Історія України

 

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії

 

 

Сторія України

(Соціально-політичні аспекти)

Навчальний посібник

 

Загальна редакція Б.П. Ковальського

 

 

Частина ІІ

 

Київ – 2003

Історія України. Соціально-політичні аспекти.

Навчальний посібник для вищих закладів освіти

ІІІ- ІV рівнів акредитації. 2003 рік.

 

Загальна редакція Б.П. Ковальського

 

Колектив авторів. Професор Б.П. Ковальський, доценти: П.А.Дігтяр, В.С.Сторчило, С.О. Костилєва, С.І.Лисенко.

У посібнику розглядаються проблеми історичного поступу Української держави. Висвітлюються основні закономірності, суть і наслідки етапів… Курс подається за модульною схемою.  

Модуль ІІ. Історичний поступ української держави.

Лекція 2.1. Основні закономірності суть і наслідки початкових етапів та процесів українського державотворення. Слов’янська держава Русів. Козацько-гетьманська держава – Військо Запорозьке.

План.

1. Слов’янський період в розвитку в українській державності. Київська Русь. Політико-адміністративне становище України в ХІV-ХVІ ст.

2. Українська Козацька держава – Військо Запорозьке (сер. ХVІІ – 80-ті рр. ХVІІІ ст.)

Концепції державності в українській історико-політичній науці.

З відродженням української державності у ХVIIст. постає “козацька історіографія” в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка, Григорія… Передова українська інтелігенція протестуючи проти ліквідації автономії… З цього часу починає зароджуватися народницький напрям в історіографії. Ці погляди виразно проявилися в творах…

Становлення і розвиток суспільних зв’язків в Україні в додержавний період.

Сліди життя первісних людей знайдені в багатьох регіонах України, як правило, на берегах рік: Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та… Постійних жител і поселень тоді не було. В пошуках їжі люди постійно… Первісні люди займалися в основному збиранням рослинної їжі, застосовували примітивні знаряддя праці. Жили вони в…

Скіфо-сарматська держава: суспільний і державний лад

Скіфія (Скитія) – велике суспільно-політичне об’єднання племен і їх союзів: неврів, будинів, меланхленів, калліпідів, олазонів, ольвіополітів,… Царські (або панівні) скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіснообщинного… Як свідчить Геродот, Скіфія поділялася на адміністративно-політичні території (області), в округах кожної з яких було…

Велике переселення народів на території України і його вплив на суспільні зв’язки першої половини І тисячоліття н.е.

В ІVст. гуни (народ урало-алтайського чи тюрко-фіно-монгольського походження) витіснили готів з України за Дунай. Пізніше в середині Vст. під… Життя і суспільний лад цих народів перебували на стадії розкладу…

Слов’янський період в розвитку української державності.

Держава Антів (ІІст. до н.е. – VІІст. н.е.).

Крім загальної назви “слов’яни” стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори… Після розпаду держави гунів і смерті Аттіли (453р.) анти зайняли значну… Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила…

Утворення держави Русів і етапи її розвитку. Суспільний і

Розвиток матеріальної і духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовили переростання племінних союзів у державні об’єднання… Розташований у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні… На першому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період…

Державний устрій Руси-України.

Об’єднавчі процеси вносили зміни і в організацію суспільства Русі. При Володимирі Святославичі та Ярославі Володимировичу князівські функції… Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію “племінних княжінь” і… Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких…

Першій половині ХVІІст.

Волинь в результаті шлюбно-сімейних зв’язків визнала владу литовського князя Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення.… На Північному Сході землі Русі згуртовувало Московське князівство. Його… Попри все це, у ХІV-ХVІІст. не припинявся процес розвитку української народності. До Люблінської унії у соціальній,…

Суспільно-політична організація українського народу в ХІV-ХVІст. Виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі.

Соціальне й правове становище представників феодального стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земляної власності. Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його родові… Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний…

Наростання суперечностей у революційному таборі.

Причини поразки демократичної революції в Україні.

У столиці Росії політичні страйки переросли у повстання робітників, до яки приєдналися солдати. Трон Романових впав. 3 березня 1917р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців відбилися… У серпні 1917р. загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських…

ІІІ.

Директорія надала боротьбі з гетьманщиною вищого рівня осмисленості та цілеспрямованості. Свій внесок у розвиток подій зробив Український Військово-Революційний комітет, сформований Директорією.

Велику роль у розкладі окупаційних військ відіграли більшовики. Спеціально для роботи серед іноземців було створено Центральну федерацію іноземних груп РКП(б).

19 грудня 1918р. Директорія в’їхала до Києва. 26 грудня 1918р. наказом Директорії було призначено Раду Народних Міністрів на чолі з В.Чеховським. по всій Україні налічувалось близько 100 тис. вояків. Через півтора місяця їх було не більше 21 тис.

30 листопада було утворено Революційну військову раду Червоної Армії України, яка організувала наступ з нейтральної зони вглиб України силами Богунського й Таращанського полків. Всі Україна запалала повстаннями. Дві сили: національно-демократична й соціалістично-радянська повстали разом.

На значній території Катеринославщини утверджується влада Н.Махна, який заявив про своє невизнання Директорії. Він однаково вороже ставився до всіх влад, вважаючи їх чужими й грабіжницькими.

У жовтні 1918р. збори представників від українських партій конституювались, як Українська Національна Рада і проголосили утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави. 9 листопада 1918р. було створено уряд – Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким. Західноукраїнська Народна Республіка зазнала іноземної агресії, що прискорило визрівання планів об’єднання з Наддніпрянською Україною. 1 грудня 1918р. представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. 22 січня 1919р. у Києві оголосили Універсал Директорії про Злуку УНР і ЗУНР.

Великі надії пов’язувались із Трудовим Конгресом України, але робітництво й селянство поставились до виборів пасивно. Виступаючи на Конгресі, Голова Директорії зазначав, що Директорія в своїй діяльності орієнтується на культурний Захід. – Далі працювати було небезпечно і форум поспіхом закрився. Почалось відновлення влади Рад на Сході Лівобережжя.

Зібравшись у Вінниці, представники українських партій розцінили ці дії, як ворожі щодо українського народу. Було вирішено прийняти систему “трудових рад”, тобто представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Система трудових рад була маскою, яка давала вихід революційній енергій мас і в той же час давала право казати, що тут немає більшовиків. Директорія в цілому схвалила систему трудових рад, а вищим державним органом мав стати Трудовий Конгрес.

Після вступу до Києва, військовики Осадного корпусу Є.Коновальця розгромили майже всі робітничі організації. В місті було запроваджено стан облоги жорстку цензуру. У Києві мало не щодня знаходили трупи невідомо ким забитих робітників. В такій атмосфері з’явився текст Декларації Директорії, яка була оголошена 26 грудня 1918р., відновлювались права, які мали селяни і робітники за Центральної Ради. Всі трудові господарства залишались в користуванні попередніх власників непорушними, а решта земель переходила у користування безземельних і малоземельних селян. Було відновлено 8-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Головним Отаманом С.Петлюрою було висунуто гасло: “Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!”, на яке пристали практично всі отамани. Платформа Директорії, відповідні їй дії спочатку знайшли підтримку мас. Про це свідчили селянські з’їзди. Однак, через короткий час селянські з’їзди припинились, вони оголошувались “більшовицькими”. А лідери УСДРП виступили за “справжній демократизм” (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для повернення організацій правого флангу – хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо.

Сформований у квітні 1919р. соціалістичний уряд у відозві до населення говорив про суцільне вороже оточення. Через те державне діло стояло багатократно перед катастрофою: в січня 1919р. – в Києві, в лютому – і Вінниці, в травні – в Волочиську, в червні – в Кам’янці. Все це – етапи українського народу по дорозі на Голгофу, – робиться висновок у документі. У відозві сформульовано лише одну програмну тезу – захист самостійної незалежної України. Втрачаючи можливості впливати на ситуацію в Україні, лідери УНР виявляли велику турботу про впорядкування системи державних владних інститутів. У найкритичніший момент – 12 листопада 1920р. було затверджено “Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”.

Факти свідчать про зростаючу ворожість трудящих до Директорії, яка починає шукати шляхів домовленості з Антантою. В урядових колах останньої панували праві настрої і тому з ними міг домовитись лише український уряд з представників націоналістичних угруповань. В цих умовах В.Винниченко вийшов з Директорії. Новий уряд приступив до ліквідації трудових рад і Рад робітничих та селянських депутатів на місцях, як самочинних і незаконних інституцій. Французи планували активно втручатися у внутрішні справи України.

Очоливши Директорію, С.Петлюра, зосередив у своїх руках військову й політичну владу. За словами В.Винниченка, так влада стала “отаманською”. – Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до організації, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм – усі ті риси, якими відзначалась отаманщина. Це все відносилось до подій весни-літа 1919р. Велику долю відповідальності за розгул отаманщини несли керівні центри УНР, передусім С.Петлюра. Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманам видавалось посвідчення, що такий-то мав формувати “загін”, йому давалось кілька млн. карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Формально вони підлягали “Головному Отаманові”, але, по суті, ця славолюбна “балерина” боялась цих отаманів, запобігала їхньої ласки. С.Петлюра начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини, як переважно небезпечного і шкідливого, хоч, можливо і невідворотного явища. А джерелом постачання отаманів був далеко не найкращий людський матеріал.

Мало привабливою сторінкою історії України 1919р., прямо пов’язаною з отаманщиною, стали єврейські погроми. Погромні акції набули таких масштабів, що 30 липня 1919р. було асигновано з коштів державної скарбниці на допомогу єврейському населенню міст і містечок 11460000 грн.; 24 жовтня на ту саму потребу – 20 млн. грн. В.Винниченко вважав, що основні причини цього явища полягають насамперед у віковій темноті, забитості й замученості народних, особливо селянських мас. Це був постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збиралися в душі народу. Позбавлене вільного вибору місця проживання єврейство змушене було концентруватися в Україні. Через заборону вільного вибору професій, обмеження прав російського громадянства євреям у боротьбі за існування нічого не залишалось, як опановувати у масовому масштабі навички дрібного ремісництва, лихварства, працювати у сфері обслуговування. Ця професія викликала у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завжди викликає примітивні спадкові емоції ворожнечі, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало не прихильну і покалічену оцінку.

Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до більшовизму розв’язали руки темним душам і дали немов право дати волю своїм гнійним емоціям. Винниченко погоджується з тими, хто вважав погромником С.Петлюру – лідера УНР. Але цим він не хотів сказати, що С.Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства. Це був, на погляд Винниченка, обиватель. Він готовий був “принципіально” признати євреїв такими ж людьми, але в якому з дитинства сиділа антипатія до цієї раси. Якщо єврейство не стане на шлях активної допомоги, то його треба громити. Це одна з причин такої шкідливої й злочинної позиції, яку цей чоловік займав у тих тяжких подіях.

Головною фізичною й наочною силою було військо. В війську ж керуючою силою було начальство – отамани. Отже, насамперед треба було підтримувати симпатії й популярність серед отаманів. Через ці причини С.Петлюра не міг ефективно боротися з погромами навіть тоді, коли цього вимагало його політичне оточення. Український уряд, урядова демократія не могли вказати на головного винуватця антиєврейських ексцесів, тому що за тих конкретних обставин це дало б непоправної шкоди національно-державній справі, як вона, звісно, розумілась. Провід української революції докладав чималих зусиль, спрямованих проти погромної практики. В цілому ж як єврейські погроми, так і суперечності в українському таборі (між наддніпрянцями і галичанами, між політичними партіями і течіями) негативно відбилися на національно-визвольній справі, живили внутрішню нестабільність УНР, ослаблювали її у боротьбі з зовнішніми ворогами. Це розуміли політичні лідери і намагались подолати небажані тенденції, хоча змінити ситуацію було практично неможливо.

На той час почались операції білогвардійців з метою захоплення Лівобережжя, Харківщини. Однак, виснаживши денікінців, червоні в кінці червня – на поч. липня 1919р. змусили до відступу Українську армію. Невдачі переслідували і галицьку армію. В кінці червня 1919р. прийшло повідомлення, що для охорони мирного населення Східної Галичини від “звірств більшовицьких банд”. Найвища Рада Антанти і її союзники вирішили уповноважити керівників польської республіки продовжити свої операції аж по Збруч.

Після того як румуни відмовилися пропустити УГА на свою територію, вона перейшла річку Збруч. Так почалася боротьба проти більшовиків соборним фронтом. Досягти однорідності двох частин армії УНР було непросто. УГА формувалася під впливом традицій австрійської армії і її вирізняли організованість, нахил до муштри, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом із забезпеченими крилами, порив у атаці, однак, без належного завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну. Негативними рисами були – страх за свої фланги та тил, відсутність взаємної виручки. Оточені, вони досить легко і охоче йшли в полон. Це була селянська армія, не захоплена заразливим і розкладовим духом революції.

Що ж до армії УНР, то вона увібрала в себе традиції російської армії. Це, здебільшого селяни, слухняні, нерозбещені, розумні. Армія УНР була менш організованою й упорядкованою ніж Галицька. З боку чисто бойового, то наддніпрянці були сильніші за галичан.

