ПОЛІТОЛОГІЯ

- знати об’єкт, предмет і метод політичної науки взагалі та української зокрема, чітко оперувати і володіти її понятійно-категоріальним апаратом;

- засвоїти методологію вивчення діяльності і розвитку політичних систем і політичних процесів;

- вміти орієнтуватися в основних світових політичних школах, концепціях і напрямах, знати і вміти давати характеристику українським політичним вченням;

- мати уявлення про сутність політичного життя, політичних відносин і процесів;

- вміти робити аналіз політичного життя, знати геополітичну обстановку, місце, роль і статус України в сучасному політичному світі;

- набути навичок практичного використання теоретичних знань у практичній діяльності;

- володіти навичками політичної культури.

ЛЕКЦІЯ:ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ.

Інструменталістський – влада розглядається як можливість використовування певних засобів, зокрема насильства, для досягнення мети. Влада ототожнюється з методами та засібами досягненя ( Макіавеллі, Т. Гоббс, Ч. Мерриам).

Телеологічний – влада розглядається як засіб для досягнення певних цілей і одержання результатів.

Структурно - функціональний – влада розглядається як особливі відносини, як набор функцій між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується . Назначення влади є у вирішенні постійно діючих конфліктів між інтересами різних людей і груп та необхідною підтримкою постійного порядку у суспільстві (Т. Парсонс, Д. Истон, Г. Алмонд, М. Крозьє).

Конфліктологічний – влада розглядається як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях. (М. Вебер, К. Маркс, В. Ленін, ).

Біхевіористські (поведінкові) і реляціоністський (від англ. relation ‑ відносини) – влада розглядається як міжособові стосунки, що дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Відмінність біхевіорізму є у акцентації на мотивації діяльності людини. Спрага до влади становиться основним інстинктом людства і це є головний мотив для моделей політичної поведінки індивіда.( Г. Лассуелл, П.Блау Д. Хіксон, Д. Картрайт, Дж. Френч)

Дослідження феномену влади розпочалось ще у античні часи. Аристотель першим розподілив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Фома Аквинський вважав, що оскільки світ збудований на ієрархічній основі і на чолі загального порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі – від Бога. Головним знаряддям державної влади є сприяння загальному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад був Ш. Монтеск’є. У праці “Про дух законів” він писав, що поділ влад є головною умовою правової організації суспільства, а рівновага влад повинна забезпечити існування політичних свобод. Бо не може існувати одна організація, яка одночасно видає закони, наглядає за їх виконанням та судить злочинців.

Дж. Адамс вважав владу формою примусу, панування однієї групи людей над іншою. Влада не є лихо сама по собі, бо правлячі органи обираються на підставі загальної згоди з метою самозбереження суспільства. Але людство завжди стоїть перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини “зіпсована, хибна, гріховна”.

Ф. Ніцше у своєму сприйнятті влади пройшов шлях від негативної до позитивної її оцінки. На його думку, влада є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки людини.

Б. Рассел у своєму творі “Влада” (1938 р.) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (держави, партії, корпорації та ін.). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючий організауції. Расселу налеєжить дослідження потягу людей до влади. У монархічно організованій держві потяг до влади мають тільки представники спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких відокремлюються лідери. Він зазначив, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням влади і прагненням слави. Їх реалізація відіграє помітну роль в історії.

Т. Парсон як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначив її як здатність виконувати обов’язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, порівнюючи владу з елементом, що перебуває в обігу.

Філософ та економіст Ф. Хайєк у своїй книзі “Дорога до рабства” один з розділів назвав “Чому до влади приходять гірші?” Цей феномен він пояснював наступним:

1) чим люди інтелігентніші, тим вони менші колективісти. Вони менш одностайні у своїх симпатіях. Чим люди освіченіші, тим важче їх підвести до спільного знаменника у поглядах та вчинках;

2) тоталітарні режими опираються головним чином на людей з нестійкими поглядами та емоційних;

3) люди швидче за все об’єднуються навколо негативної програми – ненависті, заздрощів, вони виступають за поділ на “ми” та “вони”.

Англійський технократ О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями та вміле їх використання стає могутнім інструментом влади на рубежі третього тисячоліття. Завдяки можливості швидко поширювати знання відбулося глобальне “зрушення влади”.Марксистський підхід наголошує на непримиримості суспільних протиріч, в основі яких лежать економічні причини.Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспільних угод, які приймаються добровільно.

Джерела політичних знань. В період, коли в Київській Русі формується феодальне суспільство, починає розвиватися державність, право, формуються суспільні погляди, література, історія, філософія тощо. Особливістю суспільної думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли, пошук відповідних до умов форм організації влади і політичного життя. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток суспільної думки. Разом з християнським вченням сюди , насамперед, з Візантії стали проникати нові політичні поняття. Предметом політичних роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади. Обговорювались і відносини між князями, світською і духовною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо.

Одним з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово о законі и благодаті» київського митрополита Іларіона. Відкидаючи твердження про існування в світі того чи іншого вибраного богом народу, ідеї католицької і візантійської церков про необхідність всепоглинаючих «вселенської імперії та церкви», Іларіон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі, писав, що про землю Руську відомо в усьому світі. Суспільно-політичні ідеї відображені також в літопису «Повесть временних лет» Нестора. Головна думка літопису – єдність та незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. Соціально-політичні ідеї єдності Київської Русі в центрі уваги «Поучения» Володимира Мономаха.

У розвитку теорії державності, соціально-політичної думки в Київської Русі значне місце належить «Слово о полку Игоревем». В художньо-емоційній формі викладена ідея об`єднання руських земель в єдину, міцну державу і припинення міжусобиць поміж князями.

Значний внесок у розвиток філософії та політичної соціології зробив харківський вчений Андрій Дуборович. Багато років А.Дуборович віддав розробці проблем держави і права, свободи особи. В ученні про державу, він вказує, що суспільство – не штучне утворення, а природне становище людства: рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично. Держава – така ж спільність, як сім`я, рід, товариство. Особливість і відмінність держави – верховна влада. Основою держави є особа, яка володіє правом верховної влади. Її піддані мають свої права. Однак, що стосується законів і прав підданих, він гадав, що чим таких законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потрібні.

Над розробкою проблеми державності і права підданих працював етнограф, історик Михайло Максимович. В принципі історизма М.Максимович бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно ставитися до гармонії життя. Він приділяв основну увагу обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, особливо розрізняв політичну свободу і свободу особистості. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводилася до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялися державній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси –зростає самоцінність особистої, громадянської свободи, що стоїть в певній незалежності індивідів до державної влади.

Кирило-Мефодіївське товариство про державно-політичний устрій. Кирило-Мефодіївське товариство – таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 – на початку 1846 року, в Києві. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов`янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті. До складу слов`янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча – президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України треба добре осмислити минуле і сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладена історія розвитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі, пани, кріпаки – все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій прийшло в Україну ззовні, нав`язано народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога, який є Царем і Паном над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути. Коли вона відродиться, то це буде республіка, яка стане складовою частиною всеслов`янської федерації. Кирило-мефодієвцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов`янофільство. В основі світогляду два основних орієнтири – християнство і романтизм. Нація – це духовна єдність, і її основі – народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії. Основа духу українців – серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братства для українського та інших народів, насамперед, слов`янських народів, які зазнавали соціально-політичного, економічного, національного гніту. Керуючись таким принципом, воно відкидало всі форми гноблення людини людиною.

Ідеї Михайла Драгоманова. Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний рухи в Україні; одним з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті виступає Михайло Драгоманов (1841-1895). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіївського товариства, М.Драгоманов розвивав їх. Це знайшло відображення в програмі «Громади» (1880). В цьому документі він твердо відстоював автономно-федеративні позиції у вирішенні соціально-економічних та державно-правових питань розвитку слов`янських народів. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил, політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою можна добитися більшого успіху, ніж кривавими повстаннями.

Визначаючи тенденцію соціокультурного розвитку української нації, М.Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи на вчинений татарами погром. Культура, що носить назву «Малоросія» є прямою спадкоємницею Київської Русі – колискою руського світу. На думку М.Драгоманова, творцем високорозвиненої культури України є характер її народу, і, зокрема, чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, створювалися літописи і та ін.). Високий рівень цивілізації був обумовлений безперервністю освіти і взаємин з освіченими світом Південної Русі з давніх часів і до ХУІІІ ст. М.Драгоманов намагається пояснити причини, чому культура України випереджувала у розвитку культуру Московського царства і вносила свіжій струмінь у його цивілізованість, і знаходить тільки одну відповідь: високий вихідний рівень народної культури, поезії, фольклору, писемності народу Київської Русі, його здатність до культурної творчості, до творчих перетворень культурних надбань, досягнень інших народів, до збереження і трансляції власних соціокультурних традицій.

Одним з приорітетів національного відродження українського народу є завоювання державності. Реально оцінюючи, що Україна міцно інтегрована в Російську імперію, М.Драгоманов розробляє принцип федералізму державних і недержавних слов`янських народів як засіб переходу від імперського репресивно-диктаторського, унітарно-центристського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Федерація слов`янських народів мала, на думку М.Драгоманова, передбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови активного спілкування націй між собою. Поряд з політичною програмою М.Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертає увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України – результат політико-економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань простого російського народу, або прояву його націоналізму.

У національному питанні М.Драгоманов виходив з того, що вихідним принципом у вирішенні національних проблем лежить «космополітизм в ідеях і меті, а національність в ґрунті і формах культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування до місцевих і національних обставин, але ніхто не повинен «бути рабом тих обставин, як якихось святощів, а мусить навіть перероблювати їх відповідно свого ідеалу, що вже давно на світі став вироблятися процесом інтернаціональним, космополітичним».

Виступаючи за пошук провідних суспільно-політичних ідей, М.Драгоманов вважав, що «головне діло – поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб…». Національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав.

Національно-культурна спадщина про відродження та державність. На початку ХХ ст. соціально-політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства і просвітництва до організованого просвітництва народу і активізації боротьби за визволення народу з-під гніту поміщиків та капіталістів. Своєрідним кредо ряду громадських мислителів в Україні ставала підтримка і розвиток національного руху за встановлення державності в Україні, за суверенність в союзі з Росією на автономних засадах.

Проблеми державності в творчості Івана Франка. Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка (1856-1916) – українського письменника, громадсько-політичного діяча.

Характеризуючи політичні погляди І.Франка, можна виділити основні напрямки його діяльності як письменника і громадського діяча: вирішення аграрної проблеми в Галичині, загальні принципи розв`язання селянського питання; обґрунтування ролі робітників в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держави. На ранньому етапі творчості І.Франко – соціаліст, але він не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяв проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонувала ідея російсько-федеративного принципу устрою країни. Кожна громада вільна і ніхто не має нав`язувати їй якісь правила, встановлювати норми, порядок. Федерація – найоптимальніша форма організації суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках ХХ ст. зміст революційного перехіда від капіталістичних відносин до соціалістичних, І.Франко відмічав, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» І.Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, … які змінюють всі тогочасні поняття і основу розвитку». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, І.Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов`язково приводити до насильства, що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспільства. Далекий від думки, що в умовах ліквідації капіталізму буде усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, І.Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. І тут І.Франко проводить думку про значення освіти народу, з тим, що тільки вона може відвернути страшний кривавий вибух, який має статися через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку І.Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. І знову об`єднані великі народності або зв`язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних представників справи міжнародного обміну. На тому і завершиться вся влада у суспільному устрої. І.Франко стоїть на громадсько-федеративному принципі. Хоча пізніше, він змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плідною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонуються, але вони сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем.

Розкриваючи зміст «народної держави », І.Франко вказував, що за такою програмою свідомі і організовані робітники за допомогою парламентаризму зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, – в народну, що панівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Однак, пізніше І.Франко проявляє скепсис до ідеї народної держави і робить висновок, що народна держава і зв`язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі.

В контексті виникнення людського суспільства І.Франко розглядав природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і лихо), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право. Необхідність держави обумовлюється об`єднанням окремих сил для спільної мети. Уряд підтримує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється концепції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держави, простежуються ступені її становлення від утворення общин, формування суспільних відносин до утворення самої держави.

Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою є відтворення з величезної української етнічної маси «суцільного культурного організму».

Українська ідея Михайла Грушевського. У вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934.).

Концепція М.Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів – колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та інше) він розуміє як природне, соціальне явище. Характеризував різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою. На початку 1918 р. М.Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Цікавими були погляди Грушевського на розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть його концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ – це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава – це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, тільки герой в історії відповідає позитивізму як метод пізнання. М.Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу висуває ідею «національної самооборони».

Вся історія українського народу – це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами. І звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях М.Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю дослідник визначав в історії дві народності – великоруської і української, двох найбільших народів серед слов`янських племен.

Соціально-політичні вчення в Україні на початку ХХ ст. Політична соціологія В. Липинського. Питання створення суверенної демократичної України стали в центрі досліджень українського історика і соціолога В`ячеслава Липинського. Суть доктрини Липинського зводиться до найважливіших моментів: по-перше, вважалось, що політичний ідеал для України – спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижчою – з`їздом Рад поодиноких земель і вищою – Трудовою Радою держави. Початки української монархічної державності можно знайти, по-перше, у свідомій діяльністі Б.Хмельницького; по-друге, у опорі на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний, звідси – нації поневолені і недержавні). Основні підвалини української монархічної державності, тобто особливий політичний режим влади – класократія , що не заперечувало республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання влади. По-третє, суть класифікації – це панування активної меншості – аристократії. В основу концепції аристократії В.Липинський поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю. За його думкою, аристократія обиралася б з різноманітних класів (хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і організованих). Ця обрана меншість мала обмежувати владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого обмежувалася законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націоналізму.

Політичні функції ідеології.Вони полягають у створенні позитивного образу політики, яка впроваджується державою, її відповідності інтересам певної соціальної групи, в стимулюванні цілеспрямованих дій та вчинків громадян та їх об’єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі національних сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки.

Функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проекту політичного простору.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною. Тобто повинен виключатися ідеологічний монополізм. Проголошене в Україні на початку 90-х років гасло “деідеологізації” було спрямоване проти тоталітаризму, проти того, щоби якась ідеологія нав’язувалась усім громадянам як обов’язкова.

На сьогодні в світі існують такі основні ідейно-політичні течії (політичні ідеології), а саме: соціалізм, анархізм, консерватизм, лібералізм, націоналізм.

Соціалізм. Терміном “соціалізм” ( від лат.socialis-суспільний) називають вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, який заснований на суспільній власності, на відсутності експлуатації, на справедливому розподілі матеріальних і духовних благ в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Колективістські тенденції в суспільній думці мають дуже давні корені. Перші примітивні соціалістичні ідеї були сформовані ще в період раннього християнства. Перші христіянські вчення проголошували рівність серед людей, вільну та обов’язкову для усіх працю, гуманістичні моральні і етнічні принципи поводження людей. Вони ідеалізували патріархальний первісний уклад, називаючи його „золотим віком” людства. Згодом церков направила христіянські вчення в бік смірення та релігійних догм. Виникнення безпосередньо соціалістичних вчень пов’язують з працями Р. Оуена (1771-1856), А. Сен-Сімона (1760-1825), Ш. Фур’є (1772-1837). В їх працях знайшли відображення мрії про справедливий устрій суспільства. Щоправда, методи, якими цей устрій має бути досягнуто, у різних авторів різнились – від мирно-еволюційних до насильницьких. Критично-утопічний соціалізм висував ряд вимог: необхідність зміни форм власності на засоби виробництва та способу розподілу результатів праці по здібностям; необхідність зміцнення держави та розбудови державної системи соціальної допомоги; необхідність планового управління суспільством. Соціалісти- утопісти бачили рушийну силу суспільних змін в працівниках, але не пропагандували революційний путь розвитку. Головним напрямом змін у суспільстві вони вважали зміни у моральному та освітньому рівні народу. Вони активно критикували феодалізм та буржуазію, але не мали плану політичних дій.. Представниками утопічного соціалізму в російській імперіїї були Герцен і Чернишевський. Соціалістична ідея ніколи не була цільною. Існує кілька тлумачень соціалізму, серед яких головні: комуністича, соціал-демократична та анархічна.

Комуністична доктрина. На рубежі ХХ ст. з’являється комуністичний ( від лат.communis – загальний, спільний) напрямок в соціалістичній ідеології. Її засновники (Е. Кабе (1788-1856), Т. Дезамі (1803-1850), О. Бланкі (1805- 1881), К. Маркс (1818-1883), Ф. Енгельс (1820-1895), В.Ленін (1871- 1924) висунули ідею революційного переходу до нового справедливого суспільства загальної рівності. Вперше головні положення комуністичної доктрини були сформульовані в «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.), що став програмою марксизму. В цій роботі обґрунтовується історична місія пролетаріату, неминучість краху капіталізму, закономірність розвитку пролетарської революції, вперше висловлюється ідея завоювання політичної влади пролетаріатом. Головна ідея програми – необхідність зміни суспільно – економічного ладу за допомогою міжнародної солідарності трудящих. Буржуазна держава і її соціальні інститути повинні бути знищені за допомогою диктатури пролетаріата.

В теоретичних працях „Критика Готської програми” (1873), „Анти-Дюринг” (1878), „Розвиток соціалізма від утопії до науки” (1880) були сформульовані принципи марксизму.Як вже розглядалося, марксизм бачив головне протиріччя історичних епох в класовій боротьбі антагоністичних класів. Воно породжується та саморозвивається в силу існуючих розбіжностей між способами виробництва та розподілу матеріальних благ, соціальної нерівності людей в силу різного ставлення до засобів виробництва, влади і місця у суспільній ієрархії. Тільки безкласова комуністична суспільно-єкономічна формація може вирішити всі проблеми людства. Комуністична теорія розглядає соціалізм як першу, незрілу фазу комуністичної формації, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду.

Марксизм також вперше широко дослідив і обґрунтував ідею про панівний клас і панівну політичну силу. Роль політичної партії К. Маркс бачив в мобілізації робітничого класу на революційні перетворення. Комунізм в баченні перших комуністів – це суспільний лад, заснований на принципах колективної власності , де на зміну соціалістичному принципу розподілу: “від кожного – за здібностями, кожному – за працею“ приходить новий – „ від кожного – за здібностями, кожному – по потребам”. Цей утопічний принцип мав забезпечити соціальну справедливість та умови для всебічного розвитку особистості. Соціалістична держава в її політичній формі є безтоварною, плануємою та самоврядною, в подальшому її політичний зміст мав відмерти. В реальності, після соціалістичної революції в Росії, ці ідеологічні догми опинилися нежиттездатними.

Поряд з безумовно важливими політичними висновками комуністична теорія має ряд явних науково-практичних протиріч: К. Маркс не гадав, що капіталізм може видозмінюватись і активно модернізуватись; проголосивши головним принципом справедливого суспільства знищення приватної власності, грошового стимулювання та іншого, марксизм не зміг запропонувати якусь обґрунтовану заміну грошовим стимулам. Не були науково обґрунтовані принципи самоврядування, на яких мало будуватись бездержавне суспільство. Клас у цілому керувати державою та єкономічно правити не може. З цього видно, що пролетарьскій державі потрібні керівники, які згодом займають місце правлючої еліти.

Одне з найбільше неясних питань в марксизмі – це проблема форм правління. Так, наприклад, демократія трактується тільки з точки зору інтересів пролетаріату і пролетарської держави. Маркс виділяє два типи демократії: демократія для всіх і для народу відповідно – ліберальна демократія і радикальна.

Ліберальна демократія базується на гуманістичних принципах епохи просвітництва і тому, на погляд марксистів, нежиттєздатна. Радикальна демократія базується на відбору „потрібних” цінностей і соціально зорієнтована в бік пригноблених шарів населення. У комуністів завжди було подвійне ставлення до демократії: з одного боку, вони закликали до єднання всі ліві сили, втягували до політичної діяльності широкі верстви населення, а з другого, вся політична система була жорстко централізована. Всяке проявлення „інакомислення „ заборонялося. Диктатура класу переросла у диктатуру партії а, згодом, у владу обмеженої кількості партійно-управлінської верхівки.

Безумовно, економічною помилкоюмарксизму стало те, що одна з стадій капіталізму була прийнята за його кінець, а можливість революційного рішення - за панівний варіант розвитку. Буржуазні революції визрівали і були об’єктивним завершенням економічних перетворень. Революції в Західній Європі в мирній чи насильницькій формі змінювали політичну надбудову держави, розчищали дорогу новим відносинам. Політичною помилкою класиків став висновок про те, що соціалістична революція буде в змозі радикально і швидко змінити економічний базис. Практика побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі, революційних перетворень в ряді слаборозвинених країн доказала хибність і ненаучність такого підхода. Цей факт можливо пояснити, що комуністи забули зміст головної тези марксизму. Комунізм – це не конкретне становище суспільства, а рух до нового стану, уявлення про яке постійно змінюється.

В другій половині ХІХ ст., починається перегляд доктрини. Ф.Енгельс писав, що «час революційних перетворень минув» і вказував на необхідність довгих підготовчих заходів. Наприкінці ХІХ ст. починається розкіл в марксизмі. К. Каутський, Е. Бернштейн, В. Ленін піддали марксизм ревізії – зліва і справа - і виникли два головні напрямки – соціал-демократія (опортунізм) і радикальний комунізм (більшовизм). Ленінська ідеологія відображує ідеї пролетаріата та його союзників. Соціал-демократична ідеологія відображує інтереси працівників: дрібної буржуазії, робітників, селянства, середнього класу, які зацікавлені з одного боку у ринковій економіці, а з іншого, потребують захисту з боку держави від крупного капіталу.

Ленінізм (більшовизм) -сформувався в Росії на початку ХХ ст.В його основі лежить ідея про Російску імперію, як найслабішу ланку в капіталістичному світі з точки зору безсилості владних структур та величезного революційного потенціалу пролетаріату. Російська соціалістична революція повинна була стати поштовхом до цілої низки соціалістичних революцій у розвинених країнах Західної Європи – Німеччині, Франції, Австрії тощо. Після перемоги світового пролетаріату Росія повинна була за допомогою розвинених країн стати економічно розвиненою державою і влитися у спільноту соціалістичних країн. У дяких країнах - Угорщині, Німеччині відбулися невдалі комуністичні повстання, але були придушені. Ленін закликав до насильницького захоплення влади, слому буржуазної держави, експропріації приватної власності і перетворення її в суспільно - колективну. Ця ідеологія стала ідейною основою Жовтневої революції. На практиці відбулося усуспільнення виробництва державою, колективізація села, сформувалася потужна політична система диктатури пролетаріату та комуністичної партії. В процесі запеклої громадянської війни багато теоретичних постулатів марксизму було відкинуто. Світової революції не відбулося. Вже на початку 20-х р. В. Ленін змушений був переглянути класичні основи марксизму, що не витримали перевірки часом і почати будувати бюрократичний державний апарат, ввести товарно-грошові відносини, відмовитися від повного узагальнення засобів виробництва, відмовитися від введення ціалістичних принціпів розподілу тощо.

Соціал-демократична ідеологія. Теоретичними засадами соціал-демократії є роботи Ф. Лассаля, К. Каутського, Е. Бернштейна. Великий вплив на формування принципів соціал-демократії здійснили ідеї французького вченого П.Ж. Прудона, який пропонував організувати соціалістичне суспільство на основі дрібнотоварного приватного виробництва. Зокрема, в роботі «Що таке власність?» він пропонував знищити велику приватну власність шляхом розділу великого капіталу і в майбутньому суспільстві перейти до системи обміну послугами і товарами. В наступних своїх роботах П.Ж. Прудон переглянув частину своєї концепції і запропонував, як основу для своєї моделі суспільства, дрібнобуржуазну приватну власність та свободу конкуренції. Він обґрунтовував необхідність поступових економічних реформ, кінцевою метою яких є перетворення капіталізму в асоціативне суспільство дрібних підприємців. Таким чином, Прудон заперечував необхідність класової боротьби пролетаріату і виступав проти об’єднання робітників в політичні організації. В кінцевому результаті він прийшов до висновку про необхідність знищення держави, адже жодна держава, за його думкою не буде захищати інтереси робітників. Ідея П.Ж. Прудона щодо знищення держави була використана в анархічній ідеології, за якою повинен здійснитися перехід від політичного регулювання до промислового. Устрій, коли зникне політична влада, а все буде визначати економічна доцільність, сам П.Ж. Прудон назвав «анархією».

На межі ХІХ - початку ХХ ст.. Є. Бернштейн (1850-1932), ідеолог реформізму і ревізіонізму, проаналізувавши процес переходу капіталізму в монополістичну стадію, зробив ряд висновків, які кардинально розходилися з ленінськими. В праці „Проблеми соціалізма і завдання соціал-демократії” (1899) він сформулював основні напрями ревізії марксизму. Ревізіонізм (від лат. revisio – перегляд), по Леніну, це одна з форм ідеології дрібної буржуазії та середнього класу. В економічній теорії Бернштейн зробив висновок, що монополізація капіталізму веде до зростання чисельності робочого класу і слоужбовців різного роду і не веде до краху капіталістичних відносин. Ідея знищення приватної власності не є слушною, бо ніяка модель державного планування не може замінити механізму ринкової конкуренції. Він виступив за збереження приватної і різних колективних форм власності.

В політичній сфері Бернштейн обґрунтував роль соціал-демократичної партії – як партії соціальних реформ. З одного боку, він не заперечував класової боротьби, а з іншого,– абсолютизував тезу мирного вростання капіталізму в соціалізм. Соціалізм – це не частина комуністичної формації, а самостійна формація, яка не має чітких контурів. Під впливом часу , технічних і наукових змін уявлення про зміст соціалізму у людей змінюються. Головною ознакою соціалізму має бути не критерій наявності власності, а ступінь захисту державою працівників. „Кінцева мета – ніщо, рух – все” – головний девіз ревізіонизму. Змістом революційної діяльності визначалася легальна політична боротьба за допомогою реформ і тиску на панівні класи. Бернштейн заявив, що демократія і загальне виборче право знищують підгрунтя для класової ворожнечи.

Другий крупний теоретик і діяч соціал-демократії К. Каутський (1854 – 1938) доказував, що за допомогою держави можливо побудувати „демократичний соціалізм”.До 20-х років він зробив багато для популяризації ідей соціал-демократії і мав вплив в пролетарському русі. Жовтневу революцію в Росії він зустрів досить вороже, бо на цей час відмовився від ідеї диктатури пролетаріату і класової боротьби. Він був переконаний, що політична практика більшовиків приведе до нищивних результатів в лавах міжнародного пролетарського руху. Теоретичні основи соціал-демократії, закладені в працях вчених - марксистів ХІХ ст., в практичній діяльності сучасної соціал-демократії дещо трансформувались, в тому числі і під впливом суспільних потрясінь першої половини ХХ ст. В програмі сучасної соціал-демократії соціалізм - це не конкретний суспільний устрій, а процес упровадження соціальної справедливості в громадське життя.

Соціал-демократи відстоюють пріоритет мирних, еволюційних засобів досягнення рівності, ідея про поступове реформування буржуазного суспільства пов'язана з пропагандою соціального партнерства. Вони виступають за активне втручання держави в економіку, перерозподіл прибутків на користь незаможних прошарків, розвиток державного сектора економіки, численні соціальні програми. Соціал‑демократичний підхід характеризується наступними рисами: реформування капіталізму із збереженням принципа недоторканості приватної власності; соціальне партнерство різних класових прошарків; досягнення вищого рівня соціальної рівності і справедливості; забезпечення росту середнього класу.

Практичне впровадження політики соціал-демократії в деяких країнах (Німеччина, Швеція) призвело до досягнення достатньо високого рівеня життя населення. Проте в 80-90-х рр. виникли проблеми монополізації в економіці, зростання бюджетного тягаря для пересічних громадян, зростання впливу бюрократії в державі і соціал-демократи в ряді країн втратили колишній вплив. Проте продовжує існувати Соцінтерн, що об’єднує понад 100 соціалістичних партій - як правлячих, так і опозиційних в різних країнах. На сьогодні соціал-демократична доктрина є дуже поширеною в країнах Західної і Північної Європи. Існує і християнський підхід до соціалізму, який проповідує ідею позбавлення трудящих від експлуатації і бідності шляхом морально-релігійного самовдосконалення, збереження приватної власності, засудження класової боротьби і соціальних революцій.

Концепція демократичного соціалізму. Таким чином, у ХХ ст. чітко виділилася розбіжність між комуністичним і соціал-демократичним напрямком. Теоретики ліберальної гілки соціал-демократії У. Пальме, В. Брандт, Б. Крайский, Ф. Міттеран та інші визнають в марксизмі тільки гуманістичні цінноти, повністю заперечуючи диктатуру пролетаріату і революційні методи боротьби. В 50-ті роки ХХ ст. у Західній Європі сформувалися принципи демократичного соціалізму. По-перше, як вже вказувалось, соціалізм як суспільний лад не є метою чи ідеалом, це поступовий розвиток суспільства шляхом економічних і соціальних перетворень. З розвитком суспільства уявлення про соціалізм змінюються , незмінним залишається головний критерій – рівень соціальної захищенності та добробуту усіх громадян держави. По-друге, відмова від комунізму як формаційного поняття. По-третє, соціал-демократи вважають, що на сучасному етапі капіталізм настільки трансформувався, що не має потреби його знищувати. Змішана економічна система сучасного суспільства може керуватись надкласовою державою, яка, проводячи ефективну соціальну політику в інтересах середнього класу, з часом трансформує капіталізм в соціалізм. Таким чином, в їх розумінні, соціалістична модель суспільства – це єдність ринкової економіки, гнучкого планування, демократії і ефективної соціальної політики держави.

Сучасний демократичний соціалізм характеризується визнанням принципів надкласової, загальнолюдської етики; солідарністі і класового миру всіх соціальних груп та індивідів; рівністю соціальних можливостей, гармонією суспільних, групових та індивідуальних інтересів; взаємодопомогою і братерством. Приватна власність визнається природним фактором соціалістичного суспільно-економічного ладу. Кардинально розходяться погляди комуністів і соціал-демократів на функції держави. На думку соціал-демократів держава повинна не регламентувати всі сторони життя, а висловлювати інтереси всієї нації, тобто стати органом контролю і регулювання соціальних, класових і економічних суперечностей.

На сьогодні вплив соціал-демократів у більшості країн світу не зменшується. Одночасно, їх ідеологія набуває нових рис. А саме: підсилюється визнання ролі приватного сектору, під впливом зростання авторитету неоконсервативної доктрини у суспільстві в соціал-демократичних концепціях підсилюється етичний акцент – звернення до ідей особистої свободи, гуманізму праці, солідарності громадян. Більше уваги приділяється соціальній політиці, розробці нових концепцій соціалізації суспільства. Менш антагоністичними стали відносини з іншими ідеологіями, зокрема лібералізмом, розширюється соціальна база – соціал-демократи орієнтуються не тільки на робітничий клас, але і на середні прошарки суспільства.

Між тим, сама соціалістична модель розвитку знаходиться у своєрідному стані кризи, бо на практиці існує багато розбіжностей між теорією та практичним втіленням ідеї поступової трансформації капіталізму в соціалізм .

Так, з кінця 60-х років в світі розвивається так званий рух «нових лівих». Особливої ваги він досяг у країнах Латинської Америки. Теоретичною основою цього руху стали ідеї Кон- Бендитта, Р. Маркузе та інших. Прибічники цієї течії вважають, що оскільки, на сучасному етапі розвиток буржуазного суспільства позбавив робітничий клас його революційності, а класові конфлікти згладились і поступились місцем конфліктам між тими хто керує і тими, ким керують, то ідеї соціалізму і комунізму застаріли. «Нові ліві» стверджують, що ідеї соціал-демократії аморальні, держави як основний елемент політичної системи повинні щезнути, а формою організації суспільства мають бути комуни. Політичні партії – це атавізм, повинні існувати широкі суспільні рухи, метою котрих повинно стати поступове завоювання політичної влади. Головний центр своєї боротьби вони бачать в розробці нової системи етичних цінностей на противагу цінностям буржуазним. По-новому, ставиться питання про шляхи і засоби соціальних перетворень. «Нові ліві» вважають, що економічні і політичні перетворення повинні бути тісно пов’язані з етично- моральним перетворенням суспільства. Щоправда, конкретної політичної програми дій в «нових лівих» немає.

Альтернативні рухи. Розвиток технологій викликає істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Розширюється середній клас і зменьшується чисельність “класичного” пролетаріату, змінюється демографічна і національна структура сучасних суспільств. Нові підходи до розвитку суспільства в розвинених країнах викликали появу «альтернативних рухів». Вони націлені на рішення проблем екології, війни і миру, розвитку технічного і культурного прогресу, зближення рівня життя різних соціальних прошарків населення. Ідеологи таких течій відкидають існуючу практику політичних партій та традиційніх суспільних і профспілкових рухів. Діяльність учасників “альтернативних рухів” націлена не на зміну існуючого соціального ладу, а на поліпшення його окремих сторін. Це дає змогу приймати участь у неформальних організаціях та громадській діяльності представникам самих різних соціальних верств. Частина положень програм ”альтернативних рухів” тотожні вимогам лівих. В той же час, вони відкидають ідею про вирішальну роль економічних відносин і класової боротьби в сучасних суспільних перетвореннях.

Соціальною основою альтернативних рухів слугують середні прошарки населення, котрі складають приблизно половину всього приросту працездатного населення. Крім того, значно поповнюють ряди цих рухів представники молоді та маргінальних верств. Сильний поштовх концепціям альтернативних рухів дали технологічні розробки проблематики майбутнього, глобальні проблеми сучасного світу. Все більше діяльність «альтернативних рухів» націлена на протиставлення демократичних мас діяльністі теократів і бюрократичного апарату. Наприклад, всесвітні економічні форуми в Давосі становляться ареною зіткнень антиглобалистів з усьсого світу з сучасним фінансовим і бізнесовим істеблішментом. Активісти цих рухів більше уваги приділяють гармонічному розвитку особистості в співвідношенні з природою. Найбільше оранізована течія – це рух “зелених”, наприклад, “Гринпіс”, який вже давно переступив за межі національних кордонів. Інша форма – це, так звані, “громадянські іниціативи”, які виборюють конкретні політичні, економічні, національні, культурні або інші соціальні пректи. Відкидаючи політичні методи перетворення суспільства, вони бачуть порятунок людства в подрібненні промислових і суспільних одиниць, в ненасильницькому опорі і постійному самовдосконаленню людства, в перетворенні суспільства на основі розширення повноважень сільських і міських комун.

Анархізм (від грецької - «безвладдя») бачить досягнення справедливого суспільства через знищення держави і влади як факторів насилля і гноблення трудівників.

Анархізм заперечує державу і владу взагалі, а також велику приватну власність. Право на існування може мати тільки особиста або колективні форми дрібно власності. Анархізм проголошує крайній індивідуалізм, нічим не обмежену свободу.

Ще у V-IV ст. до н. е. давньогрецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником ідеї анархізму вважають У. Гудвіна, який на межі XVIII-ХІХ ст. стверджував, що люди можуть добровільно і плідно об’єднуватись в дрібні виробничі одиниці для задоволення своїх потреб. Тому від рекомендував скасувати державну владу і право приватної власності. Його ідеал – суспільство незалежних робітників, засноване на патріархальних традиціях дрібнотоварного виробництва.

Засади анархізму як політичной концепції були закладені у 40-х роках XIX ст. П. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялась також М. Бакуніним та П. Кропоткіним.

П.Ж. Прудон у своїй праці “Що таке власність?” заперечував будь-яку політичну боротьбу і необхідність держави взагалі. П.Ж. Прудон розвив ідею безтоварного суспільства і співробітництва різних шарів населення на умовах обміну продуктами праці. Під анархією він розумів синтез капіталізму і комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. В теорії розвитку держави він висунув план «соціалістичної ліквідації держави», зміст якої зводився до заміни держави договорними відносинами між індивідами, громадами і асоціаціями виробників. На думку Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Німецький філософ М. Штірнер заперечував всяку державу і політичну владу, бо вони, як і право, обмежують свободу людини. Вільна особистість не повинна визнавати для себе ніяких суспільних норм. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. Він пропонував замінити державу добровільним союзом, де всі рівні.

Російський теоретик анархізму М. Бакунін виступав проти марксистської трактовки ролі держави, проти диктатури пролетариату і вирішальної ролі робітничого класу. На його думку революційним класом є селянство, яке відрізняється своєю колективістською психологією. Він вважав, що революція повинна починатися з “...руйнування всіх організацій та установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів.” Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться і тоді общини оберуть своїх вождів, адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного та соціального зрівняння класів та особистостей, але разом з тим він говорив: ”Ненавиджу комунізм, бо він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави”. Головні ідеї М. Бакуніна викладені у його книзі “Державність і анархія”.

Російський революціонер-анархіст П. Кропоткін у своїх творах “Сучасна наука і анархізм”, “Записки революціонера” розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті тримати у покорі інших і примушувати їх на себе працювати. Історію суспільства П. Кропоткін розглядав як циклічний рух. В кожному циклі людство проходить всі суспільні форми, а потім одна цивілізація поступаться місцем іншій. Період державності виступає фіналом будь- якої цивілізації. Він підкреслював, що держава пов’язана з певними корисливими інтересами окремих верств суспільства, що порушує принцип суспільного договору. Закони він вважав новочасним утворенням, бо людство здавна існувало без прописаного законодавства і поведінка людей врегульовувалася звичаями і традиціями. За Кропоткіним, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією. Державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об’єднаних комун та виробничих общин. У цих утвореннях не може бути зовнішнього примусу. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, в результаті якої держава буде ліквідована. Суперечливими є ряд моментів у концепції П. Кропоткіна. Зокрема, відкидаючи парламентську діяльність і негативно відносячись до ідеї загального виборчого права, він пропонував ввести форми народного представництва окремих галузей. Шлях перетворення суспільства він бачив в революційному примусі, що зближувало його з більшовиками.

На сучасному етапі усередині анархізму існує два напрями. Анархо-синдикалізм надає величезного значення діяльності профсоюзів. Теоретиками цього напрямку стали французькі соціологи Ж. Сорель, Е. Пуже і інші. Вони заперечують необхідність політичних інститутів, політичної боротьби, пропагандують мирні способи досягнення цілі. На їхню думку єдиним справжнім носієм соціалістичних ідей є профсоюзи, або сіндикати. Для здійснення революції необхідно об’єднання виробників на економічній основі. Замість централізованої держави пропонується федерація виробників. Анархо-тероризм обрав «тактику прямої дії». З державою він бореться шляхом террактов проти правлячих особ.

По-справжньому масового характеру анархізм в Західній Європі не набув. У 90-ті роки XX ст. окремі анархістські організації відродились в Росії, Україні, існують в деяких країнах Латинської Америки, але значного впливу вони не мали.

Лібералізм. Це політична течія буржуазно-демократичного напрямку, яка об’єднує прибічників парламентського ладу, заснованого на наступних принципах: всі люди вільні і мають однакові громадянські права; особистість і її права є основою будь-якого суспільства, права особи священні і обов’язок держави їх оберігати. Пошуки компромісу і досягнення консенсусу між індивідами, соціальними верствами і державою – основний зміст виконавчої і законодавчої влади. Лібералізм ( від лат. Liberalis – вільний) сформувався наприкінці 17-початку 18 століття як ідеологія людей, які краще за владу знають, що їм потрібно – наперед всього, ліквідація соціально-політичної залежності від держави та станових привілеїв. В його основі лежать роботи Ш. Монтеск'є, Д. Локка, Т. Гоббса, А. Сміта, Т. Джефферсона та інших. Економічною основою лібералізму стали роботи А. Сміта, Д. Рікардо, які виступали за природнє право – за повний простір приватной іниціативи. Це право породило інши економічні права – необхідність вільного ринку, дії закону конкуренції. Політичні права повинні доповнювати і охороняти первинні природні права. Засновники. лібералізму віддавали пальму первинності громадянському суспільству, а не державі. Економічна свобода є базою політичної і цивільної свободи.

У основу первинного лібералізму закладений принцип свободи особи, яка стоїть вище всіх суспільних інститутів. На першому місці, по думці одного з перших засновників ліберелізму Б. Констана, стоїть свобода економічної діяльності і право обирити та бути обраними мають заможні люди. Тільки в цьому разі існує відповідальність особистості як перед собою, так і перед суспільством. Таким чином, лібералізм завжди відстоював вимогу індивідуальної свободи, толерантність до поглядів і переконань інших людей, але тільки з точки зору майнового цензу. Наприклад, громадянські права в першій країні ліберальної демократії США жинки отримали у перший чверті ХХ століття, а негри – у повному обсязі після другої світової війни.

Лібералізм нашого часу досить гармонійно зв'язав у собі принципи гуманізму й індивідуалізму. Принцип свободи в економічній сфері трактується як свобода від обмежень з боку держави. Боротьба за свободу означала для лібералів боротьбу за обмеження всіх зовнішніх обмежень, що накладаються на економічну, фізичну й інтелектуальну свободу людини. Вони виступали проти усіх форм спадкової влади і станових привілеїв. На базі цих установлень була сформована ідея «держави - нічного сторожа», суть якої складається в тому, що держава повинна бути наділена лише мінімальними необхідними функціями, які забезпечують охорону порядку і захист країни від зовнішньої небезпеки. Саме в лібералізмі сформувалася ідея пріоритету громадського суспільства над державою. Поряд з цим, постійно існує думка, що ринкова система відносин не гарантує досягнення загального добробуту. Державний і суспільний сектор економіки повинні вносити вогомий вклад в стабільність єкономічного становища людей.

В сфері державного будівництва виділяються ідеї обов’язкового поділу влади і наявності парламентаризму. Для лібералізму характерні ідеї багатопартийності, плюралізму ідеологій, захисту ідей демократії, розширення прав місцевого самоврядування. Між тим, значення держави і державного апарату весь час зростае Найбільше повно ідеї лібералізму знайшли в практиці англо-саксонських країн і США. У США індивідуалізм розглядається як головний принцип устрою суспільства. Самостійність і опора на власні сили, свобода конкуренції - головні установлення американського способу життя. Виникнення лібералізму тісно пов’язане з розвитком капіталізму, буржуазними революціями.

Будь яка ідеологія змінюється під впливом економічних, політичних, соціальних умов. Ідеологія лише тоді життєздатна, якщо вона реагує на зміни в навколишньому світі. Ідеї, що були вкрай необхідними в 18-19 ст., морально застаріли на початку ХХ ст. зокрема. Капіталістичний світ у перший половині ХХ ст. розвивався в економічному сенсі дуже нестабільно. Активно розвивався монополізм, що як наслідок приводило до занепаду дрібного і середнього бізнесу, до безробіття . Все це вело до соціальної невпевнонисті.. Під впливом цих негараздів починається перегляд окремих сторін ліберальної концепції і з’являється неолібералізм, що об’єднав в собі класичні цінноти лібералізму і нові вимоги часу до соціально-економічного розвитку. Його формування в 30-х р. ХХ ст. пов'язують із «новим курсом» Ф. Рузвельта. Неолібералізм скорегував ряд важливих установлень своєї ідеології. Зокрема, неолібералізм визнає необхідним деяку участь держави в регулюванні економічних відносин, проведенні активної соціальної політики. Неолібералізм проголошує ідею державного захисту підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, ідею соціального захисту громадян, забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини. Він виступає за обмеження влади монополій, розподіл матеріальних благ через систему податків і державних соціальних програм на користь нижчих прошарків суспільства. Неолібералізм вважається ідеологічною платформою Демократичної партії США.

Основні ідеї неолібералізму.В основу неолібералізму покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів – Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт. Зміст їх новаций міститься в наступному: доктрина природних прав людини передбачає механизм вільного ринку, але за активної регулюючої ролі держави з метою підтримки сприятливих умов для конкуренції. Максимально необхідні політична і духовна свобода громадян, звільнення особи від колективного контролю, пріоритет прав людини перед інтересами соціального слою, класу, держави, свобода політичного вибора.

До функції держави відноситься захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку; соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення; забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини. Суперечки в ліберальній середі з приводу ролі держави і зміщення, таким чином, політичних пріоритетів привели до повернення частини лібералів на позиції класичного лібералізму і переходу до табору консерваторів. Суспільство на думку сучасних нових лібералів повинно підвищувати рівень соціальної захищеності всіх громадян, здійснюючи, при необхідності, соціальну допомогу. Підкреслюється необхідність колективної дії в соціально-політичній сфері в рамках демократичних законів. Позиції сучасних лібералів явно зближуються з позиціями соціал-демократів.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. Найважливіше твердження лібералізму – це необхідність встановлення балансу між суспільством і особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США. Сучасний ліберальний рух включає понад 100 партій з чисельністю понад 3 мільйони членів. Більшість ліберальних партій об’єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений ще у 1947 р. В Україні ліберальний напрям в чистому виді не існує. Його прихильники в різних бужуазних партіях виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

Консерватизм(від лат. conservo – зберігаю). У якості визначення термін використовується для найменування як ідейно-політичної доктрини, так і політичної практики, що спрямована на захист старих догм і соціальних інститутів. В побутовому розумінні під консерватизмом часто розуміють притаманний певним категоріям людей страх перед майбутнім, небажання змін. Так певним консерватизмом завжди відрізняється старше покоління від молодшого. Консерватизм, як політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтований на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Історично консерватизм виступав опонентом лібералізму на всьому шляху їх співіснування. Виник як ідеологія, що відстоювала ідею непорушності установлених Богом порядків, під час буржуазних революцій 17-18 ст.. Творцями ідеології консерватизму були Э. Берк, Ж. Де Местр, Л. де Бональд. Вони сформулювали основні принципи консервативної ідеології – стабільність, незмінність моральних та суспільних традицій і ціннот, відказ від революційного нового, опір на релігійне та патріархальне буття, еволюційні зміни. Хоча історично консерватизм виникнув як феодальна ідеологія, його соціальна база достатньо велика. Консерватизм виражає ідеї й погляди тих соціальних верств, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного і соціально-політичного розвитку.

Ця ідеологія базується на визнанні непорушності сформованого порядку речей. Тому в основі консерватизму лежить традиціоналізм - ідея зберігання традиційних цінностей пов'язаних із сім'єю, релігією, становими розмежуваннями. Політичні принципи варто пристосовувати до звичаїв, національних традицій.

Отож, консеватизм - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

Вперше термін “консерватизм” був вжитий французським письменником Ф. Р. Шатобріаном для позначення ідеології аристократичних прошарків населення під час Великої Французської революції. Оформлення ідей консерватизму в цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французські дослідники Ж. Местр та Л. Бональд. Праця Е. Берка “Роздуми про Французську революцію” (1710 р.) – одне з найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме в цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких автор відносить: релігійні та духовні цілі політичної діяльності; культ моралі; культ традицій, національної культури, патріотизму; авторитет церкви, сім’ї, школи; пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда; сильна ієрархічна держава; прагматизм, здоровий глузд, скептицизм; поступовість і обережність процесу соціальних змін; спадковість розвитку; історична єдність минулого, сьогодення і майбутнього; свобода і відповідальність.

Основними ідеями класичного консерватизму є: визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалість людської природи; в економічній сфері акцент робиться на розвиток приватного підприємства, недоторканість, святість приватної власності; в політичній сфері основним завданням державної влади є підтримка законності та правопорядку в суспільстві; ставлення до Конституції (а спочатку до монархії) як до Богом даного порядку; переконаність про вроджену нерівність людей та первінність держави щодо громадянського суспільства; функціонування суспільства регулюють не тільки закони, а й звичаї; існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою; політика підпорядкована релігійній моралі.

Дж. Берклі, Д. Юм підкреслювали, що не революційні перетворення, а лише еволюція добре налагоджених соціальних інститутів може досягнути примірення нерівних інтересів і спрямувати суперечливі індивідуальні дії на досягнення соціальних цілей. Всі представники консервативної думки вказували, що існує певна система цінностей і в спробах реформувати політичний лад треба діяти в межах цієї системи. Механічний перенос навіть найдосконалішої політичної системи на чужорідний грунт призведе до розколу в суспільстві і знищенню держави. Консерватори дотримуються концепції спадковості і оновлення соціальних зв’язків. Будь- яка реформа має поступово входити в життя суспільства і виникати лише тоді, коли з’являться базисні підстави для її проведення.

