рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції

Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції - раздел Образование, В. I. Касьян Відповіді На Питания Екзаменаційних Білетів Нв...

В. I. Касьян

Відповіді на питания екзаменаційних білетів

Нввч&^ьнии

noctitmk

ІГмтг

видання

УДК 101(076.3X075.8) ВБК 87я73 К28

Рекомендовано Міністерством освіти І науки України (протокол засідання комісії з філософи Наиково методичноі ради Міністерства освіти І науки України від 7 травня 2004 р.)

Рецензенти:

І.В. Бойченко, доктор філософських наук, професор;

І.Ф. Надольний, доктор філософських наук, професор

Касьяв В.І.

К28 Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. – 5-те вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2008. – 347 с.

ISBN 978-966-346-377-3

Цей посібник – своєрідне узагальнення багаторічного досвіду викладання автором філософи студентам Київського національного університету імені Тараса Шевчеяка. Матеріал курсу "Філософія" подається у формі відповідей на питання, які виносяться на іспит. За змістом питання і відповіді, що подаються у посібнику, відповідають програмі нормативного курсу з філософії для студентів гуманітарних спеціальностей і аспірантів вищих навчальних закладів. У посібнику в концентрованому вигляді є все, що потрібно знати для того, щоб при складанні іспиту отримати оцінку “відмінно”.

Розраховано насамперед на студентів денної форми навчання, студентів-заочників, аспірантів і пошукачів, які готуються складати іспит з філософії. Книга буде корисною також викладачам філософії.

УДК 101(076.3)(075.8) ББК 87я73 © В.І. Касьян, 2003 © В.І. Касьян, зі змінами, 2008

© Видавництво “Знання”, 2008

 

ЗМІСТ

Передмова 9

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ 11

1. Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції 11

2. Історичні типи світогляду 13

3. Філософія як особлива форма суспільної свідомості. Предмет філософії 16

4. Основні функції філософії 20

5. Співвідношення філософії, науки і релігії .... 23

6. Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю 25

7. Основні риси античної філософії 31

8. Стиль мислення і особливості середньовічної філософії 38

9. Гуманізм та натурфілософія епохи Відродження 43

10. Раціоналізм і емпіризм філософії Нового часу 47

11. Основні проблеми та характерні риси філософії французького Просвітництва 51

12. Класична німецька філософія 53

13. Маріугизм у системі філософської культури 60

14. Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм

15. Класичний психоаналіз та неофрейдизм: загальна характеристика 68

16. Екзистенціалізм: загальна характеристика 73

17. Основні ідеї неотомізму 78

18. Феноменологічний напрям у філософії 80

19. Герменевтика як напрямок сучасної філософії 82

20. “Філософія життя” 85

21. Сучасна зарубіжна філософська антропологія 87

22. Російська релігійна філософія кінця XIX – початку XX ст. 89

23. Українська філософія як культурно-історичний феномен 91

24. Філософський зміст проблеми буття 98

25. Основні форми буття 102

26. Категорія “матерія” в історико-філософському процесі 105

27. Категорії “рух” і “розвиток” у філософії ...109

28. Простір і час як форми існування світу 112

29. Закон єдності і боротьби протилежностей 116

30. Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні 118

31. Закон заперечення заперечення 123

32. Категорії діалектики 12g

33. Проблема єдності світу 130

34. Походження людини як філософська проблема 132

35. Історичні типи філософських вчень про людину 134

36. Єдність біологічного і соціального в людині 137

37. Особистість як продукт культурного розвитку 139

38. Проблема свідомості у філософії 142

39. Структура свідомості 145

40. Свідомість і самосвідомість 146

41. Філософське трактування феномену безсвідомого 149

42. Сутність і структура суспільної свідомості 151

43. Форми суспільної свідомості 154

44. Поняття ідеології, її роль у суспільстві 158

45. Пізнання і практика 160

46. Проблема методу пізнання 164

47. Діалектика та її альтернативи 166

48. Єдність чуттєвого і раціонального пізнання 169

49. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання 174

50. Основні методи наукового пізнання 176

51. Ідея, проблема, гіпотеза, теорія як гносеологічні поняття 180

52. Проблема істини у філософії 183

53. Проблема критеріїв істини 186

54. Основні принципи пізнавального процесу 188

55. Проблема суб’єкта і об’єкта в пізнавальному процесі 191

56. Предмет соціальної філософії 194

57. Специфіка соціального пізнання 196

58. Поняття суспільства. Основні підходи до розуміння суспільства 1У°

59. Соціальна структура суспільства 202

60. Теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності

61. Рушійні снли історичного процесу 208

62. Проблема суб’єкта історичного процесу ....211

63. Нація як соціальний феномен 212

64. Природні умови в житті суспільства. “Географічний детермінізм”, “геополітика” .... 214

65. Народонаселення як передумова і суб’єкт історичного процесу 218

66. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія 220

67. Матеріальне і духовне виробництво 223

68. Продуктивні сили та їх основні елементи 225

69. Виробничі відносини та їх структура 227

70. Техніка як соціальний феномен 230

71. Науково-технічна революція: сутність, закономірності та соціальні наслідки 232

72. Основні ознаки інформаційного суспільства 236

73. Екологічні проблеми сучасної цивілізації 237

74. Політика як явище суспільного життя 241

75. Політична система суспільства, її структура і функції 243

76. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів 245

77. Громадянське суспільство і правова держав а. філософський зміст понять 247

78' ЯК Предмет філософського осми\леиия 249

79. Наука в системі духовної культури 252

80. Культура і цивілізація 254

81. Проблема цінностей у філософії 256

82. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії 259

83. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства 262


ПЕРШОДЖЕРЕЛА 266

Платон. Держава 266

Арістотель. Метафізика 268

Томас Мор. Утопія 271

Френсіс Бекон. Новий Органон 274

Рене Декарт. Міркування про метод 276

Клод Адріан Гельвецій. Про людину, її розумові

здібності та виховання 280

Іммануїл Кант. Критика чистого розуму 283

Георг Гегель. Філософія історії 285

Фрідріх Енгельс. Людвіг Фейербах і кінець

класичної німецької філософії 289

Карл Маркс. До критики політичної економії .... 291

Артур Шопенгауер. Світ як воля і уявлення 293

Фрідріх Ніцше. Антихристиянин 295

Григорій Сковорода. Потоп зміїний 298

Тарас Шевченко. “І мертвим, і живим...” 302

Памфіл Юркевич. Серце та його значення

в духовному житті людини 304

Іван Франко. Поза межами можливого 306

Михайло Грушевський. Хто такі українці, і чого

вони хочуть 308

Зігмунд Фрейд. Вступ до психоаналізу 312

Макс Вебер. Протестантська етика і дух капіталізму 315

Хосе Ортега-і-Гассет. Що таке філософія? 317

П’єр Тейяр де Шарден. Феномен людини 319

Освальд Шпенглер. Занепад Європи 321

Арнольд Тайнбі. Дослідження історії 323

Жан-Поль Сартр. Екзистенціалізм – це гуманізм 325

Альбер Камю. Міф про Сізіфа. Бунтівна людина .... 327

Елвін Тоффлер. Третя хвиля 331

Карл Ясперс. Витоки історії та її мета 333

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ФІЛОСОФСЬКИХ ТЕРМІНІВ 337

Підручники і навчальні посібники 343

Основні першоджерела 345

ПЕРЕДМОВА

Це особливий навчальний посібник з курсу філософії. Багаторічний досвід викладання філософії студентам і аспірантам гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, мої спостереження на іспитах з філософії, спостереження моїх колег по кафедрі свідчать про серйозні труднощі, які постають сьогодні перед студентами й аспірантами під час підготовки до складання іспиту. Причин для цього багато, але основних дві.

Перша полягає в тому, що дехто зі студентів не працює над підручником протягом семестру. І ми, викладачі університету, усвідомлюємо, що до цих студентів належать не тільки недбалі, а й здібні, працелюбні студенти, які одночасно і вчаться, і працюють.

Друга причина. Ще декілька років тому практично не було нових підручників з філософії. Сьогодні їх – безліч. Викладачі майже кожного ВНЗ написали чи пишуть свій власний підручник з філософії, видавці видають їх великими тиражами. Ця багатоманітність часто збиває з толку студента, а особливо того, який працює в основному під час сесії.

Крім того, українському читачеві пропонується велика кількість підручників, виданих у Російській Федерації. Треба віддати належне, серед них є і якісні підручники та навчальні посібники. Українською і російською мовами видано багато творів відомих філософів минулого і сучасності, опрацювання і знання яких дає можливість читачеві осягнути найвищі і найвагоміші ідеї, що навіки ввійшли до скарбниці світової філософської думки. Але все це не допомагає студентові під час екзаменаційної сесії: студент не може сам розібратися у цьому морі літератури. У нього немає для цього ні часу, ні належних знань, ні

можливостей фізично знайти і отримати хоча б для тимчасового користування необхідні підручники чи праці. Найчастіше він користується книгою, навчальним посібником, який йому випадково попадає в рукн, витрачає багато часу на те, щоб якось зорієнтуватися у матеріалі, у кращому випадку розбереться у декількох питаннях і з тим приходить на іспит. За таких умов студенту зайве сподіватися на глибокі знання і розраховувати на високу оцінку.

Тому автор вирішив запропонувати студентам безпосередньо відповіді на найважливіші питання, які, як правило, виносяться на іспит з філософії. Увага студента зосереджується на базових поняттях і фундаментальних філософських концепціях, на засвоєння яких і спрямовується вивчення курсу філософії у вищому навчальному закладі і знання яких перевіряється на іспиті.

Автор визнає, що цей посібник за ґрунтовністю подання тем ие може замінити класичний підручник з філософії. Але у посібнику в концентрованому вигляді є все, що потрібно знати студенту чи аспіранту під час складання іспиту, щоб отримати відмінну оцінку: за змістом відповіді на питання, що наводяться у посібнику, відповідають програмі курсу “Філософія” для студентів і аспірантів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів.

Автор буде вдячний фахівцям, колегам, студентам за зауваження і пропозиції, спрямовані на вдосконалення посібника.

Сподіваємося, що книга буде корисною студентам які вивчають філософію, і викладачам філософії. '

Автор

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

1. Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції

Людство на всіх етапах розвитку завжди цікавили вічні “надокучливі” питання. Що таке оточуючий людину світ? Яка його сутність, як він облаштований? Чи створений він, чи існує вічно? Яка його доля в майбутньому, чи є перспектива існування? Нарешті, яке місце і роль людини в цьому світі, в чому смисл її існування? Відповіді на ці питання обумовлені потребою в загальній орієнтації, самовизначенні людини у світі. Адже перелічені питання тісно пов’язані з можливістю відповіді на більш конкретні, але болючіші питання сьогодення. Мається на увазі усвідомлення труднощів, суперечностей, визначення шляхів, тенденцій розвитку кожного конкретного суспільства чи держави. Як зрозуміти перетворення, що відбуваються в сучасну епоху? Яким чином і чи можна взагалі позбутися загроз, що нависли над людством, – екологічної, ядерної, бездуховності тощо.

Отже, для розуміння, усвідомлення всіх цих питань, розв’язання більш конкретних практичних завдань потрібен широкий кругозір, бачення перспектив розвитку світу і людства, треба розуміти сутність всього, що відбувається в світі і в більш конкретному середовищі. Необхідно розуміти смисл і мету нашого життя: що ми робимо і для чого, які наші устремління, як вони сприймаються людьми тощо.

Сукупність таких уявлень про світ та місце і роль людини в світі можна назвати світоглядом.

Отже, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, ігоннпипів, що визначають наизагальніше усвідомлення розуміння світу, місця в ньому людини, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції.

Світогляд як складне духовне явище поєднує в собі переконання, ідеалн, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо.

Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, можна виділити органічно взаємопов’язані підсистеми. Це – пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки.

Пізнавальна підсистема. Світогляд формується насамперед за допомогою знань. До складу світогляду входять повсякденні (життєво-практичні) та наукові (природничі, технічні, суспільні) знання, а також різноманітні форми суспільної свідомості – політична, правова, моральна, естетична, релігійна. Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надійне підґрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнених широких та глибоких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обґрунтування своїх поглядів на світ та місце людини в ньому. Правда, ступінь пізнавальної насиченості, продуманості, внутрішньої узгодженості елементів того чи іншого світогляду може бути різним.

Ціннісна підсистема. У світогляді крім знань про світ і людину відображаються також певні поняття цінностей. У свідомості людей формується конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів, розуміння сенсу життя тощо. Відповідно виникають світоглядні ідеали (моральні, політичні, естетичні та ін.). Завдяки ідеалам здійснюється оцінка, визначення цінності того, що відбувається. Одними з найважливіших понять, пов’язаних із ціннісною свідомістю, були і Є поняття добра і зла, краси та потворності.

Підсистема поведінки. Від знань та системи пін\уг==г=жайкЗ

зації, узгодженості пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості. Від цієї узгодженості залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентів (аспектів, рівнів) світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього.

Структура світогляду залежить від певних чинників.

Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на:

– світовідчуття. Це емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів;

– світорозуміння. Це пізнавально-інтелектуальний бік світогляду;

– світосприйняття. Це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів (сприйняттів).

За ступенем загальності розрізняють світогляд особистості, груповий (професійний, класовий, національний тощо), загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).

За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний і т. д.

За ступенем теоретичної “зрілості” – стихійно-повсякденний (“житейський”) і теоретичний (філософський).

Світогляд виконує найважливіші функції в житті людини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд об’єднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соціальних груп, націй, народів.

2. Історичні типи світогляду

Для розуміння сутності світогляду важливо знатн, як він виник, етапи його розвитку, чим відрізнялися його ранні етапи від наступних, більш зрілих. Для

позкриття специфіки сучасного світогляду, його функцій необхідно уявити цей шлях, перші кроки, джерела сьогоднішнього світорозуміння, тобто заглянути в Історію формування світогляду.

Історичними формами світогляду приинято вважати такі: міфологія, релігія, філософія. Оскільки філософії як світоглядові присвячено окремі питання, зупинимося спочатку на короткій характеристиці міфології і релігії, з’ясуємо основні риси цих явищ.

Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникала в первісному суспільстві. У міфах людина насамперед прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху. Важливе місце в міфах відводилося культурним досягненням, які відігравали особливо важливу роль в життєдіяльності людей, – добуванню вогню, землеробству, звичаям, обрядам тощо.

У цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити зв’язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь. Міфи сприяли виробленню та збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.

Основні рнси міфологічного світогляду:

уявлення про кровно-родинні зв’язки природних сил та явищ. З тим щоб подолати відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була пояснити їх, повністю залежала від них і була безси\Г"ГЛ8ТИ негативні наслідки природних явищ, вона переносила людські риси на навколишній світперсоніфікація, уособлення природних сил та способів .“дсьшЯ Цільності. Я.ИВД „риводГотм “ї,а™ і”"”. "о*”.л,лИся-з ти„, щоб поле-

нити їх, щоб була змога звернутися до них, “задобрити”, принести жертву тощо;

– міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація. Подібне мислення спостерігаємо у дітей, художників, поетів;

– міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Все сприймалося на віру, не було ніяких сумнівів. Міф передавався від покоління до покоління, від народу до народу, не було навіть думки щодо перевірки, підтвердження практикою;

– людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її життєвий шлях визначався долею, фатумом. Вважалося, що всі людські дії, вчинки, весь життєвий шлях було наперед визначено. Звідси – пасивно-пристосовницька поведінка людини.

