Тема 1. Введення в хірургію. Гігієна в хірургічному стаціонарі. Робота середнього персоналу в умовах хірургічного відділення

ЗАНЯТТЯ 1

Тема 1. Введення в хірургію. Гігієна в хірургічному стаціонарі. Робота середнього персоналу в умовах хірургічного відділення.

Тема 2. Організація роботи в чистій перев’язочній. Десмургія, перев’язочний матеріал. Типові бинтові пов’язки. Пов’язки на голову, шию, грудну клітку.

Введення в хірургію.

КОРОТКИЙ НАРИС З ІСТОРІЇ ХІРУРГІЇ

Хірургія одержала свою назву від двох грецьких слів: χειρ, що означає "рука", і εργώ — "діло". У давнину хірургію розцінювали як рукоділля, вважаючи її ремеслом. З роками вона розвивалася, удосконалювалася і перетворилася на справжню науку, яка займає одне з чільних місць серед інших медичних дисциплін. Ще у стародавньому манускрипті Сушрути вказується, що "хірургія перша і найкраща зі всіх медичних наук, дорогоцінний дарунок неба і вічне джерело слави". М. Бідлоо вказує, що хірургія — це "предмет, створений досвідом на основі пізнання і вивчення добре складеного людського тіла для відновлення і збереження неприродно зміненого випадковими хворобами тіла і краси його, що досягається прикладанням рук ззовні, застосуванням ліків усередину, а також інструментів".

На думку деяких філософів та істориків (Жан-Жак Руссо, Ріхтер та ін.), людині первіснообщинного ладу не потрібна була медична допомога. На їх думку, життя первісної людини проходило в повному єднанні з природою, щедрими дарами якої вона користувалася безтурботно, мала добре здоров'я, не знала хвороб і страждань. Проте важкі умови життя, добування їжі спричиняли у первісної людини різні захворювання. На скелетах людей, які жили в сиву давнину, виявляють ознаки перенесених хвороб та хірургічних втручань.

Рабовласницький лад характеризувався інтенсивним розвитком виробничих відносин порівняно з первіснообщинним. При цьому з'явилися можливості для розподілу праці і її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, у тому числі й лікарі. З'являється писемність (клинопис, ієрогліфи), що сприяє появі медичних текстів, творів.

Початкові основи хірургії були закладені лікарями Стародавньої Індії, Єгипту, Китаю, Греції, Риму. У Стародавній Індії були університети і практикувалася шкільна підготовка лікарів. За 100 років до нашої ери в Індії користувалися розпеченим залізом для припікання нориць. Кровотечі зупиняли за допомогою тугої пов'язки. Індійський метод пластики носа не втратив свого значення й до сьогодні. У Стародавній Індії працювали професіонали-хірурги, які добре знали анатомію людини. На їх озброєнні було близько 120 сталевих інструментів, вони знали техніку накладання швів за допомогою лляних ниток і волосся, уміли зашивати рани кишечника. Суш-Рута використовував для цього чорних мурашок, які схоплювали своїми кліщами краї рани, після чого він відрізував їх тулуби. Метод цей використовували до XI сторіччя. У цей же час у Індії було заборонено розтин трупів людей, а також тварин. Лікарі відточували свою хірургічну майстерність на дошках, вкритих воском, на соковитих рослинах та овочах. Як можна судити з досліджень мумій і папірусів, за 1000 років до нашої ери стародавні єгиптяни уміли виконувати ампутацію, розкривати черепну порожнину і проводити інші складні втручання, застосовуючи при цьому для знеболення настій кореня мандрагори чи індійських конопель. Хірурги того часу вже проводили складні операції, за успішне виконання яких вони отримували високу винагороду. Щоправда, за негативні наслідки - вони каралися. У папірусах того часу писалося: "Якщо лікар виконує кому-небудь серйозну операцію бронзовим ножем і спричинить хворому смерть, якщо він, знімаючи у кого-небудь катаракту, пошкодить око, то він карається відрізуванням руки".

Наукові праці з медицини, в тому числі й хірургічні, знайдено в Стародавній Греції. Авторитет грецьких учених був непохитним у всіх країнах світу протягом багатьох сторіч. Незважаючи на заборону розтину трупів (з релігійних переконань, а також через

Гіпократ – давньогрецький лікар. Роки життя: близько 460 – 377 рр. до н.е. Визнаний «Батьком медицини», яка виділилась в окрему науку із філософії. У 1948 році на Генеральній Асамблеї Міжнародної медичної асоціації, текст Клятви Гипократа був дещо змінений і приведений у відповідність із сучасним рівнем розвитку медицини.

