ББК 67.9 (УКР) я 73 З 14
Затверджено Міністерством освіти і науки України (лист№ 1.4/18-Г-2323 від 07.11.2008 р.)
Рекомендовано до друку вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол №10 від 20 червня 2008 р.)
Рецензенти: А. П. Заєць, доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент АПрН України,
О. В. Зайчук,доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент АПрН України,
Н. М. Оніщенко, доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент АПрН України
Загальнатеорія держави і права: [Підручник для студентів З 14 юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Пет-ришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2011. — 584 с.
І8ВИ 978-966-458-095-0
Підручник підготовлено відповідно до навчальної програми з теорії держави і права для юридичних вищих навчальних закладів України. У ньому відображено останні досягнення юридичної науки. Навчальний матеріал викладено з урахуванням узагальнень законодавства та юридичної практики.
Для студентів, аспірантів та викладачів навчальних закладів юридичного профілю, а також тих, хто цікавиться проблемами загального вчення про державу і право.
ББК 67.9 (УКР) я 73
О М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авра
менко та ін., 2011
І8ВИ 978-966-458-095-0 © «Право», 2011
і
_ Зміст
Передмова.................................................................................................................... П
Частина перша
НАУКОЗНАВЧИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТИ
З
Частина п'ята РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА
Розділ 23. Юридична діяльність...................................................................... 391
§ 1. Поняття та ознаки юридичної діяльності................................ 391
§ 2. Структура юридичної діяльності.............................................. 394
§ 3. Правові форми діяльності органів держави............................ 396
§ 4. Юридичний процес....................................................................... 401
Контрольні запитання.......................................................................... 404
Розділ 24. Застосування норм права............................................................... 405
§ 1. Поняття реалізації правових норм............................................ 405
§ 2. Застосування норм права як специфічна форма
його реалізації................................................................................ 408
§ 3. Стадії застосування нормативних приписів.......................... 412
§ 4. Основні вимоги до правильного застосування
нормативних приписів.................................................................. 413
§ 5. Акти правозастосування, їх види.............................................. 414
§ 6. Прогалини в законодавстві і засоби їх заповнення
та усунення...................................................................................... 416
Контрольні запитання.......................................................................... 418
Розділ 25. Тлумачення норм права................................................................. 419
§ 1. Поняття тлумачення норм права............................................... 419
§ 2. Способи тлумачення норм права.............................................. 424
§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права...................... 430
§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види..................... 436
§ 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового
змісту................................................................................................. 442
Контрольні запитання......................................................................... 445
Частина шоста ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
Розділ 26. Права, свободи і обов'язки людини і громадянина............. 446
§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина.
їх загальна характеристика....................................................... 446
§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному
розвитку............................................................................................ 450
§ 3. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.
їх система в Конституції України 1996 року......................... 453
§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина
в демократичній, правовій державі........................................... 456
§ 5. Юридичні обов'язки людини і громадянина.
їх види............................................................................................... 460
Контрольні запитання............................ 464
Розділ 27. Громадянське суспільство і держава........................................ 465
§ 1. Формування концепції громадянського суспільства........... 465
§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства................... 470
§ 3. Інститути громадянського суспільства................................... 473
§ 4. Становлення громадянського суспільства в Україні........... 476
Контрольні запитання.......................................................................... 478
Розділ 28. Політична система суспільства................................................... 480
§ 1. Поняття та структура політичної системи
суспільства...................................................................................... 480
§ 2. Держава та політичні партії в політичній системі
суспільства...................................................................................... 482
§ 3. Політичні партії: правове регулювання статусу
та діяльності.................................................................................... 487
Контрольні запитання.......................................................................... 494
Розділ 29. Демократична держава................................................................... 495
§ 1. Демократія як форма реалізації народовладдя..................... 495
§ 2. Форми та інститути демократії як прояв державної
влади................................................................................................. 498
§ 3. Принципи демократії — основа організації
і функціонування державної влади........................................... 500
§ 4. Функції демократії......................................................................... 503
§ 5. Демократія і самоврядування..................................................... 505
Контрольні запитання.......................................................................... 506
Розділ ЗО. Правова, соціальна держава........................................................ 507
§ 1. Концепція правової держави: виникнення
та розвиток...................................................................................... 507
§ 2. Поняття і ознаки правової держави.......................................... 511
§ 3. Верховенство права. Верховенство права і законність...... 517
§ 4. Поняття правопорядку................................................................. 521
§ 5. Поняття і ознаки соціальної держави...................................... 525
§ 6. Шляхи формування соціальної, правової держави
в Україні........................................................................................... 528
Контрольні запитання.......................................................................... 531
Розділ 31. Правова свідомість........................................................................... 532
§ 1. Поняття, структура та функції правосвідомості................... 532
З § 2. Види правосвідомості................................................................... 538
§ 3. Правосвідомість і право............................................................... 540
§ 4. Поняття та види деформації правосвідомості.
Правовий нігілізм........................................................................... 544
Контрольні запитання.......................................................................... 548
і
Розділ 32. Правова культура суспільства....................................................... 549
§ 1. Поняття правової культури. Види та типи правових
культур............................................................................................... 549
§ 2. Правова культура особистості.................................................... 554
§ 3. Правова культура суспільства. Правова субкультура
і правова контркультура............................................................... 556
Контрольні запитання........................................................................... 559
Розділ 33. Правова система суспільства......................................................... 560
§ 1. Поняття та структура правової системи.................................. 560
§ 2. Загальна характеристика правових систем сучасності...... 563
§ 3. Наступність у правовій системі суспільства........................... 568
§ 4. Становлення та розвиток правової системи України........... 571
Контрольні запитання........................................................................... 574
Рекомендована література..................................................................................575
Алфавітно-предметний покажчик....................................................................577
Автори підручника................................................................................................. 583
Передмова
Нині перед теорією держави і права, яка має загальнотеоретичний статус у системі юридичних наук, постають важливі завдання з оновлення свого змісту, переорієнтації на дослідження державно-правової реальності з огляду на загальновизнані взірці демократії, функціонування соціальної і правової державності, механізми забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина. Для цього теоретики держави і права мають критично переосмислити ті напрацювання, що були здійснені в попередній період, запропонувати нові науково обґрунтовані підходи до розв'язання актуальних проблем державно-правового розвитку та шляхи їх вирішення.
Вітчизняні фахівці в зазначеній галузі правової науки все частіше схиляються до висновку про те, що подальший поступ теорії держави і права повинен здійснюватися на шляху фундаменталізації цієї дисципліни, дослідження загальнотеоретичних проблем становлення, функціонування та розвитку держави і права, розроблення загальних понять, які б мали методологічне значення для галузевих юридичних наук.
Тому не є випадковим проведення останнім часом низки наукових конференцій з питань методології держави і права, які дають змогу висвітлити актуальні проблеми державно-правового розвитку з урахуванням сучасного стану розвитку науки — філософії, соціології, політології, психології, нових напрямків і підходів, що розробляються цими науками.
Звідси активізація і певна автономізація таких напрямків правових досліджень, як філософія права, соціологія права, етика права, логіка права. Проте це не повинно призводити до порушення цілісності (ін-тегративності) сприйняття права як універсального способу регулювання суспільних відносин, розв'язання конфліктів, досягнення соці-
альної злагоди та компромісу, забезпечення гідного існування та розвитку людини. У даному контексті триває пошук оптимальної структури цієї важливої правової дисципліни, співвідношення її складових — теорії права і теорії держави, вже зазначених напрямків досліджень держави і права.
Теорія держави і права намагається розширити горизонт наукового пізнання державно-правових явищ, включити до наукової картини правового світу нові загальноправові категорії, однією з найважливіших з яких є «правова система». При цьому системотворчою ідеєю формування правової системи України, усієї правової науки є утвердження, забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина.
Визнання в Конституції України людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю зумовлює особливий статус прав і свобод людини і громадянина, які покликані визначати зміст і спрямованість діяльності держави. Остання за цих умов набуває відповідальності перед людиною, обов'язку щодо утвердження і забезпечення її прав і свобод, ознак правової демократичної держави.
Пропонований підручник, підготовлений професорсько-викладацьким складом кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, приверне увагу читачів і стане у нагоді не тільки студентам вищих навчальних закладів юридичного профілю, а й науковцям у галузі загальнотеоретичних проблем держави і права та галузевих юридичних дисциплін, усім, хто цікавиться теоретичними дослідженнями проблем держави і права та актуальними питаннями державно-правового розвитку України, зокрема державним службовцям та тим, хто займається законотворчою діяльністю.
В. Я. Тацій,
ректор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, президент Академії правових наук України, академік НАН України та АПрН України
Частина
перша
НАУКОЗНАВЧИЙ
ТА ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТИ
ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
Розділ 1 ——
Предмет загальної теорії держави і права
. ......... § 1. Поняття та система юридичної науки
Наука — це форма духовної діяльності людини, яка спрямована на одержання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), відкриття об'єктивних законів світу та передбачення тенденцій його розвитку. Основою цієї діяльності є збирання фактів, їх систематизація, критичний аналіз і на цій підставі — синтез (створення) нових знань або узагальнень про досліджувані явища.
Будь-якій науці притаманні, принаймні, такі цілі:
1) пояснення явищ навколишнього світу і закономірностей їх виникнення та розвитку на основі сформульованих наукою законів, теорій, принципів;
2) втілення наукових досягнень у практику задля поліпшення життя людини та суспільства;
3) прогнозування розвитку природних і суспільних процесів у майбутньому з метою спрямування темпів та шляхів розвитку людства.
Усі науки поділяються на технічні (ті, що вивчають техніку та явища, важливі для її розвитку), природничі (ті, що вивчають природні явища і процеси) та суспільні і гуманітарні (ті, що вивчають людину, стосунки між людьми та їх утвореннями, суспільство в цілому).
Серед суспільних наук чільне місце посідає юридична наука,яка спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і викорис-
Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права
тання знань про державно-правову дійсність. Ці знання визнавалися наукою не завжди. Наприклад, давньоримські юристи вважали право різновидом мистецтва, а філософ Нового часу Г. Лейбніц зазначав, що юриспруденція більш наближена до теології (вчення про релігійні догмати), ніж до науки (наприклад, математики чи медицини). Між тим існує низка критеріїв, які дозволяють обґрунтувати науковий характер юриспруденції.
По-перше, юридична наука має власний об'єкт і предмет дослідження. Ці поняття співвідносяться між собою, але повністю не збігаються. Поняття об'єкта ширше за обсягом, воно охоплює явища і процеси навколишнього світу, щодо яких здійснюється пізнання і справляється практичний вплив людей. Об'єкт може бути спільним для різних наук. Для юридичної науки об'єктом дослідження виступають такі суспільні явища, як право і держава, які одночасно, але з інших сторін, вивчаються філософією, соціологією, політологією, культурологією, історією та ін.
Що стосується предмета науки, то це та сторона об'єкта пізнання (у даному разі права і держави), на яку спрямоване наукове дослідження, тобто предмет науки є унікальним, він визначає самостійність, своєрідність і особливість кожної науки — те, чим вона відрізняється від інших наук. Предмет юридичної науки становлять закономірності виникнення, розвитку та функціонування усіх державно-правових явищ і процесів, їх окремих сторін та проявів, які разом утворюють державно-правову дійсність. З такого розуміння предмета науки випливає важлива особливість юриспруденції — спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозумовленості та взаємовпливі. З огляду на це назва «правознавство» для визначення юридичної науки, яка вживається в науковій та навчальній літературі, є неточною і однобічною. Нерозривний зв'язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою1.
По-друге, юридична наука має власну методологію, тобто сукупність прийомів, способів та принципів, за допомогою яких досліджуються право і держава. Пізнання державно-правової дійсності, формулювання законів її розвитку та вироблення практичних рекомендацій здійснюються на основі системи загальнонаукових і спеціальнонаукових методів. Крім того, юриспруденції притаманні й методи, що створені для вивчен-
1 У цьому сенсі більш точним є термін «праводержавознавство», який використовується П. М. Рабіновичем (див.: Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави і права: Навч. посіб. - Львів: Край, 2007).
Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права
ня виключно юридичних явищ і відображають специфіку даної науки. Це, зокрема, формально-юридичний і порівняльно-правовий методи.
По-третє, юридична наука пізнає державно-правову дійсність, використовуючи власний понятійний апарат, тобто систему термінів і словосполучень, за допомогою яких формулюється наукове вчення про право і державу, їх елементи, форми, функції, інститути та ін. Одні з цих понять є специфічними для всіх юридичних наук (наприклад, «норма права», «правопорядок», «правопорушення» і под.) і тому називаються загальноправовими; інші мають значення головним чином для окремих юридичних наук або їх груп. Так, поняття злочину та осудності застосовуються у кримінальному праві, поняття неустойки — у цивільному та господарському праві, поняття податку — у фінансовому праві тощо.
І, нарешті, по-четверте, юридичній науці притаманні усі названі наукові цілі. Як вже зазначалось, юриспруденція досліджує і пояснює державно-правову дійсність. Кінцевою її метою є сприяння через державні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина. З метою досягнення цієї мети юридична наука визначає тенденції розвитку права і держави та корегує юридичну практику шляхом надання останній порад, пропозицій, рекомендацій.
Усі юридичні науки з огляду на предмет їх дослідження можна поділити на декілька груп.
До першої групи належать теоретичні науки. Провідне місце у цій групі посідає теорія держави і права, яка є найбільш загальною юридичною наукою. Специфіку державно-правового розвитку конкретних країн, спільні та відмінні риси різних правових систем, тенденції їх розвитку, можливість запозичення іноземного досвіду до правової системи України вивчає порівняльне правознавство (юридична компаративістика). До групи теоретичних юридичних наук приєднуються окремі напрямки міждисциплінарних досліджень державно-правової дійсності (наприклад, філософія та соціологія права).
Другу групу утворюють історичні науки (вітчизняна та всесвітня історія держави і права, історія вчень про державу і право). Вони досить докладно досліджують умови виникнення, розвитку і особливості функціонування держави і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.
Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права
Третю, найбільшу групу становлять галузеві науки, які посідають центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, трудового, кримінального, процесуального та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої науки становить система знань про відповідну галузь права — про шляхи її розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що входять до неї, практику їх реалізації тощо. Від стану наукових досліджень галузевих наук значною мірою залежать якість законодавчих робіт, проведення реформ у правовій сфері, зокрема кодифікація законодавства. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп, які готують проекти найбільш принципових галузевих нормативних актів.
До групи галузевих наук примикають і ті, що виникають на перетині різних галузей права і мають комплексний характер. Вони іменуються міжгалузевими. До них можна віднести, наприклад, комплексну науку господарського права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення правового регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного, фінансового — у сфері підприємництва. Комплексний характер мають також науки екологічного, земельного та інших галузей права.
Четверту групу в системі юридичних наук складають прикладні науки. Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки досліджують питання, тісно пов'язані з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль орієнтира в діяльності посадових осіб з реалізації вимог права. Наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику, тактику і технічні засоби, що застосовуються при розслідуванні злочинів, кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення обставин, що сприяють ЇЇ існуванню, судову психіатрію — наукові знання про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну відповідальність, та ін. Характерним для наук, що належать до цієї групи, є використання ними даних не тільки юриспруденції, а й інших наук — хімії, біології, анатомії, фізики, балістики, мовознавства. Підтвердженням цього є те, що судова медицина, психіатрія, психологія та статистика виступають
Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права
складовими частинами водночас як правової науки, так і медичної, статистичної і психологічної наук, на положення яких вони спираються.
До п'ятої групи юридичних наук слід віднести галузі, що досліджують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку набувають дослідження правових утворень, які здобули в літературі назву європейського права, космічного права, інформаційного права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.
_—~ § 2. Загальна теорія держави і права як фундаментальна наука: поняття та риси
Загальна теорія держави і праває фундаментальною юридичною наукою, яка вивчає сутність і найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування права і держави в їх взаємозв 'язку, а також вихідні для всіх юридичних наук поняття.
Загальній теорії держави і права як науці притаманні певні специфічні риси.
По-перше, загальна теорія держави і права є наукою суспільною, оскільки відповідно до свого предмета вона досліджує такі суспільні явища, як право і держава, їх структуру, призначення, цінність та основні інститути. В процесі досягнення своїх наукових цілей теорія держави і права взаємодіє з іншими суспільними науками і міждисциплінарними сферами знань, такими як філософія і соціологія права, політологія, психологія та ін.
По-друге, теорія держави і права входить до складу юридичних наук. Формулюючи базові юридичні поняття, розглядаючи загальні положення про державу і право, а також соціальні, психологічні, ідеологічні передумови їх виникнення і розвитку, теорія держави і права посідає провідне місце всистемі юриспруденції.
По-третє, для загальної теорії держави і права властивий двоєдиний характер, що проявляється у дослідженні держави і права у межах однієї науки вїх єдності, взаємозв'язку і взаємодії. Теорія держави і права виходить з того, що сучасне право є невідривним від держави.
Діючи у правових формах; держава повнниаиоморонлтн встановлений
М.Кіровоград вул.Луначарського.13
Кіровоград вул.Луначарс
кооперативний коледж економіки і права ім. М.П.Сая
Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права
у суспільстві правопорядок та застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників. У той же час право має верховенство над державою, що, зокрема, закріплено у ст. 8 Конституції України. Верховенство права проявляється передусім у приматі прав і свобод людини і громадянина, які є невідчужуваними, непорушними і такими, що не можуть бути ні анульовані, ні звужені державою.
По-четверте, теорія держави і права є наукою загальною, оскільки досліджує лише найбільш істотні, широкі за обсягом питання вчення про державу і право, розглядає основні закономірності державно-правової дійсності, розв'язує проблеми, важливі для юриспруденції в цілому. Сформульовані теорією держави і права наукові закони, концептуальні положення, принципи призначені, як правило, для їх загального застосування всіма юридичними науками або їх більшістю. Тому найточнішою назвою цієї науки буде «загальна теорія держави і права» — саме «загальна», оскільки й іншим юридичним наукам притаманні свої теорії, що мають не загальний, а приватний характер.
По-п 'яте, теорія держави і права може бути охарактеризована як наука синтетична (узагальнююча). До складу загальної теорії держави і права входять не тільки знання, одержані цією наукою, айв узагальненому вигляді наукові здобутки інших юридичних наук, які вивчають різні аспекти державно-правової дійсності. Так, вчення про юридичну відповідальність, яке є складовою предмета загальної теорії держави і права, не може не спиратися на одержані галузевими науками дані щодо конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної та інших видів юридичної відповідальності.
По-шосте, загальну теорію держави і права слід розглядати як науку методологічну. Загальні закономірності, вироблені теорією держави і права, використовуються іншими юридичними науками як методологічні орієнтири при дослідженні останніми власного предмета та вирішенні своїх завдань. Методологічну роль виконує також єдиний для всіє юриспруденції понятійний апарат, якій розробляється загальною теорією держави і права. Невипадково опанування юридичною професією майбутніми правниками розпочинається саме з курсу теорії держави і права, без якої системне вивчення інших юридичних дисциплін є неможливим.
По-сьоме, важливою рисою загальної теорії держави і права є ЇЇ фундаментальний характер. Пряма практична орієнтація не належить до головних завдань цієї науки. Лише обмежене коло загальнотеоретичних здобутків безпосередньо впливає на юридичну діяльність (при-18
Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права
кладом орієнтованих на практику положень теорії держави і права може бути, зокрема, вчення про юридичну техніку). Як уже зазначалося, для теорії держави і права властивий високий рівень наукових узагальнень, вона містить положення, які утворюють теоретичну і методологічну базу (фундамент) юриспруденції, об'єднує юридичні науки в єдину, цілісну, внутрішньо узгоджену систему.
Наведені риси загальної теорії держави і права дозволяють охарактеризувати її як вихідну і основоположну дисципліну, що є ключовою для функціонування комплексу наукових знань про державу і право.
штштшшшшшмш § 3. Предмет загальної теорії держави і права, його структура
Нам вже відомо: предметом певної науки є те, що вона вивчає. Предметом загальної теорії держави і праває сутність і найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування правових і державних явищ і процесів, а також головні, вихідні для всієї юридичної науки поняття.
Відповідно до наведеного визначення у структурі предмета теорії держави і права можна вирізнити три складові:
1) сутність права і держави;
2) найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування права і держави;
3) систему юридичних понять.
Першим елементом предмета, який досліджується загальнотеоретичною наукою, є сутність права і держави. її становлять головні, найбільш істотні якості, що відрізняють ці явища від суміжних однорідних феноменів (наприклад, право — від інших видів соціальних норм, державу — від недержавних організацій влади). Для права такою якістю є закріплення ним з високим ступенем деталізації міри можливої і належної поведінки людей, для держави — наявність в країні політичної влади, що поширюється на все населення. Уявлення про сутність держави і права забезпечують поглиблення та конкретизацію знань щодо природи юридичних явищ та є відправними для виявлення і дослідження діючих у державно-правовій сфері закономірностей.
Розглядаючи другу складову предмета теорії держави і права, зазначимо, що державно-правові закономірності — це об'єктивно існуючі, можливі для пізнання загальні правила, за якими відбуваються
Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права
формування, розвиток і функціонування державно-правових явищ. Вивчення даних закономірностей розкриває необхідний, постійний та істотний зв'язок цих явищ між собою та з іншими соціальними феноменами. Але слід враховувати, що дія державно-правових закономірностей не має характеру абсолютної фатальності. В суспільній практиці не виключаються окремі, у тому числі випадкові, відхилення від закономірностей. Закономірним, наприклад, є наявність у державно-організованому суспільстві своєї території. Це притаманно практично кожній державі. У той же час монгольська середньовічна держава постійної території не мала. Крім того, як правило, державно-правові закономірності є варіативними (тобто мають декілька варіантів розвитку), оскільки здійснення цих закономірностей може бути скореговано умовами певного суспільства, країни, цивілізації. Так, значна соціальна напруга, що мала місце у розвитку держав Європи та Північної Америки наприкінці XIX — початку XX ст., в деяких випадках призвела як до революційної зміни державного ладу (як, наприклад, у Російській імперії у 1917 р.), так і до ухвалення соціальних законів, подолання значного економічного розшарування у суспільстві і врешті-решт винайдення соціального компромісу (країни Західної Європи, СШАтаін.)1.
До закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави і права, які вивчає загальна теорія держави і права, можна віднести, зокрема, закономірності формування права і виникнення державності, а також зміни історичних типів права і держави; закономірності розвитку форм права і держави та їх елементів і видів; закономірності дії державного механізму, механізму правового регулювання, створення режиму законності і правопорядку тощо. При цьому теорія держави і права абстрагується від стану і розвитку права і держави окремих країн, а також від закономірностей функціонування конкретних юридичних інститутів. Перші становлять предмет історико-юридичних наук, а другі вивчаються галузевими дисциплінами. Теорія ж держави і права розглядає тільки найбільш загальні державно-правові закономірності.
До структури предмета загальної теорії держави і права належать також основні юридичні поняття. Загальна теорія держави і права розробляє поняття основних правових і державних явищ та процесів,
1 Значну роль у цьому процесі відіграли також Перша Світова війна, її підсумки та наслідки, що також вказус на імовірний та варіативний характер державно-правових закономірностей.
Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права
знання про які є необхідним теоретичним та методологічним фундаментом як для прикладних юридичних наук, так і безпосередньо для юридичної практики. Поняття юридичних категорій, що мають всеза-гальний характер, становить головний понятійний ряд загальної теорії держави і права. Це такі поняття, як право, держава, їх типи, форми, функції, суверенітет, державний апарат, норми права, принципи права, правосвідомість, правовідносини, законотворчість, правозастосування і под. Використання спільних для всієї юриспруденції понять забезпечує внутрішню узгодженість і, найголовніше, ефекгивність юридичної науки, законодавства, права в цілому.
і § 4. Функції загальної теорії держави
і права
Функції загальної теорії держави і права— це головні напрямки її впливу на державно-правову дійсність та розвиток інших юридичних наук. Специфіка теорії держави і права полягає в тому, що ця наука має як функції, притаманні юридичній науці в цілому, так і функції, властиві лише для теорії держави і права.
Серед функцій теорії держави і права, що є спільними для всіх юридичний наук, можна виділити такі.
Пізнавальна (гносеологічна) функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань про державно-правові явища, їх характерні риси, сутність, форми, принципи, інститути тощо. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-правових явищ при описанні та з'ясуванні їх ознак і має першорядне значення для юридичної освіти. Треба також розуміти, що процес пізнання держави і права є невпинним, оскільки протягом історії людства ці явища перманентно розвиваються і змінюються, що вимагає постійного оновлення уявлень про державно-правову дійсність.
Евристичну функцію загальної теорії держави і права спрямовано на встановлення закономірностей розвитку та функціонування права і держави. Якщо спостерігається повторюваність тих чи інших державно-правових явищ або процесів, наука фіксує цю повторюваність як тенденцію. Висновок про постійність та стійкість існування певних тенденцій, їх істотність для державно-правової дійсності означає перетворення тенденцій на закономірність. Так можна, наприклад, оцінити розширення демократичних прав людини і громадянина та
Частіша перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права
гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних документах. Протягом певного часу дане відкриття було тенденцією розвитку цих прав, але зараз набуло таких масштабів, які дозволяють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація евристичної функції передусім є свідченням розвитку як загальної теорії держави і права, так і юридичної науки в цілому, гарантією від їх зайвої догматизації.
Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правової дійсності, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Наприклад, дослідження зв'язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відносин дає підстави для прогнозування подальшого зростання сфери приватної власності, обмеження державного втручання у господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб'єктами, що засновані на договірних відносинах, скорочення у перспективі державного апарату. Крім того, виконуючи функцію наукового передбачення, загальна теорія держави і права виявляє проблеми, які постануть перед правом і державою у майбутньому, аби скорегувати і направити еволюцію цих явищ у потрібному суспільству напрямку.
Функція допомоги практиці пов'язана зі службовою роллю загальної теорії держави і права, пізнавальна діяльність якої спрямована не тільки на формування теоретичного фундаменту юридичної науки, а й на вирішення суто практичних питань. Зокрема, розробляючи вчення про систему нормативно-правових актів, теорія держави і права здатна одночасно розробляти пропозиції щодо вдосконалення системи законодавства. Для того, щоб встановити зв'язок між різними юридичними явищами, правильно витлумачити правову норму, застосувати аналогію права чи закону, правники звертаються саме до загальнотеоретичних положень. Важко переоцінити значення цієї функції як для юридичної науки, так і для права в цілому, оскільки юриспруденція, яка прямо чи опосередковано не виконує практичної функції, не має соціальної цінності, а право, що не спирається на наукове підґрунтя, не може ефективно виконувати практичну роль регулятора суспільних відносин.
Ідеологічно-виховна функція. Загальна теорія держави і права є системою поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів залежить від ідейної основи уявлень про державно-правові явища і може вельми відрізнятися. В умовах демократичного суспільства такими ідеями є верховенство права, примат прав і свобод людини і громадянина, законність і правопорядок як основа соціального буття, розбудова
Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права
правової і соціальної держави тощо. На підставі цих ідей теорія держави і права орієнтує учасників суспільних відносин на повагу до прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, неухильне виконання вимог законодавства, взаємну відповідальність людини і держави, підвищення правової культури та ін.
До функцій загальної теорії держави і права, які відображають особливості її наукового статусу та специфіку предмета, слід віднести узагальнюючу, інтеграційну та методологічну функції.
Виконуючи притаманну їй узагальнюючу функцію, теорія держави і права акумулює і систематизує висновки, зроблені іншими юридичними дисциплінами. Наприклад, аналізуючи дані історичних наук про розпад первіснообщинного ладу в деяких країнах, теорія держави і права узагальнює відомості про соціальні норми, які діяли у первісному суспільстві, а також про процес формування права, його особливості і етапи, причини та шляхи виникнення держави. Використовуючи положення галузевих наук про норми права, загальнотеоретична наука створює вчення про норму права, ЇЇ структуру, спеціалізовані норми права тощо.
Узагальнюючи наукові розробки окремих наук, теорія держави і права здатна забезпечувати свого роду «обмін» теоретичними здобутками між різними юридичними науками. Наприклад, вчення про правовідносини «визріло» усередині науки цивільного права, після чого було використано теорією держави і права для перенесення відповідних загальнотеоретичних узагальнень в інші галузі юридичної науки.
Для загальної теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні поняття, що мають абстрактний характер, а також формулюються їх визначення, основні риси і загальні закономірності розвитку та функціонування. Ці поняття та їх визначення становлять каркас усієї юридичної науки, оскільки в концентрованій формі виводять спільні, найістотніші риси та ознаки головних державно-правових явищ.
Загальна теорії держави і права виконує й методологічну функцію. Як уже зазначалося, положення про закономірності розвитку державно-правових явищ, що розробляються цією наукою, її теоретичні конструкції та наукові прогнози є методологічною основою для дослідження усіма іншими юридичними науками своїх предметів. Непересічне значення має єдина для всієї науки система юридичних понять, розробле-
Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права
на теорією держави і права. Без наукових категорій форми права, системи права та її складових, правовідносин, їх суб'єктів та об'єктів, юридичного факту, правопорушення тощо галузеві юридичні науки не зможуть плідно виконувати свої наукові завдання. Крім того, єдиний понятійний апарат є необхідною передумовою і складовою успішної законотворчої, правозастосовної, інтерпретаційної та іншої юридичної діяльності.
мттшттшшшш Контрольні запитання
1. Назвіть риси теорії держави і права як юридичної науки.
2. Назвіть елементи предмета теорії держави і права.
3. Наведіть приклади загальнотеоретичних понять і закономірностей, що охоплюються предметом теорії держави і права.
4. Охарактеризуйте загальні функції теорії держави і права
5. Охарактеризуйте власні (специфічні) функції теорії держави і права.
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
РОЗДІЛ 9 шшшшш—^ш—шшшшш^шяшшмшшшш
Поняття права
Галузевіпринципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом та методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права. Принципи галузей — це
Розділ 12. Принципи права
не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, соціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла становленню низки нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодавцем все ж стояла держава, тому основні умови трудового договору з працівником (розмір зарплати, строки договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою усередненими. В умовах ринкової організації економіки основоположними принципами трудового права стають:
- свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного громадянина свободу вибору місця роботи, форми і виду реалізації своїх здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудових відносин при встановленні державою обов'язкового мінімуму прав найманого працівника;
- державний нагляд і контроль за умовами праці найманих працівників;
- принцип обов'язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги дисципліни і підпорядкування працівника організаторам виробництва в процесі праці;
- принцип оплати праці найманого працівника за її результатами відповідно до встановленого державою мінімуму оплати і договорів про працю;
- принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатності, а також матеріального забезпечення у разі безробіття, що зафіксовано на міжнародно-правовому рівні.
З часом зникли такі принципи цивільного права, як переважна охорона соціалістичної власності і її необмежена віндикація, принцип планування та ін., що вихолощували зміст галузі цивільного права. Водночас з'явилися принципи, сформульовані в процесі багатовікової історії розвитку тієї чи іншої галузі, які або не згадувалися взагалі, або мали другорядний, підпорядкований щодо названих вище принципів характер. Йдеться про принципи неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини та позбавлення права власності, рівності учасників цивільних правовідносин, свободи договору, повного поновлення порушеного стану суб'єктів цивільного права та ін.
Не могли не відбитися на змісті галузевих принципів відхід від класового тлумачення права, а також загальні тенденції до гуманізації 1 демократизації правової системи в цілому.
Частина третя. Загальне вчення про право
Принципи правових інститутівдіють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Однак принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права.
Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві кореспондує система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією, зокрема:
- законність покарання у розумінні його конкретного прояву;
- визначеність покарання у вироку суду;
- обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку;
- гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних страждань засудженому або принижувати його людську гідність;
- індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпечності особи злочинця та характеру злочину.
Свої принципи притаманні інститутам цивільного процесу. Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи:
- виконання судових рішень державними виконавцями;
- швидке і реальне виконання судових рішень;
- мирова угода у виконавчому провадженні;
- диспозитивність виконавчого провадження;
- повернення стягнення на майно боржника та ін.
Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідникам дійти
висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися із соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.
НОРМАТИВНА ОСНОВА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
П «■■■і.... ■■■■■■ § 2. Види норм права
Кожна норма в межах системи права має свою спеціалізацією, що зумовлює її своєрідність порівняно з іншими нормами права. Ця особливість дозволяє класифікувати норми права за різними підставами.