На відмінність від лібералів консерватори є захисникками держави, для них інтереси спільноти вище, ніж права окремої людини. Вони є рішучими противниками соціальної рівності людей.

З індустріальним розвитком суспільства зміст ідеології змінюється. Спочатку консерватизм частково становиться на позиції раннього лібералізму в сфері недоторканості економічних і майнових інтересів людини з боку держави. Після світової війни консерватизм перетерпів ряд істотних змін. Як і ліберали, вони починають боротись за свободу ринку, конкуренції, потребували обмежити втручання держави в економіку. У 70-х рр. ХХ століття виникає неоконсерватизм. Неоконсерватизм є потужною ідеологією в багатьох державах: до нього належать республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН . Він сформувався на базі протистояння неоліберализму і соціалізму – їх цінностям вони противопоставили свої – авторітет влади, необхідність громадянської стабільності, соціальний контракт та солідарність, сусідську взаємодопомогу. Неоконсерватизм сприйняв ідею про можливість раціонального аналізу суспільства. Він поєднує в собі дві основні риси: повагу до ідей класичного лібералізму з його ідеєю вільного індивіду і традиційну для консерватизму ідею цінності релігії, сім’ї, закону, традицій тощо. Признаючи в принципі необхідність втручання держави в економіку, консерватори потребують обмеження такого втручання. Антиэтатизм є визначальною рисою ідейно-політичних установлень неоконсерватизму.

Основні ідеї неоконсерваторів: збереження в суспільстві сильної позиції держави при вільному розвитку великого бізнесу; допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства; сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності; у міжнародних відносинах на першому плані повинні домінувати національні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість.Головною соціальною опорою неоконсерватизму став шгвидкозростаючий середній клас. Соціальна політика спрямована на звертання широких соціальних програм допомоги малозабезпеченим прошаркам. Кожен повинен заробляти сам і не брати на забезпечення невдах та гультяїв – така риторика принесла успіх на певному етапі.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеє розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутне не знищувало минуле. Російський вчений М. Бердяєв писав: “Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв’язку з пращурами.”

Однією з ідеологій, що залишили глибокий слід в історії нашого часу був фашизм. Фашизм сформувався в 20-30-х рр. ХХ століття в Італії, його різновид – націонал-соціалізм існував в Германії. Ця течія орієнтована на свідому побудову тоталітарного суспільства. З точки зору фашизму моральний занепад суспільства в період Великої депресії є породженням ліберальних систем. Зруйнувати протиріччя ліберальних і консервативних систем і знищити ліву соціалістичну ідеологію могла лише сильна держава і «нова людина в новому ладі», спираючись на ідею національної виключності. Теоретичною основою фашизму були роботи Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Д. Жентіле. В філософських трудах цих авторів розроблялись ідеї про необхідність сильної влади, а також популярні ідеї соціалізму щодо необхідності вирівнювання майнової і соціальної нерівності. Фашизм визнає авторитарний тип влади з сильною фігурою вождя. Практичне втілення ці ідеї отримали в політичних режимах, які очолили Б. Муссолини й А. Шилькгрубер (Гітлер). Теоретичною підставою існування тоталітарних фашистських режимів є ідеї расизму та елітаризму. Фашизм висунув ідею переваги однієї нації над іншими. Він затверджував пріоритетне становище однієї раси, що є культуроутворюючою - аріїв (німці, шведи, датчани). Цілісність раси, створення умов для її розвитку об'являлися вічними цінностями. Істотне місце в теорії і практиці займає вождизм і ніцшеанская ідея надлюдини. Реалізація цих ідей на практиці призвела до експансіонізму і тоталітаризму. В фашистських державах застосовувалися методи державно-монополістичного регулювання економіки, активно впроваджувалася ідея класової гармонії на основі національних інтересів. Найбільш яскраве вираження фашизм одержав у Німеччині, Італії й Іспанії. В даний час ця ідеологія утратила свій вплив, хоча не зникла.

Серед головних ідеологій існує ще цілий ряд відтінків і варіацій, які при сприятливих умовах набирають ваги і можуть стати впливовими.

Націоналізм - теорія і практика етнічних і соціально-політичних відношень у суспільстві, що грунтуються на самоідентіфікації нації в вирішенні політичних, державних, економічних, соціально-культурних проблем. Націоналізм має самі різноманітні прояви - від мирного, культурного до агресивного.

Клерикалізм- ідеологія, яка спрямована на досягнення верховенства релігії і церкви в різних сферах громадського життя, а так само на створення теократичної держави, як необхідну умову порятунку людства. Характерною рисою клерикалізму є широке використання релігійно-політичних партій і інших релігійних організацій (ХЛС, ХДП, УХДП). Сучасний клерикалізм, за винятком ісламських країн не може претендувати на пануюче становище в державі.

Підводючи результати, треба відмітити: жодну з ідеологій не можна розглядати як щось ідеальне; цінність кожної ідеології досить умовна і вони взаємно доповнюють одна одну; ідеологічний догматизм веде до занепаду суспільства; кожна з головних ідеологій виражає більш-менш чітко інтереси визначених соціальних груп. Проте глибокі зміни в економічному і соціальних структурах сучасного суспільства унеможливлюють зберігання чистих ідеологій. В умовах взаємозалежного і багатополюсного світу стираються чіткі межі між ними в області програмних установлень

.

ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.

Поняття політичної системи. Суспільство знаходиться у постійно мінливому середовищі економічних, соціокультурних, міжнародних і інших дійсностей. Організація громадського життя, здійснення владних повноважень неможливі без певної упорядкованості і взаємодії різних політичних інститутів – суб'єктів і об'єктів політики. Політична система, як набір елементів, властивостей і функцій, спрямована на здійснення конкретного типу володарювання, на пристосування суспільства до соціальних умов, що змінюються.

Вже в античні часи філософи задумувалися над структурою політичної організації суспільства. За її основу вони брали політичну владу, тобто державу з усіма її атрибутами. Такий погляд проіснував аж до ХІХ – початку ХХ ст. У класовому суспільстві політика була привілеєм панівних класів. В період буржуазних перетворень пануючим став інший підхід – усі люди мають рівні права і кожен з нас є частиною не тільки цивільного, але і політичного суспільства. Останнє по своєму змісту набагато ширше, ніж держава. Політичне життя суспільства містить у собі діяльність окремих людей, суспільних груп і організацій, наділених політичними функціями, органів керування, політичних партій тощо. В конкурентних ринкових умовах влада зі спадкоємного привілею перетворюється в мету професійної діяльності. Саме в цей період починає формуватися сучасна політична система суспільства.

Термін “система” був уперше застосований в біології вченим Л. Т. Берталанфі на початку ХХ ст. для позначення процесів взаємозалежності – будь-яка зміна одного з елементів веде до зміни живої рослини в цілому. У соціальні науки цей термін уперше вводить Т. Парсонс, а потім теорію розвитку політичних систем активно вивчають Д. Істон, Г. Алмонд, У. Мітчелл, К. Дойч і багато інших вчених.

У сучасній політичній науці поняття “політична система” використовується в різних значеннях і може означати: а) сукупність політичних інститутів, що здійснюють владу в країні; б) сукупність усіх фактично існуючих форм політичного поводження, не тільки встановлених законом, але й іншими реальностями політичного життя; в) окремі політичні інститути (держава, політичні партії і т.п.), коли вони розглядаються як сукупність взаємодіючих один з одним елементів, що утворює певну цілісність, єдність. Під політичною системою суспільства розуміється підсистема суспільства, взаємодіюча з іншими його підсистемами, наприклад, з економічною системою. У загальноприйнятому значенні значна частина вчених гадае, що політична система суспільства являє собою сукупність державних органів, політичних партій і громадських організацій, правових і політичних норм, політичної культури й ідеології, історичних традицій і політичних відносин, характерних для певного типу суспільства і політичного режиму.

Рівні політичної системи. Будь-яка політична система складається з трьох рівнів різного набору елементів. На вищому рівні (мегарівень) політична система складається з центрального апарата влади, політичних партій, масових рухів, політичної опозиції, суспільних асоціацій, засобів масової інформації. В демократичних державах крім трьох гілок влади суб'єктами політики також є різного роду еліти і приховані політичні структури – лобісти, парламентські фракції, центри політичних досліджень, закулісні неурядові організації.

Політичні системи середнього рівня (мезорівень) утворені апаратами керування і виборної влади на рівні регіонів – це муніципалітети і ради різних рангів, ієрархії різних політичних і суспільних структур, правові установи й інші інститути, за допомогою яких організується політична соціалізація громадян. На цьому рівні формуються самі численні і впливові учасники політичного процесу – регіональні апарати і їхні лідери, земляцтва, тіньові корпоративні структури неполітичного характеру, що впливають на реальних суб'єктів політики.

Нижчий рівень (мікрорівень) характеризується масовою участю громадських організацій і соціальних груп у політичній діяльності. Тут формуються вимоги-чекання, складається суспільна думка і політична культура, тобто це живе середовище, яке по-своєму впливає на вигляд політичної системи в цілому.

Теорії політичних систем. У політології розроблено кілька теорій, що з різних позицій розглядають задачі і моделі функціонування політичних систем.

Засновниками системної теорії є Д. Істон, Г. Алмонд (США), що розглядають політичну систему як саморегулюючий і соціальний інститут, що саморозвивається, головна задача якого - відповідати на потреби суспільства. В соціально і майново неоднорідному суспільстві матеріальні і духовні ресурси розподіляються нерівномірно, при цьому динаміка доступу до розподілу і споживання матеріальних благ у різних соціальних груп не може бути постійною.

Основне призначення політичної системи – зняти соціальну напругу в суспільстві, запобігти конфліктам між членами суспільства і виробити механізми самозбереження і стабілізації соціальної системи в цілому. Звідси випливає й інша якість політичної системи - здатність переконати (шляхом насильства або суспільного визнання) громадян прийняти існуючий тип відносин як обов'язковий. Для цього в кожної політичної системи є своя система “входу” інформації і “виходу” отриманих рішень. Чітко визначених ролей у кожного з елементів системи немає. Наприклад, громадські організації можуть виникати як реакція на нереалізовані чекання від державної влади (“вхід”), так і створюватися владою для підтримки ініціатив владних структур і проведення мобілізаційних мір (“вихід”).Умовою самореалізації політичної системи є відносна самостійність її елементів.

Політична система може неправильно працювати в силу різних причин: коли рішення приймаються в інтересах окремих соціальних груп, коли немає достатньої інформації або існує її надлишок, коли влада індиферентна до вимог членів суспільства.

Рішення, що не знаходять підтримки на нижчому і мезо-рівнях політичної системи, можуть привести до криз або соціальної апатії (аномії). Адаптація, самозбереження і переорієнтація політичної системи можливі тільки при ефективному зворотному зв'язку, незалежно від типу політичного режиму, крім диктатури.

Взаємодія самостійних елементів і їхнє пристосування до зовнішнього середовища за допомогою зворотного зв'язку складають суть системної теорії. М. Алмонд вважає, що “особистість” політичної системи складається під впливом позицій неформальних елементів (суспільної думки, партій, еліт, громадських організацій і т.д.).

Комунікативна теорія К. Дойча (США) розглядає світ не як сукупність замкнутих політичних систем, а як єдину інформаційну цивілізацію. Масове впровадження комп'ютерних технологій у різні сфери діяльності дозволяє використовувати методи штучного моделювання політичних ситуацій з використанням безлічі факторів. Мета політичної системи, по К. Дойчу, розуміється як процес керування і координації дій людей, урядів, міжнародних структур, за допомогою означених цілей, що можуть коректуватися на основі інформації про готовність людей сприйняти них. Тут виникає цікаве питання: хто ж висовує цілі-моделі й у чиїх інтересах будуть розвиватися суспільства. Наприклад, аналізуючи причини розвалу і поразки СРСР у “холодній війні”, ряд експертів вважають, що СРСР програв не в технічному й економічному змаганні двох суперсистем, а в інформаційному двобої за свідомість людей. Західний світ запропонував більш привабливий образ світу демократії, зумів розкласти правлячу еліту і прищепити симпатії до образа “ворога”. Слід зауважити, що впровадження ідеї західної моделі демократичного світогляду (без обліку зворотного зв'язку) може привести до посилення опору в інших частинах світу.

Структура політичної системи. До основних елементів політичної системи суспільства можна віднести державні установи, політичні партії, групи інтересів і групи тиску, правові і політичні норми, засоби масової інформації, суспільну думка, політичну культуру і свідомість, ідеологічні доктрини. Не всі політичні інститути, що існують у суспільстві, можуть брати участь у здійсненні політичної влади. Деякі політичні і суспільні групи в силу різних причин усуваються від здійснення влади, інші вступають у конфлікт з існуючою системою. Як приклад, можна назвати партизанські рухи, підпільні політичні організації, що діють у ряді країн, дисидентський рух у СРСР у 70-80-і рр. Це не означає, що вони не є частиною політичної системи. Тому поряд з поняттям “політична система суспільства” часто використовується поняття “політичне життя суспільства”, що охоплює всі прояви політичних відносин і політичної діяльності в суспільстві. Політичне життя у розвитку описується поняттям “політичний процес”.

Центральним елементом політичної системи є держава, що забезпечує політичну стабільність у суспільстві. Роль держави в різних типах політичних систем неоднакова, але в будь-якому випадку її основною функцією є здійснення владних відносин.

У процесі взаємодії різних елементів складаються політичні відносини, що відбивають зв'язок різних соціальних груп і політичних сил із приводу завоювання і збереження політичної влади. Розвиток політичних відносин залежить від типу суспільства (сучасного або традиційного), рівня розвиненості соціально-класової структури, рівня політичної культури населення, історичного і політичного досвіду, ролі ідеології і релігії і ряду інших факторів. Від характеру політичних відносин залежать: а) тип політичного режиму; б) форми політичної взаємодії суб'єкта й об'єкта політики – примус і насильство, кооперація і співробітництво, конфлікт.

Політичні відносини визначаються нормами і принципами, що регулюють діяльність конкретної політичної системи. Вони не можуть бути постійні й універсальні. Поява нових факторів може вплинути на існуючі норми і принципи внутрішнього і міжнародного права. Так, поява і розширення тероризму, як явища політичного процесу, внесло істотні зміни в розширення дії одних норм і звуження області застосування інших, наприклад, обмеження особистих прав в США посля 11 вересня 2001 року.

Політична культура і політична свідомість відбивають, насамперед, здатності людей адекватно сприймати політичні події, мати самостійні ціннісні орієнтації і готовність до дії. Ще Платон відзначав, що характер влади, тобто тип пануючих політичних відносин, визначається рівнем розвитку народу. Саме цей критерій лежить в основі теорій Г. Алмонда, М. Вебера, М. Херманн і ряду інших дослідників.

Політичні системи виконують у суспільстві конкретні функції: визначення цілей і задач розвитку суспільства; розподіл ресурсів у суспільстві, відповідно до загальноприйнятих принципів і норм; інтеграцію всіх елементів суспільства, підтримку цілісності і стабільності; політичну соціалізацію індивідів; адаптацію суспільства до умов, що змінюються.

Типи політичних систем. В кожній країні складається своя політична система, формування якої залежить від багатьох факторів. Разом з тим, порівняльний аналіз на основі різних критеріїв дозволяє виділити їхні загальні риси і класифікувати політичні системи по типовим групам.

По характеру взаємин із зовнішнім середовищем політичні системи підрозділяються на відкриті і закриті. Закриті системи орієнтуються на використання власних ресурсів, прагнуть законсервувати сформовані в суспільстві політичні і соціальні відносини. Звичайно для цього використовується релігія, культура, ідеологія, насильство. Наочним прикладом закритих суспільств і політичних систем можуть стати Японія до другої половини ХХ століття, комуністичний СРСР.

Відкриті системи, зберігаючи свою своєрідність, активно засвоюють нові цінності і політичний досвід. Відкритість не можна плутати з імітацією розвитку, коли в політично незрілому суспільстві намагаються відтворити чужий політичний досвід. Прикладів подібної практики в молодих державах Африки, Азії і країн СНД предосить.

На початку ХХ століття при аналізі суспільних структур панували два теоретичних підходи. У марксистській теорії в якості критеріїв аналізу суспільно-економічних формацій у цілому, і політичних систем, зокрема, висувалися спосіб виробництва і спосіб поділу матеріальних і духовнихблаг. В залежності від політичного панування означеного класу виділялися рабовласницькі, феодальні, буржуазні і соціалістичні політичні системи. Однак спроба звести аналіз до економічного базису не змогла пояснити виникнення на його основі різних типів політичних режимів.

М. Вебер на основі таких критеріїв як форма і спосіб володарювання еліти над широкими масами виділив традиційні, харизматичні і раціональні політичні системи. Прогресивний розвиток політичних систем від простих авторитарних до легітимних раціональних демократій характерний для індустріальних суспільств.

Французький політолог Ж. Блондель запропонував групувати політичні системи по змісту і формам правління: ліберальні, які засновані на принципі індивідуальних свобод; авторитарні-радикальні, які засновані на принципі соціальної рівності; традиційні з нерівномірним розподілом матеріальних і соціальних благ; популістські, націлені на псевдорівність соціальних груп; авторитарні-консервативні, котрі зберігають сформовану нерівність.

По класифікації Г. Алмонда, що виходить із критеріїв соціополітичної культури ірольової структури (характеру взаємодії між собою різних політичних інститутів), політичні системи поділяються на чотири основні категорії: 1) англо-американську; 2) європейську континентальну; 3) доіндустріальну або частково індустріальну; 4) тоталітарну. Перші два типи є демократичними. Відповідно до цієї класифікації англо-американський тип характеризуються однорідною політичною культурою й автономними партіями, групами захисту інтересів і засобами комунікації і асоціюється зі стабільністю суспільства. Більшисть людей поділяють загальноприйняті норми і цінності політичної поведінки – індивідуальні свободи, право на індивідуальний самовираз, толерантність до чужої думки, свободу вибору, прагматизм та раціональність, повагу до колективної моделі поведінки. Рольві структури ( профсоюзи, партії, лобістські групи) дуже вузьконаправлені і професійні, вони мають досить велику степінь автономності. Кожна людина для виразу своїх інтересів може входити до дуже багатьох політичних і суспільних структур. В той же час політична структура цьго типу дуже раціональна і добре організована. Континентальний європейських тип з його роздробленою політичною культурою і взаємною залежністю між партіями і групами асоціюється з нестабільністю. Велика чисельність політичних субкультур дуже часто призводить до спалахів соціально-політичної напруженості, В цілому, ці системи орієнтовані на колективні моделі поведінки, колективну взаємозалежність. Дуже велика чисельність політичних сил, партій, суспільних організацій призводить до домінування ідеї більшості і виникнення протилежних оцінок і позицій. Для цьго типу характерно чередування періодів напруги і стабільності. Третій тип політичних систем характерний для країн, що розвиваються, і відрізняється недемократичністю, нестабільністю, конфліктами між багаточисленними соціальними групами, розділеними етнічною і расовою приналежністю, мовою, кастою, релігією, трібалізмом. Для цих політичних систем властива авторітарна система панування на принципах сили та придушення колективних і особистих свобод. Тоталітарні політичні системи відрізняються однорідною політичною культурою, високим рівнем політичної активності і соціальної, релігіозної, національної інтеграції суспільства, але на основі панування принципів насильства і придушення любої опозиції.

Характерні риси різних типів політичних систем. Розподіл політичних систем на демократичні і недемократичні поширений в сучасній політичній науці і політичній практиці. В основу такої типології покладене використання двох критеріїв: характеру політичного режиму і рівня розвиткуцивільного суспільства.

Поняття «політичний режим» характеризує засоби і методи здійснення політичної влади. Політичні режими, що переважно спираються на такий метод здійснення політичної влади як насильство, вважаються недемократичними (диктаторськими). Демократичний політичний режим ґрунтується на виявленні волі більшості громадян шляхом голосування і в здійсненні цієї волі спирається на закон.

Наступне поняття, використовуване для виявлення сутності політичної системи, - «цивільне суспільство». Під ним мається на увазі система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і міжособистісних відносин. Мова йде про такі інститути, як родина, церква, засоби масової інформації, культурні інститути, професійні, наукові й інші об'єднання, асоціації, організації і т.д. За їх допомогою люди виражають і реалізують свої приватні інтереси і потреби. Рівень розвитку цивільного суспільства характеризує ступінь незалежності громадян від держави. Співвідношення цивільного суспільства і держави є однієї з найважливіших характеристик політичної системи. Визначивши характер політичного режиму і рівень розвитку цивільного суспільства в тій або іншій країні, ми можемо з'ясувати тип її політичної системи.

Демократична політична система відповідно ґрунтується на демократичному політичному режимі і розвиненому цивільному суспільстві. Держава обмежена цивільним суспільством, передаючи йому і поділяючи з його інститутами частину своїх регулятивних функцій в економічній, соціальній і духовній сферах громадського життя. Більш докладна характеристика демократичної політичної системи буде дана при розгляді наступного питання лекції.

Недемократичні політичні системи часто позначаються терміном «автократія» (у буквальному перекладі – самовладдя, самодержавство). Під автократією розуміється необмежена влада однієї особи або групиосіб. Зі стародавності й аж до ХХ в. автократія була переважною формою здійснення політичної влади. Тиранія в Древній Греції, диктатура і імперія в Древньому Римі, деспотія на Сході, абсолютна монархія в середні століття – от лише деякі історичні форми автократії.

У ХХ ст. автократичні системи прийнято поділяти на авторитарні і тоталітарні. І та й інша група ґрунтуються на недемократичному політичному режимі. Принципове розходження між ними складається у відношенні до цивільного суспільства.

Авторитарна політична система. Авторитаризм (від. лат – auctorita – влада, вплив) характеризується необмеженою владою однієї людини (диктатора, монарха) або групи людей (військова хунта, політична партія, олігархія тощо.), що забороняє і придушує всяку діяльність, що загрожує її позиціям. Будучи безжалісною до своїх супротивників, авторитарна система досить нейтрально відноситься до діяльності, що не загрожує її правлінню. Держава, як правило, не втручається в приватне життя людини. Поняття авторитаризму неоднозначно: воно охоплює безліч різних режимів, наприклад, військові диктатури, що характерні для Іспанії при Франко і Чилі при Піночеті, правління Ф. Кастро на Кубі або наявність влади монархів.

На відмінну від авторитаризму тоталітарна політична система(тоталітаризм) прагне до контролю над сферами громадського життя, втручається в приватне життя людини. Авторитаризм вимагає слухняності, тоталітаризм – поклоніння.

Тоталітаризм(від лат. totalis – повний, цілий, весь) означає повне підпорядкування окремих елементів загальному , людського загальносуспільному або державному, повне керування з боку політичної сили всіма сферами життєдіяльності суспільства. Тоталітарні ідеї правління можна знайти в античній філософії (Геракліт, Платон), у середні століття і Новий час (Т. Мор, Кампанелла, Ж.-Ж. Руссо), у новітній історії (К. Маркс, Ф. Ніцше, В. Ленін).

Тоталітаризм означає підпорядкування держави політичній партії, релігійній організації з метою всебічного контролю зі сторони держави за поведінкою людей в суспільстві, формування визначеного типу особистості з єдиним світоглядом і керування суспільством на основі єдиної системи цінностей.

Особливістю тоталітаризму є здійснення влади від імені «народу», в ім'я його процвітання. Пропонується особливий тип відносин – державна влада забезпечує громадянинові певний набір соціальних благ і гарантій, вимагаючи замість не просто підпорядкування, а програмованої віри у конкретні світоглядні цінності. Звичайно виділяють три типи тоталітаризму – релігійний, політичний і інформаційно-фінансовий. В Європі тоталітарний стиль контролю був властивий релігійним громадам, де самі парафіяни ретельно стежили за напрямом думок і поводженням один одного, а інквізиція була караючим органом церкви.

До найбільше характерних рис сучасного тоталітаризму відносяться:

1) ідеологізація суспільної свідомості за допомогою ЗМІ, інститутів культури й освіти, усеохоплюючої системи партійного контролю;

2) створення загальних стереотипів поводження і маніпулювання масовою свідомістю, обов'язкове створення обліку ворога;

3) повне викорінювання громадянського суспільства і будь-яких форм опозиції;

4) панування апарата примуса і масовий терор;

5) формування номенклатурного пануючого класу;

6) створення культу вождів.

В ХХІ столітті політичний тоталітаризм трансформується в новий різновид – інформаційно-фінансовий. Могутня система ЗМІ й електронного нагляду цілком можуть виправдати облік Б. Муссоліні, що виправдовує вираз, - чим складніше стає цивілізація, тим більше обмежується свобода особистості. Ілюзорна демократична система може швидко перетворитися в поліцейську державу. Особливість інформаційно-фінансового впливу полягає не тільки в маніпуляції суспільною думкою за допомогою ЗМІ, але насамперед сферою непрямого електронного нагляду за повсякденним поводженням громадян. Політичну ідеологію, засновану на переконаннях, теоретичних посилках, вірі заміняють стандартні набори матеріальних цінностей і духовних благ у залежності від соціального статусу особистості або соціальної групи. Наприклад, людина в різні періоди життя орієнтується на визначені моделі поводження, намагаючись виглядати «своїм» у конкретній групі. Такий тип відносин одержав назву «програмованого поводження». Елементи подібного впливу є буквально у всіх індустріально розвинених соціальних системах, незалежно від типу політичного режиму.

Основними різновидами тоталітаризму вважаються політичні системи, засновані на ідеологіях фашизму і комунізму. У них чимало загального: домінуюча роль однієї політичної партії, ідеологічна монополія, поліцейський характер держави, екстраординарна роль каральних органів, масові репресії проти не тільки політичних супротивників, але і цілих соціальних груп (геноцид євреїв і циган при фашизмі, виселення ряду народів і репресії проти заможних селян у СРСР при Сталіні). Але є й істотні відмінності фашистського і комуністичного варіантів тоталітарної системи. Про ідеологічне розходження мова йшла в попередній лекції. Інше важливе розходження зв'язане з протилежністю економічних систем фашизму і комунізму. Фашистська політична система ґрунтувалася на економічному базисі капіталізму, зберігався інститут приватної власності. Комуністичний варіант тоталітаризму ґрунтувався на усуспільненні засобів виробництва, руйнуванні інституту приватної власності. Класичні приклади тоталітарних політичних систем – фашистські Німеччина й Італія, сталінський Радянський Союз, маоістський Китай, сучасна Північна Корея (КНДР).

Перевагою тоталітарних рис характеризується політична система Ісламської Республіки Іран в роки правління Хомейні. Проявом тоталітаризму в Ірані було підпорядкування суспільного й особистого життя ідеології ісламського фундаменталізму.

І суспільство, і його політична система знаходяться в процесі постійного розвитку. Головна проблема при цьому полягає в тім, як зберегти стабільність політичної системи і самого суспільства.

Причини нестабільності політичних систем. Більшість політичних систем випробували на собі результати тих або інших еволюційних і революційних факторів впливу. Історичний досвід показує, що ймовірність різного роду політичних катаклізмів підсилюють означені кризові ситуації в суспільстві. Насамперед це – війни, точніше, військові поразки, що були вирішальними причинами у виникненні багатьох революцій. Паризька Комуна в 1871 р., російські революції 1905 р. і 1917 р., революції в Китаї – усі ці події були наслідком національних військових поразок. Наслідки військових поразок, таких як здешевлення людського життя, широке поширення зброї, дискредитація національного керівництва, почуття защемленого національного достоїнства, матеріальні недостачі, падіння життєвого рівня населення, сприяють створенню атмосфери, у якій значна частина людей бажає радикальних політичних змін і масових насильницьких дій.

Іншим загальним стимулом до революційних переворотів є економічні кризи, що не тільки приводять до матеріальних труднощів, але також загрожують суспільному становищу індивіда, погіршують відносини між суспільними класами. Третій дестабілізуючий фактор – поширення революцій (подібно епідеміям) на інші політичні системи. Революції мають тенденцію до поширення: іспанська революція 1820 р. мала відзвуки в П'ємонті, Неаполі і Португалії; російська революція 1917 р. привела до дюжини інших революцій. За принципом ланцюгової реакції (політологи такий розвиток подій називають «принципом доміно») розвивалися антиколоніальний визвольний рух після другої світової війни й антикомуністичні революції в Східній Європі наприкінці 80-х років.

Кризові ситуації перевіряють стабільність політичних систем найбільш радикальними способами. В силу того, що якість політичного керівництва часто виявляється вирішальною, ті політичні системи, що забезпечують оптимальні методи добору можливих лідерів і їх зміну, мають важливі переваги. Виграють ті з них, що спираються на конкуренцію в боротьбі за керівні посади. Також важлива наявність устояних методів заміни лідерів, тому що внаслідок кризи різко зростає ймовірність і необхідність зсуву лідерів. І якщо це неможливо зробити легко, то продовження їх перебування у влади може дискредитувати весь режим. Не менш важлива життєздатність і рішучість еліти. Багато політологів вважають, що єдина (нероз'єднана) еліта, переконана в справедливості своєї справи і готова до використання будь-яких засобів для підтримки своєї влади, не може бути скинута. Більшість революцій відбуваються не тоді, коли гноблення було найбільш сильним, а тоді, коли уряд утратив впевненість у своїй власній справі. Найбільший революційний теоретик і практик ХХ в. В.И. Ленін підкреслював, що для настання революції звичайно буває недостатньо, щоб «низи» не хотіли, а потрібно ще, щоб «верхи» не могли жити по-старому. Криза «верхів», криза політики пануючого класу, неможливість для нього зберегти в незмінному виді своє панування вождь більшовицької революції виділяв як першу ознаку революційної ситуації.

Інша умова виживання політичних систем зв'язана з ефективністю здійснення владою вимог, адресованих до них. Політичні системи терплять крах тоді, коли канали комунікацій виявляються не в змозі функціонувати ефективно, коли інституціональні структури і процеси виявляються не в змозі погодити протилежні інтереси, подолати конфлікти між очікуваними вимогами і нереалізованими можливостями і здійснювати прийнятну політику. Систему перестають розглядати, як відповідальну перед індивідами і групами, що виступають з вимогами до неї. Саме це відбулося з СРСР у період перебудови, або в Ірані в період „білої революції”. Революція й інші форми насильницького руйнування політичних систем вкрай рідко є раптовими катастрофами, скоріше – результатом досить тривалого процесу, що підходить до своєї найвищої крапки в той момент, коли система найбільше уразлива.

Нестабільними є політичні системи, що виявляються уразливими перед фактом кризових іспитів внаслідок різних форм внутрішньої боротьби. Фундаментальна причина катастрофи політичних систем – відсутність широко розповсюдженого почуття легітимності державного порядку і якоїсь загальної згоди у виборі прийнятних форм політичної діяльності. Термін „легітимність” застосовується в соціології і політології для характеристики соціального і політичного ладу, що володіє законністю і престижем, в силу яких він диктує обов'язкові вимоги і встановлює зразки поводження. Уряди мають найбільш серйозні затруднення, коли вони змушені правити без згоди своїх громадян або коли легітимність режиму не визнається значною частиною суспільства. Це нерідко відбувається в системах, що мають різкі розходження по чітко вираженим ідеологічним або класовим параметрам, наприклад, у системах, що переживають громадянську війну або розбрат між різними етнічними групами, наприклад, сучасна Україна. Ця проблема загострюється в тих країнах, де інакомислячі протиставляють діючому урядові свій центр легітимності (претендент на трон, уряд у вигнанні; уряд сусідньої країни). Деякою мірою проблема легітимності характерна для всіх нових політичних систем.

Найпростіше визначення стабільності політичної системи полягає в тому, що це є система, що виживає в процесі кризи без внутрішньої збройної боротьби. Такому визначенню відповідають різні типи політичних систем, включаючи деспотичні монархії, мілітаристські режими й інші авторитарні і тоталітарні системи. Після 1868 р. у період «реставрації Мейдзі» (відновлення режиму імператорської влади) Японія досягла успіху в будівництві індустріальної держави і розвитку комерційних структур, що дозволило модернізувати традиційне японське суспільство. Це досягнення було засновано на розвитку централізованої моделі політичного контролю і посиленні авторитаризму у формі правління військової еліти. Ключ до успіху – у здатності цих режимів контролювати суспільну думку, керувати змінами і запобігати кризовим моментам.

В демократичних системах виживання не залежить від деталізованого керування суспільством і твердого урядового контроля над соціальними процесами. Воно є результатом сприятливої політичної реакції на зміни, що відбуваються, гнучкого пристосування до них структур системи і відкритого характеру політичного процесу, що робить можливим поступовий і упорядкований розвиток. Велика частина західного демократичного світу досягла мирного процесу цим способом, всупереч новим політичним філософіям (комунізму і фашизму), росту населення, індустріальним і технологічним інноваціям і багатьом іншим соціальним і економічним стресам.

Такі еволюційні зміни можливі тоді, коли представницькі інститути забезпечують ефективні канали для передачі вимог і критики на адресу уряду, що розраховує на підтримку більшості. В таких системах соціальні й економічні проблеми швидко трансформуються в питання для обговорення на відкритій арені політичного життя; уряд змушений будувати політику, що відбиває різноманітність впливів на нього і прагне до компромісів між багатьма конфронтуючими один одному вимогами.

Основні типи політичних змін: революція, структурна реформа, зміна політичних лідерів, зміна політики.

Найбільш радикальний тип політичних змін – революція – являє собою фундаментальну, корінну трансформацію всього політичного пристрою суспільства. Така зміна не обмежується тільки політичним життям, але і трансформує соціально-економічний порядок, моральні основи і цінності всього суспільства. Прикладами такого роду корінних змін є великі революції сучасної ери: англійська революція середини XVII в., американська і французька революції кінця XVIII в. і російська революція 1917 р. Ці рухи мали глибокий вплив на суспільне і політичне життя не тільки тих країн, у яких вони відбулися, але й усього світу. Кожна з цих великих революцій викликала базисні зміни в поглядах людей на політику і цілі політичного життя. В основі національно-визвольного руху в колоніальних імперіях після другої світової війни лежали ті ж принципи індивідуальної волі і представницького уряду, що колись були гаслами американських і французьких революціонерів. Марксистські революційні концепції, що зробили акцент на економічному прогресі і радикальній соціальній зміні, визначили розвиток багатьох націй.

Другий тип політичних змін – структурна реформа – означає зміну структури політичної системи. Такі зміни не є фундаментальними в змісті базисної трансформації природи політичної системи. Вони означають зміну співвідношення ролі і функцій різних політичних інститутів, взаємин між ними, без зміни характеру і типу політичної системи, що існує в даній країні. Найбільш яскравий приклад структурних реформ у політиці – зміна форми правління або форми державного устрою. Так, у Франції в 1958 р. відбувся перехід від парламентської республіки до президентської, Італія і Греція після другої світової війни перейшли від монархії до республіканської форми правління, а в Іспанії після смерті диктатора Франко була відновлена монархія, але вже в конституційній формі. Структурні політичні реформи проводяться різними шляхами: прийняттям нових конституцій або виправлень до діючих конституцій, а також через законодавчі акти.

Третій тип політичних змін – зміна лідерів. Політика завжди персоніфікована, вона здійснюється конкретними людьми з конкретними достоїнствами і недоліками. Переконання в тому, що зміна лідерів або особового складу уряду є ефективним способом зміни політики, спонукає до різного роду політичних дій: від виборів до політичних убивств і державних переворотів. Ключовою проблемою всіх політичних порядків є правонаступництво влади, умови її переходу з одних рук в інші. Друга проблема, тісно зв'язана з попередньої, - яким образом і ким діючий правитель може бути зміщений або позбавлений влади. Фактично, практика сучасних політичних систем показує чотири головних типи правонаступництва влади: 1) спадкоємство; 2) вибори; 3) правонаступництво влади відповідно до конституційного розпорядження; 4) насильницьке захоплення влади.

Правонаступництво влади в порядку спадкування. Даний принцип правонаступництва влади характерний майже винятково для країн з монархічною формою правління. Причому, в цьому випадку вірніше говорити про правонаступництво влади в порядку престолоспадщини, тому що успадковується престол і титул монарха, а от межи влади можуть істотно розрізнятися в залежності від форми монархії (абсолютної або конституційної). Більшість сучасних монархій носять конституційний характер, влада монарха в них має в більшому ступені формальний і символічний характер. Крім монарха, інші вищі державні посадові особи або обираються на виборах, або призначаються в порядку, визначеному конституцією і законами. Але навіть і порядок престолоспадщини може бути видозмінений або підкріплений конституційним розпорядженням. Прикладом подібного роду є Великобританія, де в 1701 р. був прийнятий «Закон про престолоспадщину», що закріпив права на британський престол за Ганноверской династією. Час від часу трапляється, що влада передається в спадщину не тільки монархами, але і диктаторами, які свої домагання на передачу влади в спадщину обґрунтовують не сформованим порядком і традицією, а своєю одноособовою силою й опорою на силу.

В демократичних системах основним способом зміни політичних лідерів і правонаступництва влади є вибори. Під виборами розуміється спосіб формування керівних органів держави на всіх його рівнях, партіями, громадськими організаціями шляхом обрання населенням або членами організації своїх представників. Виборних представників в органах влади називають депутатами (іноді делегатами). Вибори депутатів і керівників можуть бути прямими (безпосередніми) і непрямими (на сходах). У першому випадку виборці самі безпосередньо обирають своїх керівників або представників в органи влади і керування. При непрямій системі виборці вибирають зі свого складу вибірників, що потім вже обирають керівників або представників в органи влади.

Обрання представників або керівників на виборах відбувається шляхом голосування, тобто вираження виборцями своєї думки у формі подачі своїх голосів (підняттям руки, заповненням виборчого бюлетеня і інше) за кого-небудь з кандидатів. Голосування може бути таємним або відкритим. У першому випадку передбачається виключення контролю за волевиявленням виборців, у другому – відкрите вираження своєї думки виборцями.

Важливе значення для функціонування демократичної системи має спосіб розподілу мандатів у виборному державному органі відповідно до результатів голосування, що позначається поняттям «виборча система». У сучасних демократіях в основному використовуються дві виборчі системи: мажоритарна і пропорційна. В деяких країнах застосовується змішана виборча система, що сполучила принципи мажоритарних і пропорційної виборчих систем. Так, у ФРН одна половина депутатів бундестагу обирається по пропорційній системі, а інша – по мажоритарній системі відносної більшості. В Італії нижня палата парламенту обирається по пропорційній системі, а верхня – сенат – по мажоритарної кваліфікованої більшості.

Глава держави може обиратися або парламентом, або громадянами країни, або особою колегією вибірників.

Третій тип правонаступництва влади – відповідно до конституційного розпорядження. Найбільш характерним типом правонаступництва влади, у порядку, обумовленому конституцією, є Сполучені Штати Америки. Конституція США встановлює порядок наступності посади президента. У випадку відсторонення президента від посади, його смерті або відставки, а також тимчасової нездатності президента виконувати свої обов'язки президентом стає віце-президент. Якщо посада віце-президента виявляється вакантною, президент призначає віце-президента, що затверджується в посаді більшістю голосів обох палат конгресу. В історії США 8 разів віце-президенти приступали до виконання обов'язків президента. І зовсім рідкий випадок відбувся в 1974 р., коли 38-м президентом США став Дж. Форд. У грудні 1973 р. він був затверджений конгресом США на посаду віце-президента країни після відставки С. Агню, який займав цю посаду, а в серпні 1974 р. після відставки президента США Р. Никсона він став його спадкоємцем.

І, нарешті, четвертий тип зміни лідерів – захоплення влади шляхом насильства. Вище вже йшлася мова про таку форму насильницького оволодіння владою, як революція. Іншою формою насильницької відповіді на кризу правління є державний переворот, що відрізняється від революції тим, що в результаті перевороту не відбувається корінної зміни політичного порядку, скидається або уряд, або окремі керівники країни. Дуже часто рушійною силою державного перевороту виступає армія і до влади приходять військові. Криза політичної системи може викликати не тільки революцію або державний переворот, але й інші форми насильницької політичної реакції: громадянську війну і розкол держави, рух опору і повстання, партизанську війну і тероризм.

Наявність у політичній системі сталих і визнаних суспільством правил і засобів зміни політичного керівництва працює на запобігання насильницьких типів політичних дії. В США, наприклад, боротьба за президентську посаду кожні чотири роки дає конституційну можливість зміни свого керівництва виконавчої влади.

Найважливішим фактором політичних змін може бути зміна урядової політики. Прикладом такого роду є соціально-економічна політика адміністрації американського президента Ф. Д. Рузвельта й урядів шведських соціал-демократів у 30-40-і рр. ХХ ст. В обох випадках урядова політика приводила до далеко йдучих модифікацій у функціонуванні політичних систем: різкому посиленню ролі держави в економічній сфері, використанню податків для перерозподілу багатства, збільшенню політичного впливу профспілок, здійсненню загальнонаціональних програм соціального добробуту. Основні політичні зміни цього типу часто є відповіддю на широко розповсюджені вимоги і тиск певних соціальних сил, що, якщо система їх не задовольняє, можуть привести до різних форм політичного насильства. В інших випадках, однак, зміна політики нав'язується урядом для того, щоб досягти політичних, економічних і соціальних цілей окремого класу, еліти або самого політичного керівництва, наприклад, у ряді країн СНД.

Взаємодія і сполучення різних типів політичних змін і зміни політичного керівництва дають в цілому складну і суперечливу картину динаміки політичного процесу. Одна з головних цілей вивчення політичних систем складається у визначенні умов і форм змін, що дають можливість еволюційного розвитку суспільства.

ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ СУЧАСНОСТІ.

При визначенні типу політичної системи необхідно враховувати технологічний, економічний і соціокультурний рівень розвитку конкретного суспільства. Найбільш важливим критерієм є спосіб з'єднання політичної влади і суспільства, методи і засоби, за допомогою яких відбувається політичне панування – тобто політичні відносини, що визначають розвиток усього суспільства.

Поняття політичного режиму. У Стародавньому світі форма організації верховної влади називалася «політичним правлінням». Античні мислителі Платон і Аристотель вперше формалізували за сумою загальних рис основні форми правлінь – монархію, аристократію, олігархію, демократію, тиранію, охлократію і політію. При цьому Платон відзначав, що кожен тип політичного правління відповідає рівню розвитку в народі цивільних цінностей і розуміння особистих свобод, а Аристотель уперше виділив «правильні і неправильні» форми політичного правління.

Сучасник І. Грозного французький вчений Ж. Боден розділив усі відомі йому в середньовіччі політичні правління на три види: монархію, аристократію і народну республіку. По мірі розвитку політичних наук і політичної практики, особливо з ХІХ століття, ставала очевидною обмеженість цієї термінології. Наприклад, монархії могли бути абсолютними (тобто вся повнота влади належала одній особі), а також конституційними і парламентськими. Республіки (виборна форма влади) могли відображати інтереси одного стану – аристократів, або ж просто люду - демосу, на шкоду інтересам вищих станів.

В ХХ ст. в політичний лексикон був введений науковий термін «політичний режим», за допомогою якого можно було пояснити не тільки способи з'єднання влади і суспільства, методи реалізації влади, а також спосіб її формування. Вищим критерієм, за допомогою якого визначався тип політичного режиму, стали ступінь і обсяг індивідуальної свободи особи. В різні роки «політичний режим» визначався: як система конституційних законів в теорії і на практиці (Е. Вятр); як сукупність ідеологічних цінностей і соціальних норм (Ж. Л. Кермон); як певний спосіб з'єднання системи партій, способу голосування і здійснення влади однієї або декількома групами тиску (М. Дюверже).

Отже, політичний режим – це певний для даної держави спосіб з'єднання політичної влади і суспільства, який за допомогою конкретних засобів, методів, ідеологічних або релігійних цінностей формує певний тип політичної культури.

Критеріями виділення політичного режиму в конкретний тип є: рівень легітимності влади; структура і функції соціальних інститутів; спосіб формування органів державної влади; місце і роль політичних партій; характер правової системи і ступінь індивідуальних свобод особистості; історичні і соціокультурні традиції народу.

Існують різні класифікації політичних режимів. Ж. Блондель взяв за основу аналізу співвідношення трьох критеріїв: по-перше, політична конкуренція розглядається з точки зору відкритості для політичної боротьби опозиції і влади – відкрита вона чи закрита; по-друге, структура еліти показує рівень єдності пануючого класу – монолітна вона або складається з різних субеліт; по трете, політична активність населення характеризується масштабом підтримки влади населенням. Співвідношення цих факторів породжує існування шистьох типів політичного режиму – традиційного (монархії Бахрейна, Омана, ОАЕ та інши), егалітарно-авторитарного (СРСР, Китай, Куба), авторитарно-бюрократичного (збройні диктатури Латинської Америки), авторитарно-нєегалітарного (фашистські диктатури Германії, Італії, Іспанії), конкуруючих олігархій ( Україна, Росія) і ліберальних демократій(сучасні розвинені країни з ринковою економікою – Британія, Франція, Японія, США та інші).

Частіше всьго при аналізі політичних режимів застосовують іншу типологію. В залежності від співвідношення владних повноважень різних елементів політичної системи прийнято виділяти різновиди авторитарного, тоталітарного і демократичного режимів.

Типи авторитарних режимів. Автократія (від грец. autikrateia – самовладдя, необмежена влада однієї групи). Авторитарний режим – це необмежена влада одного або декількох осіб, якої-небудь партії або частини політичної еліти. У руках однієї особи зосереджується виконавча, законодавча і судова влада, окрема особистість не володіє ніякими суверенними правами перед державою. Богоданність влади підтверджується релігійними догматами. До універсальних відмінних рис авторитарного режиму відносяться наступні: домінуючу роль грають не світоглядні, ідеологічні або релігійні розуміння, а принцип безумовної вірності і відданості підданих; монопольна влада не зобов'язана звітувати перед народом; виключення зі сфери політичної діяльності широких народних мас; підпорядкування суспільства – державі, а державних структур – автократу; повна централізація влади; збереження традиційних соціальних, станових, релігійних і інших перегородок між людьми; використання засобів залякування і терору для різних соціальних груп; придушення будь-якої опозиції і відсутність легальних методів зміни характеру влади; спадкоємство, захоплення і кооптація як головні способи завоювання влади.

Авторитарні форми влади мають велику різноманітність, починаючи з тиранії в Древній Греції, деспотизму в Азії, абсолютної монархії в різні періоди розвитку Європи, і завершуючи сучасними автократіями. Майже усі вони мають загальні історичні і соціально-економічні передумови свого існування. До таких умов відносяться: наявність традиційного типу суспільства з переважно традиційним або підданським типом культури населення; орієнтація населення на сильну особистість; значний вплив релігійних норм; неприйняття нових форм соціального життя; збереження кастового або станового розподілу, що має на увазі появу якогось інтегруючого елемента – вождя; економічна відсталість і, як наслідок, високий ступінь конфліктності у суспільстві.

В економічно нерозвинених суспільствах цивільний сектор практично не має механізмів контролю і самовідтворення політичної влади. Існує значний і постійний конфліктний потенціал у відносинах між різними етнічними, професійними, соціальними, клановими й іншими групами населення, що у будь-який момент може вилитися у відкрите насильство. При цьому, для традиційного суспільства характерне закріплення людей не у вертикальній (у залежності від придбаних статусів), а в горизонтальній системі соціальних відносин патронажно-клієнтального типу. Тому насильство держави в особі єдиного авторитарного лідера – це єдиний спосіб зберегти політичну і соціальну стабільність у хитливому суспільстві.

Істотним фактором формування й існування авторитарних режимів є релігійні цінності. Для більшості країн світу характерні релігії, що орієнтують віруючих на сприйняття авторитарних моделей поводження, на закріплення стійких стереотипів підпорядкування єдиному авторитетові.

Щоб одержати конкретне уявлення про авторитаризм, необхідно ознайомитися з його типами.