відразу), хірургія у Греції досягла великого розвитку.

Говорячи про хірургію стародавніх греків, ми не можемо не назвати відомого лікаря того часу Гіппократа. Не маючи точних відомостей про анатомію і фізіологію людини, Гіппократ емпірично заклав початкові основи наукової хірургії. Він розробив раціональні для того часу методи лікування ран, переломів, описав правець, виділив сепсис, вправляв вивихи тощо. Перед виконанням операції Гіппократ вимагав від лікарів скрупульозної чистоти, ретельного гоління операційного поля. Під час проведення оперативних втручань він застосовував переварену і профільтровану воду, чисте полотно, губки, сухе листя, вино, галун і солі міді. При переломах виконував іммобілізацію за допомогою шин, витягання. Оперував Гіппократ інструментами з міді, бо сталі у той час греки не знали. Наскільки серйозно ставився Гіппократ до лікарської діяльності, свідчить один із його афоризмів: "Життя коротке, мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке". Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 р. до н.е.), що мистецтво коротке, а життя довге, є велика різниця. З того наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що медицину можна вивчити за 6 міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи називали "ослами Тессалуса". Після завоювання Греції римлянами починається занепад грецької культури і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут пов'язаний з іменами Цельса (25 р. до н.е.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.) Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев'язування судин, визначення чотирьох ознак запалення: є чотири ознаки справжнього запалення — почервоніння та припухлість з жаром і болем. Гален зупиняв кровотечу за допомогою не лише перев'язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив механізм утворення кісткового мозоля.Галенові належать анатомічні атласи, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них багато неточностей. Мікеланджело Буонарроті у монастирі св. Духу у Флоренції з дозволу настоятеля мав спеціальне приміщення для трупів. У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.

Гален

Цельс

На основі наукових відкриттів і винаходів XIX ст., відбувається швидкий прогрес у промисловості, одночасно успішно розвивається й біологічна наука, яка створює базу для медицини. Здавалося б, є всі умови для швидкого розвитку теоретичної і практичної хірургії. І все-таки цього не сталося. Існували три серйозні перешкоди цьому. Це відсутність методів боротьби з болем, невміння хірургів запобігати рановій інфекції, спиняти кровотечу і поповнювати втрачену кров. Все це призвело до того, що наслідки хірургічних втручань у першій половині XIX ст. були значно гіршими, ніж у другій половині XVIII ст. Зумовлювалося це низкою причин: лікарні були переповнені,панувала неймовірна недбалість, а лікування більше шкодило, аніж допомогало хворим. У хірургічних відділеннях лютували бешиха, септичне і гнильне зараження, у пологових будинках помирали сотні жінок від післяпологової гарячки. У Відні в одній із клінік протягом певного періоду померли від зараження всі породіллі. Хірурги не мили рук перед операціями, акушери — перед прийманням пологів. Робили це тільки після них. Загальна післяопераційна смертність доходила до 80 %.

Ці жахливі наслідки оперативних втручань пояснюються передусім повним незнанням бактеріології і основ антисептики і асептики.

Перелом щодо цього настав лише після відкриття Луї Пастером і впровадження у 1867 р. англійським хірургом Джозефом Лістером обгрунтованої системи заходів, спрямованих на запобігання інфекційним ускладненням ран. Останньому і належить честь відкриття антисептики. Наприкінці ХІХ ст. поряд із антисептикою Бергманом і Шіммельбушем у хірургічну практику було введено антисептичний метод, спрямований на запобігання проникненню інфекції в рану. Подальший розвиток хірургії пов'язаний із упровадженням у хірургічну практику інгаляційного наркозу.