Класичні та спеціалізовані норми права. Переважна більшість норм права спрямована на безпосереднє регулювання суспільних відносин. Такі норми закріплюють міру, зразок (еталон, стандарт) правомірної поведінки суб'єкта права (вони вказують на те, що з погляду права може, а чого не може робити особа) і тому їх іменують нормами-правилами поведінки. Так, правило поведінки закріплює норма ст. 116 ЦК України, що дозволяє учаснику господарського товариства брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину у вигляді дивідендів. Оскільки норми права традиційно асоціюються саме з правилами поведінки, їх часто-густо характеризують як класичні норми.
Проте в праві також існують норми, які зазвичай безпосередньо відносини між особами не регулюють (йдеться, наприклад, про норми-визначення, колізійні норми). Однак вони без всяких сумнівів є корис-228
Розділ 14. Норми права
«йми для правового регулювання: ці норми нібито обслуговують рми-правила поведінки [ в такий спосіб опосередковано беруть участь у регулюванні суспільних відносин. Ці некласичні, або нетипові норми в літературі іменують спеціалізованими нормами права. Такі норми є досить неоднорідними за своїми характеристиками, змістом та цільовим призначенням і в свою чергу можуть бути поділені на окремі групи (див. § 4 цього розділу).
Регулятивні і охоронні норми права. За функціональною спрямованістю класичні норми права поділяють на регулятивні і охоронні. Іншими словами, ця класифікація норм ґрунтується на поділі юридичних функцій права на регулятивну та охоронну.
Регулятивні норми права — це норми, що здійснюють правове регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обоє 'язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб'єктів. Ці норми іноді іменують правоустановчими, оскільки їх роль у регулюванні суспільних відносин зводиться головним чином до встановлення суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Наприклад, ст. 75 СК України зобов'язує дружину і чоловіка матеріально підтримувати один одного і надає право на утримання (аліменти) тому із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги.
Охоронні норми права — це норми, що здійснюють правове регулювання суспільних відносин шляхом встановлення складів правопорушень і закріплення санкцій (мір юридичної відповідальності, право-відновлюючих заходів тощо). Призначення таких норм — охорона правомірних суспільних відносин, попередження суб'єктів права про обов'язок утримуватися від певної дії або бездіяльності, що порушують ці суспільні відносини, і можливі негативні наслідки порушення відповідного обов'язку. Наприклад, ст. 186 КК України встановлює склад такого злочину, як грабіж, і закріплює покарання (санкцію) за його вчинення; відтак, вона забороняє вчинення грабежу і охороняє правомірні майнові відносини, що випливають з права власності.
Зобов 'язальні, заборонні та уповноважу вальні норми права. За способом правового регулювання, який лежить в основі правила поведінки (зобов'язання, заборона чи дозвіл), регулятивні норми права поділяють на зобов'язальні, заборонні та уповноважувальні.
Зобов 'язальні норми права — це норми, що встановлюють юридич-нии °бов 'язок особи вчиняти певні позитивні дії. Закріплення змісту обов'язкової поведінки досягається, як правило, за допомогою таких
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
термінів, як «повинен», «зобов'язаний», «має обов'язок». Наприклад згідно зі ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.
Заборонні норми права — це норми, що встановлюють юридичний обоє 'язок особи утримуватися від певних дій, тобто заборону на їх вчинення. Такі норми зазвичай розпізнаються завдяки термінам «не допускається», «заборонено», «не повинне», «не може бути». Так, відповідно до ст. 216 СК України забороняється посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей.
Уповповажувальні норми права — це норми, що встановлюють суб 'єктивні права, тобто дозвіл на здійснення уповноваженою особою тих чи інших активних дій. У тексті відповідних приписів часто-густо містяться такі терміни, як «має право», «може». Наприклад, ст. 35 СК України надає право нареченим обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Уповноважувальні норми права надають суб'єктам свободу розпоряджатися своїми правами, однак не зобов'язують їх реалізовувати.
Слід зазначити, що поділ правових норм на зобов'язальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою є відносним. Цей висновок грунтується на врахуванні двостороннього характеру кожної правової норми, яка передбачає для одних осіб певні уповноваження, а для інших — відповідні їм обов'язки (заборони).
Імперативні і диспозитивні норми права. За методом правового регулювання (імперативний чи диспозитивний) класичні норми права поділяють на імперативні і диспозитивні.
Імперативні норми права — це норми, що містять категоричні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб 'єктів суспільних відносин і не можуть бути замінені за власним розсудом таких осіб іншими умовами. Наприклад, імперативними є всі норми КК. Якщо суб'єкти суспільних відносин відхиляються від імперативної норми і встановлюють для себе інші правила поведінки, то такі умови є нечинними, неправомірними. Застосуванню в цьому разі все одно підлягає правило, визначене нормою.
Диспозитивні норми права — це норми, що діють лише тоді, коли суб'єкти суспільних відносин своєю угодою не встановили інших умов власної поведінки. Диспозитивні норми — це свого роду запасний варіант, який передбачено в праві на випадок, коли сторони не скористалися можливістю домовитися між собою про інший порядок врегулювання власних стосунків. Тому часто-густо правила диспозитивних
Розділ 14. Норми права
норм супроводжуються застереженнями на кшталт «якщо інше не встановлено договором», «якщо інше не встановлено домовленістю між ними». Наприклад, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором. Це означає, що сторони договору можуть домовитися про інший момент набуття права власності, наприклад, про набуття права власності з моменту укладання договору або з моменту оплати товару. Проте у разі, коли сторони не досягли жодної домовленості щодо моменту набуття права власності, при регулюванні їх відносин застосовуватиметься правило, встановлене вст. 334 ЦК України.
Найчастіше диспозитивні норми можна зустріти у сфері приватного права. Стаття 6 ЦК України значно збільшила кількість диспозитивних норм, дозволивши сторонам у договорі за загальним правилом відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. За цією статтею відступ не дозволяється, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Абсолютно визначені та відносно визначені норми права. За ступенем визначеності варіанта поведінки, який пропонує правило, класичні норми права поділяють на абсолютно визначені і відносно визначені.
Абсолютно визначені норми права — це норми, що з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права і обов 'язки адресатів та наслідки їх порушення. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує подібну норму, можливостей для розсуду. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК України суддя при здійсненні провадження у справі до судового розгляду зобов'язаний призначити експертизу в разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Отже, власні міркування судді в цьому разі не мають жодного значення для застосування цієї норми.
Відносно визначені норми права — це норми, що не містять повних, вичерпних вказівок на умови їх дії, права і обов 'язки адресатів або зміст санкцій. Застосування таких норм у конкретних ситуаціях залежить від розсуду (дискреції) особи. Тому ці норми іменують також дискреційними. Наприклад, суддя може призначити експертизу в разі заявлення клопотання однією із сторін, однак подібне рішення в цьому разі він прийматиме за власним розсудом.
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
Залежно від характеру розсуду компетентного органу відносно визначені норми поділяють на три основні групи: ситуаційні, альтернативні, факультативні.
Загальні і спеціальні норми права. Норми права залежно від обсягу (сфери) дії поділяють на загальні і спеціальні.
Загальні норми права — це норми, що поширюються нарід певних відносин у цілому. Наприклад, згідно зі ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Ця норма поширюється на всі відносини, пов'язані з відшкодуванням майнової шкоди.
Спеціальні норми права — це норми, що встановлюються з метою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, рід яких регулюється загальною нормою права. Фактично спеціальні норми є винятком із загальних норм. Наприклад, відповідно до ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Отже, ця норма встановлює особливості відшкодування майнової шкоди, що завдана джерелом підвищеної небезпеки, і на відміну від загального правила, встановленого ст. 1166 ЦК України, передбачає можливість відшкодування шкоди і за відсутності вини.
Слід зазначити, що поділ норм на загальні і спеціальні є певною мірою умовним. Так, норми ЦК України, що регламентують відносини купівлі-продажу, є спеціальними щодо норм, що регулюють загальні умови зобов'язань. Проте вони є загальними щодо норм, які визначають, наприклад, особливості роздрібної купівлі-продажу.
Норми матеріального та процесуального права. За належністю до таких складових системи права, як матеріальне та процесуальне право, класичні норми поділяють на норми матеріального та процесуального права.
Призначення норм матеріального права полягає в первинній регламентації поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин. Вони визначають зміст первинних прав і обов'язків суб'єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Так, норми матеріального права закріплюють форми власності, правове становище майна і осіб, визначають порядок утворення і структуру державних органів, підстави і межі відповідальності за правопорушення тощо. Об'єктом матеріального
Розділ 14. Норми права
права виступають господарські, майнові, трудові, сімейні та інші суспільні відносини.
Призначення норм процесуального права полягає в правовому регулюванні так званих організаційних суспільних відносин, забезпеченні процедур, форм реалізації або захисту норм матеріального права. Процесуальні норми завжди мають процедурний характер; вони адресовані насамперед суб'єктам, наділеним державно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосування норм матеріального права. Ці норми містяться, зокрема, в ЦПК і КПК України.
Деякі інші класифікації норм права. За підсистемами права (підсистема публічного і приватного права), до яких належать правила поведінки, норми можна поділити на норми публічного і приватного права.
За галузями права, до яких належать правила поведінки, норми можна поділити на норми конституційного, цивільного, сімейного, трудового, адміністративного, кримінального, цивільно-процесуального, кримінально-процесуального права тощо.
За часом дії норми права поділяються на постійні та тимчасові. Постійні норми права — це норми, встановлені з невизначеним строком дії. Вони діють до їх скасування або зміни. Переважна більшість норм є постійними (наприклад, такими є норми ЦК і КК України). Тимчасові норми права — це норми, встановлені тільки на певний строк (прикладом таких норм є приписи бюджету, які діють з 1 січня до 31 грудня календарного року).
§ 3. Структура норми права
Структура норми права— це внутрішня побудова норми, поділ її на складові (елементи).
В юридичній літературі висловлені різні погляди з приводу структури норми права. Проте найбільш поширеною є думка про тричленну побудову юридичної норми. її прихильники пояснюють, що в нормі права насамперед перелічені умови, за яких вона підлягає застосуванню (гіпотеза); далі йде виклад самого правила поведінки (диспозиція); нарешті, в нормі міститься вказівка на наслідки невиконання цього правила (санкція). Іншими словами, будь-яка норма права може бути викладена у вигляді формули «якщо..., то..., інакше (а в іншому випадку...)». За виразним висловом, без диспозиції норма є неймовірною, без гіпотези — безглуздою, без санкції — неспроможною.
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
Гіпотеза — елемент норми права, що вказує на життєві обставини, за наявності та/або відсутності яких реалізується правило поведінки (диспозиція).
За допомогою гіпотези певний варіант поведінки, сформульований в нормі права, прив'язується до конкретного життєвого випадку, конкретного суб'єкта, часу і місця. Гіпотеза нібито «вдихає життя» у правило поведінки і тому виступає необхідною умовою обов'язковості диспозиції.
Гіпотези можуть бути різних видів.
1. Залежно від того, з наявністю чи відсутністю життєвих обставин
пов'язується дія норми права, виділяють позитивні, негативні та змі
шані гіпотези.
Позитивна гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обставини, за наявності яких реалізується правило поведінки. Наприклад, згідно зі ст. 35 ЦК України повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.
Негативна гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обставини, за відсутності яких реалізується правило поведінки. Так, відповідно до ст. 40 СК України шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.
Змішана гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обставини, коли за наявності одних і відсутності інших реалізується правило поведінки. Наприклад, за ч. 1 ст. 7 Закону України «Про статус суддів» на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Тут формулюються життєві обставини, що мають існувати. Водночас згідно з ч. 7 ст. 7 цього Закону не може бути суддею особа, яка має судимість. Іншими словами, для призначення суддею необхідна відсутність судимості.
2. Залежно від кількості життєвих обставин, з якими пов'язується
дія норми права, виділяють прості, альтернативні та складні гіпо
тези.
Проста гіпотеза — це гіпотеза, що визначає одну життєву обставину, за наявності (відсутності) якої діє диспозиція норми. На-
Розділ 14. Норми права
приклад, згідно з ст. 42 ЗК України у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку земельна ділянка може передаватись безкоштовно у власність або у користування об'єднанню власників.
Альтернативна гіпотеза — це гіпотеза, що визначає декілька життєвих обставин, за наявності (відсутності) хоча б однієї з них діє диспозиція. Так, відповідно до ст. 147 ЗК України у разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки можуть бути вилучені з мотивів суспільної необхідності.
Складна гіпотеза — це гіпотеза, що визначає декілька життєвих обставин, за одночасної наявності (відсутності) яких діє диспозиція. Прикладом такої гіпотези є ст. 125 ЗК України: забороняється приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.
3. Залежно від того, чи сформульовані життєві обставини у вигляді вичерпного переліку, виділяють абсолютно визначені та відносно визначені гіпотези.
Абсолютно визначена гіпотеза — це гіпотеза, в якій життєві обставини, з наявністю (відсутністю) яких пов'язана дія норми, сформульовані у вигляді вичерпного переліку. Наприклад, згідно з ст. 108 Конституції України повноваження Президента України припиняються достроково у разі відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту, смерті.
Відносно визначена гіпотеза — це гіпотеза, в якій життєві обставини, з наявністю (відсутністю) яких пов'язана дія норми, сформульовані у вигляді невичерпного переліку. Так, відповідно до ст. З СК України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Диспозиція — це елемент норми права, що вказує на правило поведінки, якому повинні підкорятись учасники правовідносин.
Поза всяких сумнівів, диспозиція є серцевиною, стрижнем норми: саме за її допомогою впорядковуються суспільні відносини, в ній формулюються права і обов'язки, яких набувають суб'єкти суспільних відносин.
1 • Залежно від кількості варіантів поведінки, які пропонує норма, виділяють безальтернативні та альтернативні диспозиції.
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
Безальтернативна диспозиція — це диспозиція, в якій суб'єкту пропонується лише один варіант поведінки. Наприклад, згідно з ст. 707 ЦК України покупець має право протягом чотирнадцяти днів обміняти непродовольчий товар неналежної якості у продавця на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо.
Альтернативна диспозиція — це диспозиція, в якій суб'єкту надано декілька можливих варіантів поведінки. Так, у ч. 1 ст. 708 ЦК України встановлено, що покупець, якому продано річ неналежної якості, має право за своїм вибором вимагати: 1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення; 2) заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар; 3) відповідного зменшення ціни; 4) розірвання договору і повернення сплаченої за товар грошової суми.
2. Залежно від способу викладення правила поведінки виділяють прості, описові, відсильні, бланкетні та змішані диспозиції.
Проста диспозиція — це диспозиція, яка називає варіант поведінки, проте не розкриває його. Наприклад, у ч. 1 ст. 323 КК України встановлено відповідальність за спонукання неповнолітніх до застосування допінгу.
Описова диспозиція — це диспозиція, яка описує всі істотні ознаки поведінки. Так, у ст. 121 КК України передбачено відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.
Відсильна диспозиція — це диспозиція, яка не викладає правило поведінки, а відсилає для його ознайомлення до іншої норми. Наприклад, згідно зі ст. 22 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» посадовим особам податкової міліції для виконання покладених на них обов'язків надаються права, передбачені певними нормами цього Закону, а також деякими нормами Закону України «Про міліцію».
Бланкетна диспозиція — це різновид відсильної диспозиції, яка для розкриття змісту відсилає до інструкцій, правил та технічних норм. Наприклад, у ст. 287 КК України встановлено відповідальність за грубе порушення правил експлуатації транспорту, що убезпечують дорожній рух, тобто відсилає до правил експлуатації транспорту.
Розділ 14. Норми права
Змішана диспозиція — це диспозиція, яка поєднує в собі способи викладення правила поведінки, характерні для інших видів диспозицій (наприклад, описової і відсильної).
3. Залежно від способу описання прав і обов'язків виділяють аб
страктні та конкретні диспозиції.
Абстрактна диспозиція — це диспозиція, в якій правило поведін
ки викладено в загальному вигляді. Наприклад, згідно з ст. 319 ЦК
України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які
не суперечать закону.
і Конкретна диспозиція — це диспозиція, в якій правило поведінки
сформульоване за допомогою спеціальних, індивідуалізованих ознак. Так, за ст. 127 КПК України при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред'явленні осіб і предметів для впізнання, відтворенні обстановки і обставин події, опису майна обов'язкова присутність не менше двох понятих.
4. Залежно від ступеня визначеності виділяють абсолютно визна
чені та відносно визначені диспозиції.
Абсолютно визначена диспозиція — це диспозиція, яка з вичерпною конкретністю і повнотою встановлює права і обов'язки адресатів. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 165 ЦПК України свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення.
Відносно визначена диспозиція — це диспозиція, яка не містить повних і точних вказівок на права і обов'язки адресатів. Наприклад, у ст. 159 ЦПК України передбачено, що в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.
Санкція — елемент норми права, що встановлює невигідні наслідки на випадок порушення правила, визначеного в диспозиції.
Санкція є складовою, яка логічно завершує норму права: вона містить вказівку на наслідки відхилення від диспозиції і є одним із засобів спонукання особи до додержання норми права. У літературі слушно зазначається, що без санкції правило поведінки може залишитися «мертвою літерою».
1. Залежно від характеру негативних наслідків, що настають за
і порушення правила, визначеного в диспозиції, можна виділити такі
санкції:
а) правовідновлюючі міри — санкції, спрямовані на відновлення
порушених прав і законних інтересів, виконання невиконаних або не-
алежним чином виконаних обов'язків, повернення до попереднього
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
стану. Прикладами таких санкцій є відшкодування шкоди, примус до виконання зобов'язання в натурі, визнання нормативного чи ненормативного акта недійсним, визнання правочину недійсним, поновлення на роботі тощо;
б) міри юридичної відповідальності — санкції, що означають до
даткові позбавлення особистого, організаційного або майнового харак
теру, які настають унаслідок правопорушення. До цього різновиду
санкцій відносять штраф, конфіскацію, позбавлення волі, позбавлення
батьківських прав, оголошення догани, звільнення та ін.;
в) заходи попереджувального впливу (наприклад, арешт майна,
можливість перевести на попередню оплату покупця, який затримує
оплату);
г) власні правові втрати, тобто несприятливі наслідки, що вини
кають через дії самого суб'єкта (наприклад, втрата права на судовий
захист або права на спадщину).
2. За сферою використання санкції поділяються, зокрема, на:
конституційно-правові (наприклад, визнання конституційним су
дом закону таким, що не відповідає конституції);
цивільно-правові (визнання правочину недійсним, примусове виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, стягнення неустойки та ін.);
адміністративно-правові (наприклад, попередження, штраф, позбавлення спеціального права, наданого громадянинові, адміністративний арешт);
дисциплінарні (винесення догани або звільнення з роботи);
кримінальні (позбавлення волі, виправні роботи, штраф, конфіскація).
3. За ступенем визначеності санкції можуть бути:
абсолютно визначеними, тобто такими, що чітко і вичерпно вказу
ють на вид і міру державного примусу (наприклад, штраф у подвій
ному розмірі);
відносно визначеними, тобто такими, що передбачають можливість застосування різних видів санкцій (наприклад, штраф або позбавлення волі) або їх різної міри (наприклад, позбавлення волі на строк від двох до п'яти років);
4. Залежно від кількості несприятливих наслідків, що загрожують
порушнику, санкції поділяють на:
прості — передбачають один невигідний наслідок (наприклад, штраф);
Розділ 14. Норми права
складні — передбачають одночасне застосування декількох невигідних наслідків (наприклад, позбавлення волі з конфіскацією майна);
альтернативні — передбачають декілька наслідків, один з яких може бути застосовано до правопорушника (наприклад, штраф або обмеження волі).
Вивчаючи структуру норми, слід ураховувати, що в зовнішніх формах права норма, як правило, будується за формулою «якщо — то» і представлена у складі двох елементів: гіпотези і диспозиції (регулятивна норма) або диспозиції і санкції (охоронна норма). Іноді вона взагалі обмежується однією диспозицією (наприклад, як у разі з низкою норм Конституції України).
.мш. § 4. Спеціалізовані норми права:
природа, особливості та значення в правовому регулюванні
У системі права існує значна за обсягом група правових норм, що не містять правила (моделі) поведінки. В теорії права ці некласичні правила називають спеціалізованими нормами права. їх існування зумовлено специфікою самого права. Вони мають певне самостійне значення в регулюванні суспільних відносин.
На відміну від класичного правила поведінки ці норми:
- виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому регулюванні. Вони зазвичай не є самостійною нормативною основою для виникнення правовідносин і безпосередньо відносини між особами не регулюють. При регламентуванні суспільних відносин вони нібито приєднуються до регулятивних та охоронних норм права, утворюючи в сполученні з ними єдиний нормативний регулятор;
- позбавлені традиційної триелементної логічної структури, характерної для норм права як класичного припису, а мають нетрадиційну, нетипову структуру (тому часто ці норми іменують нетиповими).
Спеціалізовані норми є досить неоднорідними за своїм характером, змістом та цільовим призначенням. Вони можуть бути поділені на дві гРУпи: відправні норми та інші спеціалізовані норми.
Особливе призначення відправних норм полягає у встановленні вихідних засад, основ правового регулювання суспільних відносин. Завдяки Цим приписам визначаються цілі, завдання, принципи, межі та методи правового регулювання. Вони є носіями духу права і мають велике зна-
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
чення як в нормотворчому процесі, так і при тлумаченні класичних норм права. Іноді їх іменують системоутворюючими нормами. До відправних належать норми-засади, норми-завдання, норми-принципи тощо.
Норми-засади — це норми, що закріплюють загальні засади, на яких ґрунтуються політична і правова системи. Наприклад, такі норми закріплюють засади конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості. Норми-засади зосереджено насамперед у конституції. Наприклад, ст. 1 Конституції України проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; ст. 2 визначає Україну як унітарну державу, а ст. 5 — як республіку. Стаття 15 Конституції України закріплює політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність суспільного життя в Україні.
Норми-завдання — це норми, які визначають завдання окремих інститутів або галузей права. Так, ст. 1 КК України встановлює завданням цього кодексу правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Стаття 1 СК України вбачає завданням правового регулювання сімейних відносин, зокрема, зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб та утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї.
Норми-принципи — це найбільш загальні і стабільні імперативні вимоги, закріплені в праві, які є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цій системі права, і визначають її характер та напрямки подальшого розвитку. Так, ст. 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, а ст. 24 — принцип рівності; ст. З ЦК України проголошує принципи справедливості, добросовісності та розумності тощо. На відміну від інших спеціалізованих норм принципи в деяких випадках можуть виступати як безпосередня нормативно-правова основа вирішення юридичної справи, наприклад, при виявленні прогалин у праві.
Інші спеціалізовані норми можна умовно поділити на дві підгрупи: системозберігаючі норми (колізійні і оперативні норми) та системо-спрощуючі норми (норми-дефініції, норми-строки, норми-презумпції, норми-преюдиції, норми-фікції та ін.).
Колізійні норми — це норми, що встановлюють правила вибору норми права, яка підлягає застосуванню за наявності розбіжності (зо-
Розділ 14. Норми права
крема, суперечності) між нормами, що регулюють однакові фактичні обставини. Ці норми допомагають подолати колізії в законодавстві, тому іноді їх іменують нормами-арбітрами. Так, у ст. 8 Конституції України констатовано, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. У непрямій формі ця стаття встановлює правило, що у разі розбіжності між нормами Конституції і нормами закону (іншого нормативно-правового акта) застосуванню підлягає норма Конституції.
Оперативні норми — це норми, спрямовані на введення в дію і припинення дії інших норм права. Наприклад, згідно з п. 4 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України 2003 р., положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Норми-дефініції— це норми, які містять визначення правових категорій і понять. Наприклад, у ст. 202 ЦК України наведено визначення поняття правочину, одностороннього правочину та дво- чи багатостороннього правочину. Стаття 11 КК України містить визначення поняття злочину, а ст. 364 — визначення поняття службової особи. Ці норми виконують головним чином орієнтаційну і інформаційну функції в правовому регулюванні, допомагаючи в застосуванні тих норм права, в яких використані відповідні категорії і поняття. Відсутність норм-дефініцій у системі права позбавила б право ясності, ускладнивши процес його застосування.
Норми-строки — це норми, які містять правила обчислення строків. Наприклад, у ст. 69 ЦПК України встановлено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Ці норми допомагають правильно обчислити строки, з початком, зупиненням, поновленням, продовженням та закінченням яких класичні норми права пов'язують певні юридичні наслідки.
Норми-презумпції— це норми, які закріплюють припущення щодо існування або відсутності певних юридичних фактів. Наприклад, ЦК України встановлює презумпцію добросовісності та розумності поведінки особи, презумпцію винності особи, яка завдала шкоди, або презумпцію недостовірності негативної інформації, поширеної про особу.
Норми-преюдиції— це норми, що виключають будь-яке оспорювання існування вже доведеного юридичного факту, який дістав оцін-
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
ку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, згідно з ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Норми-фікції— це норми, які для цілей правового регулювання визнають існуючими ті юридичні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки. Так, відповідно до ст. 46 ЦК України фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.
Норми-презумпції, норми-преюдиції та норми-фікції допомагають у застосуванні тих класичних норм, в яких використовуються відповідні юридичні факти. Наприклад, презумпція добросовісності та розумності поведінки особи допомагає у застосуванні норм, в яких встановлено правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права.
... ■■■■!■...... ■■ § 5. Співвідношення норми права
і припису статті нормативно-правового акта
Способи викладення норми права в статтях нормативно-правового акта можуть бути різними. Іноді норму права може бути викладено в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються.
Це пов'язане з тим, що первинним елементом системи законодавства (аналогом норми права як первинного елемента системи права) є не стаття нормативно-правового акта, а нормативний припис. Саме він є зовнішньою формою норми права. Нормативні приписи розміщуються в статтях нормативно-правового акта. З огляду на практичні потреби, законодавець може вдаватися до різних комбінацій: наприклад, розмістити в одній статті один нормативний припис, віддати перевагу комбінації «одна стаття та декілька приписів».
Таким чином, розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта, виникають залежно від обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта. Наприклад, можуть існувати такі варіанти:
Розділ 14. Норми права
1) в одній статті нормативного акта викладено повністю один припис, тобто текстуально вони збігаються (так, ст. 116 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання);
2) в одній статті нормативного акта викладено два або більше нормативні приписи (наприклад, ст. 171 КК України містить вказівку на відповідальність як за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, так і за переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою). У цьому разі стаття поділяється на частини, пункти та інші складові;
3) в одній статті нормативного акта викладено частину припису, а інші його частини знаходяться в інших статтях або нормативних актах. Наприклад, ст. ст. 22,24-26 СК України містять умови укладання шлюбу (гіпотеза), ст. 23 — право на укладання шлюбу (диспозиція), а ст. ст. 39 і 45 — наслідки недійсності шлюбу (санкція).
Контрольні запитання
1. Назвіть ознаки, що відрізняють норми права від інших соціальних норм.
2. Наведіть основні класифікації норм права.
3. Назвіть види гіпотез, диспозицій та санкцій норми права.
4. Виокремте групи спеціалізованих норм права і стисло охарактеризуйте кожну з них.
5. Назвіть можливі варіанти співвідношення норми права і припису статті нормативно-правового акта.
РОЗДІЛ18і...................... ■... ■ти..... ■■■■ ■«тим т ■■■■■■■■ її
Систематизація нормативно-правових актів
■«-«і § 1. Поняття систематизації нормативно-правових актів
Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність зі зведення нормативно-правових актів у впорядковану систему.
Першим завданням систематизації нормативно-правових актів є забезпечення уніфікації національного законодавства — його приведення до єдиної системи шляхом усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин.
Друге — не менш важливе — завдання систематизації випливає з того, що сучасна цивілізована держава гарантує кожній людині право знати свої права і обов'язки. В Україні цю норму закріплено в ч. 1 ст. 57 Конституції України. В умовах одночасної дії десятків тисяч нормативно-правових актів, засміченості системи законодавства нечинними, неузго-дженими, колізійними нормативними приписами громадянинові важко відшукати необхідні норми, аби реалізувати це конституційне право самостійно без організаційної і технічної фахової підтримки з боку суспільства. Систематизація є насамперед ефективним засобом реалізації цього права шляхом забезпечення вільного і оперативного доступу громадян до всього масиву національного законодавства.
Об 'єктами систематизації виступають як система законодавства в цілому, так і її окремі частини (нормативно-правові акти, їх статті тощо).
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
Суб'єкти систематизації поділяються на дві групи.
До першої групи входять спеціально вповноважені компетентні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Систематизація здійснюється ними на підставі повноважень, наданих правовими актами.
Така систематизація називається офіційною. її результатами є прийняття кодифікаційних нормативно-правових актів (насамперед кодексів, Основ законодавства), оприлюднення офіційних друкованих видань збірників законодавства (зазвичай під грифом уповноваженого міністерства або відомства), методичних посібників для органів влади та ін.
До другої групи належать приватні особи — громадяни та організації. Систематизація здійснюється ними за власною ініціативою, зазвичай з метою методологічного забезпечення їх господарської, наукової, освітньої або іншої діяльності. До цієї групи входять також суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють систематизацію нормативно-правових актів з метою одержання прибутку від платного розповсюдження її результату.
Така систематизація називається неофіційною. її результатами є оприлюднення друкованих збірників, електронних комп'ютерних баз даних та ін.
Розвиток комп'ютеризації суспільного життя, приватної видавничої справи призводить до постійного збільшення частки неофіційної систематизації. Слід зазначити, що в Західній Європі, зокрема у Франції, набула поширення практика створення провідними правознавцями — переважно в наукових цілях — навіть неофіційних кодифікацій законодавства (в Україні на цей час створення кодексів є виключною прерогативою законодавчої влади).
Систематизація нормативно-правових актів здійснюється на підставі певної системи принципів — обов'язкових вимог до цього виду юридичної діяльності. До головних принципів систематизації відносять її повноту, доцільність, оперативність, безперервність, професіоналізм здійснення та ін. їх реалізація дозволяє суб'єктам систематизації досягти її мети — приведення нормативно-правових актів у впорядковану систему.
В сучасній юридичній практиці використовуються чотири способи досягнення цієї мети:
першим способом систематизації є збирання, фіксування в логічній послідовності, зберігання та підтримання нормативно-правових актів в актуальному стані;
Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів
другим — об'єднання нормативно-правових актів у збірники і зібрання за спільними ознаками;
третім — об'єднання декількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид однакових суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без перероблення їх змісту;
четвертим — створення нового кодифікованого нормативно-правового акта внаслідок суттєвого перероблення змісту чинних нормативно-правових актів однієї галузі (підгалузі, інституту) законодавства.
Відповідно до зазначених способів в юридичній науці виділяють чотири види (або форми) систематизації нормативно-правових актів: 1) облік; 2) інкорпорація; 3) консолідація; 4) кодифікація. Перші два види завжди здійснюються поза процесом нормотворення, два останні — зазвичай у його межах.
Від систематизації слід відрізняти видання науково-практичних коментарів — до Конституції, кодексів, інших актів законодавства. Ці джерела мають велике значення для правильного вивчення і застосування норм чинного законодавства фахівцями в галузі права, студентами юридичних вищих навчальних закладів та іншими громадянами, оскільки зазвичай вони опрацьовуються провідними правознавцями — науковцями, викладачами відповідних юридичних дисциплін, суддями вищих інстанцій. Вони не мають офіційного характеру, є джерелами наукового тлумачення, у практичній юридичній діяльності можуть використовуватися тільки разом з першоджерелами — текстами нормативно-правових актів.
§ 2. Облік, інкорпорація та консолідація як форми систематизації нормативно-правових актів
Облік нормативно-правових актів— це діяльність зі збирання, фіксування в логічній послідовності та зберігання нормативно-правових актів, підтримання їх у контрольному (актуальному) стані 3 Урахуванням усіх змін та доповнень, а також: зі створення спеціальних систем їх нагромадження і пошуку.
Головним завданням обліку є підтримання нормативно-правових актів у стані, що дозволяє оперативно одержувати необхідну правову !нформацію. Ретельний облік законодавства є необхідним для забез-
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
печення готовності до застосування правових норм органами державної влади та органами місцевого самоврядування, приватними юридичними та фізичними особами. Основною вимогою до організації обліку законодавства виступає забезпечення повноти та безпрогаль-ності інформаційного масиву, достовірності правової інформації, зручності користування нею.