Німецький політолог Д. Берн-Шлосер виділив наступні типи авторитарних режимів:

- традиційні абсолютистські монархії Середньовіччя і сучасні в країнах Перської затоки;

- традиційні авторитарні олігархічні режими, характерні для країн Африки і Латинської Америки (влада переходить від одного клану до іншого по родинній або трибалістській ознаці);

- авторитарні олігархії «нового буржуазного типу», характерні для країн, які одержали незалежність після розпаду СРСР (пострадянські середньоазіатські республіки);

- військові диктатури, які можна підрозділити на одноособові (режим А. Піночета в Чилі, Франко в Іспанії), хунти («чорні полковники» у Греції або генеральська верхівця в Південній Кореї), однопартійні системи (режим Г. Насера в Єгипті, О. Каддафі в Лівії). До них примикають авторитарні теократичні режими (аятоли Хомейні в Ірані).

Найбільше прадавніми є диктатури. Диктаторські режими (від лат. dictator –необмежена влада) – один з найстаріших в історії політичних режимів. В античній Греції і Древньому Римі диктатором називався правитель, якому вручалася необмежена влада у надзвичайних ситуаціях. В Древньому Римі термін правління диктаторів був обмежен тимчасовими рамками, тобто фактично це був військовий вождь з надзвичайними повноваженнями. Першими диктаторами в Древньому Римі були Т. Ларцій (498 р. до н.е.) і М. Рутій (356 р. до н.е.).У Древній Греції подібні режими називалися тиранією. Деспотизм, прообраз абсолютної монархії у сполученні з диктатурою, був характерний для країн Сходу. Він спирався на існуючі релігійні й общинні традиції в сполученні з повною зневагою до інтересів окремої особистості. Деспоти (цар Кир у Персії), також фараони Єгипту відбивали інтереси насамперед держави в цілому, а також вищої частини державного апарата (чиновництва), жреців і багатих людей. Вони стали прообразом абсолютних монархій у Середньовічній Європі.

Відмітна ознака диктатур і деспотій – використання військової сили і засобів насильства для виконання поставлених цілей.

Абсолютна монархія характеризується тим, що джерелом суверенітету влади є фігура правителя, якому Бог делегували функцію посередника між ним і віруючими. Основний принцип абсолютних монархій Середньовіччя виражається аксіомою «The king can not wrong» («Король не може бути неправий»), тобто воля монарха тотожна законові. Ж. Боден затверджував, «той хто відмовляє в повазі до суверенного государя, відмовляє в повазі самому Богові, образом якого він є на Землі». Разом з тим, на відміну від деспотії, спроби абсолютних монархів поширити свою владу на майно і права своїх підданих наштовхувалися на опір васально залежних підданих – феодалів. В економічній сфері монархи часто „ де факто” були залежні від своїх підданих. При цьому в містах існували свої виборні органи влади городян – муніципалітети, права яких охороняли спеціальні укази монарха, що мали силу закону. Постійна боротьба між абсолютною монархією, феодалами і впливовими соціальними станами (купецтво, міщани, ремісники і т.д.) привела до необхідності зафіксувати права і волі підданих у конституції (виникає конституційна монархія).

Поява парламентів у результаті буржуазних революцій або угоди сторін сприяє виникненню парламентської монархії. Цьому режимові властиві такі характерні риси: наявність розвиненого цивільного суспільства, поділ галузей влади, обмеження влади монарха ( він є глава виконавчої влади або йому відведена представницька функція), існування багатопартійної системи, наявність опозиції, широка мережа громадських організацій і інші демократичні атрибути.

Військова диктатура. Військові («преторіанські») режими виникають у результаті військових переворотів у країнах з нестабільним соціально-економічним положенням. Основними причинами можуть стати низький рівень легітимності і відсутність підтримки уряду в масах, гострі соціальні і міжнаціональні конфлікти, слабість політичної еліти, боротьба за перерозподіл влади і ресурсів, зовнішні погрози національному суверенітетові, загроза громадянської війни.

Як правило, військові режими скасовують усі демократичні інститути, вводять пряме правління диктатора або хунти, здійснюють террор у відношенні до опозиції, обмежують особисті свободи громадян.

Тільки в Африці з 1960 року відбулося близько 80 військових переворотів. Сама армія не в змозі проводити ефективну економічну і соціальну політику, що приводить часто до контрперевороту. Разом з тим, ряд сучасних військових диктатур виступають з патріотичних позицій у ролі «національного рятівника», що дозволяє їм користуватися підтримкою означеної частини суспільства. Стійкі військові режими звичайно перетворюються в самодостатню політичну силу і можуть вирішувати наступні задачі: сприяти початку економічної модернізації (Південна Корея), консолідувати соціальні сили навколо неполітичних проектів (Чилі), знімати соціально-політичну напруженість у країні (Пакистан), готувати суспільство до введення однополюсного політичного правління (Туреччина), зберігати баланс між різними групами національної еліти.

Військова диктатура може привести до двох варіантів розвитку: а) армія забороняє будь-яку політичну діяльність, створює умови для економічного росту, перешкоджує росту соціальної і міжетнічної напруженості (Південна Корея, Чилі, Сінгапур); б) армія обслуговує інтереси вузького кола військово-бюрократичної верхівки, жорстко придушує будь-яке невдоволення в суспільстві, що неминуче приводить до поглиблення кризи – громадянської війни (Конго, Ангола, Сальвадор). Військові режими можуть існувати довго, доти, поки в країнах бідують люди (Іспанія, Пакистан). Однак у більшості випадків відсутність конструктивних соціально-економічних програм, вузька база підтримки приводить до заміни військових режимів цивільними урядами.

Авторитарні олігархічні режими поширені в слаборозвинених країнах Латинської Америки і Азії, а також й у ряді країн Східної Європи і Середньої Азії. Влада належить декільком сімействам, кланам, що поділяють сфери впливу в країні і переміняють один одного шляхом переворотів або нечесних перегонів. Як правило, існуючі виконавчі, законодавчі і судові структури виконують волю блоку компрадорської буржуазії і бюрократії. Компрадори (від испан. comprador - покупець) – частина буржуазії, залежна в політичному й економічному плані від іноземного капіталу, тому що орієнтується на експорт сировинних ресурсів і практично не виявляє інтересу до комплексного розвитку національної економіки. Це приводить до глибокої економічної кризи, зубожінню широких мас населення і глибокому протистоянню влади і населення. Для країн з такими режимами притаман стан постійної політичної нестабільності, що приводить до збройної боротьби – громадянській війні або партизанському рухові (Сальвадор, Колумбія, Філіппіни). Антизахідні настрої населення часто приводять до дискредитції моделі демократичного правління, яка в очах населення пов'язана з правлячим олігархічним режимом.

Популістські режими або гегемоністський авторитаризм спирається на культ загальнонаціонального лідера і його всенародну підтримку (Ф. Кастро на Кубі, У. Чавес в Венесуелі). Для цього типу режиму притамане використання демократичних інститутів, що знаходяться під впливом лідера (партії) у сполученні з авторитарними методами правління – ідеологічною або релігійною обробкою мас, пристосуванням виборних механізмів до особистих рис лідера, відсутністю механізму контролю, посиленням ролі бюрократії, тощо. Головні способи підтримки режиму – плебісцити, масові маніфестації, демонстрації, мітинги, єднання народу перед обличчям загального ворога. Влада маніпулює середнім класом, забезпечуючи досить високий рівень життя і спирається на національну «патріотичну» буржуазію (Лівія при О. Каддафі). На відміну від військових режимів влада підтримує „патріотичні” об’єднання, необов'язково цілком придушує суспільний і опозиційний політичний рух. Політичні інститути продовжують зберігатися і можуть зіграти свою роль при ліквідації авторитарного режиму.

Популістські режими намагаються в умовах недостатнього економічного розвитку країни збалансувати інтереси різних соціальних сил – бідноти, середнього класу, буржуазії за допомогою державно-адміністративних методів керування. У період існування СРСР частина подібних режимів називалася „країнами соціалістичної орієнтації” і широко використовувала соціалістичну ідеологію і військово-матеріальну допомогу з боку соціалістичного блоку. Інші досить широко використовували у своїх цілях допомогу розвинених капіталістичних країн. Подібні режими, незважаючи на демонстрацію всенародної підтримки, є внутрішньо нестабільними.

Досить розповсюдженою моделлю є бюрократичний авторитаризм. Він виникає в країнах з незміцнілою національною буржуазією, слабким середнім класом, при відсутності досить впливових політичних і економічних сил. Бюрократія практично єдина сила, що володіє усіма важелями влади, у тому числі армією і спецслужбами. Стабільність у суспільстві досягається насамперед за рахунок широких народних мас – відстороненням громадян від реальної політики й урізуванням соціальних програм в області освіти, культури, охорони здоров'я, соціальної допомоги.

Бюрократичний режим проводить економічну політику держави у власних інтересах: значна частина національного бюджету використовується на утримання управлінського апарата, проводиться активна приватизація державної власності на користь олігархічних груп, зменьшуються державні дотації на малорентабельні галузі виробництва, при цьому репресивний апарат підсилюється і чисельно збільшується.

В міру якісне і кількісне зростання буржуазії і зміцнення її позицій приводить згодом до необхідності ліквідації державно-адміністративного регулювання і настає етап лібералізації в політичній і економічній сферах. Ряд західних політологів відносить до числа таких держав СРСР, починаючи з 80-х років, ряд сучасних пострадянських республік, сучасний Китай.

Як самостійні перехідні типи політичних режимів виділяються диктократія і демоктатура, що сполучають риси авторитаризму і демократії. Диктократіями називаються політичні режими, що проводять політику лібералізації на рівні особистих прав і свобод, без серйозних демократичних перетворень. Демоктатури припускають використання демократичного „фасаду” без серйозних змін у правовому статусі особистості. Свобода політичної діяльності допускається у тому розмірі, доки вона не загрожує владі правлячої еліти.

Тоталітарні політичні режими. Платон, Т. Мор, Т. Кампанелла і ряд інших яскравих мислителів минулого тільки мріяли про створення розумно керованої держави, в якій буде досягнута гармонійна єдність між людьми, між суспільними й особистими інтересами. Колективістські теорії завжди спиралися на авторитет держави і силу влади, але тільки наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з'явилися технічні й політичні засоби, завдяки яким виникли тоталітарні політичні режими. Основні риси тоталітарної політичної системи розглядалися в попередній лекції. Мета даного розділу – розглянути функції окремих елементів системи політичної влади в тоталітарному суспільстві.

Тоталітарний політичний режим – це форма володарювання політичної сили (партії), що за допомогою держави й ідеології прагне установити в закритому суспільстві систему всеохоплюючого контролю над життям суспільства в цілому, а також керувати свідомістю і соціальним поводженням окремої особистості.

Якщо Б. Муссоліні вживав термін „тоталітарність” у позитивному змісті для свого політичного режиму, то практично всі західні дослідники (Ф. Хайек „Шлях до рабства” 1944 р., Х. Арендт „Джерела авторитаризму” 1951 р., К. Фрідріх і З. Бжеинский „Тоталітарна диктатура і демократія” 1956 р. і ін.) визнавали тоталітаризм у Німеччині, Італії, СРСР і інших країнах як політичний режим, спрямований проти базових цінностей особистості і демократичного суспільства. Дуже часто весь період існування комуністичного суспільства в СРСР називають тоталітарним, що не відповідає істині. Якщо він був тоталітарним до самої погибелі в 1991 році, виникає питання: звідкіля взялися масові демократичні рухи типу „Народного руху”, „Саюдіса” (Прибалтика) і авторитетне коло видних демократичних політиків? Тоталітарний період зжив себе після смерті И. Сталіна і після авторитарного режиму Н. Хрущева поступово трансформувався в авторитарний-бюрократичний різновид.

По формам здійснення соціального контролю виділяються релігійний, політичний і інформаційний типи тоталітаризму.

Політичний тоталітаризм звичайно підрозділяють на „лівий” (комуністичні країни) і „правий” (Італія, Німеччина).

„Лівий” тоталітаризм ґрунтувався на жорстко централізованій державній власності, зрівняльній системі розподілу життєвих цінностей, ліквідації буржуазії як класу, пануванні марксистсько-ленінської ідеології і гегемонії нижчих класів. На практиці диктатура пролетаріату виступала в вигляді диктатури партії. Соціально-політичною метою „лівого” тоталітаризму була ідея світової революції і створення всесвітнього комуністичного суспільства, побудованого на принципі інтернаціоналізму.

„Правий” тоталітаризм ґрунтувався на ідеологіях фашизму і націонал-соціалізму, що являли собою вигадливу суміш дрібнобуржуазних соціалістичних ідей і націоналізму на основі переваги „вищої” арійської раси і спадкоємців Древнього Рима. „Народне суспільство” будувалося на засадах контролю держави над капіталом, ієрархічній системі розподілу благ по соціальному стану людей у суспільстві, гегемонії національного середнього класу, антикомунізмі й ідеї світового панування над „неарійськими народами”. Для обох форм тоталітаризму була властива розвита система терору і репресивного апарата.

Для всіх тоталітарних політичних режимів характерні подібні причини виникнення і закономірності функціонування соціально-політичної організації суспільства.

Джерела виникнення тоталітарних тенденцій.Як правило, тоталітарні режими виникають у країнах, що знаходяться в процесі переходу від традиційного суспільства до сучасного. Старий світ звичних цінностей руйнується, а якого-небудь досвіду демократичних традицій і перетворень у населення і правлячої еліти немає. У результаті руйнування звичного способу життя (падіння монархій у Європі), суспільно-політичних криз (поразка Німеччини у Світовій війні, революція в Росії) в різних соціальних групах суспільства виникає стійка тенденція до встановлення сильної централізованої влади на чолі з лідером-„рятівником”. Від влади чекають швидкого рішення економічних і соціальних проблем. Особливість цієї диктатури полягає у тому, що маси добровільно стають соціальною основою тоталітарних режимів, які здійснюють свою політику від імені народу і на його благо.

При створенні „щасливого суспільства” важлива роль приділяється ідеологізації суспільної свідомості, що досягається шляхом могутньої системи пропаганди єдиних для всіх політичних норм і моральних цінностей. Ідеологія пронизує всі сфери не тільки суспільної, але й особистого життя. Придушується індивідуальність, воля вибору, нав'язуються масові форми поводження. У свідомості народу культивується образ класового, національного або релігійного ворога. Усі види духовної і наукової культури – мистецтво, живопис, наука, кінематограф тощо піддавалися твердій ідеологічній цензурі і повинні були відповідати означеним стандартам. Пануючі ідеології носять загальнообов'язковий характер; вони розглядають ідейних супротивників не як політичну опозицію, а як „ворогів народу”. „При такому положенні речей, - писав Ж. Желев, - вчений або людина мистецтва, природно, не може бути виразником суспільної думки. В тоталітарній державі можуть бути великі письменники, учені, філософи, але вони не є громадянами. Вчений або письменник може бути великим, але як громадянин він жалюгідний, він боязкий підданий перед всесильною державою і партійною бюрократією”. У тоталітарному суспільстві спосіб життя, мислення і поводження особистості контролюється через розвиту систему суспільних і політосвітніх закладів, участь в яких обов'язкова для усіх. Усе доросле населення було зобов'язано вивчати основи марксизму-ленінізму в СРСР, „ідеї великого керманича Мао” у Китаї, основи нацизму в Німеччині...

Ідеологічне панування неможливе без повного контролю за ЗМІ і сферою народної освіти. Існує обов'язкова цензура будь-якої інформації, створюється атмосфера загальної підозрілості, таємності, що, у кінцевому рахунку, призводе до перекручування реальної дійсності. Наприклад, населення СРСР активне підтримувало борців проти Франко (Іспанія) і нічого не знало про масштаби репресій або голоду у своїй країні.

Роль ЗМІ в тоталітарному суспільстві полягає не стільки в однобічній інформації населення, скільки в формуванні менталітету нової людини – її потреб, ціннісних орієнтацій, духовних інтересів. Високоефективні ЗМІ легко витісняли традиційні общинні, сімейні, церковні, родинні форми міжособистісного спілкування і, неконтрольовані владою, способи оцінки дійсності, наприклад, через суспільну думку. На відміну від звичайної диктатури, ЗМІ створюють ілюзію прилучення населення до активної політичної діяльності.

Люди добровільно, навіть не приймаючи участі в суспільних і політичних організаціях, обмежують свої права і потреби, і визнають пріоритет держави і партії в політичному житті.

Тоталітаризм за допомогою влади прагне до повного викорінювання громадянського суспільства. Держава стала домінуючою силою в соціально-економічній сфері. В країнах «лівого» тоталітаризму були ліквідовані право приватної власності, ринкові відносини і закони конкуренції. Установилася монополія держави на командно-адміністративний метод керування економікою, на суспільно-корисні ресурси і самого працівника. Колективізація в сільському господарстві і промисловості фактично позбавила людей права вибору. Введення в 1932 р. паспортів з обов'язковим приписом тільки для городян фактично закріпачило селян у колгоспах. За допомогою трудових книжок (1938 р.) був установлений контроль над робітничим класом. Порушники паспортного і трудового режимів за рішенням судів направлялися в табори або виправно-трудові колонії (на 1940 р. було 425 ВТК – 170 промислових, 63 сільськогосподарських і 172 будівельних і загального призначення).

У Німеччині держава також придбала право розпоряджатися капіталами, засобами виробництва, переміщенням найманої робочої сили. Міністерство економіки цілком визначало цінову і кредитну політику, розподіляло сировину і замовлення, визначало рівень зарплати і цін на вироби. Власники підприємств перетворилися в найманих робітників, що могли розраховувати на 15% доходу у воєнній промисловості і 6% - в інших областях. Обґрунтовуючи роль тоталітарної держави теоретик італійського фашизму Д. Джентилє писав: «Для фашизму усе складено в державі. Ніщо людське або духовне не існує саме по собі, у ще меншому ступені воно має яку-небудь цінність поза державою. У цьому змісті фашизм тоталітарен, і фашистська держава як об'єднання й уніфікація всіх цінностей дає тлумачення життю всього народу, сприяє розквітові і додає сили... Поза державою не повинні існувати ні індивіди, ні групи».

Ядром тоталітарного режиму виступає політична партія, яка через систему партійних осередків контролює й організує все суспільство. Партійно-державна організація влади будується на принципі строго централізованої ієрархії. Реальна влада зосереджувалася в руках центральних керівних органів, а на місцях парткоми і партосередки проводили «генеральну лінію партії». Усередині самої партії заборонялося існування фракцій і найменша критика ідеологічних принципів.

До політичних ознак тоталітарних режимів відносяться також наявність ефективної системи соціального контролю, практики терору стосовно супротивників, формування культу вождів. Культ вождя – «батька нації» - обов'язковий атрибут тоталітарних режимів, що тримаються на сліпій вірі і страху населення.

Разом з тим, тоталітаризм можна розглядати як одну з політичних форм модернізації традиційних суспільств і країн з обмеженим ресурсом. Ця форма правління дозволяє вирішувати загальнонаціональні задачі в найкоротший термін за рахунок концентрації ресурсів і засобів у необхідному напрямку. В СРСР і ряді інших тоталітарних країн ціною неймовірних злиднів народу в найкоротший термін була створена могутня індустріальна і наукова база, створені нові галузі промисловості, підготовлені десятки мільйонів кваліфікованих фахівців. Паралельно вирішувалися соціальні задачі: підвищився рівень освіти і культури населення, забезпечувалася соціальна захищеність дітей і пенсіонерів, була створена система народної охорони здоров'я й охорони праці, ліквідовані безробіття і масова злочинність, у найкоротший термін переборені наслідки Вітчизняної війни.

Недоліків у тоталітарних режимів набагато більше, ніж достоїнств, але основний з них – це зневага до інтересів і прав окремої особистості, прагнення до знищення його індивідуального «Я».

У сучасному світі «класичні» тоталітарні режими практично зникли (крім Північної Кореї), але за прогнозами ряду дослідників вони можуть знову з'явитися в ХХІ столітті у виді інформаційного тоталітаризму на регіональному або глобальному рівнях. Уже зараз у ряді розвинених країн існують спроби систематичного впливу на поводження людей за допомогою методів інформаційного маніпулювання масовою свідомістю.

Тоталітаризм ХХ століття з'явився в результаті з'єднання ідеології, раціональної організації партії, прагнення народу до упорядкованості і використування носіїв інформації – преси, радіо, кінематографа, потім телебачення.

Передумови нового тоталітаризму. Передумовами нового Світового Порядку в XXI в. можуть стати протиріччя між зростаючими стандартами споживання та виснаженням природних ресурсів у світі, між збільшенням населення і розширенням зони бідності в слаборозвинених країнах та бажанням зберегти високу якість життя в розвинених країнах. Ці фактори сприяють бажанню раціонально (з погляду окремих груп або країн) організувати все громадське життя за допомогою тотального контролю.

Нові інформаційні, науково-технічні і військові технології дозволяють активно використовувати непрямі методи впливу на формування масової свідомості й істотно обмежувати індивідуальні права особистості. Сучасні ЗМІ орієнтують людей (громадян) на вищий рівень споживання і відповідного поводження: треба вміти захищати свої індивідуальні інтереси, бути працьовитим, лояльним до владних структур і довіряти своїм урядам. Формується конкретний масовий тип особистості – споживача, якого цікавить тільки найближче оточення. По дослідженнях соціологів, громадян США цікавить міжнародне політичне життя тільки через призму інтересів своєї країни, і значна частина переконана в історичному праві США поширювати у світі своє розуміння демократії. Таким чином, затверджується новий світовий порядок, де одна або група країн привласнює собі право на тотальний контроль, і на покарання інших країн (Югославії, Іраку).

У ряді розвинених країн спостерігається дві тенденції в розвитку демократії: перша розглядає демократію в її класичному розумінні – як суму прав, що забезпечують особисту свободу особи; друга тенденція зводить демократію до процедури виборів, що перетворюються в барвисті шоу. Подібна демократія стає зручним прикриттям для інформаційного панування правлячої меншості.

У цілому, інформаційний тоталітаризм характеризують наступні риси: ілюзорна демократія, приховані форми маніпулювання свідомістю, зведення до культу символів соціального престижу, тотальне проникнення у світову інформаційну структуру, закріплення нових сфер впливу під виглядом демократичної допомоги, заміна політичних ідеологій на ідеологію споживання, культивування ненависті «до чужих».

Форми трансформації авторитарних режимів в демократичні.Формуя за допомогою державного апарату атмосферу політичної стабільності у суспільстві, правлячи групи приходять до висновку необхідності зміни політичного курсу за допомогою введенння елементів самоорганізації. Сукупність певних норм поведінки призводить до появи системи прав і свобод а також до виникнення політичних і соціальних носіїв – політичних інститутів. Нові форми правління потребують зміни методів і засобів політичного керування. Революційні зміни породжують, як правило, новий тип авторитарного режиму, який спирається на насилля. Для демократичних змін потрібні мирні форми переходу. Політолог Е. Вятр (Польша) виділив три основні форми трансформації політичних режимів.

1.Керівництво автократичного режиму починає проводити політику реформ зверху, сутність якої націлена на створення демократичних інститутів і умов для росту громадянського суспільства. Цей добровільний політичний курс може призвести до успіху (Південна Корея), або не мати позитивних результатів. Цьому факту є логічне пояснення. Керівники-реформатори мають своє бачення процессу змін, бояться усунення і не бажають мати поряд конкурентів. Для їх приборкання дуже часто застосовуються репресивні методи замість пошуку компромісів. Реформи визивають до життя радикальні політичні сили, вимоги яких пугають консервативну частину реформаторів. При такому розвитку подій реформи або зворачуються, або лідери-реформатори віддають своє місце більше рішучим революціонерам, які можуть довести справу до кінця (распад СРСР як наслідок невдалої реформації).

2. Швидкий розклад автократичної групи або лідера, які, досягнувши певної мети, не мають перспективного плану дій і сил для реалізації задумів.Це приводить до розбрату у лавах демократів і тому їм на зміну приходять нові автократичні лідери. При цьому широко застосовуються популістські гасла і політичний режим приймає форму псевдодемократії.

3. Переход до демократичної системи може проходити при наявності двух або більше авторитетних політичних сил, що спираються на широкі соціальні кола населення. Відсутність готовністі з боку політичних сил до переговорів і компромісів могуть зірвати демократичний процесс і привести до зневіри людей до демократичних ідеалів.

Початок трансформації не обов’язково може привести до перемоги демократії у суспільстві. Повинен існувати ряд умов – високий рівень економічного розвитку, готовність населення до певних політичних змін, наявність авторитетного класу, соціальної групи, лідерів, що можуть виступити авангардом революційного процесу, певна політична культура населення і його підтримка опозиції, невтручання іноземних держав у внутрішні справи.

Демократичні політичні режими.Словосполучення „демократія” прийшло у сучасний язик з Древньої Греції і в перекладі з грецької означає „демос” - народ, „кратос” – влада, або народовладдя. Демократичні державні форми організації суспільства були дуже поширені в античний період в Греції та на різних історичних відрізках часу у інших народів. Сучасні демократичні режими базуються на політичних ідеях Нового часу , епохи Просвітництва і ліберальних концепціях періода буржуазних перетворень.

Демократичний політичний режим має декілька істотних рис. По-перше, в його основі лежить принцип чесних і періодичних перегонів, до участі у яких допускаються всі лиця, що мають право голосу. Перегони можуть бути і нечесними, якщо одна з політичних сил має більше важелів впливу на механізм перегонів і на формування політичних симпатій виборців. По-друге, влада формується по результатам перегонів. Недостатньо регулярно проводити вибори, повинен бути механізм зміни владних лиць. По-трете, демократія спирається на думку більшості, але це недостатня умова. Демократичний режим повинен охороняти інтереси усіх громадян, у тому числі меньшисті і окремих індивідів. Політичний режим вважається стабільним, якщо в мирних формах, без суспільної напруги, існує зміна владних сил. Пануюча сила поважає права опозиції, в свою чергу остання веде політичне змагання в рамках існуючих законів. Управління державою має ефективний характер , поважаються інтереси виборців і дії державного апарату знаходяться під постійним контролем суспільства. Демократичні режими традиційно мають незалежні одна від одної законодавчу, виконавчу та судову гілку влади. Головним інструментом рішення політичних проблем є парламент – представницький орган, який виконує функції законодавця і контроля над діями уряду. Уряд на чолі з президентом або ппрем’єром виконує функцію правління країною. Вища судова влада наглядає за законністю і діями уряду та парламентських структур. В наш час існують презідентські, парламентські і змішані форми демократичних режимів.

Для парламентської форми правління характерні функції законодавчі і формування уряду та бюджету. Премьер-міністром затверджується лідер партії або коаліції політичних сил, які перемогли на перегонах і мають більшисть в парламенті. Існування уряду залежить від рівня підтримки з боку парламенту, тому премьєр несе політичну відповідальність за осіб, яких назначають мінистрами. Цьому режиму також притамані такі риси – дуалізм виконавчої влади, (поділ на голову держави і уряд); обов’язковість відставки, якщо парламент висловлює недовіру уряду; незалежність голови виконавчої влади який має право роспуску нижньої палати парламенту; відсутність у парламенту права на зміну голови уряду.

Якщо між урядом і парламентом виникає розбіжність, існує два шляхи виходу із кризи - або відставка уряду, або роспуск парламенту.

Презідентська форма демократичного режиму спирається на жорсткий принцип поділу влади

ЛЕКЦІЯ: ДЕМОКРАТІЯ У СУЧАСНОМУ СВІТІ,

Один з найбільших політичних діячів ХХ ст. У. Черчілль любив вираз, що демократія – сама гірша форма правління на землі, але, на жаль, ніхто ще не придумав чого-небудь кращого.

Поняття демократії. У первісному змісті демократія означала особливу форму організації держави, при якій владою володіє не одна особа (монарх, тиран), не група осіб (аристократія, охлократія), а усі вільні громадяни, що користуються правом голосу. Саме в такому змісті використовував термін «демократія» афінський стратег Перикл, визначаючи її як керування більшості на основі рівних для всіх законів. Виникають питання – чи може народ керувати, і кого саме можна і потрібно відносити до народу?

До ХХ століття включно жодна з демократичних форм керування не наділяла все доросле населення країни рівними політичними правами. В історії політичної думки і в політичній практиці народ розглядався у якості простого люду незаможних нижніх шарів, «третього стану». Відомий філософ античності Аристотель розглядав демократію як неправильну форму керування державою, як владу демосу, якому властиве прагнення до індивідуальних свобод, а не раціональне прийняття рішень, спрямованих на загальне благо. У сучасному значенні, такий тип керування називається охлократією, що в перекладі з грецької означає - влада черні, юрби.

Протягом віків змістове навантаження поняття «демократія» змінювалося. Кращі мислителі людства зверталися до ідей рівності, свобод і прав особистості – Аристотель (Древня Греція), Б. Спиноза (Нідерланди), Дж. Локк (Англія), Ж.-Ж. Руссо (Франція), Т. Джефферсон (США) і багато кого іншіх. В період буржуазних революцій в політичній думці затверджується положення, що до складу народу входять представники всіх соціальних станів суспільства. По визначенню президента США А. Линкольна, демократія – це влада народу, із народу і для народу. В залежності від розуміння соціального складу народу влада може виступати як загальною, так і соціально обмеженою демократією.

Етимологічні змістові визначення демократії.У сучасній політичній науці поняття «демократія» має кілька змістових значень, що у сукупності відрізняють її від первісного значення.

1. Демократія як форма суспільного устрою і керування, що заснована на ідеї рівноправності й ухвалення рішення за принципом більшості. Цей спосіб керування використовувався ще в примітивних громадах і може існувати скрізь, де є соціальна організація, відносини «панування-підпорядкування» і необхідні умови для керування.

2.Демократія як форма держави, що побудована відповідно до виборного принципу організації і діяльності всіх суб'єктів державної і політичної діяльності. У цьому змісті вона збігається з більш пізнім поняттям «республіка». Демократія розглядається як політичний режим, що за допомогою певних засобів і способів здійснює народовладдя, і який дозволяє різним соціальним групам брати участь в політичній діяльності.

3.Демократія як ідеал суспільного устрою і світогляду, заснованого на визнанні верховенства особистих прав і свобод. У цьому значенні демократія розглядається не тільки як сума духовних цінностей, але і як політичний рух, що зародився в Європі в період боротьби з абсолютизмом за скасування станових привілеїв. В даний час діапазон вимог цього політичного плину надзвичайно широкий. Узагальнюючи всі значення, можна зробити загальний висновок.

Демократія – це така форма організації і функціонування суспільства, держави і політичної системи в цілому, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства шляхом вільного вибору й участі кожного в керуванні державними і суспільними справами. У різних джерелах при визначенні змісту демократії може виділятися той або інший домінуючий підхід, наприклад, форма держави, суспільне самоврядування, система ідеалів і цінностей, можливість вільного волевиявлення виборців на основі політичної конкуренції.

Пряма, плебісцитарна і представницька демократія.В залежності від того, яким чином народ бере участь у керуванні державними і суспільними справами, демократія підрозділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну і представницьку (репрезентативну).

Пряма демократія – це особиста участь громадян у підготовці, обговоренні і прийнятті рішень. Пряма форма участі була характерною для античного світу. Народні збори були вищим органом державного керування. Рішення, що приймали шляхом рахування голосів більшості вільних і рівноправних громадян демократичних міст-полісів, вважалися законними й обов'язковими для виконання громадою. Далеко не всі громадяни мали право голосу. Існувало багато цензів – майновий, соціальний, віковий і інші. Проте, пряма демократія була першим досвідом институціоналізованного, заснованого на законі, державного правління.

У сучасному світі пряма демократія зустрічається головним чином при виборі презідентів і на рівні місцевого самоврядування, або в маленьких колективах, коли для ухвалення рішення не потрібно спеціальної підготовки. До прямої демократії відносять також імперативний мандат, що припускає пряме виконання волі виборців без прийняття компромісних варіантів рішень.

При плебісцитарній демократії можливості політичного впливу громадян обмежені правом схвалити або відкинути той або інший законопроект шляхом голосування. Як правило, законопроекти готуються урядом або експертною групою.

Ведучої в сучасних державах формою політичної участі громадян є представницька демократія. Неможливо представити, щоб поточні політичні проблеми в індустріально розвинених державах вирішувалися спільно, у відкритих дебатах шляхом прямої демократії. Громадяни передають своє право на керування довіреним представникам, що покликані виражати їхні інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

Найбільше розповсюдженою концепцією представницької демократії є ліберальна буржуазна концепція, якій притаманні наступні риси:

- використання механізмів партисипаторної (від англ. – брати участь) і прямої демократії тільки при рішенні питань конституційного рівня і на рівні місцевого самоврядування;

- визнання різних кутів зору як норми політичного плюралізму і створення механізмів досягнення суспільної єдності;

- існування узаконеної опозиції;

- гарантія прав і свобод особи, яких не існувало на ранніх стадіях існування демократії;

- надання загального виборчого права представникам усіх прошарків народу;

- свобода і конкурентність ЗМІ, право доступу громадян до інформації;

- повага інтересів меншості й узгодження його права з інтересами більшості.

Виникнення й етапи розвитку демократії.На думку більшості істориків і політологів, історію демократії варто починати з політичного ладу, що існував в окремих містах-державах Античної Греції. Однак форми життєдіяльності, подібні демократичним, з'явилися вже в первісному суспільстві в період його переходу до родового ладу.

Родоплемінна «демократія» ґрунтується на кровних зв'язках, загальній діяльності і загальній власності. Спільний спосіб виробництва матеріальних благ диктував необхідність рівності в розподільних і владних відносинах. Через родові демократії пройшли всі народи. Варто виділити наступні риси родової демократії: суверенітет колективу роду, вираженням якого були збори всіх общинників; рівність особистих прав і обов'язків; право виходу з громади; виборність вождя (старійшини) із правом його зсуву; гласність управлінського процесу. Перехід до більш складних форм демократії, зв'язаний зі створенням союзів племен та ускладненням системи керування, знаменував появу елементів представницької демократії. В процесі еволюції суспільства відбувалося майнове і соціальне розшарування людей, зміцнення ролі знаті й особистої влади вождя. Переважною формою здійснення політичної влади в ранньокласовому суспільстві стала автократія. У ряді випадків традиції родоплемінної демократії одержали розвиток і закріплення. Найвідоміший приклад – розвиток демократії в Афінах.

Антична демократія. Афінська республіка виникла в V ст. до н.е. В часи Солона і Перикла ідеї рівномірного розподілу влади серед усіх вільних громадян, добровільного підпорядкування законові і підконтрольності виборних осіб одержали широке поширення. Участь в політиці розглядалася як гідне заняття афінського громадянина, а бідні (плебс) навіть одержували гроші за присутність на суспільних заходах. Афінська демократія проголошувала не тільки рівність політичних прав, але і створювала обмежену соціальну рівність. Аристотель виступав з позицій заможних шарів Афін, свого роду середнього класу. На його думку, влада більшості (плебеїв) веде до виродження демократії в охлократію і тиранію. Найбільше сприятливою формою повинна була стати влада заможних і знаті, так називана «політія».

Афінська демократія була по своїй суті колективістською формою народовладдя, тому що особистість ототожнювала себе з громадою, а особисті права завжди підкорялися інтересам суспільства і держави. Головним інститутом влади служили Народні збори, які шляхом прямого голосування формували напрямки політики, приймали рішення і закони. Однак з ростом майнового розшарування конфлікти між бідною більшостю і знаттю усе більше поглиблювалися. Всевладдя неосвіченого демосу, неефективність правління, корупція, сваволя стосовно заможних й інакомислячих (наприклад, присудження до смерті видатного філософа того часу Сократа) привели у III ст. до н.е. до занепаду демократичної форми правління. Республіки, схожі з афінською демократією, існували згодом у Древньому Римі, Новгороді, у Флоренції і ряді інших держав-республік. Однак в Європі, як і в інших цивілізованих частинах світу, стала домінувати авторитарна - монархічна форма правління.

У Середні століття існували елементи військово-феодальної демократії, наприклад, модель керування Запорізької Січі. Але ж саме поняття «демократія» зникає з політичної практики і теорії.

Сучасні демократичні моделі сформовані значною мірою на основі політичних ідей і соціальних інститутів Середньовіччя й епохи Нового часу. Під впливом християнства затвердилися ідеї про те, що монарх і влада в цілому повинні служити своєму народові і не вправі порушувати закони і моральні заповіді релігії. Збори представників різних станів були попередниками сучасних парламентів і законодавчих асамблей. Під впливом буржуазних відносин, що розвиваються в Європі, і зв'язаного з ними індивідуалістичного світогляду концепції природних і невідчужуваних прав, ідеї політичної і правової рівності одержують юридичне закріплення в період Американської і Французької революцій наприкінці XVIII в.

Наприкінці XVIII - XIX ст. формується класична буржуазна ліберальна модель демократії, елементи якої активно розвивали А. де Токвіль, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, Дж. Мілль, Ш. П. Монтеск'є, І. Кант. Лібералізм вперше в історії політичної думки відокремив за допомогою закону індивіда від суспільства і держави, захистив права меншості, проголосив політичну рівність громадян і визнав особистість первинним і основним джерелом влади.

Центральним елементом ліберальної демократичної системи є представницькі установи – парламенти, що обираються шляхом вільного голосування. Уже з XIV в. в Англії існував парламент, що у 1889 році із прийняттям «Білля про права» одержав права на законодавчі дії. Однак лібералізм і демократія довгий час не збігалися в питаннях про надання всім громадянам політичних прав. У Великобританії в 1830 році виборче право мали лише 2,7% від дорослого населення і тільки в 1929 році все доросле населення одержало право участі у виборах. Для ліберальної моделі буржуазної демократії властиві наступні риси: наявність конкретного виборчого цензу для громадян; пріоритет прав індивіда над законами держави; право на свободу, що розумілося як невтручання держави й інших людей у приватне життя; обмеження сфери діяльності держави в сфері цивільного життя; поділ влади і створення законодавчої системи противаг; обмеження права більшості над меншістю. Разом з тим, для ліберальної демократії властивий ряд недоліків, до яких можна віднести: ліберальна демократія є по своїй суті електоральною, оскільки політична активність громадян невелика; відмова від поширення політичних принципів рівності на економічні і соціальні процеси; обмеження прав держави як соціального регулятора; надмірний ціннісний індивідуалізм.

Під впливом науково-технічної революції, соціал-демократичних і комуністичних рухів ліберальна демократія в другій половині ХХ століття здобуває нові якісні риси.

Плюралістична демократія базується на різноманітті суспільних інтересів і суспільно-політичних рухів (політичних партій, об'єднань, асоціацій, тощо), для яких характерні наступні риси: влада може спиратися на сукупність особистостей або народ, оскільки рушійною силою суспільного розвитку є різноманітні соціальні групи, в які входить особистість; соціальні групи створюють ситуативну більшість, перешкоджаючи монополізації влади одною групою; конкуренція і баланс групових інтересів – соціальна основа влади; соціальна держава – це орган, що підтримує у суспільстві дотримання законів і стабільність у всіх сферах життєдіяльності. Разом з тим, збереження соціальної нерівності різних груп населення веде до такого розповсюдженого явища як абсентеїзм – ухилення виборців від участі у голосуванні на виборах. Наприклад, в США в післявоєнний період не приймає участі у виборах від 40% до 50% населення. Політична пасивність населення може сприяти зростанню панування окремих фінансових і політичних груп, які, використовуючи демократичні процедури і норми, маніпулюють суспільною думкою.

Плюралістична демократія являє собою таку форму правління, що дозволяє різноманітним соціальним групам вільно виражати свою думку й інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення.

З погляду участі у самому процесі здійснення влади різними групами суб'єктів, виділяються репрезентативна (представницька) і партиципаторна концепції демократії (політичної участі). Репрезентативна демократія ототожнюється з владою, яку виборці делегують своїм представникам в адміністративних органах різного рівня і парламентах. Відносини між народом і його представниками будуються на основі електорального вибору і контролю, тобто демократія такого виду – це, насамперед, «влада від народу», де парламентарії у своїх рішеннях керуються своєю совістю або рішеннями своїх партій.

Різновидом репрезентативної плюралістичної демократії є елітарнатеорія, відповідно до якої політичне життя є зміною політичних еліт – професійних, компетентних, дієздатних. Задача виборців – періодично контролювати еліти за допомогою виборів, впливати на її якісний склад. Розвиток представницької демократії в цьому випадку зв'язаний не з розширенням ролі й участі мас безпосередньо в сфері політичного керування, а із створенням механізму добору і рекрутування ефективної еліти, залежної від народу. До негативних рис цього виду демократії відносяться: відчудження громадян від сфери політики, використання їх тільки в період виборів; можливість політичного маніпулювання поводженням мас з боку окремих груп; фактична відсутність рівності політичних прав і можливостей у рядових громадян і представників влади; наростання бюрократичних і олігархічних тенденцій у системі влади і, як наслідок, відхід від суті демократії, як народовладдя.

З протилежних позицій виступають прихильники партиципаторной демократії, головним змістом якої є всебічна демократизація всіх сторін життя і різкий підйом соціально-політичної активності мас. Демократія трактується як універсальний принцип організації суспільства (у родині, школі, установах) і керування державою. Громадянський обов'язок людей – брати безпосередню участь у підготовці і прийнятті рішень, а також у контролі за їхнім виконанням. Безпосередньо партисипаторна демократія найбільше ефективна на рівні місцевого самоврядування і суспільно-політичних рухів. Супротивники цієї теорії і практики виступають з наступними аргументами: для партисипатії властива низька професійна підготовка; вона обмежує індивідуальні права і дух підприємництва; вона веде до посилення ролі більшості, схильної до зрівняльності, що, у свою чергу, суперечить природній нерівності і принципам правового примуса.

Як показує практика, особливо в європейських країнах, реальна демократія прагне сполучати ідеї репрезентативної і партисипаторної демократії на різних рівнях організації політичної системи суспільства.

Колективістська демократія. Після 1917 року західній моделі демократії, що позначається терміном «ліберальна демократія», прихильники комуністичної ідеї протиставляли «соціалістичну демократію», засновану на суспільній власності на засоби виробництва. У концепції соціалістичної демократії акцент робився на соціальній рівності і вираженні загальної волі народу правлячою комуністичною партією. Основи колективістської демократії були закладені Ж.-Ж. Руссо, К. Марксом, В. Леніним, К. Шмідтом.

На думку Руссо, громадянин демократичного суспільства повинен бути не індивідуалістом, для якого особисті інтереси цінуються вище суспільних, а активним членом спільноти, що орієнтується на загальні цілі. Передумовою спільності інтересів і волі народу є майнова рівність. Влада належить народу, що передає право розпоряджатися цією владою державі. Такий підхід виключає протиріччя між владою і державою.

Разом з тим, Руссо виступав не за ліквідацію приватної власності, а за її обмеження. Політична воля народу повинна виражатися за допомогою прямої демократії (принцип народного суверенітету, прямого голосування). Тоталітарна спрямованість ідеї народовладдя Руссо була реалізована в СРСР і ряді комуністичних країн. До загальних рис різних варіантів «соціалістичної демократії» відносяться: 1) розуміння народу як єдиного однорідного цілого з єдиними цілями й інтересами; 2) обов'язкове підпорядкування меншості більшості, принцип демократичного централізму; 3) відмова від політичного плюралізму і розгляд опозиції як негативного явища; 4) всюдипроникаючий характер державної влади, що ототожнюється з владою народу; 5) відсутність проблеми особистих прав людини, оскільки суспільне вище індивідуального; 6) перенесення головного акценту в рівності громадян з юридичного проголошення політичних прав на рівність соціальних прав.

Передумови демократії. Розвиток демократії вимагає означеного рівня розвитку суспільства. Однієї з найважливіших економічних передумов є відносно високий рівень технологічного розвитку економічного сектора, включення населення в індустріальну сферу діяльності. Мешканці великих міст більше підготовлені до демократії, чим сільське населення, що відрізняється схильністю до традиційних форм відносин. Колективні форми виробничої взаємодії породжують солідарний тип колективної взаємодії, коли громадянин сприймає особисті інтереси як загальні і навпаки.

Необхідною передумовою демократії є наявність ринкової економіки і конкурентних відносин. Ринкова економіка перешкоджає концентрації економічної і політичної влади в руках однієї з груп суспільства або політичної сили. Вона забезпечує незалежність індивіда, стимулює розвиток у нього таких якостей, як прагнення до незалежності і заповзятливості.

Ринкова економіка забезпечує виникнення і відносно високий відсоток існування середнього класу, для якого характерний стійкий рівень добробуту. Сучасні демократичні суспільства відрізняються відносно низьким рівнем розриву в доходах, тобто рівнем поляризації бідних і багатих. Для сучасної демократії характерний розподіл соціальних благ (доходу, матеріальних і духовних ресурсів, престижу, утворення) у суспільстві так, щоб індивід, що має низький показник в одному відношенні (наприклад, у володінні засобами виробництва) міг компенсувати це за рахунок володіння іншими (професіоналізм і високий доход). Така структура соціальної нерівності дозволяє уникнути неприємностей класової боротьби.

Важливою соціальною передумовою є сформована соціальна структура, коли кожна соціальна група має свій суспільний статус і має колективну самосвідомість. Такі групи не тільки стримують тенденцію до концентрації державної влади, але і створюють можливість для контролю над радикальними силами. Соціальний плюралізм характеризує ступінь розвиненості громадянського суспільства і його здатності до формування незалежних від влади цивільних і політичних структур. Середній клас відрізняється високим рівнем освіти, почуттям власного достоїнства і високим рівнем політичної активності. Соціальні умови, що сприяють зниженню конфліктності в суспільстві, ведуть до встановлення ефективних і життєстійких форм демократії.

Стійка демократія неможлива без високого рівня розвитку політичної культури, що відрізняється активістською позицією населення. Відкрита, плюралістична політична культура, що високо цінує права людини, його волю і відповідальність, сприяє розвиткові демократичного суспільства.

Основні принципи демократії. Демократія як форма держави і політичного правління має свої принципи функціонування: визнання народу вищим джерелом влади, виборністю керівного составу основних органів держави, рівноправністю громадян, їх правом обирати і бути обраними в усі структури представницької влади, періодичною зміною політичних еліт і лідерів, повагою до прав меншості і підпорядкування меншості більшості. Демократія передбачає політичне різноманіття поглядів, ідей і ідеологічних підходів до рішення суспільних і державних задач. Ця форма правління неможлива без існування конкуренції, тобто наявність опозиції – це обов'язкова умова партійної системи. Всі політичні сили у політичній практиці постійно дотримуються принципу компромісу та консенсусу. Усі громадяни мають рівні економічні, політичні, цивільні, соціальні і культурні права відповідно до міжнародних стандартів, закріпленими в Хартії прав людини (Загальної декларації прав людини 1948 р.), у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Найважливішою умовою дотримання демократичних норм є принцип поділу влади, що означає взаємозалежність і взаємообмеження законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. У цілому, усі принципи спрямовані на закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

Неможливо піддати аналізу всі існуючі у реальній дійсності різновиди демократії. Вони зводяться до двух базових теоретичних течій, які були сформовані ще класиками політичної думки – до ліберально-демократичної і соціал-демократичної теорій. Їх головна відмінність міститься у ставленні до людини. Гоббс сформулював просте з виду питання – яким чином людина може захистити свої права і свою свободу у цивільному суспільстві, які вона мала у природньому стані? З точки зору ліберальної теорії держава не повинна втручатися у сферу діяльності автономного індивіда і його добровільних асоціацій, якщо вони не нарушають права іншого індивіда. Суспільство розглядається як сукупність індивідів, які бачуть суспільний інтерес у сумі своїх індивідуальних. Приватне життя цінується і стоїть вище за суспільне. Репрезантивна демократія повинна охороняти інтереси своїх виборців і свободи, які гарантуються правом. Таким чином, держава повинна охороняти в першу чергу право і принцип плюралізму інтересів своїх громадян.

Соціал-демократична теорія відстоює первинність суспільних інтересів, бо людина повинна у своїх діях керуватися інтересами загального блага. Свобода громадянина можлива тільки при дотриманні принципа єдності прав та обов’язків. Мета держави існує не тільки в охороні права, а й в обмеженні права людини на індивідуальні прояви. Людина – істота суспільна і повинна узгоджувати свої інтереси із суспільними нормами моралі. Особи, які керують державою, відповідні перед народом і мають імперативний мандат. У політичному житті єдність народу повинна забезпечуватися солідарними державними інтересами.

Сучасна демократія може існувати тільки в умовах економічного зростання, толерантності до іншої думки, плюралізму культури, активної політичної позиції електорату та поваги до базових демократичних ціннот.

