Загальна теорія держави і права

 

ББК 67.9 (УКР) я 73 З 14

Затверджено Міністерством освіти і науки України (лист№ 1.4/18-Г-2323 від 07.11.2008 р.)

Рекомендовано до друку вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол №10 від 20 червня 2008 р.)

Рецензенти: А. П. Заєць, доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України,

О. В. Зайчук,доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України,

Н. М. Оніщенко, доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України

Загальнатеорія держави і права: [Підручник для студентів З 14 юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Пет-ришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН Укра­їни О. В. Петришина. — Харків: Право, 2011. — 584 с.

І8ВИ 978-966-458-095-0

Підручник підготовлено відповідно до навчальної програми з теорії дер­жави і права для юридичних вищих навчальних закладів України. У ньому відображено останні досягнення юридичної науки. Навчальний матеріал ви­кладено з урахуванням узагальнень законодавства та юридичної практики.

Для студентів, аспірантів та викладачів навчальних закладів юридично­го профілю, а також тих, хто цікавиться проблемами загального вчення про державу і право.

ББК 67.9 (УКР) я 73

О М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авра­
менко та ін., 2011
І8ВИ 978-966-458-095-0 © «Право», 2011

і

_ Зміст

Передмова.................................................................................................................... П

Частина перша

НАУКОЗНАВЧИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТИ

ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

§ 1. Поняття та система юридичної науки....................................... 13 § 2. Загальна теорія держави і права як фундаментальна наука: поняття та риси................................................................................. 17

Розділ 3. Загальна теорія держави і права в системі суспільних

§ 1.Загальна теорія держави і права та суспільні науки............. 36 § 2. Загальна теорія держави і права в системі юридичних наук...................................................................................................... 42

З

Частина друга ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

§ 1. Поняття та ознаки держави........................................................... 74 § 2. Державна влада: поняття і… § 3. Державний суверенітет................................................................... 80

Частина третя ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

§ 1. Основні підходи до праворозуміння......................................... 143 § 2. Поняття… § 3. Ознаки права................................................................................... 148

Частина четверта НОРМАТИВНА ОСНОВА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

§ 1. Поняття та загальні ознаки норм права.................................. 226 § 2. Види норм… § 3. Структура норми права............................................................... 233

Частина п'ята РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА

Розділ 20. Правові відносини

§ 2. Види правових відносин.............................................................. 337 § 3. Суб'єкти правових відносин, їх види. Правосуб'єктність.......................................................................... 338

Розділ 23. Юридична діяльність...................................................................... 391

§ 1. Поняття та ознаки юридичної діяльності................................ 391

§ 2. Структура юридичної діяльності.............................................. 394

§ 3. Правові форми діяльності органів держави............................ 396

§ 4. Юридичний процес....................................................................... 401

Контрольні запитання.......................................................................... 404

Розділ 24. Застосування норм права............................................................... 405

§ 1. Поняття реалізації правових норм............................................ 405

§ 2. Застосування норм права як специфічна форма

його реалізації................................................................................ 408

§ 3. Стадії застосування нормативних приписів.......................... 412

§ 4. Основні вимоги до правильного застосування

нормативних приписів.................................................................. 413

§ 5. Акти правозастосування, їх види.............................................. 414

§ 6. Прогалини в законодавстві і засоби їх заповнення

та усунення...................................................................................... 416

Контрольні запитання.......................................................................... 418

Розділ 25. Тлумачення норм права................................................................. 419

§ 1. Поняття тлумачення норм права............................................... 419

§ 2. Способи тлумачення норм права.............................................. 424

§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права...................... 430

§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види..................... 436

§ 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового

змісту................................................................................................. 442

Контрольні запитання......................................................................... 445

Частина шоста ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Розділ 26. Права, свободи і обов'язки людини і громадянина............. 446

§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина.

їх загальна характеристика....................................................... 446

§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному

розвитку............................................................................................ 450

§ 3. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

їх система в Конституції України 1996 року......................... 453

§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина

в демократичній, правовій державі........................................... 456

§ 5. Юридичні обов'язки людини і громадянина.

їх види............................................................................................... 460

Контрольні запитання............................ 464

Розділ 27. Громадянське суспільство і держава........................................ 465

§ 1. Формування концепції громадянського суспільства........... 465

§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства................... 470

§ 3. Інститути громадянського суспільства................................... 473

§ 4. Становлення громадянського суспільства в Україні........... 476

Контрольні запитання.......................................................................... 478

Розділ 28. Політична система суспільства................................................... 480

§ 1. Поняття та структура політичної системи

суспільства...................................................................................... 480

§ 2. Держава та політичні партії в політичній системі

суспільства...................................................................................... 482

§ 3. Політичні партії: правове регулювання статусу

та діяльності.................................................................................... 487

Контрольні запитання.......................................................................... 494

Розділ 29. Демократична держава................................................................... 495

§ 1. Демократія як форма реалізації народовладдя..................... 495

§ 2. Форми та інститути демократії як прояв державної

влади................................................................................................. 498

§ 3. Принципи демократії — основа організації

і функціонування державної влади........................................... 500

§ 4. Функції демократії......................................................................... 503

§ 5. Демократія і самоврядування..................................................... 505

Контрольні запитання.......................................................................... 506

Розділ ЗО. Правова, соціальна держава........................................................ 507

§ 1. Концепція правової держави: виникнення

та розвиток...................................................................................... 507

§ 2. Поняття і ознаки правової держави.......................................... 511

§ 3. Верховенство права. Верховенство права і законність...... 517

§ 4. Поняття правопорядку................................................................. 521

§ 5. Поняття і ознаки соціальної держави...................................... 525

§ 6. Шляхи формування соціальної, правової держави

в Україні........................................................................................... 528

Контрольні запитання.......................................................................... 531

Розділ 31. Правова свідомість........................................................................... 532

§ 1. Поняття, структура та функції правосвідомості................... 532

З § 2. Види правосвідомості................................................................... 538

§ 3. Правосвідомість і право............................................................... 540

§ 4. Поняття та види деформації правосвідомості.

Правовий нігілізм........................................................................... 544

Контрольні запитання.......................................................................... 548

і

Розділ 32. Правова культура суспільства....................................................... 549

§ 1. Поняття правової культури. Види та типи правових

культур............................................................................................... 549

§ 2. Правова культура особистості.................................................... 554

§ 3. Правова культура суспільства. Правова субкультура

і правова контркультура............................................................... 556

Контрольні запитання........................................................................... 559

Розділ 33. Правова система суспільства......................................................... 560

§ 1. Поняття та структура правової системи.................................. 560

§ 2. Загальна характеристика правових систем сучасності...... 563

§ 3. Наступність у правовій системі суспільства........................... 568

§ 4. Становлення та розвиток правової системи України........... 571

Контрольні запитання........................................................................... 574

Рекомендована література..................................................................................575

Алфавітно-предметний покажчик....................................................................577

Автори підручника................................................................................................. 583

 

Передмова

Нині перед теорією держави і права, яка має загальнотеоретичний статус у системі юридичних наук, постають важливі завдання з онов­лення свого змісту, переорієнтації на дослідження державно-правової реальності з огляду на загальновизнані взірці демократії, функціону­вання соціальної і правової державності, механізми забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина. Для цього теоретики держави і права мають критично переосмислити ті напрацювання, що були здійснені в попередній період, запропонувати нові науково об­ґрунтовані підходи до розв'язання актуальних проблем державно-правового розвитку та шляхи їх вирішення.

Вітчизняні фахівці в зазначеній галузі правової науки все частіше схиляються до висновку про те, що подальший поступ теорії держави і права повинен здійснюватися на шляху фундаменталізації цієї дис­ципліни, дослідження загальнотеоретичних проблем становлення, функціонування та розвитку держави і права, розроблення загальних понять, які б мали методологічне значення для галузевих юридичних наук.

Тому не є випадковим проведення останнім часом низки наукових конференцій з питань методології держави і права, які дають змогу висвітлити актуальні проблеми державно-правового розвитку з ураху­ванням сучасного стану розвитку науки — філософії, соціології, по­літології, психології, нових напрямків і підходів, що розробляються цими науками.

Звідси активізація і певна автономізація таких напрямків правових досліджень, як філософія права, соціологія права, етика права, логіка права. Проте це не повинно призводити до порушення цілісності (ін-тегративності) сприйняття права як універсального способу регулю­вання суспільних відносин, розв'язання конфліктів, досягнення соці-

альної злагоди та компромісу, забезпечення гідного існування та роз­витку людини. У даному контексті триває пошук оптимальної струк­тури цієї важливої правової дисципліни, співвідношення її складо­вих — теорії права і теорії держави, вже зазначених напрямків дослі­джень держави і права.

Теорія держави і права намагається розширити горизонт наукового пізнання державно-правових явищ, включити до наукової картини правового світу нові загальноправові категорії, однією з найважливі­ших з яких є «правова система». При цьому системотворчою ідеєю формування правової системи України, усієї правової науки є утвер­дження, забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина.

Визнання в Конституції України людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю зумовлює особливий статус прав і свобод людини і громадянина, які покликані визначати зміст і спрямованість діяльності держави. Остан­ня за цих умов набуває відповідальності перед людиною, обов'язку щодо утвердження і забезпечення її прав і свобод, ознак правової де­мократичної держави.

Пропонований підручник, підготовлений професорсько-викла­дацьким складом кафедри теорії держави і права Національної юри­дичної академії України імені Ярослава Мудрого, приверне увагу чи­тачів і стане у нагоді не тільки студентам вищих навчальних закладів юридичного профілю, а й науковцям у галузі загальнотеоретичних проблем держави і права та галузевих юридичних дисциплін, усім, хто цікавиться теоретичними дослідженнями проблем держави і права та актуальними питаннями державно-правового розвитку України, зо­крема державним службовцям та тим, хто займається законотворчою діяльністю.

В. Я. Тацій,

ректор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, президент Академії правових наук України, академік НАН України та АПрН України

Частина

перша

НАУКОЗНАВЧИЙ

ТА ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТИ

ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Розділ 1 ——

Предмет загальної теорії держави і права

. ......... § 1. Поняття та система юридичної науки

Наука — це форма духовної діяльності людини, яка спрямована на одержання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), відкриття об'єктивних законів світу та передбачення тенденцій його розвитку. Основою цієї діяльності є збирання фактів, їх систематизація, критичний аналіз і на цій підставі — синтез (створення) нових знань або узагальнень про досліджувані явища.

Будь-якій науці притаманні, принаймні, такі цілі:

1) пояснення явищ навколишнього світу і закономірностей їх ви­никнення та розвитку на основі сформульованих наукою законів, тео­рій, принципів;

2) втілення наукових досягнень у практику задля поліпшення жит­тя людини та суспільства;

3) прогнозування розвитку природних і суспільних процесів у май­бутньому з метою спрямування темпів та шляхів розвитку людства.

Усі науки поділяються на технічні (ті, що вивчають техніку та яви­ща, важливі для її розвитку), природничі (ті, що вивчають природні явища і процеси) та суспільні і гуманітарні (ті, що вивчають людину, стосунки між людьми та їх утвореннями, суспільство в цілому).

Серед суспільних наук чільне місце посідає юридична наука,яка спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і викорис-

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

тання знань про державно-правову дійсність. Ці знання визнавалися наукою не завжди. Наприклад, давньоримські юристи вважали право різновидом мистецтва, а філософ Нового часу Г. Лейбніц зазначав, що юриспруденція більш наближена до теології (вчення про релігійні до­гмати), ніж до науки (наприклад, математики чи медицини). Між тим існує низка критеріїв, які дозволяють обґрунтувати науковий характер юриспруденції.

По-перше, юридична наука має власний об'єкт і предмет дослі­дження. Ці поняття співвідносяться між собою, але повністю не збіга­ються. Поняття об'єкта ширше за обсягом, воно охоплює явища і про­цеси навколишнього світу, щодо яких здійснюється пізнання і справ­ляється практичний вплив людей. Об'єкт може бути спільним для різних наук. Для юридичної науки об'єктом дослідження виступають такі суспільні явища, як право і держава, які одночасно, але з інших сторін, вивчаються філософією, соціологією, політологією, культуро­логією, історією та ін.

Що стосується предмета науки, то це та сторона об'єкта пізнання (у даному разі права і держави), на яку спрямоване наукове досліджен­ня, тобто предмет науки є унікальним, він визначає самостійність, своєрідність і особливість кожної науки — те, чим вона відрізняється від інших наук. Предмет юридичної науки становлять закономірності виникнення, розвитку та функціонування усіх державно-правових явищ і процесів, їх окремих сторін та проявів, які разом утворюють державно-правову дійсність. З такого розуміння предмета науки ви­пливає важлива особливість юриспруденції — спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозумовленості та взаємовпливі. З огляду на це назва «правознавство» для визначення юридичної науки, яка вживається в науковій та навчальній літературі, є неточною і одно­бічною. Нерозривний зв'язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою¹.

По-друге, юридична наука має власну методологію, тобто сукупність прийомів, способів та принципів, за допомогою яких досліджуються право і держава. Пізнання державно-правової дійсності, формулювання законів її розвитку та вироблення практичних рекомендацій здійсню­ються на основі системи загальнонаукових і спеціальнонаукових методів. Крім того, юриспруденції притаманні й методи, що створені для вивчен-

¹ У цьому сенсі більш точним є термін «праводержавознавство», який вико­ристовується П. М. Рабіновичем (див.: Рабінович П. М. Основи загальної теорії дер­жави і права: Навч. посіб. - Львів: Край, 2007).

Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права

ня виключно юридичних явищ і відображають специфіку даної науки. Це, зокрема, формально-юридичний і порівняльно-правовий методи.

По-третє, юридична наука пізнає державно-правову дійсність, використовуючи власний понятійний апарат, тобто систему термінів і словосполучень, за допомогою яких формулюється наукове вчення про право і державу, їх елементи, форми, функції, інститути та ін. Од­ні з цих понять є специфічними для всіх юридичних наук (наприклад, «норма права», «правопорядок», «правопорушення» і под.) і тому на­зиваються загальноправовими; інші мають значення головним чином для окремих юридичних наук або їх груп. Так, поняття злочину та осудності застосовуються у кримінальному праві, поняття неустойки — у цивільному та господарському праві, поняття податку — у фінансо­вому праві тощо.

І, нарешті, по-четверте, юридичній науці притаманні усі названі наукові цілі. Як вже зазначалось, юриспруденція досліджує і пояснює державно-правову дійсність. Кінцевою її метою є сприяння через дер­жавні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина. З метою досягнення цієї мети юридична наука визначає тенденції розвитку права і держави та корегує юридичну практику шляхом надання останній порад, пропозицій, рекомендацій.

Усі юридичні науки з огляду на предмет їх дослідження можна по­ділити на декілька груп.

До першої групи належать теоретичні науки. Провідне місце у цій групі посідає теорія держави і права, яка є найбільш загальною юри­дичною наукою. Специфіку державно-правового розвитку конкретних країн, спільні та відмінні риси різних правових систем, тенденції їх розвитку, можливість запозичення іноземного досвіду до правової системи України вивчає порівняльне правознавство (юридична компа­ративістика). До групи теоретичних юридичних наук приєднуються окремі напрямки міждисциплінарних досліджень державно-правової дійсності (наприклад, філософія та соціологія права).

Другу групу утворюють історичні науки (вітчизняна та всесвітня історія держави і права, історія вчень про державу і право). Вони до­сить докладно досліджують умови виникнення, розвитку і особливос­ті функціонування держави і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

Третю, найбільшу групу становлять галузеві науки, які посідають центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, трудового, криміналь­ного, процесуального та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої науки стано­вить система знань про відповідну галузь права — про шляхи її роз­витку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що входять до неї, практику їх реалізації тощо. Від стану наукових до­сліджень галузевих наук значною мірою залежать якість законодавчих робіт, проведення реформ у правовій сфері, зокрема кодифікація за­конодавства. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп, які готують проекти найбільш принципових галузевих норматив­них актів.

До групи галузевих наук примикають і ті, що виникають на пере­тині різних галузей права і мають комплексний характер. Вони імену­ються міжгалузевими. До них можна віднести, наприклад, комплексну науку господарського права, яка виникла з потреби вивчення і вдо­сконалення правового регулювання ринкових відносин, що розвива­ються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного, фінансового — у сфері підприємництва. Комплек­сний характер мають також науки екологічного, земельного та інших галузей права.

Четверту групу в системі юридичних наук складають прикладні науки. Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки досліджу­ють питання, тісно пов'язані з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль орієнтира в діяльності посадових осіб з реаліза­ції вимог права. Наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику, тактику і технічні засоби, що застосовуються при роз­слідуванні злочинів, кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення обставин, що сприяють ЇЇ існуванню, судову психіатрію — наукові знання про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну відповідальність, та ін. Характерним для наук, що належать до цієї групи, є використання ними даних не тільки юриспруденції, а й інших наук — хімії, біології, анатомії, фізики, балістики, мовознавства. Підтвердженням цього є те, що судова медицина, психіатрія, психологія та статистика виступають

Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права

складовими частинами водночас як правової науки, так і медичної, ста­тистичної і психологічної наук, на положення яких вони спираються.

До п'ятої групи юридичних наук слід віднести галузі, що дослі­джують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публіч­ного і міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі біль­шого розвитку набувають дослідження правових утворень, які здобули в літературі назву європейського права, космічного права, інформацій­ного права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.

_—~ § 2. Загальна теорія держави і права як фундаментальна наука: поняття та риси

Загальна теорія держави і праває фундаментальною юридичною наукою, яка вивчає сутність і найбільш загальні закономірності ви­никнення, розвитку та функціонування права і держави в їх взаємо­зв 'язку, а також вихідні для всіх юридичних наук поняття.

Загальній теорії держави і права як науці притаманні певні специ­фічні риси.

По-перше, загальна теорія держави і права є наукою суспільною, оскільки відповідно до свого предмета вона досліджує такі суспільні явища, як право і держава, їх структуру, призначення, цінність та осно­вні інститути. В процесі досягнення своїх наукових цілей теорія дер­жави і права взаємодіє з іншими суспільними науками і міждисциплі­нарними сферами знань, такими як філософія і соціологія права, по­літологія, психологія та ін.

По-друге, теорія держави і права входить до складу юридичних наук. Формулюючи базові юридичні поняття, розглядаючи загальні положення про державу і право, а також соціальні, психологічні, ідео­логічні передумови їх виникнення і розвитку, теорія держави і права посідає провідне місце всистемі юриспруденції.

По-третє, для загальної теорії держави і права властивий двоєди­ний характер, що проявляється у дослідженні держави і права у межах однієї науки вїх єдності, взаємозв'язку і взаємодії. Теорія держави і права виходить з того, що сучасне право є невідривним від держави.

Діючи у правових формах; держава повнниаиоморонлтн встановлений

М.Кіровоград вул.Луначарського.13

Кіровоград вул.Луначарс

кооперативний коледж економіки і права ім. М.П.Сая

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

у суспільстві правопорядок та застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників. У той же час право має верхо­венство над державою, що, зокрема, закріплено у ст. 8 Конституції України. Верховенство права проявляється передусім у приматі прав і свобод людини і громадянина, які є невідчужуваними, непорушними і такими, що не можуть бути ні анульовані, ні звужені державою.

По-четверте, теорія держави і права є наукою загальною, оскільки досліджує лише найбільш істотні, широкі за обсягом питання вчення про державу і право, розглядає основні закономірності державно-правової дійсності, розв'язує проблеми, важливі для юриспруденції в цілому. Сформульовані теорією держави і права наукові закони, концептуальні положення, принципи призначені, як правило, для їх загального засто­сування всіма юридичними науками або їх більшістю. Тому найточнішою назвою цієї науки буде «загальна теорія держави і права» — саме «за­гальна», оскільки й іншим юридичним наукам притаманні свої теорії, що мають не загальний, а приватний характер.

По-п 'яте, теорія держави і права може бути охарактеризована як наука синтетична (узагальнююча). До складу загальної теорії держави і права входять не тільки знання, одержані цією наукою, айв узагаль­неному вигляді наукові здобутки інших юридичних наук, які вивчають різні аспекти державно-правової дійсності. Так, вчення про юридичну відповідальність, яке є складовою предмета загальної теорії держави і права, не може не спиратися на одержані галузевими науками дані щодо конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної та інших видів юридичної відповідальності.

По-шосте, загальну теорію держави і права слід розглядати як на­уку методологічну. Загальні закономірності, вироблені теорією держа­ви і права, використовуються іншими юридичними науками як мето­дологічні орієнтири при дослідженні останніми власного предмета та вирішенні своїх завдань. Методологічну роль виконує також єдиний для всіє юриспруденції понятійний апарат, якій розробляється загаль­ною теорією держави і права. Невипадково опанування юридичною професією майбутніми правниками розпочинається саме з курсу теорії держави і права, без якої системне вивчення інших юридичних дис­циплін є неможливим.

По-сьоме, важливою рисою загальної теорії держави і права є ЇЇ фундаментальний характер. Пряма практична орієнтація не належить до головних завдань цієї науки. Лише обмежене коло загальнотеоре­тичних здобутків безпосередньо впливає на юридичну діяльність (при-18

Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права

кладом орієнтованих на практику положень теорії держави і права може бути, зокрема, вчення про юридичну техніку). Як уже зазначало­ся, для теорії держави і права властивий високий рівень наукових уза­гальнень, вона містить положення, які утворюють теоретичну і мето­дологічну базу (фундамент) юриспруденції, об'єднує юридичні науки в єдину, цілісну, внутрішньо узгоджену систему.

Наведені риси загальної теорії держави і права дозволяють охарак­теризувати її як вихідну і основоположну дисципліну, що є ключовою для функціонування комплексу наукових знань про державу і право.

штштшшшшшмш § 3. Предмет загальної теорії держави і права, його структура

Нам вже відомо: предметом певної науки є те, що вона вивчає. Предметом загальної теорії держави і праває сутність і найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування право­вих і державних явищ і процесів, а також головні, вихідні для всієї юридичної науки поняття.

Відповідно до наведеного визначення у структурі предмета теорії держави і права можна вирізнити три складові:

1) сутність права і держави;

2) найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функ­ціонування права і держави;

3) систему юридичних понять.

Першим елементом предмета, який досліджується загальнотеоре­тичною наукою, є сутність права і держави. її становлять головні, найбільш істотні якості, що відрізняють ці явища від суміжних одно­рідних феноменів (наприклад, право — від інших видів соціальних норм, державу — від недержавних організацій влади). Для права такою якістю є закріплення ним з високим ступенем деталізації міри можли­вої і належної поведінки людей, для держави — наявність в країні політичної влади, що поширюється на все населення. Уявлення про сутність держави і права забезпечують поглиблення та конкретизацію знань щодо природи юридичних явищ та є відправними для виявлення і дослідження діючих у державно-правовій сфері закономірностей.

Розглядаючи другу складову предмета теорії держави і права, за­значимо, що державно-правові закономірності — це об'єктивно існу­ючі, можливі для пізнання загальні правила, за якими відбуваються

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

формування, розвиток і функціонування державно-правових явищ. Вивчення даних закономірностей розкриває необхідний, постійний та істотний зв'язок цих явищ між собою та з іншими соціальними фено­менами. Але слід враховувати, що дія державно-правових закономір­ностей не має характеру абсолютної фатальності. В суспільній прак­тиці не виключаються окремі, у тому числі випадкові, відхилення від закономірностей. Закономірним, наприклад, є наявність у державно-організованому суспільстві своєї території. Це притаманно практично кожній державі. У той же час монгольська середньовічна держава постійної території не мала. Крім того, як правило, державно-правові закономірності є варіативними (тобто мають декілька варіантів розви­тку), оскільки здійснення цих закономірностей може бути скореговано умовами певного суспільства, країни, цивілізації. Так, значна соціаль­на напруга, що мала місце у розвитку держав Європи та Північної Америки наприкінці XIX — початку XX ст., в деяких випадках при­звела як до революційної зміни державного ладу (як, наприклад, у Ро­сійській імперії у 1917 р.), так і до ухвалення соціальних законів, по­долання значного економічного розшарування у суспільстві і врешті-решт винайдення соціального компромісу (країни Західної Європи, СШАтаін.)¹.

До закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави і права, які вивчає загальна теорія держави і права, можна віднести, зокрема, закономірності формування права і виникнення державності, а також зміни історичних типів права і держави; законо­мірності розвитку форм права і держави та їх елементів і видів; зако­номірності дії державного механізму, механізму правового регулюван­ня, створення режиму законності і правопорядку тощо. При цьому теорія держави і права абстрагується від стану і розвитку права і дер­жави окремих країн, а також від закономірностей функціонування конкретних юридичних інститутів. Перші становлять предмет історико-юридичних наук, а другі вивчаються галузевими дисциплінами. Теорія ж держави і права розглядає тільки найбільш загальні державно-правові закономірності.

До структури предмета загальної теорії держави і права належать також основні юридичні поняття. Загальна теорія держави і права роз­робляє поняття основних правових і державних явищ та процесів,

¹ Значну роль у цьому процесі відіграли також Перша Світова війна, її підсумки та наслідки, що також вказус на імовірний та варіативний характер державно-правових закономірностей.

Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права

знання про які є необхідним теоретичним та методологічним фунда­ментом як для прикладних юридичних наук, так і безпосередньо для юридичної практики. Поняття юридичних категорій, що мають всеза-гальний характер, становить головний понятійний ряд загальної теорії держави і права. Це такі поняття, як право, держава, їх типи, форми, функції, суверенітет, державний апарат, норми права, принципи права, правосвідомість, правовідносини, законотворчість, правозастосування і под. Використання спільних для всієї юриспруденції понять забез­печує внутрішню узгодженість і, найголовніше, ефекгивність юридич­ної науки, законодавства, права в цілому.

і § 4. Функції загальної теорії держави

і права

Функції загальної теорії держави і права— це головні напрямки її впливу на державно-правову дійсність та розвиток інших юридичних наук. Специфіка теорії держави і права полягає в тому, що ця наука має як функції, притаманні юридичній науці в цілому, так і функції, влас­тиві лише для теорії держави і права.

Серед функцій теорії держави і права, що є спільними для всіх юридичний наук, можна виділити такі.

Пізнавальна (гносеологічна) функція спрямована на здобуття і роз­ширення наукових знань про державно-правові явища, їх характерні риси, сутність, форми, принципи, інститути тощо. Ця функція найви­разніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-правових явищ при описанні та з'ясуванні їх ознак і має першорядне значення для юридичної освіти. Треба також розуміти, що процес пізнання держави і права є невпинним, оскільки протягом історії люд­ства ці явища перманентно розвиваються і змінюються, що вимагає постійного оновлення уявлень про державно-правову дійсність.

Евристичну функцію загальної теорії держави і права спрямовано на встановлення закономірностей розвитку та функціонування права і держави. Якщо спостерігається повторюваність тих чи інших державно-правових явищ або процесів, наука фіксує цю повторюва­ність як тенденцію. Висновок про постійність та стійкість існування певних тенденцій, їх істотність для державно-правової дійсності озна­чає перетворення тенденцій на закономірність. Так можна, наприклад, оцінити розширення демократичних прав людини і громадянина та

Частіша перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнарод­них документах. Протягом певного часу дане відкриття було тенден­цією розвитку цих прав, але зараз набуло таких масштабів, які дозво­ляють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація ев­ристичної функції передусім є свідченням розвитку як загальної теорії держави і права, так і юридичної науки в цілому, гарантією від їх зайвої догматизації.

Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правової дійсності, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Наприклад, дослідження зв'язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відносин дає підстави для прогнозування подальшого зростання сфери приватної власності, обмеження державного втручання у господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб'єктами, що засновані на договірних відносинах, скорочення у перспективі дер­жавного апарату. Крім того, виконуючи функцію наукового передбачен­ня, загальна теорія держави і права виявляє проблеми, які постануть перед правом і державою у майбутньому, аби скорегувати і направити еволюцію цих явищ у потрібному суспільству напрямку.

Функція допомоги практиці пов'язана зі службовою роллю загальної теорії держави і права, пізнавальна діяльність якої спрямована не тільки на формування теоретичного фундаменту юридичної науки, а й на ви­рішення суто практичних питань. Зокрема, розробляючи вчення про систему нормативно-правових актів, теорія держави і права здатна одно­часно розробляти пропозиції щодо вдосконалення системи законодав­ства. Для того, щоб встановити зв'язок між різними юридичними яви­щами, правильно витлумачити правову норму, застосувати аналогію права чи закону, правники звертаються саме до загальнотеоретичних положень. Важко переоцінити значення цієї функції як для юридичної науки, так і для права в цілому, оскільки юриспруденція, яка прямо чи опосередковано не виконує практичної функції, не має соціальної цін­ності, а право, що не спирається на наукове підґрунтя, не може ефектив­но виконувати практичну роль регулятора суспільних відносин.

Ідеологічно-виховна функція. Загальна теорія держави і права є сис­темою поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів залежить від ідейної основи уявлень про державно-правові явища і може вельми відрізнятися. В умовах демократичного суспільства такими ідеями є верховенство права, примат прав і свобод людини і громадянина, законність і правопорядок як основа соціального буття, розбудова

Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права

правової і соціальної держави тощо. На підставі цих ідей теорія дер­жави і права орієнтує учасників суспільних відносин на повагу до прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, неухильне виконан­ня вимог законодавства, взаємну відповідальність людини і держави, підвищення правової культури та ін.

До функцій загальної теорії держави і права, які відображають особливості її наукового статусу та специфіку предмета, слід віднести узагальнюючу, інтеграційну та методологічну функції.

Виконуючи притаманну їй узагальнюючу функцію, теорія держави і права акумулює і систематизує висновки, зроблені іншими юридич­ними дисциплінами. Наприклад, аналізуючи дані історичних наук про розпад первіснообщинного ладу в деяких країнах, теорія держави і права узагальнює відомості про соціальні норми, які діяли у первіс­ному суспільстві, а також про процес формування права, його особли­вості і етапи, причини та шляхи виникнення держави. Використовую­чи положення галузевих наук про норми права, загальнотеоретична наука створює вчення про норму права, ЇЇ структуру, спеціалізовані норми права тощо.

Узагальнюючи наукові розробки окремих наук, теорія держави і права здатна забезпечувати свого роду «обмін» теоретичними здо­бутками між різними юридичними науками. Наприклад, вчення про правовідносини «визріло» усередині науки цивільного права, після чого було використано теорією держави і права для перенесення від­повідних загальнотеоретичних узагальнень в інші галузі юридичної науки.

Для загальної теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні понят­тя, що мають абстрактний характер, а також формулюються їх визна­чення, основні риси і загальні закономірності розвитку та функціону­вання. Ці поняття та їх визначення становлять каркас усієї юридичної науки, оскільки в концентрованій формі виводять спільні, найістотні­ші риси та ознаки головних державно-правових явищ.

Загальна теорії держави і права виконує й методологічну функцію. Як уже зазначалося, положення про закономірності розвитку державно-правових явищ, що розробляються цією наукою, її теоретичні конструк­ції та наукові прогнози є методологічною основою для дослідження усіма іншими юридичними науками своїх предметів. Непересічне зна­чення має єдина для всієї науки система юридичних понять, розробле-

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

на теорією держави і права. Без наукових категорій форми права, системи права та її складових, правовідносин, їх суб'єктів та об'єктів, юридичного факту, правопорушення тощо галузеві юридичні науки не зможуть плідно виконувати свої наукові завдання. Крім того, єдиний понятійний апарат є необхідною передумовою і складовою успішної законотворчої, правозастосовної, інтерпретаційної та іншої юридичної діяльності.

мттшттшшшш Контрольні запитання

1. Назвіть риси теорії держави і права як юридичної науки.

2. Назвіть елементи предмета теорії держави і права.

3. Наведіть приклади загальнотеоретичних понять і закономір­ностей, що охоплюються предметом теорії держави і права.

4. Охарактеризуйте загальні функції теорії держави і права

5. Охарактеризуйте власні (специфічні) функції теорії держави і права.

РОЗДІЛ 2 шшшшшшшвшшшшшшашшшшшшшшшшшшшшшштшш

___*. § 1. Методологія і методи в пізнанні держави і права Ступінь достовірності пізнавальної діяльності визначається як від­повідність… У наукознавстві методологіярозуміється як теоретична основа та способи організації пізнавального процесу, що…

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

Поняття держави •—__ § 1. Поняття та ознаки держави Характеризуючи державу, переважнна більшість філософів і юрис­тів сходиться на тому, що вона є необхідною формою…

Під принципами організації і діяльності державного апарату

До принципів організації і діяльності державного апарату належать такі: - поділ державної влади; - виборність вищих органів державної влади;

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

РОЗДІЛ 9 шшшшш—^ш—шшшшш^шяшшмшшшш

Поняття права

Основні підходи до праворозуміння

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові школи і на­прямки в дослідженні права. Коротко охарактеризуємо деякі з них. Школа природного права.В основу природно-правового розу­міння покладено ідею,… Узагальнюючи традицію природного права, редактори найпопуляр-нішої в світі антології з філософії права зазначають:…

Шшштшштштшт § 3. ОЗНЯКИ ПраВЗ

і 48 Розділ 9. Поняття права Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні та юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті…

И § 3. Правовий звичай

Частина третя. Загальне вчення про право Руська правда Ярослава Мудрого та ін. Сукупність правових звичаїв створювала… Правовим звичай стає тоді, коли він одержує санкцію (офіційне схвалення) держави. Правовими ставали не всі звичаї, а…

Галузевіпринципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом та методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права. Принципи галузей — це

Розділ 12. Принципи права

не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть зміню­ватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, со­ціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла становленню низки нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодавцем все ж стояла держава, тому основні умови трудового договору з праців­ником (розмір зарплати, строки договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою усередненими. В умовах ринкової організації еко­номіки основоположними принципами трудового права стають:

- свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного гро­мадянина свободу вибору місця роботи, форми і виду реалізації своїх здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудо­вих відносин при встановленні державою обов'язкового мінімуму прав найманого працівника;

- державний нагляд і контроль за умовами праці найманих праців­ників;

- принцип обов'язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги дисципліни і підпорядкування працівника організаторам ви­робництва в процесі праці;

- принцип оплати праці найманого працівника за її результатами відповідно до встановленого державою мінімуму оплати і договорів про працю;

- принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатнос­ті, а також матеріального забезпечення у разі безробіття, що зафіксо­вано на міжнародно-правовому рівні.