Засобами нагромадження та оброблення нормативної інформації можуть бути:
- спеціальні журнали, в яких реєструються нормативно-правові акти та усі зміни до них;
- картотеки, в яких кожному нормативно-правовому акту відповідає його картка, що містить повну інформацію про його видавця, галузь та підгалузь законодавства, внесені зміни тощо;
- електронні носії інформації (дискети, компакт-диски різних форматів, жорсткі диски комп'ютерів, електронні сервери), які завдяки своїм можливостям уміщують великий обсяг правової інформації аж до повних універсальних баз національного законодавства.
Цим засобам відповідають такі види обліку нормативно-правових актів, як журнальний, картковий та електронний.
Журнальний облік нормативно-правових актів, ураховуючи його обмежені технічні можливості, доцільно використовувати лише за умов невеликого інформаційного масиву.
Картковий облік зазвичай використовується в органах державної влади та великих організаціях.
Нові можливості електронного обліку нормативно-правових актів пов'язані з розширенням мережі Інтернет і спрощенням доступу до неї. Перевагами електронних баз правових даних є простота та швидкість пошуку і одержання необхідної правової інформації, оперативність її оновлення та актуалізації нормативно-правових актів у разі внесення до них змін.
В Україні забезпечується безкоштовний доступ користувачів до баз національного законодавства на офіційних порталах Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, а також платний доступ до низки комерційних правових баз даних. Практикуючим юристам, іншим фахівцям у галузі права слід мати на увазі, що тексти нормативно-правових актів, розміщені в зазначених базах у мережі Інтернет або на компактних електронних носіях інформації, не є офіційними, а відтак, можуть використовуватися виключно для довідкових цілей. Водночас у судів немає підстав для відмови 316
Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів
прийнятті та оцінюванні таких текстів як письмових доказів. Так, ст 79 КАС України відносить до письмових доказів також електронні документи (в інших процесуальних кодексах України такої конкретизації немає). Але за наявності в паперовому або електронному вигляді офіційного тексту нормативно-правового акта слід додавати до справи саме цей текст.
Спеціальним офіційним видом обліку, що здійснюється уповноваженими органами державної влади, є створення державних реєстрів нормативно-правових актів.
Так, в Україні згідно з Указом Президента України від 27 червня 1996 р. № 468/96 запроваджено Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів — автоматизовану систему збирання, нагромадження та опрацювання актів законодавства. Цей реєстр створено з метою забезпечення додержання єдиних принципів ідентифікації нормативно-правових актів та ведення їх державного обліку в межах інформаційного простору України, утворення фонду нормативно-правових актів і підтримання їх у контрольному стані, надання інформації щодо них, забезпечення доступності, гласності та відкритості правової інформації для користувачів.
До реєстру включаються чинні закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, зареєстровані в Міністерстві юстиції України нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, Національного банку України, міжнародні договори України, рішення та висновки Конституційного Суду України, а також нормативно-правові акти, видані до прийняття Акта проголошення незалежності України, що не втратили чинності та не суперечать законодавству України.
Ведення реєстру покладено на Міністерство юстиції України. Будь-яка юридична чи фізична особа може одержати копії еталонних текстів нормативно-правових актів з інформаційного фонду реєстру на електронних чи паперових носіях. Нормативно-правові акти, включені до реєстру, постійно підтримуються Міністерством юстиції України в контрольному стані з урахуванням усіх змін та доповнень.
Державні реєстри нормативно-правових актів з окремих питань господарської та управлінської діяльності можуть утворюватися також відповідними органами виконавчої влади. Так, наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 8 червня 2004 р. за-
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
тверджено Положення про Державний реєстр нормативно-правових актів з питань охорони праці.
Інкорпораціяявляє собою впорядкування нормативно-правових актів без зміни їхнього змісту шляхом їх зведення в єдині друковані видання (збірники, зібрання, довідники, періодичні видання та ін.) за хронологією та/або предметом регулювання.
Нові нормативно-правові акти або норми права в результаті інкорпорації не з'являються; втручання в тексти актів можливе лише на рівні редакційної правки.
Оскільки інкорпорація здійснюється поза процесом нормотворчос-ті, то виконуватися вона може як органами державної влади та органами місцевого самоврядування (офіційна інкорпорація), так і юридичними особами в межах їх підприємницької діяльності, в наукових або навчальних цілях (неофіційна інкорпорація).
Офіційна інкорпорація являє собою підготовку та оприлюднення збірників і зібрань нормативно-правових актів органами, що їх видали, або спеціально уповноваженими на цю діяльність органами. В Україні уповноваженим видавцем збірників законодавства та кодексів України є Міністерство юстиції України. Такі видання обов'язково мають примітки «Офіційне видання» або «Офіційний текст», гриф відповідного органу державної влади і можуть використовуватися як офіційні джерела правової інформації. Юристам у практичній діяльності, викладачам, студентам у навчальних цілях бажано надавати перевагу саме таким друкованим виданням (звичайно, за умови їх перевірки на чинність та актуальність).
Неофіційна інкорпорація зазвичай здійснюється в межах підприємницької діяльності упорядників та видавців, що діють відповідно до Закону України «Про видавничу справу».
В Україні найпоширенішими результатами інкорпорації є збірники та зібрання законодавства.
Збірники законодавства — це збірники нормативно-правових актів, об'єднаних за тематичною ознакою. Тексти актів у них наводяться в актуалізованому вигляді — із змінами та доповненнями на момент закінчення підготовки до друку (на першій сторінці або у вихідних даних має міститися інформація про те, станом на яку дату наводяться тексти документів). Допускається включення в такі збірники не повних текстів актів, а лише витягів з них, а також офіційних роз'яснень органів державної влади з питань застосування цих актів, рішень Конституційного Суду України, рекомендацій вищих спеціа-
Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів
пізованих судів, постанов та узагальнених правових позицій Верховного Суду України.
Збірники законодавства в Україні зазвичай видаються на комерційних засадах. До офіційних джерел вони належать у разі їх видання під грифом Міністерства юстиції України або органів державної влади, з актів та роз'яснень яких складається збірник.
Зібрання законодавства — це систематизовані за хронологічною ознакою збірники нормативно-правих актів вищих (центральних) органів державної влади. Такі зібрання зазвичай мають офіційний характер. Водночас тексти законодавчих актів не є об'єктами авторського права, отже, можливе видання й неофіційних зібрань за власною ініціативою видавництва або іншого суб'єкта видавничої справи.
Так, у Німеччині поширеною є практика видання друкованих зібрань законів із роз'ємними частинами, що надає можливість актуалізувати тексти законів шляхом заміни частин, які втратили чинність, на нові. Причому видавці таких зібрань беруть на себе зобов'язання своєчасно постачати нові випуски передплатникам для самостійного оновлення (актуалізації) текстів. Таким чином, видавець і передплатник фактично стають партнерами в діяльності з інкорпорації законодавства. В Україні усталеної практики таких комерційних видань немає.
Щодо офіційних зібрань українського законодавства, то згідно з указами Президента України від 22 січня 1996 р. № 73/96 «Про видання збірників актів законодавства України» та від 27 червня 1996 р. № 472/96 «Питання оновлення збірників актів законодавства України» визнано за необхідне, починаючи з 1996 р., видавати та оновлювати у зв'язку з розвитком законодавства збірники актів законодавства України, до яких мають вміщуватися закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, що мають нормативний характер, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, які підлягають державній реєстрації. Офіційним видавцем цих збірників є Міністерство юстиції України. Видання матеріалів з оновлення збірників актів законодавства, як і самих збірників, здійснюється на роз'ємних аркушах. До зазначеного переліку актів також додаються рішення Конституційного Суду України і міжнародні договори, що набули чинності для України.
Одним із перших кроків до офіційної інкорпорації законів України є розпочате в 1996 р. видання багатотомного зібрання «Закони України», що містить закони, прийняті з липня 1990 р. Тексти законів у цьо-
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
му зібранні знаходяться в актуалізованому стані — із змінами та доповненнями на дату видання відповідного тому. Планується також видання офіційного Зібрання законів України в десяти томах під грифом Міністерства юстиції України.
Консолідаціяє зведенням у єдиний нормативно-правовий акт декількох актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин без зміни їх змісту.
З наведеного визначення випливають такі ознаки консолідації:
по-перше, вона завжди є офіційною систематизацією, що здійснюється виключно в межах нормотворчої діяльності;
по-друге, нові норми права внаслідок її здійснення не з'являються, втручання в тексти нормативно-правових актів можливе лише на рівні редакційної правки;
по-третє, результатом консолідації є видання нового нормативно-правового акта;
по-четверте, з моменту набуття чинності консолідованим нормативно-правовим актом втрачають чинність попередні акти, що входять до його складу.
Практика систематизації законодавства шляхом консолідації нормативно-правових актів є поширеною в багатьох країнах. Саме консолідованими, а не кодифікованими актами є, наприклад, Соціальний кодекс Німеччини, французькі Кодекс про працю, Кодекс ощадних кас,Дорожній, Сільськогосподарський, Податковий кодекси, Звід законів США, англійські консолідовані статути. В Україні консолідація нормативно-правових актів не практикується, наслідком чогоє громіздкість вітчизняного законодавчого масиву, повторюваність у ньому низки положень у різних актах.
і. § 3. Кодифікація та створення зводу
законів як особливі змістовні форми систематизації нормативно-правових
актів
Кодифікаціяявляє собою особливу змістовну форму систематизації законодавства. Вона здійснюється шляхом перероблення та зведення правоих норм, що містяться в різних актах, у логічно узгоджений нормативно-правовий акт, котрий системно і вичерпно регулює певну сферу суспільних відносин, як правило, на галузевому рівні. 320
Розділ 18. Систематизація нормативпо-правових актів
Ознаками кодифікації є такі:
- як і консолідація, вона завжди є офіційною систематизацією, що здійснюється виключно в межах нормотворчої діяльності;
- результатом кодифікації (як і консолідації) є видання нового нормативно-правового акта;
- у процесі кодифікації з'являються нові елементи системи права — правові норми і навіть інститути, що принципово відрізняє кодифікацію від інших форм систематизації;
- з набрання чинності кодифікаційним актом попередні акти, що регулюють аналогічні суспільні відносини, втрачають чинність повністю або в частині, що суперечить цьому акту.
Кодифікаційні акти становлять той фундамент, на якому будується нове законодавство. Вони впорядковують нормативно-правовий масив, усувають наявні суперечності, уніфікують правовий категорійний апарат, забезпечують єдність термінологічно-мовного оформлення законодавчих актів.
На відміну від результатів інших видів систематизації кодифікаційний акт не тільки впорядковує чинне законодавство, а й якісно його вдосконалює, методологічно «ушляхетнює». Досконалий кодекс сам по собі є свідченням високого рівня юридичної науки та нормотвор-чості в країні і водночас потужним поштовхом до подальших наукових досліджень відповідної галузі, розроблення та видання нових нормативно-правових актів на виконання його приписів. Підготовка до його видання зазвичай ведеться роками і навіть десятиріччями (так, нагромадження необхідного наукового потенціалу, підготовка та безпосереднє опрацювання Німецького цивільного уложення здійснювалися майже все XIX ст.).
За рівнем перероблення та оновлення правових норм історично склалися два основні методи кодифікації: кодифікація-компіляція та кодифікація-реформа.
Кодифікація-компіляція передбачає зібрання чинних правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму без істотних змін і доповнень. Цей метод використовується в разі, якщо метою кодифікації є виключно спрощення та уніфікація законодавства. Багато відомих історії кодифікацій здійснено саме за цим методом. Серед них — Руська правда, Соборне уложення 1649 р., Господарський кодекс України таін.
Кодифікація-реформа передбачає зібрання правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму із більш-менш значними
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
змінами і доповненнями (у тому числі принципово новими нормами). Цей метод є, безумовно, складнішим, довшим, передбачає більш високий рівень юридичної науки та нормотворчої майстерності. Він зазвичай використовується на етапах реформування суспільства, що передбачають одночасне реформування національної правової системи і досягнення не тільки суто юридичних, а й політичних цілей — утвердження та закріплення нових цивілізаційних стандартів, нового типу політичного режиму, принципово нових відносин власності тощо. Саме такими кодифікаціями є Французький цивільний кодекс 1804 р., Німецьке цивільне уложення 1896 р. Серед недавніх прикладів вітчизняних кодифікацій-реформ — новий Цивільний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України та ін.
Головними видами кодифікаційних актів є основи законодавства і кодекси.
Основи законодавства — це кодифікаційний акт, що містить найбільш загальні норми і визначає цілі та принципи правового регулювання певної групи суспільних відносин.
Основи законодавства зазвичай видаються в країнах з федеративною формою державно-територіального устрою і мають на меті уніфікацію майбутніх однотипних законодавчих актів суб'єктів федерації. Саме тому такі кодифікації поширені, наприклад, у законодавстві Російської Федерації. У національній правовій системі України специфічною метою основ законодавства є затвердження найбільш загальних, принципових положень, що в подальшому мають стати стрижневими для нових законів.
Так, в Україні діють Основи законодавства про культуру, про охорону здоров'я, про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Усі вони стали фундаментом для опрацювання і видання відповідних законів та підзаконних актів. Ці нормативно-правові акти затверджені законами України і містять норми прямої дії.
Кодекс — це єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, внутрішньо узгоджений нормативно-правовий акт, що забезпечує на науковій основі повне, узагальнене та системне регулювання суспільних відносин у відповідній галузі або підгалузі законодавства.
На цей час чинними є 20 кодексів України: Цивільний, Сімейний, Земельний, Житловий, законів про працю, Господарський, Кримінальний, про адміністративні правопорушення, Бюджетний, Митний, Цивільний процесуальний, адміністративного судочинства, Господарський процесуальний, Кримінально-процесуальний, Кримінально-виконав-
Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів
чий Повітряний, Лісовий, про надра, Водний, торговельного мореплавства. Законодавча діяльність з кодифікації законодавства є безперервною. На стадії опрацювання перебувають проекти Трудового, Податкового, нового Кримінально-процесуального кодексів України, а також змін до чинних.
Кодекси є важливим чинником стабільності системи законодавства, національної правової системи взагалі. Діють вони зазвичай протягом багатьох років. Норми інших нормативно-правових актів, навіть законів, не мають суперечити відповідним кодексам. Пряму вказівку на це можна знайти в текстах деяких кодексів України. Так, відповідно до ч. 2 ст. З ЗК України земельні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Причому обидва проекти розглядаються Верховною Радою України одночасно. Зазначеними нормами законодавець визначає особливе місце кодексів у системі законодавства, забезпечує стабільність правового регулювання. Водночас більшість українських кодексів таких норм не містять.
Основними видами кодифікацій є галузева і спеціальна.
Галузева кодифікація здійснюється на рівні певної галузі законодавства, її результатами в Україні є видання, наприклад, Цивільного, Кримінального, Сімейного, Цивільного процесуального кодексів.
Спеціальна кодифікація здійснюється в межах певної підгалузі законодавства. Внаслідок проведення цього виду кодифікації в Україні видані, наприклад, Митний, Бюджетний, Повітряний кодекси.
Слід мати на увазі, що термін «кодифікація» застосовується в юридичній практиці й в іншому значенні — як діяльність із актуалізації текстів нормативно-правових актів шляхом внесення до них прийнятих У процесі нормотворення змін і доповнень. Таку діяльність прийнято називати поточною кодифікацією, хоча до власне кодифікації як особливої змістовної форми систематизації нормативно-правових актів вона не має відношення.
Особливою формою систематизації законодавства є створення зводу законів — зібрання в одному виданні всього чинного законодавства Держави, об'єднаного за хронологічним або тематичним принципом. Цей систематизований акт відрізняється чотирма головними ознаками:
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
по-перше, він завжди є офіційною публікацією актів законодавства оскільки видається від імені та за дорученням органу законодавчої влади;
по-друге, звід законів має пріоритет перед усіма попередніми офіційними публікаціями законів, містить їх чинну редакцію;
по-третє, він є зібранням усіх чинних законів без винятку (а не кодифікацією за галузевим принципом);
по-четверте, цей вид систематизації передбачає велику попередню законотворчу роботу з узгодження норм законодавства, заповнення прогалин у ньому, скасування застарілих норм, об'єднання законів, що регулюють однакові питання, в єдині законодавчі акти тощо.
Діяльність з опрацювання зводу законів має властивості інкорпорації, консолідації та кодифікації, посідає окреме, особливе місце серед інших результатів систематизації, може вважатися його ідеальним типом. Робота з підготовки і видання зводу законів є тривалою, важкою, передбачає надзвичайно високий рівень юридичної науки та законотворчої майстерності.
При цьому історії юриспруденції відомі й реальні приклади видання таких універсальних актів. Першим з них вважається давньоримський Звід законів Юстиніана (у XII ст. названий глосаторами Согриз ]игіз сіуіііз — Звід цивільних законів). У історії вітчизняного права першим і найвідомішим повноцінним актом такого типу був Звід законів Російської імперії 1833 р. Він складався з 16 томів, об'єднував за тематичними принципами всі закони Російської імперії, починаючи з Соборного уложення 1649 р., і був визнаний єдиним чинним законодавством країни. Видатний російський правознавець М. Сперанський, який фактично керував робочою групою з його створення, зазначав, що звід може бути тільки «загальним складом законів і обіймати всі частини законодавства в усій їх сукупності».
Слід зазначити, що кодифікації є важливим показником рівня прогресу людства, взірцем правової думки. Почесне місце в скарбниці світової культури посідають перший з видатних кодексів — вавілонський Кодекс Хаммурапі, оригінал якого зберігається у вигляді базальтової стели в найвідомішому європейському музеї — Луврі, римські Закони XII таблиць та Согриз _іигі§ сіуіііз, пам'ятник середньовічної вітчизняної правової думки Руська правда, славнозвісні кодифікації XIX ст. — Французький цивільний кодекс, відомий як Кодекс Напо-леона, Німецьке цивільне уложення, Звід законів Російської імперії та ін. Ці зразки систематизації законодавства є видатними пам'ятками не тільки юридичної думки, а й світової цивілізації взагалі.
Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів
Контрольні запитання
1. За якими критеріями систематизація нормативно-правових актів поділяється на офіційну та неофіційну?
2. В які способи здійснюється систематизація законодавства?
3. Які види обліку нормативно-правового матеріалу використовуються в юридичній практиці?
4. За якими ознаками інкорпорація нормативно-правових актів відрізняється від її консолідації?
5. У чому полягає особливість кодифікації як форми систематизації законодавства?
Розділ 191 і——
Юридичні колізії
—«—«і § 1. Поняття юридичних колізій та їх види
У правознавстві питання про юридичні колізії традиційно пов'язують з проблемою неузгодженостей правової системи. Вчені ведуть мову про існування у сфері правового регулювання двох видів неузгодженостей (суперечностей): матеріальних та формальних.
Матеріальні неузгодженості в правовій системі мають об'єктивну природу і пов'язані насамперед із впливом на право зовнішніх (неюри-дичних) чинників. Прикладами таких суперечностей є неузгодженості між нормами права і суспільними відносинами, які вони покликані регулювати. Так, через природний дінамізм соціальних відносин право може відставати від суспільного життя, а може випереджати його. Досить поширеними є також суперечності між нормами права та іншими соціальними нормами (моральними, релігійними та звичаєвими нормами). Наприклад, норми права можуть вимагати певної поведінки, яка є неприйнятною для віруючих деяких конфесій (так, у деяких державах свідок перед його допитом у суді має присягнутися на Біблії). Усунути всі ці неузгодженості просто неможливо.
Формальні неузгодженості — це суперечності усередині правової системи, які мають суб'єктивну природу і зазвичай виникають унаслідок інтелектуальних помилок суб'єктів права, порушень правил юридичної техніки. Формальні суперечності призводять до порушень цілісності, внутрішньої узгодженості та єдності правової системи. 326
Розділ 19. Юридичні колізії
На нашу думку, терміном «юридична колізія» доцільно позначати лише формальні неузгодженості в правовій системі.
У правовій системі існують різні види юридичних колізій.
Залежно від правових форм діяльності, під час здійснення яких виникають юридичні колізії, можна говорити про:
- колізії в правотворчості (наприклад, колізії між різними нормативно-правовими актами);
- колізії в правозастосуванні (колізії між різними правозастосов-ними актами, колізії між нормативно-правовими актами і правозасто-совними актами);
- колізії в тлумаченні права (колізії між різними актами тлумачення, колізії між нормативно-правовими актами і актами тлумачення, колізії між правозастосовними актами і актами тлумачення).
Залежно від характеру зв 'язку з правом юридичні колізії поділяють на:
- колізії в праві, тобто колізії між правовими нормами;
- колізії між правом та іншими елементами правової системи (колізії між правом і правосвідомістю, колізії між правом і реалізацією права);
- колізії між: іншими елементами правової системи (наприклад, колізії між юридичною наукою і юридичною практикою).
Один з найпоширеніших видів юридичних колізій — це колізії в праві. Вони часто-густо можуть бути охарактеризовані як дефекти в праві, тобто як порушення, деформації логіко-структурної побудови і розвитку системи права та його елементів. До дефектів у праві, крім колізій, відносять також зайве дублювання норм права, прогалини у праві, нераціональне розташування правових норм, логічну недосконалість правових конструкцій тощо. Зрозуміло, що боротьба з цими недоліками є одним із важливих завдань, що стоїть перед суб'єктами правотворчості.
Колізії в праві у свою чергу можуть бути поділені на:
- колізії в законодавстві (тобто колізії між нормами права, закріпленими в законодавстві);
- колізії між: нормами, закріпленими в законодавстві, та нормами, закріпленими в інших джерелах права (суперечності між законодавством та правовими звичаями, нормативно-правовими договорами, правовими прецедентами);
- колізії між: нормами права, закріпленими не в законодавстві (суперечності між правовими прецедентами).
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
З огляду на те, що законодавство є основною формою вітчизняного права, саме колізії у законодавстві виступають найбільш поширеним різновидом колізій в праві України. Тому саме вони знаходяться в центрі уваги вчених і практиків.
—»_*_ § 2. Колізії в законодавстві, їх види
Відомо, що законодавство є високоорганізованою, цілісною системою, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки, як гнучкість, гармонійність та несуперечність усіх її елементів. Водночас слід зазначити, що чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, притаманна певна неузгодженість. Одним з видів такої неузгодженості є колізії у законодавстві. Сформулюємо їх основні ознаки.
1. Колізії в законодавстві існують тільки між нормами права, закріпленими в законодавстві. Вони не можуть виникати між нормами, вираженими в інших джерелах права, між нормою права і актом її тлумачення, а також між актами тлумачення.
2. Колізії в законодавстві виникають з приводу регулювання нормами одних фактичних обставин. Як би не відрізнялися між собою норми права, вони не можуть створювати колізію, якщо покликані регулювати різні суспільні відносини, присвячені різним питанням.
3. Колізії в законодавстві існують у разі, коли норми права пропонують різне регулювання одних фактичних обставин. Тому колізію часто-густо характеризують як розбіжність (невідповідність, суперечність) між нормами.
Отже, для виявлення колізії в законодавстві необхідно (а) установити розбіжність (суперечність) принаймні між двома нормами права, закріпленими в законодавстві, та (б) переконатися в тому, що ці норми регулюють ті самі питання.
Таким чином, колізії у законодавствіє різновидом юридичних колізій, що виникає за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між нормами права, які закріплені в законодавстві та регулюють одні фактичні відносини.
Для українського законодавства найбільш поширеними є темпо-ральні, ієрархічні та змістовні колізії.
Темпоральна (часова) колізія — це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання декількох норм права.
Для подолання такої колізії необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію неузгоджених нормативних 328
Розділ 19. Юридичні колізії
актів У часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та порядок призупинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії.
Загальним правилом, що використовується для подолання таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попередніх. Тому в разі неузгодженості застосуванню підлягає норма права, яка є більш пізньою. Наприклад, згідно з ч. З ст. 144 ЦК України до моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Проте ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» встановлювала, що до моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше ЗО відсотків вказаного в установчих документах вкладу1. У такій ситуації застосуванню підлягає норма ЦК, оскільки вона була прийнята пізніше.
Ієрархічна (субординаційна) колізія — це колізія, що виникає внаслідок регулювання одних фактичних відносин нормами, що мають різну юридичну силу.
Різна юридична сила норм права зумовлюється тим, що вони містяться в нормативно-правових актах, які знаходяться на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства. Тому подолання ієрархічних колізій неможливе без з'ясування ієрархічної (вертикальної) структури законодавства України. Ця структура залежить від місця, що посідають органи, які видають ці акти, в механізмі держави. Місце акта в ієрархічній структурі законодавства визначається також специфічним змістом самого джерела права, що відрізняє його від інших актів, прийнятих тим самим правотворчим органом.
Загальне правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу.
Законодавчо встановлено, наприклад, ієрархічний статус Конституції України (в її ст. 8 передбачено, що «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй»). Це означає, що в разі суперечності між нормами Конституції та нормами
Ця суперечність існувала в законодавстві протягом трьох з половиною років 1 У^а Усунута лише після прийняття Закону України від 27 квітня 2007 р. № 997-У, ии вніс зміни до ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» і привів її У відповідність до норм ЦК.
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
будь-яких інших нормативно-правових актів мають застосовуватися саме норми Конституції.
Змістовна колізія — це колізія, що виникає внаслідок часткового збігу обсягів регулювання декількох норм права.
Специфіка подібних колізій пов'язана з поділом норм права на загальні і спеціальні. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах певного виду відносин цього роду і встановлюють для нього певні особливості порівняно із загальним правилом. Змістовні колізії випливають з цілей законодавця врахувати особливості специфічних відносин шляхом створення для їх урегулювання спеціальних норм. Іншими словами, причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.
При конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм слід керуватися правилом: спеціальний закон скасовує дію загального. Прикладом загальної і спеціальної норм можуть бути ст. 1166 і ст. 1187 ЦК України, що встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди в загальних випадках (ст. 1166) та відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187). У разі, коли шкода заподіюється автомобілем (джерелом підвищеної небезпеки), на регулювання відносин претендують обидві статті, які встановлюють різні правила (головна відмінність тут полягає в тому, що ст. 1187 передбачає можливість відшкодування шкоди і за відсутності вини, тоді як ст. 1166 пов'язує відшкодування лише з наявністю вини). Згідно з наведеним колізійним правилом застосуванню в цій ситуації підлягає спеціальна норма — ст. 1187 ЦК.
Існують також і так звані складні випадки, коли неузгодженість між нормами права зумовлена одночасним існуванням (збігом) декількох видів колізій.
Так, при збігу темпоральноїта ієрархічної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію норми, яка має меншу юридичну силу, пріоритет віддається нормі, яка має вищу юридичну силу, хоча іі прийнято раніше.
У разі збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію загальної норми, пріоритет віддається спеціальній нормі, хоча її прийнято раніше.
При збігу ієрархічної іь змістовної колізій, коли загальна і спеціальна норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, перевага повинна віддаватися спеціальній нормі, навіть якщо вона має
Розділ 19. Юридичні колізії
меншу юридичну силу. Проте якщо нижчий орган вийшов за межі єї компетенції (тобто не уповноважений видавати спеціальні норми, а відтак, вирішувати питання по-іншому), повинна діяти загальна норма вищої юридичної сили.
Найскладніший випадок — збіг темпоральної, змістовної їді іерар-хічної колізій. З огляду на те, що час прийняття норми «програє» як юридичній силі, так і статусу норми як спеціальної, то подолання колізії в цій ситуації відбувається за правилом, що діє у разі збігу ієрархічної і змістовної колізій.
—м,иИ.м . ■ § 3. Способи зменшення колізійності законодавства
Завдання зменшення колізійності законодавства зазвичай вирішується трьома способами: шляхом попередження (запобігання), подолання та усунення колізій.
Способи зменшення колізійності законодавства — це конкретні прийоми, засоби і процедури їх попередження, подолання та усунення.
Попередження колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють запобігати їх появі ще на стадії підготовки, прийняття і введення в дію Нормативних актів до набуття ними чинності. Таке розуміння цілком вписується в традиційне визначення терміна «попередити», тобто заздалегідь вжитими заходами перешкодити чому-небудь здійснитися, настати, запобігти.
Для попередження всіх видів колізій — необхідне, зокрема, формування єдиного концептуального праворозуміння на засадах визнання принципу верховенства права, подолання правового нігілізму, додержання принципу плановості законотворчої і нормотворчої діяльності. Важливе значення для попередження колізій має суворе додержання правил законодавчої техніки, наприклад, послідовне узгодження проектованих норм із системою чинних норм права. Для цього необхідно приділяти першочергову увагу конструюванню ієрархічних і горизонтальних зв'язків нормативних приписів на стадіїїх проектування, не Допускати включення в акт взаємовиключних приписів, розміщувати загальні і спеціальні норми в одному нормативному акті, законодавчо фіксувати зв'язки між загальними і спеціальними нормами.
Подолання колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють перевороти колізію в конкретному випадку в процесі правозастосування.
Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання
Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлумачення закону і застосування правоположень. Вони утворюють колізійний механізм, що повинен включати всі перелічені вище способи і давати можливість у конкретному випадку зменшити шкідливий вплив прорахунків і недбалості законодавця.
Колізійні норми є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору правової норми, яка підлягає застосуванню при наявності розбіжності між нормами права, які закріплені в законодавстві і регулюють однакові фактичні обставини. Прикладом колізійних норм є п. 19. 6 ст. 19 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», який встановлює, що «закони та інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить нормам цього Закону».
Багато з колізійних правил на сьогодні є правоположеннями, тобто стійкими типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм, які реально набувають рис загальних правил (ними є всі загальні правила подолання колізій, які ми наводили в § 2). Колізійні правила проіснували як правоположення протягом багатьох століть та за своєю чіткістю не поступаються правовим нормам.
Тлумачення може бути засобом подолання колізії в тому разі, якщо вибір між конфліктуючими нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм і правоположень або їх недостатньо (наприклад, при колізії спеціальних норм). Запропоновані варіанти тлумачення надалі (після їх визнання на практиці і кількаразового одноманітного застосування) можуть набувати характеру правоположень.
Усунення колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють зняти колізії взагалі. Основним способом їх усунення є нормотворчість. Завдяки нормотворчості може бути змінена одна або всі з конфліктуючих норм. Крім того, нормотворчість може передбачати скасування однієї з норм, що знаходяться у суперечності, або скасування всіх норм, що знаходяться у суперечності, і прийняття нової норми. Слід наголосити, що для усунення колізій важливе значення має кодифікація, результатом якої повинне бути створення єдиного, логічно цілісного, внутрішньо узгодженого нормативного акта.
Крім нормотворчості, усунення колізій може відбуватися також завдяки визнанню судами нормативних актів неконституційними, незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої
Розділ 19. Юридичні колізії
юридичної сили (наприклад, такі рішення можуть приймати Конституційний Суд України і адміністративні суди).
Контрольні запитання
1. Назвіть види юридичних колізій, що існують у правовій системі.
2. Сформулюйте загальне правило подолання темпоральних колізій.
3. Сформулюйте загальне правило подолання ієрархічних колізій.
4. Сформулюйте загальне правило подолання змістовних колізій.
5. Назвіть основні засоби усунення колізій в законодавстві.
Частина п'ята
РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА Правові відносини
мгшпитаїптгш § 1. Поняття та риси правових відносин
Відносини, в яких учасники суспільних відносин виступають носіями прав і обов'язків відповідно до норм права, становлять одну з найважливіших сфер суспільного життя. Правовідносини виникають, змінюються або припиняються скрізь, де діє право. Вони супроводжують людину протягом усього її життя. Правовідносини є юридичним виразом різноманітних суспільних відносин, вони виникають на основі економічних, політичних, моральних, духовних, майнових, культурних та інших відносин за допомогою врегульовання їх правом. Так, фактичні сімейні відносини в результаті їх правового урегулювання набули виразу шлюбно-сімейних правовідносин, економічні — господарських, політичні —- відносин з управління державними справами.
Правова регламентація відбувається щодо найбільш важливих відносин, які мають істотне значення для суспільства і держави (це відносини з реалізації владних повноважень органами держави, з приводу реалізації та захисту прав і свобод громадян, трудові, майнові, шлюбно-сімейні відносини тощо). Проте воля держави не може принципово змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Коли б це було можливим, суспільство без зайвих зусиль за допомогою процесу нормотворчості позбулося б багатьох своїх проблем і вирішило всі свої невідкладні питання.