Виборчи системи. В демократичних системах основним засобом зміни політичної влади є перегони. Перегони - це спосіб формування керівних органів влади шляхом виборів народних представників, які називаються делегатами або депутатами. Перегони бувають прямими та багатоступенчатими. У першому випадку виборці самостійно вибирають своїх представників до складу керівних органів, в другому випадку вони вибирають коллегії виборців, які виконують волю людей або приймвають рішення самостійно. Перегони проходять шляхом голосування і можуть бути таємними або відкритими.

Велике значення для функціонування демократичної системи має спосіб розподілу мандатів стосовно результатів голосування. Він має назву виборча система. В сучасних виборчих системах використовуються мажоритарна та пропорційна виборчі системи. Мажоритарна виборча система це спосіб перегонів, за допомогою якого визначається одна особа або група лиць, які набрали більшисть голосів. Існує декілька варіантів мажоритарної системи в залежності від способу підрахунку голосів: якщо кандидат набирає половину голосів плюс один або більше – це проста більшисть. Якщо кандадат набирає просто більше голосів порівнювально до інших – це відносна більшисть. Квавліфікованою називається більшисть, якщо кандидату потрібно набрати затверджену чисельність голосів – 2/3, 3/ 4, або 4/5. Ця система існує в Україні, Росії, США і багатьох інших країнах.

Пропорційна виборча система заснована на принципі пропорційного розподілу мандатів проміж кандидатами в депутати в залежності від чисельності голосів виборців. Ця система використовується, коли є партійні списки кандидатів. Скільки виборців від ста процентів проголосують за список, стільки кандидатів проходять до виборчих органів. Існує виборчий поріг – від трьох до семи процентів у різних країнах, для того, щоби відсіяти невдах. Їх голоси розподіляються проміж вигравшими партіями.

В деяких країнах існує змішана система виборів, наприклад, в Італії нижня палата парламенту вибирається по пропорційній схемі, а верхня – сенат – по мажоритарній системі. Голова держави може вибиратися громадянами країни, парламентом або коллегією виборців.

В демократичних системах існує дві досить важливі проблеми. Перша – це політиканство , коли до влади приходять шахраї і вульгарні популісти. Друга проблема – це абсеїнтизм, коли більшисть населення не бажає приймати участь у перегонах. У цьому випадку до влади також можуть прийти „випадкові” люди, які змогли загітувати меншість, використовуючи не дуже чесні прийоми. У таких випадках дуже вірним є прислівья, що кожен народ заслуговує на свій уряд. Демократичні політичні режими існують у багатьох країнах і вони мають дуже велике різноманіття.

ЛЕКЦІЯ: ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

Держава є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує у собі владні відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів суспільства.

Поняття держави та її природи. Держава як соціальна організація виникла близько трьох тисяч років тому. Як свідчить історична наука, перші держави виникли у кінці IV – на початку III тис. до н. е. в Єгипті та Месопотамії. В Індії та Китаї держави досягли значного розквіту в кінці II тис. до н. е. У VIII – VI ст. до н. е. формуються давньогрецькі держави-поліси. У прадавній Греції виникають і формуються перші ідеї та вчення про державу. Поняття “держава” трактується у таких значеннях:

‑ держава – це спільнота людей, які проживають на певній території і згруповані в єдине ціле органами державної влади. У цьому значенні є сінонімом поняття «країна»;

- держава – це система організацій, установ та інститутів, які володіють владою на певній території. У цьому значенні вона протистоїть пончттю „суспільство”.

У повсякденній свідомості держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо. Це є наслідком того, що сама держава виникає як результат необхідності регулювання життєдіяльності суспільства, як інститут, який закріплює і підтримує існуючі владні та соціальні відносини нерівності. Існують наступні визначення держави:

Держава – це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава – це організація політичної влади певної частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує його цілісність і безпеку, здійснює управління загальносуспільними справами та захищає інтереси пануючого класу.

В древньості та в Середні віка терміну „держава” не існувало, бо вона ототожнювалася з владою, формою політичного устрою і теріторією. Вперше поняття „держави” як організації влади вводить в Новий час Н. Макіавеллі. Для обозначення держави він використав термін „stato” ( від лат. status - статус, положення), який об’єднав у одній змістовій нагрузці всі інши форми – монархія, республика, тиранія, демократія тощо.

В різних філософських і політологічних концепціях природа “держави” має неоднаковий зміст. Так, представники напрямку, що має назву юридичний позитивізм (К. Гербер, А. Есмен, П. Лабанд ) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як “юридичне уособлення нації”.

За визначенням анархістів (П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) держава – це організація, яка обмежує свободу індивіда і будується на рабській праці. Російський економіст і філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, що об’єднує всі верстви і класи суспільства. Американський політичний діяч О. Гамільтон розглядав державу як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, об’єднувача всього суспільства для досягнення загальнонаціональних інтересів.

Ознаки держави. Для більш чіткого усвідомлення сутності поняття «держава» розглянемо її ознаки і функції.

1. Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших були причинами численних войн та конфліктів. Держава об’єднує людей за ознакою території проживання, а не за кровною спорідненістю як рід або плем’я, чи релігійною ознакою як церква, чи за спільними етнічними признаками як народ. Всередині держави населення теж поділяється за територіальною ознакою на адміністративно-територіальні одиниці.

2. Суверенітет – наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет (від франц. souverainit – верховна влада) – незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство, незалежність держави у зовнішніх та внутрішніх справах. Суверенітет має внутрішній і зовнішній вимір. Внутрішній суверенітет означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнати це. У відносинах з іншими країнами суверенітет держави означає її самодіяльність і незалежність. Реальний ступінь суверенітету кожної держави в великій мірі залежіть від її соціально-економічного, політичного, інтелектуального та силового потенціалу.

3. Наявність публічної влади. Для здійснення влади суспільство виділяє з своєї середи особливу групу людей, що професійно займаються управлінням громадськими справами і підтримкою правопорядку. Ці люди та органи державної влади виступають офіційними представниками суспільства в відносинах з окремими членами суспільства та іншими державами. Публічність політичної влади означає право і можливість здійснювати внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства.

4. Монополія на легальне застосування сили. Держава має монопольне право на примусовий вплив по відношенню до населення. Для цього держава створює спеціальні органи примусу, що використовуються в ситуаціях, передбачених законом. Діапазон державного примусу простягається від вимоги дотримуватись законів, обмеження свободи до смертної кари. В авторитарних та тоталітарних режимах державний примус використовується для підтримки панування правлячих соціальних і політичних груп в боротьбі проти політичних супротивників.

4. Загальність. Держава охоплює своїм впливом всіх людей, що знаходяться на її території. Це стосується також громадян інших держав. Привілеї та імунітет окремих категорій громадян інших держав не звільняє їх від виконання законів держави, в якій вони знаходяться.

5. Наявність державної мови. Державною мовою визнається мова нації, що складає більшість населення держави. Згідно європейської мовної хартії, за рішенням суспільства внаслідок референдуму, статус державної також може мати мова, на якій розмовляють не менш 20% відсотків населення.

6. Державний апарат. Це наявність системи органів та установ, які здійснюють функції державної влади – управління, регулювання, контролю. Як правило, аппарат складається з представницьких органів, до яких відноситься парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування; виконавчо-розподільчих органів, до яких відносяться президент, уряд та його регіональні органи; судових органів, прокуратури, органів державного контролю.

7. Національна правова система. Кожна держава функціонує в межах певної правової системи. Правова система держави закріплює нормативні регулятори суспільного життя, які санкціоновані державою. Держава користується монополією на нормотворчу діяльність. Дії цих норм повинні бути підпорядковані всі суб’єкти і об’єкти політики. За порушення законів передбачено відповідну форму відповідальності. Право регулює не тільки дії громадян і організацій, але й діяльність державних органів. Воно також відображає основну мету і принципи державного устрою.

8. Населення. Держава охоплює своїм впливом всіх людей, які перебувають в межах держави. Жодна особа не може існувати поза межами держави і не підкорятися їй.Держави можуть складатися з людей однієї національності (що трапляється дуже рідко), або бути багатонаціональними. В умовах багатонаціонального складу населення зусилля влади мають бути спрямовані на врегулювання конфліктів, що виникають між представниками різних національних груп. Міжнаціональні конфлікти ведуть до сепаратизму і навіть до розпаду багатонаціональних держав (наприклад, Югославія та Чехословаччина). Держави не можуть існувати без народу.

9. Державна символіка. Формальна атрибутика держави (прапор, герб, гімн) хоч і не впливає на ефективність діяльності держави, але символізує її на міжнародній арені.

Основний порядок організації життя держави і, зокрема, політичного життя закріплено в її Конституції. Більшість держав сучасного світу мають писані Конституції. Виключення складають, наприклад, Іран, Саудівська Аравія, Бутан, Оман. Конституція вважається ознакою держави. В Україні сучасна Конституція була прийнята 28 червня 1996 р.

Функції держави. Функції держави – це основні напрямки її діяльності. Вони розкривають соціальну сутність та призначення державної влади. Існує багато класифікацій функцій держави. Загальноприйнятним є поділ на внутрішні та зовнішні функції держави.Внутрішніми функціями держави є:

- економічна або господарська функція полягає в тому, що держава виступає як організатор або координатор економічної діяльності;

- соціальна функція – держава виступає як організатор соціального забезпечення потреб громадян;

- підтримка законності та правопорядку – держава гарантує елементарний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації;

- встановлення норм, дотримання яких є обов’язковим для усіх юридичних та фізичних осіб з метою забезпечення функціональної стабільності суспільства;

- законодавча функція;

- культурно-виховна та наукова функції;

-узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів;

- фіскальна функція – збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішніми функціями держави є:

- забеспечення оборони та національної безпеки;

- розвиток відносин співробітництва з іншими державами;

- іноваційна діяльність – використання інтелектуальних досягнень, технологій вітчизняної науки своєї та інших держав тощо.

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави, наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій. Постійні функції реалізуються протягом усього часу існування держави і їх зміст може змінюватися залежно від історичної епохи. Наприклад, екномічна функція держави в період феодалізму досить відмінна від діяльності держави в період розвитку капіталізму і має зовсім інший вигляд при соціалізмі. Існують певні відмінності і в тлумаченні функцій держави в різних політичних теоріях:

- марксисти підкреслюють класові функції держави;

- представники теорії класичного лібералізму (І. Бентам, Б. Констан та інши) вважають, що держава повинна виконувати виключно функції правового регулювання відносин між громадянами і не втручатися в сферу економічних відносин;

- представники соціального лібералізму (Д. Кейнс) проголошують, що держава повинна активно втручатися в економічне життя, виконувати фіскальну та соціальну функцію, тобто виконувати соціальні програми;

- різноманітні концепції “плюралістичної демократії” (Г. Ласкі, М. Дюверже) на перший план виводять владні функції держави. Держава має виконувати роль координатора і арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції;

- неоконсервативні течії (тетчеризм, рейганізм) виступають за сильні політико-владні функції держави і проти економічних та соціальних функцій, які, на їх думку, породжують утриманську психологію та бюрократизацію суспільства. Основними функціями держави мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та духовної єдності нації, формування національно-державницької свідомості.

Таким чином, держава виконує величезну кількість різноманітних функцій, що зрештою, і визначає її центральне місце в політичній системі суспільства.

Теорії виникнення держави. Існує багато теорій, які з різних позицій аналізують причини виникнення держави. Ми розглянемо тільки деякі з них.

1. Теологічна теорія пояснює походження держави Божою волею. Вся влада від бога і монарх – це його намісник на землі. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора населення державній владі. Представники цієї теорії – ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу. Сучасна католицька церква затверджує ідею божественного походження та генезиса держави і принципів влади. Існує навіть ідеологічний напрям – клерикалізм, що ставить своєю метою посилення впливу церкви на політичне життя суспільства.

2. Патріархальна теорія – пояснює походження держави розвитком сім’ї, де абсолютна влада правителя є продовженням влади батька. Р. Філмер пояснював, що держава виникла внаслідок механічного об’єднання родів в племена, племен в держави при збереженні принципу патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.

3. Договірна теорія – вважає державу результатом договору, укладеному між суверенним правителем і людьми. На думку представників цього напрямку Г. Гроція, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо та інших, появі держави передував “природний стан”, коли люди мали “природні права” (Ж. ‑ Ж. Руссо), або коли йшла “війна всіх проти всіх” (Т. Гоббс). Закон, влада мають захищати людей, гарантувати їх природні права. Заради цього люди надають правителю та уряду відповідні повноваження, добровільно забов’язуючись підкорятись їх волі і закону.

4. Психологічна теорія – представники Л. Петражицький, Дж. Фрезер та інши. Держава – це організація, яка утворилась для керівництва суспільством з боку певних осіб. Таке керівництво є необхідним, тому що більша частина людей має психологічну потребу в підпорядкуванні, а деякі люди мають видатні особисті якості, які допомогають їм виділитися і стати лідерами.

5. Теорія насильства – походження держави пояснюється актом насильства, завоювання одним більше організованим народом менше організованих. З метою підкорення завойованих народів та користування ресурсами створюється держава як особливий апарат примусу. Таким чином, держава це результат абсолютної ворожості, яка органічно притамана людям. Представники цього напрямку – К. Каутський, Є. Дюринг.

6. Марксистська (класова).Їїзасновниками є К. Маркс, Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави це природно-історичний, об’єктивний процес, що починається в пізній стадії общинного ладу і продовжується протягом тривалого історичного періоду. Внаслідок поступового удосконалення господарства з’являється додатковий продукт, що є основою для виникнення майнового і соціального розшарування. Виникають класи пригноблених та панівна еліта. Держава це апарат насильства, за допомогою якого один клас пригноблює інши.

Отже, в поясненні виникнення держави історично склались два підходи: класовий та позакласовий. Історія демонструє, що на виникнення держави впливав цілий ряд різноманітних чинників. Серед них, безумовно, певну роль грав і класовий. Але, крім цього, це й етнічні відносини, що полегшували поділ на рабів та вільних, вплив іноземних зразків (наприклад під римським впливом з’явилось багато державних утворень, зокрема й перша держава в історії слов’ян - Карантанія) ; географічно-климатичні умови (необхідність іригаційних робіт на Ближньому Сході потребувала організації тисяч людей); наявність зовнішньої загрози тощо.

Більшість сучасних дослідників вважає, що виникнення і існування держави не є прямим результатом появи приватної власності та поділу суспільства на класи. Поєднання різних факторів приводило до появи держави, але вона неодмінно була наслідком людської діяльності. У сучасному світі з утвердженням громадянського суспільства та правової держави, держава все більше перетворюється на загальнонародний, надкласовий інститут. Його завданням є інтеграція та консолідація суспільства. Держава забезпечує реалізацію загальнонаціональних інтересів, цілісність соціальної системи.

Різновиди і типи держави. В силу історичних причин держави мають істотні відмінності за формою політичного правління та за формою терріторіального устрою. Поняття “форма держави” виникло у період Нового часу, до того поняття держави ототожнювалося з поняттям форми політчного правління. Форма державного правління – це спосіб організації та здійснення політичної влади. В залежності від характеру взаємовідносин влади і підлеглих, рівня особистих свобод громадян, прав та обов’язків державних структур традиційно виділяють авторитарні (традиційні) форми державного правління - монархію та диктатуру, і конституційні – республіку..

Монархія- форма правління, відповідно до которого вища влада в державі зосереджена в руках одноособового глави держави і передається в спадщину . В залежності від ступеню повноважень монарха, та наявності або відсутності в країні інших органів влади виділяють декілька головних різновидів монархії.

Абсолютна монархія – характеризується зосередженням всієї повноти державної влади в руках монарха. Монарх у своїй владі не обмежений конституцією, сам видає закони і укази, керує урядом, контролює правосуддя і місцеве самоврядування. (Саудівська Аравія, Катар, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія – заснована на конституційному обмеженні і регулюванні влади монарха. Законодавча функція, як правило, належить парламенту. В залежності від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія - це різновид монархії, за якої монарх зосереджує в своїх руках вищу виконавчу і судову владу, особисто формує склад уряду, яким керує одноособово або через призначеного їм прем'єр-міністра. Законодавчу владу він поділяє з парламентом, який грає консультативну функцію. На сучасний момент дуалістичні монархії існують в Кувейті, Йорданії, Бахрейні, Марокко.

Парламентська монархія - характеризується обмеженням влади монарха в усіх сферах здійснення державної влади. Монарх не може прямо впливати на склад і політику уряду. Уряд формується парламентом і підзвітний тільки парламенту. Законодавча влада здійснюється парламентом, а виконавча - урядом. Участь монарха в створенні уряду символічна. Права монарха здебільше обмежені представницькими функціями, але можуть включати в себе резервні функції на випадок політичних криз (Бельгія, Великобрітанія). В Іспанії король є головнокомандуючим. На сучасному етапі парламентська монархія притаманна таким розвинутим країнам як Великобританія, Швеція, Японія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія.

Практика державного будівництва в слаборозвинених країнах, і спроби поєднати національні історичні традиції з сучасними тенденціями демократизації суспільства призвели до появи такої форми монархії як виборна. Виборна монархія – характеризується вибором голови держави спеціальною колегією з числа місцевих монархічних правителів. Повноваження монарха нагадують парламентську монархію. Такий тип правління існує в Малайзії та Об’єднаних Арабських Еміратах.

В деяких країнах, де велику роль грає релігія, існує практика зосередження в одних руках світської і духовної влади. Такий тип держав називають теократичними монархіями .

В більшості країн світу домінують виборні форми політичного режиму, які вперше виникли в Античній Греції. Республіка- форма держави, яка заснована на демократичних засадах правління, відповідно до яких вища влада в державі належить виборним органам - парламенту, президенту; вони формують і здійснюють контроль над урядом; існують незалежне правосуддя і муніципальне самоврядування.

На сьогоднішній час існує декілька різновидів республіки, обумовлених різними взаємовідносинами між законодавчою і виконавчою владою, різноманітним розподілом функцій між президентом і парламентом.

Президентська республіка – втілює концепцію розподілу влади між різними гілками. Президент є одночасно головою держави і головою уряду. Посада прем'єр-міністра відсутня, замість нього існує посада віце-презідента. Уряд формується президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Законодавча і виконавча гілки влади формуються на основі подвійної системи виборів і чітко розділені. Ця розділеність забезпечується позапарламентським методом вибору президента і відсутністю в уряді прямої відповідальності перед парламентом. Результати парламентських виборів практично не впливають на состав, структуру та вектор діяльності уряду і його апарату. Парламент контролює законність діяльності уряду, в свою чергу діяльність парламенту і презідента контролюється верховним судом. Президент обирається або всенародно, або спеціальною колегією виборців. Він не може достроково розпустити парламент, але має право «вето» на закони, що приймає парламент. У той же час парламент має солідні повноваження по контролю за діяльністю уряду і президента ,аж до процедури «імпічменту» щодо голови держави. Він здійснює бюджетну функцію, в окремих країнах затверджує за рекомендацією президента фігури ключових міністрів. Судова гілка влади має незалежний характер і у своєї діяльності відповідає перед законом і вищит\ми судовими закладами. Вища судова влада здійснюється Верховним Судом. (США, Мексика, Бразилія, Колумбія, Іран, Філіппіни).

Парламентська республіка – форма державного правління, яка заснована на принципі верховенства парламенту в управлінні суспільством. Склад парламенту добирається на прямих парламентських перегонах. Характеризується наявністю однієї системи виборів, у результаті яких партії або коаліції, що перемогли, формують вищий законодавчий орган Парламентська більшисть вибирає премьєра і має право політичного контролю над діяльністю уряду.. Президент обирається парламентом або на всенародних виборах. Існують «м’яка» і «жорстка» парламентські республіки. За м’якої системи парламент пропонує на всенародне голосування дві кандидатури можливих президентів. За жорсткої – просто назначає його. Премьєр самостійно добирає кандидатури міністрів і формує уряд, який не підзвітний перед парламентом. Президент - тільки глава держави і здійснює номінальні, представницькі функції. Парламент здійснює законодавчу, державно-будівельну, бюджетну, і контрольну функцію, призначає прем'єра. Парламент у випадку невдоволення урядом може висловити йому вотум недовіри. Наслідком цього вотуму має бути або відставка уряду, або достроковий розпуск парламенту і нові вибори. Така форма правління характерна в європейських країнах. (Німеччина, Італія, Греція, Чехія, Словаччина). Більшість із цих країн у минулому була тоталітарними або жорсткоавторитарними, тому така форма правління своєрідна реакція захисту від диктатури.

Змішана форма – поєднує в собі ознаки і президентської, і парламентської республіки. Це виявляється в спільному формуванні уряду президентом і парламентом, а також в контролі за його діяльністю. Крім того, для змішаної республіки характерне існування двох незалежних систем виборів, як і в президентській. Презідент є достатньо незалежною і впливовою фігурою, він назначає премьєра і затверджує склад уряду. В залежності від механізма формування уряду виділяють дві форми змішаної республіки. В президентсько-парламентській республиці президент одержує значно більші повноваження, ніж у парламентській республіці. Він вибирається на прямих виборах, істотно впливає на створення уряду і призначення політиків на ключові посади. Але уряд залежить не тільки від президента, він відповідальний і перед парламентом, який дає „добро” на його формування. Важливу роль грають структура партійної системи і фактична наявність парламентської більшості. В парламентсько-президентській республиці – парламент пропонує на затвердження президента фігуру премьера, формує уряд, який не може бути відкликаний ним. Презідент має право „вето” і дострокового розпуска парламенту, але парламент може об’явити презіденту імпічмент. Урядова посада і депутатський мандат не сумісні. Уряд є колегіальним органом, а також має формальну можливість законодавчої ініціативи. Такий складний механізм правління допомагає здержувати вплив однієї з сторін на формування політичного курсу і усуває можливість узурпації влади.

Як особу форму республіки деякі дослідники виділяють радянськуформу правління. Ця форма правління нагадує парламентську, оскільки уряд формується парламентом, але ніякого балансу влади тут немає. Поділ влади навіть теоретично не визнається, йому протиставлений принцип єдності влади і народу, втілений в радах народних депутатів, що поєднують і законодавчі і виконавчі функції.

Диктатура – форма правління, що характеризується необмеженою владою особи або соціальної групи в державі, яка спирається на силу. Іноді так називають тимчасовий авторитарний політичний режим, що вводиться для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану (диктатура Піночета в Чілі). Для такої форми правління характерні відсутність поділу влади, зростання виконавчої і законодавчої влади, відсутність реальної можливості прозорих виборів. Голова держави тримає в своїх руках всі важелі управління суспільством, спираючись на міцний карально-примусовий апарат.

Форми державного устрою. Це національно-територіальна і адміністративна форма організації держави, яка залежить від способу з’єднання суб’єктів державності. Вона дає відповідь на питання про те, із яких частин складається територія країни і яке їхнє правове становище, як співвідносяться ієрархічні владні структури держави. Виділяють такі форми: унітарна, федеративна і конфедеративна.

Унітарною (Італія, Франція, Данія, Швеція, Україна й інши) називається централізована держава, до складу якої входять територіально-адміністративні одиниці, що не мають політичної та правової самостійності. Такий тип державного устрою характеризується наявністю єдиної конституції для всієї території без обмежень і вилучень, єдиних вищіх органів влади, єдиного громадянства, єдиної системи права, судової системи, грошової системи тощо. Для таких держав притамана висока степінь централізації державної влади, що зовсім не суперечить наявності ефективного місцевого самоврядування. У ряді унітарних держав деякі регіони користуються адміністративною автономією (Шотландія і Північна Ірландія у Великобританії, обласна автономія в Італії, Крим в Україні). В таких автономних одиницях можуть навіть діяти окремі закони з певних питань, але вони не можуть суперечити законам держави загалом.

Федерація- (Австралія, Австрія, Індія, Росія, США) - це спілка державних утворень, що володіють юридичною і обмеженою політичною самостійністю. Як правило, це багатонаціональні країни, в яких можуть існувати декілька історичних національних культур, одна і більше державних мов. Складають федерацію штати, кантони, землі, республіки, провінції, що є самостійними суб’єктами федерації. Вони можуть надавати населенню своє громадянство, мати свої конституції і відмінності в законодавстві. До основних ознак федерацій належать також: виключне право федерального уряду на здійснення зовнішньої політики, відсутність можливості одностороннього виходу зі спілки; відсутність права на зміну федеральної конституції, співіснування місцевої і федеральної системи суду, права, громадянства і інше; відсутність у союзного уряду права на односторонню зміну меж членів федерації; наявність двопалатного парламенту із рівним представництвом від кожного члена федерації; роздів влади і повноважень союзних держав і федерації в цілому.

Спільними для суб’єктів федерації також е: спільний політитчний центр, територія, єдині збройні сили, служба безпеки, митна і податкова система. Федеративний устрій держави домомогає подолати негативні етнічні і культурні розбіжності між різними частинами держави., усунути проблему гегемонії однієї культури над іншою, та більш повно враховувати економічні, соціальні і політичні інтереси місцевого населення.

Існують і інші - більш аморфні форми державного устрою. Конфедерація – це політичне об'єднання незалежних держав для координації якогось виду державної діяльності (військової, зовнішньополітичної тощо). Всі суб’єкти конфедерації зберігають політичний суверенітет і делегірують центральному керівному органу точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згоди всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому відсутня єдина територія, громадянство, грошова і податкова системи. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерації досить нетривкі. Як правило ,вони розвалюються після досягнення мети, або трансформуються у федерації, наприклад Швейцария (1814-1948), США (1776 - 1187), Германський союз (1815-1867). Європейський Союз також все більше отримує риси майбутнього конфедеративного об’єднання.

Існують недержавні об'єднання країн, центром яких є колишні метрополії. Навколо них групуються колишні колонії (Британська співдружність націй, Франкофония). Вони грунтуються на спільності мови, елементів культури, наявності деякого наднаціонального апарата. Переважна сфера їхній співробітництва - культура й економіка.

Теорія поділу гілок влади. Від типу держави багато в чому залежить і система влади. Співвідношення різних гілок влади викликало і викликає активне обговорення. Ще в ХУІІІ ст. Д. Локк і Ш. Монтескьє висунули теорію щодо того, що для існування і функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча і судова влада. Це створює систему «стримувань і противаг» проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею.

Носієм законодавчої влади в демократичному суспільстві є парламент – вищий, представницький державний орган.

Виконавчу владу здійснюють – президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи, урядові комісії та комітети, бюрократичні установи. Їх основними функціями є організація та здійснення внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, забезпечення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Судова влада складається з незалежних судів, підпорядкованих тільки закону. Їх існування є необхідною умовою реалізації принципу поділу влади, покликаного запобігати можливості змови або протистояння двох інших гілок влади. Головний суспільний сенс існування судових органів - це здійснення правосуддя.

Вперше така система розподілу влади була задекларована в Конституції США (1787). Принцип поділу влади зафіксований в більшості сучасних країн. Але в залежності від форми правління, типу політичного режиму, національних традицій тощо, структура та ступінь поділу влади може змінюватись. Так, виконавчу владу в залежності від форми правління може очолювати як президент, прем’єр-міністр, так і монарх. В багатьох країнах окрім цих трьох гілок влади є так звана «президентська вертикаль» (зокрема в Україні), коли у президента є повноваження на особисте призначення голів місцевих адміністрацій, через яких він здійснює додатковий вплив на суспільство. Зараз в демократичних суспільствах багато говорять про «четверту владу» - тобто засоби масової інформації. Французький соціолог Р. Арон вказує, що влада не є глобальним монолітом, вона розпорошена серед численних суб’єктів і інститутів.

Розглянемо структуру і функції кожної з гілок влади більш детально. Судовій владі відводиться роль арбітра у конфліктах між гро­мадянами та контролера за виконанням законів, діями представників дер­жавних органів. Судова влада покликана не допускати неправомірних дій держави щодо її громадян. Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й поряд­ку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві.

Виділя­ються дві основні моделі судових систем: європейських країн, що історично зазнали впливу римського права і будуються на писаних законах, та система країн загального або англо-американського права(Велика Британія, США, Канада та інші країни, правові систе­ми яких будувалися під впливом британської моделі.

Ознаки і функції судової влади.Сутність правосуддя полягає у здій­сненні функції правосуддя,яказумовлена передусім наявністю конфліктів в сус­пільстві і прагненням держави захистити від будь-яких посягань сталий правопорядок. Це роблять суди у порядку кримінального, цивільного та інших видів судочинства. Су­дові органи виконують також функціюконтролю за закон­ністю й обгрунтованістю рішень, прийнятих представниками державних органів.Основними ознаками судової влади є її винятковість, самостійність, повнота, законність,незалежність.

Судова система України бу­дується за принципами територіальності і спеціалізації, а судочинство здій­снюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Судова система діє на засадах гласності, змагальності, можливості касаційного і апеляційного оскарження, обов’язковості рішень суду.

Демократична система державного правління асоціюється насамперед з діяльністю представницько-законодавчого органу влади – парламенту. Парламент — це виборний і колегіальний вищий орган держави, що пред­ставляє інтереси громадян і, діючи від їхнього імені, ухвалює закони. Однак у різних країнах «парламенти» мають інші офіційні назви, що віддзеркалюють національну політичну традицію й лексику: законодавчі збори (асамблея), національні збори, народні збори, державні збори, вер­ховна рада, конгрес, меджліс, федеральні (союзні) збори, палата представ­ників (депутатів), бундестаг, фолькетинг, альтинг, стортинг, риксдаг, кортеси. Всі ці назви так чи інакше вказують на головні ознаки демократичної за­конодавчої влади — її представницький та колегіальний характер. Узагаль­нено, для позначення поняття «найвищий представницький і законодавчий орган держави» в науковій та політичній літературі використовують терміни «законодавче зібрання», «парламент», «легіслатура». Легіслатура якоїсь країни — це ієрархічна низка установ — від муніципальних рад, які є законодавцями в межах своєї території й компетенції, до найвищого в державі законодавчого органу — парламенту. Парламентські комітети, партійні фракції та депутатські групи теж входять до основних компонентів законодавчої структури. Серед функцій законодавчої влади зокрема, такі: представництво інтересів громадян,законотворчість, призначення на посади й формування державних органів, контроль за діяльністю виконавчої влади, надання інформації громадянам про суть питань, включених до поряд­ку денного публічної політики.

Практика законотворення представниками народу відповідає таким принципам сучасної демократії, як суверенітет народу, поділ влади на зако­нодавчу, виконавчу й судову, представницьке правління, верховенство за­кону. Вдемократичній державі саме закони, а не особиста воля можновлад­ця чи постанова якоїсь партії мають найвищу й обов'язкову силу. За допомогою законів здійснюється керівництво життям суспільства, уп­равління спільними справами та розв'язання існуючих проблем.

За тоталітарного режиму, коли державна влада є майже абсолютною, фактичним джерелом законодавства виступає олі­гархічна група («партія»). В цьому випадку закон відображає майже вик­лючно волю (або сваволю) цих правителів, і його дія спрямова­на лише в одному напрямку — від державної влади на суспільство. Для деяких видів авторитарних режимів характерна абсолютизація законо­давства — прагнення регламентувати по можливості усі, навіть найдрібніші аспекти діяльності суспільства. За таких умов право як свобода людини щось робити чи чогось не робити є похідною від закону: громадянинові дозволя­ється робити лише те, що дозволено законодавством. Правом формувати й змінювати законодавство в такому суспільстві користується, крім офіційно­го законодавчого органу, й виконавча влада. Демократія, не заперечуючи важливості існування державних законів і необхідності їх дотримання всіма членами суспільства, залишає індивіду широку свободу вибору способів і напрямів діяльності.

Законодавча влада сучасної України представлена головним чином Верховною радою. Конституція України 1996 р. частково усунула суперечності в орга­нізації державної влади, утвердивши президентсько-парламентську модель управління. Згідно поправкам до Конституції від 2006 року Україна стала переважно парламентсько- презідентською. До складу Верховної Ради входить 450 де­путатів, яких обирають безпосередньо виборці строком на 4 роки. Народним депутатом України може бути громадянин України, не молодший 21 року на день виборів, який володіє виборчим правом і постійно проживає в Україні. Повноваження Вер­ховної Ради України за їх сутністю і призначенням можна поділити на де­кілька груп. Серед них найважливішими є такі: законотворення, визначен­ня засад політики держави та програм суспільного розвитку, формування державних органів, організація адміністративно-територіального устрою країни, здійснення зовнішніх функцій держави, бюджетні та контрольні функції,призначення на посади йформування державних органів. У сфері міжнародних відносин і безпеки держави Верховна Рада має пов­новаження приймати рішення стосовно визначення основ і головних нап­рямків зовнішньої політики.До повноважень Верховної Ради належить визначення складу Кабінету Міністрів України та прийняття резо­люції про недовіру уряду, що може привести до його відставки.

Виконавча влада є найбільш видимою інституцією політичної системи суспільства, діяльність якої безпосередньо пов'язана з повсякденним жит­тям громадян. Виконавча влада не лише втілює в життя політичні рішення, а часто ще й ініціює та організовує їх ухвалення. Компетенція виконавчої влади охоплює практично усі сфери суспільного життя — економіку, науку, освіту, культуру, охорону здоров'я, соціальну сферу, національну безпеку і громадський порядок, оборону й зовнішні від­носини. Виконавча влада акумулює значні людські, матеріальні, фінансові, силові, інформаційні ресурси для розв'язання задач, що виникають, для уп­равління повсякденним життям спільноти, задоволення потреб громадян — для здійснення державної політики. З інституційної точки зору виконавча влада — це цілісний комплекс дер­жавних установ, які здійснюють владно-політичні та владно-адміністратив­ні функції на центральному (уряд) та місцевому рівнях, мають загальну, га­лузеву та локальну компетенцію. Ці установи ще називають «апаратом дер­жавного управління».

Розрізняють центральні (загальнодержавні) та місцеві органи виконавчої влади.Центральні органи — міністерства, відомства — забезпечують розроб­ку і втілення в життя загальнодержавних програм, виконання законів, наг­ляд за нижчими органами виконавчої влади. Для здійснення цих завдань мі­ністерства та центральні відомства можуть мати місцеві та/або регіональні представництва. У деяких країнах (США, більшість країн Латинської Аме­рики) кількість міністерств та інших центральних органів державної вико­навчої влади обмежена законом (найчастіше на рівні 20-25). Але в більшос­ті держав це питання вирішується залежно від безпосередніх потреб управ­ління, а часто й від політичної кон'юнктури. Місцеві органи державної виконавчої влади створюються на регіонально­му (провінції, області тощо), рідше — на проміжному (райони, департамен­ти тощо) та місцевому рівнях. Їх завданням є забезпечення виконання за­гальнодержавних програм на місцях, розв'язання безпосередніх проблем життя громад, а також нагляд за законністю рішень органів місцевого самов­рядування та регіонального самоуправління.

Улаштування виконавчої влади у різних державах має різні форми. Знач­на роль у здійсненні виконавчої влади в будь-якій державі належить уряду. Глава держави традиційно уповноважений робити кадрові призначення. Ось чому главу держави можна віднести до виконавчої гілки влади. В сучасній політичній практиці виділяють три головні моделі виконавчої влади: парламентська, президентська і змішана. За парламентської форми державного правління глава держави (мо­нарх чи президент) виконує здебільшого функцію представництва цілої на­ції, його керівництво виконавчою владою є суто номінальним. Практичне ж керування виконавчою владою тут здійснює глава уряду. До характерних ознак цієї моделі організації й управління виконавчою владою можна віднес­ти: колегіальність уряду, наявність поста прем’єр-міністру, що є ключовою політичною фігурою; термін повноважень уряду не є чітко визначеним, уряд відповідальний перед законодавчим органом, прем'єр та більшість міністрів звичайно є членами законодавчого органу; політичні рішення виробляються як безпосередньо урядом, так і в надрах партій, що у ньому представлені, а відтак вдається до­сягти згоди виконавчої та законодавчої гілок влади. Справа ж виборців оці­нити результати цієї політики й голосувати „за чи проти” відповідної партії (коаліції) на наступних виборах.

Визначальною рисою президентської моделі є поєднання в особі президента посад глави держави та керівника виконавчої влади. Члени уряду є лише «агентами» глави держа­ви, які допомагають йому у здійсненні виконавчої влади. Характерними ознаками є: глава держави одночасно є главою уряду; його обирають на загальних виборах громадяни; його повноваження мають чітко визначений термін; глава держави не може розпустити парламент; він одноосібно призначає та звільняє найвищих посадовців виконавчої влади; він особисто відповідає за власну діяльність перед конституцією та виборцями; має право законодавчої ініціативи в парламенті. У президентських державах виключена можливість суміщення посад в ор­ганах законодавчої та виконавчої влади, жодна посадова особа чи співробіт­ник дорадчого персоналу президента не може одночасно бути членом зако­нодавчого органу. Глава держави самостійно відповідає за діяльність виконавчої влади, одно­осібно ухвалює рішення у межах наданої йому компетенції. Аби уникнути загрози президентського волюнтаризму, у США, наприклад, Конгрес може відмовити у підтримці того чи іншого законопроекту президента. В країнах Латинської Америки (зокрема, Бразилії, Перу) президент буває наділений правом видавати укази, що мають силу закону, і так нав'язувати суспільству свою волю в обхід парламенту. Це може бути корисним, якщо в парламенті представлено багато різних партій і важливі рішення не можуть бути швидко ухвалені. Однак такі повноваження створюють передумови для зловживання владою, проведення рішень, диктованих різними лобістськими групами.

Типовим прикладом «змішаної» форми організації державної влади є Франція. Ознаками «змішаної» форми організації вла­ди є наступне: президент пропонує кандидатуру прем'єр-міністра, яку затверджує парламент, і формує кабінет міністрів; якщо президент і більшість у парламенті належать до однієї партії, глава держави більш-менш самостійно робить урядові призначення й керує виконавчою владою; якщо ж у парламенті домінує інша партія, ніж та, до
якої належить президент, йому залишаються лише функції формального
затвердження рішень законодавчого органу; за певних обставин президент може усувати прем'єр-міністра і весь кабі­нет. Головна перевага «змішаної» форми врядування — поєднання стабільнос­ті президентської посади і відповідальності уряду перед парламентом. Го­ловна вада — складність поділу виконавчих повноважень між президентом та прем'єр-міністром.

Система організації влади сучасної України.Система влади має наступну структуру. Формально не очолюючи систему органів виконавчої влади, Президент має змогу у разі потреби дистанціюватися від дій уряду та державної адміністрації, залишив­ши за собою роль «арбітра». Президент України має широкі повноваження в різних сферах державної діяльності, і зокрема у виконавчій владі. Слід особливо підкреслити повноваження Президента на одноосібне звільнення прем'єр-міністра і фактично одноосібне - міністрів, визначаль­ний вплив на рішення уряду, право вносити на розгляд парламенту власні законопроекти як позачергові. Ці повноваження роблять Президента Укра­їни фактичним керівником виконавчої влади.

Президент України має власну адміністрацію, що керує консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами й службами. До складу Адміністрації Президента України входять: її глава та його зас­тупники, помічники, радники, консультанти й референти Президента Ук­раїни, постійні представники Президента України у Верховній Раді, в Кабі­неті Міністрів та Конституційному суді; головні управління (з організацій­ної і кадрової роботи та взаємодії з регіонами, з контролю за виконанням ак­тів Президента України, з аналізу та прогнозування внутрішньополітичних питань, з аналізу економічних та соціальних питань, з питань зовнішньопо­літичної діяльності, державно-правових питань); управління (з питань за­безпечення зв'язків з Верховною Радою України, з гуманітарних питань, до­кументального забезпечення та інформатизації, управління справами), які підрозділяються на відділи та сектори; Канцелярія Президента України, прес-служба, служба протоколу, відділи державних нагород, громадянства, помилування, звернень і прийому громадян. При Президентові іс­нує також ряд комісій і спеціальних рад. Конституцією передбачено існування спеціального органу при Президен­тові — Ради національної безпеки і оборони України. РНБОУ поряд з підконтрольними і підпорядкованими Президентові Міністерством закордонних справ, Міністерством оборони, Службою безпеки України є фактором зміцнення позиції Президента як зовнішньополітичного лідера держави. У багатьох випадках Адміністрація Президента перебирає на себе ухвалення урядових (політичних) рішень. Взаємини між президентськими структурами та Кабінетом Міністрів (урядом) України досить складні, бо Адміністрація Президента України від початку свого іс­нування прагнула зробити виконавчу владу однією з функцій «президент­ської влади», зробити її залежною від Президента, тоді як за Конституцією Кабмін є вищим органом у системі органів виконавчої влади України.Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвіт­ний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Кон­ституції.

До складу Кабінету Міністрів України входять прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністра України призначає Президент України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Членів Кабінету Міністрів України призначає Президент України за поданням прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Мініс­трів, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої Вер­ховною Радою України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та інші цен­тральні органи — відомства, служби, головні управління, агентства, комісії тощо. Центральні органи виконавчої влади побудовані за галузево-функціо­нальним принципом, а керівництво ними здійснюється за принципом єди­ноначальності. Існує понад 20 державних комі­тетів України та державних органів влади, статус яких прирівнюється до дер­жавного комітету України, а саме: Вища атестаційна комісія, Головне конт­рольно-ревізійне управління, Державне казначейство, Державний комітет ар­хівів, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Дер­жавний комітет зв'язку та інформатизації, Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, Державний комітет лісового госпо­дарства, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Держав­ний комітет промислової політики, Державний комітет стандартизації, мет­рології та сертифікації, Державний комітет статистики, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державний комітет з енергозбережен­ня, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет по зе­мельних ресурсах, Державний комітет у справах ветеранів, Державний комі­тет у справах релігій, Національне космічне агентство, Пенсійний фонд.

Існують також центральні органи виконавчої влади зі спеціальним стату­сом,які здійснюють виконавчі, контрольні, наглядові, координаційні та дозвільні функції. До таких органів, зокрема, належать: Антимонопольний комітет України, Державна митна служба, Державна податкова адміністра­ція, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підпри­ємництва, Національна комісія регулювання електроенергетики України, Служба безпеки України, Фонд державного майна України, Центральна ви­борча комісія та інші. Якщо до перелічених основних відомств додати агентства, інспекції, ко­місії, комітети, бюро, департаменти, ради, служби, управління і фонди, що виконують функції центральних органів виконавчої влади, то загальна кіль­кість центральних органів виконавчої влади станом на вересень 2000 року перевищить дев'яносто.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здій­снюють обласні і районні, Київська та Севастопольська місцеві державніад­міністрації,які утворюються і звітують за територіальним принципом, а функціонують здебільшого за галузевим. Місцеві держадміністрації відповідальні перед Президентом і урядом, під­звітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Зараз в умовах передбаченої політичної реформи система влади України переживає процес трансформації.

Поняття соціальної держави. Сучасна держава в процесі еволюції набула нові характеристики: демократизм, соціальний захист і правова сутність. Особливо важливою зараз вважається так звана соціальна держава. Вона зосереджується на проведенні активної соціальної політики, що сприяє зм'якшенню і попередженню соціальних конфліктів. Історичний досвід показує, що створення соціальної держави базується на цілеспрямованій державній політиці, системі реформ яка зв’язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкових відносин, громадянського суспільства, правової держави. До найважливіших принципів соціальної держави відноситься солідарність та субсидарність. Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об’єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і перспективних. Принцип субсидарності виявляється в тому, що вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Соціальна держава в кожній країні формується виходячи з специфіки національних, історичних, соціально-політичних та традицій співіснування в межах конкретного суспільства.

Поняття правової держави. Ідея правової держави вперше сформульована в працях И. Канта, пізніше Д.Локка, Ш. Монтесктье, П.И. Новгородцева, М.Я. Острогорського. Правова держава це найбільше досягнення цивілізації. Воно є правовою формою здійснення державного суверенітету народу. Воно базується на поділі і взаємному балансі влади, строго установлених межах влади, політичному плюралізмі, конституційному контролі і широкому місцевому самоврядуванні. Одним з головних ознак є вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь якої диктатури. Крім цього, передбачається високий рівень розвитку громадянських структур, контроль за державною владою з боку громадського суспільства тощо. Тим самим, забезпечується верховенство права і закону, максимальна гарантія прав і свобод громадян, рівність усіх перед законом і судом, взаємна відповідальність громадян і держави, судовий і інший захист.

Всі політичні процеси відбуваються привселюдно. Владні повноваження знаходяться у держави і її органів, а організація і функціонування самої влади будуються на правових основах. Тобто правова держава– тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й державДля перетворення України у правову соціальну державу потрібнодосягнення такого стана суспільства, коли додержуватися закону вигідніше, чим його порушувати, що припускає високий рівень правової культури населення, правову письменність. Важливим аспектом єдецентралізація управління розмежування функцій центральних структур влади й органи місцевого самоврядування, розширення компетенції останніх.

ЛЕКЦІЯ: ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО.

Неодмінною умовою становлення демократичних держав було формування націй, розвиток сучасної соціальної структури суспільства і системи суспільних інститутів, що вкупі утворюють громадянське суспільство. Людська діяльність не обмежується тільки соціальною та політичною сферами, насамперед, це повсякденне життя у родині, серед друзів, виробничого колективу тощо, де реалізуються інтереси особистості. Сфера недержавних (політичних) відносин і діяльності соціальних інститутів – це суть громадянського суспільства. Таким чином, ми бачимо дві його составні частини – перша містить в собі індивідуальну і колективну діяльність людини, спрямованої на задоволення своїх потреб; друга міститься в існуванні громадських організацій і суспільних інститутів, які повинні виражати і захищати цю діяльність.

Еволюція теорії громадянського суспільства. Історично ідея «громадянського суспільства» походить з античних часів. У працях Аристотеля і Цицерона знаходимо уявлення про нього, як про сукупність громадян, які проживають у граді або полісі. Це поняття відбивало перехід від поняття „civitas” – місто, до поняття „civilitas” – управління, громадянство, цивільність. Тобто таке розуміння фактично ототожнювало державу і громадянське суспільство. В Середні віка в працях Н. Макіавеллі громадянське суспільство активно протиставляється державним структурам, бо вони прагнули підім`яти під себе життя суспільства. В середні віка поняття «громадянське суспільство» вирізняється крайньою неоднозначністю і різноманітністю тлумачень.

В Новий час Дж. Локк в „Двух трактатах про державне правління” розглядав громадянське суспільство як форму державності, що володіє тільки тим соціально-економічним і духовним змістом, який затверджений суспільним договіром. Інтереси особистості у нього вище за інтереси суспільства. Держава повинна охороняти і свободи особистості і інтереси суспільства. В середині ХУІІ ст. Т.Гоббс в своїх працях „Про громадянина” і „Левіафан” вперше сформулював думку про громадянське суспільство, як особливий культурний стан суспільства. Громадянське суспільство – це «союз індивідуальностей», у якому його члени набувають високих людських якостей. Ж.-Ж. Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т.Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Громадянський стан є природним станом людства і виник раніше держави, тому верховна влада в державі повинна належати народу. Для всіх мислителів цього часу притамана одна думка - громадянське суспільство повинно стояти вище за державу.

Г.Гегель розглядав громадянське суспільство як сукупність індивидів, які конкурують і співпрацюють друг с другом. Воно започатковане на приватній власності, є соціально неоднорідним і тому, для стримування людських вад потрібна держава. Громадянське суспільство по своєму значенню стоїть між сім`єю і державою - формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав. Зовсім з інших позицій розглядав це явище К. Маркс, який вбачав у ньому сукупність відносин у сфері праці, виробництва та обміну. Змістом громадянського суспільства є приватне життя членів родини, соціальних станів, класів, яке залежить від рівня матеріального розвитку. Для нього це сінонім поняття „буржуазне суспільство”. При єкономічній рівності соціальних класів на місце держави приходить місцеве самоврядування, тому протиставлення „держава – громадянське суспільство” втрачає сенс. У А.Токвіля громадянське суспільство – це позадержавна сфера соціуму.

Немає одностайності в тлумаченні громадянського суспільства і серед сучасних дослідників. Більшість авторів поділяють погляд на громадянське суспільство як сферу недержавних, неполітичних відносин, щоправда кожен з них по-різному розуміє форми його актуалізації.