ЛУІ ПАСТЕР 27.01.1822 – 28.09.1895

У 1800 р. англійський хімік Деві для знеболення різних маніпуляцій і операцій запропонував використовувати винайдений ним газ — закис азоту ("звеселяючий" газ). Але потрібно було лише 40 років, аби англійський зубний лікар Уельс почав застосовувати його під час екстракції зубів. Невдачі, які супроводжували ці маніпуляції, призвели до психічного розладу, і Уельс зрештою наклав на себе руки. Це сталося у 1848 р. Щасливішим виявився другий зубний лікар — американець Мортон. З його іменем зв'язано використання ефірного наркозу. 16 жовтня 1846 р. Дж.Уоррен, провідний хірург Массачусетського університету, першим у світі виконав операцію з видалення пухлини на шиї під ефірним наркозом,з того часу, 16 жовтня являється Всесвітнім днем анестезіолога. У1847 р. англійським лікарем акушером-гінекологом Сімпсоном для знеболення пологів було запропоновано ще один анестетичний засіб — хлороформ. Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. було усунено третю перешкоду на шляху розвитку хірургії. Хірурги навчилися боротися з крововтратою. Цьому сприяло відкриття таємниці крові. У 1909 р. виявлено нову її властивість - Віденський бактеріолог К. Ландштейнер установив, що кров людей за своїми серологічними властивостями поділяється на три групи. Справу, почату Ландштейнером, завершив чеський учений Ян Янський, який виділив IV групу крові. Після введення в хірургічну практику асептики і антисептики, знеболення та переливання крові хірургія починає розвиватися швидкими темпами.

ПИРОГОВ Михайло Іванович 13.11.1810 – 23.11.1881

Важливу роль у розвитку хірургії у другій половині ХІХ ст. відіграв Михайло Іванович Пирогов (1810—1881). Насамперед він відомий як видатний хірург засновник воєнно-польової хірургії. Його книга "Початки загальної воєнно-польової хірургії" і сьогодні вважається першокласною працею. У ній він наголошує на значення сортування поранених, вимагає іммобілізації травмованих кінцівок, застосовує з цією метою гіпсові пов'язки, першим залучає до подання медичної допомоги у воєнний час жінок. Раніше за Луї Пастера він зробив припущення про те, що гнійні ускладнення ран спричинюються живими збудниками, яких він назвав "міазмами". У зв'язку з цим він створив у клініці спеціальні відділення для хворих, що заражені "госпітальними міазмами". М. Пирогов започаткував пластику кісток, розробив методи перев'язування судин (його докторська дисертація присвячена перев'язуванню черевної аорти при аневризмі в пахвинній ділянці). Великий внесок зробив М. Пирогов у розвиток топографічної анатомії. З часів М. Пирогова російська хірургія стала на ноги і внесла багато нового, повчального і оригінального в скарбницю світової хірургії. Після смерті М. Пирогова тіло його було забальзамовано, і воно зберігається зараз у спеціальному саркофазі в невеличкій церковці в селі Вишня Вінницької області на території маєтку, де провів свої останні роки великий хірург. У будинку, де жив М. Пирогов, розташований меморіальний музей.

Світова імперіалістична війна призвела до застою в розвитку мирної хірургії, підсиливши в той час зацікавленість воєнно-польовою. Сьогодні операції на черепі, грудній клітці, легенях, серці є великим досягненням. Щороку тисячі людей рятують хірурги від неминучої смерті. XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасокукоцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Крайля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділянках хірургії.

І хоча багато ще в питаннях і проблемах сучасної хірургії вимагає подальшого удосконалення, всебічного вивчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і попередники могли лише мріяти.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, нової медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фармакології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах,… Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила…

ГІГІЄНА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ В ХІРУРГІЧНОМУ СТАЦІОНАРІ

Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконуваних в Україні оперативних втручань з приводу хвороб та травм на різних… Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що… Організація хірургічної допомоги включає, по висхідній, первинну медичну допомогу, кваліфіковану та спеціалізовану…

ПІДГОТОВКА КАДРІВ ДЛЯ ХІРУРГІЇ

Удосконалення хірургів — підвищення їх кваліфікації, а також первинна спеціалізація хірургів з нових розділів хірургії — здійснюється як в…  

ЕТИЧНІ ТА ДЕОНТОЛОГІЧНІ ВИМОГИ ДО ПЕРСОНАЛУ

І цьому заповіту залишилися вірними до останньої години свого життя безліч лікарів. Не порахувати всіх цих скромних, невідомих трудівників медицини,… Історія медицини знає немало випадків самопожертви діячів науки, які задля… У 1931 р., у період розвитку творчих сил, у В. Оппеля було виявлено злоякісну пухлину верхньощелепної пазухи. Коли…

Термін "деонтологія" походить від двох грецьких слів: deon — належне, потрібне, і logos — слово, вчення. У перекладі це означає "вчення про обов'язок", "вчення про належне".

Догляд, доглядання, або ж гіпургія (від гр. hypuria — допомагати, обслуговувати) — процес, що складається з комплексу заходів, які забезпечують всебічне обслуговування хворого, створення належних гігієнічних умов, що сприяють неускладненому перебігу хвороби, прискоренню одужання, полегшенню страждань та запобіганню ускладненням і своєчасному виявленню їх, а також виконання лікарських призначень.