Роль права обмежується регулюванням та стабілізацією суспільних відносин. Держава за допомогою законів може або прискорювати динаміку окремих суспільних відносин, розкриваючи простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій, або, навпаки, стримувати, обмежувати негативні зв'язки і процеси. Наприклад, джерелом
Розділ 20. Правові відносини
ринкових відносин в Україні є не закони, які сприяють підприємницькій діяльності, а реальні життєві процеси, що визрівають в суспільному житті.
Правовідносини— це суспільні відносини, які с юридичним виразом фактичних суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої сторони виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги, що охороняються державою.
Найхарактернішими ознаками правовідносин як особливого виду суспільних відносин є те, що:
1) це суспільні відносини, які виникають тільки між людьми та їх об'єднаннями і безпосередньо пов'язані з їх діяльністю та поведінкою. Власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у відносинах з іншими людьми. Він може продати, подарувати, віддати майно у володіння іншої особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій;
2) це ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети. Сучасне українське право виражає загальнолюдські принципи, захист яких є ідеологією нашої держави і суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціальна спрямованість державної політики щодо найуразливіших прошарків суспільства, відродження духовності і національної культури — все це ідеологія українського суспільства і держави, яка втілена в правових нормах і правовідносинах;
3) вони виступають юридичним виразом економічних, політичних, сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх фунті. Так, існують економічні відносини і правовідносини, що склалися у зв'язку з правовим регулюванням господарської діяльності суб'єктів права, які неминуче впливають на економічні відносини;
4) вони виникають, припиняються або змінюються на основі правових норм, які впливають па поведінку людей і через неї реалізуються. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву спроможність та ефективність. В той же час дія принципу «дозволено все, що не заборонено законом» зменшує жорстку залежність правовідносин від правових приписів. У господарських відносинах нерідко виникають ситуації, що прямо не врегульовані нормативними актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону.
Частина п 'ята. Реалізація права
А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб'єкти правовідносин керуються загальноправовими принципами справедливості, доброчесності, розумності тощо;
5) суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов 'язками. Сторони в правовідносинах виступають як уповноважені і зобов'язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов'язків іншими. Носій суб'єктивного права — особа уповноважена, а носій юридичного обов'язку — зобов'язана. Наприклад, кредитор є уповноваженою особою, а боржник — зобов'язаною;
6) взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб'єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно: а) поіменно, коли суб'єкти права названі своїм повним ім'ям (для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, в шлюбно-сімейних відносинах особи, які беруть шлюб, попередньо визначені у заяві про реєстрацію шлюбу; в правовідносинах з перевезення вантажів попередньо визначені замовник і транспортна організація — перевізник; б) за визначенням ролей — у даному разі поіменне (реквізитне) визначення суб'єктів не має значення, вказуються тільки їхні ролі: продавець — покупець, пасажир — перевізник, замовник — виконавець;
7) вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов'язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю. Для виникнення окремих правовідносин необхідне волевиявлення всіх учасників (наприклад, укладання шлюбу, оренда майна, субпідрядні роботи), існують також правовідносини, для виникнення яких достатньо волевиявлення однієї особи (наприклад, порушення кримінальної справи уповноваженою особою). Вольовий характер правовідносин проявляється і в тому, що вони відображають зміст правового припису, реалізацію якого вони забезпечують;
8) охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні
відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов закон
ності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідноси
ни, які є в суспільстві.
До складу правовідносин включають суб'єктів і об'єкти правовідносин та їх юридичний зміст (сукупність прав і обов'язків сторін)
Розділ 20. Правові відносини
§ 2. Види правових відносин
Правовідносини є досить багатоманітними і можуть бути класифіковані за різними критеріями на окремі види.
Правовідносини, в яких реалізація суб'єктивних прав однієї особи можлива лише через виконання обов'язків іншою особою, в юридичній літературі називаються відносними. В таких правовідносинах поведінка суб'єктів права залежить від волі обох сторін і впорядковується відповідно до вимог правової норми, наприклад, поведінка покупця і продавця при купівлі-продажі товарів. Відносини, засновані на можливості безпосереднього використання суб'єктом своїх суб'єктивних прав без втручання інших суб'єктів у сферу його діяльності, називаються абсолютними. Наприклад, відносини, побудовані на можливості власника розпоряджатися своїм майном, або загальна вимога додержуватися заборон (не вбивати, не грабувати та ін.) повністю залежать від самої особи.
Правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін. Наприклад, відносини, пов'язані з прийомом на роботу, звільненням з роботи працівника власником або уповноваженим ним органом, — це трудові правовідносини; відносини, пов'язані з укладенням угоди про надання банком кредиту фермеру — це цивільні правовідносини; відносини з виконання Державного бюджету організаціями та установами — це фінансові правовідносини тощо.
За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні.
Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб'єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на основі відносин, пов'язаних з користуванням комунальними послугами, виникають правовідносини з своєчасної сплати за них).
Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом вчинення суб'єктами правопорушень (наприклад, накладання штрафу у зв'язку з перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості).
Слід також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові правовідносини. Матеріально-правові правовідносини виникають на основі норм матеріального права, їх змістом є права і обов'язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права
Частіша п'ята. Реалізація права
на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку. Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони є похідними, вторинними від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відносини, наприклад, процедура проходження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО).
За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва або договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізка і припиняються одразу після виконання учасниками своїх прав і обов'язків (наприклад, при укладенні договору залізничного перевезення).
■шиицншішущ § 3. Суб'єкти правових відносин, їх види. Правосуб'єктність
Суб'єкт правовідносин— це такий учасник суспільних відносин, який виступає як носій юридичних прав і обов 'язків.
Поняття суб'єктів правовідносин і суб'єктів права не завжди збігаються. Правовідносини — не єдина форма реалізації норм права. Малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб'єктами права, не можуть бути суб'єктами правовідносин. Конкретний громадянин завжди є суб'єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.
У правовідносинах беруть участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб'єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об'єднання людей.
Суб'єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об'єднання осіб).
Індивідуальними сто ектами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб'єкти правовідносин діють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, сош-
Розділ 20. Правові відносини
альній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов'язків належить її громадянам, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема, вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади в органах державної влади тощо.
фізична особа набуває прав і обов'язків та здійснює їх під своїм ім'ям, яке складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не визначене законом або звичаєм національної меншини, до якої вона належить. У деяких випадках фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.
Спеціальним індивідуальним суб'єктом є посадова особа (Президент, суддя, інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості правового статусу притаманні також особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і іноземцями.
Об'єднуючись, індивідуальні суб'єкти створюють колективних суб'єктів правовідносин, до яких можна віднести державні органи, партії, спортивні організації, колективи підприємств, організації, котрі можуть бути як недержавними, так і державними.
Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об'єднання тощо. Діяльність державних органів пов'язана з реалізацією завдань і функцій держави. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства.
Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і додержання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади та органи самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справ забезпечують охорону правопорядку; суд постановляє вироки і рішення; ректор вищого навчального закладу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб'єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.
Деякі з перелічених колективних суб'єктів правовідносин, діяльність яких так чи інакше пов'язана з необхідністю брати участь у господарській діяльності, здатні набувати статусу юридичної особи.
Частина п 'ята. Реалізація права
Юридичною особою визнається організація, яка створена і зареєстрована у встановленому законом порядку і характеризується такими ознаками, як організаційна єдність, відокремлене майно, можливість від свого імені набувати права та виконувати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у загальному чи господарському суді.
Суб 'єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема: а) міжнародно-правові — відносини з іноземними державами; б) державно-правові — відносини щодо прийому в громадянство, нагородження державними відзнаками та нагородами тощо; в) цивільно-правові — відносини з приводу державної власності з іншими суб'єктами права; г) процесуально-правові — відносини при постановленій судових рішень і вироків від імені України тощо. Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.
Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб'єктності, яка є можливістю і здатністю особи бути суб 'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Право-суб'єктність разом із нормою права та юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.
Правосуб 'єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності разом узятих. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність збігаються за часом виникнення і дії.
Правосуб'єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності її правового статуту. Згідно з ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб визначається в їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій - в їх компетенції.
Правоздатність — це абстрактна здатність суб 'єкта права мати суб 'єктивні права і юридичні обов 'язки. Кожна фізична особа є правоздатною від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізовувати усі надані їм права. Правоздатність — це не просто сума будь-яких
Розділ 20. Правові відносини
поав не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її правоволодіння. Вона має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов'язків. Отже, правоздат-НІСТЬ — це категорія, однакова для усіх її учасників, хоча кількість прав і обов'язків в окремих суб'єктів може бути різною.
Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених чинним законодавством прав і обов'язків. Спеціальна правоздатність — це здатність, пов'язана з певними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо).
Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід'ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити, вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Юридична особа здатна мати такі права і обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з чинним законодавством про підприємницьку діяльність — із моменту одержання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою). Правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Вона виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України запису про її припинення. Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями та правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях Цих юридичних осіб.
Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов 'язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність особи поширюється на всі сфери правового регулювання суспільних відносин, ЇЇ обсяг залежить від віку та психічного стану особи. Щодо Дієздатності юридичної особи, то остання набуває прав і обов'язків та здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих до-
Частина п 'ята. Реалізація права
кументів та закону. Зокрема, цивільна дієздатність — це здатність фізичних осіб своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. З огляду на це, в ЦК України визначено такі її рівні: часткова, неповна, повна, обмежена.
Часткова дієздатність встановлюється для малолітніх осіб (що не досягли 14 років/ Неповна дієздатність встановлюється для фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб). Повну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Набуття повної дієздатності можливе і в т.,ких випадках: уразі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття; фізичною особою, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітньою особою, яка записана матір'ю або батьком дитини; фізичною особою, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування).
Обмежена дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо особа страждає на психічний розлад, що істотно позначається на її здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Фізична особа може бути визнана недієздатною тільки судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.
Деліктоздатність — це здатність суб'єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з 16 років, а кримінальна відповідальність, за умов вчинення особливо тяжких злочинів, — з 14 років.
Правовий статус суб єктів права — це сукупність усіх прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпуст-
Розд'їл 20. Правові відносини
за пологами, а кожна людина має право на власне ім'я). Крім того, сіід розрізняти конституційний і спеціальний статуси громадян. Конституційний статус у всіх громадян є однаковим: основні права і свободи однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус суб'єктів пов'язаний з різними природними і правовими чинниками, які зумовлюють їх певні особливості. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності, наприклад, статус державного службовця, статус студента, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС та ін. Відмінність у правовому статусі осіб полягає у: 1) розбіжностях, пов'язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки); 2) розбіжностях, пов'язаних із юридичними чинниками (статус депутата, статус в'язня, статус посадової особи).
§ 4. Поняття і види об'єктів правових відносин
З позицій філософії під об'єктом розуміють те, що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Об'єкт права — це суспільні відносини, які можуть бути предметом правового регулювання і потребують його.
Об'єктом правовідносинє матеріальні або нематеріальні блага, задля одержання, передачі або використання яких виникають права і обов 'язки учасників правовідносин.
Об'єкти правовідносин конкретні й індивідуалізовані, вони пов'язані з правами і обов'язками суб'єктів правовідносин, можливістю користуватися і розпоряджатися будь-чим і дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об 'сктами є:
1) предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;
2) речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші та ін. Вони є об'єктами майнових правовідносин, таких як купівля-продаж, дарування, застава, обмін, зберігання, спадкоємство
ТОщо;
3) особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпо
чинок, освіта, здоров'я, свобода, право на ім'я, недоторканність житла
Частина п 'ята. Реалізація права
та ін. Вони є об'єктами правовідносин різних галузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, конституційного, сімейного права тощо;
4) послуги як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов'язки суб'єктів правовідносин, мають місце у сферах управління, побутового обслуговування, господарській, культурній, освітянській та інших сферах діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення вантажу). Уповноважену особу в цих випадках цікавить не дія, як іноді тлумачиться в літературі, а результат дій зобов'язаної особи — доставлення перевізником вантажу в пункт призначення у визначений строк;
5) продукти духовної творчості — це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау», комп'ютерні програми та ін. З приводу таких об'єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, відвідування картинної галереї, театральної вистави, опери, балету тощо).
шшштшшшшшш § 5. Суб'єктивні права, правомочність
та юридичні обов'язки суб'єктів права
Виникаючи на основі суб'єктивних прав, правомочність і юридичні обов'язки становлять юридичний зміст правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин. Змістом правовідносин, що виникають у процесі суспільного розвитку, є суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників, що охороняються державою. В правовідносинах суб'єкти права виступають контрагентами в процесі виконання ними вимог норми права і набуття певних прав і обов'язків (покупець — продавець, позивач — відповідач).
Суб'єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний матеріальний, духовний, політичний, сімейний та інший інтерес. У можливості задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність суб'єктивного права. Самореалізація певного інтересу особи можлива лише за умов її бажання. Однак межі можливої поведінки чітко окреслені нормами позитивного права. Суб'єктивне право визначає міру можливої поведінки. Наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі; робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо. Суб'єктивне право безпосередньо пов'язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи.
Розділ 20. Правові відносини
Суб'єктивне право— це гарантована правом міра можливої або дозволеної поведінки особи. Воно належить суб 'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб 'єктами чи ні. До суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.
З виникненням конкретних правовідносин суб'єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб, яка складається з таких елементів:
а) можливості діяти особисто;
б) можливості вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи;
в) можливості звертатися до компетентних державних органів за
ради застосування державного примусу в разі невиконання контраген
том своїх обов'язків;
г) можливості користуватися соціальними благами на основі пев
ного суб'єктивного права.
Таким чином, правомочність може виступати як: право на по-ведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування соціальними благами. Наприклад, у разі відчуження майна виникають правовідносини між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимагати від продавця прийняти оплату і передати товар (право на вимагання); звернутися до компетентних органів про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем у разі одержання неякісного товару (право на домагання); користуватися товаром на власний розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб'єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей.
Юридичний обов'язок— це вид і міра належної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб'єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а основу юридичного обов'язку становить закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов'язку — зобов'язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов'язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.
Юридичний обоє 'язок складається з таких елементів:
а) необхідність здійснення певних дій або утримання від їх здій
снення;
б) необхідність для зобов'язаної особи відреагувати на законні ви
моги, звернені до неї уповноваженою особою;
Частина п 'ята. Реалізація права
в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих ви
мог;
г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим
благом, на яке він має право.
Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто являє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати в покупця сплатити більше встановленої суми; батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них; громадяни зобов'язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов'язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав, встановлюється в інтересах уповноваженої особи.
—„.-і—ш.» § 6. Юридичні факти
Під юридичними фактамирозуміють конкретні життєві обставини (дії та події), з якими норми права пов 'язують настання певних правових наслідків — виникнення, зміну або припинення правових відносин.
Юридичні факти — це життєві обставини, які:
1) полягають у наявності або відсутності певних явищ матеріального світу;
2) мають конкретний зміст, існують у певному місці і часі;
3) несуть інформацію про стан суспільних відносин, що входять до предмета правового регулювання;
4) мають зовнішній вираз: абстрактні поняття, думки, духовне життя людини не можуть бути юридичними фактами;
5) прямо або опосередковано передбачені нормами права;
6) зафіксовані у встановленій законодавством процесуальній формі;
7) викликають юридичні наслідки, передбачені нормами права.
При встановленні юридичного факту важливо враховувати механізм
його встановлення, фіксації та посвідчення. Якщо такого механізму немає, то соціальна обставина ніким не фіксується і навряд чи може бути використана як юридичний факт. Наприклад, відсутність реєстрації дисциплінарних проступків робить неможливим використання цих фактичних обставин як юридичних фактів. 346
Розділ 20. Правові відносини
Юридичні факти, що закріплюються в нормах законодавства, повинні одержувати адекватний понятійний вираз і чітке термінологічне позначення. Невірне визначення кола юридично значущих обставин, їх неточне відображення засобами юридичної мови робить межі забороненого і дозволеного нечіткими, що зменшує цінність права, створює передумови для різних зловживань. Отже, чітке визначення юридичних фактів підвищує ефективність правового регулювання, позитивно впливає на економічне, соціальне та культурне життя суспільства.
За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії та події. Юридичні дії— це вчинки людини, акти державних органів, пов'язані з волевиявленням суб'єктів правовідносин. Юридичні події— це явища природи, виникнення і розвиток яких не залежать від волі і свідомості людини.
Юридичні дії за ставленням до права поділяються на правомірні та протиправні. Правомірні дії відповідають приписам юридичних норм, у них виражається правомірна (відповідно до законодавства) поведінка. Протиправні дії— суперечать правовим приписам, завдають шкоди інтересам суспільства і держави.
У свою чергу правомірні дії відповідно спрямованості волі суб'єкта на правові наслідки поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти. Юридичні вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб'єкт їх правове значення, бажав чи не бажав їх настання. Значна частина правомірних вчинків породжується діяльністю людей (виробництвом і споживанням матеріальних благ, створенням творів літератури і мистецтва, винаходами тощо). Юридичні акти — це дії, спрямовані на досягнення правового результату. Громадяни, державні органи та інші суб'єкти, що вчиняють юридичні акти, цілеспрямовано створюють, змінюють чи припиняють правові відносини для себе або інших суб'єктів.
У процесі правового регулювання юридичні дії як основний вид юридичних фактів виступають у різних якостях. Дії є підставами виникнення, зміни, припинення правовідносин, настання різних правових наслідків. З іншого боку, дії відіграють роль матеріального об'єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється правове регулювання.
Юридичні події— це життєві обставини, настання яких не залежить від волі і свідомості людини. В той же час, по-перше, багато подій лише на початку можуть залежати від волі людини (народження людини, її смерть, пожежа тощо). По-друге, розвиток науки і техніки
Частина п 'ята. Реалізація права
збільшує можливості людини впливати на природні явища і процеси. Явища, що не залежать від волі і свідомості людини, не залишаються незмінними, відповідно скорочується або збільшується й галузь юридичних подій в класичному визначенні.
Діяльність людини і суспільства відбувається в просторі і часі. Часова тривалість — найважливіша характеристика соціальних явищ і процесів. З цієї причини строк — досить поширена категорія серед юридичних фактів. Функції строків у правовому регулюванні надзвичайно різноманітні. В юридичній літературі виділяється попереджувальна функція строків, крім цього, строки виконують стимулюючу функцію, виступають юридичною гарантією захисту прав і виконання обов'язків, стабілізують правове регулювання суспільних відносин. Універсальними масштабами часу є рік, квартал, місяць, декада, тиждень, день, година. Зокрема, у ст. 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
В основі поділу на позитивні і негативні юридичні факти покладено спосіб зв'язку з явищем дійсності. Правові наслідки можуть бути пов'язані як з існуванням певного явища, так і з його відсутністю. Наприклад, наявність громадянства буде позитивним юридичним фактом, а відсутність захворювання, що перешкоджає проходженню служби, — негативним.
Факти і склади можуть встановлювати, змінювати чи припиняти правовідносини залежно від правових наслідків, які вони породжують як єдине ціле. За функціональним призначенням юридичні факти поділяються на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняю-чі. Правовстановлюючі факти — це обставини, необхідні для настання правових наслідків. Правоприпиняючі факти — це обставини, які стримують або припиняють розвиток фактичного складу, перешкоджають настанню правових наслідків. Правозмінюючі факти спрямовані на зміну правовідносин.
Розмежування юридичних фактів на основні і додаткові зумовлено практичним значенням. Основний юридичний факт найбільш повно відображає сутність життєвої ситуації, що потребує правового регулювання. Всі інші факти мають уточнююче значення, конкретизують та деталізують юридично значущі обставини. Наприклад, основними фактами для призначення пенсії за віком є вік і стаж роботи. Всі інші фактичні обставини мають додатковий характер. За наявністю осно-
Розділ 20. Правові відносини
вного факту законодавство допускає в окремих випадках дострокове настання правових наслідків.
З погляду на зв'язок з відповідними правовими відносинами юридичні факти поділяються на матеріальні і процесуальні. До матеріальних фактів належать фактичні обставини, що є підставами настання матеріальних правовідносин. Процесуальні факти пов'язані з порядком їх реалізації, його розвитком і динамікою.
За ознакою їх документального закріплення юридичні факти можуть поділятися на оформлені і неоформлені. Більшість юридичних фактів існує в оформленому, зафіксованому вигляді, разом з тим деякі юридичні факти можуть існувати в неоформленому вигляді. Це, наприклад, усна угода між громадянами або відмова від реалізації суб'єктивного права. Подібні юридичні факти можна назвати латентними (прихованими). У латентному вигляді існує певна частина фактів-правопорушень.
Конкретна життєва ситуація є переплетінням елементів об'єктивного і суб'єктивного, закономірного і випадкового характеру. Тому юридичними фактами є не тільки окремі фрагменти соціальної дійсності, а й їх сукупності. Тому в правовому регулюванні з'являються складні юридичні факти, що містять декілька юридично значущих ознак. Наприклад, факт дієздатності громадянина містить у собі як суб'єктивний елемент — здатність своїми діями здобувати і реалізовувати права і виконувати обов'язки, так і об'єктивний елемент — вік. Типовим прикладом складних юридичних фактів є правопорушення, що складається з декількох елементів суб'єктивного і об'єктивного характеру.
Складні юридичні факти не слід ототожнювати з фактичними складами.
Фактичний склад є сукупністю юридичних фактів, необхідних для виникнення, зміни або припинення правовідношення. Наприклад, для призову громадянина на дійсну військову службу необхідні наявність українського громадянства, досягнення встановленого законом віку, необхідний стан здоров'я, відсутність установленого законом права на відстрочку. Сукупність зазначених фактичних обставин, на основі яких відбувається акт призову, породжує для громадянина комплекс прав і обов'язків, пов'язаних із проходженням строкової військової служби.
Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних за змістом юридичних фактів. Для юридичної повноцінності фактичного складу необхідні не тільки на-
Частина п 'ята. Реалізація права
явність усіх елементів юридичного факту, а й додержання певного порядку їх систематизації у фактичному складі. Наприклад, для визнання підприємця банкрутом необхідно, аби нездатність задовольнити законні вимоги кредиторів настала до того, як ці вимоги будуть заявлені в суді. В противному разі визнання підприємця банкрутом неможливо.
Контрольні запитання
1. Дайте визначення правовідносин. Якими ознаками вони характеризуються?
2. Розкрийте юридичний та фактичний зміст правовідносин.
3. Що таке правосуб'єктність?
4. На які види поділяються об'єкти правовідносин?
5. Що таке юридичні факти, за якими критеріями вони класифікуються?
Розділ 21 їй............ і.. «і ............. і.... її
Правова поведінка
тятштяттт § 1. Поняття і види правової поведінки
Будь-яке суспільство має можливість існувати і зберігати життєдіяльність лише за умов його сталого розвитку, нормального функціонування. Для цього потрібні впорядковані, узгоджені вчинки людей, їх об'єднань, державних органів у всіх сферах життя, що перетворює їх на соціально значущу поведінку. Тому інтереси суспільства та мета зберігання і розвитку всіх його життєво необхідних складових завжди спрямовували суспільну волю на те, аби врегулювати значущу для нього поведінку стабілізуючими правилами, соціальними нормами: традиціями, звичаями, угодами, регламентами, правилами змагань, канонічними правилами та ін. Таким шляхом суспільство за допомогою нормування поведінки успадковує позитивний концентрований досвід впорядкування життя і забезпечує власний стабільний розвиток. Вчинки, що не мають визначального впливу на розвиток суспільства (не гальмують і не прискорюють його, не збагачують і не шкодять йому) не породжують і відповідних соціальних норм.
Категорію поведінки слід розуміти як систему певних взаємопов'язаних вчинків людей та інших суб'єктів, що спрямовані на задоволення певних потреб та інтересів особи, суспільства, держави. Вони мають соціальний характер (тобто залучаються до загальної системи — суспільного середовища, вступаючи у взаємодію з ним та впливаючи на нього); контролюються волею та свідомістю людини, яка вчиняє певні ДІЇ; сприймаються та оцінюються оточуючими з урахуванням со-Щальної значущості Їх наслідків (корисності чи шкідливості).
Частина п 'ята. Реалізація права
Вважається обгрунтованим називати нормативною поведінкою вчинки людей, що виникають під впливом різних видів соціальних норм — від звичаїв до норм права. Поведінка суб'єктів може бути врегульованою юридичними нормами або знаходитися поза межами їх дії (відносини на побутовому рівні, індивідуальні звички). Так, відповідно до різних видів соціальних норм нормативна поведінка може бути звичаєвою, моральною, корпоративною, релігійною та ін.
Різновидом нормативної поведінки є правова поведінка, особливості змісту якої передбачено нормами права, що є критерієм оцінки вчинків людей як таких, що відповідають чи не відповідають його приписам. Отже, будь-яка юридично значуща поведінка суб 'єктів права (індивідуальних чи колективних) є правовою.Вона передбачена нормами права, оцінюється суспільством з урахуванням його вимог і тягне за собою юридичні наслідки (позитивні або негативні) для суб'єктів права. До цього слід додати, що юридично значущою є тільки поведінка свідомо-вольова, тобто така, що усвідомлюється та контролюється волею особи.
Правова поведінка (правомірна чи протиправна) характеризується такими основними рисами та ознаками:
а) соціальною значущістю (з погляду інтересів суспільства, особи,
держави поведінка може оцінюватися як соціально корисна, індифе
рентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової
поведінки проявляється насамперед у правовій активності суб'єктів,
здатності підтримувати конструктивні відносини в усіх сферах життя
суспільства шляхом укладання договорів, електоральної участі грома
дян у виборах до представницьких органів влади та ін. Соціально
шкідлива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного по
тенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні,
морально-психологічні та інші наслідки (адміністративні проступки,
злочини, невиконання цивільно-правових зобов'язань тощо);
б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що право
ва поведінка перебуває під контролем свідомості і волі особи (ця озна
ка зумовлена самою природою права: поведінка піддається регулюван
ню правовими засобами). Закон може стимулювати корисні для сус
пільства і особи вчинки або перешкоджати скоєнню суспільно шкід
ливих вчинків тільки в тому разі, коли вчинки контролюються волею
і свідомістю (наприклад, досягнення цілей кримінальних покарань
можливе тільки за умов їх застосування до винних осудних осіб, тоото
таких, що усвідомлювали сенс власних вчинків та були здатні керува
ти ними під час вчинення злочину);
Розділ 21. Правова поведінка
в) юридичною визначеністю (регламентованістю), сутність якої
полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової
поведінки, її зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних)
властивостей, передбачених нормами права. Межі поведінки, зазна
чені в нормах, вказують на діапазон можливостей та чітко визначені
випадки впливу на поведінку юридичними засобами;
г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова по
ведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі правового
регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення право
відносин, в яких здійснюються права і обов'язки, реалізуються заходи
відповідальності;
ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки конкретний свідомо вольовий вчинок (дія або бездіяльність) суб'єкта права у сфері правового регулювання будь-яких відносин може оцінюватися з погляду права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Наявність тільки наміру, бажання вчинити юридичне діяння, не підкріплене конкретним юридично значущим вчинком, вираженим у певній зовнішній формі, самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами правового впливу юридичними засобами;
д) підконтрольністю правової поведінки з боку держави, її гаран-
тованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава ви
ступає гарантом правомірної поведінки і суб'єктом, здатним від імені
суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відпо
відальності за протиправну поведінку. Правомірна поведінка забезпече
на гарантіями інституційними (державний апарат) і юридичними.
Правові вчинки, що становлять правову поведінку, мають юридично визначений склад, до якого входять суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона. У складі правовідносин правові вчинки відіграють роль юридичних фактів: правомірна поведінка може призводити до виникнення правовідносин, в яких суб'єкти здійснюють суб'єктивні права і обов'язки на підставі регулятивних норм. Правопорушення ж є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних правовідносин і застосування заходів юридичної відповідальності та державного примусу на основі охоронних норм. Логіка Механізму правового регулювання не є завершеною без включення до иого складу правової поведінки.
Отже, норма права, з одного боку, закріплює у своїй гіпотезі юридичну модель поведінки — як правомірної, так і протиправної, і, відтак,
Частина п 'ята. Реалізація права
виступає універсальним критерієм юридичної кваліфікації поведінки суб'єкта; з другого боку, сама юридично значуща поведінка виступає в механізмі правового регулювання як юридичний факт, фактична підстава для виникнення, зміни чи припинення правовідносин, а отже, суб'єктивних прав, обов'язків чи відповідальності різних суб'єктів права, або відповідних актів застосування правових норм — право-наділяючих та правоохоронних, залежно від норми, на реалізацію якої ці акти спрямовані. Правова поведінка є головною спонукальною обставиною, що впливає на побудову і функціонування механізму правового регулювання, всіх його правових заходів, починаючи з офіційного оформлення ознак цієї поведінки і закінчуючи правовою оцінкою та реалізацією її юридичних наслідків.
Таким чином, сама правова сфера життя суспільства робить вчинки різних суб'єктів правовими і, отже, такими, що мають низку загальних рис, ознак, які дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових. За цими ознаками і проводиться відмінність між правомірною і протиправною поведінкою.
З урахуванням соціального змісту та юридичної оцінки вчинку суб'єкта права і незалежно від форми її зовнішнього виразу (дія чи бездіяльність) правову поведінку поділяють на види: а) правомірну поведінку — таку, що є соціально корисною і відповідає приписам правових норм; б) правопорушення — соціально шкідливі вчинки, що скоєні з порушенням приписів правових норм; в) зловживання правом — соціально шкідлива поведінка, вчинена суб'єктом права формально в рамках правових приписів; г) об'єктивно протиправне діяння — поведінка, яка не є такою, що завдає шкоди, але формально-юридично оцінюється як вчинена всупереч вимогам правових норм. До крайніх (протилежних за спрямованістю, соціальною та юридичною значущістю) видів відносять правомірну поведінку і протиправну поведінку (правопорушення).
■нін § 2. Правомірна поведінка
Правомірна поведінка— це вольова поведінка суб'єкта права (діяльність чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.
Такий вид поведінки виступає як вчинки, що зв'язують правову норму та той соціальний ефект, на досягнення якого вона була розрахована.
Розділ 21. Правова поведінка
Правомірна поведінка — результат здійснення вимог принципу законності а сукупність всіх правомірних вчинків у суспільстві — це, по суті, утілення в ньому правопорядку. Така поведінка визначається специфікою прояву: 1) основних ознак правової поведінки, 2) її складу та 3) її видів.
По-перше, така поведінка формально відповідає правовим вимогам. Будь-який суб'єкт права чинить правомірно, якщо він будує власну поведінку в точній відповідності правовим приписам, тобто це поведінка, що не порушує вимог правових норм.
По-друге, будь-яка правомірна поведінка завжди є корисною для суспільства: саме така поведінка є свідченням та втіленням впорядкування суспільних відносин, яке є необхідним для сталого розвитку суспільства в умовах стійкого правопорядку, що забезпечує й систему умов для гарантування і захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Отже, корисність правомірної поведінки полягає в її цінності як складової частини такої цивілізованої поведінки, яка закріплює на рівні соціальних відносин авторитетність і пріоритет правової держави і громадянського суспільства.
По-третє, правомірна поведінка характеризується наявністю всіх необхідних частин її складу.
Правомірна поведінка, як і будь-яка поведінка людини, являє собою єдність необхідних елементів її складу — зовнішньої {об'єктивної) сторони вчинку особи — суб'єкта права та його внутрішньої (суб 'єктивної) сторони.
Об 'єктивна сторона як зовнішній прояв правомірної поведінки виступає у вигляді соціально корисного чи необхідного діяння, що відповідає правовим приписам, або бездіяльності особи.
Суб 'єктивна сторона правомірної поведінки характеризує внутрішній, психічний (духовний) стан особи, його ставлення до норм права і власного вчинку, його правову оцінку. Правомірність поведінки різних суб'єктів права виступає як їх очікувана суспільством позитивна реакція на зміст правових приписів, вимог закону та свідомого позитивного ставлення до них.
Соціальна значущість різних видів правомірної поведінки є неоднаковою і юридичне закріплення їх різне. Правомірна поведінка з погляду соціальної значущості передусім характеризується її корисністю, вона дістає позитивну оцінку з боку особи, суспільства та Держави і відповідає їх інтересам.