З часом зникли такі принципи цивільного права, як переважна охорона соціалістичної власності і її необмежена віндикація, принцип планування та ін., що вихолощували зміст галузі цивільного права. Водночас з'явилися принципи, сформульовані в процесі багатовікової історії розвитку тієї чи іншої галузі, які або не згадувалися взагалі, або мали другорядний, підпорядкований щодо названих вище принципів характер. Йдеться про принципи неприпустимості свавільного втручан­ня у сферу особистого життя людини та позбавлення права власності, рівності учасників цивільних правовідносин, свободи договору, повно­го поновлення порушеного стану суб'єктів цивільного права та ін.

Не могли не відбитися на змісті галузевих принципів відхід від класового тлумачення права, а також загальні тенденції до гуманізації ^{1 дем}ократизації правової системи в цілому.

Частина третя. Загальне вчення про право

Принципи правових інститутівдіють у межах однорідних сус­пільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іно­ді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Однак принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права.

Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві ко­респондує система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орі­єнтацією, зокрема:

- законність покарання у розумінні його конкретного прояву;

- визначеність покарання у вироку суду;

- обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку;

- гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізич­них страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

- індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання не­безпечності особи злочинця та характеру злочину.

Свої принципи притаманні інститутам цивільного процесу. На­приклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи:

- виконання судових рішень державними виконавцями;

- швидке і реальне виконання судових рішень;

- мирова угода у виконавчому провадженні;

- диспозитивність виконавчого провадження;

- повернення стягнення на майно боржника та ін.
Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідникам дійти

висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися із соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.

Шшшшшшшшшмшш Контрольні запитання

2. Наведіть класифікацію принципів права. 3. Які загальнолюдські (цивілізаційні) принципи діють у праві? 4. Назвіть загальні принципи права.

НОРМАТИВНА ОСНОВА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

РОЗДІЛ 14нни^вмні^^іннн

«_«_ § 1. Поняття та загальні ознаки норм права Як вже зазначалось у попередніх розділах підручника, право є нор­мативним… Шукаючи відповідь на це запитання, ми маємо згадати, що норма права є різновидом соціальних (суспільних) норм. їй…

П «■■■і.... ■■■■■■ § 2. Види норм права

Кожна норма в межах системи права має свою спеціалізацією, що зумовлює її своєрідність порівняно з іншими нормами права. Ця осо­бливість дозволяє класифікувати норми права за різними підставами.

Класичні та спеціалізовані норми права. Переважна більшість норм права спрямована на безпосереднє регулювання суспільних відносин. Такі норми закріплюють міру, зразок (еталон, стандарт) правомірної поведінки суб'єкта права (вони вказують на те, що з погляду права може, а чого не може робити особа) і тому їх іменують нормами-правилами поведінки. Так, правило поведінки закріплює норма ст. 116 ЦК України, що дозволяє учаснику господарського товариства брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину у вигляді дивідендів. Оскільки норми права традиційно асоціюються саме з правилами поведінки, їх часто-густо характеризують як класич­ні норми.

Проте в праві також існують норми, які зазвичай безпосередньо відносини між особами не регулюють (йдеться, наприклад, про норми-визначення, колізійні норми). Однак вони без всяких сумнівів є корис-228

Розділ 14. Норми права

«йми для правового регулювання: ці норми нібито обслуговують рми-правила _поведі_нки [ _в такий спосіб опосередковано беруть участь у регулюванні суспільних відносин. Ці некласичні, або нетипо­ві норми в літературі іменують спеціалізованими нормами права. Такі норми є досить неоднорідними за своїми характеристиками, змістом та цільовим призначенням і в свою чергу можуть бути поділені на окремі групи (див. § 4 цього розділу).

Регулятивні і охоронні норми права. За функціональною спрямо­ваністю класичні норми права поділяють на регулятивні і охоронні. Іншими словами, ця класифікація норм ґрунтується на поділі юридич­них функцій права на регулятивну та охоронну.

Регулятивні норми права — це норми, що здійснюють правове регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників права­ми і покладанням на них юридичних обоє 'язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб'єктів. Ці норми іно­ді іменують правоустановчими, оскільки їх роль у регулюванні сус­пільних відносин зводиться головним чином до встановлення суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Наприклад, ст. 75 СК Укра­їни зобов'язує дружину і чоловіка матеріально підтримувати один одного і надає право на утримання (аліменти) тому із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги.

Охоронні норми права — це норми, що здійснюють правове регу­лювання суспільних відносин шляхом встановлення складів правопору­шень і закріплення санкцій (мір юридичної відповідальності, право-відновлюючих заходів тощо). Призначення таких норм — охорона правомірних суспільних відносин, попередження суб'єктів права про обов'язок утримуватися від певної дії або бездіяльності, що порушують ці суспільні відносини, і можливі негативні наслідки порушення від­повідного обов'язку. Наприклад, ст. 186 КК України встановлює склад такого злочину, як грабіж, і закріплює покарання (санкцію) за його вчинення; відтак, вона забороняє вчинення грабежу і охороняє право­мірні майнові відносини, що випливають з права власності.

Зобов 'язальні, заборонні та уповноважу вальні норми права. За способом правового регулювання, який лежить в основі правила по­ведінки (зобов'язання, заборона чи дозвіл), регулятивні норми права поділяють на зобов'язальні, заборонні та уповноважувальні.

Зобов 'язальні норми права — це норми, що встановлюють юридич-^нии °бов 'язок особи вчиняти певні позитивні дії. Закріплення змісту обов'язкової поведінки досягається, як правило, за допомогою таких

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

термінів, як «повинен», «зобов'язаний», «має обов'язок». Наприклад згідно зі ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Заборонні норми права — це норми, що встановлюють юридичний обоє 'язок особи утримуватися від певних дій, тобто заборону на їх вчинення. Такі норми зазвичай розпізнаються завдяки термінам «не допускається», «заборонено», «не повинне», «не може бути». Так, від­повідно до ст. 216 СК України забороняється посередницька, комер­ційна діяльність щодо усиновлення дітей.

Уповповажувальні норми права — це норми, що встановлюють суб 'єктивні права, тобто дозвіл на здійснення уповноваженою особою тих чи інших активних дій. У тексті відповідних приписів часто-густо містяться такі терміни, як «має право», «може». Наприклад, ст. 35 СК України надає право нареченим обрати прізвище одного з них як спіль­не прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвища­ми. Уповноважувальні норми права надають суб'єктам свободу розпо­ряджатися своїми правами, однак не зобов'язують їх реалізовувати.

Слід зазначити, що поділ правових норм на зобов'язальні, заборон­ні та уповноважувальні певною мірою є відносним. Цей висновок грунтується на врахуванні двостороннього характеру кожної правової норми, яка передбачає для одних осіб певні уповноваження, а для ін­ших — відповідні їм обов'язки (заборони).

Імперативні і диспозитивні норми права. За методом правового регулювання (імперативний чи диспозитивний) класичні норми права поділяють на імперативні і диспозитивні.

Імперативні норми права — це норми, що містять категоричні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб 'єктів суспільних відносин і не можуть бути замінені за власним розсудом таких осіб іншими умовами. Наприклад, імперативними є всі норми КК. Якщо суб'єкти суспільних відносин відхиляються від імперативної норми і встановлюють для себе інші правила поведінки, то такі умови є не­чинними, неправомірними. Застосуванню в цьому разі все одно під­лягає правило, визначене нормою.

Диспозитивні норми права — це норми, що діють лише тоді, коли суб'єкти суспільних відносин своєю угодою не встановили інших умов власної поведінки. Диспозитивні норми — це свого роду запасний ва­ріант, який передбачено в праві на випадок, коли сторони не скориста­лися можливістю домовитися між собою про інший порядок врегулю­вання власних стосунків. Тому часто-густо правила диспозитивних

Розділ 14. Норми права

норм супроводжуються застереженнями на кшталт «якщо інше не встановлено договором», «якщо інше не встановлено домовленістю між ними». Наприклад, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором. Це означає, що сторони догово­ру можуть домовитися про інший момент набуття права власності, наприклад, про набуття права власності з моменту укладання договору або з моменту оплати товару. Проте у разі, коли сторони не досягли жодної домовленості щодо моменту набуття права власності, при регулюванні їх відносин застосовуватиметься правило, встановлене вст. 334 ЦК України.

Найчастіше диспозитивні норми можна зустріти у сфері приватного права. Стаття 6 ЦК України значно збільшила кількість диспозитивних норм, дозволивши сторонам у договорі за загальним правилом відсту­пати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. За цією статтею відступ не дозволяється, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного зако­нодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Абсолютно визначені та відносно визначені норми права. За сту­пенем визначеності варіанта поведінки, який пропонує правило, кла­сичні норми права поділяють на абсолютно визначені і відносно ви­значені.

Абсолютно визначені норми права — це норми, що з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права і обов 'язки адресатів та наслідки їх порушення. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує подібну норму, можливостей для роз­суду. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК України суддя при здій­сненні провадження у справі до судового розгляду зобов'язаний при­значити експертизу в разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Отже, власні міркування судді в цьому разі не мають жодного значення для застосування цієї норми.

Відносно визначені норми права — це норми, що не містять повних, вичерпних вказівок на умови їх дії, права і обов 'язки адресатів або зміст санкцій. Застосування таких норм у конкретних ситуаціях за­лежить від розсуду (дискреції) особи. Тому ці норми іменують також дискреційними. Наприклад, суддя може призначити експертизу в разі заявлення клопотання однією із сторін, однак подібне рішення в цьому разі він прийматиме за власним розсудом.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Залежно від характеру розсуду компетентного органу відносно ви­значені норми поділяють на три основні групи: ситуаційні, альтерна­тивні, факультативні.

Загальні і спеціальні норми права. Норми права залежно від обсягу (сфери) дії поділяють на загальні і спеціальні.

Загальні норми права — це норми, що поширюються нарід певних відносин у цілому. Наприклад, згідно зі ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Ця норма поширюється на всі відноси­ни, пов'язані з відшкодуванням майнової шкоди.

Спеціальні норми права — це норми, що встановлюються з метою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливос­тей будь-якого виду суспільних відносин, рід яких регулюється загаль­ною нормою права. Фактично спеціальні норми є винятком із загальних норм. Наприклад, відповідно до ст. 1187 ЦК України особа, яка здій­снює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Отже, ця норма встановлює особливості відшкодування майнової шкоди, що завдана джерелом підвищеної небезпеки, і на відміну від загального правила, встановле­ного ст. 1166 ЦК України, передбачає можливість відшкодування шко­ди і за відсутності вини.

Слід зазначити, що поділ норм на загальні і спеціальні є певною мірою умовним. Так, норми ЦК України, що регламентують відносини купівлі-продажу, є спеціальними щодо норм, що регулюють загальні умови зобов'язань. Проте вони є загальними щодо норм, які визнача­ють, наприклад, особливості роздрібної купівлі-продажу.

Норми матеріального та процесуального права. За належністю до таких складових системи права, як матеріальне та процесуальне право, класичні норми поділяють на норми матеріального та процесуального права.

Призначення норм матеріального права полягає в первинній ре­гламентації поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин. Вони визначають зміст первинних прав і обов'язків суб'єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Так, норми матеріального права закріплюють форми власності, правове становище майна і осіб, визначають по­рядок утворення і структуру державних органів, підстави і межі від­повідальності за правопорушення тощо. Об'єктом матеріального

Розділ 14. Норми права

права виступають господарські, майнові, трудові, сімейні та інші суспільні відносини.

Призначення норм процесуального права полягає в правовому регулюванні так званих організаційних суспільних відносин, забезпе­ченні процедур, форм реалізації або захисту норм матеріального права. Процесуальні норми завжди мають процедурний характер; вони адре­совані насамперед суб'єктам, наділеним державно-владними повно­важеннями щодо прийняття та застосування норм матеріального права. Ці норми містяться, зокрема, в ЦПК і КПК України.

Деякі інші класифікації норм права. За підсистемами права (підсис­тема публічного і приватного права), до яких належать правила поведін­ки, норми можна поділити на норми публічного і приватного права.

За галузями права, до яких належать правила поведінки, норми можна поділити на норми конституційного, цивільного, сімейного, трудового, адміністративного, кримінального, цивільно-процесуального, кримінально-процесуального права тощо.

За часом дії норми права поділяються на постійні та тимчасові. Постійні норми права — це норми, встановлені з невизначеним стро­ком дії. Вони діють до їх скасування або зміни. Переважна більшість норм є постійними (наприклад, такими є норми ЦК і КК України). Тимчасові норми права — це норми, встановлені тільки на певний строк (прикладом таких норм є приписи бюджету, які діють з 1 січня до 31 грудня календарного року).

§ 3. Структура норми права

Структура норми права— це внутрішня побудова норми, поділ її на складові (елементи).

В юридичній літературі висловлені різні погляди з приводу струк­тури норми права. Проте найбільш поширеною є думка про тричленну побудову юридичної норми. її прихильники пояснюють, що в нормі права насамперед перелічені умови, за яких вона підлягає застосуван­ню (гіпотеза); далі йде виклад самого правила поведінки (диспозиція); нарешті, в нормі міститься вказівка на наслідки невиконання цього правила (санкція). Іншими словами, будь-яка норма права може бути викладена у вигляді формули «якщо..., то..., інакше (а в іншому ви­падку...)». За виразним висловом, без диспозиції норма є неймовірною, без гіпотези — безглуздою, без санкції — неспроможною.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Гіпотеза — елемент норми права, що вказує на життєві обста­вини, за наявності та/або відсутності яких реалізується правило поведінки (диспозиція).

За допомогою гіпотези певний варіант поведінки, сформульований в нормі права, прив'язується до конкретного життєвого випадку, кон­кретного суб'єкта, часу і місця. Гіпотеза нібито «вдихає життя» у пра­вило поведінки і тому виступає необхідною умовою обов'язковості диспозиції.

Гіпотези можуть бути різних видів.

1. Залежно від того, з наявністю чи відсутністю життєвих обставин
пов'язується дія норми права, виділяють позитивні, негативні та змі­
шані гіпотези.

Позитивна гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обстави­ни, за наявності яких реалізується правило поведінки. Наприклад, згідно зі ст. 35 ЦК України повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за тру­довим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Негативна гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обстави­ни, за відсутності яких реалізується правило поведінки. Так, відповід­но до ст. 40 СК України шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.

Змішана гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обставини, коли за наявності одних і відсутності інших реалізується правило по­ведінки. Наприклад, за ч. 1 ст. 7 Закону України «Про статус суддів» на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Тут формулюються життєві обставини, що мають існувати. Водночас згідно з ч. 7 ст. 7 цього Закону не може бути суддею особа, яка має судимість. Іншими словами, для призначення суддею необхід­на відсутність судимості.

2. Залежно від кількості життєвих обставин, з якими пов'язується
дія норми права, виділяють прості, альтернативні та складні гіпо­
тези.

Проста гіпотеза — це гіпотеза, що визначає одну життєву об­ставину, за наявності (відсутності) якої діє диспозиція норми. На-

Розділ 14. Норми права

приклад, згідно з ст. 42 ЗК України у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку земельна ділянка може переда­ватись безкоштовно у власність або у користування об'єднанню власників.

Альтернативна гіпотеза — це гіпотеза, що визначає декілька життєвих обставин, за наявності (відсутності) хоча б однієї з них діє диспозиція. Так, відповідно до ст. 147 ЗК України у разі введення во­єнного або надзвичайного стану земельні ділянки можуть бути вилу­чені з мотивів суспільної необхідності.

Складна гіпотеза — це гіпотеза, що визначає декілька життєвих обставин, за одночасної наявності (відсутності) яких діє диспозиція. Прикладом такої гіпотези є ст. 125 ЗК України: забороняється присту­пати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у на­турі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

3. Залежно від того, чи сформульовані життєві обставини у вигля­ді вичерпного переліку, виділяють абсолютно визначені та відносно визначені гіпотези.

Абсолютно визначена гіпотеза — це гіпотеза, в якій життєві об­ставини, з наявністю (відсутністю) яких пов'язана дія норми, сформу­льовані у вигляді вичерпного переліку. Наприклад, згідно з ст. 108 Конституції України повноваження Президента України припиняють­ся достроково у разі відставки, неможливості виконувати свої повно­важення за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту, смерті.

Відносно визначена гіпотеза — це гіпотеза, в якій життєві обста­вини, з наявністю (відсутністю) яких пов'язана дія норми, сформульо­вані у вигляді невичерпного переліку. Так, відповідно до ст. З СК України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Диспозиція — це елемент норми права, що вказує на правило по­ведінки, якому повинні підкорятись учасники правовідносин.

Поза всяких сумнівів, диспозиція є серцевиною, стрижнем норми: саме за її допомогою впорядковуються суспільні відносини, в ній фор­мулюються права і обов'язки, яких набувають суб'єкти суспільних відносин.

1 • Залежно від кількості варіантів поведінки, які пропонує норма, виділяють безальтернативні та альтернативні диспозиції.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Безальтернативна диспозиція — це диспозиція, в якій суб'єкту пропонується лише один варіант поведінки. Наприклад, згідно з ст. 707 ЦК України покупець має право протягом чотирнадцяти днів обміняти непродовольчий товар неналежної якості у продавця на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо.

Альтернативна диспозиція — це диспозиція, в якій суб'єкту нада­но декілька можливих варіантів поведінки. Так, у ч. 1 ст. 708 ЦК Укра­їни встановлено, що покупець, якому продано річ неналежної якості, має право за своїм вибором вимагати: 1) безоплатного усунення недо­ліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення; 2) заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар; 3) відповідного зменшення ціни; 4) розірвання договору і повернення сплаченої за товар грошової суми.

2. Залежно від способу викладення правила поведінки виділяють прості, описові, відсильні, бланкетні та змішані диспозиції.

Проста диспозиція — це диспозиція, яка називає варіант поведін­ки, проте не розкриває його. Наприклад, у ч. 1 ст. 323 КК України встановлено відповідальність за спонукання неповнолітніх до засто­сування допінгу.

Описова диспозиція — це диспозиція, яка описує всі істотні ознаки поведінки. Так, у ст. 121 КК України передбачено відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне зніве­чення обличчя.

Відсильна диспозиція — це диспозиція, яка не викладає правило поведінки, а відсилає для його ознайомлення до іншої норми. Напри­клад, згідно зі ст. 22 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» посадовим особам податкової міліції для виконання покла­дених на них обов'язків надаються права, передбачені певними нор­мами цього Закону, а також деякими нормами Закону України «Про міліцію».

Бланкетна диспозиція — це різновид відсильної диспозиції, яка для розкриття змісту відсилає до інструкцій, правил та технічних норм. Наприклад, у ст. 287 КК України встановлено відповідальність за гру­бе порушення правил експлуатації транспорту, що убезпечують до­рожній рух, тобто відсилає до правил експлуатації транспорту.

Розділ 14. Норми права

Змішана диспозиція — це диспозиція, яка поєднує в собі способи викладення правила поведінки, характерні для інших видів диспозицій (наприклад, описової і відсильної).

3. Залежно від способу описання прав і обов'язків виділяють аб­
страктні та конкретні диспозиції.

Абстрактна диспозиція — це диспозиція, в якій правило поведін­
ки викладено в загальному вигляді. Наприклад, згідно з ст. 319 ЦК
України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які
не суперечать закону.
і Конкретна диспозиція — це диспозиція, в якій правило поведінки

сформульоване за допомогою спеціальних, індивідуалізованих ознак. Так, за ст. 127 КПК України при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред'явленні осіб і предметів для впізнання, відтворенні обстановки і обставин події, опису майна обов'язкова присутність не менше двох понятих.

4. Залежно від ступеня визначеності виділяють абсолютно визна­
чені та відносно визначені диспозиції.

Абсолютно визначена диспозиція — це диспозиція, яка з вичерпною конкретністю і повнотою встановлює права і обов'язки адресатів. На­приклад, згідно з ч. 1 ст. 165 ЦПК України свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення.

Відносно визначена диспозиція — це диспозиція, яка не містить повних і точних вказівок на права і обов'язки адресатів. Наприклад, у ст. 159 ЦПК України передбачено, що в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Санкція — елемент норми права, що встановлює невигідні наслід­ки на випадок порушення правила, визначеного в диспозиції.

Санкція є складовою, яка логічно завершує норму права: вона міс­тить вказівку на наслідки відхилення від диспозиції і є одним із засобів спонукання особи до додержання норми права. У літературі слушно зазначається, що без санкції правило поведінки може залишитися «мертвою літерою».

1. Залежно від характеру негативних наслідків, що настають за

і порушення правила, визначеного в диспозиції, можна виділити такі

санкції:

а) правовідновлюючі міри — санкції, спрямовані на відновлення

порушених прав і законних інтересів, виконання невиконаних або не-

алежним чином виконаних обов'язків, повернення до попереднього

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

стану. Прикладами таких санкцій є відшкодування шкоди, примус до виконання зобов'язання в натурі, визнання нормативного чи ненорма­тивного акта недійсним, визнання правочину недійсним, поновлення на роботі тощо;

б) міри юридичної відповідальності — санкції, що означають до­
даткові позбавлення особистого, організаційного або майнового харак­
теру, які настають унаслідок правопорушення. До цього різновиду
санкцій відносять штраф, конфіскацію, позбавлення волі, позбавлення
батьківських прав, оголошення догани, звільнення та ін.;

в) заходи попереджувального впливу (наприклад, арешт майна,
можливість перевести на попередню оплату покупця, який затримує
оплату);

г) власні правові втрати, тобто несприятливі наслідки, що вини­
кають через дії самого суб'єкта (наприклад, втрата права на судовий
захист або права на спадщину).

2. За сферою використання санкції поділяються, зокрема, на:
конституційно-правові (наприклад, визнання конституційним су­
дом закону таким, що не відповідає конституції);

цивільно-правові (визнання правочину недійсним, примусове ви­конання обов'язку в натурі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, стягнення неустойки та ін.);

адміністративно-правові (наприклад, попередження, штраф, по­збавлення спеціального права, наданого громадянинові, адміністра­тивний арешт);

дисциплінарні (винесення догани або звільнення з роботи);

кримінальні (позбавлення волі, виправні роботи, штраф, конфіс­кація).

3. За ступенем визначеності санкції можуть бути:
абсолютно визначеними, тобто такими, що чітко і вичерпно вказу­
ють на вид і міру державного примусу (наприклад, штраф у подвій­
ному розмірі);

відносно визначеними, тобто такими, що передбачають можливість застосування різних видів санкцій (наприклад, штраф або позбавлення волі) або їх різної міри (наприклад, позбавлення волі на строк від двох до п'яти років);

4. Залежно від кількості несприятливих наслідків, що загрожують
порушнику, санкції поділяють на:

прості — передбачають один невигідний наслідок (наприклад, штраф);

Розділ 14. Норми права

складні — передбачають одночасне застосування декількох неви­гідних наслідків (наприклад, позбавлення волі з конфіскацією майна);

альтернативні — передбачають декілька наслідків, один з яких може бути застосовано до правопорушника (наприклад, штраф або обмеження волі).

Вивчаючи структуру норми, слід ураховувати, що в зовнішніх формах права норма, як правило, будується за формулою «якщо — то» і представлена у складі двох елементів: гіпотези і диспозиції (регуля­тивна норма) або диспозиції і санкції (охоронна норма). Іноді вона взагалі обмежується однією диспозицією (наприклад, як у разі з низкою норм Конституції України).

.мш. § 4. Спеціалізовані норми права:

природа, особливості та значення в правовому регулюванні

У системі права існує значна за обсягом група правових норм, що не містять правила (моделі) поведінки. В теорії права ці некласичні правила називають спеціалізованими нормами права. їх існування зумовлено специфікою самого права. Вони мають певне самостійне значення в регулюванні суспільних відносин.

На відміну від класичного правила поведінки ці норми:

- виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому ре­гулюванні. Вони зазвичай не є самостійною нормативною основою для виникнення правовідносин і безпосередньо відносини між особами не регулюють. При регламентуванні суспільних відносин вони нібито приєднуються до регулятивних та охоронних норм права, утворюючи в сполученні з ними єдиний нормативний регулятор;

- позбавлені традиційної триелементної логічної структури, ха­рактерної для норм права як класичного припису, а мають нетрадицій­ну, нетипову структуру (тому часто ці норми іменують нетиповими).

Спеціалізовані норми є досить неоднорідними за своїм характером, змістом та цільовим призначенням. Вони можуть бути поділені на дві ^гРУпи: відправні норми та інші спеціалізовані норми.

Особливе призначення відправних норм полягає у встановленні ви­хідних засад, основ правового регулювання суспільних відносин. Завдяки Цим приписам визначаються цілі, завдання, принципи, межі та методи правового регулювання. Вони є носіями духу права і мають велике зна-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

чення як в нормотворчому процесі, так і при тлумаченні класичних норм права. Іноді їх іменують системоутворюючими нормами. До відправних належать норми-засади, норми-завдання, норми-принципи тощо.

Норми-засади — це норми, що закріплюють загальні засади, на яких ґрунтуються політична і правова системи. Наприклад, такі норми закріплюють засади конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного і державного життя, взаємовідносини дер­жави і особистості. Норми-засади зосереджено насамперед у консти­туції. Наприклад, ст. 1 Конституції України проголошує Україну суве­ренною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою держа­вою; ст. 2 визначає Україну як унітарну державу, а ст. 5 — як республі­ку. Стаття 15 Конституції України закріплює політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність суспільного життя в Україні.

Норми-завдання — це норми, які визначають завдання окремих інститутів або галузей права. Так, ст. 1 КК України встановлює завдан­ням цього кодексу правове забезпечення охорони прав і свобод люди­ни і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Стаття 1 СК України вбачає завданням правового регулю­вання сімейних відносин, зокрема, зміцнення сім'ї як соціального ін­ституту і як союзу конкретних осіб та утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї.

Норми-принципи — це найбільш загальні і стабільні імперативні вимоги, закріплені в праві, які є концентрованим виразом найважли­віших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цій системі права, і визначають її характер та напрямки подальшого розвитку. Так, ст. 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, а ст. 24 — принцип рівності; ст. З ЦК України проголошує принципи справедли­вості, добросовісності та розумності тощо. На відміну від інших спе­ціалізованих норм принципи в деяких випадках можуть виступати як безпосередня нормативно-правова основа вирішення юридичної спра­ви, наприклад, при виявленні прогалин у праві.

Інші спеціалізовані норми можна умовно поділити на дві підгрупи: системозберігаючі норми (колізійні і оперативні норми) та системо-спрощуючі норми (норми-дефініції, норми-строки, норми-презумпції, норми-преюдиції, норми-фікції та ін.).

Колізійні норми — це норми, що встановлюють правила вибору норми права, яка підлягає застосуванню за наявності розбіжності (зо-

Розділ 14. Норми права

крема, суперечності) між нормами, що регулюють однакові фактичні обставини. Ці норми допомагають подолати колізії в законодавстві, тому іноді їх іменують нормами-арбітрами. Так, у ст. 8 Конституції України констатовано, що Конституція України має найвищу юридич­ну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. У непрямій фор­мі ця стаття встановлює правило, що у разі розбіжності між нормами Конституції і нормами закону (іншого нормативно-правового акта) застосуванню підлягає норма Конституції.

Оперативні норми — це норми, спрямовані на введення в дію і при­пинення дії інших норм права. Наприклад, згідно з п. 4 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України щодо цивільних відносин, які ви­никли до набрання чинності ЦК України 2003 р., положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або про­довжують існувати після набрання ним чинності.

Норми-дефініції— це норми, які містять визначення правових категорій і понять. Наприклад, у ст. 202 ЦК України наведено визна­чення поняття правочину, одностороннього правочину та дво- чи ба­гатостороннього правочину. Стаття 11 КК України містить визначення поняття злочину, а ст. 364 — визначення поняття службової особи. Ці норми виконують головним чином орієнтаційну і інформаційну функ­ції в правовому регулюванні, допомагаючи в застосуванні тих норм права, в яких використані відповідні категорії і поняття. Відсутність норм-дефініцій у системі права позбавила б право ясності, ускладнив­ши процес його застосування.

Норми-строки — це норми, які містять правила обчислення строків. Наприклад, у ст. 69 ЦПК України встановлено, що перебіг процесуаль­ного строку починається з наступного дня після відповідної календар­ної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Ці норми допомагають правильно обчислити строки, з початком, зупиненням, поновленням, продовженням та закінченням яких класичні норми права пов'язують певні юридичні наслідки.

Норми-презумпції— це норми, які закріплюють припущення щодо існування або відсутності певних юридичних фактів. Наприклад, ЦК України встановлює презумпцію добросовісності та розумності пове­дінки особи, презумпцію винності особи, яка завдала шкоди, або пре­зумпцію недостовірності негативної інформації, поширеної про особу.

Норми-преюдиції— це норми, що виключають будь-яке оспорю­вання існування вже доведеного юридичного факту, який дістав оцін-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

ку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, згідно з ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Норми-фікції— це норми, які для цілей правового регулювання визнають існуючими ті юридичні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки. Так, відповідно до ст. 46 ЦК України фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.

Норми-презумпції, норми-преюдиції та норми-фікції допомагають у застосуванні тих класичних норм, в яких використовуються відпо­відні юридичні факти. Наприклад, презумпція добросовісності та ро­зумності поведінки особи допомагає у застосуванні норм, в яких вста­новлено правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснен­ня особою свого права.

... ■■■■!■...... ■■ § 5. Співвідношення норми права

і припису статті нормативно-правового акта

Способи викладення норми права в статтях нормативно-правового акта можуть бути різними. Іноді норму права може бути викладено в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються.

Це пов'язане з тим, що первинним елементом системи законодав­ства (аналогом норми права як первинного елемента системи права) є не стаття нормативно-правового акта, а нормативний припис. Саме він є зовнішньою формою норми права. Нормативні приписи розміщу­ються в статтях нормативно-правового акта. З огляду на практичні потреби, законодавець може вдаватися до різних комбінацій: напри­клад, розмістити в одній статті один нормативний припис, віддати перевагу комбінації «одна стаття та декілька приписів».

Таким чином, розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта, виникають залежно від об­сягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта. Наприклад, можуть існувати такі варіанти:

Розділ 14. Норми права

1) в одній статті нормативного акта викладено повністю один припис, тобто текстуально вони збігаються (так, ст. 116 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене в стані силь­ного душевного хвилювання);

2) в одній статті нормативного акта викладено два або більше нормативні приписи (наприклад, ст. 171 КК України містить вказівку на відповідальність як за перешкоджання законній професійній діяль­ності журналістів, так і за переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою). У цьому разі стаття поділяється на частини, пункти та інші складові;

3) в одній статті нормативного акта викладено частину припису, а інші його частини знаходяться в інших статтях або нормативних актах. Наприклад, ст. ст. 22,24-26 СК України містять умови укладан­ня шлюбу (гіпотеза), ст. 23 — право на укладання шлюбу (диспозиція), а ст. ст. 39 і 45 — наслідки недійсності шлюбу (санкція).

Контрольні запитання

1. Назвіть ознаки, що відрізняють норми права від інших со­ціальних норм.

2. Наведіть основні класифікації норм права.

3. Назвіть види гіпотез, диспозицій та санкцій норми права.

4. Виокремте групи спеціалізованих норм права і стисло оха­рактеризуйте кожну з них.

5. Назвіть можливі варіанти співвідношення норми права і при­пису статті нормативно-правового акта.

РОЗДІЛ 15 штшштшшшшшішштшшв—ш—шшшшттшшш

__- § 1. Поняття і структура системи права Поняттям «система» в будь-якій галузі пізнання визначається пев­на реально… Система права— це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація…

РОЗДІЛ 16 ■инннінннншннинні

___* § 1. Нормотворчість: поняття, функції, принципи Процес формування і розвитку єдиної системи правових приписів передбачає… Функції нормотворчості— це основні напрямки діяльності ком­петентних органів щодо встановлення, зміни або скасування…

РОЗДІЛ18і...................... ■... ■ти..... ■■■■ ■«тим т ■■■■■■■■ її

Систематизація нормативно-правових актів

■«-«і § 1. Поняття систематизації нормативно-правових актів

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність зі зведення нормативно-правових актів у впорядковану систему.

Першим завданням систематизації нормативно-правових актів є за­безпечення уніфікації національного законодавства — його приведен­ня до єдиної системи шляхом усунення розбіжностей і надання одно­манітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин.

Друге — не менш важливе — завдання систематизації випливає з того, що сучасна цивілізована держава гарантує кожній людині право знати свої права і обов'язки. В Україні цю норму закріплено в ч. 1 ст. 57 Конституції України. В умовах одночасної дії десятків тисяч нормативно-правових актів, засміченості системи законодавства нечинними, неузго-дженими, колізійними нормативними приписами громадянинові важко відшукати необхідні норми, аби реалізувати це конституційне право самостійно без організаційної і технічної фахової підтримки з боку суспільства. Систематизація є насамперед ефективним засобом реаліза­ції цього права шляхом забезпечення вільного і оперативного доступу громадян до всього масиву національного законодавства.

Об 'єктами систематизації виступають як система законодавства в ці­лому, так і її окремі частини (нормативно-правові акти, їх статті тощо).

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Суб'єкти систематизації поділяються на дві групи.

До першої групи входять спеціально вповноважені компетентні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Систе­матизація здійснюється ними на підставі повноважень, наданих право­вими актами.

Така систематизація називається офіційною. її результатами є при­йняття кодифікаційних нормативно-правових актів (насамперед кодексів, Основ законодавства), оприлюднення офіційних друкованих видань збірників законодавства (зазвичай під грифом уповноваженого міністер­ства або відомства), методичних посібників для органів влади та ін.

До другої групи належать приватні особи — громадяни та органі­зації. Систематизація здійснюється ними за власною ініціативою, за­звичай з метою методологічного забезпечення їх господарської, науко­вої, освітньої або іншої діяльності. До цієї групи входять також суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють систематизацію нормативно-правових актів з метою одержання прибутку від платного розповсюдження її результату.

Така систематизація називається неофіційною. її результатами є оприлюднення друкованих збірників, електронних комп'ютерних баз даних та ін.

Розвиток комп'ютеризації суспільного життя, приватної видавничої справи призводить до постійного збільшення частки неофіційної сис­тематизації. Слід зазначити, що в Західній Європі, зокрема у Франції, набула поширення практика створення провідними правознавцями — переважно в наукових цілях — навіть неофіційних кодифікацій зако­нодавства (в Україні на цей час створення кодексів є виключною пре­рогативою законодавчої влади).

Систематизація нормативно-правових актів здійснюється на під­ставі певної системи принципів — обов'язкових вимог до цього виду юридичної діяльності. До головних принципів систематизації відносять її повноту, доцільність, оперативність, безперервність, професіоналізм здійснення та ін. їх реалізація дозволяє суб'єктам систематизації до­сягти її мети — приведення нормативно-правових актів у впорядко­вану систему.

