними та органічними речовинами витискається крізь тонку стінку капіляра в порожнину капсули. При цьому профільтровуються всі компоненти плазми крові, за винятком білків. У результаті фільтрації в порожнині капсули нефрону утворюється рідина, яку називають первинною сечею. За добу в людини через нирки проходить 1500 л крові, що призводить до утворення 150 л первинної сечі. Таку кількість крові нирки можуть пропустити та виконати цю роботу завдяки дуже великій загальній фільтраційній поверхні капілярів ниркового клубочка.

Другий етап сечоутворення - реабсорбція - відбувається в канальцях нефронів. Там з первинної сечі (фільтрату) назад у кров всмоктуються всі потрібні організму речовини: глюкоза, амінокислоти, вітаміни, мінеральні солі, значна кількість води (99%). При цьому в різних відділах канальців одні речовини (глюкоза, амінокислоти) всмоктуються повністю, інші (мінеральні солі, вода) - у потрібних організмові кількостях, а решта виводиться назовні. Так утворюється вторинна сеча, або просто сеча, яка виводиться з організму. Вторинної сечі утворюється небагато (1,5 л), а саме 1% від загальної кількості первинної сечі (150 л).
Отже, кров у нирках послідовно долає дві капілярні сітки: капілярних клубочків і капілярів, які обплітають канальці. За нормальної роботи нирок у сечі немає білка і глюкози. Якщо вони з'являються, це свідчить про порушення роботи нирок та обміну речовин в організмі.

Утворена в нирці сеча стікає в ниркову миску, що переходить у сечовід. Сеча пересувається по сечоводу завдяки перистальтичним скороченням гладеньких м'язів його стінки (швидкість 2-3 см/с). Обидва сечоводи відкриваються в сечовий міхур - непарний порожнистий м'язовий орган. Там сеча накопичується (об'єм сечового міхура в дорослої людини досягає 0,75 л). Нижній відділ сечового міхура утворює сечівник.

 

 

Склад і фізико-хімічні властивості сечі.

Колір. Сеча прозора рідина світло-жовтого кольору, При відстоювання в сечі випадає осадок, який складається з солей і слизі, з легким запахом… Реакція. Сеча здорової людини переважно слабко кисла. рН її коливається від… Відносна густина. Дорівнює 1,015-1,020. Залежить від кількості прийнятої рідини або від наявності в сечі твердих…

Регуляція сечоутворення і сечовиділення.

Виділення сечі з нирок здійснюється періодично, порціями. Із ниркових каналів вона потрапляє у видільні трубочки, а потім у ниркові миски, звідки… Сечовий міхур – ємкість, у якій накопичуєть­ся сеча. Його стінки можуть…

Обмін речовин та енергії як основна функція живого організму.Анаболізм,катаболізм.

Одночасно з амінокислотами можуть частково всмоктуватися і найпростіші пептиди. Із амінокислот і найпростіших пептидів клітини синтезують власний… Для нормальної життєдіяльності організму необхідно, щоб в їжі були всі… Нейтральні жири в енергетичному відношенні можуть бути замінені вуглеводами. Однак є ненасичені жирні кислоти –…

Методи вивчення обміну речовин та енергії.

1) балансові - на цілісному організмі визначаються загальні кількісні зрушення речовин за їх поглинанням і виділенням кінцевих продуктів обміну… 2) манометричні - для вивчення загальних обмінних процесів у спеціальних… 3) хроматографічні - для визначення наявності й кількісних зрушень тих або інших молекул;

Основний обмін та фактори що на нього впливають.

впливає на обмін речовин якимось чином вік? Ні! Всупереч поширеній думці, вік як такий не може бути головною причиною повільного обміну речовин.…

Три основні причини порушення обміну речовин.

Методи контролю за обміном речовин

1. Рух. Кожен рух впливає на м'язи, і кожен клітинний метаболізм м'язів прискорюється. Так в цілому поліпшується загальний обмін речовин і перетворення енергії у вашому організмі.

