Примуш М. В. Загальна соціологія: Навч. посібник

Примуш М. В. Загальна соціологія [Текст] : Навч. посібник / М.В. Примуш. - К. : Професіонал, 2004. - 590 с.

 

Книга подає загальну картину розвитку суспільства, розкриває ключові соціологічні поняття, логічно пов'язані в єдину систему. У ній аналізується сама соціологія як наука, висвітлюються деякі віхи її становлення і розвитку, розкривається зміст основних шкіл і напрямків сучасної соціології, викладаються основи деяких спеціальних і галузевих соціологічних теорій, розглядаються методологічні основи соціологічних досліджень. Для студентів вищих навчальних закладів. Може викликати зацікавленість для викладачів, а також широкого кола читачів.

 

ЗМІСТ

 

ПЕРЕДМОВА

Тема 1. СОЦІОЛОГІЯ ЯК ОСОБЛИВА СУСПІЛЬНА НАУКА

§ 1.1 Соціологія та її місце в системі сучасних наук

§ 1.2 Предмет, структура та метод соціології

§ 1.3 Функції соціології

§ 1.4 Взаємовідносини соціології та інших суспільних наук

Тема 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ

§ 2.1 О. Конт та Г. Спенсер — основоположники соціології

§ 2.2 Соціологія марксизму

§ 2.3 Соціологічна думка в Росії

§ 2.4 Головні парадигми і напрямки сучасної соціології

Тема 3. ПСИХОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА В СОЦІОЛОГІЇ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. ПСИХОЛОГІЗМ ПРОТИ НАТУРАЛІЗМУ

§ 3.1 Психологічні концепції в західноєвропейській соціології

§ 3.2 Еволюційно-психологічний напрямок в американській соціології

Тема 4. АНТИПОЗИТИВІЗМ В СОЦІОЛОГІЇ І ФОРМУВАННЯ НІМЕЦЬКОЇ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ

§ 4.1 Джерела німецької соціології. Ф. Тьонніс

§ 4.2 Формальна соціологія Г. Зіммеля

Тема 5. ТЕОРІЯ "СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ" М. ВЕБЕРА

§ 5.1 Методологія соціологічного пізнання М. Вебера

§ 5.2 Теорія "соціальної дії"

§ 5.3 Політична соціологія М. Вебера

§ 5.4 Релігія в соціологічній концепції М. Вебера

Тема 6. СОЦІОЛОГІЯ ЯК ОБ'ЄКТИВНИЙ АНАЛІЗ "СОЦІАЛЬНИХ ФАКТІВ". Е. ДЮРКГЕЙМ

§ 6.1 Теоретичні і світоглядні підстави соціології Е. Дюркгейма

§ 6.2 "Соціологізм" Е. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільства

§ 6.3 Ідея соціальної солідарності

§ 6.4 До синтезу теорії й емпірії в соціологічному дослідженні

Тема 7. ІНТЕГРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ П. СОРОКІНА

§ 7.1 Теорія соціальної мобільності

§ 7.2 Вчення П. Сорокіна про соціокультурну динаміку

Тема 8. ФОРМУВАННЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

§ 8.1 Витоки соціально-політичних вчень в Україні

§ 8.2 Розвиток соціології в Україні на сучасному етапі

Тема 9. СУСПІЛЬСТВО ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА

§ 9.1 Суспільство і природа

§ 9.2 Суспільство з позицій соціального детермінізму і функціоналізму

§ 9.3 Концепція суспільства в індивідуалізмі. Індивідуалістичні теорії соціальної взаємодії

Тема 10. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ

§ 10.1 Сутність, причини і фактори соціальних змін

§ 10.2 Види і форми соціальних змін

§ 10.3 Соціальний прогрес і типізація суспільства

Тема 11. СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

§ 11.1 Об'єкт і предмет політично соціології

§ 11.2 Основні проблеми політичної соціології

Тема 12. СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА

§ 12.1 Соціологія права як специфічна галузь соціології

§ 12.2 Становлення і розвиток соціології права

Тема 13. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

§ 13.1 Поняття особистості. Особливості соціологічного аналізу особистості

§ 13.2 Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи

§ 13.3 Соціальний статус і соціальні ролі особистості

§ 13.4 Соціальна структура та типи особистості

Тема 14. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

§ 14.1 Сутність та основні елементи соціально! структури

§ 14.2 Соціальна стратифікація: поняття та види

Тема 15. СОЦІАЛЬНІ НОРМИ ЯК РЕГУЛЯТОРИ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

§ 15.1 ІНТЕРАКТИВНА РОЛЬ ЦІННОСТЕЙ, НОРМ

§ 15.2 Девіантна поведінка

Тема 16. ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ

§ 16.1 Етносоціологія та предмет її дослідження

§ 16.2 Основні підходи до вивчення етнічних спільнот

§ 16.3 Концептуальні схеми етносоціології і соціології нації

§ 16.4 Національне відродження України та роль етносоціології в розбудові українського суспільства

Тема 17. СОЦІАЛЬНО-ПОСЕЛЕНСЬКА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

§ 17.1 Урбанізація як тенденція розвитку поселенської структури

§ 17.2 СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПЕРЕМІЩЕНЬ, СПОСОБУ ЖИТТЯ

Тема 18. СОЦІАЛЬНІ КОНФЛІКТИ: ГЕНЕЗИС ТА МЕХАНІЗМ ЇХ РОЗВ'ЯЗАННЯ

§ 18.1 Поняття конфлікту, його соціальна природа та функції

§ 18.2 Структура та причини виникнення конфліктів

§ 18.3 Управління соціальними конфліктами

§ 18.4 Соціальні конфлікти у сучасній Україні

Тема 19. СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ

§ 19.1 Поняття "соціальний інститут". Інституціоналізація громадського життя

§ 19.2 Види та функції соціальних інститутів

§ 19.3 Сім'я як важливий соціальний феномен

Тема 20. СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ І САМООРГАНІЗАЦІЇ

§ 20.1 Основні риси соціальної організації

§ 20.2 Марксистське вчення про державу як соціальну організацію. Держава і цивільне суспільство

Тема 21. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ РЕЛІГІЇ І ФОРМУВАННЯ ЦЕРКВИ

§ 21.1 Закономірності формування релігії як соціального інституту

§ 21.2 Основні етапи становлення християнської церкви як соціальної організації

Тема 22. СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ ТА УПРАВЛІННЯ

§ 22.1 Предмет соціології праці та управління

§ 22.2 Зв'язок соціології та управління з іншими науками про працю

§ 22.3 Соціологія праці й управління та менеджмент

Тема 23. КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОГРЕС

§ 23.1 Сутність культури суспільства

§ 23.2 Культура — спосіб функціонування цінностей

Тема 24. ОБ'ЄКТ I ПРЕДМЕТ СОЦІОЛОГІЇ КУЛЬТУРИ

§ 24.1 Природа, функції і структура культури

§ 24.2 Відношення соціології культури і соціології науки, освіти і моралі

Тема 25. ОСВІТА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

§ 25.1 Основні віхи становлення соціологи освіти

§ 25.2 Освіта та її функції і зв'язок з іншими науками

§ 25.3 Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти

Тема 26. СОЦІОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

§ 26.1 Соціальна поведінка особистості та фактори її формування

§ 26.2 Взаємодія між суспільством, особистістю i вихованням

Тема 27. НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

§ 27.1 Наука як складний багатогранний феномен

§ 27.2 Інституціоналізація науки

§ 27.3 Наука, наукова діяльність як об'єкт соціологічного аналізу

Тема 28. ЕКОНОМІКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

§ 28.1 Економічна сфера, її місце в системі суспільних зв'язків

§ 28.2 Місце економічної культури в економічній соціології

§ 28.3 Взаємозв'язок економічної соціології з іншими науками

Тема 29. СУСПІЛЬНА ДУМКА ЯК ОБ'ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

§ 29.1 Поняття суспільної думки, її відмінність від оцінного судження, знання, переконання, настрою

§ 29.2 Функції суспільної думки. Критерії і показники соціальної зрілості

Тема 30. СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ: МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА

§ 30.1 Конкретно-соціологічне дослідження: поняття, етапи, види

§ 30.2 Програма і робочий план конкретно-соціологічного дослідження

§ 30.3 Методи збору соціологічної інформації

ПЕРЕДМОВА

Настало третє тисячоліття. У всьому світі відбуваються суттєві зміни в сфері праці, інформації та влади. Освіта стає самостійним фактором глибоких… Сучасні студенти, які займуть особливу позицію у майбутньому українському та… До цього їх готує і цей підручник.

Тема 1. СОЦІОЛОГІЯ ЯК ОСОБЛИВА СУСПІЛЬНА НАУКА

Ключові поняття та терміни

 

• наука

• соціологія

• мікросоціологія

• макросоціологія

• об'єкт соціології

• теоретична соціологія

• прикладна соціологія

• емпірична соціологія

• фундаментальна соціологія

• закони соціології

• соціологічне значення

• спеціальна соціологічні течії

• соціологічні течії середнього рівня

• категорії соціології

• соціальне

• методи соціології

• функції соціології

• структура соціологічного знання

• галузеві соціологічні течії

 

Соціологія як самостійна наука з'явилась майже 200 років тому. Вона зразу ж привернула увагу багатьох прогресивних мислителів того часу — філософів, психологів, істориків, економістів, етнографів, демографів та представників інших наук, які в той чи інший спосіб долучились до її подальшого розвитку.

 

Соціологія та її місце в системі сучасних наук

В сучасному світі існує велика кількість різних наук. Наука стає практичним перетворювачем світу. Без неї не може успішно розвиватися жодна сфера людського життя. З якого б боку ми не підійшли до оцінки науки — оптимістичного чи песимістичного, ясно одне — науці належить визначити образ майбутнього людства.

Наука — багатогранне суспільне явище. її можна розглядати під різним кутом зору:

• як сукупність знань про світ,

• як основу світогляду,

• як форму суспільної свідомості,

• як форму відображення світу у свідомості,

• як елемент духовної культури.

Наука — це система абстрактних знань, створених теоретичним ; шляхом на основі аналізу фактів, явищ і процесів за їх специфічними ознаками, встановлення між ними зв'язків, які обумовлюють їх впорядковане функціонування та розвиток.

В залежності від сфери дослідницьких інтересів сучасні наукові дисципліни можна поділити на чотири групи:

1) природничі,

2) технічні,

3) гуманітарні,

4) соціальні.

Якщо природничі науки зосереджуються на розкритті таємниць природи, технічні — на пошуку нових і нових можливостей техніки, гуманітарні (від лат. humanitas — людська природа, освіченість, духовна культура) — на заглиблені у світ самої людини, то соціальні (від лат. socialis — товариський, громадський, суспільний) — вивчають сумісне життя в суспільстві.

Соціологія — це вивчення соціального життя, груп людей та суспільства.

Е. Гідденс

 

Кожна з соціальних наук (крім соціології) займається якоюсь окремою сферою суспільного життя. Наприклад, економіка досліджує господарське життя (виробництво, послуги, розподіл, споживання тощо), політологія — сферу політики, історія — процес розвитку суспільства, педагогіка — проблеми навчання і виховання.

Соціологія (від лат. societas — суспільство + гр. logos — слово, вчення) вивчає суспільство в цілому, все соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування, їх взаємодію.

Отже, соціологія — це наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему. Специфіка і відмінність соціології від інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість і поведінку.

Предмет, структура та метод соціології

У повсякденній свідомості поняття "соціальне" дуже часто ототожнюється з поняттям "суспільне". З цим пов'язане й те, що термін… Своєрідність соціології як самостійної науки серед інших суспільних наук… Суспільство як продукт взаємодії людей є багатогранним і складним у структурному відношенні явищем. Тому той факт, що…

Соціальне явище або процес виникає тоді, коли поведінка навіть одного індивіда підпадає під вплив іншого або групи (спільноти) незалежно від того, чи присутні фізично індивід або спільнота.

Можна виділити такі основні риси, що характеризують специфіку соціального:

1) загальна якість, притаманна різним групам індивідів;

2) характер і зміст відносин між різними індивідами і групами в залежності від місця, яке вони займають в різних суспільних структурах, від тієї ролі, яку вони виконують в них;

3) соціальне проявляється у відносинах різних індивідів і груп один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя.

Поєднуючи теоретичні й емпіричні засоби, соціологія досліджує саме загальні якості будь-якого прояву соціальності. Специфіка соціології полягає в тому, що кожний прояв людської життєдіяльності вона вивчає в соціальному контексті, у взаємозв'язку з усім суспільним організмом як цілісною системою, у взаємодії різних сторін, рівнів, підсистем.

Соціальне — це сукупність суспільних відносин даного суспільства, інтегрована в процесі спільної діяльності (взаємодії) індивідами чи групами індивідів в конкретних умовах місця і часу.

Г. Осипов

Об'єктом соціологічного пізнання є: • суспільство як цілісна соціальна реальність;

Теоретична соціологія відрізняється від прикладної не за об'єктом або методом дослідження, а за метою, яку ставить перед собою соціологія, яка вирішує завдання: теоретичні чи практичні.

Прикладна соціологія безпосередньо вивчає практичні галузі людської діяльності, збагачує такі спеціальні галузі соціологічного знання, як, наприклад, соціологія особи, соціологія релігії, соціологія сім'ї, що безпосередньо орієнтовані на вирішення соціальних проблем.

Специфіка прикладної соціології полягає не тільки в тому, що вона концентрує увагу на тих компонентах соціальної системи, які безпосередньо пов'язані з людиною, впливають на її практичну діяльність. Вона зосереджується на досліджені людських спільностей та людської особи в її різних соціальних аспектах. Прикладна соціологія, зокрема, вивчає закони:

 

1) що діють на рівні соціальних інститутів;

2) які відбивають розвиток компонентів соціальної структури суспільства;

3) що діють на рівні соціальних систем і підсистем. Прикладна соціологія має свої категорії, які у загальному та концентрованому вигляді відбивають соціальну дійсність, а також методи дослідження (опитування, спостереження, аналіз документів та ін.).

Оскільки прикладна соціологія досліджує конкретні соціальні явища, вона розкриває джерела та причини їх розвитку або гальмування. Тому її висновки мають прикладне значення, служать науковою підставою вдосконалення управління соціальним життям, його різними сферами. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціологічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій. У цьому проявляється єдність емпіричного та теоретичного, що становить фундамент кожної науки.

Єдність і взаємодія теоретичної та прикладної соціології знаходять конкретне втілення:

1) у розкритті науково-методичних основ соціологічних досліджень, у системі принципів, законів і категорій концепції соціального пізнання;

2) в обґрунтуванні переходу вихідних теоретичних положень до операціоналізації та емпіричного їх відбиття за допомогою ряду показників у дослідженні соціальної структури суспільства, способу життя, культури, громадської думки та ін.;

3) у методологічному та методичному забезпеченні соціологічних служб на підприємствах і в установах, у практиці соціологічних досліджень на усіх рівнях та етапах, в усіх видах і масштабах. Поділ соціологічного знання за орієнтацією на фундаментальне

та прикладне досить умовний, бо будь-яке з них безпосередньо або опосередковано робить певний внесок у вирішення як наукових, так і практичних завдань. У точному значенні слід говорити лише про переважну орієнтацію того чи іншого соціологічного знання: наукового, фундаментального або практичного, прикладного, що і дає підставу для його віднесення до сфери теоретичної або практичної соціології. Те саме можна сказати і про емпіричні соціологічні дослідження. Вони можуть бути орієнтовані на розв'язання:

• наукових проблем (наприклад, на формування спеціальної соціологічної теорії);

• практичних питань, пов'язаних з удосконаленням соціальних інститутів (сім'ї, освіти, права тощо).

В структурі соціологічного знання можна виділити окремі рівні. Йдеться по три рівні соціологічного знання:

1) загальносоціологічні теорії або загальнотеоретична соціологія;

2) спеціальні і галузеві соціологічні теорії або теорії середнього рівня (цей термін ввів у науковий обіг американський соціолог Р. Мертон);

3) первинне узагальнення даних конкретно-соціологічних досліджень.

Загальносоціологічні теорії, спираючись на соціальну філософію, торкаються, як правило, глибинних, сутнісних моментів розвитку того чи іншого суспільства (історичного процесу в цілому) і місця в ньому людини. На цьому рівні кожне соціальне явище розглядається з точки зору його місця і ролі в суспільстві, його різноманітних зв'язків з іншими явищами.

Спеціальні і галузеві соціологічні теорії мають набагато вужчий пізнавальний ракурс, а ніж загально соціологічні. Вони торкаються в основному окремих сфер суспільного життя, соціальних груп і інститутів, поєднують в собі теоретичний і емпіричний рівні дослідження. Вони, по суті, займають певне проміжне становище між фундаментальними соціологічними теоріями і емпіричним узагальненням первинної соціологічної інформації.

Галузеві соціологічні теорії, або просто галузеві соціології — галузі соціологічного знання, які постають на межі власне між соціологією та іншими науками: економікою, правознавством, політологією, наукознавством. Вони ніби розподіляють свій об'єкт з тією чи іншою наукою про суспільство (як правило, такою, що вже має давню традицію, усталений понятійний апарат і методи), виділяючи в ньому власне соціальний вимір, насамперед, соціальні відносини, групові інтереси, інституційні зв'язки тощо. Так, галузевими називають економічну соціологію, соціологію політики, соціологію культури, соціологію медицини та деякі інші соціологічні дисципліни.

 

Спеціальні соціологічні теорії — галузі соціологічного знання, які вивчають насамперед, окремі соціальні спільноти у їх конкретному стані (соціологія малих груп, соціологічне вивчення соціальної структури, соціологія окремих професійних груп, соціологія міста, соціологія села, соціологія молоді, етносоціологія та ін.), соціальні інститути (соціологія сім "і, соціологія освіти тощо), соціальні процеси (соціологія конфлікту, соціологія вивчення мобільності міграційних процесів, масової комунікації, масових соціальних рухів, злочинності, самогубств). До спеціальних соціальних теорій відносять також соціологію особистості та ті теоретичні побудови, які пояснюють закономірності міжособистісного спілкування: теорію соціальних ролей, теорію референтних груп, соціальних статусів.

Третій рівень соціологічного знання представлений конкретними соціологічними дослідженнями, які проводяться з метою одержання об'єктивних даних стосовно різних сторін соціальної дійсності. Ці дані можуть бути осмислені на рівні спеціальних, галузевих і загальносоціологічних теорій і використані у розв'язанні актуальних проблем розвитку суспільства.

Кожна наука, виділяє для себе особливу область пізнання, виробляє і свій, специфічний метод дослідження, яким вона користується поряд із загальнонауковими методами, властивими й іншим наукам. Якщо визначення предмета соціології дозволяє одержати відповідь на питання, що вивчає ця наука, то характеристика її методу покликана дати загальне розуміння того, як, яким чином соціологія підходить до вивчення суспільства. Зрозуміло, що проблеми предмета і методу науки тісно взаємозалежні і переплітаються один з одним. Специфіка методу соціології визначається насамперед особливостями предмета даної науки.

У найбільш загальному вигляді можна виділити в соціології три головні умови реалізації вимог наукової методології:

1) принцип емпіризму — використання емпіричних процедур з метою встановлення об'єктивної достовірності одержаних у дослідженнях фактів та узагальнень;

2) теоретичне обґрунтування (пояснення) одержаних результатів, які дозволяють розкрити причини, що лежали в основі емпіричних фактів, і разом з тим включити ці факти в наявну систему теоретичного знання;

3) цілісна нейтральність соціології, незалежність її від будь-яких заангажованих установ, які,за звичай, пропонують різні класи і партії в суспільстві.

Методи науки не менше, ніж зміст розділяють науки, одна від одної.

Ф. Гідденс

Метод соціології незалежний від будь-якої філософи... Соціальні факти суть речі, а завдання соціолога… виражати факти.

Е. Дюркгейм

Розуміюча соціологія (М. Вебер) аналізує смислові елементи соціального життя, робить акцент на розумінні змін рухів: Цей напрям тяжіє до… Розвиток і зміни соціального життя приводять до розвитку і зміни методів його… 1) це введення часового параметра в саму методологію мислення, гіпотези і концепції. В цьому випадку важливо від…

Функції соціології

Теоретична функція — полягає у поповненні та збагаченні соціологічного знання, в розробці концепцій, теорій, ключових понять і категорій цієї науки… Описуючи, систематизуючи, нагромаджуючи дослідницький матеріал у вигляді… Інформаційна функція — це збирання, концентрація соціологічної інформації, одержаної у результаті проведення…

Взаємовідносини соціології та інших суспільних наук

процесів суспільного життя, що є об'єктами дослідження суспільних і гуманітарних наук, так і соціальні теорії різних специфічних об'єктів, а саме… Проте слід зауважити, що у своїй теоретичній частині соціологія переплітається… Найбільш наочними прикладами законів соціальної філософії можуть служити закони співвідношення суспільного буття і…

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Суспільство і соціологія.

2. Категорії та поняття в соціології

3. Основні риси, що характеризують специфіку соціального.

4. Місце соціологи в суспільному реформуванні українського суспільства.

 

Додаткова література з теми

1. Ансар П. Современная социология //СОЦИС. — 1995. — №12.

2. Бергер П.Л. Приглашение в социологию. — М, 1996.

3. Гіденс Е. Соціологія. Пер. з анг. —К., J999.

4. Дюркгейм Э. Социология и социальные науки // Философская и социологическая мысль. —1992. — №5.

5. Комаров М.С. Размышления о предмете социологии // СОЦИС. — 1990. —МП.

6. Маковецький A.M. Соціологія. — Чернівці, 2000.

7. Рущенко І.П. Соціологія: курс лекцій. —К., 1996.

8. Смелзер И. Социология. Пер. с анг. — М„ 1994.

9. Соціологія: Підручник/ За ред. ВТ. Городяненка. —К, 2002.

10. Соціологія: терміни, поняття, персоналії, навчальний словник-довідник / За ред. В.М. Печі. — К.-Львів, 2002.

11. Социология: Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей ред. проф. В.П. Андрущенко, проф. Н.П.Горлача. —X., 1996.

12. Тихомирова Є.Б. Основи соціології. —К., 1996.

13. Фролов С. С. Социология. — М., 1996.

14. Ядов В.А. Размышления о предмете социологии // Социологические исследования. — 1990. — №2.

Тема 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ

Ключові поняття та терміни

• соціальні знання • соціологічна думка • соціологія

О. Конт та Г. Спенсер — основоположники соціології

Термін соціологія вперше запропонував і вперше використав у 1824 р. в своїх листах О. Конт. Але широко відомим цей термін став після публікації О.… О. Конт запропонував свою класифікацію наук. Він розмістив їх у відповідності… • історією їх виникнення,

Заслуга Г. Спенсера в соціології складається насамперед у тому, що йому вдалося розгорнуто і глибоко свого часу розробити системний підхід стосовно суспільства і з'єднати його з еволюціонізмом. Він першим використав такі найважливіші категорії соціології, як соціальна система, соціальна структура, соціальна функція, соціальний інститут, соціальний контроль та ін.

Характеризуючи структуру суспільства, Г. Спенсер розрізняв, наприклад, три підсистеми — підтримуючу (економіка), розподільчу (розподіл праці) і регулюючу (держава), а також шість типів соціальних інститутів (родинні, освітні, політичні, церковні, професійні і промислові). Йому належить пріоритет і в обґрунтуванні взаємозв'язку змін соціальної структури і соціальних функцій її складових одиниць, посилення диференціації цих функцій, природного розподілу праці в результаті зростання розмірів структурних одиниць. Висунувши на перший план вивчення структури суспільства і функцій її елементів, Г. Спенсер заклав основи структурно-функціонального напрямку в соціології, що получили пізніше широке поширення і вплив (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.). Відродження ідей Спенсера в рамках сучасної соціології знайшло своє вираження й у формуванні такого соціологічного напрямку, як неоеволюціонізм (Л. Уайт, Дж. Стюард, Н. Смелзер, Е. Ейзенштад та ін.), яке разом з тим переглянуло ряд важливих положень класичного еволюціонізму.

Соціологія марксизму

Спираючись на соціально-філософську теорію діалектико-матеріалістичного розуміння історії, К. Маркс та Ф. Енгельс внесли дуже важливий вклад у… Цілком очевидна корінна відмінність системного підходу К. Маркса до… У суспільну формацію К. Маркс включав і певну соціальну структуру, форми сім'ї, способу життя та ін. Важливо…

Соціологічна думка в Росії

Російська соціологічна думка того часу мала можливість спиратися на досягнення західноєвропейської соціології. Великий вплив на неї зробили погляди… Микола Якович Данилевський (1822 - 1885 рр.) — видатний російський соціолог,… Заперечуючи плоский еволюціонізм і загальнолюдську єдність світового історичного процесу, Данилевський виділяв 13…

Головні парадигми і напрямки сучасної соціології

Перше, що кидається в око при найбільш загальному погляді на сучасну соціологію, ця надзвичайна розмаїтість навіть загальних підходів різних… Для принципового розмежування різних соціологічних вчень у літературі широко… • функціоналізму,

У символічному інтеракціонізмі більше ніж у, будь-якому іншому, теоретичному підході надається значення активному, творчому індивіду.

Близьким до символічного інтеракціонізму є феноменологічний напрямок у сучасній соціології, що також розглядає соціальну реальність як продукт… Засновником цього соціологічного напрямку був австро-американський філософ і соціолог Альфред Шюц (1899 - 1959 pp.),…

План семінарського заняття

(2 год.)

Засновники соціологи. Значення і недоліки соціології марксизму. Особливості і напрями соціологічної думки в Росії. Основні парадигми сучасної соціології, їх специфіка.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. К. Маркс і соціологія XX ст.

2. Соціологічні погляди М. М. Ковалевського.

3. Основні досягнення емпіричної соціології XX ст.

4. Новітні тенденції в розвитку соціології 80-90-х pp.

Додаткова література з теми

1. Американская социологическая мысль. — М., /996.

2. Ансар П. Современная социология // СОЦИС. — 1995, — N912; 1996,—№1.

3. Аром Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.

4. Громов Й.А., Мецкович А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. — СПб., 1996.

5. Голосенка И.Л, Козловский В.В. История русской социологии ХІХ-ХХ вв. — М., 1995.

6. История социологии в Западной Европе и США. — М., 1993.

7. Кравченко С. А., Мнацаканян Л.Ю., Покровский Н.Е. Социология: парадигмы и темы. — М.. 1996. в.

8. Монсон Пер. Современная западная социология - СПб.. 1992

9. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX ст. — К.. 1996

10. Ручка А.О., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

11. Современная американская социология. — М., 1994.

12. Шаповал М. Загальна соціологія. Видання трете. — К.. 1996.

Тема 3. ПСИХОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА В СОЦІОЛОГІЇ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. ПСИХОЛОГІЗМ ПРОТИ НАТУРАЛІЗМУ

Ключові поняття та терміни

 

• психологічний напрямок

• нелогічні закони

• натовп

• психологічний еволюціонізм

• усвідомлення роду

• соціальний розум

• соціальний клас

 

Психологічні концепції в західноєвропейській соціології

У природі людини закладені певні психічні особливості у вигляді потреб, інтересів, бажань, різного роду емоцій та ідей, реалізація яких неминуче… Інтерес до проблем мотивації поведінки людини, її психологічним механізмам… Найбільш відомим представником психологічного напрямку в західній соціології є Габріель Тард (1843 - 1904 pp.),…

Натовп — це "велика кількість осіб, що зібралися в один і той же час та в певному місці і поєднуються почуттям, вірою та дією".

Г. Тард

Цим соціально-психологічним фактам колективної поведінки його співвітчизник Г. Лебон (1841 - 1931 pp.) надавав вигляд цілої соціологічної теорії… За Лебоном, у результаті промислової революції, зростання міст і засобів… Лебон вважав, що вирішальну роль у соціальних процесах грає не розум, а емоції. Він виступав проти ідеї соціальної…

Еволюційно-психологічний напрямок в американській соціології

Як вважав Уорд, соціальна еволюція в Спенсера є по-суті еволюцією безликою, вона виступає як саморозвиток суспільства, у якому свідомій і доцільній… Уорд негативно ставиться до ідей Спенсера і його спробі проводити постійні… Він вважав, що в основу соціології повинні бути покладені принципи психології, а не біології і зосередив свою увагу на…

План семінарського заняття

(2 год)

1. Психологічні концепції у соціології

2. Психологічний еволюціонізм Л. У орда.

3. Погляди Ф. Гіддінгса і Ч.Кулі на розвиток суспільства.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Суспільна думка і натовп за Г. Тардом.

2. Психологічний підхід до досліджень суспільства Ф.Гіддінгса.

3. Первинна група — основа формування ідеалів. (Ч.Кулі).

Додаткова література з теми

1. Американская социологическая мысль. — М., 1994.

2. Беккер П., Босков А. Современная социологическая теория. — М., 1961.

3. История социологии в Западной Европе и США. — М., 1993.

4. Кули Ч. Социальная самостоятельность. Первичные группы / Американская социологическая мысль. — М., 1994.

5. Лебон Г. Психология народов и масс. — СПб., 1995.

6. Лебон Г. Психология социализма. — СПб., 1996.

7. Монсон Пер. Современная западная социология. — СПб., 1992.

8. Современная американская социология. — М, 1994. Социологическая теория сегодня. — К., 1994.

Тема 4. АНТИПОЗИТИВІЗМ В СОЦІОЛОГІЇ І ФОРМУВАННЯ НІМЕЦЬКОЇ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ

Ключові поняття та терміни

 

• переживання

• цінності

• спільність

• воля

• формальна соціологія

• соціальні процеси

• соціальні типи

• ігрові форми

 

Джерела німецької соціології. Ф. Тьонніс

Якщо соціологічна думка в Англії, Франції, США в основному була пов'язана з позитивістською методологією, то німецька соціологія зберігала тісний… Основне питання Дільтея — питання про поняття "життя". Своє завдання…

Переживання — це така дійсність, що існує не у світі, але доступна рефлексії у внутрішньому спостереженні, у свідомості самого себе.

В. Дільтей

Свідомість характеризує всю область переживань. І в цьому плані психологія як наука є наука про взаємозв'язок переживань, про усвідомлення. У розумінні психології Дільтей відмежовується від позитивістського… На противагу таким тенденціям він прагнув у першу чергу бачити душевний взаємозв'язок, душевне життя, дане у своїй…

Сам напрямок історичного розвитку для Тьонніса є однозначним і полягає в загальному скеруванні від спільнот до суспільства, що йде паралельно із зростанням раціональності, суспільство поступово, але невблаганно витісняє в історичній перспективі спільноту.

Ідеал розвитку особистості Тьонніса тісно пов'язаний поняттям волі. Причому в ідеях Тьонніса ця воля визріває лише поступово в результаті складної і суперечливої динаміки суспільної перебудови, у якій "еволюція при всіх обставинах милосердніша", ніж революція.

Основні соціологічні погляди Тьонніса

• соціологія вивчає суспільне життя; • суспільне життя складається з певних соціальних зв'язків; • не держава утримує єдність суспільства, а спільна воля людей жити разом; • тип соціального зв'язку визначається типом волі (природної, інстинктивної, розумової, раціональної); • історичний процес складається з двох протилежних віх спільного життя людей — спільнот, заснованих на соціальних зв'язках, реального органічного життя і природній волі, та суспільства, яке виступає механічним утворенням, посталим на волі розумовій, раціональній

Формальна соціологія Г. Зіммеля

Філософська і соціологічна творчість Зіммеля розгорнулася в епоху "кризи культури" — на схрещенні різноманітних старих і нових ідей та… Зіммель намагався знайти наскрізне (основне) протиріччя в сучасній йому… Вихідною проблемою, від якої починає свої соціологічні побудови Зіммель, є проблема визначення предмету соціології. Як…

Для пояснення своєї позиції він звертається до аналогії. Соціологія, за Зіммелем, перебуває до приватних суспільних наук у такому ж відношенні, як геометрія до наук фізико-хімічних, тобто вона не вивчає зміст суспільних явищ, а досліджує загальну для них соціальну форму.