В сучасній юридичній практиці використовуються чотири способи досягнення цієї мети:

першим способом систематизації є збирання, фіксування в логічній послідовності, зберігання та підтримання нормативно-правових актів в актуальному стані;

Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів

другим — об'єднання нормативно-правових актів у збірники і зі­брання за спільними ознаками;

третім — об'єднання декількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид однакових суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без перероблення їх змісту;

четвертим — створення нового кодифікованого нормативно-правового акта внаслідок суттєвого перероблення змісту чинних нормативно-правових актів однієї галузі (підгалузі, інституту) законо­давства.

Відповідно до зазначених способів в юридичній науці виділяють чотири види (або форми) систематизації нормативно-правових актів: 1) облік; 2) інкорпорація; 3) консолідація; 4) кодифікація. Перші два види завжди здійснюються поза процесом нормотворення, два остан­ні — зазвичай у його межах.

Від систематизації слід відрізняти видання науково-практичних коментарів — до Конституції, кодексів, інших актів законодавства. Ці джерела мають велике значення для правильного вивчення і застосу­вання норм чинного законодавства фахівцями в галузі права, студен­тами юридичних вищих навчальних закладів та іншими громадянами, оскільки зазвичай вони опрацьовуються провідними правознавцями — науковцями, викладачами відповідних юридичних дисциплін, суддями вищих інстанцій. Вони не мають офіційного характеру, є джерелами наукового тлумачення, у практичній юридичній діяльності можуть використовуватися тільки разом з першоджерелами — текстами нормативно-правових актів.

§ 2. Облік, інкорпорація та консолідація як форми систематизації нормативно-правових актів

Облік нормативно-правових актів— це діяльність зі збирання, фіксування в логічній послідовності та зберігання нормативно-правових актів, підтримання їх у контрольному (актуальному) стані ³ Урахуванням усіх змін та доповнень, а також: зі створення спеціаль­них систем їх нагромадження і пошуку.

Головним завданням обліку є підтримання нормативно-правових актів у стані, що дозволяє оперативно одержувати необхідну правову !нформацію. Ретельний облік законодавства є необхідним для забез-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

печення готовності до застосування правових норм органами держав­ної влади та органами місцевого самоврядування, приватними юри­дичними та фізичними особами. Основною вимогою до організації обліку законодавства виступає забезпечення повноти та безпрогаль-ності інформаційного масиву, достовірності правової інформації, зруч­ності користування нею.

Засобами нагромадження та оброблення нормативної інформації можуть бути:

- спеціальні журнали, в яких реєструються нормативно-правові акти та усі зміни до них;

- картотеки, в яких кожному нормативно-правовому акту відпо­відає його картка, що містить повну інформацію про його видавця, галузь та підгалузь законодавства, внесені зміни тощо;

- електронні носії інформації (дискети, компакт-диски різних форматів, жорсткі диски комп'ютерів, електронні сервери), які завдяки своїм можливостям уміщують великий обсяг правової інформації аж до повних універсальних баз національного законодавства.

Цим засобам відповідають такі види обліку нормативно-правових актів, як журнальний, картковий та електронний.

Журнальний облік нормативно-правових актів, ураховуючи його обмежені технічні можливості, доцільно використовувати лише за умов невеликого інформаційного масиву.

Картковий облік зазвичай використовується в органах державної влади та великих організаціях.

Нові можливості електронного обліку нормативно-правових актів пов'язані з розширенням мережі Інтернет і спрощенням доступу до неї. Перевагами електронних баз правових даних є простота та швид­кість пошуку і одержання необхідної правової інформації, оператив­ність її оновлення та актуалізації нормативно-правових актів у разі внесення до них змін.

В Україні забезпечується безкоштовний доступ користувачів до баз національного законодавства на офіційних порталах Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, а також платний доступ до низки комерційних правових баз даних. Практикуючим юристам, іншим фахівцям у галузі права слід мати на увазі, що тексти нормативно-правових актів, розміщені в зазначених базах у мережі Інтернет або на компактних електронних носіях інфор­мації, не є офіційними, а відтак, можуть використовуватися виключно для довідкових цілей. Водночас у судів немає підстав для відмови 316

Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів

прийнятті та оцінюванні таких текстів як письмових доказів. Так, _ст 79 КАС України відносить до письмових доказів також електронні документи (в інших процесуальних кодексах України такої конкрети­зації немає). Але за наявності в паперовому або електронному вигляді офіційного тексту нормативно-правового акта слід додавати до справи саме цей текст.

Спеціальним офіційним видом обліку, що здійснюється уповно­важеними органами державної влади, є створення державних реєстрів нормативно-правових актів.

Так, в Україні згідно з Указом Президента України від 27 червня 1996 р. № 468/96 запроваджено Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів — автоматизовану систему збирання, нагромадження та опрацювання актів законодавства. Цей реєстр створено з метою за­безпечення додержання єдиних принципів ідентифікації нормативно-правових актів та ведення їх державного обліку в межах інформацій­ного простору України, утворення фонду нормативно-правових актів і підтримання їх у контрольному стані, надання інформації щодо них, забезпечення доступності, гласності та відкритості правової інформа­ції для користувачів.

До реєстру включаються чинні закони України, постанови Верхо­вної Ради України, укази та розпорядження Президента України, де­крети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, за­реєстровані в Міністерстві юстиції України нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, Національного банку України, міжнародні договори України, рішення та висновки Консти­туційного Суду України, а також нормативно-правові акти, видані до прийняття Акта проголошення незалежності України, що не втратили чинності та не суперечать законодавству України.

Ведення реєстру покладено на Міністерство юстиції України. Будь-яка юридична чи фізична особа може одержати копії еталонних текстів нормативно-правових актів з інформаційного фонду реєстру на елек­тронних чи паперових носіях. Нормативно-правові акти, включені до реєстру, постійно підтримуються Міністерством юстиції України в контрольному стані з урахуванням усіх змін та доповнень.

Державні реєстри нормативно-правових актів з окремих питань господарської та управлінської діяльності можуть утворюватися також відповідними органами виконавчої влади. Так, наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 8 червня 2004 р. за-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

тверджено Положення про Державний реєстр нормативно-правових актів з питань охорони праці.

Інкорпораціяявляє собою впорядкування нормативно-правових актів без зміни їхнього змісту шляхом їх зведення в єдині друковані видання (збірники, зібрання, довідники, періодичні видання та ін.) за хронологією та/або предметом регулювання.

Нові нормативно-правові акти або норми права в результаті інкор­порації не з'являються; втручання в тексти актів можливе лише на рівні редакційної правки.

Оскільки інкорпорація здійснюється поза процесом нормотворчос-ті, то виконуватися вона може як органами державної влади та органа­ми місцевого самоврядування (офіційна інкорпорація), так і юридич­ними особами в межах їх підприємницької діяльності, в наукових або навчальних цілях (неофіційна інкорпорація).

Офіційна інкорпорація являє собою підготовку та оприлюднення збірників і зібрань нормативно-правових актів органами, що їх видали, або спеціально уповноваженими на цю діяльність органами. В Україні уповноваженим видавцем збірників законодавства та кодексів України є Міністерство юстиції України. Такі видання обов'язково мають при­мітки «Офіційне видання» або «Офіційний текст», гриф відповідного органу державної влади і можуть використовуватися як офіційні дже­рела правової інформації. Юристам у практичній діяльності, виклада­чам, студентам у навчальних цілях бажано надавати перевагу саме таким друкованим виданням (звичайно, за умови їх перевірки на чин­ність та актуальність).

Неофіційна інкорпорація зазвичай здійснюється в межах підпри­ємницької діяльності упорядників та видавців, що діють відповідно до Закону України «Про видавничу справу».

В Україні найпоширенішими результатами інкорпорації є збірники та зібрання законодавства.

Збірники законодавства — це збірники нормативно-правових актів, об'єднаних за тематичною ознакою. Тексти актів у них наво­дяться в актуалізованому вигляді — із змінами та доповненнями на момент закінчення підготовки до друку (на першій сторінці або у ви­хідних даних має міститися інформація про те, станом на яку дату наводяться тексти документів). Допускається включення в такі збір­ники не повних текстів актів, а лише витягів з них, а також офіційних роз'яснень органів державної влади з питань застосування цих актів, рішень Конституційного Суду України, рекомендацій вищих спеціа-

Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів

пізованих судів, постанов та узагальнених правових позицій Верхо­вного Суду України.

Збірники законодавства в Україні зазвичай видаються на комерцій­них засадах. До офіційних джерел вони належать у разі їх видання під грифом Міністерства юстиції України або органів державної влади, з актів та роз'яснень яких складається збірник.

Зібрання законодавства — це систематизовані за хронологічною ознакою збірники нормативно-правих актів вищих (центральних) ор­ганів державної влади. Такі зібрання зазвичай мають офіційний харак­тер. Водночас тексти законодавчих актів не є об'єктами авторського права, отже, можливе видання й неофіційних зібрань за власною іні­ціативою видавництва або іншого суб'єкта видавничої справи.

Так, у Німеччині поширеною є практика видання друкованих зі­брань законів із роз'ємними частинами, що надає можливість актуалі­зувати тексти законів шляхом заміни частин, які втратили чинність, на нові. Причому видавці таких зібрань беруть на себе зобов'язання сво­єчасно постачати нові випуски передплатникам для самостійного оновлення (актуалізації) текстів. Таким чином, видавець і передплатник фактично стають партнерами в діяльності з інкорпорації законодавства. В Україні усталеної практики таких комерційних видань немає.

Щодо офіційних зібрань українського законодавства, то згідно з указами Президента України від 22 січня 1996 р. № 73/96 «Про ви­дання збірників актів законодавства України» та від 27 червня 1996 р. № 472/96 «Питання оновлення збірників актів законодавства України» визнано за необхідне, починаючи з 1996 р., видавати та оновлювати у зв'язку з розвитком законодавства збірники актів законодавства України, до яких мають вміщуватися закони України, постанови Верхо­вної Ради України, укази та розпорядження Президента України, по­станови та розпорядження Кабінету Міністрів України, що мають нормативний характер, нормативні акти міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади, які підлягають державній реєстрації. Офіційним видавцем цих збірників є Міністерство юстиції України. Видання матеріалів з оновлення збірників актів законодавства, як і са­мих збірників, здійснюється на роз'ємних аркушах. До зазначеного переліку актів також додаються рішення Конституційного Суду Укра­їни і міжнародні договори, що набули чинності для України.

Одним із перших кроків до офіційної інкорпорації законів України є розпочате в 1996 р. видання багатотомного зібрання «Закони Украї­ни», що містить закони, прийняті з липня 1990 р. Тексти законів у цьо-

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

му зібранні знаходяться в актуалізованому стані — із змінами та до­повненнями на дату видання відповідного тому. Планується також видання офіційного Зібрання законів України в десяти томах під гри­фом Міністерства юстиції України.

Консолідаціяє зведенням у єдиний нормативно-правовий акт де­кількох актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин без зміни їх змісту.

З наведеного визначення випливають такі ознаки консолідації:

по-перше, вона завжди є офіційною систематизацією, що здійсню­ється виключно в межах нормотворчої діяльності;

по-друге, нові норми права внаслідок її здійснення не з'являються, втручання в тексти нормативно-правових актів можливе лише на рівні редакційної правки;

по-третє, результатом консолідації є видання нового нормативно-правового акта;

по-четверте, з моменту набуття чинності консолідованим нормативно-правовим актом втрачають чинність попередні акти, що входять до його складу.

Практика систематизації законодавства шляхом консолідації нормативно-правових актів є поширеною в багатьох країнах. Саме консолідованими, а не кодифікованими актами є, наприклад, Соціаль­ний кодекс Німеччини, французькі Кодекс про працю, Кодекс ощадних кас,Дорожній, Сільськогосподарський, Податковий кодекси, Звід за­конів США, англійські консолідовані статути. В Україні консолідація нормативно-правових актів не практикується, наслідком чогоє гро­міздкість вітчизняного законодавчого масиву, повторюваність у ньому низки положень у різних актах.

і. § 3. Кодифікація та створення зводу

законів як особливі змістовні форми систематизації нормативно-правових

актів

Кодифікаціяявляє собою особливу змістовну форму системати­зації законодавства. Вона здійснюється шляхом перероблення та зве­дення правоих норм, що містяться в різних актах, у логічно узгодже­ний нормативно-правовий акт, котрий системно і вичерпно регулює певну сферу суспільних відносин, як правило, на галузевому рівні. 320

Розділ 18. Систематизація нормативпо-правових актів

Ознаками кодифікації є такі:

- як і консолідація, вона завжди є офіційною систематизацією, що здійснюється виключно в межах нормотворчої діяльності;

- результатом кодифікації (як і консолідації) є видання нового нормативно-правового акта;

- у процесі кодифікації з'являються нові елементи системи пра­ва — правові норми і навіть інститути, що принципово відрізняє коди­фікацію від інших форм систематизації;

- з набрання чинності кодифікаційним актом попередні акти, що регулюють аналогічні суспільні відносини, втрачають чинність по­вністю або в частині, що суперечить цьому акту.

Кодифікаційні акти становлять той фундамент, на якому будується нове законодавство. Вони впорядковують нормативно-правовий масив, усувають наявні суперечності, уніфікують правовий категорійний апарат, забезпечують єдність термінологічно-мовного оформлення за­конодавчих актів.

На відміну від результатів інших видів систематизації кодифікацій­ний акт не тільки впорядковує чинне законодавство, а й якісно його вдосконалює, методологічно «ушляхетнює». Досконалий кодекс сам по собі є свідченням високого рівня юридичної науки та нормотвор-чості в країні і водночас потужним поштовхом до подальших наукових досліджень відповідної галузі, розроблення та видання нових нормативно-правових актів на виконання його приписів. Підготовка до його видання зазвичай ведеться роками і навіть десятиріччями (так, нагромадження необхідного наукового потенціалу, підготовка та без­посереднє опрацювання Німецького цивільного уложення здійснюва­лися майже все XIX ст.).

За рівнем перероблення та оновлення правових норм історично склалися два основні методи кодифікації: кодифікація-компіляція та кодифікація-реформа.

Кодифікація-компіляція передбачає зібрання чинних правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму без істотних змін і до­повнень. Цей метод використовується в разі, якщо метою кодифікації є виключно спрощення та уніфікація законодавства. Багато відомих історії кодифікацій здійснено саме за цим методом. Серед них — Русь­ка правда, Соборне уложення 1649 р., Господарський кодекс України таін.

Кодифікація-реформа передбачає зібрання правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму із більш-менш значними

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

змінами і доповненнями (у тому числі принципово новими нормами). Цей метод є, безумовно, складнішим, довшим, передбачає більш ви­сокий рівень юридичної науки та нормотворчої майстерності. Він за­звичай використовується на етапах реформування суспільства, що передбачають одночасне реформування національної правової системи і досягнення не тільки суто юридичних, а й політичних цілей — утвер­дження та закріплення нових цивілізаційних стандартів, нового типу політичного режиму, принципово нових відносин власності тощо. Саме такими кодифікаціями є Французький цивільний кодекс 1804 р., Німецьке цивільне уложення 1896 р. Серед недавніх прикладів вітчиз­няних кодифікацій-реформ — новий Цивільний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України та ін.

Головними видами кодифікаційних актів є основи законодавства і кодекси.

Основи законодавства — це кодифікаційний акт, що містить най­більш загальні норми і визначає цілі та принципи правового регулю­вання певної групи суспільних відносин.

Основи законодавства зазвичай видаються в країнах з федератив­ною формою державно-територіального устрою і мають на меті уні­фікацію майбутніх однотипних законодавчих актів суб'єктів федерації. Саме тому такі кодифікації поширені, наприклад, у законодавстві Ро­сійської Федерації. У національній правовій системі України специ­фічною метою основ законодавства є затвердження найбільш загаль­них, принципових положень, що в подальшому мають стати стрижне­вими для нових законів.

Так, в Україні діють Основи законодавства про культуру, про охо­рону здоров'я, про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання. Усі вони стали фундаментом для опрацювання і видання відпо­відних законів та підзаконних актів. Ці нормативно-правові акти за­тверджені законами України і містять норми прямої дії.

Кодекс — це єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, вну­трішньо узгоджений нормативно-правовий акт, що забезпечує на на­уковій основі повне, узагальнене та системне регулювання суспільних відносин у відповідній галузі або підгалузі законодавства.

На цей час чинними є 20 кодексів України: Цивільний, Сімейний, Земельний, Житловий, законів про працю, Господарський, Криміналь­ний, про адміністративні правопорушення, Бюджетний, Митний, Ци­вільний процесуальний, адміністративного судочинства, Господарський процесуальний, Кримінально-процесуальний, Кримінально-виконав-

Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів

чий Повітряний, Лісовий, про надра, Водний, торговельного море­плавства. Законодавча діяльність з кодифікації законодавства є без­перервною. На стадії опрацювання перебувають проекти Трудового, Податкового, нового Кримінально-процесуального кодексів України, а також змін до чинних.

Кодекси є важливим чинником стабільності системи законодавства, національної правової системи взагалі. Діють вони зазвичай протягом багатьох років. Норми інших нормативно-правових актів, навіть за­конів, не мають суперечити відповідним кодексам. Пряму вказівку на це можна знайти в текстах деяких кодексів України. Так, відповідно до ч. 2 ст. З ЗК України земельні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України якщо суб'єкт пра­ва законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Причому обидва проекти розглядаються Верховною Радою України одночасно. Зазначеними нормами законо­давець визначає особливе місце кодексів у системі законодавства, за­безпечує стабільність правового регулювання. Водночас більшість українських кодексів таких норм не містять.

Основними видами кодифікацій є галузева і спеціальна.

Галузева кодифікація здійснюється на рівні певної галузі законо­давства, її результатами в Україні є видання, наприклад, Цивільного, Кримінального, Сімейного, Цивільного процесуального кодексів.

Спеціальна кодифікація здійснюється в межах певної підгалузі за­конодавства. Внаслідок проведення цього виду кодифікації в Україні видані, наприклад, Митний, Бюджетний, Повітряний кодекси.

Слід мати на увазі, що термін «кодифікація» застосовується в юри­дичній практиці й в іншому значенні — як діяльність із актуалізації текстів нормативно-правових актів шляхом внесення до них прийнятих У процесі нормотворення змін і доповнень. Таку діяльність прийнято називати поточною кодифікацією, хоча до власне кодифікації як осо­бливої змістовної форми систематизації нормативно-правових актів вона не має відношення.

Особливою формою систематизації законодавства є створення зводу законів — зібрання в одному виданні всього чинного законодавства Держави, об'єднаного за хронологічним або тематичним принципом. Цей систематизований акт відрізняється чотирма головними ознаками:

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

по-перше, він завжди є офіційною публікацією актів законодавства оскільки видається від імені та за дорученням органу законодавчої влади;

по-друге, звід законів має пріоритет перед усіма попередніми офі­ційними публікаціями законів, містить їх чинну редакцію;

по-третє, він є зібранням усіх чинних законів без винятку (а не кодифікацією за галузевим принципом);

по-четверте, цей вид систематизації передбачає велику попередню законотворчу роботу з узгодження норм законодавства, заповнення прогалин у ньому, скасування застарілих норм, об'єднання законів, що регулюють однакові питання, в єдині законодавчі акти тощо.

Діяльність з опрацювання зводу законів має властивості інкорпо­рації, консолідації та кодифікації, посідає окреме, особливе місце серед інших результатів систематизації, може вважатися його ідеальним типом. Робота з підготовки і видання зводу законів є тривалою, важкою, передбачає надзвичайно високий рівень юридичної науки та законо­творчої майстерності.

При цьому історії юриспруденції відомі й реальні приклади ви­дання таких універсальних актів. Першим з них вважається давньо­римський Звід законів Юстиніана (у XII ст. названий глосаторами Согриз ]игіз сіуіііз — Звід цивільних законів). У історії вітчизняного права першим і найвідомішим повноцінним актом такого типу був Звід законів Російської імперії 1833 р. Він складався з 16 томів, об'єднував за тематичними принципами всі закони Російської імперії, починаючи з Соборного уложення 1649 р., і був визнаний єдиним чинним законо­давством країни. Видатний російський правознавець М. Сперанський, який фактично керував робочою групою з його створення, зазначав, що звід може бути тільки «загальним складом законів і обіймати всі частини законодавства в усій їх сукупності».

Слід зазначити, що кодифікації є важливим показником рівня про­гресу людства, взірцем правової думки. Почесне місце в скарбниці світової культури посідають перший з видатних кодексів — вавілон­ський Кодекс Хаммурапі, оригінал якого зберігається у вигляді базаль­тової стели в найвідомішому європейському музеї — Луврі, римські Закони XII таблиць та Согриз _іигі§ сіуіііз, пам'ятник середньовічної вітчизняної правової думки Руська правда, славнозвісні кодифікації XIX ст. — Французький цивільний кодекс, відомий як Кодекс Напо-леона, Німецьке цивільне уложення, Звід законів Російської імперії та ін. Ці зразки систематизації законодавства є видатними пам'ятками не тільки юридичної думки, а й світової цивілізації взагалі.

Розділ 18. Систематизація нормативно-правових актів

Контрольні запитання

1. За якими критеріями систематизація нормативно-правових актів поділяється на офіційну та неофіційну?

2. В які способи здійснюється систематизація законодавства?

3. Які види обліку нормативно-правового матеріалу викорис­товуються в юридичній практиці?

4. За якими ознаками інкорпорація нормативно-правових актів відрізняється від її консолідації?

5. У чому полягає особливість кодифікації як форми система­тизації законодавства?

Розділ 191 і——

Юридичні колізії

—«—«і § 1. Поняття юридичних колізій та їх види

У правознавстві питання про юридичні колізії традиційно пов'язують з проблемою неузгодженостей правової системи. Вчені ведуть мову про існування у сфері правового регулювання двох видів неузгодженостей (суперечностей): матеріальних та формальних.

Матеріальні неузгодженості в правовій системі мають об'єктивну природу і пов'язані насамперед із впливом на право зовнішніх (неюри-дичних) чинників. Прикладами таких суперечностей є неузгодженос­ті між нормами права і суспільними відносинами, які вони покликані регулювати. Так, через природний дінамізм соціальних відносин пра­во може відставати від суспільного життя, а може випереджати його. Досить поширеними є також суперечності між нормами права та ін­шими соціальними нормами (моральними, релігійними та звичаєвими нормами). Наприклад, норми права можуть вимагати певної поведінки, яка є неприйнятною для віруючих деяких конфесій (так, у деяких дер­жавах свідок перед його допитом у суді має присягнутися на Біблії). Усунути всі ці неузгодженості просто неможливо.

Формальні неузгодженості — це суперечності усередині правової системи, які мають суб'єктивну природу і зазвичай виникають уна­слідок інтелектуальних помилок суб'єктів права, порушень правил юридичної техніки. Формальні суперечності призводять до порушень цілісності, внутрішньої узгодженості та єдності правової системи. 326

Розділ 19. Юридичні колізії

На нашу думку, терміном «юридична колізія» доцільно позначати лише формальні неузгодженості в правовій системі.

У правовій системі існують різні види юридичних колізій.

Залежно від правових форм діяльності, під час здійснення яких виникають юридичні колізії, можна говорити про:

- колізії в правотворчості (наприклад, колізії між різними нормативно-правовими актами);

- колізії в правозастосуванні (колізії між різними правозастосов-ними актами, колізії між нормативно-правовими актами і правозасто-совними актами);

- колізії в тлумаченні права (колізії між різними актами тлумачен­ня, колізії між нормативно-правовими актами і актами тлумачення, колізії між правозастосовними актами і актами тлумачення).

Залежно від характеру зв 'язку з правом юридичні колізії поді­ляють на:

- колізії в праві, тобто колізії між правовими нормами;

- колізії між правом та іншими елементами правової системи (колізії між правом і правосвідомістю, колізії між правом і реалізацією права);

- колізії між: іншими елементами правової системи (наприклад, колізії між юридичною наукою і юридичною практикою).

Один з найпоширеніших видів юридичних колізій — це колізії в праві. Вони часто-густо можуть бути охарактеризовані як дефекти в праві, тобто як порушення, деформації логіко-структурної побудови і розвитку системи права та його елементів. До дефектів у праві, крім колізій, відносять також зайве дублювання норм права, прогалини у праві, нераціональне розташування правових норм, логічну недо­сконалість правових конструкцій тощо. Зрозуміло, що боротьба з цими недоліками є одним із важливих завдань, що стоїть перед суб'єктами правотворчості.

Колізії в праві у свою чергу можуть бути поділені на:

- колізії в законодавстві (тобто колізії між нормами права, закрі­пленими в законодавстві);

- колізії між: нормами, закріпленими в законодавстві, та нормами, закріпленими в інших джерелах права (суперечності між законодав­ством та правовими звичаями, нормативно-правовими договорами, правовими прецедентами);

- колізії між: нормами права, закріпленими не в законодавстві (су­перечності між правовими прецедентами).

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

З огляду на те, що законодавство є основною формою вітчизняно­го права, саме колізії у законодавстві виступають найбільш поширеним різновидом колізій в праві України. Тому саме вони знаходяться в цен­трі уваги вчених і практиків.

—»_*_ § 2. Колізії в законодавстві, їх види

Відомо, що законодавство є високоорганізованою, цілісною систе­мою, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки, як гнучкість, гармоній­ність та несуперечність усіх її елементів. Водночас слід зазначити, що чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, притаманна пев­на неузгодженість. Одним з видів такої неузгодженості є колізії у за­конодавстві. Сформулюємо їх основні ознаки.

1. Колізії в законодавстві існують тільки між нормами права, за­кріпленими в законодавстві. Вони не можуть виникати між нормами, вираженими в інших джерелах права, між нормою права і актом її тлумачення, а також між актами тлумачення.

2. Колізії в законодавстві виникають з приводу регулювання нор­мами одних фактичних обставин. Як би не відрізнялися між собою норми права, вони не можуть створювати колізію, якщо покликані регулювати різні суспільні відносини, присвячені різним питанням.

3. Колізії в законодавстві існують у разі, коли норми права пропо­нують різне регулювання одних фактичних обставин. Тому колізію часто-густо характеризують як розбіжність (невідповідність, супе­речність) між нормами.

Отже, для виявлення колізії в законодавстві необхідно (а) устано­вити розбіжність (суперечність) принаймні між двома нормами права, закріпленими в законодавстві, та (б) переконатися в тому, що ці норми регулюють ті самі питання.

Таким чином, колізії у законодавствіє різновидом юридичних колізій, що виникає за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між нормами права, які закріплені в законодавстві та регулюють од­ні фактичні відносини.

Для українського законодавства найбільш поширеними є темпо-ральні, ієрархічні та змістовні колізії.

Темпоральна (часова) колізія — це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання декількох норм права.

Для подолання такої колізії необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію неузгоджених нормативних 328

Розділ 19. Юридичні колізії

актів У часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та порядок призупинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії.

Загальним правилом, що використовується для подолання таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того самого пи­тання скасовує дію попередніх. Тому в разі неузгодженості застосу­ванню підлягає норма права, яка є більш пізньою. Наприклад, згідно з ч. З ст. 144 ЦК України до моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Проте ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» встановлювала, що до момен­ту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учас­ників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше ЗО відсотків вказаного в установчих документах вкладу¹. У такій ситуації застосу­ванню підлягає норма ЦК, оскільки вона була прийнята пізніше.

Ієрархічна (субординаційна) колізія — це колізія, що виникає вна­слідок регулювання одних фактичних відносин нормами, що мають різну юридичну силу.

Різна юридична сила норм права зумовлюється тим, що вони міс­тяться в нормативно-правових актах, які знаходяться на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства. Тому подолання ієрархічних колізій неможливе без з'ясування ієрархічної (вертикаль­ної) структури законодавства України. Ця структура залежить від місця, що посідають органи, які видають ці акти, в механізмі держави. Місце акта в ієрархічній структурі законодавства визначається також специфічним змістом самого джерела права, що відрізняє його від інших актів, прийнятих тим самим правотворчим органом.

Загальне правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу.

Законодавчо встановлено, наприклад, ієрархічний статус Консти­туції України (в її ст. 8 передбачено, що «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти при­ймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй»). Це означає, що в разі суперечності між нормами Конституції та нормами

Ця суперечність існувала в законодавстві протягом трьох з половиною років ¹ У^^а Усунута лише після прийняття Закону України від 27 квітня 2007 р. № 997-У, ии вніс зміни до ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» і привів її У відповідність до норм ЦК.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

будь-яких інших нормативно-правових актів мають застосовуватися саме норми Конституції.

Змістовна колізія — це колізія, що виникає внаслідок часткового збігу обсягів регулювання декількох норм права.

Специфіка подібних колізій пов'язана з поділом норм права на за­гальні і спеціальні. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах певного виду відносин цього роду і встановлюють для нього певні особливості по­рівняно із загальним правилом. Змістовні колізії випливають з цілей законодавця врахувати особливості специфічних відносин шляхом створення для їх урегулювання спеціальних норм. Іншими словами, причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.

При конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм слід керуватися правилом: спеціальний закон скасовує дію загального. При­кладом загальної і спеціальної норм можуть бути ст. 1166 і ст. 1187 ЦК України, що встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди в за­гальних випадках (ст. 1166) та відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187). У разі, коли шкода заподі­юється автомобілем (джерелом підвищеної небезпеки), на регулюван­ня відносин претендують обидві статті, які встановлюють різні правила (головна відмінність тут полягає в тому, що ст. 1187 передбачає мож­ливість відшкодування шкоди і за відсутності вини, тоді як ст. 1166 пов'язує відшкодування лише з наявністю вини). Згідно з наведеним колізійним правилом застосуванню в цій ситуації підлягає спеціальна норма — ст. 1187 ЦК.

Існують також і так звані складні випадки, коли неузгодженість між нормами права зумовлена одночасним існуванням (збігом) декількох видів колізій.

Так, при збігу темпоральноїта ієрархічної колізій, що виникає вна­слідок більш пізнього введення в дію норми, яка має меншу юридичну силу, пріоритет віддається нормі, яка має вищу юридичну силу, хоча іі прийнято раніше.

У разі збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає вна­слідок більш пізнього введення в дію загальної норми, пріоритет від­дається спеціальній нормі, хоча її прийнято раніше.

При збігу ієрархічної іь змістовної колізій, коли загальна і спеці­альна норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, пере­вага повинна віддаватися спеціальній нормі, навіть якщо вона має

Розділ 19. Юридичні колізії

меншу юридичну силу. Проте якщо нижчий орган вийшов за межі єї компетенції (тобто не уповноважений видавати спеціальні норми, а відтак, вирішувати питання по-іншому), повинна діяти загальна норма вищої юридичної сили.

Найскладніший випадок — збіг темпоральної, змістовної їді іерар-хічної колізій. З огляду на те, що час прийняття норми «програє» як юридичній силі, так і статусу норми як спеціальної, то подолання ко­лізії в цій ситуації відбувається за правилом, що діє у разі збігу ієрар­хічної і змістовної колізій.

—м,и_И.м . ■ § 3. Способи зменшення колізійності законодавства

Завдання зменшення колізійності законодавства зазвичай вирішу­ється трьома способами: шляхом попередження (запобігання), подо­лання та усунення колізій.

Способи зменшення колізійності законодавства — це конкретні прийоми, засоби і процедури їх попередження, подолання та усунення.

Попередження колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють запобігати їх появі ще на стадії підготовки, прийняття і введення в дію Нормативних актів до набуття ними чинності. Таке розуміння цілком вписується в традиційне визначення терміна «попередити», тобто за­здалегідь вжитими заходами перешкодити чому-небудь здійснитися, настати, запобігти.

Для попередження всіх видів колізій — необхідне, зокрема, фор­мування єдиного концептуального праворозуміння на засадах визнання принципу верховенства права, подолання правового нігілізму, додер­жання принципу плановості законотворчої і нормотворчої діяльності. Важливе значення для попередження колізій має суворе додержання правил законодавчої техніки, наприклад, послідовне узгодження про­ектованих норм із системою чинних норм права. Для цього необхідно приділяти першочергову увагу конструюванню ієрархічних і горизон­тальних зв'язків нормативних приписів на стадіїїх проектування, не Допускати включення в акт взаємовиключних приписів, розміщувати загальні і спеціальні норми в одному нормативному акті, законодавчо фіксувати зв'язки між загальними і спеціальними нормами.

Подолання колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють пере­вороти колізію в конкретному випадку в процесі правозастосування.

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлума­чення закону і застосування правоположень. Вони утворюють колізій­ний механізм, що повинен включати всі перелічені вище способи і давати можливість у конкретному випадку зменшити шкідливий вплив прорахунків і недбалості законодавця.

Колізійні норми є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору правової норми, яка підлягає за­стосуванню при наявності розбіжності між нормами права, які закріп­лені в законодавстві і регулюють однакові фактичні обставини. При­кладом колізійних норм є п. 19. 6 ст. 19 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», який встановлює, що «закони та інші нормативно-правові акти діють у час­тині, що не суперечить нормам цього Закону».

Багато з колізійних правил на сьогодні є правоположеннями, тобто стійкими типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм, які реально набувають рис загальних правил (ними є всі загальні пра­вила подолання колізій, які ми наводили в § 2). Колізійні правила про­існували як правоположення протягом багатьох століть та за своєю чіткістю не поступаються правовим нормам.

Тлумачення може бути засобом подолання колізії в тому разі, якщо вибір між конфліктуючими нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм і правоположень або їх недостатньо (наприклад, при колізії спеціальних норм). Запропоновані варіанти тлумачення надалі (після їх визнання на практиці і кількаразового одноманітного засто­сування) можуть набувати характеру правоположень.

Усунення колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють зняти колізії взагалі. Основним способом їх усунення є нормотворчість. Завдяки нормотворчості може бути змінена одна або всі з конфлікту­ючих норм. Крім того, нормотворчість може передбачати скасування однієї з норм, що знаходяться у суперечності, або скасування всіх норм, що знаходяться у суперечності, і прийняття нової норми. Слід наголо­сити, що для усунення колізій важливе значення має кодифікація, ре­зультатом якої повинне бути створення єдиного, логічно цілісного, внутрішньо узгодженого нормативного акта.

Крім нормотворчості, усунення колізій може відбуватися також завдяки визнанню судами нормативних актів неконституційними, незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої

Розділ 19. Юридичні колізії

юридичної сили (наприклад, такі рішення можуть приймати Консти­туційний Суд України і адміністративні суди).

Контрольні запитання

1. Назвіть види юридичних колізій, що існують у правовій системі.

2. Сформулюйте загальне правило подолання темпоральних колізій.

3. Сформулюйте загальне правило подолання ієрархічних ко­лізій.

4. Сформулюйте загальне правило подолання змістовних колі­зій.

5. Назвіть основні засоби усунення колізій в законодавстві.