У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей “чужих” їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як “вищі сили”. “Вищі сили” виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.

Псновні РИСИ релігійного світогляду:

-2іл світу на поцейбічний (“земнии ) і потой\бІЧ-Іім^нувмня надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей;

наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів; . „ . .

– поклоніння Богові як вищіи істоті.

3. Філософія як особлива форма суспільної свідомості.

Предмет філософії

Життя людини – це складний процес свідомого, цілеспрямованого, перетворювального впливу на навколишній світ і на саму себе для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку.

З появою людини виникає цілісний, воістину людський світ. Різні сторони цього світу відображаються у свідомості людини. Усвідомлення значення різних сторін для забезпечення існування та розвитку людини знаходить своє відображення в різних формах суспільної свідомості.

Кожна з них є не лише відображенням певної сторони навколишньої дійсності, а виступає також як фактор, який забезпечує орієнтацію людини, обумовлює направленість її діяльності у певній сфері життя. Наприклад, наука як одна з форм суспільної свідомості озброює людину знанням властивостей, зв’язків, законів об’єктивної дійсності. Мораль виступає як усвідомлення людьми залежності їх життєдіяльності від характеру взаємних відносин в усіх сферах життя. Це усвідомлення відображається в правилах, нормах, принципах, які визначають характер поведінки людей, їх вчинки тощо. Подібне стосується й інших форм суспільної свідомості. Але перед людиною виникає потреба усвідомити не лише ставлення по різних сторін світу, а насамперед і до світу як пев-

ної цілісності та до самої себе. Таке усвідомлення знаходить своє відображення саме в філософії.

Термін “філософія” (гр. “філео” – любов і “софія” – мудрість) – буквально тлумачиться як любов до мудрості. Але цей буквальний переклад далеко не вичерпує зміст філософії. Тут йде мова про здатність людини осяг-4 нути сутність світобудови, осягнути власну сутність,' піднятися до усвідомлення сенсу свого життя. Усвідомлення сутності світу і своєї сутності, свого місця у світі, сенсу життя в єдності і є розумінням мудрості.

Протягом всієї своєї історії філософія ставила і прагнула дати відповіді на важливі питання щодо людини. Чи є вона творцем своєї власної долі? Чи здатна вона стати володарем тих сил, у боротьбі з якими їй доводиться забезпечувати своє існування? Чи спроможна вона пізнати саму себе, проникнути в таємниці своєї душі? Чи може вона досягнути щастя і в чому воно полягає?

З ускладненням взаємозв’язків людини з умовами свого буття, а також відносин між самими людьми, виникла потреба у специфічному способі бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що визначає характер ставлення до них, характер вчинків та дій. Іншими словами, виникає потреба у світогляді, формування якого зумовило потребу в узагальненому погляді на світ і саму людину.

Отже, предметом філософії є відношення "людина – світ”. Але, хоч філософія і виникла у далеку давнину, це не означає що відношення “людина – світ” вперше відображається саме в ній. Історично першими формами світогляду були міфологія та релігія. Світоглядне сприйняття дійсності залежить від певної системи конкретно-історичних умов. Тому виникнення міфології та релігії зумовлене дуже низьким рівнем розвитку людини.

Для з’ясування специфіки філософії необхідно визначити: що, як і чому саме так відображається в філософії, а також її соціальне призначення, тобто які функції вона виконує.

У практично-перетворювальній діяльності перед людиною постає питання: що за своєю природою є світ, в якому вона живе; що лежить в його основі?

У процесі практичної діяльності, в боротьбі ЗІ Стихією в людини історично формується уявлення про те, що світ існує незалежно від бажань та волі людини, ЩО люди мають рахуватися з фактом об’єктивного існування світу. Людина постійно змушена узгоджу, вати свої цілі з об’єктивними, природними процесами. Вона переконується, що світ ніким не створено, він існує поза і незалежно від волі та бажань людей, що в його основі лежить матеріальне начало, що сама людина – продукт і частка цього світу.

Але, разом із тим, у трудовій і практичній діяльності, займаючись землеробством, виробництвом знарядь праці та засобів задоволення своїх життєвих потреб, підкорюючи собі сили природи, людина проймалася вірою в могутність свого розуму, ставлячи певні цілі практичної діяльності та домагаючись їх досягнення. Основою такого підходу було те, що саме трудовий процес починається з постановки мети і формування ідеального образу предмета, який прагне створити людина.

Перебільшення ролі свідомої, цілеспрямованої діяльності в практичному освоєнні дійсності веде до висновку, що в основі світу лежить духовне начало.

Ці два протилежні висновки визначали суть основного питання філософії як питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття.

Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософи матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалізм виходить з того, що світ за

ИПОЛОЮ МЯТРПІЯ KLumi ш',.

СВОЄЮ

них сил. Людина – 18

матеріалізмом існує сам по собі, ціни, ні від будь-яких надприродчастка природи, її свідомість по\роджена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний.

Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.

Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб’єктивний.

Об’єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.

Суб’єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб’єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, “комплекси”, “зібрання” наших відчуттів і сприйняттів, породження органів чуття.

Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи.

До сфери основного питання філософії належить і питання про здатність і можливість людини пізнати навколишній світ, про межі пізнання, про його природу та істинність. Матеріалізм стверджує, що людина здатна пізнати світ, що наші знання відповідають матеріальним об’єктам, тримають в собі їх обра

зи, можуть бути і є істинними знаннями.

Об’єктивний ідеалізм також ствердно відповідає на питання про пізнання світу, але вирішує його на ідеалістичній основі, виходячи з абсолютної тотожності розуму і дійсності.

Філософський напрямок, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом (від гр. а – заперечення і gnosis – знання; недоступний пізнанню). Це, як правило, суб’єктивний ідеалізм. Згідно з агностицизмом людина не може мати вірогідних (до-

стовірних) знань, оскільки реальніш світ для неї – всього лише світ її почуттів, які внаслідок обмеженості та індивідуальних особливостей людських органів чуття, спотворюють дійсність, не можуть дати вірогідного знання про неї.

Найважливішими у філософії є питання про загальну структуру світу та стан, в якому він перебуває. Це питання знаходить своє вирішення у двох основних концепціях – діалектичній та метафізичній.

Діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов’язано і взаємозумовлено, а з погляду стану вів знаходиться в русі, в розвитку.

Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю не пов’язаних між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика визнає рух і розвиток лише в певних межах – як зменшення і збільшення, як повторення.

Проблема загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стан, в якому вона перебуває, є відносно самостійним питанням. Воно може вирішуватися в принципі однаково при різних підходах до основного питання філософії. Тобто матеріалізм, так само як і ідеалізм, може бути метафізичним і діалектичним.

4. Основні функції філософії

Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

.До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну)

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про

ЙЖкїїїІ ■dMM у “ГZS

вання жн^, Р РЄННЯ> здійснює вплив на формуSтТ™иУ"аН0В' Н8 ***“”“ людиною

Як правило, коли мова йде про світогляд, насамперед дається його характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів на світ, людину, її місце в світі тощо. Такий підхід є важливим. Але обмежуватися цим не можна. Адже світогляд у цьому разі зводиться до об’єктивованої системи знань, відірваної від суб’єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду зводиться до “погляду на світ”.

Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов’язково враховувати взаємозв’язок знання про світ і людину із соціальним суб’єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні.

За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб’єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.

Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв’язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення “людина – світ”.

“Ьппмуючись і розвиваючись на основі досягнень опт пЬиання та узагальнення результатів у наукового Шэя ої> моральної, естетичної, ре\ЙнТевідоиосгі. філософія виступає як особлива

с^^пізнавяльногоставлення людини ДО діисност^

об^&етом якої є відношення людина світ . .Разом и Йм зміст і результати філософського знання здшсню\™ вплив на особливості пізнавального процесу в уС1х інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що пізнання в будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення “людина світ .

Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життедіяльності людини від певної сфери дійсності, є відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.

Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.

Кожна філософська концепція має свої них і дні,

конпрп1,ну1!.НЦИПИ‘ Так’ матеРіалістичні філософські п™™ Стверджують, що первинним є матерія,

SZX похіян”“ – ”ідо”іеть,

■2££ÃТ“ матеРіалізмУ є визнання пізна\процесів moLvH3Ha0TbCH’ як иР“ило, стан речей, процесів, що знаходяться в розвитку ІІі тя і.....;

ЦИ и слугують природничим та суспільним науковим 22

дослідженням. У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко – теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

Засвоєння філософських положень має розглядатися не як доповнення до формування фахівця, який буде використовувати ці положення у своїй професії, а як та загальна основа формування духовного світу особистості, яка через усвідомлення людиною себе як людини, через усвідомлення сенсу свого буття відіграє визначальну роль у становленні особистості як фахівця.

5. Співвідношення філософії, науки і релігії

Як уже говорилося, філософії належить особливе місце в структурі суспільної свідомості. Вона пов’язана з усіма її формами, але не зводиться до їх суми і не може бути сама зведена до якої-небудь із форм суспільної свідомості.

Важливим є питання про співвідношення філософії і науки, філософію часто розглядають як один із різновидів наукового знання. Але не слід ототожнювати науку і філософію. Остання виступає як особлива форма суспільної свідомості. Так, вона тісно пов’язана з науковим знанням, як і з іншими формами суспільної свідомості, однак має свою специфіку, особливий предмет вивчення, характерні способи підходу до нього.

„ „„ л,опмує так звану картину світу, яка є ХоНаука фор У нням даних про світ, взятий сам ладним, сухи Філософія є теоретич\но виражени _ стрижень св1тпогляду, якии ви

ражає відношення людини до світу\ттр не просто знання, а знання, вдягнене в піннГсні форми, філософія досліджує не світ як таЇЇГ:смисл буття людини у світі. Людина для неї не РІЧ серед речей, а суб’єкт, здатнии змінювати гвіт і самого себе. Розглядаючи відношення людина – гніт” Філософія прагне піднятися до усвідомлення питань про мету та сенс життя, про щастя та шляхи його досягнення. Але вирішення цих питань обумовлене складною системою суспільного буття и особливо

тим, наскільки корінні інтереси соціальних суб єктів (індивідів, груп, класів) можуть бути реалізовані в існуючій системі суспільних відносин і наскільки вони співпадають чи не співпадають з напрямком дії законів суспільного розвитку.

У цьому плані філософія, спираючись на наукові знання і використовуючи їх, може бути за своєю суттю як науковою, так і ненауковою.

При цьому вона не втрачає своєї специфіки – форми суспільної свідомості.

Наука, в свою чергу, потребує філософського усвідомлення дійсності. Вона також може спиратися на матеріалістичне чи ідеалістичне вирішення основного питання філософії, здійснюючи нові відкриття в пізнанні дійсності, нарощуючи нові достовірні знання про неї. При цьому філософія виступає як методологічна основа наукового пізнання. Докладно про це буде йти мова далі.

_ Одним зі способів духовно-практичного освоєння світу є релігія. Релігія прагне дати оцінку людським стосункам і поведінці в складному і суперечливому взаємовідношенні добра і зла. Вона звертається до іри, як до найефективнішої форми освоєння розмаї-

Священнослужителі завжди підкреслюють, що сферою науки, її першочерговою справою є дослідження лише фізичного світу, лише сфери поцейбічного. А потойбічне – сфера релігії і, можливо, філософії. Головним для сучасних релігій є стурбованість тим, щоб людство, захопившись земними проблемами, не забувало, що над ним існують вищі, вічні інстанції, які здійснюють невсипущий контроль та їх суд.

Релігія головним предметом своєї уваги робить співвідношення поцейбічного і потойбічного світів. Сфера людського і сфера божественного, земне і небесне– серцевина релігійних роздумів. Зв’язок їх – надзвичайно складний і суперечливий – релігійна свідомість прагне показати як впорядкований і зрозумілий людському розумові, але кращим і пріоритетнішим є пряме інтуїтивне осягнення цього зв’язку.

Наука будує картину світу навколо об’єктів, які розуміються як незалежні від людської суб’єктивності, від впливу наших бажань та особливостей сприйняття. Наука прагне бачити і показати світ “таким, яким він є”, без, як уже зазначалося, людських прикрас чи, навпаки, нав’язаних йому негативів.

Головним у філософських дослідженнях є співвідношення “людина – світ”, яке розглядається в онтологічному, теоретико-пізнавальному, ціннісному, діяльному аспектах. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм і постійний сумнів у власних твердженнях, критичність, незаспокійливість і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою.

6. Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю

Філософія як система поглядів на світ вперше з’явилася в Стародавніх Індії та Китаї в кінці II на початку І тисячоліть до н. е. Специфіка розвитку суспіль-

.. і U Т U ^

„их Відносин ЦИХ дермс"Р“Чкитаю.формуВаННЯ своєрідних рис в Індії та чиновницько\бюДТрСчна система в Китаї зумовили збереження і

блематика над науково-теоретичною.

Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю

проявляється також у специфічному розумінні картини світу. Природа тлумачиться в основному не як предмет теоретичного дослідження, а як об єкт релігійно-морального аналізу. Вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину. Філософи відшукують в бутті не природні причинно-наслідкові зв’язки, а всесвітній моральний світопорядок (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях та долю людини.

У філософії цього часу можна спостерігати різні школи і напрямки матеріалістичного та ідеалістичного характеру. Так, у староіндійській письмовій пам’ятці культури "Ведах” (буквально – “знання”) знаходимо релігійно-ідеалістичні положення, в яких сили природи сприймаються як божества, розвивається вчення про слабкість людини перед цими силами. Поряд із цим у “Ведах” і, особливо, в коментарях до них – “Упанішадах” (таємне вчення) – намічається матеріалістичне тлумачення навколишньої дійсності, відчувається пошук, прагнення до відкриття істини в речах, явищах.

У VIII–VII ст. до н. е. в Індії значного поширення набув^ матеріалістичний напрямок локаята (від “лока” – цей світ). Прибічники цього напрямку заперечували потойбічний світ і вважали своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує Локаятики критикували релігійні положен*• , * пРагнули довести відсутність божественного

лжувяп”П?ГЧУВаЛИ 1СНування 1 пекла> І Раю, стверджували, що душа людини існує разом із тілом і помирає зі смертю людини. Закликали до повнокровно-

го щасливого життя на Землі, а не десь у божественному світі.

Різновидом філософії локаята був досить поширений напрямок чареака (“чар” – чотири, “вак” – слово). Його прибічники виступали проти ідеалізму і релігії в різні періоди історії Індії. Чарваки вважали, що все у світі складається з чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі. З таких матеріальних часток складаються і живі істоти, в тому числі і людина. Розмаїтий світ речей є багатоманітною комбінацією цих незмінних, вічно існуючих елементів.

Питання про відношення свідомості до матерії чарваки вирішували наївно-матеріалістично. Свідомість вони розуміли як властивість, що належить тілу. Але в елементах, взятих нарізно, свідомості немає – вона виникає в результаті поєднання всіх чотирьох елементів у людському тілі.

У VI–V ст. до н. е. поширюється вчення вайшєшика (від “вішеша” – особливість). Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі, вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою своєї філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.

Згідно із вченням вайшешиків світ складається з якісно різнорідних і найдрібніших часток – ану. Всі об’єкти фізичного світу виникають з цих атомів. Самі ану вічні, нестворювані і незнищувані, але об’єкти, що виникли з них, минущі, мінливі і непостійні. Ану відрізняються один від одного не лише якісно, а й кількісно, своїми розмірами і формою. У філософії вайшешика розвивалися елементи теорії відображення, логіки.