2. Їжа. Правильне харчування забезпечує організм потрібною кількістю калорій, і він встигає перетворити їх в чисту енергію. В ідеалі організм повинен отримувати калорії з їжі малими дозами кожні 3-4 години.

3. Вода. Пити потрібно близько двох літрів води на добу. Зрозуміло, це залежить від деяких факторів. Від віку, пори року, рівня фізичних навантажень. При оптимальному забезпеченні організму водою обмін речовин буде ідеальним.

4. Настрій. Як не дивно, але повнота - це далеко не завжди доброта. Як, втім, і навпаки. Добрий, оптимістичний, не схильний до стресів людина рідко страждає порушенням обміну речовин. Він не буває надмірно огрядним або ожирілим. Якщо, звичайно, не втрутяться інші фактори.

Обмін білків.Азотистий баланс у організмі,коефіцієнт виснаження.

Білки, які споживаються з їжею, в органах травлення розщеплюються на амінокислоти. Останні всмоктуються в кров і розносяться по всіх органах і… На відміну від жирів і вуглеводів, білки не відкладаються в організмі про… Про нормальний перебіг білкового обміну судять за азотистим балансом. Азотистий баланс— співвідношення кількості азоту…

Обмін вуглеводів.

При не достатку глюкози у крові (гліпоглікемії) можливі головокружіння, вегетативні порушення, втрата свідомості. Особливо чутливі до цього діти.… Вуглеводи відіграють також велику роль у синтезі нових клітин, входять до… На 1 кг маси тіла дітям молодшого шкільного віку потрібно вживати до 12-15 г вуглеводів за добу (1 г вуглеводів при…

Значення вітамінів.

• вітамін В1(тіамін), який нормалізує обмін речовин та роботу серця. При його відсутності розвивається хвороба "Бері — Бері", коли… • вітамін В2 (рибофлавін) міститься у хлібі, молоці, яйцях, печінці, м'ясі і томатах. При авітамінозі у дітей…

Значення мікроелементів.

Мікроелементи-хімічні елементи, присутні в організмах в низьких концентраціях (зазвичай тисячні долі відсотка і нижче). В організмі мікроелементи входять до складу різних біологічно-активних речовин: ферментів. Головне джерело мікроелементів для людини — їжа рослинного та тваринного походження. Питна вода забезпечує тільки 1 — 10 % добової потреби в таких елементах як I, Cu, Zn, Mn, Со, Mo та тільки для таких як F, Sr є головним джерелом. Вміст різних мікроелементів у харчовому раціоні залежить від геохімічних умов місцевості, в якій були отримані продукти, а також від набору продуктів, що входять до раціону. Мікроелементи розподіляються в організмі нерівномірно. Підвищене їх накопичення в тому чи іншому органі пов'язано з фізіологічним впливом того чи іншого елементу на життєдіяльність цього органу.

Цинк Zn.

Цинк – це життєвоважливий мікроелемент для всіх вищих організмів, інші ферменти являються сполуками цинку. Він небхідний для нормальної життєдіяльності людини, входить до складу карбоангідрази, фермента, який бере участь у підтримці кислотно-лужної рівноваги і других металоферментів.

Цинк знаходиться в ряді ферментів, абсолютно необхідних в ньому для проявлення своєї активності. Солі цинка є ядовиті, признаки отруєння: подразнення слизової оболонки, рвота. Харчові продукти не можна зберігати в цинковій посудині. Цинком покривають вироби з заліза і сталі, для охорони від корозії. Цинк впливає на активність тропних гормонів гіпофіза, бере участь в реалізації біологічних дій інсуліна, нормалізуючи жировий обмін. Цинк в кровотворенні а також необхідний для нормального функціонування гіпофіза, підшлункової залози.Сполучення цинка в медицині використовують в якості лікарських засобів.

Марганець Mn.

Організму потрібно лише в значно в малих кількостях цього елементу, а роль його в обміні є дуже велика.Для живих організмів має життєво важливе… Він стимулює синтез холестерина і жирних кислот, виявляючи тим самим… В організмі дорослої людини міститься 20 мг марганцю. Особливо багато є його в клітинах, багатих мітохондріями і…

Йод – J.