 

Частина п'ята

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА Правові відносини

мгшпитаїптгш § 1. Поняття та риси правових відносин

Відносини, в яких учасники суспільних відносин виступають но­сіями прав і обов'язків відповідно до норм права, становлять одну з найважливіших сфер суспільного життя. Правовідносини виникають, змінюються або припиняються скрізь, де діє право. Вони супроводжу­ють людину протягом усього її життя. Правовідносини є юридичним виразом різноманітних суспільних відносин, вони виникають на осно­ві економічних, політичних, моральних, духовних, майнових, культур­них та інших відносин за допомогою врегульовання їх правом. Так, фактичні сімейні відносини в результаті їх правового урегулювання набули виразу шлюбно-сімейних правовідносин, економічні — госпо­дарських, політичні —- відносин з управління державними справами.

Правова регламентація відбувається щодо найбільш важливих від­носин, які мають істотне значення для суспільства і держави (це від­носини з реалізації владних повноважень органами держави, з при­воду реалізації та захисту прав і свобод громадян, трудові, майнові, шлюбно-сімейні відносини тощо). Проте воля держави не може прин­ципово змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Коли б це було можливим, суспільство без зайвих зусиль за допомогою процесу нормотворчості позбулося б багатьох своїх про­блем і вирішило всі свої невідкладні питання.

Роль права обмежується регулюванням та стабілізацією суспіль­них відносин. Держава за допомогою законів може або прискорюва­ти динаміку окремих суспільних відносин, розкриваючи простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій, або, навпаки, стриму­вати, обмежувати негативні зв'язки і процеси. Наприклад, джерелом

Розділ 20. Правові відносини

ринкових відносин в Україні є не закони, які сприяють підприємниць­кій діяльності, а реальні життєві процеси, що визрівають в суспіль­ному житті.

Правовідносини— це суспільні відносини, які с юридичним ви­разом фактичних суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої сторони виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги, що охороняються державою.

Найхарактернішими ознаками правовідносин як особливого виду суспільних відносин є те, що:

1) це суспільні відносини, які виникають тільки між людьми та їх об'єднаннями і безпосередньо пов'язані з їх діяльністю та поведінкою. Власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у відно­синах з іншими людьми. Він може продати, подарувати, віддати майно у володіння іншої особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій;

2) це ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети. Сучасне українське право виражає загальнолюдські прин­ципи, захист яких є ідеологією нашої держави і суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціаль­на спрямованість державної політики щодо найуразливіших прошарків суспільства, відродження духовності і національної культури — все це ідеологія українського суспільства і держави, яка втілена в правових нормах і правовідносинах;

3) вони виступають юридичним виразом економічних, політичних, сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що скла­лися на їх фунті. Так, існують економічні відносини і правовідносини, що склалися у зв'язку з правовим регулюванням господарської діяльності суб'єктів права, які неминуче впливають на економічні відносини;

4) вони виникають, припиняються або змінюються на основі пра­вових норм, які впливають па поведінку людей і через неї реалізують­ся. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву спроможність та ефективність. В той же час дія принципу «дозволено все, що не заборонено законом» зменшує жорстку залеж­ність правовідносин від правових приписів. У господарських відноси­нах нерідко виникають ситуації, що прямо не врегульовані норматив­ними актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону.

Частина п 'ята. Реалізація права

А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб'єкти правовідносин керуються загальноправовими принципами справедли­вості, доброчесності, розумності тощо;

5) суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов 'язками. Сторони в правовідносинах ви­ступають як уповноважені і зобов'язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов'язків інши­ми. Носій суб'єктивного права — особа уповноважена, а носій юри­дичного обов'язку — зобов'язана. Наприклад, кредитор є уповнова­женою особою, а боржник — зобов'язаною;

6) взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб'єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоордино­вані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних від­носинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно: а) поіменно, коли суб'єкти права названі своїм повним ім'ям (для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, в шлюбно-сімейних відносинах особи, які беруть шлюб, попередньо визначені у заяві про реєстрацію шлюбу; в правовідносинах з перевезення ванта­жів попередньо визначені замовник і транспортна організація — пере­візник; б) за визначенням ролей — у даному разі поіменне (реквізитне) визначення суб'єктів не має значення, вказуються тільки їхні ролі: про­давець — покупець, пасажир — перевізник, замовник — виконавець;

7) вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов'язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю. Для виникнення окремих правовідносин необхідне волевияв­лення всіх учасників (наприклад, укладання шлюбу, оренда майна, субпідрядні роботи), існують також правовідносини, для виникнення яких достатньо волевиявлення однієї особи (наприклад, порушення кримінальної справи уповноваженою особою). Вольовий характер правовідносин проявляється і в тому, що вони відображають зміст правового припису, реалізацію якого вони забезпечують;

8) охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні
відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов закон­
ності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідноси­
ни, які є в суспільстві.

До складу правовідносин включають суб'єктів і об'єкти правовід­носин та їх юридичний зміст (сукупність прав і обов'язків сторін)

Розділ 20. Правові відносини

§ 2. Види правових відносин

Правовідносини є досить багатоманітними і можуть бути класифі­ковані за різними критеріями на окремі види.

Правовідносини, в яких реалізація суб'єктивних прав однієї особи можлива лише через виконання обов'язків іншою особою, в юридичній літературі називаються відносними. В таких правовідносинах поведін­ка суб'єктів права залежить від волі обох сторін і впорядковується відповідно до вимог правової норми, наприклад, поведінка покупця і продавця при купівлі-продажі товарів. Відносини, засновані на мож­ливості безпосереднього використання суб'єктом своїх суб'єктивних прав без втручання інших суб'єктів у сферу його діяльності, назива­ються абсолютними. Наприклад, відносини, побудовані на можливос­ті власника розпоряджатися своїм майном, або загальна вимога до­держуватися заборон (не вбивати, не грабувати та ін.) повністю зале­жать від самої особи.

Правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін. Наприклад, відносини, пов'язані з прийомом на ро­боту, звільненням з роботи працівника власником або уповноваженим ним органом, — це трудові правовідносини; відносини, пов'язані з укладенням угоди про надання банком кредиту фермеру — це цивіль­ні правовідносини; відносини з виконання Державного бюджету орга­нізаціями та установами — це фінансові правовідносини тощо.

За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних до­зволів і втілюються в правомірних діях суб'єктів, регулюючи відповід­ні суспільні відносини (наприклад, на основі відносин, пов'язаних з користуванням комунальними послугами, виникають правовідноси­ни з своєчасної сплати за них).

Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом вчинення суб'єктами правопорушень (наприклад, на­кладання штрафу у зв'язку з перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості).

Слід також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові правовідносини. Матеріально-правові правовідносини виникають на основі норм матеріального права, їх змістом є права і обов'язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права

Частіша п'ята. Реалізація права

на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку. Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального права і ви­никають на основі організаційних відносин. Вони є похідними, вто­ринними від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юри­дичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-проце­суальні та інші процесуальні відносини, наприклад, процедура про­ходження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО).

За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові право­відносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визна­чений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва або договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові право­відносини тривають протягом незначного часового відрізка і припиня­ються одразу після виконання учасниками своїх прав і обов'язків (на­приклад, при укладенні договору залізничного перевезення).

■шиицншішущ § 3. Суб'єкти правових відносин, їх види. Правосуб'єктність

Суб'єкт правовідносин— це такий учасник суспільних відносин, який виступає як носій юридичних прав і обов 'язків.

Поняття суб'єктів правовідносин і суб'єктів права не завжди збі­гаються. Правовідносини — не єдина форма реалізації норм права. Малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб'єктами права, не можуть бути суб'єктами правовідносин. Конкретний громадянин завжди є суб'єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.

У правовідносинах беруть участь не менше двох сторін, хоча учас­никами правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазна­чити, що суб'єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об'єднання людей.

Суб'єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об'єднання осіб).

Індивідуальними сто ектами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб'єкти правовідносин ді­ють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, сош-

Розділ 20. Правові відносини

альній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов'язків належить її громадянам, права інших осіб обмежені вста­новленими для них законами, зокрема, вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади в ор­ганах державної влади тощо.

фізична особа набуває прав і обов'язків та здійснює їх під своїм ім'ям, яке складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не визначене законом або звичаєм національної меншини, до якої вона належить. У деяких випадках фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазна­чення імені.

Спеціальним індивідуальним суб'єктом є посадова особа (Прези­дент, суддя, інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості правового стату­су притаманні також особам з подвійним громадянством, які є одно­часно і громадянами, і іноземцями.

Об'єднуючись, індивідуальні суб'єкти створюють колективних суб'єктів правовідносин, до яких можна віднести державні органи, партії, спортивні організації, колективи підприємств, організації, котрі можуть бути як недержавними, так і державними.

Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об'єднання тощо. Діяльність державних органів пов'язана з реалізацією завдань і функцій держави. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства.

Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і додержання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади та органи само­врядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справ забез­печують охорону правопорядку; суд постановляє вироки і рішення; ректор вищого навчального закладу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб'єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.

Деякі з перелічених колективних суб'єктів правовідносин, діяль­ність яких так чи інакше пов'язана з необхідністю брати участь у гос­подарській діяльності, здатні набувати статусу юридичної особи.

Частина п 'ята. Реалізація права

Юридичною особою визнається організація, яка створена і за­реєстрована у встановленому законом порядку і характеризується такими ознаками, як організаційна єдність, відокремлене майно, можливість від свого імені набувати права та виконувати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у загальному чи господарському суді.

Суб 'єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема: а) міжнародно-правові — відносини з іноземними державами; б) державно-правові — відносини щодо при­йому в громадянство, нагородження державними відзнаками та нагоро­дами тощо; в) цивільно-правові — відносини з приводу державної власності з іншими суб'єктами права; г) процесуально-правові — від­носини при постановленій судових рішень і вироків від імені України тощо. Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.

Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявнос­ті у них правосуб'єктності, яка є можливістю і здатністю особи бути суб 'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Право-суб'єктність разом із нормою права та юридичним фактом є переду­мовою виникнення правовідносин.

Правосуб 'єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності разом узятих. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність збігаються за часом виникнення і дії.

Правосуб'єктність визначає становище людини в суспільстві, є умо­вою і гарантією стабільності її правового статуту. Згідно з ст. 22 Кон­ституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Правосуб'єктність фізичних та юри­дичних осіб визначається в їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій - в їх компетенції.

Правоздатність — це абстрактна здатність суб 'єкта права мати суб 'єктивні права і юридичні обов 'язки. Кожна фізична особа є право­здатною від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізову­вати усі надані їм права. Правоздатність — це не просто сума будь-яких

Розділ 20. Правові відносини

поав не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її правоволодіння. Вона має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов'язків. Отже, правоздат-_НІ_СТЬ — це категорія, однакова для усіх її учасників, хоча кількість прав і обов'язків в окремих суб'єктів може бути різною.

Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених чинним законодавством прав і обов'язків. Спеціальна правоздат­ність — це здатність, пов'язана з певними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо).

Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Право­здатність людини невід'ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити, вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Юридична особа здатна мати такі права і обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона ви­никає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з чинним законодавством про підприємницьку діяльність — із момен­ту одержання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою). Правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Вона виникає з моменту її створення і при­пиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України запису про її припинення. Правоздатність юри­дичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими за­вданнями та правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях Цих юридичних осіб.

Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми ді­ями приймати на себе обов 'язки і використовувати свої права. Інши­ми словами, це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність особи поширюється на всі сфери правового регулювання суспільних відносин, ЇЇ обсяг залежить від віку та психічного стану особи. Щодо Дієздатності юридичної особи, то остання набуває прав і обов'язків та здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих до-

Частина п 'ята. Реалізація права

кументів та закону. Зокрема, цивільна дієздатність — це здатність фі­зичних осіб своїми діями набувати для себе цивільні права і самостій­но їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. З огляду на це, в ЦК України визначено такі її рівні: часткова, неповна, повна, обмежена.

Часткова дієздатність встановлюється для малолітніх осіб (що не досягли 14 років/ Неповна дієздатність встановлюється для фі­зичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб). Повну дієз­датність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). На­буття повної дієздатності можливе і в т.,ких випадках: уразі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття; фізичною особою, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітньою особою, яка записана матір'ю або батьком дитини; фізичною особою, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклу­вальника або органу опіки та піклування).

Обмежена дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо особа страждає на психічний розлад, що істотно позначається на її здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсич­ними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матері­альне становище.

Фізична особа може бути визнана недієздатною тільки судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усві­домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздат­ною фізичною особою встановлюється опіка. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною осо­бою.

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта права нести відпо­відальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відпові­дальність громадян настає з 16 років, а кримінальна відповідальність, за умов вчинення особливо тяжких злочинів, — з 14 років.

Правовий статус суб єктів права — це сукупність усіх прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів права. Правовий статус кож­ної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпуст-

Розд'їл 20. Правові відносини

за пологами, а кожна людина має право на власне ім'я). Крім того, сіід розрізняти конституційний і спеціальний статуси громадян. Кон­ституційний статус у всіх громадян є однаковим: основні права і сво­боди однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус суб'єктів пов'язаний з різними природними і правовими чин­никами, які зумовлюють їх певні особливості. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним ви­дом діяльності, наприклад, статус державного службовця, статус сту­дента, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобиль­ський АЕС та ін. Відмінність у правовому статусі осіб полягає у: 1) розбіжностях, пов'язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки); 2) розбіжностях, пов'язаних із юри­дичними чинниками (статус депутата, статус в'язня, статус посадової особи).

§ 4. Поняття і види об'єктів правових відносин

З позицій філософії під об'єктом розуміють те, що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Об'єкт права — це суспільні відносини, які можуть бути предметом право­вого регулювання і потребують його.

Об'єктом правовідносинє матеріальні або нематеріальні блага, задля одержання, передачі або використання яких виникають права і обов 'язки учасників правовідносин.

Об'єкти правовідносин конкретні й індивідуалізовані, вони пов'язані з правами і обов'язками суб'єктів правовідносин, можливіс­тю користуватися і розпоряджатися будь-чим і дають змогу претенду­вати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об 'сктами є:

1) предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;

2) речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші та ін. Вони є об'єктами майнових правовідносин, таких ^як купівля-продаж, дарування, застава, обмін, зберігання, спадкоємство

ТОщо;

3) особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпо­
чинок, освіта, здоров'я, свобода, право на ім'я, недоторканність житла

Частина п 'ята. Реалізація права

та ін. Вони є об'єктами правовідносин різних галузей права і врегу­льовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, кон­ституційного, сімейного права тощо;

4) послуги як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов'язки суб'єктів правовідносин, мають місце у сферах управ­ління, побутового обслуговування, господарській, культурній, освітян­ській та інших сферах діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення вантажу). Уповноважену особу в цих випадках цікавить не дія, як іноді тлумачиться в літературі, а ре­зультат дій зобов'язаної особи — доставлення перевізником вантажу в пункт призначення у визначений строк;

5) продукти духовної творчості — це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау», комп'ютерні програми та ін. З приводу таких об'єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, відвідування картинної галереї, теа­тральної вистави, опери, балету тощо).

шшштшшшшшш § 5. Суб'єктивні права, правомочність

та юридичні обов'язки суб'єктів права

Виникаючи на основі суб'єктивних прав, правомочність і юридич­ні обов'язки становлять юридичний зміст правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин. Змістом право­відносин, що виникають у процесі суспільного розвитку, є суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників, що охороняються державою. В правовідносинах суб'єкти права виступають контрагентами в про­цесі виконання ними вимог норми права і набуття певних прав і обов'язків (покупець — продавець, позивач — відповідач).

Суб'єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний матеріальний, духовний, політичний, сімейний та інший інтерес. У можливості задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність суб'єктивного права. Самореалізація певного інтересу особи можлива лише за умов її бажання. Однак межі можливої поведінки чітко окрес­лені нормами позитивного права. Суб'єктивне право визначає міру можливої поведінки. Наприклад, особа може перебувати тільки в одно­му зареєстрованому шлюбі; робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо. Суб'єктивне право безпосередньо пов'язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи.

Розділ 20. Правові відносини

Суб'єктивне право— це гарантована правом міра можливої або дозволеної поведінки особи. Воно належить суб 'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб 'єктами чи ні. До суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.

З виникненням конкретних правовідносин суб'єктивні права реа­лізуються через правомочність уповноважених осіб, яка складається з таких елементів:

а) можливості діяти особисто;

б) можливості вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи;

в) можливості звертатися до компетентних державних органів за­
ради застосування державного примусу в разі невиконання контраген­
том своїх обов'язків;

г) можливості користуватися соціальними благами на основі пев­
ного суб'єктивного права.

Таким чином, правомочність може виступати як: право на по-ведінку, право на вимагання, право на домагання, право на корис­тування соціальними благами. Наприклад, у разі відчуження майна виникають правовідносини між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимага­ти від продавця прийняти оплату і передати товар (право на вима­гання); звернутися до компетентних органів про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем у разі одержання неякіс­ного товару (право на домагання); користуватися товаром на власний розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб'єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей.

Юридичний обов'язок— це вид і міра належної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб'єктивного права покладено юри­дичне забезпечення можливості, а основу юридичного обов'язку ста­новить закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов'язку — зобов'язана особа. Уповно­важена особа має право здійснювати певні дії, а зобов'язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.

Юридичний обоє 'язок складається з таких елементів:

а) необхідність здійснення певних дій або утримання від їх здій­
снення;

б) необхідність для зобов'язаної особи відреагувати на законні ви­
моги, звернені до неї уповноваженою особою;

Частина п 'ята. Реалізація права

в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих ви­
мог;

г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим
благом, на яке він має право.

Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певни­ми правовими нормами, тобто являє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати в покупця сплатити більше встановленої суми; батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них; громадяни зобов'язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов'язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав, встановлюється в інтересах уповноваженої особи.

—„.-і—ш.» § 6. Юридичні факти

Під юридичними фактамирозуміють конкретні життєві об­ставини (дії та події), з якими норми права пов 'язують настання певних правових наслідків — виникнення, зміну або припинення право­вих відносин.

Юридичні факти — це життєві обставини, які:

1) полягають у наявності або відсутності певних явищ матеріаль­ного світу;

2) мають конкретний зміст, існують у певному місці і часі;

3) несуть інформацію про стан суспільних відносин, що входять до предмета правового регулювання;

4) мають зовнішній вираз: абстрактні поняття, думки, духовне життя людини не можуть бути юридичними фактами;

5) прямо або опосередковано передбачені нормами права;

6) зафіксовані у встановленій законодавством процесуальній формі;

7) викликають юридичні наслідки, передбачені нормами права.
При встановленні юридичного факту важливо враховувати механізм

його встановлення, фіксації та посвідчення. Якщо такого механізму немає, то соціальна обставина ніким не фіксується і навряд чи може бути використана як юридичний факт. Наприклад, відсутність реєстра­ції дисциплінарних проступків робить неможливим використання цих фактичних обставин як юридичних фактів. 346

Розділ 20. Правові відносини

Юридичні факти, що закріплюються в нормах законодавства, повин­ні одержувати адекватний понятійний вираз і чітке термінологічне по­значення. Невірне визначення кола юридично значущих обставин, їх неточне відображення засобами юридичної мови робить межі заборо­неного і дозволеного нечіткими, що зменшує цінність права, створює передумови для різних зловживань. Отже, чітке визначення юридичних фактів підвищує ефективність правового регулювання, позитивно впли­ває на економічне, соціальне та культурне життя суспільства.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії та події. Юридичні дії— це вчинки людини, акти державних органів, пов'язані з волевиявленням суб'єктів правовідносин. Юридичні події— це яви­ща природи, виникнення і розвиток яких не залежать від волі і свідо­мості людини.

Юридичні дії за ставленням до права поділяються на правомірні та протиправні. Правомірні дії відповідають приписам юридичних норм, у них виражається правомірна (відповідно до законодавства) поведінка. Протиправні дії— суперечать правовим приписам, завда­ють шкоди інтересам суспільства і держави.

У свою чергу правомірні дії відповідно спрямованості волі суб'єкта на правові наслідки поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти. Юридичні вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб'єкт їх правове значення, бажав чи не бажав їх настання. Значна частина правомірних вчинків породжується діяльністю людей (виробництвом і споживанням мате­ріальних благ, створенням творів літератури і мистецтва, винаходами тощо). Юридичні акти — це дії, спрямовані на досягнення правового результату. Громадяни, державні органи та інші суб'єкти, що вчиняють юридичні акти, цілеспрямовано створюють, змінюють чи припиняють правові відносини для себе або інших суб'єктів.

У процесі правового регулювання юридичні дії як основний вид юридичних фактів виступають у різних якостях. Дії є підставами ви­никнення, зміни, припинення правовідносин, настання різних правових наслідків. З іншого боку, дії відіграють роль матеріального об'єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється право­ве регулювання.

Юридичні події— це життєві обставини, настання яких не залежить від волі і свідомості людини. В той же час, по-перше, багато подій лише на початку можуть залежати від волі людини (народження лю­дини, її смерть, пожежа тощо). По-друге, розвиток науки і техніки

Частина п 'ята. Реалізація права

збільшує можливості людини впливати на природні явища і процеси. Явища, що не залежать від волі і свідомості людини, не залишаються незмінними, відповідно скорочується або збільшується й галузь юри­дичних подій в класичному визначенні.

Діяльність людини і суспільства відбувається в просторі і часі. Часова тривалість — найважливіша характеристика соціальних явищ і процесів. З цієї причини строк — досить поширена категорія серед юридичних фактів. Функції строків у правовому регулюванні надзви­чайно різноманітні. В юридичній літературі виділяється попереджу­вальна функція строків, крім цього, строки виконують стимулюючу функцію, виступають юридичною гарантією захисту прав і виконання обов'язків, стабілізують правове регулювання суспільних відносин. Універсальними масштабами часу є рік, квартал, місяць, декада, тиж­день, день, година. Зокрема, у ст. 251 ЦК України визначено, що стро­ком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені акта­ми цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

В основі поділу на позитивні і негативні юридичні факти покла­дено спосіб зв'язку з явищем дійсності. Правові наслідки можуть бути пов'язані як з існуванням певного явища, так і з його відсутністю. На­приклад, наявність громадянства буде позитивним юридичним фактом, а відсутність захворювання, що перешкоджає проходженню служби, — негативним.

Факти і склади можуть встановлювати, змінювати чи припиняти правовідносини залежно від правових наслідків, які вони породжують як єдине ціле. За функціональним призначенням юридичні факти по­діляються на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняю-чі. Правовстановлюючі факти — це обставини, необхідні для настан­ня правових наслідків. Правоприпиняючі факти — це обставини, які стримують або припиняють розвиток фактичного складу, перешкоджа­ють настанню правових наслідків. Правозмінюючі факти спрямовані на зміну правовідносин.

Розмежування юридичних фактів на основні і додаткові зумовлено практичним значенням. Основний юридичний факт найбільш повно відображає сутність життєвої ситуації, що потребує правового регу­лювання. Всі інші факти мають уточнююче значення, конкретизують та деталізують юридично значущі обставини. Наприклад, основними фактами для призначення пенсії за віком є вік і стаж роботи. Всі інші фактичні обставини мають додатковий характер. За наявністю осно-

Розділ 20. Правові відносини

вного факту законодавство допускає в окремих випадках дострокове настання правових наслідків.

З погляду на зв'язок з відповідними правовими відносинами юри­дичні факти поділяються на матеріальні і процесуальні. До матеріаль­них фактів належать фактичні обставини, що є підставами настання матеріальних правовідносин. Процесуальні факти пов'язані з порядком їх реалізації, його розвитком і динамікою.

За ознакою їх документального закріплення юридичні факти мо­жуть поділятися на оформлені і неоформлені. Більшість юридичних фактів існує в оформленому, зафіксованому вигляді, разом з тим деякі юридичні факти можуть існувати в неоформленому вигляді. Це, на­приклад, усна угода між громадянами або відмова від реалізації суб'єктивного права. Подібні юридичні факти можна назвати латент­ними (прихованими). У латентному вигляді існує певна частина фактів-правопорушень.

Конкретна життєва ситуація є переплетінням елементів об'єктивного і суб'єктивного, закономірного і випадкового характеру. Тому юридич­ними фактами є не тільки окремі фрагменти соціальної дійсності, а й їх сукупності. Тому в правовому регулюванні з'являються складні юридич­ні факти, що містять декілька юридично значущих ознак. Наприклад, факт дієздатності громадянина містить у собі як суб'єктивний елемент — здатність своїми діями здобувати і реалізовувати права і виконувати обов'язки, так і об'єктивний елемент — вік. Типовим прикладом склад­них юридичних фактів є правопорушення, що складається з декількох елементів суб'єктивного і об'єктивного характеру.

Складні юридичні факти не слід ототожнювати з фактичними скла­дами.

Фактичний склад є сукупністю юридичних фактів, необхідних для виникнення, зміни або припинення правовідношення. Наприклад, для призову громадянина на дійсну військову службу необхідні на­явність українського громадянства, досягнення встановленого зако­ном віку, необхідний стан здоров'я, відсутність установленого зако­ном права на відстрочку. Сукупність зазначених фактичних обставин, на основі яких відбувається акт призову, породжує для громадянина комплекс прав і обов'язків, пов'язаних із проходженням строкової військової служби.

Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних за змістом юридичних фактів. Для юридичної повноцінності фактичного складу необхідні не тільки на-

Частина п 'ята. Реалізація права

явність усіх елементів юридичного факту, а й додержання певного порядку їх систематизації у фактичному складі. Наприклад, для визнан­ня підприємця банкрутом необхідно, аби нездатність задовольнити законні вимоги кредиторів настала до того, як ці вимоги будуть заяв­лені в суді. В противному разі визнання підприємця банкрутом не­можливо.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення правовідносин. Якими ознаками вони характеризуються?

2. Розкрийте юридичний та фактичний зміст правовідносин.

3. Що таке правосуб'єктність?

4. На які види поділяються об'єкти правовідносин?

5. Що таке юридичні факти, за якими критеріями вони класи­фікуються?

Розділ 21 їй............ і.. «і ............. і.... її

Правова поведінка

_{тятштяттт} § 1. Поняття і види правової поведінки

Будь-яке суспільство має можливість існувати і зберігати життєді­яльність лише за умов його сталого розвитку, нормального функціо­нування. Для цього потрібні впорядковані, узгоджені вчинки людей, їх об'єднань, державних органів у всіх сферах життя, що перетворює їх на соціально значущу поведінку. Тому інтереси суспільства та мета зберігання і розвитку всіх його життєво необхідних складових завжди спрямовували суспільну волю на те, аби врегулювати значущу для нього поведінку стабілізуючими правилами, соціальними нормами: традиціями, звичаями, угодами, регламентами, правилами змагань, канонічними правилами та ін. Таким шляхом суспільство за допомогою нормування поведінки успадковує позитивний концентрований досвід впорядкування життя і забезпечує власний стабільний розвиток. Вчин­ки, що не мають визначального впливу на розвиток суспільства (не гальмують і не прискорюють його, не збагачують і не шкодять йому) не породжують і відповідних соціальних норм.

Категорію поведінки слід розуміти як систему певних взаємопов'я­заних вчинків людей та інших суб'єктів, що спрямовані на задоволен­ня певних потреб та інтересів особи, суспільства, держави. Вони мають соціальний характер (тобто залучаються до загальної системи — сус­пільного середовища, вступаючи у взаємодію з ним та впливаючи на нього); контролюються волею та свідомістю людини, яка вчиняє пев­ні ДІЇ; сприймаються та оцінюються оточуючими з урахуванням со-Щальної значущості Їх наслідків (корисності чи шкідливості).

Частина п 'ята. Реалізація права

Вважається обгрунтованим називати нормативною поведінкою вчинки людей, що виникають під впливом різних видів соціальних норм — від звичаїв до норм права. Поведінка суб'єктів може бути врегульованою юридичними нормами або знаходитися поза межами їх дії (відносини на побутовому рівні, індивідуальні звички). Так, від­повідно до різних видів соціальних норм нормативна поведінка може бути звичаєвою, моральною, корпоративною, релігійною та ін.

Різновидом нормативної поведінки є правова поведінка, особливості змісту якої передбачено нормами права, що є критерієм оцінки вчинків людей як таких, що відповідають чи не відповідають його приписам. Отже, будь-яка юридично значуща поведінка суб 'єктів права (індивіду­альних чи колективних) є правовою.Вона передбачена нормами права, оцінюється суспільством з урахуванням його вимог і тягне за собою юри­дичні наслідки (позитивні або негативні) для суб'єктів права. До цього слід додати, що юридично значущою є тільки поведінка свідомо-вольова, тобто така, що усвідомлюється та контролюється волею особи.

Правова поведінка (правомірна чи протиправна) характеризується такими основними рисами та ознаками:

а) соціальною значущістю (з погляду інтересів суспільства, особи,
держави поведінка може оцінюватися як соціально корисна, індифе­
рентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової
поведінки проявляється насамперед у правовій активності суб'єктів,
здатності підтримувати конструктивні відносини в усіх сферах життя
суспільства шляхом укладання договорів, електоральної участі грома­
дян у виборах до представницьких органів влади та ін. Соціально
шкідлива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного по­
тенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні,
морально-психологічні та інші наслідки (адміністративні проступки,
злочини, невиконання цивільно-правових зобов'язань тощо);

б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що право­
ва поведінка перебуває під контролем свідомості і волі особи (ця озна­
ка зумовлена самою природою права: поведінка піддається регулюван­
ню правовими засобами). Закон може стимулювати корисні для сус­
пільства і особи вчинки або перешкоджати скоєнню суспільно шкід­
ливих вчинків тільки в тому разі, коли вчинки контролюються волею
і свідомістю (наприклад, досягнення цілей кримінальних покарань
можливе тільки за умов їх застосування до винних осудних осіб, тоото
таких, що усвідомлювали сенс власних вчинків та були здатні керува­
ти ними під час вчинення злочину);

Розділ 21. Правова поведінка

в) юридичною визначеністю (регламентованістю), сутність якої
полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової
поведінки, її зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних)
властивостей, передбачених нормами права. Межі поведінки, зазна­
чені в нормах, вказують на діапазон можливостей та чітко визначені
випадки впливу на поведінку юридичними засобами;

г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова по­
ведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі правового
регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення право­
відносин, в яких здійснюються права і обов'язки, реалізуються заходи
відповідальності;

ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки конкретний свідомо вольовий вчинок (дія або бездіяльність) суб'єкта права у сфе­рі правового регулювання будь-яких відносин може оцінюватися з по­гляду права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Наявність тільки наміру, бажання вчинити юридичне діяння, не підкріплене конкретним юридично зна­чущим вчинком, вираженим у певній зовнішній формі, самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами правового впливу юридичними засобами;

д) підконтрольністю правової поведінки з боку держави, її гаран-
тованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава ви­
ступає гарантом правомірної поведінки і суб'єктом, здатним від імені
суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відпо­
відальності за протиправну поведінку. Правомірна поведінка забезпече­
на гарантіями інституційними (державний апарат) і юридичними.

Правові вчинки, що становлять правову поведінку, мають юридич­но визначений склад, до якого входять суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона. У складі правовідносин правові вчинки відіграють роль юридичних фактів: правомірна поведінка може при­зводити до виникнення правовідносин, в яких суб'єкти здійснюють суб'єктивні права і обов'язки на підставі регулятивних норм. Право­порушення ж є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних правовідносин і застосування заходів юридичної відпові­дальності та державного примусу на основі охоронних норм. Логіка Механізму правового регулювання не є завершеною без включення до ^иого складу правової поведінки.

Отже, норма права, з одного боку, закріплює у своїй гіпотезі юри­дичну модель поведінки — як правомірної, так і протиправної, і, відтак,

Частина п 'ята. Реалізація права

виступає універсальним критерієм юридичної кваліфікації поведінки суб'єкта; з другого боку, сама юридично значуща поведінка виступає в механізмі правового регулювання як юридичний факт, фактична під­става для виникнення, зміни чи припинення правовідносин, а отже, суб'єктивних прав, обов'язків чи відповідальності різних суб'єктів права, або відповідних актів застосування правових норм — право-наділяючих та правоохоронних, залежно від норми, на реалізацію якої ці акти спрямовані. Правова поведінка є головною спонукальною об­ставиною, що впливає на побудову і функціонування механізму право­вого регулювання, всіх його правових заходів, починаючи з офіційно­го оформлення ознак цієї поведінки і закінчуючи правовою оцінкою та реалізацією її юридичних наслідків.

Таким чином, сама правова сфера життя суспільства робить вчин­ки різних суб'єктів правовими і, отже, такими, що мають низку за­гальних рис, ознак, які дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових. За цими ознаками і проводиться відмінність між право­мірною і протиправною поведінкою.

З урахуванням соціального змісту та юридичної оцінки вчинку суб'єкта права і незалежно від форми її зовнішнього виразу (дія чи бездіяльність) правову поведінку поділяють на види: а) правомірну поведінку — таку, що є соціально корисною і відповідає приписам правових норм; б) правопорушення — соціально шкідливі вчинки, що скоєні з порушенням приписів правових норм; в) зловживання пра­вом — соціально шкідлива поведінка, вчинена суб'єктом права фор­мально в рамках правових приписів; г) об'єктивно протиправне ді­яння — поведінка, яка не є такою, що завдає шкоди, але формально-юридично оцінюється як вчинена всупереч вимогам правових норм. До крайніх (протилежних за спрямованістю, соціальною та юридичною значущістю) видів відносять правомірну поведінку і протиправну по­ведінку (правопорушення).

■нін § 2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка— це вольова поведінка суб'єкта права (ді­яльність чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Такий вид поведінки виступає як вчинки, що зв'язують правову норму та той соціальний ефект, на досягнення якого вона була розрахована.

Розділ 21. Правова поведінка

Правомірна поведінка — результат здійснення вимог принципу законнос­ті а сукупність всіх правомірних вчинків у суспільстві — це, по суті, утілення в ньому правопорядку. Така поведінка визначається специфікою прояву: 1) основних ознак правової поведінки, 2) її складу та 3) її видів.

По-перше, така поведінка формально відповідає правовим вимогам. Будь-який суб'єкт права чинить правомірно, якщо він будує власну поведінку в точній відповідності правовим приписам, тобто це пове­дінка, що не порушує вимог правових норм.

По-друге, будь-яка правомірна поведінка завжди є корисною для суспільства: саме така поведінка є свідченням та втіленням впорядку­вання суспільних відносин, яке є необхідним для сталого розвитку суспільства в умовах стійкого правопорядку, що забезпечує й систему умов для гарантування і захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Отже, корисність правомірної поведінки полягає в її ціннос­ті як складової частини такої цивілізованої поведінки, яка закріплює на рівні соціальних відносин авторитетність і пріоритет правової держа­ви і громадянського суспільства.