За Зіммелем, у будь-якому суспільстві можна відокремити форму від змісту, а суспільство як таке є взаємодією індивідів. Сама ж взаємодія завжди складається внаслідок певних потягів і заради певних цілей. Як він відзначає, еротичні інстинкти, діловий інтерес, релігійні імпульси, гра і безліч інших мотивів спонукують людину до діяльності заради іншої, з іншим, проти іншого, до сполучення й узгодження внутрішніх станів, тобто до надання впливу. У результаті взаємних впливів на основі індивідуальних спонукальних імпульсів і цілей утвориться єдність, яку він і називає "суспільством".

Як вважає Зіммель, усе те, що наявне в індивідах (яких він розглядає як конкретних носіїв), є в наявності у виді потягів, інтересів, цілей і т. д., тобто те, з чого формується вплив на інших людей, він позначає як зміст, або матерію усуспільнення. Причому, сама по собі ця матерія, у якій виповнюється життя, за Зіммелем, по суті не соціальна. Як він пише, голод, любов, праця, релігійність, техніка і результати діяльності розуму не є безпосередньо суспільними. Усе це стає таким лише постільки, оскільки перетворює ізольоване існування індивідів у певні форми спільного існування.

Причому форми, що виникають, які відповідали визначеним життєвим цілям можуть виявитися відірваними від реального життя з якого вони вийшли і якому зобов'язані своїм існуванням, більш того, вони, за Зіммелем, можуть "грати" у себе і заради себе, захоплюючи і створюючи матерію, яка служить тепер лише засобом їхньої самореалізації.

Отже, чиста (чи формальна) соціологія вивчає, за Зіммелем, форми усуспільнення, які існують у кожному з історично відомих суспільств, відносно стійкі і повторювані форми міжлюдських взаємодій.

Усуспільнення – форма, що реалізується у незліченній кількості способів, у якій індивіди на основі різноманітних мотивів і інтересів створюють особливу єдність, усередині якої ці мотиви й інтереси знаходять своє втілення.

Г. Зіммель

• панування, • підпорядкування, • суперництво,

Головна тема соціальної філософії Зіммеля — взаємини індивідууму і суспільства в процесі Історичного розвитку.

Як вважає Зіммель, походження і розвиток інтелекту взаємозалежні з виникненням і розвитком грошового господарства. Виникнення свідомості і поява… Інтелектуалізм і грошове господарство — керуючі поняття історико-соціологічної… Говорячи про інтелектуалізм як характерну рису сучасної епохи, він відзначає, що інтелектуалізм виганяє властивий…

Культура, культурна еволюція є нескінченний процес зростання ціннісного змісту життя.

Г. Зіммель

  Так само як у мистецтві чи філософії, руйнування традиційних форм вираження… Цікаві міркування Зіммеля про творчість, про реальність творів мистецтва. Він вважав, що справжній твір мистецтва має…

План семінарського заняття

(2 год)

1. Витоки німецької філософії.

2. Соціологія Ф. Тьонніса.

3. Формальна соціологія Г. Зіммеля.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Німецька соціологічна школа.

2. Внесок Ф. Тьонніса у розвиток соціології.

3. Конфлікт сучасної культури за Г. Зіммелем.

Додаткова література з теми

1. Давыдов Ю.Н. Эволюция теоретической социологии XX века // СОЦИС. — 1995. —№ 8.

2. Зиммель Г. Общение. Пример чистой или формальной социологии // СОЦИС. — 1984. —№ 2.

3. Ионин Л. Георг Зиммель — социолог. — М., 1981.

4. История социологии в Западной Европе и США. — М, 1993.

5. История социологии и история социальной мысли: общее и особенное // СОЦИС. —1996. —№10-11.

6. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс. Эстетика. Философия культуры.— М., 1991.

7. Очерки по истории теоретической социологии XX столетия (от М. Вебера к Ю. Хабермасу, от Г. Зиммеля к постмодернизму). — М, 1994.

8. Семенов В. А. Массовая культура в современном мире. — СПб., 1991.

9. Шпакова Р. П. Фернанд Тённис "Забытый социолог" // СОЦИС. — / 995. № 12.

10. Хайдегер М. Исследовательская работа Вильгельма Дильтея и борьба за католическое мировоззрение в наши дни // Вопросы философии. -1995. — № 11.

Тема 5. ТЕОРІЯ "СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ" М. ВЕБЕРА

Ключові поняття та терміни

 

• соціологічне пізнання

• ідеальний тил

• соціальна дія

• цілераціональна дія

• суспільні інститути

• раціоналізація

• політична соціологія

• панування

• нація

• протестантизм

 

Методологія соціологічного пізнання М. Вебера

М. Вебер відчув на собі вплив ряду мислителів, що визначили як його методологічні установки, так і його світогляд. У методологічному плані, у сфері… За власним визнанням Вебера, велике значення у формуванні його мислення мали… Що стосується загальнофілософського, світоглядного плану, то Вебер відчув на собі два різних, а в багатьох відношеннях…

Веберівська вимога волі від оцінки в науковому дослідженні криється в його світоглядній позиції, згідно з якою цінності наукові (Істина) і цінності практичні (держава) — це дві різні області, змішання яких веде до підміни теоретичних аргументів політичною пропагандою.

За Вебером, учений, як індивід, має повне право на політичну і моральну позицію, свій естетичний смак. Його індивідуальне відношення повинне залишатися за межами його дослідження — це борг дослідника перед істиною. Не можна не відзначити, що тема боргу вченого, проблема істинності, вільної від суб'єктивізму, партійних пристрастей, завжди була дуже актуальною для Вебера. Будучи жагучим політиком, він у той же час прагнув до того, щоб у своїх роботах виступати неупередженим дослідником, яким керує тільки любов до істини. Викладач не повинний, говорив він, займатися політикою в аудиторії.

Аналізуючи цінності, на які орієнтується вчений у своїх судженнях, Вебер розглядав їх не як вічні, абсолютні надісторичні, а як властивий епосі напрямок інтересу, що не має сили за її межами.

У цьому зв'язку необхідно зробити деякі пояснення. Принцип "віднесення до цінності" є результатом застосування в соціології методологічних постулатів В. Віндельбанда і Г. Ріккерта, які використовувалися ними в обґрунтуванні специфіки "наук про культуру", куди вони не відносили соціологію, надаючи перевагу, як і В. Дільтей, розглядати її "по відомству" "наук про природу". Вебер же на відміну від них не тільки використовував його (тобто принцип "віднесення до цінності") як передумову обґрунтування істинності соціологічного знання, але і дав йому інше тлумачення, що виводило його за межі неокантіанського трансценденталізму.

Ідеальний тип, за Вебером, не просто дістається з емпіричної реальності, а конструюється як теоретична схема, тільки потім співвідноситься з емпіричною реальністю.

Ставлячи перед собою важке для трансценденталістської науки про культуру питання про те, чим же визначається фіксоване в культурі застосування ціннісних переваг Вебер відповідав: інтересом епохи, тобто практично ставав на позицію соціально-історичної детермінації знання.

Засобом узагальнення різноманіття емпіричної дійсності виступає у Вебера поняття "ідеальний тип".

Як сам Вебер визначає роль ідеального типу в соціології й історії? Соціологія, вважає він, створює поняття типів і шукає загальні правила на противагу історії, що прагне до каузального аналізу індивідуальних, важливих у культурних відносинах дій, утворень, особистостей. Тут ідеальний тип служить засобом розкриття генетичного зв'язку історичних явищ, і він називає їх "генетичним ідеальним типом" (приклад: "середньовічне місто", "кальвінізм", "культура капіталізму").

Що ж є соціологічним ідеальним типом?

Завдання соціології — установлювати загальне правило подій і безвідносно до просторово-часового визначення цих подій. У цьому розумінні ідеальні типи, за допомогою яких працює соціолог, повинні бути загальними і, на відміну від генетичних типів, називаються чистими ідеальними типами.

М. Вебер

Як же "працює" поняття "ідеальний тип" у Вебера? Щоб відповісти на це питання, необхідно ввести ще одне фундаментальне поняття… Разом з тим не можна не відзначити, що цілераціональна дія не є таким… Які передумови, важливі для соціологічної теорії, містить у собі цілераціональна дія? Вибираючи цілераціональну дію як…

Раціоналізація, за Вебером, це результат впливу декількох феноменів, що несуть у собі раціональний початок, а саме: г античну науку, особливо математику, доповнену в епоху Відродження, експериментом — експериментальною наукою, а потім і технікою.

Так склався сучасний індустріальний тип суспільства, що відрізняється від традиційних. а головна відмінність у тому, що в традиційних суспільствах було відсутнє панування формально-раціонального початку.

Формальна реальність — це те, що піддається кількісному об ліку, без залишку вичерпується кількісною характеристикою. Вчення про формальну реальність — це, власне кажучи, веберівська теорія капіталізму. Виходячи з цього будувався і його методологічний інструментарій, що давав можливість узагальнити існуючу соціальну (емпіричну) реальність. Так був створений тип соціальної дії, зокрема, цілераціональної дії, який послужив точкою відліку для конструювання інших типів. Не можна не відзначити в цьому зв'язку тієї важливої обставини, яку Вебер вважав найбільш чистим емпіричним зразком цілераціональної дії — дію індивіда в економічній сфері.

Сучасний капіталізм у Вебера — це неминучий наслідок історичного розвитку Європи, і шляху назад до патріархальних суспільних структур і цінностей немає.

Для нього європейський капіталізм — це спосіб життя, що має свою моральну цінність, але одночасно і спосіб мислення, особлива логіка, корені якої ідуть у європейську античність.

Саме в культурі, за Вебером, криються джерела сучасного західноєвропейського капіталізму, раціональність якого обернулася, говорячи його словами, "техніко-бюрократичною механічною ковзанкою і зменшенням духу".

Вже в "Протестантській етиці" Вебер критично оцінював вузько економічний підхід при інтерпретації капіталізму (причому, критика велася не тільки проти Маркса, але і Зомбарта та ін.). Основну увагу він зосередив на релігії, насамперед, християнстві, у якому бачив моральну основу західноєвропейської культури.

Для Вебера в чисто економічному аспекті головною проблемою всесвітньої історії культури є не капіталістична діяльність як така, а виникнення буржуазного промислового капіталізму з його раціональною організацією вільної праці в культурно-історичному аспекті західної цивілізації. Тут варто провести кілька паралелей, що стосуються уявлень про капіталізм у Маркса і Вебера.

Трактування Маркса і Вебера відрізняються вже тим, що останній вважав головною характерною рисою сучасного суспільства і капіталізму бюрократичну раціоналізацію, що не може не продовжуватися, якою б не була форма власності на засоби виробництва. Вебер, маючи на увазі усуспільнення засобів виробництва в умовах соціалізму, не бачив у цьому, на відміну від Маркса, ніякого корінного перетворення. На його думку, необхідність раціональної організації для одержання найбільш дешевого продукту буде існувати незалежно від революцій, що визначають у державі характер власності на засоби виробництва. Вебер не надавав вирішального значення протиріччям між робітниками і підприємцями і не вірив у необхідність класової боротьби для становлення сучасного суспільства.

Він у тих же виразах, що й Маркс, говорив про типову організацію сучасного виробництва, якого "ніде крім Заходу не було і не могло бути", однак, вважав позбавленим змісту протиставлення "соціалізм — капіталізм". Оскільки бюрократична раціоналізація, як основа сучасного суспільства, виживе при будь-якому режимі власності. Більш того, Вебер, виходячи з індивідуалістичної системи цінностей, побоювався розвитку усуспільнення виробництва, його соціалізації, здатної обмежити волю дій індивіда.

Значні розбіжності між Вебером і Марксом ми знаходимо в розумінні характеру соціальної структури й умов соціальної стратифікації суспільства.

Політична соціологія М. Вебера

Теорія раціоналізації Вебера безпосередньо пов'язана з його трактуванням "соціальної дії", що у свою чергу виходить на концепцію панування, що є основою політичної соціології Вебера.

Бюрократичне управління означає панування за допомогою знання І з цього складається його специфічно-раціональний характер.

1. Легальне. Тут у якості "мотиву поступливості" має місце розуміння інтересу, тобто цілераціональна дія. До такого типу, на його думку,… Найчистішим типом легального панування Вебер вважає бюрократію. Правда, він… 2. Традиційне, Цей тип обумовлений "вдачами", звичкою до певної поведінки. У цьому розумінні традиційне…

Раціональність, у веберівському розумінні, це формальна, функціональна реальність, тобто вільна від усяких ціннісних моментів.

Легальне панування, за Вебером, має більш слабку легітимну силу, ніж традиційне і харизматичне. Вебер за основу легального панування бере… Важливо відзначити й те, що відносини панування в "раціональній"… Це і є легальне панування. Але саме тому, що формальна раціональність у собі своєї мети не несе і завжди визначається…

Нація виступає у Вебера як найважливіша політична цінність.

Релігія в соціологічній концепції М. Вебера

Інтерес Вебера до релігії, у даному випадку до протестантизму, обмежувався головним чином визначенням тієї ролі, яку зіграла зміна релігійної етики… Вебер у соціології релігії намагається виявити компоненту, яка складає… Вебер не ставив центральним питання про походження релігії, а тому і не розглядав питання про її сутність. Його…

Протестантизм, за Вебером, антитрадиційна релігія, що покладає на самого індивіда без посередників і без магічного елемента його спілкування з Богом.

Разом з тим у Вебера розум (раціональність) і добро (етичне) не були тотожними поняттями. Поняття раціонального й етичного виявилися такими, що… У такий спосіб можна виділити три основних моменти чи "центри",… 1) "етика братерської любові" ("добро", "чиста суть");

План семінарського заняття

(2 год)

1. Методологія соціологічного пізнання М. Вебера. Теорія "соціальної дії".

2. Політична соціологія М. Вебера.

3. Релігія в соціологічній концепції М. Вебера.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. М. Вебер і веберівський Ренесанс.

2. Образ суспільства у М. Вебера.

3. Господарська етика світових релігій.

Додаткова література з теми

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.

2. Вебер Ы. Избранные произведения. — М., 1990.

3. Вебер М. Основные понятия стратификации // СОЦИС. —1994. —Л& 5.

4. Вебер Ы. Харизматическое государство // СОЦИС. —1988. — № 5.

5. Гайденко П. П., Давыдов Ю. Н. История и рациональность; социология М. Вебера и веберовский Ренессанс. — М.,1991.

6. Давыдов Ю. Н. Эволюция теоретической социологии XX в.// СОЦИС. — 1995. —№8.

7. Давыдов Ю., Фрайер X. Критика учения М. Вебера с позиции правового неогегельянства. //СОЦИС. —1996. —№ 1.

8. Давыдов Ю. И. От национальной экономики к культурсоциологии // Вопросы философии. —1996. —№ 1.

9. Тёрнквист Р. Историко-эмпирическая западная социология. Теории, традиции, перспективы. — СПб., 1992.

10. Шпакова Р. Макс Вебер и Вернгер Зомбарт о западноевропейском капитализме. //СОЦИС. — 1992. —№ 12.

Тема 6. СОЦІОЛОГІЯ ЯК ОБ'ЄКТИВНИЙ АНАЛІЗ "СОЦІАЛЬНИХ ФАКТІВ". Е. ДЮРКГЕЙМ

Ключові поняття та терміни

 

• соціальна сфера

• соціальна проблема

• соціологізм

• соціальна реальність

• діхотомія

• антипсихологізм

• самогубство

• соціальна статика

• соціальні факти

• соціальна морфологія

• соціальна фізіологія

• загальна соціологія

• солідарність

• соціальна інтеграція

• аномія

 

Теоретичні і світоглядні підстави соціології Е. Дюркгейма

З ім'ям Дюркгейма пов'язаний також процес інституціоналізації соціології на європейському континенті, її викладання як самостійної навчальної… Дюркгейм був переконаним раціоналістом, а раціоналізм варто розглядати як… Як попередника соціології Дюркгейм розглядав і ж. ж. Руссо, особливо в зв'язку з його поняттями загальної волі і…

Quot;Соціалізм – це тенденція до швидкого поступового переходу економічних функцій з дифузійного стану, у якому вони знаходяться до організованого стану. Це також можна сказати прагнення до більш-менш повної соціалізації економічних сил".

Відзначаючи теоретичні передумови, що визначили погляди Дюркгейма, безумовно, варто сказати про вплив Канта і кантіанства. У даному випадку мова йде, насамперед, про концепцію моралі, морального боргу, що червоною ниткою проходять через усю його теорію.

Дюркгейм не вважав, що соціологія як наука вже сформувалася і концепції його попередників (зокрема Конта) уявлялися йому занадто загальними і схематичними, у яких містилися лише передумови до формування наукової соціології — науки, що повинна мати власний предмет дослідження і специфічний метод.

Quot;Соціологізм" Е. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільства

Як узагальнююче поняття, що виражає основні принципи теорії і методології соціології Дюркгейма, виступає поняття "соціологізм".

За Дюркгеймом, соціальна реальність включена в загальний універсальний природний порядок, і вона настільки ж ґрунтовна, а головне "реальна", як і інші види реальності (біологічна, психологічна, економічна), а тому, як І останні, розвивається відповідно до визначених законів.

З метою розуміння дюркгеймівського "соціологізму" у цьому понятті варто розрізняти два аспекти: по-перше, онтологічний, по-друге, методологічний. Стосовно першого, онтологічного аспекту "соціологізму" можна виділити кілька вихідних теоретичних чи позицій постулатів.

Суспільство — реальність особливого роду, що не зводиться до інших її видів. І тут варто підкреслити одну основну ідею, яка пронизує всю наукову творчість Дюркгейма. Мова в даному випадку йде про безумовне визнання автономії соціальної реальності, і, насамперед, про індивідуальну, біопсихічну реальність, яка втілена в окремих індивідах. Розходження індивіда і суспільства виступають у нього в формі дихотомічних пар, у яких так чи інакше втілюється (виражається) різнорідність цих реальностей.

В усякій теорії суспільства, теорії соціології явно чи не явно присутня теорія людини, вона (теорія соціології) так чи інакше базується на філософській антропології. І в цьому плані людина для Дюркгейма — це двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності: соціальна й індивідуальна. Ці два початки людської природи також виступають у Дюркгейма в різноманітних дихотоміях, зокрема:

• фактори, специфічні для суспільства, характеристики людської природи, що виділяються і постулюються;

• фактори, загальні для даного суспільства чи групи, і характерні для одного чи декількох індивідів;

• свідомість і поведінка асоційованих індивідів, з одного боку, та ізольованих індивідів — з іншого і т. п.

Ця дихотомічність мала глибокі методологічні і теоретичні наслідки та причини. Слід особливо зазначити, що "соціологізм" Дюркгейма (в онтологічному плані) не зводився тільки до затвердження готівки й автономії соціальної реальності. Він затверджував і обґрунтовував пріоритет соціальної реальності стосовно індивідуальної, а також її виняткове значення в детермінації людської свідомості і поведінки.

Тому в зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють соціальну реальність, превалюють, панують над одиничними, індивідуальними. Так, колективна свідомість — над індивідуальною, священне — над світським і т. п. Тобто з повним правом можна стверджувати, що за Дюркгеймом, суспільство є більш багатою і більш "реальною" реальністю, ніж сам індивід. Суспільство в Дюркгейма домінує над індивідом.

Ця характерна риса "соціологізму" одержала в історії соціології назву "соціальний реалізм".

У цьому відношенні важливе значення мав його антипсихологізм. Психологізм у той час був головним втіленням методологічного індивідуалізму. Не дивно, що саме в ньому Дюркгейм бачив явну чи сховану перешкоду на шляху формування соціології як самостійної науки й у цьому відношенні був постійним опонентом свого співвітчизника Г. Тарда.

З онтологічного аспекту дюркгеймівського "соціологізму" випливали відповідні методологічні принципи пізнання соціальної реальності. Ці принципи були симетричні його онтологічній позиції

Перший і основний методологічний постулат Дюркгейма зводиться до наступного: оскільки суспільство — частина природи, постільки наука про суспільство — соціологія — у методологічному плані подібна наукам про природу. З пізнавальною метою Дюркгейм проголошує дослідження стійких причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей. Він наполягає на застосуванні в соціології методів пізнання, аналогічних методам природничих наук.

Його знаменитий вираз "соціальні факти варто розглядати як речі" виступає основним принципом методології Дюркгейма.

Методологічна установка Дюркгейма має велике значення для розуміння наступного розвитку соціології, формування різних соціологічних шкіл і, зокрема, німецької соціологічної школи. Методологічний монізм Дюркгейма, його установка на єдність наукового знання в соціальних і природничих науках протистояла дуалістичним установкам методології (В. Дільтей, В. Віндсльбанд, Г. Ріккерт).

Дюркгейм дотримувався принципу, згідно з яким соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами. Разом з тим він виходив за рамки цього методологічного принципу. Проголошуючи суспільство домінуючою соціальною реальністю, Дюркгейм фактично робив соціологічний спосіб пояснення єдино вірним способом пізнання, що виключає інші способи. Тобто соціологія виступає в нього не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і як свого роду наука наук. Вона була покликана обновити і соціологізувати усілякі галузі знання: філософію, етику, логіку, історію, економіку і т. п., тобто "соціологізм" у Дюркгейма виступає як філософське вчення.

Підбиваючи підсумок, можемо з повним правом сказати, що необхідність і можливість соціології як самостійної науки одержала в Дюркгейма як теоретичне, так і методологічне обґрунтування.

Предмет соціології, згідно з Дюркгеймом, — соціальні факти, що характеризуються двома основними ознаками: по-перше, вони існують поза індивідом; по-друге, роблять на нього примусовий вплив.

Його соціологія поділялася на три основні сфери:

• соціальну морфологію,

• соціальну фізіологію,

• загальну соціологію,

що відбивали у певній мірі його погляди на призначення тих чи інших сфер соціального життя.

Соціальна морфологія аналогічна анатомії; вона досліджує "субстрат" суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення географічної основи життя народів у зв'язку із соціальною організацією, а також народонаселення, його об'єму, щільності, розподілу по території.

Соціальна фізіологія, яка досліджує "життєві прояви суспільств" охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона містить у собі:

• соціологію релігії;

• соціологію моралі;

• юридичну соціологію;

• економічну соціологію;

• лінгвістичну соціологію;

• естетичну соціологію.

Загальна соціологія подібно до загальної біології здійснює теоретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони.

Укладаючи цей розділ соціологічного вчення Дюркгейма варто підкреслити плодотворність ряду положень його концепції "соціологізму" на тому історичному періоді розвитку соціології. Серед них можна назвати наступне:

• визнання суспільства самостійною об'єктивною реальністю стосовно до складових його індивідів;

• розгляд впливу соціального середовища на індивідуальну свідомість і поведінку;

• а також обґрунтування соціальної природи моралі, релігії і самого процесу пізнання.

Але не слід упускати з виду і крайності його "соціологізму", який приводив до того, що фактично сама соціальна реальність виявлялася існуючою як зовнішньо-індивідуальна і надіндивідуальна реальність.

Що стосується його твердження про примусову силу (вплив) стосовно індивідів, то Дюркгейм приводить безліч прикладів, причому дуже різних, які демонструють застосування терміну "примус".

Так, за Дюркгеймом, примус має місце, коли на зборах чи у натовпі усім вселяється будь-яке почуття чи колективна реакція (наприклад, сміх). Такий феномен виявляється типово соціальним, оскільки його опорою і суб'єктом виступає група, а не окремий індивід.

Крайності "соціологізму" пояснюються часом його зайвою полемічністю з індивідуалістичними теоріями, а також відомим в історії науки фактом, що нові концепції чи стилі мислення (парадигми) при своєму виникненні часто претендують на абсолютність і універсалізм. Крім того, не можна не враховувати й еволюцію поглядів Дюркгейма, що під впливом критики і методологічних труднощів значно знизили максималізм його "соціологізму".

Якщо в початковий період своєї наукової діяльності він постійно підкреслював зовнішній і примусовий характер соціальних фактів і при поясненні соціальних явищ часто звертався до демографічних і соціально-економічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп і т. п.), до "соціального середовища" і "соціальних умов", то згодом він усе частіше звертається до понять "почуття боргу", "моральний" авторитет суспільства та до інших психологічних, а часом і символічних посередників між суспільством та індивідом.

Дана зміна понятійних пріоритетів, виражає відоме усвідомлення Дюркгеймом того, що соціальні факти впливають на індивідуальне поведінку не безпосередньо, а через певні механізми їхньої інтеріоризації, що зовнішня детермінація здійснюється не прямо, а через ціннісні орієнтації індивідів, а також що дієвість соціальних регуляторів визначається не тільки їхньою примусовістю, але і бажаністю для індивідів.

Дюркгейм, прагнучи побудувати соціологію як спеціальну наукову дисципліну, яка має свій особливий предмет, що піддається емпіричному дослідженню, наполягав на загальнозначимості її результатів для всіх соціо-гуманітарних наук.

Ідея соціальної солідарності

Дюркгейм спирався на традицію соціологів-органіцистів, які вважали розподіл праці "загально біологічним фактом". Так, розподіл праці —… • традиційного, • сучасного.

Релігія — річ, власне кажучи, соціальна.

Е. Дюркгейм

Релігія — це солідарна система вірувань і обрядів, що поєднують усіх тих, хто їх дотримується, у єдине моральне суспільство, яке зветься церквою.

Е. Дюркгейм

Релігійні уявлення — це колективні уявлення, які виражають колективні реальності, а обряди — це способи поведінки, які виникали тільки в лоні тих… Оцінюючи релігію з погляду її соціальних функцій, Дюркгейм заперечує проти… Розвиваючи думку про соціальну природу й функції релігії, він виключає питання про істинність змісту релігійних…

До синтезу теорії й емпірії в соціологічному дослідженні

1) І теоретично і практично дана проблема працювала на його ідею соціальної солідарності, перевірявся рівень згуртованості і солідарності… 2) Саме явище можна більш-менш визначити і кількісно виразити. 3) Існувала солідна офіційна статистика, що дозволяла оперувати об'єктивними даними.

Quot;Самогубством називається кожен смертний випадок, який безпосередньо чи опосередковано є результатом позитивного чи негативного вчинку, здійсненого самим потерпілим, якщо останній знав про результати, що його очікували".

На підставі статистичних даних він робить висновок, що крива самогубств не є випадковістю, а підлягає відомій закономірності. Дюркгейм досить переконливо показав однобічність і неспроможність психологічних, біологічних, географічних пояснень факту самогубства і розглядав його в зв'язку зі змінами в структурі суспільства і соціальних умов, зокрема:

• сімейних,

• релігійних,

• національних і т. п.

Свою типологію самогубств Дюркгейм виводив не з індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше невідомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють характер взаємин індивіда і соціальної групи.

Він виділяв три типи самогубств:

1) егоїстичне;

2) альтруїстичне;

3) анемічне.

Перший тип самогубства, за Дюркгеймом, полягає в розриві соціальних зв'язків між індивідом і групою. Як вважає Дюркгейм, коли люди об'єднані і пов'язані любов'ю з тією групою, до якої вони належать, то вони легко жертвують своїми інтересами заради загальної мети і з великою завзятістю борються за своє існування. Крім того, свідомість цілі, що постає перед ними, змушує їх забути про особисті страждання. У колективі, як відзначає він, можна спостерігати постійний обмін ідей і почуттів між всіма і кожним, і тому індивід не відданий своїм одиничним силам, а є учасником колективної енергії і знаходить у ній підтримку в хвилини слабості й депресії.

У цьому плані, чим більше слабшають внутрішні зв'язки з тією групою, до якої належить індивід, тим менше він від неї залежить і тим більше він буде керуватися міркуваннями свого особистого інтересу. І, як наслідок, Дюркгейм дає визначення егоїстичного самогубства. Підкреслюючи роль суспільства в стабілізації життя людей, він прямо пише, що окремі індивіди настільки пов'язані з життям цілого суспільства, що останнє не може стати хворим, не заразивши їх. Страждання суспільства, за Дюркгеймом, неминуче передаються і його членам. Більш того, суспільство, підкреслюється ним, є мета, якій ми віддали кращі сили нашого існування, і тому відриваючись від нього, ми втрачаємо зміст нашої діяльності. Таким чином, усі розчарування індивіда виражають собою стан розкладу, у якому знаходиться суспільство.

Підбиваючи підсумок своїм міркуванням щодо самогубств даного типу, Дюркгейм приходить до висновку, що егоїзм є не допоміжним фактором, а першопричиною. Якщо розриваються пута, що об'єднують людину з життям, то це відбувається тому, що послабився її зв'язок із суспільством. Що ж стосується фактів приватного життя, які здаються безпосередньою і вирішальною причиною самогубства, то вони, за Дюркгеймом, можуть бути визнані тільки випадковими.

Альтруїстичне самогубство виступає в Дюркгейма своєрідною зворотною стороною егоїстичного. Як він підкреслює в цьому зв'язку, якщо крайній індивідуалізм приводить людину до самогубства, то недостатньо розвинута індивідуальність повинна приводити до тих же результатів. Або, говорячи іншими словами, коли людина відокремилася від суспільства, то в неї легко зароджується думка покінчити із собою; те ж саме відбувається з нею і в тому випадку, коли громадськість цілком і без залишку поглинає її індивідуальність.

Як пояснює Дюркгейм, у всіх цих випадках людина позбавляє себе життя не тому, що вона сама хотіла цього, а в силу того, що вона повинна була зробити так. Якщо вона ухиляється від виконання обов'язку, то її очікує безчестя і найчастіше релігійна кара. Зрозуміло, що якщо суспільство може змушувати до самогубства, та ця обставина означає, що індивідуальна особистість у даному середовищі цінується дуже низько. Зрозуміло й інше, що для того, щоб індивід займав таке незначне місце на тлі колективного життя, необхідно майже повне поглинання його особистості тією групою, до якої він належить. Причому ця остання, за Дюркгеймом, повинна бути дуже міцно згуртованою, тобто в цілому тут самогубство має своєю причиною недостатній розвиток індивідуалізму.

Нарешті, самогубства викликаються аномією, соціальною дезорганізацією, в результаті якої люди втрачають звичний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соціальних умов. Це особливо відноситься до періодів криз і соціальних потрясінь, коли валиться сформована ієрархія цінностей: одні люди раптово піднімаються, а інші утрачають свій соціальний стан, що породжує нестійкість суспільства в цілому і зростання числа самогубств.

Як зазначав Дюркгейм, у момент суспільної дезорганізації, — чи буде вона відбуватися в силу хворобливої кризи чи, навпаки, у період сприятливих, але занадто раптових соціальних перетворень — суспільство виявляється тимчасово не здатним проявляти потрібний вплив на людину, і в цьому ми знаходимо пояснення тих різких підвищень кривої самогубств. Причому аномія, за Дюркгеймом, є в наших сучасних суспільствах регулярним і специфічним фактором самогубств, відмінним від всіх інших типів самогубств. У чому їхня відмінність за Дюркгеймом? Егоїстичне самогубство виникає від того, що люди не бачать сенсу в житті, альтруїстичне — викликається тим, що індивід бачить сенс життя поза нею, третій (аномічний) вид визначається безладною, неурегульованою людською діяльністю і супутніми їй стражданнями. Разом з тим не можна не помітити, що між анемічним та егоїстичним видом самогубства існує деяке споріднення. І той і інший у своїй основі визначаються відчуженістю, недостатньою близькістю суспільства до індивіда, але "сфера бездіяльності", як підкреслює Дюркгейм, у цих випадках зовсім різна. При егоїстичному виді самогубства, дефект знаходиться у власне колективній діяльності, що позбавляється змісту і значення. Навпаки, при анемічному самогубстві вирішальну роль грають винятково індивідуальні пристрасті, які не зустрічають на своєму шляху ніякого стримуючого фактора. Тому можна сказати, що ці два типи самогубства, незважаючи на те, що вони мають цілий ряд спільних точок, залишаються незалежними один від одного. Причому егоїстичне й анемічне самогубства, за Дюркгеймом, велику частину своїх жертв вербують у різнорідних шарах суспільства. Перше поширене переважно серед інтелігенції, у сфері розумової праці, а друге спостерігається головним чином у світі торгівлі і промисловості.