На цей період (VI–V ст. до н. е.) припадає виникнення релігійно-філософського вчення буддизму. На ранній стадії свого розвитку буддизм розглядає весь світ як єдиний потік, що складається з окремих елементів – фізичних і психічних дхарм, які перебувають у постійному процесі змін. Так в природі відбуваються безкінечні переміни, вічне виникнення і знищення. Буття – це безперервне становлення. Така панівна думка раннього буддизму.

Пізніше буддизм абсолютизує ідею відречення ВІД життя самозаглиблення у свій внутрішній світ. Згідно з буддизмом, шляхом самоспоглядання і самозаглиблення можна вийти з неспокійного, хвилюючого океану буття і досягти вічного блаженства – нірвани Цей бік буддизму був надзвичайно зручним засобом підкорення мас з боку панівної верхівки. Адже, змальовуючи життя безперервним потоком страждань, буддизм закликав не до полегшення реальних страждань, а до знищення їх лише у думках.

У Стародавній Індії набула поширення і посилення одна з крайніх форм ідеалізму містичного спрямування – школа йоги. Це релігійно-містичне вчення відшукувало засоби “приборкання думки”, тобто засоби абстрагування (відвернення) думок від усіх предметів чуттєвого світу і зосередження такої “очищеної” думки на самій собі. У стані такого глибокого трансу людина немовби усвідомлює відмінність свого “я” від світу, звільняється від нього. Цій меті зосередження думки слугують різні пози і положення тіла, контроль за диханням тощо.

Історія філософської думки в Стародавній Індії свідчить про значне розмаїття та багатство філософських ідей, на характеристиці яких в такому короткому викладі ми не можемо зупинитися більш детально.

Значний внесок у розвиток філософської думки зробили мислителі Стародавнього Китаю. Стародавні пам’ятки китайської культури “Книга перемін”, “Книга про гармонію тьми” та ін. (IX–VIII ст. до н. е.) свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розуміннями природи. У цих книгах висловлювалися думки про те, що світ предметів є не що інше, як різноманітні сполучення п’яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, суперечливими, що знайшло своє відображення в розвиткові таких течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.

Засновником конфуціанства був видатний мислило н е)ТоД„аГТГО КИ™Ю КонФУЧШ (551-479 рр.

^^525;“ чі™°

Основним поняттям цього вчення є “жень” (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми в суспільстві та в сім'ї. Він пропагує повагу і любов до старших за віком і за соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди, вважав Конфуцій, мають бути взаємно великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип “жень” вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них, як батько. Люди діляться на “шляхетних” і “низьких”, одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти – це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.

Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі зобов’язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

У VI–III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від “дао” – шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підкоряється не волі неба, богам, а закону “Дао”. “Дао” – це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок у хаос речей. “Дао” існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки “ці” (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток “ці” виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов’язані з матеріальними частками “ці”, з їх накопиченням та розсіюванням.

“Ці” даосисти поділяють на дві групи – “тонкі” та “грубі”. Людина, на їх думку, народжується в результаті з’єднання цих двох видів “ці”. При цьому душа у неї складається з “найтонших”, а тіло – з “грубих ці”. Деякі даосисти вважали, що найтонші “ці” залиша-

ють люлияу Після смерті і утворюють те, ЩО ЛЮДИ на-

чивяють “демоном” і “богом .

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної ліялектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. “Одні речі відходять, стверджують даосисти – інші приходять; одні розцвітають, інші в’януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з являються, інші руйнуються”.

Закономірним у розвитку речей, на думку даосистів, с те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: “неповне стає повним, криве – прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим” і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про “дао” і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон “дао”.

Обмеженістю представників даосизму було те, іцо вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його “дао”, а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання “дао” як сутності світу і помилково вважали, що обов’язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них вистуиали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону “дао” частина даосистів не були послідовними матеріалістами Вони відривали “дао” від його основи – світу речей' Дао тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. Н е релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу. ’

7. Основні риси античної філософії

Філософія як самостійна галузь знань виникла н стародавньому грецькому суспільстві в VI V ст. до н. е. Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:

– теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);

– натурфілософія (не віддифсренційовапа від конкретно-емпіричного знання);

– відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив ІІарменід (VI–V ст. до н. е.) у зв’язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом);

– наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);

– стихійна діалектика.

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 рр. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.

Але перший “пролом” у міфологічній свідомості було зроблено. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр – апейрон (гр. – безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми, Емнедокл – чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.

Мілетці крім розробки філософських концепти займалися вивченням конкретних явищ і розв язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття “філософія входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем і будівником мостів, вимірювачем пам ятників, пірамід, храмів у Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, розробив особливу карту суші та моря.

Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.

Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.

Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. – трудність, безвихідне становище): “Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла” та ін. Останні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об’єктивного світу.

Важливим етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Демокріта (460–370 dd дон. е.).

Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір – пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тілп два ітоми Атоминезмшні, постійні, Вічні. Вони Рухп/оГя“

тоті, з’єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ – це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.

Рух – невід’ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолінійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихроподібне, в результаті якого виникають, розвиваються та гинуть світи.

Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони – вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, то настьне непритомність, а потім і смерть.

Розвиток світу здійснюється закономірно, причинно, обумовлено. Все має причину, безпричинних явищ немає. Ніякої розумності в світі немає. Відносну доцільність у світі Демокріт називав наслідком тривалого розвитку матеріального світу, комбінацій атомів. Помилково вважав, що немає випадкових явищ і процесів. Випадковим він називав те, причину чого ми не знаємо.

Атомістичне пояснення природи, хоча воно і метафізичне (незмінність атомів), здійснило значний вплив на подальший розвиток природознавства.

Демокріт побудував своєрідне вчення про пізнання. Він вважав, що від предметів, речей витікають найтонші єйдоси, образи. Ці ейдоси є своєрідними копіями речей. Через органи чуттів вони проникають в людину, викликають подразливість, стикаються з вогненними атомами душі і викликають відповідні відчуття, уявлення та думки про речі та предмети зовнішнього світу. Але органи чуттів дають лише матеріал, “темне знання”. Більш досконалим органом пізнання Демокріт вважав мозок людини, розум. ДЛ тою пізнання є, за Демокрітом, вивчення причинно наслідкових зв’язків, встановлення того факту, що основою всіх речей і предметів є атоми.

Послідовник Демокріта Епікур (311–270 р}. до н. е.) приписував атомам відмінність не лише за величиною, формою, положенням і порядком, а й за вагою.

“лінійного руху атомів, якии спричиКрім пРям0ЛС"то допускав їх самовільне, сп0н-

НЯЄТЬС/”обто внутрішньо зумовлене) Відхилення Від танне (тобто вну Р звивається глибока думка про акпрямоїЛіни. 1 утр елемента випадковостів

тивність атомів ™3“а”окріт віДКидаВ будь-яку Ви-

падковість і первходив певною мірою на позиції фа-

ТаЛІ3Ьї пізнання Бпікур. як і Демокріт, розвивав іпеГвідображення предметів, що існують поза н^и у відчуттях та мисленні людини. Але на відміну вСГдемокріта він вважав, що органи чуттів дають абЇЇотно точне уявлення про властивості та якості

ПРЄро^ток етичної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора (“Людина – міра всіх речей”) привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного

розуміння. .

Антропологічний поворот в античніи філософії зробив Сократ (470–339 рр. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: “Пізнай самого себе”. Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.

Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані – у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.

Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається.

^?Х0ДЖення та знаходження загальних понять нпг-гі Є таємниЧею3 метою знаходження сут-

льних понять Сократ розробляє особливий

метод – майєвтику. Це не що інше, як процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента.

Платон (427–347 рр. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.

Концепція Платона – це класичний варіант об’єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.

Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини людини та світу. Згідно з його твердженням, світ – це всезагальний космос, він – завершений, цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті. При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі. Будова всіх їх троїста:

– в космосі – це, по-перше, вищий вічний світ ідей (першообрази чуттєвих речей); по-друге, душа світу (те, що об’єднує світ чуттєвих речей); по-третє, тілесний світ чуттєвих речей;

– в державі – це ієрархія трьох станів: філософи

– правителі, воїни – стражники, вільні трудівники (землероби і ремісники);

– в людині – це розумна, шалена (афектна) і пожадлива (хтива) душа.

Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося раніше. Тілесне начало має специфічно людські ознаки: люди-

й„о^япя двонога, З ПЛОСКИМИ НІГТЯМИ,

;'S. тV™a до“рийімттл зн,,,ь' ”“

людина

_ і фьГнТо. і духовного поряд№ Суттсть людин,

яр ЧЯОЛИТЬСЯ до якоїсь однієї ознаки.

Цікавими є думки Платона стосовно походження та Х^держави. Держава, за Платоном, з являється як результат властивих від народження людям п0“б і самі стани (класи) держави виникають в результат розвитку природних потреб людини. На його думку суспільство складається з трьох станів: філософів, які на основі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основним завданням яких є охорона держави від внутрішніх та зовнішніх ворогів; робітників (землеробів і ремісників), які підтримують державу матеріально.

Платон вважає, що може існувати три основних форми правління – монархія, аристократія і демо кратія. Кожна із них поділяється ще на дві:

– монархія – влада одного, може бути законною (цар) або насильницькою (тиран);

– аристократія – влада небагатьох, може бути владою кращих або гірших (олігархія);

– демократія – влада всіх, може бути законной або беззаконною (насильницькою).

Всі шість форм державної влади Платон піддає жорсткій критиці. Найгіршими він вважає демократію, олігархію і тиранію і будує власний зразок державного устрою. Створений ним утопічний план державного і суспільного устрою в історії філософії отримав назву “ідеальної держави Платона”.

“Ідеальна держава” – це рабовласницька аристократична республіка або монархія. Платон прагне теоретично обґрунтувати аристократичну форму рабовласницької держави. Він робить спробу розробити засоби, за допомогою яких можна було б втілити ідеальну державу в життя: необхідно встановити спільність дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх влас-

1 Платон. Диалоги. – М., 1986. – С. 433.

ності, з дитинства виховувати в них військову доблесть; на чолі держави мають стояти філософи, які від природи здатні пізнавати буття та істину, досягти ідеї блага, яка, знаходячись за межами буття, так само сяє в світі ідей (і осягається розумом), як у світі видимому – сонце.

Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384–322 рр. до н. е.) – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об’єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона (“Платон мені друг, але істина дорожча”). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід’ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.

Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:

– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);

– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;

– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);

– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров’я – мета прогулянки).

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.

Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.

8. Стиль мислення і особливості середньовічної філософії

Середньовічний світогляд має певні особливості, які відрізняють його від античного.

Античний світогляд орієнтований на зовнішній світ (космоцентризм). Людина займає в ньому центральне місце в силу центрального положення Землі в структурі світобудови. Нерівність людей пояснюється їх природою (за Арістотелем). Час в античному світорозумінні циклічний, він рухається немовби по колу.

У середньовічному світогляді, який ґрунтується на християнській релігії (теоцентризм), світ вперше набуває часового вектора (спрямування) – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього “страшного суду”. Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його.

Суттєва відмінність людини від усього тваринного світу в середньовічному світогляді вбячаляг.я п Лн-

нилішчищ ршносп.

Відбувається також зміна основних тем, які підлягають усвідомленню, що було пов’язано з загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини в світі та статусу самої людини в теологізованій філософії Середніх віків.

Центральною у філософській проблематиці стає тема внутрішнього світу людини. На відміну від античного культу людської тілесності, захоплення її красою, в середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності. Тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти.

Важливішою темою середньовічної філософії була тема відношення Бога та створеного ним світу. Особливо активно розроблялася ця тема так званою схоластикою (XI–XVI ст.), яка ставила своїм завданням раціональне обгрунтування віри. Це вже певною мірою сприяло виправданню людському розуму, визнанню його ролі в пізнанні, хоча це спочатку обмежувалося сферою релігійних догматів віри. В цей час знання розглядалося як абсолютне, незмінне, як “божественне одкровення”. Джерелом всіх знань вважалася Біблія. Процес пізнання зводився до процесу викладання, передачі знання Біблії від знаючих до незнаючих. Під наукою розумівся зміст Біблії, під вивченням – засвоєння давно знайденого людством знання. Метою пізнання була перебудова душі за допомогою слова Божого. Не випадково слово “схоластика” стало синонімом абстрактних умоглядних міркувань, які не ґрунтуються на досвіді, відірвані від практики.

Вирішення проблеми відношення “бог – світ" привело до нового розуміння причинності порівняно з античним. Причинність в середньовічній філософії розуміється як спосіб породження світу Богом. А в Арістотеля причина не породжує річ, а лише структурує матерію, надає їй форму. Причина тут – фактор, що визначає, а не той, що породжує.

На ґрунті середньовічної схоластики розробляється платонівська проблема взаємозв’язку вічних і незмінних ідей та чуттєвих речей. Тут вона набуває форми взаємовідносин загальних понять (універсалій) і конкретних, емпіричних предметів та явищ. У

спробі вирішити проблему проявилися два основні

напрямки. Кентеобфйський (1033-1109 рр.) виАнсельмКен . прагнув довести ре-

ріш>^ть ІІгіверсалій, розглядав їх як думки Бога пеальністьуні Р оскільки творення не могло

та зразку. Цей погляд ^Шья^Окк^і1281-1349 рр.) запропонував

інший Підхід ДО вирішення проблеми взаємозв язву унТЛрсалій (загальних понять), речей та явищ Цей Ковид схоластики відомий під назвою номіналізм”. В. Оккам стверджує, що загальні поняття це продукти людського мислення, вони є лише іменами, назвами предметів. Існують одиничні предмети, вони є справжніми, дійсними, а універсалі^ це фікції, що спираються не на справжню самостійну реальність, а лише на подобу індивідуальних речей.

Одним із найбільш авторитетних філософів Середніх віків був AezycmiM Блаженний (354 430 рр.). Головними темами його роздумів були проблеми буття і часу, руху історії, а також особистості людини, її волі і розуму.

Августин вважає, що Бог створив світ із нічого, тобто він створив не лише порядок і влаштування в світі, а й саму субстанцію (першоматерію). Бог створив і час, який не існував до нього, сам Бог перебуває поза часом. Людина нерозривно пов’язана з часом, народжується і проходить в ньому. Час є людським поняттям, наш розум має здатність розкладати події на “до”, “зараз” і “після”. Він існує лише в розумі людини, яка згадує, споглядає, чекає, тобто час може бути лише у свідомості.

З ідеєю часу в Августина пов’язана й ідея історії. Августин вважав, що історія визначається божественним провидінням, воиа має спрямування (вектор руху). Рух історії це рух її від “земного града” до града Ьожого або, по-іншому, від земних язичницьких царств до царства Христа, прообразом якого є Церква Історія закінчиться другим

кожнГл™РИСТа’ ЯКИИттбуде народи й окремо

У Диву за гріхи. Для наступної філософії важ

ливе значення мала ідея Августина про історію не як вічний “кругообіг”, повторення, а як процес, що має певний смисл, значення і кінцеву мету.

Важливе значення у філософії Августина має проблема особистості людини. Ті волі, розуму та свободи вибору.

Людина є розумна душа, яка користується земним тілом. Людина прагне до Бога, тому що в ньому вона знаходить любов, спокій і благодать. До Бога людина йде через розум (“богопізнання”). Інший шлях до Бога – через віру, яка проявляється у волі людини. Воля і віра, які ведуть людину по життю, набагато вищі за розум, який часто с відірваним від життя, схильним до помилок, недостовірним. Але віра і її одкровення не відкидають цінностей розумного пізнання природи та суспільства.