Догляд за хворими — невід'ємна складова лікування. Багато хворих, особливо хірургічного профілю, самостійно не одужують, їх виходжують. Догляд ділиться на загальний та спеціальний.

Загальний догляд — це сума тих заходів, яких потребують будь-які хворі незалежно від характеру їх захворювання (патології), віку, статі тощо. Серед загальних заходів виокремлюють:

а) гігієнічне утримання приміщення, ліжка та меблів, самого хворого, його одягу, посуду, предметів туалету тощо;

б) чітке виконання всіх призначень лікаря (дотримання техніки процедур та схеми введення ліків);

в) спостереження за перебігом хвороби, станом хворого та інформування лікаря про зміни в його стані;

Г) годування хворого. Дії медичного персоналу, пов'язані зі специфікою власне захворювання чи травми та їх лікуванням, складають спеціальний догляд.

Догляд за хворими здійснюється молодшими сестрами (санітарками), що не мають спеціальної медичної освіти, та медичними сестрами зі спеціальною медичною, у тому числі вищою, освітою. Молодші медичні сестри здійснюють догляд чи ті його елементи, які не потребують спеціальних медичних знань і стосуються забезпечення гігієни місця перебування хворого, його особистої гігієни, харчування тощо.

Ці завдання полягають у забезпеченні належної гігієни та санітарії палат, ліжок, білизни, гігієнічного стану власне хворого (умивання, миття, переодягання, перекладання та транспортування тощо), годуванні хворого, прибиранні туалетів та допомозі хворим у здійсненні фізіологічних актів, прибиранні та дезінфекції туалетів та посуду для випорожнень тощо.

Незважаючи на те, що перелічені обов'язки здійснюються особами без медичної освіти, вони потребують від них відповідних знань, навичок та сумлінного ставлення. Навчання молодших сестер виконанню своїх обов'язків проводять сестри з медичною освітою. Останні поряд із контролем та керівництвом роботою молодших медичних сестер мають широке коло обов'язків з догляду, спостереження за хворими та їх лікування, тобто виконують призначення лікарів. Вони роздають та вводять ліки, у тому числі за допомогою ін'єкції, виконують багато лікувальних процедур — накладають компреси, гірчичники, ставлять банки, промивають шлунок, ставлять клізми тощо, провадять неухильне спостереження за хворим й інформують лікарів про всі зміни в його організмі.

Безпосередньо роботою медичних сестер зі спеціальною освітою керує старша сестра відділення.

Всі ті, хто доглядає за хворими, повинні добре знати свої обов'язки та їх сенс і роль у загальному процесі лікування, місце та час проведення лікувальних процедур, піклуватись про належний гігієнічний та функціональний стан свого місця роботи. Догляд за хворим вимагає як уміння виконати різні гігієнічні та лікувальні заходи, так і високоморального, чесного та милосердного ставлення до хворого. Він повинен бути і високопрофесійним, і деонтологічно витриманим. Милосердне, гуманне ставлення до хворого є не менш важливим, ніж професійна майстерність. Ця істина обґрунтована як практичною медициною впродовж віків, так і фізіологічними дослідженнями, особливо І.П. Павлова та його учнів і послідовників, ролі другої сигнальної системи мозку, що ґрунтується на слові — сигналі сигналів. Психічний стан хворого завжди пригнічений у зв'язку з впливом на центральну нервову систему анатомічних та функціональних розладів у організмі та вимушеним через хворобу переходом (часто раптовим та тривалим, як це буває при травмах та гострих хірургічних захворюваннях) в незвичне становище (виключення із звичної атмосфери та трудової діяльності, побутові незручності та обмеження, а часто навіть нездатність до самообслуговування та здійснення фізіологічних актів).

Багатьох хворих пригнічує почуття сором'язливості у разі потреби здійснити фізіологічні акти в присутності персоналу або хворих сусідів чи за їх допомогою. Тому ретельне виконання персоналом — медичними сестрами та санітарками — своїх обов'язків та доброзичливе ставлення до хворого сприяють усуненню багатьох негативних впливів, спричинених хворобою.

Весь комплекс заходів лікування та догляду повинен ґрунтуватись на принципах охоронно-стимулювального режиму, законах фізіології і насамперед на таких фундаментальних положеннях її, як травмівний вплив незвичайних подразників різного характеру на організм, і, навпаки, стимулювальна дія подразнень, що не виходить за межі фізіологічного діапазону, на функції органів, зокрема на регенеративно-репаративні процеси. Підтримання лікувальними засобами на оптимальному рівні фізіологічних параметрів життєдіяльності організму хворого, зокрема його головних систем — нервової, серцево-судинної та дихальної, забезпечує сприятливі умови для одужання.