Дослідження Дюркгейма про самогубство мало велике наукове і практичне значення. Ця проблема стала однією з найважливіших у загальній системі соціологічного пізнання громадського життя.

Дюркгейм вдало використовував метод статистичних кореляцій, зокрема, для визначення ролі непрямих даних. Наприклад, він вважав головним фактором самогубства відсутність соціальної згуртованості. Але "соціальна згуртованість" не відбивається безпосередньо в офіційній статистиці. Звідси — вивчення її за непрямими даними: відсоток розлучень, економічні і політичні кризи і т. п.

Як профілактику самогубств він ставить завдання зміцнення соціальної солідарності груп, колективів, які оточують індивіда з усіх боків. Але де шукати ці нові соціально зміцнюючи зв'язки — зв'язки, що сприяють солідарності всіх членів. У цьому плані Дюркгейм не сподівається ні на державу, ні на церкву, ні на сім'ю. Головним засобом відродження соціальної солідарності, колективізму він бачить у зміцненні професійних корпорацій і покладає на них, як уже говорилося, функції "обмеження пристрастей", улагоджування класових конфліктів і визначення справедливості.

 

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Теоретичні і світовідчуттєві основи соціології Е. Дюркгейма.

2. Соціологізм Е. Дюркгейма.

3. Ідея соціальної справедливості.

4. Синтез теорії та емпірії в соціологічному дослідженні.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма.

2. Індивід і суспільство як форма дихотомічних пар.

3. Самогубство як ознака змін у структурі суспільства.

Додаткова література з теми

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.

2. Гофман А. Б. Социология Э. Дюркгейма. — М., 1995.

3. Гофман А. Б. Сто лет спустя: коллоквиум посвященный Дюркгейму // СОЦИС. —1995. —№11.

4. Громов Й. А., Мецкович А. Ю., Семенов В. А. Западная теоретическая социология. — СПб., 1996.

5. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: метод социологии. — М., 1991.

6. Дюркгейм Э. Социология. Её предмет, метод, предназначение. — М, 1995.

Тема 7. ІНТЕГРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ П. СОРОКІНА

Ключові поняття та терміни

 

• соціальний простір

• соціальний статус

• соціальна мобільність

• соціальна стратифікація

• соціокультурна динаміка

• соціокультурний феномен

• соціальна взаємодія

• інтеракція

 

Теорія соціальної мобільності

Вихідним моментом дослідження соціальної мобільності в Сорокіна виступає поняття "соціальний простір", яке трактується ним як "деякий всесвіт, що складається з народонаселення Землі". Цей соціальний простір неоднорідний і багатогранний і кожен індивід займає в ньому визначене "соціальне становище", яке формується шляхом інтеракції (взаємодії) з іншими індивідами і групами індивідів.

Сорокін спробував тут зв'язати два принципи:

• принцип структурної тотожності механізмів будь-якої соціальної взаємодії;

• принцип визначальної ролі внутрішньо-групових розходжень у структурі суспільства.

Основним посиланням, з яким починає Сорокін свій аналіз, є бачення індивіда як учасника багатьох суспільних структур, розглянутих ним як складна мережа взаємно-проникаючих одна в одну соціальних систем і підсистем. Проблема суспільної диференціації зважується ним виходячи з внутрішньо-групового розходження статусів індивіда.

Під соціальним статусом Сорокін розуміє сукупність прав і привілеїв, обов'язків і відповідальності, влади і впливу, якими володіє індивід.

"Під соціальною мобільністю розуміється перехід індивідуального чи соціального об'єкта або цінності — усього, що створено чи змінено людською… Сорокін розглядає велику кількість конкретних форм розшарування суспільства,… • економічний;

Вчення П. Сорокіна про соціокультурну динаміку

Особливу увагу при вивченні соціокультурних змін, Сорокін відводить логіко-значеннєвому і каузально-функціональному методам дослідження, що тісно… Використання каузально-функціонального методу, на думку Сорокіна, служить… Каузальна інтеграція, будучи зовнішньою й у більшій мірі такою, яка мається на увазі (чи виведеної шляхом висновку),…

Під людською культурою Сорокін розуміє абсолютно все, що було створене чи модифіковане свідомою чи несвідомою діяльністю двох чи більше індивідів при взаємодії один з одним, при взаємозумовленості їхньої поведінки.

Численні елементи культури рідко існують окремо, незалежно один від одного. Як правило, вони вступають у різні взаємини, утворюючи кілька основних комбінацій.

Сорокін вважає, що не існує абсолютно дезінтегрованих чи інтегрованих культурних систем. Усі відомі зараз комбінації посідають своє місце в шкалі (більш низьке, середнє, більш високе) і можуть бути теоретично ранжировані, починаючи з простих просторових скупчень, і закінчуючи логічно інтегрованими.

Природа змін, які зазнають усі форми інтеграції, також різна. Так, наприклад, у просторових скупченнях зміни означають головним чином механічне додавання, вилучення елементів, або їхню реорганізацію під впливом зовнішніх сил. І, навпаки, в уніфікованих культурних системах зміни означають трансформацію цілої системи чи її більшої частини, підготовлену їхньою власною природою.

На відміну від перших двох форм культурної інтеграції, будь-яка функціональна чи логічна система, яка виступає як єдність, має визначений рівень автономії, спадкоємну саморегуляцію та імунітет до зовнішніх умов.

Соціоемпіричні дослідження основних культурних елементів, насамперед значень, норм, цінностей, аналіз рівня їхньої інтеграції дозволяють Сорокіну виділити дуже тривалі періоди історії, протягом яких виявляються відносно близькі культурні зразки, що включають у себе усі форми інтеграції. Виходячи з цього, Сорокін виділяє моделі "інтегральних культурних надсистем", в основі яких лежить об'єднуючий їхній "стиль" чи світоглядний метод створення визначених цінностей. Кожна культурна надсистема (суперсистема) формується під впливом "двоїстої" природи людини: істоти мислячої та істоти чуттєвої. Якщо переважає почуттєва сторона людської природи, то відповідно детермінується почуттєвий зразок культурних цінностей, і ми маємо "почуттєву" культурну надсистему. Якщо основний акцент зроблений на розум, то перед нами "умоглядна" чи "ідеаціональна" суперсистема. За умови балансу почуттєвих, інтуїтивних і раціональних стимулів формується так звана "ідеальна" культурна надсистема.

Кожна з культурних надсистем володіє властивою їй ментальністю, власною системою істини і знання, власною філософією і світоглядом, своєю релігією.

У конкретний історичний період лідирує то одна, то інша суперсистема. "Чуттєва" і "ідеаціональна" культурні суперсистеми можуть існувати, будучи більш стійкими досить довго, тоді ЯК "ідеальна", що намагається синтезувати дві попередні, у силу недосконалості цього синтезу, протікає за короткий історичний період (100-200 років).

Таким чином, загальна культура окремо взятої особистості, конкретного суспільства не є ні нескладним лабіринтом, ні зробленою і цільною системою. Доки велика частина загальної культури чи суспільства індивідуума об'єднана в одну чи кілька великих суперсистем, доти ця загальна культура є раціональною, логічною і послідовною, і, отже, її носії — суспільство чи особистість — також є доцільними і послідовними. Якщо їхня загальна культура має масу систем чи окремих культурних цінностей, вони є ірраціональними, алогічними, непослідовними істотами, що мають відповідний менталітет. Це означає, що всі ті, хто стверджує, що людина і суспільство досконалі раціональні і логічні, також, як і ті, хто заявляє, що людина і суспільство є цілком ірраціональними й алогічними — однаково неправі. I людина, і суспільство є в деякій мірі зосередженням протиріч, у яких співіснують у будь-який момент: раціональне і логічне з ірраціональним і алогічним; суперсистеми з непослідовним скупченням; погодженість із протиріччями; інтеграція з дезінтеграцією; синтез з акумуляцією роз'єднаних і хаотичних цінностей.

Таким чином, Сорокін, який почав свій "інтегральний" синтез макросоціології з аналізу первинної одиниці — інтегральної цивілізації — доводить його до з'ясування генезису, еволюції, розпаду і кризи переважної культурної суперсистеми. У зміні однієї суперсистеми іншою і складається сутність соціокультурних змін. В основі такої соціокультурної динаміки лежать діалектичні принципи, визначені Сорокіним, як принципи "обмеження" та "іманентної зміни".

У вивчення соціокультурного феномена Сорокін включає не тільки дослідження культурної, але і соціальної динаміки. Такий розподіл в автора носить "чисто технічний" характер і зроблений винятково з метою зручності аналізу. Сорокін постійно підкреслює, що відмінності між категоріями "культурний" і "соціальний" дуже умовні і відносні.

Так, як і при розгляді культурного феномена, Сорокін починає аналіз соціального простору з вичленовування найпростішого елемента, з якого складається будь-яка соціальна система, група чи організація, що складає їхню "тканину", їхню "структуру". Такими елементами, на погляд автора, виступають так звані "соціальні явища" (інтеріндивідуальні та інтергрупові взаємини).

Природа всіх соціальних взаємин має два аспекти:

• психологічний

• логіко-значеннєвий.

Тому будь-які соціальні взаємовідносини можуть бути розглянуті з цих двох точок зору. Сорокін починає своє дослідження з аналізу найбільш загальних і фундаментальних форм соціальних взаємин.

Однією з таких загальних форм соціальної взаємодії виступає соціальна група, яка відрізняється від простого номінального конгломерату тим; що її члени знаходяться в процесі взаємодії, у тому розумінні, що поведінка і психологічний статус індивіда у відчутній мірі обумовлені діяльністю чи навіть простим існуванням інших членів. Без такої взаємозалежності не існує реальної соціальної групи, — підкреслює Сорокін. У противному випадку це просто "статистична", номінальна чи фіктивна група людей.

 

Основною базою реальних соціальних єдностей виступають якісно-відмінні модальності, що приводять, у свою чергу, до різних форм інтеракцій соціальних груп і соціальних систем. Найбільш важливими модальностями, виділеними Сорокіним, є:

1) одно- чи двостороння інтеракція,

2) екстенсивність та інтенсивність,

3) тривалість,

4) спрямованість і організація.

Взаємозалежність сторін у процесі взаємодії може бути або рівною, або одна сторона може сильніше впливати на іншу. Отже, ми можемо говорити про двобічну й однобічну обумовленість.

Якщо інтеракція покриває всі сфери людської життєдіяльності, то це не що інше, як тотальна інтеракція. Вона також може охоплювати половину, чверть частини життєдіяльності людини чи тільки якусь одну, специфічну форму діяльності.

Розглядаючи різні модальності, Сорокін визначив "екстенсивність" як співвідношення активності і психологічного досвіду індивіда, залученого у взаємодію з загальною сумою діяльності і психологічного досвіду, що складають весь життєвий процес людини.

У рамках одного "сектора" інтеракції Сорокін подає шкалу інтенсивності залежності життєдіяльності від взаємин. Вона може коливатися від максимальної до мінімальної величини.

Поєднуючи теоретично екстенсивність та інтенсивність інтеракції, Сорокін на емпіричному матеріалі доводить, що чим більше екстенсивні або інтенсивні сектори інтеракції, тим більше пов'язані і залежні життя, поведінка, психологія взаємодіючих сторін.

Наступною модальністю, виділеною Сорокіним, є тривалість і безперервність інтеракції. Кожна людина знає, що деякі взаємодії тривають лише кілька миттєвостей і відразу закінчуються. Інші продовжуються довгі роки, іноді все життя. Початком будь-якої інтеракції Сорокін вважає початок впливу однієї сторони на поведінку і психологію іншої. Інтеракція продовжується доти, поки цей вплив існує, при цьому неважливо зустрічаються індивіди чи ні. Тільки коли сама пам'ять чи думка про існування однієї сторони перестає впливати в значній мірі на психологію чи поведінку іншої, тільки тоді процес можна вважати закінченим. Безперервність самого процесу інтеракції залежить від фізичних, біологічних, психологічних та інших умов. Однак найбільший вплив на неї роблять умови соціальні.

Що стосується такої модальності, як напрямок процесу взаємин, то Сорокін вважає, що воно може бути:

• солідарним,

• антагоністичним,

• змішаним.

При солідарній інтеракції прагнення і зусилля сторін збігаються. Якщо бажання і зусилля сторін знаходяться в конфлікті, то це антагоністична форма інтеракції, якщо ж вони збігаються тільки почасти — це змішаний тип напрямку взаємодії. У соціальній реальності чисті типи "солідарності" і "антагонізму" зустрічаються надзвичайно рідко, тому що навіть кращі друзі не в усьому погоджуються, а найлютіші вороги можуть мати одну точку зору з декількох моментів.

Оскільки інтеракції розрізняються по інтенсивності й екстенсивності, по тривалості і спрямованості, то взаємовпливи можуть бути всеосяжними чи лімітованими рамками специфічного "сектора".

Остання модальність, розглянута Сорокіним, стосується організованих і неорганізованих взаємодій. Інтеракція організована, коли відносини сторін, їхні дії і функції кристалізувалися у визначені схеми і мають своєю підставою визначену, сформовану систему цінностей. Неорганізована інтеракція — коли відносини і цінності знаходяться в аморфному стані. В організованій системі соціальних взаємин існує чітка схема розподілу прав, обов'язків, функцій і соціальної позиції для кожного індивіда. Соціальний статус кожного члена чітко окреслений. Отже, така інтеракційна група має сформовану систему цінностей, поділених натри групи: законні, рекомендаційні і заборонні. Логічним продовженням розвитку організованої інтеракції є її подальша соціальна диференціація і стратифікація.

Неорганізована система інтеракції не має вищевказаних характеристик. Вона аморфна у всіх відносинах, звідси права, обов'язки, функції, соціальні позиції не визначені. Форми поведінки і взаємовідносин, а також структура соціальних диференціацій і стратифікації — відносні.

Сорокін, комбінуючи різні модальності, виділяє такі типи інтеракцій соціальних систем, як: організовано-антагоністична cue-тема інтеракції, заснована на примусі. Прикладом може служити тюремна система. Протилежною виступає організовано-солідарна система інтеракції, заснована на добровільному членстві. Міцна сім'я, релігійні, політичні, економічні й інші організації належать до цього типу. Однак найбільш розповсюдженою є організовано-змішана (солідарно-антагоністична) система інтеракції.

Аналогічні типи інтеракції, автор виділив і для неорганізованих груп:

• неорганізовано-антагоністичний;

• неорганізовано-солідарний;

• неорганізовано-змішаний.

Розглядаючи довгостроково існуючі організовані групи, Сорокін описав чотири типи соціальних взаємовідносин, властивих їм.

1. Сімейний тип. Така форма інтеракції всеосяжна, тотальна, всеохоплююча по екстенсивності; високоінтенсивна; солідарна по напрямку і тривала. Конкретним прикладом можуть служити стосунки між люблячою матір'ю і дитиною; між взаємовідданими членами сім'ї; між справжніми друзями.

2. Договірний тип має таку особливість, як обмеженість часу дії, залучених у взаємодію сторін. Такий тип взаємодії ніколи не охоплює все життя і навіть велику її частину. Сторони взаємодіють одна з одною тільки в рамках маленького сектора їхнього життєвого кола. Інтенсивність взаємодії може бути високою і низькою, залежно від природи "договірного сектора" діяльності, але цей сектор завжди лімітований. У межах договірного сектора відносини солідарні, однак така солідарність егоїстична і спрямована на одержання взаємної вигоди, задоволення чи навіть на одержання "як можна більшого за менше".

3. Примусовий тип інтеракції, відрізняється від інших своїм антагонізмом. Цей тип взаємодій може займати все життя чи тільки

маленький сектор, причому примус може приймати різні форми: як кількісні, так і якісні, починаючи з фізичного примуса (нанесення фізичних травм і т. п.) і закінчуючи складними проявами психологічного примуса. Такі взаємини не дають ніякої волі "примушеній" стороні, тоді як сторона, що примушує, володіє нею в достатній мірі.

4. Змішані типи соціальних взаємодії. На думку Сорокіна, саме чотири вищевикладених типи охоплюють майже всі чисті форми соціальної взаємодії. Взаємини практично у всіх соціальних групах є різними варіаціями цих форм: вони частково сімейні, договірні, примусові.

Головною особливістю суспільного рівня життя, за Сорокіним, виступає наявність специфічного "нематеріального" символічного компонента у вигляді "значень — норм — цінностей", що втілює в собі природу соціальної реальності. Наполягаючи на специфіці соціокультурного, він думає, що цінності, ідеї, уявлення та інші елементи суспільної свідомості є єдино важливою детермінантою громадського життя. Тому соціокультурна взаємодія складається з наступних взаємозалежних елементів:

• сукупності нематеріальних значень,

• норм,

• цінностей,

• стандартів, не виражених у матеріальних носіях, але таких, що містяться у свідомості індивіда та групи,

• сукупності матеріалізованих цінностей громадського життя,

• сукупності взаємодіючих індивідів і груп.

Саме ціннісним підходом Сорокін намагається пояснити закони соціальної статики і динаміки, тотожності і різнорідності, конкретності й опосередкованості соціальних відносин у рамках суспільного цілого.

 

Усі ці системи чи групи існують, відрізняючись різними властивостями і характеристиками.

Таким чином, послідовно розвиваючи принципи іманентної зміни і лімітування, Сорокін приходить до такого висновку, що найбільш загальною моделлю соціокультурної зміни є безупинні мінливі рекурентні процеси. Звідси випливає, що ідентичні рекурентні і вічні лінійні соціокультурні процеси неможливі. Лінійний напрямок, обмежений у часі, існує майже у всіх соціокультурних процесах. У деяких він триває тільки декілька моментів чи годин, днів чи місяців; в інших — багато декад і навіть віків, але у всіх він лімітований в часі. Соціокультурні процеси з необмеженою можливістю змін своїх основних рис також є неможливими — фактично і логічно. Всі такі системи і процеси лімітовані у ймовірностях цих основних форм, тобто "історія завжди стара й повторює себе". Що стосується можливостей варіацій "випадкових" рис системи, діапазон можливостей тут широкий, теоретично майже необмежений.

Відповідно, безперервні зміни системи в цих рисах може тривати, доки існує система. Практично всі соціокультурні системи мають обмежені можливості зміни своїх основних форм. Всі системи, які продовжують існувати після того, як всі їх можливі форми вичерпались, приречені мати рекурентні ритми. Звідси випливає неминучість повторності ходу розвитку таких систем.

Теорії соціальної мобільності та соціокультурної динаміки стали основою створення інтегральної концепції, розробку якої Сорокін продовжував до кінця свого життя. У цій концепції він поєднав різні підходи, які використовуються в філософії, історії, психології, культурології та інших галузях знань, підпорядкувавши їх вивченню людської діяльності в цілому.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Теорія соціальної мобільності.

2. Соціокультурна динаміка.

3. Якісно-відмінні модальності.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологія П. Сорокіна.

2. Суспільство і соціальна мобільність.

3. Вчення П. Сорокіна про соціокультурну динаміку.

Додаткова література з теми

1. Голосенко И. A. Питирим, Сорокин: судьба и труды. — Сыктывкар; Коми кн. изд., 1991.

2. Голосенко И. А. Социология Питирима Сорокина: Русский период деятельности. — Самара: Социол. центр "Социо", 1992.

3. Медушевский А. Н. Формирование социологической концепции П. Сорокина. //СОЦИС. —1991. — Л& 12.

4. Очерки по истории теоретической социологии XX столетия. — М: Наука, 1994.

5. Согомонов А. Ю. Забытая рукопись Питирима Сорокина. //СОЦИС. — 1988.—№4.

6. Сорокин П. А. Социология как наука (Человек, цивилизация, общество). — М, 1992.

Тема 8. ФОРМУВАННЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Ключові поняття та терміни

 

• генетична соціологія

• протосоціологія

• еволюціонізм

• антропологія

• еволюція

• історична соціологія

• теорія зв'язків

• теорія статусу і ролей

• громадянське суспільство

 

Витоки соціально-політичних вчень в Україні

Важливим джерелом протосоціологічної думки був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета (псевдонім) "Апокаліпсис" (1597 р.), в… Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI - початку XVII… Значний інтерес для протосоціології становлять соціально-політичні концепції Києво-Могилянської академії — першого…

В такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється".

І. Франко

Соціальний процес у цілому характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в тому і полягає, щоб відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму.

М. Грушевський

Український вчений обґрунтував думку про те, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація та інтеграція. Чергування цих…

Галузь соціології — це галузь достовірного в соціальних явищах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в установленні необхідного.

Б. Кістяківський

Б. Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які… З цих позицій Кістяківський критикував М. Михайловського, для якого домінуючим… Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С. С. Дністрянський (1870 - 1935 рр.). У своїх працях…

Одна й та ж особа належить до різних соціальних зв'язків виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил.

С. Дністрянський

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання — побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему – вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

Основний підсумок початкового періоду полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати і зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства в перших десятиліттях XX ст. українська суспільно-політична відродженська думка дійшла переконання: відродження народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами повинен іти народ — може знайти своє вирішення саме у соціології.

Розвиток соціології в Україні на сучасному етапі

Слід зазначити, що перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституціоналізації соціології. Деякий час… Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвятив свою діяльність М.… Після 1930 р. за умов гоніння на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Соціологічні ідеї представників української суспільної думки другої половини XIX- початку XX ст.

2. Соціологія в Україні у 20 - 30-х роках.

3. Українська соціологія сьогодні: стан, проблеми і перспективи.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологічні погляди Івана Франка.

2. М. Грушевський і українська соціологія.

3. Соціологія в Україні на сучасному етапі.

 

Додаткова література з теми

1. Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В. Біля витоків соціологічної думки в Україні, —К, 1995.

2. Волощенко А. К. Суспільно-політичний рух на Україні (70-ті - початок 80-х років XIX ст.). — К, 1972.

3. Депенчук Л. П., Б. О. Кістяківський — К, 1995.

4. Погорілий 0.1. Соціологічна думка XX сторіччя. —К, 1996.

5. Ручка А О., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

6. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. — Навч. посібник. —К, 1995.

7. Піча В. М., Чернит Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки. — Львів, 1995.

8. Соціологічна думка України. Навчальний посібник //М. В. Захарченко, В. Ф. Бурлачук, М. О. Молчанов та інші. — К., 1996.

Тема 9. СУСПІЛЬСТВО ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА

Ключові поняття та терміни

 

• суспільство

• система

• соціальна система

• соціальний зв'язок

• соціальні умови

• соціальна взаємодія

• соціальні відносини

• системна якість

• координація

• субординація

• соціальний детермінізм

• соціальний функціоналізм

• дисфункції

 

Суспільство і природа

Почнемо з того, як соціологія трактує поняття "суспільство".

Є. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективних уявленнях.

З погляду К. Маркса, суспільство – це сукупність відносин між людьми, що історично розвиваються та складаються в процесі їхньої спільної діяльності.

У першому випадку поняття "природа" вживається в гранично широкому розумінні, що виражає природну єдність усього світу, усієї дійсності.… В другому випадку поняття "природа" використовується в більш… Югославський соціолог Д. Маркович виділяє три основні особливості людини:

Суспільство з позицій соціального детермінізму і функціоналізму

• економічної, • соціальної, • політичної,

Концепція суспільства в індивідуалізмі. Індивідуалістичні теорії соціальної взаємодії

Дж. Хом а не, Дж. Лінд, Г. Блумер та ін. Основна ідея методології індивідуалізму зводиться до наступного: усяке соціальне явище, у тому числі й… З погляду представників індивідуалізму, схема дії містить у собі наступні… • діюча особа, тобто індивіда чи групу;

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Суспільство і природа. Поняття суспільства.

2. Соціальний детермінізм і функціоналізм.

3. Індивідуалістичні теорії соціальної взаємодії.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологічні проблеми удосконалення взаємовідносин природи та суспільства.

2. Системність і суспільство.

3. Комунікація як соціальне явище.

 

Додаткова література з теми

1. Афанасьев В. Г. Системность и общество. — М., 1980.

2. Бендикс Р. Современное общество. — М., 1992.

3. Дудчеко О. Н. Социальная идентификация и адаптация личности // СОЦИС. —1995. —№6.

4. Луман Н. Понятие общества. Проблемы теоретической социологии. — СПб., 1994.

5. Мостовая И. В. Что такое общество? — Ростов Н/Д., 1995.

6. Рудкевич М. П. Общество как система. // Вопросы философии. — 2001.—№ 12.

7. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

8. Туров Н. С. Общество как социальная система // Социально-политический журнал. — 1994. — №7-8.

9. Устич С.І. Системне дослідження суспільства. — Львів., 1992.

Тема 10. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ

Ключові поняття та терміни

 

• соціальні зміни

• соціальний розвиток

• соціальна еволюція

• соціальні суперечності

• соціальна революція

• соціальний прогрес

• глобалізм

 

Сутність, причини і фактори соціальних змін

у повсякденній свідомості поняття "зміна" і "розвиток" найчастіше ототожнюються, у зв'язку з чим будь-яка зміна в суспільстві…

Соціальний розвиток у вузькому, точному значенні слова — це не всякий рух, не будь-яка його зміна, а лише така, яка пов'язана з більш-менш глибинними, структурними його змінами, що ведуть до появи нових суспільних відносин, інститутів, норм і цінностей.

Багато соціологів виходять із того, що зміни в об'єкті складають зміст розвитку, а його сутність складається в зміні структури цілого, що категорія розвитку застосована тільки до об'єктів, що мають внутрішню структуру. Цікава в цьому зв'язку і позиція Т. Парсонса, що розробляє теорію соціальних змін з позицій системно-функціонального аналізу. Він поділяв соціальні зміни на "зміни рівноваги", тобто зміни в рамках збереження даної соціальної системи і її основних структур, і "зміни структури", тобто зміни, коли якісно перетворюються найважливіші структури суспільства, а тим самим і воно саме. При цьому Т. Парсонс виділяє особливі "еволюційні універсали" як такі соціальні структури, поява яких указує на якісні зміни суспільства як соціальної системи. Останнє, тобто структурна зміна суспільства, розглядається Т. Парсонсом, по суті справи, не як нормальний, природний стан соціальної системи, а як відхилення від нього, як порушення рівноваги.

Одна з відмінних рис соціального розвитку полягає в тому, що соціальні зміни, які відбуваються в його рамках, мають визначену спрямованість, що виключає хаотичне, довільне, невзаємопов'язане накопичення таких змін.

Заслуга визнання об'єктивності, закономірності і поступального розвитку суспільства належить теорії соціальної еволюції, що одержала особливо широке поширення в другій половині XIX сторіччя в зв'язку з появою дарвінізму. Відповідно до цієї теорії історичний розвиток відбувається на основі поступових соціокультурних змін аж до корінних, якісних перетворень суспільства в напрямку переходу від простого, однорідного до складного, неоднорідного. Це знайшло своє відображення, зокрема, у соціологічних поглядах О. Конта й особливо Г. Спенсера, захоплених соціальним дарвінізмом. Трохи менше, хоча і досить сильний вплив ця теорія мала і в першій половині XX в. Пізніше її місце і роль у сучасній соціології серйозно знизилися в зв'язку з ускладненням процесів суспільного розвитку і його результатів. Принцип еволюції вже не вважається універсальним і не поширюється на всі соціальні явища. Більш того, саме розуміння соціальної еволюції перетерплює істотну зміну, спирається не стільки на біологічні, скільки на суспільствознавчі основи. В другій половині XX в. ідеї класичного еволюціонізму одержали модернізацію в неоеволюціонізмі (наприклад, у зазначеній концепції Т. Парсонса, теорії модернізації, неодарвінізмі), що застосовує більш складні і гнучкі способи відображення соціальної еволюції.

Визнаючи сам факт об'єктивного, природничо-історичного характеру суспільного розвитку, соціологи багато в чому по-різному уявляли собі суть і основний зміст історичного процесу. О. Конт, як відомо, бачив їх у прогресі знань, що знайшло своє відображення в його "теоретичному законі подвійної еволюції":

• інтелектуальної;

• соціальної.

Г. Спенсер сутність соціальної еволюції бачив у переході суспільства від однорідності до неоднорідності, у його ускладненні, внутрішній диференціації при одночасному зростанні його інтегрованості. Марксизм головну суть і зміст суспільного розвитку пов'язував із ростом продуктивних сил і відповідною зміною виробничих відносин, зі зміною суспільно-економічних формацій. Е. Дюркгейм основою руху суспільства вважав перехід від механічної солідарності до солідарності органічної, що базується на поглибленні розподілу праці й соціальної диференціації. П. А. Сорокін в основу своєї теорії соціальної динаміки поклав широкі інтегральні соціокультурні фактори, що визначають, на його думку, економічний і політичний розвиток.

У рамках сучасної соціології поступальний рух суспільства пов'язується насамперед із досягнутим рівнем промислового чи науково-технічного, науково-технологічного, науково-інформаційного розвитку, що визначає всі інші сторони життя суспільства. Такі й "теорія індустріального суспільства" Р. Арона, а також "стадії економічного росту" У. Ростоу (50-х — 60-х років), й "теорія постіндустріального (надіндустріального, технотронного) суспільства" Д. Белла, З. Бжезинського, А. Турена, О. Тоффлера та інших (70-х років і наступних десятиліть), включаючи новітню концепцію "інформаційного суспільства".

Плюралізм поглядів на суспільство, його структуру і розвиток нерозривно пов'язаний і з неоднозначним розв'язанням у соціології питання про джерела соціальних змін, їхніх рушійних силах. Одні вчені виділяють джерело соціальних змін зовні суспільства (абсолютна ідея об'єктивно-ідеалістичної філософії історії Гегеля; природно-географічне середовище в географічному напрямку в соціології — Монтеск'є, Мечников та ін.), а інші бачать його в самому суспільстві.

Особливо пильну увагу розглянутій проблемі приділив і дав найбільш чітку і розгорнуту відповідь на питання про джерело соціальних змін конфліктологічний напрямок у соціології, що виходить з визнання вирішальної чи дуже важливої ролі соціального конфлікту в розвитку суспільства. До цього напрямку, як відомо, відноситься і марксистська соціологія, хоча власне "теорія соціального конфлікту" у сучасній соціології виділилася лише в 50-х роках нашого сторіччя (Л. Козер, Р. Дарендорф, Д. Белл і ін.).

Рух суспільства марксизм завжди розглядав як саморух, оскільки головне джерело соціальних змін він бачив у єдності і боротьбі протилежностей усередині будь-якого соціального явища чи процесу. В економічній сфері — це боротьба таких двох протилежних сторін єдиного способу виробництва:

• продуктивні сили,

• виробничі відносини; у соціально-політичній:

• боротьба протилежних класів,

• партій; у духовній:

• боротьба протилежних ідеологій,

• непримиренність відповідних класових інтересів.

Тому вся чи майже вся соціальна історія людства представлена в марксизмі як історія боротьби класів. Соціальні протиріччя, за марксизмом, були і будуть завжди, а тому і зміна і розвиток суспільства, його частин — це не аномальний, а нормальний його стан. Ці й інші ідеї марксизму з питання про джерела і фактори суспільних змін вплинули на подальший розвиток соціології (Г. Зіммель та ін.), у тому числі і сучасної немарксистської, хоча це і не завжди визнавалося відкрито.