Августин стверджує, що людина не просто “раба божа”, вона – особистість, що пов’язана з Богом. Людина – подоба Бога, значить може володіти волею, спрямовувати її до спасіння, до віри або зневіри, до добра або зла. Людська особистість вільна вибирати між добром, благом і злом. Зло – це недостача добра. Зло коріниться в людській природі. Бог не винен в існуванні зла. Він – творець гармонії добра, благодаті і любові.

Визнання Августином будь-якої людини особистістю (навіть раба, дитини) є прогресивним досягненням його філософії. Вперше було чітко і зрозуміло сказано про унікальність, цінність і волю будь-якої особистості, її відповідальність за свої дії.

Видатним мислителем Середніх віків був Фома Аквінський (1221–1274 рр.). У центрі проблем, які він прагнув вирішити, були проблеми співвідношення релігії і філософії, віри та знання. У 1323 р. Папським престолом Фома був проголошений “святим”, а його система стає офіційною філософською доктриною римсько-католицької церкви.

Центральною в філософії Фоми Аквінського є категорія буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це – реальне буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом.

npwi мають змінюватись, але суще Не

За Фомою, реч набуває ІНшиХ форм. щ.

змінюється, воно Р або льодом. По суті це одне

"РИКгС ЇЇ за формою – різне. Проте одночасно не И те саме, але за v v РеЧі і процеси чітко ви-

можна бути льод хоча КОЖЄн з них може ще

значені в ід повнотою буття слід розумі-

чим рУічїїоже стати, тобто її можливі.

РечГпостійно змінюються, а це означає, що вони не Речі постійно _ частина чогось повного,

їїїїіповноти бу™. Така пиши,.

”* реальність, його сили знаходяться і

постійній дії. Бог створив світ, але Фома допускав дПу°мку про те, ЩО світ – без початку і без кінця. При цьому Бог, за Фомою, може створити і безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі, оскільки він сам поза простором і часом і створив все із нічого. _

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея – підкорення істини розуму істині одкровення. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях – шлях розуму, науки. Це довгий шлях з багатьма доказами. Оскільки християнська віра істинна, то все, що ми пізнаємо в природі, створеній Богом, також істина і не суперечить вірі. Отже, в цілому, за Фомою, розум і наука, які спираються на факти природи, не суперечать церкві й вірі, а теологія не заміняє філософію і науку. Філософія – преамбула віри.

Для соціально-політичних поглядів Фоми характерним є_переконання його в необхідності монархічного правління. Метою державної влади має бути всезагальне благо. Людина – це суспільна істота. Визнає, хоч із деякими застереженнями, право народу повстати проти тирана, який систематично порушує справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.

9. Гуманізм та натурфілософія епохи Відродження

Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Піко делла Мірандола, П’єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, JIa Боесі, Мішель Монтень, Нікколо Макіавеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та ін.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463–1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: “Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обо-

ні середньовічна людии*. ±~~ f

нового погляду на людину відіграла соціальна група

людей, що називалася в Італії гуманістами.

Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечуе тлумачення останньої як начала несамостійного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від гр. “пантеїзм” – “всебожжя”). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнським Бог немовби приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним. Характерними є погляли з

ди знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути його, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування відповідного методу пізнання дійсності. Слід зазначити, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція, характерна, зокрема, М. Кузанському (1401–1464), Б. Телезіо (1509–1588), Дж. Бруно. Але пантеїстичний характер філософії Відродження відображався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів стихій недіалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, водночас вважали, що вона є невід’ємним від матерії розумним началом. Це “архей” у Парацельса, “світова душа” у Дж. Бруно.

Гносеологія філософії Відродження об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання.

Як бачимо, тут проявляється емпірична тенденція щодо пізнання, особливо вона проявилась у вченні Б. Телезіо. Меншою мірою – у М. Кузанського і

n*r Bdvho м. Кузансъкий виділяв чотири ступені у Д “Жняння-чуттєвість, розсудок, розум та інтуїЖ дж Бруно вважав, що першим, хоча и недосконойм^гупенем пізнання є відчуття, потім розсудок, ^Ті дух. Цим самим вони підкреслювали роль розу^ Але як бачимо, в цих твердженнях проявляється Зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме – четвертин ступінь пізнання у дж. Бруно, інтуїція – у М. Кубанського). Тобто емпіризм і раціоналізм у філософи Відродження не були чітко диференційовані.

Мислителі Відродження переглядають також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії – вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Так, Е. JIa Боесі (1530–1563) виступав проти абсолютизму, висловлював думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будьякого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції збереження міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469–1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя,

ГЛ?ЛХУЄТЬ“ 3 будь~якими моральними традиціявченнями, здатна привести до на-

ВепохуШдД™ня

жгтаяпй^.^ї^'

“588-1639) “Місто C<Z,™Co"ia^

тичним утопіям властива переконаність, іцо приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних “природних” засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням, та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

10. Раціоналізм і емпіризм філософії Нового часу

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 рр.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію “природної” філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці “Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи” Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допо-

„„„„ ,;И)ГО –-ядайгЖйА ЙЕ ЇКЕЯЖ*-* а“яг”>'“' "F“™-

™ ІіТ™я";”Тового метои иожуть виникнути пере, тпкмиувигляді хибних уявлень, забобонів, ЯКІ Бекон називає Адолами” і які треба попередньо подолати: називає м (племені) пов’язані з вірою в ,с-

тинність найкращого. Вони вроджені і пов язаш з не^сконалістю розуму та оргашв чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

ідоли печери пов’язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

– ідоли майдану (ринку) пов’язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

– ідоли театру (теорій) пов язаш з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою “ідолам” служать мудрий сумніві методологічно правильне дослідження.

Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

– шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні істину * допомогою Раціональних методів у наукову

нов?го напрямку й уявлення про мету та “знятя – Знаменитий афоризм Бекона

науки якя * ШДОбраЖаЄ ^ею експериментальної • р осить людині практичну користь.

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 рр.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб’єктивно пережитий акт мислення невід’ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження “мислю, отже існую”. Істинність цього суб’єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці “Міркування про метод” Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

– принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

– розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

– додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму де.

карта є дедукція та інтуїція;

– петельний огляд поля дослідження і порядок

петельний огляи шиш Г ––„

його іфоведення, щоб позбавитися втрати і випадіння

логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального

значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов’язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу – матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу прог°^^оо Р®звивати англійські філософи Томас

Юмапі^ї™?^*011 Л0КК (1632~1704), Давид РрнІ J776)' Раціоналістичний напрямок після

Фізик?аі п^лч*?ЗВИДаЛИ ФРанЦУзький математик, ”Ф айдерш,вдський філо-

11. Основні проблеми та характерні риси філософії французького Просвітництва

Французьке Просвітництво по праву вважається провісником буржуазної революції, що вибухнула 1789 р. у Франції. Основні гасла просвітників: наука і прогрес.

Просвітництво сприяло тому, що наукові знання, які були надбанням вузького кола вчених, отримали поширення серед усіх прогресивно мислячих природознавців, представників культури і мистецтва, політичних діячів, юристів і філософів.

Філософи Просвітництва особливу увагу приділяли популяризації позитивних, практично корисних знань серед широких кіл освічених людей. При цьому вони вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті конкретних країн.

Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії.

Крім того, філософи Просвітництва виступали одночасно і проти схоластичних, метафізичних методів мислення філософів Нового часу. Зокрема, велася боротьба проти метафізичних учень Р. Декарта і Г. Лейбніца, які прагнули обґрунтувати можливість буття Бога, тобто стверджувалася узгодженість розуму з основами релігійної віри.

Основними проблемами, над якими працювали філософи французького Просвітництва, були природа людини і суспільства. Розглянемо коротко погляди найбільш відомих філософів-просвітників.

Видатним мислителем французького Просвітництва по праву вважається Франсуа Вольтер (1694– 1778). Він піддав гострій критиці релігію і феодальну ідеологію. Спираючись на погляди англійських філо-

/./іЛпп-ітосвітників Локка і Ньютона, Вольтер близько ЙйІ до ідеї Вічності матерії, її об'єктивного існуванняТвічного руху, схилявся до визнання причинS природних і суспільних явищ, виключав релігійне пояснення конкретних явищ природи. Свідомість за Вольтером, є атрибутом матери і залежить від будови тіла. Разом з тим, першопричину руху та

мислення він вважав божественною.

Не заперечуючи релігію як таку, він вимагає релігійної свободи. Людину Вольтер розуміє як суспільну істоту. Проповідує необхідність рівності людей, яку він розуміє як політичну рівність перед законом і правом. Суспільний устрій має забезпечувати політичну і правову рівність людей.

Егоїзм, пристрасті й потяги є першопричиною всіх людських вчинків, які призводять до діяльності й об’єднують людей, слричиняючи утворення міст та держав.

Значного поширення набули ідеї так званої географічної школи, засновником якої вважається Шарль Луї Монтеск'е (1689–1755). На його думку, визначальними причинами життя людства є географічне середовище. Клімат, характер ґрунту, стан земної поверхні, рельєф місцевості та величина території визначають психологію народу і характер суспільного розвитку. Всезагальні історичні напрямки розвитку людства визначаються сукупністю таких соціальних факторів, як виробництво, власність, принципи правління, звичаї та релігія.

Останній він відводив лише функціональну роль з підтримки суспільного порядку та збереження моральності. Він відкидав догмати християнства, релігійного фанатизму, інквізицію, прагнення католицької церкви до світської влади.

. Жан-Жак Руссо (1712-1778) пропагував необгвстановЛення соціальної та майнової niu СпиРаючись на Договірну теорію держави, леспс™РГГУВаВ пРаво народів на повстання проти стан самояогтяаДИ* 9ргашчним станом суспільства є

нГвипХикя ТМ?СТ1* незалежності Від інших людей ні виробника, ні споживача. До такого гтяии і повинні повернутися то™ ‘“KOI о стану і по

У ЮДИ, тобто до суспільства, в яко

му всі рівні, а моральність не зіпсована приватною

власністю.

Дені Дідро (1713–1784) виступив організатором проекту і одним з провідних авторів знаменитої “Енциклопедії”. Це була гігантська праця, в якій брали участь майже всі просвітителі. З просвітницьких позицій у цьому творі аналізувалося все, що відомо з історії людства, всі досягнення ремесел, мистецтв та науки.

Дідро та інші видатні представники французького Просвітництва, наприклад, Ж. JI а метрі (1709– 1751), К. Гельвецій (1715–1771), П. Гольбах (1723– 1789), дотримувалися матеріалістичного світогляду. Центральною проблемою у їхніх поглядах була людина, її вони розглядали як частину природи, що пов’язана з іншою частиною природи реальними фізичними відносинами. Природа існує сама по собі, не потребує ніякого надприродного начала, тобто Бога. Матерія – це будівельний матеріал природи. Вона – вічна, необхідною властивістю її є рух. Людина має вроджену доброту, але її роблять злою недосконалі суспільні відносини, які необхідно вдосконалювати, виправляти саме шляхом просвітницької діяльності.

12. Класична німецька філософія

Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

– відродження діалектичної традиції;

– перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного на основі діалектичної методології;

– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;

– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант (1724–1804), Й. Фіхте

/1-7R9–1814) ФШеллінг W]5 Г' Гегеяь

/ЇІЗп імі/л Фейербах (1804 1872).

(1“®~ пїїІ класична філософія не мала єдиного надуалістом, Й. Ф хте – суб'єк. прямку. Канщ JjjiHr і г. Гегель – об єктивними іде.

алГстами Л. Фейербах – матеріалістом. Але іх об’Ед. "о те що стримим принципом розвитку німець. ESS* філософії було дослідження форм всеза-

гаЛї!кант ставив питання: як можливі в математиці, природознавстві, філософи теоретичні положення щомаютьвсезагальне і необхідне значення. Згідно зі Кантом всезагальність і необхідність положень науки і філософії не залежать ні від сваволі суб'єкта, що пізнає, ні від досвіду. Всезагальність і необхідність повідомляються знанню апріорними (не залежними від досвіду, додосвідними), всезагальними і необхідними формами чуттєвості і розсудку. Це твердження неминуче веде до агностицизму, оскільки форми, властиві суб’єкту, який пізнає, і які слугують йому для синтезу чуттєвих даних, не можуть бути зараховані до об’єктивної реальності, яка існує незалежно від людської чуттєвості і розсудку. Цю об’єктивну реальність Кант визначає як непізнаващ "річ у собі".

Апріорне, тобто всезагальне і необхідне в нашому знанні, вживається, за І. Кантом, лише для синтезу чуттєвих даних. Апріорними формами чуттєвості, стверджує І. Кант, є простір і час, а апріорними категоріями розсудку – дванадцять категорій, які входять у чотири групи (кількість, якість, відношення, модальність).

У зв’язку з аналізом апріорних форм мислення Кант ставив питання щодо необхідності створення нової трансцендентальної логіки, яка відрізняється від звичайної, формальної логіки. Цим він поклав початок розвитку діалектичної логіки, я „“С НТ Р°3межовує розсудок та розум. Якщо розсудок обмежується категоріальним синтезом чуттєвих

шоб^ні^м^31™ ЗЯ своъ.ю природою прагне до того,

Й-нея™ ™„”ЄЖ1 ДТІДУ Й абсолютне. Це

ож має бути предметом вивчення транс

цендентальної логіки, а саме трансцендентальної діалектики.

Вчення про діалектику розуму веде, за І. Кантом, до висновку про неминучість його хибності (помилковості). Однак раціональним у трансцендентальній діалектиці Канта є думка про суперечливість розуму – антиномії (протиріччя, що не розв’язуються).

Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це ідеали знання, які спрямовують увесь пізнавальний процес незалежно від будь-якого досвіду. Нездатність теоретичного розуму обґрунтувати ці ідеї не може бути причиною відмови від них. Вони, згідно з І. Кантом, можуть бути обґрунтовані практичним розумом як необхідні постулати нашої моральної поведінки. Кант висловив думку про примат (пріоритет) практичного розуму над теоретичним. Це твердження несло в собі зародок глибокої діалектичної постановки питання про те, що практична діяльність формує основу теоретичного пізнання. Те, що не може бути установлено одним лише теоретичним шляхом, утверджується практичним розумом, діяльністю.

І. Кант визнавав поступальний розвиток суспільства. Ідея суспільного устрою відображала зміст буржуазно-демократичних перетворень, про які мріяла німецька буржуазія. Гармонія між людською дією і винагородою можлива лише в потойбічному житті людей, існування якого, за Кантом, не можна довести, але яке є необхідним постулатом моральної свідомості.

Державу І. Кант розглядає як необхідне вираження колективної волі громадян, а розвиток держави – як поступову реалізацію принципу загального блага. Громадянські, буржуазно-демократичні свободи також є апріорними визначеннями людської сутності, що реалізуються в процесі розвитку суспільства шляхом подолання протиріч між існуючим і належним.

Й. Фіхте відкидає кантівську “річ у собі”.

Він починає своє вчення з безпосередньо даного факту – з інтуїції діяльного суб’єкта, або “Я”, яке поєднує в собі все, що може бути мислимим. Крім вихідного “Я”

Й.ПГИ ™ Фіхте, “не-Я”, інакше кажучи, крім свідо“пр“род.", крім “суб'єкта" –

“об'єкт” Останні впливають на “Я" і в деякому значеннівизначають його діяльність. “Я відчуває на собі “поштовх” з боку “не-Я”, ЩО протистоїть йому.