Створення у хворого доброго, оптимістичного настрою, віра в сприятливий перебіг хвороби, яка великою мірою утверджується за допомогою доброго догляду і чуйного ставлення до хворого, є важливим і почесним обов'язком медичних працівників лікарень та поліклінік.

Загальний догляд містить такі підрозділи:

· гігієна навколишнього середовища;

· гігієна персоналу, профілактика внутрішньогоспітальної інфекції;

· особиста гігієна хворого;

· дезінфекція виділень хворого;

· гігієна білизни;

· гігієна передач і відвідувачів;

· гігієна транспорту;

· гігієна харчування.

Гігієна навколишнього середовища є передумовою лікувальних заходів, їх ефективності. Приміщення палати, в якій перебуває хворий, і її площа, опалення, освітлення, стан повітря (провітрювання) повинні відповідати гігієнічним нормам за всіма параметрами. Вона має бути світлою, добре провітрюваною; узимку добре, але не надмірно, опалюватись. Вікна палати повинні мати штори для захисту хворих від прямого сонячного опромінення. Підлога у палаті має бути з лінолеумовим покриттям, що забезпечує можливість її вологого прибирання та безшумного пересування персоналу, особливо вночі.

Гігієна персоналу. Персонал, що доглядає хворих, насамперед повинен бути гігієнічно освіченим, здоровим та охайним. Кожен із учасників догляду за хворими має добре знати гігієнічні правила в межах своїх функціональних обов'язків. Без цієї вимоги він може стати посередником у передачі інфекції хворому як ззовні, зокрема віл самого себе, так і від інших хворих, тобто внутрішньогоспітальної. У персоналу систематично перевіряють стан здоров'я. Хворих та бацилоносіїв не допускають до роботи, доки вони не одужають. Медичні сестри та санітарки, перед тим як стати до роботи, переодягаються в лікарняну форму в окремих, відведених для цього приміщеннях (кімнатах). Персоналу не дозволяється виконувати свої функції у взутті та одязі, яким він користується поза лікарнею. Одяг медсестри чи санітарки повинен бути охайним: халат та косинки чисті, випрасувані, волосся — сховане під косинку чи шапку, взуття - м'яке та чисте. Прикраси на руках (пальцях) та манікюр не дозволяються. Нігті мають бути коротко зрізаними. Приємний вигляд персоналу справляє на хворих добрий вплив, створює у них оптимістичний настрій. Гігієна персоналу має виняткове значення для запобігання внутрішньогоспітальній інфекції. Дотримання медичними сестрами правил санітарії та асептики під час виконання своїх обов'язків (використання рукавичок під час проведення всіх процедур, що можуть сприяти перенесенню інфекції від одного хворого до інших, миття рук після кожної лікувальної процедури, недопущення використання нестерильних інструментів та приладів під час виконання інвазивних та внутрішньоорганних процедур — ін'єкції, промивання шлунка, постановка клізми, перев'язка тощо) та максимальне використання інструментів, одягу, приладів одноразового користування та інше — найважливіші заходи запобігання поширенню внутрішньогоспітальної інфекції.

Гігієна хворого. Профілактика пролежнів. Перед вступом до лікарні хворий проходить санітарну обробку. Він приймає душ у приймальній, після чого переодятається в лікарняний одяг. Тяжкохворого миє персонал у ванні. Деяких, особливо тяжкохворих, лише переодягають (надягають лікарняну білизну; хворі, що мають домашню чисту білизну, залишаються в ній). Хворих з наявністю головних вошей чи гнид стрижуть та миють їм голову лізолом. У разі виявлення одежних вошей одяг хворого направляють у дезкамеру для обробки. Чистий одяг або зберігають у лікарняній камері, або віддають рідним хворого. У відділенні хворому надають ліжко з комплектом чистої постільної білизни. Вранці після нічного сну ходячі хворі вмиваються в спеціальній туалетній кімнаті, а лежачих хворих умивають молодші медичні сестри; хворим, які можуть сидіти в ліжку, зливають з глечика на руки і вони умиваються самі, чистять зуби, а лежачих потирають (обличчя, руки) змоченим рушником чи серветкою. Також треба стежити, особливо у тяжкохворих після операції, за порожниною рота, носа, очима. Порожнини рота хворі прополіскують 1% розчином калію перманганату чи натрію перманганату, а зуби та ясна медсестри протирають тяжкохворим марлевою кулькою. Очі хворим промивають ватно-марлевою кулькою, змоченою перевареною водою чи ізотонічним розчином натрію хлориду, а за наявності бактеріального запалення кон'юнктиви мішок останньої закапують розчин чи наносять мазь, що містить сульфаніламіди (наприклад, 20—30% сульфацил-наітрію) чи