Залежно від ступеня суспільної значущості правомірна поведінка класифікується на необхідну, бажану та соціально допустиму. Ці види
Частина п 'ята. Реалізація права
поведінки забезпечуються відповідним «інструментарієм», юридичними засобами: необхідна — імперативними зобов'язальними і заборонними правовими нормами, які вимагають безумовного здійснення таких приписів у формах виконання обов'язків і додержання юридичних заборон; бажана — головним чином уповноважуючими нормами, однак вона може стимулюватися і за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм, які б впливали на формування правових мотивів і цілей свідомо вольової поведінки суб'єктів, що викликають їх прагнення максимально використовувати правові засоби для досягнення поставлених цілей. До правомірної поведінки належить і соціально допустима. Вона не торкається суттєвих інтересів суспільства і держави і не може бути охарактеризована як соціально корисна чи соціально шкідлива. Головна її ознака полягає в тому, що як форма здійснення приватних інтересів вона не суперечить інтересам інших суб'єктів. Держава не може ні забороняти таку поведінку, ні зобов'язувати до неї, ні заохочувати (наприклад, діяльність численних громадських організацій «за інтересами», відправлення релігійних культів та ін.). Однак така поведінка має правову природу, формується відповідно до динаміки розвитку громадянського суспільства і спирається на державні гарантії її здійснення, як і будь-яка інша правомірна поведінка.
За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка — це така поведінка, що контролюється свідомістю і волею особи і відповідає на запитання: чому суб'єкт чинить саме правомірно? З цієї позиції правомірна поведінка може бути добровільною і вимушеною. Добровільна правомірна поведінка спирається на ціннісні і прагматичні мотиви у відповідності з правами та законними інтересами суб'єктів. Залежно від психологічного ставлення суб'єкта до своїх вчинків та їх наслідків вона може бути принциповою (в її основі лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (зумовлена повсякденною звичкою особи, її орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб'єктивною стороною вчинку. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанту поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками самої особи. Лише зовнішні обставини, оточення, а не особисті переконання змушують суб'єкта діяти правомірно (виконувати обов'язки, додержуватися заборон).
Розділ 21. Правова поведінка
За особливостями ставлення суб'єкта до своєї поведінки (мотивацією) та чинниками, що вплинули на правомірну поведінку, вона може
бути:
а) пристосовницькою, конформістською (від лат. соп&ппіз — по
дібний), по суті — пасивною, коли суб'єкт вчиняє зовнішньо право
мірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведін
ку людей, які його оточують (у колективі, побуті). Конформізм полягає
в низькому ступені соціальної активності особи і являє собою пасивне
прийняття особою існуючого порядку, пануючих уявлень, відсутність
власної думки, свідомої позиції, безумовне підкорення психологічному
впливу під час додержання особою вимог правових норм, пристосу
вання, підкорення своїх вчинків думці та діям оточуючих. І все ж таки
конформістська поведінка є корисною, оскільки особа, котра чинить
«як інші», підкоряючись думці позитивно налаштованих і свідомих
людей, додержується вимог права;
б) маргінальною (від лат. таг§іпа1Ї8 — той, хто знаходиться на межі,
порубіжний, граничний), що відображає стан особи, яка знаходиться
на межі антисоціального прояву, правопорушення, але не чинить його
саме тому, що суб'єктом керує страх перед юридичною відповідаль
ністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції право
вої норми, неприємних юридичних та моральних наслідків (засуджен
ня з боку оточуючих), що можуть настати за вчинене правопорушення.
Крім того, маргінал, на відміну від конформіста, має особисту думку
щодо власної поведінки як невигідної, «некорисної» для себе, керую
чись при цьому особистим розрахунком, що остаточно зупиняє, утри
мує його від вчинення правопорушення;
в) звичайною, тобто такою, яка виникає в результаті багаторазового
повторення дій, що здійснюються за звичайних, вже тривалий час відо
мих обставин. Звичка звільняє особу від постійного звернення до влас
ної свідомості, необхідності кожного разу будувати нову модель пове
дінки. Звичка переростає в реальний акт поведінки, а це, в свою чергу,
породжує внутрішню потребу особи поводитися відповідним чином
в аналогічних життєвих ситуаціях у майбутньому. В той же час непри
пустимо зводити звичайну поведінку до спрощеного «стереотипу по-
, ведінки» як взагалі несвідомого ставлення особи до власного вчинку;
г) соціально активною, яка являє собою найбільш бажаний рівень
правомірності, законослухняності і поваги до права в правовій держа-
В1 і проявляється в суспільно корисній, схвалюваній суспільством
1 Державою діяльності людини в правовій сфері. Соціально-правова
Частина п 'ята. Реалізація права
активність визначається високим рівнем правової культури, глибокою правовою переконаністю, здатністю особи до самостійного творчого вибору правових засобів для здійснення позитивних вчинків і готовністю відповідати за їх результати, тобто максимально використовувати існуючий правовий «інструментарій» для реалізації інтересів та захисту прав і свобод як в приватній, так і в публічній сфері життя.
За своїми формально-юридичними ознаками правомірна поведінка характеризується з погляду засобів правової регламентації. З позицій юридичних моделей її можна розглядати в таких аспектах:
а) як форма реалізації права вона класифікується з точки зору її
відповідності основним способам впливу права на суспільні відносини
і поділяється на активні форми реалізації правомірної поведінки — ви
конання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав та
застосування норм права уповноваженими суб'єктами або її пасивну
форму — додержання заборон, що містять забороняючі приписи норм
права;
б) як характеристика юридичного змісту правовідносин така по
ведінка може бути виражена у вигляді здійснення повноважень поса
довими особами, державними органами і т. д.;
в) як відповідна правовим приписам вона може бути зафіксованою
і незафіксованою у нормативно-правовому акті. Раніше вважалося, що
суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не
передбачена нормами законодавства, що прямо приписують певну
модель поведінки. Теорією і практикою визнано, що вона можлива за
будь-яких вчинків, якщо вони не суперечать правовим принципам,
приписам правових норм, конкретним заборонам, тобто є правомірни
ми. Таким чином, законодавець у правових приписах по-різному може
використовувати прийоми, що дозволяють в юридично визначеній
формі закріпити допустимі межі поведінки — як прямо (однозначно)
сформульовану, зафіксовану в тексті припису, так і передбачену правом
опосередковано;
г) як фактичну підставу динаміки правовідносин (тобто як юридич
ні факти), що передбачена в гіпотезах регулятивних правових норм
і викликає позитивні юридичні наслідки (суб'єктивні права і юридичні
обов'язки), правомірну поведінку поділяють на правовстановлюючу,
правозмінюючу та правоприпиняючу. Однак визначати її тільки через
юридичні наслідки було б неточно, як, очевидно, неправильно вважати,
що будь-яка правова поведінка обов'язково викликає виникнення кон
кретних правовідносин. Наприклад, додержання юридичних заборон
Розділ 21. Правова поведінка
безпосередня форма реалізації правових приписів, яка не вимагає якихось конкретних активних дій: саме утримання від забороненого вчинку є реалізованою правомірністю. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій (народження дитини, досягнення визначеного законом віку людини, наприклад, її повноліття), в яких воля і свідомість конкретної особи не мають значення;
ґ) за ставленням до юридичних наслідків, на які розраховує особа (бажає чи не бажає їх досягти, має чи не має такої мети взагалі) правомірна поведінка поділяється на юридичні вчинки (суб'єкт має намір на реалізацію будь-якого суб'єктивного права) та індивідуальні юридичні акти, коли воля суб'єкта не спрямована на настання позитивних юридичних наслідків для нього. Тобто, це фактичне фізичне діяння (індивідуальний акт), здійснений без якоїсь конкретної правової мети, коли ці наслідки все ж для нього настають (наприклад, авторський твір породжує його авторські права, набути яких він не намагався, але держава гарантує визнання і захист цих прав);
д) за своїм зовнішнім виразом (формою) правова поведінка може мати вигляд лише об'єктивованого, ззовні конкретного діяння (дії) чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Специфіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку може бути різною відповідно до вимог правомірності, які ставляться до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (наприклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення;
є) залежно від особливостей суб'єктів права розрізняють також правомірну поведінку (дію чи бездіяльність) індивідуальних суб'єктів та поведінку колективів, визначених законодавством як суб'єктів права (наприклад, юридичних осіб, наприклад).
^і § 3. Поняття правопорушення, його ознаки
Правопорушення— це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені для правопорушника негативні наслідки.
Властивості і ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами і ознаками правової поведінки.
Частина п 'ята. Реалізація права
За своєю соціальною значущістю ця поведінка є соціально шкідливою (або соціально небезпечною), тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною). Критеріями визначення ступеня суспільної шкоди (небезпеки) від вчиненого правопорушення можуть бути:
- значущість для суспільства таких відносин, що регулюються правом і стали об'єктом протиправного посягання з боку правопорушника (наприклад, громадський порядок, конституційний лад);
- розмір завданої шкоди (якщо він є значущим, то діяння визнається законодавством, як правило, кримінальним злочином, якщо незначущим, — то цивільно-правовим проступком, адміністративним правопорушенням);
- спосіб, час і місце вчинення протиправного діяння: протиправний вчинок може бути за способом тайним чи відкритим (наприклад, крадіжка або розбій); безпечним для оточуючих чи вчиненим загальнонебезпеч-ним способом (наприклад, замах на життя людини з використанням вибухівки в місцях скопичення людей під час мітингування) і под.;
- особа правопорушника (проступки, на відміну від злочинів, як правило, не свідчать про суспільну небезпечність особи та її стійке, відверто негативне ставлення до закону, громадського та правового порядку).
За психологічними ознаками правопорушення як вчинок має свідомо вольовий характер, тобто завжди здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише діяння, вчинене як результат прояву усвідомленої волі особи і з її вини. І, навпаки, дія, що завдає шкоди охоронюваним законом інтересам, є об'єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини.
Отже, протиправна поведінка — це завжди винна поведінка делік-тоздатної фізичної чи юридичної особи — суб'єкта права, за якої він у тій чи іншій формі бажає або свідомо припускає настання шкідливих (небезпечних) наслідків від вчиненого ним діяння.
Лише ті протиправні вчинки вважаються правопорушеннями, ознакою яких є наявність вини — внутрішнього негативного ставлення суб'єкта до охоронюваних державою інтересів людей, суспільства. Вина виокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що є суспіль-
Розділ 21. Правова поведінка
но шкідливими, свідомо вольовими, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб'єкта до вимог правових приписів (наприклад, заподіяння шкоди внаслідок необхідної оборони, яка взагалі є законодавчо визначеним найважливішим правом людини).
Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності, тобто, це саме протиправний акт поведінки (дії чи бездіяльності, зі всіма її ознаками), що порушує вимоги правової норми. Порушення інших видів соціальних норм не можна за формально-юридичними ознаками вважати правопорушенням, доки вони не будуть втіленими в нормативних приписах охоронюючих правових норм.
Законотворчі органи держави постійно, протягом тривалого часу фіксують у законах, інших нормативно-правових актах ознаки різних видів правопорушень. Це вказує на певну закономірність у динаміці, інтенсивності поширення шкідливих (небезпечних) для суспільства вчинків, що негативно позначаються на його розвиткові. Тому законодавець має своєчасно реагувати на це, змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку, керуючись інтересами і правами суспільства та людини. Критерієм правомірності діянь має бути право як втілення гуманізму, формальної рівності і справедливості в суспільстві, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини — смислоутворюючої підстави законодавства — мають розцінюватися державою і фіксуватися нею законодавчим шляхом ознаки протиправності діянь. Інакше в умовах недемократичного режиму чи будь-якої кризи політичної влади демократичної держави її органи можуть свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати такі формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення, які за юридичним змістом не відповідають ні принципу верховенства права, ні правам людини і громадянина, заради гарантування яких демократична держава взагалі існує.
З погляду юридичних наслідків правопорушення є юридичним фактом і як таке породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання негативних юридичних наслідків, які виражаються у гарантованих державою втратах правопорушником благ матеріального, особистого та організаційного характеру.
Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого:
Частина п 'ята. Реалізація права
- виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і відповідно для обвинуваченого суб'єкта виникають нові процесуальні права і обов'язки;
- змінюються або припиняються ті матеріальні правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звільнення працівника у зв'язку з вчиненням ним крадіжки майна власника підприємства, розірвання цивільного договору в разі позадоговірної зміни умов договору однією стороною, невиконання чи неналежного виконання зобов'язань будь-якою стороною договору та ін.).
Зовнішня характеристика правопорушення полягає в тому, що воно об'єктивно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражене:
- у невиконанні суб 'єктом своїх обоє 'язків, що випливають з договору чи закону;
- у недодержанні заборон, що прямо встановлені правовими нормами;
- у зловживанні суб'єктом своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні суб'єктивних прав іншими особами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д.
Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.
Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може «запустити» державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Тому правопорушення завжди є караним діянням, тобто таким, за вчинення якого передбачаються певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.
Слід ураховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатиим суб'єктом. Наприклад, фізична особа має бути: осудною — здатною усвідомлювати характер і значення свого діяння та керувати ним; дієздатною — здатною відповідно до закону самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння, наприклад, відповідати згідно із цивільно-правовим законодавством за порушення умов цивільно-правового правочину чи спричинення позадоговірної майнової шкоди власникові майна.
Розділ 21. Правова поведінка
_ § 4. Юридичний склад правопорушення
Ознаки, що лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яку закріплено законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.
Склад правопорушення— це сукупність передбачених законом об 'єктивних і суб 'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.
Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкта і суб'єктивну сторону правопорушення.
1. Об 'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності
(певні блага), що охороняються правом, на які спрямовано посягання
суб'єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності,
громадський порядок, здоров'я людини та ін). Не існує правопорушень,
в яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися
з різних позицій: як загальний, родовий та безпосередній.
Під загальним об 'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються та відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що закріплені в позитивному праві, ним регулюються та охороняються (суспільна безпека, політичний лад і под.).
Родовий об 'єкт — це певне коло однорідних відносин, яким вчинками осіб завдано шкоду. Залежно від того, нормами якої галузі чи інституту права ці об'єкти охороняються, об'єкт визнається родовим чи видовим. Наприклад, правопорушення, спрямовані проти права власності в кримінальному, цивільному, трудовому і адміністративному праві тощо зумовлять різну родовидову характеристику об'єктів правопорушень і відповідну юридичну кваліфікацію діянь правопорушників.
Безпосередніми об 'єктами є суспільні відносини з приводу конкретних матеріальних (майно, цінні папери та ін.) і нематеріальних (життя, здоров'я, честь, гідність) благ у різних сферах життя суспільства і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права: майнові, трудові, політичні та ін.
2. Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв
самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єктивної
сторони належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкід
ливі наслідки (їх настання або загроза настання); необхідний причинно-
Частина п 'ята. Реалізація права
наслідковий зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Цей зв'язок повинен бути не випадковим, а саме необхідним, тобто його вивчення і аналіз мають переконати і довести, що конкретні шкідливі наслідки настали на підставі і в результаті саме цього діяння конкретної особи, а не будь-якого іншого, випадкового чинника. Наприклад, конкретні дії з вини працівника, умисно спрямовані на заподіяння майнової шкоди власникові підприємства, слід розглядати як безпосередню причину шкідливих наслідків його вчинку.
Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення, обставини та час вчинення правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта.
3. Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопорушення — його деліктоздатність, тобто визнана законом спроможність особи персонально відповідати за свої протиправні діяння. Нею може бути як фізична, так і юридична особа.
Фізичні особи (індивідуальний суб'єкт) визнаються суб'єктами правопорушень, якщо вони під час вчинення правопорушення були осудні (здатні контролювати свою поведінку волею і свідомістю) та досягли визначеного законом віку деліктоздатності (наприклад, досягли загального віку відповідальності згідно з КК України, який визначає суб'єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність).
Фізичних осіб за політико-правовою належністю поділяють на громадян, осіб без громадянства (апатридів), іноземних громадян і біпатридів (осіб з подвійним громадянством). Для багатьох правопорушень цей статус особи не має значення (наприклад, для визнання особи винною у вчиненні злочину, адміністративного проступку, цивільного правопорушення тощо). Особливий правовий статус мають такі індивідуальні суб'єкти, як державні службовці, посадові особи, депутати різного рівня представництва, що відображено в їх правовому статусі, в тому числі в підставах юридичної відповідальності за вчинене ними правопорушення.
Колективні суб 'єкти правопорушення — це юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання
Розділ 21. Правова поведінка
громадян (партії чи громадські організації), інші громадські об'єднання (наприклад, релігійні). Слід відзначити, що вони не є простою сукупністю фізичних осіб, а такою, що мають документально юридично оформлену організаційну єдність (наприклад, у вигляді статуту організації), приймають юридично значущі рішення, виконують юридичні обов'язки, користуються повноваженнями і відповідають за правопорушення особисто як єдиний суб 'єкт, спроможний визначати, формулювати, виражати ззовні і захищати волю власної організації. Делік-тоздатність юридичних осіб (на відміну від фізичних) виникає не з моменту досягнення певного віку і психічного стану, а з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації підприємства).
4. Суб 'єктивна сторона правопорушення (вина) — це сукупність таких ознак, які відображають психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: наміру (умислу) і необережності.
При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання (наприклад, крадіжка майна, що є власністю іншої особи). При непрямому умислі особа в такій само ситуації свідомо допускає можливість настання шкідливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання конкретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої перспективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої можливості, наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю власника цього майна під час протиправного заволодіння ним: шкода здоров'ю не була метою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість.
Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння.
При самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (оскільки переоцінює свої здібносте досвід або ж недооцінює складність, усі обставини та небезпечність
Частина п 'ята. Реалізація права
конкретної ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна (тобто це передбачалося, наприклад, її посадовою інструкцією) і могла (тобто була спроможна в конкретній ситуації і за конкретних обставин) їх передбачити. Наприклад, недбальство має місце тоді, коли особа за нормативами повинна була виконувати свої посадові обов'язки ретельно, і при цьому не випробувала на себе будь-якого психічного чи фізичного впливу, будь-якого примушення чинити протиправно, не перебувала у безпорадному стані та інших обставинах, які б заважали їй діяти правомірно.
Необхідною складовою суб'єктивної сторони правопорушення є пов'язані між собою, але не тотожні мотив (усвідомлена особою спонукальна обставина, перелік чинників, які так вплинули на свідомість особи, що сформували бажання вчинити правопорушення) і мета (уявлення цього суб'єкта про бажаний майбутній шкідливий результат і конкретна спрямованість на його досягнення).
-н-м § 5. Види правопорушень
Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають змогу класифікувати ці правопорушення за різними підставами.
За ступенем суспільної небезпечної, завданої шкоди, а також характером санкції, що застосовується до суб'єктів, правопорушення поділяються па злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і проступки (вчинки, що є правопорушеннями, передбаченими іншими галузями законодавства).
Злочин — це передбачене і заборонене кримінальним законодавством протиправне суспільно небезпечне винне і карне діяння (дія чи бездіяльність), яке спричиняє чи може спричинити істотну шкоду певним охоронюваним державою суспільним відносинам — державному і суспільному ладу, політичній, економічній та соціальній системам, правопорядку, власності, життю, здоров'ю, правам і свободам особи.
Особлива суспільна небезпечність злочинів знайшла вираз в їх забороні кримінальним законом і застосуванні за їх вчинення різних видів кримінального покарання. За своїм характером злочини завжди є кримінальними правопорушеннями: за будь-які з них застосовуються найбільш суворі заходи державного примусу — кримінально-правові 366
Розділ 21. Правова поведінка
санкції, які встановлюють значні обмеження на поведінку особи, винної у вчиненні злочину.
В кримінальних кодексах міститься вичерпний перелік злочинів. Отже, злочинами можна назвати лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені кримінальним законом (в Україні — КК України). Державно-правова теорія і практика багатьох держав виходять з того, що за межами протиправних діянь, передбачених кримінальним законом, немає и не може бути правопорушень, що кваліфікуються як злочини.
Злочин поділяють на групи, види за певними критеріями — об'єктом посягання, формою вини, зовнішнім виразом, тяжкістю наслідків та ін.
Проступок — це протиправне, винне діяння (дії чи бездіяльність), які не настільки небезпечні як злочини, але завдають шкоду особі, суспільству, державі, вчиняється в усіх врегульованих правом сферах суспільного життя, має різні об'єкти посягання і викликає такі юридичні наслідки за їх вчинення (стягнення). На відміну від злочинів, передбачених кримінальним правом, вони передбачені іншими галузями права.
Отже, проступки — це всі правопорушення, не віднесені до злочинів. Проступки шкодять суспільству, але не є небезпечними для нього.
Залежно від галузі права, до якої належать норми, що порушуються (тобто суспільних відносин, на які справляється протиправний вплив), та від характеру стягнення, що застосовується на правопорушників, усі проступки поділяються на конституційні, адміністративні, дисциплінарні, земельні, екологічні, цивільні делікти та ін.
1. Конституційний делікт— це протиправні суспільно шкідливі діяння (дія чи бездіяльність) суб'єктів конституційного права, що містять всі необхідні елементи його складу, порушують закріплений Основним Законом та іншими конституційними актами держави порядок (процедуру) організації та функціонування, конституційну компетенцію та повноваження голови держави, уряду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, форму правління та устрою держави, конституційні права, свободи і обов'язки людини.
До таких проступків можна віднести, наприклад, активні дії, виражені у формах: видання органами держави, органами місцевого самоврядування, державними службовцями та посадовими особами незаконних нормативних чи правозастосовних актів і рішень (пряме активне порушення); недодержання ними конституційних заборон;
Частина п 'ята. Реалізація права
зловживання конституційним повноваженням (в тому числі вихід за його чітко визначені конституційним законом межі); пасивну поведінку органу держави, державної посадової особи, виразом якої є невиконання конституційного обоє 'язку, наприклад, незастосування конституційної норми за наявності безпосередніх підстав для цього.
Правопорушення, що містять замах на конституційний принцип верховенства права, викликають негативні юридичні наслідки у вигляді застосування відповідної санкції, наприклад, визнання юридичного акта (голови держави, парламенту або уряду і под.) неконституційним, що спонукає до його скасування відповідними органами як незаконного або приведення його у відповідність до конституції та законів.
Можливе також застосування передбачених законом засобів впливу і на державних осіб, винуватих у виданні цих актів (рішень). Громадяни також відповідають за вчинення конституційного делікту, наприклад, у вигляді втрати громадянства за порушення правових приписів щодо своєчасної постановки громадянина на консульський облік за кордоном.
2. Адміністративний проступок — це вчинене у формі протиправ
ної дії або бездіяльності винними особами правопорушення, яке по
сягає на громадський або державний порядок, суспільні відносини
у сфері державного управління, виконавчо-розпорядчої діяльності
органів держави (порушення визначених законом санітарних, митних
правил, правил перетинання кордону, торгівлі, вуличного руху, неспла
та податків та ін.), власність, права і свободи громадян, за яке закон
передбачає адміністративну відповідальність.
Адміністративний проступок може вчинити фізична особа — громадянин України, посадова особа, військовослужбовець, іноземець чи особа без громадянства. За його вчинення в Кодексі України про адміністративні правопорушення (що містить норми інституту адміністративної відповідальності) передбачено санкції — адміністративні стягнення (накладання штрафу, позбавлення спеціального права — охоти, керування транспортними засобами, попередження та ін.), або примусові заходи адміністративного впливу.
Згідно із законом, повторюваність одного й того самого адміністративного проступку іноді може викликати «трансформацію» адміністративної відповідальності — в кримінальну.
3. Цивільно-правове правопорушення має місце у сфері майнових
і особистих немайнових відносин між суб'єктами цивільного права
Розділ 21. Правова поведінка
(фізичними і юридичними особами), об'єкт якого являє собою матеріальну (майнову) або духовну (особисту немайнову) цінність.
Свій зовнішній вираз (об'єктивну сторону) цивільні правопорушення виявляють у спричиненні активними діями майнової шкоди (збитків) власникам — фізичним та юридичним особам; поширенні відомостей, що ганьблять честь і гідність особи; укладанні незаконних угод; невиконанні договірних обов'язків (бездіяльність) та ін.
Слід мати на увазі те, що засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами (п. 22 ст. 92 Конституції України). Але на відміну від злочинів, вичерпний перелік яких чітко зафіксований в законі і які тягнуть за собою кримінальне покарання, цивільні проступки не містять у законі такого вичерпного переліку, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою для суб'єкта цивільного правопорушення переважно правовідновлюючі юридичні заходи відповідальності, передбачені санкціями норм цивільного права (наприклад, відшкодування шкоди правопорушником — фізичною чи юридичною особою — у разі заподіяння ним майнової шкоди власникові). Існують й інші близькі за змістом порушення майнових прав власника, вчинені працівником підприємства, установи, організації щодо майна їх власника. Юридична кваліфікація, оцінка таких вчинків та їх негативних юридичних наслідків передбачені вже не цивільним, а трудовим законодавством, а працівник притягається не до цивільної, а до матеріальної відповідальності.
4. Дисциплінарні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки фізичних осіб, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій, навчальних закладів шляхом порушення норм, що встановлюють правила трудової, службової, навчальної, військової та інших дисциплін і, як наслідок, тягнуть за собою застосування дисциплінарних стягнень (покарань).
Прикладами способів учинення таких вчинків {об'єктивноїсторони) можуть бути запізнення на роботу, невиконання розпоряджень власника, порушення технологічних правил, тобто це неналежне виконання (дія) працівником своїх трудових обов'язків, або їх протиправне невиконання (бездіяльність), за які щодо нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. Відповідальність за вчинення Дисциплінарних проступків передбачена в багатьох відомчих нормативно-правових актах (положеннях, статутах, інструкціях), а також локальних правилах внутрішнього трудового розпорядку в конкретних установах, на підприємствах.
Частина п 'ята. Реалізація права
шшшштшш—* § 6. Причини правопорушень
Будь-які правопорушення є закономірним наслідком розвитку суспільства. Суперечності та конфлікти між людьми та соціальними групами, які є нескінченними у будь-якому суспільстві, завжди здатні зумовлювати різні посягання на громадський та державний порядок. Отже, причини правопорушень— це перш за все соціальні явища різного рівня, що призводять до їх вчинення на масовому, груповому та індивідуальному рівнях у будь-якій відносно самостійній сфері суспільства.
Виявлення причин правопорушень передбачає на рівні загальної теорії права вивчення: 1) напрямків (аспектів) дослідження таких причин; 2) основних видів (класифікації) причин; 3) основних теорій причин правопорушень.
Зрозуміти природу та причини правопорушень можна лише в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження суспільства на різних етапах його розвитку. Ще Мор і Кампанелла запропонували та відстоювали концепцію злочинності як явища, коріння якого знаходиться в самому суспільстві. Правопорушуваність (делік-тність) як масове явище з'являється за умов формування держави і є одним з видів соціальних відхилень. Вивчення причин правопорушень не може обмежуватися тільки виявом психологічних особливостей особи правопорушника.
Враховуючи те, що загальна теорія держави і права досліджує правопорушення саме у зв'язку з виникненням та розвитком права як форми розвитку державно-організованого соціуму, в юридичній науці було запропоновано використовувати поняття «правопорушуваність» на зразок того, як кримінологія на підставі визначального поняття «злочин» тривалий час використовує поняття «злочинність».
Причинне пояснення негативних явищ передбачає багатоплановий підхід, тобто причини слід розглядати на усіх рівнях в єдності, сукупності теоретичного аналізу: загального, особливого, одиничного.
На загальносоціальному рівні розглядаються всі чинники, що існують у суспільстві, здатні впливати на вчинення правопорушень як масового явища.
З погляду філософського підходу формується загальна концепція причинності і умов, що породжують соціальні аномалії поведінки. Він вимагає розуміти їх як соціальні явища, зокрема, розбіжності між нормою права і поведінкою пояснюються розбіжностями інтересів, цілей, закріплених у правових нормах і проявлених у поведінці особи. 370
Розділ 21. Правова поведінка
Соціологічний підхід враховує більш конкретний рівень — спосіб життя різних груп населення (соціальних, професійних, вікових та ін.). Дослідження свідчать, що деформації в способі життя здатні негативно вплинути на поведінку багатьох людей, а саме: стати джерелом конфлікту, викликати відхилення від традиційних моральних цінностей суспільства (моральну аномію), послабити контроль з боку суспільства (а це полегшує вчинення правопорушень).
Психологічний підхід тісно пов'язаний із соціологічним, але не збігається з ним. Він ураховує дуже важливі для формування нормативних настанов психофізичні та біологічні особливості правопорушника. Отже, недосконалим завжди є не тільки суспільство із деформованим способом його життя, а й людина, її внутрішній світ з притаманним їй психічним складом.
На кримінологічному рівні досліджуються певні категорії правопорушень. Кримінологія розглядає конкретні форми злочинності та конкретні засоби і прийоми їх витискання із суспільного життя при виробленні методів боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, контрабандою наркотиків.
На рівні галузевих юридичних наук відстежуються і досліджуються окремі прояви, випадки порушень правових приписів різних галузей та інститутів права. Наприклад, науки адміністративного та кримінального права з урахуванням висновків кримінології завжди опікуються питаннями: що можна відносити до проступків, а що — до злочинів; де знаходиться межа суспільної безпечності при порушеннях правових норм (шкідливості) і небезпеки? Саме тому невипадково в багатьох національних правових системах періодично «трансформуються» состави правопорушень: із злочинів — до проступків, і навпаки.
Наука цивільного права також опікується деліктними правопорушеннями: невиконанням обов'язків сторонами цивільного правочину, заподіянням шкоди суб'єктивним правам інших осіб і под.
Однак і загальна теорія держави і права посідає гідне місце в дослідженні соціальної природи та причин правопорушень. Передусім вона формує сама чи підтримує загальні підходи (аспекти) до вивчення обумовленості антисоціальних вчинків; вивчає проблеми ефективності законодавства з точки зору причин відхилень від його приписів; вивчає і дає загальну оцінку державно-правовим заходам, що запобігають правопорушенням.
У вітчизняних наукових джерелах пропонуються різні критерії поділу причин правопорушень:
Частина п 'ята. Реалізація права
1) за рівнем прояву — це причини, що проявляються на індивідуальному, колективному та суспільному рівнях: а) на індивідуальному рівні вивчаються причини правопорушення конкретної людини (неузгодженість поведінки з вимогами суспільства, що викликано деформацією особистості, її антисуспільною настановою, специфікою впливу оточуючих на її поведінку); б) на рівні соціальних груп (несприятливі умови формування особистості, різні прояви деформації правосвідомості на груповому рівні, що мають місце в оточуючому середовищі); в) па. загальносуспільному рівні (зміни в соціальній, економічній, культурній, психологічній, а останнім часом і політичній системах суспільства);
2) за своїм змістом, що визначається основними сферами життя суспільства, причини поділяються на:
а) економічні — неоднаковість темпів становлення ліберальної
економіки на демократичних засадах, зростання виробництва, а з дру
гого боку — темпів адаптування робітників до нових економічних умов,
відставання темпів росту заробітної плати, що часто викликає незадо
волення, невпевненість в особистому економічному результаті;
б) соціальні — послаблення чи невиконання державою соціальної
функції, незбалансованість соціальної політики, що викликає соціаль
ну напругу: нерегулярна оплата праці, скачки комунальних тарифів,
відстаючий рівень соціального забезпечення та. страхування, що спри
чиняє нестабільність і в інших сферах (політиці, наприклад);
в) політичні — становлення нового конституційного формату від
носин в ідеологічній та політичній сферах демократичного суспільства
(політична, ідеологічна багатоманітність — плюралізм); реформуван
ня політичної системи суспільства, її незавершеність, невизначеність
її параметрів; нездатність недосвідчених політичних сил до демокра
тичних перетворень, що викликає загальну атмосферу політичної не
стабільності, і як наслідок — нестабільність поведінки людей;
г) ідеологічні — суперечності між старими і новими стандартами
суспільної моралі, моральна аномія; деформації правосвідомості (зо
крема, правовий нігілізм); однобічне, вульгарне розуміння демократії
як анархії (безвладдя і вседозволеності), несприятливість правових
обмежень вчинків людей; відсутність нормальної системи правового
виховання;
ґ) юридичні — суперечності в законодавстві, що принижує його авторитет, повагу до законів, стають підставою для існування правового нігілізму; неефективна робота правоохоронних органів (нероз-
Розд'їл 21. Правова поведінка
криття злочинів, корумпованість та ін.), що породжує зміни в правосвідомості і нестабільність правової поведінки людей взагалі; 3) за ставленням до свідомості особи:
а) об'єктивні — такі явища, що не визначаються свідомістю особи
(наприклад, недоліки в роботі правоохоронних, судових органів, орга
нів місцевого самоврядування), тобто перебувають поза свідомістю:
б) суб 'активні — психічні явища (настрої, настанови, почуття,
емоції) як частина складу індивідуальної свідомості людини, що без
посередньо визначають характер протиправної поведінки).