Влітку у збройну боротьбу проти РКП(б) – КП(б)У втягнулись усі українські партії, крім боротьбистів і незалежників. Однак, однією з нездоланних перешкод стали суперечності в середині українського табору. Є.Петрушевич проголосив себе диктатором ЗОУНР. Директорія побачила в цьому державний переворот і не признала диктатури. Галицькі лідери вважали небезпечним боротися з денікінцями, які могли просто знищити українців в разі конфлікту. Тому перевага віддавалась пошуку шляхів порозуміння з Денікіним, за яким до того ж стояла Антанта. Соціалісти вважали, що порозуміння з Денікіним є гірше, ніж військова поразка. В.Винниченко приходить до висновків, що спільні, соборні інтереси України до певного часу були тільки привабливим гаслом, а східні й західні діячі завжди обстоювали лише власні інтереси. Розрахунок галичан полягав у тому, що вони ладні були дати сили для боротьби за УНР лише в тому разі, якщо це обіцяло відвоювання Східної Галичини у Польщі. Кам’янецький же уряд дедалі більше орієнтувався на партнера Антанти – Польщу. А, щоб одержати від поляків допомогу, С.Петлюра мав відмовитись від повернення до лона України Східної Галичини. В.Винниченко констатує, що обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката – польської шляхти, а другий в другому – Денікіна. Обидва продавали в неволю і визиск одну частину України за можливість гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий.

Керівництво УНР погоджувалось на все більші поступки. Очевидним прорахунком стало призначення командуючим Київською групою військ генерала А.Кравса, вихідця з Галичини. В цьому полягала одна з причин того, що захоплений 30 серпня 1919р. українським військом галичан Київ відразу був майже без опору зданий денікінцям. 24 вересня 1919р. було офіційно оголошено війну Денікіну, який окуповував все більшу територію України і люто розправлявся з усім національно-самобутнім. Тим часом ситуація на фронті ставала дедалі загрозливішою. Всі історики єдині в тому, що спостерігалася тенденція до катастрофічного скорочення особового складу. А головні причини полягали у практично повній блокаді УНР, адміністративній безпорадності керівництва, господарчій руїні і хаосі, фінансовій скруті. Галицькі частини відступали перед денікінцями навіть тоді, коли останні явно поступались чисельно. Незважаючи на практично безвихідне становище, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради “з інформаційною метою і для підбадьорення”. Петлюра 2 грудня виїхав до міста Чорториї. 5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного Отамана знищенням УНР.

Ті ідеали, які від початку 1917р. надихали українство на кардинальні трансформації суспільства, майже остаточно вичерпали себе на літо 1919р. українські провідники змінили їх на зусилля, спрямовані на утримання здобутої влади і вийти за межі цього кроку їм не судилося. Не бажаючи примиритися з поразкою, борці за українську ідею 6 грудня 1919р. ухвалили рішення розпочати похід тими збройними силами, що збереглися у запілля ворога.

Під час Зимового походу армія двічі пройшла туди й назад через район між Бугом і Дніпром. З великою прикрістю сприймались повідомлення про сутність угод, підписаних українськими представниками у Варшаві. Договором визнавалась Директорія на чолі з Петлюрою. Не сама конкретна Україна, як народ, визнавалась незалежною, а лише право на незалежність. На користь Польщі відходила більша частина Волині.

Керівні кола Польщі вважали ситуацію сприятливою для розширення меж держави до кордонів 1772р., закріплення прав на Східну Галичину, Холмщину, Підлящщя, Західну Волинь. 7 травня поляки оволоділи Києвом, але подальше просування на лівому березі Дніпра було припинено. На кінець липня Червона армія відтіснила поляків практично до кордонів Галичини, а згодом вийшла під стіни Львова і Варшави. Проте на середину серпня Польська армія в результаті допомоги з боку Антанти, залучення російських антирадянських сил почала контрнаступ. Протягом другої половини серпня – початку жовтня 1920р. переважаючим польським силам вдалося відтіснити Червону армію вглиб України на 120-200км. Однак радянські війська чинили опір і знесилені поляки погодились на перемир’я між РСФРР і УСРР, з одного боку і Польщею – з іншого. В Ризі почались переговори, які завершились укладенням перемир’я з 18 жовтня 1920р.

З літа 1920р. уряд УНР мало не щотижня змінював місце свого перебування. Поступаючись Червоній армії, Українська армія в листопаді зазнала двох нищівних ударів і 21 листопада 1920р. рештки українського війська у районі Волочиська переправились через річку Збруч. Починаючи з кінця 1920р. розмови про революцію, як в документах того часу. В емігрантському середовищі більшість вважала, що центр УНР в своєму тодішньому складі збанкрутував і не міг представляти перед світом ідею української державності. Визначальним залишалось панування в Україні Радянської влади. Українська революція завершилась.

Ставлячи в центр уваги міркування безпосередніх учасників Української революції і, водночас учених і істориків слід виділити деякі основні уроки подій 1917-1920рр. Ці автори вважають, що одержане в спадщину неструктуроване українське суспільство було важко організувати на цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. Серйозні проблеми виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагалися очолити визвольний рух. Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І.Мазепи, режим гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти курсу П.Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за часів Центральної Ради. Всі автори засуджують отаманщину, а С.Петлюра констатує той факт, що селянин, чинив опір усім владам, в тому числі і рідній, українській.

В.Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які еволюціонували в бік буржуазної державності – всупереч об’єктивним обставинам.

Серйозною вадою революції стали відсутність єдності, розбіжність і, навіть, суперництво всередині українського проводу. На результати боротьби за українську справу згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення УНР, військове втручання тощо. Україна була ще не готова до великих подій, вважає І.Мазепа.

Критично оцінюючи досвід 1917-1920рр., автори не були схильні перекреслювати значення Української революції. С.Петлюра заявляв, що єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.

Модуль ІІ. Лекція 3

Державотворчі процеси в Україні в радянський період. Їх історичне місце.

План:

1. Становлення та розвиток Радянської України.

2. УСРР в складі Радянського Союзу в 20-30-ті роки. Інші державні утворення в історично-українських землях в 1939, 1941рр.

3. Республіканський статус Радянської України в СРСР та міжнародних стосунках в повоєнний період (1945-1991рр.)

 

Становлення та розвиток Радянської України.

З’їзд підтримав перехід влади до Рад в Петрограді і проголосив встановлення Радянської влади в Україні. На з’їзді було проголошено, що Українська… 1 січня 1918р. ЦВК Рад України опублікував Маніфест до українського народу, в… До кінця січня 1918р. при підтримці РСФР радянська влада була встановлена на більшості території України. Складовими…

В 1953р. підприємства республіканського підпорядкування давали лише 31% промислової продукції. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території України. В підсумку утворилась громіздка, малоефективна, багатоступенева структура управління.

Прийшовши до влади в 1953р., М.Хрущов робить спробу усунути недоліки в системі управлення в таких напрямках: 1) підвищення ролі і розширення прав союзних республік в різних сферах життя; 2) запровадження нового порядку планування, який обмежував число директивних показників з центру; 3) розширення прав і самостійності підприємств; 4) скорочення управлінського апарату, звітності.

Протягом 1954-1956рр. у відання союзних республік були передані підприємства і організації цілих галузей народного господарства, зокрема, харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, тощо. Всього 15 тис. підприємств.

Вжиті заходи сприяли підвищенню ефективності виробництва, однак в управлінській системі як і раніше переважали елементи керівництва по вертикалі, що гальмувало в кінцевому підсумку комплексний розвиток республік і регіонів.

З урахуванням цих та ряду інших обставин лютневий (1957р.) Пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про дальше вдосконалення управління народним господарством”, суть якого полягала у відмові від галузевого управління через міністерство і союзні відомства до територіального – через ради народного господарства (раднаргоспи).

Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон, згідно з яким в Україні було утворено 11 економічних адміністративних районів (раднаргоспів), а саме Вінницький, Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Одеський, Сталінський, Станіславський, Харківський, Херсонський. У підпорядкування Рад Народного Господарства були передані комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, які раніше управлялася загальносоюзними та союзно-республіканськими міністерствами. Міністерства і Державні комітети ліквідовувалися і про це були внесені відповідні зміни в Конституцію УРСР. В той же час на місці загальносоюзних міністерств були утворені республіканські міністерства невиробничої сфери, зокрема в Україні, було утворене своє власне Міністерство освіти та ін.

Важливим чинником, який впливав на необхідність проведення реформування управління М.Хрущовим було те, що саме з середини 50-х рр. світ вступає в епоху третьої технологічної революції, яка ввійшла в історію під назвою науково-технічна революція (НТР).

Знаковою подією в республіканському житті України стала передача до її складу Кримської області згідно указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954р. за обопільної згоди керівництва РРФСР і УРСР. Таке рішення аргументувалось спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими зв’язками між Кримом і Україною.

Цим актом завершувалось практично об’єднання в одних кордонах майже усіх історично українських земель.

Проведені Хрущовим реформи управління не забезпечили бажаного просування країни по шляху прискорення науково-технічного прогресу та виведення її з економічної кризи. В жовтні 1964р. Хрущов був усунутий від влади. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, а головою Ради Міністрів СРСР був призначений Олексій Косигін. Нове керівництво вирішило повернутися до управління промисловістю за галузевим принципом через союзно-республіканські і загальносоюзні міністерства. 30 вересня 1965р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про поліпшення управління промисловістю”, у відповідності з якою ліквідовувались Ради Народного Господарства і відновлювались міністерства. На виконання постанови 2 жовтня 1965р. був прийнятий закон “про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління”. У зв’язку з цим VII сесія Верховної Ради УРСР 6-го скликання прийняла 23 жовтня 1965р. Закон “Про зміну органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління УРСР”. Згідно з цим законом замість ліквідованої Української Ради народного господарства в УРСР було утворено 9 союзно-республіканських промислових міністерств і республіканське Міністерство місцевої промисловості. В союзно-республіканські були перетворені Держплан і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні не була сталою і часто змінювалась. Постановою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966р. було також ліквідовані раднаргоспи економічних районів УРСР.

Після цього система управління в УРСР протягом 70-80-х рр. суттєво не змінювалась. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади був уряд – Рада Міністрів УРСР, яка утворювалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії.

Під керівництвом Ради Міністрів працювали республіканські міністерства, головні управління, комітети та інші республіканські відомства. Рада міністрів перевіряла діяльність уповноважених загальносоюзних міністерств та відомств, спрямувала і перевіряла роботу виконавчих комітетів обласних Рад.

Уряд УРСР за Конституцією був відповідальний перед Верховною Радою, а в період між сесіями – перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але ні одне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не подавалося до Верховної Ради, не пройшовши стадію Політбюро і ЦК КПУ.

У тому ж віддані перебували і місцеві органи влади і управління. Згідно з Конституцією УРСР 1937р. місцеві органи влади мали назву Ради депутатів трудящих, а пізніше з прийняттям Конституції УРСР 1978р. – Ради народних депутатів. В Україні, як і в цілому по СРСР, сформувалася єдина система місцевих Рад – обласні, міські, сільські та селищні Ради народних депутатів. Верховна Рада УРСР здійснювала керівництво своєю системою Рад. Ради вищого рівня здійснювали керівництво Радами нижчого рівня. Місцеві Ради розглядалися як представницькі органи народу і одночасно як органи держави. За Конституцією СРСР і Конституцією УРСР всі органи державної влади були підпорядковані і підзвітні Радам. Діяльність системи Рад була побудована на принципі демократичного централізму.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу УРСР 70-80-х рр. тут діяло 10384 місцевих Рад, в тому числі, 25 обласних, 2 міські – міст республіканського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських у містах обласного і районного підпорядкування, 772 селищних і 8598 сільських. Ради обиралися всіма громадянами на основі загального, рівного і прямого виробничого права при таємному голосуванні згідно з Конституцією УРСР діяльність місцевих Рад ґрунтувалася на основі колективності керівництва, гласності, регулярності звітності депутатів перед виборцями та виконавчих комітетів перед Радами і населенням, широкого залучення трудящих до участі в їх роботі. Однак на практиці часто гору брали формалізм і бюрократизм.

Виконавчими і розпорядчими органами Рад депутатів трудящих (народних депутатів 1977р.) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях.

Подвійна підлегливість виконавчо-розпорядчих органів місцевих Рад була виявом їх практичної підпорядкованості найвищим органам влади і управління в Україні і Радянському Союзі.

Даний стан справ, а також певні перспективи узаконювала Конституція УРСР 1978р. Вона визначала, що основу радянського суспільства становили соціалістична, політична і соціально-економічна система. Перша мала такі складові: загальнонародна держава; КПРС – керівна і спрямовуюча сила; профспілки, комсомол та інші громадські організації; трудові колективи. Друга – єдиний народногосподарський комплекс; планове ведення господарства; участь трудящих в управлінні виробництвом; розвиток соціалістичного змагання тощо.

У відповідність до нової Конституції приводили все законодавство. Розширювались права Верховної Ради УРСР. Ставши ядром політичної системи, Компартія через свої керівні структури посилила свій вплив на усі сфери виробництва, культури, освіти… Зазначимо, що докорінних змін у життя Радянської України Конституція не вносила.