Прихильники сучасної немарксистської конфліктологічної теорії (Л. Козер, Р. Дарендорф та ін.), хоча й по-різному трактують причини і суть соціальних конфліктів, проте найчастіше визнають соціальні конфлікти невід'ємною рисою будь-якого суспільства, головної чи однієї з головних рушійних сил соціального розвитку.

Значення конфлікту сучасні конфліктологи бачать у тому, що він запобігає консервації і загниванню суспільства і веде до його відновлення. При цьому якщо в "закритих" суспільствах соціальний конфлікт веде до поляризації соціально-політичних сил, революційного вибуху і руйнування соціальної системи, то в "відкритих", "плюралістичних" суспільствах соціальна напруженість, яка нагромадилася, одержує свій своєчасний вихід, не ставлячи під питання існування самої соціальної системи. Р. Дарендорф вважав, що придушення соціального конфлікту неможливе, безглузде і здатне вести лише до його загострення, у той час як "раціональна регуляція" веде до "контрольованої еволюції". У цьому плані сучасна немарксистська конфліктологія розглядає регуляцію соціального конфлікту, по суті справи, як шлях досягнення соціальної стабільності (згоди, порядку), яка вважається в кінцевому рахунку як звичайний, нормальний стан суспільства.

Слід зазначити, що саме розуміння соціального конфлікту в сучасній соціології неоднозначне. Одні трактують це поняття дуже широко припускаючи під ним будь-яке соціальне протиріччя на будь-якій ступені його розвитку. Л. Козер розглядає соціальний конфлікт як ідеологічне вираження прагнень і почуттів соціальних груп та індивідів у боротьбі за об'єктивні цілі (влада, доходи, статус, цінності й ін.). Е. Гідденс під соціальним конфліктом розуміє "реальну боротьбу між діючими людьми чи групами, незалежно від того, які джерела цієї боротьби, її способи і засоби, які мобілізує кожна із

сторін". Інші виходять з того, що соціальний конфлікт — це не всяке соціальне протиріччя в суспільстві, яке випливає з його соціальної неоднорідності і соціальної нерівності, а лише визначена досить висока стадія його визрівання і розвитку.

Нам уявляється, що не слід ототожнювати соціальне протиріччя і соціальний конфлікт; перше ширше другого. Соціальне протиріччя здобуває характер соціального конфлікту, коли боротьба протилежних його сторін здобуває досить ясний, відкритий і гострий характер, коли соціальна напруженість досягає досить високого рівня.

Але в соціології чимало і таких концепцій, що виходять з інших парадигм (ніж парадигма конфліктології) при розв'язанні питання про джерела і фактори соціальних змін. Правда, увага, що приділяється цьому питанню в інших соціологічних напрямках, звичайно значно менша. Так, структурний функціоналізм, вбачаючи в суспільстві, яке самоорганізується і саморозвивається систему, саме стабільність системи, консенсус в області ціннісних орієнтацій вважає природним станом громадського життя. Для нього, вважав Т. Парсонс, більш характерна "взаємна вигода і мирна кооперація, ніж взаємна ворожість і знищення".

Джерело соціальних змін функціоналісти бачать насамперед у внутрішній взаємодії тісно пов'язаних елементів соціальної системи, а також у взаємодії різних систем. Стабільність і консенсус у рамках "соціальної рівноваги" не означає ідеальної рівноваги соціальної системи і не виключає соціальних змін, у тому числі і радикальних. Соціальні зміни, за Парсонсом, варто розглядати як "рухливу рівновагу", що може відноситися і до тієї чи іншої частини суспільства, і до нього в цілому. Завдання суспільства як соціальної системи полягає в тому, щоб насамперед за допомогою правових норм упорядковувати суспільні відносини і тим самим запобігати чи знижувати імовірність виникнення конфлікту, а якщо він усе-таки виник, то врегулювати його так, щоб це не дезінтегрувало всю соціальну систему.

Види і форми соціальних змін

Соціологія марксизму не заперечує, звичайно, роль і значення еволюційної форми розвитку суспільства, справедливо вважаючи, що немає революції без…

Соціальна еволюція і соціальна революція — це дві різні, але необхідно взаємозалежні, взаємообумовлені, сполучені сторони соціального розвитку.

На наш погляд, неприпустимо односторонньо перебільшувати і тим більше абсолютизувати місце і роль кожної з двох основних форм соціальних змін і… • еволюційної; • революційної.

Соціальний прогрес і типізація суспільства

Суперечки немає, у суспільстві діють не тільки прогресивні, але й консервативні та реакційні сили, що перешкоджають соціальним інноваціям і навіть… У соціології і соціальній філософії нерідко можна зустріти позицію, відповідно… На наш погляд, з такою позицією не можна беззаперечно погодитися. Так, різні класи, соціальні групи і їхні…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Соціальний розвиток і його співвідношення з соціальними змінами.

2. Види і форми соціальних змін.

3. Соціальний прогрес і типізація суспільств.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальна динаміка та її джерела.

2. Еволюційне і революційне в соціальному розвитку.

3. Сучасний прогрес і глобалізм.

Додаткова література з теми

1. Валлерстайн И. Социальное изменение вечно//СОЦИС. —1997. —№ 1.

2. Белл Д. Постиндустриальное общество // Америка. —1977. — №9.

3. Кравченко С. А., Мнацаканян М. С, Покровский Н. Е. Социология, парадигмы и темы. — М., 1997.

4. Покровский Н. Е. Вифлеемские звезды "глобализации" // СОЦИС. — 1995. —№2.

5. Рукавишников В. С. Социологические аспекты модернизации России и других посткоммунистических обществ // СОЦИС. — 1995. — № 1.

6. Соарес К. С. Общество в процессе изменения. // СОЦИС —1991. —№12.

7. Социология/ Под ред. А. В. Осипова и др. — М„ 1996.

8. Тойнби А. Постижение истории — М., 1991.

9. Фролов С. С. Социология. — М., 1994.

10. Штомпка П. Социология социальных изменений. — М., 1996.

Тема 11. СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

Ключові поняття та терміни

• політика

• публічна влада

• політична система

• політична соціологія

• соціологічний аналіз

• правова держава

• громадянське суспільство

• політична поведінка

 

Об'єкт і предмет політично соціології

Широта, складність, багатогранність і багаторівневість такого феномена, як політика, створюють чималі складності в його чіткому визначенні. Не… Немає політики без влади і владних відносин, тобто без спроможності, права і… Публічна влада, володарювання — атрибут, невід'ємна властивість політики. Між ними — найтісніший, органічний…

Політика — це одна з основних сфер громадського життя, пов'язана з відносинами з приводу встановлення, організації, функціонування і зміни публічної влади; діяльність (у більш вузькому змісті — основні принципи, норми і напрямки діяльності) соціальних Суб'єктів по здійсненню політичної (державної і суспільної) влади.

Політика, політичне — це об'єкт політичної соціології, узятий у його найзагальнішому вигляді. Говорячи конкретніше, у зміст об'єкту вивчення даної галузі соціології включаються:

• політичні групи й об'єднання;

• політичні інститути й організації;

• політична культура (політичні цінності і норми, політичні ідеї, концепції, ідеали, звичаї і традиції);

• політичні інтереси;

• політичні зв'язки, дії, взаємодії і відносини;

• політична свідомість;

• політичні процеси і рухи та ін.

Головним об'єктом вивчення політичної соціології були і залишаються політичні системи суспільств як інституціональні механізми політики і їхні основні ланки — держави.

Разом з тим не можна не бачити, що все це так чи інакше вивчається не тільки політичною соціологією, але й політологією, а також політичною філософією, політичною психологією, політичною антропологією, теорією держави і права, політичною географією й іншими науками. Це теж по-своєму політичні науки. Однак відома спільність об'єктів їхнього вивчення не означає, що в кожної з них немає свого, специфічного предмета, тому що кожна з них по-своєму підходить до вивчення політики, політичної реальності. Кожна з них досліджує політичні явища і процеси під специфічним кутом зору свого предмета і методу. Так, філософія політики вивчає філософське в політиці, тобто взаємозв'язок і взаємодію політики, політичного світу і світу в цілому, прояв дії найбільш загальних властивостей і закономірностей світобудови в політичній сфері. На відміну від цього, політична соціологія досліджує соціальні аспекти політики, пов'язані із взаємодією політики і соціуму, політичного і соціального. Що ж стосується політології, покликаної найбільш прямо і безпосередньо вивчати світ, простір політики, то вона зосереджує свою увагу на виявленні сутності, закономірностей і загальних, універсальних форм прояву політики, політичного в різних умовах, принципів, шляхів і методів їхньої реалізації в діяльності суб'єктів політики. Звідси повинна усвідомлюватися неприпустимість ототожнення політичної соціології і політології, що нерідко має місце, на жаль, і в літературі. При всьому їхньому найтіснішому взаємозв'язку, взаємодії і навіть взаємопроникненні і складності жорсткого, абсолютного їхнього розмежування, це — різні галузі наукового знання.

Тому в центрі її уваги знаходяться проблеми впливу соціальних явищ і факторів на політику і впливи політики на соціальне життя. Вивчати політику з позицій соціологи' — це значить розглядати її крізь призму взаємин особистості, соціальної групи і суспільств у цілому, відображення в політиці особистих, групових і суспільних інтересів, політичної свідомості і політичної поведінки особистості і соціальних груп у політику і т. п. Якщо політологія — це теорія політичних систем, то політична соціологія — соціологічна теорія взаємодії соціуму і політики, що йде від суспільства, соціальної групи й особистості до політики. Відомі американські політичні соціологи Р. Бендікс та С. Ліпсет відзначають, що "наука про політику починається з вивчення держави і вивчає її вплив на суспільство, а політична соціологія починає вивчення із суспільства і досліджує його вплив на державу і формальні інститути розподілу і здійснення влади".

Політична соціологія як міждисциплінарна наука (галузь соціологічної науки), яка склалася на стику соціології й політології, - це наука про закономірності, шляхи, форми і механізми взаємодії соціального й політичного, соціальної і політичної системи і структур.

Як особлива, спеціалізована галузь соціології політична соціологія утвердилася лише трохи більше ніж півстоліття назад, хоча історія соціально-політичної думки іде в глибоку давнину (Платон, Аристотель, Цицерон, Августин, Аквінат і багато інших). У новий час розвиток соціально-політичних вчень придбав широкий розмах, з чим була пов'язана і все більш глибока розробка соціальних аспектів політики (Н. Макіавеллі. Ж. Воден, Т. Мор, Т. Кампанелла, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Т. Джефферсон, Й. Бентам, Д. Токвіль та ін. Особливо велике значення в цьому мало розмежування таких понять, як цивільне суспільство і держава (Д. Локк, А. Сен-Сімон, Г. Гегель, К. Маркс та ін.), що створювало передумови для вивчення політики як автономної сфери соціальної діяльності і її взаємодій із соціальною сферою. Це знайшло свою реалізацію в політико-соціологічних концепціях М. Вебера, В. Парето, Г. Москі, Р. Міхельса, Г. Лассуела, Ч. Меріама, М. Острогорського, А. Бентлі і багатьох інших. Вагомий внесок у розвиток соціально-політичної думки внесли і російські мислителі XVIII - початку XX ст. (Я. Козельський, С. Десницький, А. Радищев, М. Сперанський, П. Пестель, Н. Муравйов, П. Чаадаєв, В. Бєлінський, А. Герцен).

Зупинимося ще на одному моменті. Іноді виникає питання про співвідношення таких понять, як "політична соціологія" і "соціологія політики". Безсумнівно, що й у тому і в іншому випадку мова йде про одну й ту ж галузь соціології і тому дуже часто ці поняття використовуються як рівнозначні, як синоніми. Але нерідко вони розмежовуються за змістом.

Основні проблеми політичної соціології

У політичній соціології центральне місце займають загальні проблеми взаємин суспільства, політичної влади і політики. До того ж успішне здійснення… • місце і роль політичної підсистеми суспільства і його взаємовідносини з… • політика як соціальний інститут;

Держава як "частина суспільства, що має владу, силою й ; авторитетом, необхідними для розподілу ресурсів і засобів, підтримуючих соціальну систему".

Н. Смелзер

Дуже важливо, що сьогодні й у нашій політичній соціології усе більше стверджується думка, що соціальна сутність і роль держави виявляються… До числа найважливіших політико-соціологічних проблем у цій області повинні… • форм правління — президентських і парламентських республік, абсолютних і конституційних монархій та ін.;

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Політична соціологія та її співвідношення із загальною соціологією.

2. Об'єкт і предмет політичної соціології.

3. Основна проблематика політичної соціології.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Політична соціологія та політологія.

2. Громадянське суспільство і правова соціальна держава.

3. Політико-соціологічна характеристика сучасного українського суспільства.

Додаткова література з теми

1. Амелии В. Н. Социология политики. — М. 1992.

2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М.. 1993.

3. Бурдье П. Социология политики. — М., 1993.

4. Вятр Е. Социология политических отношений. — М, 1973.

5. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология. — М, 1996.

6. Дмитриев А. В., Тощенко Ж. Т. Социологический опрос и политика // СОЦИС. —1995. —№5.

7. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // СОЦИС. — 1994. —Мб.

8. Доган М, Пеласси Д. Сравнительная политическая социология. — М., 1994.

9. Понарин А. С. Философия политики. — М, 1996.

10. Смелзер Н. Социология. — М., 1994.

11. Цыганков П. А. Политическая социология международных отношений. — М., 1994.

12. Энтин Л. М. Разделение властей: опыт современных государств. - М., 1995.

Тема 12. СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА

Ключові поняття та терміни

 

• право

• соціальні норми

• системно-нормативна природа

• законодавство

• правосвідомість

• соціологія права

• кримінальне право

• юридичний позитивізм

• правовий персонал

 

Соціологія права як специфічна галузь соціології

У розділі загальної соціології уже відзначалося, що суспільство — це організована, упорядкована і саморегулююча спільність людей, дії, взаємодії і відносини між якими ґрунтуються на сформованій у ній культурі як системі усвідомлених і сприйнятих зразків поведінки, насамперед на визначених соціальних цінностях і нормах. Тому воно не може обійтися без соціального регулювання, у системі якого праву належить особлива, провідна роль. Право — частина соціального контролю, виражає основні постулати даного суспільства, що спираються на особливе, державне забезпечення.

Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових соціальних норм, що регулюють дії, поведінку і стосунки людей (їхніх груп, державних і суспільних органів, організацій і установ) і забезпечених державним примусом чи його погрозою.

У даному загальному визначенні відбиті найбільш важливі, необхідні родові ознаки (атрибути) права, що відрізняють його від інших соціальних явищ.

Право носить нормативний характер, тобто наказує чи забороняє ті або інші вчинки, ту або іншу поведінку. Його настанови відрізняються загальністю й обов'язковістю для всіх членів суспільства, знеособленістю, чіткістю і визначеністю. Право — застосування рівного масштабу до різних соціальних суб'єктів в однакових ситуаціях. Цим нормативне регулювання відрізняється від індивідуального, пов'язаного з разовим персональним регулюванням у конкретній ситуації і не носить тому нормативного характеру, тобто характеру загальних правил.

Право — це не проста і не довільна сукупність соціальних норм, а їх складна і досить струнка система, що відрізняється своєю цілісністю і структурованістю.

Право — система не всяких соціальних норм, а тільки тих, які забезпечені загрозою застосування санкцій з боку держави. Цим насамперед правові соціальні норми відрізняються від інших соціальних норм — моральних, релігійних, традиційних та ін. Разом з тим треба враховувати, що правова норма — це не тільки закони, але й урядові та адміністративні постанови, судові рішення нормативного характеру.

Загальнообов'язкова системно-нормативна природа і сутність права визначають його першорядну роль у соціальному управлінні, де об'єктами й одночасно суб'єктами такого управління виступають як окремі люди і їхні групи, так і соціальні інститути й організації. З того часу як виникла політична організація суспільства, саме праву належить найважливіша роль в утриманні людей від антисоціальної поведінки і забезпеченні виконання їхніх обов'язків на благо цивілізованого суспільства.

При різних підходах до визначення права і більш ніж столітньої активної дискусії з цього приводу, запропоноване вище визначення є досить широко визнаним. При цьому, звичайно, різні школи і напрямки в соціології права і юриспруденції й у цих загальних рамках виявляють свою специфіку, роблячи акцент на ту чи іншу сторону права чи по-різному тлумачать її. Так, для нормативної концепції права, історично характерної насамперед для юриспруденції, особливо властиве висування на перший план догми права, тобто аналіз права з погляду внутрішнього змісту законів та інших правових нормативних актів. На відміну від цього соціологічна концепція права, у тому числі й марксистська, наголошує на з'ясуванні зв'язку права із суспільством, його соціальної обумовленості і соціальній дії.

Право не можна ототожнювати з законодавством. Перше ширше за друге.

Тому, що, як уже відзначалося, право знаходить своє вираження не тільки в законах, але й у підзаконних актах нормативного характеру й у судових рішеннях, особливо в рамках англосаксонських правових систем, що багато в чому базуються на прецедентному праві.

Право — це не тільки закон, законодавство само по собі, а й його дія, засновані на них правовідносини.

Право може виражатися в не законодавчій формі ще й тому, що існує природне право, загальні права людини, принципи і норми міжнародного права.

Чинне законодавство певної країни (наприклад, фашистської, тоталітарної) може носити не правовий характер, тобто порушувати права людини, норми і принципи демократичного міжнародного права (в історичному плані — проблема відповідності чи невідповідності позитивного діючого права природному праву, а сьогодні — принципам і нормам правової держави).

Неправомірно зводити право і до правосвідомості, хоча ототожнення цих близьких і тісно взаємопов'язаних явищ зустрічається не так уже й рідко.

Право — це частина об'єктивної соціальної реальності, що існує за межами суспільної свідомості, хоча й відбита ним у правосвідомості.

Право у всіх його проявах і зв'язках — загальний об'єкт вивчення ряду суспільних наук, включаючи філософію права, соціологію права, політологію права, правознавство (у тому числі і юридичній теорії права), психологію права, правову антропологію й ін. Але це положення вірне лише стосовно розуміння об'єкта цих наук у найширшому розумінні. У більш вузькому розумінні не тільки в предметі, але й в об'єкті кожної з цих наук, власне кажучи, знаходить своє вираження не тільки загальне, але й особливе. У цьому розумінні об'єктом кожної з цих наук є не право взагалі, а право в якісно визначеному, специфічному його об'єктивному взаємозв'язку:

• із усією світобудовою (філософія права);

• із соціумом (соціологія права);

• із політикою, політичним життям (політологія права);

• із правовими структурами, явищами і процесами (правознавство); із психікою (психологія права);

• із людиною (правова антропологія) і т. п.

Соціологія права вивчає не все у праві і не право, узяте саме по собі, а соціальне в праві, взаємодію соціального і правового, тобто соціальну обумовленість права, соціальні умови й основи його дії і соціальну роль права. Іншими словами, у завдання соціології права входить дослідження права як важливого елемента соціальної системи, його взаємодії з іншими соціальними структурами, тобто з'ясування, зокрема, того, як, з одного боку, у суспільстві виникає і визріває соціальна потреба в правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин і як у процесі такого регулювання відбиваються особисті, групові і суспільні інтереси; а з іншої, як здійснюються соціальні функції права, яким чином і наскільки ефективно під впливом права в суспільстві відбуваються ті чи інші соціальні зміни. Сказане дозволяє визначити:

 

Соціологію права як науку про загальну і специфічну соціальну властивості, закономірності і механізми взаємодії суспільства як соціальної системи і права, як його підсистеми, як засобу соціального регулювання.

З цих принципових позицій необхідно вирішувати і питання про природу соціології права і її місце в системі суспільствознавчого знання.

Соціологія, безсумнівно, є міждисциплінарною галуззю наукового знання, яка виникла і розвивається на стику соціології і правознавства. Це означає, що немає місця соціологи права ні там, де норми права і правовідносини досліджуються поза зв'язком із соціумом, ні там, де соціальні явища і процеси не опосередковуються правом.

Але це не означає, що якісна визначеність, природа і місце соціології права чітко не можуть бути визначені чи що соціологію права можна розглядати як галузь юридичної науки. Як видно із самої назви цієї області наукового знання, мова йде саме про соціологію, а не про правознавство. Соціологія права — специфічна галузь соціологічної науки і як така, поряд з десятками інших часткових соціологій, взаємовідноситься із соціологією як частина і ціле.

Соціологія права, у свою чергу, неоднорідна і має досить складну внутрішню структуру, пов'язану насамперед із системою самого права. Так, говориться про соціології державного (конституційного) права, карного, цивільного, сімейного, адміністративного й іншого права. Не всі галузі соціології права одержали однакову розробку в нас і у світі в цілому. Найбільш широко і глибоко розроблені проблеми соціології карного, сімейного і деяких інших галузей права.

Становлення і розвиток соціології права

Соціологія марксизму чимало зробила для соціологічного тлумачення права з позицій матеріалістичного розуміння історії. Вона розглядала право як… Інше положення склалося наприкінці XIX в. Особливу, основну роль тут відіграв… У працях М. Вебера дане глибоке обґрунтування самостійності соціології права через виявлення сутності права як засобу…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Право як соціальний інститут.

2. Предмет і структура соціології права.

3. Американська та європейська школа соціології права.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологія права та її місце в системі наук про право.

2. Класики соціології права (Е. Дюркгейм, М. Вебер, Є. Ерліх).

3. Значення соціології права для удосконалення правотворчості.

Додаткова література з теми

1. Алексеев С. С. Общая теория права. — М., 1996.

2. Варчук В. В. Социология права — отрасль социологии // СОЦИС. — 1996.— №10.

3. Гаврилов О. А. Стратегия современного правотворчества и социальное прогнозирование. — М., 1993.

4. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. И Современная социология права. — А£, 1995.

5. Ломаева В. В. Социология права: в поисках новой парадигмы // Государство и право. —1992. —№ 7.

6. Тадевосян Э. В. К вопросу о предмете и месте социологии права // СОЦИС. — 1997. — № П.

7. Суслов Ю. А. Конкретные исследования и развитие социологии права. — Л., 1983.

Тема 13. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Ключові поняття та терміни

 

• людина

• індивід

• особистість

• особа

• індивідуальність

• структура особистості

• соціальні типи особистості

• рольові вимоги

• соціалізація

• соціальний престиж

• спрямованість особистості

• соціальна адаптація

• статус здобутий

• цінності

• соціальна норма

• девіантна поведінка

• потреби

• рольові вимоги

• соціалізація

• агенти соціалізації

• інтереси

• рольовий конфлікт

• соціальна санкція

• соціальна роль

• соціальний статус

• інтеріоризація

• особистий статус

• ціннісні орієнтації

• статус аскрилтивний (приписаний)

 

Поняття особистості. Особливості соціологічного аналізу особистості

Формування особистості є результатом включеності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також… Поняттям "індивід" позначається людина як окремий представник… Соціальні властивості особистості є проявом у її поведінці та діяльності соціальних відносин — політичних,…

Стрижень особистості, самосвідомість — не що Інше, як результат соціальної взаємодії, в ході якої індивід навчився дивитися на себе як на об'єкт, очима Інших людей. Тим самим особистість трактувалася як об'єктивна якість, яку людина набуває в процесі соціального життя.

Дж. Мід

Особистість є предметом вивчення багатьох наук, філософія розглядає особистість як суб'єкт творчості, здатний пізнавати і змінювати себе та… Соціологія ж прагне виявити в особистості соціально-типове, з'ясувати зміст і… Як бачимо, "соціологічна теорія особистості" досліджує особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин…

Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи

Особистість є причиною і наслідком усіх змін у суспільстві. Вона водночас… Складний і тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв'язків та відносин, його активної взаємодії з…

Основний характер структури особистості формується в процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, безумовно, конкретні цінності і норми, інституціоналізовані в цих системах.

Т. Парсонс

Першим у житті агентом соціалізації є сім'я, де відбувається рання соціалізація. Результати батьківського виховання у значній мірі визначають особистість, її подальше суспільне життя. Чимале значення має також взаємодія з однолітками як засіб формування відповідальної, самостійної, принципової, здатної до співпраці особистості. Від результатів цієї взаємодії залежить вміння у подальшому оптимально вибудовувати взаємини з оточенням.

Процес соціалізації не завершується в дитинстві, а продовжується протягом усього життя, оскільки людина повинна постійно опановувати нові ролі, виконувати нові функції. Зміна умов життєдіяльності викликає необхідність виробляти додаткові вміння та навички, засвоювати нові ефективні зразки поведінки.

Соціалізація, що відбувається у дитинстві, називається первинною соціалізацією, подальший процес засвоєння нових ролей, цінностей, знань, досвіду на кожному життєвому етапі . називається вторинною соціалізацією (ресоціалізацією).

На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації виконують:

• дошкільні установи,

• неформальні організації,

• навчальні заклади,

• армія,

• трудовий колектив.

Деякі інститути соціалізації здійснюють вплив на формування особистості протягом усього життя. Це — засоби масової інформації, громадська думка. Схвалення оточення, референтної групи необхідне людині для успішної соціалізації.

Соціалізація не є одностороннім впливом оточення на особистість, наукові дослідження процесу соціалізації (Ж. Паже, Дж. Мід) виявили активну роль індивіда в процесі засвоєння соціального досвіду.

Соціальна психологія процес соціалізації індивіда розділяє на два етапи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію.

 

Соціальна адаптація — це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід.

Інтеріоризація — процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем. Можна вважати, що на цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєних ним цінностей переходить у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості. Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда. Показниками неуспішної адаптації є незадоволеність людини соціальним середовищем, до якого вона інтегрується, бажання вийти за його межі, а також її поведінка, що відхиляється від норм, вимог даного середовища.

Якщо розглядати соціалізацію індивіда як процес його інтеграції до складу певної соціальної спільноти, то можна виділити певні рівні такої інтеграції, а саме:

Рівні соціалізації

• об'єктивну (соціально-економічну), в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти; • функціональну, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей; • нормативну, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти; • міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним

Соціальний статус і соціальні ролі особистості

Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються — стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також… Будь-яку людину можна охарактеризувати за допомогою певного статусного набору — це сукупність усіх статусів, що має…

Головним є статус, який визначає стиль життя людини, коло її спілкування, манеру вдягатися тощо.

Відповідно до пануючої у суспільстві системи цінностей, суспільна свідомість порівнює окремі соціальні групи, належних до них людей за статусними… Співвідносна оцінка, яку дає суспільство статусу особи або соціальної групи,… В емпіричних соціологічних дослідженнях престижність позиції визначається за допомогою таких індикаторів, як рівень…

Соціальна структура та типи особистості

Джерелом активності людини є її потреби — внутрішній психологічний стан… Отже, потреби є засобом розгортання діяльності людини. Потреби людини утворюють систему, що має ієрархічну будову.…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Поняття особистості. Особливості соціологічного аналізу особистості.

2. Формування особистості у процесі її соціалізації.

3. Соціальний статус і соціальні ролі особистості.

4. Соціальна структура та типи особистості.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Поняття про особистість та її соціальну структуру.

2. Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість, особа.

3. Роль соціалізації у становленні особистості.

4. Соціальний статус і система соціально-функціональних ролей особистості.

Додаткова література з теми

1. Ануфриев Е. А. Социальный статус и активность личности. — М, 1984.

2. Гордог Л. А. Социальная адаптация в современных условиях // СОЦИС —1994. — №8-9.

3. Дудченко О. Н. Социальная идентификация и адаптация личности // СОЦИС. — 1995. —№6.

4. Злобіна О. Г. Категорія "особистості" у системі понять соціологічної теорії// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. —№2.

5. Злобіна О. Г., Тихонович В. О. Суспільна криза і життєві стратегії особистості. —К., 2001.

6. Особистість у системі соціальних зв'язків // Соціологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За заг. ред. В. Г Городянська. — К. 2002.

7. Плохов В. Д. Социальные нормы и отклонения//СОЦИС, —1995, —№ П.

8. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довід-ник / За заг. ред. В. М. Пічі. — К., Львів, 2002.

9. Сохань Л. В. Життєвий ареол особистості в суспільстві, що трансформується, як середовище ризику // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — №2.

10. Шульга М. О. Соціальний ареол особистості // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — №2.

Тема 14. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

Ключові поняття та терміни

 

• соціальна структура

• соціальна диференціація

• соціальна нерівність

• закрита та відкрита системи соціальної стратифікації

• соціальна мобільність

• соціальний простір

• соціальний статус

• соціальна роль

• соціальна функція

• соціальні відносини

• соціальна взаємодія

• горизонтальна диференція

• вертикальна диференціація

• ранг

• соціальна група

• соціальна спільнота

• соціальний клас

• соціальна верства

• ранговий параметр

• статусний профіль

• соціальна нерівність

• вищий клас

• середній клас

• нижчий клас

• закрите суспільство

• відкрите суспільство

• "соціальний ліфт"

 

Сутність та основні елементи соціально! структури

Соціальна структура суспільства — це сукупність його елементів і взаємозв'язків між ними. Першоцеглинками соціальної структури суспільства є статуси і ролі. Докладно… Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому статусів. В сучасному суспільстві одних тільки професійних статусів…

За нашими оцінками в Україні середній клас становить всього і 12-15 відсотків дієздатного населення. На Заході — більше 60 %.

А. Гальчинський, радник Президента України, Директор Національного Інституту стратегічних досліджень

Отже, суспільство є складно-структурованою та багатовимірною будовою. Кожна особистість від народження до кінця свого життя в ньому може бути…

Соціальна стратифікація: поняття та види

В сучасному суспільстві існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і влади, ніж інші, а отже, перебувають щодо них у більш привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди, що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі. Однак без наукових знань реальної соціальної структури, характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними неможливо зрозуміти, як функціонує і розвивається суспільство. Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти соціального життя, відноситься сучасними вченими до теорії соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація — це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum — пласт, прошарок).

 

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ СОЦІАЛЬНОЇ СТРА ТИФІКАЦІЇ

Функціоналістський підхід	Конфліктологічний підхід	Еволюційний підхід
1. Стратифікація природна, необхідна, неминуча, бо пов'язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. 2. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю і тому справедлива. 3. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.	1. Стратифікація не необхідна, але й не неминуча. Вона виникає з конфлікту груп. 2. Стратифікація несправедлива, її визначають інтереси можновладців. 3. Стратифікація утруднює нормальне функціонування суспільства.	1. Стратифікація не завжди є необхідною і корисною. Вона з'являється не лише в силу природних потреб, але й на основі конфлікту, що виникає у результаті розподілу додаткового продукту. 2. Винагорода може бути справедливою і несправедливою. Стратифікація може сприяти, а може утруднювати розвиток.

Стратифікацію можна визначити як структуровані нерівності між різними групуваннями людей. Стратифікацію можна уявити як геологічне нашарування різних скельних порід земної поверхні. В такому разі сучасне суспільство можна розглядати як ієрархію "пропорцій" — з привілейованими нагорі й знедоленими внизу.

Е. Гідденс

• по-перше, стратифікація являє собою рангове розшарування, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно… • по-друге, верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів… Те саме можна сказати і відносно інших верств, якщо їх розглядати послідовно зверху вниз. Однак у сучасних розвинутих…

Небезпека присутності маргінальних елементів у суспільстві і полягає у тому, що ця група часто стає "живильним середовищем" для розповсюдження асоціальних варіантів поведінки, зокрема злочинності.

Отже, поняття соціальної мобільності виявляється виключно важливою характеристикою суспільства. За його критеріями можна порівнювати різні типи суспільства з точки зору динамічності чи задубілості його соціальних структур, вводити поняття відкритого чи закритого суспільства, демократичного або тоталітарного режиму і т. п.