Фіхте стверджує, що ми не можемо пізнати за допомогою понять, яким чином “поштовх з боку Об єкта” (“не-Я”) визначає діяльність нашого И , свідомості". Це визначення впливу “поштовху” з боку “не-Я” лише безпосередньо відчувається нами, але не пізнається. Так, в основі теоретичної діяльності, виявляється, лежить несвідома діяльність. Під діяльністю Я” Фіхте розуміє насамперед моральну поведінку суб’єкта. Мета діяльності людини – виконання законів моралі, виконання обов’язку.

Так, Фіхте розвинув вчення Канта стосовно примату практичного розуму над теоретичним. Він відкидає кантівський дуалізм, повністю переходить на позиції суб’єктивного ідеалізму, приписуючи загальнолюдському “Я” (яке існує в кожній окремій людині) абсолютну могутність. Воно створює, формує, усвідомлює себе і всю оточуючу дійсність.

Фіхте пояснює, що його “не-Я” – це не кантівська “річ у собі”. У Канта “річ у собі” лежить за межами свідомості. У Фіхте “не-Я” не може існувати як незалежна від свідомості “річ у собі”. Воно – необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Ця діяльність така, що в той час, коли вона здійснюється, у нас немає Думки про неї. Тому звичайне мислення нічого не знає про її існування, воно повинне з необхідністю приймати її продукти за речі, які немовби існують самі по собі, незалежно від свідомості, і які немовби діють на свідомість.

_Фіхте прагнув розкрити діалектику суб’єкта й

оо єкта, свідомого і несвідомого, роль практики в ^знанні, єдність теоретичного і практичного, особистого і суспільного. Протилежності, вчив Фіхте ЖзГням Перетв°.Р^ься в антитезу, а синтез є маГа ЇХ-ктІТ™Р1ЧЧЯ0днак Діалектика Фіхте

дилася з аналізу ®°Н& ВИВ°‘

ДО “не-Я” ї Г, . ОСТІ Я і його відношення Д не Я , яке є, по суті, творінням “Я”.

У філософських поглядах Ф. Шеллінга найвизначальнішим є розробка ним філософії природи. Важливими є предмет і метод дослідження. Якщо у Фіхте природа розглядалася не сама по собі, а лише з погляду етики, то для Ф. Шеллінга природа – це самостійний предмет дослідження. Погляди Ф. Шеллінга на природу ідеалістичні: сама матерія, за Шеллінгом, духовна.

Найважливішим досягненням філософії природи Ф. Шеллінга було привнесення діалектики в розгляд природи та її явищ. Ф. Шеллінг визначив необхідною умовою дослідження природи пошук в природі динамічних реальних протилежностей. Тим самим його філософія природи перетворюється в ідеалістичну діалектику природи.

Основною проблемою філософії Шеллінга була ідея тотожності духа і природи. Тут вихідним поняттям служить поняття абсолютного розуму. Крім нього, стверджує Ф. Шеллінг, немає нічого. В абсолютному розумі суб’єкт і об’єкт нерозривно пов’язані, створюють “цілісну нерозрізнюваність суб’єктивного й об’єктивного”.

В абсолюті співпадають всі протилежності. Самосвідомість розуму, на думку Ф. Шеллінга, є самосвідомість Бога, тому що Бог і є розум. Так, система тотожності, яка задумана як вчення крайнього раціоналізму, в цих твердженнях стає на шлях ірраціоналізму і містики. У Богові Шеллінг вбачає насамперед особистість. Різниця між Богом і людиною полягає в тому, що в Богові його особистість і свобода безкінечні, а в людині обмежені.

Філософія природи Ф. Шеллінга мала прогресивне значення, але згодом вона перетворюється у так звану філософію міфології й одкровення, де він виступає не лише проти своєї філософії природи, а навіть проти своїх ранніх поглядів на релігію. Він відкидає тепер будь-яку критику Біблії як шкідливий і помилковий раціоналізм.

Видатним представником німецької класичної філософії є Гегель. Мислення, за Г. Гегелем, – є не суб’єктивна, людська діяльність, а незалежна від людини об’єктивна сутність, першооснова, першодже-

рело всього. ЩО існує: природи, людини, всесвітньої

ІСТМислення “відчужує” своє буття У ВИГЛЯДІ матерії, прийди, яка являє собою “інобуття ЦЬОГО немовби об’єктивно існуючого мислення.

Поагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і мислення, Гегель розглядає мислення f“абсолютну ідею”) як процес пізнання, що безперервно розвивається від одного ступеня до другого, більш вищого. Тобто, абсолютне мислення є не тільки початком, ай змістом, що розвивається, всього існуючого. Вищим ступенем розвитку "абсолютної ідеї є абсолютний дух" – людство, людська історія.

Мислення, за Г. Гегелем, порівняно з чуттєвим сприйняттям, є вищою формою пізнання зовнішнього світу. Ми не можемо чуттєво сприймати, наприклад, те, чого вже немає (минуле), те, чого ще немає (майбутнє). Але згідно з його концепцією тотожності буття і мислення мислення і наука пізнають свій власний зміст, і пізнання виявляється самопізнанням духу, тобто самопізнання є “абсолютною ідеєю” (проявом якої є наука) внутрішньо властивого їй змісту.

Основними складовими філософії Гегеля є логіка, філософія природи і філософія духу.

У філософії Г. Гегеля слід розмежовувати діалектичний метод (прогресивну сторону його вчення) і консервативну систему, тобто його вчення про природу і суспільство як форми існування “абсолютної ідеї-”. Між ними існує протиріччя, що не розв’язується, оскільки система Гегеля всупереч його діалектиці обмежує розвиток суспільства, пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства та мислення. Так, якщо гегелівська діалектика вчить, що розвиток всезагальний, то його система заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа, за Гегелем, "Є"?3Г?ЄТЬСЯ в ?асі’ а лише поширюється в проj ^ ' к 4WW німецької компромісної буржуазії

=i="Ky суспільства вважав становлення конституційної монархи.

дішктмїЬ^ЗЄрН°* гегелівського вчення є Його

“е^ гуге^і^и!ТпТТИЧНаВажливими моут є геніальні здогадки про взаємозв’язок,

рух, розвиток явищ, про протиріччя як джерело руху, розвитку, про перетворення кількісних змін в якісні, про природу теоретичного мислення та логічних форм

і категорій, через які воно здійснюється, та ін. Важливими є його ідеї відносно розуміння найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства та пізнання, особливо, відносно теорії пізнання і логіки.

Філософію Г. Гегеля піддав гострій критиці JI. Фейербах. Головною темою своєї творчості Фейербах обрав критику релігії (насамперед християнства). Цю критику він поєднував з критикою філософського ідеалізму (головним чином, ідеалізму Гегеля). Релігія та ідеалізм, за Л. Фейербахом, мають одне коріння, а саме: надання самостійної сутності мисленню, яке може бути відділене від людини і протиставлене їй лише у фантазії, а не в дійсності. Люди, як правило, не впізнають “авторства” власних творінь, тобто продуктів мислення, і приписують це авторство надприродній, надлюдській сутності: чи то Богу, чи то ідеї.

Такий стан буде до тих пір, вважає Л. Фейербах, доки не буде подолано дуалістичний погляд на людину, доки не буде визначено, що людина єдина за своєю природою, що в неї немає нічого надприродного, що мислення є таким самим природним актом, як і інші прояви природного світу. Тому предметом філософії, за Л. Фейербахом, має бути не дух (протиставлений природі) і не природа (протиставлена духу), а людина як єдність своєї тілесної і духовної сутності. У загадці людини криється загадка всіх світових проблем. Філософія має вивчати людину, а отже, вона має стати антропологією. З позицій антропологізму Л. Фейербах критикує ідеалізм, вимагає відкинути всі умоглядні спекуляції про надчуттєве. Вся містика ідеалізму щезне сама собою, якщо ми зрозуміємо її природу – обожнення людиною своїх власних потенцій. Свій погляд Л. Фейербах обґрунтував даними природознавства.

Але людину Л. Фейербах розумів обмежено. У нього людина – лише природна істота, ігнорується її соціальна сутність. Люди, за Л. Фейербахом, пов’язані між собою лише природними зв’язками. Ні історична епоха, ні тип суспільних відносин, ні класова, національна, професійна приналежність людини значення

не мають. За влучним виразом Ф. Енгельса, Л. Фейер. fax зчищаючи матеріалізм “внизу (в поглядах На породу), ^лишився ідеалістом “зверху (в розумінні людської історії)*

13. Марксизм у системі філософської культури

Марксизм пов’язаний з іменами Карпа Маркса (1818–1883) і Фрідріха Енгельса (1820 1895). Це

філософське і соціально-економічне вчення, якому судилося відіграти важливу роль у житті європейського і навіть світового людства. Виникнувши у 40-х роках XIX ст., марксизм був теоретичним відображенням кризи класичного капіталізму, політичних цілей та інтересів пролетаріату, що сформувався і підіймався на боротьбу.

Теоретичними джерелами марксизму були німецька класична філософія, англійська класична політична економія та французький утопічний соціалізм. Вони були піддані докорінній критичній переробці Марксом і Енгельсом у процесі творення марксизму.

У XIX ст. почалася велика революція в природознавстві. Вирішальними моментами в розвиткові природознавства цього періоду були три великих відкриття, які стали природничо-науковою основою філософії марксизму:

відкриття клітини (1839 р.). Згідно з клітинною теорією було встановлено, що розвиток всіх організмів, починаючи з нижчих і кінчаючи вищими, здійснюється за одним загальним законом. Цим самим було доведено матеріальну єдність і взаємозв’язок всього органічного світу – від нижчих організмів до людини;

енфлїІКаток І0Кхії£хіхТ^Я }™Ретв°РеннЯ

ЛИВ тип MOV””; . років А1Х СТ.). Цей закон довомагнетизм *сила> теПлота, світло, електрика, реходити один впя процеси Здатні за певних умов пеним перетворєнняіу|ГриЩО ^ в "рироді е безперервм енергії однієї форми в іншу.

Звідси – філософський висновок про незнищуваність та нестворюваність матерії і руху із нічого, про єдність та взаємодію різних форм руху матерії;

– відкриття Ч. Дарвіном (початок 40-х років

XIX ст.) закономірностей походження і розвитку тваринних і рослинних видів шляхом природного добору. Вченням Ч. Дарвіна було доведено, що всі організми, які нас оточують, не виключаючи і людину, виникли як результат довгого процесу розвитку із небагатьох первинних одноклітинних зародків.

Характерною, якісно відмінною від попередніх філософських теорій, рисою марксизму є органічне поєднання матеріалізму і діалектики, становлення матеріалістичного розуміння суспільства й історії, відкрите проголошення класового характеру теорії, ідеології та революційної практики.

У значній філософській спадщині К. Маркса й Ф. Енгельса центральною темою і головним філософським відкриттям є ідея матеріалістичого розуміння історії. Обґрунтуванням останньої, розкриттям сутності капіталістичного виробництва і приватної власності, товару, грошей і капіталу є аналіз відчуженої праці.

Уже в ранніх творах К. Маркс розвивав гегелівське вчення про відчуження. Відчужену працю (примусову працю) він розглядає в чотирьох аспектах:

– сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому;

– сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий;

– праця віднімає у трудящого “родове життя”, життя природне;

– підневільна праця породжує відчуження між людьми.

Відчуження за капіталізму носить масовий характер: людина відчужена від результатів своєї праці, від самої себе як людини, від природи, культури. Соціальний порядок стає більш відчуженим і пригнічує людину тим сильніше, чим інтенсивніше вона трудиться.

К. Маркс і Ф. Енгельс роблять з цього висновок: подолати відчуження можна тільки шляхом зншцен-

SSSSbіен„аа<с„лУ.:

гою ЛЮД тації людини

Розпаляючи ідею матеріалістичного розуміння

• і Енгельс запроваджують ряд нових

історії, Марксо1 ™чних Рпонять: “продуктивні

сили” “виробничі відносили”, “базис” і “надбудова”, “со^альна революція”, “суспільно-економічна форма-

^ Основою життя суспільства є економічне життя, насамперед матеріальне виробництво. Суспільним виробництвом є як матеріальне виробництво, так і виробництво духовне. Перше з них є визначальним, Воно обумовлює і формування свідомості, і спосіб життя, і сутність людей тієї чи іншої історичної епохи. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільпий базис. Звідси випливає висновок: “Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість”.

Але матеріалістичне розуміння історії не заперечуе ролі ідей в житті суспільства. Роль ідейних факторів суспільного розвитку (моральних, наукових, релігійних та ін.) дедалі зростає. Матеріалізм К. Маркса не підпорядковує духовпі цілності матеріальним, як це інколи йому приписується. Духовне життя вище за життя матеріальне. Але перше потребує для себе фундаменту.

Матеріалізм марксистської філософії на відміну від попереднього матеріалізму набув принципово нової риси. Він стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. Почала розроблятись проблема діалектики. Зокрема, діалектика розглядається як загальна теорія і методологія пізнання.

Принциповою новизпою філософії марксизму є вченпя про людину. Критикуючи антропологічний матеріалізм JI. Фейербаха за його абстрактний, поза™“”,и1 П03аКЛаС°ВИЙ Підхід ДО розуміння людини, ппипппі3** ствеРджУ®> ЩО людина не просто існує в

пеРетв°Р™, змінюючись в цьому процесі і сама. Людина не лише біологічна істо

та, а й соціальна, її сутністю є “сукупність всіх суспільних відносин”.

Розвивати марксистську філософію продовжив В.І. Ленін (1870–1924). Він розробив ряд принципових положень діалектико-матеріалістичної філософії:

– вперше дав визначення матерії як об’єктивної реальності, що існує незалежно від людини, людської свідомості і відображається в ній;

– розвинув теорію відображення, обґрунтувавши ідею, що відображення – це властивість матерії, її найзагальніша характеристика. Особливу увагу приділив діалектиці процесу пізнання, ролі практики в пізпанпі дійсності;^

– піддав гострій критиці агностицизм, визначив процес пізнання: “Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – такий діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності”;

– розкрив сутність та причини кризи фізики кінця

XIX – початку XX ст. й вказав шляхи виходу з неї. Стверджував, що новітні досягнення науки про будову матерії підтверджують вчення марксистської філософії про невичерпність матерії, про нескінченість діалектичного процесу пізнання об’єктивного світу;

– обґрунтував ідею партійності філософії вважаючи, що марксистська філософія – це форма самоусвідомлення пролетаріатом свого місця і ролі в суспільстві.

У теоретичному доробку Леніна значне місце займають питання суспільного розвитку і, зокрема, практика революційних перетворень.

Ленін розробив теорію соціалістичної революції, сформулював закон нерівномірності розвитку капіталістичних країн в епоху імперіалізму. Якісним стрибком переходу суспільства на новий щабель свого розвитку є революція, що означає зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, а звідси – докорінна зміна соціальної, політичної, духовної життєдіяльності суспільства.

Велику увагу Ленін приділяє новому розумінню сутності держави. Остання тлумачиться ним як “машина” управління та пригнічення панівним класом

інших класів. У майбутньому держава відімре, переможе комунізм.

Ленін розвиває вченпя Маркса та ішгельса про класи і класову боротьбу. Дає визначення класів, стверджує, що единою формою державного управління, за якої можлива ліквідація експлуатації людини, є диктатура пролетаріату. За Леніним, диктатура пролетаріату – це вища форма демократії.