В юридичній науці загальноприйнятим є те, що проблема причин правопорушень лежить перш за все у площині її кримінологічної галузі. Наприклад, кримінологічні теорії злочинності поділяють на напрямки, залежно від визначення пріоритетності таких причин: на соціологічні теорії, які бачать її в саме умовах життя суспільства, та біологічні Аиеор/Цбіопсихологічні, біосоціальні), які шукають причини злочинності в природі людини.
Соціологічні теорії £ різноманітними і наполягають на таких причинах.
Зміни останнього часу в суспільстві (індустріалізація, урбанізація, свобода міграції) стали порушувати традиційні норми (сімейні, релігійні, моральні та ін.), що призводить до руйнації засад цілісності суспільства (відчуження, загальна байдужість, агресивність, емоційна нестабільність). Соціологічні теорії вважають, що до таких наслідків привела науково-технічна революція (теорія науково-технічної революції).
Причинами, за якими стають злочинцями, визнають також численні форми контактів у невеликих соціальних групах, де панують антисоціальні настанови та цінності (теорія диференціальній асоціації). Різний рівень соціального життя за умов розшарування суспільства визнається головною причиною злочинності (за теорією соціальної аномі'і). Фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні чинники разом впливають на зростання рівня злочинності (за теорією багатофакторності). Класова ж теорія наполягає на тому, що головна причина злочинів — це класовий поділ суспільства, котрий як наслідок, викликає майнову нерівність.
До біосоціальних теорій причин злочинності відносять:
- теорію небезпечного стану (людині внутрішньо притаманна схильність до вчинення злочинів);
- теорія Зігмунда Фрейда (комплекс біологічної приреченості дитини з народження постійно боротися з антисоціальними інстинктами,
Частина п 'ята. Реалізація права
настановами, які дитина генетично успадкувала і не здатна позбавитися їх);
- близька до неї спадкова теорія (генетична схильність до порушень правил).
Деякі теорії наполягають на тому, що злочин може вчинити тільки особа, яка має патологію розвитку психіки, розлади розумової діяльності, емоційного рівня (різні теорії психопатологічних причин) або антропологічні (конституціональні) особливості (будова людського тіла, що впливає на характер людини та її поведінку, в тому числі в правовій сфері).
і Контрольні запитання
1. Як співвідносяться поняття: «правова поведінка», «правомірна поведінка», «правопорушення»?
2. Назвіть види правомірної поведінки.
3. Вкажіть ознаки правопорушень та їх види.
4. Назвіть елементи юридичного складу правопорушень.
5. Поясніть значення поняття «соціальна шкідливість» як ознаки правопорушення.
РОЗДІЛ 22 —а— шині... пін..... і і
Юридична відповідальність
и § 1. Поняття юридичної відповідальності
Юридична відповідальність — це передбачені нормами права і здійснювані в правових відносинах у процесуальному порядку уповноваженими державою суб 'єктами засоби державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, що тягне для неї обов 'язок зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм.
Юридична відповідальність є особливим різновидом соціальної, тобто соціальна відповідальність є родовим поняттям (загальне) відносно усіх її різновидів (особливе). Особливості соціальної відповідальності та її різновидів досліджують у філософії, соціології, етиці, політології, релігії тощо, розуміючи, що будь-яка відповідальність — це завжди певний обов'язок особи здійснити власний вибір поведінки відповідно до тих норм, що існують у будь-якій сфері суспільства і відображають його інтереси, і сприйняти при цьому необхідний обов'язок звітувати перед суспільством за свій вибір і зазнати покарання у разі недодержання вимог соціальної норми.
Специфіка юридичної відповідальності полягає в тому, що вона перш за все завжди оцінює минуле, тобто це відповідальність за дію, яка вже була вчинена. Тим самим юридична відповідальність може відрізнятися від організаційної, політичної, моральної та інших видів відповідальності, які спрямовані у майбутнє (наприклад, член політичної партії «відповідає» за проведення певного запланованого заходу, мітингу). Вона встановлюється за порушення юридичних вимог, а не
Частина п 'ята. Реалізація права
за їх виконання (тому в законах мають фіксуватися, наприклад, міри відповідальності за невиконання договірних обов'язків, а не за їх виконання). Така відповідальність може встановлюватися і здійснюватися за відповідними юридичними (публічними) процедурами лише державою з притаманною їй можливістю використовувати заходи державно-владного примусу (на відміну від інших видів соціальної відповідальності).
Відмінності, якими відрізняється юридична відповідальність (ретроспективна), можна додати до переліку її головних обов 'язкових ознак.
1. Вона полягає в офіційній негативній оцінці (засудженні) з боку суспільства і держави поведінки правопорушника. Це засудження має вираз офіційного правозастосовного акта, виданого від імені держави її уповноваженим органом.
2. Обов'язкова наявність визначених законом фактичних підстав, застосування тільки за реально вчинене правопорушення (юридичний факт), що містіть у собі всі ознаки складу певного виду правопорушення.
3. Наявність юридичних підстав, тобто юридичної основи — закріплених законодавчо правових норм.
4. Пов'язана з державним примусом у формах каральних і право-відновлюючих заходів, які також відображені в правозастосовному акті. Тобто, відповідальність тягне за собою застосування до правопорушника з боку держави певних негативних для нього санкцій, обмежень майнового, особистого чи організаційного характеру з метою охорони правопорядку, що здійснюється шляхом примусового поновлення порушених прав та покарання правопорушника.
5. Застосовується лише до суб'єктів (фізичних та юридичних осіб), винних у вчиненні конкретного правопорушення власними діями.
6. Здійснюється виключно уповноваженими державою компетентними органами відповідно до приписів матеріальних і процесуальних правових норм.
7. Здійснюється такими органами в рамках правозастосовної діяльності з додержанням процесуальних форм — особливого процесуального порядку, встановленого процесуальним законом (наприклад, кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним). Саме в рамках процесуальних відносин здійснюються всі заходи юридичної відповідальності.
Розділ 22. Юридична відповідальність
_ § 2. Підстави юридичної відповідальності
Рішення про притягнення до юридичної відповідальності завжди є важливою подією, яка здатна вплинути на юридичний, морально-психологічний, соціальний стан особи. Воно зачіпає права і свободи людини, їх недоторканність і захищеність від посягань, честь та гідність особи, її віру в справедливість і гуманність закону, професійність державних органів, що вживають всіх заходів щодо юридичної відповідальності, її обґрунтованості в кожному випадку притягнення.
В правовій теорії і правозастосовній практиці добре відомі положення, згідно з якими юридична відповідальність можлива тільки тоді, якщо існують підстави для її виникнення і якщо при цьому відсутні підстави, що її виключають.
Під підставами юридичної відповідальностірозуміється певна сукупність обставин, за наявністю яких вона є можливою і належною. Якщо такі підстави відсутні, відповідальність виключається. В науковій думці і законодавстві такі підстави поділяють переважно на фактичні та юридичні.
Отже, для юридичної відповідальності є необхідним таке.
1. Наявність визначених законом фактичних підстав. Це означає, що застосування заходів відповідальності можливе лише за наявності факту реально вчиненого правопорушення. Фактичною підставою юридичної відповідальності є наявність складу реально вчиненого правопорушення, щодо якого вся необхідна сукупність передбачених законом елементів є доведеною і за вчинення якого в законі передбачено конкретні санкції (засоби державного примусу).
Фактичною підставою юридичної відповідальності не можуть бути такі форми втілення людської свідомості, як наміри, переконання, думки, вподобання, схильності, які самі по собі, без їх зовнішнього прояву в конкретних вчинках (діях чи бездіяльності) не можуть контролюватися державою, а відтак, знаходитися під регулюючим впливом закону взагалі, якими б негативними вони не були. Реальні (фактично вчинені) вчинки, передбачені не правовими, а іншими соціальними нормами (моральними, релігійними, корпоративними, нормами спортивних змагань тощо), можуть бути певною мірою соціально шкідливими, але, за умов їх неврегульованості юридичним законом виступають ззовні як форми виразу іншої, а не правової поведінки. Тому таки вчинки не визнаються юридичними фактами для настання відносин юридичної відповідальності, тобто не можуть бути її фактичною підставою.
Частина п 'ята. Реалізація права
2. Якщо підґрунтям будь-якої соціальної відповідальності можуть бути порушення абияких норм, що регулюють людські стосунки, то підставою правової відповідальності є наявність юридичних підстав, тобто порушення правових норм. Правові приписи містять у собі необхідні об'єктивні та суб'єктивні показники ознак поведінки, яку вони дозволяють кваліфікувати як протиправну, неправомірну. Заходи державного примусу (санкції), що можуть застосовуватися до порушників правових норм, містяться в санкціях правових приписів у вигляді вичерпного переліку примусових засобів (покарань).
Правові приписи вміщують указівку на категорії суб'єктів, котрі відповідають ознакам деліктоздатності, щодо яких передбачені відповідними приписами заходи можуть бути застосовані. Юридична відповідальність пов'язана з використанням офіційної юридичної процедури обвинувачення у вчиненні правопорушення. У зв'язку з цим доцільно розрізняти:
а) юридичні підстави притягнення до відповідальності особи, яка
вчинила правопорушення. Наявність протиправного вчинку як юри
дичного факту, правової норми та інших обставин, що становлять
підставу для юридичної відповідальності;
б) підстави настання юридичної відповідальності для правопоруш
ника, вина якого доведена доказами і знайшла офіційне втілення у ви
гляді процесуального документа — правозастосовного акта, виданого
компетентним державним органом з додержанням усіх вимог до такої
процедури (наприклад, вироку суду).
Цей правовий акт містить дані про конкретні заходи державного впливу (покарання) з обов'язковим посиланням на нормативно-правові приписи, що вміщують в їх текстах вичерпний перелік санкцій за вчинення відповідного правопорушення. Такі правозастосовні акти можна назвати процесуальною підставою. Вона є необхідною для настання відносин, в яких суб'єкт правопорушення реально починає зазнавати вплив певного виду та міри юридичної відповідальності, передбачених санкцією норми. Правопорушник починає виконувати такий новий юридичний обов'язок, юридичних підстав для виникнення якого до вчинення правопорушення не існувало (сплачувати штраф, перебувати в місцях позбавлення волі, компенсувати витрати на лікування потерпілого від злочину і под.).
Вирішуючи питання про юридичну відповідальність, слід також перевірити наявність чи відсутність підстав, що її виключають, звільняють від неї.
Розділ 22. Юридична відповідальність
Підстави, що виключають юридичну відповідальність, — це спеціально визначені законом винятки з правил, згідно з якими діяння, що зберігає ззовні вигляд правопорушення, за певних обставин таким не вважається, а особа не підлягає юридичній відповідальності. В таких випадках відсутній будь-який елемент складу правопорушення, що унеможливлює юридичну відповідальність за об'єктивно існуючий, реальний вчинок. До таких підстав належать:
а) неосудність — обумовлена хворобливим станом психіки особи
її нездатність усвідомлювати свої вчинки або керувати ними під час
скоєння суспільно шкідливого (небезпечного) вчинку. Законом визна
чено критерії неосудності: медичний (біологічний) — психічний роз
лад, хвороба та юридичний — нездатність усвідомлювати власні дії
або керувати ними. Для визнання наявним юридичного критерію нео
судності достатньо однієї з двох ознак неосудності;
б) необхідна оборона. Кожна людина згідно з міжнародними стан
дартами в галузі прав людини має право на необхідну оборону. Остан
ня має місце при захисті особи та її прав чи прав інших осіб, що охо
роняються законом, а також охоронюваних законом інтересів суспіль
ства від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди
особі, що вчинила замах, незалежно від того, чи мала ця особа можли
вість звернутися до правоохоронних органів;
в) крайня необхідність — вид протиправної поведінки, який є при
пустимим у випадках усунення небезпеки, що загрожує інтересам дер
жави, суспільства, особи або правам громадян, якщо таку небезпеку
неможливо було усунути іншими засобами, а заподіяна шкода є меншою
на відміну від тієї, що була відвернута, наприклад, коли умисно руйну
ється, знищується електроприлад задля того, аби врятувати людину, яка
опинилася в небезпечному стані, під електричним струмом. Заподіяна
шкода — знищено майно, але таке знищення було необхідним саме для
того, або відвернути шкоду більш значущому благу — життю людини.
Отже, в цьому випадку існують підстави, що виключають юридичну
(наприклад, кримінальну) відповідальність за знищення майна. Трудовим
законодавством передбачено обставини, які виключають матеріальну
відповідальність працівника, якщо шкода була завдана роботодавцю
діями працівника, які підпадають під ознаки трудового правопорушення,
однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського
ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони;
г) малозначущість правопорушення, яке не становить великої
суспільної небезпечності — обставина, яка встановлюється за фактом:
Частина п 'ята. Реалізація права
ураховуються характер вчинку, умови його скоєння, відсутність як самих значних шкідливих наслідків, так і наміру їх спричинити;
ґ) казус {випадок) — об'єктивно шкідливе і протиправне діяння, яке порушує права інших суб'єктів і за яке законотворець своєчасно не передбачив юридичну відповідальність (тобто мала місце прогалина в законі), тому відсутні власне юридичні підстави притягнення особи до такої відповідальності;
д) фізичний або психічний примус — виключає відповідальність у випадках, коли особа завдає шкоди правам інших осіб унаслідок примусу, тиску з боку. Отже, в такому разі відсутньою є суб'єктивна сторона (вина) особи.
РОЗДІЛ 27 — ііииш........................................ і........... і
Громадянське суспільство і держава
—__ § 1. Формування концепції
громадянською суспільства
Формування концепції громадянського суспільства розпочалося у період буржуазних революцій в Європі. Хоча ще в епоху античності згадувалися схожі терміни, але їх зміст був дуже різноманітним. Так, у давньоримській літературі громадянське (сіуіі) суспільство розглядалося як протилежність нецивілізованому, варварському суспільству, в давньогрецькій — як форма античного полісу у сенсі громадянської общини.
Однією з найхарактерніших рис грецького полісу було нерозривне поєднання суспільства та держави як вищої форми колективізму. Для греків була неприпустима ідея відділення приватного інтересу особи від інтересів полісу, а у разі їх конфлікту пріоритет віддавався останньому. Аристотель, підкреслюючи це, писав, що бажаним є й благо однієї людини, але прекрасним та божественним є лише благо народу та держави. Особа повністю залежала від полісу. Тому знаменитий вислів Аристотеля про «гооп роїііїкоп» (людина — істота політична) розуміється як особа, котра не може існувати поза державою. Аристотель навіть вважав, що той, хто не становить елемент держави, є або твариною, або божеством. Схожу концепцію ідеальної держави Платона, відповідно до котрої держава розглядається як самодостатня цінність, якій не можуть суперечити інтереси окремою
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
людини, в XX ст. навіть порівнювали з концепцією тоталітарної держави.
Політико-правова думка Середньовіччя, яка багато в чому заснована на переосмислених концепціях античності, також не виокремлювала громадянське суспільство від держави, а індивідуальні інтереси та права особи нерідко розглядалися як загроза загальному благополуччю. Тома Аквінський, один з видатних мислителів того часу, сприймав в цілому доктрину Аристотеля про людину як політичну істоту. Вслід за античною традицією він вважав державу (на відміну від сім'ї, стану або поселення) найдосконалішою соціальною системою, яка задовольняє всі прагнення людини. Метою державної влади, яка проголошувалася божественною, є встановлення порядку. Тома Аквінський через гріховність людини не вважав суспільство здатним самостійно та автономно від держави врегулювати власні відносини. На його думку, якщо не буде зовнішньої* спрямовуючої сили людська спільнота знищить себе через протилежні інтереси.
Зміни суспільних відносин Нового часу спричинили зміни й у сприйнятті зв'язків між людиною, суспільством та державою. З XVII ст. поступово визрівають ідеї, на яких сформувалася концепція громадянського суспільства. Дж. Локк став одним з перших мислителів того часу, який визнав первинність суспільства перед державою. За його думкою, суспільство завжди передує формуванню держави, тому саме воно є «природнім», а держава — лише певним штучним утворенням, наслідком реалізації народного суверенітету. Отже, держава — інструмент суспільства, її головною метою є його захист. А. Токвіль одним з перших теоретично систематизував емпіричні спостереження за новим типом суспільства та оцінив його нові риси на прикладі США. Зокрема, він підкреслив особливе значення об'єднань громадян для задоволення індивідуальних інтересів кожного громадянина, а через це й для ефективного розвитку держави та суспільства.
Т. Пейн проголосив ідею автономності та обмеження втручання держави у справи суспільства. Громадянське суспільство, на його думку, є сферою самореалізації приватних інтересів, воно здатне більшість своїх проблем розв'язати самостійно, а тому потребує мінімуму зовнішніх до нього державних інститутів. Він проголосив державу необхідним злом, яке чим менше, тим краще для суспільства.
На подібному ідеологічному підґрунті в Європі поступово формується ідея місцевого самоврядування як права жителів міста самостійно та автономно від державної влади вирішувати деякі питання, що
Розділ 27. Громадянське суспільство і держава
стосуються тільки жителів цієї громади. В німецькій думці сформувалася теорія «вільної общини» (Е. Мєйєр, О. Лабанд, О. Рєсслер), відповідно до якої общини за своєю сутністю самостійні, не створені державою, а лише нею визнані, і тому мають право самостійно управляти своїми справами.
Вперше цілісну концепцію громадянського суспільства як відносно виокремленого від держави явища, що має власний зміст і структуру, розробив видатний німецький філософ Г. Гегель. У праці «Основи філософії права» (1820) він на основі англійської, французької та німецької політико-правової думки обґрунтував ідею громадянського суспільства як особливого стану суспільства, сформованого внаслідок його тривалого історичного розвитку, набуття ним під час переходу до Нового часу якісно нових рис.
Концепція Гегеля базується на визнанні первинності заснованого на власних потребах приватного інтересу кожної особи перед суспільним, але якщо його реалізація не створює загрози загальним інтересам. Гегель виокремив громадянське суспільство від сім'ї та держави, підкреслюючи їх різне походження та внутрішню сутність. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів, а держава — загальних. Для реалізації приватних інтересів створюються різноманітні інститути громадянського суспільства, зокрема корпорації як об'єднання за професійними ознаками. Невід'ємними рисами громадянського суспільства він проголосив свободу та рівність усіх його членів, а також право на власність. Проте у відносинах громадянського суспільства та держави Гегель віддавав безумовний пріоритет державі, яка повинна узагальнювати індивідуальні інтереси та гарантувати свободи громадянського суспільства.
Власні погляди на громадянське суспільство сформулював К. Маркс. Він погоджувався з позицією Гегеля, згідно з якою громадянське суспільство є продуктом історичного розвитку, певною стадією існування суспільства. Але його базова концепція первинності економічних відносин щодо всіх інших невиправдано спростила складний устрій громадянського суспільства обмеживши його лише сферою виробництва, труда та обміну. Маркс виключив з свого аналізу дуже важливі складові існування громадянського суспільства, які безумовно впливають на його сутність, — добровільні асоціації, засоби масової інформації, професійні спілки, політичні партії та ін. В марксистській теорії Держава відображала загальний інтерес, а громадянське суспільство — виключно приватний, який є за природою егоїстичним та протилежним
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
загальному. Але детального аналізу особливостей відносин між ними не було здійснено. Це пояснюється одним з постулатів марксизму — побудови комуністичного безкласового суспільства та відмиранням держави. Таким чином, держава та громадянське суспільство повинні злитися в єдину систему суспільного самоврядування.
В XX ст. виокремлення громадянського суспільства від держави, його відносна незалежність та автономність стають загальновизнаною у європейській політико-правовій думці. Зусилля науковців стали спрямовуватися на дослідження інших питань: його найважливіших рис, особливостей взаємовідносин громадянського суспільства та інших соціальних систем (зокрема, економічної та політичної), аналіз закономірностей його формування у різних народів світу тощо.
Сьогодні наука за допомогою поняття «громадянське суспільство» висвітлює питання про джерела та механізми суспільної життєдіяльності. При цьому акцентується на громадських засадах формування і функціонування влади в суспільстві, яке існує у формі держави з усіма її атрибутами і водночас має відповідати загальновизнаним стандартам демократії, прав людини і соціальної справедливості.
Людина як індивідуальний суб'єкт не може протистояти державі в особі організованих державно-владних інститутів. Для цього індивідуальні інтереси теж мають бути згуртованими, оформленими і гарантованими. Саме ефективне функціонування інститутів громадянського суспільства дає можливість поставити людину в центр суспільного і політичного життя, розглядати її гідність, права і свободи як найвищу соціальну цінність. У свою чергу держава лише за таких умов зможе реально відповідати перед суспільством і людиною за свою діяльність.
На цих засадах стало можливим концептуально виокремити державу в ЇЇінституціональномурозумінні (державність) від суспільства, розглядати її як с пецифічне соціальне явище, що має іманентні ознаки і атрибути, виконує певні службові функції щодо суспільства, встановити оптимальні межі державного втручання в життєдіяльність суспільства. Відтепер держава розглядається як інститут, головний інструмент, за допомогою якого суспільство набуває здатності розв'язувати свої актуальні проблеми.
Якщо поняття «громадянське суспільство» зорієнтоване на проблеми використання свободи та ініціативи індивідів, то політична сфера організації соціуму, стрижнем якої є державність, відбиває роль і питому вагу інтеграційних засад, зумовлених необхідністю впоряд-
Розділ 27. Громадянське суспільство і держава
кування суспільних відносин, централізацією вирішення питань, які мають публічне значення, що передбачає певні обмеження індивідуальної свободи заради інтересів інших людей, спільноти в цілому.
Громадянське суспільство виступає соціальним фундаментом, на якому будується політична система суспільства, формується і здійснюється державна влада. З погляду інтересів громадянського суспільства держава може брати на себе тільки ті питання сумісної життєдіяльності, які не можуть бути вирішені ні окремими індивідами, ні на рівні їх безпосередніх громадських об'єднань. Поняття «громадянське суспільство» відображає самоврядний потенціал сучасного суспільства, те, в яких межах воно здатне самоорганізовуватися на основі виявлення і реалізації своїх потреб, інтересів індивідів та їх об'єднань, що мають громадську, а не політичну природу.
Проте громадянське суспільство як сфера приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути самодостатнім, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державою на публічних засадах. Така інтеграція досягається передусім за допомогою правових норм, норм публічного права, які, будучи спрямованими на забезпечення загального інтересу, встановлюють однакові «правила гри» для всіх учасників (державних органів та індивідів) соціального спілкування.
Громадянське суспільство і держава в її інституціональному розумінні є двома невід 'ємними складовими одного явища — демократичного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в науці. Тому проблематику громадянського суспільства можна звести до визначення певної межі одержав-лення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство, і державу, що неможливо здійснити без урахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «держава» і «громадянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних як громадських, так і політичних параметрів устрою і життєдіяльності суспільства, котре існує у формі держави.
Поняття громадянського суспільства повною мірою співвідноситься саме з поняттям правової держави, оскільки відбивають найважливіші характеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з другого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інститути держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. Право за цих умов розглядається як таке, формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інститутів таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну свободою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство є й підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де складаються реальні показники соціальної ефективності права.
■■■!!■■■.■!■■■■■ § 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства
У науковій літературі існують різні підходи до визначення громадянського суспільства. Це пояснюється, по-перше, міждисциплінарним характером цього явища, яке досліджується не тільки юридичною наукою, а й філософією, політологією, соціологією та ін.; по-друге, множинністю підходів науковців до визначення головних рис цього поняття. Громадянське суспільство визначають і як сукупність рівноправних індивідів, і як сукупність недержавних об'єднань, і як сукупність різноманітних суспільних відносин між даними суб'єктами, причому деякі дослідники виключають з цього кола політичні відносини. Існують також різні підходи до визначення кола інститутів, що входять до складу громадського суспільства.
Тому юридична наука вивчає не всі сторони громадянського суспільства, а концентрується на питаннях його взаємозв'язку з державою і правом. З огляду на це юриспруденцію цікавлять переважно питання правового впливу на відносини громадянського суспільства і питання формування та діяльності його інституційної системи. У цьому контексті можна сформулювати таке інституціональне визначення громадянського суспільства.
Громадянське суспільство— це сукупність сформованих на добровільних засадах громадських об 'єднань (інституцій), які діють на
Розділ 27. Громадянське суспільство і держава
засадах самоврядування і за посередництвом яких індивіди реалізують належні їм невід 'ємні права і свободи.
Розглянемо ознаки громадянського суспільства.
1. Громадянське суспільство є однією з характеристик суспільства та відображає певну стадію його розвитку. Не будь-яке суспільство можна охарактеризувати як громадянське, а тільки те, що має певні якісні риси, які відрізняють його від інших типів суспільств. Подібні риси почали формуватися у суспільств європейських країн під час буржуазних революцій ХУІІ-ХУШ ст. ст., а в XX ст. стають невід'ємними для багатьох суспільств світу (Західна Європа, США, Канада, Австралія та ін.). З цього підходу не можна охарактеризувати як громадянські суспільства, що існують, наприклад, у теократичних мусульманських або комуністичних країнах.
2. Громадянським стає лише суспільство, в якому особа визнається вищою соціальною цінністю, а її права і свободи — рівними та невід 'ємними з позиції пріоритету громадянського суспільства. Ніякі інші цінності (політичні, релігійні, ідеологічні тощо) не можуть переважати над такими базовими загальнолюдськими цінностями, як життя, здоров'я, честь, гідність, свобода, права людини і громадянина.
3. Існування громадянського суспільства, його інститутів обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей. Ці потреби можуть бути поділені на декілька груп:
- фізичні потреби, що забезпечують існування людини як біологічної істоти. До них належать потреби особи в чистому повітрі, їжі та воді, житлі та одязі;
- економічні потреби, що забезпечують одержання благ, яких особа не має. До них входять потреби у праці, власності, обміні економічними благами тощо;
- соціальні потреби, що забезпечують соціокультурний розвиток індивіда. До них належать потреби в інформації, спілкуванні, духовному та культурному розвитку тощо;
- політичні потреби, що забезпечують реалізацію політичних вглядів та ідей у загальносоціальну практику. До них входять потреби у певних політичних змінах і реформах, захисті своїх прав і свобод, владі і управлінні суспільними процесами тощо.
4. Громадянське суспільство є сферою реалізації потреб та інтер
есів, утілених у правах і свободах людини, поза безпосереднього впли
ву з боку держави. Громадянське суспільство в цьому аспекті проти
ставляється державі, проте таке протиставлення має сенс лише за
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
умови розгляду держави у вузькому значенні, як апарату влади, який є завжди відносно виокремленим від суспільства та виконує щодо нього зовнішні управлінські функції. Таким чином, йдеться про обмеження втручання державного апарату у відносини громадянського суспільства.
Держава бере участь у встановленні загальних правових меж функціонування громадянського суспільства, здійснює відносно нього функцію контролю за додержанням норм права і не може в іншій спосіб вмішуватися у діяльність інститутів громадянського суспільства.
Зворотний принцип — втручання держави в усі сфери життя суспільства — є невід'ємною рисою тоталітаризму.
5. Громадянське суспільство виступає соціальним підґрунтям формування правової держави. Саме його розвиток призвів до встановлення у XX ст. у багатьох країнах нового типу держави — правової держави. Таким чином, громадянське суспільство є чинником, а реформування держави та набуття нею ознак правової — наслідком певних соціальних змін.
6. Громадянське суспільство та його інститути функціонують на основі принципів самоорганізації і самоврядування. Це означає, що громадяни самостійно і добровільно, на основі власних потреб та інтересів визначають необхідність об'єднання в певну організацію, встановлюють мету, способи та напрямки її діяльності, керують її справами, приймають рішення про її розпуск.
7. Громадянське суспільство як соціальне явище складається із інститутів — громадських (недержавних) об'єднань. Чому саме об'єднань, а не окремих громадян? Це пояснюється перш за все ускладненням соціальної структури сучасних країн. Потреби окремої людини мають найбільше шансів бути реалізованими, коли вони збігаються з потребами та інтересами інших осіб, які організуються та ставлять собі за мету скоординовано прагнути їх реалізації. За цією рисою можна формально оцінити ступінь розвитку суспільства: чим більша різноманітність недержавних організацій, тим більше власних проблем суспільство може самостійно розв'язувати. Всі інші організації, що створюються державою, входять до структури механізму держави.
8. Діяльність громадянського суспільства регулюється за допомогою різноманітних соціальних, передусім правових, норм. Залежно від специфіки суспільних відносин регулювання може здійснюватися за допомогою звичаїв, релігійних або моральних норм. На відміну від інших соціальних норм право визначає загальні межі свободи, усереди-
Розділ 27. Громадянське суспільство і держава
ні яких вільно існують та розвиваються інститути громадянського суспільства.
Окремою групою норм, що регулюють функціонування громадянського суспільства, є корпоративні норми. Вони створюються самими організаціями для регулювання їх внутрішніх відносин. До них належать різноманітні статути, положення, правила, які приймаються інститутами громадянського суспільства (наприклад, статут політичної партії) для регулювання питань і процедур вступу до організації та виключення з неї, обрання її управлінських органів, визначення напрямків і способів діяльності, фінансування та ін. Законодавство може встановлювати певні вимоги до змісту та форми цих норм (наприклад, ст. 8 Закону України «Про політичні партії в Україні»). Корпоративні норми не повинні суперечити чинним нормам права.
І і..... ■■... § 1. Поняття та структура політичної
РОЗДІЛ 32 і ■■■!■... штшжшшшшшшшшшшшш
Правова культура суспільства
■^шн § 1. Поняття правової культури.
Види та типи правових культур
З правовою державою нерозривно пов'язаний такий феномен, як правова культура, котру слід розглядати як одну з найважливіших передумов і необхідну умову формування демократичної, правової держави. Від рівня правової культури суспільства безпосередньо залежать усвідомлення сутності правових явищ і процесів, розуміння закономірностей і тенденцій їх розвитку. Високий рівень правової культури суспільства, адекватне відображення в ній потреб і закономірностей суспільного розвитку є запорукою правильної постановки мети у праві, успіху в правовому регулюванні, спрямованому на її досягнення.
Категорія «правова культура» є однією з якісних характеристик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в загальній теорії права. Існують певні труднощі щодо визначення цього поняття. Така ситуація пояснюється, зокрема, тим, що ні у філософії, ні в інших суспільних науках немає однозначного підходу до розуміння феномену культури — на сьогодні існують понад 250 її дефініцій. Багатоманітність визначень даного явища пояснюється, по-перше, тим, що правова культура може розглядатися стосовно як суспільства в цілому, так і його окремих груп, а також особистості; по-друге, відмінним розумінням дослідниками змісту таких базових категорій, як «право» і «культура».
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
У цілому в науці сформувалися три основні підходи до цього поняття:
1) антропологічний, згідно з яким культура — це сукупність усіх благ, створених людиною;
2) соціологічний, за яким культуру слід сприймати як сукупність усіх духовних цінностей;
3) найширший — філософський, згідно з яким культура є певним історичним рівнем розвитку суспільства, творчих сил та здібностей особистості.
Всі ці підходи певною мірою використовуються правовою наукою.
Під правовою культуроюрозуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи — станом та рівнем правосвідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гаран-тованості основних прав і свобод людини.
Правова система будь-якої країни є невід'ємною складовою культури відповідного суспільства, усвідомлення особливостей якої сприяє визначенню характерних рис і особливостей правової системи, і навпаки. Правова культура формується на менталітеті певного народу, а тому може розглядатися як один з критеріїв ідентифікації національних правових систем.
Кращому пізнанню такого складного феномену, як правова культура, сприяє її типологізація. Типологія як метод наукового пізнання передбачає виділення всіх існуючих правових культур як самостійних одиниць та їх наступне згрупування за допомогою певного узагальненого типу. В рамках кожного типу можна потенційно виділяти ще й види та підвиди. В літературі традиційно прийнято виділяти такі типології правової культури.