Різноманітність поглядів на громадянське суспільство є результатом різного історичного досвіду, різних культурних традицій, в яких відбувалося становлення громадянського суспільства, а також незавершенність і продовження процесів його формування в глобальному масштабі.

Наведені погляди на громадянське суспільство укорінені переважно в трьох культурно-історичних традиціях: італійській, німецькі та англо-американській. Перша з них складалася в добу Відродження в італійських містах-республіках і вирізнялася цінностями гуманістичного індивідуалізму, зорієнтованими на духовну культуру, вільнодумство, мир і особисту безпеку громадян. Друга традиція окреслилася в добу Реформації в німецьких протестантських містах і громадах, які сповідували цінності колективного, асоціативного життя, братерства, рівності, справедливості. Для третьої традиції, що сформувалась у промислових центрах в новоєвропейський час, був притаманний економічний індивідуалізм, заснований на приватній власності та економічній свободі, модернізації і саморегуляції суспільства.

Усі ці культурно-історичні традиції відлилися згодом у три концептуальні підходи до розуміння природи і проблеми формування громадянського суспільства: індивідуально-особистісний, корпоративно-груповий, індивідуально-груповий.

Наукова розробка концепції громадянського суспільства почала формуватися на зорі Нового часу. Потім, з другої половини ХІХЇ ст. про неї майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на «ключове слово інтелектуальних дискусій», виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий зміст.

Поняття громадянського суспільствва. За кілька сот років своєї історії вислів став полісемантичним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Тому перед дослідниками постали завдання: 1) точніше окреслити нормативний зміст поняття «громадянське суспільство», визначити, що воно являє собою як ідеальний тип; 2) визначити його «межі», відокремивши від інших суспільних феноменів; 3) вивчити моделі громадянського суспільства через з`ясування його спільних і відмінних рис в різних країнах.

Виконанню цих завдань сприяє періодизація ідеї і практики громадянського суспільства, прийнятим варіантом якої можна вважати три стадії розвитку, виділені професором Каліфорнійського університету Дж. Александером і умовно названі ним «громадянським суспільством – І, - ІІ, - ІІІ».

«Громадянське суспільство - І» (як соціальний феномен і як теоретична концепція) охоплює період від кінця ХУІІ до першої половини ХІХ ст. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж.Локк, А.Фергюссон, Ш.Монтеск`є, І.Кант, Ф.Гегель, А. де Токвіль.

Застосувавши термін „societalis civilitas” (цивільне суспільство), ці мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства і держави, їх трактування як певного типу антиномії, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов`язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну).

Отже, „Громадське суспільство – І” на практиці було молодим буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, підкорялося закону, формувало громадську думку. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювання ними спілки та об`єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації.

По мірі наростання класових антагонізмів і загострення класової боротьби, теорія громадянського суспільства втрачала першоначальний зміст. Наступав період „Громадянського суспільства – ІІ”, який тривав від середини ХІХ до другої половини ХХ ст. Як елемент суспільної системи, і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя, громадянське суспільство значною мірою зберігається в країнах так званого «другого ешелону» цивілізації. Але в багатьох країнах, де раніше була впроваджена теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його якісні параметри.

На практиці це виявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв`язання конфліктів, загалом – у «нецивілізованому» поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б «олігархами». Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, у тому числі й одна з найрадикальніших – марксизм. К.Маркс і Ф.Енгельс та їхні послідовники оголошують громадянське суспільство формою класових відносин, і воно має загинути разом з капіталістичним способом виробництва.

На період „Громадянського суспільства – ІІ” припадає найвищий розквіт громадянського життя в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в тій частині Україні, яка належала Австрійської імперії. Остання саме тоді стала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу, у тому складі населенню Галичини.

«Громадянське суспільство - ІІІ» як концепція відродилась у другій половині ХХ ст. Насамперед, як знаряддя критики «соціалістичного авторитаризму» в центрально-східноєвропейських країнах. Одним із найвідоміших дослідників цього періоду є відомий німецький філософ і соціолог Ю.Габермас. Його теорії соціальної комунікації та «публічної сфери» («сфери відкритості») справили істотний вплив на подальшу інтерпретацію поняття. За допомогою цієї раніше забутої концепції спочатку було розроблено нову «стратегію трансформування диктаторських режимів», а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі. Проте вплив концепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід до ринкових відносин й демократії.

Історично громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні регіони і континенти.

Структура громадянського суспільства. Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка, як уже зазначалося, наближається до соціетальної сфери життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному суспільстві. Однак суспільства різняться за розмірами цієї сфери (вона може, як за тоталітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльності) та за її якістю: рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей.

Громадянське суспільство має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури.

До соціально-політичної сфери громадянського суспільства відносяться: добровільні громадські організації та громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, доки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; недержавні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; незалежні профсоюзи; органи місцевого самоврядування та народного контролю.

Економічною засадою громадянського суспільства є різноманіття форм власності. Якщо немає єкономічної свободи окремого індивіда, не може бути свободного політичного вибору. Для всіх форм демократичних держав притамані ринкові відносини свободної конкуренції, незайманість принципу приватної власності, обмеження державного впливу на приватний економічний сектор. Структурними елементами виступають недержавні економічні одиниці: акціонерні та приватні підприємства; арендні та різного роду колективні об’єднання, самодіяльні та корпоративні суспільні організації, які створюються на добровільній основі.

До духовної сфери існування громадянського суспільства можно віднести особисті політичні свободи і механізми їх здійснення; самодіяльні громадські, культурологічні, наукові тощо організації, фонди та центри; незалежні творчі центри.

Істотні принципи громадянського суспільства. Охарактеризована вище підсистема суспільства може називатись громадським суспільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна мережа добровільних асоціацій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності. Тобто громадянське суспільство – це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

1. суб`єктами взаємодії в громадському суспільстві є вільні та рівні перед законом індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати малі й великі справи в суспільстві;

2. їм не чужді суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи, на захист природних та зщаконних прав людини;

3. індивідуалізм та конкурентність у їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю йти на компроміси, з поміркованістю і толерантністю.

4. модель соціальної поведінки оріентована на придбання вигоди та врахування соціальних наслідків своїх дій.

5. відстаюються демократичні суспільні механізми управління, які гарантують рівність можливостей при наявності соціальної нерівності.

Соціальні відносини будуються на принципі солідарності і конкурентності. Вони є продуктом буржуазних реформ, які допомогли пригнобленним підданим стати свободними громадянами.

Таким чином, можна дати таке визначення громадянського суспільства:громадянське (цивільне) суспільство – це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів, груп і соціальних інститутів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадські цінності.

Функції громадянського суспільства. Функції є втіленням основних напрямків діяльності інститутів громадянського суспільства.

Громадянське суспільство є засобом самоврядування ї самовиразу індивідів, їх самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об`єднання розв`язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв`язувати.

Інститути громадського суспільства регулюють взаємовідносини елементів соцальної структури ї виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» - ті невід`ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

Інститути громадського суспільства є компенсаторами і регуляторами, що систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку б мали руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

Інститути громадянського суспільства виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії, та як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо відсутній бодай один з найголовніших йогоатрибутів, до яких слід віднести:

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

наявність незалежних від держави, добровільних асоціацій, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

зорієнтованість на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Суспільства, в яких визнання різноманітності групових інтересів поєднується із захистом індивідуальних прав особистості, функціонують як громадянські суспільства. В рамках таких суспільств люди об`єднаються в асоціації та виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні і вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Отже, громадянське суспільство формує плюралістичний тип співіснування, організації і захисту групових інтересів та їхніх стосунків із державою.

У громадянському суспільстві домінуючими в публічній сфері є суспільні, громадські інтереси. З усвідомлення альтернативності шляхів їх захисту народжуються демократичні багатопартійні системи. Громадське суспільство розглядається як підстава і опора демократії, а демократія з її складовою – багатопартійною системою – як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень.

Таким чином, громадянське суспільство – це, з одного боку, - об`єктивно існуюча суспільна реальність, а з іншого боку, - це теоретична абстракція, «ідеальний тип», за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмислити суспільну цінність системи.

Моделі громадянського суспільства. Виділено кілька моделей громадянського суспільства, в яких враховано переважання тих чи інших функцій у життєдіяльності громадянських суспільств. Вони також властиві певним етапам його еволюції, або певним країнам. Варіантом такого «моделювання» стало виділення Н.Розенблюмом таких різновидів громадянського суспільства як «демократичне», «посередницьке», «виборче громадянське суспільство».

«Демократичне громадянське суспільство» вирізняється насамперед тим, що його суб`єкти роблять наголос на політичній участі та потенційній опозиційності громадських об`єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадських об`єднань тут є «прищеплення громадянам почуття політичної дієспроможності, здатності до розгляду політичних питань, а також схильності розглядати їх в ім`я загального добра. Задля цього, вони повинні внутрішньо бути ліберально-демократичними «міні-республіками», орієнтованими на публічні арени обговорення і здійснення політики».

«Посередницьке громадянське суспільство» розглядається як агент формування таких чеснот, як вихованість, «соціабельність», здатність до солідарного розв`язання проблем. Воно націлює громадян на соціальні зв`язки, принципи громадянськості, відкритості, товариськості і відповідальності – якості, що забезпечують цілісність плюралістичної ліберальної демократії. У посередницькому громадянському суспільстві «від вторинних асоціацій не очікують формування політичних достоїнств та й соціальне співробітництво зовсім не обов`язково має трансформуватися у політичне представництво».

«Виборче громадянське суспільство» докладає зусилля до підвищення економічної ефективності і загального добробуту. Це поки що нова тенденція в розумінні цієї функцій, але саме вона, найбільше відповідає умовам сучасності.

Чим розвинутішим є громадянське суспільство, тим легше громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами, або окремими особами. Відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації, набуття державою ознак правової держави. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу.

Органи місцевого самоврядування у системі демократичного правління. Місцеве самоврядування є тією сферою публічної діяльності, у якій може взяти участь кожен громадянин. Провідним принципом самоврядування є організаційне і функціональне відокремлення його органів від структур державної влади: взаємовідносини між ними регулюються лише законом. У цьому сенсі воно є проміжною ланкою, важливим каналом взаємозв`язку між державою і громадянським суспільством, належачи радше до другого, ніж до першої.

Демократичний устрій базується на створенні такої системи влади й управління, за якої громадяни мають усі можливості для реалізації своїх прав і свобод. Держава і громадянське суспільство здатні забезпечити такі умови, якщо їхні інститути однаково сильні і врівноважені один одним. При цьому важливо з`ясувати, чи робить держава кроки назустріч своїм громадянам для того, щоб полегшити своє становище.

Є чимало питань, які об`єктивно можуть бути ефективно вирішені лише на державному рівні із залученням централізованих засобів і ресурсів. Ці питання становлять зміст так званої виняткової компетенції держави: забезпечення територіальної цілісності і незалежності держави; створення єдиної правової бази; розробка і впровадження зовнішньої державної політики; конституційне визначення та гарантії основних прав і свобод громадян; прийняття і реалізація державних програм (в області науки, культури, освіти, охорони здоров`я, соціального захисту, правопорядку і безпеки). Ці питання визначаються Конституцією держави.

Водночас реалізація багатьох завдань, пов`язаних із забезпеченням належного життєвого рівня громадян, соціокультурного розвитку окремих поселень та регіонів здійснюється не в державі загалом, а в конкретних місцях компактного проживання громадян – великих і малих містах, невеликих поселеннях, які ми називаємо місцевими громадами. І саме тут повинні бути створені умови для реалізації гарантованих державою прав і свобод, забезпечена можливість упорядкованого проживання. Щодня тут необхідно дбати про безпеку людей, надавати медичну допомогу, забезпечувати можливість одержання освіти, створювати робочі місця, надавати транспортні, торгові, побутові і комунальні послуги. Все це має бути компетенцією самоврядних територіальних формувань держави, функцією її адміністративно-територіальних одиниць.

Під самоврядуванням розуміють гарантоване право і реальну спроможність місцевих територіальних співтовариств самостійно, незалежно й ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах визначених законом повноважень і ресурсів. Європейська хартія місцевого самоврядування визначає це поняття так:

«1. Під місцевим самоврядування розуміється право і реальна спроможність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Це право здійснюється радами або зборами, що складаються з членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування. Ради або збори можуть мати у своєму розпорядженні підзвітні їм виконавчі органи. Це положення не виключає звернення до зборів громадян, референдуму або будь-якій іншій формі прямої участі громадян там, де це припускається законом» (ст.3).

Європейською хартією місцевого самоврядування встановлено також, що «принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у Конституції країни» (ст.2).

Стосунки між державними та місцевими органами, які складаються у процесі здійснення ними своїх повноважень, є визначальними при аналізі систем (моделей) місцевого врядування. Найбільш відомі дві класичні моделі взаємодії центральних і місцевих органів врядування: «модель партнерства» і «агентська модель».

«Модель партнерства» розвивалась переважно в тих країнах, де політична система формувалася «знизу до гори», шляхом поступового поєднання повноважень місцевих громад і центральних органів влади. Сама назва свідчить про рівноправні відносини, спрямовані на досягнення спільних цілей.

«Агентська модель» передбачає такі відносини місцевих органів («агента») з центральними органами («принципалом»), за яких головною є роль центру, а місцеві органи – лише інструмент здійснення політичного курсу та засіб виконання адміністративних функцій на місцях.

Деякі дослідники наголошують на необхідності пошуку «золотої середини», якою вони вважають модель «взаємної залежності». Відносини між центральною та місцевою владами будуються в цьому випадку на засадах компромісу й обміну інформацією. Місцеві спільноти залежать від підтримки центру (законодавчої, фінансової тощо), а центральний уряд залежить від ефективної діяльності місцевих органів на місцях. Відносини тут більш рівноправні, ніж в агентській моделі, та більш розвинені і динамічні, ніж у моделі партнерства.

Кожна модель передбачає певну ступінь автономності місцевих органів управління. Під місцевою автономією розуміють право органів влади діяти на власний розсуд (самоуправління) і так само на власний розсуд коригувати дії, використовуючи отриману інформацію про їх результати (самоконтроль).

Отже, автономія складається із самоуправління і самоконтролю. Розрізняють політичну і місцеву автономію. Політичну автономію оцінюють за досягнутими результатами: місцеві органи управління повинні забезпечувати виконання політики, яка відповідає вимогам населення. Для цього необхідні адміністративні та фінансові ресурси, велика частина яких – професійно діючий персонал, владні повноваження, фінансове забезпечення – перебувають під контролем держави.

Місцева автономія, окрім її визнання центральним урядом, також отримує з центру низку повноважень та фінансових ресурсів, яких, як вважають, завжди не вистачає.

Щоб зрозуміти, як функціонують місцеві уряди в різних країнах необхідно розглянути дві базові моделі, які загалом відповідають діючим правовим системам: англосаксонську та континентальну. Класифікаційними ознаками є принципи, на яких вибудовується система стосунків між органами місцевої влади та центральним урядом та відмінності в системах управління відповідно до типу права.

Англосаксонська система місцевого самоврядування притаманна англомовним країнам (Велика Британія, США та ін.). Цієї моделі притаманні:

- значна автономія органів місцевого самоврядування стосовно держави;

- відсутність прямого підпорядкування центрові органів територіального (субнаціонального ) рівня;

- відсутність уповноважених представників центральної влади на місцях, які б опікали органи місцевого самоврядування;

- здійснення контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування переважно непрямим шляхом (через центральні міністерства) та через суд;

- виборність ряду посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою;

- функціонування органів місцевого самоврядування в межах закріпленої в законі компетенції.

Континентальна (французька) модель місцевого врядування отримала свою назву через поширеність у країнах континентальної Європи й у французькомовному світі, а також у деяких країнах Латинської Америки та Близького Сходу. Вона характеризується:

- значно вищим ступенем централізації у порівнянні з англосаксонською моделлю та наявністю вертикальної (ієрархічної) підпорядкованості;

- поєднання місцевого самоврядування і прямого державного управління на місцях і функціонування на одому й тому ж територіальному рівні органів місцевого самоврядування, обраних територіальною громадою, та уповноважених осіб, призначених центральною владою. Останні здійснюють адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування.

В обох моделях діє основний демократичний принцип – виборність представницького органу місцевого самоврядування.

Крім систем англо-американського та континентального типів, у Європі існує багато змішаних систем самоврядування (наприклад, в Австрії, Німеччині), діють гібридні моделі міського самоврядування. Усі вони відповідають базовим принципам Європейської хартії місцевого самоврядування, яка проголошує:

- адекватність системи самоврядування цілям, що стоять перед містом (місія міста), і завданням, які розв`язуються місцевою громадою;

- право міської громади визначати структуру органів місцевої влади, встановлювати регламент, правила і процедури;

- особливий статус службовців міської виконавчої влади, відмінний від статусу державного службовця.

Більшість посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи, відмовившись від жорстко централізованої моделі місцевої влади, сприйняли континентальну модель місцевого врядування, яка більше наближена до правових систем цих країн.

Система місцевого самоврядування традиційно складається з двох частин: представницького органу, обраного населенням (рада, асамблея, зібрання тощо), та виконавчого (мер, голова, бургомістр, функціонально організовані департаменти та відділи). Крім того, до неї можуть входити інші самоврядні одиниці (наприклад, територіальні органи самоорганізації населення тощо).

Важливою складовою будь-якої системи самоврядування є самовизначення громади й надання повноважень пересічним громадянам для того, щоб вони мали змогу відігравати вирішальну роль у процесі прийняття рішень на місцевому рівні. Саме в цьому полягає головна мета місцевої демократії: залучити громаду до формування політики. Місцеве самоврядування – це «тренувальний майданчик» демократії, на якому громадяни дізнаються, як керувати процесами місцевого розвитку та демократичними процесами загалом. Надання можливості громадянам брати участь у виробленні та здійсненні політики робить демократичну систему легітимною та ефективною.

Механізм самоврядування. Існують різні форми залучення громадян до демократичних процедур. Найпоширеніші з них – прямі (плебісцитарні) форми волевиявлення на референдумі, що дозволяють громадськості вирішувати важливі проблеми у сфері публічної політики. Вони особливо ефективні на рівні місцевого врядування, оскільки рівень обізнаності громадян щодо проблем, які потрібно розв`язувати, у цьому випадку значно вищий.

Демократизація управління на місцевому рівні можлива шляхом застосування наступних трьох видів прямого волевиявлення: місцева ініціатива, місцевий референдум, відкликання посадової особи, радників (депутатів).

Крім того, участь громадян у місцевих справах може забезпечуватися шляхом організації громадських обговорень, залучення до роботи в дорадчих консультативних комітетах, тимчасових групах тощо.

Демократичне правління передбачає значну міру децентралізації влади та наявність місцевого самоврядування. Саме за таких умов кожен громадянин має змогу брати участь у вирішенні питань, що стосуються його безпосередньо, бути учасником демократичного процесу. Звідси, можемо зробити висновок, що місцеве самоврядування є одним з важливих елементів в структурі громадянського суспільства.

Таким чином, можна зробити висновки з вищенаведеного:

Концепція громадянського суспільства сформувалася на зорі нового часу, як усвідомлення переходу суспільства до цивілізованого стану, до встановлення між членами суспільства тісних соціальних зв`язків, які забезпечували його силу і стійкість.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовпливи громадянського суспільства й держави – цих двох підсистем єдиної суспільної системи – є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.

Громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, які не опосередковані державою. В ньому вільно розвивається асоціативне громадське життя, діють приватні установи, організації та ЗМІ, виникають найрізноманітніші громадські рухи й ініціативи.

Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави, і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу.

За роки незалежності вУкраїні склалась мережа громадських інститутів, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участі у вирішенні громадських справ. Внаслідок утвердження інституту приватної власності були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльності. З`явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух, спрямований на виправлення ситуації.

Разом з тим, громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою влади. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), у судово0правовій системі. Покладання на «зв`язки» при захисті особистих інтересів та на «керівництво» при розв`язанні суспільних проблем, так само, як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадськості в Україні залишається недостатньо розвиненою.

Заважають невикоренені у масовій свідомості стереотипи тоталітарного минулого, у тому числі й персоналістські орієнтації більшої частини людей; їх сподівання на те, що порятунок прийде від «сильного лідера» і, як наслідок, - вичікувальна позиція замість громадянської активності. Загалом можна сказати, що структурні зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні і суспільні інтереси та бути опорою демократії.

Потрібні зусилля як широкого колу населення, так і національної еліти, спрямовані на зміцнення інститутів і формування культури громадянського суспільства.

ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ.

Політичне життя суспільства – одна з найширших категорій політології і часто використовується для позначення всієї сфери політичного і її компонентів. У різних епохах, в різних країнах в залежності від рівня розвитку формації, від типу політичного режиму, зміст і якість політичного життя значно різнилася. Від рівня розвитку демократії і гуманізації людських відносин залежить зростання ролі і значення політичного життя .

Як більш конкретне визначення політичного життя можна запропонувати наступне:

Політичне життя – це одна з основних сфер суспільного життя, що пов’язана з діяльністю і відносинами індивідів і соціальних спільнот, а також політичних інститутів з приводу виявлення інтересів соціальних суб’єктів, а також боротьба за їх реалізацію через посередництво політичної влади у процесі політичного розвитку.

Дуже часто політичне життя ототожнюється з політичною участю громадян у процесах формування політичних інститутів. Політична діяльність може бути активною і пасивною. Якщо вона проходитьу рамках законів та суспільних норм вона називається конвенціональною, а якщо діяльність не сприймається більшостю суспільства вона носить неконвенціональний характер. В окремий вид уособлюється політичний тероризм. До методів політичного тероризму відносяться вбивства політиків та держпосадовців, шантаж, викрадення та інше. Участь у терористичних угруповуваннях – це спосіб самореалізації частини молоді, самооцінки якої завищені і не відповідають дійсності. Члени терористичних угруповань – це, як правило, люди з маргінальних верств, невдахи, не придатні до індивідуальної самореалізації егоісти і романтики, які шукають „правду”.

Політичне життя існує в різноманітних формах і проявах, а саме: у вигляді політичних процесів, політичної діяльності, політичних конфліктів і криз, боротьби соціальних груп за реалізацію ідеалів, норм, цінностей. Політичне життя тісно пов’язане з різними проявами політичної діяльності.

Політична діяльність – це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність суб’єктів, яка прямо чи опосередковано відображує інтереси великих соціальних груп. Ця діяльність відбувається або в межах існуючих відносин з владою, або всупереч ним, регулюється правовими нормами, або статусними ролями. У широкому сенсі політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів та інших спільнот для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні політична діяльність - це методи і засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії ним.

Політична діяльність має теоретичний та практичний аспекти. Теоретична політична діяльність виражається в пізнавальній, прогностичній та ціннісно-орієнтовній формах. А практична стосується безпосереднього вироблення і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави, різних форм участі в політичному житті тощо. Основні її форми - це ухвалення політичних рішень, вибори, референдуми, демонстрації, політичні мітинги тощо. Умовою і формою політичної діяльності є політичні відносини.

Політична діяльність завжди націлена на збереженяя або руйнацію існуючого типу влади. Вона може існувати у вигляді революцій і контрреволюцій, реформ і контреформ. Реформи – це підпорядковані певній меті зміни у суспільно-політичній і єкономічній сфері. Вони переслідують мету збереження основних рис влади і можуть носити еволюційний вигляд втілення у життя. Революції – це швидкий стрибок, руйнація основних засад політичного режиму і створення нового політичного ладу, Діючими особами революцій можуть бути класи, соціальні верстви, особистості. Діяльність любого політичного суб’єкту є багатомірним процесом і по суті її можно назвати постійним процесом трансформації.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь – залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої, вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Мотивами політичної участі є підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства, прагнення до соціального єднання, а також честолюбство, кар’єра тощо. Розрізняють: індивідуальний і колективний, добровільний і примусовий, активний і пасивний тощо типи політичної участі.

Політичне життя суспільства характеризується також багатоманіттям політичних процесів, які розкривають спрямованість політичної діяльності соціальних суб’єктів. Крім цього, до його компонентів можна віднести політичні конфлікти – які відображують наявність несумісних інтересів та завдань соціальних суб’єктів, політичні кризи – що характеризують порушення політичної стабільності в системі.

Головним об’єктом політичного життя суспільства є політична влада. В лекції присвяченій проблемам політичної влади ми вже розглянули її соціальну сутність та природу. Нагадаємо, що саме проблема захвату, утримання та використання політичної влади лежить в основі політичних відносин, що в свою чергу є головними елементом і виразом політичного життя суспільства.

Важливим завданням політичної діяльності є забезпечення або порушення стабільності суспільно-політичного життя.

Політична стабільність – стан динамічної рівноваги політичних сил. Вона досягається завдяки інтеграції всіх соціальних сил суспільства на основі якихось спільних для суспільства цінностей, завдань, універсальній правовій системі тощо. Серед засобів досягнення політичної стабільності виділяються утворення позитивної інтегративної ідеї розвитку (наприклад побудова «світлого майбутнього»), своєчасне вирішення соціально-економічних проблем окремих соціальних груп та регіональних утворень, розв’язання національних, релігійних та культурних проблем, встановлення мораторію на політичні страйки тощо. Загалом політична стабільність забезпечується коли і політична влади, і опозиція має настрій на конструктивний консенсус та компроміс, коли влада зацікавлена в подальшій легітимізації свого становища раціонально-правовим шляхом.

Політичне життя суспільства часто проявляється в конкретних формах політичної активності громадян, особливо в публічній формі. Для захисту певних інтересів чи цінностей, для відстоювання певних політичних вимог чи ідеалів, на підтримку, чи скасування тих чи інших реалій політичного життя індивіди проводять колективні акції – демонстрації, мітинги, маніфестації. Не дивлячись на певні організаційні розбіжності, ці форми політичної активності об’єднує одне – це колективна активність, що в відкритій формі висловлює інтереси певних соціальних спільнот.

Особливою формою політичної участі індивідів є вибори, за допомогою яких формуються органи влади. Типологія і призначення виборів вже були розглянуті в одній з тем курсу. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, активною індивідуальною і груповою боротьбою, відображають характер суспільства і його потреби. Цікавою є участь громадян в виборчих кампаніях. Вона може приймати різні форми і багато в чому залежить від політичної культури і поведінки особи. Типології виборчої участі можуть бути різноманітними. Наприклад, за родом діяльності ми можемо виділити: претендентів на політичну посаду, агітаторів, лекторів, координаторів різних рівнів, і водночас всі вони, так само як і особи безпосередньо не зайняті в виборчій діяльності є виборцями, що віддають свої голоси за претендентів. За рівнем політичної активності ми можемо виділити активну участь, пасивну та абсентичну (тобто ігнорування виборчого процесу) і т.д.

Виборчий процес є різновидом політичного процесу. Все політичне життя суспільства є сукупністю різноманітних політичних процесів.

Політичний процес – це послідовність політичних подій зумовлених певними обставинами, сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія – конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з політичною владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог і побажань.

У політичному процесі розрізняють об’єктивний і суб’єктивний аспекти суб’єктивний – це діяльність індивідів і інших соціальних суб’єктів в політичному полі. А об’єктивний – це сукупний результат цієї діяльності. Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали зв’язку, взаємодії. Багато в чому він залежить від рівня свободи ЗМІ і одночасно, загального рівня реалізації прав і свобод в суспільстві. Так, за умов командно-адміністративного ладу політичні процеси будуть більш вузькими, суворо регламентованими. За умов демократії вони більш різноманітні. Важливе значення має ступінь участі в політичному процесі окремого громадянина. Політичний процес охоплює засоби і стиль політичної діяльності, форми і методи її здійснення в умовах системи, засоби реалізації політичних норм тощо. Характерна його риса – зв’язок з політичною владою, а учасники – різноманітні суспільно-політичні сили, партії, рухи. Політичні процеси можуть бути як позитивними – спрямованими на консолідацію суспільства, ствердження державності, так і негативними – що супроводжуються втратою довіри до влади, кризами і конфліктами. В кожній сучасній державі одночасно відбувається декілька течій політичного процесу, що загалом складають політичне життя. Так, в сучасній Україні найзначущіми є процеси державотворення – що виражаються в поступовому вдосконаленні системи управління, політичній реформі, розвитку партійної системи, тощо. Процес національного відродження – що проявляється в поверненні до детального вивчення української історії, культури, мови, традицій і звичаїв, вихованні патріотичних настроїв в середі суспільства і особливо молоді, відродженні національної гідності. Широко йде процес розвитку групової політики, що супроводжується формуванням нових партій, громадських організацій і рухів, легальної опозиції. Все це сприяє розвитку свободи слова, демократизації політичного життя суспільства. Правовою основою для цього є конституція держави, де спеціальними статтями задекларовано право людини на політичну діяльність в різних її виявах. Проявом політичної діяльності є існування і боротьба політичних партій.

Історичний погляд на створення партій. Поняття “партія” (від лат. partis - частина) означає частину політично активного населення. Вони є важливим компонентом політичної системи.

Політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її заради захисту своїх інтересів або з метою перетворення суспільства.

У Законі України “Про об’єднання громадян” політична партія визначається як “об’єднання громадян – прихильників певної загально-національної програми у суспільному розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво у їх складі”.

Перші згадки про боротьбу політичних об’єднань зустрічаються ще в літературі Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. в Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісничого населення побережжя) і діакріїв (селян, жителів гористої місцевості). У Давньому Римі точилася боротьба проміж партією оптиматів (представників патриціанської знаті) та партією популярів (представників переважно сільських плебеїв).

У середні віки політичні угруповання існували у вигляді тимчасових об’єднань. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII – XV ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (члени партії представляли інтереси торгівельно-ремісничих верств, були прихильниками світської влади римського папи) і партією гіббелінів (вони захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з’явилися у період ранніх буржуазних революцій. Проте надбали сучасні форми у часи Великої Французької революції – це конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії в 1867 році була заснована консервативна партія (торі), яка відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духовенства англіканської церкви, а в середині XIX ст. сформувалась ліберальна партія (віги), що представляла інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії.

Важливим кроком стало виникнення соціал-демократичних партій, особливо РСДРП під проводом В. Ульянова, який сформулював і впровадив у життя партію «нового типу» - комуністичну.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувались лише в середині XX ст., одночасно із змінами у виборчому праві, а саме утвердженням прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена реальними потребами розвитку суспільства, бо вони становляться центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду і виразником інтересів громадянського суспільства. До чинників, які приводять до створення політичних партій, звичайно відносять:

1. наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

2. різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

3. незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

4. наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних та релігійних ідей.

Як свідчить історичний досвід, партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей. Вони перетворюються на організацію для досягнення своєї мети – завоювання влади шляхом розгортання політичної діяльності.

Більшисть політологів визнають, що політична партяї – це добровільна спілка, яка заснована на ідеологічній єдності поглядів членів партії, признанні їми вимог статуту та партійної дисціпліни. Партії націлені на виборювання політичної влади, на реалізацію своїх ідеологічних цілей в інтересах більшої чи меншої сукупності людей і соціальних верств.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії виникнення: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Проте насправді ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій одразу сформувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, що групувалися довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов’язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму та конкуренції в сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичного вигляду. З клубних структур вийшло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії. Вони характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливом на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене в 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

На сучасном етапі виділяють ще два поширених способу формуваня партій: партії, особливо в країнах незрілої демократії, виникають і існують біля фігури лідера або правлячої політичної сили; партії формуються на базі фракцій і коаліцій в парламентах.

Ознаки політичних партій. Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна виділити, насамперед, такі елементи: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. До характерних ознак політичних партій можно віднести: певну тривалість існування в часі; наявність організаційної структури; прагнення до влади;

пошук народної підтримки.

Від інших суспільних організацій політичні партії відрізняються рядом сутністних рис. Зокрема, для політичної партії кінцевою метою завжди є захват та утримання влади, тоді як громадські організації можуть бути культурними, спортивними, тощо, або переслідувати цілу низку цілей. Політична партія більш чітко структурована і організована. Хоча далеко не всі партії мають фіксоване членство, проте вони мають формальну внутрішню структуру. Крім того, партія - це об’єднання однодумців, як правило ідеологічних, а громадські об’єднання не мають певної ідейно-політичної орієнтації. Організаційна природа політичних партій головним чином залежить від політичного і конституційно-правового середовища, а також від політичної культури, що панує в суспільстві.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії – це водночас добро і зло. “Добро – тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло – тому, що вони рано чи пізно стають схожі на церкву з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня.” У природі політичних партій закладена влада: створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

Політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформації та зрушень. У демократичному суспільстві “західного зразка” політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, де приймаються рішення – з іншого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами “громадянського суспільства” та “правової держави”. Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

Типології політичних партій. Партії різних країн неоднакові, що зумовлено рядом історичних, соціокультурних та економічних чинників. В цьому зв’язку важливою є проблема типології політичних партій. В залежності від критерію, який дослідники брали за основу, вони виділяли різні типи партій.

Французький політолог М. Дюверже у роботі „Політичні партії. Їх організація і діяльність у сучасній державі” за признаком відношення до демократичних цінностей розрізняв партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій головне в політичному процесі – це завоювання місця у політичних структурах і легальні форми діяльності. Для непарламентських партій, для яких характерний централізм у структурі, наявність політичного центру і жорсткої програми, головна мета – досягнення влади будь-яким способом. Непарламентські партії, загалом, недооцінюють парламентську систему правління.

За признаком організації структури партій М. Дюверже виділив кадрові та масові партії. Масові партії, які виникли з введенням загального виборчого права, об’єднують велику кількість членів, що організовані у первинних структурах за територіальним або виробничим принципом. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Така форма організації неможлива без існування партійної ієрархії, тому існує платне коло професійних функціонерів. Головним джерелом їхнього фінансування та діяльності партії є членські внески. Існує досить тісна партійна дисціпліна. Головна мета масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі і кожен член партії мусить приймати участь у діяльності партосередку. Потрібно визнати, що ця характеристика підходить більше комуністичним та нацистським партіям, для яких придатний термін масові кадрові, бо всі члени партії несуть функціональне навантаження, а вступити в партію дуже важко. Головний принцип діяльності – це демократичний централізм. Партії „нового типу” ідеально пристосовані для завоювання влади і існування в межах тоталітарної політичної системи.

В дійсності для сучасних масових партій притаманий аморфний характер. Вони відкриті для всіх бажаючих і члени партії не зв’язані жорсткою партійною дисціпліною. Головним джерелом їх фінансування стає спонсорська і державна допомога. Завдання місцевих професійних політиків – це організація партійних лав і „симпатиків” на підтримку іниціатив центрального керівництва. В лавах партії може існувати чимало фракцій і ідеологічних платформ. Головний принцип взаємовідносин – це демократичний плюралізм.

Кадрові партії є малочисельними групами професіоналів, які складають керівний центральний і місцевий рівні. Вони визначають політику партії і балотуються на керівні державні посади, Для політичних партій взагалі притамане “аморфне членство”. Механізм офіційного прийому в партію дуже спрощений, немає також чітко визначеного статусу членів партії. Ці партії „американського типу” ідеально пристосовані для фрагментарної політичної боротьби за владу в умовах демократичних свобод і індивідуалізму виборців. Кадрові партії діють переважно під час виборчих кампаній через групу професійних і громадськиї активістів, залучених до роботи в партії, а також симпатиків та спонсорів. Такі партії стають життєдіяльними в умовах сталої демократії.

Як парадокс можно констатувати, що партії такого типу знайшли широке поширення в країнах Східної Європи, в Росії, Україні, де в умовах політичної нестабільності, купки політиків створили „кишенькові” партії. Вони не потребують постійної підтримки „симпатиків” і низових членів партії, бо ідеологічні доктрини і програми лідерів змінюються в залежності від позиції Президента країни або керівництва парламенту. Ці партії орієнтуються на популістські гасла і підтримку будь-яких соціальних прошарків населення.

Політологи виділяють також, так звані, “партії виборців” або універсальні партії. Своєю першочерговою метою вони вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян з різноманітних соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах. Ці партії, не зв’язані ніякими ідеологічними програмами, широко використовують общенаціональні інтереси. З одного боку, це добре, бо враховуються інтереси виборців, а з іншого боку, така безхребетність веде до звичайного політичного пристосування.

По відношенню до електорату партії поділяються на представницькі та мобілізуючи. Представницькі виражають погляди своїх послідовників. Із зміною їх поглядів змінюється і політика партії. Для мобілізуючої партії головна мета – “переробити свідомість населення”. Такі партії головний наголос роблять на пропаганді, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою.

По відношенню до інших складових елементів політичної системи, деякі вчені, поділяють партії на демократичні і тоталітарні. В тоталітарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, система прийому у члени партії. Існує сувора дсиципліна, відсутні фракції, поділ на більшість і меншість. У демократичних партях немає чіткого регламентування прийому у члени і відносин членства. Також допускається існування фракцій та міжфракційна боротьба, може існувати більшість і меншість, а також різні точки зору з дискусійних питань.

В діяльності тоталітарних партій важливим є ідеологічний чинник, в демократичних партіях він займає другорядне місце. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні – як антиконституційні.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують з іншими партіями, а тоталітарні – монополістичними, оскількі вони прагнуть усунити з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та верстви суспільства.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі населення у політичному житті. Активність її членів у процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція – вибір представників, які у разі обрання користуються “вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції передбачають постійне членство із сплатою внесків і претендують на вплив в усіх галузях повсякденного життя.

За ознакою внутрішньої організації партії поділяють на відкриті і закриті. До закритих відносять партії з “обмеженим членством”, або партії, які встановлюють суворі вимогі до тих, хто бажає до них вступити.

За ідеологічною орієнтацією партії діляться на буржуазні (праві), соціалістичні (ліві), радикальні, націоналістичні, нааціонал-соціалістичні.

Функції політичної партії. Всі партії виконують у суспільстві конкретні функції, деякі політологи доводять їх кількість до десяти. Функції партій можна розділити на кілька груп:

‑ функції, які характеризують її зв’язки з класом, соціальною групою, суспільством взагалі;

‑ функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій;

‑ функції стосовно власних проблем – організації та здійснення внутрішнього життя.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримки стабільності політичної системи, а також реалізації цих інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів та громадських організацій

Функція формування суспільної думки включає в себе виработку ідеології і доведення її до широких соціальних мас. Головна мета цієї діяльності – це сформувати систему постійних стереотипних поглядів на політичну владу, державний устрій, норми суспільної моралі;

Функція соціальної інтеграції (політичної стабілізації)– це включення в політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів та соціальних груп. Головне завдання цієї функції – згладити соціальні протиріччя, не допустити розвитку конфліктів до небезпечної вибухової точки.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображує зв’язок партії з суспільством і соціальними об’єднаннями. Участь партій у політичній соціалізації, як правило, розглядається як ідеологічна функція пратії, що проявляється у пропагандистській роботі.

Наступна функція – досягнення влади. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.Поряд з такою функцією існує така спеціфічна функція як мобілізація електорату навколо постаті лідера.

Кадрова функція, або функція політичного рекрутування – під цим розуміється підбор і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять в політичну систему. В тому числі, висунення кандидатів у представницькі органи й у виконавчий аппарат держави.

Відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. Головними напрямками діяльності партій є: 1. вивчення механізмів виникнення та розв’язання протиріч суспільних відносин;

2. розробка системи колективного обгрунтування та прийняття рішень;

3. створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв’язання;4. розробка методів діагностики стану громадського організму;

5. формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої – узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв’язання протиріч.

Партійні системи. В кожній країні під впливом різних історичних традицій і особливостей розвитку суспільства склалось різна кількість партій і система їх відносин між собою та суспільством і державою. Такі системи називають партійними. Сучасна наука розробила обширну типологію партійних систем з урахуванням особливостей різних суспільств. Одну з можливих класифікацій партійних систем розробив Дж. Сарторі.

1.Однопартійна. Характеризується наявністю однієї легальної партії, що відіграє домінуючу роль у державі. Відбувається зрощення партійного апарату з державним, що характерно для авторитарного або тоталітарного політичного режиму. До переваг системи можна віднести те, що шляхом жорсткої дисципліни вона здатна мобілізувати виробничі і людські ресурси в критичні для держави часи. До недоліків – висока людська ціна перемог; потенційна нестабільність і крах системи внаслідок перенапруження і виснаження ресурсів. Наприклад, Італія, Німеччина 30-х років, СРСР 60-80-х років; Куба, Північна Корея, Ірак, Лівія, Кенія.

2.Гегемоністська система. Характеризується наявністю однієї провідної партії, інші партії – сателіти. Таке положення зумовлене політичним режимом, партії сателіти не мають реальної можливості для політичної боротьби. Теж відбувається зрощення партійного апарату з державним; авторитарний політичний режим. Недоліки і переваги тіж, що і в попередній системі, наприклад, країни Східної Європи в 40-80-х роках; Китай, В’єтнам.

3.Система домінування (домінантна). Характеризується наявністю декількох партій, причому, за підсумками виборів відбувається тривала (понад 20 років) і безперервна перемога однієї з партій на виборах. Формування складу уряду проводиться лише домінуючою партією. Демократичний політичний режим забезпечує переваги: стабільність однопартійного уряду внаслідок відсутності в ньому внутрішніх конфліктів. В той же час він має недоліки: надмірна бюрократизація і потенційно висока корумпованість управлінських структур, наприклад, Швеція (1932-76 рр.); Японія (1955-95 рр.)

4.Двопартійна система (бипартизм).Характеризується тим, щопопри існування декількох партій, дві найпотужніші від інших за підсумками виборів поперемінно здійснюють владу. Формування складу уряду відбувається однією з двох партій, що перемогла на виборах, причому характерна впливова опозиція з боку партії, що програла вибори. Демократичний політичний режим має свої переваги: стабільність однопартійного уряду внаслідок відсутності в ньому внутрішніх конфліктів, але до недоліків відносяться: ‑ надмірна концентрація сил на міжпартійному протистоянні та консерватизм виборчого процесу, наприклад, США, Великобританія, Австралія, Нова Зеландія.

5. Система обмеженого плюралізму.

Характеризується наявністю багатьох партій, серед них потужних (представлених в парламенті) – декілька, а в уряді – ще менше. За таких умов позасистемна опозиція відсутня, існує демократичний політичний режим. Перевагою такої системи є орієнтація партій на участь в уряді, відсутність гострих ідеологічних суперечностей. До недоліків відносять ймовірну нестабільність урядових коаліцій, наприклад, ФРН, Україна.

6. Система поляризованого плюралізму.

Ознаками є багато партій, серед них потужними є крайні праві і крайні ліві. Через їх спрямованість на боротьбу формування уряду відбувається партіями центру. Характерне гостре ідеологічне розмежування між центром і право-лівою опозицією. Демократичний політичний режим у разі сильного політичного центру має стабільний уряд з одночасним представництвом в парламенті полярних ідеологій. Але існують недоліки - у разі слабкості політичного центру можливий приход до влади радикальних сил, наприклад, Італія, Латвія.

7.Атомізована система.Характеризується наявністю величезної більшості партій, або їх зовсім нема, кількість партій значення не має – всі вони невпливові. Через це уряд формується або на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції; авторитарний або перехідний політичний режим. Перевагами системи є можливість тимчасового зосередження уваги на загальнонаціональних проблемах. До недоліків відноситься потенційна нестабільність усієї політичної системи.

Деякі політологи вважають, що така класифікація занадто розширена. Вони відмічають наявність трьох основних типів партійних систем, а саме однопартійної, двопартійної та многопартійної, а всі інші типи вважають їх різновидами.

Правова регламентація діяльності партій.Діяльність політичних партій регламентується законодавством країни та внутрішніми документами самої партії. Усі організаційно оформлені партії мають статут та програму, за положеннями яких будується внутріпартийна ієрархія відносин. В багатьох країнах світу політична діяльність партій в суспільстві регулювалася загальними законами про громадські об’єднання. Починаючи з початку ХХ ст. Правове положення партій стало регулюватися спеціальними законами та конституційними статтями. Вперше це було впроваджено в життя в Конституціях Австрії та Чехословакії в 1920 році. В ст. 21 Конституції ФРН говориться, що партії сприяють формуванню політичної волі народу, вони вільно створюються і їх діяльність повинна відповідати днмократичним принципам суспільства. Партії повинні звітувати о природі фінансових надходжень, витрат та майновому стані. В багатьох країнах держава фінансує діяльність партій, бо вони виконують свою суспільну роль, Дотації, як правило, розподіляються згідно з кількістю голосів виборців, які вони віддали партіям у процесі перегонів. Більшисть законодавств забороняють підприємницьку діяльність партій за винятком видавництва літератури та її розповсюдження. В цілому, всі законодавства регламентують наступні моменти діяльності партій: місце партії у політичній системі країни; організацію юридичного оформлення та правові основи діяльності; участь партій у перегонах, форми та типи виборчих систем; порядок висунення кандидатів і їх доступа до ЗМІ; способи представництва партій в державних стуктурах та парламентах. Партійна система тієї чи іншої держави багато в чому зумовлена правовою базою держави. Наприклад, закон, що забороняє бути депутатом в разі відмови від партійної залежності, існують у Чехословакії з 1920 року , а в нашій країні „Закон об імперативном мандаті” був прийнятий рішенням Верховної Ради під впливом опозиції тільки в 2007 році. В Україні правові основи діяльності партій в нашій країні закладені в ст. 36 Конституції України та в Законі України “Про об’єднання громадян”.

Політичне життя в Україні характеризується нестабільністю та своєрідністю. В партійному житті спостерігається досить дінамічна ситуація: створюються нові партії, розпадаються існуючі, виникають несподівані блоки та коаліції.

Політичні партії України. Не дивлячись на відносну чисельність (нараховується понад 110 партій членами яких є всього 2% дорослого населення) та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства. Вони не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з партій не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід від тотальної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через “дрібнопартійність“.

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність у суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Багатопартійність на Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує в світі. Так за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, християнські, націоналістичні.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. Цю групу становлять: комуністична партія України, соціалістична партія України, прогресивна соціалістична партія України,всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” та інші.

Їх ідейно-теоретичні засади є модифікацією марксизму-ленінізму. Соціалізм вважають суспільством соціальної справедливості й рівності всіх працівників. Матеріальну основу соціалізму вбачають у переваженні суспільних, колективних форм власності, які є частиною соціально-орієнтованої та планово-ринкової економіки. Але, як вважають ліві, ринок повинен бути цивілізованим, суспільна і колективна власність – пріоритетною, державний сектор економіки – вирішальним, приватна власність – трудовою, а не спекулятивною чи експлуататорською. Вони не сприймають радикальну земельну реформу і перетворення землі на товар.

У зовнішній політиці ліві дотримуються курсу на зміцнення СНД, створення нового союзу народів Співдружності. Вони виступають проти вступу України до НАТО, співробітництва з МВФ та МБРР.

У державному будівництві віддають перевагу владі рад і підтримують створення унітарної децентралізованої держави з широкими повноваженнями місцевого самоврядування, виступають за визнання в Україні двомовності та надання російській мові статусу державної.

Соціал-демократичні партії: соціал-демократична партія України (об’єднана), громадянський конгрес України (нова назва – Слов’янська партія), партія “Союз,”, партія праці, всеукраїнська партія трудящих, соціал-демократичний союз, “Трудова Україна”.

Ідеологічні засади цих партій випливають із соціал-демократичних цінностей та ідеалів: визнання людини, її прав і свобод найвищим пріорітетом; соціальна справедливість (рівність людей в правах і можливостях), солідарність і співчуття жертвам несправедливості. Соціал-демократи є прихильниками політичної, економічної та соціальної демократії. Необхідною умовою політичної демократії вважають побудову демократичної правової держави і громадянського суспільства з широким регіональним самоврядуванням і децентралізованою структурою влади.

Економічна програма спрямована на створення держави з розвинутою ринковою економікою. Вони виступають за активну соціальну політику, тісний зв’язок реформ з соціальними гарантіями для населення. Підтримують посилення ролі держави в економіці, поєднання ринку з державним регулюванням.У зовнішній політиці виступають за участь України в процесах європейської інтеграції, за зміцнення СНД, стратегічне партнерство з Росією. Деякі (Слов’янська партія, Партія “Союз” та ін.) виступають за інтеграцію слов’янських народів СНД, вступ України в міждержавний союз з Росією та Білоруссю.