У наш час існують різні підходи до марксизму, різне його розуміння. Є, наприклад, “західний”, “східний" “неомарксизм”, “гуманістичний" та інші форми марксизму. Однак всі інтерпретатори згодні в одному–ідеї марксизму здійснили величезний вплив на філософську думку XX ст., на соціологію знання і практику.

В останні роки спостерігалася огульна критика марксизму, майже повне заперечення позитивних, прогресивних його положень. Такий підхід, як і абсолютизація, “обожнення” марксистської філософської теорії, що спостерігалося в недалекому минулому, недопустимий. До будь-якої філософії, в тому числі і марксистської, бажано підходити виважено і неупереджепо, враховуючи соціальні умови, в яких існує і розвивається філософське вчення.

14. Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903).

Основним принципом позитивізму є твердженпя: справжнє, “позитивне” (Конт: “слово “позитивне" означає реальне, на противагу химеричному”) знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Конт проголосив рішучий розрив з філософською (“метафізичною”) традицією. Він стверджував, що наука пе потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву "філософії"Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання “чому”, а на питання “як”. Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту “відчутно-фактичного” існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності va інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об’єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки.

У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті “синтетичні” узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому “першому позитивізму” приходить “другий позитивізм”.

Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.

Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Класичним ньютонівським уявленням про абсолютний простір, час, рух, силу тощо Мах протиставив релятивістське розуміння цих категорій, стверджуючи, що вони суб’єктивні за своїм походженням. Світ, на думку Маха, є “комплексом відчуттів”, а тому: завданням науки є лише опис цих “відчуттів”.

Р. Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід, в якому він прагне розчинити протилеж-

. ,5V j nvxv фізичного і психічного. Вчення

Алвеиаріуса про “принципову координацію” (“без суSa немає об'єкта і без об'єкта немає суб єкта”) їда Об’єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості. Об'єктивну істину Авенаріус Підміняє біологічною цінністю за “принципом найменшої витрати сил”. .

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (дру. гого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософи – неопозитивізм і постпозитивізм. .

Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа JItodeiza Вітгенштейна (1889– 1951) “Логіко-філософський трактат” (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися В діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від “псевдопроблем” і “псевдовисловлювань” усуваються з неї суто філософські проблеми.

На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювані (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об’єктивної реальності. За Вітгенштеипом, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв’язку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософи єроз ясненпя діяльпості ЛЮДИНИ в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою

якої є чіткість висловлювань.

Всі висловлювання і поняття, на думку Вітген-

ГвТнГГ°ДІЛЯЮТЬСЯ На осмисле”і (істинні) та напУГннТоС“ИЄ1СТИННІ’тобтобезглузді. Людина та ПОНЯТТЯМИ^ВрчгЛИШЄ 0СМИСЛЄНИМИ положеннями

та поняттями. Безглуздими положеннями і поняття66

ми є всі філософські положення і поняття, оскільки вопи є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.

Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: “є матерія”, “немає матерії”, “матерія первинна, свідомість вторинна” або питати “чи є Бог?” і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття “капіталізм”, “комупізм”, “боротьба за мир”, “людство”, “фашизм”, “безробіття”, “суспільний прогрес” тощо. Тому що ці “псевдоположення” і “псевдопоняття” не верифікуються.

З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

У зв’язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х рр. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму.

Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції “критичного раціоналізму”. К. Поппер зробив спробу лодолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов’язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб’єктивно витлумачених факторів). Бін запропонував замінити "верифікацію”, метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з’являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову “всі лебеді білі”, який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.

Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об’єктивної

істини. Навіть сам термін “істина” замінено терміне”,

В*По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами. . .

На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичпому раціоналізму Поппера чумса впевнепість людини в її можливості пізнати навколишню дійспість. Тотальнийкритицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.

Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнанпя суб’єктивного світу людини.

Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона пе вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й іпші представники “критичної” опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву “постпозитивізму”.

15. Класичний психоаналіз та неофрейдизм: загальна характеристика

Психоаналіз загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань.

Доктрина запропонована 3. Фрейдом в кінці XIX – пгнп”4™ СТ‘ДЛЯ вивчення потаємних зв’язків та

ГГІЬпТИПЯ' Започаткував 3. Фрейд свою теорію в праці Тлумачення сновидінь” (1899).

трьох аспектяуХ–яви.ще не°бхідно розглядати в хічнихСИЛІ ен0п>0НаМ1ЧНОМ¥(взаємОД*ярізнихпсиKDeTHOMv нтъп Р.е?тичномУ (розподіл енергії в кон-

ліРзу™у?о ^S:lne”TPyKmyPHOMy-На “ч* психоанаУ УЛ0 Р03Р°6лєно вчення про різні форми і прояви

психічної енергії з наголосом на сексуальні потяги (лібідо).

Вчелня про психічну структуру виникло пізніше. З, фрейд у праці “Я і Воно” (1923) використовує три психічні частини: Воно (ід), Я (его), над-Я (супер-его).

Під Воно розуміється сукупність інстинктивпих потягів. Ця частина психічного апарату охоплює все природжене, генетично первинне,* яке підвладне прииципу задоволення і нічого не розуміє про реалії. Це резервуар йсихічної енергії, “киплячий казан” потягів, що прагне до негайного задоволення. Вона первинна, ірраціональна та аморальна. Її потреби повинне задовольняти Я (его).

Я, чи свідомість, відокремилося від Воно внаслідок еволюції з метою адаптації до оточуючого середовища. Я – посередник між зовнішнім світом і Воно, потягом і задоволенням. Я керується не принципом задоволення, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси Воно. До функції Я належить самозбереження організму, накопичення досвіду, зовнішніх впливів пам’яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над інстинктами, що виникають у Воно.

Особлива увага приділялася над-Я. Останнє – представник соціально-культурного світу в психіці людини. Воно формується в результаті сприйняття людиною соціальних норм, виховних заборон та заохочень і виступає як джерело моральних принципів індивіда. Над-Я функціонує здебільшого несвідомо, проявляючись у свідомості як совість. Напруга, що породжується ним у психічній структурі, сприймається як почуття страху, провини, депресії, неповноцінпості тощо.

Від напруг Я рятується за допомогою спеціальних “рятівних механізмів”, одним з яких є сублімація. Сублімація – це процес, за допомогою якого заборонена сексуальна енергія, переходячи на несексуальні об’єкти, проявляється у вигляді різноманітної діяльності, притаманної індивіду та суспільству. Процес сублімації включає такі аспекти:

– переміщення енергії від об’єкта інстинктивних потягів до об’єкта іншого роду;

трансформацію емоцій, що супроводжують ді.

яльність(десексуалізація, дезагресифікація),

-звільнення діяльності від диктату інстинктів;

перетворення дій в соціально прийнятну форму,

Поняття “сублімація” 3. Фрейд прагнув використати як доказ, що вищі психологічні функції виникають з нижчих. Він намагався, не залишаючи підґруц. тя психологічного пансексуалізму, пояснити такі явища як наукова діяльність, художня творчість, філософське пізнання істини. Психоаналітичне тлумачення літератури та мистецтва пов язане насамперед з цим механізмом перетворення внутрішньо-психічних конфліктів, дитячих комплексів, невротичних симптомів у художню творчість. Сублімація розглядається в психоаналізі як один з найефективніших засобів розв’язання психічних конфліктів, які в іншому випадку призвели б до неврозу.

3. Фрейд виділив два інстинкти, що визначають поведінку людини. Це інстинкт самозбереження та сексуальний інстинкт. Останній було названо "лібідо". В процесі розвитку людини лібідо локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку лібідо спрямоване на різні органи власного тіла, потім, у випадку нормального розвитку психіки, сексуальний потяг спрямований на зовнішній об’єкт, тобто на іншу людину. В патологічному випадку лібідо може повертатися на ранні стадії свого розвитку – цим пояснюються сексуальні збочення.

Психоаналіз 3. Фрейда має певні недоліки. Зокрема, він фактично нехтує роллю соціального фактора у формуванні й розвиткові свідомості та психіки людини. Ряд його сучасників і послідовників вказували на інші вади психоаналізу, що виявилися з часом.

1 осі критикою виступили його учні К. Юнг (1875-

пвттп™ (1870–1937), які створили власні

напрямки психоаналізу.

НРг5'п!їі”ВяК0РИ^0ВУЄ НОВе поняття – “колективне ПСИХІКУ ініти І-Щ0 8ИД СТвеРДОкУваВ, що в несвідому тасн^гі X™ мо*Уть увійти явища, які були ви-

психіка Hantwm0071-’ Т° ^*НГ вважає, що несвідома мами a f “пот, НЄ “дапЗДУаяьно придбаними формами, а є дарунком” далеких предків. Аналіз дає

змогу осягнути цей дарунок, що утворюється декількома потаємними людськими структурами, які Юнг назвав архетипами.

Поняття “архетипи” Юнг пояснює за допомогою концепції про колективне несвідоме. Він чітко розмежовує індивідуальне та колективне несвідоме. Перше відображає власний досвід людини та складається з турбувань, які в минулому були свідомими, але втратили свідомий характер внаслідок забування або пригнічення. Колективне несвідоме – це загальнолюдський досвід, що притаманний усім расам та народам. Він є потаємним слідом пам’яті людського минулого, а також долюдським, тваринним станом. Колективне несвідоме зафіксоване в міфології, народному епосі, релігії та проявляється у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнга головним показником дії несвідомого є сновидіння та їх психологічна діяльність.

А. Адлер прагнув удосконалити концепцію психоаналізу шляхом виділення такого фактора розвитку особистості, як відчуття неповноцінності, породженого, зокрема, тілесними дефектами. Прагнучи подолати це відчуття та самоутвердитися в суспільстві, людина актуалізує свої творчі потенціали. Цю актуалізацію Адлер називає компенсацією або надкомпенсацією. Надкомпенсація – це особлива соціальна форма реакції на відчуття неповноцінності. “Комплекс неповноцінності”, за Адлером, є джерелом неврозів.

У кінці 1930-х років XX ст. виник так званий неофрейдизм, який поєднав у собі психоаналіз Фрейда та соціологічні теорії. Представники неофрейдизму піддали критиці ряд положень класичного психоаналізу, але зберегли головні його аспекти – ірраціональні мотиви людської діяльності, що властиві кожному індивіду. Основну увагу вони звернули на дослідження міжлюдських відносин.

Зокрема, неофрейдисти вважали, що сучасне суспільство саме по собі вороже людині, воно заважає розвиткові особистості, формуванню ЇЇ життєвих цінностей та ідеалів. Людина не має можливості досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства. Звідси виникає почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження.

Найбільш відомим представником неофреидизму (1900-1980). Він прагнув поєднати погляди молодого Маркса з психоаналізом та іншими Г^им” філософськими вченнями (екзистенщал*. 2м філософською антропологією тощо). В особистості на думку Фромма, немає нічого свого. Усі й психічні прояви – це наслідок поглинення особистості Різними соціальними середовищами, що її оточують. Однак, якщо марксизм вказує, що характер Формування певного типу особистості напряму залежить лише від впливу соціального середовища, то Фромм стверджує, що тип особистості формується двоїстістю людського існування: екзистенціального” та “історичного”.

Під екзистенціальною стороною людського буття він розуміє такі факти:

– людина насамперед перебуває між життям і смертю, вона покинута в цьому світі у “випадковому місці та часі” і “вибирається з нього знову ж таки випадково”;

– існує протиріччя між тим, що кожний Індивіде носієм властивих йому певних потенцій, але не має змоги реалізувати їх внаслідок короткочасності свого життя. Від цих протиріч людина не може позбавитися і реагує на них різними способами залежно від свого характеру і культури.

Історичні протиріччя, за Фроммом, мають зовсім іншу природу. Вони ие є необхідною частиною людського існування, а виникають і розв’язуються людинок або в процесі її власного життя, або в наступні періоди історії. Усунення історичних протиріч Фромм пов’язував зі створенням нового гуманістичного суспільства.

Один з представників неофрейдизму Г. Салліван розвиває свою концепцію міжособистісних відносин. Згідно з цією концепцією у психіці людини немае нічого, крім відносин з іншими особами і об’єктами або зшни міжособистісних ситуацій. Існування особистості розглядається як міф або ілюзія, а особистість – Су?а В1ДНОСИН між спотвореними або фантасного с^™™!3аМИїгЩ0 виникають в процесі соціальоозчиняр інпип^* ?им чином, Салліван остаточно

ВД їда в міжособистісному середовищі.

Карен Хорні, на відміну від Саллівана, визнає в людині певну можливість саморуху (“прагнення до самореалізації”). На творчість К. Хорні вплинули соціальні потрясіння Другої світової війни. Своєрідність концепції Хорні проявляється в тому, що основним спонукальним мотивом існування людини, і особливо виникнення її неврозів, є потяг до безпеки, який постійно породжується “основним страхом”, що спричиняється ворожим середовищем. Почуття неспокою та стурбованості, які Хорні вважала базовими для поведінки людини, на її погляд, супроводжують людину протягом усього життя. Воно може бути викликане відсутністю поваги, ворожою атмосферою, насильницьким пригніченням бажань з боку влади чи авторитету.

16. Екзистенціалізм: загальна характеристика

Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософи. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ С. К'єркегор (1813–1855). Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками є М. Хайдеггер (1889–1976), К. Ясперс (1883–1969), Ж.-П. Сартр (1905–1980), Г. Марсель (1889–1973), А. Камю (1913–1960), X. Ортега-і-Гассет (1883–1955) та ін.

Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується значною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки. Майже в кожній країні екзистенціалізм набуває специфічного забарвлення. Але, не дивлячись на це, все-таки можна виокремити деякі основоположні моменти філософської позиції екзистенціалізму.

Цей філософський напрямок, що активно розробляє концепцію світу та людини, є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кри-

зових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людитвжорстоких, граничних ситуаціях. Історія Європи Го ст. показала нестійкість, слабкість, невідворотну кінечність будь-якого людського існування. Одкровенням виявилося усвідомлення власної смертності і недосконалості кожної людини. Цей стан Хайдеггер називає істинним буттям, як “буття-до-смерті \

Головна увага приділяється духовній активності та духовній витримці людини, яка виявилася закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише буття людської особистості. Це буття – головний предмет пізнання, насамперед філософського. Причому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує – думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, пригне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя.

Людині здається, що оточуючий її світ є раціональним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття людини – це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі.

Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігнорує соціальне середовище, в якому людина живе. На думку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідомістю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її на повсякчасне безособове існування, що викликає страх, відчуття невпевненості, приреченості, безсилля.

Центральною проблемою для екзистенціалізму б конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між

пп,г зособовоі° повсякденністю життя – з іншого, РТкЯз=" ЯКТаКЄ’ЩО Не Може бути вирішеним.

сві=ГГЗМ ?ретендує на положення єдиної в світі антропологічної концепції, виходить з того, що в

сучасному суспільстві спостерігається деперсоналізація індивіда, яка проявляться в тому, що науково-технічний прогрес, монотонність праці, ускладнення соціальних структур, об’єднання великих мас людей на виробництві, бюрократизація та стандартизація життя поглинають особистість, нівелюють людей, призводять до дегуманізації суспільства.