Зрозуміло, що таке реформування радянської системи було малоефективне. Це бачила частина партійно-радянського керівництва, зокрема М.Горбачов, який в березні 1985р. став Генеральний секретарем ЦК КПРС. Квітневий (1985р.) Пленум ЦК КПРС проголосив курс на перебудову радянську суспільства, який на думку його ініціаторів, повинен був зупинити застій в СРСР. Було заявлено, що партія розпочала процес демократизації радянського суспільства та гласності, головним завданням яких є створення демократичного соціалізму, який повинен діяти на благо радянських людей. Це означало курс на реформування радянської політичної системи, органів державного управління. Головним у цьому реформуванні повинно було бути забезпечення дійсного повновладдя Рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів.

Особливою рисою життя країни того часу стало зародження нових політичних партій різних напрямів і практичне створення багатопартійної системи. Політичні партії і громадські організації взяли активну участь у реформуванні Рад народних депутатів. У березні 1989р. після чотиримісячної виборчої компанії відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проходили вони на альтернативній основі, фактично відтворювали наявність багатопартійної системи. В травні-червні 1989р. новообрані депутати зібралися на свій І З‘їзд народних депутатів СРСР – найвищий орган влади СРСР. І З‘їзд народних депутатів в постанові про основні напрями внутрішньої політики СРСР визначив головні шляхи розвитку країни.

Наступні з‘їзди народних депутатів (другий-четвертий) прийняли закони про зміни і доповнення Конституції СРСР з основних питань виборчої системи, про багатопартійність, про заходи по оздоровленню економіки. Важливою зміною в Конституції СРСР було введення інституту президентства СРСР. Першим президентом СРСР було обрано М.Горбачова, який одночасно залишився і Генеральним секретарем ЦК КПРС.

В умовах проголошеного курсу на демократизацію в березні-квітні 1990р. згідно з новим виборчим законом, на альтернативних засадах відбулися вибори до Верховної Ради УРСР – найвищого органу влади в Україні. У Верховну Раду УРСР було обрано 450 депутатів від різних політичних рухів і партій, які утворили три основні групи, а саме такі: 1) близько 130 депутатів належали до “демократичного блоку”. Вони сформували опозицію під назвою “Народна Рада”. 2) 150 депутатів з представників партійної і радянської номенклатури належали до “лівого блоку”. 3) між ними перебував “центр” – це приблизно 140-150 депутатів. Ліві депутати і частково “центристи” утворили так звану прокомуністичну групу “239”. Головою Верховної Ради УРСР був обраний Перший секретар Компартії України В.Івашко, його заступниками – І.Плющ та В.Гриньов.

В гострій боротьбі і протистоянні вище означених полярних груп, Верховна Рада УРСР скасувала шосту статтю Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС і КПУ. 16 липня 1990р.прийняла більшістю голосів історичний документ – “Декларацію про державний суверенітет України”, яка стала першим кроком на шляху здобуття української незалежності.

Підсумовуючи тему, можна зробити такий висновок, що протягом майже 70 років в Україні функціонувала партійно-радянська система державної влади та управління, яка пройшла складний шлях становлення і розвитку в далеко не однозначних міжнародних обставинах, з ризикованими видатними досягненнями і прорахунками. Та в кінці 80-х-на поч. 90-х рр. вона вичерпала себе і вступила у глибоку кризу, що призвело до її заміни в серпні 1991р.

Розглядаючи взаємини українського народу з іншими народами в 70-80-ті рр., можна назвати чотири визначальних рівні, суть яких і становила зовнішньополітичну діяльність держави, хай і недостатньо активної та самостійної.

Перший рівень – це стосунки з народами і республіками СРСР. Однією із складових тут була інтеграція всіх сфер життя в наддержаві та його централізація зусиллями союзних органів, а другою – природно взаємовигідні, тісні, братні, доброзичливі зв’язки українців з росіянами, білорусами, узбеками, грузинами, молдаванами, литовцями та іншими народами Союзу. Дві складові, не вирішуючи всіх питань на світовому рівні, давали можливість поступально розвиватись в умовах миру і добросусідства.

Другий рівень – стосунки України з державами, що належали до РЕВ. Формально-офіційне, юридичне, політичне представництво тут здійснювали союзні органи. Однак республіка мала певні додаткові можливості сприяння економічному і науково-технічному розвитку, зміцненню гарантій недоторканності її території. Крім того, домовленості в рамках РЕВ реалізовувались трудовими, творчими, військовими та іншими колективами України, що зміцнювало їх стосунки з такими самими інституціями в Польщі, Угорщині, Болгарії та інших країнах – учасниках РЕВ.

Третій рівень – зв’язок з іншими країнами світу. Його параметри були не конструктивно визначені і неприродно звужені, особливо коли враховувати процес розрядки в міжнародних відносинах у 70-ті рр. Здебільшого ці зв’язки були не загальнодержавними для України, оскільки її інтереси тут повністю представляв СРСР. Вчені, представники промисловості, сільського господарства, митці, окремі організації, чи міста мали контакти з Францією, США, Італією, іншими країнами. Проте практично ці зв’язки мало впливали на клімат міжнародного життя УРСР.

Четвертий рівень – протокольно-правовий статус України в світовому співтоваристві. Представники нашої держави працювали в багатьох міжнародних організаціях, неухильно слідуючи інтересам існуючої тоді соціалістичної співдружності та СРСР.

Для УРСР суттєвим було в 70-80-ті рр., аж до краху соціалістичної системи в Європі, розширення зв’язків і співробітництва з країнами – членами РЕВ. Не маючи з ними загальнодержавних двосторонніх договорів і угод, Україна все ж таки розвивала різнопланові контакти. Важливе місце тут відводилось консульствам ПНР, ЧССР, НДР, УНР, СРР, НРБ, СФРЮ в Києві та НРБ, Республіки Куба – в Одесі. Відповідно діяли і наші консульства в цих країнах.

На жаль, стосунки УРСР з країнами – членами РЕВ мали багато недоліків. Зокрема, вони реалізовувались на основі союзних договорів, а в них не завжди належно враховувались інтереси України. В цих відносинах було явне запобігання перед політичним кредо центру. До того ж у більшості випадків для їх реалізації потрібно було отримати “добро” з Москви.

Стосунки з розвиненими країнами і так званим “третім світом” не стали однією з підвалин в міжнародній політиці України. Не можна сказати, що вони були тільки даниною моді. Проте їх ефективність, враховуючи реальні потреби України, була зовсім незначною. Одним з недоліків у цьому процесі було те, що УРСР сприймалася в цьому світі формально, оскільки була частиною СРСР, а в багатьох випадках її просто не знали як державу.

Співробітництво з провідними розвиненими країнами світу з ряду причин було мікроскопічним. Зокрема вони, як і країни – члени РЕВ, створили своє замкнуте коло, куди не хотіли нікого впускати. Їх цікавила тільки сировина (нафта, ліс, руди кольорових металів тощо), а Україна їх мала обмаль. Крім того, торгівля мала здійснюватись в ВКВ, що було для УРСР проблемою. Та й сучасною технологією, технікою потенційні противники обмінюватись не поспішали.

Більш широкими були зв’язки України з країнами “третього світу” не лише економічні, а й культурні, військові, туристичні. Однак за своїм рівнем вони значно поступались стосункам з країнами – членами РЕВ, та й часто змінювали характер і обсяги внаслідок постійних еволюційно-революційних змін у цих державах.

Якщо уважно придивитися до статусу України в світовому і європейському співтоваристві, то можна побачити поєднання майже прямо протилежних позицій.

З одного боку, УРСР продовжувала нарощувати кількісні показники своєї участі у вирішенні міжнародних проблем. Наприклад, у 1972р. вона стала членом Програми ООН з навколишнього середовища, 1976р.– членом Комітету з прав людини, 1977р. – Комітету повного складу з економічних проблем, 1978р. – Комісій ООН з роззброєння, інформації, 1979р. – увійшла до складу Міжурядового комітету з науки і техніки з метою розвитку, 1983р. – стала членом Виконавчого органу Конвенції про трансграничне забруднення повітря на великій відстані, в 1984-1985рр. обрана не постійним членом Ради Безпеки ООН тощо. Її представники в цих організаціях відстоювали свої позиції і працювали там з певною користю.

З другого боку, представники УРСР в цих організаціях не репрезентували безпосередньо інтереси лише України. Вони повинні були відстоювати насамперед стратегічну і тактичну доктрини СРСР, соціалістичної співдружності. Спільні дії відпрацьовувались і керувалися союзними органами, як партійними, так і державними, а українські і білоруські дипломати, беручи певну участь у міжнародних процесах, повинні були чітко проводити визначену радянську лінію в ООН та інших міжнародних організаціях. Це призвело в кінцевому підсумку до того, що Україна, беручи участь більш як у 130 міжнародних організаціях (в середині 80-х рр.), була білою плямою на політичному глобусі для багатьох країн світу, навіть європейських. На практиці це означає, що її повноправне входження в міжнародні відносини на рівні міждержавних потребуватиме років та років, надзвичайних політичних, дипломатичних, економічних, культурних, правових та інших зусиль.

 

 

Модуль ІІ. Лекція 4.

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІст.)

План.

1. Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави.

2. Конституційний процес, реорганізація вищих органів державного управління та місцевого самоврядування України.

3. Подальший розвиток української держави на рубежі ХХ-ХХІст.

 

Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави.

Початок 90-х рр. ХХст. у долі України займає особливе місце. Долаючи нескінченну низку кризових явищ, наш народ заявив про бажання будувати свою суверенну державу, самостійно шукаючи як шляхів, так і методів її розвитку. 24 серпня 1991р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Цьому передували об’єктивні причини та суб’єктивні фактори, що підтверджують закономірність здійснюваних перетворень.

До об’єктивних причин належать:

1. Наявність економічного потенціалу, здатного при фундаментальній відповідній реформації забезпечити всім необхідним народ України (за кількісними показниками він випереджав потенціал Франції, Італії, Іспанії та інших країн).

2. Існування основ для розбудови нової структури державності України – Ради, виконавчі органи та ін., які позбувшись опіки колишнього союзного центру, могли б виконувати після оновлення відповідні функції у перехідний період до побудови демократичної держави.

3. Неспроможність керівництва СРСР, що призвело країну на поч. 90-х рр. щодо краху, знайти вихід з кризи, небажання його дати можливість республікам реально вирішувати свої проблеми.

4. Участь України в міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ та ін.), що забезпечують можливість повного визнання світом нової суверенної держави.

5. Загострення соціально-економічної кризи в СРСР, розвал його єдиного народногосподарського комплексу, зросле економічне протистояння різних республік, їх пошук самостійних виходів з глухого кута.

6. Наявність кадрового потенціалу, що міг би практично забезпечити функціонування всіх ланок державного організму (при його необхідній переорієнтації і оновленні).

7. Цілісність території України, відсутність особливих суперечностей з цього питання між політичними силами і етнічними утвореннями.

Суб’єктивними ж факторами є:

1. Бажання народу України самостійно вирішувати свою долю.

2. Швидкий процес відродження національної самосвідомості (і не лише українців) населення республіки.

3. Демократизація громадського життя суспільства, поступове звільнення особи від догм старого мислення.

4. Формування багатопартійності (створюються нові громадські об’єднання і політичні партії) і зростання впливу цього фактора на соціально-політичне життя України.

5. Зародження та утвердження нових підходів і розумінь до форм власності в Україні.

6. Наявність активної політичної підтримки Канади, США, розвинутих європейських країн.

Необхідно також підкреслити, що, виходячи суверенно на шляхи розвитку, уторовані сучасною цивілізацією, народ України спирається на кращі досягнення своєї тисячолітньої державності на основі свого історичного минулого.

Звернемо увагу на визначальні події сучасного державного розвитку України. Чільне місце тут займає прийняття в липні 1990р. Декларації про державний суверенітет України, в якій зазначалося, що лише її народ має право повного господаря у вирішенні всіх питань; всі громадяни, які проживають на території України, складають її народ; територія республіки неподільна і недоторкана; Україна сповідує миролюбну зовнішню політику.

Серпневі дні 1991р.в СРСР, Акт проголошення незалежності України 24 серпня прискорили і різко змінили політичну ситуацію в Україні. з цього моменту досить швидко і чітко вимальовуються практичні кроки реалізації Декларації.

В різних документах Верховної Ради визначаються пріоритети: формування нових державних структур, зокрема президентської, створення незалежної фінансової системи, введення своїх грошей, реорганізація народногосподарського комплексу України з метою його наближення до потреб людини, створення своїх Збройних сил тощо.

Важливим етапом на шляху утвердження державної незалежності України стали Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991р., як і вільним волевиявленням (90,3% голосів із тих, хто взяв участь у референдумі) українського народу підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Одночасно з референдумом вперше в історії України всенародно обирався на альтернативній основі президент України. Від різних політичних партій, організацій і рухів на цю посаду претендували шість кандидатів: Гриньов, Кравчук, Лук’яненко, Табурянський, Чорновіл та Юхновський. В результаті виборів Президентом став Леонід Кравчук, за якого проголосувало 61,6% виборців, що взяли участь у голосуванні. На урочистому засіданні Верховної Ради 5 грудня 1991р. він склав присягу на вірність українському народу.

7-8 грудня 1991р. президенти України та Росії Леонід Кравчук і Борис Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії Станіслав Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі в Біловезькій пущі прийняли заяву та уклали угоду про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення на його місці “Співдружності незалежних держав” (СНД). 21 грудня 1991р. в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). Це означало, що СРСР перестав існувати.