Наслідки соціальної мобільності (позитивні, негативні) відбиваються і на індивідах, і на суспільстві в цілому. Просування уверх тісно пов'язане з політичним розвитком, інтелектуальним, науковим прогресом, формуванням нових цінностей і соціальних рухів. Рух вниз веде до вивільнення вищих верств від малокорисних елементів. Але найважливіше те, що посилена мобільність сприяє дестабілізації суспільства за всіма його параметрами.

Отже, узагальнюючим поняттям для наукового визначення і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння всіх видів ресурсів є "соціальна стратифікація". Соціальні відмінності стають соціальною стратифікацією, коли групи людей вишукуються ієрархічно впродовж шкали нерівності, яка виражається в різниці доходів, освіти, влади, престижу, віку, етнічної приналежності або за допомогою якоїсь іншої ознаки. В сучасних високорозвинених суспільствах існує багато стратифікаційних критеріїв, за якими можна ділити будь-яке суспільство.

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей: соціальність (позабіологічність) цього явища; традиційність, оскільки нерівність становища різних груп людей зберігається протягом всієї історії цивілізації; універсальність, тобто її історична зумовленість не заперечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства; функціональність, тобто визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла, небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від прояву ціннісного почуття справедливості до наукового аналізу реальних відносин між людьми.

Особливостями розвитку соціальної структури українського суспільства протягом XX ст. є:

• соціальна структура стала менш жорсткою, рухливішою:

• з'являються економічні класи, верстви і страти з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей;

• послаблюються існуючі у суспільстві стратифікаційні обмеження;

• з'являються нові канали підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності;

• активізуються процеси маргіналізації, яка породжує феномен "нових бідних", перехід населення в переважно нижчі страти;

• основним критерієм соціальної стратифікації стає дохід;

• у формуванні високостатутних груп посилюється роль освіти і престижу;

• змінюються якісні і кількісні параметри соціальної структури українського суспільства.

Якщо на початку 90-х pp. XX ст. за показником здоров'я Україна посідала 40-е місце в світі, то на початку XXI ст. вона перемістилася у другу сотню. За рівнем життя наша країна у 2002 р. займала 141-е місце, перед Бангладеш, Конго, Зімбабве. Щорічно населення України зменшується в середньому на 400 тис. осіб. За переписом населення 2001 р. чисельність населення скоротилася за період з попереднього перепису на 3 млн. осіб і становила трохи більше 49 млн. осіб.

Якщо рівень життя еліти, вищої верстви за ці роки значно зріс, то у більшості населення він різко знизився. Зубожіння і бідність населення, жебрацтво, безпритульність стають все більш поширеним явищем.

Разом з тим, соціальна структура українського суспільства, зазнавши істотних змін порівняно з радянським часом, продовжує зберігати чимало його рис. Щоб позбутися їх і вийти на рубіж "суспільства середнього класу", потрібна істотна трансформація, економічне піднесення країни, що вимагатиме багато років.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Соціально структура суспільства.

2. Види соціальних спільнот та їх роль в суспільній системі.

3. Сутність соціальної стратифікації.

4. Соціальна мобільність, її причини та види.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальні групи як об'єкти і суб'єкти суспільних взаємин.

2. Соціальна стратифікація сучасного суспільства.

3. Особливості розвитку соціальної структури в Україні.

Додаткова література з теми

1. Арутюнян Ю. О. О трансформации социальной структуры постсоветских наций //СОЦИС. —1998. — №4.

2. Вебер М. Основные понятия стратификации // СОЦИС. —1994. —№5.

3. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // СОЦИС. — 1992. —№ 9, И.

4. Голенкова З.Т. и др. Становление гражданского общества и социальная стратификация // СОЦИС. —1995. —№ 6.

5. Кочетов А. Истоки "новой" социальной структуры // Свободная мысль. —1993. — №9.

6. Комаров М. С. Социальная стратификация и социальная структура // СОЦИС. — 1992. — № 7.

7. Кон М., Хмельно В. та ін. Соціальна структура за умов радикальних змін: порівняльний аналіз Польщі та України // Соціологія, теорія, методи, маркетинг. — 1998. —№ 1, 2, 3.

8. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура, — К., 1996.

9. Міщенко М. Підприємець сьогодні: штрихи до соціально-психологічного процесу. Філософська і соціологічна думка. — 1993. — №6.

10. Радаев В. В., Шкаратан О. И Социальная стратификация. — М.. 1996.

11. Руткевич М. Н. Социальная поляризация. // СОЦИС. — 1992. —№9.

12. Социальная структура и социальная стратификация. — М., 1992.

Тема 15. СОЦІАЛЬНІ НОРМИ ЯК РЕГУЛЯТОРИ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Ключові поняття та терміни

 

• цінності

• соціальні норми

• мораль

• право

• девіантна поведінка

 

ІНТЕРАКТИВНА РОЛЬ ЦІННОСТЕЙ, НОРМ

М. Вебер вважав головним фактором цілісності типові переконання, що виражають потреби, інтереси. Е. Дюркгейм — колективну свідомість. На думку Б.… Безсумнівно, загальні цінності є інтегративним фактором, але це не єдиний… Соціальні норми, подібно іншим цінностям виконують функції оцінки й орієнтації особистості, спільності. Разом з тим…

Е. Дюркгейм

2) За змістом: норми, що регулюють майнові відносини, спілкування, що забезпечують права і свободи особи, що регламентують діяльність установ,… 3) За місцем в нормативно-ціннісній ієрархії: основні і другорядні, загальні і… 4) За формою освіти і фіксації: жорстко фіксовані і гнучкі.

Девіантна поведінка

Соціальна поведінка — це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей. Діяльність і поведінка особистості детермінується, тобто обумовлюється,… За своїм характером соціальна поведінка, може бути найрізноманітнішою: альтруїстичною або егоїстичною, законослухняною…

Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Еміль Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм.

Теорія аномії одержує подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.

Один з засновників теорії структурного функціоналізму "американський соціолог Р. Мертон розробив класифікацію девіантної поведінки, основною причиною якої він вважав розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними засобами досягнення цих цілей. Більшість членів суспільства визнають пануючі у ньому норми і цінності, прагнуть реалізувати їх легальними, тими, що схвалюються суспільством, рекомендуються засобами.

Слід розуміти позитивну і негативну девіацію.

У періоди, коли суспільні відносини зазнають суттєвих трансформацій, у кризові моменти розвитку суспільства прояви девіантної поведінки збільшуються.

Усі ці різновиди відносини за цілями суспільства і засобами їхнього забезпечення є основою для девіантної поведінки.

Поряд з такими джерелами девіантної поведінки, як соціальна дезорганізація суспільства, катастрофа цінностей у сучасному суспільстві, ряд соціологів звертає увагу на значення впливу в суспільстві різних субкультур, у тому числі субкультури злочинної поведінки. Спілкування з представниками злочинного світу (членами вуличних банд, торговцями наркотиками, рекетирами та ін.) приводить до прийняття їхніх норм, цінностей, що відповідно веде до девіантної поведінки.

Розглядаючи девіацію як негативне явище, прихильники теорії конфлікту, у тому числі і марксисти, пояснюють її внутрішньою суперечливістю суспільства, конфліктами між соціальними групами. Правлячі класи використовують норми, особливо правові, проти тих, хто позбавлений влади. Девіантом у зв'язку з цим може бути оголошений той, хто виступає не проти загальновизнаних норм, а норм, що захищають інтереси небагатьох. Відповідно до цієї теорії джерелом девіації є соціально несправедливий устрій суспільства, а її подолання пов'язане з подоланням соціальної несправедливості.

До даного напрямку примикає теорія так званого навішування ярликів, відповідно до якої пануючі соціальні групи нав'язують суспільству своє уявлення про девіації. Навішування ярлика девіанта приводить до того, що людина найчастіше й поводиться як девіант.

Здається, що цінні моменти щодо характеру і причин девіантної поведінки містяться в різних теоріях. Зовсім очевидно, що сучасні західні концепції віддають перевагу аналізу соціальних джерел девіації.

У країнах СНД одержала розвиток загальна теорія соціальних відхилень і конкретні правові і соціологічні дослідження поведінки, що відхиляється.

Появу і поширення девіації більшість дослідників пов'язує з протиріччями соціального розвитку. Девіантна поведінка є результатом дії широкого кола соціальних, економічних, культурних, історичних і політичних факторів.

При соціологічному вивченні причин поведінки, що відхиляється, особлива увага приділяється аналізу механізмів взаємозв'язку різних факторів. Зокрема, аналізується вплив ціннісних орієнтації особистості, її установок, особливостей формування особистості, соціального середовища, стану суспільних відносин, інституціональних форм суспільства.

Як правило, соціальні відхилення пов'язані зі стійкими перекручуваннями ціннісних орієнтацій, типових для суспільства, соціальних груп. Так, жадоба наживи, придбання, презирство до праці, нерозбірливість у засобах діяльності спонукає до майнових злочинів. Егоцентрична орієнтація, зневага до інтересів інших, жорстокість ведуть до агресивних дій і т. п.

Перекручування в системі ціннісних орієнтацій можуть виражатися в їхній суперечливості і нестійкості. Якщо, наприклад, високо оцінюються моральні норми поважного ставлення до людини, але немає установки на їхню реалізацію, немає готовності відстоювати цю норму, захищати гідність іншої особи, то це робить поведінку хитливою, непослідовною.

Украй негативно позначаються на поведінці протиріччя між ціннісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями декларованими і реально функціонуючими, словом і справою, між цілями і можливостями їхнього досягнення.

На формування девіантної поведінки дуже впливає стан інституціональних форм суспільства, їхня суперечливість. Наприклад, погана робота системи торгівлі сприяє поширенню спекуляції. Бюрократизм, сам будучи відхиленням від норми, сприяє появі різних відхилень, у тому числі господарських злочинів, викликає соціальну напруженість і т. п.

Істотний вплив на формування поведінки, що відхиляється, роблять такі соціально-психологічні особливості людей, як національна нетерпимість, брутальність і неврівноваженість, самовпевненість, марнославство, кар'єризм, низький самоконтроль. У нашій країні вони були в значній мірі породженням адміністративно-командної системи управління.

Позначається на поведінці суперечливість, нестійкість норми, недоліки її фактичного застосування.

Необхідно враховувати вплив на поведінку етану реальних суспільних відносин. Стан соціальної напруженості, конфронтації, кризи — підсилюють розвиток негативних явищ: злочинності, алкоголізму, наркоманії і т. п.

Дослідники сучасних процесів звертають увагу на те, що аномія закономірно виникає в суспільствах, що переживають трансформацію. Більш того, в умовах загальної кризи суспільства вона може здобувати тотальний характер, що породжує хворобливі соціально-психологічні стани. На тлі посилення кризових явищ наростає незадоволеність своїм положенням. За даними загальнонаціональних опитувань в Україні біля половини населення в тій чи іншій мірі незадоволена своїм положенням, одна третина затрудняється визначити своє положення. Масове почуття соціальної незадоволеності, незатребуваності приводить до відчуження від суспільства, до наростання тривожності. Одним з наслідків соціальної незадоволеності в умовах тотальної аномії є наростання песимістичних настроїв і навіть поява деморалізованості населення (занепад духу, розгубленість).

Механізм поведінки, що відхиляється, розкривається через аналіз взаємодії нормативного регулювання, особливостей особистості, її відносини до норми і реальної життєвої конфліктної ситуації. На поведінці позначаються гострота і тривалість конфліктної ситуації, особливості адаптації до неї особистості й інші моменти.

Різні види поведінки, що відхиляється, тісно пов'язані між собою, стимулюють один одного. Стосовно підлітків дослідження показали, що небезпечним насильницьким злочинам у 83 % випадках передували порушення різних правових норм, а в 100 % — моральних вимог. Дослідники вважають, зокрема, що наркоманія і злочинність молоді, як правило, є наслідком зловживання спиртними напоями.

Перше місце серед факторів, що впливають на формування девіантної поведінки молоді, займає середовище перебування (сімейне і так зване "двірське середовище"). Порівняльні дослідження правопорушень підлітків у містах України показали, що перекручені уявлення про норми моралі в них в основному складалися під впливом сім'ї і закріплювалися потім у неформальних групах з найближчого оточення.

За даними ВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров'я), у середньому від 2,8 % до 8 % алкоголіків кінчає життя самогубством, до 21 % з них робить спроби суїциду. Серед наркоманів висока питома вага злочинів проти суспільного порядку, хуліганства. Наркоманія, алкоголізм прискорюють деградацію особистості, є джерелами різних видів девіантної поведінки.

У сучасну епоху гострих соціальних потрясінь негативні відхилення, у тому числі злочини, одержують усе більше поширення. З'явилися чи одержали поширення нові особливі небезпечні її форми, у тому числі злочинність у бізнесі на внутрішньодержавному і міжнародному рівнях (злочинність транснаціональних монополій), корупція службовців, розкрадання творів мистецтва, злочинність, пов'язана з наркотиками, міжнародний тероризм, злочини проти споживача (фальсифікація продуктів), екологічні злочини, економічний шантаж та ін.

Змінилися і форми злочинів, і типи негативних відхилень у нашій країні. Розвиток приватного підприємництва, кооперації викликали до життя таку форму зазіхань як рекет. Одержала розвиток організована злочинність, дитяча злочинність, проституція.

Якісне відновлення суспільства, розвиток демократії активізували боротьбу з бюрократизмом. Момент новизни полягає в тому, що ця боротьба ведеться в умовах становлення нових політичних структур і утвердження нової бюрократії як соціально-класового утворення. Проява бюрократизму різноманітна: від захисту інтересів відомства, остраху нового, до організованої злочинності. Для сучасного бюрократа характерні: прагнення перебільшити свою роль, нетерпимість до ініціативи, самоврядування, "командний" стиль, марнославство, амбіції, низька культура. Бюрократизм тісно пов'язаний з іншими негативними відхиленнями, з аморальною поведінкою. Він створює ґрунт для розкрадань, хабарництва, переслідувань за критику і т. п. Бюрократизм пов'язаний, як правило, з некомпетентністю, безініціативністю. Його подолання вимагає удосконалювання політичних інститутів, розвитку демократії, розвитку соціального контролю за діяльністю чиновництва. Украй необхідні спеціальні правові норми боротьби з бюрократизмом.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Інтегративна роль цінностей, норм.

2. Спільність та різноманітні моралі й права.

3. Девіантна поведінка.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Відмінність норм права та моралі.

2. Біологічні та психологічні трактування причин девіації.

3. Суїцид, його причини.

Додаткова література з теми

1. Головаха Е. И., Панина Н. И. Социальное безумие. История, теория и современная практика. —К.: Абрис, 1994.

2. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение. Норма и патология. — М.: Наука. 1982.

3. Мертон Р. Социальная структура и аналогия. //СОЦИС. — J992. — №3,4.

4. Смелзер Н. Девиация и социальный контроль. //СОЦИС. —1992. —№ 1.

5. Чичерин В. Н. Философия права. — М.: Наука, 1990.

6. Тадевосян Э. В. К вопросу о предмете и месте социологии права // СОЦИС. — 1997. — 11.

Тема 16. ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ

Ключові поняття та терміни

 

• етносоціологія

• функції етносоціології

• український народ

• національність

• націогенез

• національний розвиток

• національна ідея

• плем'я

• державна національна політика

• націократія

• етнос

• титульна нація

• етногенез

• нація

• соціологічна теорія нації

• національні інтереси

• національне відродження

• етнічна група

 

Етносоціологія та предмет її дослідження

Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх… Для етносоціології етнічні і національні спільноти є складними соціальними… Саме тоді у західній соціології починає свою роботу перша когорта етносоціологів на чолі з X. Сетон-Уотсоном, яка…

Термін "етносоціологія" був впроваджений у науковий обіг зарубіжної соціології ще у 30-х pp. XX ст. Р. Турнвальдом.

Дослідники відзначають, що сфера етносоціологічного вивчення є надзвичайно широкою, а проблеми, які досліджуються етносоціологією, — вельми… • динаміки розвитку основних етнічних груп як всередині тієї чи іншої країни,… • темпів соціальних переміщень в етнічних групах;

Основні підходи до вивчення етнічних спільнот

Соціобіологічний підхід, — описує етнос з еволюційно-генетичних позицій як природну форму існування людини, як живий організм з певними віхами… Еволюційно-історичний підхід, — пов'язує етнос не з біологічними аспектами… Плем'я — найбільш стародавня етнічна спільнота, життя і діяльність якої була заснована на родинних і соціальних…

Формування націй, яке почалося з розкраду родоплемінного стану, завершилося з розвитком машинного виробництва капіталістичного ринку, який зв'язував всі райони і області тієї чи іншої країни в єдиний економічний організм.

В. Лавриненко

Серед великого різноманіття означень нації та її суті виділимо лише три групи концепцій. 1. Об'єктивістська (або атомістична) концепція. її зміст полягає в розумінні… Багатофакторні концепції нації в якості основних прикмет нації визнають сукупність різних ознак чи їх різноманітну…

Прикладом однофакторної концепції можна вважати марксистське вчення про націю, де з чотирьох її ознак чільне і визначальне місце відіграє ознака спільності економічного життя.

В середовищі українських соціологів в еміграції найбільшого розповсюдження дістали власне концепції багатофакторності. Так, засновник Українського соціологічного інституту у Празі М. Шаповал аналізує процеси етногенезу та націогенезу і стверджує, що проміжними ступенями розвитку етносу були плем'я, народність і нація. Плем'я характеризується чинниками мови, релігії і раси. Народність є верства мовно-територіальна.

Об'єктивні ознаки нації витворюють складні комбінації, що розвиваються в історично-просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

2. Суб'єктивістська концепція нації розглядає останню як єдність, самоусвідомлювану людьми. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати українських соціологів в еміграції В. Старосольського та О. — І. Бочковського.

Отже, основна сутнісна характеристика нації — це національна свідомість, воля і бажання належати до певної спільноти. Джерелом творення національної спільноти та тією силою, якою вона існує, виступає прагнення до політичної самодіяльності і самостійності, боротьба за суверенність і створення власної незалежної держави.

Основний мотив концепції О. — І. Бочковського збігається з положеннями В. Старосольського про визначальну роль психічного чинника — національної свідомості, який об'єднує і перетворює первісний народ у новітню націю. У зв'язку з цим він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII по XVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу Французької революції 1789р.). Націогенез завершується утворенням новітньої нації, яку Бочковський розуміє як окрему суспільно-культурну особовість, індивідуальність, посталу шляхом масового усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації. Завершується праця Бочковського міркуваннями про відносини між нацією і державою.

3. Синтезовані концепції нації характеризуються пошуками якогось проміжного підходу до нації, її нового, синтетичного поняття, яке включає комбінацію елементів суб'єктивістської та об'єктивістської концепцій. Таку спробу здійснює професор Колумбійського університету (США), українець за походженням О. Мотиль.

Як бачимо, тут міститься спроба поєднати певні об'єктивні характеристики нації (насамперед систему культурних вартостей і символів) з суб'єктивним прагненням належати до цієї спільноти. Такий підхід можна вважати найбільш поширеним у сучасній соціологічній думці — як західній, так і українській.

Незважаючи на існування різноманітних підходів і концепцій етносу і нації, уявляється можливим дати їх сучасні соціологічні тлумачення.

Етнос — це специфічна природно-соціальна і антропологічна стала спільнота людей, яка виникає і розвивається на основі єдності природно-ландшафтних умов, кровної спорідненості, мови, особливостей зовнішнього вигляду, спільної культури і релігії, яка володіє самоусвідомленням себе як соціальної солідарності і відмежуванням себе від інших спільнот.

 

Націю сьогодні можна розуміти як сукупність людей, об'єднаних певною системою символів і знаків, які ними поділяються і відрізняють одну національну спільноту від іншої І які і свідомі цього. До таких символів і знаків належать спільні способи і знаки комунікації, мова, спосіб мислення, поведінки, міфологія, символічні вартості тощо.

О. Мотиль

Якщо етнос є спільнотою, утвореною на культурно-історичних та духовно-регулятивних засадах, то нація є утворенням пол іти ко-правовим і…

Поняття "національність" позичає етнічні ознаки не тільки цілих націй, які компактно проживають на певних територіях, і але й всіх її представників, де б вони не проживали, в тому числі на території інших народів і держав.

Концептуальні схеми етносоціології і соціології нації

В межах об'єктивістського напрямку прибічники однофакторності перебільшують роль і значення одного чинника, зазвичай економічного. Це приводить до… На думку вчених, які визнавали однаково важливу роль декількох факторів у… Помірковану позицію у поглядах на націогенез займає український соціолог м. Шаповал. Не заперечуючи інтеграційних…

Нині серед соціологів, політиків, державних і громадських і діячів домінує ідея української нації насамперед соціально-політичної спільноти, члени якої пов'язані єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами і усвідомлюють себе громадянами України незалежно від їх етнічної та релігійної приналежності, мови спілкування тощо. Те, що їх єднає, сьогодні є більш вагомим, ніж те, що їх розмежовувало в минулому: це — ідея побудови власної незалежної держави особливої соціальної спільноти — Українського народу. Таке положення закріплене у Конституції України.

О.-І. Бочковський передбачає консолідацію людства через об'єднання і вільний розвиток націй. Він прогнозує появу нової політичної системи — націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей. Тому нація для українських, соціологів не є засудженою на загибель формою суспільства. Вона ще далеко не вичерпала усіх своїх внутрішніх ресурсів розвитку.

Синтезований чи символічний підхід до націогенезу наголошує на тому, що національний розвиток відбувається з використанням як традиційних символів і знакових мереж, так і виробництвом нових. У такий спосіб нація створює стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. В якості такої події для консолідації нової української нації, наприклад, виступає грудневий (1991 р.) референдум з питання про незалежність. На думку О. Мотиля, він, і особливо Акт про незалежність України, вже став складовою частиною семіотично-символічної мережі тих людей в Україні (незалежно від їх походження та національності), яку вони вважають своєю. Подібні приклади свідчать про творення нової української нації у значенні держави і громадянства.

Етнічна група — це та низка культурних ознак, які відрізняють одну групу від іншої. Головні визначальні ознаки етнічної групи — це мова, історія або походження, релігія, а також манера вбиратися та прикрашати себе. Етнічні ознаки повністю засвоюються в процесі культурного навчання, хоча іноді їх вважають "природними".

Таким чином, соціологія займається аналізом суспільства як органічної соціальної системи, утвореної з спільнот, до яких належить і нація. Нація, в свою чергу, виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів.

Національні інтереси — це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.

Свій концептуальний вираз національні інтереси знаходять в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення й осмислення реального стану національного розвитку доведене до обгрунтування основної мети — досягнення національної незалежності і здобуття держави. Національні інтереси і національна ідея виступають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження. Суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активного дійового суб'єкта історії та сучасного світу.

Національне відродження України та роль етносоціології в розбудові українського суспільства

На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, досліджують… У другій фазі — культурницькій — мова, яка раніше була предметом вивчення,… Завершенням національного відродження і одночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Місце етносоціології у системі соціологічного знання та у суспільному розвитку.

2. Зміст і особливості соціологічних концепцій нації.

3. Національне відродження України як проблема соціології нації.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Типи етнічних спільнот та їх зв'язок із стадіями історичного розвитку людства.

2. Етнос і нація: спільне і відмінне.

3. Проблема регіоналізму в сучасній Україні та її специфіка.

Додаткова література з теми

1. Арутюнян Ю. В., Дробижева Л. Н, Сусоколов А. А. Этносоциология. — М, 1999.

2. Балушок В. Етнічне й національне: динаміка взаємодії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. —1999. —№ 1.

3. Бочковський О. Вступ до націології. — К., 1998.

4. Етносоціологія // Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Г. Городяненка. — К., 2002.

5. Життя етносу: Соціокультурні нариси. —К.,1997.

6. Національні процеси в Україні: Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. —К., 1997.

7. Пірен М.І. Етносоціологія. — Чернівці, 1996.

8. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, — 1998, —№ 3.

9. Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994.

10. Степико М. Буття етносу: Витоки, сучасність, перспективи. — К. 1998.

11. Черниш Н. Етносоціологія і соціологія нації // Н. Черниш. Соціологія: Курс лекцій. 2 вид. — Львів, 1998.

12. Шаповал М. Загальна соціологія. —К., 1994.

Тема 17. СОЦІАЛЬНО-ПОСЕЛЕНСЬКА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

Ключові поняття та терміни

 

• урбанізація

• поселенська структура

• передмістя

• місто-супутник

• соціальні переміщення

• міграція

• реміграція

 

Урбанізація як тенденція розвитку поселенської структури

Існує багато видів міських утворень. За числом жителів прийнято розмежовувати чотири види міст: • малі (50 - 100 тис.), • середні (100 - 500 тис),

СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПЕРЕМІЩЕНЬ, СПОСОБУ ЖИТТЯ

Дослідники вивчали не тільки реальну, але й потенційну міграцію і дали соціальний портрет мігранта. Серед мігрантів 3/5 склали особи до 29 років. … Поряд з міграцією в 80-і та 90-і роки з'явилися і процеси реміграції.… В останні роки активно досліджується соціальна напруженість, що наростає в містах між визначеними соціальними групами.…

Спосіб життя звичайно визначається як сукупність стійких, типових, реальних форм життєдіяльності, узятих у єдності з її умовами.

Демографічні негативні наслідки виражаються: • в нестійкості родини, • в зниженні природного приросту населення,

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Тенденції розвитку соціально-поселенської структури суспільства.

2. Основні елементи і функції міста як соціального організму.

3. Соціально-демографічна структура і процеси великого міста.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальні переміщення та спосіб життя у великому місті.

2. Нові міста: соціологічний аналіз.

3. Екологічні проблеми сучасного міста.

Додаткова література з теми

1. Денисова Г. С. Социальное расслоение как фактор напряженности в городе // СОЦИС. — 1992. —№ 9.

2. Куцее Г. Ф. Новые города. — М.: Мысль, 1982.

3. Макеев С. А. Социальные перемещения в крупном городе. — К.: Наукова думка, 1989.

4. Матяш С. А. Человек в городе. —К.: Наукова думка, 1990.

5. Семья и воспроизводство структуры трудовой занятости. — К.: Наукова думка, 1989.

6. Тощенко Ж. Т. Социальная инфраструктура. — М., 1980.

7. Яницкий О. Н. Экологическая перспектива города. — М., 1987.

Тема 18. СОЦІАЛЬНІ КОНФЛІКТИ: ГЕНЕЗИС ТА МЕХАНІЗМ ЇХ РОЗВ'ЯЗАННЯ

Ключові поняття та терміни

 

• конфлікт

• соціологія конфлікту

• суб'єкти конфлікту

• предмет конфлікту

• об'єкт конфлікту

• конфліктна ситуація

• конфліктна взаємодія

• наслідки конфлікту

• причини конфлікту

• інституалізація конфліктів

• умови конфлікту

• управління конфліктами

• методи розв'язання конфліктів

• стратеги виходу з конфлікту

• принципи поведінки суб'єктів конфлікту

• профілактика конфліктів

• методи запобігання конфліктам

• правила безконфліктної поведінки

 

Поняття конфлікту, його соціальна природа та функції

Отже, конфлікт — це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.… Соціологія конфлікту — це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми… У вивченні конфліктів соціологія зосереджує свою увагу на дослідженні їх соціальної природи та структури, причин та…

Засновником соціології конфлікту вважається німецький соціолог Г. Зіммель, який впровадив термін "соціологія конфлікту" у науковий обіг.

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить у собі соціологічна теорія К. Маркса. Визнаючи можливість, а, за умов гострої класової боротьби — й… У цілому ж, на початку XX століття соціологічна думка обґрунтувала систему… • конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні біологічні, психологічні,…

Соціальний конфлікт — це боротьба за цінності та претензії на І певний статус, владу та ресурси, у якій супротивники прагнуть І нейтралізації, нанесення збитків або знищення один одного.

Л. Козер

У середині 60-х pp. XX століття з обґрунтуванням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву конфліктної моделі суспільства, виступив… Дарендорф розглядає конфлікти як джерело інновацій та соціальних змін,… Той, хто вміє долати конфлікти шляхом їх визнання та регулювання, бере під свій контроль ритм історії. Той, хто…

Структура та причини виникнення конфліктів

• суб'єктів конфлікту; • відносини між ними; • предмет (проблему, спірне питання), з приводу якого він виникає;

Управління соціальними конфліктами

Розв'язання конфлікту — це повне чи часткове усунення причин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасників конфлікту. Розв'язання конфліктів є головною, проте не єдиною складовою процесу… Управління конфліктами — це цілеспрямований вплив відповідних державних органів, громадських організацій на характер…

Соціальні конфлікти у сучасній Україні

Провідною тенденцією розвитку соціальних процесів у сучасній Україні є наростання дезінтеграції традиційних соціальних структур та зв'язків і… За усього розмаїття факторів, що впливають на ступінь конфліктності у… Посилюється конфлікт новонародженого класу буржуазії з іншими класами та соціальними групами, який розгортається…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Сутність конфлікту, його види та функції в суспільстві.

2. Порівняльний аналіз основних соціологічних концепцій конфлікту.

3. Стратегії виходу з конфліктів та умови застосування основних методів їх вирішення.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Розвиток соціології конфлікту в Україні.

2. Особливості виробничих конфліктів та способи їх подолання.

3. Умови ненасильницького вирішення міждержавних конфліктів.

Додаткова література з теми

1. Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика: у 3-х частинах. — Київ-Чернівці, 1995.

2. Паніш Н. Готовність населення до соціального протесту //Політологічні читання. — 1992. —№2.

3. Пірен М.І. Дентологія конфліктів та управління. — К, 2001.

4. Пірен М.І. Основи конфліктології. —К, 1997.

5. Пірен М.І. Конфлікт і управлінські ролі. Соціально-психологічний аналіз. — К., 2000.

6. Піжес Ж. П. Конфликты и общественное мнение // СОЦИС. — 1991. — № 7,10.

7. Платонов Ю. Л. Социальные конфликты на производстве // СОЦИС. — 1991. — МП.

8. Преторнус Райнет Теория конфликтов //Полис — 1991. — №5.

9. Скотт Д. Г. Конфликты и пути их преодоления. — К., 1991.

10. Соціологія конфлікту // Соціологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Г. Городяненка. — К, 2002.

11. Социальный конфликт: современные исследования. — М., 1991.

12. Фромм 3. Анатомия человеческой деструктивности. — М„ 1994.

13. Фишер Р., Юри У. Путь к согласию или переговоры без поражения. — М, 1990.

Тема 19. СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ

Ключові поняття та терміни

 

• соціальний інститут

• функціоналізм

• феноменологія

• дисфункція

• сім'я

• шлюб

• рольовий конфлікт

• адаптація

• структура сім'ї

• демографічна політика

• моногамія

• полігамія

• полігінія

• неповна сім'я

• молода сім'я

 

Поняття "соціальний інститут". Інституціоналізація громадського життя

Важливим елементом соціальної структури є соціальний інститут (лат. institutum — улаштування, установлення). Саме через той або інший соціальний інститут забезпечується організація і регулювання сумісної діяльності людей, сталість соціальних відносин, від яких залежить буття соціальних груп і соціальних спільностей. В соціології соціальний інститут розглядається як:

• певна сукупність установ, які відповідають соціальній структурі суспільства;

• сукупність соціальних норм і культурних зразків, які визначають сталі форми соціальної поведінки і дії,

• система поведінки у відповідності з цими нормами.