По-третє, правомірна поведінка характеризується наявністю всіх необхідних частин її складу.

Правомірна поведінка, як і будь-яка поведінка людини, являє собою єдність необхідних елементів її складу — зовнішньої {об'єктивної) сторони вчинку особи — суб'єкта права та його внутрішньої (суб 'єктивної) сторони.

Об 'єктивна сторона як зовнішній прояв правомірної поведінки виступає у вигляді соціально корисного чи необхідного діяння, що відповідає правовим приписам, або бездіяльності особи.

Суб 'єктивна сторона правомірної поведінки характеризує вну­трішній, психічний (духовний) стан особи, його ставлення до норм права і власного вчинку, його правову оцінку. Правомірність поведінки різних суб'єктів права виступає як їх очікувана суспільством позитив­на реакція на зміст правових приписів, вимог закону та свідомого по­зитивного ставлення до них.

Соціальна значущість різних видів правомірної поведінки є не­однаковою і юридичне закріплення їх різне. Правомірна поведінка з погляду соціальної значущості передусім характеризується її корис­ністю, вона дістає позитивну оцінку з боку особи, суспільства та Держави і відповідає їх інтересам.

Залежно від ступеня суспільної значущості правомірна поведінка класифікується на необхідну, бажану та соціально допустиму. Ці види

Частина п 'ята. Реалізація права

поведінки забезпечуються відповідним «інструментарієм», юридич­ними засобами: необхідна — імперативними зобов'язальними і заборон­ними правовими нормами, які вимагають безумовного здійснення таких приписів у формах виконання обов'язків і додержання юридичних за­борон; бажана — головним чином уповноважуючими нормами, однак вона може стимулюватися і за допомогою рекомендаційних і заохочу­вальних норм, які б впливали на формування правових мотивів і цілей свідомо вольової поведінки суб'єктів, що викликають їх прагнення максимально використовувати правові засоби для досягнення постав­лених цілей. До правомірної поведінки належить і соціально допу­стима. Вона не торкається суттєвих інтересів суспільства і держави і не може бути охарактеризована як соціально корисна чи соціально шкідлива. Головна її ознака полягає в тому, що як форма здійснення приватних інтересів вона не суперечить інтересам інших суб'єктів. Держава не може ні забороняти таку поведінку, ні зобов'язувати до неї, ні заохочувати (наприклад, діяльність численних громадських органі­зацій «за інтересами», відправлення релігійних культів та ін.). Однак така поведінка має правову природу, формується відповідно до дина­міки розвитку громадянського суспільства і спирається на державні гарантії її здійснення, як і будь-яка інша правомірна поведінка.

За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка — це така поведінка, що контролюється свідомістю і волею особи і відповідає на запитання: чому суб'єкт чинить саме правомірно? З цієї позиції пра­вомірна поведінка може бути добровільною і вимушеною. Добровільна правомірна поведінка спирається на ціннісні і прагматичні мотиви у від­повідності з правами та законними інтересами суб'єктів. Залежно від психологічного ставлення суб'єкта до своїх вчинків та їх наслідків вона може бути принциповою (в її основі лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (зумовлена повсякденною звичкою особи, її орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб'єктивною стороною вчинку. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанту поведінки, що формально від­повідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками самої особи. Лише зовнішні обставини, ото­чення, а не особисті переконання змушують суб'єкта діяти правомірно (виконувати обов'язки, додержуватися заборон).

Розділ 21. Правова поведінка

За особливостями ставлення суб'єкта до своєї поведінки (мотива­цією) та чинниками, що вплинули на правомірну поведінку, вона може

бути:

а) пристосовницькою, конформістською (від лат. соп&ппіз — по­
дібний), по суті — пасивною, коли суб'єкт вчиняє зовнішньо право­
мірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведін­
ку людей, які його оточують (у колективі, побуті). Конформізм полягає
в низькому ступені соціальної активності особи і являє собою пасивне
прийняття особою існуючого порядку, пануючих уявлень, відсутність
власної думки, свідомої позиції, безумовне підкорення психологічному
впливу під час додержання особою вимог правових норм, пристосу­
вання, підкорення своїх вчинків думці та діям оточуючих. І все ж таки
конформістська поведінка є корисною, оскільки особа, котра чинить
«як інші», підкоряючись думці позитивно налаштованих і свідомих
людей, додержується вимог права;

б) маргінальною (від лат. таг§іпа1Ї8 — той, хто знаходиться на межі,
порубіжний, граничний), що відображає стан особи, яка знаходиться
на межі антисоціального прояву, правопорушення, але не чинить його
саме тому, що суб'єктом керує страх перед юридичною відповідаль­
ністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції право­
вої норми, неприємних юридичних та моральних наслідків (засуджен­
ня з боку оточуючих), що можуть настати за вчинене правопорушення.
Крім того, маргінал, на відміну від конформіста, має особисту думку
щодо власної поведінки як невигідної, «некорисної» для себе, керую­
чись при цьому особистим розрахунком, що остаточно зупиняє, утри­
мує його від вчинення правопорушення;

в) звичайною, тобто такою, яка виникає в результаті багаторазового
повторення дій, що здійснюються за звичайних, вже тривалий час відо­
мих обставин. Звичка звільняє особу від постійного звернення до влас­
ної свідомості, необхідності кожного разу будувати нову модель пове­
дінки. Звичка переростає в реальний акт поведінки, а це, в свою чергу,
породжує внутрішню потребу особи поводитися відповідним чином
в аналогічних життєвих ситуаціях у майбутньому. В той же час непри­
пустимо зводити звичайну поведінку до спрощеного «стереотипу по-

, ведінки» як взагалі несвідомого ставлення особи до власного вчинку;

г) соціально активною, яка являє собою найбільш бажаний рівень
правомірності, законослухняності і поваги до права в правовій держа-
^В1 і проявляється в суспільно корисній, схвалюваній суспільством
¹ Державою діяльності людини в правовій сфері. Соціально-правова

Частина п 'ята. Реалізація права

активність визначається високим рівнем правової культури, глибокою правовою переконаністю, здатністю особи до самостійного творчого вибору правових засобів для здійснення позитивних вчинків і готов­ністю відповідати за їх результати, тобто максимально використовува­ти існуючий правовий «інструментарій» для реалізації інтересів та захисту прав і свобод як в приватній, так і в публічній сфері життя.

За своїми формально-юридичними ознаками правомірна поведінка характеризується з погляду засобів правової регламентації. З позицій юридичних моделей її можна розглядати в таких аспектах:

а) як форма реалізації права вона класифікується з точки зору її
відповідності основним способам впливу права на суспільні відносини
і поділяється на активні форми реалізації правомірної поведінки — ви­
конання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав та
застосування норм права уповноваженими суб'єктами або її пасивну
форму — додержання заборон, що містять забороняючі приписи норм
права;

б) як характеристика юридичного змісту правовідносин така по­
ведінка може бути виражена у вигляді здійснення повноважень поса­
довими особами, державними органами і т. д.;

в) як відповідна правовим приписам вона може бути зафіксованою
і незафіксованою у нормативно-правовому акті. Раніше вважалося, що
суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не
передбачена нормами законодавства, що прямо приписують певну
модель поведінки. Теорією і практикою визнано, що вона можлива за
будь-яких вчинків, якщо вони не суперечать правовим принципам,
приписам правових норм, конкретним заборонам, тобто є правомірни­
ми. Таким чином, законодавець у правових приписах по-різному може
використовувати прийоми, що дозволяють в юридично визначеній
формі закріпити допустимі межі поведінки — як прямо (однозначно)
сформульовану, зафіксовану в тексті припису, так і передбачену правом
опосередковано;

г) як фактичну підставу динаміки правовідносин (тобто як юридич­
ні факти), що передбачена в гіпотезах регулятивних правових норм
і викликає позитивні юридичні наслідки (суб'єктивні права і юридичні
обов'язки), правомірну поведінку поділяють на правовстановлюючу,
правозмінюючу та правоприпиняючу. Однак визначати її тільки через
юридичні наслідки було б неточно, як, очевидно, неправильно вважати,
що будь-яка правова поведінка обов'язково викликає виникнення кон­
кретних правовідносин. Наприклад, додержання юридичних заборон

Розділ 21. Правова поведінка

безпосередня форма реалізації правових приписів, яка не вимагає яки­хось конкретних активних дій: саме утримання від забороненого вчинку є реалізованою правомірністю. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій (народження дитини, досягнен­ня визначеного законом віку людини, наприклад, її повноліття), в яких воля і свідомість конкретної особи не мають значення;

ґ) за ставленням до юридичних наслідків, на які розраховує особа (бажає чи не бажає їх досягти, має чи не має такої мети взагалі) право­мірна поведінка поділяється на юридичні вчинки (суб'єкт має намір на реалізацію будь-якого суб'єктивного права) та індивідуальні юридичні акти, коли воля суб'єкта не спрямована на настання позитивних юри­дичних наслідків для нього. Тобто, це фактичне фізичне діяння (інди­відуальний акт), здійснений без якоїсь конкретної правової мети, коли ці наслідки все ж для нього настають (наприклад, авторський твір породжує його авторські права, набути яких він не намагався, але держава гарантує визнання і захист цих прав);

д) за своїм зовнішнім виразом (формою) правова поведінка може мати вигляд лише об'єктивованого, ззовні конкретного діяння (дії) чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Специфіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку може бути різною відповідно до вимог правомірності, які ставляться до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (наприклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення;

є) залежно від особливостей суб'єктів права розрізняють також правомірну поведінку (дію чи бездіяльність) індивідуальних суб'єктів та поведінку колективів, визначених законодавством як суб'єктів пра­ва (наприклад, юридичних осіб, наприклад).

^і § 3. Поняття правопорушення, його ознаки

Правопорушення— це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені для правопорушника негативні наслідки.

Властивості і ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами і ознаками правової поведінки.

Частина п 'ята. Реалізація права

За своєю соціальною значущістю ця поведінка є соціально шкідли­вою (або соціально небезпечною), тобто спричиняє чи може спричини­ти шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у пра­вовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незна­чною). Критеріями визначення ступеня суспільної шкоди (небезпеки) від вчиненого правопорушення можуть бути:

- значущість для суспільства таких відносин, що регулюються правом і стали об'єктом протиправного посягання з боку правопоруш­ника (наприклад, громадський порядок, конституційний лад);

- розмір завданої шкоди (якщо він є значущим, то діяння визна­ється законодавством, як правило, кримінальним злочином, якщо не­значущим, — то цивільно-правовим проступком, адміністративним правопорушенням);

- спосіб, час і місце вчинення протиправного діяння: протиправний вчинок може бути за способом тайним чи відкритим (наприклад, крадіж­ка або розбій); безпечним для оточуючих чи вчиненим загальнонебезпеч-ним способом (наприклад, замах на життя людини з використанням ви­бухівки в місцях скопичення людей під час мітингування) і под.;

- особа правопорушника (проступки, на відміну від злочинів, як правило, не свідчать про суспільну небезпечність особи та її стійке, відверто негативне ставлення до закону, громадського та правового порядку).

За психологічними ознаками правопорушення як вчинок має сві­домо вольовий характер, тобто завжди здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише діяння, вчинене як результат прояву усвідомленої волі особи і з її вини. І, навпаки, дія, що завдає шкоди охоронюваним законом інтересам, є об'єктивно про­типравною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутнос­ті вини.

Отже, протиправна поведінка — це завжди винна поведінка делік-тоздатної фізичної чи юридичної особи — суб'єкта права, за якої він у тій чи іншій формі бажає або свідомо припускає настання шкідливих (небезпечних) наслідків від вчиненого ним діяння.

Лише ті протиправні вчинки вважаються правопорушеннями, ознакою яких є наявність вини — внутрішнього негативного ставлення суб'єкта до охоронюваних державою інтересів людей, суспільства. Вина виокрем­лює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що є суспіль-

Розділ 21. Правова поведінка

но шкідливими, свідомо вольовими, порушують норми права, але не відо­бражають негативного ставлення суб'єкта до вимог правових приписів (наприклад, заподіяння шкоди внаслідок необхідної оборони, яка взагалі є законодавчо визначеним найважливішим правом людини).

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправнос­ті, тобто, це саме протиправний акт поведінки (дії чи бездіяльності, зі всіма її ознаками), що порушує вимоги правової норми. Порушення інших видів соціальних норм не можна за формально-юридичними ознаками вважати правопорушенням, доки вони не будуть втіленими в нормативних приписах охоронюючих правових норм.

Законотворчі органи держави постійно, протягом тривалого часу фіксують у законах, інших нормативно-правових актах ознаки різних видів правопорушень. Це вказує на певну закономірність у динаміці, інтенсивності поширення шкідливих (небезпечних) для суспільства вчинків, що негативно позначаються на його розвиткові. Тому законо­давець має своєчасно реагувати на це, змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку, керу­ючись інтересами і правами суспільства та людини. Критерієм право­мірності діянь має бути право як втілення гуманізму, формальної рівно­сті і справедливості в суспільстві, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини — смислоутворюючої підстави законодавства — мають розцінюватися державою і фіксуватися нею законодавчим шляхом ознаки протиправності діянь. Інакше в умовах недемократичного режиму чи будь-якої кризи політичної влади демо­кратичної держави її органи можуть свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати такі формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення, які за юридичним змістом не відповідають ні принципу верховенства права, ні правам людини і громадянина, за­ради гарантування яких демократична держава взагалі існує.

З погляду юридичних наслідків правопорушення є юридичним фактом і як таке породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання не­гативних юридичних наслідків, які виражаються у гарантованих дер­жавою втратах правопорушником благ матеріального, особистого та організаційного характеру.

Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого:

Частина п 'ята. Реалізація права

- виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягнен­ням суб'єкта до відповідальності і відповідно для обвинуваченого суб'єкта виникають нові процесуальні права і обов'язки;

- змінюються або припиняються ті матеріальні правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звільнення працівника у зв'язку з вчиненням ним крадіжки майна власника підприємства, розірвання цивільного договору в разі позадоговірної зміни умов договору однією стороною, невиконання чи неналежного виконання зобов'язань будь-якою стороною договору та ін.).

Зовнішня характеристика правопорушення полягає в тому, що воно об'єктивно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяль­ність), яке з юридичного погляду виражене:

- у невиконанні суб 'єктом своїх обоє 'язків, що випливають з до­говору чи закону;

- у недодержанні заборон, що прямо встановлені правовими нор­мами;

- у зловживанні суб'єктом своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні суб'єктивних прав іншими особами (напри­клад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д.

Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтраль­ними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона мо­же «запустити» державний механізм притягнення до юридичної відпо­відальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Тому правопору­шення завжди є караним діянням, тобто таким, за вчинення якого пе­редбачаються певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Слід ураховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатиим суб'єктом. Наприклад, фізична особа має бути: осудною — здатною усвідомлювати характер і значення свого діяння та керувати ним; дієздатною — здатною відповідно до закону самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння, наприклад, відповідати згідно із цивільно-правовим законодавством за порушення умов цивільно-правового правочину чи спричинення позадоговірної майнової шкоди власникові майна.

Розділ 21. Правова поведінка

_ § 4. Юридичний склад правопорушення

Ознаки, що лягли в основу поняття правопорушення, конкретизу­ються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яку закріплено законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення— це сукупність передбачених законом об 'єктивних і суб 'єктивних ознак протиправного соціально шкідливо­го діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідаль­ність.

Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкта і суб'єктивну сторону правопорушення.

1. Об 'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності
(певні блага), що охороняються правом, на які спрямовано посягання
суб'єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності,
громадський порядок, здоров'я людини та ін). Не існує правопорушень,
в яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися
з різних позицій: як загальний, родовий та безпосередній.

Під загальним об 'єктом правопорушення розуміють систему сус­пільних відносин, які функціонують, розвиваються та відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що закріплені в позитивному праві, ним регулюються та охороняються (суспільна безпека, політичний лад і под.).

Родовий об 'єкт — це певне коло однорідних відносин, яким вчин­ками осіб завдано шкоду. Залежно від того, нормами якої галузі чи інституту права ці об'єкти охороняються, об'єкт визнається родовим чи видовим. Наприклад, правопорушення, спрямовані проти права власності в кримінальному, цивільному, трудовому і адміністративно­му праві тощо зумовлять різну родовидову характеристику об'єктів правопорушень і відповідну юридичну кваліфікацію діянь правопо­рушників.

Безпосередніми об 'єктами є суспільні відносини з приводу кон­кретних матеріальних (майно, цінні папери та ін.) і нематеріальних (життя, здоров'я, честь, гідність) благ у різних сферах життя суспіль­ства і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права: майнові, трудові, політичні та ін.

2. Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв
самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єктивної
сторони належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкід­
ливі наслідки (їх настання або загроза настання); необхідний причинно-

Частина п 'ята. Реалізація права

наслідковий зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Цей зв'язок повинен бути не випадковим, а саме необхідним, тобто його вивчення і аналіз мають переконати і довести, що конкретні шкідливі наслідки настали на підставі і в результаті саме цього діяння конкретної особи, а не будь-якого іншого, випадкового чинника. Наприклад, конкретні дії з вини працівника, умисно спрямовані на заподіяння майнової шко­ди власникові підприємства, слід розглядати як безпосередню при­чину шкідливих наслідків його вчинку.

Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення, обставини та час вчинення право­порушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопору­шення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта.

3. Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопо­рушення — його деліктоздатність, тобто визнана законом спроможність особи персонально відповідати за свої протиправні діяння. Нею може бути як фізична, так і юридична особа.

Фізичні особи (індивідуальний суб'єкт) визнаються суб'єктами правопорушень, якщо вони під час вчинення правопорушення були осудні (здатні контролювати свою поведінку волею і свідомістю) та досягли визначеного законом віку деліктоздатності (наприклад, досягли загального віку відповідальності згідно з КК України, який визначає суб'єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність).

Фізичних осіб за політико-правовою належністю поділяють на громадян, осіб без громадянства (апатридів), іноземних громадян і бі­патридів (осіб з подвійним громадянством). Для багатьох правопору­шень цей статус особи не має значення (наприклад, для визнання особи винною у вчиненні злочину, адміністративного проступку, ци­вільного правопорушення тощо). Особливий правовий статус мають такі індивідуальні суб'єкти, як державні службовці, посадові особи, депутати різного рівня представництва, що відображено в їх право­вому статусі, в тому числі в підставах юридичної відповідальності за вчинене ними правопорушення.

Колективні суб 'єкти правопорушення — це юридичні особи, орга­ни державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання

Розділ 21. Правова поведінка

громадян (партії чи громадські організації), інші громадські об'єднання (наприклад, релігійні). Слід відзначити, що вони не є простою сукуп­ністю фізичних осіб, а такою, що мають документально юридично оформлену організаційну єдність (наприклад, у вигляді статуту орга­нізації), приймають юридично значущі рішення, виконують юридичні обов'язки, користуються повноваженнями і відповідають за правопо­рушення особисто як єдиний суб 'єкт, спроможний визначати, форму­лювати, виражати ззовні і захищати волю власної організації. Делік-тоздатність юридичних осіб (на відміну від фізичних) виникає не з моменту досягнення певного віку і психічного стану, а з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації підприємства).

4. Суб 'єктивна сторона правопорушення (вина) — це сукупність таких ознак, які відображають психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визна­ється лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: наміру (умислу) і необережності.

При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання (наприклад, кра­діжка майна, що є власністю іншої особи). При непрямому умислі осо­ба в такій само ситуації свідомо допускає можливість настання шкід­ливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання кон­кретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої пер­спективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої мож­ливості, наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю власника цього майна під час протиправного заволодіння ним: шкода здоров'ю не була метою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість.

Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння.

При самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легко­важно розраховує на їх запобігання (оскільки переоцінює свої здібнос­те досвід або ж недооцінює складність, усі обставини та небезпечність

Частина п 'ята. Реалізація права

конкретної ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідли­вості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправно­го результату, але повинна (тобто це передбачалося, наприклад, її по­садовою інструкцією) і могла (тобто була спроможна в конкретній ситуації і за конкретних обставин) їх передбачити. Наприклад, не­дбальство має місце тоді, коли особа за нормативами повинна була виконувати свої посадові обов'язки ретельно, і при цьому не випро­бувала на себе будь-якого психічного чи фізичного впливу, будь-якого примушення чинити протиправно, не перебувала у безпорадному ста­ні та інших обставинах, які б заважали їй діяти правомірно.

Необхідною складовою суб'єктивної сторони правопорушення є пов'язані між собою, але не тотожні мотив (усвідомлена особою спонукальна обставина, перелік чинників, які так вплинули на свідо­мість особи, що сформували бажання вчинити правопорушення) і ме­та (уявлення цього суб'єкта про бажаний майбутній шкідливий ре­зультат і конкретна спрямованість на його досягнення).

-н-м § 5. Види правопорушень

Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають змогу класифікувати ці правопору­шення за різними підставами.

За ступенем суспільної небезпечної, завданої шкоди, а також ха­рактером санкції, що застосовується до суб'єктів, правопорушення поділяються па злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані ді­яння) і проступки (вчинки, що є правопорушеннями, передбаченими іншими галузями законодавства).

Злочин — це передбачене і заборонене кримінальним законодав­ством протиправне суспільно небезпечне винне і карне діяння (дія чи бездіяльність), яке спричиняє чи може спричинити істотну шкоду пев­ним охоронюваним державою суспільним відносинам — державному і суспільному ладу, політичній, економічній та соціальній системам, правопорядку, власності, життю, здоров'ю, правам і свободам особи.

Особлива суспільна небезпечність злочинів знайшла вираз в їх забороні кримінальним законом і застосуванні за їх вчинення різних видів кримінального покарання. За своїм характером злочини завжди є кримінальними правопорушеннями: за будь-які з них застосовують­ся найбільш суворі заходи державного примусу — кримінально-правові 366

Розділ 21. Правова поведінка

санкції, які встановлюють значні обмеження на поведінку особи, вин­ної у вчиненні злочину.

В кримінальних кодексах міститься вичерпний перелік злочинів. Отже, злочинами можна назвати лише ті діяння, що порушують за­борони, встановлені кримінальним законом (в Україні — КК України). Державно-правова теорія і практика багатьох держав виходять з того, що за межами протиправних діянь, передбачених кримінальним за­коном, немає и не може бути правопорушень, що кваліфікуються як злочини.

Злочин поділяють на групи, види за певними критеріями — об'єктом посягання, формою вини, зовнішнім виразом, тяжкістю наслідків та ін.

Проступок — це протиправне, винне діяння (дії чи бездіяльність), які не настільки небезпечні як злочини, але завдають шкоду особі, суспільству, державі, вчиняється в усіх врегульованих правом сферах суспільного життя, має різні об'єкти посягання і викликає такі юри­дичні наслідки за їх вчинення (стягнення). На відміну від злочинів, передбачених кримінальним правом, вони передбачені іншими галу­зями права.

Отже, проступки — це всі правопорушення, не віднесені до зло­чинів. Проступки шкодять суспільству, але не є небезпечними для нього.

Залежно від галузі права, до якої належать норми, що порушують­ся (тобто суспільних відносин, на які справляється протиправний вплив), та від характеру стягнення, що застосовується на правопоруш­ників, усі проступки поділяються на конституційні, адміністративні, дисциплінарні, земельні, екологічні, цивільні делікти та ін.

1. Конституційний делікт— це протиправні суспільно шкідливі ді­яння (дія чи бездіяльність) суб'єктів конституційного права, що містять всі необхідні елементи його складу, порушують закріплений Основним Законом та іншими конституційними актами держави порядок (проце­дуру) організації та функціонування, конституційну компетенцію та повноваження голови держави, уряду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, форму правління та устрою держави, конституційні права, свободи і обов'язки людини.

До таких проступків можна віднести, наприклад, активні дії, ви­ражені у формах: видання органами держави, органами місцевого са­моврядування, державними службовцями та посадовими особами незаконних нормативних чи правозастосовних актів і рішень (пряме активне порушення); недодержання ними конституційних заборон;

Частина п 'ята. Реалізація права

зловживання конституційним повноваженням (в тому числі вихід за його чітко визначені конституційним законом межі); пасивну поведін­ку органу держави, державної посадової особи, виразом якої є неви­конання конституційного обоє 'язку, наприклад, незастосування кон­ституційної норми за наявності безпосередніх підстав для цього.

Правопорушення, що містять замах на конституційний принцип верховенства права, викликають негативні юридичні наслідки у ви­гляді застосування відповідної санкції, наприклад, визнання юридич­ного акта (голови держави, парламенту або уряду і под.) неконститу­ційним, що спонукає до його скасування відповідними органами як незаконного або приведення його у відповідність до конституції та законів.

Можливе також застосування передбачених законом засобів впли­ву і на державних осіб, винуватих у виданні цих актів (рішень). Гро­мадяни також відповідають за вчинення конституційного делікту, на­приклад, у вигляді втрати громадянства за порушення правових при­писів щодо своєчасної постановки громадянина на консульський облік за кордоном.

2. Адміністративний проступок — це вчинене у формі протиправ­
ної дії або бездіяльності винними особами правопорушення, яке по­
сягає на громадський або державний порядок, суспільні відносини
у сфері державного управління, виконавчо-розпорядчої діяльності
органів держави (порушення визначених законом санітарних, митних
правил, правил перетинання кордону, торгівлі, вуличного руху, неспла­
та податків та ін.), власність, права і свободи громадян, за яке закон
передбачає адміністративну відповідальність.

Адміністративний проступок може вчинити фізична особа — гро­мадянин України, посадова особа, військовослужбовець, іноземець чи особа без громадянства. За його вчинення в Кодексі України про адмі­ністративні правопорушення (що містить норми інституту адміністра­тивної відповідальності) передбачено санкції — адміністративні стяг­нення (накладання штрафу, позбавлення спеціального права — охоти, керування транспортними засобами, попередження та ін.), або при­мусові заходи адміністративного впливу.

Згідно із законом, повторюваність одного й того самого адміністра­тивного проступку іноді може викликати «трансформацію» адміністра­тивної відповідальності — в кримінальну.

3. Цивільно-правове правопорушення має місце у сфері майнових
і особистих немайнових відносин між суб'єктами цивільного права

Розділ 21. Правова поведінка

(фізичними і юридичними особами), об'єкт якого являє собою матері­альну (майнову) або духовну (особисту немайнову) цінність.

Свій зовнішній вираз (об'єктивну сторону) цивільні правопору­шення виявляють у спричиненні активними діями майнової шкоди (збитків) власникам — фізичним та юридичним особам; поширенні відомостей, що ганьблять честь і гідність особи; укладанні незаконних угод; невиконанні договірних обов'язків (бездіяльність) та ін.

Слід мати на увазі те, що засади цивільно-правової відповідальнос­ті визначаються виключно законами (п. 22 ст. 92 Конституції України). Але на відміну від злочинів, вичерпний перелік яких чітко зафіксова­ний в законі і які тягнуть за собою кримінальне покарання, цивільні проступки не містять у законі такого вичерпного переліку, а їх юри­дичні наслідки тягнуть за собою для суб'єкта цивільного правопору­шення переважно правовідновлюючі юридичні заходи відповідальнос­ті, передбачені санкціями норм цивільного права (наприклад, відшко­дування шкоди правопорушником — фізичною чи юридичною осо­бою — у разі заподіяння ним майнової шкоди власникові). Існують й інші близькі за змістом порушення майнових прав власника, вчинені працівником підприємства, установи, організації щодо майна їх влас­ника. Юридична кваліфікація, оцінка таких вчинків та їх негативних юридичних наслідків передбачені вже не цивільним, а трудовим за­конодавством, а працівник притягається не до цивільної, а до матері­альної відповідальності.

4. Дисциплінарні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки фізичних осіб, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій, навчальних закладів шляхом порушення норм, що встановлюють правила трудової, служ­бової, навчальної, військової та інших дисциплін і, як наслідок, тягнуть за собою застосування дисциплінарних стягнень (покарань).

Прикладами способів учинення таких вчинків {об'єктивноїсто­рони) можуть бути запізнення на роботу, невиконання розпоряджень власника, порушення технологічних правил, тобто це неналежне ви­конання (дія) працівником своїх трудових обов'язків, або їх проти­правне невиконання (бездіяльність), за які щодо нього може бути за­стосовано дисциплінарне стягнення. Відповідальність за вчинення Дисциплінарних проступків передбачена в багатьох відомчих нормативно-правових актах (положеннях, статутах, інструкціях), а та­кож локальних правилах внутрішнього трудового розпорядку в кон­кретних установах, на підприємствах.

Частина п 'ята. Реалізація права

шшшштшш—* § 6. Причини правопорушень

Будь-які правопорушення є закономірним наслідком розвитку суспіль­ства. Суперечності та конфлікти між людьми та соціальними групами, які є нескінченними у будь-якому суспільстві, завжди здатні зумовлювати різні посягання на громадський та державний порядок. Отже, причини правопорушень— це перш за все соціальні явища різного рівня, що призводять до їх вчинення на масовому, груповому та індивідуальному рівнях у будь-якій відносно самостійній сфері суспільства.

Виявлення причин правопорушень передбачає на рівні загальної теорії права вивчення: 1) напрямків (аспектів) дослідження таких при­чин; 2) основних видів (класифікації) причин; 3) основних теорій причин правопорушень.

Зрозуміти природу та причини правопорушень можна лише в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження сус­пільства на різних етапах його розвитку. Ще Мор і Кампанелла запро­понували та відстоювали концепцію злочинності як явища, коріння якого знаходиться в самому суспільстві. Правопорушуваність (делік-тність) як масове явище з'являється за умов формування держави і є одним з видів соціальних відхилень. Вивчення причин правопорушень не може обмежуватися тільки виявом психологічних особливостей особи правопорушника.

Враховуючи те, що загальна теорія держави і права досліджує правопорушення саме у зв'язку з виникненням та розвитком права як форми розвитку державно-організованого соціуму, в юридичній науці було запропоновано використовувати поняття «правопорушуваність» на зразок того, як кримінологія на підставі визначального поняття «злочин» тривалий час використовує поняття «злочинність».

Причинне пояснення негативних явищ передбачає багатоплановий підхід, тобто причини слід розглядати на усіх рівнях в єдності, сукуп­ності теоретичного аналізу: загального, особливого, одиничного.

На загальносоціальному рівні розглядаються всі чинники, що іс­нують у суспільстві, здатні впливати на вчинення правопорушень як масового явища.

З погляду філософського підходу формується загальна концепція причинності і умов, що породжують соціальні аномалії поведінки. Він вимагає розуміти їх як соціальні явища, зокрема, розбіжності між нор­мою права і поведінкою пояснюються розбіжностями інтересів, цілей, закріплених у правових нормах і проявлених у поведінці особи. 370

Розділ 21. Правова поведінка

Соціологічний підхід враховує більш конкретний рівень — спосіб життя різних груп населення (соціальних, професійних, вікових та ін.). Дослідження свідчать, що деформації в способі життя здатні негативно вплинути на поведінку багатьох людей, а саме: стати дже­релом конфлікту, викликати відхилення від традиційних моральних цінностей суспільства (моральну аномію), послабити контроль з боку суспільства (а це полегшує вчинення правопорушень).

Психологічний підхід тісно пов'язаний із соціологічним, але не збігається з ним. Він ураховує дуже важливі для формування норма­тивних настанов психофізичні та біологічні особливості правопоруш­ника. Отже, недосконалим завжди є не тільки суспільство із деформо­ваним способом його життя, а й людина, її внутрішній світ з притаман­ним їй психічним складом.

На кримінологічному рівні досліджуються певні категорії право­порушень. Кримінологія розглядає конкретні форми злочинності та конкретні засоби і прийоми їх витискання із суспільного життя при виробленні методів боротьби з організованою злочинністю, терориз­мом, контрабандою наркотиків.

На рівні галузевих юридичних наук відстежуються і досліджуються окремі прояви, випадки порушень правових приписів різних галузей та інститутів права. Наприклад, науки адміністративного та кримінально­го права з урахуванням висновків кримінології завжди опікуються пи­таннями: що можна відносити до проступків, а що — до злочинів; де знаходиться межа суспільної безпечності при порушеннях правових норм (шкідливості) і небезпеки? Саме тому невипадково в багатьох на­ціональних правових системах періодично «трансформуються» состави правопорушень: із злочинів — до проступків, і навпаки.

Наука цивільного права також опікується деліктними правопору­шеннями: невиконанням обов'язків сторонами цивільного правочину, заподіянням шкоди суб'єктивним правам інших осіб і под.

Однак і загальна теорія держави і права посідає гідне місце в до­слідженні соціальної природи та причин правопорушень. Передусім вона формує сама чи підтримує загальні підходи (аспекти) до вивчен­ня обумовленості антисоціальних вчинків; вивчає проблеми ефектив­ності законодавства з точки зору причин відхилень від його приписів; вивчає і дає загальну оцінку державно-правовим заходам, що запобі­гають правопорушенням.

У вітчизняних наукових джерелах пропонуються різні критерії по­ділу причин правопорушень:

Частина п 'ята. Реалізація права

1) за рівнем прояву — це причини, що проявляються на індивіду­альному, колективному та суспільному рівнях: а) на індивідуальному рівні вивчаються причини правопорушення конкретної людини (не­узгодженість поведінки з вимогами суспільства, що викликано де­формацією особистості, її антисуспільною настановою, специфікою впливу оточуючих на її поведінку); б) на рівні соціальних груп (не­сприятливі умови формування особистості, різні прояви деформації правосвідомості на груповому рівні, що мають місце в оточуючому середовищі); в) па. загальносуспільному рівні (зміни в соціальній, еко­номічній, культурній, психологічній, а останнім часом і політичній системах суспільства);

2) за своїм змістом, що визначається основними сферами життя суспільства, причини поділяються на:

а) економічні — неоднаковість темпів становлення ліберальної
економіки на демократичних засадах, зростання виробництва, а з дру­
гого боку — темпів адаптування робітників до нових економічних умов,
відставання темпів росту заробітної плати, що часто викликає незадо­
волення, невпевненість в особистому економічному результаті;

б) соціальні — послаблення чи невиконання державою соціальної
функції, незбалансованість соціальної політики, що викликає соціаль­
ну напругу: нерегулярна оплата праці, скачки комунальних тарифів,
відстаючий рівень соціального забезпечення та. страхування, що спри­
чиняє нестабільність і в інших сферах (політиці, наприклад);

в) політичні — становлення нового конституційного формату від­
носин в ідеологічній та політичній сферах демократичного суспільства
(політична, ідеологічна багатоманітність — плюралізм); реформуван­
ня політичної системи суспільства, її незавершеність, невизначеність
її параметрів; нездатність недосвідчених політичних сил до демокра­
тичних перетворень, що викликає загальну атмосферу політичної не­
стабільності, і як наслідок — нестабільність поведінки людей;

г) ідеологічні — суперечності між старими і новими стандартами
суспільної моралі, моральна аномія; деформації правосвідомості (зо­
крема, правовий нігілізм); однобічне, вульгарне розуміння демократії
як анархії (безвладдя і вседозволеності), несприятливість правових
обмежень вчинків людей; відсутність нормальної системи правового
виховання;

ґ) юридичні — суперечності в законодавстві, що принижує його авторитет, повагу до законів, стають підставою для існування право­вого нігілізму; неефективна робота правоохоронних органів (нероз-

Розд'їл 21. Правова поведінка

криття злочинів, корумпованість та ін.), що породжує зміни в право­свідомості і нестабільність правової поведінки людей взагалі; 3) за ставленням до свідомості особи:

а) об'єктивні — такі явища, що не визначаються свідомістю особи
(наприклад, недоліки в роботі правоохоронних, судових органів, орга­
нів місцевого самоврядування), тобто перебувають поза свідомістю:

б) суб 'активні — психічні явища (настрої, настанови, почуття,
емоції) як частина складу індивідуальної свідомості людини, що без­
посередньо визначають характер протиправної поведінки).