В організмі дорослої людини міститься близько 25 мг йоду, із яких10-15 мг в добу.Недостатність йоду в харчових продуктах викликає розлад функції… Йод відноситься до галогенів. Він активно впливає на обмін речовин, тісно… Людина повинна одержувати 50-60 мг в добу. Із крові йод легко проникає в різні органи і тканини. В природі йод…

Кобальт – Со.

Його широко використовують в електроніці, в металургії при одержуванні різноманітних сплавів металів і окремих сталей, в кількості каталізаторів при… Органічне сполучення Со застосовують у виготовленні поліефірних пластиків,… Фтор – F.

Бром – Br.

Солі брому широко використовуються в медицині в кількості лікарських речовин.В природі зустрічається і вигляді сполучення у воді деяких соляних… Він широко використовується у (медицині) промисловості – в виробництві… В медицині при лікуванні неврозів, істерії, безсоння і інших розладів і інших розладів нервової системи, широко…

Мідь – Cu.

Мідь є важлива для процесів росту (значна частина міді захоплюється плодом). Вона впливає на функцію залоз внутрішньої секреції, властива… Недостатність міді в їжі тварин приводить до розвитку у них ряду паталогічних…  

Добова потреба людини у поживних речовинах, вітамінах і мікроелементах.

Біологічна ціннісність білків тваринного і рослинного походження визначається складом АК. У білку, який відповідає потребам людського організму,… Біологічну цінність серед вуглеводів мають полісахариди – крохмалЬ та… Біологічну цінність для організму людини представляють ТАКІ ЛІПІДИ: Триацилгліцерини, що складають основну частину…

Регуляція обміну речовин.

Роль центру в регуляції обміну речовин та енергії грають ядра гіпоталамуса. Вони мають безпосереднє відношення до генерації почуття голоду і… Як ланок еферентної системи регуляції обміну використовуються симпатичний і… Найбільш частими ефектами регуляторних впливів на клітину є зміни каталітичної активності ферментів та їх…

Процеси теплопродукції і тепловіддачі в організмі.

У людини температура підтримується на постійному рівні (36,5…37,0 °С). Постійність ця забезпечується двома процесами — теплоутворенням і… Джерелом утворення тепла в організмі є окислювальні процеси. Особливо багато… При охолодженні організму теплоутворення збільшується за рахунок посилення окислювально-відновлювальних процесів. Це…

Роль різних органів у терморегуляції.

Таким чином, найпотужнішим резервним джерелом теплопродукції є м'язи. Зміна їх метаболізму при локомоціях – основний механізм теплопродукції.… 1. Терморегуляційний тонус. При цьому м'язи не скорочуються. Підвищується їх… 2. Тремтіння виникає несвідомо і полягає в періодичній активності високопорогових рухових одиниць на тлі…

Теплопродукція та температура тіла.

1) від процесів теплоутворення і тепловіддачі ; 2) від факторів зовнішнього середовища; 3) поведінкової активності .

Поняття про гомойотермію і пойкілотермію.

Пойкілотермних тварин не зовсім точно називають холоднокровними , так як температура їх органів за рахунок постійно протікають процесів утворення… У процесі еволюції у вищих тварин і людини виробилися механізми, що дозволяють… У безхребетних і нижчих хребетних тварин, а також у новонароджених дітей відсутні досконалі механізми підтримки…

Визначення енергетичного обміну за газообміном.

У зв'язку з тим, що більше 95% енергії, що виділяється організмом, проводиться в ході реакцій окиснення поживних речовин за допомогою кисню,… Використовуючи ці дані, можна приблизно розрахувати, яка кількість енергії… Якщо за час визначення в організмі окислялись тільки вуглеводи, підрахована кількість виділеної енергії, що базується…

Основний обмін, методи його визначення.

Основний обмін пов'язаний із функціонуванням життєво важливих органів. Відносний внесок (в %) різних органів у забезпечення основного обміну: Печінка, м`язи – 26, мозок – 18, серце – 9, нирки – 7 та ін. органи.