Пролежень

антибіотики. Ходячі хворі голяться самі, а лежачих голить перукар, дотримуючи всіх профілактичних заходів проти інфекції. Для ходячих хворих у туалетних кімнатах (окремих для чоловіків та жінок) створюють умови для підмивання після дефекації та для обмивання увечері та чисті ділянки статевих органів. Лежачих хворих підмивають молодші медичні сестри. Для цього під сідницю хворого підставляють судно і сестра однією рукою зливає з глечика чи, краще, з кварти Есмарха теплу воду на промежину хворого, а другою, в якій тримає на корнцанзі тампон, миє шкіру навколо заднього проходу та статеві губи. Завершує процедуру підмивання осушуванням шкіри чистою серветкою. Поряд із очищенням шкіри від забруднення шкіру тяжкохворих у ділянках кісткових виступів — крижі, лопатки, хребет, п'яти — протирають камфорним спиртом (чи етиловим 60 %). Це, а також часте перевертання хворого в ліжку, розправлення під ним простирадла (розправлення на ньому складок) тощо є важливими заходами запобігання пролежням. Щотижня хворим замінюють натільну й постільну білизну та миють їх. Білизну, забруднену рановими чи іншими виділеннями, змінюють за потребою. Хворі повинні завжди лежати на чистій та сухій білизні. Для запобігання пролежням у тяжкохворих, особливо похилого віку, у хворих на цукровий діабет потрібно підкладати під крижі гумові круги, а під п'яти — ватно-марлеві чи поролонові подушечки, часто повертати їх, змінюючи положення тіла. У останні роки для профілактики пролежнів широко використовують спеціальні повітряні багатосекційні та інші матраци. У хворих, особливо з ожирінням, треба запобігати попрілості, дерматитам та інфікуванню шкіри шляхом протирання пахвинних складок, складок на животі та під молочними залозами 56—70 % спиртом етиловим, присипати ці місця тальком чи зубним порошком або — за появи дерматиту — змащувати маззю з цинку оксидом чи пастою Лассара. Положення хворого в ліжку повинно бути фізіологічним, тобто забезпечувати найбільше розслаблення усіх груп м'язів. Це обмежує енергетичні витрати його організму та сприяє оптимальному здійсненню функцій усіх органів і систем. Таким вимогам відповідає положення на спині з незначним підняттям голови та випростаними ногами. Класти ногу на ногу хворим не треба, оскільки це сприяє розвитку тромбозу судин гомілки. Проте особливості хвороби та стану хворого часто вимагають (з метою полегшення перебігу хвороби та профілактики ускладнень) надання хворому дещо відмінного від типового фізіологічного положення. Так, хворим на перитоніт надають положення Фовлера: високо піднята голова та зігнуті в колінах ноги (під коліна підкладають валики, що не дають тілу хворого зсовуватися вниз). Це положення забезпечує стікання внутрішньочеревного ексудату з верхньої половини черевної порожнини в нижню, тазову, в якій очеревина меншою мірою всмоктує його порівняно з діафрагмальною. До того ж скупчення гною в ній легше діагностувати та лікувати.

За деяких станів хворого, у разі тривалої нудоти та блювання, особливо після наркозу, хворого кладуть на спину, трохи повернувши набік голову. У горизонтальному положенні (без підняття головного кінця ліжка) мають бути також хворі з кровотечею та з анемією після кровотечі. Таке положення сприяє припливу крові (кисню) до мозку та серця. Навпаки, хворі з дихальною недостатністю набувають положення напівсидячи (ортопное). З підвищеною головою лежать також хворі після операцій на органах ротоглотки та шиї. Гігієна хворого може бути на належному рівні лише за умови дотримання гігієни його ліжка, постелі, білизни, одягу, засобів догляду та транспортування, тобто усього, що оточує хворого. Ліжка хворих щоденно протирають вологими чистими ганчірками і періодично дезінфікують 3 % розчином хлораміну чи лізолом. Каталки та носилки повинні бути чистими, а у разі забруднення їх виділеннями — продезінфікованими. Перед транспортуванням хворих каталки чи носилки застеляють сухим чистим простирадлом. Хворого під час перевезення (перенесення) теж накривають чистим

простирадлом чи ковдрою.