Залежно від історичного типу держави і права (в рамках формаційного підходу до їх поділу) можна виділити правову культуру рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного та постіндустрі-ального суспільств. Кожний з цих типів характеризується своїми специфічними особливостями. Так, у період рабовласництва через юридичні та міфопоетичні тексти в правову культуру проникли найбільш сталі та глибинні міфологічні образи і уявлення стародавніх людей про порядок і його порушення, про правду і кривду, гармонію і дисгармонію тощо, тобто все те, що можна оцінювати як своєрідний доправовий
Розділ 32. Правова культура суспільства
матеріал, на якому формувалися правові традиції. Правовій культурі цього типу в цілому притаманне змішування норм звичаєвого права, моралі та релігійних приписів. Разом з тим саме в цей період розробляється вчення про верховенство закону, необхідність підкорення йому.
Правова культура феодального типу формувалася під впливом релігії, звичаїв і ритуалів. Біблійні тексти мали силу закону. В судочинстві часто застосовувався «божий суд», який насправді означав перемогу сильнішого над слабкішим. Право не розглядалося як однакова для усіх міра свободи і рівності.
Характерними рисами буржуазної правової культури стали визнання, законодавче закріплення та гарантування основних прав і свобод людини; розроблення теорії правової держави; запровадження конституції як основного закону держави і визнання її верховенства в системі нормативно-правових актів; обґрунтування ідей стосовно верховенства права і незалежності суду тощо.
Для соціалістичного типу правової культури характерні заперечення цінності права, сприйняття його лише як засобу забезпечення волі, а подекуди — сваволі держави (керівництва правлячої партії). Ще однією визначальною рисою цього типу культури була ідеологізація правової системи, проявом чого стали запровадження офіційної панівної ідеології з одночасним запереченням плюралізму, свободи слова, думки і віросповідання; відданість проведенню різного роду політичних кампаній та театралізованих «судових» процесів над «ворогами» народу; використання законодавства, зокрема конституції, для пропаганди комуністичної ідеології; використання партійним керівництвом правоохоронних та судових органів для боротьби з інакомислячими та здійснення політичних репресій тощо.
Правовій культурі постіндустріальиого суспільства притаманні особлива повага до прав і свобод людини і громадянина, їх реальне забезпечення і гарантування, розроблення ефективних механізмів їх захисту; створення досконалого за формою і змістом законодавства; високий рівень правової науки, її залучення до правотворчого і право-застосовного процесів; реальне забезпечення незалежності суду, його ефективна робота тощо.
Оскільки правову культуру визнають одним з визначальних чинників становлення і розвитку правових систем, які на підставі схожості у змісті права і зовнішніх формах його виразу, юридичної практики, правової ідеології прийнято об'єднувати у відповідні сім'ї (типи),
Частіша шоста. Правова держава і правова система суспільства
можна виділити романо-германську, апгяо-американську, традиційно-релігійну (мусульманську, індуську, іудейську та ін.) типи правової культури. Як особливі типи в рамках даної класифікації можна виокремити також міжнародну правову культуру і правову культуру Європейського Союзу.
Виділення міжнародної правової культури як самостійного типу пов'язано з тим, що на даному рівні розробляються універсальні правові цінності (загальновизнані правові стандарти, зразки, еталони, принципи, норми, процедури та ін.), які мають глобальний характер і тією чи іншою мірою впливають на розвиток усіх правових систем світу.
Започаткований після Другої світової війни європейський інтеграційний процес призвів до формування Європейського Союзу як наднаціональної організації влади, право котрого утворює самостійну відносно як правових систем його держав-членів, так і міжнародного права правову систему. Поступово формується система цінностей, які, з одного боку, вбирають у себе все позитивне з національних правових культур, а з другого — формують спільний для усіх держав-членів культурно-правовий простір. Об'єднані в одній організації, правові системи держав-членів Європейського Союзу перебувають у процесі безперервної культурної взаємодії. В правові культури деяких країн потрапляють компоненти інших правових культур: юридичні тексти, процедури, правові конструкції, що дозволяє більш повно оцінити власний правовий досвіт, а також відкриває нові можливості щодо вдосконалення окремих елементів власної правової системи. Разом з тим слід відзначити, шо як би активно не формувалася загальноєвропейська правова культура, цей процес не призвів до розчинення національних правових культур і в принципі не мас такої мети. На сьогодні зберігаються ідентичність національного права, стиль правового мислення, традиції, мотиви і підходи до правового регулювання, а відтак, і самобутність правової культури кожної країни.
Залежно від рівня і глибини пізнання правових явищ, їх використання в правовій поведінці (діяльності) прийнято виділяти буденну (масову), професійну та теоретичну (наукову) правову культуру.
Буденна правова культура притаманна широким верствам населення. Головне місце в її змісті посідають традиційні цінності, правові стереотипи, настанови, звичаї та звички. Вона формується на основі власного життєвого досвіду і емпіричних знань про чинне право та інші правові явища. На її формування впливають засоби масової інформації, а також установи освіти, де надаються, як правило, найбільш елементарні знання
Розділ 32. Правова культура суспільства
про правову дійсність. Буденна правова культура здатна включати як прогресивні, так і консервативні чи навіть негативні погляди та настрої з приводу права. Всі правові проблеми, які зрештою призводять до зміни правової культури, як правило, визрівають саме в цьому типі і вже потім усвідомлюються, узагальнюються, систематизуються і раціоналізуються на рівні професійної та теоретичної правової культури.
Професійна правова культура базується на здобутих унаслідок одержання спеціальної юридичної освіти правових знаннях, практичних навичках і вміннях, особистій майстерності, що пов'язані з конкретним юридичним фахом. Про рівень професійної правової культури свідчитиме відповідний кваліфікаційний титул (ранг, категорія). Однак слід розрізняти формально визначену кваліфікацію, яка документально відображається у дипломах, атестатах, сертифікатах, і реальну правову кваліфікацію, яка, крім здобутих теоретичних і навчальних знань, передбачає ще й існування належного особистого професійного досвіду, сформованого під час конкретної юридичної практики. Високий рівень професійної правової культури визначає гармонійне узгодження цих засад.
Професійний тип правової культури залежно від специфіки професійної діяльності може бути поділений на такі види, як судова, прокурорська, слідча, нотаріальна, адвокатська, пенітенціарна правова культура.
Носіями теоретичної (наукової) правової культури, як правило, є юристи-науковці та викладачі юридичних вищих навчальних закладів. Цьому типу правової культури відповідають теоретичний рівень правової свідомості, а також наявність навичок, умінь, що використовуються їх носіями у творчій діяльності з удосконалення чинного законодавства, правозастосовної практики, інтерпретаційно-правової діяльності.
Деякі науковці поряд з теоретичною правовою культурою окремо виділяють ще й елітарну правову культуру як сукупність правових знань, цінностей, ідеалів, настанов, грамотного розуміння і здійснення правових приписів. Даний тип правової культури притаманний небагатьом юристам-науковцям та юристам-практикам. Носіями елітарної правової культури в Стародавньому Римі були видатні юристи Ульпіан, Гай, Модестіан та ін., фрагменти з праць яких були широко подано у Дігестах Юстініана.
Залежно від носіїв (за суб'єктним складом) можна виокремити правову культуру особи, соціальних груп (політичних, професійних, етнічних, релігійних та ін.) і верств населення (пенсіонерів, молоді), суспільства в цілому.
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
тттшштттш § 2. Правова культура особистості
Правова культура особистостіхарактеризує ступінь і характер її правового розвитку, виступає необхідною передумовою формування правової культури суспільства. Однак її не можна розглядати як властивість людини, одержану нею від народження, оскільки правова культура особистості формується поступово під впливом таких різноманітних чинників, як суспільні зв'язки і відносини, правове виховання, правове навчання, правове спілкування, правова інформація, а також суспільної правової свідомості. В процесі пізнання та оцінки норм права особа враховує закріплений в них законодавцем соціальний зміст і об'єктивні потреби суспільного розвитку, а також співвідносить їх з можливістю задоволення свого власного інтересу. Відбиваючись у свідомості людини, цей процес сприяє формуванню її правової культури.
Правова культура особистості — це складне явище, в структурі якого виділяють пізнавальні, оцінні та поведінкові елементи.
Правову культуру особистості становлять такі елементи.
1. Знання права і розуміння його принципів, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акта, сферу його дії. При цьому особливого значення набуває те, як особа розуміє право. Високий рівень правової культури людини передбачає інтерпретацію права як засновану на уявленні про справедливість міру свободи і рівності, визнання його верховенства відносно держави. Разом з тим просте знання норм права без вироблення необхідних настанов щодо безумовної реалізації зафіксованих у них приписів необов'язково забезпечує правомірну поведінку, оскільки може бути також використано для маніпуляції законом, його обходу, безкарного порушення норм права. І навпаки, наявність у особи настанови на повагу до права і безумовної реалізації його приписів навіть у разі недостатньої правової освіченості може зумовити високий рівень правової культури, оскільки пізнання права за наявності відповідної настанови — справа часу.
2. Настанова (сформований на основі власного життєвого досвіду стан психологічної готовності індивіда до певних дій у відповідній ситуації) індивіда на повсякденну правомірну поведінку і звичка вчиняти свої дії відповідно до приписів правових норм. Позитивна правова настанова формується тоді, коли формально визначена настанова, закріплена в нормах конституції і чинного законодавства, збігається з особистою настановою індивіда. Разом з тим зазначимо, що правова 554
Розділ 32. Правова культура суспільства
настанова індивіда іноді може також обумовлюватися загрозою юридичної відповідальності за протиправні вчинки або конформістською (пристосовницькою) позицією індивіда.
3. Повага до права, заснована на особистій переконаності в його справедливості та ефективності як засобу регулювання суспільних відносин, і готовність його виконувати навіть у разі несхвалення людиною окремих правових приписів. Підкреслимо, що має йтися саме про реальну готовність виконувати правові приписи, викладені в нормативно-правових актах, а не про думки стосовно їх додержання.
4. Вміння використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати свої суб'єктивні права, виконувати юридичні обов'язки, використовувати вітчизняні та міжнародні механізми захисту порушених прав, свобод і законних інтересів.
5. Правова активність особи. Така активність індивіда у правовій сфері має бути усвідомленою, зумовленою повагою до права і виявлятися у свідомих, добровільних та ініціативних діях з метою досягнення узгоджених інтересів і потреб особи, суспільства та держави. Правова активність може виявлятися у сприянні нормотворчому процесу (законотворчий почин, обговорення проектів нормативно-правових актів, участь у референдумі з приводу прийняття конституції та законів); реалізації правових приписів; протидії правопорушенням (допомога правоохоронним органам у попередженні, припиненні та розкритгі злочинів); відправленні правосуддя (участь у судовому процесі як свідок, громадський захисник чи відповідач). Правова активність особи несумісна з будь-яким порушенням законності та правопорядку, проявом сваволі, насильства, жорстокості та терору стосовно людини.
Залежно від ступеня реалізації зазначених елементів правову культуру особистості можна поділити на такі види.
1. Низька, коли рівень правової культури індивіда не досягає «середнього» рівня внаслідок загального низького рівня розвитку особи, відсутності у неї елементарних знань про право та інші правові явища, несформованість правових цінностей, настанов і звичок, деформації правосвідомості. Цей вид притаманний, як правило, представникам маргінальних груп (злочинцям, безпритульним особам та особам, які зловживають алкоголем та наркотичними засобами).
2. Звичайна, яка відповідає загальноприйнятому рівню правової культури в конкретному суспільстві на відповідному етапі його розвитку.
3. Висока, коли рівень правової культури особи перевищує загаль-нопоширений рівень правової культури пересічного громадянина.
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
Належність до цих видів не є раз і назавжди заданою. Так, на певному етапі життя індивід, що вирізнявся належним рівнем правової культури, згодом через різного роду обставини може втратити раніше здобуті активну правову позицію, позитивні правові настанови і звички, а можливо, і високі моральні якості, внаслідок чого рівень його правової культури істотно знижується. І навпаки, поява певних стимулів може спонукати особу, яка раніше не виділялася з-поміж інших високим рівнем правової свідомості, досягти істотного прогресу щодо свого правового розвитку, таким чином підвищуючи свій рівень правової культури.
шашшштшттшт § 3. Правова культура суспільства. Правова субкультура і правова контркультура
Правова культура суспільства відбиває рівень розвитку правосвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини і громадянина.
Правова культура складається з низки елементів (рівнів).
1. Досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існування ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конституційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнародних правових інституцій, наприклад, до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи порушили його права, а він не зміг усіма передбаченими законодавством засобами їх захистити.
2. Не менш важливим елементом для підвищення правової культури суспільства слід вважати ступінь впровадження в практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливими показниками їх реалізації є обмеження державної 556
Розділ 32. Правова культура суспільства
влади правом, відповідність підзаконних нормативно-правових актів законам.
3. Однією із складових правової культури суспільства є рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь засвоєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур розв'язання конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності додержуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами та якістю юридичної освіти.
4. Досконале як за формою, так і за змістом законодавство становить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства має відповідати законодавство, яке характеризується науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначне тлумачитися, правових приписів, використанням оптимальних методів, способів регулювання правових відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового характеру, застарілих норм та норм, що порушують чи обмежують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свідчить про низький рівень правової культури.
5. Правова культура суспільства включає стан законності та правопорядку в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, реальність їх здійснення. Для забезпечення законності і правопорядку важливо, аби у суспільстві ефективно функціонувала система правової освіти та виховання населення, зокрема державних службовців.
6. Ефективність роботи правозастосовних, зокрема правоохоронних, органів (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.) є ще одним важливим елементом високого рівня правової культури суспільства.
7. Стан розвитку юридичної науки, залучення вчених-юристів до розроблення проектів нормативно-правових актів і вдосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю традиційно становить один із рівнів правової культури суспільства. Це зумовлено тим, що юридична наука здатна істотно впливати на сприйняття передового правового досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової системи, так і правових систем інших країн. Особливого значення при цьому набуває засвоєння історичного досвіду правового регулювання (правові пам'ятки, правові традиції, звичаї, доктрини).
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
Поряд з правовою культурою суспільства в цілому завжди існує певна кількість різноманітних субкультур (регіонів, етносів, релігійних груп, верств населення). Правову субкультуруслід розглядати як частину правової культури суспільства, яка в певних аспектах (цінностях, елементах, позиціях тощо) відрізняється від неї, але в головних своїх рисах узгоджується з правовою культурою даного суспільства. Підкреслимо, що така правова субкультура не протистоїть пануючій правовій культурі, а, включаючи в себе низку її базових правових цінностей, додає до них нові цінності, притаманні саме їй.
Від правової субкультури слід відрізняти правову контркультуру,яка складається із сукупності цінностей, поглядів, уявлень, теорій, настанов, вчинків (діяльності) певних угруповань або організацій, що відкрито протиставляються домінуючій у суспільстві правовій культурі, знаходяться з останньою в стані антагоністичної суперечності і/або навіть відкритого протистояння. Правова контркультура — це явище доволі широке і неоднорідне, яке значною мірою залежить від специфіки носіїв такої культури (злочинного співтовариства, екстремістських, сепаратистських, фундаменталістських угруповань та ін.).
Контркультура злочинного співтовариства формується як окремими злочинцями, так і їх угрупованнями (мафіозними кланами, бандами), а також їх представниками у тюрмах та виправно-трудових установах під час відбування покарання і є свідченням деформації правової свідомості даного співтовариства в ЇЇ найбільш небезпечній формі — правовому нігілізмі. Для цієї субкультури характерні наявність у її носіїв кримінальних інстинктів, традицій, звичок, настанов, жаргону, використання татуїровок і символів, а також формування своєрідної злочинної ієрархії («злодіїв в законі» та ін.). Слід наголосити, що особливу небезпечність така контркультура становить за умови її популяризації та пропаганди в засобах масової інформації, літературних творах та кінофільмах.
Носіями контркультури можуть бути і сепаратистські угруповування, діяльність яких спрямована на порушення територіальної цілісності країни, відторгнення від неї певної частини з метою створення незалежної держави. Проявом такої контркультури може бути, наприклад, «війна законів» федерального центру і суб'єкта федерації, ігнорування рішень судових органів, органів законодавчої і виконавчої влади аж до відкритого протистояння. Слід зазначити, що в окремих ситуаціях деякі види контркультури можуть мирно співіснувати, доповнювати один одного, а їх носії активно співпрацювати між собою (співпраця
Розділ 32. Правова культура суспільства
сепаратистських організацій з терористичними або кримінальними угрупованнями, співпраця фундаменталістських організацій з терористичними формуваннями).
Характерною рисою правової контркультури є те, що вона не може забезпечити права і свободи людини і громадянина, громадський мир і злагоду, законність і правопорядок, становлення і розвиток демократичної, правової державності і громадянського суспільства, а навпаки, сприяє порушенню прав і свобод особи, послабленню або навіть руйнації держави, її політичної, правової та економічної систем.
■шлиїишмищі КОНТрОЛЬІіІ ЗаПИТИІПІЯ
1. З яких структурних елементів складається правова культура громадянського суспільства?
2. В умовах якого політичного режиму можливе формування високого рівня правової культури? Обгрунтуйте свій висновок.
3. Чим характеризується високий рівень правової культури громадянина?
4. Чому високий рівень правової культури суспільства є запорукою розбудови правової держави?
5. Назвіть шляхи подолання правового нігілізму в Україні.
РОЗДІЛ 33«ЕШ-^у^Д^.^ •: :■ ^■^-авад«г;г.іЯиааа:аюім,аМИйД
Правова система суспільства
■■дішгшг.шшгчтгш § 1. Поняття та структура правової системи
Дослідження різних аспектів формування, реалізації та сутності права призвели до визнання у XX ст. необхідності формування теоретичної конструкції, яка б охопила всі правові явища, цілісно і системно охарактеризувала їх внутрішні та зовнішні відносини. Основою методології такої теорії є застосування системного підходу до аналізу правових явищ. За допомогою системного підходу певний об'єкт розглядається як складне, багатоаспектне явище, що складається з різноманітних елементів, зв'язки між якими утворюють відносно стійку структуру та забезпечують його цілісність.
Цінність використання категорії правової системи для юриспруденції полягає у можливості за її допомогою комплексно проаналізувати всю правову сферу життя суспільства, виявити найсуттєвіші закономірності, що складаються між її частинами та у стосунках з іншими суспільними явищами.
У загальному вигляді правову системуможна визначити, як сформовану під впливом об 'активних закономірностей розвитку суспільства сукупність усіх його правових явищ, які перебувають у стійких зв 'язках між собою та з іншими соціальними системами.
Ураховуючи те, що поняття правової системи належить до найза-гальніших понять юридичної науки, яке має відбивати складне, багатогранне явище, будь-яке його визначення не охоплює всіх його харак-
Розділ 33. Правова система суспільства
теристик. Для формування більш повного уявлення про правову систему слід проаналізувати її основні риси.
1. Правова система є одним з різновидів соціальної системи. Поряд та у взаємозв'язках з нею існують інші види соціальних систем: політична, економічна, релігійна тощо.
2. Правова система формується, як правило, у межах певної держави (в такому разі використовують назву «національна правова система»). Але в деяких випадках правова система може виходити за межі держави і охоплювати соціальні системи різних країн (саме так виникли релігійні правові системи — мусульманська, канонічна, індуська, іудейська та міжнародно-правові системи, наприклад, європейське право). -
3. Правові системи мають різний ступінь розвитку. Так, розвиток правової системи можна визначити за кількісними та якісними критеріями. До кількісних належить наявність розвинутої системи норм права та відповідних джерел, системи правозастосовних інститутів, системи правової освіти тощо; до якісних — ступінь соціальної за-требуваності права, його реальна здатність врегулювати суспільні відносини.
4. Правова система формується під впливом об'єктивних історичних чинників (національних, релігійних, економічних та ін.), які є унікальними для кожного суспільства та зумовлюють різноманітність правових систем. Водночас треба пам'ятати про існування також суб'єктивних чинників впливу на правову систему, насамперед правову політику держави, яка реалізується відповідно до суб'єктивних уявлень правлячих кіл.
5. Правова система складається з різнорідних елементів. Деякі з них характеризуються як статичні, деякі — як динамічні. Головним елементом будь-якої правової системи є право, навколо якого форму-
) ються всі інші елементи системи. Через це навіть визначають, що
право існує, формується та функціонує у вигляді правової системи.
6. Правова система характеризується цілісністю. Це явище — не тільки сукупність певних елементів та їх рис. Унаслідок утворення нового цілісного явища у нього з'являються якісно нові риси, яких немає у складових елементів.
7. Правова система має відносно стійкий характер у часі. Риси, яких вона набуває в перебігу історичного процесу, формуються протягом тривалого часу, мають стійкий характер та не можуть бути змінені у стислий строк.
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
8. Правонаступництво — в разі зміни державних форм організації суспільства (розпад держави, втрата незалежності, об'єднання або роз'єднання) правові системи зберігають свою сутність та основні риси.
Як уже зазначалося, головним елементом правової системи є право, але це далеко не єдиний її структурний компонент. Науковці відносять до її структури законодавство, правові установи, юридичну практику, правореалізацію та правозастосувапня, права, свободи і обов'язки громадян, правовідносини, правову культуру, законність та правопорядок тощо. Усі елементи правової системи можуть бути згруповані у декілька підсистем, що складають її структуру.
До структури правової системи входять:
1) інституціональна складова — сукупність усіх суб'єктів права (індивідуальних та колективних, державних та недержавних);
2) нормативна складова — сукупність принципів і норм права, які регулюють відносини між суб'єктами права, правила правотворчості, система визнаних джерел права;
3) ідеологічна складова — сукупність поглядів на право та інші правові явища, що поділяються на правову психологію, правову ідеологію та правову культуру. До цієї групи належить також система підготовки юристів;
4) функціональна складова — процес реалізації права та право-застосування, судова та інша юридична практика;
5) результативна складова — відображає результати дії права, ступінь його соціальної затребуваності та відповідності інтересам соціуму, стан правопорядку в суспільстві.
Виокремлюють декілька основних функцій правової системи, що їх вона як соціальна система виконує у суспільстві.
1. Інтегративна функція полягає у поєднанні через правове регулювання найбільш важливих сторін інших соціальних систем (економічної, політичної тощо) з метою досягнення суспільно значущих цілей. Для України актуальним є побудова правової, демократичної, соціальної держави, основні елементи якої знайшли правове закріплення і здійснюються за допомогою правових методів та способів.
2. Регулятивна функція відображається в упорядкуванні найважливіших суспільних відносин. Суспільство завжди визначає корисні і шкідливі для нього відносини та відповідним чином намагається вплинути на їх розвиток за допомогою всіх своїх елементів.
3. Комунікативна функція полягає у встановленні між суб'єктами правової системи постійного обміну правовою інформацією. Шляхом
Розділ 33. Правово система суспільства
цього обміну вони інформують усіх суб'єктів про власні потреби та інтереси, а метою такого спілкування є узгодження приватних та публічних інтересів, забезпечення компромісу і порозуміння.
4. Охоронна функція передбачає підтримання існуючої соціальної системи і захист її від внутрішніх та зовнішніх дестабілізуючих чинників. Цю функцію виконує насамперед правоохоронна система держави.
■міш.ишчишді.я § 2. Загальна характеристика правових систем сучасності
У сучасному світі сформувалася велика кількість національних правових систем. На 2008 р. членами Організації об'єднаних націй є 192 країни, кожна з яких має власну національну правову систему. Крім того, існують так звані невизнані держави, які фактично також мають власні правові системи, і різноманітні наднаціональні правові системи — міжнародні та релігійні. Множинний, неоднорідний характер правових систем у сучасному світі значно ускладнює їх наукове дослідження, що викликало численні спроби класифікувати їх на певні групи, виходячи з тих чи інших критеріїв. Юридичні науки, що належать до загальнотеоретичних, досліджують переважно саме ці групи (правові сім'ї), а не окремі правові системи.
Класифікації правових систем можуть будуватися на різних критеріях. Зокрема, в основу класифікації покладалися такі критерії: роль правових джерел (Леві-Ульман), національні ознаки (Созе-Алль), зміст права (Арміпджои, Нольдета Вольф), специфіка виробничих відносин (Йорсі), ідеологічні та техніко-юридичні критерії (Р. Давид), «правовий стиль» (К. Цвайгерт) тощо. Проте, враховуючи, що класифікації піддаються саме правові системи, правові критерії класифікації повинні бути основними. На наш погляд, правова свідомість та правова культура суспільства мають стати основними критеріями типізації правових систем на правові сім'ї. Форма всіх інших явищ правової системи — правових норм та їх системи, джерел права, особливостей правозасто-сування тощо — є наслідком певної правосвідомості суспільства. Вони можуть бути додатковими критеріями класифікації.
Отже, правова сім'я— це сукупність правових систем, об 'єднаних спільністю правосвідомості та правової культури, структури права та системи джерел права, особливостями правотворчості та право-застосування.
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
Розрізняють такі основні сім "і правових систем, як:
- романо-германська правова сім'я;
- англо-американська правова сім'я;
- традиційна правова сім'я;
- релігійна правова сім'я;
- соціалістична правова сім'я.
Романо-германська правова сім 'я почала формуватися в континентальній Європі з XII ст. та набула значного поширення в численних неєвропейських державах, що запозичили її основні риси. До цієї сім'ї належать правові системи всіх країн континентальної Європи, а також багатьох латиноамериканських (Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу) та азіатських країн (Індонезії, Тайваню, Філіппін). Подібними до цієї сім'ї за формальними техніко-конструктивними особливостями є правові системи України, Росії, Бєларусі, Болгарії та деяких інших східноєвропейських країн.
Для правових систем романо-германської правової сім'ї характерні такі спільні ознаки.
1. Формування на основі рецепції (запозичення) римського права, яке після розпаду Західної Римської імперії більше семи століть було «мертвим», нечинним правом, та канонічного права.
2. Єдине розуміння сутності права, що склалося завдяки дослідженню і викладанню римського та канонічного права в європейських університетах. Перший з них — Болонський — заснований у 1088 р., а у XV ст. в Європі діяло вже більше 60 університетів.
3. Єдине розуміння норми права, котра розглядалася як абстрактне, загальне та неперсоніфіковане правило поведінки, що може неодноразово застосовуватися до невизначеної кількості випадків та осіб.
4. Основним джерелом права виступає нормативно-правовий акт, головним з яких в ієрархії, починаючи з XIX ст., є закон. Інші джерела права також визнаються, але мають другорядне значення.
5. За деякими винятками, не визнаються правотворчі повноваження судді та судові прецеденти.
6. Визнається поділ права на публічне та приватне, а також на відносно виокремлені галузі (конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне та ін.).
7. Усі основні галузі права кодифіковані.
8. Загальний понятійний фонд та термінологія, тобто подібність правових понять і категорій, які використовуються у кожній національній правовій системі.
Розділ 33. Правова система суспільства
9. Наявність системи загальних принципів, на яких базується правовий
порядок. Деякі з них зафіксовано в законодавстві (наприклад, заборона
зловживати правом, порушувати рівноправність чоловіків і жінок).
10. Пріоритет матеріального права над процесуальним.
Англо-американська правова сім 'я історично виникла в Англії в XI ст.
До сім'ї загального права, поряд із правовою системою Англії, входять правові системи США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірландії, країн Британської Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.
Для сім'ї загального права характерні такі спільні ознаки.
1. Загальне право не зазнало значного впливу з боку римського або канонічного права, його розвивали не університети, а юристи-практики, тобто в своєї основі воно є судейським правом.
2. У правових системах, які належать до цієї сім'ї, немає поділу права на публічне і приватне, а також класифікації права на відносно виокремлені галузі.
3. Структура цієї сім'ї складається із загального права, права справедливості та статутного права.
4. Для правових систем, які належать до цієї правової сім'ї, не характерна кодифікація, хоча іноді вона зустрічається (наприклад, у США).
5. Найпоширенішим джерелом права у цій правовій сім'ї є судовий прецедент — рішення за конкретною юридичною справою, яке є взірцем для розгляду аналогічних справ у майбутньому. Це не виключає наявності інших джерел права — статутного права, звичаїв, доктрини тощо.
6. Визнаються правотворчі повноваження судді.
7. Наявність інституту суду присяжних, які, не будучи професіональними суддями, наділені важними повноваженнями при вирішенні
) справи по суті.
8. Пріоритет процесуального права над матеріальним.
Сім 'я традиційного права охоплює національні правові системи, засновані на звичаєвому праві. Традиційна правова сім'я поділяється на два підтипи правових систем — держав Далекого Сходу і країн Африки. До далекосхідної підсистеми належать насамперед правові системи Китаю і Японії, а також деяких інших країн, що розвивалися під їх впливом, — Монголії, Кореї, Малайзії, Індонезії, Бірми. До другої підсистеми входять понад 40 держав, розташованих на африканському континенті, і Мадагаскар.
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
Розглянемо особливості традиційних правових систем.
1. Провідним джерелом права виступає звичай. На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали головну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у традиційних правових системах у формуванні норм права пріоритет належить самому суспільству. Протягом багатьох століть підвалини правового регулювання цих країн становили норми звичаєвого права, що базувалися на традиціях і морально-етичних уявленнях народу. Звичай, який є правилом поведінки, що увійшло у звичку внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу, регулював практично всі сторони життя суспільства.
2. Негативне ставлення до законодавства. Таке джерело права, як законодавство, вважалося неприродним для суспільства явищем. Негативне ставлення населення до законодавчого права, що сформувалося за багато століть, спричинило надалі відчутні наслідки. У XX ст. після широкої рецепції західного права, значного поштовху в розвитку законодавства і кодифікації склалася ситуація, коли досить велика частина населення стала ігнорувати ці норми права, а реальні суспільні відносини, як і раніше, регулювалися на підставі традиційних норм.
3. Ігнорування державних структуру процесі реалізації норм права. Визнання звичаєвого права та ігнорування законодавчого права спричинили особливості в процесі реалізації норм права, зокрема в розгляді правових спорів. Протягом століть ці норми забезпечувалися здебільшого за допомогою не державних структур, у тому числі судів, а самокерованих суспільних структур і соціального тиску на їх правопорушників. Люди уникали звернень до судів за захистом своїх прав. Переважна більшість спорів вирішувалася у процесі примирливих процедур за посередництвом шановних членів суспільства на основі норм звичаєвого права.
4. Слабкий розвиток юридичної інфраструктури. Століттями ці країни не знали юридичних фахів — суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів та ін., бо не існувало ні навчальних закладів для їх підготовки, ні правової науки, ні юридичних шкіл, ні видатних учених — носіїв правових знань.
Релігійна правова сім'я містить у собі чотири правові системи: мусульманського, індуського, іудейського та канонічного права.
Характерні риси релігійних правових систем полягають у такому.
1. Нерозривний зв 'язок з релігією. Кожна правова система, що входить до цієї правової сім'ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїз-
Розділ 33. Правова система суспільства
му, іудаїзму, християнства. Норми права засновано на релігійних уявленнях і віруваннях, внаслідок чого правові і релігійні норми тісно переплетені, а часто й збігаються. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права від інших соціальних норм, насамперед релігійних.
2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право надано один раз і назавжди, тому завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оцінювати реальність, а не церковні догмати, то слід визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство та іудаїзм, визнали власне право створювати нові норми права.
3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а індивідуально — па конкретну релігійну громаду. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де територіально вони проживають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи, тобто право не поширюється на іновірців та атеїстів.
4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права, та воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою.
5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. На відміну, наприклад, від романо-германської правової сім'ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, такі релігії наділяють людину різним правовим статусом — правами і обов'язками залежно від належності до певної групи, виділеної за різними критеріями — статевим, національним, релігійним або соціальним. Класичним прикладом цього може слугувати кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.
Соціалістична правова сім 'я складалася з правових систем Радянського Союзу та інших країн, що йшли соціалістичним шляхом розвитку після Другої світової війни (Польща, НДР, Чехословаччина, Куба,
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
В'єтнам та ін.). Для цієї групи було характерним намагання досягти особливих соціальних та економіко-політичних змін — перехід шляхом революції, повного зламу старої державно-правової організації та встановлення диктатури пролетаріату від капіталістичного суспільства до комуністичного, побудованого па відсутності майнового розшарування та державній власності на засоби виробництва. Право розглядалося виключно у позитивістському сенсі як засіб забезпечення інтересів та волі панівного класу під час здійснення цих перетворень. З відмиранням класів держава і право також повинні зникнути. З формальпо-юридичного боку соціалістичне право формувалося на здобутках романо-германського права — визнанні нормативно-правових актів основним джерелом права, загальному та неперсопіфікованому розумінні норми права, кодифікації законодавства тощо. З розпадом СРСР та ідеологічною переорієнтацією інших країн соціалістичного табору ця сім'я припинила своє існування. Країни, що залишилися на шляху побудови соціалізму, вже не є єдиною сім'єю та розвиваються незалежно одна від одної.