В юридичній науці загальноприйнятим є те, що проблема причин правопорушень лежить перш за все у площині її кримінологічної га­лузі. Наприклад, кримінологічні теорії злочинності поділяють на на­прямки, залежно від визначення пріоритетності таких причин: на соціологічні теорії, які бачать її в саме умовах життя суспільства, та біологічні Аиеор/Цбіопсихологічні, біосоціальні), які шукають причини злочинності в природі людини.

Соціологічні теорії £ різноманітними і наполягають на таких при­чинах.

Зміни останнього часу в суспільстві (індустріалізація, урбанізація, свобода міграції) стали порушувати традиційні норми (сімейні, релігій­ні, моральні та ін.), що призводить до руйнації засад цілісності суспіль­ства (відчуження, загальна байдужість, агресивність, емоційна неста­більність). Соціологічні теорії вважають, що до таких наслідків привела науково-технічна революція (теорія науково-технічної революції).

Причинами, за якими стають злочинцями, визнають також числен­ні форми контактів у невеликих соціальних групах, де панують анти­соціальні настанови та цінності (теорія диференціальній асоціації). Різний рівень соціального життя за умов розшарування суспільства визнається головною причиною злочинності (за теорією соціальної аномі'і). Фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні чинники разом впливають на зростання рівня злочинності (за теорією багатофакторності). Класова ж теорія наполягає на тому, що головна причина злочинів — це класовий поділ суспільства, котрий як наслідок, викликає майнову нерівність.

До біосоціальних теорій причин злочинності відносять:

- теорію небезпечного стану (людині внутрішньо притаманна схильність до вчинення злочинів);

- теорія Зігмунда Фрейда (комплекс біологічної приреченості ди­тини з народження постійно боротися з антисоціальними інстинктами,

Частина п 'ята. Реалізація права

настановами, які дитина генетично успадкувала і не здатна позбави­тися їх);

- близька до неї спадкова теорія (генетична схильність до пору­шень правил).

Деякі теорії наполягають на тому, що злочин може вчинити тільки особа, яка має патологію розвитку психіки, розлади розумової діяль­ності, емоційного рівня (різні теорії психопатологічних причин) або антропологічні (конституціональні) особливості (будова людського тіла, що впливає на характер людини та її поведінку, в тому числі в правовій сфері).

і Контрольні запитання

1. Як співвідносяться поняття: «правова поведінка», «право­мірна поведінка», «правопорушення»?

2. Назвіть види правомірної поведінки.

3. Вкажіть ознаки правопорушень та їх види.

4. Назвіть елементи юридичного складу правопорушень.

5. Поясніть значення поняття «соціальна шкідливість» як озна­ки правопорушення.

РОЗДІЛ 22 —а— шині... пін..... і і

Юридична відповідальність

и § 1. Поняття юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — це передбачені нормами права і здійснювані в правових відносинах у процесуальному порядку уповно­важеними державою суб 'єктами засоби державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, що тягне для неї обов 'язок зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм.

Юридична відповідальність є особливим різновидом соціальної, тобто соціальна відповідальність є родовим поняттям (загальне) від­носно усіх її різновидів (особливе). Особливості соціальної відпові­дальності та її різновидів досліджують у філософії, соціології, етиці, політології, релігії тощо, розуміючи, що будь-яка відповідальність — це завжди певний обов'язок особи здійснити власний вибір поведінки відповідно до тих норм, що існують у будь-якій сфері суспільства і відображають його інтереси, і сприйняти при цьому необхідний обов'язок звітувати перед суспільством за свій вибір і зазнати пока­рання у разі недодержання вимог соціальної норми.

Специфіка юридичної відповідальності полягає в тому, що вона перш за все завжди оцінює минуле, тобто це відповідальність за дію, яка вже була вчинена. Тим самим юридична відповідальність може відрізнятися від організаційної, політичної, моральної та інших видів відповідальності, які спрямовані у майбутнє (наприклад, член політич­ної партії «відповідає» за проведення певного запланованого заходу, мітингу). Вона встановлюється за порушення юридичних вимог, а не

Частина п 'ята. Реалізація права

за їх виконання (тому в законах мають фіксуватися, наприклад, міри відповідальності за невиконання договірних обов'язків, а не за їх ви­конання). Така відповідальність може встановлюватися і здійснювати­ся за відповідними юридичними (публічними) процедурами лише державою з притаманною їй можливістю використовувати заходи державно-владного примусу (на відміну від інших видів соціальної відповідальності).

Відмінності, якими відрізняється юридична відповідальність (ре­троспективна), можна додати до переліку її головних обов 'язкових ознак.

1. Вона полягає в офіційній негативній оцінці (засудженні) з боку суспільства і держави поведінки правопорушника. Це засудження має вираз офіційного правозастосовного акта, виданого від імені держави її уповноваженим органом.

2. Обов'язкова наявність визначених законом фактичних підстав, застосування тільки за реально вчинене правопорушення (юридичний факт), що містіть у собі всі ознаки складу певного виду правопору­шення.

3. Наявність юридичних підстав, тобто юридичної основи — за­кріплених законодавчо правових норм.

4. Пов'язана з державним примусом у формах каральних і право-відновлюючих заходів, які також відображені в правозастосовному акті. Тобто, відповідальність тягне за собою застосування до право­порушника з боку держави певних негативних для нього санкцій, об­межень майнового, особистого чи організаційного характеру з метою охорони правопорядку, що здійснюється шляхом примусового понов­лення порушених прав та покарання правопорушника.

5. Застосовується лише до суб'єктів (фізичних та юридичних осіб), винних у вчиненні конкретного правопорушення власними діями.

6. Здійснюється виключно уповноваженими державою компетент­ними органами відповідно до приписів матеріальних і процесуальних правових норм.

7. Здійснюється такими органами в рамках правозастосовної ді­яльності з додержанням процесуальних форм — особливого процесу­ального порядку, встановленого процесуальним законом (наприклад, кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним). Саме в рам­ках процесуальних відносин здійснюються всі заходи юридичної від­повідальності.

Розділ 22. Юридична відповідальність

_ § 2. Підстави юридичної відповідальності

Рішення про притягнення до юридичної відповідальності завжди є важливою подією, яка здатна вплинути на юридичний, морально-психологічний, соціальний стан особи. Воно зачіпає права і свободи людини, їх недоторканність і захищеність від посягань, честь та гід­ність особи, її віру в справедливість і гуманність закону, професійність державних органів, що вживають всіх заходів щодо юридичної відпо­відальності, її обґрунтованості в кожному випадку притягнення.

В правовій теорії і правозастосовній практиці добре відомі поло­ження, згідно з якими юридична відповідальність можлива тільки тоді, якщо існують підстави для її виникнення і якщо при цьому від­сутні підстави, що її виключають.

Під підставами юридичної відповідальностірозуміється певна сукупність обставин, за наявністю яких вона є можливою і належною. Якщо такі підстави відсутні, відповідальність виключається. В науко­вій думці і законодавстві такі підстави поділяють переважно на фак­тичні та юридичні.

Отже, для юридичної відповідальності є необхідним таке.

1. Наявність визначених законом фактичних підстав. Це означає, що застосування заходів відповідальності можливе лише за наявності факту реально вчиненого правопорушення. Фактичною підставою юридичної відповідальності є наявність складу реально вчиненого правопорушення, щодо якого вся необхідна сукупність передбачених законом елементів є доведеною і за вчинення якого в законі передба­чено конкретні санкції (засоби державного примусу).

Фактичною підставою юридичної відповідальності не можуть бути такі форми втілення людської свідомості, як наміри, переконання, дум­ки, вподобання, схильності, які самі по собі, без їх зовнішнього прояву в конкретних вчинках (діях чи бездіяльності) не можуть контролювати­ся державою, а відтак, знаходитися під регулюючим впливом закону взагалі, якими б негативними вони не були. Реальні (фактично вчинені) вчинки, передбачені не правовими, а іншими соціальними нормами (моральними, релігійними, корпоративними, нормами спортивних зма­гань тощо), можуть бути певною мірою соціально шкідливими, але, за умов їх неврегульованості юридичним законом виступають ззовні як форми виразу іншої, а не правової поведінки. Тому таки вчинки не ви­знаються юридичними фактами для настання відносин юридичної від­повідальності, тобто не можуть бути її фактичною підставою.

Частина п 'ята. Реалізація права

2. Якщо підґрунтям будь-якої соціальної відповідальності можуть бути порушення абияких норм, що регулюють людські стосунки, то підставою правової відповідальності є наявність юридичних підстав, тобто порушення правових норм. Правові приписи містять у собі необ­хідні об'єктивні та суб'єктивні показники ознак поведінки, яку вони дозволяють кваліфікувати як протиправну, неправомірну. Заходи дер­жавного примусу (санкції), що можуть застосовуватися до порушників правових норм, містяться в санкціях правових приписів у вигляді ви­черпного переліку примусових засобів (покарань).

Правові приписи вміщують указівку на категорії суб'єктів, котрі відповідають ознакам деліктоздатності, щодо яких передбачені відпо­відними приписами заходи можуть бути застосовані. Юридична від­повідальність пов'язана з використанням офіційної юридичної про­цедури обвинувачення у вчиненні правопорушення. У зв'язку з цим доцільно розрізняти:

а) юридичні підстави притягнення до відповідальності особи, яка
вчинила правопорушення. Наявність протиправного вчинку як юри­
дичного факту, правової норми та інших обставин, що становлять
підставу для юридичної відповідальності;

б) підстави настання юридичної відповідальності для правопоруш­
ника, вина якого доведена доказами і знайшла офіційне втілення у ви­
гляді процесуального документа — правозастосовного акта, виданого
компетентним державним органом з додержанням усіх вимог до такої
процедури (наприклад, вироку суду).

Цей правовий акт містить дані про конкретні заходи державного впливу (покарання) з обов'язковим посиланням на нормативно-правові приписи, що вміщують в їх текстах вичерпний перелік санкцій за вчи­нення відповідного правопорушення. Такі правозастосовні акти мож­на назвати процесуальною підставою. Вона є необхідною для настан­ня відносин, в яких суб'єкт правопорушення реально починає зазна­вати вплив певного виду та міри юридичної відповідальності, перед­бачених санкцією норми. Правопорушник починає виконувати такий новий юридичний обов'язок, юридичних підстав для виникнення яко­го до вчинення правопорушення не існувало (сплачувати штраф, пере­бувати в місцях позбавлення волі, компенсувати витрати на лікування потерпілого від злочину і под.).

Вирішуючи питання про юридичну відповідальність, слід також перевірити наявність чи відсутність підстав, що її виключають, звіль­няють від неї.

Розділ 22. Юридична відповідальність

Підстави, що виключають юридичну відповідальність, — це спе­ціально визначені законом винятки з правил, згідно з якими діяння, що зберігає ззовні вигляд правопорушення, за певних обставин таким не вважається, а особа не підлягає юридичній відповідальності. В таких випадках відсутній будь-який елемент складу правопорушення, що унеможливлює юридичну відповідальність за об'єктивно існуючий, реальний вчинок. До таких підстав належать:

а) неосудність — обумовлена хворобливим станом психіки особи
її нездатність усвідомлювати свої вчинки або керувати ними під час
скоєння суспільно шкідливого (небезпечного) вчинку. Законом визна­
чено критерії неосудності: медичний (біологічний) — психічний роз­
лад, хвороба та юридичний — нездатність усвідомлювати власні дії
або керувати ними. Для визнання наявним юридичного критерію нео­
судності достатньо однієї з двох ознак неосудності;

б) необхідна оборона. Кожна людина згідно з міжнародними стан­
дартами в галузі прав людини має право на необхідну оборону. Остан­
ня має місце при захисті особи та її прав чи прав інших осіб, що охо­
роняються законом, а також охоронюваних законом інтересів суспіль­
ства від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди
особі, що вчинила замах, незалежно від того, чи мала ця особа можли­
вість звернутися до правоохоронних органів;

в) крайня необхідність — вид протиправної поведінки, який є при­
пустимим у випадках усунення небезпеки, що загрожує інтересам дер­
жави, суспільства, особи або правам громадян, якщо таку небезпеку
неможливо було усунути іншими засобами, а заподіяна шкода є меншою
на відміну від тієї, що була відвернута, наприклад, коли умисно руйну­
ється, знищується електроприлад задля того, аби врятувати людину, яка
опинилася в небезпечному стані, під електричним струмом. Заподіяна
шкода — знищено майно, але таке знищення було необхідним саме для
того, або відвернути шкоду більш значущому благу — життю людини.
Отже, в цьому випадку існують підстави, що виключають юридичну
(наприклад, кримінальну) відповідальність за знищення майна. Трудовим
законодавством передбачено обставини, які виключають матеріальну
відповідальність працівника, якщо шкода була завдана роботодавцю
діями працівника, які підпадають під ознаки трудового правопорушення,
однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського
ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони;

г) малозначущість правопорушення, яке не становить великої
суспільної небезпечності — обставина, яка встановлюється за фактом:

 

Частина п 'ята. Реалізація права

ураховуються характер вчинку, умови його скоєння, відсутність як самих значних шкідливих наслідків, так і наміру їх спричинити;

ґ) казус {випадок) — об'єктивно шкідливе і протиправне діяння, яке порушує права інших суб'єктів і за яке законотворець своєчасно не передбачив юридичну відповідальність (тобто мала місце прогали­на в законі), тому відсутні власне юридичні підстави притягнення особи до такої відповідальності;

д) фізичний або психічний примус — виключає відповідальність у випадках, коли особа завдає шкоди правам інших осіб унаслідок примусу, тиску з боку. Отже, в такому разі відсутньою є суб'єктивна сторона (вина) особи.

Шіііи—м» § 3. Види юридичної відповідальності

Залежно від галузевої належності норми розрізняють такі види відповідальності. 1. Конституційну відповідальність — її особливість полягає в то­му, що вона… Прикладами конституційної відповідальності можуть бути: від­правлення у відставку президента в порядку імпічменту;…

Шш—шшш—т § 4. ЦІЛІ І фуНКЦІЇ ЮРИДИЧНОЇ

Особа в громадянському суспільстві завжди зацікавлена в гаран­туванні державою непорушності її прав і свобод, гарантіях законності і захисті… Якщо право має своєю метою створити узгоджену систему правопо­рядку, а… Розділ 22. Юридична відповідальність

РОЗДІЛ 23 шшшшшшшш^шштшшш^шшшшшшяшшшшшшшт

. § 1. Поняття та ознаки юридичної діяльності Юридична діяльність— це система юридично значущих, зако­нодавчо регламентованих дій та операцій, спрямована на…

Тшшшштш^ § 4. ЮрИДИЧІІИЙ ГфОЦЄС

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу про­тиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше — більш широке і… Частина п 'ята. Реалізація права Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних механізмів, які можуть додати державно-правовим…

РОЗДІЛ 25 шшмшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшяш

■і § 1. Поняття тлумачення норм права Самостійне місце в механізмі правового регулювання суспільних відносин посідає… Термін «тлумачення» (інтерпретація) означає уяснення, роз'яснення, розкриття сутності певного явища. Цей термін не є…

Шшшш—т § 3. ОфІЦІЙНЄ І НЄОфІЦІЙНЄ ГЛу\ШЧЄННЯ

Тлумачення здійснюється будь-яким суб'єктом на науковому, про­фесійному чи побутовому рівні і відбиває результати його мислення. Залежно від… Тлумачення вважається офіційним,якщо воно здійснюється спеці­ально… Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачен­ня, воно може бути двох видів: нормативне і…

ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВАСИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Права, свободи і обов'язки людини і громадянина ............. § 1.Поняття прав і свобод людини і громадянина.

РОЗДІЛ 27 — ііииш........................................ і........... і

Громадянське суспільство і держава

—__ § 1. Формування концепції

громадянською суспільства

Формування концепції громадянського суспільства розпочалося у період буржуазних революцій в Європі. Хоча ще в епоху античнос­ті згадувалися схожі терміни, але їх зміст був дуже різноманітним. Так, у давньоримській літературі громадянське (сіуіі) суспільство розглядалося як протилежність нецивілізованому, варварському сус­пільству, в давньогрецькій — як форма античного полісу у сенсі громадянської общини.

Однією з найхарактерніших рис грецького полісу було нерозрив­не поєднання суспільства та держави як вищої форми колективізму. Для греків була неприпустима ідея відділення приватного інтересу особи від інтересів полісу, а у разі їх конфлікту пріоритет віддавався останньому. Аристотель, підкреслюючи це, писав, що бажаним є й благо однієї людини, але прекрасним та божественним є лише благо народу та держави. Особа повністю залежала від полісу. Тому зна­менитий вислів Аристотеля про «гооп роїііїкоп» (людина — істота політична) розуміється як особа, котра не може існувати поза держа­вою. Аристотель навіть вважав, що той, хто не становить елемент держави, є або твариною, або божеством. Схожу концепцію ідеальної держави Платона, відповідно до котрої держава розглядається як самодостатня цінність, якій не можуть суперечити інтереси окремою

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

людини, в XX ст. навіть порівнювали з концепцією тоталітарної дер­жави.

Політико-правова думка Середньовіччя, яка багато в чому засно­вана на переосмислених концепціях античності, також не виокремлю­вала громадянське суспільство від держави, а індивідуальні інтереси та права особи нерідко розглядалися як загроза загальному благопо­луччю. Тома Аквінський, один з видатних мислителів того часу, сприй­мав в цілому доктрину Аристотеля про людину як політичну істоту. Вслід за античною традицією він вважав державу (на відміну від сім'ї, стану або поселення) найдосконалішою соціальною системою, яка задовольняє всі прагнення людини. Метою державної влади, яка про­голошувалася божественною, є встановлення порядку. Тома Аквінський через гріховність людини не вважав суспільство здатним самостійно та автономно від держави врегулювати власні відносини. На його думку, якщо не буде зовнішньої* спрямовуючої сили людська спільнота знищить себе через протилежні інтереси.

Зміни суспільних відносин Нового часу спричинили зміни й у сприйнятті зв'язків між людиною, суспільством та державою. З XVII ст. поступово визрівають ідеї, на яких сформувалася концепція громадян­ського суспільства. Дж. Локк став одним з перших мислителів того часу, який визнав первинність суспільства перед державою. За його думкою, суспільство завжди передує формуванню держави, тому саме воно є «природнім», а держава — лише певним штучним утворенням, наслідком реалізації народного суверенітету. Отже, держава — інстру­мент суспільства, її головною метою є його захист. А. Токвіль одним з перших теоретично систематизував емпіричні спостереження за новим типом суспільства та оцінив його нові риси на прикладі США. Зокрема, він підкреслив особливе значення об'єднань громадян для задоволення індивідуальних інтересів кожного громадянина, а через це й для ефективного розвитку держави та суспільства.

Т. Пейн проголосив ідею автономності та обмеження втручання держави у справи суспільства. Громадянське суспільство, на його дум­ку, є сферою самореалізації приватних інтересів, воно здатне більшість своїх проблем розв'язати самостійно, а тому потребує мінімуму зо­внішніх до нього державних інститутів. Він проголосив державу необ­хідним злом, яке чим менше, тим краще для суспільства.

На подібному ідеологічному підґрунті в Європі поступово форму­ється ідея місцевого самоврядування як права жителів міста самостій­но та автономно від державної влади вирішувати деякі питання, що

Розділ 27. Громадянське суспільство і держава

стосуються тільки жителів цієї громади. В німецькій думці сформува­лася теорія «вільної общини» (Е. Мєйєр, О. Лабанд, О. Рєсслер), від­повідно до якої общини за своєю сутністю самостійні, не створені державою, а лише нею визнані, і тому мають право самостійно управ­ляти своїми справами.

Вперше цілісну концепцію громадянського суспільства як віднос­но виокремленого від держави явища, що має власний зміст і структу­ру, розробив видатний німецький філософ Г. Гегель. У праці «Основи філософії права» (1820) він на основі англійської, французької та ні­мецької політико-правової думки обґрунтував ідею громадянського суспільства як особливого стану суспільства, сформованого внаслідок його тривалого історичного розвитку, набуття ним під час переходу до Нового часу якісно нових рис.

Концепція Гегеля базується на визнанні первинності заснованого на власних потребах приватного інтересу кожної особи перед суспіль­ним, але якщо його реалізація не створює загрози загальним інтересам. Гегель виокремив громадянське суспільство від сім'ї та держави, під­креслюючи їх різне походження та внутрішню сутність. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів, а держава — за­гальних. Для реалізації приватних інтересів створюються різноманіт­ні інститути громадянського суспільства, зокрема корпорації як об'єднання за професійними ознаками. Невід'ємними рисами грома­дянського суспільства він проголосив свободу та рівність усіх його членів, а також право на власність. Проте у відносинах громадянсько­го суспільства та держави Гегель віддавав безумовний пріоритет дер­жаві, яка повинна узагальнювати індивідуальні інтереси та гарантува­ти свободи громадянського суспільства.

Власні погляди на громадянське суспільство сформулював К. Маркс. Він погоджувався з позицією Гегеля, згідно з якою громадянське сус­пільство є продуктом історичного розвитку, певною стадією існування суспільства. Але його базова концепція первинності економічних від­носин щодо всіх інших невиправдано спростила складний устрій громадянського суспільства обмеживши його лише сферою виробни­цтва, труда та обміну. Маркс виключив з свого аналізу дуже важливі складові існування громадянського суспільства, які безумовно впли­вають на його сутність, — добровільні асоціації, засоби масової інфор­мації, професійні спілки, політичні партії та ін. В марксистській теорії Держава відображала загальний інтерес, а громадянське суспільство — виключно приватний, який є за природою егоїстичним та протилежним

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

загальному. Але детального аналізу особливостей відносин між ними не було здійснено. Це пояснюється одним з постулатів марксизму — побудови комуністичного безкласового суспільства та відмиранням держави. Таким чином, держава та громадянське суспільство повинні злитися в єдину систему суспільного самоврядування.

В XX ст. виокремлення громадянського суспільства від держави, його відносна незалежність та автономність стають загальновизнаною у європейській політико-правовій думці. Зусилля науковців стали спрямовуватися на дослідження інших питань: його найважливіших рис, особливостей взаємовідносин громадянського суспільства та ін­ших соціальних систем (зокрема, економічної та політичної), аналіз закономірностей його формування у різних народів світу тощо.

Сьогодні наука за допомогою поняття «громадянське суспільство» висвітлює питання про джерела та механізми суспільної життєдіяль­ності. При цьому акцентується на громадських засадах формування і функціонування влади в суспільстві, яке існує у формі держави з усі­ма її атрибутами і водночас має відповідати загальновизнаним стан­дартам демократії, прав людини і соціальної справедливості.

Людина як індивідуальний суб'єкт не може протистояти державі в особі організованих державно-владних інститутів. Для цього інди­відуальні інтереси теж мають бути згуртованими, оформленими і гарантованими. Саме ефективне функціонування інститутів грома­дянського суспільства дає можливість поставити людину в центр суспільного і політичного життя, розглядати її гідність, права і сво­боди як найвищу соціальну цінність. У свою чергу держава лише за таких умов зможе реально відповідати перед суспільством і людиною за свою діяльність.

На цих засадах стало можливим концептуально виокремити дер­жаву в ЇЇінституціональномурозумінні (державність) від суспільства, розглядати її як с пецифічне соціальне явище, що має іманентні озна­ки і атрибути, виконує певні службові функції щодо суспільства, вста­новити оптимальні межі державного втручання в життєдіяльність суспільства. Відтепер держава розглядається як інститут, головний інструмент, за допомогою якого суспільство набуває здатності розв'язувати свої актуальні проблеми.

Якщо поняття «громадянське суспільство» зорієнтоване на про­блеми використання свободи та ініціативи індивідів, то політична сфера організації соціуму, стрижнем якої є державність, відбиває роль і питому вагу інтеграційних засад, зумовлених необхідністю впоряд-

Розділ 27. Громадянське суспільство і держава

кування суспільних відносин, централізацією вирішення питань, які мають публічне значення, що передбачає певні обмеження індивіду­альної свободи заради інтересів інших людей, спільноти в цілому.

Громадянське суспільство виступає соціальним фундаментом, на якому будується політична система суспільства, формується і здійсню­ється державна влада. З погляду інтересів громадянського суспільства держава може брати на себе тільки ті питання сумісної життєдіяльнос­ті, які не можуть бути вирішені ні окремими індивідами, ні на рівні їх безпосередніх громадських об'єднань. Поняття «громадянське суспіль­ство» відображає самоврядний потенціал сучасного суспільства, те, в яких межах воно здатне самоорганізовуватися на основі виявлення і реалізації своїх потреб, інтересів індивідів та їх об'єднань, що мають громадську, а не політичну природу.

Проте громадянське суспільство як сфера приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути самодостатнім, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державою на публіч­них засадах. Така інтеграція досягається передусім за допомогою правових норм, норм публічного права, які, будучи спрямованими на забезпечення загального інтересу, встановлюють однакові «правила гри» для всіх учасників (державних органів та індивідів) соціального спілкування.

Громадянське суспільство і держава в її інституціональному розу­мінні є двома невід 'ємними складовими одного явища — демократич­ного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в науці. Тому проблематику громадян­ського суспільства можна звести до визначення певної межі одержав-лення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задоволь­няла і суспільство, і державу, що неможливо здійснити без урахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «держава» і «грома­дянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набува­ють власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних як громадських, так і політичних параметрів устрою і життєдіяльнос­ті суспільства, котре існує у формі держави.

Поняття громадянського суспільства повною мірою співвідносить­ся саме з поняттям правової держави, оскільки відбивають найважли­віші характеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми само­регуляції громадянського суспільства, а з другого — органічним допо­вненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інститути держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. Право за цих умов роз­глядається як таке, формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інститутів таких важливих рис, як ясне і чітке ви­значення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну свободою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство є й підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де складаються реальні показники соціальної ефективності права.

■■■!!■■■.■!■■■■■ § 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства

У науковій літературі існують різні підходи до визначення грома­дянського суспільства. Це пояснюється, по-перше, міждисциплінарним характером цього явища, яке досліджується не тільки юридичною на­укою, а й філософією, політологією, соціологією та ін.; по-друге, множинністю підходів науковців до визначення головних рис цього поняття. Громадянське суспільство визначають і як сукупність рівно­правних індивідів, і як сукупність недержавних об'єднань, і як сукуп­ність різноманітних суспільних відносин між даними суб'єктами, причому деякі дослідники виключають з цього кола політичні відно­сини. Існують також різні підходи до визначення кола інститутів, що входять до складу громадського суспільства.

Тому юридична наука вивчає не всі сторони громадянського сус­пільства, а концентрується на питаннях його взаємозв'язку з державою і правом. З огляду на це юриспруденцію цікавлять переважно питання правового впливу на відносини громадянського суспільства і питання формування та діяльності його інституційної системи. У цьому кон­тексті можна сформулювати таке інституціональне визначення грома­дянського суспільства.

Громадянське суспільство— це сукупність сформованих на до­бровільних засадах громадських об 'єднань (інституцій), які діють на

Розділ 27. Громадянське суспільство і держава

засадах самоврядування і за посередництвом яких індивіди реалізують належні їм невід 'ємні права і свободи.

Розглянемо ознаки громадянського суспільства.

1. Громадянське суспільство є однією з характеристик суспільства та відображає певну стадію його розвитку. Не будь-яке суспільство можна охарактеризувати як громадянське, а тільки те, що має певні якісні риси, які відрізняють його від інших типів суспільств. Подібні риси почали формуватися у суспільств європейських країн під час буржуазних революцій ХУІІ-ХУШ ст. ст., а в XX ст. стають невід'ємними для багатьох суспільств світу (Західна Європа, США, Канада, Австралія та ін.). З цього підходу не можна охарактеризувати як громадянські суспільства, що існують, наприклад, у теократичних мусульманських або комуністичних країнах.

2. Громадянським стає лише суспільство, в якому особа визнаєть­ся вищою соціальною цінністю, а її права і свободи — рівними та невід 'ємними з позиції пріоритету громадянського суспільства. Ніякі інші цінності (політичні, релігійні, ідеологічні тощо) не можуть пере­важати над такими базовими загальнолюдськими цінностями, як жит­тя, здоров'я, честь, гідність, свобода, права людини і громадянина.

3. Існування громадянського суспільства, його інститутів обумов­лені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей. Ці потреби можуть бути поділені на декілька груп:

 

- фізичні потреби, що забезпечують існування людини як біоло­гічної істоти. До них належать потреби особи в чистому повітрі, їжі та воді, житлі та одязі;

- економічні потреби, що забезпечують одержання благ, яких осо­ба не має. До них входять потреби у праці, власності, обміні економіч­ними благами тощо;

- соціальні потреби, що забезпечують соціокультурний розвиток індивіда. До них належать потреби в інформації, спілкуванні, духо­вному та культурному розвитку тощо;

- політичні потреби, що забезпечують реалізацію політичних вглядів та ідей у загальносоціальну практику. До них входять потреби у певних політичних змінах і реформах, захисті своїх прав і свобод, владі і управлінні суспільними процесами тощо.

4. Громадянське суспільство є сферою реалізації потреб та інтер­
есів, утілених у правах і свободах людини, поза безпосереднього впли­
ву з боку держави. Громадянське суспільство в цьому аспекті проти­
ставляється державі, проте таке протиставлення має сенс лише за

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

умови розгляду держави у вузькому значенні, як апарату влади, який є завжди відносно виокремленим від суспільства та виконує щодо нього зовнішні управлінські функції. Таким чином, йдеться про об­меження втручання державного апарату у відносини громадянського суспільства.

Держава бере участь у встановленні загальних правових меж функ­ціонування громадянського суспільства, здійснює відносно нього функцію контролю за додержанням норм права і не може в іншій спо­сіб вмішуватися у діяльність інститутів громадянського суспільства.

Зворотний принцип — втручання держави в усі сфери життя сус­пільства — є невід'ємною рисою тоталітаризму.

5. Громадянське суспільство виступає соціальним підґрунтям формування правової держави. Саме його розвиток призвів до вста­новлення у XX ст. у багатьох країнах нового типу держави — правової держави. Таким чином, громадянське суспільство є чинником, а ре­формування держави та набуття нею ознак правової — наслідком певних соціальних змін.

6. Громадянське суспільство та його інститути функціонують на основі принципів самоорганізації і самоврядування. Це означає, що громадяни самостійно і добровільно, на основі власних потреб та ін­тересів визначають необхідність об'єднання в певну організацію, встановлюють мету, способи та напрямки її діяльності, керують її справами, приймають рішення про її розпуск.

7. Громадянське суспільство як соціальне явище складається із інститутів — громадських (недержавних) об'єднань. Чому саме об'єднань, а не окремих громадян? Це пояснюється перш за все усклад­ненням соціальної структури сучасних країн. Потреби окремої людини мають найбільше шансів бути реалізованими, коли вони збігаються з потребами та інтересами інших осіб, які організуються та ставлять собі за мету скоординовано прагнути їх реалізації. За цією рисою мож­на формально оцінити ступінь розвитку суспільства: чим більша різно­манітність недержавних організацій, тим більше власних проблем суспільство може самостійно розв'язувати. Всі інші організації, що створюються державою, входять до структури механізму держави.

8. Діяльність громадянського суспільства регулюється за допо­могою різноманітних соціальних, передусім правових, норм. Залежно від специфіки суспільних відносин регулювання може здійснюватися за допомогою звичаїв, релігійних або моральних норм. На відміну від інших соціальних норм право визначає загальні межі свободи, усереди-

Розділ 27. Громадянське суспільство і держава

ні яких вільно існують та розвиваються інститути громадянського суспільства.

Окремою групою норм, що регулюють функціонування громадян­ського суспільства, є корпоративні норми. Вони створюються самими організаціями для регулювання їх внутрішніх відносин. До них нале­жать різноманітні статути, положення, правила, які приймаються ін­ститутами громадянського суспільства (наприклад, статут політичної партії) для регулювання питань і процедур вступу до організації та виключення з неї, обрання її управлінських органів, визначення на­прямків і способів діяльності, фінансування та ін. Законодавство може встановлювати певні вимоги до змісту та форми цих норм (наприклад, ст. 8 Закону України «Про політичні партії в Україні»). Корпоративні норми не повинні суперечити чинним нормам права.

Тшштттштшт § 3. ІНСТИТуТИ ГрОМаДЯНСЬКОГО

Як уже зазначалося, громадянське суспільство складається з най-різноманітних об'єднань громадян. До його інститутів належать тіль­ки недержавні… До структури громадянського суспільства належать: громадські організації… За метою створення всі об'єднання класифікуються на:

І і..... ■■... § 1. Поняття та структура політичної

Системи суспільства

До 70-х років XX ст. термін «політична система» в наукових працях вітчизняних учених практично не використовувався. Натомість вжи­валося поняття… Обсягу, ВИЗНаЧеННЯ СПІВВІДНОШеННЯ 3 ІНШИхМИ ОДНОПОрЯДКОВИМИ ПО­НЯТТЯМИ. Таким… Ототожнюючи політичну систему з політичною організацією сус­пільства, її визначають як сукупність державних, партійних…

РОЗДІЛ ЗО штшшшшшшш^шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшт

и § 1. Концепція правової держави: виникнення та розвиток Пошук шляхів утілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії.…

РОЗДІЛ 32 і ■■■!■... штшжшшшшшшшшшшшш

Правова культура суспільства

■^шн § 1. Поняття правової культури.