Зовнішньосекреторна функція підшлунковой залози.

Розрізняють 3 фази секреції панкреатичного соку: важкорефлекторну, шлункову і кишкову. 1) Важкорефлекторна фаза відбувається під дією умовно рефлекторного (вид і… 2) Секреція панкреатичного соку в шлункової фазі, коли відбувається розтягнення шлунка при наповненні його їжею,…

Температурна схема тіла.

Індивідуальні особливості температурної схеми тіла :

• здорова людина має відносно постійну температурну схему тіла ;

• особливості температурної схеми генетично детерміновані , в першу чергу індивідуальної інтенсивністю метаболічних процесів ;

• індивідуальні особливості температурної схеми тіла визначаються впливами гуморальних ( гормональних ) чинників і тонусом вегетативної нервової системи;

• температурна схема тіла вдосконалюється в процесі виховання , визначається способом життя і особливо загартовуванням .

Разом з тим вона динамічна у відомих межах , залежить від особливостей професії, екологічних умов, характеру та інших факторів. Температура гомойотермного організму, обумовлена ​​складним комплексом зовнішніх і внутрішніх факторів, досить мінлива і тому відноситься до категорії пластичних фізіологічних показників. Коливання таких показників можливі в досить широких межах без порушення життєдіяльності. Справжньою температурою тіла, тобто температурою, відхилення якої від норми призводить до включення складних механізмів саморегуляції, вважають температуру крові, а саме крові правої половини серця; вона коливається в межах 37-38 °С.

Тепловий гомеостаз - визначають як здатність до підтримання на постійному і високому рівні температури внутрішніх органів, тобто «Ядра» тіла від 36 °С до 41 °С у гомойотермних . Температура оболонки може коливатися в межах до 10 °С і більше. Температура ядра змінюється не більше ніж на 2 °С. Визначення для шкіри середньозваженої температури від 31 до 34 °С.Таким чином , тепловий гомеостаз розглядається лише по відношенню до «ядра тіла». Температура різних органів різна: Ізотерма температури дорівнює 37 °С. Глибокі шари стегна - 35 °С. Литковий м'яз – 33 °С . У центрі стопи 27-28 °С. Печінка - розташована глибоко всередині тіла і що дає велику теплопродукція має постійну температуру (37,8-38 °С). У порівнянні з шкірою (29,5-33,5 °С), яка залежить від навколишнього середовища. Ізотермія притаманна внутрішнім органам і головного мозку (на 1-2 °С) . Температура тулуба і голови (33-34 °С), в тканинах є певна температура крові (37 °С) , яка забезпечує функціональний і клітинний метаболізм. Температура органів і тканин , як і всього організму в цілому залежить від інтенсивності утворення тепла і від величини тепловтрат . Джерелом теплопродукції служать катаболічні процеси. Теплоутворення - відбувається внаслідок екзотермічних реакцій, які відбуваються безперервно. Ці реакції протікають у всіх органах і тканинах неоднаково інтенсивно. У тканинах і органах виробляють активну роботу в м'язовій тканині, печінці, нирках, виділяється велика кількість тепла, ніж менш активних - сполучної тканини, хрящах і кістках. При рухової активності - 50-80 % теплоутворення , а при тяжкій - 400-500 %. На холоді теплоутворення підвищується на 10%. Втрата тепла органом і тканинами залежить більшою мірою від їх місця знаходження: н -д поверхнево розташовані органи - шкіра, скелетні м'язи віддають більше тепла і охолоджуються сильніше , ніж внутрішні органи більш захищені від охолодження. В комфортних (термонейтральних) умовах тепловий баланс не потребує корекції спеціальними механізмами терморегуляції. Зона комфорту при звичайній легкому одязі 18 – 20 °С, для оголеної людини – 28 °С . Температура комфорту також залежить від температури середовища, її теплопровідності, вологості повітря, конвективних потоків. Значні температурні коливання спостерігаються при м'язовій навантаженні. У людини інтенсивна м'язова робота призводить до підвищення температури мозку на 0,4-0,6 °С , а температури м'язів, що скорочуються - на 7 °С. Наведені цифри температури в різних точках тіла людини умовні, оскільки у різних індивідуумів температурна карта тіла різна і, що особливо важливо, індивідуальна. Таким чином, температура ядра проектується на поверхню шкіри, а її розподіл специфічно відображає температуру внутрішніх органів.