Ставши президентом України Леонід Кравчук розпочав формування президентських структур державного управління. За короткий час було утворено адміністрацію Президента. В липні 1992р. створюється спеціальний дорадчо-консультативний орган – Рада національної безпеки і оборони при Президентові України. В регіони були призначені представники Президента, які функціонували паралельно з системою Рад на чолі з їх виконавчими комітетами, що відразу ж привело до конфлікту між ними.

Однак, конституційна неокресленість повноважень усіх трьох гілок влади призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах, особливо між законодавчою і виконавчою владами. Намагаючись керувати країною за допомогою указів, президент Л.Кравчук заснував у лютому 1992р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.

Поява Державної думи свідчила, що Л.Кравчук не обмежувався сферою виконавчої влади, а взяв на себе частину повноважень Верховної Ради в сфері законотворення. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність Верховної Ради не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою. Однак через 9 місяців виявилося, що Державна дума була неконструктивною ідеєю. Президент змушений був розпустити її, наштовхнувшись на жорстку опозицію парламенту.

Велике навантаження у вирішенні проблем соціально-економічного характеру випало на Кабінет Міністрів України, який очолював В.П.Фокін, а з осені 1992 р. – Л.Д.Кучма; під тиском різних політичних сил, громадськості було проведено ряд його реформацій. Проте й ці кроки не привели до стабілізації в народному господарстві нашої держави, життєвого рівня її громадян.

Серйозною спробою оптимізувати управління став наказ Президента від 25 лютого 1992 р. “Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України”. Ним значно скорочувались кількість міністерств, відомств, змінювались їх функції як координаторів і стратегів галузей. З метою посилення наукового підходу у виробленні внутрішньої і зовнішньої політики президентським указом від 6 березня 1992 р. створювались Інститут державного управління і самоврядування та Національний інститут стратегічних досліджень.

Ще в кінці 1991 р. Верховною Радою було реорганізовано органи безпеки України. Змінено систему МВС, прокуратури, розформовано КДБ і створено СБУ, де вже не існує політичного відділу.

Одночасно Л.Кравчук намагається зміцнити виконавську вертикаль влади. В березні 1992 р. з його подання Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представника президента. Ним встановлювалося, що представник президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої та виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив державну виконавську вертикаль влади та управління. Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами своїх регіонів.

Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Особливо ускладнились відносини між Президентом і Прем’єр-міністром після того як посаду голови уряду зайняв Л.Кучма. Весною 1993 р. у зв’язку з погіршенням економічної ситуації в країні, він зробив спроби підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідного схвалення з боку Верховної Ради.

В кінцевому підсумку Кучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку. Виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра був призначений М.Звягільський.

Майже в той час знову посилюється протистояння Президента Л.Кравчука та Верховної Ради, яке проходило на фоні всеохоплюючої кризи. Воно закінчилося масовими виступами працівників промисловості, рішенням обох сторін припинити свої повноваження і найближчим часом провести вибори нового складу Верховної Ради та Президента. У березні-квітні 1994р. відбулися за мажоритарною схемою вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті. Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів – КПУ, СПУ та НРУ – створили в парламенті свої фракції. Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: Головою Верховної Ради був обраний лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, його першим заступником – Олександр Ткаченко – лідер Селянської партії. Прем’єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став Віталій Масол.

26 червня 1994р. відбулися вибори нового Президента України. За кількістю поданих голосів у першому турі кандидати в президенти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич, І.Плющ, П.Таланчук. другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Леонідові Кучмі, який став Президентом України.

19 липня 1994р. Леонід Кучма, Олександр Мороз і Віталій Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої Конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок зобов’язувалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

В цей же день Л.Д.Кучмою були оприлюднені на засіданні Верховної Ради стратегічні позиції президентського курсу – заможна, демократична, сильна українська держава для народу. В ній передбачалось забезпечити громадянам безпеку, мир, соціальний захист, стабільність, створити умови для культурного розвитку і достойного життя на рідній землі. Основою просування вперед повинні стати реформи – єдиний реальний шлях подолання тотальної економічної кризи, в якій опинилась на цей час економіка України.

У своїй зовнішній політиці Україна мала зберігати наступність у тій частині, яка стосується її міжнародних зобов’язань, але на зміну попередньому політичному романтизму мають прийти реалізм, конкретність, прагматизм.

Поява в 1994р. в Україні нової Верховної Ради і Президента привели до створення нового Кабінету Міністрів. Його очолив В.А.Масол, людина з великим досвідом керівництва державними виконавчими структурами. В той же час в Кабінеті Міністрів з’явилась ціла плеяда нових високопрофесійних спеціалістів, зокрема першими віце-прем’єрами стали В.М.Пинзеник, Є.К.Марчук, П.Т.Саблук, віце-прем’єром І.Ф.Курас, міністрами М.О.Шульга, М.З.Згуровський, В.П.Пустовойтенко, Г.Й.Удовенко та ін. Зусилля Кабінету Міністрів спрямувались на пошук шляхів економічної стабілізації, формування нової структури, промислового сектора народного господарства України, поглиблення ринкових трансформацій, намагання утримати від подальшого різкого спаду соціальних можливостей населення тощо. В серпні 1995р. уряд очолив Є.К.Марчук.

Проблема адміністративно-територіального поділу України загострилася в 1991-1992рр. в зв’язку з пошуками статусу для Криму (територія його дорівнювала 27 тис. км кв., населення – 2,5 млн. чоловік). В лютому 1991р. Верховна Рада України відновила Кримську Автономну Республіку, а 29 квітня 1992р. було прийнято закон "Про статус Автономної республіки Крим", де підкреслювалась неподільність території України, надавалися широкі законодавчі і виконавчі права місцевій владі. Та вже 5 травня 1992р. Верховна Рада Криму прийняла Акт про державну самостійність Криму, висловлюючи пропозицію до Верховної Ради України укласти двосторонній договір.

Складні переговори керівників Криму і України наприкінці травня 1992р. привели до того, що Верховна Рада Криму скасувала свій Акт. Верховна Рада України рішуче виступила на захист територіальної цілісності країни, зробила ще один крок уперед демократизації державного життя. Цю ж позицію підтримала більшість громадян України. В 1993-1994рр. в соціально-політичному і економічному житті Криму відбувалися в основному ті ж процеси, що й в інших регіонах України.

На початок 1995р. ситуація в Криму була політично стабілізована, що вселило в жителів регіону надію на здолання не тільки тимчасових труднощів, а визначення основ перспективного розвитку.

Загально визнаними у світі елементами держави є її офіційні відзнаки – герб, прапор, гімн. Дискусії і пристрасті навколо нас кипіли на мітингах, партійних з’їздах, засіданнях державних органів. Перші новації торкнулись Гімну України. 15 січня 1992р. його затвердила Президія Верховної Ради України. Це музичний твір “Ще не вмерла Україна”, написаний в 1864р. відомим композитором М.Вербицьким. 28 січня Верховна Рада більшістю голосів затверджує новий Прапор – двокольорове полотнище, верхня частина якого синя, а нижня – жовта. 20 лютого Президія Верховної Ради України приймає рішення про малий Герб. Це певної форми щит синього кольору, на якому розміщено золотавий тризуб. Остаточне рішення на цю тему буде прийнято в новій Конституції України, над якою тривалий час працює спеціальна комісія. Що стосується Республіки Крим, то вона встановила свої державні знаки. Цікаво, що в 1991-1992рр. ряд міст і місцевостей також переглянули свою символіку. Здебільшого вона почала повторювати елементи далекого історичного минулого.

З перших днів свого суверенного існування Українська держава почала виробляти і здійснювати власну національну політику, що гарантує всім національним спільнотам, які проживають на її території, рівні права і повагу, вільний розвиток їх національного життя і культури.

Визначаючи пріоритети національної політики, держава виходила з:

по-перше, поліетнічного складу населення України. Крім українців, які становили етнічну більшість (73,6%), у республіці проживали 26,4% іноетнічного населення. При цьому було 8 районів, близько 100 сільських Рад, більше 150 сіл, де вони проживали компактно;

по-друге, наявності у етнічних груп своїх особливих інтересів, які не в усьому збігалися із загальнонаціональними, загальнодержавними інтересами.

Проведення єдиної державної політики в галузі міжнаціональних відносин Верховною Радою республіки було покладено на Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України, який було створено 9 липня 1991р. Очолив його тоді Ю.Слесаренко.

Комітет взяв безпосередню участь у розробці політико-правової бази з національного питання, розглянутої і затвердженої Верховною Радою, передусім це Декларація прав національностей України, закон України “Про національні меншини в Україні”, він розробив концепцію “Основа державної політики України в галузі міжнародних відносин”, яка стала підґрунтям подальшої законотворчої роботи, розв’язання національних проблем.

Основними пріоритетами державної національної політики визначалось:

– забезпечення через відповідне законодавство державної програми рівних можливостей для громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального і духовного життя, участі у державному управлінні;

– відродження української нації, вільний розвиток духовного життя всіх етнічних спільнот України на принципах національно-культурної автономії;

– піклування про національно-культурні потреби українців, які проживають за межами України, тощо.

Реалізація цієї політики була розрахована на участь у ній всіх державних, громадських, політичних та інших органів і об’єднань України.

Комітет у справах національностей ініціював підписання Україною з Литвою, Латвією, Німеччиною, Молдовою, Польщею, Румунією та іншими державами договорів, угод і декларацій з питань співробітництва в галузі забезпечення прав національних меншин. Специфічним для соціально-політичного життя України є комплекс проблем депортованих народів і національних меншин.

У зв’язку з цим розроблено проект Закону України “Про реабілітацію та забезпечення прав національних меншин, яких було піддано примусовому переселенню з території України”. Оскільки ця проблема має міждержавний характер, за ініціативою України в рамках СНД підписано угоду з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів.

Навесні 1993р. на базі Комітету у справах національностей було створено Міністерство України у справах національностей та міграції. Це послідовний крок на шляху створення державної системи, яка діє на принципах міжнародного права у сфері прав людини і національних меншин, створює правову основу міжнаціональних відносин. Однак, пізніше відбулось ще ряд трансформацій цієї інституції.

Основні засади державної політики з національного питання визначались в умовах, коли суспільство перебувало в стані глибокої кризи, соціальної напруженості. Правильне розв’язання національних проблем мало сприяти подоланню кризових явищ, зміцненню в Україні громадянського миру і міжнаціональної злагоди, міжнародного авторитету.

Важливою, досить новою стала робота із створення Збройних сил держави. Було кілька варіантів: 1) створювати зовсім нові військові формування, ліквідуючи чи передаючи іншим державам з колишнього СРСР військові підрозділи Радянської армії; 2) трансформувати на новій фундаментальній основі протягом певного часу війська трьох округів і Чорноморського флоту в нові Збройні сили України; 3) лише частково оновити старі військові структури, надати їм нові функції і повноваження. Обрали другий варіант.

Верховна Рада 11 листопада 1991р. приймає постанову про концепцію оборони, будівництво Збройних сил України, в якій визначалось необхідність мати три види військ: наземні, повітряні, та військово-морські. Вбачалось , що кількісний склад слід визначати за принципом розумної достатності, в мирний час це може бути в рамках 200-450 тис. На кінець 1991 р. ця цифра становила понад 800 тис. Була визначена структура управління. Головнокомандуючим Збройними силами є Президент України. Він очолює й Раду оборони країни. Всі виконавські функції покладено на Міністерство оборони. Основним органом безпосереднього управління військами стає головний штаб Збройних сил України. Першим кроком у національному військовому будівництві стало оголошення восени 1991 р. юрисдикції України стосовно тих частин і угруповань Радянської армії, які тут базувались, та створення Міністерства Збройних сил України. Міністром було призначено генерал-полковника К.П. Морозова.

Великого значення надається духовній, громадянській позиції військовослужбовців. Щоб допомогти їм чіткіше визначитися, Президія Верховної Ради України 14 грудня 1991 р. затвердила текст військової присяги. З 2 січня 1992р. почалося її прийняття в усіх частинах армії.

Оскільки створення Збройних сил України викликало певний інтерес і занепокоєння в ряді провідних країн світу, керівництво України знову підтвердило оборонний характер своєї воєнної доктрини, курс на здобуття без’ядерного статусу. 22 листопада 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла заяву “Про договір про звичайні збройні сили в Європі 1990р.”, в якій зазначалось, що наша держава буде його виконувати.

У 1992-2002 рр. йшов інтенсивний процес розбудови Збройних сил України. У березні 1992р. Україна підписала угоду про співробітництво в Північноатлантичній раді в усіх заходах, які проводилися цією організацією. Україна налагоджує інтенсивні відносини з блоком НАТО, його невійськовими структурами. Було чітко визначено позиції щодо співробітництва з країнами блоку, зокрема найближчими сусідами по Європейському континенту.

Сама воєнна доктрина, також була завершена Верховною Радою в жовтні 1993р. Ця доктрина зайняла важливе місце в процесі зміцнення обороноздатності держави, її Збройних сил. В ній стратегічним завданням визначено захист державного суверенітету і політичної незалежності України, збереження її територіальної цілісності та недоторканості кордонів. Україна зобов’язалася сприяти паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави. Україна застосовує свої Збройні сили виключно у випадках агресії проти неї або при виконанні своїх міжнародних зобов’язань. Доктриною забороняється застосування власних сил для розв’язання політичних завдань на своїй території.