В питанні державного устрою обстоюють принципи парламентсько-президентської республіки з широким місцевим самоврядуванням, економічною і фінансовою самостійністю регіонів.

Центристські (ліберально-демократичні) партії представлені: партія України, міжрегіональний блок реформ, народно-демократична партія, ліберальна аграрна партія України, «Реформи і порядок», ліберально-демократична партія України, українська партія “Яблуко” та інші.

Їх ідеологічніі економічні засади – лібералізм, найвищим виявом якого є свобода особистості. Матеріальною основою особистої свободи є приватна власність. Держава існує заради своїх громадян, а не навпаки. Ліберали послідовно обстоюють принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Вони виступають за обмеження влади держави, її втручання в економіку, за невтручання держави в суспільне та приватне життя громадян. Економіка повинна базуватися на приватній власності, але регулююча роль держави не ігнорується.

У зовнішній політиці вони надають перевагу принципу багатовекторності – балансу у відносинах з різними державами з урахуванням національних інтересів. Стратегічним завданням зовнішньої політики вважають інтеграцію до Європейського Союзу. Росію розглядають як стратегічного партнера.Ідеальною формою державного устрою вважають президентсько-парламентську республіку. Україна, на їх думку, повинна бути унітарною державою з широким регіональним самоврядуванням.

Праві націонал-радикальні партії.До них належать:Державна самостійність України,Українська Національна Асамблея,соціал-національна партія України,Конгрес українських націоналістів та інші.

Їх об’єднує ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому особливостями. Для націонал-радикалів найвищою цінністю є нація. Безумовний пріоритет надається національній державі. Найрадикальніші представники цього напрямку виступають за побудову національної держави будь-якими методами, у тому числі відмовившись від демократії і запровадивши режим сильної влади. В діяльності цих партій політика домінує над економікою. У зовнішній політиці вони виступають за віддалення України від країн Сходу, особливо від Росії, за вихід з СНД. На їх погляд, Росія прагне утримати Україну в орбіті власних інтересів.

Ідеалом державного устрою є національна унітарна централізована держава. Вони виступають проти існування автономії, вільних економічних зон та ін. Економічна платформа правих радикалів існує у вигляді промов.

Консервативні партії України. До них належать: народний Рух України,Українська консервативна республіканська партія,Українська народна партія “Собор”,Українська республіканська партія,Українська національна консервативна партіята інші

Ідеологічною основою націонал-демократичних партій є неоконсерватизм, але з національною специфікою – демократичний або поміркований націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм певним балансом між інтересами нації та правами людини.

В основі ідеології націонал-демократів лежить також християнська філософія. Вони підтримують відродження релігії, об’єднання усіх релігійних конфесій в країні та створення єдиної української християнської церкви, встановлення християнської моралі, споконвічних традицій українського народу і поваги до сім’ї. Ці партії зорієнтовані на захист української культури і української мови. Вони обстоюють мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політичним життям суспільства.

У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, інакше, на їх думку, Україна ризикує бути втягнутою в нову імперію, до створення якої тяжіє Росія. Вони віддають перевагу двостороннім відносинам з Росією та іншими пострадянськими країнами. Виступають проти перебування російських військ на українській землі, вимагають поділу золотого та алмазного запасів, активів колишнього СРСР в іноземних банках.

У державному будівництві підтримують ідею сильної виконавчої вертикалі, унітарно-централізованої держави. У федералізації України вони вбачають загрозу посилення сепаратизму і розпаду держави.

Їх економічна платформа базується на визнанні недоторканості приватної власності як основи економічної незалежності та політичної свободи людини. Передбачає прискорену приватизацію, розвиток малого та середнього бізнесу.

Християнські партії. До них належать: християнсько-демократична партіяУкраїни, християнсько-ліберальний союз, республіканська християнська партія і інші.

Обстоюють цінності християнської моралі в суспільному і особистому житті, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам. Є прибічниками ринкової економіки і широкої системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення єдиної помісної православної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб’єкти суспільного життя, виступають за участь церкви у суспільно-значущих акціях.

Формування багатопартійності в Україні на сучасному етапі. Хронологічно перший етап формування багатопартійності займає період з осіні 1989 р. по момент юридичного узаконення самостійності України ( 1 грудня 1991 р.). За цей період виникло більше 10 партій різного політичного спрямування.

Першою незалежною політичною організацією України став Народний Рух України. Ідея його виникнення з’явилась в партійній організації Спілки письменників України. Спочатку ця організація об’єднувала людей різних політичних поглядів, згуртованих метою боротьби з існуючим суспільно-політичним ладом. На II з’їзді Руху (жовтень 1990 р.) вперше було відкрито проголошено мету - досягнення незалежності України. Після референдуму 1 грудня 1991 р. Л. Кравчук назвав Рух головним державотворчим чинником у країні.

Першою офіціально зареєстрованою політичною партією була Українська республіканська партія. Вона виникла з ініціативи колишніх дисидентів та політв’язнів на базі Української Хельсінської спілки у квітні 1990 р. Очолив її Л. Лук’яненко. Партія швидко перетворилась на одну з найвпливовіших національно-демократичних сил в країні.

У 1990 р. виникли й перші націонал-радикальні партії – Партія державної самостійності України, Українська національна асамблея.

Першою ліберально-демократичною партією стала Партія демократичного відродження України. Її історія почалась з політичних клубів комуністів, критично налаштованих до лінії КПРС-КПУ. В січні 1990 р. вони ініціювали створення в рамках КПРС “Демократичної платформи”. Тоді ж утворилась Ліберально-демократична партія України, навколо якої гуртувались представники гуманітарної та наукової інтелигенції.

Першою партією соціал-демократичного спрямування стала Соціал-демократична партія України, створена у травні 1990 р. Однак уже на установчому з’їзді відбувся її перший розкол.

Дещо пізніше, в жовтні 1991 р. була створена Соціалістична партія України, як вимушений крок і тактичний маневр з метою збереження лівих політичних сил. Певний час СПУ була єдиною офіційно зареєстрованою лівою партією, яка активно виступала за відміну заборони КПУ.

На цьому етапі становлення багатопартійності ідеологічні засади всіх партій, за винятком СПУ, були подібні між собою. Їх програми складалися з декларативних гасел. Вони демонстрували схожість поглядів до державотворення, соціально-економічного устрою, відстоювали ідеї парламентської демократії, приватної власності та суверенітету України.

Другий етап (грудень 1991 р. до кінця 1997 р.) умовно називають етапом становлення багатопартійної системи.

В багатьох політичних партіях після референдуму та виборів першого Президента (грудень 1991 р.) виникли ідейні розбіжності і почався процес розколу. 1992 р. став кризовим для багатьох партій. У НРУ розпочалась гостра полеміка щодо ставлення до влади, внаслідок чого більшість учасників Руху розійшлись по різним партіям. Наприкінці 1992 р. розпочався процес трансформації НРУ в партію, який закінчився в грудні 1995 р., коли НРУ проголосив себе політичною партією.

. На початку 1996 р. була створена перша „партія влади” - Народно-демократична партія, яка претендувала на роль впливової центристської сили. До складу НДП увійшли тодішній прем’єр-міністр В. Пустовойтенко, кілька членів Кабінету Міністрів, чиновники з адміністрації Президента, багато народних депутатів України.

Цього ж року на політичну арену вийшла СДПУ(о), що виникла внаслідок розколу СДПУ. Напередодні праламентських виборів в партію прийшли відомі підприємці і політики, новим лідером став Віктор Медведчук, а сама партія згодом отримала неофіційний статус “партії влади”.

На лівому фланзі в жовтні 1993 р. з’явилась нова політична сила – КПУ.У 1996 р. виник розкол в СПУ, внаслідок якого народні депутати Наталія Вітренко і Володимир Марченко невдовзі створили ліворадикальну партію – Прогресивну соціалістичну партію України.

На другому етапі розвитку політичних партій так і не була сформована багатопартійність. Більшість партій лишилися малочисельними, з аморфними організаційними структурами, без чітких програм. За своїм потенціалом і впливом на суспільство вони схожі на групи тиску або гуртки за інтересами. В політиці це явище отримало назву “дрібнопартійність”.

Початок третьго етапу становлення багатопартійності пов’язаний з парламентськими виборами 1998 р. – першими мажоритарно-пропорційними виборами, коли половину народних депутатів було обрано на багатопартійній основі.

Загалом спектр політичних партій в Україна є типовим зразком мультипартійної системи, притаманної перехідним суспільствам, тобто суспільствам молодої демократії. Звідси – нерозвинутість і незрілість партійної системи України. Більшість існуючих партій лишаються політичними “клубами за інтересами”, “партіями-фірмами”, в які об’єднуються з метою забезпечити власні інтереси.

Тільки у двух партій – КПУ та СПУ – є чітко сформульовані ідеології та програмні принципи. Тому населення їх легко розрізняє. Стримують становлення дієздатних партій слабкість та аморфність їх організаційних структур, відсутність партійних загальнонаціональних органів преси, дефіцит яскравих і впливових особистостей. Загалом Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, впала в іншу крайність – гіпертрофовану багатопартійність, а точніше – дрібнопартійність.

ЛЕКЦІЯ:ГРОМАДСЬКІ РУХИ. ГРУПИ ВПЛИВУ ТА ПУБЛІЧНА ПОЛІТИКА.

Діяльність громадських об'єднань і рухів є основою громадянського суспільства, системою вільних соціаль­них форм життєдіяльності людей, які функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного бут­тя. Їх соціально-політичне призначення полягає насам­перед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі мо­жливості для виявлення суспільно-політичної ініціати­ви, здійснення функцій самоврядування.

Поняття громадських рухів. Громадські об'єднання і організації є формуваннями громадян на основі їх вільного і свідомого волевиявлення та спільно­сті інтересів.

Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реаліза­ції та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні держа­вними та громадськими справами.

Загальною” Хартією прав людини” проголошено право на об’єднання для захисту своїх інтересів. Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об'єднань, діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах. У більшості країн світу конституційно передбачено, що громадські об'єднання для здійснення своїх завдань можуть брати участь у формуванні державної влади й управління, реалізовувати законодавчу ініціативу, представляти й захищати інтереси своїх членів у державних і громадських органах.

Демократична держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об'єднань. Але в більшості сучасних країн заборонені організації, що ставлять своєю метою насильство, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насиль­ства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалю­вання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

Причинами виникнення громадських організацій і рухів є потреба людей в груповому захисті своїх соціально-значущіх інтересів. Спектр цих інтересів може бути дуже різноманітним - від політичних до релігійних або гендерних. Громадські рухи або організації не ставлять за мету вибороти політичну владу, а дотримуються певної концепції і домагаються рішення тих або інших неполітичних завдань. Історія знає багато прикладів існування різноманітних громадських об’єднань в різні історичні часи як, наприклад, філософські школи стародавньої Греції, літературні і художні товариства епохи Відродження, профспілки і юнацьки організації учасності, але, незалежно від їх різновиду, вони виконували певні корпоративні вимоги.

Функції громадських організацій. В сучасному суспільстві ці функції законодавчо визначені і обмежені. Що­правда, однозначного погляду щодо них ще не виробле­но, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.

Опозиційна функція.Її роль полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспі­льства. В цьому сенсі громадські утворення є важливою частиною громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об'єднання вда­ються до різних засобів: підтримки чи незгоди з держав­ними рішеннями, висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо, завдяки чому управління «зверху» доповнюється самоврядуван­ням громадськості «знизу».

Захисна функція.Вона спрямована на захист інтересів і потреб членів організації через вимоги та заяви до державних органів, уряду. Контроль за виконанням своїх рішень і угод з державними установами, органами, переговори з ними тощо. Чільне місце належить безпосередній допомозі чле­нам формування (матеріальна, моральна тощо), піклуван­ню про умови праці, побут, дозвілля громадян. Радикаль­ними методами тиску на адміністративні органи і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадян­ської непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми, піке­тування тощо.

Виховна функція.Націлена на формування в грома­дян моральної, політичної, управлінської, правової куль­тури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, ви­ховання ініціативності, творчого підходу, професіоналіз­му, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької, громадської та управлінської діяль­ності.

Кадрова функція.Полягає в підготовці кваліфікова­них кадрів для державних та громадських органів, уста­нов, організацій. Звичайно, при цьому не обійтися без ці­леспрямованої кадрової політики, системи відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпе­ченні дієвості цієї політики громадськість відіграє особ­ливо важливу роль.

Непартійні громадські об'єднання виконують й інші важливі функції, зокрема в межах паблік рілейшнз (зв'яз­ків з громадськістю): інтегративну (єднання, консоліда­ція мас), комунікативну (інформаційне забезпечення, роз­ширення спілкування, підвищення ролі громадської дум­ки, підтримка нею певних починань, організацій).

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об'єднання борються з бюрократизаці­єю суспільного життя, здійснюють громадський контроль над ним, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

Типи громадських об’єднань. Існують численні класифікації громадських об’єднань. По-перше, за специфікою організації та діяльності слід розрізняти громадські організації та громадські рухи.

Серед громадських організацій виділяють масові – до яких відносяться добровільні організаційно оформлені об'єднання громадян, що діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності. До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні і інші організації. Ці об'єднання мають довгострокові програми. Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції, в більшості країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі лояльної опозиційної сили стосовно держави. Існують Всесвітня федерація профспілок (70 країн, більше 200 млн. членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями виробництва. Молодіжні організації ставлять своїми за­вданнями захист різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізацію та інтеграцію молодіжних структур на виконання соціально значущих завдань, виховну роботу. Нині існують Всесвітня Федерація Демократичної молоді (об'єднує 250 молодіжних організацій із 100 країн), Міжнародна спілка студентів (110 студентських спілок). Залежно від цілей і ступеню залучення молоді до суспільно-політичного життя виділяють об'єднання молоді, предметом діяльності яких є со­ціально-економічні та політичні проблеми. Це суспіль­но-політичні клуби, національно-культурні, історико-культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи. Їх діяльність спрямована на сприяння розвитку націо­нальних культур і охорону історичних пам'яток, збере­ження природи і боротьбу за демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали. Відбувається процес узгодження цілей різних за спрямуванням організацій. Наприклад, до Всесвітньої федерації демократичної молоді належать со­юзи молоді соціал-демократичної, революційно-демокра­тичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація мо­лодіжних організацій, їх демократизація, пошуки орієн­тирів і форм діяльності.

Об'єднання дозвільного характеру діють здебільшого у культурній сфері — образотворче мистецтво, са­модіяльний театр, література, кіно, музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо. Багато їх у спортивно-оздоров­чій сфері. Серед них формування, що культивують нетра­диційні види спорту, об'єднання фізичного і духовного вдосконалення (східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо). Сюди можно приєднати об'єднання агресивної, неконструктив­ної самодіяльності молоді (фанати, люберці та ін.), епатажної самодіяльності (металісти), альтернативні або контр-культурні течії (хіпі, рокери, авангардисти та ін.).

Жіночі громадські об'єднання. Вони послідовно борю­ться за рівноправність жінок, за поліпшення умов мате­ринства і дитинства, за мир, демократію, національну злагоду, соціальний прогрес. Міжнародна Демократична Федерація жінок об'єднує 135 жіночих організацій 117 країн світу. У кожній державі існують регіональні організації — спілки жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

Творчі об'єднання - це добровільні союзи, що об'єднують людей творчих професій (Спілка письменників, Спілки художників, Спілка композиторів, Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова. Відчутним є їхній вплив на поведінку владних інституцій.

Добровільні товариства діють у сфері науки, техніки, культури, освіти, спорту, соціаль­ної допомоги, розвитку дружби з народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність громадську, соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти їхні інтереси.

Релігійні організації є важливою складовою політичної системи суспільства. І хоча найчастіше в сучасному світі церква відокремлена від держави, релігійні організації беруть участь у громадському житті, а також використовують нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні починання, суттєво впливає на масову свідомість віруючих. Міжнародні релігійні організації (Християнська світова конференція, Всесвітній ісламський конгрес, Азійська буддійська конференція, Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, розвиток гуманізму. Щоправда, іноді конфесійні протиріччя приводять до релігійної ворожнечі.

Кооперативні організації — особливий тип непартійних громадських об'єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті, кооперативи для задо­волення житлово-побутових потреб, садівничо-городні то­вариства та ін. Їм властиві певна деполітизованість, чі­тка економічна спрямованість, широкий спектр заходів для досягнення матеріальної мети. На Заході існують рі­зні підприємницькі союзи, спілки роботодавців тощо, які виконують як економічні, так і політичні функції. Най­важливіша політична функція — визначення і формуван­ня загальних корпоративних інтересів і пріоритетів біз­несу, їх реалізація з використанням найрізноманітніших засобів і каналів впливу на державні та інші структури.

Громадські самодіяльні органистворюються при дер­жавних органах: комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад; вуличні, квартальні ко­мітети, різні клуби (партійні, політичні, виборців, робіт­ників, дитячі), неформальні об'єднання. Вони не мають офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі мо­жуть бути як соціально значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені організаціями на міжнародно­му рівні: групи за звільнення в'язнів совісті, репрезенто­вані організацією Міжнародна амністія; комітети захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною Демократичною Федерацією Жінок та ін.

Громадські рухи.Це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співро­бітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спі­льних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв гро­мадської ініціативи (антифашистські, національно-визво­льні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політични­ми механізмами боротьби за владу. Чинником, що інте­грує учасників руху із не завжди ідентичними переконан­нями, є спільна діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного рів­ня єдності — тіснішого згуртування за спільними ін­тересами (приміром, створення на основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невели­кі за кількістю і значущістю угруповання. Історія знає різні прояви громадських рухів: антифашистські,національно-визвольні, рух проти загрози війни, за мир; екологічний рух, молодіжний і жіночий рухи, альтернативні рухи, регіональні.

Серед громадських рухів особливе місце посідають політичні — особлива форма діяльності політичних сил, що спрямовані на усунення чи поліпшення існуючих соціально-політичних та економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення або заміну. Прикладом такого руху є Народний фронт. Організаційно політичні рухи мають автономні первинні осередки, вищі органи (з'їзд), а в період між з'їздами — робочі органи. Їхня діяльність унормована певними програмами, статутами.

Існують і інші типології громадських об’єднань. Так, за критерієм роду діяльності виділяють конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, національні та інш. За поставленими цілями – соціально-вартісні та асоціальні, політизовані та неполітизовані. За інтересами – економічні, професійні, суспільно-політичні та інш. За правовим статусом – легальні і нелегальні. За соціально-класовими ознаками – робітничі, фермерські, буржуазні. За рівнем масовості і ступенем впливу – профспілки, ативоєнні, феміністські тощо. За масштабами – міжнародні, внутрішньодержавні, локальні. За ставленням до існуючого ладу – реформістські, революційні, консервативні і т.д.

Особливістю громадських об’єднань в порівнянні з більш організованими формами активності (зокрема політичними партіями) є їх більш аморфна і ширша соціальна база, вони не ставлять за мету захват та використання політичної влади. Непартійні об'єднання нарівні з політичними партія­ми різняться за соціально-класовим складом, ідейно-по­літичною спрямованістю та способами і метою суспіль­них перетворень. Безумовно, у партій цей поділ вираже­ний чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об'єднань, позаяк партії концентровано виражають ін­тереси соціальних сил, організації, що борються за владу.

Сучасні представницькі демократії функціонують на засадах плюралізму, тобто багатомірності, багатоманітності. Організаційна представленість різноманітних інтересів у політиці створює постійно діючі суперечності. Вони ускладнюють політичний процес, але поряд з цим дозволяють виробляти політику, в якій більшою або меншою мірою враховане усе розмаїття потреб та інтересів, які є в суспільстві. Для захисту цих інтересів люди створюють групи.

Групи інтересів. На питання про те, чому і як формуються групи, яка їх роль у прийнятті політичних рішень, яке вони мають значення з позицій захисту власних інтересів і з позицій загальносуспільного добра, різні вчені давали далеко неоднакові відповіді. Першим, хто теоретично узагальнив проблеми плюралістичного суспільства, був американський мислитель і державний діяч Дж. Медісон. Він стверджував, що конфлікти інтересів є природним явищем для людини і суспільства, і відповідно, прагнучи захистити свої інтереси, люди об'єднуються в певні групи - фрак­ції; що неможливо подолати тенденцію до фракційності в умовах свободи, а тому треба прагнути до нейтралізації її негативних наслідків. Такими наслід­ками Медісон вважав насамперед домінування вузькогрупових інтересів і пристрастей над загальносуспільними, перекоси державної політики на ко­ристь окремих груп та розбрат у суспільстві.Насамперед, каже Дж. Медісон, держава має зайнятися врегулюванням багатоманітних і супе­речливих інтересів за допомогою законодавства, дбати про захист особистих прав громадян.

Дж. Медісон перший сформулював теоретичні та практичні засади групового представництва інтересів грома­дян на політичному рівні. І саме від нього бере початок традиція концепту­ального дослідження груп інтересів. Проте повною мірою значення групової політики було усвідомлене уже у XX ст. Розвиток груп інтересів, зростання їх сили і впливу пов'язують із інтен­сивним розвитком індустріального суспільства. Групи інтересів розвивали­ся у країнах Заходу хвилями, що було стимульовано економічними та соці­альними змінами у суспільстві. Проте, незважаючи на багатий досвід існування груп інтересів майже у всіх країнах, залученість американців у багаточисленні організовані групи була найінтенсивнішою, а інтерес до вивчення цього феномену — найбільш раннім і широким.

А. Бентлі запропонував розгляда­ти політику як взаємодію різноманітних суспільних груп, що мають свої власні інтереси і намагаються їх реалізувати. У процесі суперництва та уз­годження позицій групам удається досягнути певного балансу інтересів, який і знаходить відображення у ключових державних рішеннях та політич­них змінах.А. Бентлі трактував групи інтересів дуже широко, відносячи до них будь-які сукупності людей — від добровільно створених асоціацій і політичних партій і аж до державних інститутів, котрі висловлюють свої спільні інтере­си. Деякі ідеї А. Бентлі були розвинуті американським ученим Д. Труменом. Під групою інтересів він розумів будь-яку групу, що має один або декілька спільних інте­ресів і висуває низку вимог до інших груп, домагаючись встановлення норм поведінки, котрі формуються під впливом спіль­ності поглядів даної групи.

Тут охарактеризовані лише деякі з теорій групової політики. Усі вони є теоріями соціального порядку та конфлікту. Їх автори стверджують, що виникнення груп інтересів є результатом солідарності людей зі схожими інтересами й переконаннями. Взаємодіючи, вони звертаються до інститу­тів влади для вирішення конфліктних ситуацій. У такий спосіб соціальні групи у суспіль­стві досягають порядку через консенсус, що є наслідком збалансування інтересів.

Якщо порівняти групи інтересів з політичними пар­тіями можна зробити ряд висновків. І ті, й інші є виразом плюралізму сучасних складних суспільств. І ті, й інші створюються задля репрезентації наявних у суспільстві інтересів на влад­ному рівні. Проте найголовніша мета партій — здобуття і здійснення влади в державі. А гру­пи інтересів, на відміну від партій, не борються за владу та за безпосередній контроль над нею. Для них політична влада — не мета, а засіб, за допомогою якого вони намагаються задовольнити свої потреби та інтереси. Крім того, діяльність груп інтересів не завжди має публічний характер.

В сучасній політології групами інтересів вважають лише такі об'єднання, які, перебуваючи поза владою і суто політичною організацією, намагають­ся впливати на систему влади заради своїх власних потреб. Маючи певну ав­тономію від уряду чи політичних партій, групи інтересів чинять тиск на них з метою відображення своїх вимог у публічній політиці. Тому у своїй діяль­ності вони виступають як групи тиску, і більшість політологів не роблять різниці між поняттями «група інтересів» та «група тиску».

Різноманітність організаційних форм, у яких існують групи інтересів, від­дзеркалюється в поняттях, якими їх позначають: «об'єднання», «асоціація», «спілка», «організація», «клуб», «рух», «комітет» тощо. Групи інтересів, заз­вичай, — це добровільні організації. Дуже часто поняття «групи інтересів», «групи тиску», та «лобі» вико­ристовують як рівнозначні. Проте, це не так. Кожен з цих термінів має власне смислове навантаження.

Типи груп інтересів. Важливим аспектом аналізу груп інтересів є їх класифікація. Вона допомагає визначити суспільну роль цих груп, передба­чити можливі напрями та наслідки їх активності. Класифікація здійснюєть­ся на підставі різних критеріїв. Найголовнішими з них є такі: ступінь органі­зованості, мета і спрямування групової діяльності, а також способи їх дій. Вони є підставою для поділу груп інтересів на захисні, проблемні та інститу-ційні, явні і приховані, жорстко організовані і розмиті, легальні й нелегаль­ні тощо.

Найпоширенішими і найтиповішими є спілки інтересів — групи асоціа­тивного типу, що створюються задля артикуляції, захисту і задоволення власних потреб та інтересів. Вони мають чітку формальну структуру і право­вий статус. До таких груп належать профспілки, бізнесові спілки (Україн­ська спілка промисловців та підприємців), молодіжні, жіночі, етнічні, релі­гійні об'єднання, товариства споживачів, асоціації для проведення вільного часу та інші. Іноді до спілок інтересів відносять лобістські організації та гру­пи тиску. Але специфіка останніх полягає в їхньому посередництві (а не за­хисті своїх власних інтересів), зорієнтованості на політичну владу та відсут­ності неполітичних форм діяльності.

Лобістські організації— це формально зареєстровані або тіньові об'єднан­ня, спілки та контори (бюро), які допомагають певним групам інтересів розв'язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв'язки, минулий чи набу­тий авторитет у «коридорах влади». Лобісти здійснюють вплив на депутатів, членів уряду та адміністративні органи шляхом додаткового їх інформуван­ня, надання рекомендацій, переконувань, залучення законодавчих ініціатив, безпосередньої участі в розробці законів, шляхом надання різноманітних послуг, і нарешті — прямого підкупу. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Вони уникають публіч­ності і діють у формі тіньових чи напівтіньових організацій. Проте, в деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридично визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.

Групи тиску(рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи ін­шого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за ха­рактером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до по­няття «групи тиску». Прихильники одного відносять до них будь-які об'єд­нання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних по­літичних рішень. У такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії. Прихильники іншого підходу ототожнюють групи тиску лише з певни­ми видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропо­зицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйнят­тя того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності. Вони також не мають своїх засобів масової інформації, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.

Інституційні групивиникають на основі і в межах формальних суспільних інститутів, що виконують певні функції: міністерств, армії, поліції, партій­ного апарату, церкви тощо. Вони мають як формально фіксовані цілі, так і специфічні відомчі інтереси. Останні можуть збігатися або не збігатися з декларованими та формально зафіксованими функціями. Вплив інституційних груп інтересів на політичну владу не завжди є явним, бо за формальни­ми цілями і цінностями вони старанно приховують свої специфічні групові інтереси. Їхня активність стає найпомітнішою при розподілі суспільних ре­сурсів — під час обговорення державного бюджету, при встановленні шкали оплати праці, пільг щодо оподаткування тощо.

Неасоційовані групиможуть не мати формальної організації і структури, виникаючи спонтанно, на підставі спільного статусу та різних неполітичних зв'язків: родинних, сімейних, етнічних та інших. Інтереси таких груп репре­зентують голови сімей, кланів, неформальні релігійні та інші лідери. Під впливом деяких обставин вони можуть стати формалізованими, але в той же час їх формальна організація буде слабкою, а діяльність підпорядкована не­формальним зв'язкам.

Громадські ініціативи— це локальні добровільні організації, діяльність яких безпосередньо націлена на проведення певних політичних акцій на за­садах прямої демократії. Громадські ініціативи мають нечіткі, розмиті орга­нізаційні форми, гнучкі (рухомі) структури і не мають професійного керів­ництва. Сфера їх діяльності завжди дуже обмежена у просторі. Вони форму­ються за місцем проживання з людей, які безпосередньо заінтересовані у ви­рішенні певних питань: охорона навколишнього середовища, транспорт, освіта, місцеве будівництво тощо. Водночас вони можуть розширити поста­новку своїх питань, надавши їм політичного характеру (вимагаючи, наприк­лад, ширшого самоврядування, обговорення діяльності того чи іншого депу­тата парламенту чи місцевих органів влади тощо). Громадські ініціативи ви­користовують різноманітні і специфічні засоби впливу: демонстрації, піке­тування, розповсюдження листівок, акти громадянської непокори.

Аномійні групи— тимчасові об'єднання, що виникають несподівано, як реакція на ту чи іншу ситуацію, і відзначаються слабкою і нестійкою струк­турою, відсутністю постійних організованих колективних дій та короткочас­ним існуванням. До аномійних груп відносять натовпи, стихійні мітинги, бунти, маніфестації. їх виступи, як правило, дуже емоційні та ірраціональні, можуть мати насильницький характер.

Незважаючи на відмінності та чисельність груп інтересів різного типу, для них усіх характерні певні спільні риси,а саме: колективний характер діяльності; добровільність асоціації; принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу; відсутність претензій на здобуття політичної влади.

Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупувань у суспільстві. Подібними є також суспільні функції, що їх виконують різноманітні гру­пи інтересів. До них належать:

- агрегація інтересів;

- артикуляція різноманітних суспільних інтересів;

- інформування органів влади;

- здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень;

- інтеграція груп;

- формування політичних еліт;

- політична соціалізація громадян.

Ресурси впливу. Перші чотири функції спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владно­му рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття по­літичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бува­ють різні і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності. Крім того, це залежить від ме­ти, якої намагається досягнути група.

Найважливішим ресурсом впливу, що визначає потенційну впливовість групи, є її легітимність. Так, найлегітимнішими для американських законодавців є загальнонаціональні об'єднання. Другим ресурсом впливу є значимість конкретної групи інтересів з точки зору суспільних інтересів. Профспілки, підприємницькі асоціації можуть організувати страйк з важкими еконо­мічними наслідками для країни, тоді як страйк учителів може не мати тако­го економічного ефекту. Нарешті, важливим ресурсом, що його використовують групи інтересів, є їхні політичні можливості, що, у свою чергу, залежать від фінансового, орга­нізаційного, інформаційного забезпечення групи та її чисельності. Забезпе­чена група інтересів може купити собі цілу газету чи часопис. Величина фінансових ресурсів впливає на активність групи інтересів, можливості її участі у різно­манітних акціях, нарешті на її чисельність. Важливим ресурсом політичного впливу груп інтересів є їх чисельність, мобілізаційна здатність і активність членів. Чисельність і мобілізаційна здатність організації під час виборів є важливою для політичних партій, ко­ли вони шукають масової підтримки. Завдяки збору членських внесків і доб­ровільних пожертв матеріальні можливості численної групи інтересів знач­но підвищуються. В одних випадках групи діють через пряму взаємодію з владними структу­рами чи окремими особами при владі; в інших — через парламентські та ін­ші лобі; ще в інших — звертаються до масових акцій протесту або підтримки

Сутність лобізму. Лобізм (як явище) чи лобіювання (як діяльність) є вельми специфічним засобом досяг­нення цілей групами інтересів. Що ж він собою являє та якими особливос­тями відзначається в окремих країнах? Саме слово «лобі» (від англ. lоbbу — кулуари) у минулому означало лише проходи чи скриті галереї в монастирях. У 40-х роках XVII ст. таку назву мав вестибюль та два коридори у будинку Палати громад британського парла­менту, куди депутати заходили голосувати. Там вони зустрічалися з заінтере­сованими особами, яких не пускали до зали засідань. Таким чином, семан­тично «лобіювання» — це неофіційний, кулуарний вплив на законодавців.

Існування лобізму в наш час тісно пов'язане з діяльністю груп інтересів та можливостями їх впливу на органи влади. Крім того, його розвиток зале­жить від розвиненості плюралізму, інституалізованості політичної участі, впливовості та активності політичних партій. Американські політологи вва­жають, що чим сильнішими є політичні партії та чим ефективніше вони ді­ють, тим менше можливостей мають групи інтересів щодо впливу на прий­няття політичних рішень. Як засіб впливу на владу, політичне лобіювання здійснюється в таких напрямах:

- виступи в комітетах і комісіях парламенту;

- розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення норматив­
них документів;

- особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори;

- використання методів громадської думки;

- організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимога­ми та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати);

- організація проведення і широке розповсюдження результатів соціологічних досліджень;

- цілеспрямовані дії «своїх людей» в органах влади;

- фінансування виборчих кампаній;

- прямий підкуп посадових осіб.

Відповідно до цілей груп інтересів та сфери, яку вони представляють, ло­бістська діяльність буває економічною, соціальною, соціокультурною; регі­ональною або галузевою. В залежності від того, на яких суб'єктів прийнят­тя рішень лобісти спрямовують свій тиск, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Стосовно політичної системи він може бути зовнішнім (тиск на органи влади зі сторони), або внутрішнім (лобіста­ми є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, сам прези­дент тощо).

Існують декілька підходів до оцінки феномену лобізму. Перший — забо­ронний; він прирівнює лобізм до злочинної діяльності і вимагає його лікві­дації. Другий — регулятивно-правовий; він розрізняє нелегальний і легаль­ний методи лобіювання і по-різному його оцінює, вимагаючи виключення корупції із політичної практики. Відповідно до домінування цих підходів у різних країнах існує, як уже було сказано, різний правовий статус лобістів і лобіювання: у США, Канаді, Великій Британії лобістська діяльність регулю­ється законодавчо. Ще у 1946 р. тут прийняли «Федеральний закон про регулювання лобізму». Його головна ідея — поставити лобістську діяльність під контроль та виключити коруп­цію. Відповідно, головним положенням закону була вимога, щоб кожна організація, яка має намір лобіювати, зареєструвала у Палаті представни­ків та в сенаті свого представника, тобто лобіста, вказавши його цілі та витрати. За деякими даними, нині у Конгресі США зареєстровано біля 15 тис. лобістів. Метою парламентського лобізму є сприяння прийняттю законів, що задо­вольняють певні групові інтереси, та недопущення прийняття тих законів, які цим інтересам перешкоджають. Тому основними засобами лобістської діяльності є робота в комітетах, де формують зміст законопроектів, а також дебати та слухання в парламенті. Головними лобістами є депутати й служ­бовці Конгресу (часто колишні), а також експерти, яких запрошують до роз­робки проектів законів. Між групою інтересів, її лобістами та депутатами встановлюються тісні контакти і взаємодія на підставах взаємного обміну послугами. Лобіст через формальні і неформальні канали впливу спонукає депутата (чи депутатів) до ефективного представництва інтересів певної групи в парламенті. У свою чергу, депутат, який лобіює заінтересовану групу, очікує на фінансову та організаційну підтримку під час виборів.

У політології виділяють такі моделі за­хисту інтересів і групової політики: плюралістична, корпоративна, неокорпоративна та патронажно-клієнтальна.

До специфічних рис корпоратизму політологи відносять:

- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у полі­тичному житті;

- зростання впливу фахових представників групових інтересів на шкоду ролі пересічних членів;

- привілейоване становище деяких асоціацій та їх широкі можливості впливу на прийняття рішень;

- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які по­ширюються корпоративні відносини.

У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що зале­жали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам прита­манний ліберальний корпоратизм або неокорпоратизм, авторитарним та то­талітарним - державний. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацис­тського, сталінський від маоїстського.

Неокорпоратизм— це демократична система представництва й узгод­ження 1.інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; 2.інтересів трьох партнерів - держави, підприємців і профспі­лок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників пе­реговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; 3.система міжкорпоративної взає­модії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод.

Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії, і вперше бу­ли описані дослідниками середземноморських країн, де мафії — вкорінене явище.

У східних країнах у ролі патрона часто вис­тупає державний апарат з міцними адміністративними ресурсами розподілу. Як наслідок, тут значно зростає бюрократична корупція.

Розвиток громадських об'єднань і рухів — це шлях до зростання ролі громадянського суспільства, що сприяє поступовому соціально-культурному піднесенню народу та кожної особистості, демократизації, розширенню прав і свобод людини, зміцненню гарантій її захищеності.

ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО.

Поняття еліти. Поняття «еліта» у перекладі з французького означає «краще», «добірне». У первісному змісті воно вживалося для позначення яких-небудь відмітних, яскраво виражених переважаючих якостей або властивостей, наприклад, «елітне зерно», «елітні війська». Ідеї поділу суспільства на знатних і «простолюдинів» по своєму соціальному стану і функціям ми знаходимо в працях філософів Древнього Сходу, античної Греції і християнської епохи.

Елітистська теорія була сформульована Платоном у його навчанні про «ідеальну державу». У більш пізніши час значний внесок у формування і розвиток элітизма внесли Н. Макіавеллі, О. Конт, О. Шопенгауэр, Ф. Ніцше. Однак у системному виді ця теорія була представлена в роботах італійських соціологів Вильфредо Парето (1848 – 1923), Гаэтано Моска (1853 – 1941), Роберта Міхельса (1876 – 1936). Вони сприймали еліту як особливий пануючий прошарок у суспільстві, що існував завжди, і який усвідомлює свою значимість і винятковість. Вся історія людства виступає як нескінченна низка зміни еліт, в якої маси виступають у якості активних або пасивних спостерігачів. Основною ознакою приналежності до еліти є володіння владою: у В. Парето – по праву їхнього найвищого індексу в області їхньої діяльності, а у Г. Моска як найбільш активних у політичних відносинах.

Концепції походження еліт. У роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин» Г. Моска (Італія) сформулював основний принцип існування еліт: у всіх суспільствах, незалежно від стадії розвитку, існує два класи – керуючий, що монополізує владу і використовує своє положення, і керований, котрий забезпечує життєдіяльність суспільства в цілому. Суспільство традиційного типу можна представити у вигляді піраміди, на верху якої знаходиться еліта, що володіє такими якостями, як: військова доблесть, багатство, священство, уміння керувати і брати на себе відповідальність, живий розум і здібності до творчої діяльності..

Він виділяє два типи керування суспільством: автократичний, при якому влада передається зверху вниз; і ліберально-демократичний, коли делегується знизу нагору. Незалежно від способу організації влади, правлячий клас завжди використовує три способи одержання і закріплення влади – спадкування, вибори і кооптацію. Абсолютизація першого способу веде до «закритості» еліти і її виродження; виборність з її демократичними інститутами може привести до «розмивання» правлячого класу. Демократія, на думку Г. Моски, є формою маніпулювання масами. Кооптуючи у свій склад кращих представників «низів» і пристосовуючи їх до своїх норм і вимог, політичний клас пристосовується і трансформується згідно сучасних вимог.

Своє право на владу правлячий клас засновує волею до влади і нездатністю більшості до самостійного існування в силу своєї роз'єднаності і низького рівня розвитку. М. Моска стверджував, що незалежно від форми політичного пристрою держави, еліти існують завжди.

З іншої позиції розглядав процес формування еліт В. Парето (Італія). Соціальна структура сучасного суспільства нагадує усічену піраміду, на «верху» якої знаходяться «кращі» з різних соціальних груп. Піднімаючися нагору по соціальним сходам, вони поповнюють ряди традиційної еліти. У роботі «Трактат по загальній соціології» В. Парето відзначив, що в силу неоднорідності суспільства, виділяється сукупність індивідів, що досягають високих результатів у своїй сфері діяльності. Найбільш активні особистості в силу природних властивостей і інтелекту беруть участь у керуванні суспільством і можуть називатися елітою. У свою чергу, соціальні групи і класи, що довели свою економічну і соціальну значимість для суспільства, мають право на просування до влади.

В. Парето сформулював закон «циркуляції еліт». Частини еліт, які не витримали конкуренції, опускаються вниз по соціальному значенню – у маси. Чим більше відкритий для соціальної мобільності правлячий клас, тим ефективніше він зберігає своє панування. При уповільненні темпів циркуляції виникає стан соціальної нестабільності політичної системи, що, звичайно, закінчується революцією і новим перерозподілом суспільної ваги різних класів і соціальних прошарків.

Для еліти, по В. Парето, характерні такі риси: високий ступінь знань і ефективність їхнього використання, уміння переконувати і маніпулювати масами і здатність застосувати силу. Якщо правляча еліта втратила здатність ідеологічного маніпулювання і нездатна удатися до примуса, значить вона деградувала і повинна поступитися місцем для нової генерації.

По методах правління еліта поділяється на «львів» з авторитарними методами правління і «лис», що за допомогою мистецтва переконання мас і хитрощів завжди знаходять нетрадиційні методи рішення проблем. Як і Г. Моска, він вважав, що масам приділяється роль інструмента для усунення еліти, що зжила себе.

В інший площині розглядає проблему взаємин «еліти-маси» Р. Міхельс (Німеччина), що у своїй головній праці «Політичні партії. Нарис про олігархічні тенденції демократії» розробив так називаний «залізний закон олігархії».

Проаналізувавши досвід діяльності соціал-демократичних партій у ряді європейських країн, він знайшов причину виникнення еліти в самому існуванні соціальних інститутів, насамперед, влади. Всі соціальні інститути зв'язані з формуванням особливого управлінського шару – «бюрократії». У будь-якій самій демократичній структурі, а, отже, і в суспільстві в цілому, влада поступово концентрується в руках лідерів і функціонерів, що у силу своєї професійної діяльності мають більший доступ до інформації, до фінансових і матеріальних фондів. Вони мають можливість права вибору рішення. Некомпетентність мас, пасивність і байдужість до суспільної діяльності сприяє «переродженню демократії в олігархію».

У структурі пануючого класу він виділяє три групи: політичну, інтелектуальну й економічну, кожна з яких у певні періоди відіграє домінуючу роль. На думку Р. Михельса «закон олігархії» аж ніяк не означає неможливості встановлення демократичного ладу. Політичні еліти за всіх часів зіштовхуються з необхідністю організації мас, а, отже, і необхідністю підтримки з боку мас. Зміна еліт перешкоджає встановленню постійного олігархічного ладу.

Механізм добору і приналежності до еліти визначається типом суспільних економічних відносин і типом – традиційним або сучасним – суспільства. Ще О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства і пануючих соціальних інститутів змінюється і тип еліти – від священнослужителів і воїнів до бюрократів і вчених. У традиційному суспільстві критерієм добору в еліту виступали соціальне походження (родовитість), закріплені в традиціях, нормах, особистої доблесті «знатних». У сучасному суспільстві на перше місце висуваються розміри власності, особисті якості і досягнення в сфері своєї діяльності. На практиці питання ставиться інакше: чи всі представники, наприклад, дворянства, або досить заможні люди можуть відноситися до числа еліти?

Існує загальноприйнята класифікація теорій еліт, що з різних позицій розглядають поділ пануючого економічно і політично класу на «еліту і не еліту». Ці теорії можна звести до двох напрямків: ціннісного або меритократичного (лат. meritus – кращий і греч. сrаtоs - влада) і функціонально-владного.

Перший напрямок бере свій початок і знаходить своє вираження в елітистських теоріях Платона, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, Г. Моска, В. Парето, К. Мангейма, Т. Веблена, О. Белла й інших. У рамках цього напрямку виділяються:

- біологічна теорія еліт, відповідно якої до еліти належать люди, що займають вищі місця в суспільстві завдяки своєму соціальному походженню й особистим біологічним якостям;

- психологічна теорія еліт, що поклала в основу винятково видатні психологічні й інтелектуальні якості членів еліти. Так, французький політолог Л. Боден вважає, що еліта, яка має інтелектуальну і моральну перевагу над масами, повинна мати високе положення в суспільстві;

- технократична теорія, відповідно до якої зростає роль технократів. Використовуючи свої знання, вони поступово витісняють на периферію традиційних власників. До цієї теорії примикає організаційно-менеджерська теорія, сформульована Дж. Бернхеймом і Д. Беллом. Відповідно до цієї теорії, в еліту входять менеджери і бюрократичний апарат держави.

В цілому, для всіх цих теорій властиві загальні ознаки: поява еліт зв'язана з природною нерівністю здібностей і соціальних статусів людей, існування еліт – це не тільки результат боротьби за владу, а наслідок природного добору суспільством кращих представників; еліти – це найбільш продуктивна частина суспільства.

До другого напрямку відносяться теорії, що визначають еліту, як групу, що здійснює владні і соціально значимі функції у всіх сферах життєдіяльності суспільства:

- функціональна теорія еліт відносить до неї тих осіб, що впливають на громадське життя – великих власників, вищих керівників, економічних, політичних лідерів, видатних працівників сфери освіти, культури тощо;

- розподільна теорія еліт обмежує коло осіб тими, хто має пряме відношення до сфери виробництва і розподілу благ.

Значний внесок у розробку теорій еліт в Україні внесли Д. Донцов і В. Липинський. Основні ідеї Д. Донцова, сформульовані в роботі «Дух нашої давнини», укладаються в рамки психологічної теорії еліт. Представники еліт повинні бути аристократами духу, честі, високих моральних якостей. Вони можуть походити з різних соціальних шарів, але для усіх характерні високий ступінь особистого аскетизму і самопожертви в ім'я національної ідеї. Він був переконаний, що “вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з так званого трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, у житті не існуюча”.

П. Липинский доводив, що без існування «національної аристократії» існування самостійної держави неможливо. Тільки вона є носієм духу, культури і моралі нації і тому зацікавлена в існуванні держави. Народ без аристократії приречений знаходитися в складі чужих держав. Якщо замінити термін «національна аристократія» на національну інтелігенцію, це твердження П. Липинского цілком відповідає політичній практиці державоутворення.

П. Липинский виділяє три способи формування національної еліти: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний – це спосіб з'єднання різних груп пануючого класу при монархії; демократичний спосіб припускає відкриту боротьбу різних представників за владу і характерний для республік; охлократичний спосіб – це влада окремих соціально-політичних груп, що можуть зберегти своє панування тільки шляхом диктатури.

Виходячи з критеріїв різних теорій еліт, можна зробити наступні висновки: якщо по формальних ознаках відносити до еліти усіх високопоставлених представників пануючого класу, то розмивається сам зміст поняття еліти – кращих, самих гідних у своєї сфері життєдіяльності людей. Вищим критерієм приналежності до еліти стає визнання заслуг з боку держави і суспільства. Еліта – це вищий шар пануючого класу, що виробляє і втілює в життя найбільш значимі для суспільства рішення. У залежності від ступеня демократизації суспільства значення еліти може збільшуватися або зменшуватися. Недовіра до еліти може привести до соціальної нестабільності. Політична еліта працює ефективно, якщо вона легітимна у свідомості мас, а її моральні цінності розглядаються в суспільстві, як зразок для наслідування.

Способи формування элит. У світовій практиці існує дві основні системи формування еліт, що звичайно в чистому виді не застосовуються – система гільдій і антрепенерська (підприємницька). Для системи гільдій характерні наступні риси:

- наявність формальних вимог для індивідуального росту – походження, вік, освіта, партійність;

- поступове просування по соціальним сходам за допомогою добору претендентів з боку вузького кола керівників;

- відсутність відкритої конкуренції і дуже вузька соціальна база;

- тенденція до відтворення вже існуючого типу еліти по ряду формальних ознак і необхідних якостей.

Антрепенерська система формування еліт характерна для демократичних співтовариств. Вона ґрунтується на конкурентній основі і їй властиві відкритість, відсутність формальних інституціональних фільтрів і можливість добору претендентів по особистим якостям з дуже широкого соціального кола.

Суспільні критерії визнання еліти змінюються в залежності від характеру епохи. На думку К. Манхейма, Г. Моска і Д. Белла, для доіндустріального періоду основним критерієм приналежності до еліти було соціальне походження, для індустріального – багатство і соціальне походження, для розвинених індустріальних і постіндустріального – особисті здібності і знання.

Типологія еліт по загальним ознакам. Відповідно до розповсюдженої серед політологів точці зору, сучасна еліта не монолітна. Фактично співіснують прошарки еліт і контреліт, між якими виникають конкурентні відносини в боротьбі за домінуюче положення.

П. Шарап (США) обґрунтовано гадає, що в будь-якому суспільстві існують традиційна і сучасна еліти. Так, у більшості європейських і азіатських країн вплив традиційної еліти ґрунтується на вазі соціального походження, історичних традицій і залишках общинної самосвідомості пересічних людей. До сучасної еліти відносяться родини, що домоглися успіху за останні десятиліття на теренах державної, військової або підприємницької діяльності і які мають наступні ознаки: значні розміри власності, длбру репутацію, впливовість у своєму середовищі, високий освітній рівень (2-3 вищі освіти), професійний статус.