Поняття "соціальний інститут" запозичене соціологією з юридичної науки, де воно означає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини (інститут наслідування, шлюбу та ін.) і використовується достатньо широко, хоча найчастіше і поза точним визначенням. Наприклад, симпатики функціоналізму розглядають інститути як спрямовані на задоволення "потреб" індивідів або суспільства, тоді як прихильники феноменології цікавляться тим, яким чином люди створюють і видозмінюють різні інститути, а не просто реагують на їх існування.

Нерідко термін "інститут" використовують для позначення конкретних форм комплексів функцій, які виконуються деякими членами групи від імені всієї групи, а іноді цим терміном іменують соціальні ролі, особливо важливі для групи або суспільства (інститут материнства). Згідно зі структурно-функціональним підходом, соціальний інститут розглядається як сталий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, які регулюють різні сфери людської діяльності і організовують їх в систему ролей, статусів, що й утворює соціальну цілісність. в цьому контексті соціальний інститут виступає узагальненим показником (в порівнянні з роллю) в соціальній структурі суспільства, бо він складається з багатьох ролевих позицій та їх компонентів.

Не дивлячись на цю багатоманітність теорій соціальних інститутів, можна виділити певні загальні елементи, які характеризують будь-який соціальний інститут.

По-перше, у всіх групах, які мають зачатки інституціоналізації, існують певні способи дії від імені членів групи як цілого; ці способи дії повинні виконуватися незалежно від особистих інтересів включених в даний інститут індивідів.

По-друге, будь-який соціальний інститут має функції, які можуть носити різний характер. Серед них:

• ті, що регулюють поведінку членів суспільства, соціальних груп;

• ті, що забезпечують стабільність суспільного життя;

• ті, що створюють можливість задоволення різного роду потреб;

• ті, що здійснюють інтеграцію прагнень, дій і відносин індивідів і забезпечують внутрішню згуртованість спільності.

По-третє, в рамках окремих соціальних інститутів виділяється система соціальних ролей.

Інститути, таким чином, є символами порядку і організованості в суспільстві.

На основі усього вищевикладеного, можна дати наступне визначення соціального інституту.

Соціальні інститути — це організовані об'єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконаних членами своїх соціальних ролей, що задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

Види та функції соціальних інститутів

Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як визначених видів соціальної системи. Ці функції дуже різноманітні. Соціологи різних напрямків прагнули якось класифікувати їх, представити у вигляді визначеної упорядкованої системи. Найбільш повну і цікаву класифікацію подала так звана "інституціональна школа". Представники інституціональної школи в соціології (С. Ліпсет, Д. Ландберг та ін.) виділили три основних функції соціальних інститутів.

1. Відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є сім'я, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі, як держава.

2. Соціалізація — передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки і способів діяльності — інститути сім'ї, освіти, релігії та ін.

3. Виробництво і розподіл. Забезпечуються економічно-соціальними інститутами управління і контролю — органи влади.

Функції управління і контролю здійснюються через систему соціальних норм і розпоряджень, що реалізують відповідні типи поведінки: моральні і правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т. п. Соціальні інститути керують поведінкою індивіду через систему заохочень і санкцій.

Люди завжди прагнуть інституціоналізувати свої відносини, які пов'язані з актуальними потребами (інститут черги, інститут шлюбу і т. д.). В залежності від сфери дії і функцій соціальні інститути поділяються на:

• реляційні, які визначають ролеву структуру суспільства за найрізноманітнішими категоріями: від статі і віку до виду занять і здібностей;

• релятивні, які визначають можливість індивідуальної поведінки стосовно існуючих в суспільстві норм дій, а також: санкції, що карають порушників максимів (всі види механізмів соціального контролю: культурні, зв'язані з релігією, наукою, ідеологією, мистецтвом і т. д.);

• інтегративні інститути, пов'язані з соціальними ролями, відповідальними за забезпечення інтересів соціальної спільності як цілого.

Ефективність діяльності соціальних інститутів залежить від великої кількості факторів (умов):

• чіткого визначення мети, завдань і обсягу функцій соціального інституту;

• регіонального розподілу праці і її раціональної організації в середині соціальної системи інститутів і кожного соціального інституту, зокрема;

• деперсоналізації дій і об'єктивації функцій і виконаних окремими особами від імені соціального цілого ролей, близькість поведінки членів інституту до соціальної максими;

• визнання і престижу, якими володіє даний соціальний інститут в очах груп, спільностей, суспільства (тобто цілісності),

• безконфліктності включення соціального інституту в глобальну систему соціальних інститутів, тобто в суспільство.

Зміна системи соціальних інститутів (як і кожного окремого інституту) може бути як еволюційною, так і революційною, що в кінцевому рахунку визначається станом соціальної системи в цілому. Крім того, джерелом розвитку соціальних інститутів можуть бути ендогамні (внутрішні) фактори, які зазвичай породжують обмеження в розвитку системи, і екзогамні (зовнішні) фактори. Так, розпад такого соціального інституту, як сім'я, може бути викликаний змінами ролевої поведінки подружжя (наприклад, зрадою) або конфліктами в сім'ї на ґрунті пияцтва одного із подружжя.

Найвпливовішими детермінантами змін (як внутрішніх, так і зовнішніх) є політика, економіка, культура. Вони діють на соціальні інститути, що функціонують в суспільстві, як безпосередньо, так і опосередковано через різні позиції індивідів.

Структура соціальних інститутів суспільства дуже складна, тому що:

1) дуже складними і багатоманітними є людські потреби та інтереси, які стимулюють створення даних соціальних інститутів;

2) соціальні інститути постійно видозмінюються.

В процесі системної трансформації окремі елементи структури інститутів можуть зникати (відмирати), наповнюватися новим змістом, набирати нові завдання і функції. Наочним прикладом цьому слугує виробнича функція сім'ї. Колись сім'я, особливо сільська, займалась підготовкою молоді до професійної праці. Розвиток виробничих відносин і ускладнення розподілу суспільної праці привели до відмирання цієї функції, однак з відродженням в Україні приватної власності, розвитком фермерства і підприємництва, сільська сім'я частково відновлює цю функцію. Збагачується також її функція накопичення капіталу.

Найбільших змін зазнає система соціальних інститутів в процесі трансформації суспільства, прикладом чого може слугувати практика 90-х pp. країн Східної і Центральної Європи, в тому числі й України, де відбувається переорганізація самих соціальних інститутів на основі нових норм, цінностей, відносин, що утверджуються, і які можуть бути більш складними, універсальними, узагальнюючими, ніж ті, що існували до цього. Це, у свою чергу, вимагає формулювання нових максим поведінки як всередині соціального інституту, так і в міжінституціональних взаємодіях всередині соціальної системи.

Зазначимо ще, що в ході трансформаційних процесів виникає проблема більш швидкого формування нових стандартів поведінки, що підвищує вимоги до адаптивних властивостей соціальної системи людини, її здатностей засвоювати нову соціальну реальність. Глибокі соціальні зміни в характері соціальних, інститутів вимагають тривалих часових періодів, бо неможливо швидко змінити свідомість, психологію і поведінку людей, скажімо, змінити у них колективістську психологію, що формувалась за часів існування так званого соціалізму, на індивідуалістську, без якої людина в умовах ринкових відносин не в стані виборювати свої власні інтереси, конкурувати з іншими тощо.

Якщо діяльність соціального інституту сприяє інтеграції людини у суспільні відносини, то її називають функціональною. Якщо соціальний інститут не сприяє або навіть заважає задоволенню потреб системи суспільства в цілому, то його діяльність може бути охарактеризована як дисфункційна. Наростання дисфункцій значної кількості соціальних інститутів може привести до незворотної дезорганізації і руйнування соціальної системи.

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:

• економічні, які забезпечують відтворення і розподіл матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т. п.;

• політичні або інститути, пов'язані зі встановленням, виконанням і підтримуванням влади. Політичними інститутами є такі інститути, як уряд, парламент, політичні партії і т. п.;

• соціальні або суспільні у вузькому значенні цього слова. Суспільними в широкому значенні слова є всі види інститутів. Під соціальними ми тут розуміємо всі ті, які організовуються добровільним об'єднанням, — місцеві товариства, клуби і товариські установи, "церемоніальні" інститути, тобто способи взаємної поведінки членів товариства з нерівним становищем і т. п.

• інститути стратифікації, які визначають розміщення позицій і ресурсів;

• виховні і культурні, тобто всі інститути, створені для зміцнення і розвитку культури, для соціалізації кожного покоління, для передачі йому культурних цінностей суспільства як цілого (родинні інститути, сім'я, школа, наукові інститути і т. п.);

• релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур (служителів церкви);

• відтворення (інститути шлюбу і сім'ї).

Така кваліфікація не є єдиною і вичерпною; стосовно сучасного суспільства вона не охоплює чимало інститутів, але вона включає так звані "головні соціальні інститути", які регулюють основні суспільні функції, що мають місце у всіх типах цивілізації.

Дослідники виділяють дві форми існування соціальних інститутів: просту і складну. Прості соціальні інститути — організовані об'єднання людей, що виконують визначені соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконання членами інституту своїх соціальних ролей, обумовлених соціальними цінностями, нормами.

Сім'я як важливий соціальний феномен

На відміну від інших галузей соціології, соціологія сім'ї, виникнення якої припадає на 20-ті pp. XX ст., розвивалась досить успішно. Найбільш… Українськими соціологами (Л. Р. Аза, н. В. Лавриненко, М.Й. Боришевський, С.О.… Об'єктом соціології сім'ї є шлюбно-сімейні відносини, сфера сімейного життя. Предметом вивчення соціології сім'ї є…

Сім'я — основане на кровній спорідненості, шлюбі чи усиновленні об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю за виховання дітей.

Н. Смелзер

З одного боку, сім'я — досить замкнуте об'єднання людей, які захищають свій внутрішній світ, свої таємниці і секрети, що протистоять зовнішнім… Якою б герметично замкнутою сім'я не була, вона пов'язана із суспільством. Сім'я і шлюб — це форми, що є по суті, стосунками подружжя, які санкціоновані суспільством.

Розлучення стало більш поширеним способом вирішення серйозних конфліктів між подружжям, які існували завжди.

Н. Смелзер

Соціологи називають низку чинників того, чому розлучення стали таким звичайним явищем: • сьогоднішній шлюб не дуже пов'язується з бажанням зберегти майновий та… • мірою того як жінки стають матеріально менш залежними, шлюб втрачає свої класичні характеристики необхідного…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Соціальний інститут та етапи його утворення.

2. Види та функції соціальних інститутів.

3. Сім я як найважливіший соціальний інститут.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Інституціоналізація та її соціальна роль.

2. Соціологічні дослідження шлюбу та сім "і в Україні.

3. Проблеми студентської сім'ї.

Додаткова література з теми

1. Андреев Ю. П. Категория "социальный институт" // Философские науки. — 1984. — M.

2. Антонов И. А. Микросоциология семьи (Методология исследования структур и процессов). — М.: Note Bene, 1998.

3. Гідденс Е. Сім 'я, шлюб і особисте життя /і Соціологія. — К., 1999.

4. Гребеников И. В. Основы семейной жизни. — М., 1991.

5. Ильчиков М. В., Смирнов Б. А. Социология воспитания. — М., 1998.

6. Лейман И. И. Наука как социальный институт. —Л., 1971.

7. Комарова А.І. та ін. Результати соціологічного дослідження "Сучасна сім'я: проблеми, перспективи розвитку" // Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі (Прогнози, пропозиції наукових та практичних працівників). Т.1. — К., 1994.

8. Прибиткова І. М. Основи демографії —К., 1995.

9. Смелзер Н. Семья / Социология. — М.: Феникс, 1994.

10. Якуба О. О. Сім'я як соціальний інститут / Соціологія. — Харків, 1996.

Тема 20. СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ І САМООРГАНІЗАЦІЇ

Ключові поняття та терміни

 

• соціальна організація

• ієрархічність

• внутрішньоорганізаційні норми

• організаційний ефект

• синергія

• бюрократична система

• неформальна організація

• власність

• суспільний розподіл праці

• державний апарат

• господарство

• цивільне суспільство

• правова держава

 

Основні риси соціальної організації

Термін "організація" (від франц. organisation, пізньолат. organise — повідомляю, улаштовую) використовується в декількох значеннях: • елемент соціальної структури суспільства; • як вид діяльності якої-небудь групи;

Марксистське вчення про державу як соціальну організацію. Держава і цивільне суспільство

Основоположники цієї теорії К. Маркс, Ф. Енгельс і В.І. Ленін виходили з передумови, що в основі усіх форм суспільних відносин, у тому числі і… З погляду марксизму, у первіснообщинному, безкласовому суспільстві, що… Суспільний розподіл праці порушив цілісність суспільного інтересу, сприяв розподілу щодо самостійних інтересів і…

Правові норми — це організовані у визначеній структурі і виражені у встановленій формі загальні правила, що регулюють типові суспільні відносини або ту чи іншу сторону цих відносин.

Державний апарат – це той необхідний комітет, що у силу розподілу праці усередині публічно-владної форми, організації класового суспільства здійснює функції цієї організації і класової влади.

У державі вже чітко розділяються керуюча і керовані підсистеми. Найважливіше місце в структурі держави як соціального інституту належить державному апарату.

Державний апарат є результат поділу політико-управлінської діяльності усередині класового організованого суспільства.

Державний апарат — це той шар, "корпорація", що практично здійснює владу в державі, приводячи в рух усю величезну і складну державну машину. Концентрація владних повноважень у руках державної бюрократії найчастіше приводить до дуже значної самостійності державного апарата стосовно класу, аж до того, що бюрократія диктує свою волю, засновану на приватному "корпоративному інтересі", панівному класу. К. Маркс неодноразово відзначав наявність у бюрократії своїх особливих цілей, які вона в процесі володарювання видає за загальні. Бюрократія складає особливе замкнуте суспільство в державі.

Головна функція держави складається у формуванні такого соціального середовища, яке містило б у собі передумови розвитку пануючих виробничих відносин і самого класу власників. Марксизм стверджує, що організація суспільства у формі держави є інституціоналізація в політичній формі економічної могутності панівних класів, концентроване вираження цієї могутності і створення на його основі принципових умов існування даного способу виробництва.

Іншою не менш важливою функцією держави є придушення опору пригноблених класів, установлення відносин панування і підпорядкування.

Панування — це не що Інше, як нав'язування волі класу іншої частини суспільства за допомогою застосування інституціонального примусу.

Державі, як найбільш загальній формі соціальної організації відносин людей, у певній мірі, протистоїть така форма соціальної організації, як… Як самостійна форма соціальної організації цивільне суспільство формується в… У центрі цивільного суспільства знаходиться суверенна особистість, що володіє різноманітними правами і волями,…

Цивільне суспільство — це сукупність незалежних особистостей, що мають можливість реалізувати свої цілі, і їхніх добровільних об'єднань.

Такий тип суспільства в країнах Західної Європи формувався на рубежі XIX - XX ст. В Україні в цей час почали закладатися тільки первісні задатки…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Основні риси соціальної організації.

2. Бюрократична система та її властивості.

3. Марксистське вчення про державу як соціальну організацію. Держава і громадянське суспільство.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальний аналіз організаційних систем.

2. Влада та бюрократія.

3. Проблеми формування громадянського суспільства в Україні.

Додаткова література з теми

1. Блау П. М. Исследование формальных организаций. Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. —М., 1970.

2. Голднер Э. Анализ организаций. — М., 1967.

3. Кравченко А. И. Трудовые организации: структура, функции, поведение.—М., 1992.

4. Лашин Н. И. Проблемы социального анализа организационных систем // Вопросы философии. —1974. —№7.

5. Макаренко В. П. Вера, власть и бюрократия. — Ростов, 1988.

6. Пригожин А. И. Социология организации. — М., 1980.

Тема 21. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ РЕЛІГІЇ І ФОРМУВАННЯ ЦЕРКВИ

Ключові поняття та терміни

 

• релігія

• трансцендентне

• культові дії

• жрецькі корпорації

• служителі культу

• церква

• універсалізм

• християнська церква

• харизма

• канонічне право

• капітулярії

• конкордат

 

Закономірності формування релігії як соціального інституту

Релігія є необхідним складовим елементом громадського життя, у тому числі і духовної культури суспільства. її головна функція полягає в тому, щоб допомогти людині переборювати історично мінливі, короткочасні, відносні сторони його буття і піднімати людину до чогось абсолютного, незмінного, вічного. Виражаючись філософською мовою, релігія покликана укорінити людину в трансцендентне (тобто таке, що знаходиться "по той бік" людського досвіду). у суспільстві як соціокультурній системі це виявляється в наданні цінностям, ідеалам, нормам і зразкам поведінки абсолютної цінності, їхньої незалежності від історично минущих просторово-тимчасових координат людського буття.

Абсолютну неминущу цінність релігії виявляють богословські і релігійно-філософські вчення. Разом з тим:

Релігія — це суспільно-історичне утворення — один з найважливіших соціальних інститутів людства.

Дослідженню релігії як соціального інституту присвятили свої роботи Б. Дюркгейм, М. Вебер та інші відомі соціологи. Існує ціла галузь соціологічного знання за назвою "соціологія релігії".

Однією з найдискусійніших проблем соціології релігії є проблема визначення найбільш важливої ознаки релігії. Тут борються в основному дві позиції. Перша представлена марксистським релігієзнавством. у цьому релігієзнавстві основною ознакою релігії визнається віра в існування надприродного і наявність відносин з ним. Другу позицію представляють Е. Дюркгейм і його послідовники. Вони вважають, що основу релігії складає культова система.

Не вдаючись у докладну аргументацію сильних і слабких сторін тієї чи іншої точки зору, ми будемо виходити з загальної передумови Е. Дюркгейма, що нам представляється більш науково обґрунтованою.

У первісному суспільстві культові дії були уплетені в процес матеріального виробництва і громадського життя, а здійснення культових обрядів ще не виділялося в самостійний вид діяльності. Як відзначається в етнографічній літературі, в австралійців, що затрималися на примітивній стадії розвитку, не було професійного духівництва. Однак у міру ускладнення громадського життя починають виділятися фахівці з проведення культових дій: чаклуни, шамани і т. п.

Наступний етап у процесі інституціоналізації пов'язаний із зародженням системи громадської організації, при якій керівники громад, старійшини племен та інші діячі, що здійснюють у них функції управління, одночасно відігравали ведучу роль у релігійному житті громади, Як відзначає німецький історик І. Г. Баховен, у Стародавній Греції на стадії розкладання родового ладу військовий керівник був одночасно і верховним жерцем.

Становлення ранньокласового суспільства приводить до істотного ускладнення громадського життя, у тому числі і релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На передній план виходить завдання із забезпечення регулювання помислами і поведінкою людей в інтересах правлячих класів, доказу надприродного походження влади правителів. І тоді починають формуватися відносно самостійні системи культових дій — богослужіння і разом з ним організація служителів культу — жрецькі корпорації.

У різних країнах і регіонах формування цього стану відбувається неоднаково. В одних країнах жрецький стан формується як особливий стан усередині знаті, з якого виділяється група сімей, що спеціалізуються в даній області і передають свої знання і соціальне становище в спадщину.

Жрецькі корпорації — це не просто професійна організація людей, зайнятих однотипною працею, а соціальний прошарок, і а точніше, стан.

Провідна роль жерців визначалася не тільки тим, що вони були найосвіченішими людьми свого часу, а тією роллю, що у суспільному житті ранньокласового… В міру ускладнення суспільних відносин і уявлень перетворюється й… Найважливішою метою релігійних організацій є нормативний вплив на їхніх членів, формування в них визначених цілей,…

Основні етапи становлення християнської церкви як соціальної організації

Ранньохристиянські громади не є церковними організаціями. На перших етапах становлення християнства їх можна б характеризувати як культові… Перетворення культового співтовариства в релігійну організацію відбувається… Християнська церква як специфічний соціальний Інститут є історично сформованою системою влади і управління поведінкою…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Закономірності формування релігії.

2. Основні етапи становлення християнської церкви як соціальної організації.

3. Конфесійні відносини в Україні.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Релігія як складовий елемент суспільного життя.

2. Релігія, держава, право.

3. Релігія і влада в Україні.

Додаткова література з теми

1. Вебер М. Теория ступеней и направлений религиозного неприятия мира. — М.. 1990

2. Вебер М. Философия и социология религии. Вып. 1. — М., 1991.

3. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий. Вып. 1.—М., 1991

4. Добренькое В. И., Радугин А. А. Методологические вопросы исследования религии. — М„ 1989.

5. Клочков В. В. Религия, государство, право. — М„ 1978.

6. Токарев С. А. Ранние формы религии. — М., 1990.

7. Яблоков И. Н. Социология религии. — М., 1979.

Тема 22. СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ ТА УПРАВЛІННЯ

Ключові поняття та терміни

 

• праця

• зміст праці

• умови праці

• зайнятість

• безробіття

• соціологія праці

• соціологія управління

• соціологія праці та управління

• предмет соціології праці та управління

• суб'єкти праці

• соціально-трудові відносини

• соціально-трудові процеси

• соціальні інститути в сфері праці

• соціальне управління

• людський фактор

• трудовий колектив

• мотиви трудової діяльності

• менеджмент

• соціологічні основи менеджменту

• об'єкт соціології праці та управління

 

Предмет соціології праці та управління

Об'єктом соціології праці та управління є праця як суспільно значуще явище, як процес реалізації, а водночас і відтворення здібностей, знань та… Праця — цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються… Далі визначимо основні категорії, якими оперує соціологія праці та управління.

Якщо в американській соціології не проводять жорстких міждисциплінарних "кордонів", наприклад, між соціологією праці, індустріальною та економічною соціологією та ін., то у традиціях вітчизняної соціології чіткому поділу предмета тієї чи іншої науки приділяється серйозне значення. Особливо, коли йдеться про неї як про навчальну дисципліну.

Трудовий колектив — це добровільне соціально-політичне і економічне об'єднання людей для спільних дій заради досягнення особистісно-цінних і суспільно-корисних цілей, які пов'язані єдністю інтересів, оформлені структурно і мають органи управління, дисципліни і відповідності. Трудовий колектив — найважливіша характеристика суспільної праці, його слід розглядати як соціальну організацію і як соціальну спільноту.

Нині існують різні підходи до визначення предмету соціології праці. Так, А.О. Дикарєва і М. Й. Мирська вважають, що соціологія праці — це взагалі комплексна соціологічна дисципліна, яка включає й інші галузеві соціології, що вивчають будь-які проблеми, пов'язані з характером і змістом праці, ставленням людини до неї. Вони "відводять" соціології лише ці функції вивчення структури та механізму соціально-трудових відносин і процесів.

Соціологія праці та управління — це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також: соціальні спільності в сфері праці, соціальнотрудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.

Наведене визначення виділяє щодо соціології праці (перша частина) чотири ключові елементи, які вивчає соціологія взагалі:

1) соціальні спільності, тобто різні соціальні групи (суб'єкти праці), які беруть участь у трудовій діяльності, а саме: підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники та ін.;

2) соціальні інститути в сфері праці, тобто історично сформовані специфічні форми спільної діяльності людей, а саме: праця, трудова діяльність та поведінка, трудовий колектив та ін.;

3) соціально-трудові відносини, тобто відносини рівності та нерівності між: працівниками та соціальними групами;

4) соціально-трудові процеси, тобто процеси, що відбуваються безпосередньо в трудових колективах, у процесі праці і пов'язані з функціонуванням та зміною станів соціальних груп, окремих працівників, пов'язаних з їх трудовою діяльністю.

Щодо другої частини визначення, то тут слід зазначити таке. Взагалі, спеціалісти-соціологи виділяють окремо дві теорії середнього, рівня: соціологію праці, що вивчає соціальні спільності, відносини, інститути, процеси у сфері праці, і соціологію управління, що концентрує увагу безпосередньо на закономірностях, формах і методах впливу на них, їх регулюванні.

Предмет науки нами визначено так, що він "поєднує" п'ять складових:

• соціальні верстви,

• соціальні інститути в сфері праці,

• соціально-трудові відносини,

• соціально-трудові процеси,

• соціальне управління ними.

Суб'єкти праці — це соціальні верстви працівників, які беруть участь у трудовій діяльності (підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники тощо) і різняться своїм соціальним станом, положенням у трудових колективах. Вони мають різні кваліфікацію, досвід, соціальне становище, рівень і канали здобуття прибутків, нарешті, інтереси, які не завжди збігаються.

Отже, соціологія праці та управління вивчає багато різних проблем, передусім співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах (тобто, чому є підприємці, управлінці і робітники, які ж до того можуть стати безробітними). Нарешті, вона вивчає специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів у них.

Соціально-трудові відносини — це відносини, які складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин, на відміну від відносин функціональних, пов'язаних з поділом і кооперацією праці, актуалізується як відносини рівності та нерівності між працівниками та соціальними групами (підприємцями і робітниками та ін.).

Зайнятість — діяльність людини, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу.

Безробіття — соціальне явище, викликане низькими темпами економічного зростання, змінами у структурі економіки (наприклад, падіння традиційних галузей працемістської промисловості), а також кількісним зростанням потенційної робочої сили.

Щодо соціально-трудових процесів, то тут соціологія праці та управління має справу із багатьма різновидами змін, які відбуваються в соціально-трудовому стані робітників і колективів: адаптацією, тобто пристосуванням до виробничого середовища; співробітництвом; суперництвом; конфліктами та ін. Найбільш характерний та цікавий приклад — роль соціології праці та управління у виробленні теорії трудових конфліктів та практичних рекомендацій щодо їх вирішення. На жаль, ці можливості соціології нині недостатньо використовуються.

Проте вже сьогодні очевидно, що причини страйків, які відбуваються в Україні, не можна зводити лише до економічних (тут і погані умови праці, незадоволеність нерівністю у прибутках, що має місце між керівництвом підприємства та робітниками, та ін.).

Страйк можна визначити як тимчасове припинення роботи групою найманих працівників з метою висловити незадоволення або поставити свої вимоги. Страйк є одним із різновидів трудових конфліктів, в який можуть втягуватися робітники та урядовці.

Е. Гідденс

Навряд чи доцільно говорити про те, наскільки велике значення має вивчення соціологією праці та управління соціальних інститутів у сфері праці.… Такий соціальний інститут суспільства, як трудовий колектив, не тільки поєднує… Нарешті, декілька слів про соціальне управління соціально-трудовими відносинами і процесами.

Зв'язок соціології та управління з іншими науками про працю

Економіка праці — наука, що вивчає механізми дії економічних закономірностей у галузі організації праці, ефективності її використання, відтворення… При порівнянні предметів соціології і економіки праці очевидно, що перша… Трудове право визначає правовий аспект соціально-трудових та функціональних-відносин між працівниками та колективами,…

Соціологія праці й управління та менеджмент

Першим спробував обґрунтувати головні засади наукового менеджменту американський інженер Ф.-В. Тейлор. Система Тейлора заклала основи наукової організації праці, вимагала нової… Уточнимо, що ж розуміють нині під менеджментом. Менеджмент (від англ. Managment — управління, керівництво). Нині…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Предмет і основні категорії соціології праці и управління.

2. Зв'язок соціології праці й управління з іншими науками про працю.

3. Соціологія праці та управління і менеджмент: відмінність і взаємозв'язок предметів дослідження.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Об'єкти дослідження соціології праці й управління.

2. Соціологія праці та управління і менеджмент.

3. Значення соціології праці та управління у вирішенні соціально-економічних проблем сучасного українського суспільства.

Додаткова література з теми

1. Андрушків Б. М., Кузьмін О.Є. Основи менеджменту. — Львів, 1995.

2. Гурьянов С. Т. Социология управления. — M.1990.

3. Кравченко А. И. Социология труда в XX веке: Историко-критический очерк. — М., 1987.

4. Лесів Й. Сучасні методи менеджменту. — Ужгород, 1994.

5. Маркевич Д. Социология труда. — М., 1988.

6. Мескон М. X, Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента /Пер. с англ. —М., 1992.

7. Наука управлять. —К., 1993.

8. Пилипенко В. Трудова поведінка за умов ринкової економіки і проблеми соціологічного дослідження // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — №6.

9. Полторак В. А. Соціологія: Основи соціології праці та управління. — К, і 992.

10. Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник / Відп. ред. В. А. Полторак. —К., 1993.

11. Социология труда: Учебник / Под. ред. Н. Й. Дряхлова, А. И. Кравченко— М.Р 1993.

12. Удальцова М. В. Социология управления: Учебник для вузов. — М., Новосибирск, 2002.

13. Хміль Ф.1. Менеджмент. —К, 1995.

Тема 23. КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОГРЕС

Ключові поняття та терміни

 

• культура

• еволюційні процеси

• революційні процеси

• цивілізація

• соціальний прогрес

• матеріальна культура

• духовна культура

• людський фактор

• цінності культури

• комунікація

• мистецтво

• субкультура

 

Сутність культури суспільства

Зміни в культурі відбуваються і під впливом взаємодії різних культур. Соціальні зміни виявляються в виникненні чи зникненні певних елементів… Розглянуті в динаміці соціальні зміни є соціальним процесом. Розрізняють соціальні процеси функціонування, що…

Цивілізація – соціальна організація громадського життя, характеризується загальним зв'язком індивідів, їхніх об'єднаніші що забезпечує існування І прогресивний розвиток людства.

Активна творчість мас, будучи втіленням у матеріалі природи чи акумульованою у творах мистецтва, перетворює народ в універсальний суб'єкт культури. Основною метою культурної політики стає активізація творчості мас

Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких продукт матеріального, а інша — духовного виробництва, здається очевидним. Предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Тому функціональне розходження між матеріальною і духовною культурами дійсно існує. Але разом з тим те Й інше є культура, що несе в собі матеріальне і духовне в єдності. Світ культури — це світ матеріальних і ідеальних, духовних цінностей.

У культури, як і всякого діалектично розвинутого процесу, є стійка консервативна і розвиваюча, новаторська сторони. Стійка сторона культури — це культурна традиція, завдяки якій відбувається нагромадження і трансляція людського досвіду в історії.

Культурна політика будується з врахуванням двох моментів:

1. Відвідування установ культури ґрунтується винятково на добровільних началах і здійснюється у вільний час, який кожна особистість вільна використовувати за своїм розсудом, виходячи з внутрішніх духовних потреб і спонукань.

2. Пряме і непряме проникнення у світ духовних захоплень і бажань особистості, уміння задовольнити їх.

Освоєння особистістю культури не тотожне тільки лише засвоєнню змісту минулої культурної спадщини. Це пов'язане з природою людської практики, що представляє власне соціокультурний процес Культура існує як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Змінюючи навколишнє середовище, людина формує певну культурну історичну форму життя, у тому власне, складається активний, творчо-перетворюючий характер людської практики, її здатність, створювати відсутні в природі у чистому вигляді предметні форми людської культури, об'єднати і погоджувати в процесі діяльності логіку буття предметів людської праці з логікою суспільних умов життєдіяльності особистості.

Культура — спосіб функціонування цінностей

Вихідним у розумінні природи культурних цінностей виступає визнання за людською діяльністю чуттєво-предметного і цілемислячого характеру.… Немає іншого способу соціалізації індивіду, крім шляху прилучення його до… Узятий у загальнокультурному вимірі, індивід складає вишу цінність і головне багатство суспільства.

Під інтелігенцією розуміється соціальна спільність людей, що професійно займаються виробництвом і відтворенням духовних продуктів і знань у всіх сферах громадського життя.

У соціології застосовуються різні критерії диференціації інтелігенції. Так, з погляду місця в суспільному розподілі праці виділяють три основних групи:

• працівники розумової праці (письменники, художники, скульптори, архітектори і т. д.);

• група суб'єктів праці,

• працівники переважно розумової праці, що безпосередньо беруть участь у виробництві матеріальних благ.