Воєнна доктрина України – основа її військового будівництва спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку.

З розпадом СРСР Україна стала державою, що мала атомну зброю. Проте керівництво держави шукало вихід на шляхах набуття статусу без’ядерної держави.

 

Конституційний процес, реорганізація вищих органів управління та місцевого самоврядування України.

В ході дебатів виявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України Леоніда Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу… Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів нового складу… Прагнучи зрушити справу з місця Леонід Кучма в грудні 1994р. вніс проект “Конституційного закону про державну владу і…

Подальший розвиток Української держави на рубежі ХХІст.

Найбільш послідовно і результативно реалізовувався зовнішньополітичний курс України, започаткований з проголошенням її незалежності. Було зроблено… Стався прорив у відносинах України із західним світом. Встановлено активні… Основними засадами судочинства в Україні є: законність, рівність учасників судового процесу перед законом і судом;…

Модуль ІІ. Лекція 5

Україна і світ: геополітичні фактори, зовнішньополітичні орієнтації в історичній ретроспективі.

ПЛАН.

1. Вступ. Предмет вивчення геополітики.

2. Головні етапи української геополітики в історичній ретроспективі:

а) геополітичні традиції Київської Русі та Галицько-Волинської держави;

б) українська геополітика часів козацько-гетьманської держави;

в) геополітичні орієнтації під час Української революції 1917–1918 рр. в умовах радянського періоду.

3. Місце і роль суверенної України в новому геополітичному просторі.

 

На рубежі ХХ-ХХІ століть значно зріс інтерес до аналізу геополітичного чинника в розвитку як сучасних міжнародних відносин, так і у вирішенні питань внутрішнього життя держав. І це природно, адже без урахування геополітичних особливостей держави навряд чи можливе формування науково обґрунтованої, вивіреної внутрішньої і зовнішньої політики. Надзвичайно важливим є врахування геополітичного фактора для новоутворених країн, до яких відноситься і наша Україна, що прагне завоювати стійкий міжнародний авторитет і посісти гідне місце серед цивілізованих держав світу.

Першим, хто вжив поняття “геополітика”, був швед Рудольф Челлен (1864-1922рр.). Геополітику він розглядав як складову частину політології. За його визначенням геополітика – це “наука про державу як географічний організм, що втілений у просторі”.

Геополітика полягає насамперед у з’ясуванні взаємодії природних та , ширше, географічних чинників з різноманітними системами й способами політичної організації. Передусім, аналізується, які обмеження накладають географічні чинники на політичну практику і які з цих чинників можуть бути ефективно використані за того чи іншого способу політичної організації.

Геополітика являє собою науку, за допомогою якої владні структури визначають, що належить врахувати при прийнятті глобальних (доленосних) рішень для своїх народів – таких, як створення союзів, початок війни, здійснення реформ та структурної перебудови суспільства, запровадження масштабних економічних і політичних санкцій.

Варто нагадати, що на поч. ХХст. у нас здійснювалися спроби розробити певні геополітичні концепції українського народу (М.Грушевський, В.Липинський, С.Рудницький, Ю.Липа та ін.), але цей творчий процес був перерваний, і офіційна радянська ідеологія трактувала геополітику однобічно, вважала її “буржуазійною, реакційною концепцією” (БСЄ.Т.6.–М., 1971. – С. 316).

Нині геополітичний аналіз охоплює історію українського народу, його держави. Він науково пронизує українську історію, в якій її географічні та політичні паралелі взаємозалежні від конкретної історичної ситуації, зовнішніх і внутрішніх обставин. Геополітика будь-якої держави складається з окремих векторів, серед яких на особливу увагу заслуговують відносини зі своїми сусідами. Розглядаючи історію і політику України в загальноєвропейському ракурсі на сучасному етапі, правомірно, на наш погляд, торкнутися історичної ретроспективи українсько-європейських відносин, мабуть обов’язковим і доцільним є показ витоків і традицій української геополітики. Адже, багато із сьогоднішніх проблем певним чином проглядаються крізь призму історії міжнародних відносин, починаючи з часів Антської держави та Київської Русі.

Перш за все, слід відзначити, що процес державотворення на території України, проявився у житті кіммерійців, скіфів-сколотів, готів, гунів, аварів, антів, грецьких цивілізаційних осередків. З утворенням Київської Русі, у ІХ ст. на Середній Наддніпрянщині постає перше міцне українське державне утворення.

Зародження і розвиток Київської держави, виходячи з її географічного розташування, проходив у кількох напрямках, які природно визначалися тогочасними умовами євразійського континенту і формували відповідну геополітику. Один із засновників української геополітики С.Рудницький відзначив, що головне місто давньоруської держави, її політична столиця Київ розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Лісостепу з Поліссям, приблизно на однаковій відстані як до західного, так і до східного кордону розселення українців.

Він також вказував на істотну особливість геополітичного положення середньовічної Київської держави – вона народжувалася і формувалася на межі двох світів – греко-візантійського та західного і об’єктивно ставала природною частиною їх обох. Саме ця надзвичайно важлива обставина мала той об’єктивний і закономірний наслідок, що у княжу добу одночасно складаються декілька векторів української геополітики. Південний, який починаючи з ІХст. став традиційним торговим “шляхом з варяг у греки”, що простягнувся через Київ від Балтики до Візантійських земель. Він збігався із загальним поширенням етносу у процесі його розвитку і колонізації вільних територій вздовж північно-південної осі українських річок, мав велике значення для піднесення загального рівня і культурно-господарських здобутків українського суспільства: Русь-Україна прилучилася до високорозвиненої грецької культури, до передової християнської релігії у її візантійському варіанті, ввібрала деякі елементи соціально-політичного життя тощо.

Найбільш важливими і результативними кроками у реалізації прагнення до Чорного моря, втіленні південного вектора геополітики Київської держави був масштабний похід на Константинополь київського князя Аскольда у 860р., успішні морські походи на Візантію у 907 та 911рр. князя Олега. Перша письмова угода князя Олега з Візантією після другої успішної перемоги засвідчила про стрімкий вихід України-Русі на міжнародну геополітичну арену, її твердий намір зайняти гідне місце серед країн європейського континенту. Слід нагадати перше в історії русько-грецьких взаємовідносин мирне посольство княгині Ольги до Константинополя у 946р. та її хрещення за християнським обрядом.

Князювання Святослава, його активна завойовницька політика була яскравим прикладом геополітичної експансії Київської Русі того часу. “Цей великий стратег, – писав Ю.Липа, – впродовж дванадцяти літ свого завойовницького розмаху дав найсильніший вияв геополітичних тенденцій українських земель”. Його зусиллями були продовжені два геополітичні вектори, дві українські торгівельні магістралі. По-перше, розгромивши Хозарський каганат, він розчищає руським купцям дорогу до Дону і Кавказу. По-друге, здійснює кілька походів на Дунай і Балкани і, розуміючи важливе значення цього європейського регіону того часу, мав намір заснувати тут нову столицю української держави – Переяславець. Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі у 988 р. Впровадження нової релігії зробило Україну-Русь членом співтовариства християнських держав, які об’єднувались навколо Другого Риму – Константинополя. Південний напрямок був головним орієнтиром геополітики і Ярослава Мудрого. Підписана 1046 р. русько-візантійська мирна угода незабаром була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Візантійського імператора.

Другим важливим напрямком геополітики Київської Русі був східний.

Слід відзначити, що у часи княжої доби він не був провідним, самостійним, а відігравав лише другорядне значення, бо основна мета здійснюваних у східному напрямку походів київських князів полягала у тому, щоб захистити державу від постійних набігів кочових племен і народів. Культурно-господарчі запозичення тут навряд чи були суттєвими, оскільки Київська держава знаходилась на порівняно більш високому рівні розвитку.

Утворений у VІІ ст. у пониззі Дону, Волги та на Північному Кавказі тюркомовними племенами Хозарський каганат, у часи своєї найбільшої могутності (ІХст.) сягав Дніпра, підкоривши собі слов’янські племена радимичів, в’ятичів, сіверян та полян, збираючи з них данину. Тому важливим напрямком східного вектора києво-руської геополітики були походи проти хозарів з метою визволення слов’янських племен, що відбулося за князювання Олега у 883-885рр. Продовжуючи активне просування впливу давньоруської держави у східному напрямку, князь Ігор здійснює два успішні походи на Кавказ через територію Хозарського каганату, в результаті чого руські купці дістали змогу торгувати на Сході. У цьому ж напрямку активно діє син Ігоря і Ольги князь Святослав, який у 965р. розгромив Хозарський каганат, проводить війни на Північному Кавказі, де перемагає племена ясів та косогів, встановлює владу Києва на Керченському і Таманському півостровах.

Важливим напрямком української геополітики є західний вектор, який вів до встановлення різнобічних зв’язків та співробітництва з країнами Західної Європи. Почав він формуватися дещо пізніше, ніж південний та східний, поясненням чого були серйозні, як політичні, так і природно-географічні причини. Як зазначає М.Грушевський: “…в міру того, як слабшали зносини чорноморські – з Балканськими країнами, Візантією, Малою Азією, в ХІІ і ХІІІ віці., зносини з німецькими землями набирали все більшого значення”.

Християнізація Київської держави вивела русів на рівень плідних і взаємовигідних багатопланових політичних, торговельно-економічних та культурних зв’язків із Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Германською імперією, які теж сповідували християнство. Починаючи із правління Володимира Хрестителя, західноєвропейський напрямок української політики зміцнів, значно розширився і набув нових якісних рис. З тих часів стосунки Київської Русі з Заходом можна відзначити як активні та постійні. Найважливішою формою здійснення західноєвропейського вектора української геополітики, поширення та зміцнення міждержавні зв’язків княжої доби були міждержавний династичні шлюби, які зміцнювали довіру між державами, сприяли збагаченню та взаємовпливу і засвоєнню досягнень європейської культури. Так, наприклад, син Володимира Великого – Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав – з донькою короля Швеції Олафа ІІІ, донька Премислава стала дружиною угорського короля Владислава І, а дві інші – дружинами чеського та польського королів.

З часом з’являється необхідність у поширенні західнополітичного напрямку як певної противаги у боротьбі, зокрема на півдні з Візантією. Князь Ярослав Мудрий з великою напругою зусиль зумів повернути тимчасово втрачені після смерті батька, до своєї держави Берест, Белз, всю Червону Русь, інші землі, здійснює військові походи на ятвягів у Литву, у Мазовецьку землю. За Ярослава Мудрого територія Київської імперії набула найбільших розмірів і міжнародного авторитету, вона займає чільне місце в одному ряду з найбільшими країнами середньовічної доби – Візантією та Германською імперією.

Як відзначають провідні дослідники української геополітики, можна стверджувати, що саме розвиваючи і посилюючи західноєвропейську орієнтацію своєї геополітики, надаючи перевагу дипломатії, а не війнам, схиляючись до загальнолюдських духовних цінностей, Ярослав забезпечив найвищий рівень розвитку Київської Русі за всю її багатовікову історію.

Широкі міждержавні зв’язки із західноєвропейськими державами продовжувалися і поступово набирали особливої ваги за часів Володимира Мономаха, коли Київська Русь все більше переходить від воєнних сутичок і протиборства з ближніми країнами до рівноправної участі у політичному житті західної Європи.

У ХІІст. відбувається дуже важлива з геополітичної точки зору подія – поліцентралізація Київської Русі, політичне розмежування окремих князівств і земель. Якщо у ІХ-ХІст. епіцентром соціального, економічного і політичного життя Русі був Київ, то в ХІІст. підносяться осередки інших князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир – на – Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський. Але варто відзначити, що це не означало занепаду чи ослаблення Києва, який продовжує у 60-70рр. ХІІст. змагатися за об’єднання навколо себе удільних князівств південного регіону українських земель на противагу своєму головному північному конкуренту Володимиру – на – Клязьмі. Деструктивні, децентралізуючи процеси на теренах колись могутньої Київської Русі призвели до формування нового, послабленого геополітичного простору, що сприяло активному втручанню агресивних зовнішніх сил – татаро-монгольської. Для України-Руси настали страшні часи, що позначилися руїною українських міст включно з Києвом, спустошенням сіл, великими людськими втратами. Руйнівне, підневільне лихоліття на тривалий час загальмувало соціально-економічний і культурний розвиток українського народу. Проте, як зазначав С.Рудницький, “монгольська хуртовина ХІІІ віку, що зруйнувала так багато могутніх народів і держав, не змогла знищити українського народу”. Слід особливо відзначити, що в цей складний підневільний період татаро-монгольської окупації українські державотворчі процеси фактично не припиняються, українська геополітика еволюціонує, вимушено наповнюючись новим змістом та знаходячи відповідно нові форми свого існування у житті Галицько-Волинського князівства, для якого, під тиском різних внутрішніх та зовнішніх обставин західний напрямок української геополітики стає визначальним.