Важливою і технічно складною є заміна натільної та постільної білизни у тяжкохворого. Частіше це роблять молодші медсестри. Натільну білизну, зокрема сорочку, на лежачому хворому міняють так. Спочатку згортають її на спині, а потім і спереду, до рівня лопаток та пахвових ділянок. Після цього піднімають голову хворого, перетя­гують сорочку через неї, звільнивши спочатку тулуб, і лише після цього знімають з рук по черзі. Якщо сорочка простора, то її після піднімання тулуба можна зняти спочатку окремо з кожної руки, а потім, після підняття голови хворого, перевести через голову і звільнити тулуб. Надягають сорочку так. Спочатку її протягують через голову на шию, після чого по черзі натягують рукави на руки і опускають униз на тулуб, тягнучи за нижній край і одночасно піднімаючи грудний відділ тулуба. Це робить або друга медична сестра, або одна і та сама другою рукою. Зміну забруднених кальсонів починають із спускання їх з тулуба на стегна. Спочатку знімають їх із здорової ноги, а потім обережно з хворої. Надягають чисті кальсони спочатку на хвору ногу, а потім — на здорову.

Для заміни постільної білизни хворого спочатку повертають набік і на звільненій хворим частиш ліжка простирадло скочують у валик (з краю ліжка в напрямку до хворого). Після цього на місце брудного кладуть згорнуте наполовину валиком до спини хворого чисте простирадло. Хворого перевертають на спину на чисту половину простирадла, валик брудного простирадла витягують з-під хворого обережно, а на його місці (на застелену половину) розгортають виведений з-під хворого на другу половину ліжка валик чистого простирадла. У хворих, стан яких не дозволяє перевертати їх набік (суворий постільний режим), брудне простирадло обережно витягують, а чисте — підкладають, що можливо лише за участі двох медсестер.

Гігієною лежачого хворого передбачено також забезпечення його спеціальним посудом для своєчасного здійснення фізіологічних актів — випорожнення кишечнику та сечовиділення, затримка яких вкрай негативно позначається на фізичному стані хворого, насамперед на нервовій та серцево-судинній системах, а також на психічному стані. Для випорожнення кишечнику хворим виділяють (на вимогу) підкладне судно, а для сечовиділення — сечоприймач. Останній в чистому вигляді зберігають звичайно в палаті під ліжком хворого, аби він міг сам ним скористатися (а для особливо тяжкохворих — навіть на окремій тумбочці), прикривши чистою серветкою. Підкладні судна зберігають у продезінфікованому вигляді в спеціальних шафах чи на полицях у туалетній кімнаті. Молодші медичні сестри, що обслуговують хворих під час дефекації чи сечовиділення, працюють у відповідному одязі — клейончастому або поліетиленовому фартуху, гумових або поліетиленових рукавичках. Вони підстилають хворому під крижі та сідницю клейонку (під час випорожнення) і на неї ставлять підкладне судно. Під час сечовиділення не потрібно підкладати під хворого захисні водонепроникні серветки. По закінченні хворим відправлень сестра негайно виймає судно або сечоприймач і, прикривши їх клейонкою, відносить у туалет, де або зразу виливає в унітаз, або залишає для огляду лікарем чи дезінфікує. Після випорожнення ця ж сама сестра підмиває хворого, витирає навколо задньопрохідного отвору шкіру, після чого виймає з-під нього клейонку. За відсутності у хворого самостійної дефекації йому ставлять очисну клізму. Цю процедуру виконує медична сестра. Після клізми дефекація відбувається за такого самого санітарно-гігієнічного забезпечення, як і самостійна. У хворих, особливо чоловіків похилого віку, після операції на черевній порожнині часто буває затримка сечовиділення. У тому разі, коли у хворого є позив до сечовипускання, а сечу випускати не вдається понад 6 год, треба ввести в сечовий міхур катетер, аби вивести її. Але цю процедуру має призначити лікар. Проте у деяких випадках і сама медична палатна сестра на прохання хворого може м'яким катетером вивести сечу, особливо якщо в сечівнику немає перешкод. При цьому треба неухильно дотримувати правил асептики. Молодіші медичні сестри під час допомоги хворим у здійсненні дефекації та сечовипускання користуються клейонками, фартухами та рукавичками одноразового використання, які після цього знищують.

Треба наголосити, що хоча більшість процедур із забезпечення гігієни хворих, їх постелі та білизни виконують молодші медичні сестри (без спеціальної медичної освіти), їх робота повинна проводитись під безпосереднім контролем та за участю медичних сестер з медичною освітою.