Процеси глобалізації у сучасному світі призвели до значної конвергенції основних правових систем. Країни запозичують певні правові елементи з різних систем, які можуть засновуватися на зовсім інших ідеологічних, політичних, економічних та правових принципах, що веде до формування «гібридних» правових систем, які складно однозначно віднести до певної правової сім'ї.
—_------ § 3. Наступність у правовій системі
суспільства
Однією із передумов формування правової системи є додержання в процесі її розвитку принципу наступності. Формування національної правової системи України, розвиток юридичної практики, правової ідеології, тобто всього того, що входить до правового поля держави, неможливі без урахування наступності. Будь-які істотні перетворення в правовій системі не можуть здійснитися водночас. Нове, заперечуючи попереднє, разом з тим зберігає в ньому те, що є корисним для сучасності. Саме в цьому полягають сутність наступності у праві, її стабілізуюче значення. Наприклад, після розпаду СРСР постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих законодавчих актів Союзу РСР»
Радії 33. Правова система суспільства
встановлювалося тимчасове збереження попередньої форми і змісту законодавчих актів, які були прийняті на підставі Основ законодавства Союзу РСР, за умов, що вони не суперечать новій Конституції.
Наступність — це є сприйняття у формі збереження, утримання, засвоєння, використання елементів правових норм, принципів, форми права, юридичної техніки в процесі розвитку та оновлення правової системи суспільства.
Наступність має закономірний, об'єктивний характер, спрямована на збереження і відтворення якості правової системи та засвоєння правових цінностей. Сутністю наступності є «сприйнятій» правового матеріалу. Термін «сприйняття» є основним у визначенні форм процесу наступності, оскільки за його допомогою здійснюються зв'язки у процесі розвитку правової системи. Ці зв'язки виражаються у формах (способах) «збереження», «утримання», «засвоєння» та «використання» того матеріалу із минулого, що може стати потенціалом подальшого розвитку та оновлення.
Наступність у праві виражається як у збереженні позитивного із попередньої спадщини без істотних змін (у цьому разі термін «утримання» відображає кількісну характеристику), так і у корегуванні перенесених у новий якісний стан елементів у процесі розвитку. Корегування здійснюється шляхом його засвоєння («засвоїти» — переробити для себе, зробити його звичним) та використання.
Межі наступності — це можлива міра сприйняття правовою системою нових елементів. Межі містяться у самій природі права і залежать від рівня розвитку економічної і політичної систем суспільства, особливостей правової культури, традицій та менталітету народу. Межі наступності можна розглядати залежно від конкретних видів юридичної діяльності: у законодавчій чи правореалізуючій діяльності.
У процесі наступності її суб'єкт (законодавець, правозастосувач) повинен не тільки оволодіти сумою готових правових норм і вимог, які сприймаються з минулого досвіду, а йузгодити їх з сучасним підґрунтям, нормами та вимогами суспільства (перш за все з Конституцією). До меж наступності в царині міжнародних відносин слід віднести імунітет держави від підпорядкованості дії законодавства іншої держави, здатність протистояти тиску на національну правотворчість з боку іноземних держав.
Наступність слід відмежовувати від близьких понять «правовий досвід», «правова спадщина», «правові традиції», «повторювальність», «правонаступництво», але необхідно враховувати і використовувати при наступності.
Частіша шоста. Правова держава і правова система суспільства
Правовий досвід являє собою колективну соціально-правову пам'ять, що забезпечує нагромадження, систематизацію, збереження і передання правової інформації, фіксування і відтворення всього, що накопичено в правовій системі. Це сукупність висновків, понять, зв'язків, відносин щодо процесу правової діяльності або окремих його фрагментів.
Правова спадщина сучасної України є результатом правового досвіду її народу. Вона знаходиться у розпорядженні сучасного покоління як здобутки минулого. До її складу слід віднести правові норми, інститути, юридичні терміни, форми тощо. Будь-яка правова система базується на правовій спадщині і одночасно поступово формує спадщину для майбутнього. Вона є одним із показників правової культури суспільства. Правові елементи зберігаються і використовуються як в результаті критичного переосмислення (оцінки) правової спадщини, так і внаслідок об'єктивної неможливості відмовитися від традицій, що склалися.
Правові традиції передаються з покоління в покоління і зберігаються у суспільстві. Вони охоплюють об'єкти правової спадщини (матеріальні та духовні блага), процес соціальпо-правового успадкування, його способи. Правовими традиціями є конкретні правові настанови, норми, ідеї, звичаї, обряди та ін. Вони відображаються у таких джерелах права, як конституції, кодекси, правові прецеденти, правові договори, релігійно-правові норми, проявляються в правових принципах, аксіомах, презумпціях, правовій термінології, правовій процедурі.
У деяких випадках наступність ототожнюється з повторюваністю. Повторюваність — це повернення через деякий проміжок часу того, що вже було втрачено на попередніх етапах правової системи суспільства. Ззовні вона виглядає як наступність, коли сприймаються цінності права, що вже були втрачені власною державою. При наступності це новий якісний стан того, що було втрачено на попередніх етапах розвитку держави, повернення до якого зумовлено прогресивним правовим досвідом. Точніше сказати, це повернення до власних традицій.
Поняття «правонаступництво» та «наступність у праві» — взаємопов'язані, але не є тотожними. Правонаступництво і наступність у праві виступають як відносно самостійні юридичні категорії. Правонаступництво — передання прав і обов'язків від одного суб'єкта іншому (права і обов'язки залишаються, змінюється тільки суб'єкт правових відносин), а наступність — сприйняття норм права та інших елементів правової системи в процесі її розвитку і оновлення. 570
Розділ 33. Правова система суспільства
ти........ § 4. Становлення та розвиток правової
системи України
Українська національна правова система формувалася у складних умовах. Це пов'язане як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів своєї історії, так і з геополітичним положенням України та пов'язаним з цим ідеологічним впливом на українське суспільство досить протилежних за змістом європейських та східних концепцій.
Розвиток національної правової системи можна поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після здобуття незалежності. Відлік часу формування української правової системи починається зі звичаєвого права Київської Русі, його подальшого розвитку в період Гетьманщини, існування Української Народної Республіки та Української радянської соціалістичної республіки.
На другому етапі після здобуття незалежності в 1991 р. розпочалося формування самостійної правової системи, що стало одним із проявів народного та державного суверенітету, спрямованим на задоволення інтересів українського суспільства. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. обґрунтував утворення самостійної Української держави, зокрема, продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні.
Під час існування у складі СРСР Україна належала до соціалістичної правової сім'ї. Проблема віднесення правових систем постсоціа-лістичних країн до певної правової сім'ї є питанням сучасної наукової дискусії. Різні концепції, що оцінюють статус національної правової системи після здобуття незалежності, можна поділити на декілька головних напрямків.
1. Належність до романо-германської правової сім "ї. Прихильники цієї концепції виходять з того, що історично вітчизняна правова система, починаючи з дореволюційних часів, належить до романо-германської правової сім'ї. її основні риси формувалися під впливом європейської юридичної науки, система права розвивалася на основі рецепції римського права, основним джерелом права визнається нормативно-правовий акт, законодавство кодифіковане. Радянський період історії розглядається як тимчасовий відхід від романо-германської сім'ї, а сучасний — як позбавлення соціалістичних рис та повернення в лоно європейського права.
2. Належність до слов'янської правової сім'ї. Деякі науковці обґрунтовують необхідність визнання формування після розпаду соціа-
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
лістичної сім'ї на її базі самостійної слов'янської (євразійської) правової сім'ї, до якої відносять правові системи України, Бєларусі, Росії та інших східноєвропейських держав. Стрижневою у цій сім'ї визнається правова система Росії, яка, на думку деяких авторів, має самодостатній та незалежний від інших правових сімей характер. Зокрема, її характеризують специфічна правосвідомість, відповідно до якої пріоритет надається захисту переважно публічних, а не індивідуальних інтересів, позитивістське сприйняття права, нерозвинута правова культура, особливе правозастосуванпя — широке використання інших соціальних норм для регулювання суспільних відносин, недовіра й ігнорування державних юридичних структур та ін.
3. Утворення на основі соціалістичної правової сім "ітрьох окремих систем, які тяжіють до різних правових сімей. Зокрема, прибалтійські країни (Латвія, Литва, Естонія) найбільш рішуче позбавляються наслідків радянського періоду та у правовому розвитку зорієнтовані не на інші пострадянські держави, а на північноєвропейські країни, які іноді об'єднують у окрему скандинавську правову сім'ю. Російська правова система намагається розвиватися самостійним шляхом, який передбачає інтеграцію окремих елементів радянської системи з сучасними правовими інститутами. Водночас для цієї системи є характерним дуже обмежене використання іноземного правового досвіду. Все це дозволяє дійти висновку про поступове формування на основі правових систем Росії та деяких інших країн (Бєларусі, Казахстану тощо) окремої євразійської правової сім "і. Україна у правовому розвитку зорієнтована на романо-германську правову сім'ю, класичне європейське право. Водночас риси, що їх набула національна правова система, як ї системи інших постсоціалістичних східноєвропейських держав, роблять необхідним їх виділення в окрему (східноєвропейську) групу, яка розвивається у межах романо-германського права.
Аналіз сучасної національної правової системи дозволяє констатувати, що зараз не існує істотних відмінностей від континентального права ні за способами створення правових норм, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх використання у правозастосовній практиці. Суттєвих змін зазнає право-розуміння: офіційно визнано ідею верховенства права, природності прав людини та їх пріоритету щодо держави, правової, соціальної, демократичної держави, поділу права на публічне і приватне, непорушності приватної власності, що є характерним для європейської правової традиції. Отже, найбільш обгрунтованою є наукова позиція,
Розділ 33. Правова система суспільства
відповідно до якої правова система України разом з іншими постсоці-алістичними східноєвропейськими державами перебуває у стані повернення до романо-германської правової сім'ї. Разом з тим необхідність урахування історично набутих відмінностей все ж дозволяє виділити східноєвропейські країни в окрему групу в межах романо-германської правової сім'ї.
Відповідь на запитання, до якої правової сім'ї належить Україна, залежить також від здійснюваної у державі правової політики, яка відображається у прийнятих політико-правових рішеннях, законодавстві, задекларованих правових цінностях, напрямках професійної підготовки юристів тощо. Правова політика нашої держави дає змогу зробити однозначний висновок про європейський вибір України.
Україна стала повноправним членом Ради Європи в 1995 р., прийнявши Закон «Про приєднання до Статуту Ради Європи». Наша держава прийняла на себе зобов'язання підписати і ратифікувати низку міжнародно-правових угод та конвенції, а також реформувати відповідно до європейських принципів національну правову систему. Протягом десятиріччя Україна виконала взяті на себе зобов'язання, зокрема ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування, Рамкову конвенцію про захист національних меншин. Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах. Прийнято десятки нових законодавчих актів, зокрема нову Конституцію України, Цивільний та Кримінальний кодекси, Закон України «Про політичні партії» та ін. Відповідно до принципів Ради Європи було скасовано смертну кару. Значного реформування зазнали судова і правоохоронна системи. Велике значення для реформування національної правової системи має діяльність Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється й на Україну. Згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» національні суди зобов'язані застосовувати при розгляді справ практику Європейського суду як джерело права, тобто визнано прецедентний характер його рішень.
Однією зі стратегічних цілей України є приєднання до Європейського Союзу. Так, ще 14 червня 1994 р. між Україною та Європейським Союзом було укладено Угоду про партнерство і співробітництво, яка заклала загальнополітичні та загальноправові підвалини зближення наших правових систем. Указом Президента України від 11 червня 1998 р. приймається Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, основні положення якої розкрито та деталізовано у Програмі інтегра-
Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства
ції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2000 р.
У листопаді 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Відповідно до цього Закону загальнодержавна програма — це комплекс взаємопов'язаних завдань з адаптації законодавства, спрямованих на реалізацію державної політики щодо створення сучасної правової системи України шляхом удосконалення правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної влади, запровадження єдиної системи планування, координації та моніторингу роботи з адаптації законодавства. На засадах євроінтеграції побудовано Стратегію економічного та соціального розвитку України на 2004 — 2015 роки «Шляхом європейської інтеграції», схвалену Указом Президента України від 28 квітня 2004 р.
,_,,,,■■„..,.,,.„■,..» Контрольні запитання
1. Дайте визначення правової системи.
2. Охарактеризуйте основні риси правової системи.
3. Розкрийте структуру та функції правової системи.
4. Назвіть головні риси основних правових сімей.
5. Дайте визначення наступності у праві.
------------ Рекомендована література
Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред. Копєйчикова В. В. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 320 с.
Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії, прав, конструкції та наук, концепції): Навч. посіб. / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком інтер, 2008. — 400 с.
Алл а 11 Т. Р. С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права: Пер. з англ. Р. Ссмківа. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 385 с.
Бержепь Ж.-Л. Общая теория права: Пер. с франц. — М.: Иоіа Ьепе, 2000. — 576 с.
Берман Г. Дж. Западная традиция права: зпоха формирования: Пер. с. англ. — 2-е изд. — М: Изд-во МГУ: ИНФРА-М-НОРМА, 198. — 624 с.
Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. — X.: Прометей-Прес, 2004. — 352 с.
Вступ до теорії правових систем / За заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко: Монографія. — К.: Юрид. думка, 2006. —432 с.
Гаєк Ф. А. Конституція свободи: Пер. з англ. — Львів: Літопис, 2004. — 556 с.
Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації: Пер. з нім. — К.: ППС-2002, 2007.—436 с.
Давид Р, Жоффре-Спшюзи К. Основньїс правовьіе системьі современности: Пер. с франц. — М.: Междунар. отношения, 196. — 400 с.
Дашковська О. Р Жінка як суб'єкт права в аспекті тендерної рівності. —■ X.: Право, 2005. —224 с.
Дворк'ш Р. Серйозний погляд на права: Пер. з англ. — К.: Основи, 2000. — 519с.
Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламент, вид-во, 1999. — 247 с.
Кельзен Г. Чисте правознавство: 3 дод.: Проблема справедливості: Пер. з нім. — К.: Юніверс, 2004. — 496 с.
Козюбра М. Загальнотеоретична юриспруденція: радянська традиція иа європейська перспектива // Українське право. - № 1 (18).- 2005.
Колодій А. М. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 208 с.
Конституція України: Наук, -практ. комент. / Ред. колегія: В. Я. Тацій, Ю. II. Битяк, Ю. М. Грошевий. — X.: Право, 2003. — 808 с.
ЛепшянчинЛ. І. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Монографія / Л. І. Летнянчин. — X.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2006. — 256 с.
Ллойд Д. Идся права: Пер. с апгл. — М.: Югона, 2000. — 416 с.
Лук'янов Д. В. Політичні партії в системі взаємодії громадянського суспільства та держави (роль та правове регулювання): Монографія / Д. В. Лук'янов. — X.: Право, 2007. — 320 с.
Максимов С. И. Правовая реальность: опьіт философекого осмислення / С. И. Максимов. — X.: Право, 2002. — 328 с.
Оборотов Ю. Н. Традиції та оновлення у правовій сфері: питання теорії (від пізнання до розуміння права): Монографія. — Одеса: Юрид. літ., 2002. — 280 с.
Петришші А. В. Государственная служба: Историко-теоретические предпосьілки, сравнительно-правовой и логико-понятийньїй анализ / А. В. Петришин. — X.: Факт, 1998. — 168 с.
Погребняк С. Л. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): Монографія. — X.: Право. — 240 с.
Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства: Монографія / За рсд. Ю. П. Битяка, І. В. Яковюка, О. В. Петришина та ін. — X.: Право, 2007. — 248 с.
Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / За заг. ред. Л. М. Герасіної, О. Г. Данильяна, М. І. Панова та ін. — X.: Право, 2008. —320 с.
РабіновичП. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. — Вид. 10-те, доп. — Львів: Край, 2008. — 224 с.
Радбрух Г. Елементарний курс філософії права // Радбрух Г. Філософія права: Пер. з нім. — К.: Тандем, 2006. — С. 137-247.
Рулан Н. Историческое введение в право: Пер. с фраиц. — М.: N018 Ьепе, 2005. —672 с.
Свобода і закон / Бруно Леони: Пер. з англ. В. Кашкина под ред. А. Куряева. — М.: ИРИСЗН, 2008. — 308 с.
Скакун О. Ф. Теорія держави і права — X.: Консум, 2006. — 656 с.
Словарь терминов по теории государства и права / Под общ. ред. Панова Н. И. — Изд. 2-е, доп. и испр. — X.: Основа, 1997. — 180 с.
Сердюк О. В. Соціологічний підхід у сучасному правознавстві: пізнання соціальності права. Монографія. — X.: Яшма, 2007. — 320 с.
Скрітнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії та практики. До 10-річчя незалежності України. Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. — 600 с.
Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Онішенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 688 с.
Теорія держави і права: Державний іспит: Навч. посіб. / Оборотов Ю. М., Крестовська Н. М., Крижанівський А. Ф., Матвєєва Л. Г. —X.: Одіссей, 2007. — 256 с.
Філософія права: Пер. з англ. / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмсна. — К.: Основи, 2007. — 1256 с.
Фуллер Лон Л. Мораль права: Пер. з англ. — К.: Сфера, 1999. — 232 с.
Харт Х.Л. А. Концепція права: Пер. з англ. — К.: Сфера, 1998. — 236 с.
Хаустова М. Г. Національна правова система за умов розбудови правової демократичної державності в Україні. — X.: Право, 2008. — 160 с.
Цвик М. В. Теория социалистической демократии: Государственно-правовьіе аспектьі / М. В. Цвик. — К.: Вища шк., 1986. — 160 с.
Циппеліус Р. Юридична методологія: Пер. з нім. — К.: Реферат, 2004. — 176 с.
Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. — К.: Реферат, 2007. — 640 с.
Алфавітно-предметний покажчик
Абсолютно визначені норми права 23] Автентичне тлумачення 431 Автономне правове регулювання 219 Авторитарні режими 117 Адекватне тлумачення 442 Адміністративна відповідальність 381 Акт застосування права 414 Аналогія закону 417 Аналогія права 417 Англо-амсриканська правова сім'я 565
В
Верховенство права 517 Відносно визначені норми права 231 Відомчі нормативні акти 287 Виконання норм права 358, 408 Використання норм права 358,408 Вина 365
Внутрішні функції держави 95-101 Вольовий характер 352
Г
Галузеві юридичні науки 16, 44
Галузеві принципи права 204
Галузь права 250
Гарантії прав і свобод людини і
громадянина 456 Гіпотеза норми права 234 Граматичний (мовний, текстовий) спосіб
тлумачення норм права 424 Громадська організація 474 Громадський порядок 524 Громадянське суспільство 471 Групова правосвідомість 538
д
Дсліктоздатність 342 Демократичний режим 116 Демократія 495
Держава 77 Державна влада 78-80 Державна служба 137 Державний апарат 126 Державний орган 127 Державний суверенітет 80 Державно-правовий режим 116 Децентралізоване правове регулювання
219 Джерело права 178 Диспозитивні норми права 230-231 Диспозитивний метод правового
регулювання 215, 248 Диспозиція норми права 235 Дисциплінарна відповідальність 383 Дієздатність 341
Дія нормативного акта за колом осіб 296 Дія нормативного акта за часом 291-294 Дія нормативного акта у просторі 295 Дозвіл 214 Доктринальне (наукове) тлумачення
норм права 435 Додержання норм права 408
Е
Економічна теорія 41 Економічні права людини 456 Енциклопедія права 46-47 Екстериторіальний принцип 295 Ефективність правового регулювання 223
Заборона 215
Заборонні норми права 230 Загальна теорія держави і права 17 Загальні норми права 232, 330 Загальнонаукові методи 31-32 Загальнодозвільний тип правового регулювання 216
Алфавітно-предметний покажчик
Загальнолюдські (цивілізаційні)
принципи права 199 Загальні принципи права 193, 201 Закон 192,282 Законність 518 Законодавча ініціатива 282 Застосування норм права 408 Звичай 63, 69 Звичайний закон 285 Звичаєве право 69 Змістовна колізія 330 Зобов'язальна норма права 229 Зобов'язання 214 Зовнішні функції держави 101-103
І
Ієрархічна (субординаційна) колізія 329 Імперативні норми права 230 Імперативний метод правового
регулювання 215, 248 Індивідуальна правосвідомість 538 Індивідуальне правове регулювання 218 Індивідуальний суб'єкт правовідносин
338 Інкорпорація нормативно-правових
актів 318 Інститут демократії 499 Інститут права 250 Історичні юридичні науки 15, 42 Історичний спосіб тлумачення норм
права 428
К
Казуальне тлумачення права 433 Класична норма права 228 Кодекс 192,280,285,322 Кодифікація нормативно-правових актів
320 Кодифікований закон 285 Колективний суб'єкт правовідносин 339 Колізійна норма права 240-241, 332 Колізія в праві 327 Колізія у законодавстві 328
Консолідація нормативно-правових актів
320 Конституція 192,284 Конституційна відповідальність 380 Конституційний закон 285 Конфедерація 115 Координаційне правове регулювання
219 Корпоративні норми 171 Кримінальна відповідальність 381 Культурні (гуманітарні) права людини
Л
Легальне тлумачення права 432 Логічний спосіб тлумачення норм права
426 Локальний нормативний акт 287, 291
М
Марксистське вчення про право 145 Метод правового регулювання 215, 247 Методи здійснення функцій держави
400-401 Методологія теорії держави і права 27 Механізм держави 124 Механізм правового регулювання 220-
223 Міжгалузеві принципи права 204 Монархія 106
Мононорші первісного суспільства 62 Мораль 164
Н
Надзвичайний закон 286 Наступність у праві 569 Наукова правосвідомість 540 Негативні права і свободи людини 455 Неофіційне тлумачення норм права 434 Норма права 228, 249 Норма-завдання 240 Норма-засада 240 Норма-дефініція 241
Алфавітно-предметний покажчик
Норма-прсзумпція 241 Норма-преюдиція 241-242 Норма-принцип 240 Норма-строк 241 Иорма-фікція 242
Норма матеріальною права 232-233 Норма процесуального права 233 Нормативний припис 242 Нормативне правове регулювання 217 Нормативне тлумачення норм права 430 Нормативно-правовий договір 180, 189 Норматпвно-правовий акт 70, 180, 191,
278, 265 Нормативний припис 242, 265 Нормативність права 149 Нормотворча техніка 303 Пормотворчість 273
О
Об'єкт правовідносин 343
Об'єкт правопорушення 363
Об'єктивне право 145
Облік нормативно-правових актів 280-
281.315 Обмежувальне тлумачення права 444 Обов'язки людини і громадянина 461 Обов'язковість права 150-151 Оперативна норма 241 Особистіші права людини 455 Офіційне тлумачення права 430 Охоронна норма права 229
П
Підзаконні нормативно-правові акти
193,286 Побутова (емпірична) правосвідомість
539 Побутове (повсякденне) тлумачення
права 435 Подолання колізій 331-332 Позитивні права і свободи людини 455 Позитивне право 145 Політична партія 487
Політична система суспільства 480, 481 Політичні права людини 456 Політологія права 40 Попередження колізій 331 Потестарна влада 62 Поширювальне (розширювальне)
тлумачення права 443 Права і свободи людини і громадянина
447 Право 148
Правові позиції 188, 439 Правова демагогія 546 Правова держава 511 Правова доктрина 194 Правова ідеологія 535 Правова культура 550, 554, 556 Правова поведінка 352, 392-393 Правова психологія 535 Правова система 560 Правова сім'я 563 Правова фікція 295 Правове регулювання 207 Правовий вплив 211-212 Правовий дилетантизм 545 Правовий звичай 180,181 Правовий ідеалізм (романтизм) 545 Правовий інфантилізм 545 Правовий нігілізм 546 Правовий порядок 52 і Правовий прецедент 69, 180 Правовий режим 217 Правовий статус суб'єкта права 342 Правові форми здійснення функцій
держави 396-400 Правовідносини 335, 392 Правозакріплення 178 Правоздатність суб'єкта 340 Правомочність суб'єкта 345 Правомірна поведінка 354 Правосуб'єктність 340 Правопорушення 359 Правосвідомість 533 Предмет загальної теорії держави і
права 19
Алфавітно-предметний покажчик
Предмет правового регулювання 212 Приватне право 255 Прикладні юридичні науки 16, 45 Принцип відповідальності за вину 203 Принцип гарантованості прав і свобод
громадян 202, 501 Принцип гуманізму 200 Принцип єдності прав і обов'язків
суб'єктів права 201 Принцип законності 203 Принцип поділу влади 502 Принцип поєднання динамізму і
стабільності законодавства 203, 246 Принцип рівності 201 Принцип свободи 201 Принцип справедливості 200, 387 Принципи організації і функціонування
механізму держави 129 Природне право 141-142 Прогалина в законодавстві 416 Професійна правосвідомість 539 Професійне (компетентне) тлумачення
права 435 Процесуальна форма 402 Процесуальне провадження 403 Процесуальна стадія 403 Процесуальний режим 403 Психологічна школа права 144 Публічне право 255
Р
Реалізація норм права 405 Регулятивна норма права 229 Релігійні норми 169 Релігійна правова сім'я 566 Республіка 108 Референдум 276 Родова община 61 Романо-германська правова сім'я 564
С
Самоврядування 505 Санкція норми права 237
Система законодавства 262
Система права 244
Систематизація нормативно-правових
актів 313 Систематичний спосіб тлумачення норм
права 427 Системність права 150 Склад правопорушення 363 Соціальна влада 62 Соціальна держава 526 Соціальна психологія 41 Соціальні норми 62, 163 Соціологічний напрямок в юриспруденції
143-144 Соціологія права 39 Спеціалізована норма права 228-229,
239-242 Спеціальна норма права 232, 330 Сиецктьно-наукові методи 33 Спеціально дозвільний тип правового
регулювання 216 Способи виникнення держави 66-68 Способи виникнення права 69-70 Способи правового регулювання 214 Структура норми права 233 Структура правової системи 562 Суб'єкт правовідносин 338 Суб'єктивне право 145, 345 Субординаційне правове регулювання
219 Субсидіарне застосування (міжгалузева
аналогія) 417 Суверенні права 81 Судовий прецедент 185 Суспільна правосвідомість 539 Сфера правового регулювання 213
Т
Табу 63
Телеологічний (цільовий) спосіб
тлумачення норм права 429 Тсмпоральна колізія 328 Теоретичні юридичні науки 15
Алфавітно-предметний покажчик
Теорії походження держави і права 54-
61 Територія держави 295 Технічні норми 173 Тимчасовий закон 286 Типологія держави 83 Типи правового регулювання 216 Тлумачення норм права 419 Тоталітарний режим 117 Традиційна правова сім'я 565
У
Унітарна держава 112 Усунення колізій 332
Ф
Фактичний склад 349 Федеративна держава 113 Фізичні права людини 455 Філософія права 38, 46-47 Філософські методи (підходи) 27 Форма держави 105 Форма державного устрою 112 Форма права 178 Форма правління 106 Формальна визначеність права 150 Формаційний підхід до типології держав 83
Форми демократії 498-499
Форми реалізації правових приписів 358
Функції держави 89
Функції загальної теорії держави і права
21 Функції права 154 Функції правової системи 562 Функції нормотворчості 273
Ц
Централізоване правове регулювання
218,219 Цивілізаційних підхід до типології
держави 83 Цінність права 159
Ю
Юридична відповідальність 375 Юридична діяльність 391 Юридична колізія 327 Юридична конфліктологія 43 Юридична наука 13 Юридична техніка 300 Юридичні факти 346 Юридичний імунітет 297 Юридичний обов'язок 345 Юридичний позитивізм 142 Юридичний процес 402
Автори підручника
ЦВІК М. В.- д-р юрид. наук, проф., акад. АПрН України - роз-
діл 1 (у співавт. з Д. О. Вовком), розділ 5, розділ 9 (у співавт. з С. П. Погребняком), розділ 29 (у співавт. з Л. М. Шипіловим);
ПЕТРИ ШИН О. В.- д-р юрид. наук, проф., акад. АПрН України - розділ
2 (§ 2 у співавт. з С. І. Максимовим), розділи 8, 26
(крім § 5), 27, § 3 розділу ЗО;
АВРАМЕНКОЛ. В.- канд. юрид. наук, доц. - § 3 розділу 33;
БЕНЕДИК І. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 23 (§ 1 у співавт. з
В. Є. Протасовою);
БИЛЯ-САБАДАШІ. О. - канд. юрид. наук, доц. - § 6 розділу 9, розділ 17;
БОГАЧОВА Л.Л. - канд. юрид. наук, доц. -розділ 4, § 3,5,6розділу 11,
§ 3,4,5,7 розділу 16;
ВОВКД. О.-канд. юрид. наук - розділ 1 ( у співавт.
3 М. В. Цвіком);
ВОРОН1НА М. А.- канд. юрид. наук, доц. - розділи 10, 12, 24;
ДАШ КО ВС ЬКАО. Р. - д-р юрид. і іау к, доц. - § 1 розділу 11, § 1,2 розділу 16,
розділ 20;
ЛЕТНЯНЧИН Л. І.- канд. юрид. наук, доц. - § 5 розділу 26;
ЛУК'ЯНОВД. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 28, розділ 33 (§ 4 у
співавт. з М. Г. Хаустовою);
МАКСИМОВ С. І.- д-р юрид. наук, проф. - § 3 розділу 2 (у співавт. з
0. В. Петришиним);
ОЛЕЙНИКОВС. М.- канд. юрид. наук, доц. - розділи 15,21, 22, розділ
25 (у співавт. з Г. О. Христовою);
ПАВЛОВСЬКАЛ. М.- канд. юрид. наук, доц. - § 6 розділу ЗО;
ПОГРЕБНЯК С. П.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 9 (у співавт. з
М. В. Цвіком), розділ 14, § 7 розділу 15, § 6 розділу 16, розділ 19;
ПРОТАСОВА В. Є.- канд. юрид. наук - § 1 розділу 23 (у співавт. з
1. В. Бенедиком);
ПРОЦЮК І. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 7, § 5 розділу 9;
ПУШНЯК О. В.-канд. юрид. наук - розділ 6 (у співавт.
з В. Д. Ткаченком), § 4 розділу 30;
РУЧКІНЄ. Б.- асист. - розділ 13 (у співавт. з В. Д. Ткаченком), § 1
розділу 24;
СМОРОДИНСЬКИЙ аС.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 18;
ТКАЧЕНКО В. Д.| - канд. юрид. наук, доц. - розділ 6 (у співавт.
з О. В. Пушняком), розділ 13 (у співавт. з Є. Б. Руч-
кіним);
ХАУСТОВАМ. Г. - канд. юрид. наук - § 4 розділу 33 (у співавт.
з Д. В. Лук'яновим);
ХРИСТОВА Г. О. - канд. юрид. наук, доц. - розділ 3, § 2,4,7 розділу
11, розділ 25 (у співавт. з С. М. Олейниковим);
ШИПІЛОВЛ. М.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 29 (у співавт.
з М. В.Цвіком);
ЯКОВЮК І. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділи 30, 31, 32.
Навчальне видання
Загальна теорія держави і права
Підручник
За редакцією
доктора юридичних наук, професора,
академіка АПрН України
М. В. Цвіка,
доктора юридичних наук, професора,
академіка АПрН України
О. В. Петришина
Відповідальна за випуск Н. М Ваші ярчук
Редактор К. К. Гулий
Коректор Т. Ф. Зуб
Комп'ютерна верстка
В. М. Зеленька
Підписано до друку з оригінал-макета 19.01.2011.
Формат 60х90 '/ б. Папір офсетний. Гарнітура Тітез.
Обл.-вид. арк. 28,1. Ум. друк. арк. 33,5. Вид. № 379.
2-й завод. Тираж 2000 прим.
Видавництво «Право» Академії правових наук України Україна, 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80
Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, впготівників і розповсюджувачів
видавничої продукції — серія ДК № 559 від 09.08.2001 р.
Надруковано у видавничо-иоліграфічному підприємстві «Контраст»
пр. Леніна, 40, кімн. 231, Харків, 61166, Україна
Тел./факс: +380 (57) 719-49-13, +380 (57) 717-76-51
Свідоцтво ВПП «Контраст»: ДК 1778 від 05.05.2004
Спільно з ФОН Кудлай В.В.
Свідоцтво ДК 3602 від 09.10.2009