Геополітичні чинники відігравали вирішальну роль у розвитку Галицько-Волинської держави, міста якої стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходом. Крім того, у Галичині були великі родовища солі – товару, від якого залежала вся Київська Русь. Державна геополітика князівства мала щонайменше два основних напрямки: 1) західний, який галицькі князі намагалися якомога більше розширити і використати, насамперед для збереження і зміцнення своєї держави; 2) східний, основне завдання якого полягало у протистоянні завойовницьким зовнішнім силам, татаро-монгольській орді і мали суто оборонний характер. Метою цього своєрідного геополітичного дуалізму стало досягнення певного геополітичного балансу, рівноваги політичних сил у регіоні, що було необхідною умовою для збереження й існування Галицько-Волинської держави.

Особливу важливу роль у боротьбі за відновлення колишнього геополітичного простору держави, за збирання батьківських земель довелося виконати князю Данилу Романовичу Галицькому. За час його правління було засновано місто Львів, яке згодом стало осередком широких західних впливів. Зміцніли і поширились політичні, торгівельні та культурні зв’язки із західними сусідами. Незважаючи на організацію рішучого опору загарбникам, князь Данило змушений був визнати себе васалом татарського хана. Але боротьби не припинив, проводячи активну політику на Заході, шукаючи підтримку і союзників для звільнення від загарбників і створення геополітичної рівноваги у Східній Європі.

Для вирішення цих завдань Галицько-Волинська держава активізувала відносини із Західною Європою. Саме в цей час виникає ідея нового “хрестового походу”, що мав би об’єднати західноєвропейські країни на чолі з Галицько-Волинською державою у боротьбі проти татаро-монгольської орди. Отримання князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського у 1253р. у Дорогочині, слід розцінювати як офіційне визнання західним світом європейського характеру очолюваної ним держави, яка формально стає рівноправною серед коаліції європейських країн, що визнавалися Ватиканом.

Порівнюючи роль і місце Галицько-Волинської держави у європейському геополітичному просторі із Київською Руссю у період її апогейного розвитку, слід відзначити, що найзахідніша частина колишньої Києво-Руської імперії закономірно зберегла і продовжила основні вектори її геополітики. Однак, необхідно врахувати ту обставину, що це була все ж таки інша держава і за складом свого населення, і за розмірами, і за географічним розташуванням. Вона територіально була значно ближче до Західної Європи, ніж Київ, західна складова набула в ній більш широкого і змістовного наповнення, стала домінуючою.

 

 

ІІ.Планування сучасної української геостратегії потребує від політиків, вчених творчого використання повчального досвіду геополітики України у різні періоди існування української державності та її бездержавності. У цьому контексті значний інтерес викликає розгляд та аналіз часом складної та суперечливої геополітики Козацько-гетьманської держави, із якою пов’язаний, як відзначають сучасні дослідники, “другий період державницького існування України”. Ця держава виникла в середині ХVІІ ст. і проіснувала майже півтора століття, суттєво вплинувши, без перебільшення, на геополітичний простір Східної Європи, а можливо, і всього євразійського континенту, мимоволі посприявши падінню одних держав і піднесенню інших.

На тривалий час Козацька Україна опинилася в центрі геополітичних процесів у регіоні, яким були охоплені не тільки Польща і Московія, але й Кримське Ханство, Оттоманська Порта, Швеція, Молдова, Валахія, Трансільванія та ін. Формуються, наповнюються та динамічно змінюються нові геополітичні напрямки українського козацтва: від підкореного становища у складі Речі Посполитої вони переходять до озброєного протистояння з нею, від тривалої боротьби до союзницьких відносин з турками і татарами, на підставі нової геополітичної орієнтації складається воєнно-політичний союз із Московією, який незабаром зазнає суттєвих змін і приведе Україну до залежного, пригніченого стану. Спочатку позитивна тенденція швидко набуває рис негативного забарвлення.

В умовах Визвольної війни українського народу в ХVІІ ст. генеральна геополітична стратегія полягала в тому, щоб створити незалежну, самостійну державу на етнічно українських землях. А це означало необхідність дійсно глобальних змін у Східній Європі: треба було докорінно перебудувати весь геополітичний простір регіону, досягти визнання незалежності України її сусідами і встановити з ними принципово нові, рівноправні відносини. Вирішення цього важливого завдання ускладнювалося щонайменше двома обставинами. По-перше, сусідні країни – Річ Посполита, Московія, Кримське ханство, Туреччина – не визнавали право українців на незалежну державу і прагнули завоювати ближні до себе українські землі. По-друге, за довгі роки національної бездержавності і пригнічення українського народу відбулась девальвація його почуття національної гідності та самоповаги, у нього не встиг сформуватися високий рівень національної самосвідомості. За таких обставин козацтво починає відігравати не тільки суто військову, але й національно-політичну роль “носія української державності”. Воно започатковує розвиток державницької ідеї у формі надання певного політичного статусу південному регіону.

Слід відзначити, що на першому етапі визвольної війни гетьман Б.Хмельницький та його найближче старшинське оточення висувало лише ідею автономії для козацького регіону, вимагали вивести польські війська з українських земель, ліквідувати на них управління Речі Посполитої і надати українській козацькій еліті право укладати договори з іншими країнами. І тільки після перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648р. починає визрівати ідея створення власної держави на території, що виходила за межі козацького регіону. Наступного року Б.Хмельницький сформулював основні принципи національної ідеї, які засвідчували право українського народу на створення незалежної держави в етнічних межах проживання. Було сформульовано положення про соборність української держави, про намір гетьмана “відірвати від поляків всю Русь і Україну”.

В ході національно-визвольної війни, яку історики також називають українською національною революцією ХVІІ ст., український народ де-факто виборов свою незалежну державу від Речі Посполитої. Гетьман Війська Запорозького на різних етапах війни був вимушений розв’язувати цілу низку міцно сплетених геополітичних вузлів, наслідки яких негативно позначилися на долі українців. Зокрема, непродумане зближення з Молдовою призвело до незадоволення її сусідів і формування антиукраїнської коаліції у складі Речі Посполитої, Валахії і Трансільванії. Довготривала війна, поширення голоду і епідемій, великі людські втрати, грабежі татар, що призвели до спустошення всього Правобережжя, спричиняли масові виступи козацтва проти політики Б.Хмельницького. Та особливо геополітичне становище України погіршала Жванецька кампанія 1653р., воєнно-політичні наслідки якої через нову підступну зраду татар виявилося по-справжньому “катастрофічними”: не передбачалося навіть автономії для Української держави у складі Речі Посполитої. Така складна ситуація вимагала від Б.Хмельницького рішучої зміни геополітичної орієнтації і пошуку нових надійних союзників.

Особливості становища того часу полягали в тому, що конкретно-історичні умови козацької доби просто не давали Україні реального варіанта здійснити перехід до незалежності без протекторату одного з сусідів, щоб досягти головної мети – рішучої перемоги над Річчю Посполитою і збереження суверенітету власної держави. “…саме об’єктивна геополітична ситуація штовхала українців в обійми Москви, інші союзи для політичної еліти і населення України того часу були просто неприйнятними: татари вже виявили себе зрадниками у боротьбі українців з поляками; турки – вчорашні вороги і люди чужої віри – ”бусурмани (мусульмани) – теж не приваблювали козацтво. Залишався один варіант – “підпасти під руку московського царя”, привабливість якого визначалася кількома дуже важливими для українців на той час чинниками: належність до православної релігії, наявність спільної історії, близькість мови та культури. Важливою обставиною була також відносна військово-політична слабкість Росії у порівнянні, наприклад, з Османською імперією, що давало додаткову надію на збереження Україною певної державної самостійності.

Після Переяславської ради 8 січня 1654р. і підписання “Березневих статей” Московія поступово взяла українську геополітику під свій контроль і суттєво її обмежила. Зокрема, Українському гетьману заборонялося встановлювати стосунки з Річчю Посполитою та Туреччиною без дозволу царя, а про дипломатію з іншими державами треба було обов’язково повідомляти центральну владу. Така ситуація не задовольняла Б.Хмельницького, адже в союзі з Москвою він вбачав лише тимчасову підтримку, щоб незабаром здобути для своєї держави цілковиту самостійність. Московія ж від укладеної угоди отримувала для своєї геополітики значний виграш: вона не тільки послабила свого суперника – Річ Посполиту і фактично приєднала до себе багаті українські землі, але й створила сприятливі умови для реалізації подальшої експансії у південному напрямі, до Чорного моря, а далі на Балкани та у Центральну Європу.

Можемо однозначно констатувати, що Москва розробляла і здійснювала свою геополітичну стратегію без належного урахування національних інтересів молодої, ослабленої довготривалою війною Української держави, а іноді й на шкоду українцям.

Слід відзначити, що від самого початку національно-визвольної війни українського народу у 1648р. керівництво Війська Запорозького налагоджує дипломатичні відносини з Кримським ханством та Військом Донським. У перервах між воєнними діями та після значних перемог козацької армії розпочинаються переговори з центральним урядом Речі Посполитої. Невдовзі встановлюються контакти (на рівні обміну послів) з Московською державою, Османською імперією, Молдавським і Трансільванським князівствами. У 1649р. започатковується українська дипломатія з Великим князівством Литовським та Валаським князівством, з 1650р. – Австрією та Венеціанською республікою, трохи згодом – зі Швецьким королівством та Бранденбурзьким кюрфюрством.

У період національно-визвольної війни у Війську Запорозькому не існувало спеціальної установи, яка займалася б виключно питаннями зовнішньої політики. Протягом другої половини ХVІІ – поч. ХVІІІст. цю важливу державну функцію брав на себе гетьман. Управлінським інститутом стала Військова канцелярія на чолі з генеральним військовим писарем. Ця традиція існувала від початку гетьманування Б.Хмельницького у 1648р. й до розгрому антиросійського виступу І.Мазепи. Разом з тим питання надзвичайного характеру (укладення чи розірвання союзницьких договорів) вирішувалися на представницькій Генеральній раді, інколи – на старшинській.

Ціла плеяда визначних дипломатів з’явилася під час гетьманування Б.Хмельницького, з 1648 по 1657р. Це – Силуян Мужиловський, І.Виговський, С.Богданович-Зарудний, І.Ковалевський, П.Тетеря, С.Савич, А.Жданович та інші. Так, І.Виговський тричі очолював українські посольства: у 1648р. – до Трансільванії, 1652р. у Молдавію і 1653р. – до представників Речі Посполитої під Жванцем. Полковник С.Мужловський (згодом генеральний суддя Війська Запорозького) очолював посольства до Московії та Литви (1649р.),Туреччини (1651р.), Молдавського та Трансільванського князівств (1651р.), Швеції (1653р.). Генеральний осавул і управитель гетьманського двору І.Ковалевський керував українськими дипломатами, що вели переговори у Валаському князівстві (1654р.), Семигороді (1656р.), Речі Посполитій (1658р.). Саме він від імені гетьмана підписав у вересні 1656р. договір з семигородським князем, а в жовтні 1657р. разом з іншою старшиною уклав договір зі Шведським королівством. Перше посольство до Туреччини у червні 1648р. очолив полковник Ф.Джелалій, що на той час був “першою особою після Б.Хмельницького”.

Про об’єктивний, обґрунтований характер геополітики Б.Хмельницького свідчить той факт, що пошуки нового союзника, формування нової геополітичної напрямної не припинився й при його наступниках. За часів гетьмана І.Виговського (1657-1659рр.) ми спостерігаємо формування геополітичної орієнтації на Річ Посполиту: укладання Гадяцького договору (1658р.), що передбачав надання Україні (Князівству Руському) рівноправного автономного статусу у триєдиній державі. Незважаючи на перемогу під Конотопом над царським військом (1659р.), гетьману все ж не вдалося реалізувати свої плани. Через деякий час пропольську орієнтацію обирає і наступний гетьман Війська Запорозького Ю.Хмельницький (Слободищенський трактат 1660р.), що додатково підтверджує певну закономірність української геополітики того складного періоду життя, що згодом переріс, і також закономірно, в стадію глибокої суспільної кризи, довготривалої “Руїни”.

Скориставшись ситуацією, фактично громадянською війною правобережних та лівобережних гетьманів та їх полків між собою, Московія і Річ Посполита поділили між собою Україну по Дніпру, підписавши, Андрусівський мир 1667р. Сталося, з геополітичної точки зору найстрашніше: була порушена єдність етносу, зруйновано цілісність його держави та її геополітичного простору, що означало реальну загрозу існуванню самого українського народу як етнічно-культурної спільності.

Переконавшись у безпорадності західної політичної орієнтації на Річ Посполиту, українські гетьмани потягнулися в інший бік. Петро Дорошенко, намагаючись відновити єдність України, звертається за підтримкою до Туреччини. На короткий час йому навіть вдається трохи змінити становище на українських землях, і у 1668р. він проголошує себе гетьманом усієї України. Османська імперія, яка мала в українській справі свої геополітичні інтереси, на короткий час примусила Річ Посполиту і Московію “до признання самостійності України, щоб у цій останній придбати натурального союзника проти обох згаданих держав” (Д.Донцов. “Історія розвитку української національної ідеї”. К., 1991).

Постійна боротьба старшинської верхівки за гетьманську булаву, цілий ряд політичних помилок, зрада союзників, втрата підтримки народних мас, опір Речі Посполитої, Московії та Туреччини процесу створення української держави не дали змоги гетьману П.Дорошенку відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережній Україні фактично завершило Визвольну війну.