Інтелігенція поділяється на групи за способом одержання й оперування знаннями. Знання як основний продукт інтелектуальної діяльності в русі від виробництва до практичного втілення проходять ряд окремих, відносно самостійних етапів, у кожному з яких зайняті такі відносно самостійні групи працівників, які виділяються не тільки загальними для всієї інтелігенції, але й специфічними рисами.

Найчисельніша група сучасної інтелігенції пов'язана з використанням знань, із упровадженням їх у практику. Сюди відносяться інженерно-технічні, агрономічні, зоотехнічні працівники, працівники управлінського апарату, сфери медичного обслуговування. Кожна з груп інтелігенції поєднує безліч професій, представники яких здійснюють різні функції в сукупній інтелектуальній діяльності.

Основною формою поповнення рядів інтелігенції виступає вища школа. Прагнення до вищої освіти пояснюється комплексом економічних і соціально-психологічних факторів.

1) Вища освіта відкриває шлях до творчої, менш контрольованої і більш самостійної праці.

2) Тяга до вищої освіти обумовлена ростом інтелектуального потенціалу сучасної молоді, що відчуває внутрішню потребу в збільшенні своїх знань.

3) Через збереження різниці в заробітках дипломованих фахівців і осіб, що мають тільки середню освіту. Диплом внз у ряді випадків дає можливість одержання відносно престижної і високооплачуваної роботи.

Унаслідок соціального і науково-технічного прогресу різко підвищується частка розумової праці в сукупній суспільній праці. Ця закономірність знаходить конкретне втілення в зростанні чисельності інтелігенції й у збільшенні її питомої ваги в структурі зайнятого населення, в інтелектуалізації фізичної праці, у зміні співвідношення між фізичною і розумовою працею на користь праці розумової. Про зростання ролі інтелігенції в соціальному прогресі свідчить прояв у суспільстві нових прогресивних тенденцій.

1) Спостерігається більш швидкий ріст фахівців у сфері духовного виробництва в порівнянні з матеріальним.

2) Зростає загальна чисельність фахівців з вищою освітою. Причому темпи зростання кількості дипломованих фахівців випереджають темпи росту населення.

3) Зростання ролі і значення розумової праці знаходить конкретне вираження в збільшенні питомої ваги інженерно-технічних працівників у загальній структурі промислово-виробничого потенціалу.

У цивілізованих країнах особливо бурхливо збільшується чисельність інженерно-технічних працівників у ведучих галузях промисловості.

Культура функціонує в суспільних взаємозв'язках на різних рівнях у певних конкретних формах. Для відображення цієї конкретної форми буття культури в соціології використовується поняття субкультур и.

Субкультура — це набір символів, переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, що відрізняють те чи інше співтовариство чи будь-яку соціальну групу.

Кожне співтовариство створює свою субкультуру. Субкультура не заперечує загальнолюдської культури, але в той же час вона має свої специфічні відмінності. Ці відмінності пов'язані з особливостями життєдіяльності тих чи інших співтовариств.

Можна виділити національні, конфесійні, професійні субкультури організацій, соціальних груп і т. д. Термін "національна культура" застосовується для визначення символів, вірувань, цінностей, норм і зразків поведінки, що характеризують людське співтовариство в тій чи іншій країні, державі. У державі, однорідній в лінгвістичному й етнічному відношенні, може бути одна національна культура. Однак у більшості країн земної кулі є кілька різних національних культур. Як правило, у цих країнах можна виділити субкультуру більшості націй і субкультуру національних меншин. Прикладом такого співвідношення культур є Російська Федерація.

Для соціології важливо визначити, чи змішуються ці субкультури, співіснують і терпимо відносяться одна до одної чи мають місце культурні конфлікти. Часто культурні меншини докладають особливих зусиль, щоб зберегти свою самобутність, захистити свої цінності і вижити в середовищі, де переважають культури більшості населення, що впливають на всі інші культури і навіть придушують їх. Від правильної культурної політики залежать стан економіки, соціально-політичний клімат і весь добробут даної держави.

Іншою найважливішою формою є конфесійна субкультура. Конфесійна культура складається на основі спільності віросповідання, приналежності до тієї чи іншої церкви. На базі цієї спільності формується спільність символів, цінностей, ідеалів і зразків поведінки. Наприклад, можна говорити про християнську, мусульманську, буддійську культурах у цілому. Окремі галузі, напрямки у світових релігіях створюють свої субкультури: наприклад, православну, католицьку, протестантську. У свою чергу, у цих субкультурах можливі свої субкультури. Професійна субкультура утворюється на основі загальних символів, цінностей, норм і зразків поведінки, розділених тією чи іншою професійною групою. Вона тісно пов'язана зі змістом роботи і роллю, яку в суспільстві грають її представники. На неї впливають професійна освіта і підготовка.

В усіх різноманітних формах функціонування культура (як субкультура) має єдиний механізм впливу на особистість, передбачає єдиний спосіб споживання вироблених культурних цінностей.

У сучасних умовах інтеграційні процеси захоплюють, насамперед, національні і регіональні культури. Завдяки їм відбувається, з одного боку, асимілювання елементів суспільної культури, а з іншого, — розвиток у національних культурах елементів загальнолюдської культури. В умовах становлення національних держав культура виступає об'єднуючим началом. Шлях до національного життя — це шлях до становлення національної державності і національної культури. Наявність національної культури ще не є достатньою умовою набуття етичною спільністю нової якості національної консолідації. Приналежність до етносу здавна задається фактом народження людини, приналежність до нації — результатом її свідомого вибору.

Процеси інтеграції культур складні і різноманітні. Інтенсивне зближення створює основу для інтегративних процесів у духовній культурі більшості народів. Зростаюче зближення націй разом з тим приводить до інтенсифікації національних почуттів.

Культура існує і розвивається в житті великих колективів та спільнот.

Національна культура виникає одночасно з іншими національними культурами як реакція на розширення міжнародної взаємодії зовнішнім асимілюючим фактором. Національне й інтернаціональне формуються в діалектичному зв'язку між собою.

Взаємодія національних культур ставить ряд проблем.

1) Проблему перегляду і реставрації вже, здавалося б, вирішених проблем. Сюди відносяться проблеми визначення приналежності шедеврів культури і культурної спадщини.

2) Співвідношення подальшої інтелігенції національних культур і питання збереження і розвитку національної самобутності.

3) Проблема мови в багатонаціональній державі.

4) Проблема форм взаємодії національних культур у державах, що раніше складали єдине ціле (СРСР, ЧРСР, Югославія) і в державах, які об'єдналися в одну державу (ФРН).

5) Проблема обміну духовними цінностями, ідеологізації національних культур.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Суть культури суспільства.

2. Культура — спосіб функціонування цінностей.

3. Україна в європейському соціокультурному просторі.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Культура і цивілізація.

2. Цінності як елементи культури.

3. Субкультура професіональної діяльності.

Додаткова література з теми

1. Анисимов С. Ф. Духовные ценности: Производство и потребление. — М, 1988.

2. Витаньи И. Общество, культура, социология. — М.: Прогресс, 1984.

3. Здравомыслов А. П. Потребности. Интересы. Ценности. — М., 1986.

4. Ионин Л. Г Социология культуры. — М.: Логос, 1996.

5. Ионин Л. Г Социология знания. — М.: Логос, 1998.

6. Лісовий В. Культура та цивілізація // Філософська і соціологічна думка.—1993. — № 1.

7. Основы социологии/Под ред. А. Г. Эфендиева. — М.: МГУ, 1993.

8. Смелзер И. Социология. — М.: Наука, 1994.

9. Тойнби А. Постижение истории. —М.: Прогресс, 1991.

10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций //Политические исследования. — 1994. — № 1.

Тема 24. ОБ'ЄКТ I ПРЕДМЕТ СОЦІОЛОГІЇ КУЛЬТУРИ

Ключові поняття та терміни

 

• мова

• знання

• переконання

• соціальні цінності

• соціальні норми

• соціологія культури

• соціологія науки

• соціологія освіти

• соціологія права і мистецтва

• соціологія моралі

 

Природа, функції і структура культури

Культуру розрізняють — матеріальну і духовну. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла,… Духовна культура — дуже складна і багатогранна система, що включає усі види та… Мова. Властиві світосприйманню того чи іншого народу поняття, система понять — мова є першооснова будь-якої культури.…

Переконання — певний духовний стан, властивість, для якого характерна генетична не розчленованість інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоційного і вольового компонентів.

Переконання пов'язані з природними об'єктами і соціальними. Будь-які переконання, чи пов'язані вони з об'єктами природи чи із соціальними об'єктами, у свою структуру включають визначені зведення, інформацію (наукову і повсякденну) про явища громадського життя, про суть норм, принципів поведінки, тобто знання.

Під взаємодією об'єктивних умов буття людей і в процесі засвоєння створеної суспільством духовної культури і нагромадження особистого практичного досвіду і складаються переконання. У структуру переконань обов'язковим компонентом входять визначені знання, що здобувають характер особисто значимого. Природно, що далеко не всі знання, що входять у переконання, рівнозначні, тим більше, що більшість знань, якими володіє суспільство, переконаннями так і не стають. Між існуючими і розповсюдженими в суспільстві знаннями і переконаннями людей завпеди існує невідповідність. Особливо часта невідповідність стосується знань ідеологічного спектра. Якщо знання суперечать дійсності, але мають статус пануючих і нав'язуються суспільству, то люди рано чи пізно починають чинити опір їхньому розвитку. І, навпаки, коли знання відбивають об'єктивні тенденції розвитку, те їхнє поширення істотне впливає на переконання, сприяє духовному прогресу.

Поряд зі знаннями найважливішою частиною соціальної культури є соціальні цінності і норми.

Соціальні цінності — продукт соціальної взаємодії людей і їхніх груп, у процесі якого виявляється здатність того чи іншого соціального явища чи процесу задовольняти потреби, інтереси, бажання особистості, соціальної групи чи суспільства в цілому і відбувається їх оцінка. Саме вони дозволяють кожному члену суспільства зрозуміти і засвоїти, що в ньому визнається добром, а що злом; які риси поведінки особистості приймаються, схвалюються і наскільки, а які і наскільки засуджуються; у чому щастя і сенс життя і т. д. Поведінка людей у суспільстві, у соціальній групі чи спільності визначається насамперед їхньою орієнтацією на визначені цінності (ціннісною орієнтацією).

Соціальні цінності — це більш-менш загальновизнані вагомі стандарти, тобто розділені суспільством чи соціальною групою переконання з приводу цілей, які необхідно досягти тих основних шляхів засобів, що ведуть до цих цілей. Іншими словами, соціальні цінності відповідають на запитання, як відноситися до того, що вже є, до того, що може бути.

Звичайно, далеко не всі люди в тому самому суспільстві (групі) прихильні тим самим цінностям, однаково розуміють і приймають принципи добра, рівності, справедливості, волі, братерства і т. д. Одні — прихильники колективізму, інші — індивідуалізму; для одного головне в житті — кар'єра, для іншого — багатство, для третього — чесність і порядність і т. п. Ціннісна орієнтація індивідів у суспільстві може бути і дійсно буває не тільки різною, але й протилежною. Але це не означає, що в суспільства (чи соціальної групи) не може бути загальних соціальних цінностей, що воно висуває, затверджує і захищає. Цінності притаманні суспільству чи соціальній групі, а ціннісні орієнтації — особистості.

Категорію "соціальні цінності" ввів у соціологію М. Вебер. Надалі Т. Парсонс та інші структурні функціоналісти стали розглядати їхню спільність як найважливіший принцип, завдяки якому досягається соціальна згода і соціальний порядок. Так, у демократичному суспільстві найважливішими цінностями звичайно виступають світ, воля, рівність і братерство людей, їхня честь і гідність, соціальна справедливість, солідарність, громадянський обов'язок, матеріальне благополуччя, духовне багатство і багато чого іншого.

Соціальні норми похідні від соціальних цінностей і ґрунтуються на них.

Соціальні норми — це правила поведінки, очікування стандарти, що регулюють поведінку людей, громадське життя відповідно до цінностей визначеної культури І зміцнюють стабільність і цілісність суспільства.

Повторюваність, стійкість і регулярність визначених соціальних взаємодій викликають у суспільстві потребу в закріпленні таких загальних правил, норм, які б одноманітно визначали дії людей і відносини між ними у відповідних ситуаціях. Завдяки цьому суб'єкти соціальної взаємодії одержують можливість передбачати поведінку інших учасників суспільних відносин і відповідно до цього будувати власну поведінку, а суспільство — контролювати й оцінювати поведінку кожного.

Дотримання цих норм забезпечується в суспільстві звичайно шляхом застосування соціальних заохочень і соціальних покарань, тобто позитивними і негативними санкціями, що виступають як найбільш конкретний, прямий і безпосередній елемент у структурі соціальної регуляції. Соціальні норми класифікуються за різними підставами. Особливо важливий для ціннісно-нормативної регуляції життя суспільства поділ їх на правові і моральні. Перші виявляються у формі закону, іноді державного чи адміністративного нормативного акту, містять чіткі диспозиції, що визначають умови застосування даної юридичної норми, і санкції, здійснювані відповідними органами. Дотримання других забезпечується силою суспільної думки, морального боргу особистості.

Цінності виступають фактором, що грає визначену роль у регуляції соціальних взаємозв'язків. Цінності — визначальний елемент культури, її ядро. Культура — спосіб, метод іменного, ціннісного освоєння дійсності і явищ природи. Цінності — це своєрідний соціальний механізм, що виявляє, систематизує, упорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне в суспільстві

Соціологічний підхід до ціннісних явищ складається в розгляді саме їх як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Тут цінності виступають не стільки елементами мотивів, скільки в значенні змісту норм, критеріїв спілкування, що мають характер розпоряджень, обов'язків, вимог. Цінність виражає істотне відношення, де визначається значимість об'єкта для цілей суб'єкта в якісних і кількісних показниках. Для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, воно повинне мати визначені властивості, здатні бути корисними для людини. У такому змісті цінність — об'єктивна. Цінність — це значення предмета для людини. Поза відношенням до людини категорія цінності позбавлена змісту. У такому понятті цінність суб'єктивна.

Єдність суб'єктивного й об'єктивного в ціннісному виявляється в градації самих цінностей. З одного боку, цінність — явище визначається інтенсивністю тих об'єктивно властивих йому властивостей, що мають користь для людини. Але з іншого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інтересами, що можуть знаходиться в зворотно пропорційному відношенні до інтенсивності оцінюваної властивості. Якщо усі відомі цінності розподілити за ступенем їхньої значимості для людського існування, то вийде класифікація у вигляді ієрархії цінностей, підлеглих принципу субординації, де кожна цінність стосовно старшої відіграє роль засобу чи умови. Вищі цінності буття — людина і людство. Всі інші цінності — є такими лише постільки, оскільки забезпечують існування й еволюцію людства.

Класифікація цінностей:

1) Людина і людство — вищі цінності.

2) Природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці необхідні для існування і відтворення людства — цінності матеріального життя.

3) Різні суспільні утворення, необхідні для життєдіяльності суспільства — цінності соціального життя.

4) Наукові знання, філософські, моральні, естетичні й інші уявлення, ідеї, норми, покликані задовольнити духовні потреби — цінності культури.

Визнають цінності не за їхньою приналежністю до світу речей, соціальних явищ чи елементів свідомості, а за тим, яку потребу вони переважно задовольняють. Соціальний механізм, за допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і складає людську культуру.

Культура мас такі функції:

1. Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духовної культури тієї чи іншої епохи дає можливість адекватно судити про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання й освоєння світу за допомогою усіх форм суспільної свідомості, але і сприяє здійсненню евристичних цілей людини, її пошукам найбільш ефективних форм посилення влади людини стосовно навколишнього світу. Будучи реалізацією сутнісних сил людини у всіх сферах її діяльності, культура нерозривно пов'язана з творчістю.

2. Функції передачі соціальної спадщини. Поряд з генетичною програмою, розвиток людини здійснюється шляхом освоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі — культурі, яка виступає формою збереження, соціальної трансляції, застосування й удосконалювання людського досвіду.

3. Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з позиції такої функції виступає як система суспільних норм і цінностей у сфері міжособистісних відносин. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом.

Інтелектуальне, духовне життя суспільства виявляється в двох якостях. Духовне життя суспільства — реальний процес життєдіяльності людей, один з основних видів життєдіяльності, що включається в усі соціальні процеси. Щоб мати необхідні матеріальні засоби для життя, люди займаються матеріально-виробничою діяльністю. Але як свідомі істоти, люди не можуть не задовольняти свої духовні потреби, тому, здійснюючи виробництво свідомості, вступають у духовне спілкування. Духовне життя, з однієї сторони загальний спосіб життєдіяльності, а з іншої, — утворює відносно самостійну сферу.

Поняття духовне життя суспільства нерідко розглядають як синонім поняття духовна культура. Однак, духовне життя — визначена сфера громадського життя поряд з економічною, соціально-політичною сферами. Вона включає всі духовні формування, утворення, у тому числі, психологію людей, повсякденну свідомість, мораль і т.п. Духовна культура — визначений зріз духовного життя, її ядро. Загальносоціологічна теорія розглядає духовне життя у відносній цілісності і нерозчленованості, переважно в співвідношенні з матеріальним життям і суспільними сферами.

У соціології виділяються чотири групи показників розвитку культури суспільства.

1) Показники, що характеризують рівень розвитку суспільної свідомості, інтенсивність протікання культурних процесів.

2) Показники пов'язані з розкриттям домінуючого типу культурної орієнтації суспільства.

3) Фіксує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існування.

4) Характеризує культурний розвиток суспільства в аспекті взаємин пануючої культури з іншими культурами.

Культурне життя, будучи вбудованим в існуючу соціальну систему, підкоряється різним закономірностям. Серед них виділяються закономірності, властиві суспільству і ті, що розповсюджують свою дію на всю соціальну сферу, включаючи і культуру. Виділяються закономірності взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, тобто взаємозв'язку між основними формами соціального буття. Постійно дають звістку закономірності взаємозв'язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей (економічною, політичною, сімейною, побутовою і т. п.). Не можна ігнорувати закономірності власне культурного життя. Заявляють про себе закономірності взаємозв'язку різних рівнів організації культурного життя, зокрема взаємозв'язку професійного й аматорського, суспільних і індивідуальних форм культурного виробництва і споживання, новаторства і тиражування.

Особливість закономірностей культурного життя складається в тому, що вони відносяться не тільки до духовного світу індивіда, але і до суспільного духовного виробництва, духовного споживання і духовного спілкування.

Формування суб'єкта соціокультурного процесу пов'язане з освоєнням інтеріоризацією культурних цінностей і норм, коли набувають соціальну значимість і визнання природні потреби і почуття індивіда. Механізм освоєння культурних цінностей і норм одночасно виступає механізмом відтворення й утворення культури. Дію такого механізму можна викласти у вигляді деякої послідовності (якщо не лінійної, то логічної) включення особистості у світ культури:

• залучення до світу культури починається з освоєння наявних культурних цінностей, залишених у спадщину від попередніх поколінь;

• наявність суспільно значимих цінностей створює можливості комунікації в культурній діяльності, звільняє її від впливу чисто суб'єктивної сваволі;

• створення нових культурних цінностей можливо лише за умови високої організації суспільного виробництва;

• для створення й освоєння культурних цінностей і норм формуються організації двох типів: інституціалізовані спілки, об'єднання, санкціоновані державою (університети, академії, консерваторії і т. п.) та неформальні групи, екзотичні спілки однодумців (політичні партії, творчі спільноти, художні суспільства, комуни і т. п.). Сформовані організації мають щось загальне: вони викликають поділ творчих організаційних функцій, що закріплюються поділом праці усередині духовного виробництва.

• різні форми масової комунікації закладають технологічні основи створення й освоєння норм і цінностей культури, що здобуває через системи освіти систематизований, комплексний та формально загальний характер. Культура, відкриваючи шлях наукою просвіті, стає могутнім фактором впливу на свідомості мас.

Відношення соціології культури і соціології науки, освіти і моралі

у соціології культури пропонується наслідувати три основні позиції. 1) Вивчення питань загальної теорії соціології, сполучених з дослідженням… 2) Знайомство з прикладними аспектами соціології в сфері культурологічних проблем.

Соціологія науки — галузь соціології, яка вивчає динаміку науки і її взаємини із суспільством, а також динаміку і соціальні аспекти наукової діяльності на рівні окремих вчених колективів суспільства.

На початку 70-х років норми соціології науки піддаються перегляду з постпозитивістських позицій (Майкл Поланьї, Томас Кун. Пауль Фейєрабенд, Імре Лакатос, Стівен Тумлін та ін.). У своєрідному маніфесті постпозитивізму книзі Томаса Куна "Структура наукових революцій" наука розглядається як чистий зразок, сприйнятий науковим співтовариством.

Соціологія освіти — галузь соціології, яка вивчає освіту як соціальний інститут, як форму і засіб суспільної життєдіяльності. Ключовим відношенням у соціології освіти вважається взаємодія інститутів освіти з виробництвом, соціальними структурами, політикою, мораллю і т. п. Предметом соціології освіти виступає реальний процес соціалізації особистості, придбання її соціального досвіду шляхом засвоєння природничо-наукових і гуманітарних знань, що складають соціальні потенції цивілізації. У межах соціології — освіта розглядається не як процес навчання і виховання (це складає предмет педагогіки) і не як сукупність знань і навичок, а саме як соціальний інститут з його підсистемами в їхній цілісності і сукупності.

Початок соціології освіти поклали праці американських учених Літера Франка Уорда і Джорджа Дьюї.

Соціологія освіти розкриває диспропорції між розвитком системи освіти і потребами суспільства, вивчає стимули до одержання освіти й ефективність отриманих знань, ступінь відповідності підготовки фахівців потребам суспільства. Система освіти розглядається не як замкнута сама в собі, а через різні "виходи" в інші великі соціальні системи.

Соціологія права — спеціальна соціологічна теорія, що вивчає право як соціальний інститут, як систему регулювання суспільних відносин і трансформації юридичних норм у соціальну поведінку громадян на всіх рівнях їхньої життєдіяльності. Цей напрямок соціологічної науки складається на стику юриспруденції і соціології, переслідуючи основну мету: вивчення функціональної дії права і його соціальної ефективності.

Ще на початку XX століття виникає соціологія права, утворюючи різні школи соціологічної юриспруденції. Протиставлення правових законів і "живого права", яке постійно складається в суспільстві стало основою становлення соціології права. У 60-х роках XX століття американськими юристами Франком і Паундом робиться чітке формування соціологічного підходу до права. З тих пір об'єктом соціології права стають проблеми престижу суддівського рішення, співвідношення суду і гласності в пресі, право і конституційні норми, політична влада і право. Ефективність правових норм — найважливіша проблема соціології права, яка шляхом соціологічних досліджень виявляє фактори, що визначають ефективність чи неефективність права.

Соціологія мистецтва — галузь соціології, що вивчає виникнення, функціонування і розвиток мистецтва в конкретно-історичних системах суспільних відносин. У соціології мистецтва в широкому обсязі реалізується апарат філософії, психології, педагогіки, мистецтвознавства. Для соціології мистецтва основними виступають два положення:

• визнання відповідності між станом суспільства і мистецтвом як специфічною сферою громадського життя;

• можливість визначення ступеня відповідності в досить чітких поняттях, що піддаються математичній обробці.

Сучасна соціологія мистецтва розпалася на відносно самостійні суспільства: соціологія театру, соціологія кіно, соціологія літератури, соціологія музики, соціологія живопису і т. п. Усередині самої соціології мистецтва виділяються напрямки, що розрізняються за широтою охоплення явищ мистецтва і за "зрізами" соціологічного аналізу. У загально-соціологічному аспекті розкривається соціальна сутність мистецтва, аналізуються соціальні закономірності розвитку мистецтва.

Соціологія моралі — галузь соціології, що досліджує емпіричними методами закономірності практичної моралі на різних соціальних рівнях. Об'єкт дослідження соціології моралі — моральна практика,, сформована в різних соціальних спільнотах, шарах (родина, трудовий колектив, професійна група, студентська група, нація і т. п.). Соціологія моралі покликана вирішити триєдине завдання: по-перше, описувати реальні моральні відносини і специфіку їхньої появи в суспільстві; по-друге, досліджувати відношення різних соціальних груп до постановки і способів рішення моральних проблем; по-третє, вивчати еволюцію, прогнозувати тенденції і шляхи розвитку моральної свідомості.

Наприкінці XIX ст. термін соціологія моралі запропонований французьким соціологом Емілем Дюркгеймом і тоді ж склалася в основному проблематика галузі соціологічного знання: роль моралі в суспільстві; мораль віруючих і невіруючих; поняття щастя; моральні ідеали молоді; сімейна мораль. Соціологія моралі виходить з того, що сутність морального регулювання вимагає добровільного прагнення людей керуватися у вчинках моральними розпорядженнями і нормами. Моральні норми, що затвердилися, стають рушійною силою і засобом впливу на соціальні процеси. Тому моральний фактор у силі його всепроникнення значно визначає стабільність основних основ способу життя.

Соціологія моралі значне місце відводить етико-соціологічним дослідженням суспільної думки, механізму подвійної моралі. Використовуються різні методи: історичний, типологічний, статистичний, метрологічний. Починаючи з 80-х років у соціології моралі є значні елементи скептицизму і песимізму щодо оцінки стану вдач, що дає основу для висновків про зростаючу деградацію моральних цінностей і т. п. Нова мораль висуває Два принципи: "Насилуй себе" і "Роби, що хочеш".

В історії соціологічної і соціально-філософської думки виявилися два основних і найзагальніших підходи до визначення місця і ролі культури в житті суспільства — матеріалістичний та ідеалістичний. і хоча обидва не заперечували важливого значення культури в суспільному розвитку, проте ті (наприклад, марксизм), хто виходив з матеріалістичного розуміння історії, бачили в духовній культурі вторинний, похідний, надбудовний фактор такого розвитку; а ті (Э. Дюркгейм, М. Вебер та ін.), хто в цілому віддавав перевагу історичному ідеалізму, бачили саме в духовній культурі (наприклад, у "дусі капіталізму") вирішальний і визначальний момент у житті і розвитку суспільства. Остання позиція переважає в немарксистській соціології.

Соціальна роль культури виявляється в трьох основних аспектах.

1. Культура є основою і вирішальним фактором перетворення індивіда в особистість, його підготовки до життя в суспільстві, його соціалізації (про що докладно говориться в наступному параграфі даної глави). Ця роль визначається тим, що культура виступає як своєрідний резервуар нагромадження, акумуляції і передачі соціального досвіду.

2. Забезпечуючи єдність цінностей, норм, значень, ідеалів і вірувань усіх членів даного суспільства відповідна культура служить його найважливішою гуртуючою, інтегруючою силою, такою, яка багато в чому визначає стабільність, стійкість усієї суспільної системи. Наявність у системі культури того чи Іншого суспільства своєрідних субкультур звичайно не порушує такої єдності І зазначену функцію культури, якщо в них відбивається діалектика загального й особливого при ведучій ролі першого, "єдність у різноманітті". Більш того, як показує досвід, таке різноманіття може служити посиленню суспільної інтеграції. Якщо ж субкультура виступає у формі контркультури, то її роль стає дисфункціональною, дезінтеграційною.

3. Культура — найважливіша основа і фактор організації, регулювання і модернізації громадського життя, про що також докладніше в подальшому викладі. Ця функція культури пов'язана насамперед з тим, що її основну частину складають соціальні цінності і норми. Культура визначає поле діяльності людей, зміст і стиль їхнього життя, орієнтири в її розвитку.

Особливо наочно велика соціальна культура виявляється в перехідні епохи розвитку суспільства. Справа в тому, що культура настільки широко, повсюдно і глибоко проникає в тканину суспільних відносин, що, коли суспільство переживає періоди нормального, відносно і порівняно плавного розвитку, її роль особливо не виділяється, як би непомітна, сама собою розуміється. Але коли суспільство попадає в кризову ситуацію, часто пов'язану з його перехідним станом, відразу виявляються надзвичайно важливе значення і нічим не замінна, унікальна роль культури для всього громадського життя, її організації, функціонування і розвитку.

Категорії соціології культури класифікують за рівнем соціологічної теорії на категорії загальної соціології культури і на категорії спеціальних теорій соціології культури. Усі категорії соціології культури поділяють на два розряди: методологічні, процедурні. Якщо методологічні категорії груп категорій розкривають культурне життя суспільства, то процедурні — складають загальносоціологічні категорії, застосовувані в процесі обробки й одержання соціальної інформації. Соціологія культури має широкий вибір методів дослідження, що забезпечують різні напрямки ефективної діяльності, надійність і вірогідність отриманого знання. У повному обсязі використовуються стандартні методи: анкетне опитування, інтерв'ю, факторний аналіз, спостереження, експерименти і т. п.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Природа, функції і структура культури.

2. Відношення соціології культури і соціології науки, освіти та моралі.

3. Соціальна культура та її роль у житті і розвитку суспільства.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальна культура і суспільство.

2. Динаміка зміни соціальних цінностей в українському суспільстві.

3. Соціальні норми та відхилення.

Додаткова література з теми

1. Здравомыслов А. П. Потребности. Интересы. Ценности. — М., 1986.

2. Ионин Л. Г, Культура на перепутье // СОЦИС. — 1995. — №2.

3. Комаров МС. Социология. — М., 1994.

4. Культура: теории и проблемы. — М., І995.

5. Орлова Э. А. Введение в социальную и культурную антропологию. — М., 1994.

Тема 25. ОСВІТА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Ключові поняття та терміни

• освіта • система освіти • освіта як соціальне явище

Основні віхи становлення соціологи освіти

• перетворення феномену освіти в складне й багаторівневе соціальне явище, яке визначає напрямки розвитку людської цивілізації; • набуття освітою найпотужнішої виробничої сили, якою людство почало… • швидке зростання протягом останніх 100 років кількості навчальних закладів і охоплення освітянською діяльністю…

Освіта та її функції і зв'язок з іншими науками

Якщо загальна і спеціальна педагогіка визначає зміст освіти, її організаційну основу, то соціологія освіти вивчає ефективність діяльності…   Зв'язок соціології освіти з іншими науками •… Отже, соціологія освіти — це галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності та функціонування освіти як…

Основна функція освіти — передавати цінності конкретної культури.

Е. Дюркгейм

Освіту розглядають як цілісну самостійну систему, яка має ін-ституційний характер. Ознаками соціального інституту освіти є: • соціальні функції освіти (навчання і виховання); • наявність суспільно вироблених форм, освітніх установ, їх організація і становище в суспільстві, а також певних…

Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти

• зростання "функціональної неосвіченості" у світі, яка охоплює 1 млрд. чоловік; • розрив між освітою та культурою; • відставання освіти від науки;

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Місце соціології освіти в системі соціологічного знання.

2. Характеристика системи освіти в Україні.

3. Проблеми модернізації вищої освіти.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Місце соціології освіти в системі соціологічного знання.

2. Характеристика системи освіти в Україні.

3. Проблеми модернізації вищої освіти.

Додаткова література з теми

1. Астахова В.І. Вища школа України. —X, 1991.

2. Астахова В. И. Трансформация социальных функций высшего образования в современных условиях. —X, 1999.

3. Герасіна Л. М. Оновлення сучасної вищої школи в контексті глобальних проблем освіти. —X, 1994.

4. Лігоцький А. О. Теоретичні основи проектування сучасних освітніх систем. —К., 1997.

5. Лукашевич Н. П., Солодков В. Т. Социология образования. — К., 1997.

6. Нечаев В. Я. Новые подходы в социологии образования // Социологические исследования. — 1999. —№ 1.

7. Сидоренко О. Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому виміру. —X, 2000.

8. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / За заг. ред. В. Зубка. — К., 1997.

9. Философия образования для XXI века. — М., 1992.