Філософія екзистенціалізму причину всіх суперечностей і складнощів життя сучасного суспільства вбачає в антагонізмі між людиною і машиною. Підкреслюючи наявність відчуження людини від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм людського буття. Тому і шлях до подолання відчуження вони вбачають не в перебудові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси – глибокий песимізм екзистенціальних поглядів. Так, найбільш вживаними екзистенціалістами поняттями є “самотність”, “страх”, “смерть”, “покинутість”, “буття-до-смерті”, “буття-для-себе” тощо. Рух людини до смерті, за М. Хайдеггером, – основний смисл людського життя.

Правда, подібний песимізм поділяють далеко не всі прибічники екзистенціалізму. Так, Ж.-П. Сартр сенс людського буття вбачає не в смерті, а в свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції.

За Ж.-П. Сартром, людина в своїх природнобіологічних, соціальних, класових, політичних тощо характеристиках повторна, подібна іншим людям. Але разом із тим їй властива неповторність, яка проявляється в її цілях, задумах, що спрямовують людину в майбутнє. Майбутнє представлене розмаїттям можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а значить – свободи, яка, за Ж.-П. Сартром, є універсальною характеристикою людського існування. Адже свобода, в розумінні Ж.-П. Сартра, – це ідеальне бажання свобо-

пн а не практичний процес розширення пізнання! Хітролю людини над оточуючим п природним та соціальним середовищем-

Крім загальпої характеристики екзистенціалізму можна більш детально зупинитися на деяких персоналіях цього філософського напрямку. Найбільш яскравими представниками екзистенціалізму були німецькі філософи Карл Ясперс та Мартін Хайдеггер.

К. Ясперс свою працю мислителя називав не філософією, а філософствуванням, роблячи наголос на незавершеності, відкритості розумового процесу, в якому питання переважають над відповідями. Головна мета філософії – допомогти людині зрозуміти, усвідомити своє місце в світі, зрозуміти важливість любові, навчитися бути самим собою, досягти свободи. Філософія має поставити перед людиною життєві орієнтири. Причому, істинне буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за допомогою філософії. Центральне місце у філософії, стверджує Ясперс, займає фантазія і віра. Слід відрізняти релігійну віру від філософської. Остання ґрунтується на роздумах, а релігійна – на одкровенні.

Життя людини суперечливе. З одного боку, людина відчуває свою силу, здатність змінити світ, з іншого – безпорадність, уразливість, самотність у світі. Для подолання цього відчуття необхідно чітко з’ясувати, яким є світ сьогодні і яке місце людина займає у цьому світі. Виявляється, що нині людство відчуває страх перед плином часу, переживає кризу раціональності. Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в натовпі, жити “як всі”. Тобто людина стала одним з елементів маси, а маса – це страшна ірраціональна сила. Для маси характерні такі риси, як погоня за насолодою, нетерпимість, заздрість, прагнення до наживи, ілюзія рівності. У такій масі людина не може знайти опору.

Яким же чином можна пізнати себе, знайти себе?

ти себе в^ГДп' ° Ф1лосрФІЄЮ людина може пізнати себе в кризових ситуаціях. Це – небезпечні лля

можна пізнати і за допомогою філософії. Дійсна філо76

Софія виявляє буття людини, будить її, підштовхує до

свободи і ДО ЖИТТЯ. t

Стати вільним – це означає подолати кризи, прийти до пізнання себе, побачити дійсні зв’язки буття і свою долю.

філософська віра робить нас солідарними з іншими людьми в їх боротьбі за свою волю, права, за свій духовний розвиток. А це означає, що ми повинні прагнути до “комунікації”, тобто розуміти, чути інших людей і бути почутими ними. Причому, слід йти не за патовпом, а за геніями людства.

М. Хайдеггер вважав, що сучасна йому філософія втратила головне своє питання – питання цро сутність буття взагалі. Щоб розв’язати його, слід з’ясувати сутність людського буття. В чому ж полягає сутність людини? Вона полягає в особливому способі існування, а саме – існування в страхові. Відчуваючи страх, людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе. Страх – основне переживання і спосіб буття, що дає змогу точно і всебічно зрозуміти людину. Об’єктом страху не є щось конкретне. Страх належить до невизначеної небезпеки, до світу як такого, невідомої долі в житті. Поряд із феноменом страху існує і феномен життєдіяльності, який несе щастя світу і людям. Але вій слабший від страху.

М. Хайдеггер підкреслює, що основну увагу в пізнанні необхідно приділяти не природі і суспільству, а вивченню існування ізольованої самотньої людини, її сутності. Обґрунтовуючи цю думку, М. Хайдеггер стверджує, що весь світ пронизаний “світовим страхом”, або “первісним страхом”. Людина розуміє кінечність свого буття, розуміє, що її існування – це, по суті, “буття-для-смерті”. Смерть є останньою, вирішальною і справжньою можливістю буття. Людина прагне позбутися страху, тобто втекти від самої себе і намагається забутися в суспільному житті, в суєті, вона “розчиняється” в суспільстві, хоча повного “розчинення” не відбувається. Людина завжди охоплена тривогою, відчуттям одинокості, коли починає розуміти, що суспільні зв’язки і відносини позбав-

„рні смислу, вона не може віднайти сенсу свого існулені смислу ітики економіки тощо.

В8ВМЯ Хайдеггер робить висновок, що сутність, смисл буття знаходиться у сфері волі, у сфері вашого ризику і власної відповідальності за свої дії.

17. Основні ідеї неотомізму

Неотомізм – одна з найбільш впливових течій католицької філософії. Поширена у всьому світі, головним чином у католицьких країнах. Найбільш відомі представники неотомізму Є. Жильсон (1884– 1978) Ж. Марітен (1882 1973), Ю. Бохенський (нар. 1902), Є. Корет (нар. 1919), К. Войтила (19202005) та ін.

Як видно з самої назви, пеотомізм – це сучасний томізм вчення Фоми Аквінського, яке його послідовники прагнуть модернізувати і пристосувати до сучасності.

Так, одним з основних принципів філософії Фоми Аквілського є ідея гармонічної єдності віри і знання, релігії і науки. Сучасні його послідовники стверджують, що віра і знання, релігія і наука перебувають у беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання базується на догматичному твердженні, що обов’язковим, органічним для філософії є божественне одкровення. Звідси неотомістська філософія є служницею богослов’я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправдання істин теології.

Неотомісти, продовжуючи розвивати традиційні тлумачення Фоми Аквінського, стверджуючи, що теологія превалює над філософією, віра домінує над розумом, використовують сучасну наукову термінологію. Це робиться задля того, щоб уникнути конфліктів між прихильниками науки і релігії. Неотомісти прагнуть представити цей конфлікт як наслідок лише “непорозуміння , неправильного тлумачення текстів свя-

бшгияпь КН^‘ І немовби не можна розуміти

бУквально. Так, про “дні” творення слід говорити в

алегоричній формі, розуміючи під ними мільярди і мільйони років творення та розвитку сучасного світу.

Навіть матеріалістичну, еволюційну теорію походження живого неотомісти не заперечують. Іншим прикладом використання для “примирення” віри і розуму, науки і теології, оперування найсучаснішою науковою термінологією є запевнення неотомістів, що під створенням Богом у перший день світла слід розуміти взаємоперетворення позитронів-електронів на потоки фотонів.

Поряд з доказом фундаментальної проблеми томіЗму – буття Бога та розумінням місця його в Світі – неотомісти розвивають проблему буття людини. Наслідком є зміщення акценту на проблеми людини. Через аналіз людського буття у світі повинні розглядатися та обґрунтовуватися всі основні положення неотомізму. Людина, за неотомізмом, є складною єдністю душі та тіла. Метою і смислом її існування повинно бути споглядання божественного блага, але не лише споглядання, а й прагнення до блага. Прагнучи до блага, людина набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на формування яких і повинно бути спрямоване суспільне життя. Особистість

– це стійка і самостійна духовна субстанція. Її органічними рисами є свобода, самосвідомість, здатність проявити себе в духовній дії, творчі можливості. Але проявитись у ціннісному відношенні всі ці риси можуть лише в співвіднесенні з Богом. Взагалі людський інтелект, щоб бути істинним, повинен погоджуватися з божественним інтелектом. Людина творить свій культурно-історичний світ, але спонукається до цього божественним творцем.

Людина – основний елемент буття, через неї проходить історія, яка веде до вищого стану розвитку суспільства – “граду Божого”. Людське суспільство розуміється неотомістами як природне. Його основними формами є: сім’я, община, Батьківщина, держава. Приватна власність ототожнюється з присвоєнням людиною предметів природи. Неотомізм заперечує такі соціальні організації, як індивідуалізм та колективізм, як фальшиві крайнощі. Він пропагує так званий солідаризм, який обґрунтовує християнським

„„„„ пюбові до ближнього. На практиці це має ГляТп оповіДІ соціального миру між класами.

Жому В неотомістській концепції спостерігаєте ся поедая матеріалізму та ідеал^му, різних наукових та антропологічних вчень сучасності.

18. Феноменологічний напрям у філософії

Феноменологія буквально означає вчення про фепомени. Феномен – це філософське поняття, яке означає: 1) явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; 2) об’єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи.

Виликнення на початку XX ст. феноменології як напрямку західної філософії пов’язано з іменем німецького філософа Е. Гуссерля (1859–1938). Він вперше розглядає феноменологію як лову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, який становить фундамент науки.

Метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу, світу повсякденного життя як основи всього пізнання. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість.

Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Свідомість має вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.

Слід виділити чисту, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або “суб’єктивний потік”, і визначити її особливості. Виділивши “чисту” свідомість, стверджують феноменологи, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі.

Гол°вною характеристикою свідомості взагалі є її н?пРавленість на предмети. Така “наївна” равлетсть називається “інтенціональністю”. Сві-

домість завжди інтелціональна, тобто направлена на що-небудь.

У процесі своєї діяльності, як теоретичної, так і практичної, людина “наївна”, тобто вола не бачить тих “смислів”, які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються. Людина вважає, що пізнає об’єкти як щось незалежне від свідомості своєї та інших людей. Але насправді це не об’єкти, а “предмети” (те, що переді мною), іншими словами, це – об’єкти, в які я вкладаю певні смисли, або “олюднені об’єкти”, або дані в свідомості.

Важливо розрізняти цю “чисту свідомість” (“смисли свідомості”) і те, що поза нею, тобто власне об’єкти. До виникнення всіх наук і теорій існує життєвий світ

– наївне повсякденне життя. Це життя і є джерелом всіх теорій та понять науки. Життєвий світ – фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він заповнений “смислами” свідомості, через які ми сприймаємо об’єкти буття. Але трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення “життєвого світу”, иа ослові яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології – показати, як з’явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис понять і виявити природу істинної “чистої свідомості”, треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми застосовуємо спосіб “Епохе” – такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, – “чиста свідомість”, тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення, а головне, очищена від спроб знайти основу свідомості в тому, що не є свідомістю.

“Чиста свідомість”, звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою “редукції” (зведенню) – розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від р^з.гляду пред-

лапдси i/pi , _

наука про свідомість, нове начало філософії, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду.

Методи феноменології здійснили значний вплив щ розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії та ін.

19. Герменевтика як напрямок сучасної філософії

В античності герменевтикою називалося мистецтво роз'яснення перекладу, тлумачення. Свою назву цей вид діяльності отримав від грецького бога Гермеса, в обов’язки якого входило роз’яснення простим смертним волі богів. У християнських письменників герменевтика розумілася як мистецтво тлумачення Біблії.

Загальнофілософська проблема герменевтики вперше була розроблена німецьким протестантським теологом Ф. Шлейермохером (1768–1834) та істориком культури, філософом В. Дільтеєм (1833–1911).

У Ф. Шлейєрмахера герменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне

oi/AJ CUtOnUt'1'l. 82

Концепція В.Дільтея полягає в такому. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає – може знайти в іншому через розуміння. Звідси – розуміння визначається як саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Тобто, виходить замкнуте коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.

Розірвати це хибне “герменевтичне коло” можна, на думку Ф. Шлейєрмахера і В. Дільтея, шляхом встановлення гармонії між двома духовно-душевними світами автора та інтерпретатора. Хоча ці спроби й не принесли бажаних результатів, саме прагнення створення загального методу пізнання культурно-історичних явищ, безсумнівно, має велике значення. Зокрема, В. Дільтей вважає, що культурно-історична реальність охоплюється свідомістю як життєво цілісна на відміну від природної реальності, що дається як сума розрізнених фактів. І якщо природу людини свідомість охоплює за допомогою інтелектуальних процесів, то світ людини зрозуміти можна шляхом заглиблення душевних здібностей людини в об’єкт, що досліджується.

Природознавство, за В. Дільтеєм, відокремлюється від цілісного ставлення людини до світу, гуманітарні ж науки, навпаки, прагнуть до цілісного охоплення світу людини. Таким чином, між людиною і її світом встановлюються відносини розуміння.

У наш час проблему інтерпретації і розуміння розробляють Г. Гадамер, Ю. Хабермас, А. Лоренц, П. Рікъор, К. Апель та ін.

Німецький філософ Г. Гадамер (1900–1987) розуміє герменевтику не просто як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття як онтологію. Він надав герменевтиці універсального значення, а проблема розуміння стала головною в філософії.

Філософська герменевтика останнім часом набула широкого розповсюдження в світі. Пояснюється це тим, що труднощі пошуку істинного смислу людського буття та шляхи вирішення протиріч сучасного світу ця філософія замінила пошуком інтер-

пветацш з активним використанням при цьому конвенціоністської семантики. Фактично тексті їова перетворилися в альфу і омегу філософсько]

ГЄРПодібно до “герменевтичного кола ідеалізм проявляється і при розв’язанні так званого герменевтичного трикутника. У “герменевтичному трикутнику в ролі об’єкта (о) виступає текст або мова, перший суб'єкт (1с) – автор цього тексту, другии суб єкт (2с) – автор-інтерпретатор. Основне питання філософії, відповідно до наведеного тут зв’язку, набуває вигляду питання про те, що первинне текст чи смисл (значення) у свідомості суб’єкте. Другий суб єкт (2с) І такій герменевтичній ситуації виступає на перший план як джерело смислу. Отже, суб'єктно-об’єктні відношення в основному питанні філософії перетворюється на відношення між суб1 єктами.

Чому саме герменевтика набула значного поширення останнім часом? Самі західні філософи пов’язують цей процес з виникненням кризи довіри до всіх сьогодні існуючих філософських вчень та розчаруванням в цінностях, що були до цього.

Герменевтика все активніше втручається в ідеологічну діяльність різних культурних, об’єднань, філософських напрямків, претендуючи на універсальність свого положення. Вона прагне виступати методом об'єднання й упорядкування розгалуженихі суперечливих течій сучасної західної філософії.

З іншого боку, різні філософські напрямки роблять спробу доповнити свої філософські конструкції положеннями герменевтики. Так, внаслідок еволюції фрейдизму і зближення його з герменевтикою виник напрямок герменевтичті теорії мови, одним із представників якої є Ю. Хабермас. Він вважає герменевтику допоміжною дисципліною, яка покликана доповнювати йогонемарксистську версію історичного. А. Лоренц вважає герменевтику метатеорією психоаналізу, його методологією.

накреслити, що поставлена філософською

ппиі<Г^ЄВТИ"°Ю пР°б.лема розуміння в наш час стала

здатн^ я™ЖЛИВ1ШИХ0днак вона виявилася неи шлях виходу із суспільного “герме-

неетичного кола”, що виникло, шлях вирішення соціальний колізій. Герменевтика прагне пояснити їх взаємним нерозумінням людей, замість того, щоб шукати причини непорозумінь між людьми в соціальній та економічній дисгармонії суспільства.