Уже за 10 років по смерті Б.Хмельницького все здобуте, відвойоване у ході всенародного повстання, було зведено нанівець неспроможністю українців об’єднатися задля досягнення спільної мети. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, спустошення найродючіших земель. “Руїною” назвали сучасники цей драматичний період в історії України, як один із яскравих прикладів братовбивчої війни. Трагедія українського народу саме полягає в тому, що, будучи розділеними на ворожі табори, українці змушені були вбивати один одного.

Громадянська війна в Україні скінчилася з підписанням “Вічного миру” 1686р. між Річчю Посполитою і Московією та обранням І.Мазепи у 1687р. на посаду гетьмана. Він обіймав цю посаду найдовше з усіх українських гетьманів – більше 20 років, протягом яких, майже до останніх кількох місяців свого гетьманування, підтримував добрі стосунки з Петром І.

Однак, московський цар, пізніше – перший імператор Росії, порушив головну умову Березневих статей 1654р. – захист інтересів України. Тим самим він звільнив українського гетьмана від обов’язку союзника Росії. Факти свідчать, що І.Мазепа не зраджував Петра І, а сам був ним зраджений у важкій ситуації. За допомогою союзу з шведським королем Карлом ХІІ гетьман спробував зберегти автономію України, яка мала стати великим князівством під номінальним протекторатом короля Швеції, хоч це йому і не вдалося. Територія України визначалася всіма відвойованими у Росії землями, що належали українському народові з давніх часів. Україна повинна була залишатися у союзі із Швецією, але шведський король не мав права користуватися ані титулом, ані гербом українського князівства.

Поразка у Полтавській битві 1709р. шведів, яка за визначенням науковців стала “колосальною катастрофою” для всієї Європи, перемога Петра І знаменували собою народження нової Російської імперії, яка спрямувала свій шлях на проведення жорстокої експансіоністської геополітики, що тривала впродовж кількох століть. Академік В.І.Вернадський про ці трагічні сторінки історії України писав: “У ХVІІ та ХVІІІ ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання і перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода, книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності. Послідовний розвиток нових засад управління до кінця ХVІІст. встиг потроху стерти рештки адміністративної автономії на Україні, а розклад соціальних стосунків, яким супроводжувався новий життєвий устрій, послабив опозицію українців великоросійському централізмові”.

Подальше геополітичне становище українських земель в основному залежало, після ліквідації автономії України, Запорозької Січі, від двох головних складових: від політики царизму і зростання національної свідомості українського народу. Російська імперія у своїй шовіністичній централізаторській політиці використовувала жорсткі, насильницькі, адміністративні методи.

Цілком природно, що така жорстка імперська політика викликала справедливий опір з боку як українців, так і інших пригноблених народів. Невизнання української нації, заборона мови, обмеження і приниження національної культури породжували найчастіше зворотній ефект – прагнення зберегти свої національно-етнічні особливості, сприяли росту національної самосвідомості, формуванню нової української еліти.

Важливий вплив на формування української громадської думки другої половини ХІХ – початку ХХст. справила яскрава постать М.П. Драгоманова – видатного вченого, теоретика нового українства, який бачив майбутню долю України саме у системі європейської цивілізації: шлях відродження української нації як нації європейської лежить у відновленні її самостійного існування в тісній співдружності і з децентралізованою демократичною Росією, і з демократичною Європою.

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних та колоніальних протиріч великих держав, що напередодні війни утворили два військово-політичних блоки – Антанту та Троїстий (пізніше Четверний) союз. Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини та ринками збуту.

Україна, природно, не виступала у той час як суб’єкт міжнародного права й розглядалася протиборствуючими сторонами як об’єкт експансії: Німеччина прагнула розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею і Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Німців, як і в наступній світовій війні, особливо цікавила українська сировинна база; Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля; Російське самодержавство, прикриваючись “Ідеєю об’єднання всіх руських земель” під владою російського царя, прагнуло захопити українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття).

ІІІ.Українська революція 1917-1918рр. стала величезною соціальною і геополітичною потугою українського народу на шляху до незалежності. Її наслідки справили глибинний вплив на подальшу долю народу, розвиток його національної самосвідомості і культури. Д.Донцов у 1917р. слушно писав, що українська державна ідея у ХХст. знову стає міжнародною проблемою, вирішення якої впливатиме на долю Європи. Відродження української держави принесло у геополітичному плані великі зміни не тільки для самої України, але й для європейського континенту.

Раніше вже акцентувалося, що завоювання незалежності будь-яким народом – це, насамперед, проблема геополітична. На початку ХХст. величезні, “тектонічні зсуви” (З.Бжезинський) у геополітичному просторі розпочалися з того, що внаслідок Першої світової війні і революційних рухів розвалилися старі імперії: Османська, Австро-Угорська, Німецька і Російська. В умовах послаблення центральної влади цілком природно виникають відцентрові тенденції підневільних народів, які в попередній історичний період бездержавності нагромадили значний потенціал для державотворчого процесу, перш за все – їх національною елітою. На цій революційній хвилі в Україні до влади приходить Центральна Рада, яка формує нову українську геополітику з її власною національною геостратегією, своїми геополітичними орієнтаціями та шляхами. Найголовніша мета її полягала в тому, щоб утвердити та зберегти незалежність держави. А для цього необхідно було налагодити з сусідніми державами рівноправні стосунки, які утворили б такий геополітичний простір, таку рівновагу політичних і воєнних сил, яка унеможливлювала б нове захоплення і підкорення українських земель жодною з цих держав.

Державотворча діяльність Центральної Ради як представницького органу українського народу найбільш виразно проявилася в її універсалах – законах конституційного значення. Слід відзначити що, геополітичні прагнення українців на початку революції в основному обмежувалися гаслами національно-культурної автономії та заміни “страшного і прикрого централізму” колишньої імперії федеративним об’єднанням народів у новій демократичній державі. Такий курс було сформовано вже у І Універсалі 23 червня 1917р. широко відомою зараз фразою: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям” (Конституційні акти України. 1917-1920. – К., 1992, - С.58.)

Становлення Радянської влади в січні 1918р. змінило геополітичну орієнтацію переважної більшості соціалістів-федералістів від співпраці з Росією до пошуку воєнно-політичної сили для опору зовнішнім нападкам і збереження вибореної незалежності. Та, на жаль, і на цей раз без злагоди між собою і належного опору на власні, цілком достатні, військові потенції. За давньою традицією знов почалися пошуки іноземної допомоги, тобто пошуки нової геополітичної орієнтації. Відповідний варіант підказала сама міжнародна ситуація, що склалася в ході Першої світової війни навколо України. Підписавши в лютому 1918 р. мирний договір з центральноєвропейськими державами у Бресті, Україна водночас домовилась про німецько-австрійську допомогу у боротьбі проти більшовиків за незалежний статус держави. Уже на початку березня німецько-австрійські війська ввійшли в Київ і почалося їх поширення по всій території України.

З приходом німецько-австрійських військ на територію УНР, маємо всі підстави констатувати про нову зміну геополітичної ситуації. Але таке рішення лідерів Центральної Ради скоро вступає в протиріччя не тільки з широкою громадською думкою, а й з прагненням політичної еліти. Значна частина населення сприймала прихід іноземного війська не як щиру допомогу, а як чергову окупацію краю. Незабаром у самому суспільстві формується новий вектор української геополітики, адже, вочевидь, введення німецько-австрійських військ не могло врятувати незалежність України. Зміцненню молодої української державності не сприяли окрім зовнішніх чинників, ще й внутрішні: неготовність українського суспільства і його керманичів жити і діяти самостійно, відсутність його соціально-політичної єдності. Заступник голови УЦР С.Єфремов цілком відверто оцінював таку ситуацію: “Наш народ, – наголошував він, – не дозрів до автономного ладу”. Цілком закономірно, у цьому зв’язку напрошується порівняння з Фінляндією, Польщею, Чехословаччиною, які у той же буремний час вибороли незалежність і зуміли її утримати завдяки більш високій згуртованості свого народу.

Після падіння Центральної Ради прозахідна геополітична орієнтація в українській політиці не припинилася. Її продовжила, і на ній трималася Українська держава гетьмана П.Скоропадського, якому вдалося, попри всі труднощі соціально-політичного становища, завдяки більшому практицизмові і рішучості, здійснити нові позитивні зрушення у справі розбудови держави і отримати певні здобутки у зовнішньополітичній сфері: за декілька місяців змінилася геополітична роль України, вона обмінялася посольствами з 12 країнами, в тому числі з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією та ін. Представник більшовицької Росії Х.Раковський (з січня 1919р. – голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, потім Раднаркому України) прибув до Києва і підписав з Українською державою у червні 1918р. прелімінарну (попередню) мирну угоду. Вдруге після визнання УНР за умовами Брестського мирного договору, у 1918р. Визнався суверенітет України, сторони домовилися встановити дипломатичні відносини на рівні консульських. Активне європейське визнання суверенітету Української держави гетьмана П.Скоропадського не мало продовження цієї тенденції у спробах українців встановити дипломатичні зв’язки з представниками країн Америки, а також Франції і Англії, які виявили негативне ставлення до незалежності України, повне нерозуміння об’єктивних причин її утворення. Така позиція лідерів Антанти пояснюється тим, що країни цього блоку вважали Україну невід’ємною часткою Росії.

Незважаючи на певні здобутки у становленні української державності, в самому українському суспільстві, як завжди, не було єдності. Точилася запекла боротьба навколо різних геополітичних доктрин і практичних тенденцій – прозахідної, промосковської та третьої – антинімецької, опозиційної, що ставила за мету відновлення незалежності України. Активна позиція населення призвела незабаром до того, що остання геополітична потуга стала найвпливовішою у суспільстві і, врешті-решт, привела до влади Директорію

Особливо слід відзначити, що значний вплив на геополітичну комбінацію подій в Україні 1918р. справили революційні події в Австро-Угорщині та Німеччині, внаслідок яких перша розпалась Германська імперія припинила своє існування, її війська залишили українську територію. Україна опинилася у вирі міждержавної боротьби.

В таких надзвичайно складних умовах, не зорганізувавши достатніх власних сил для встановлення контролю над територією УНР, Симон Петлюра в 1919-20рр звертається по допомогу до європейських держав блоку Антанти, починається пошук нових союзників, нових геополітичних комбінацій. В результаті маємо новий зразок втрати стратегічної ініціативи самостійницьких сил, небажані повтори в українській геополітиці. Та західні держави не поспішали надати необхідної для українців допомоги, адже країни Антанти виступали з геополітичною доктриною відродження колишньої Російської імперії. Разом з тим, уряди переможного антантівського союзу, відстоюючи перспективні панівні позиції на Європейському континенті і у світовій політиці, згодні були на те, щоб задовольнити анексіоністські апетити Радянської Росії за рахунок України та інших народів, що прагнули відокремитися від колишньої метрополії, аби утворити бар’єр на шляху просування більшовизму до Європи. Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що: а) лідери української революції 1917-1918рр., проголосивши незалежність, мимоволі порушили геополітичну рівновагу на Сході Європи, утворили на перших порах певний вакуум влади; б) лідери Української революції 1917-1918рр. багато робили для здійснення західної геополітичної орієнтації, яка мала забезпечити певний баланс сил у просторі існування незалежної молодої держави, знайти свою геополітичну нішу в умовах жорсткої конкуренції сусідніх держав.

Внаслідок Першої світової війни і революцій в ряді країн відбулася практично одночасна реконструкція всього світового геополітичного простору: розвалились старі імперії – Османська, Австро-Угорська, Російська, Германська, а на їх уламках з’явилися нові держави – Польща, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія. Склався певний історичний парадокс: в 1917-1920рр. тридцятимільйонний український народ, який відчайдушніше боровся за свою незалежність, необхідної підтримки від своїх сусідів не отримав.

Проблематика нашої лекції вимагає чіткого і глибокого розуміння суті політико-правового механізму поступової втрати українським народом державного суверенітету і геополітичних можливостей як суб’єкта міжнародного права, до входження та в роки перебування його у складі СРСР. З іншого боку, це дає можливість пояснити причини активного бажання виходу союзних республік наприкінці ХХст. з СРСР з метою отримання реальної незалежності та міжнародного визнання.

30 грудня 1920р. були прийняті Декларація про утворення Союзу РСР та Союзний договір. Під час розробки Конституції СРСР пропозиції В.І.Леніна про створення Союзу тільки у відношенні військовому і дипломатичному і про збереження самостійності держав у всіх інших питаннях були відкинуті. З прийняттям Конституції 1924р., не змінюючи своєї назви, “союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу Союзу РСР. Таким чином, незважаючи на зовні демократичні форми побудови єдиної багатонаціональної держави, суверенітет Української СРР суттєво обмежувався.

З цього періоду Українська радянська республіка розвивається як теоретично суверенна держава, що входить до складу федеративного Союзу радянських республік.

Єдиний народногосподарчий комплекс країни, що до 60-х рр., визначається як централізована командно-адміністративна система, яка протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це було основою політичної та національної залежності Української держави. Незважаючи на свою проголошену й закріплену Конституцією суверенність Українська радянська держава у складі СРСР залишилась економічно, політично та ідеологічно залежною від керівного центру.