Види та типи правових культур

З правовою державою нерозривно пов'язаний такий феномен, як правова культура, котру слід розглядати як одну з найважливіших пере­думов і необхідну умову формування демократичної, правової держави. Від рівня правової культури суспільства безпосередньо залежать усві­домлення сутності правових явищ і процесів, розуміння закономірностей і тенденцій їх розвитку. Високий рівень правової культури суспільства, адекватне відображення в ній потреб і закономірностей суспільного розвитку є запорукою правильної постановки мети у праві, успіху в пра­вовому регулюванні, спрямованому на її досягнення.

Категорія «правова культура» є однією з якісних характеристик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в за­гальній теорії права. Існують певні труднощі щодо визначення цього поняття. Така ситуація пояснюється, зокрема, тим, що ні у філософії, ні в інших суспільних науках немає однозначного підходу до розумін­ня феномену культури — на сьогодні існують понад 250 її дефініцій. Багатоманітність визначень даного явища пояснюється, по-перше, тим, що правова культура може розглядатися стосовно як суспільства в ці­лому, так і його окремих груп, а також особистості; по-друге, відмінним розумінням дослідниками змісту таких базових категорій, як «право» і «культура».

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

У цілому в науці сформувалися три основні підходи до цього по­няття:

1) антропологічний, згідно з яким культура — це сукупність усіх благ, створених людиною;

2) соціологічний, за яким культуру слід сприймати як сукупність усіх духовних цінностей;

3) найширший — філософський, згідно з яким культура є певним історичним рівнем розвитку суспільства, творчих сил та здібностей особистості.

Всі ці підходи певною мірою використовуються правовою нау­кою.

Під правовою культуроюрозуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем роз­витку правової системи — станом та рівнем правосвідомості, юри­дичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гаран-тованості основних прав і свобод людини.

Правова система будь-якої країни є невід'ємною складовою куль­тури відповідного суспільства, усвідомлення особливостей якої спри­яє визначенню характерних рис і особливостей правової системи, і навпаки. Правова культура формується на менталітеті певного на­роду, а тому може розглядатися як один з критеріїв ідентифікації на­ціональних правових систем.

Кращому пізнанню такого складного феномену, як правова культура, сприяє її типологізація. Типологія як метод наукового пізнання перед­бачає виділення всіх існуючих правових культур як самостійних оди­ниць та їх наступне згрупування за допомогою певного узагальненого типу. В рамках кожного типу можна потенційно виділяти ще й види та підвиди. В літературі традиційно прийнято виділяти такі типології правової культури.

Залежно від історичного типу держави і права (в рамках формацій­ного підходу до їх поділу) можна виділити правову культуру рабовлас­ницького, феодального, буржуазного, соціалістичного та постіндустрі-ального суспільств. Кожний з цих типів характеризується своїми спе­цифічними особливостями. Так, у період рабовласництва через юри­дичні та міфопоетичні тексти в правову культуру проникли найбільш сталі та глибинні міфологічні образи і уявлення стародавніх людей про порядок і його порушення, про правду і кривду, гармонію і дисгармо­нію тощо, тобто все те, що можна оцінювати як своєрідний доправовий

Розділ 32. Правова культура суспільства

матеріал, на якому формувалися правові традиції. Правовій культурі цього типу в цілому притаманне змішування норм звичаєвого права, моралі та релігійних приписів. Разом з тим саме в цей період розро­бляється вчення про верховенство закону, необхідність підкорення йому.

Правова культура феодального типу формувалася під впливом релігії, звичаїв і ритуалів. Біблійні тексти мали силу закону. В судочин­стві часто застосовувався «божий суд», який насправді означав пере­могу сильнішого над слабкішим. Право не розглядалося як однакова для усіх міра свободи і рівності.

Характерними рисами буржуазної правової культури стали визнан­ня, законодавче закріплення та гарантування основних прав і свобод людини; розроблення теорії правової держави; запровадження консти­туції як основного закону держави і визнання її верховенства в систе­мі нормативно-правових актів; обґрунтування ідей стосовно верхо­венства права і незалежності суду тощо.

Для соціалістичного типу правової культури характерні запере­чення цінності права, сприйняття його лише як засобу забезпечення волі, а подекуди — сваволі держави (керівництва правлячої партії). Ще однією визначальною рисою цього типу культури була ідеологізація правової системи, проявом чого стали запровадження офіційної панів­ної ідеології з одночасним запереченням плюралізму, свободи слова, думки і віросповідання; відданість проведенню різного роду політич­них кампаній та театралізованих «судових» процесів над «ворогами» народу; використання законодавства, зокрема конституції, для про­паганди комуністичної ідеології; використання партійним керівництвом правоохоронних та судових органів для боротьби з інакомислячими та здійснення політичних репресій тощо.

Правовій культурі постіндустріальиого суспільства притаманні особлива повага до прав і свобод людини і громадянина, їх реальне забезпечення і гарантування, розроблення ефективних механізмів їх захисту; створення досконалого за формою і змістом законодавства; високий рівень правової науки, її залучення до правотворчого і право-застосовного процесів; реальне забезпечення незалежності суду, його ефективна робота тощо.

Оскільки правову культуру визнають одним з визначальних чин­ників становлення і розвитку правових систем, які на підставі схожос­ті у змісті права і зовнішніх формах його виразу, юридичної практики, правової ідеології прийнято об'єднувати у відповідні сім'ї (типи),

Частіша шоста. Правова держава і правова система суспільства

можна виділити романо-германську, апгяо-американську, традиційно-релігійну (мусульманську, індуську, іудейську та ін.) типи правової культури. Як особливі типи в рамках даної класифікації можна виокре­мити також міжнародну правову культуру і правову культуру Європей­ського Союзу.

Виділення міжнародної правової культури як самостійного типу пов'язано з тим, що на даному рівні розробляються універсальні право­ві цінності (загальновизнані правові стандарти, зразки, еталони, прин­ципи, норми, процедури та ін.), які мають глобальний характер і тією чи іншою мірою впливають на розвиток усіх правових систем світу.

Започаткований після Другої світової війни європейський інтегра­ційний процес призвів до формування Європейського Союзу як над­національної організації влади, право котрого утворює самостійну відносно як правових систем його держав-членів, так і міжнародного права правову систему. Поступово формується система цінностей, які, з одного боку, вбирають у себе все позитивне з національних правових культур, а з другого — формують спільний для усіх держав-членів культурно-правовий простір. Об'єднані в одній організації, правові системи держав-членів Європейського Союзу перебувають у процесі безперервної культурної взаємодії. В правові культури деяких країн потрапляють компоненти інших правових культур: юридичні тексти, процедури, правові конструкції, що дозволяє більш повно оцінити власний правовий досвіт, а також відкриває нові можливості щодо вдосконалення окремих елементів власної правової системи. Разом з тим слід відзначити, шо як би активно не формувалася загальноєв­ропейська правова культура, цей процес не призвів до розчинення національних правових культур і в принципі не мас такої мети. На сьогодні зберігаються ідентичність національного права, стиль право­вого мислення, традиції, мотиви і підходи до правового регулювання, а відтак, і самобутність правової культури кожної країни.

Залежно від рівня і глибини пізнання правових явищ, їх викорис­тання в правовій поведінці (діяльності) прийнято виділяти буденну (масову), професійну та теоретичну (наукову) правову культуру.

Буденна правова культура притаманна широким верствам населення. Головне місце в її змісті посідають традиційні цінності, правові стерео­типи, настанови, звичаї та звички. Вона формується на основі власного життєвого досвіду і емпіричних знань про чинне право та інші правові явища. На її формування впливають засоби масової інформації, а також установи освіти, де надаються, як правило, найбільш елементарні знання

Розділ 32. Правова культура суспільства

про правову дійсність. Буденна правова культура здатна включати як про­гресивні, так і консервативні чи навіть негативні погляди та настрої з при­воду права. Всі правові проблеми, які зрештою призводять до зміни право­вої культури, як правило, визрівають саме в цьому типі і вже потім усві­домлюються, узагальнюються, систематизуються і раціоналізуються на рівні професійної та теоретичної правової культури.

Професійна правова культура базується на здобутих унаслідок одержання спеціальної юридичної освіти правових знаннях, практич­них навичках і вміннях, особистій майстерності, що пов'язані з кон­кретним юридичним фахом. Про рівень професійної правової культу­ри свідчитиме відповідний кваліфікаційний титул (ранг, категорія). Однак слід розрізняти формально визначену кваліфікацію, яка доку­ментально відображається у дипломах, атестатах, сертифікатах, і ре­альну правову кваліфікацію, яка, крім здобутих теоретичних і навчаль­них знань, передбачає ще й існування належного особистого профе­сійного досвіду, сформованого під час конкретної юридичної практики. Високий рівень професійної правової культури визначає гармонійне узгодження цих засад.

Професійний тип правової культури залежно від специфіки професій­ної діяльності може бути поділений на такі види, як судова, прокурорська, слідча, нотаріальна, адвокатська, пенітенціарна правова культура.

Носіями теоретичної (наукової) правової культури, як правило, є юристи-науковці та викладачі юридичних вищих навчальних закладів. Цьому типу правової культури відповідають теоретичний рівень право­вої свідомості, а також наявність навичок, умінь, що використовуються їх носіями у творчій діяльності з удосконалення чинного законодавства, правозастосовної практики, інтерпретаційно-правової діяльності.

Деякі науковці поряд з теоретичною правовою культурою окремо виділяють ще й елітарну правову культуру як сукупність правових знань, цінностей, ідеалів, настанов, грамотного розуміння і здійснення правових приписів. Даний тип правової культури притаманний неба­гатьом юристам-науковцям та юристам-практикам. Носіями елітарної правової культури в Стародавньому Римі були видатні юристи Ульпіан, Гай, Модестіан та ін., фрагменти з праць яких були широко подано у Дігестах Юстініана.

Залежно від носіїв (за суб'єктним складом) можна виокремити правову культуру особи, соціальних груп (політичних, професійних, етнічних, релігійних та ін.) і верств населення (пенсіонерів, молоді), суспільства в цілому.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

тттшштттш § 2. Правова культура особистості

Правова культура особистостіхарактеризує ступінь і характер її правового розвитку, виступає необхідною передумовою формування правової культури суспільства. Однак її не можна розглядати як влас­тивість людини, одержану нею від народження, оскільки правова куль­тура особистості формується поступово під впливом таких різноманіт­них чинників, як суспільні зв'язки і відносини, правове виховання, правове навчання, правове спілкування, правова інформація, а також суспільної правової свідомості. В процесі пізнання та оцінки норм пра­ва особа враховує закріплений в них законодавцем соціальний зміст і об'єктивні потреби суспільного розвитку, а також співвідносить їх з можливістю задоволення свого власного інтересу. Відбиваючись у сві­домості людини, цей процес сприяє формуванню її правової культури.

Правова культура особистості — це складне явище, в структурі якого виділяють пізнавальні, оцінні та поведінкові елементи.

Правову культуру особистості становлять такі елементи.

1. Знання права і розуміння його принципів, здатність особи тлу­мачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акта, сферу його дії. При цьому особливого значення на­буває те, як особа розуміє право. Високий рівень правової культури людини передбачає інтерпретацію права як засновану на уявленні про справедливість міру свободи і рівності, визнання його верховенства відносно держави. Разом з тим просте знання норм права без виро­блення необхідних настанов щодо безумовної реалізації зафіксованих у них приписів необов'язково забезпечує правомірну поведінку, оскіль­ки може бути також використано для маніпуляції законом, його обходу, безкарного порушення норм права. І навпаки, наявність у особи на­станови на повагу до права і безумовної реалізації його приписів навіть у разі недостатньої правової освіченості може зумовити високий рівень правової культури, оскільки пізнання права за наявності відповідної настанови — справа часу.

2. Настанова (сформований на основі власного життєвого досвіду стан психологічної готовності індивіда до певних дій у відповідній ситуації) індивіда на повсякденну правомірну поведінку і звичка вчи­няти свої дії відповідно до приписів правових норм. Позитивна право­ва настанова формується тоді, коли формально визначена настанова, закріплена в нормах конституції і чинного законодавства, збігається з особистою настановою індивіда. Разом з тим зазначимо, що правова 554

Розділ 32. Правова культура суспільства

настанова індивіда іноді може також обумовлюватися загрозою юри­дичної відповідальності за протиправні вчинки або конформістською (пристосовницькою) позицією індивіда.

3. Повага до права, заснована на особистій переконаності в його справедливості та ефективності як засобу регулювання суспільних від­носин, і готовність його виконувати навіть у разі несхвалення людиною окремих правових приписів. Підкреслимо, що має йтися саме про ре­альну готовність виконувати правові приписи, викладені в нормативно-правових актах, а не про думки стосовно їх додержання.

4. Вміння використовувати у практичній діяльності правові знан­ня, реалізовувати свої суб'єктивні права, виконувати юридичні обов'язки, використовувати вітчизняні та міжнародні механізми за­хисту порушених прав, свобод і законних інтересів.

5. Правова активність особи. Така активність індивіда у правовій сфері має бути усвідомленою, зумовленою повагою до права і виявля­тися у свідомих, добровільних та ініціативних діях з метою досягнення узгоджених інтересів і потреб особи, суспільства та держави. Правова активність може виявлятися у сприянні нормотворчому процесу (зако­нотворчий почин, обговорення проектів нормативно-правових актів, участь у референдумі з приводу прийняття конституції та законів); реа­лізації правових приписів; протидії правопорушенням (допомога право­охоронним органам у попередженні, припиненні та розкритгі злочинів); відправленні правосуддя (участь у судовому процесі як свідок, громад­ський захисник чи відповідач). Правова активність особи несумісна з будь-яким порушенням законності та правопорядку, проявом сваволі, насильства, жорстокості та терору стосовно людини.

Залежно від ступеня реалізації зазначених елементів правову куль­туру особистості можна поділити на такі види.

1. Низька, коли рівень правової культури індивіда не досягає «се­реднього» рівня внаслідок загального низького рівня розвитку особи, відсутності у неї елементарних знань про право та інші правові явища, несформованість правових цінностей, настанов і звичок, деформації правосвідомості. Цей вид притаманний, як правило, представникам маргінальних груп (злочинцям, безпритульним особам та особам, які зловживають алкоголем та наркотичними засобами).

2. Звичайна, яка відповідає загальноприйнятому рівню правової куль­тури в конкретному суспільстві на відповідному етапі його розвитку.

3. Висока, коли рівень правової культури особи перевищує загаль-нопоширений рівень правової культури пересічного громадянина.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Належність до цих видів не є раз і назавжди заданою. Так, на пев­ному етапі життя індивід, що вирізнявся належним рівнем правової культури, згодом через різного роду обставини може втратити раніше здобуті активну правову позицію, позитивні правові настанови і звич­ки, а можливо, і високі моральні якості, внаслідок чого рівень його правової культури істотно знижується. І навпаки, поява певних стиму­лів може спонукати особу, яка раніше не виділялася з-поміж інших високим рівнем правової свідомості, досягти істотного прогресу щодо свого правового розвитку, таким чином підвищуючи свій рівень право­вої культури.

шашшштшттшт § 3. Правова культура суспільства. Правова субкультура і правова контркультура

Правова культура суспільства відбиває рівень розвитку пра­восвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. Високий рівень право­вої культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини і громадянина.

Правова культура складається з низки елементів (рівнів).

1. Досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існування ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конститу­ційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнарод­них правових інституцій, наприклад, до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи порушили його права, а він не зміг усіма передбаченими законодавством засо­бами їх захистити.

2. Не менш важливим елементом для підвищення правової культури суспільства слід вважати ступінь впровадження в практику суспіль­ного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливими показниками їх реалізації є обмеження державної 556

Розділ 32. Правова культура суспільства

влади правом, відповідність підзаконних нормативно-правових актів законам.

3. Однією із складових правової культури суспільства є рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь засвоєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур розв'язання конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності додержуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами та якістю юридичної освіти.

4. Досконале як за формою, так і за змістом законодавство ста­новить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства має відповідати законодавство, яке характеризу­ється науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначне тлумачитися, правових приписів, використанням оптимальних методів, способів регулювання правових відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового характеру, застарілих норм та норм, що порушують чи об­межують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свідчить про низький рівень правової культури.

5. Правова культура суспільства включає стан законності та пра­вопорядку в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, ре­альність їх здійснення. Для забезпечення законності і правопорядку важливо, аби у суспільстві ефективно функціонувала система правової освіти та виховання населення, зокрема державних службовців.

6. Ефективність роботи правозастосовних, зокрема право­охоронних, органів (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.) є ще одним важливим елементом високого рівня правової культури суспільства.

7. Стан розвитку юридичної науки, залучення вчених-юристів до розроблення проектів нормативно-правових актів і вдосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю традиційно становить один із рівнів правової культури суспільства. Це зумовлено тим, що юри­дична наука здатна істотно впливати на сприйняття передового право­вого досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової системи, так і правових систем інших країн. Особливого зна­чення при цьому набуває засвоєння історичного досвіду правового регулювання (правові пам'ятки, правові традиції, звичаї, доктрини).

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Поряд з правовою культурою суспільства в цілому завжди існує певна кількість різноманітних субкультур (регіонів, етносів, релігійних груп, верств населення). Правову субкультуруслід розглядати як частину правової культури суспільства, яка в певних аспектах (цін­ностях, елементах, позиціях тощо) відрізняється від неї, але в голо­вних своїх рисах узгоджується з правовою культурою даного суспіль­ства. Підкреслимо, що така правова субкультура не протистоїть пану­ючій правовій культурі, а, включаючи в себе низку її базових правових цінностей, додає до них нові цінності, притаманні саме їй.

Від правової субкультури слід відрізняти правову контркультуру,яка складається із сукупності цінностей, поглядів, уявлень, теорій, на­станов, вчинків (діяльності) певних угруповань або організацій, що відкрито протиставляються домінуючій у суспільстві правовій куль­турі, знаходяться з останньою в стані антагоністичної суперечності і/або навіть відкритого протистояння. Правова контркультура — це явище доволі широке і неоднорідне, яке значною мірою залежить від специфіки носіїв такої культури (злочинного співтовариства, екстре­містських, сепаратистських, фундаменталістських угруповань та ін.).

Контркультура злочинного співтовариства формується як окреми­ми злочинцями, так і їх угрупованнями (мафіозними кланами, банда­ми), а також їх представниками у тюрмах та виправно-трудових уста­новах під час відбування покарання і є свідченням деформації правової свідомості даного співтовариства в ЇЇ найбільш небезпечній формі — правовому нігілізмі. Для цієї субкультури характерні наявність у її носіїв кримінальних інстинктів, традицій, звичок, настанов, жаргону, використання татуїровок і символів, а також формування своєрідної злочинної ієрархії («злодіїв в законі» та ін.). Слід наголосити, що осо­бливу небезпечність така контркультура становить за умови її популя­ризації та пропаганди в засобах масової інформації, літературних творах та кінофільмах.

Носіями контркультури можуть бути і сепаратистські угруповуван­ня, діяльність яких спрямована на порушення територіальної ціліснос­ті країни, відторгнення від неї певної частини з метою створення не­залежної держави. Проявом такої контркультури може бути, наприклад, «війна законів» федерального центру і суб'єкта федерації, ігнорування рішень судових органів, органів законодавчої і виконавчої влади аж до відкритого протистояння. Слід зазначити, що в окремих ситуаціях деякі види контркультури можуть мирно співіснувати, доповнювати один одного, а їх носії активно співпрацювати між собою (співпраця

Розділ 32. Правова культура суспільства

сепаратистських організацій з терористичними або кримінальними угрупованнями, співпраця фундаменталістських організацій з теро­ристичними формуваннями).

Характерною рисою правової контркультури є те, що вона не може забезпечити права і свободи людини і громадянина, громадський мир і злагоду, законність і правопорядок, становлення і розвиток демокра­тичної, правової державності і громадянського суспільства, а навпаки, сприяє порушенню прав і свобод особи, послабленню або навіть руй­нації держави, її політичної, правової та економічної систем.

■шлиїишмищі КОНТрОЛЬІіІ ЗаПИТИІПІЯ

1. З яких структурних елементів складається правова культура громадянського суспільства?

2. В умовах якого політичного режиму можливе формування високого рівня правової культури? Обгрунтуйте свій висно­вок.

3. Чим характеризується високий рівень правової культури громадянина?

4. Чому високий рівень правової культури суспільства є запо­рукою розбудови правової держави?

5. Назвіть шляхи подолання правового нігілізму в Україні.

РОЗДІЛ 33«ЕШ-^у^Д^.^ •: :■ ^■^-_авад«г_;г._іЯиааа:_аюім,_аМИйД

Правова система суспільства

■■дішгшг.шшгчтгш § 1. Поняття та структура правової системи

Дослідження різних аспектів формування, реалізації та сутності права призвели до визнання у XX ст. необхідності формування теоре­тичної конструкції, яка б охопила всі правові явища, цілісно і систем­но охарактеризувала їх внутрішні та зовнішні відносини. Основою методології такої теорії є застосування системного підходу до аналізу правових явищ. За допомогою системного підходу певний об'єкт роз­глядається як складне, багатоаспектне явище, що складається з різно­манітних елементів, зв'язки між якими утворюють відносно стійку структуру та забезпечують його цілісність.

Цінність використання категорії правової системи для юриспру­денції полягає у можливості за її допомогою комплексно проаналізу­вати всю правову сферу життя суспільства, виявити найсуттєвіші за­кономірності, що складаються між її частинами та у стосунках з інши­ми суспільними явищами.

У загальному вигляді правову системуможна визначити, як сформовану під впливом об 'активних закономірностей розвитку сус­пільства сукупність усіх його правових явищ, які перебувають у стій­ких зв 'язках між собою та з іншими соціальними системами.

Ураховуючи те, що поняття правової системи належить до найза-гальніших понять юридичної науки, яке має відбивати складне, багато­гранне явище, будь-яке його визначення не охоплює всіх його харак-

Розділ 33. Правова система суспільства

теристик. Для формування більш повного уявлення про правову сис­тему слід проаналізувати її основні риси.

1. Правова система є одним з різновидів соціальної системи. Поряд та у взаємозв'язках з нею існують інші види соціальних систем: по­літична, економічна, релігійна тощо.

2. Правова система формується, як правило, у межах певної дер­жави (в такому разі використовують назву «національна правова сис­тема»). Але в деяких випадках правова система може виходити за межі держави і охоплювати соціальні системи різних країн (саме так ви­никли релігійні правові системи — мусульманська, канонічна, індусь­ка, іудейська та міжнародно-правові системи, наприклад, європейське право). -

3. Правові системи мають різний ступінь розвитку. Так, розвиток правової системи можна визначити за кількісними та якісними крите­ріями. До кількісних належить наявність розвинутої системи норм права та відповідних джерел, системи правозастосовних інститутів, системи правової освіти тощо; до якісних — ступінь соціальної за-требуваності права, його реальна здатність врегулювати суспільні відносини.

4. Правова система формується під впливом об'єктивних історич­них чинників (національних, релігійних, економічних та ін.), які є уні­кальними для кожного суспільства та зумовлюють різноманітність правових систем. Водночас треба пам'ятати про існування також суб'єктивних чинників впливу на правову систему, насамперед право­ву політику держави, яка реалізується відповідно до суб'єктивних уявлень правлячих кіл.

5. Правова система складається з різнорідних елементів. Деякі з них характеризуються як статичні, деякі — як динамічні. Головним елементом будь-якої правової системи є право, навколо якого форму-

) ються всі інші елементи системи. Через це навіть визначають, що

право існує, формується та функціонує у вигляді правової системи.

6. Правова система характеризується цілісністю. Це явище — не тільки сукупність певних елементів та їх рис. Унаслідок утворення нового цілісного явища у нього з'являються якісно нові риси, яких немає у складових елементів.

7. Правова система має відносно стійкий характер у часі. Риси, яких вона набуває в перебігу історичного процесу, формуються протягом тривалого часу, мають стійкий характер та не можуть бути змінені у стислий строк.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

8. Правонаступництво — в разі зміни державних форм організації суспільства (розпад держави, втрата незалежності, об'єднання або роз'єднання) правові системи зберігають свою сутність та основні риси.

Як уже зазначалося, головним елементом правової системи є право, але це далеко не єдиний її структурний компонент. Науковці відносять до її структури законодавство, правові установи, юридичну практику, правореалізацію та правозастосувапня, права, свободи і обов'язки громадян, правовідносини, правову культуру, законність та правопо­рядок тощо. Усі елементи правової системи можуть бути згруповані у декілька підсистем, що складають її структуру.

До структури правової системи входять:

1) інституціональна складова — сукупність усіх суб'єктів права (індивідуальних та колективних, державних та недержавних);

2) нормативна складова — сукупність принципів і норм права, які регулюють відносини між суб'єктами права, правила правотворчості, система визнаних джерел права;

3) ідеологічна складова — сукупність поглядів на право та інші правові явища, що поділяються на правову психологію, правову ідео­логію та правову культуру. До цієї групи належить також система під­готовки юристів;

4) функціональна складова — процес реалізації права та право-застосування, судова та інша юридична практика;

5) результативна складова — відображає результати дії права, сту­пінь його соціальної затребуваності та відповідності інтересам соціу­му, стан правопорядку в суспільстві.

Виокремлюють декілька основних функцій правової системи, що їх вона як соціальна система виконує у суспільстві.

1. Інтегративна функція полягає у поєднанні через правове регу­лювання найбільш важливих сторін інших соціальних систем (еконо­мічної, політичної тощо) з метою досягнення суспільно значущих ці­лей. Для України актуальним є побудова правової, демократичної, соціальної держави, основні елементи якої знайшли правове закріплен­ня і здійснюються за допомогою правових методів та способів.

2. Регулятивна функція відображається в упорядкуванні найваж­ливіших суспільних відносин. Суспільство завжди визначає корисні і шкідливі для нього відносини та відповідним чином намагається вплинути на їх розвиток за допомогою всіх своїх елементів.

3. Комунікативна функція полягає у встановленні між суб'єктами правової системи постійного обміну правовою інформацією. Шляхом

Розділ 33. Правово система суспільства

цього обміну вони інформують усіх суб'єктів про власні потреби та інтереси, а метою такого спілкування є узгодження приватних та пу­блічних інтересів, забезпечення компромісу і порозуміння.

4. Охоронна функція передбачає підтримання існуючої соціальної системи і захист її від внутрішніх та зовнішніх дестабілізуючих чинників. Цю функцію виконує насамперед правоохоронна система держави.

■міш.ишчишді.я § 2. Загальна характеристика правових систем сучасності

У сучасному світі сформувалася велика кількість національних правових систем. На 2008 р. членами Організації об'єднаних націй є 192 країни, кожна з яких має власну національну правову систему. Крім того, існують так звані невизнані держави, які фактично також мають власні правові системи, і різноманітні наднаціональні правові систе­ми — міжнародні та релігійні. Множинний, неоднорідний характер правових систем у сучасному світі значно ускладнює їх наукове до­слідження, що викликало численні спроби класифікувати їх на певні групи, виходячи з тих чи інших критеріїв. Юридичні науки, що нале­жать до загальнотеоретичних, досліджують переважно саме ці групи (правові сім'ї), а не окремі правові системи.

Класифікації правових систем можуть будуватися на різних крите­ріях. Зокрема, в основу класифікації покладалися такі критерії: роль правових джерел (Леві-Ульман), національні ознаки (Созе-Алль), зміст права (Арміпджои, Нольдета Вольф), специфіка виробничих відносин (Йорсі), ідеологічні та техніко-юридичні критерії (Р. Давид), «правовий стиль» (К. Цвайгерт) тощо. Проте, враховуючи, що класифікації під­даються саме правові системи, правові критерії класифікації повинні бути основними. На наш погляд, правова свідомість та правова куль­тура суспільства мають стати основними критеріями типізації правових систем на правові сім'ї. Форма всіх інших явищ правової системи — правових норм та їх системи, джерел права, особливостей правозасто-сування тощо — є наслідком певної правосвідомості суспільства. Вони можуть бути додатковими критеріями класифікації.

Отже, правова сім'я— це сукупність правових систем, об 'єднаних спільністю правосвідомості та правової культури, структури права та системи джерел права, особливостями правотворчості та право-застосування.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Розрізняють такі основні сім "і правових систем, як:

- романо-германська правова сім'я;

- англо-американська правова сім'я;

- традиційна правова сім'я;

- релігійна правова сім'я;

- соціалістична правова сім'я.

Романо-германська правова сім 'я почала формуватися в континен­тальній Європі з XII ст. та набула значного поширення в численних неєвропейських державах, що запозичили її основні риси. До цієї сім'ї належать правові системи всіх країн континентальної Європи, а також багатьох латиноамериканських (Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу) та азіатських країн (Індонезії, Тайваню, Філіппін). Подібними до цієї сім'ї за формальними техніко-конструктивними особливостями є пра­вові системи України, Росії, Бєларусі, Болгарії та деяких інших східно­європейських країн.

Для правових систем романо-германської правової сім'ї характер­ні такі спільні ознаки.

1. Формування на основі рецепції (запозичення) римського права, яке після розпаду Західної Римської імперії більше семи століть було «мертвим», нечинним правом, та канонічного права.

2. Єдине розуміння сутності права, що склалося завдяки досліджен­ню і викладанню римського та канонічного права в європейських університетах. Перший з них — Болонський — заснований у 1088 р., а у XV ст. в Європі діяло вже більше 60 університетів.

3. Єдине розуміння норми права, котра розглядалася як абстрактне, загальне та неперсоніфіковане правило поведінки, що може неоднора­зово застосовуватися до невизначеної кількості випадків та осіб.

4. Основним джерелом права виступає нормативно-правовий акт, головним з яких в ієрархії, починаючи з XIX ст., є закон. Інші джерела права також визнаються, але мають другорядне значення.

5. За деякими винятками, не визнаються правотворчі повноважен­ня судді та судові прецеденти.

6. Визнається поділ права на публічне та приватне, а також на від­носно виокремлені галузі (конституційне, цивільне, кримінальне, ад­міністративне та ін.).

7. Усі основні галузі права кодифіковані.

8. Загальний понятійний фонд та термінологія, тобто подібність правових понять і категорій, які використовуються у кожній національ­ній правовій системі.

Розділ 33. Правова система суспільства

9. Наявність системи загальних принципів, на яких базується правовий
порядок. Деякі з них зафіксовано в законодавстві (наприклад, заборона
зловживати правом, порушувати рівноправність чоловіків і жінок).

10. Пріоритет матеріального права над процесуальним.
Англо-американська правова сім 'я історично виникла в Англії в XI ст.

До сім'ї загального права, поряд із правовою системою Англії, входять правові системи США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірландії, країн Британської Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.

Для сім'ї загального права характерні такі спільні ознаки.

1. Загальне право не зазнало значного впливу з боку римського або канонічного права, його розвивали не університети, а юристи-практики, тобто в своєї основі воно є судейським правом.

2. У правових системах, які належать до цієї сім'ї, немає поділу права на публічне і приватне, а також класифікації права на відносно виокремлені галузі.

3. Структура цієї сім'ї складається із загального права, права спра­ведливості та статутного права.

4. Для правових систем, які належать до цієї правової сім'ї, не характерна кодифікація, хоча іноді вона зустрічається (наприклад, у США).

5. Найпоширенішим джерелом права у цій правовій сім'ї є судовий прецедент — рішення за конкретною юридичною справою, яке є взір­цем для розгляду аналогічних справ у майбутньому. Це не виключає наявності інших джерел права — статутного права, звичаїв, доктрини тощо.

6. Визнаються правотворчі повноваження судді.

7. Наявність інституту суду присяжних, які, не будучи професіо­нальними суддями, наділені важними повноваженнями при вирішенні

) справи по суті.

8. Пріоритет процесуального права над матеріальним.

Сім 'я традиційного права охоплює національні правові системи, засновані на звичаєвому праві. Традиційна правова сім'я поділяється на два підтипи правових систем — держав Далекого Сходу і країн Африки. До далекосхідної підсистеми належать насамперед правові системи Китаю і Японії, а також деяких інших країн, що розвивалися під їх впливом, — Монголії, Кореї, Малайзії, Індонезії, Бірми. До дру­гої підсистеми входять понад 40 держав, розташованих на африкан­ському континенті, і Мадагаскар.

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Розглянемо особливості традиційних правових систем.

1. Провідним джерелом права виступає звичай. На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали головну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у традиційних правових системах у формуванні норм права пріоритет належить самому суспільству. Протягом багатьох століть підвалини правового регулювання цих країн становили норми звичаєвого права, що базувалися на традиціях і морально-етичних уявленнях народу. Звичай, який є правилом поведінки, що увійшло у звичку внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу, регулював прак­тично всі сторони життя суспільства.

2. Негативне ставлення до законодавства. Таке джерело права, як законодавство, вважалося неприродним для суспільства явищем. Нега­тивне ставлення населення до законодавчого права, що сформувалося за багато століть, спричинило надалі відчутні наслідки. У XX ст. після широкої рецепції західного права, значного поштовху в розвитку зако­нодавства і кодифікації склалася ситуація, коли досить велика частина населення стала ігнорувати ці норми права, а реальні суспільні відноси­ни, як і раніше, регулювалися на підставі традиційних норм.

3. Ігнорування державних структуру процесі реалізації норм пра­ва. Визнання звичаєвого права та ігнорування законодавчого права спричинили особливості в процесі реалізації норм права, зокрема в розгляді правових спорів. Протягом століть ці норми забезпечували­ся здебільшого за допомогою не державних структур, у тому числі судів, а самокерованих суспільних структур і соціального тиску на їх правопорушників. Люди уникали звернень до судів за захистом своїх прав. Переважна більшість спорів вирішувалася у процесі примирли­вих процедур за посередництвом шановних членів суспільства на основі норм звичаєвого права.

4. Слабкий розвиток юридичної інфраструктури. Століттями ці країни не знали юридичних фахів — суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів та ін., бо не існувало ні навчальних закладів для їх підго­товки, ні правової науки, ні юридичних шкіл, ні видатних учених — носіїв правових знань.

Релігійна правова сім'я містить у собі чотири правові системи: мусульманського, індуського, іудейського та канонічного права.

Характерні риси релігійних правових систем полягають у такому.

1. Нерозривний зв 'язок з релігією. Кожна правова система, що вхо­дить до цієї правової сім'ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїз-

Розділ 33. Правова система суспільства

му, іудаїзму, християнства. Норми права засновано на релігійних уяв­леннях і віруваннях, внаслідок чого правові і релігійні норми тісно переплетені, а часто й збігаються. У цих системах не відбулося чітко­го виокремлення норм права від інших соціальних норм, насамперед релігійних.