Дуже часто традиційні еліти здобувають закритий характер і, незважаючи на ряд позитивних моментів – досвід, певну монолітність, твердість рішень, - прагнуть до самодостатності і втрачають зв'язок з політичною реальністю.

Відкриті еліти здійснюють набір у своє середовище у відкритій конкурентній боротьбі, в якій велике значення мають особисті якості: організаторські здібності, енергійність, прагматичність, мобільність і ділова хватка.

По місцю в політичній системі еліти підрозділяються на правлячіі контреліты, що у сучасних суспільствах широко вдаються до допомоги народних мас.

По функціональній ознаці еліти підрозділяються на економічну, політичн, бюрократичн і культурно-інформаційну.

Економічну еліту складають власники великих майнових станів. В епоху раннього індустріального або буржуазного (згідно К. Марксу) суспільства ця частина еліти безцеремонно диктувала свою волю всім іншим частинам еліти. Реальне положення справ відбивала приказка: «Що добре для «Дженерал Моторс», те добре і для США». Разом з тим, економічну еліту буквально роздирають на шматки закони конкуренції між промисловими, фінансовими, торговельними й іншими частинами буржуазії. Суспільні і профспілкові організації, внутрішнє суперництво обмежують вплив великих власників на суспільство і змушують їх удаватися до допомоги різних політичних сил і державної бюрократії.

Вища політична еліта складається з лідерів і вищих функціонерів політичних партій, груп тиску, що займають ключові позиції в політичному керівництві держави або ж в опозиційних рухах. До цього типу еліт відносяться також парламентарії, професійні політологи, представники регіональних еліт. В той же час не можна стверджувати, що політики домінують як самостійна політична сила або сліпо виконують замовлення тих, хто їм платить.

Політики для досягнення своїх особистих, партійних або загальнонаціональних цілей використовують розбіжності між різними загонами пануючого класу в цілому і соціальних групах у суспільстві. Дуже близькі до політичної еліти по своєму походженню і ролі бюрократична адміністрація і військова еліти. Виконуючи роль посередників між «елітою – панівним класом – масами», вони, у силу специфіки своєї роботи, мають могутні важелі уповільнення, прискорення або повного провалу політичних реформ. У сучасний період мілітаризації геополітичних відносин і панування військово-промислового комплексу військова бюрократія найчастіше нав'язує цивільним політикам і суспільству своє розуміння проблем. Наприклад, військова інтервенція США в Іраку або силове рішення Росії політичних проблем у Чечні привели до нового витка нестабільності в регіонах, але, разом з тим, благотворно відбилися на авторитеті й інтересах національних элит. Бюрократія завжди прагнула до самореалізації за рахунок суспільства і держави, і в суспільствах перехідного типу (постколоніальний період в Африці, пострадянські держави) найчастіше ставала основою нової еліти. У ХХ столітті це привело до відродження олігархічних режимів.

Головною функцією культурно-інформаційної еліти (діячі культури, освіти, ЗМІ, шоу-бізнесу) є формування стійких і сприятливих до пануючої еліти стереотипів поводження широких мас. Духовні і моральні цінності не можуть самостійно швидко змінюватися, тому за допомогою інформаційного простору штучно формується суспільна думка, що найчастіше є компромісом між соціальними чеканнями широких мас і інтересами еліти. У період розпаду СРСР значна частина населення була переконана, що перехід на ринкові відносини прискорить економічний розвиток і приведе до процвітання широких мас, і мало хто передбачав такі наслідки, як крах держпідприємств, появу безробіття і фінансових пірамід, різке поглиблення соціальної нерівності, розвал у сферах науки і культури.

Особливості формування пострадянської еліти. Становлення, розвиток і занепад вищої еліти в СРСР ілюструють науково-практичну цінність теорій В. Парето, Г. Моска і Р. Міхельса. В умовах тоталітарної політичної системи партійно-господарська бюрократія, так звана «номенклатура», фактично стала розпорядником державної власності, привласнивши собі від імені народу владу, привілеї і право розпоряджатися чужими долями.

Радянська еліта формувалася, з одного боку, з не дуже освічених, але найбільш активних представників народних мас, а, з іншого боку, спиралася на досвід і традиції сотень і тисяч представників старої еліти, особливо з бюрократичної еліти. Це була відносно відкрита еліта, добір у яку здійснювався по строго визначеним критеріям: соціальному походженню, партійності, стажеві роботи, особистій відданості і лояльності до режиму і перших осіб держави. З кожним новим поколінням ускладнювалася система соціальних статусів і всіляких рангів. Специфічною особливістю цієї еліти став партійний патерналізм – система загального заступництва старших представників еліти молодшими.

До 80-х років ХХ ст. практика гільдійного добору кадрів, «закритість еліти», штучно створена недоторканність представників еліти, утрата кваліфікації й ідеологічних орієнтирів привели фактично до розкладання вищої еліти і всього «номенклатурного» класу. Гонка за володіння владою перемінилася на боротьбу за володіння приватною власністю.

Наприкінці 80-х років почався бурхливий ріст «нової» тіньовий економічної і політичної контрреліти, для якої соціалістичні цінноти були чужими. Злиття цих факторів визначило долю СРСР і колишньої радянської еліти.

Вивчаючи досвід становлення еліти в Україні й у колишніх пострадянських республіках, можна зробити висновки: усередині правлячої еліти йде гостра конкурентна боротьба на міжрегіональному рівні між різними загонами економічної, бюрократичної, політичної еліти, орієнтованими на різні цінності. Загальнонаціональна еліта, як продукт розвитку, ще не сформувалася. Підтверджується також теза, що навіть при радикальній зміні політичних систем стара еліта стає ядром нової в силу свого соціального стану, відношення до влади і професійних умінь.

Соціальний зміст лідерства. Роль еліти в політичному житті суспільства значно зростає при вмілому керівництві з боку видатних людей. Керування суспільством є одним із соціальних інститутів і поширюється на всі сфери життєдіяльності, у тому числі і політичну. У різні історичні періоди центральними фігурами політичного керування виступають вожді, тирани, монархи, демагоги, лідери, де кожний з цих термінів має самостійний сенс. Останнім часом стало популярним називати керівників лідерами. Та чи так це?

Лідерство (від англ. - ведучий) визначається як спосіб впливу якої-небудь особи або групи на інші з метою: а) одержання матеріальних і духовних вигод; б) об'єднання групи з метою досягнення загальної мети; в) зміни або закріплення існуючих соціально-економічних або політичних відносин; г) формування нових внутрігрупових цінностей. Звичайно лідером стає особистість, що здатна приймати самостійні рішення і згуртувати навколишніх у єдине ціле незалежно від стилю керування.

У стародавності еталоном були герої-вожді, наприклад, міфічний Язон, відважний цар спартанців Леонід. У Середньовіччя такими стали шляхетні лицарі і монархи. У період становлення і розвитку буржуазних відносин героєм стає особистість, що стоїть над юрбою, скованої нормами моралі і релігійною системою виховання. Так, З. Фрейд затверджував, що маси мають потребу в авторитеті, подібному батьківському у великій родині.

Поняття «лідер» і «лідерство» здобуває інший понятийний зміст у середині ХХ століття в демократичних країнах, де виборці мають право самостійного вибору політичного керівника по особистим достоїнствам. Він повинний уміти довести своє право на володіння формальною владою в суспільстві. Лідер стає легітимним, якщо він визнається більшістю народу.

Необхідно відзначити, що в сучасному соціальному і класово неоднорідному суспільстві неминуче співіснують лідери різних рівнів. Вони можуть відбивати соціальні, політичні, економічні й емоційні чекання опозиційних до діючих лідерів соціальних груп. При конфліктних ситуаціях діяльність опозиційних лідерів виглядає цілком легітимно в очах рядових громадян і означеної частини еліти. Наприклад, події в СРСР у 1991 р., коли під тиском народу була повалена влада КПРС, а потім на місце законного президента М. Горбачова був обраний опозиційний політичний лідер Б. Єльцин, були сприйняті населенням позитивно .

При вивченні феномена лідерства звичайно враховуються дві сторони: при яких умовах формується характер лідерства і яким чином – авторитарним або демократичним – здійснюється зв'язок між лідером-елітою і масами. Виходячи з цього, існує декілька класичних визначень лідерства:

1) політичне лідерство – це еталонний стереотип поводження для певної соціокультурної спільноти, заснований на авторитеті, підпорядкуванні і вірі в спільність цілей;

2) політичне лідерство – це постійний вплив з боку означеної особи на певні групи або суспільство в цілому з метою збереження, зміни або ліквідації існуючої політичної дійсності;

3) політичне лідерство – це соціальний статус, зв'язаний з виконанням певних керівних обов'язків і закріплений формальними законами.

Основні вимоги до лідера. Лідер може випереджати свою історичну епоху як по характеру, так і по засобам рішення суспільних протиріч. Однак він є представником свого середовища і найчастіше змушений підкорятися вимогам суспільства. Для того, щоб мати реальну владу, він повинен мати здатність до компромісу і достатньої сили волі до досягнення цілей.

Лідер повинен мати набір моральних якостей, що відіграють чималу роль в успіху або невдачах, а також здатність до переконання мас. В очах еліти він виглядає як авторитетна особистість, а в очах мас – як харизматичний вождь. На рівні великої політики втрачається прямий зв'язок між політиком і масами. Отже, на перше місце висуваються не його особисті якості, а його здатність уловити і відбити настрої виборців.

Політичний діяч повинен уміти вести відкриту публічну полеміку на досить високому рівні культури і відрізнятися здатністю «тримати удар» з боку супротивників. За допомогою свого оточення він повинен мати здібності продуцировати ідеї і рішення, що є відповіддю на реальні проблеми свого часу. Наприклад, Ф. Рузвельт, рятуючи економіку США в період Великої депресії, рішуче настояв на втручанні держави в ринкову економіку і виграв. Невизначеність в економічних перетвореннях середини 90-х років, схований саботаж команди і слабість М. Горбачова як загальнонаціонального лідера, привели СРСР до розвалу.

Усякий визнаний політичний лідер домагається свого успіху самостійним шляхом. Лідерство не успадковується, тому свої відносини з елітою й оточенням лідери будують на основі целераціональності, прагматизму і поваги до інтересів виборців, а не найближчого оточення.

Функції лідера. Політичне лідерство виконує в сфері політичної діяльності певні функції, від успіху виконання яких життя людей у суспільстві може істотно покращитися або погіршитися.

1.Програмна або конструктивна функція звичайно звернена до всього суспільства або на задоволення вимог конкретних соціальних шарів. Політична програма повинна бути доступної для розуміння і близької інтересам більшості.

2.Керівна або організаторська функція припускає процес вироблення і прийняття політичних рішень, пошуку засобів і засобів їхньої реалізації. Лідер формує апарат зі своїх прихильників, створює умови для досягнення влади не тільки заради задоволення особистих амбіцій, але і для активної зміни навколишнього соціального середовища.

3.Мобілізаційна функція спрямована на пошуки максимально ефективних рішень в інноваційній діяльності в розподілі соціальних ролей і функцій для різних соціальних груп. Як правило, використовується різноманітний апарат непрямої спонуки і прямого насильства – ідеологія, церква, ЗМІ, культура, політичні і громадські організації, силові структури і інше. Так, для схвалення своєї політики світовим співтовариством у відношенні Іраку в 2004 р. президент США Буш максимально використовував усі підлеглі йому способи і ресурси – від прямої дезінформації прихильників і ворогів до економічного шантажу.

4.Интегративная функція (координаційна) спрямована на зближення сподвижників, народних мас навколо конкретної мети. Для цього лідер повинен привести дії інститутів влади, політичних організацій у відповідність із суспільною думкою і нормами загальноприйнятих моральних цінностей.

5.Комунікативна функція припускає встановлення двостороннього зв'язку між лідером, його оточенням і широкими народними масами. Необхідні досить кропіткі робота з переконання громадян у необхідності прийняття і виконання визначених політичних рішень. Професійно проведена комунікативна діяльність (у виді PR-компанії) може збільшити число прихильників і зменшити вплив супротивників.

Класифікація теорій політичного лідерства.У попередні історичні эпохи чимало правителів загинуло по своїй дурості, але рідко хто заперечував їх право на владу по ознаці походження. В даний час деякі формальні керівники виступають у ролі визнаних лідерів. Існує ряд теорій, що намагаються пояснити природу лідерства.

«Теорія особистісних рис» (Ф. Гальтон, Е. Богардус, К. Бэрд) пояснюють природу лідерства видатними якостями лідера, що виділяють його з юрби: цілісність характеру, проникливість і рішучість, сила волі і відсутність зайвої емоційності, экстравертность і здатність розуміти інших. До середини ХХ століття були виділені основні риси, але у ході подальших досліджень вирішальна роль особистих якостей не підтвердилася через розкид суб'єктивних оцінок. Але в західній політичній культурі наявності у політика основних рис приділяється велика увага. Так, відомий актор А. Шварцнеггер переміг своїх більш досвідчених політичних супротивників на губернаторських виборах у США завдяки сформованому образові борця за справедливість.

На зміну теорії рис прийшли «ситуативні теорії» лідерства (Т. Хилтон, А. Голнер, Э. Фромм, Д. Ріксмен, С. Міллз), згідно яким лідерство залежить від мінливого соціального середовища. Мінливі обставини вимагають зміни необхідного набору особистих якостей, нових стилів і методів керування, тобто нового лідера створюють місце, час і обставини.

Відповідно до цієї теорії лідерство стало розглядатися як еквівалентний обмін між масами і лідером (Дж. Хоманс, С. Эванс), або як динамічна взаємодія між цілями лідера і цілями-потребами послідовників (Р. Кеттел, Дж. Джуліан). У залежності від ситуації лідер може прагнути переконати навколишніх у своїй правоті, або прагматично пристосовуватися до потреб, що змінюються. Р. Стогділл у своєму «Посібнику з лідерства» виділяє наступні стилі керівництва: авторитарний, переконуючий, демократичний, інтелектуальний, виконавчий. При цьому може бути орієнтація на задачу або на міжособистісні відносини. Індивідуально-ситуативні теорії враховують такі фактори, як мотиви і мети лідера, що склалися на означений момент, як стереотипи лідера в масах, особисті риси і відношення лідера до навколишніх і їх потреб. На сьогоднішній день ця група теорій є найбільш розповсюдженою.

Значним авторитетом користуються психологічні теорії, у джерел яких стояли З. Фрейд, Г. Лассуэлл, Г. Лебон, Э. Фромм. Прагнення до влади – це форма компенсації комплексу неповноцінності, який варто шукати в сфері несвідомого. Виділяються два типи особистості: ті, хто прагне до влади, і ті, хто має потребу в заступництві, тобто лідери і юрба. У вирішальні моменти розвитку суспільства (системні кризи) народ шукає рятівника.Саме в такі моменти з'являється авторитарний тип лідера.

Психологічна теорія (А. Джордж, Э. Эриксон) сформулювала ідею формування лідера харизматичного типу. Харизма (богоданність) виникає в періоди збігу глибоких соціальних криз, коли в суспільстві трощаться устояні звичні уявлення, моральні норми, соціальні цінності і приходить глибока криза індивідуальної свідомості. Саме в такі моменти окремі видатні особистості виступають у ролі творців «нової дійсності», в якій бідує суспільство, що знаходиться в пошуках самоствердження (Христос, Мао, Гітлер).

Мотиваційний напрямок (Л. Этеридж, М. Херманн) розглядає тип відносин, коли політики, активність яких спрямована тільки на досягнення мети, завжди будуть домінувати над політиками, у яких потреба в схваленні і любові з боку підлеглих є домінантною моделлю поводження. До того ж, лідери з яскраво вираженими мотивами досягненнями мети схильні оточувати себе компетентними людьми.

Виділяється три моделі поводження політика (М. Херманн):

- «модель мотивації особистих анклавів» припускає створення навколо себе анклаву доброзичливих і вірних прихильників, що знаходиться усередині ворожого світу;

- «модель імперської мотивації» припускає підпорядкування лідера волі його групи, що висунула. Тут панує дух компетенції, почуття відповідальності, відсутності фаворитизму і дотримання командних норм поводження;

- «модель мотивації конкістадора» припускає встановлення лідером таких відносин, коли він єдиний краще усіх знає, що треба народу, державі, світові. Оточення виникає для того, щоб втілювати і реалізовувати ідею лідера і носить для нього безособистісний характер.

Прикладний напрямок виступає як збір емпіричних даних, побудова визначених причинно-наслідкових зв'язків і стереотипів.

Функціональні напрямки розглядають лідера як ставленика, що одержав владу від своїх прихильників. Не можна лідера-функціонера прямолінійно ототожнювати з маріонеткою. Така взаємодія розглядається як технічна взаємодія («лідер-оточення-еліта», Р. Мічелз), або як результат спільної творчості групи («формальний лідер», А. Бентли), або як результат двостороннього впливу («лідер-частина, група-загальне», Дж. Пейдж).

Відомий американський учений Т. Парсонс вважає лідерство функцією групи, спрямованої на самопідтримку статусу. Особистість, що виділяється високим рівнем впливу, стає неформальним лідером у групі, а при інституціоналізації статусу групи він стає формальним лідером. «Формальний і неформальний лідер, виконуючи свою роль, модифікує своє поводження в залежності від реакції членів групи, виборців. Іноді на поверхню в ієрархічних структурах випливають безпринципні люди, що пристосовуються, стаючи лідерами без власного «Я».

У конкурентному суспільстві формальне лідерство твердо залежить від потреб групи, суспільства; від чекань соціуму в конкретній політичній ситуації; навіть від «моди» на лідера (феномен родин Кеннеді, Бушей).

Для вивчення природи лідерства велике значення має типологизация по різних ознаках. Одним з перших класифікував лідерів по ознаці авторитету М. Вебер. Розглядаючи лідерство як можливість віддавати накази і викликати покору, Вебер виділив три типи лідерства. Традиційне лідерство, засноване на вірі і принципі передачі влади в спадщину, обґрунтовує право на владу і на приналежність до еліти. Раціонально-легальне (бюрократичне) лідерство, засноване на розумності закону, на формальному порядку обрання лідера, виникає в період індустріального етапу розвитку суспільства. Кандидат повинний мати набір достоїнств, бути інструментом закону і підкорятися визначеним зобов'язанням перед підлеглими після передачі йому державних функцій. Харизматичне лідерство ґрунтується на вірі в надприродні здібності і якості лідера. Для такого типу лідерства характерна фанатична відданість послідовників. Особливість харизматичного лідерства полягає в тому, що перші два типи лідерства властиві стабільним соціальним системам, а останнє – у періоди глибоких суспільних криз і потрясінь.

А.М. Гантер, приміром, виділяє ряд базових якостей, властиві харизматичному лідерові: уміння емоційно впливати на людей; видатні ораторські здібності; імідж сильної людини, здатної домагатися мети; образ, що викликає позитивні емоції в мас; стан психологічного комфорту при підвищеній увазі мас;

Діяльність харизматичного лідера орієнтується не на розум і логіку, а на колективне несвідоме за допомогою ідеології, релігії, ритуальних дій і постійної боротьби з ворогами.

У залежності від того, яким методом перетворення дійсності віддають перевагу лідери, вони підрозділяються на реформаторів, революціонерів і консерваторів. По стилю керування розрізняють авторитарний стиль, демократичний стиль і стиль лідерства, що невтручається.

Аналізуючи типи лідерів, відома політолог М. Херманн (США) виділила наступних сім факторів, що впливають на формування лідера: 1) політичні переконання і здатність їх відстоювати; 2) політичний стиль; 3) мотиви діяльності; 4) реакція лідера на стресові ситуації; 5) обставини, що привели до політики; 6) політичний досвід; 7) політична обстановка в суспільстві.

На підставі аналізу вона виділяє чотири типи-образи лідерів:

- «прапороносець» - має цілі і веде за собою сподвижників; завжди знаходиться в центрі діяльності;

- «комівояжер» - здатний переконати, уважно вислухати, дати пораду і порекомендувати;

- «маріонетка» - відбиває інтереси своїх послідовників, рідко здатний на самостійні дії і виступає представником групи;

- «пожежний» - виявляє себе в насущних моментах, не здатний до рутинної роботи.

Однак у політичній практиці використовуються всі чотири типи лідерства в різному сполученні.

Французький учений Ж. Блондель в основу своєї класифікації заклав два принципи – відношення лідера до інновацій і традицій, а також по обсягу сфери діяльності.

* Блондель Ж. Політичне лідерство. Шлях до всеосяжного аналізу. М., 1992. С.58-59.

При відсутності контролю за владою в традиційній і слаборозвиненій соціальній структурі сучасного світу лідерство підмінюється вождізмом. По визначенню енциклопедичного словника вождізм – 1) владний інститут, властивий патріархально-родовим і ранєфеодальним суспільствам Сходу й Африки, заснований на особистому пануванні військового або феодального проводиря; 2) тип владних відносин, заснований на особистій відданості персоні, що володіє верховною владою. У політиці вождізм має місце в ідеологізованих, жорстко централізованих суспільствах і існує у виді ієрархії установ влади корпоративного характеру.

У сучасному світі вождізм, як система влади, виступає у виді клієнталізму, непотизму і трібализму.

У політичній системі клієнталізм виступає як ієрархії владних кланів, усередині яких панують відносини виду «клієнт-патрон». Просування політика по щабелям влади здійснюється всім кланом. Непотизм являє собою рекрутовання послідовників у правлячу еліту по ознаці родинності і близості, а трібалізм – по земляцьких ознаках. Незалежно від типу ідеології, культури або релігії, вождізм скрізь розвивається як жорстко централізована, безконтрольна форма панування.

Основа переродження лідерства у вождізм полягає у відсталості соціальних відносин. Сприйняття дійсності стає ірраціональним, тому що відносини між вождем і його оточенням утрачають розумні основи. Вождь прибігає до найбільш доступних маніпуляцій суспільною свідомістю, що сприймає все нове як далеке і вороже. Ірраціональним стає прагнення оточення наділити вождя незвичайними здібностями, надзвичайною мудрістю і прозорливістю, знанням усього того, що повинніо знати його близькі і підлеглі і, природно, країна і народ.

Підводячи підсумки, можна стверджувати, що в сучасному світі місце старої зв’язки «еліта-лідер» активно заміщається новою – «маса-еліта-лідер». Масам у політиці належить визначальна роль, але прийняття політичних рішень – складний процес, що вимагає професійних знань представників еліти й особистої відповідальності лідерів.

ЛЕКЦІЯ:ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА. ОСОБИСТІСТЬ ТА ПОЛІТИКА.

Розвиток суспільства, держави, складових елементів політичної системи відбувається під певним впливом культури взагалі і політичної, в тому числі. Поняттякультура ( від лат.cultura - вирощування) дуже широке і загалом означає всю сукупність матеріальних, духовних, психо-емоційних характеристик того чи іншого соціуму. Ми можемо говорити про матеріальну культуру суспільства, духовну, культуру поведінки і побуту. Вчені виділяють наприклад археологічні і мистецькі культури тощо.

Поняття політичної культури. Політологія вивчає насамперед політичну культуру, що характеризує розвиток теоретичних, ціннісних, нормативних, реальних і підсвідомих уявлень та ставлень громадян. Вони допомагають нам усвідомити й розвинути всебічні зв’язки з інститутами влади і між собою. Від політичної культури людей значною мірою залежать політичні процеси в суспільстві, стабільність і демократизм політичної системи тощо. Цей термін в політологію ввів Г. Алмонд (США). Існує багато уявлень щодо визначення політичної культури. Одні дослідники вважають, що політична культура ‑ це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки мас, це їх рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіоналізм. Інші схильні вважати, що політична культура ‑ це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. Г. Алмонд гадав, що за допомогою цього поняття можливо провести зрівняльний аналіз різних політичних систем, бо воно охоплює такі явища як політичні теорії і цінності, ідеології, відмінності національного характеру, культурне середовище, рівень загальної освіти та інше. Це був інстумент, за допомогою якого можно було провести якісний аналіз характеру і рівня розвитку політичної системи.

Серед багатьох визначень поняття "політична культура" можна знайти спільний знаменник, яким є знання, оцінки та поведінка більшості громадян стосовно таких політичних об'єктів, як нація, держава, її політичні інститути. Б. Цимбалістий вважає, що "політична культура стосується не політичних надій, а специфічно політичних орієнтацій ‑ ставлення до політичної системи та її окремих компонентів і ставлення до ролі одиниці в системі."

Відомий український політичний діяч і літератор І. Дзюба на конференції "Політична кульура українців" (1990 р.) зауважив:"Політика і культура ‑ поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються. Адже культура орієнтується насамперед на мораль, а політика виходить з інтересів суспільної групи. Але є і другий бік суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облагороджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витворюється та грань, яка називається політичною культурою.

Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.

Критерієм політичної культури суб’єкту є його реальна політична практика. Оцінюючи її зміст можна зробити висновок про рівень розвитку культури даного суб’єкту. Зміст політичної культури різних соціальних суб’єктів дуже різниться. Політична культура суспільства є сукупністю відповідних культур всіх існуючих в ньому суб’єктів. Але оскільки механічне співіснування неможливе через різницю інтересів суб’єктів, то поступово формується новий тип культури, що частково узгоджує антагоністичні ставлення і цінності, і натомість виробляє певні спільні цінності і потреби. Ця культура фіксує суттєві ознаки і рівень суспільної політичної свідомості і суспільної політичної поведінки. Те саме стосується і політичної культури окремого індивіда, як сукупності елементів його політичної свідомості і поведінки. Їх характер і якість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Іноді політологи виділяють ще поняття «громадянська культура» для характеристики політичної культури високо розвинутого громадянського суспільства. Громадянська культура передбачає, що суб’єкт в своїй діяльності насамперед керується інтересами всього суспільства, підпорядковуючи їм свої інтереси. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав та обов’язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі.

Від розвитку політичної свідомості суб’єкта залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя, бо у ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб’єкту.

Політична свідомість – це опосередковане відображення формування і задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, що відображають політико-владні відносини.

Зміст політичної свідомості – це процес і результат віддзеркалення політичної дійсності у вигляді політичних ідей, теорій, поглядів, настроїв.

Специфіка політичної свідомості виявляється у високому ступіні відбиття соціально-класових інтересів та активному впливі на інші форми суспільної свідомості.

Найбільш поширеним є тлумачення політичної свідомості як системи теоретичних і повсякденних знань, оцінок, настроїв та почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери соціальними суб'єктами-індивідами, групами, класами. Залежно від покладеного за основу критерію виділяють різні рівні політичної свідомості. Так, за суб’єктом виділяють масову, групову, індивідуальну політичну свідомість. За глибиною віддзеркалення дійсності вона може бути буденною (формується на базі повсякденного досвіду людей) і науково-теоретичною (формується певними соціальними групами на грунті цілеспрямованого дослідженні політичного процесу). Буденна свідомість значно впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а групи людей – груповою. Крім того, в залежності від рівня демократизації суспільства, інколи виділяють демократичну і авторитарну моделі свідомісті. Демократична свідомість вільна, сприятлива до інновацій, добре усвідомлює свої можливості і права. Авторитарна в великій мірі заідеологізована, сприятлива до авторитетів, несамостійна.

Дуже цікавою є теоретично-наукова свідомість, яка є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. Теоретична свідомість є стрижнем ідеології. Нею володіє обмежена кількість людей – вчені, ідеологи, політичні діячі.

Деякі з дослідників вважають, що політична свідомість містить два взаємопов’язані блоки – мотиваційний – який містить політичні потреби і інтереси, політичні цілі і цінності, психологічні і ідеологічні установки тощо; і пізнавальний – що охоплює політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб’єкту визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому.

Структура політичної культури не вичерпується політичною свідомістю. Дуже важливим її компонентом є політична поведінка.

Політична поведінка характеризує стиль участі суб’єкта в політичному житті. Одним з критеріїв оцінки політичної культури є здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичні реалії, результативність діяльності.

Елементами змісту поняття "політична культура" є думки, почуття, оцінки більшості громадян в їхньому ставленні до такого політичного об'єкта, як держава, до гілок влади, до того, ким та як приймаються політичні рішення. Політолог М. Кубаєвський вважає, що таке ставлення включає у себе три рівні:

1) гносеологічний, коли кожний громадянин має знання про політичне життя своєї держави, структуру політичних органів;

2) аксіологічний, коли кожен громадянин позитивно чи негативно оцінює життя своєї країни;

3) практичний, коли кожний громадянин активно чи пасивно бере участь у політичному житті.

Елементи політичної культури. До елементів змісту поняття "політична культура" належать такі цінності, як свобода, державність, гуманізм, справедливість, бажання захистити незалежність та економічні інтереси своєї держави. Також серед елементів змісту політичної культури важливе місце посідають традиції, які сприяють формуванню і збереженню даржавних інституцій. Кожний державний народ має свої традиційні державні органи, які регулюють внутрішнє життя та міждержавні відносини. Існують і певні норми участі народу у таких органах.

До елементів політичної культури ми також відносимо :

1. політичний досвід – знання, норми, стереотипи поведінки, засвоєні індивідом під час власної політичної соціалізації чи політичної діяльності;

2. ідеологічний компонент, який включає політичні знання, політичні переконання та політичні цінності;

3. емоційно-психологічний компонент ‑ орієнтації і установки громадян на політичні інститути, нормативну систему, політичні події, окремі політичні ролі.

Політична культура суспільства складається з політичної культури індивідів і суспільства. Індивідуальна політична культура – це погляди, знання і установки окремо взятої людини. ЇЇ формування має досить індивідуальний характер, але в більший мірі залежить від політичної культуру суспільства взагалі, що містить в собі величезну кількість індивідуальних політичних культур.

Політична культура є своєрідним процесом, у якому можна виділити етапи операцій, зокрема:

‑ формування елементів політичної культури (ідей, ідеалів, норм, символів, стереотипів тощо);

‑ трансляція вироблених елементів культури на усі регіони держави, на кожну соціальну групу, на усе суспільство (так звана політична соціалізація);

‑ функціонування політичної культури;

‑ удосконалення системи політичної культури відповідно до нових умов життя.

На сьогодні існує кілька концепцій суттевого змісту політичної культури:

1. Психологічний підхід (школа Г. Алмонда) розглядає політичну культуру як набір психологічних орієнтацій на соціально-політичні об'єкти та процеси;

2. Комплексний узагальнений підхід (Д. Мервік, Р. Такер, Л. Дітмер) ототожнює політичну культуру з політичною системою, або зводить її до політичних відносин;

3. Об'єктивістське (нормативне) трактування (Л. Пай, Д. Пол) визначає політичну культуру як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки;

4. Еврістична концепція (С. Хантінгтон) - політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаної поведінки.

5. Соціопсихологічний підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихомиров): - політична культура визначається як установча поведінкова матриця, в межах якої розташована і функціонує політична система.

Політична культура відіграє в суспільстві низку важливих функцій.Функції політичної культури обумовлені її сутністю, вони показують її дію і вплив в політичній системі суспільства. Найважливішими є:

1. пізнавальна функція ‑ вивчає політичні уявлення, знання, міфи, чутки та політичну ідеологію;

2. інтегративна функція – ставить за мету досягнення на базі загальноприйнятних політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи;

3. комунікативна функція ‑ дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління, накопичувати політичний досвід;

4. забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот людей;

5. регулююча ‑ забезпечує ефективність функціонування політичної системи на основі притаманних для неї ідеалів, норм, традицій;

6. виховна ‑ формування "політичної людини" на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам пануючих соціальних класів і груп;

7. прогностична ‑ передбачення можливих варіантів развитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних ситуаціях.

Кожен тип політичної культури притаманий для свого історичного часу і певного типу суспільства. В цьому міститься запорука неповторності і індивідуального розвитку політичних культур. В той же час існують загальні засади – форми власності, виробництва і розподілу, історичні традиції, релігійні доктрини, моральні норми, які дозволяють нам знайти загальні риси у кожної політичної культури і за певними критеріями класификувати їх. На основі вже існуючого історичного досвіду і наукових знань вчені і політики можуть зробити висновки стосовно перспектив розвитку кожного суспільства і знайти найбільше бажані і результативні рішення.

Типологія політичних культур і субкультур дуже різноманітна. Ми пропонуємо лише деякі можливі класифікації.

В сучасній політології існує загальноприйнятий підхід до класифікації політичних культур, запропонований Г. Алмондом та С. Вербою для всіх культур на різних історичних етапах розвитку. . За основу класифікації був покладений критерій політичної поведінки індивідів. Вони виділили три основні типи, які істотно впливають на формування політичних відносин, форми політичного режиму і загалом політичної системи:

1. Патріархільній тип політичної культури притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі. Тому характерними рисами є відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів. Члени суспільства орієнтуються на вождів племені, шаманів і не відділяють політичні орієнтації від релігійних норм.

2. Підданська політична культура характеризується здебільшого пасивним ставленням громадян до політичного життя. В наявності певний інтерес соціальних суб'єктів до функціонування політичної системи, проте самі суб'єкти не проявляють особистої політичної активності, покладаючи свої надії на органи влади і політичних лідерів. Така модель поведінки була притамана феодальному та раннекапіталістичному типу суспільства.

3. Активістська політична культура характеризується значним інтересом громадян до політичної діяльності та наслідків функціонування політичної системи, Особиста поведінка громадян націлена на особисту участь у політичному процесі.

У реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані типи: патріархально-підданський, піддансько-активістський, патріархально-активістський.

Виділяють також замкнуті та відкриті типи політичної культури. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї. Такий тип політичної культури характерний для країн Сходу. Відкриті політичні культури також зберігають свої традиції, цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою. Вони характерні для країн Заходу.

В рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру. Елітарна ‑ це культура політичної влади, об'єднань громадян, інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культура ‑ це культура підданих, рядових громадян держави.

Орієнтація суспільства на ті чи інші регулятивні механізми в рамках політичної системи породжує відповідні типи політичної культури ‑ ринковий або бюрократичний. Якщо ринкова політична культура зорієнтована на відносини купівлі-продажі, на досягнення вигоди як вищої цілі політичної діяльності за допомогою конкурентної боротьби, то бюрократична політична культура ‑ на розв'язання політичних проблем за допомогою механізмів державного регулювання і контролю за політичними процесами, на обмеження і заборону конкурентної боротьби.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі одного суспільства внутрішні політичні цінності неоднакові. Різноманітність інтересів різних спільнот породжує відмінні одну від одної моделі політичних культур ‑ субкультури, які існують у всіх країнах.

Політична субкультура – сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей. Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, релігійними. етнічними і іншими чинниками. Серед найбільш значущих в політології відокремлюють такі типи субкультур: регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.

Регіональні субкультури обумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність природних ресурсів, економічна спеціалізація тощо.

Соціоекономічні субкультури обумовлені існуванням в суспільстві різних груп (соціальних верств, класів), які мають різний економічний статус, а отже і відмінності в способі життя, в інтересах, що відіграє важливу роль в політичному житті.

Етнолінгвістичні субкультури зв'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп, їх національним характером і етнічною самосвідомістю.

Релігійні виникають в тому випадку, коли релігія є основним елементом загальної культури певної групи людей (наприклад, фундаменталізм є не стільки релігійна, скільки політична ідеологія).

Вікові віддзеркалюють різні системи політичних цінностей у представників різних поколінь. Ці субкультури існують в основному в суспільствах, які реформуються.

Окрім типів політичної культури, виділяють також її види, наприклад, культура депутатської діяльності, культура діяльності об'єднань громадян, електоральна (виборча) культура та інше.

Фактори впливу на політичну культуру. Рівень політичної культури різних соціальних груп., індивідів, суспільств неоднакові. На формування політичної культури впливає цілий ряд чинників. Зокрема національна і політична ментальність, від якої в значній мірі залежить політична свідомість. В багатонаціональних державах рівень політичної культури залежить від наявності чи відсутності в народів досвіду державотворення, традицій демократичного управління. Ефективність функціонування політичної культури залежить від пропорційного розвитку і узгодженої взаємодії всіх її елементів, а також від стану і ступеню демократичності соціальних інститутів, рівня економічного розвитку суспільства. Великий вплив на рівень розвитку політичної культури справляє відсутність або наявність плюралізму ідеологій. Ідеологічний плюралізм має як позитивні так і негативні наслідки. З одного боку, ідеологічний плюралізм є запорукою і обов’язковою рисою демократичного суспільства. Він дає змогу вільно виявляти свої інтереси і уподобання всім соціальним суб’єктам, а отже формує активістську політичну культуру. З іншого боку, наявність величезної кількості ідеологічних спрямувань може привести суспільство, особливо на перехідному етапі до формування неоднорідної, суперечливої політичної культури, яка буде не в змозі інтегрувати суспільство.

Політична культура сучасної України формується в досить складних обставинах. Проголошення державної незалежності України та взяття курсу на розбудову суверенної, демократичної, правової держави створили принципово нові умови для відродження автентичної політичної культури. Нова українська політична культура повинна стати підгрунтям того суспільного ладу, який проголошено у Декларації про державний суверенітет та Конституції України.

Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені і мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, настрої, стереотипи мислення і поведінки, культивовані радянським режимом. Політична свідомість значної частини громадян України характеризується амбівалентністю вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення елементів авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану.

Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, вона ще функціонує за інерцією.

Нинішня політична культура українського народу характеризується нездатністю до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильністю більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей з одного боку, та консервативно-ліберальних ‑ з іншого. Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі. Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо багато існуючих елементів мають ще несформований характер.

Інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації. Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом. Особливо важливим є завдання формування політичної культури молоді, яке можливе лише за умов загальногромадянського виховання, органічного поєднання політичного виховання з моральним. Адже саме молоді властива особлива критичність, загострене відчуття нового, прогресивного. Саме з неї сьогодні формується нова еліта української нації, яка покликана вивести нашу країну на передові позиції сучасної цивілізації.

Питання взаємозв’язку особи і політики підіймалось з найдавніших часів. Політику або вважали елітарним видом діяльності, або панувала думка про те, що участь громадян у політиці визначається вже самою суттю людської спільноти, бо політика пронизує всі сторони життя кожної людини, має значний вплив на соціальні, побутові умови життя людей, на їх настрої і духовність.

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми і для людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини як суб’єкта політики має вагоме значення. Людина є первинним суб'єктом політики, який характеризується: різною участю у політичному житті; різними можливостями впливу на владу; мірою політичної активності.

Ставлення людини до політики може набирати різноманітних виявів політичної поведінки ‑ від беззаперечного схвалення до прихованого опору або політичного екстремізму.

Ще з античних часів в політичній науці сформувалось поняття «людини політичної». Поняття "політична людина" включає усі типи учасників політичного процесу ‑ від пересічного виборця до керівника держави. Серед "політичних людей" можна виділити лідера, активіста, керівника, професійного політика, державного урядовця, представника "маси", учасника натовпу та ін.

Розглядаючи особу як суб'єкта політики, необхідно мати на увазі насамперед її політичний статус у суспільстві, який у значній мірі визначає форми, масштаби і результати політичної активності індивіда. У реальній дійсності можна виділити кілька типів політичного статусу особи, що визначає сутність її залучення у політику.

Перший тип політичного статусу ‑ пересічний член суспільства, який має майже виключно статус об'єкта політики. Він не цікавиться політикою, не бере участі у політичному процесі, не має ніякого впливу на політичні відносини.

Другий тип політичного статусу ‑ пересічний член суспільства, який характеризується високим політичним інтересом і політичною активністю. Він може брати участь у політичному житті самостійно і спонтанно, чи бути членом об'єднання громадян.

Третій тип політичного статусу ‑ політичний лідер. Він може бути формальним і неформальним, місцевого або загальнонаціонального значення та ін.

Четвертий тип політичного статусу ‑ професійний політик, для якого політична діяльність є і головним заняттям, джерелом існування, і змістом життя.

Звісно, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи типів включення в політичне життя, це той факт, що перебування на кожному з ступенів, вимагає різних політичних якостей і різного рівня підготовки.

Політична діяльність – це свідома цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державою, суспільними справами.

Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо політичне функціонування ‑ це професійна політична діяльність, то політична участь ‑ це здійснення або підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернативну, революційну та охоронну участь.

Фактори політичної активності особистості. Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людей також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, темперамент, воля, стан фізичного здоров'я тощо).

Соціально-економічні передумови пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти. Закономірним є зв'язок між політичною активністю людини та рівнем її благополуччя. Матеріально забезпечені люди є більше ліберальними та демократичними, бідні – більше агресивними, менш толерантними, терпимими.

Особливо помітний вплив на політичну свідомість і політичну поведінку має рівень освіти. Чим він вищій, тим громадянин більше політично орієнтований. Освіта розширює політичний світогляд людини, допомогає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.

Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава регулює спрямованість і рівень політичної активності громадян та їх об'єднань. При тоталітарному режимі участь громадян у політиці має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.

Важливу роль у регулюванні політичної активності особи відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми. Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, національне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь у діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки та інше. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом та неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги, самовільне захопленні влади та інше.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але й відчудження. В сучасному політичному житті це одна з основних проблем. Політичне відчудження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється в безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Проявами політичного відчуження є абсентеїзм, конформізм, соціальна апатія тощо. Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої політичної системи. Причинами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.

Альтернативою соціальному відчуженню є політична соціалізація. Це поняття з'явилось в політичній науці в кінці 50-х років ХХ ст. Існують різні визначення політичної соціалізації:

політична соціалізація ‑ це сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки особи, прийняття та виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності;

політична соціалізація ‑ це процес, за допомогою якого людина залучається до певних політичних цінностей, включає їх у свій внутрішній світ, формує свою політичну свідомість, культуру, об'єктивно і суб'єктивно готується до політичної діяльності.

Коротше кажучи, під політичною соціалізацією розуміють процес набуття соціальних і політичних громадянських якостей. Цей процес має багатовимірний характер і відбувається на різних рівнях. Включення людини у політику розглядається як сутнісна ознака особистості. Агентами, або інститутами політичної соціалізації виступають сім'я, школа, державні органи, об'єднання громадян, засоби масової інформації.

Ще Аристотель писав: "Людина за своєю природою є істота політична, а той, хто завдяки своїй природі, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою ‑ є істота недорозвинута у моральному відношенні або надлюдина."

Біхевіористи виводять політичні проблеми індивіда із природних властивостей людини. На їх думку, прагнення до влади вважається домінуючою рисою людської психики і свідомості, визначальною формою соціальної активності людини.

Головна функція політичної соціалізації ‑ сформувати самостійного та відповідального суб'єкта політики. Політична соціалізація покликана допомогати людині усвідомити політичний лад, своє місце і роль у суспільстві, права й обов'язки, навчити орієнтуватися у складній соціально-політичній обстановці й зробити усвідомлений вибір, представляти і захищати свої інтереси та права інших людей. Політична соціалізація спрямована на формування у громадян поваги до демократії і тих державних та суспільних інститутів, які її забезпечують.

У політичній соціалізації виділяються дві фази:

1. політична адаптація ‑ пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;

2. інтеріоризація ‑ засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.

Виділяють кілька найбільш істотних типів політичної соціалізації: гармонійний, гегемоністичний, плюралістичний, конфліктний.

Гармонійний тип соціалізації відображає психологічно нормальну взаємодію людини і інститутів влади, раціональне і шанобливе ставлення індивіда до норм і порядку в суспільстві.

Гегемоністський – відображає негативне ставлення індивіда до будь яких соціальних систем окрім власної.

Плюралістичний тип – свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їх прав і свобод, політичну толерантність тощо.

Конфліктний тип – формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету участі в збереженні лояльності до своєї групи і підтримці її в боротьбі з іншими.

Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави зумовив фундаментальні зміни у політичній соціалізації населення, які спрямовані на формування таких рис, як політична толерантність, готовність до компромісу, прагнення до консенсусу, вміння цивілізовано виражати та захищати свої інтереси, запобігати політичним конфліктам або цивілізовано розв'язувати їх.

Величезну роль в формуванні активістської політичної культури, в залученні індивідів до спільної праці на розвиток демократичного суспільства має юридична гарантія прав людини. Людина стає громадянином ,коли володіє певними правами. Демократія закріплює цю обставину, створюючи умови і гарантії для розгортання громадянства, розширення кола прав і людей наділених цими правами. Так викристалізовується модель демократичного громадянина.

ЛЕКЦІЯ:ПОЛІТИКА І ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ.

Розвиток демократії неможливвий без вільного обміну інформацією. Вона припускає високий ступінь інформування всіх суб'єктів політичного процесу, включення громадян у політичну діяльність і ефективний зворотний зв'язок. Процес одержання, засвоєння і використання інформації називається політичною комунікацією.

Поняття і зміст політичної комунікації. Деякі дослідники розглядають політичну комунікацію як лінійний процес передачі повідомлень від одного адресата іншому, інші розглядають зміст комунікації як створення обумовлених результатів за допомогою повідомлень, що стосуються керування і здійснення влади в суспільстві. У сучасних демократичних суспільствах майже весь обсяг політичної комунікації здійснюється за допомогою засобів масової інформації (ЗМІ). Їхня задача полягає в створенні великої інформаційної бази, за допомогою якої виробляється незалежна індивідуальна і суспільна думка по найважливішим політичним питанням. Однак необхідно пам'ятати, що самі демократичні суспільства відрізняються соціальною, культурною й економічною неоднорідністю положення громадян.

При всіх політичних режимах публічна сфера діяльності ЗМІ залежить не тільки від впливу владних структур, але і від фінансово-політичних інтересів власників інформаційних видань і впливових політичних ЗМІ. Чи можна забезпечити рівні можливості у формуванні суспільної думки для представників різних соціальних груп? В умовах плюралістичної демократії ця задача покладена на ЗМІ, що повинні нести відповідальність як за об'єктивність і незалежність свого інформаційного матеріалу, так і за можливість доведення до уваги громадськості думки окремих груп і індивідів.

Отже, система політичної комунікації покликана не тільки інформувати і вивчати суспільну думку, але і допомагати громадянам відстоювати альтернативні погляди на існуючі соціальні проблеми. Свобода преси означає законодавчо закріплений механізм індивідуального права на свободу слова, на захист від можливого державного сваволля.

Характерні риси ЗМІ. У сучасному світі ЗМІ є важливою частиною політичної системи, без якої неможливо представити політичне життя суспільства. ЗМІ (мас-медіа)– це велика система установ, що за допомогою технічних засобів спрямована на всеосяжне охоплення населення з метою оперативного інформування, а також створення обумовлених стереотипів суспільної думки. До них відносяться друковані періодичні видання (преса), теле і радіостанції, інші носії електронної інформації, інформаційні агентства, політичні студії і інше. До особливих рис ЗМІ відносяться – необмежене охоплення аудиторії, що може носити постійний або перемінний характер; можливість формування обумовленої точки зору на будь - яку подію або явище в різних сферах життя; непряма, розділена в просторі і часі, взаємодія суб'єктів комунікації; оперативність; здатність до вибору по ступені значимості об'єктів висвітлення; формування стійких каналів зворотного зв'язку і високий рівень довіри з боку споживачів.

Одна з найважливіших особливостей ЗМІ – це можливість створювати у аудиторії стійкі стереотипи сприйняття реальності, а також селективного добору критеріїв при її аналізі. Ці властивості дозволяють ЗМІ активно впливати не тільки на політичні процеси в суспільстві. У сучасному суспільстві ЗМІ відіграють роль не тільки електронного або друкованого носія інформації. Це ціла галузь індустрії, що створює привабливий продукт, формує політичні і духовні смаки споживача, створює кумирів, суспільну думку і систему життєвих цінностей.

Функції ЗМІ. В демократичних країнах ЗМІ спочатку виходили на інформаційний ринок як видання політичних партій, або як чисто комерційні проекти. В сучасні часи значна частка публікацій присвячується висвітленню всіляких подій, у тому числі і політичних. Найважливішою з функцій є інформаційна (новостійна). Вона полягає в передачі, коментуванні й оцінці найбільш важливих для громадян і органів влади фактів. Регулярні радіопередачі у світі почалися в 1919-1920 р., в Україні з 1924 року. Національне друкування газет почалося у Львові в 1749 р.