Однак зафіксоване Конституцією СРСР право Союзу на встановлення загального порядку взаємовідносин республік з іноземними державами суттєво обмежувало правосуб’єктність України на міжнародній арені.

Кардинальні зміни геополітичної ситуації в світі наприкінці ХХ-початку ХХІст. Відобразилися у таких трансформаціях: крах біполярного світу (США - СРСР), спричинений розпадом Радянського Союзу, РЕВ, ОВД; зміна суспільно-політичного устрою колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи (розпад Югославії та Чехословаччини); об’єднання Німеччини, активне поширення НАТО, інтеграційний розвиток Європейського Союзу.

Як наслідок, на геополітичній карті світу з’являється низка нових незалежних держав, серед них певне місце зайняла і незалежна держава Україна.

Географічне розташування на кордоні європейського та євразійського геополітичних просторів України відкрило можливості широких маневри у зовнішньополітичних орієнтаціях. Президент Л.Кучма ключовими орієнтирами зовнішньої політики називав “її багатовекторність, прогнозованість, збереження позаблокового статусу”, а також визначено основну геостратегію – входження до Європейського союзу.

Становлення України (як активного геополітичного суб’єкта) на міжнародній арені полягає тепер у поєднанні та гармонізації взаємовідносин і з Росією, і з Заходом. Необхідність вибору шляху лише в одному напрямку не тільки підривала б національні інтереси, а й взагалі, суперечила б нашому геостратегічному розвиткові України. Геополітичне розташування нашої держави дозволяє виконувати об’єднувальну роль між центрально-східноєвропейським, чорноморським та балтійським регіонами й активно діяти у згаданих напрямках. Паралельно з європейським вектором розвивається і регіональний напрям зовнішньої політики. Важливим кроком по розширенню регіонального партнерства стало приєднання України до Центральноєвропейської ініціативи (1.06.1996). Україна стала однією з провідних країн-учасниць Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (4-5.06.1998). До функціональних геометричних конструкцій відноситься ГУУАМ, геополітичні “трикутники” Україна – Польща – Литва, Україна – Румунія – Молдова.

Проблема українсько-російських відносин є однією з найбільш важливих в українських геополітичних концепціях. Адже майже кожне вагоме питання в українському сьогоденні має історичний вимір, пов’язаний з Росією. Російський вплив позначається на відмінностях схід-захід в Україні, кримській та мовній проблемі, економічних питаннях, навіть на бажанні України приєднатися до ЄС. Нинішні відносини між Росією та Україною залишаються асиметричними. Але з багатьох міркувань це радикальний відхід від минулого. Найбільш очевидним є факт, що обидві країни мають сьогодні стосунки на міждержавному рівні. Це нове в їхніх відносинах. Північно-східний напрямок української зовнішньої політики закономірно залишається одним з пріоритетних. Підтвердженням цього є той факт, що у вересні 2003р. президенти України, Росії, Білорусі і Казахстану на Ялтинському самміті СНД підписали Договір про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), яким передбачено об’єднання митних територій країн-учасниць з єдиними механізмами регулювання економік, вільним рухом товарів, послуг, капіталу і робочої сили, з єдиною зовнішньоторговою і узгодженою внутрішньою економічною політикою. Нинішня концепція ЄЕП передбачає поетапне формування простору з урахуванням різнорівневої і різношвидкісної інтеграції країн-учасниць.

Останнім часом позитивні зрушення відбуваються у взаєминах України із державами Центральної і Східної Європи, зокрема з тими, з якими наша держава має спільні кордони.

Динамізмом, інтенсивністю регулярних контактів позначені українсько-польські взаємовідносини, які за прогнозами стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні. Наші народи вважають за краще вдивлятися не в минуле, переважно вороже, а в майбутнє, знаходячи в перспективі шлях до цивілізованого співробітництва. Саме на це спрямовані Декларація про українсько-польське “примирення”, підписана президентами двох країн (травень 1997р.). За великим рахунком стратегічні інтереси України і Польщі збігаються: обидві держави прагнуть інтегруватись у ЄС і зберегти при цьому добросусідські взаємовідносини з Росією. Посилились військові зв’язки між двома країнами особливо після направлення миротворчих військових контингентів до Іраку.

Приваблює також перспектива енерготранзитної співпраці України з Польщею. За вдалого вибудовування геоенергетичної схеми Великої Європи за Україною і Польщею закріпляються стратегічний статус енерготранзитного лімітрофа (межі, кордону живлення) між енергодонорами ЄС – Росією і Центральною Азію, з одного боку, і енергоспоживачами – Старою Європою – з іншого. А це вже не що інше, як фактична євро інтеграційна економічна включеність України.

Успішно розвиваються взаємовідносини України з Білорусію, Болгарією, Угорщиною, Словаччиною. Для них Україна стала серйозним партнером у центральноєвропейському регіоні, їх політична взаємозацікавленість підкріплюється спільними економічними інтересами.

Як добросусідські і дружні можна оцінити відносини України із Чехією, хоча Україна і не межує з цією країною. Україна підтримала прагнення Чехії увійти в НАТО (проте висловилась проти розміщення на території цієї та інших центральноєвропейських держав, яких приймають до НАТО, ядерної зброї). Україна прагне підтримувати дружні відносини з незалежними державами, які виникли на території колишньої Югославії, виходячи із визначених міжнародними угодами принципів.

Найскладнішими в цьому регіоні є українсько-румунські стосунки. Проте спільне бажання двох держав якомога швидше інтегруватись в європейські структури сприяло підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії. У відповідності з Договором, Північна Буковина і острів Зміїний назавжди залишаються в складі України. Проблему розмежування чорноморського шельфу Київ і Бухарест передбачають вирішити на протязі найближчих років.

Дещо специфічними склалися міждержавні взаємовідносини України з Молдовою, зважаючи на існування у її складі невизнаної Придністровської республіки. Наша держава, пропонуючи свої посередницькі функції, намагається вирішити цю досить складну і довготривалу проблему на основі міжнародного права, перш за все, виходячи з територіальної цілісності Молдови при наданні максимальної автономії Придністровському регіону.

Співробітництво України з країнами сучасного Сходу належить також до пріоритетних напрямків зовнішньої політики нашої держави. (Співробітництво з країнами Близького, Середнього та Далекого Сходу, а також держав Центральної та Південно-Східної Азії формує загальний східний напрям зовнішньої політики України).

Активізація двосторонніх контактів на високому рівні та щорічне зростання обсягів торговельно-економічного співробітництва з країнами регіону, в першу чергу з державами АТР, товарооборот з якими, наприклад, за 2002 рік становив понад 6 млрд.дол. США, підтверджує рівень взаємної зацікавленості і взаємовигідних відносин. Слід відзначити, що протягом 2002р. розпочали свою роботу українські дипломатичні установи у Кувейті, Таїланді, Сінгапурі та Малайзії, а з початку 2003р. розпочала свою роботу українська дипмісія в Йордані. Всього за станом на березень 2003р. на східному напрямку зовнішньої політики України вже працювали 32 дипломатичні місії, що демонструє зацікавленість нашої держави у співробітництві з країнами цього регіону.

В останні роки також стала більш вагомою активізація чорноморського або південного вектора української геополітики, якому, на жаль, зовнішня політика України до середини 1996р. відводила другорядну роль порівняно із західним та північним.

У чорноморському регіоні переплітаються інтереси різних держав. Певною мірою вони пов’язані з нафтою та її транспортуванням в інші регіони. Нещодавно було відкриті багаті родовища каспійської нафти. Тут справді переплітаються інтереси України, США, Росії, Туреччини, Центрально-Східної Європи, власне Європи, центральноазіатських та закавказьких країн СНД і країн Середземномор’я. І тому Україна налагоджує добрі стосунки з Азербайджаном, Грузією, Туреччиною щодо поставки і транзиту нафти через Україну. Зокрема з Туреччиною за 11 років дипломатичної співпраці вдалося підписати більше 90 договорів і протоколів, а наш товарообіг уже давно перевищив початковий рівень і становить 1,4 млрд. дол. США щорічно. Це створює об’єктивні передумови поглиблення субрегіональних інтеграційних процесів на рівні країн Центральної Європи за участю України.

Перемогою США і Заходу в “холодній війні” світове співтовариство було поставлене перед фактом становлення монополярної геополітичної ситуації, де США є чільним світовим лідером. Для України при виробленні її зовнішньополітичної доктрини дуже важливе значення має з’ясування тих чинників зовнішньополітичної доктрини США, які взасадничують цю політику щодо Росії, Західної та Східної Європи, Близького й Середнього Сходу, Південно-Східної Азії.

Україна як активний член ООН, виходячи зі свого важливого геостратегічного положення, безумовно несе відповідальність за підтримання регіональної та загальносвітової безпеки. З 1992р. наша держава бере участь у миротворчих операціях під егідою ООН. Географія миротворчих місій, до складу яких залучався український контингент, охоплює Анголу, Косово, Боснію і Герцеговину, Гватемалу, Македонію, Молдову, Таджикистан, Ліван і Хорватію, Кувейт, Сьєрра-Леоне, а з літа 2003р. – Ірак. Роль України в миротворчих операціях у цих точках нашої планети дістала високу оцінку в ООН та НАТО і сприяє посиленню її іміджевого потенціалу серед міжнародної спільноти.

До унікальних чинників, які також формують сучасний позитивний імідж України, слід перш за все віднести те, що наша держава – єдина, добровільно позбулася ядерної зброї, продемонструвавши світу мирну перспективу свого розвитку. Наша держава, як багатонаціональна, за роки незалежності переконливо продемонструвала справжню повагу до прав людини, якої б національності вона не була.

Разом з тим для геополітичних і передовсім геоекономічних позицій України характерні значні слабкості та суперечності. Загальновизнано, що ці позиції підриваються повільністю ринкових трансформацій, майже десятирічною економічною кризою, ознаки припинення якої почали проявлятися лише в 2000р.

Відносини України з її основними геополітичними партнерами були засновані на таких підвалинах, які взаємно виключали або принаймні суперечили одна одній. Зовнішньополітичне дистанціювання від Росії з багатьох найважливіших проблем (стосовно розширення НАТО та ЄС, процеси в СНД тощо) існує разом із чітко вираженою економічною залежністю від цієї країни як основного постачальника енергоносіїв та інших товарів “критичного імпорту” й головного ринку збуту українських товарів. Багатовекторність на практиці вилилася в балансування України між Сходом та Заходом без відчутного використання можливостей одержання вагомих політичних та економічних дивідендів у відносинах з ними.

Підсумовуючи і аналізуючи в історико-політологічному плані українську геополітику, можна зробити такі основні висновки. По-перше, починаючи зі стародавніх часів в Україні згідно з географічними особливостями її території, мережею рік і морських шляхів формуються основні геополітичні напрямки, в тому числі “відвічна вісь” північ-південь, який був названий М.Грушевським “чорноморською орієнтацією” українського етносу. На цьому сформувався світовий торговельний “шлях із варяг у греки”, що став комунікативною основою зміцнення зв’язків Київської Русі з Візантією, запозиченню від неї християнської релігії, багатої спадщини античної культури. Дещо пізніші, особливо в період литовсько-польський української історії, все більшу роль і значення у розвитку українського суспільства починає відігравати західна геополітична орієнтація. По-друге, в умовах суверенної держави, і в князівську добу, і зараз, українська геополітика була завжди багатовекторною, що давало можливість утворювати і зберігати певний баланс геополітичних сил, забезпечуючи державну незалежність. А як тільки Україна втрачала незалежність, її геополітичні можливості і напрямні згорталися, обмежувалися чи привласнювалися сусідньою імперією. Наступне відновлення Україною суверенітету кожного разу аналогічно зміцнювало її геополітичний простір. Наш народ завжди шукав допомоги для утримання своєї незалежності у союзі з іншими країнами: Польщею, Кримом, Туреччиною, Росією, Швецією і Німеччиною, або ж з окремими військово-політичними блоками воюючих між собою держав. По-третє, головний висновок стосовно перспективи українсько-російських міждержавних відносин: вони успішно, з вигодою для обох країн, повинні будуватися тільки на основі рівності, партнерства і взаємоповаги. По-четверте, жоден розподіл українських земель між Росією і Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною, чи перебування наших теренів у Радянському Союзі, не завадили українському народові забезпечити відродження своєї держави. По-п’яте, передумови української державності сформувалися задовго до 1991р. А саме ХХст. створило реальні передумови для затвердження української незалежності. І цей процес був пов’язаний також з демонтажем на рубежі 90-х рр. СРСР, радикальною соціокультурною реформацією всієї Євразії.

Треба відзначити , що ще в рамках імперських систем була проведена певна історична робота, яка створила передумови для незалежності. Це возз’єднання Східної і Західної України, становлення економічної інфраструктури, включення в міжрегіональну систему праці і навіть напрацювання досвіду управлінських систем. Українська дипломатія з часу отримання Радянською Україною членства в ООН (1945р.), нехай і з великими труднощами, але являла світові, що Україна існує, що український народ – це окрема самостійна сутність. Роки існування СРСР не були періодом повної міжнародної ізоляції українського народу, і не враховувати цього – не можна. Інша справа, що за все це було заплачено дорогою ціною, в культурній, соціальній, демографічній сферах. Але найсерйозніша плата – це відсутність достатнього досвіду самостійного існування як незалежної держави.