Важливу роль у забезпеченні якості догляду відіграють навчання своєї справи молодших сестер медичними сестрами зі спеціальною освітою, поважне ставлення до них з боку останніх та лікарів, турбота про них.

РОБОТА СЕРЕДНЬОГО МЕДИЧНОГО ПЕРСОНАЛУ В УМОВАХ ХІРУРГІЧНОГО ВІДДІЛЕННЯ.

Положення про хірургічне відділення та його планування.

Основна вимога до хірургічного відділення - його ізоляція від інших відділень лікарні. Загальнохірургічне відділення районних і міських лікарень… Прийма   ПРИЙМАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ льне… Приймальне відділення функціонує за типом санпропускника, де проводять первинне сортування хворих. Приймальне…

ДЕСМУРГІЯ

Десмургія (от грецького. δεσμός — «зв'язок, пов’язка» і έργον — «діло») — розділ медицини, вивчаючий правила лікування ран, пов’язки і методи їх накладання.

При травмах голови можуть накладатися різного виду бинтові пов"язки і пов'язки з використанням косинок, стерильних серветок і липучого пластиру. Вибір пов'язки залежить від розміщення і характеру рани. Якщо поранено волосисту частину голови, то накладають пов'язку «чепець» (Рисунок 12, відео 9), закріплюючи її смужкою бинта (зав'язкою) за нижню щелепу. Від бинта відрізають шматок завдовжки до 1 м, кладуть його середню частину на тім'я поверх стерильної серветки, що закриває рану, кінці опускають вертикально донизу по­переду вух і утримують в натягненому стані. Навколо голови роблять коловий закріплюючий хід, дійшовши до зав'язки, обертають бинт навколо неї і ведуть косо на потилицю. Чергуючи ходи бинта через потилицю і через лоб і щоразу направляючи його більш вертикально, закривають усю волосисту частину голови. Після цього двома-трьома коловими ходами закріплюють пов'язку. Кінці зав'язки бантом зав'язують під підборіддям.

При пораненні шиї, гортані або потилиці накладають хрестоподібну пов'язку. Коловими ходами бинт спочатку закріплюють навколо голови, потім вище лівого вуха і позаду нього опускають бинт косо вниз на шию.

Рисунок 12: пов’язка чепець а- - етапи накладання

Відео: «Накладання пов’язки «ШАПОЧКА ГІПОКРАТА»»

Відео: «Накладання пов’язки «ВУЗДЕЧКА»»

Відео: «Накладання пов’язки «ВУЗДЕЧКА» (2)»

Відео:«Накладання пов’язки чепець»

Відео:«Накладання монокулярної пов’язки»

Відео: «Накладання пов’язки на обидва ока»

Відео: «Накладання пов’язки на підборіддя»

Відео: «Накладання пов’язки на потилицю»

Відео: «Накладання пов’язки на потилицю (2)»

Відео: «Підготовлення пращеподібної пов’язки»

Відео: «Накладання пращеподібної пов’язки»

Відео: «Накладання пращеподібної пов’язки (2)»

Відео:«Накладання пов’язки на грудну клітку»

Література:

1. В.С. Петров Загальна хірургія, Вінниця-«ПІТЕР». – 2006.

2. О.М. Кіт, О.Л. Ковальчук, Г.Т. Пустовоїт. Медсестринство в хірургії. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2002.

3. В.К.Гостищев Общая хирургия: Учеб.- 3 – е изд.перераб. и доп. – М.:ГЕОТАР-медицина.2005

4. М.П.Черенько, Ж.М.Ваврик. Загальна хірургія. – ДО.:Здоров’я, 1999

5. С.В. Горюков, Д.В.Ромашов. Гнойная хирургия. Атлас. – М.-2001

6. Загальна хірургія / за ред. С.П.Жученка, М.Д.Желіби, С.Д.Хіміча. Київ, "Здоров'я", 1999.

7. Волколаков Я.В. Общая хирургия. Рига, 1989.

8. Стручков В.И., Стручков Ю.В. Общая хирургия. Москва, 1988.

9. Рычагов Г. П., Гарелик П. В., Мартов Ю. Б. Общая хирургия. Минск, 2002

10. Хірургія: Підручник з загальної хірургії / За редакцією Я.С.Березницького, М.П.Захараша, В.Г.Мішалова, В.О.Шідловського.- Дніпропетровськ:РВА “Дніпро-VAL”, 2006.- 443 с.

 

Підготував Л.Василюк,

А.М. Махніцький.