10. Частная высшая школа в объективе времени: украинский вариант. Монография / Под. ред. В. И. Астаховой. —X., 2000.

11. Шереги Ф. Е., Харчева В. Г., Сериков В. В. Социология образования: прикладной аспект. — М., 1997.

12. Якуба О. О. Освіта як соціальний інститут // Соціологія: навч. посібник. —X, 1996.

Тема 26. СОЦІОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

Ключові поняття та терміни

 

• виховання

• соціологія виховання

• індивід

• соціальні регулятори

• соціальна поведінка

• соціальна програма

• соціальне дослідження

• потреби

• інтереси

• соціальна роль

 

Соціальна поведінка особистості та фактори її формування

Соціологія розглядає виховання як особливий вид суспільно необхідної діяльності людей.

Виховання — діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний і цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особистості, її підготовку до громадського життя і продуктивної праці.

Розглядаючи виховання як функцію суспільства, що складається у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї чи іншої суспільної ролі шляхом передачі йому накопиченого людством соціального досвіду, вироблення визначених рис і якостей, можна визначити специфічність предмета соціології виховання.

Соціологія розглядає виховання як одну з найважливіших форм взаємозв'язку суспільства й особистості. Аналізуючи взаємозв'язок суспільства й особистості соціологія виховання виділяє два її рівні: первинний і вторинний.

Первинний рівень взаємозв'язку складає об'єктивна взаємодія людини й умов її побуту, її життєдіяльності, здійснюваної у певному соціальному середовищі. Якщо формування особистості здійснюється у всіх сферах життя суспільства, то людина в динаміці її особистісного розвитку розглядається як модель суспільства, що розвивається. В особистості, як у краплі води, відбивається різноманіття і багатосторонність громадського життя людей. Формування особистості — основний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І тому, сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про стан усіх сторін життя соціального організму.

Соціологія виховання — формування особистості як конкретного носія соціальності з визначеними світоглядними, моральними, естетичними установками і життєвими устремліннями в результаті виховання як цілеспрямованої діяльності суспільства.

Відтворення особистості, наділеної певними характеристиками, є природний і закономірний результат життя. Особистість виступає ніби дзеркалом об'єктивних тенденцій і протиріч, що визначають її існування. Контрагентом особистості на такому рівні виступає соціальне життя в тій мірі, у якій звернена до конкретної особистості, сприймається нею, впливає на неї і, у свою чергу, випробує на собі її вплив. От чому виховання необхідне для того, щоб людина переросла рівень чисто ситуативної поведінки. Виховання покликане формувати особистість, що сама, добровільно і свідомо, побудує своє життя відповідно до вимог суспільства.

Виховання як одна з форм взаємозв'язку між суспільством і особистістю реалізується у свідомій діяльності суспільства, спрямованій на одержання визначених, передбачених правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має самостійний зміст і значенням. Універсальні зв'язки індивідів — результат універсального обміну знаннями, трудовими навичками, уявленнями, переконаннями і т. д., визначає необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги виробляються як моральні, правові й інші норми соціальної регуляції. Затверджувані в суспільстві правила поведінки, виступаючи засобом закріплення найбільш важливих суспільних відносин, трохи відстають від них у своєму розвитку чи випереджають, викликаючи конфліктні ситуації. Дотримання норм і правил поведінки відповідає закономірному розвитку людської індивідуальності, виражаючи єдність особистих і суспільних інтересів.

Управління людиною, людьми — це раціональна організація їхньої життєдіяльності. При усій важливості цілеспрямованої діяльності з виховання вирішальне значення для формування особистості із соціально-значимими рисами, якостями, принципами поведінки має все-таки сам по собі вплив конкретних умов її життя. Вторинний рівень виховання дає визначену можливість зм'якшити, нейтралізувати небажані, а часом і негативні впливи, що є в процесі виховання і гальмують формування і розвиток особистості. Суть виховання особистості — облік її взаємодії з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особистість. У принципі, це двоєдиний процес. З одного боку, виховання особистості спрямоване на прилучення людини до цінностей культури, на присвоєння їм конкретних суспільних відносин. З іншого, — з огляду на те, що покликання, призначення всякої людини — усебічно розвивати свої здібності і задатки — виховання складається в індивідуалізації, у знаходженні особистістю власного Я. Головним критерієм вихованості людини соціологія вважає ступінь практичної участі особистості в суспільно-корисній праці. Виховання повинне сприяти привнесенню і нагромадженню конкретною особистістю свого індивідуального внеску в життєдіяльність суспільства.

Соціологія виховання через поняття якісного стану суспільства прагне інтегрувати різні сторони суспільної поведінки і її результати. Одна зі складових станів суспільства — соціальні регулятори людської поведінки і діяльності. Власне кажучи такими регуляторами виступає вся система суспільних відносин, що кожне покоління одержує готової.

Найважливіше місце належить економічним відносинам. Не можна розраховувати на кардинальні зміни в такому суспільстві, у якому не відбувається настільки ж кардинальних змін економічної структури. Соціальні регулятори ефективні тоді, коли вони не просто існують у виді звичних для суспільства інститутів, норм і правил, але й охоче приймаються людьми, природні для них.

У сучасних умовах в Україні, у суспільстві діють дві ціннісно-різні системи соціальних регуляторів. Орієнтована на натуральні економічні показники, зрівняльний розподіл, на традиційний колективізм "гвинтика", на зовнішній контроль за поведінкою людини, командні методи керування і бюрократичне адміністрування. Така система нав'язується досвідом минулого, а її живучість визначається наявністю соціальних шарів, сприйнятливих до регулятивних впливів типу твердого економічного і позаекономічного тиску. Система соціальних регуляторів ставить в основу ринкові механізми, грошові доходи, оплату праці за індивідуальні здібності людини, волю вибору, засновану на внутрішній відповідальності, солідарність людей, об'єднаних загальними інтересами. Реально механізми регулювання в такій системі (регулювання товарно-грошових відносин, виборні механізми формування органів державної і політичної влади, судові механізми дозволу конфліктів і т. д.) спрацьовують не завжди. Вони більш ефективні переважно в тих випадках, коли в суспільстві накопичується більше людей, що сформувалися як самостійні й ініціативні особистості. Коли незабаром такі ж особистості виявляються, то вся система соціальних регуляторів повинна перебудовуватися відповідно: вона орієнтується не на придушення прояву різних індивідуальностей, а на заохочення їх.

У сучасних умовах у процесі демократизації громадського життя в Україні очевидно: адміністративно-командна система терпить крах, її соціальна база неухильно звужується. Хід речей вимагає перенастроювання на іншу систему регуляторів.

Соціальні регулятори мають інструментальні і ціннісні компоненти. Люди не усвідомлять інструментальної ролі економічних чи моральних принципів, релігійних і етнічних символів, але додають їм самостійне значення, бачать у них вищий зміст і нерідко готові відстоювати їх за будь-яку ціну. Навіть і тоді, коли інструментальна роль звичних регуляторів вичерпана, вони можуть ще якийсь час по інерції зберігати колишній престиж у суспільній свідомості.

Взаємодія між суспільством, особистістю i вихованням

Оксіологія — вчення про цінності — і деонтологія не є самостійними науковими галузями. Якщо у вченні про цінності насамперед висувається відношення… Деонтологічні цінності — особливий вид духовних явищ задовольняючих потреби… У загальному виді виховання визначається як триєдиний процес взаємодії впливу суспільного Середовища, цілеспрямованих…

Соціальна роль потреб і інтересів, матеріального і духовного виробництва складається насамперед, у тому, що вони працюють у системі механізмів виховання формування і особистості.

Визначальна роль соціальних інтересів у вихованні і формуванні особистості полягає в тому, що вони виступають безпосередньою основою для стимулювання виробничої діяльності і соціальної активності людей.

Кожна особистість виступає носієм найрізноманітніших інтересів: суспільних, національних, колективних, сімейних, економічних, політичних, духовних і т. п. Тому соціальні якості людини, її внутрішній духовний світ формуються під впливом дуже складного, динамічного суперечливого, часом зовсім непередбаченого переплетення різноманітних інтересів, нашарування їх один на одного, чи їхньої конфронтації.

Інтересами безпосередньо визначаються багато соціальних якостей особистості, у тому числі здібності, потреби, внутрішній духовний світ. Під їхнім впливом в особистості складається складна ієрархія духовних спонукань: прагнення, мотиви. Інтереси у вирішальній мірі визначають соціальну спрямованість особистості. Індивід, власне кажучи, лише тоді й стає особистістю, коли опановує досвідом соціального життя, визначає свою особисту позицію в суспільному житті. Питання про співвідношення особистих і суспільних інтересів безпосередньо пов'язане із проблемою особистої волі людини, тому що особиста воля в найбільш істотному своєму прояві є не що інше, як констатація протиріччя між потребами й інтересами соціального суспільства. У такому розумінні людська воля виявляється залежною, з одного боку, від соціально-економічного ладу, а, з іншого, — від системи виховання і ступеня вихованості особистості, її універсальності.

Людство нагромадило величезне духовне багатство, склалася гуманна система моральних норм і суспільних цінностей. Відбуваються зміни і зміни в соціальній психології людей, установлюються зв'язки між людьми в процесі праці, складається довіра і т. п. Одним з найбільш небезпечних явищ виступає в житті егоїзм. Егоїзм як індивідуальну властивість, риси характеру, виявляються по-різному, має неоднозначний соціальний зміст стосовно різних соціальних цінностей. Егоїзм виступає насамперед і як протиставлення особистих інтересів суспільним, як прагнення до споживчого, життєвого комфорту й особистого благополуччя за рахунок суспільства, за рахунок інших людей і т. п.

Зростаюча на ґрунті егоїстичного набуття і така небезпека як речизм. Речова хвороба виступає насамперед як показник прагнення людини підкреслити зовні свою перевагу над іншими людьми самим фактором володіння порівняно рідких, дорогих речей, авто "Мерседес", "Вольво", "Форд" і т. п. Речова хвороба гальмує моральний розвиток людини, істотно звужує коло його духовних шукань і потреб.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Соціальна поведінка особистості та фактори її формування.

2. Взаємодія між суспільством, особистістю та вихованням.

3. Проблеми виховання особистості в Україні.

 

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальна спрямованість особистості.

2. Соціальні інтереси та виховання.

3. Виховний процес та ринкові відносини в Україні.

Додаткова література з теми

1. Болгаріна В. С. Педагогічна соціологія в Україні: стартові кроки // Трибуна. — 2001. — №9-10.

2. Дюркгейм Э. Социология воспитания. — М., 1998.

3. Ильчиков М. З., Смирнов Б. А. Социология воспитания. —М., 1998.

4. Лукашевич Н. П. Социология воспитания: Конспект лекций / Межрегиональная академия управления персоналом. —К., 1996.

5. Лукашевич И. П., Солодков В. Т. Социология образования. — К., 1997.

6. Соціальна робота з молоддю в Україні / Зб. інформ. - метод, матеріалів / Укр. держ. центр, соц. служб для молоді: Підгот.: Хохленков І. О. та ін. — К: Столиця, 1997.

7. Харчев А. Г. Социология воспитания. — М.: Политиздат, 1990.

Тема 27. НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Ключові поняття та терміни

 

• наука

• фундаментальна наука

• розроблювальні дослідження

• прикладна наука

• інституціоналізація науки

• комуналізм

• безкорисливість

• амбівалентність

• наукова діяльність

 

Наука як складний багатогранний феномен

У логіко-гносеологічному плані — це система знання, особлива форма суспільної свідомості, що відрізняється від інших форм за метою, глибиною,… У діяльному плані наука — це особлива діяльність, спрямована на одержання і… У практичному плані — це безпосередня продуктивна, практична сила суспільства, що перетворює не тільки матеріальне…

Наука — це не просто система знань, але і процес їхнього одержання і застосування, це і результат спеціалізовано діяльності, що цільовим чином організована і має матеріальне і методичне забезпечення.

У якому б плані її не розглядати, наука залишається продуктом світового розвитку і носить загальнолюдський характер. Безсумнівно, розвиток науки в окремих країнах має свою специфіку і вимагає спеціального аналізу, особливо її інституціональні форми. Однак важливо пам'ятати про глобальний, світовий її характер, про неприпустимість абсолютизації і протиставлення тимчасових і просторових меж (радянська, українська наука і т. п.).

У складній природі науки укладені внутрішні протиріччя, що є джерелом її розвитку. Наука не тільки система знання, але і нескінченний процес його розвитку, а, отже, заперечення старого. Науці внутрішньо притаманний інноваційний характер. Разом з тим, її інституціональні форми служать закріпленню того, що потім переборюється, руйнується.

Наука пройшла складний і тривалий шлях розвитку. Перші її прояви можна знайти в далекій давнині. Це знання в області астрономії, математики, механіки, медицини, що знаходили практичне застосування вже в Стародавньому Єгипті, Греції, а також у країнах давньосхідних цивілізацій. Процес нагромадження і застосування знань продовжується протягом всієї історії. Поступово складаються й організаційні, і нормативно-ціннісні форми наукової діяльності.

Однак довгий час, аж до XX сторіччя наука не була цілісним, розвинутим, самостійним соціальним утворенням. Вона розвивалася в рамках інших соціальних інститутів: релігії, освіти. І хоча елементи професіоналізму в науковій діяльності з'явилися вже давно, суспільство завзято розглядало науку, головним чином, як аматорське заняття, як форму проведення дозвілля.

Наука виконує дві основні соціальні функції:

• пізнавальну,

• практичну.

Перша спрямована на пошук нового, аналіз сутності процесів і явищ, виявлення закономірностей їхнього розвитку, друга спрямована на застосування знання, його використання в різних сферах суспільства.

Відповідно до цього розмежовуються 3 види наукових досліджень:

• фундаментальні,

• прикладні,

• розроблювальні (інженерні).

З розвитком суспільства зростає вплив науки на всі сторони життя суспільства, при цьому змінюється роль прикладних досліджень, росте їхня питома вага у системі науки.

У США в 80-і роки 10 % учених були зайняті фундаментальними дослідженнями, 20 % — прикладними, 70 % — розроблювальними.

В міру перетворення в цілісне утворення сама наука всі частіше стає предметом спеціального дослідження. Одержують розвиток філософія й історія науки, оформляється наукознавство як загальна наука про науку. У 50-і - 60-і роки американським соціологом Р. Мер-тоном закладаються основи соціології науки. У 70-і роки одержує розвиток поряд з нормативною концепцією Мертона когнітивна концепція у вигляді соціології наукового знання. Яскраві представники цього напрямку — американський історик науки Т. Кун і англійський соціолог М. Малкей.

Т. Кун критикує мертонівську концепцію загального розуміння науки. У його книзі "Структура наукових революцій" наука розглядається як парадигма, прийнята науковим співтовариством. На думку Т. Куна, відповісти на запитання, чи істинне знання, можна тільки з врахуванням того, з позиції якої парадигми його розглядають. Те, як ми бачимо світ, залежить від того, як ми на нього дивимося.

Т. Кун розкриває особливості, механізм розвитку науки. Наука, на його думку, розвивається не шляхом нарощування нових знань, а через періодичну корінну трансформацію і зміну основних уявлень, через наукові революції, через зміну парадигм.

Парадигма, за Куном, — це не тільки теорія, але і принципово новий підхід до рішення наукових проблем, спосіб дії, новий шлях, нова модель розв'язання дослідницьких завдань. Аналізуючи теорію розвитку науки, Т. Кун показує, що розвиток науки відбувався саме в такий спосіб. Він наводить приклад з виникненням астрономії Н. Коперника, теорією відносності, що сформулювала нову парадигму, теорією Ч. Дарвіна.

На прикладі соціології також можна переконатися в тому, що наука не просте нагромадження знань, а складний суперечливий процес появи нового. Роль нової парадигми у свій час відіграв марксизм, що зажадав осмислення всіх соціальних процесів з погляду їхнього діалектичного відношення з економічними формами при загальному формаційному підході до історії розвитку суспільства. У 30-і - 40-і роки XX ст. був сформульований новий підхід до соціологічного дослідження — структурно-функціональний аналіз. У 80-і - 90-і роки всі частіше відстоюється думка про вплив на розвиток науки сполучення різних парадигм.

 

Широку популярність одержали роботи наукознавців і соціологів країн СНД: Г.М. Доброва, А. А. Зворикіна, В. Ж. Келле, П. А. Рачкова, І.І. Леймана та ін., що аналізували науку як соціальний інститут.

Інституціоналізація науки

В даний час наука має всі ознаки розвитого соціального інституту. У сфері науки у світі зараз зайнято понад 5 млн. науковців, видається 100 тис.… Затвердилися різноманітні офіційні і неофіційні форми спілкування, спільної… Згідно з Р. Мертоном, в основі функціонування науки як соціального інституту лежать 4 принципи, що складають…

Наука, наукова діяльність як об'єкт соціологічного аналізу

Знання використовуються в будь-якому виді діяльності, але тільки в науковій одержання знання є основною метою й основним результатом. Наукова… Які ж межі наукової діяльності? Наукова діяльність має широкий діапазон. Це не тільки одержання знання, але і використання, застосування, передача…

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Функціонування науки — специфічного соціального явища.

2. Процес інституціоналізації науки,

3. Особливості сучасного розвитку науки.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Наука як практична сила суспільства.

2. Наука і мораль.

3. Наука і якісне оновлення суспільства.

Додаткова література з теми

1. Арутюнов B.C., Стрекова Л.Н. Административно-информационная система науки. — М., 2001.

2. Богданова И.Ф. Эффективность подготовки молодых ученых // СОЦИС. —1998. —№9.

3. Бутенко И.А. Прикладная социология: наука и искусство. — K: Анкил, 1999.

4. Зиятдинова Ф.Г. Образование и наука в трансформирующемся обществе//СОЦИС. — 1998. —№11.

5. Мангейм К. Очерки социологии знания. — М., 2000.

6. Руткевич М.Н. Социальная ориентация выпускной активной школы // СОЦИС. —1994. —№10.

7. Щукин Н.Н. Практическая функция социального знания // Социально-политический журнал. —1996. —№5.

Тема 28. ЕКОНОМІКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Ключові поняття та терміни

 

• економічна соціологія

• економічні відносини

• соціальні відносини

• економічне життя

• економічна сфера

• соціальна сфера

• соціологічний механізм

• регулювання економіки

• соціальна політика

• економічна поведінка

• економічне мислення

• економічна культура

• економічна діяльність

• споживча діяльність

• людський фактор

• споживацька поведінка

 

Економічна сфера, її місце в системі суспільних зв'язків

Важливим фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки,… Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток… Економічну соціологію також пов'язують із структурно-функціональним напрямом соціології, який розробили Г. Парсонс, н.…

Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як доцільне оточення, середовище, у якому формуються соціальні відносини сукупностями людей та індивідами.

Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємовідносини. Насамперед, має місце вплив економічних відносин на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а також вплив соціальних відносин на соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки і надання їй соціального характеру. Він впливає на розвиток економіки через соціальний механізм.

Соціальний механізм зв'язує всі елементи системи в єдине ціле, стає предметом дослідження, який лежить на стику економіки і суспільства.

Економічна соціологія формулює соціальний механізм, який грунтується на організаційних формах і методах ідейно-політичного, культурно-творчого, морального і соціально-психологічного впливу на соціальні процеси, цінності, установки та орієнтації, на формування світогляду, активності і свідомості. Соціальний механізм об'єднує механізм економіки, соціального управління, демографічного розвитку, організації та стимулювання праці, формування міграційних процесів, впровадження досягнень науки у практику та ін.

Під соціальним механізмом управління економікою розуміється стійка система економічної поведінки і взаємодії різних груп, регулювання дій соціальних чиновників і забезпечення внутрішньої єдності функціонування складних соціально-економічних об'єктів узгодження розвитку економічної і соціальної сфер.

Соціальний механізм управління і розвитку економіки реалізується як на рівні країни в цілому, так і на рівнях регіону, області, міста, району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва — відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо.

Отже, має місце множинність окремих соціальних механізмів, що діють на різних рівнях територіальних та організаційних структур економіки.

Вчення соціальних механізмів управління і розвитку економіки має на меті не лише фіксацію його нормального функціонування, а й виявлення дисфункцій, суперечностей та складнощів у розвитку економіки.

Зусилля спеціалістів з економічної соціології в останні роки зосереджуються на таких трьох основних напрямах:

1) дослідження статистичних аспектів взаємозв'язків економічної і соціальної сфер;

2) вироблення підходу до розвитку економіки як до соціального процесу;

3) функціонування і розвиток соціального механізму.

Ці напрями включають теоретико-методологічні, емпіричні і прикладні дослідження.

Теоретико-методологічні дослідження містять:

• розробку теорії методології і методики вивчення;

• зв'язок між суспільством і економікою, економічною і соціальною сферами;

• соціального механізму як системи важелів управління економічною і соціальною сферами;

• соціально-економічних процесів;

• соціальної структури суспільства;

• соціально-економічної активності населення;

• участі трудівників в управлінні об'єктом;

• культури як регулятора соціально-економічних процесів;

• соціально-економічних результатів функціонування соціального механізму.

Емпіричні дослідження економічної соціології охоплюють такі проблеми:

• стабілізація зв'язків елементів економічної і соціальної сфер, усунення суперечностей та причин розладу соціальної системи;

• ефективне функціонування компонентів соціального механізму, які регулюють соціально-економічні процеси;

• організаційна побудова соціальної структури суспільства, якісні характеристики соціальних груп, ієрархія соціальних спільностей, їх функцій у відносинах та ін;

• форми і види соціально-економічної діяльності і поведінки соціальних груп;

• система управління економічною і соціальною сферами;

• вплив на соціально-економічну діяльність соціальних груп та культурних факторів-цінностей і норм, які сформувались у системі соціальних інститутів.

Прикладні дослідження економічної соціології мають таке соціальне спрямування:

• оцінка економічної і соціальної ефективності соціального механізму;

• визначення тенденцій і закономірностей зміни елементів соціального механізму;

• вдосконалення останнього.

Дослідження економічної соціології ґрунтується на відповідному понятійному апараті.

Понятійний апарат економічної соціології включає загальнонаукові, загальносоціальні і спеціальні категорії.

До загальнонаукових категорій належать: система, структура, функції, процес, механізм, розвиток та ін., які запозичені із загальної методології. Дані категорії використовуються для формулювання і описування соціальної і економічної сфер, соціального механізму, суспільства та інших елементів.

Загальносоціальні категорії включають соціальні, економічні, виробничі відносини, вартість, соціальні спільності, групи, події, явища тощо.

Спеціальні категорії економічної соціології містять соціальний механізм розвитку соціальних структур, соціальні процеси, соціальний контроль, економічну і організаційну поведінку, економічну культуру та ін.

Дослідження економічної соціології охоплюють як економічні, так і соціальні фактори розвитку суспільства, спираються на соціальну й економічну інформацію, визначають економічну та соціальну ефективність.

Місце економічної культури в економічній соціології

Під економічною культурою розуміють сукупність соціальних цінностей і норм, які є регуляторами економічної поведінки людей і виконують роль… Щоб розвивати, підтримувати, зберігати і при ви вати новому поколінню елементи…

Оплачувана робота залишається для багатьох людей головним способом генерування ресурсів, необхідних для повноцінного життя.

Е. Гідденс

Економічна культура включає продукти діяльності соціальних інститутів, які належать до економічної сфери, і продукти функціонування соціальних груп,… Економічна соціологія враховує не тільки здатність людей створювати і… Інституційний аспект економічної культури охоплює соціальні цінності і норми, які функціонують в економіці, але…

Взаємозв'язок економічної соціології з іншими науками

• оптимізація співвідношення політичного і господарського управління економікою і науково-технічним прогресом; • встановлення ефективного поєднання централізованих і демократичних засад в… • формування інститутів соціального контролю та участі трудівників в управлінні;

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Економічна соціологія як галузь соціології.

2. Економічна культура в системі економічної соціології.

3. Взаємозв'язок економічної соціології з іншими науками.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Економічна культура та економічна поведінка.

2. Соціальний механізм регулювання економіки.

3. Розвиток підприємництва та приватизація в Україні.

Додаткова література з теми

1. Алексеев Н. И. Человек труда на перепутье // СОЦИС. —1992. —Мб.

2. Верховний В. И. Феномен предпринимательского поведения // СОЦИС. — 1995. —№ 8.

3. Верховний В. И. Экономическое поведение как предмет социологического анализа // СОЦИС. — 1994. — № 10.

4. Іващенко О. В. Економічна соціологія. Програма лекційного курсу для економічних та соціологічних спеціальностей. — К., 1998.

5. Заславская Т. И, Рывкина Р. В. Социология экономической жизни. — Новосибирск, 1991.

6. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії. — К., 1999.

7. Орлова Л. Б. Социология экономическая: энциклопедический словарь / Под. общ. ред. Г. В. Осипова. — М.. 1995.

8. Смелзер Н. Социология экономической жизни // Американская социология. Перспективы. Проблемы. Методы. /Под. ред. Г. В. Осипова. — М., 1972.

9. Соколова Г. Н. Экономическая социология. — Минск, 1998.

10. Халиков В. Ф., Лисиненко И. В. Социология предпринимательства. — М., 1996.

11. Хоронжий А. Г. Основи економічної соціології / Вісник Львівської комерційної академії. — Львів, 2001.

12. Хоронжий А. Г. Регіональна економічна соціологія / Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи, 2001.

Тема 29. СУСПІЛЬНА ДУМКА ЯК ОБ'ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Ключові поняття та терміни

 

• суспільна думка

• настрій

• судження

• монізм

• соціальна зрілість

• соціальна спрямованість

• соціальна напруженість

• референдум

• загальнонаціональне опитування

 

Поняття суспільної думки, її відмінність від оцінного судження, знання, переконання, настрою

Вивчення й облік суспільної думки в нашій країні органічно пов'язані з глибиною і масштабами процесів відновлення суспільства. Розвиток демократії… В Україні в останні роки відбувається активний процес інституціоналізації…

Духовна сфера — це не тільки стан свідомості, але й інститути, норми, що забезпечують виробництво, поширення, упровадження свідомості, задоволення духовних потреб.

Що ж таке суспільна думка? Яке її місце в духовній структурі суспільства? Для характеристики духовних процесів, явищ соціологія використовує цілий ряд понять. Найбільш широким з них є "духовна сфера".

Структура духовної сфери розкривається через поняття суспільної свідомості, норм, відносин, організацій, інститутів. Для характеристики якості духовних процесів, рівня їхньої технології служить поняття "духовної культури". Особливо важливим для соціолога є поняття "реальної свідомості мас", оскільки соціолог вивчає не свідомість узагалі, її форми, рівні, елементи, а реальну свідомість, що спонукує до діяльності. У реальній свідомості переплітаються різні форми, рівні, елементи свідомості.

Суспільна думка є особливим станом реальної свідомості. Б. А. Грушин, підкреслюючи складність визначення поняття "суспільної думки", зауважує, що "навряд чи знайдеться в соціології інше поняття, зміст якого був настільки незрозумілий і викликав би численні суперечки". Він приводить багато висловлень приблизно такого типу: "Суспільна думка не піддається опису, невловима для визначення її важко вимірити і неможливо побачити". Вона "нагадує атмосферний тиск: невидима неозброєним оком, але дуже відчутна" і т. д. Подібні висловлення можна знайти й в інших авторів. Труднощі визначення пов'язані зі складною природою суспільної думки і її тісних зв'язків з іншими станами і духовними явищами. Суспільна думка містить різноманітні елементи: раціональні, емоційні, вольові і не зводиться до якогось одного рівню чи форми, сфери свідомості.

На відміну від настрою, суспільна думка включає не тільки масові відчуття, переживання, соціальні почуття, але і раціональне (свідоме вираження інтересів), і суспільні вольові спонукання. Суспільна думка — це стійке емоційно-вольове відношення.

Суспільна думка — це особливий стан реальної свідомості мас, що виражає домінуюче відношення, позицію з актуальних суспільно значимих питань.

Найчастіше можна спостерігати змішання поняття "думка" і поняття "оцінне судження". Вивчаючи погляди, ціннісні орієнтації,… Знання лежить в основі суспільної думки, але воно не тотожне йому. Думки… Суспільна думка дає оцінку явищ, але на відміну від простого оцінного судження це зацікавлене судження, що виходить із…

Функції суспільної думки. Критерії і показники соціальної зрілості

• оцінну, • орієнтуючу, • виховну,

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Суспільна думка та її відмінність від оцінного судження, знання, переконання, настрою.

2. Функції суспільної думки. Критерії і показники соціальної зрілості. Канали вивчення суспільної думки і досвід її вивчення в інших країнах.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Суспільна думка як складний духовний елемент. Суспільна думка студентської молоді.

2. Вивчення настрою жителів Україні в період виборчих кампаній.

Додаткова література з теми

1. Высшая школа: испытание рынком. — М.: Изд-во МГУ, 1993.

2. Ганчев Д. Изучение и формирование общественного мнения. — М.: Мысль, J983.

3. Горшков М. К. Общественное мнение: история и современность. — М.: Изд-во политической литературы, 1988.

4. Заславская Т. И. Социализм, перестройка и общественное мнение // СОЦИС. —1991. — № 8.

5. Массовая информация и общественное мнение молодежи / Под. ред. Оссовского В. Л. — К.: Наукова думка, 1990.

6. Опитування громадської думки. Відп. ред. Паніна Н. В. — К., 1995.

7. Петровская Л. Н. США: политика сквозь призму опросов. - М,

8. Общественное мнение: стратегия массовых опросов ii СОЦИС. -1993. —№

Тема 30. СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ: МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА

Ключові поняття та терміни

• соціальне дослідження • соціологічне дослідження • емпіричне соціологічне дослідження

Конкретно-соціологічне дослідження: поняття, етапи, види

КСД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому… В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі… • для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне значений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в…

Програма і робочий план конкретно-соціологічного дослідження

В програмі КСД реалізується зв'язок між: • соціологічними методами; • загально соціологічною теорією та соціальними фактами, що вивчаються;

Методи збору соціологічної інформації

Аналіз документів дає соціологу можливість побачити важливі сторони соціальної дійсності, допомагає виявити норми і цінності, притаманні… Щоб добре орієнтуватися в багатоманітності документів, перш за все необхідна… Від форми, в якій зафіксована інформація, залежить цілі його використання і методи аналізу.

План семінарського заняття

(2 год.)

1. Конкретно-соціологічне дослідження та його основні види.

2. Програма і робочий план КСД.

3. Методи збору соціологічної інформації.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Програма і робочий план соціологічного дослідження.

2. Роль емпіричних соціологічних досліджень в реформуванні українського суспільства.

3. Етичний кодекс соціолога.

Додаткова література з теми

1. Батыгин Г. С. Лекции по методологии социологических исследований. — М., 1995.

2. Волович Ю. П. Надежность информации в социологическом исследовании.—К., 1974.

3. Городяненко В. Г. Социологический практикум. Учебно-методическое пособие.—К., 1999.

4. Гречихин В. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М., 1988.

5. Иберла К. Факторный анализ. — М., 1980.

6. Как провести социологическое исследование? 2-е изд. — М., 1990.

7. Кракович Д., Сердюк А. Интервьюирование в социологическом исследовании.— К., 1992.

8. Лободинсъка О. М., Магазинщикова I. П., Мельникова Н. В. Соціологічний практикум: навч. посібник. —К., 1998.

9. Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологических исследованиях.— М., 1992.

10. Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження. — К., 1996.

11. Піча В. М., Вовканич С. И., Маковецький В. М. Як підготувати, провести і узагальнити результати соціологічних досліджень? — Львів, 1996.

12. Темиров Н. С. Анкетирование без анкет // СОЦИС. —1993. —№ б.

13. Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, программа, методы. — Самара, 1995.