 

Всмоктування поживних речовин у кишечнику механізм і регуляція .

Ротова порожнина - вхідні ворота шлунково - кишкового тракту. У слизовій оболонці щік, губ, язика розташовуються численні чутливі нервові…

ХАРЧУВАННЯ.

Білковий режим харчування сприяє процесам всмоктування і засвоюваності харчових речовин. При переважанні в їжі вуглеводів засвоєння білків і жирів… Таким чином, щоб забезпечити правильне харчування людини, необхідно… Основну масу їжі ( 75-80 %) становлять вуглеводи і жири.

Способи тепловіддачі

У людини температура підтрімується на постійному рівні (36,5 ... 37,0 ° С). Постійність ця забезпечується двома процесами - теплоутворенням и… Джерелом утворення тепла в організмі є окислювальні процеси. Особливо багато… При охолодженні організму теплоутворення збільшується за рахунок Посилення окислювально - відновлювальних процесів. Це…

Вікові зміни травної системи.

При старінні організму зменшується вага печінки, випереджаючи вікове зменшення ваги тіла. Васкуляризація печінкової часточки робиться біднішою за… У літніх і старих людей збільшуються розміри жовчного міхура. Він виступає… Підшлункова залоза в похилому і старечому віці піддається як до морфологічної, так і функціональної перебудови. Вона…

Енергетичний обмін.

 

 

Осморегуляція

47. Кількість води в організмі та її розподіл. Кожна жива клітка організму людини містить цілющий водний розчин різних… Системи організму об’ємна доля, %

Регуляція термогенезу.

Обмін води

Поповнення тіла водою відбувається постійно за рахунок всмоктування її із… Основні органи, що видаляють воду з організму, - нирки , потові залози, легені і кишечник. Нирки за добу з організму…

Рідкі середовища організму .

До особливого типу позаклітинної рідини зазвичай відносять і ще одну невелику частину, звану трансцеллюлярной рідиною, незважаючи на те, що в деяких… У дорослої людини масою 70 кг рідина в середньому становить 60 % маси тіла,…

Внутрішньоклітинна рідина

Близько 28 л рідини з 42 л ( приблизно 40 % маси тіла ) знаходиться всередині 75x10 12 клітин організму. Цю рідину називають внутрішньоклітинною .

Рідина всередині кожної клітини являє собою особливу суміш різних компонентів, проте її зміст у всіх клітинах однакова. Більше того, склад внутрішньоклітинної рідини у різних живих істот подібний , починаючи від самих примітивних мікроорганізмів і закінчуючи людиною. З цієї причини рідина всередині різних клітин розглядають як окрему рідку середу .

Позаклітинна рідина

Вся рідина, яка знаходиться поза клітини, носить назву позаклітинної рідини. У сукупності вона становить близько 20 % маси тіла, що в нормі у людини масою 70 кг становить близько 14 л . Більше 3/ 4 позаклітинної рідини представлено міжклітинної рідиною , і майже 1/ 4 об'єму (близько 3 л) - плазмою. Плазма - рідка частина крові, позбавлена ​​формених елементів. Вона бере участь у постійному обміні речовин з міжклітинної рідиною через пори мембран капілярів. Пори високопроникні практично для будь-яких розчинених речовин, за винятком білків, тому склад позаклітинної рідини внаслідок її постійного перемішування практично однаковий.

Головна відмінність полягає в вмісті білка , найбільша концентрація якого відзначається в плазмі .

Об'єм крові

Гематокрит ( обсяг « упакованих » еритроцитів). Гематокритом називають частину об'єму крові, що складається з щільного осаду еритроцитів, який… У чоловіків показник гематокриту становить 0,40 , у жінок - 0,36 . При важкій…