Споконвічно засоби інформації виконували освітню функцію. Саме з газет і журналів, а потім електронних джерел споживачі одержували найбільше важливі знання по всіх сферах життя і культури. Така практика дозволяла підтримувати високий інтерес до ЗМІ і підвищувала загальноосвітній рівень громадян, незалежно від їхнього соціального статусу і місця проживання. Демократичне правління припускає досить високий рівень культури населення, яке здатно не тільки засвоїти, але і захистити демократичні цінності.

Мас-медіа впливають на поводження людини все його життя, допомагаючи йому коректувати свої переконання і симпатії, розширювати кругозір. Функція соціалізації припускає постійне засвоєння людиною загальногуманітарних і політичних норм, цінностей і зразків поводження. У традиційному суспільстві людина адаптується до умов, що змінюються, разом з навколишнім середовищем; в індустріальному суспільстві від людини потрібна адаптація в залежності від конкретної ситуації і нормативної бази.

Функція контролю і критики діяльності політичних сил є природною в умовах конкурентності і взаємозалежності різних галузей влади і держави. Публічна політика в демократичному суспільстві припускає широку информованість громадян по різним питаннях. Об'єктом уваги мас-медіа можуть стати різні суб'єкти політичної діяльності. Змагальність різних ЗМІ спрямована на залучення суспільної думки до найбільш важливих питань політичного і соціального життя. В умовах політичної конкуренції за симпатії виборців жодна з впливових політичних сил не може ігнорувати моральну оцінку тим або іншим особам і подіям.

За допомогою ЗМІ різні суб'єкти політичної діяльності мають можливість висловити своє відношення до подій, що відбуваються, сформулювати вимоги і захищати свої інтереси. Мобілізаційна функція полягає в артикуляції різних суспільних інтересів, у пошуках найбільш конструктивних шляхів вирішення протиріч. ЗМІ є найважливішим ресурсом політичного впливу і згуртованості своїх прихильників.

Разом з тим, мас-медіа найчастіше виконують вузькоспеціалізовану оперативну функцію обслуговування інтересів окремих індивідів, політичних сил або держави. Чим нижче рівень політичної культури і розвитку демократичних свобод, тим вище ступінь заангажованості преси. Вона не може бути абсолютно незалежною у світі ринкових відносин і конкурентної демократії. З одного боку, ЗМІ повинні забезпечувати рівні можливості для всіх учасників політичного процесу, а, з іншого, певна їхня частина є комерційними структурами і вони зобов'язані обслуговувати інтереси політично й економічно пануючих сил.

Правові основи діяльності ЗМІ. У демократичних державах принцип незалежності від державного регулювання поширюється на усі види ЗМІ, у тому числі, які знаходяться в державній власності. Багато країн закріплюють право на свободу слова і доступу до інформації в законодавствах і навіть конституціях. Перший у світі меморандум про основні принципи свободи друку був прийнятий риксдагом (парламентом, що представляв інтереси дворян, церковнослужителів, городян і селян) Швеції в 1766 році, як складова частина Конституції. У меморандумі була зафіксована необхідність свободи слова і друку, як основна умова вільного правління, оскільки: 1) несвобода позбавляє законодавців достатньої інформації; 2) виконавців закону – контролю; 3) народ – розуміння вимог закону, границь влади і розуміння своїх власних обов'язків. У ньому вперше пролунала думка, що була зафіксована законом про свободу друку 1809 року, і яка є основним принципом у Швеції і ряді країн: кожний повинен мати доступ до офіційних документів, аж до канцелярії прем'єр-міністра. Закон також захищає джерела інформації, аж до державних і муніципальних службовців, що можуть вільно повідомляти інформацію засобам масової інформації, не побоюючись юридичних наслідків або адміністративного тиску.

Звичайно, на доступ до документації, що стосується питань національної безпеки, приватних інтересів громадян, кримінальних питань і деяких інших існують обмеження. Для порушення карної або цивільної справи, зв'язаної з порушенням Закону про печать, необхідний дозвіл міністра юстиції й особливий склад суду. Це дає можливість пресі критикувати або підтримувати дії парламенту й уряду в періодичній пресі і бути тим самим реальною силою, що захищає демократію в суспільстві.

У європейському міжнародному законодавстві основою розвитку преси і телебачення є ст. 10 Європейської конвенції по правах людини. Вона передбачає тільки два випадки обмеження свободи преси: не можна порушувати права іншої особистості і вторгатися в сферу державної безпеки, суспільного порядку і моральності населення.

У більшості країн правові механізми у відношенні мас-медіа діють у двох напрямках – підтримки й обмежень діяльності ЗМІ як суб'єктів підприємницької діяльності і підтримки й обмежень ЗМІ як засобу забезпечення волі слова.

Необхідно звернути увагу, що до трьох форм ЗМІ застосовуються три різні принципи правового регулювання. У відношенні друкованої преси базовою цінністю є свобода слова від якого-небудь контролю або тиску з боку владних структур, крім тих що обговорені законом.

У формі медиа-мовлення (радіо, ТВ), які розглядаються як суспільна служба, базовою цінністю є надання соціальних послуг. У більшості країн теле - і радіоканали вважаються не комерційними і знаходяться на бюджетному фінансуванні держави або земельних округів. Вважається, що це допомагає: 1) уникнути монополізації; 2) забезпечити рівність можливостей для всіх політичних і соціальних сил; 3) уникнути залежності від «великого капіталу».

Форма мас-медіа зв'язку (телефон, засоби телефонного зв'язку) засновують свою діяльність на принципі рівного доступу до інформації. У зв'язку з розширенням функцій електронних засобів зв'язку, особливо Інтернету, такий поділ стає усе більш умовним. Принцип поділу функцій – радіо повідомляє, ТВ показує і газети роз'ясняють – іде в минуле.

Фактори впливу ЗМІ. Світова інформаційна мережа Інтернет, що іде коренями в 1969 рік, істотно полегшила доступ до інформації. Цей етап комунікативних перетворень дозволяє всім громадянам активно брати участь у процесі вироблення рішень, брати участь у дискусії в реальному часі, давати коментарі на інформацію для публічного ознайомлення і інше. Особливість Інтернету в тому, що він не має границь, політична інформація поширюється миттєво, що позбавляє сенсу існування національних служб цензури. Вільне поширення інформації через Інтернет розширює можливості обміну думками й ідеями.

Разом з тим, Інтернет не є чудом-засобом демократії. По-перше, далеко не всі громадяни мають можливість активно користуватися Інтернетом; по-друге, часто важко провести грань між віртуальними і реальними подіями або перевірити вірогідність інформації; по-третє, основні потоки інформації йдуть з центра світового співтовариства на периферію, 13 розвитих країн дають більш 90% обсягу інформації; по-четверте, відбувається інформаційна експансія, коли національні інтереси підкоряються глобальним.

У політології існує поняття «медіократії», за допомогою якого визначається коло осіб, здатних реально впливати на формування суспільної думки. Власники ЗМІ, інформаційних агентств і комп'ютерних банків інформації, впливові журналісти і телеведучі, талановиті літератори і кінематографісти перетворилися в одну з впливових політичних элит міжнародного рівня. Їхня роль у світі політики неоднозначна. З одного боку, інформація стає фактором міжнародного розвитку. За допомогою працівників ЗМІ розвиток науки, техніки, культури, формування єдиних стандартів життя і загальнолюдської шкали цінностей здобуває глобальний характер. Відбувається раціоналізація загальнолюдських зусиль поза рамками національних суверенітетів або особливостей культури. Формування глобальної інформаційної культури дозволяє підбирати й ефективно використовувати найменші крохи знань і технологій.

З іншого боку, медіократія зосереджена в невеликій групі країн, що використовує інформацію як товар, незалежно від місця його виробництва. За допомогою ЗМІ створюються нові соціальні міфи, і віртуальна дійсність ТВ або Інтернету перетворюється для сотень мільйонів людей у реальність. З'явилися можливості використовувати політичну апатію споживачів, формувати їхні духовні потреби і маніпулювати свідомістю як на особистому, так і на суспільному рівнях. Медіа-засоби стали обов'язковою, а іноді вирішальною силою в кожнім політичному конфлікті. Оцінка подій, симпатії працівників медіа-засобів найчастіше стають вирішальним фактором у розвитку політичних подій.

Подібні явища відбуваються в багатьох пострадянських державах, у яких ЗМІ не відповідають європейському ідеалові незалежного джерела інформації. В Україні неконтрольований вплив держави, фінансових олігархічних кланів і власників ЗМІ перетворюють останніх у слухняний рупор конкретних політичних сил. Мас-медіа не виконують свою загальнонаціональну роль провідника соціальних змін, а іноді прямо сприяють поглибленню політичних конфліктів у суспільстві. Існує багато причин, що пояснюють цю тенденцію, але можна пояснити це явище просте: мас-медіа відповідають рівневі розвитку українського полиіикума і суспільства в цілому. Масова аудиторія, незважаючи на високий ступінь активності в період виборів, володіє низькою політичною культурою, невизначеністю своїх власних інтересів і симпатій.

Роль ЗМІ в демократичному суспільстві. Відповідно до розповсюдженої крапки зору, влада в ліберальних демократіях тим або в іншому способові розподілена між різними конкуруючими групами (елітами). Конкуренція, що здійснюється за допомогою таких механізмів як ринкові відносини, демократичні вибори, політичний плюралізм змушує дотримувати законодавства й уникати зловживань з боку влади стосовно ЗМІ. Утвориться своєрідна система загальноприйнятих угод, норм, базових цінностей між різними центрами влади, політичними партіями і мас-медіа різної спрямованості. ЗМІ відрізняються значною часткою самостійності в силу наступних причин: монополістичний доступ до масової аудиторії; високий рівень довіри до них, здатність до самостійних розслідувань, незалежність в оцінці дій політиків різного рангу, захист із боку закону.

ЗМІ приписують три основні ролі: «суспільного спостерігача», «представника споживачів» і «джерела інформації». Іноді їх розглядають з погляду інструмента соціалізації й упорядкування суспільства.

У західних суспільствах роль «суспільного спостерігача» за діяльністю владних органів, політиків розглядається з позицій критичного підходу до законодавчої, парламентської і політичної діяльності органів влади й опозиції. Це спосіб захисту інтересів громадян і демократичної форми влади від можливості виникнення авторитаризму. Головною вимогою до ЗМІ, навіть якщо вони носять суспільного тілі- або радіоканалу, є повна незалежність від держави.

Коли мас-медіа розглядається в якості «представника споживача», головна умова полягає у тому, що вони повинні відражати бажання аудиторії. Якщо аудиторія не буде «купувати» продукт, тобто не виявляти інтересу до інформації, отже вона втратить довіру до визначеного органа ЗМІ. Таким чином, ЗМІ повинні випереджати інтереси громадян і догоджати їхнім смакам.

Роль мас-медіа як джерела інформації полягає в здатності відображення різних точок зору на існуючі проблеми з метою забезпечення волі слова. Разом з тим, критики лібералізму вказують, що незалежність від держави не означає незалежності від корпоративного капіталу або власників ЗМІ. Там, де інтереси ринкової економіки не збігаються з демократичними цінностями, завжди виникає компроміс або мовчазна угода з владними структурами. Також часто ігнорується інтерес споживача до інформації. Зміст інформації часто відбиває інтереси рекламодавця, власників інформаційних агентств, представників місцевої політичної еліти. Економічний тиск, низька освітня культура споживача часто приводять до деградації новостийного рівня мас-медіа. Маркетинг як професія майже цілком ґрунтується на твердженні, що зміст інформації, що поширює ЗМІ, впливає на погляди і поводження людей. Відповідно, аудиторія, що позбавлена альтернативних джерел інформації, стає заручником крапки зору, що нав'язується.

У 30-і роки ХХ ст. А. Грамши (Італія) сформулював концепцію гегемонії, що пояснює, яким образом ліберальні буржуазні політичні системи в умовах соціальної нерівності і класових конфліктів підтримують політичну стабільність. Неможливо удержати владу, спираючи на насильство і пропаганду, необхідно, щоб суспільство підтримувало обумовлену систему взаємин. Цього можна досягти, якщо розглядати існуючий спосіб життя як єдино раціональний, заснований на універсальних інтересах суспільства, так званих загальнолюдських цінностях. Система цінностей, що властива пануючій еліті, стає єдиною для всього суспільства. Заміщення універсальних цінностей відбувається в процесі політичної боротьби, у процесі якої сила перетворюється у владу, а влада за допомогою нейтральних інституцій – державних структур, мас-медіа – у загальний інтерес. Аудиторія, тобто маси можуть чи приймати, чи ні пропоновану шкалу цінностей, але вона не може вплинути на процес у цілому. Еліта не тільки організованіша і сильніша, ніж неорганізоване населення, але вона сама по собі є не монолітною групою. Гегемонія припускає внутрішню конкуренцію, можливість створення блоків з окремими класами або соціальними групами, що потребує необхідність свободи слова. Гегемонія пануючих еліт у демократичному суспільстві – це не змова певних сил, а скоріше процес згоди всіх учасників культурного процесу. Роль мас-медіа полягає у тому, що вони стають ареною зіткнення різних соціально-політичних сил.

У країнах з авторитарними правлячими режимами ЗМІ знаходяться під твердим контролем держави, незалежно від виду власності. У цьому випадку мас-медіа спрямовані проти існуючої опозиції, вся інформація проходить цензуру і служить політичним цілям пануючої еліти. У тоталітарних політичних системах усі засоби інформації обслуговують пануючу ідеологію, односторонньо і цілеспрямовано формуючи у всього населення позитивні для влади суспільні ідеали і цінності. Будь-які прояви інакомислення і свободи слова рішуче припиняються. Для політичного тоталітаризму ХХ ст. характерне створення всеосяжної системи ідеологічної обробки населення, пряме маніпулювання суспільною свідомістю і монополією влади на інформацію. Цей лад заміняє суспільну думку, яка заснована на індивідуальності і свободі мислення, на офіційні ідеологічні установки. Роль ЗМІ не зводиться до інформаційного забезпечення потреб суспільства; вони стають одним з наймогутніших факторів створення нової політичної реальності.

Інформаційний тоталітаризм. Наприкінці ХХ – початку ХХI вв., на думку видного дослідника Пугачова В.П. (Росія), підсилилася тенденція до систематичного контролю і програмування масового поводження людей. При цьому змінюється традиційна роль ЗМІ: з носія, тобто засобу доставки інформації, вони перетворюються в знаряддя формування суспільної думки і політично безконфліктного типу особистості. Використання технічних засобів мас-медіа, у тому числі і глобальної комунікативної мережі, методів інформаційного маніпулювання (PR-технологій), методів психологічного впливу на індивідуальному і груповому рівні, а також програм по моделюванню масового поводження свідчить про появу нового прообразу тоталітаризму - інформаційного. Він може використовуватися як пануючою елітою окремих країн, так і в інтересах окремих високорозвинених держав у цілому. Необхідно відзначити, що посилення ролі ЗМІ в інформаційному суспільстві, виникнення нових технологій передачі інформації, наприклад Інтернету, може бути використане як для розширення прямої участі громадян в обговоренні і прийнятті політичних рішень, так і для зміцнення позицій правлячих політичних элит. Основою виникнення елементів інформаційного тоталітаризму є різке збільшення обсягів знань, створення загальнодоступних банків інформації, нові досягнення в області психології поводження і соціальної інженерії, що неминуче веде до наростання раціоналізму в устрої громадської організації. Чим складніше стає суспільство, тим імовірніше виникнення соціального хаосу, і тим імовірніша спроба організації ліквідації свободи особи, тотального контролю над цивільним суспільством з боку визначених політичних сил за допомогою всепроникаючих технологій ЗМІ.

Комунікаційна революція, що проявилася в створенні принципово нових систем прийому-передачі інформації, масове використання комп'ютерів у виробництві і побуті створюють можливості для нагромадження могутньої бази даних про будь-яку людину або організацію. Використання інформації дає можливість державі швидко й ефективно припиняти небажану активність громадян, і тим більше політичних супротивників. У порівнянні з класичним типом тоталітаризму, що спирався на ідеологію, політичну організацію і систему репресивних органів (страх), інформаційний тоталітаризм може використовувати методи непрямого керування поводженням людей.

Замість віри в ідеали і цінності світлого майбутнього, сучасна людина використовує образи, створені за допомогою мас-медіа. ЗМІ зруйнували комунікативні зв'язки традиційного суспільства, що спиралося на сімейні, общинні, родинні, церковні й інші види оцінки явищ і вироблення самостійної колективної думки.

У розвитому індустріальному суспільстві переважна більшість індивідів звикла одержувати готовий продукт – політичну і духовну соціальну інформацію від електронних ЗМІ, в основному, телебачення. ЗМІ і зв'язані з ними інститути соціалізації впливають на свідомість і поводження людей не тільки через інформацію про навколишній світ, але і за допомогою зміни самої людини: її менталітету, ціннісних ориентаций, потреб і інтересів, вдач і моралі. Система цінностей, заснована на соціальній ієрархії – освіта, престижність роботи, успіх у бізнесі і кар'єрі, рівень доходу, гіпертрофоване споживання товарів і послуг успішно заміняє політичну ідеологію.

Культивування індивідуалізму блокує формування колективних форм свідомості і можливість масового організованого протесту. ЗМІ за допомогою різних прийомів виробляє у різних груп громадян стійкі моделі поводження й оцінки навколишньої дійсності. Там, де правляча еліта має фактичну монополію на ЗМІ й інформаційні агентства, вона ефективно впливає на формування масових настроїв, програмує політичне поводження громадян і за допомогою нав'язливої реклами створює масовий тип керованої особистості.

Поняття і функції політичної маніпуляції. Суттеве значення терміна «маніпуляція» означає «керувати зі знанням справи». Надалі, політичне значення цього терміна, наприклад у Великому Оксфордском словнику, стало розглядатися як спеціальний вплив на людину з метою досягнення особистої вигоди непорядними засобами і способами. Політичне маніпулювання – це приховане керування політичною свідомістю і поводженням людей з метою збереження влади, досягнення визначених вигод, використовуючи при цьому анонімність і ілюзію вільного вибору. Маніпулювання, як спосіб соціального керування за допомогою мас-медіа й інших PR-технологій, здійснюється непомітно для керованих і не спричиняє відкритого конфлікту інтересів політичних суперників. В другій половині ХХ ст. в соціології затверджується думка, що населення індустріальних держав – це не співтовариство самостійних індивідів, а відносно однорідна маса, сума уніфікованих посередністів. Окрема людина, ставши у означеній ситуації частиною юрби, цілком підпадає під її вплив і утрачає власне «Я». Для поводження людини товпи характерні ірраціональність мислення, втрата особистої відповідальності, емоційність сприйняття реальних фактів. Це приводить до того, що загальні критерії сприйняття встановлюються не за допомогою системи доказів, а за допомогою емоційного сприяння.

Професійні системи PR-технологій знають, що викликати бажану модель поводження людей можна за допомогою організованого впливу, що спирається на культурно-бутові традиції і рівень політичної культури. Майже всі маніпулятивні технології використовують штучно створювані імиджи, стереотипи, відповіді-підказки, що відповідають стандартам масової свідомості. При цьому ведуча роль приділяється ЗМІ, особливо телебаченню. Підтверджено, що публічні шоу-опитування думки телеглядачів є не стільки засобом виміру стану суспільної думки, скільки засобом його формування. В індустріальному суспільстві система виробництва і поширення інформації націлені на масового споживача, так само, як і будь-яка інша стандартна фабрична продукція. Для кожного суспільства створюється система соціальних міфів, наприклад, для соціалізму – про соціальне зло приватної власності, класових антагонізмів, про торжество колективізму і комунізму; для буржуазного суспільства – про індивідуальну свободу вибору, про незалежність владних інституцій і ЗМІ, про універсальні демократичні цінності.

Методи і прийоми маніпулювання. Основним методом маніпулювання вважається „перенос”, тобто заміна одного змісту другим.. Ціль духовного перевтілення полягає не в тому, щоб доказовим шляхом змінити переконання людини або групи осіб, а в тому, щоб спровокувати їх на дію на рівні рефлексів.

В середині ХХ ст. спочатку в рекламі, а потім і в політичній діяльності ЗМІ стали застосовувати метод стереотипів. Його родоначальником вважається американський журналіст У. Ліпман, що прийшов до висновку: стереотипи є визначальним чинником у формуванні свідомості мас. Спираючися на теорію стереотипів, американський соціолог Э. Бернайс розробив метод «створення подій»: ключова роль у ньому приділяється «фахівцю зі зв'язків із громадськістю», або прес – секретарю. Його задача полягає не в зборі інформації, а в такому підборі новин, щоб вони впливали на масову свідомість в позитивному для викладача сенсі.

Отже, соціальне маніпулювання проводиться, як правило, шляхом ряду кроків, що робить його непомітним, а результати масової інформаційної атаки бувають досить ефективними.

Існує безліч технічних прийомів, за допомогою яких інформація досягає поставленої мети, при цьому кожний з жанрів – періодика або ТБ можуть використовувати спеціальні прийоми, наприклад, за допомогою вдало обраного ракурсу або фрагмента передачі у глядача можна сформувати образ привабливого або відразливого політика. Ще в 1939 р. американськими дослідниками А. Чі і Е. Чі були виділені сім основних принципів пропаганди:

- принцип «наклеювання ярликів» - для дискредитації авторитету особистості використовується зневажлива або образлива кличка;

- принцип «рекомендацій» - для додання вагомості визначеної ідеї використовується авторитет і популярність відомої особистості – політика, актора;

- принцип «переносу» - ідентифікація якостей якогось відомого суб'єкта з якостями іншого, тобто оцінка по асоціації;

- принцип «прості люди» - ідентифікація інтересів самого суб'єкта дії з інтересами «простих людей», виборців;

- принцип «підтасування карт» - відверта фальсифікація, коли саме явище і коментарі до нього не збігаються;

- принцип «блискучої посередності» - подання інформації звичними, але в той же час досить далекими від виборця поняттями, над змістом яких він звичайно не задумується, і з захватом сприймає чужі ідеї як свої, і навпаки;

- принцип «загального вагона» - стимулювання означеної реакції шляхом вселення думки про її загальноприйнятість («усі так думають», «я нічого сам не зроблю» і інше).

Крім цих прийомів використовується також підтасування фактів, напівправда, підміна відповіді, замовчування неприємної інформації.

Маніпулювання широко використовується не тільки в тоталітарних і авторитарних державах, де найчастіше є домінуючим методом діяльності ЗМІ, але й у сучасних демократичних режимах, особливо в період виборчих кампаній. Виборець судить про якості кандидата по відносно-створеному за допомогою мас-медіа образові-іміджеві. На цьому поприщі успішно розвивається цілий напрямок – імидж-мейкінг, тобто створення привабливих образів політиків – від кольору краватки до змісту передвиборних обіцянок. Маніпуляція з боку мас-медіа суспільною свідомістю має метою перетворити демократичні процедури – вибори – у формальний акт. Звичайно політичні маніпуляції мають у суспільстві свої межі впливу на суспільну думку, наприклад, конкуренція різних органів ЗМІ перешкоджають поданню однобікої інформації. Сформована політична культура, ментальність народу, традиції, неконтрольовані владою системи комунікацій, відсутність монополії на інформацію також перешкоджають маніпулюванню.

Незалежність мас-медіа деякою мірою підтримується різними формами їхньої самоорганізації. У сучасному світі існують комерційні частки ЗМІ, державні органи ЗМІ, фінансовані з бюджету, і громадські організації ЗМІ, фінансовані з різних джерел і формально незалежні від держави.

Свобода слова в Україні. Права громадян на свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відбиті в ст. 134 Конституції України. В сучасній Україні права й обов'язки ЗМІ регулюються рядом законодавчих актів і постанов Верховної Ради України, указів президента України.

До 1992 р. діяльність ЗМІ регулювалася на підставі закону СРСР «Про пресу й інші засоби масової інформації».

Відповідно до нових вимог, реєстрацію періодичних друкованих видань проводить Міністерство преси й інформації України, що було утворено в 1995 році. В області електронних мас-медіа контрольні функції виконує Державний комітет телебачення і радіомовлення. Він був створений відповідно до указу Президента України №12 від 03.01.1995 р. „Про вдосконалення системі управління державного телебачення і радіомовлення України”. Видачею ліцензій на право ведення інформаційної діяльності займається Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, яка була створена у 1994 р. Право на цензуру (від лат. censor – суворе судження, критика) поширюється на ту інформацію, що визнана владою службової або державною таємницею. Поширення грифа службової інформації на значний обсяг інформації може привести до спроб контролю ЗМІ з боку держави. Разом з тим, необмежена воля ЗМІ може привести до появи низькопробної аморальної продукції, що вимагає обмежень.

Інформаційна влада, подібно будь-якої іншої влади в демократичному суспільстві, має потребу в суспільному контролі.

ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ. КОНФЛІКТИ І КРИЗИ У СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ.

Поняття і критерії політичного розвитку. Поняття «політичний розвиток» було введено в науковий оборот у другій половині ХХ століття з метою: а) узагальнення досвіду політичних перетворень різних політичних систем і режимів; б) вироблення єдиних критеріїв щодо політичного розвитку; в) визначення ведучих тенденцій і ризиків у політичних перетвореннях у глобальному контексті. Процес політичного розвитку в різних країнах має свої особливості. Виділяються два типи політичних змін – перший спрямований на заміну розташування політичних сил і співвідношення структур суспільства і влади, другий тип змін спрямований на зміни базових цінностей і досягнення суспільством нового якісного стану.

Найбільше повно характер змін сформульований у «соціології розвитку» Ф. Тенісі, М. Вебера і Т. Парсонса, що виділили два основних типи суспільств – традиційне і сучасне. Для традиційного суспільства характерне панування традицій, релігійних і ідеологічних представлень, розвиток світоглядних знань, авторитарний тип влади, підданський тип політичної культури населення.

У сучасному суспільстві діють прагматичні цінності – активно впроваджуються інновації, особистість орієнтована не на групову, а на індивідуальну модель поводження, люди самостійно вибирають роботу, спосіб життя, демократичні норми.

Відкрите суспільство характеризується раціональною управлінською структурою, здатною враховувати мінливу думку населення, розвитою системою комунікацій і гнучкою політичною системою, спрямованою на запобігання конфліктів і на консенсусне рішення проблем.

Отже,політичний розвиток можна визначити як процес спрямований на пристосування політичної системи і цивільного суспільства до соціальних умов, що змінюються, зв'язаний з появою нових технологій, зміною соціальних зв'язків, новим співвідношенням цілей, можливостей і ресурсів.

Ступінь просування держави по шляху політичних змін прийнято вимірювати такими критеріями, як здатність до задоволення потреб, що змінюються, здатність до інновацій, здатність до мобілізації ресурсів на рішення поточних і довгострокових програм, здатність до трансформації політичних еліт, партій, владних структур і нормативної бази, здатність до рівноправності активної частини населення й еліти, цілей і методів рішення суспільгих проблем, просування по соціальним сходам і т.д. Центральну роль у концепціях політичного розвитку грає «теорія політичної модернізації», що застосовується конкретно до періоду формування і розвитку індустріального суспільства.

Сутність і етапи політичної модернізації. Процес демократизації, що почався в ХІХ ст. у США і країнах Західної Європи, придбав глобальний характер. Починаючи із середини ХХ ст. демократію, як тип політичного правління вибирає усе більше держав світу. Разом з тим, виникає ряд проблем. Молоді демократії, в яких процес становлення демократичних інститутів не завершився, багато в чому не збігаються зі зразками класичної ліберально-буржуазної демократії, відрізняються друг від друга, мають велике різноманіття шляхів становлення політичних інститутів, що зв'язано з національними особливостями розвитку. Тому країни з устояними демократіями називаються «свободними», а країни, де основним показником демократії є вибори, називаються електоральною демократією.

Процес переходу від автократій до демократій здійснюється нерівномірно. Він може наростати, охоплюючи усе більшу кількість країн, а потім темпи розвитку мимовільно звертаються, поступаючись місцем наростанню авторитарних тенденцій. Це явище одержало назву «теорія хвиль демократизації».

Вчені умовно виділяють три хвилі демократизації. Перша хвиля «первинної» демократизації (Західна Європа, США – 1820-1930) охоплює період першої промислової революції – переходу від традиційного до індустріального суспільства. У цей період спочатку відбуваються зміни в духовно-ідеологічній сфері, підготовлені епохами Відродження і Реформації, визріває цивільне суспільство, а потім разом із трансформацією економіки відбувається демократизація політичної системи. Еволюційне або насильницьким шляхом демократичні перетворення в цей період відбулися в 29 державах, а потім у результаті відкату, протягом 1920-1940 р., у 12 країнах були відновлені авторитарні і тоталітарні форми правління.

Друга хвиля демократизації (1940-1962 р.) характеризувалася розвалом колоніальної системи і спробами відсталих у своєму розвитку країн наздогнати розвиті «свободні» країни. «Вторинна» або «відбита» модернізація припускає, що одні елементи структури суспільства – в економіці, політиці, культурі, соціальній диференціації, соціальній сфері не відповідають по своєму розвитку або вимогам до інших. У цей період виникає 36 політичних режимів демократичного напрямку. У період 1960-1975 років з демократичного шляху збочили 6 держав.

Третя хвиля демократизації (з 1975 р. по дійсний час) відбувається в умовах могутнього интегративного впливу ведучих економічних і політичних центрів у глобальних масштабах. На шляху демократизації збіглися два потоки країн, - як ціла група слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки, які прагнуть наздогнати розвинені країни по всім показникам, так і постсоціалістичних країн Східної Європи і колишнього СРСР, для яких головна мета – соціально-політичні зміни. .

Для характеристики процесів, що відбуваються у світі, починаючи з 50-х років ХХ ст., широко використовується термін «модернізація», що по суттєвому навантаженню ширше терміна «демократизація». Модернізація означає і процес суспільно-політичних змін і всю сукупність економічних перетворень підвалин суспільства з погляду стандартів розвитих західних держав. У теоретичній і практичній площині існує проблема: що є первинним – демократизація або модернізація суспільства (тобто що є мета, а що є засіб досягнення мети); і чи може модернізація істотно змінювати погляди на зміст демократизації.

Теорія модернізації не є цілісним навчанням і розглядається як альтернатива революційному вченню К. Маркса.

Уперше теорія модернізації виникає у 50-60-і рр. ХХ ст., коли у якості ідеала демократичної держави визнавалося «вільне» американське суспільство. Для всіх країн «вторинної» модернізації пропонувалося копіювання західних стандартів у всіх областях життя. Панувала спрощена однолінійна модель розвитку: усі країни рухаються по одному шляху розвитку, отже, необхідно за допомогою демократизації укоренити основні риси організації громадського життя і політичної системи західного зразка – відтворення парламентаризму, створення державних, партійних і інших соціальних інститутів, створення національних політичних еліт, що орієнтувалися би на копіювання західних цінностей і т.д.

Планувалося, що зміни в політичній сфері неминуче приведуть до високих темпів економічної модернізації, розвиткові ліберальних ринкових відносин і якісно новим стандартам життя. Головним засобом модернізації виступала економічна допомога західних держав, у першу чергу США. На практиці, насадження в ряді країн Азії, Африки і Латинської Америки цінностей і стандартів західної моделі демократії приводило до посилення корупції, появі паразитуючої компрадорской буржуазії і бюрократизації державного апарата, збільшенню майнової нерівності і наростанню конфліктності в суспільстві, наприклад, у Південному В'єтнаму, Ірані й інших країнах.

В розпал «холодної війни» між США і СРСР ця модель «догоняючої» модернізації слаборозвинених країн протистояла колективістським ідеалам комуністичної ідеології.

У 70-90-і роки концепція модернізації була переглянута. При збереженні пріоритету загальнодемократичних цінностей і цілей майбутнього розвитку, головний упор став робитися на національну форму реалізації. На озброення було прийнято наступне твердження: модернізація може здійснитися тільки при зміні ціннісних орієнтацій широких соціальних шарів, зміні політичної і духовної культури суспільства. При цьому, головним засобом модернізації стала вважатися інформаційно-культурна й економічна допомога країн «свободного світу». Модернізація стала розглядатися як відносно тривалий період адаптації національних традиційних інститутів до сучасних зразків політичних структур.

Критерії й основні теорії модернізації. В економічній сфері важливими критеріями модернізації є використання індустріальних технологій і наукових знань, розширення вторинного (переробка) і третинного (послуги) секторів господарства, включенність національного ринку у світову торгівлю, в участь у міжнародному розділі праці. В політичній сфері передбачається демократизація всіх елементів політичної системи, виникнення і посилення ролі раціональної політичної бюрократії, заміна традиційних еліт модернізаторськими, розширення політичної активності мас. Успіх модернізації багато в чому залежить від здатності політичних інститутів адаптуватися до умов, що змінюються, бажання йти на контакт із різними групами виборців.

В теорії і практиці існує два основних підходи до проблеми вибору шляхів модернізації. Вчені ліберального напрямку (Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай) вважали, що критеріями політичної модернізації є ступінь вільної конкуренції еліт і ступінь включення простих виборців у систему представницької демократії. Основною умовою успіху перетворень є наявність створеного середнього класу. Від співвідношення цих факторів залежать різні варіанти політичного розвитку в перехідний період.

1. Низька політична активність населення і відсутність конкуруючих еліт може спровокувати встановлення авторитарного режиму або політичну депресію.

2. Висока політична активність мас при відсутності домінуючої ролі політичної еліти може спровокувати відмовлення пануючого класу від перетворень і привести до жорстоких форм правління.

3. Низька політична активність мас і високий ступінь конкуренції еліт сприяють встановленню авторитарних режимів і гальмуванню перетворень.

4. Висока політична активність мас з яскраво вираженою роллю національної конкуруючої еліти створює оптимальні передумови для послідовної демократизації і здійснення реформ. Цей вид демократичної політичної системи, на думку політолога Р. Даля (США), називається поліархією. Він виділив сім умов, що впливають на демократизацію: обов'язковість і послідовність політичних реформ; установлення сильної виконавчої влади і розвиток центрів самоврядування на місцях; встановлення певних відносин рівності-нерівності; субкультурна різноманітність; достатній рівень соціально-економічного розвитку для структурних перетворень у суспільстві; наявність інтенсивної іноземної допомоги; розвиток демократичних норм і цінностей у масах і лавах пануючої еліті.

Вчені консервативного напрямку (С. Хантінгтон, Дж. Нельсон, Х. Лінц) бачать джерело модернізації в конфлікті між високим рівнем політичної активності і політичних чекань мас і відсутністю реакції існуючих політичних інститутів, що здатні сформулювати й адекватно відбити інтереси населення. Висока і неконтрольована політична активність мас може привести до дестабілізації суспільства і відмовлення від демократизації.

Модернізація, на думку консерваторів, зв'язана зі створенням системи соціальних і політичних інститутів, що гнучко реагують на виникаючі потреби, тобто шлях до демократизації лежить через контрольований порядок.

Розглядаючи шляхи модернізації політичних режимів «другої і третьої хвилі» звичайно виділяють: еволюційний шлях («трансформація») – Іспанія, Росія, Україна; революційний шлях («заміна старого режиму») – Португалія, Румунія, Грузія; військове завоювання (проведення реформ під впливом зовнішніх військово-політичних сил) – Німеччина, Японія, Югославія.

С. Хантінгтон (США) по ознаці стійкості політичних режимів виділив три моделі переходу від авторитаризму до демократії:

1) класична лінійна модель демократизації (Великобританія, Швеція) передбачає поступове обмеження монархії і введення парламентаризму; громадяни одержують спочатку права цивільні, потім політичні з усуненням виборчих цензів, і, в останню чергу, – соціальні;

2) циклічна модель («рух квадратного колеса»): періоди різкого і бурхливого підйому демократичних процесів змінюються уповільненням або відкотом у бік авторитарності, тобто відбувається еволюція в раніше обраному напрямку. Успіх модернізації в цьому випадку залежить від ступеня підтримки елітою демократичного курсу.

3) діалектична модель – протиборство авторитарної і демократичної тенденцій відбувається в досить розвитих індустріальних країнах. Крах авторитарних режимів відбувається відразу і надалі шляхом зміни пануючих еліт установлюється стабільна, життєздатна демократія.

Етапи переходу до демократії. У середині ХІХ ст. вчений і суспільний діяч А. де Токвіль (Франція) сформулював «золотий закон» політичного розвитку, що стверджував, «... найшвидший шлях до волі веде до найгіршої форми рабства». Висока політична активність мас при відсутності навичок політичної боротьби, висока швидкість реформування соціальних інститутів, що не встигають закріпитися, багатополярність політичних сил, низькі професійні і моральні якості еліти ведуть до виникнення охлократії, а потім до жорстокої тиранії. У країнах Західної Європи перехід до демократії, через ряд революцій і авторитарних режимів, почався з XVIII ст., а в Англії, наприклад, принципи буржуазного лібералізму затвердилися наприкінці XVII ст.

У 80-90-і рр. зріс інтерес політологів до проблем переходу к демократії в індустріально розвинених країнах, у першу чергу, в посткомуністичних країнах Східної Європи і колишнього СРСР.

Особливість політичних і соціальних процесів у цих країнах полягала не в модернізації традиційних суспільств, а в радикальному перетворенні суспільно-економічних і політичних підвалин колишніх комуністичних країн. Цей процес прийнято називати трансформацією.

У більшості посткомуністичних країн немає справді демократичних, ринкових, правових інститутів і цивільного суспільства з розвиненим середнім класом. Формування нового капіталістичного класу відбувалося за рахунок старої партійно-господарської еліти, що, знаходячись при владі, здійснювала переділ державної власності. Невисокі професійні і моральні якості пануючого класу, його неготовність вирішувати складні задачі і діяти – у рамках демократичних інститутів і законів, відіграють негативну роль у становленні ліберальної моделі демократії.

Процес трансформації, відповідно до досліджень політологів, розділяється на наступні фази: лібералізацію, демократизацію і консолідовану демократію.

Фаза лібералізації. Криза авторитарних режимів, пов'язана з недосконалістю інституту правонаступності. Відбувається зниження легітимності влади не тільки на рівні народу, але і на рівні еліт. У правлячій еліті виникають, умовно кажучи, прихильники «твердої політики» (тобто збереження базових цінностей авторитарного режиму) і «м'якої політики», що бачать вихід для себе в пристосуванні режиму до умов, що змінюються, (тобто шляхом надання громадянам контрольованих цивільних і політичних прав). У результаті підтримки з боку народних мас баланс сил змінюється на користь ліберальної частини еліти. Зростає рівень волі в суспільстві, у короткий час починає формуватися відкрита, іноді радикальна опозиція правлячому режимові.

У політичному житті з'являються елементи конкурентної демократії між різними частинами старої і нової політичних элит. Саме на цьому етапі можлива імовірність відходу від курсу лібералізації. Нездатність еліти прийняти нові правила політичної гри, збереження контролю зверху і тверда конкуренція за владу, крайній радикалізм нової опозиції приводять до нездатності вирішувати поточні проблеми суспільного розвитку і можуть привести до падіння довіри мас до ідеалів демократії, до всіх соціальних інститутів. Наслідком цього може бути відмовлення від курсу лібералізації.

Збіг інтересів еліти і народних мас, посилення політичної активності ведуть до того, що суспільство починає жити за законами відкритої політичної конкуренції. Політична система суспільства готова до поглиблення політичних реформ.

Фаза демократизації. На цьому етапі формуються конкурентні партійні системи і відбувається институционализация демократичних структур державної влади. Одне з головних питань – це визначення обсягів повноважень виконавчої і законодавчої влади. Успіх демократизації значною мірою залежить від можливостей різних загонів політичних еліт знайти компроміс, що стосується оцінки історичного минулого країни, загальної мети, методів і напрямку руху суспільства і вироблення загальних правил «політичного поводження».

Фаза консолідованої демократії. Метою всіх демократичних перетворень є створення стійкої моделі політичної системи. Це стає можливим при високому рівні легітимності і лояльності громадян до влади, спроможності до вирішення політичних конфліктів конституційними засобами та при наявності цивільної згоди і вільного волевиявлення. Зріла демократія виникає не відразу і процесс іїї ставлення може зайняти досить тривалий історичний період.

Консолідація демократії – це перетворення ситуаційних угод, що виникають на фазі демократизації, у стійкі норми взаємин між суб'єктами політичного процесу.

Більшість проблем, з якими зіштовхуються посткомуністичні країни, властиві й Україні, але існують і відмінності. Український народ, що розвивався в різних історичних і культурних векторах, затримався, у порівнянні з іншими, наприклад, країнами Балтії, у формуванні єдиної національної самосвідомості. Політична еліта України орієнтована в більшій мері на сімейні, кланові, регіональні інтереси, державна влада стає інструментом рішення приватних інтересів.

У геополітичному просторі Україна залежна від впливу сусідів – Росії і європейських країн, що накладає свій відбиток на політичні орієнтації еліт і народних мас. Політичний режим, що існував до 2006 року, мав всі ознаки формально демократичного, однак на практиці механізм функціонування всіх політичних інститутів постійно порушується. Реально Україна знаходиться на етапі демократизації на невиразно тривалий термін і повинна вирішити п'ять основних задач: перетворення в економіці, розбудова політичної системи, державного устрою, створення середнього класу і досягнення національної консолідації.

У процесі модернізації політичних систем постійно виникають політичні конфлікти. Яка ж природа конфлікту як соціального явища? Конфлікт – це зіткнення двох або більш разнонаправленных сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії. Існують два відмінні одне від одного погляду на зміст і соціальну цінність конфліктів. Відповідно до першого (Э. Дюркгейм, Т. Парсонс, Н. Смелзер), суспільство розглядається як саморегулююча і стабільна структура, у якій кожен елемент повинен виконувати властиві йому функції. Суспільний мир ґрунтується на ціннісному консенсусі членів суспільства. Конфлікт розглядається як небажане явище, що виникає при функціональних порушеннях у роботі системи або невідповідності ціннісних оцінок чого-небудь різними суб'єктами діяльності.

Друга точка зору (К. Маркс, М. Вебер, Р. Дарендорф) розглядає соціальний конфлікт як результат опору існуючим у всякому суспільстві відносинам панування і підпорядкування. Конфлікт у вигляді зіткнення або конкуренції – це постійно присутнє у суспільстві джерело розвитку. Придушення конфлікту приводить до революцій, а контрольований розвиток – до еволюції. Л. Козер визначає конфлікт як ідеологічне явище, що відбиває реальне зіткнення різних соціальних груп за об'єктивні цілі – владу, ресурси, соціальний статус і соціальні цінності. Будь-який конфлікт породжує нове розуміння проблеми, розчищає дорогу інноваціям.

Відповідно до загальної теорії К. Э. Боулдінга всі конфлікти розвертаються на трьох рівнях у різних сполученнях – індивідуальному, груповому і на рівні організацій. Існує багато класифікацій видів конфлікту. Найбільш загальновизнані з них – по ступені легальності: існують відкриті і латентні конфлікти, по типі вирішення проблеми – когнітивні або мотиваційні.

Конфлікти, що протікають у формі відкритих дискусій, суперечек без застосування насильства однієї зі сторін, називаються когнітивними. У зворотному випадку, коли зіштовхуються корінні інтереси сторін і немає можливості цивілізованого рішення проблеми, вони переростають у мотиваційні.

У залежності від рівня антагонізму конфлікти можуть вести до поляризації (розколу на дві або більше рівних частин суспільства) або сегментації (дроблення суспільства на безліч складових частин, коли єдність може бути збережена шляхом взаємних поступок).

Будь-який конфлікт розгортається по трьом певним стадіям – передконфліктна ситуація (оцінка мети, ресурсів і способів ведення боротьби), безпосередній конфлікт (ряд дій, спрямованих на досягнення мети) і розрішення конфлікту (усунення причини конфлікту, усунення або зниження потенціалу супротивника, втручання третьої сили).

Сутність і види політичних конфліктів. Політичні конфлікти – це зіткнення декількох суб'єктів політичної діяльності за володіння державною владою, за допомогою якої домінуюча політична сила установлює свої соціальні пріоритети і цінності для всього суспільства.

Шляхи вирішення політичного конфлікту. Вирішення конфлікту відбувається в наступних формах – регулювання конфлікту і керування конфліктом. Регулювання припускає пошук і застосування таких методів і засобів, що ведуть до зниження порога конфліктності. Найбільш розповсюджені форми політичної практики – компроміс і консенсус.

Компроміси визначаються як форма змушених або добровільних угод на основі взаємних поступок.

Консенсус (від лат. - взаєморозуміння) – найбільш універсальна демократична форма угоди, що дозволяє на основі взаємних цінностей знайти загальприйнятні рішення.

Керування конфліктом може використовуватися в різних цілях. Звичайно беруть участь два або більше суб'єктів, до того ж один з них може виступати як стороння сила. Керування припускає попередження або розпалення окремих форм конфлікту (акції протесту, війна і інше; усунення або створення причин конфліктних ситуацій; пошук найбільше раціональних прийомів, за допомогою яких конфлікт переводиться в нульову фазу).

У процесі ведення переговорів найбільше можливі наступні варіанти результату:

- угода досягається в результаті збігу думок усіх сторін;

- результат досягається під тиском зовнішньої сили;

- угода досягається при явній перевазі однієї зі сторін;

- конфлікт під впливом зовнішніх факторів утрачає свою актуальність.

При вирішенні конфліктів існує ряд умов, що полягають у наступному: свідоме взаємне стримування від застосування сили й обмін інформацією про інтереси і наміри сторін; «заморожування» конфлікту на визначеній стадії і залучення експертів і зовнішніх арбітрів; прийняття нових правових норм або інших процедур, що дозволяють уникнути конфліктів у майбутньому.

Найбільш частими за своїм характером є етнополітичні конфлікти.

Етнос (від грецьк. - плем'я, народ) – це стійка група людей, що володіють спільністю походження (по крові), історії, мови і культури.

Нація (від лат. - народ) – стійка спільність людей, що має етнічні і соціальні компоненти. Визріваючий у націю етнос створює державу. Практика державного будівництва показує, що багато націй складаються з багатьох етносів, які в залежності від форми державного устрою і типу правління, не завжди знаходяться в рівних умовах існування. У сучасному світі нараховується більш 5000 етносів. 90 націй і етносів входять до складу багатонаціональних держав. У процесі рішення політичних, соціальних, культурних, релігійних і інших проблем складаються національні відносини, що можуть існувати у вигляді рівноправної або нерівноправної взаємодії. Основна причина політичних конфліктів – відносини панування і підпорядкування різних етносів. Сутність міжнародних відносин – це конфлікт або суперництво за володіння додатковими ресурсами для свого етносу або нації. Так було завжди.

У ХХ столітті, з розвитком наднаціональних політичних органів (наприклад, ООН) з'явилася надія на можливість регулювання міжнаціональних конфліктів, запобігання сепаратистських виступів. Однак кінець ХХ століття ознаменувався сплеском рівня національної самосвідомості і націоналізму. Властивість этнополітичного конфлікту в тому, що він тривалий час накопичується і визріває в інших соціальних нормах. У цей період вирішується питання про шляхи боротьби за владу і перерозподіл матеріальних і духовних цінностей.

Каталізатором этнополітичних конфліктів у глобальному масштабі також є нерівномірність процесів модернізації і їхніх наслідків для багатьох слаборозвинених народів. Виникла нова вісь протистояння зі світовим Центром - імперіалізмом, розвиненим Західом, слаборозвиненими країнами. Причина полягає в тому, що порушується традиційні соціальні зв'язки між різними структурними елементами етносу і як компенсатор соціальної ідентифікації починають виступати різновиду націоналізму і шовінізму.

Навчальне видання

ПОЛІТОЛОГІЯ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК.

Для студентів всіх форм навчання.

Кафедра українознавства і політології

Упорядники:

Бакуменко Олена Олексіївна,

Березовський Валерій Вікторович,

Кашаба Ольга Юріївна.

Відповідальний випусковий : доц.,к.ф.н. І.Г.Васильєва

Формат 60х84, 1/16

Умов.друк.арк. - 13. Тираж 300 прим.

Українська інженерно-педагогічна академія

Надруковано в типографії ТОВ «Цифра Принт»

На цифровому комплексі Xerox Docu Tech 6135.

Адреса: м. Харків, вул. Культури, 22-Б.

Тел. (057) 7861860.