2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право нада­но один раз і назавжди, тому завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оці­нювати реальність, а не церковні догмати, то слід визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство та іудаїзм, визнали власне право створювати нові норми права.

3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а індивідуаль­но — па конкретну релігійну громаду. Це одна з принципових відмін­ностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів дер­жави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де територіально вони проживають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи, тобто право не поширюється на іно­вірців та атеїстів.

4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права, та воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою.

5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. На від­міну, наприклад, від романо-германської правової сім'ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, такі релігії наділяють людину різним правовим статусом — правами і обов'язками залежно від на­лежності до певної групи, виділеної за різними критеріями — статевим, національним, релігійним або соціальним. Класичним прикладом цього може слугувати кастовий поділ в Індії, який визнаний і захища­ється індуським правом.

Соціалістична правова сім 'я складалася з правових систем Радян­ського Союзу та інших країн, що йшли соціалістичним шляхом розви­тку після Другої світової війни (Польща, НДР, Чехословаччина, Куба,

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

В'єтнам та ін.). Для цієї групи було характерним намагання досягти особливих соціальних та економіко-політичних змін — перехід шляхом революції, повного зламу старої державно-правової організації та встановлення диктатури пролетаріату від капіталістичного суспільства до комуністичного, побудованого па відсутності майнового розшару­вання та державній власності на засоби виробництва. Право розгляда­лося виключно у позитивістському сенсі як засіб забезпечення інтересів та волі панівного класу під час здійснення цих перетворень. З відми­ранням класів держава і право також повинні зникнути. З формальпо-юридичного боку соціалістичне право формувалося на здобутках романо-германського права — визнанні нормативно-правових актів основним джерелом права, загальному та неперсопіфікованому розу­мінні норми права, кодифікації законодавства тощо. З розпадом СРСР та ідеологічною переорієнтацією інших країн соціалістичного табору ця сім'я припинила своє існування. Країни, що залишилися на шляху побудови соціалізму, вже не є єдиною сім'єю та розвиваються неза­лежно одна від одної.

Процеси глобалізації у сучасному світі призвели до значної кон­вергенції основних правових систем. Країни запозичують певні право­ві елементи з різних систем, які можуть засновуватися на зовсім інших ідеологічних, політичних, економічних та правових принципах, що веде до формування «гібридних» правових систем, які складно одно­значно віднести до певної правової сім'ї.

—_------ § 3. Наступність у правовій системі

суспільства

Однією із передумов формування правової системи є додержання в процесі її розвитку принципу наступності. Формування національної правової системи України, розвиток юридичної практики, правової ідеології, тобто всього того, що входить до правового поля держави, неможливі без урахування наступності. Будь-які істотні перетворення в правовій системі не можуть здійснитися водночас. Нове, заперечую­чи попереднє, разом з тим зберігає в ньому те, що є корисним для су­часності. Саме в цьому полягають сутність наступності у праві, її стабілізуюче значення. Наприклад, після розпаду СРСР постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимча­сової дії на території України окремих законодавчих актів Союзу РСР»

Радії 33. Правова система суспільства

встановлювалося тимчасове збереження попередньої форми і змісту законодавчих актів, які були прийняті на підставі Основ законодавства Союзу РСР, за умов, що вони не суперечать новій Конституції.

Наступність — це є сприйняття у формі збереження, утримання, засвоєння, використання елементів правових норм, принципів, форми права, юридичної техніки в процесі розвитку та оновлення правової системи суспільства.

Наступність має закономірний, об'єктивний характер, спрямована на збереження і відтворення якості правової системи та засвоєння правових цінностей. Сутністю наступності є «сприйнятій» правового матеріалу. Термін «сприйняття» є основним у визначенні форм про­цесу наступності, оскільки за його допомогою здійснюються зв'язки у процесі розвитку правової системи. Ці зв'язки виражаються у формах (способах) «збереження», «утримання», «засвоєння» та «використан­ня» того матеріалу із минулого, що може стати потенціалом подальшо­го розвитку та оновлення.

Наступність у праві виражається як у збереженні позитивного із попередньої спадщини без істотних змін (у цьому разі термін «утри­мання» відображає кількісну характеристику), так і у корегуванні пере­несених у новий якісний стан елементів у процесі розвитку. Корегу­вання здійснюється шляхом його засвоєння («засвоїти» — переробити для себе, зробити його звичним) та використання.

Межі наступності — це можлива міра сприйняття правовою сис­темою нових елементів. Межі містяться у самій природі права і зале­жать від рівня розвитку економічної і політичної систем суспільства, особливостей правової культури, традицій та менталітету народу. Межі наступності можна розглядати залежно від конкретних видів юридич­ної діяльності: у законодавчій чи правореалізуючій діяльності.

У процесі наступності її суб'єкт (законодавець, правозастосувач) пови­нен не тільки оволодіти сумою готових правових норм і вимог, які сприй­маються з минулого досвіду, а йузгодити їх з сучасним підґрунтям, норма­ми та вимогами суспільства (перш за все з Конституцією). До меж наступ­ності в царині міжнародних відносин слід віднести імунітет держави від підпорядкованості дії законодавства іншої держави, здатність протистояти тиску на національну правотворчість з боку іноземних держав.

Наступність слід відмежовувати від близьких понять «правовий досвід», «правова спадщина», «правові традиції», «повторювальність», «правонаступництво», але необхідно враховувати і використовувати при наступності.

Частіша шоста. Правова держава і правова система суспільства

Правовий досвід являє собою колективну соціально-правову пам'ять, що забезпечує нагромадження, систематизацію, збереження і передання правової інформації, фіксування і відтворення всього, що накопичено в правовій системі. Це сукупність висновків, понять, зв'язків, відносин щодо процесу правової діяльності або окремих його фрагментів.

Правова спадщина сучасної України є результатом правового до­свіду її народу. Вона знаходиться у розпорядженні сучасного покоління як здобутки минулого. До її складу слід віднести правові норми, інсти­тути, юридичні терміни, форми тощо. Будь-яка правова система базу­ється на правовій спадщині і одночасно поступово формує спадщину для майбутнього. Вона є одним із показників правової культури суспіль­ства. Правові елементи зберігаються і використовуються як в результаті критичного переосмислення (оцінки) правової спадщини, так і внаслідок об'єктивної неможливості відмовитися від традицій, що склалися.

Правові традиції передаються з покоління в покоління і зберіга­ються у суспільстві. Вони охоплюють об'єкти правової спадщини (матеріальні та духовні блага), процес соціальпо-правового успадку­вання, його способи. Правовими традиціями є конкретні правові настанови, норми, ідеї, звичаї, обряди та ін. Вони відображаються у таких джерелах права, як конституції, кодекси, правові прецеденти, правові договори, релігійно-правові норми, проявляються в правових принципах, аксіомах, презумпціях, правовій термінології, правовій процедурі.

У деяких випадках наступність ототожнюється з повторюваністю. Повторюваність — це повернення через деякий проміжок часу того, що вже було втрачено на попередніх етапах правової системи суспіль­ства. Ззовні вона виглядає як наступність, коли сприймаються ціннос­ті права, що вже були втрачені власною державою. При наступності це новий якісний стан того, що було втрачено на попередніх етапах роз­витку держави, повернення до якого зумовлено прогресивним право­вим досвідом. Точніше сказати, це повернення до власних традицій.

Поняття «правонаступництво» та «наступність у праві» — взаємопов'язані, але не є тотожними. Правонаступництво і наступність у праві виступають як відносно самостійні юридичні категорії. Право­наступництво — передання прав і обов'язків від одного суб'єкта іншому (права і обов'язки залишаються, змінюється тільки суб'єкт правових відносин), а наступність — сприйняття норм права та інших елементів правової системи в процесі її розвитку і оновлення. 570

Розділ 33. Правова система суспільства

ти........ § 4. Становлення та розвиток правової

системи України

Українська національна правова система формувалася у складних умовах. Це пов'язане як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів своєї історії, так і з геополітичним положенням Укра­їни та пов'язаним з цим ідеологічним впливом на українське суспільство досить протилежних за змістом європейських та східних концепцій.

Розвиток національної правової системи можна поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після здобуття незалежності. Відлік часу формування української правової системи починається зі звичаєвого права Київської Русі, його подальшого розвитку в період Гетьманщини, існування Української Народної Республіки та Україн­ської радянської соціалістичної республіки.

На другому етапі після здобуття незалежності в 1991 р. розпочало­ся формування самостійної правової системи, що стало одним із про­явів народного та державного суверенітету, спрямованим на задово­лення інтересів українського суспільства. Акт проголошення незалеж­ності України від 24 серпня 1991 р. обґрунтував утворення самостійної Української держави, зокрема, продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні.

Під час існування у складі СРСР Україна належала до соціалістич­ної правової сім'ї. Проблема віднесення правових систем постсоціа-лістичних країн до певної правової сім'ї є питанням сучасної наукової дискусії. Різні концепції, що оцінюють статус національної правової системи після здобуття незалежності, можна поділити на декілька головних напрямків.

1. Належність до романо-германської правової сім "ї. Прихильни­ки цієї концепції виходять з того, що історично вітчизняна правова система, починаючи з дореволюційних часів, належить до романо-германської правової сім'ї. її основні риси формувалися під впливом європейської юридичної науки, система права розвивалася на основі рецепції римського права, основним джерелом права визнається нормативно-правовий акт, законодавство кодифіковане. Радянський період історії розглядається як тимчасовий відхід від романо-германської сім'ї, а сучасний — як позбавлення соціалістичних рис та повернення в лоно європейського права.

2. Належність до слов'янської правової сім'ї. Деякі науковці об­ґрунтовують необхідність визнання формування після розпаду соціа-

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

лістичної сім'ї на її базі самостійної слов'янської (євразійської) право­вої сім'ї, до якої відносять правові системи України, Бєларусі, Росії та інших східноєвропейських держав. Стрижневою у цій сім'ї визнаєть­ся правова система Росії, яка, на думку деяких авторів, має самодос­татній та незалежний від інших правових сімей характер. Зокрема, її характеризують специфічна правосвідомість, відповідно до якої пріо­ритет надається захисту переважно публічних, а не індивідуальних інтересів, позитивістське сприйняття права, нерозвинута правова куль­тура, особливе правозастосуванпя — широке використання інших соціальних норм для регулювання суспільних відносин, недовіра й іг­норування державних юридичних структур та ін.

3. Утворення на основі соціалістичної правової сім "ітрьох окремих систем, які тяжіють до різних правових сімей. Зокрема, прибалтійські країни (Латвія, Литва, Естонія) найбільш рішуче позбавляються на­слідків радянського періоду та у правовому розвитку зорієнтовані не на інші пострадянські держави, а на північноєвропейські країни, які іноді об'єднують у окрему скандинавську правову сім'ю. Російська правова система намагається розвиватися самостійним шляхом, який передбачає інтеграцію окремих елементів радянської системи з сучас­ними правовими інститутами. Водночас для цієї системи є характерним дуже обмежене використання іноземного правового досвіду. Все це дозволяє дійти висновку про поступове формування на основі правових систем Росії та деяких інших країн (Бєларусі, Казахстану тощо) окре­мої євразійської правової сім "і. Україна у правовому розвитку зорієн­тована на романо-германську правову сім'ю, класичне європейське право. Водночас риси, що їх набула національна правова система, як ї системи інших постсоціалістичних східноєвропейських держав, ро­блять необхідним їх виділення в окрему (східноєвропейську) групу, яка розвивається у межах романо-германського права.

Аналіз сучасної національної правової системи дозволяє констату­вати, що зараз не існує істотних відмінностей від континентального права ні за способами створення правових норм, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх ви­користання у правозастосовній практиці. Суттєвих змін зазнає право-розуміння: офіційно визнано ідею верховенства права, природності прав людини та їх пріоритету щодо держави, правової, соціальної, демократичної держави, поділу права на публічне і приватне, непо­рушності приватної власності, що є характерним для європейської правової традиції. Отже, найбільш обгрунтованою є наукова позиція,

Розділ 33. Правова система суспільства

відповідно до якої правова система України разом з іншими постсоці-алістичними східноєвропейськими державами перебуває у стані по­вернення до романо-германської правової сім'ї. Разом з тим необхід­ність урахування історично набутих відмінностей все ж дозволяє ви­ділити східноєвропейські країни в окрему групу в межах романо-германської правової сім'ї.

Відповідь на запитання, до якої правової сім'ї належить Україна, залежить також від здійснюваної у державі правової політики, яка відо­бражається у прийнятих політико-правових рішеннях, законодавстві, задекларованих правових цінностях, напрямках професійної підготов­ки юристів тощо. Правова політика нашої держави дає змогу зробити однозначний висновок про європейський вибір України.

Україна стала повноправним членом Ради Європи в 1995 р., при­йнявши Закон «Про приєднання до Статуту Ради Європи». Наша дер­жава прийняла на себе зобов'язання підписати і ратифікувати низку міжнародно-правових угод та конвенції, а також реформувати відпо­відно до європейських принципів національну правову систему. Про­тягом десятиріччя Україна виконала взяті на себе зобов'язання, зокре­ма ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування, Рам­кову конвенцію про захист національних меншин. Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах. Прийнято десятки нових законодавчих актів, зокрема нову Конституцію України, Цивільний та Кримінальний кодекси, Закон України «Про політичні партії» та ін. Відповідно до принципів Ради Європи було скасовано смертну кару. Значного реформування зазнали судова і правоохоронна системи. Ве­лике значення для реформування національної правової системи має діяльність Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого по­ширюється й на Україну. Згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» національні суди зобов'язані застосовувати при роз­гляді справ практику Європейського суду як джерело права, тобто визнано прецедентний характер його рішень.

Однією зі стратегічних цілей України є приєднання до Європей­ського Союзу. Так, ще 14 червня 1994 р. між Україною та Європейським Союзом було укладено Угоду про партнерство і співробітництво, яка заклала загальнополітичні та загальноправові підвалини зближення на­ших правових систем. Указом Президента України від 11 червня 1998 р. приймається Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, основні положення якої розкрито та деталізовано у Програмі інтегра-

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

ції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2000 р.

У листопаді 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до за­конодавства Європейського Союзу». Відповідно до цього Закону за­гальнодержавна програма — це комплекс взаємопов'язаних завдань з адаптації законодавства, спрямованих на реалізацію державної по­літики щодо створення сучасної правової системи України шляхом удосконалення правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної влади, запровадження єдиної системи планування, коорди­нації та моніторингу роботи з адаптації законодавства. На засадах євроінтеграції побудовано Стратегію економічного та соціального роз­витку України на 2004 — 2015 роки «Шляхом європейської інтеграції», схвалену Указом Президента України від 28 квітня 2004 р.

,_,,,,■■„..,.,,.„■,..» Контрольні запитання

1. Дайте визначення правової системи.

2. Охарактеризуйте основні риси правової системи.

3. Розкрийте структуру та функції правової системи.

4. Назвіть головні риси основних правових сімей.

5. Дайте визначення наступності у праві.

------------ Рекомендована література

Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред. Копєйчикова В. В. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 320 с.

Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії, прав, конструкції та наук, концепції): Навч. посіб. / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком інтер, 2008. — 400 с.

Алл а 11 Т. Р. С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права: Пер. з англ. Р. Ссмківа. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 385 с.

Бержепь Ж.-Л. Общая теория права: Пер. с франц. — М.: Иоіа Ьепе, 2000. — 576 с.

Берман Г. Дж. Западная традиция права: зпоха формирования: Пер. с. англ. — 2-е изд. — М: Изд-во МГУ: ИНФРА-М-НОРМА, 198. — 624 с.

Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. — X.: Прометей-Прес, 2004. — 352 с.

Вступ до теорії правових систем / За заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко: Монографія. — К.: Юрид. думка, 2006. —432 с.

Гаєк Ф. А. Конституція свободи: Пер. з англ. — Львів: Літопис, 2004. — 556 с.

Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації: Пер. з нім. — К.: ППС-2002, 2007.—436 с.

Давид Р, Жоффре-Спшюзи К. Основньїс правовьіе системьі современности: Пер. с франц. — М.: Междунар. отношения, 196. — 400 с.

Дашковська О. Р Жінка як суб'єкт права в аспекті тендерної рівності. —■ X.: Право, 2005. —224 с.

Дворк'ш Р. Серйозний погляд на права: Пер. з англ. — К.: Основи, 2000. — 519с.

Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламент, вид-во, 1999. — 247 с.

Кельзен Г. Чисте правознавство: 3 дод.: Проблема справедливості: Пер. з нім. — К.: Юніверс, 2004. — 496 с.

Козюбра М. Загальнотеоретична юриспруденція: радянська традиція иа європейська перспектива // Українське право. - № 1 (18).- 2005.

Колодій А. М. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 208 с.

Конституція України: Наук, -практ. комент. / Ред. колегія: В. Я. Тацій, Ю. II. Битяк, Ю. М. Грошевий. — X.: Право, 2003. — 808 с.

ЛепшянчинЛ. І. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Монографія / Л. І. Летнянчин. — X.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2006. — 256 с.

Ллойд Д. Идся права: Пер. с апгл. — М.: Югона, 2000. — 416 с.

Лук'янов Д. В. Політичні партії в системі взаємодії громадянського суспільства та держави (роль та правове регулювання): Монографія / Д. В. Лук'янов. — X.: Право, 2007. — 320 с.

Максимов С. И. Правовая реальность: опьіт философекого осмислення / С. И. Максимов. — X.: Право, 2002. — 328 с.

Оборотов Ю. Н. Традиції та оновлення у правовій сфері: питання теорії (від пізнання до розуміння права): Монографія. — Одеса: Юрид. літ., 2002. — 280 с.

Петришші А. В. Государственная служба: Историко-теоретические предпосьілки, сравнительно-правовой и логико-понятийньїй анализ / А. В. Петришин. — X.: Факт, 1998. — 168 с.

Погребняк С. Л. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): Монографія. — X.: Право. — 240 с.

Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства: Монографія / За рсд. Ю. П. Битяка, І. В. Яковюка, О. В. Петришина та ін. — X.: Право, 2007. — 248 с.

Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / За заг. ред. Л. М. Герасіної, О. Г. Данильяна, М. І. Панова та ін. — X.: Право, 2008. —320 с.

РабіновичП. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. — Вид. 10-те, доп. — Львів: Край, 2008. — 224 с.

Радбрух Г. Елементарний курс філософії права // Радбрух Г. Філософія права: Пер. з нім. — К.: Тандем, 2006. — С. 137-247.

Рулан Н. Историческое введение в право: Пер. с фраиц. — М.: N018 Ьепе, 2005. —672 с.

Свобода і закон / Бруно Леони: Пер. з англ. В. Кашкина под ред. А. Куряева. — М.: ИРИСЗН, 2008. — 308 с.

Скакун О. Ф. Теорія держави і права — X.: Консум, 2006. — 656 с.

Словарь терминов по теории государства и права / Под общ. ред. Панова Н. И. — Изд. 2-е, доп. и испр. — X.: Основа, 1997. — 180 с.

Сердюк О. В. Соціологічний підхід у сучасному правознавстві: пізнання соціальності права. Монографія. — X.: Яшма, 2007. — 320 с.

Скрітнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії та практики. До 10-річчя незалежності України. Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. — 600 с.

Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Онішенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 688 с.

Теорія держави і права: Державний іспит: Навч. посіб. / Оборотов Ю. М., Крестовська Н. М., Крижанівський А. Ф., Матвєєва Л. Г. —X.: Одіссей, 2007. — 256 с.

Філософія права: Пер. з англ. / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмсна. — К.: Основи, 2007. — 1256 с.

Фуллер Лон Л. Мораль права: Пер. з англ. — К.: Сфера, 1999. — 232 с.

Харт Х.Л. А. Концепція права: Пер. з англ. — К.: Сфера, 1998. — 236 с.

Хаустова М. Г. Національна правова система за умов розбудови правової демократичної державності в Україні. — X.: Право, 2008. — 160 с.

Цвик М. В. Теория социалистической демократии: Государственно-правовьіе аспектьі / М. В. Цвик. — К.: Вища шк., 1986. — 160 с.

Циппеліус Р. Юридична методологія: Пер. з нім. — К.: Реферат, 2004. — 176 с.

Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. — К.: Реферат, 2007. — 640 с.

Алфавітно-предметний покажчик

Абсолютно визначені норми права 23] Автентичне тлумачення 431 Автономне правове регулювання 219 Авторитарні режими 117 Адекватне тлумачення 442 Адміністративна відповідальність 381 Акт застосування права 414 Аналогія закону 417 Аналогія права 417 Англо-амсриканська правова сім'я 565

В

Верховенство права 517 Відносно визначені норми права 231 Відомчі нормативні акти 287 Виконання норм права 358, 408 Використання норм права 358,408 Вина 365

Внутрішні функції держави 95-101 Вольовий характер 352

Г

Галузеві юридичні науки 16, 44

Галузеві принципи права 204

Галузь права 250

Гарантії прав і свобод людини і

громадянина 456 Гіпотеза норми права 234 Граматичний (мовний, текстовий) спосіб

тлумачення норм права 424 Громадська організація 474 Громадський порядок 524 Громадянське суспільство 471 Групова правосвідомість 538

д

Дсліктоздатність 342 Демократичний режим 116 Демократія 495

Держава 77 Державна влада 78-80 Державна служба 137 Державний апарат 126 Державний орган 127 Державний суверенітет 80 Державно-правовий режим 116 Децентралізоване правове регулювання

219 Джерело права 178 Диспозитивні норми права 230-231 Диспозитивний метод правового

регулювання 215, 248 Диспозиція норми права 235 Дисциплінарна відповідальність 383 Дієздатність 341

Дія нормативного акта за колом осіб 296 Дія нормативного акта за часом 291-294 Дія нормативного акта у просторі 295 Дозвіл 214 Доктринальне (наукове) тлумачення

норм права 435 Додержання норм права 408

Е

Економічна теорія 41 Економічні права людини 456 Енциклопедія права 46-47 Екстериторіальний принцип 295 Ефективність правового регулювання 223

Заборона 215

Заборонні норми права 230 Загальна теорія держави і права 17 Загальні норми права 232, 330 Загальнонаукові методи 31-32 Загальнодозвільний тип правового регулювання 216

Алфавітно-предметний покажчик

Загальнолюдські (цивілізаційні)

принципи права 199 Загальні принципи права 193, 201 Закон 192,282 Законність 518 Законодавча ініціатива 282 Застосування норм права 408 Звичай 63, 69 Звичайний закон 285 Звичаєве право 69 Змістовна колізія 330 Зобов'язальна норма права 229 Зобов'язання 214 Зовнішні функції держави 101-103

І

Ієрархічна (субординаційна) колізія 329 Імперативні норми права 230 Імперативний метод правового

регулювання 215, 248 Індивідуальна правосвідомість 538 Індивідуальне правове регулювання 218 Індивідуальний суб'єкт правовідносин

338 Інкорпорація нормативно-правових

актів 318 Інститут демократії 499 Інститут права 250 Історичні юридичні науки 15, 42 Історичний спосіб тлумачення норм

права 428

К

Казуальне тлумачення права 433 Класична норма права 228 Кодекс 192,280,285,322 Кодифікація нормативно-правових актів

320 Кодифікований закон 285 Колективний суб'єкт правовідносин 339 Колізійна норма права 240-241, 332 Колізія в праві 327 Колізія у законодавстві 328

Консолідація нормативно-правових актів

320 Конституція 192,284 Конституційна відповідальність 380 Конституційний закон 285 Конфедерація 115 Координаційне правове регулювання

219 Корпоративні норми 171 Кримінальна відповідальність 381 Культурні (гуманітарні) права людини

Л

Легальне тлумачення права 432 Логічний спосіб тлумачення норм права

426 Локальний нормативний акт 287, 291

М

Марксистське вчення про право 145 Метод правового регулювання 215, 247 Методи здійснення функцій держави

400-401 Методологія теорії держави і права 27 Механізм держави 124 Механізм правового регулювання 220-

223 Міжгалузеві принципи права 204 Монархія 106

Мононорші первісного суспільства 62 Мораль 164

Н

Надзвичайний закон 286 Наступність у праві 569 Наукова правосвідомість 540 Негативні права і свободи людини 455 Неофіційне тлумачення норм права 434 Норма права 228, 249 Норма-завдання 240 Норма-засада 240 Норма-дефініція 241

Алфавітно-предметний покажчик

Норма-прсзумпція 241 Норма-преюдиція 241-242 Норма-принцип 240 Норма-строк 241 Иорма-фікція 242

Норма матеріальною права 232-233 Норма процесуального права 233 Нормативний припис 242 Нормативне правове регулювання 217 Нормативне тлумачення норм права 430 Нормативно-правовий договір 180, 189 Норматпвно-правовий акт 70, 180, 191,

278, 265 Нормативний припис 242, 265 Нормативність права 149 Нормотворча техніка 303 Пормотворчість 273

О

Об'єкт правовідносин 343

Об'єкт правопорушення 363

Об'єктивне право 145

Облік нормативно-правових актів 280-

281.315 Обмежувальне тлумачення права 444 Обов'язки людини і громадянина 461 Обов'язковість права 150-151 Оперативна норма 241 Особистіші права людини 455 Офіційне тлумачення права 430 Охоронна норма права 229

П

Підзаконні нормативно-правові акти

193,286 Побутова (емпірична) правосвідомість

539 Побутове (повсякденне) тлумачення

права 435 Подолання колізій 331-332 Позитивні права і свободи людини 455 Позитивне право 145 Політична партія 487

Політична система суспільства 480, 481 Політичні права людини 456 Політологія права 40 Попередження колізій 331 Потестарна влада 62 Поширювальне (розширювальне)

тлумачення права 443 Права і свободи людини і громадянина

447 Право 148

Правові позиції 188, 439 Правова демагогія 546 Правова держава 511 Правова доктрина 194 Правова ідеологія 535 Правова культура 550, 554, 556 Правова поведінка 352, 392-393 Правова психологія 535 Правова система 560 Правова сім'я 563 Правова фікція 295 Правове регулювання 207 Правовий вплив 211-212 Правовий дилетантизм 545 Правовий звичай 180,181 Правовий ідеалізм (романтизм) 545 Правовий інфантилізм 545 Правовий нігілізм 546 Правовий порядок 52 і Правовий прецедент 69, 180 Правовий режим 217 Правовий статус суб'єкта права 342 Правові форми здійснення функцій

держави 396-400 Правовідносини 335, 392 Правозакріплення 178 Правоздатність суб'єкта 340 Правомочність суб'єкта 345 Правомірна поведінка 354 Правосуб'єктність 340 Правопорушення 359 Правосвідомість 533 Предмет загальної теорії держави і

права 19

Алфавітно-предметний покажчик

Предмет правового регулювання 212 Приватне право 255 Прикладні юридичні науки 16, 45 Принцип відповідальності за вину 203 Принцип гарантованості прав і свобод

громадян 202, 501 Принцип гуманізму 200 Принцип єдності прав і обов'язків

суб'єктів права 201 Принцип законності 203 Принцип поділу влади 502 Принцип поєднання динамізму і

стабільності законодавства 203, 246 Принцип рівності 201 Принцип свободи 201 Принцип справедливості 200, 387 Принципи організації і функціонування

механізму держави 129 Природне право 141-142 Прогалина в законодавстві 416 Професійна правосвідомість 539 Професійне (компетентне) тлумачення

права 435 Процесуальна форма 402 Процесуальне провадження 403 Процесуальна стадія 403 Процесуальний режим 403 Психологічна школа права 144 Публічне право 255

Р

Реалізація норм права 405 Регулятивна норма права 229 Релігійні норми 169 Релігійна правова сім'я 566 Республіка 108 Референдум 276 Родова община 61 Романо-германська правова сім'я 564

С

Самоврядування 505 Санкція норми права 237

Система законодавства 262

Система права 244

Систематизація нормативно-правових

актів 313 Систематичний спосіб тлумачення норм

права 427 Системність права 150 Склад правопорушення 363 Соціальна влада 62 Соціальна держава 526 Соціальна психологія 41 Соціальні норми 62, 163 Соціологічний напрямок в юриспруденції

143-144 Соціологія права 39 Спеціалізована норма права 228-229,

239-242 Спеціальна норма права 232, 330 Сиецктьно-наукові методи 33 Спеціально дозвільний тип правового

регулювання 216 Способи виникнення держави 66-68 Способи виникнення права 69-70 Способи правового регулювання 214 Структура норми права 233 Структура правової системи 562 Суб'єкт правовідносин 338 Суб'єктивне право 145, 345 Субординаційне правове регулювання

219 Субсидіарне застосування (міжгалузева

аналогія) 417 Суверенні права 81 Судовий прецедент 185 Суспільна правосвідомість 539 Сфера правового регулювання 213

Т

Табу 63

Телеологічний (цільовий) спосіб

тлумачення норм права 429 Тсмпоральна колізія 328 Теоретичні юридичні науки 15

Алфавітно-предметний покажчик

Теорії походження держави і права 54-

61 Територія держави 295 Технічні норми 173 Тимчасовий закон 286 Типологія держави 83 Типи правового регулювання 216 Тлумачення норм права 419 Тоталітарний режим 117 Традиційна правова сім'я 565

У

Унітарна держава 112 Усунення колізій 332

Ф

Фактичний склад 349 Федеративна держава 113 Фізичні права людини 455 Філософія права 38, 46-47 Філософські методи (підходи) 27 Форма держави 105 Форма державного устрою 112 Форма права 178 Форма правління 106 Формальна визначеність права 150 Формаційний підхід до типології держав 83

Форми демократії 498-499

Форми реалізації правових приписів 358

Функції держави 89

Функції загальної теорії держави і права

21 Функції права 154 Функції правової системи 562 Функції нормотворчості 273

Ц

Централізоване правове регулювання

218,219 Цивілізаційних підхід до типології

держави 83 Цінність права 159

Ю

Юридична відповідальність 375 Юридична діяльність 391 Юридична колізія 327 Юридична конфліктологія 43 Юридична наука 13 Юридична техніка 300 Юридичні факти 346 Юридичний імунітет 297 Юридичний обов'язок 345 Юридичний позитивізм 142 Юридичний процес 402

Автори підручника

ЦВІК М. В.- д-р юрид. наук, проф., акад. АПрН України - роз-

діл 1 (у співавт. з Д. О. Вовком), розділ 5, розділ 9 (у співавт. з С. П. Погребняком), розділ 29 (у співавт. з Л. М. Шипіловим);

ПЕТРИ ШИН О. В.- д-р юрид. наук, проф., акад. АПрН України - розділ

2 (§ 2 у співавт. з С. І. Максимовим), розділи 8, 26
(крім § 5), 27, § 3 розділу ЗО;

АВРАМЕНКОЛ. В.- канд. юрид. наук, доц. - § 3 розділу 33;

БЕНЕДИК І. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 23 (§ 1 у співавт. з

В. Є. Протасовою);
БИЛЯ-САБАДАШІ. О. - канд. юрид. наук, доц. - § 6 розділу 9, розділ 17;
БОГАЧОВА Л.Л. - канд. юрид. наук, доц. -розділ 4, § 3,5,6розділу 11,

§ 3,4,5,7 розділу 16;
ВОВКД. О.-канд. юрид. наук - розділ 1 ( у співавт.

3 М. В. Цвіком);

ВОРОН1НА М. А.- канд. юрид. наук, доц. - розділи 10, 12, 24;

ДАШ КО ВС ЬКАО. Р. - д-р юрид. і іау к, доц. - § 1 розділу 11, § 1,2 розділу 16,

розділ 20;
ЛЕТНЯНЧИН Л. І.- канд. юрид. наук, доц. - § 5 розділу 26;

ЛУК'ЯНОВД. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 28, розділ 33 (§ 4 у

співавт. з М. Г. Хаустовою);
МАКСИМОВ С. І.- д-р юрид. наук, проф. - § 3 розділу 2 (у співавт. з

0. В. Петришиним);

ОЛЕЙНИКОВС. М.- канд. юрид. наук, доц. - розділи 15,21, 22, розділ

25 (у співавт. з Г. О. Христовою);

ПАВЛОВСЬКАЛ. М.- канд. юрид. наук, доц. - § 6 розділу ЗО;

ПОГРЕБНЯК С. П.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 9 (у співавт. з

М. В. Цвіком), розділ 14, § 7 розділу 15, § 6 розділу 16, розділ 19;

ПРОТАСОВА В. Є.- канд. юрид. наук - § 1 розділу 23 (у співавт. з

1. В. Бенедиком);

ПРОЦЮК І. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 7, § 5 розділу 9;

ПУШНЯК О. В.-канд. юрид. наук - розділ 6 (у співавт.

з В. Д. Ткаченком), § 4 розділу 30;
РУЧКІНЄ. Б.- асист. - розділ 13 (у співавт. з В. Д. Ткаченком), § 1

розділу 24;
СМОРОДИНСЬКИЙ аС.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 18;
ТКАЧЕНКО В. Д.| - канд. юрид. наук, доц. - розділ 6 (у співавт.

з О. В. Пушняком), розділ 13 (у співавт. з Є. Б. Руч-

кіним);
ХАУСТОВАМ. Г. - канд. юрид. наук - § 4 розділу 33 (у співавт.

з Д. В. Лук'яновим);
ХРИСТОВА Г. О. - канд. юрид. наук, доц. - розділ 3, § 2,4,7 розділу

11, розділ 25 (у співавт. з С. М. Олейниковим);
ШИПІЛОВЛ. М.- канд. юрид. наук, доц. - розділ 29 (у співавт.

з М. В.Цвіком);
ЯКОВЮК І. В.- канд. юрид. наук, доц. - розділи 30, 31, 32.

Навчальне видання

Загальна теорія держави і права

Підручник

За редакцією

доктора юридичних наук, професора,

академіка АПрН України

М. В. Цвіка,

доктора юридичних наук, професора,

академіка АПрН України

О. В. Петришина

Відповідальна за випуск Н. М Ваші ярчук

Редактор К. К. Гулий

Коректор Т. Ф. Зуб

Комп'ютерна верстка

В. М. Зеленька

Підписано до друку з оригінал-макета 19.01.2011.

Формат 60^х90 '/ _б. Папір офсетний. Гарнітура Тітез.

Обл.-вид. арк. 28,1. Ум. друк. арк. 33,5. Вид. № 379.

2-й завод. Тираж 2000 прим.

Видавництво «Право» Академії правових наук України Україна, 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, впготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції — серія ДК № 559 від 09.08.2001 р.

Надруковано у видавничо-иоліграфічному підприємстві «Контраст»

пр. Леніна, 40, кімн. 231, Харків, 61166, Україна

Тел./факс: +380 (57) 719-49-13, +380 (57) 717-76-51

Свідоцтво ВПП «Контраст»: ДК 1778 від 05.05.2004

Спільно з ФОН Кудлай В.В.

Свідоцтво ДК 3602 від 09.10.2009