Позитивним моментом в герменевтиці можна вважати те, що вона виступає як реакція на абсолютизацію ролі природничо-наукового методу в пізнанні проблеми відношення людини до світу, проти абсолютизації технократичного стилю мислення. Заслугою герменевтики є те, що вона прагне подолати розрив між природою і людиною, між світом природи і світом людини.

Проблема розуміння, яку розробляє герменевтика, особливо актуальна в плані осмислення результатів матеріальної, духовної, культурної діяльності людей різних епох.

Останнім часом чіткіше вимальовується глобальність проблеми розуміння між людьми, країнами, протилежними системами, а також усвідомлення майбутнього розвитку єдиної людської цивілізації.

20. “Філософія життя”

“Філософія життя” – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на початку

XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками “філософії життя” є Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм Дільтей (1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936)і та ін.

“Філософія життя” розглядає все, що існує, як форму прояву “життя”. При цьому поняття “життя” розглядається як первинна цілісна реальність, яка не

тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнуТа

лише інтз " життя” „„„

жали, що

у вченні і,..–, .

можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, 0б-

-і nmvMV RlH

“на ш а^л.7, *”* ,

лише Інтуїтивно. Засновники “філософії життя” ВВ8 жали, що основою життя і його проявом є воля. Так німецького філософа А. Шопенгауера, Як'

"" *Л’ч,'’”Лт>0 Тїіон/Ит

сТоюТтьВся^;ГмаГво;ГтГДносно розуму Він стверпж^ав що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до ЇШ самі^роцеси реалізації цих дій є специфічними, відносно самостійними. При цьому, і це головне, воля визначає спрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це абсолютне вільне хотіння”. Крім того, воля пронизує весь світ, вона –■ першоначало й абсолют. Світ, за А. ІПопенгауером, є нічим іншим як “волею і уявою” (див. його працю “Світ як воля і уявлення”, розділ Першоджерела").

Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у

А. Шопенгауера, а “волі до влади”. Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого. “Щоб зрозуміти, що таке “життя”, – пише Ф. Ніцше, – і якого роду устремлінням і напруженням воно є, ця формула має однаковою мірою відноситися як до дерева і рослини, так і до тварини”. І далі: “Задля чого дерева первісного лісу борються одне з одним? Із-за владні” (див. його працю “Жадання влади”).

Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на його центральне поняття – “життя”. Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче становлення “живого”. Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. Тому, якщо “життя” перебуває в постійному русі і протиріччі, наука не може бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука, використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини, в язки між ними наука здатна пояснити, а тому вона

“ГИТИ СВІТ иа К°РИСТЬ людини, створювати нові предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука (роаум) Роау„^,ж„Глюдяш

орієнтований, має мету, а “життя” вище будь-якої цілеспрямованості. Тому на перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.

Істина не доступна кожному в процесі навчання, її пізнання носить недемократичний характер, виникає проблема “аристократизації” пізнання. Звідси – висока оцінка особистості та її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і культурі. Її творчість відповідає “життю”, вона є і процес, і одночасно результат біологічного і соціального пристосування. Людина живе в історії, але історія не має об’єктивних законів. Вона має долю, і людина має долю. Загальна історія людей – це фікція.

Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони виникають, розвиваються і руйнуються відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність, тому не можуть серйозно впливати одна на одну. Кожна з них має свої цінності, що час від часу змінюються. Є цінності “життя”, які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які відображають “стадні інстинкти”, мораль рабів, масові упередження (рівність, справедливість) тощо. Основні настанови і цінності “філософії життя” – прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.

21. Сучасна зарубіжна філософська антропологія

Філософська антропологія в широкому значенні – філософське нчення про сутність людини; у вузькому значенні – течія західноєвропейської, переважно німецької, філософії першої половини XX ст. Основні представники цієї течії: М. Шелер (1874–1928), Г. Плеснер (1892–1985), А. Гелен (1904–1976), Е. Ротхаккер (1888–1965), X. Хенгстенберг (нар. 1904) та ін.

Безпосереднім джерелом філософської антропології були “філософія життя” (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Передумовою виникнення ЦІЄЇ

к „а традиційних уявлень про людину. на

TC4U Ждара спеціальні науки про людину не дають ^^“лення про природу, сутність людини.

Sc" філософська антропологія має стати фуНДа.

Я^яою наукою про людину, п походження, її ГГнГпсихіч^ духовне начала в світі, про сили і SphSi які рухають нею і які вона приводить в рух. Це спроба відтворення цілісного уявлення про людину шляхоГпереробки і роз’яснення тих предметних знань про людину, які були отримані окремими конксетними науками – біологією, психологією, етнологів соціологією та ін. Філософська антропологія прагне до власне теоретичного аналізу специфічних особливостей людської сфери буття.

Початком філософської антропології вважається поява праць М. Шелера “Становище людини в космосі" (1928) і Г. Плеснера “Ступені органічного світу і людина” (1928). Тут розглядаються деякі суттєві аспекти відношення людини до тваринного і рослинного світу. Зокрема, аналізуються суттєві відмінності в способі існування людини і тварини.

Цю відмінність М. Шелер вбачає в тому, що людина здатна звільнитися від тиску біологічних потреб. Вона – не стільки біологічна, скільки, в основному, духовна істота, яка здатна до “чистого споглядання речей”. У Г. Плеснера підкреслюється така риса природи людини, як “ексцентричність”, завдяки якій людина втратила свою велич і тому “засуджена” до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А Гелена, людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується® різних формах культури. Він вважає, що відмінність людини від тварини проявляється вже на стадії елементарних специфічно людських комбінацій сприйняття і руху (сенсомоторних процесів). Тобто визначальним у розумінні людини є її діяльність. У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя, або об єктивного духу” культури.

Як бачимо, представники філософської антропо-

™їрамь будь-яку окрему рису і вважають її

ГнттН нр “Г0Ю 03НаК0Ю природи людини. При цьому, ніш, не менш важливі риси, ігноруються. Внаслідок

і

І

цього, в цілому, методологічні принципи філософської антропології і конкретні теоретичні побудови, що витікають з них, страждають суттєвими вадами. Таким чином, залишилися нездійсненими її претензії на основоположну філософську дисципліну, що дає наукове знання про сутність людини, про її цілісний образ.

У 60–70-х роках XX ст. філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки, що претендують на теоретичне осмислення і тлумачення сучасного знання про людину, досягнення нового розуміння сутності людини – екзистенціалізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм та ін.

22. Російська релігійна філософія кінця XIX – початку XX ст.

Основними представниками російської релігійної філософії кінця XIX – початку XX ст. є М.Ф. Федоров (1828–1903), Ф.М. Достоєвський (1821–1881),

B.C. Соловйов (1853–1900), М.О. Бердяев (1874– 1948).

М. Федоров розробляв проблему космізму, що спиралася на теологію. Центральною в філософії Федорова була тема постійного розширення поля діяльності людини. У сферу своєї діяльності вона включає космічний простір. Людина оволодіває не лише простором, а й часом. Під впливом внутрішніх імпульсів еволюції, завдяки пізнанню, досвіду і праці людина здатна стати безсмертною і навіть повернути до життя попередні покоління. Саме в смерті як прояві сліпих сил природи Федоров вбачав основне зло для людини. Осягнення її за допомогою науки і техніки дало б змогу вивести особистість з-під цієї принизливої залежності аж до набуття нею можливості воскрешати предків. Всі мають жити вічно і бути щасливими. Спільною справою людства має стати досягнення воскресіння та безсмертя. Федоров пов’язував своє вчення з християнством, бо саме в ньому, особливо в православ’ї, наявні ідеї воскресіння та вічного життя.

UaKj • итцп“ . . -

стиянському безкорисливому примиренні народів.

Достоевський був палким прихильником релігії, бо вважав, що вона повністю ґрунтується на моральних мотивах, а нерелігійне раціональне ставлення до світу провокує вседозволеність та аморалізм. Саме релігійна мораль може бути істинним наповненням душ окремих особистостей. Але Достоевський розуміє релігію специфічно. Його релігія – це віра в себе, у своє вдосконалення відповідно до вищих моральних ідеалів. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, людина створює кращий світ.

Своєрідним різновидом російської релігійної філософії є філософія всеєдності. За кількістю прибічників та за численністю і розмаїттям створених творів цей напрямок був одним із найпоширеніших. Не випадково в історії філософії його називають “релігійно-філософським Ренесансом”. У ньому перепліталися емпіризм та містицизм, раціоналізм та ідеалізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетворення філософії у функцію релігії з неприйняттям офіційного православ’я.

Родоначальником і найважливішим представником філософії всеєдності був В. Соловйов. Центральною в його вченні є ідея “всеєдиного сущого", що представляє собою єдність всіх форм буття: як матеріаль-

* *Деальних. Ця всеєдність втілюється в образі Софи – “вічної жіночості”. У суспільстві всеєдність розкриває себе як боголюдський союз осіб або всесвітня церква, що визначає мету людства – пололян-

і

І

І

не “Боголюбство”. Величне й одухотворене людство має перетворитися в співтворця Бога і виконати грандіозну роботу перевтілення універсуму: створення світу, звільненого від загибелі, розпаду, знищення і ЯКИЙ би зберігав всю повноту і розмаїтість буття. При цьому Соловйов вважає хибною будь-яку філософію, яка принижує матерію порівняно з божеством – матерія прекрасна, світла і божественна.

Ідеї соловйовської всеєдності розвивав М. Бердяев. Його філософія – антропоцентрична. Центральними в його вченні є проблеми духовності, свободи, творчості, сенсу життя, смерті. Поняття об’єктивного світу замінює об’єктивізацією реальності, породженої суб’єктивним духом. Головне в людині визначається її внутрішнім світом, але особистість – категорія релігійної свідомості. Сутність людини – в її ставленні до Бога. Людина постійно відчуває тиск з боку суспільства, яке прагне підкорити особистість, включивши її в яку-небудь спільність.

За Бердяєвим, Бог створює світ, проявляє себе у світі, але не управляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія на спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до боголюдського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний суд. У результаті наступить новий світ – вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.

23. Українська філософія як культурноісторичний феномен

В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розвивалась спочатку в межах християнського віровчення. Досить згадати твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора “Повість временних літ”, Іларіона “Слово про закон і благодать”, Смолятича “Посланіє”, Туровського “Златоуст”, а також визначна пам’ятка літе-

„атури “Слово о полку Ігоревім”, де чітко простежуються філософські асп?к™,..

£åї розвивали Юрій Дрогоби

СДаЙмиГвнеисокауШрозвиток філософської думки зробили представники першої української школи вищого типу – Острозької академії. Це Герасим С мот рицький, Іван Вииіенський, Нова Княгиницький,

Христофор Філалет. .

Слід згадати також представників братств, що виникли на межі XVI-XVII ст. і виражали національ ний протест проти польсько-шляхетського панування Разом із тим, діячі братств розвивали проблеми люди ви, соціального устрою тощо. Це Мелетій Смо трицький, Ісайя Копинськии, Кирило Транквіліон Ставровецький, Касіян Сакович.

Вперше в Україні почала викладатися філософія в Києво-Могилянській академії. Але це була в основному схоластична філософія. Професори академії І. Гізель, Г. Кониський, Т. Прокопович, Г. Щербацький велику увагу приділяли проблемам пізнання істини, суті пізнання. Розглядались також проблеми матерії, простору, руху.

Більш детально слід зупинитися на філософських поглядах Григорія Савича Сковороди (1722–1794), “українського Сократа”, що зробив вагомий оригінальний внесок в українську філософію.

Г. Сковорода був всебічно освіченою для свого часу людиною, досконало знав стародавні та нові європейські мови, старогрецьку філософію і літературу. Він не побоявся сприйняти вчення Коперніка, визнавав безкінечну множинність світів, не дивлячись на те, що Синод в грудні 1756 р. ще раз підтвердив свої попередні укази про заборону по всій Росії писати і

друкувати про множинність світів. Сковорода, почи-

31 “0Є1 перш.ої пРаЦ1 “Дві проповіді” (1791), –1™ СВС!1Х Філософських творах посилався на К7“" СВ1™” і “коперніканську систему”.

Сковороди харак, Щ при ідеалістичному, в цілому, роз-

в’язанні основного питання філософії, чітко проявляється матеріалістична тенденція. Це, зокрема, видно з його концепції “трьох світів" та “двох нащур". Згідно із нею весь світ складається з “макрокосму”” тобто природи, мікрокосму”, тобто людини, Та “світу символів”, тобто Біблії.

Відкинувши церковну догматику та середньовічну схоластику, Г. Сковорода стверджував, що природа є безкінечна кількість “світів", що всі “світи” існують самі по собі, що “мікрокосм”, тобто людина, є закономірною часткою і продовженням “макрокосму", тобто природи в цілому.

Допускаючи, що “духовне начало” властиве всім “трьом світам”, Г. Сковорода пов’язував цю думку з концепцією “двох натур” – двох природ (лат. natura – природа). Кожний зі світів, на його думку, має матеріальну – зовнішню, видиму – природу, і природу духовну – внутрішню, невидиму.

Одним із глибоких положень філософії Сковороди є визнання природи як причини самої себе.

Г. Сковорода намагався подолати дуалізм вчення про “дві натури” та знайти “єдине начало”, заявляючи, що “два кота в меху скорее, нежели два начала поместятся в мире”. Однак він не зумів подолати дуалізм і став на шлях примирення протиріч, розуміючи під субстанцією то “Бога”, то щось матеріальне, яке називає то “природою”, то “закономірністю”, то “внутрішньою пружиною”.

Теорія пізнання Сковороди безпосередньо пов’язана з його вченням про “три світи” і “дві натури”, вона є двоїстою: з одного боку, Г. Сковорода прославляв силу людського пізнання і вважав, що немає меж його поступальному розвиткові, з іншого – вважав, що “світ символів” є вираженням “божественного” начала природи і людини.

Прагнучи розкрити істинну сутність явищ і єдину “природу” світобудови, Сковорода висловив думку про те, що явище і сутність пов’язані між собою. Але між ними немає тотожності. Не можна обмежуватися поверховістю явищ. Лише пізнання внутрішнього “плану натури”, її “закономірності” є істинне пізнання.

Одним із головних питань в суспільних поглядах Гковоюоди було питання про сутність людини та шляхи які можуть привести людину і народ до щастя.

Згідно з теорією “двох натур’ Сковорода і людину „озглядав з боку так званої зовнішньої та внутрішньої природи. Зовнішній бік він називав “телесностью” або “телом земляным”, а внутрішню сутність – “телом

духовным”. u п.

Суспільство, за Сковородою, має видиму і невидиму” натуру, “зовнішню” та “внутрішню” сутність. Воно може бути стійким лише в тому випадку, коли форма співжиття відповідає розумній природі суспільства і людини. А в сучасному йому суспільстві, за Г. Сковородою, “царит тяжелее олова беззаконие”, загальна гонитва за “палатами”, “венцом”, “скіпетром”, “елеем”, “обладанием народами”.

У пошуках щастя Сковорода звертається до праці людини і виступає співцем праці. Щастя людини вів вбачав у праці й у виконанні обов’язку перед Вітчизною. Праця є основою всієї “машини” суспільного життя, “началом" і “венцом радости” людини і суспільства. Праця має бути “сродною”, тобто у згоджуватись з природними здібностями і прагненнями людей. Цій “сродності” Г. Сковорода надавав великого значення у виправленні соціальних недоліків.

Важливою рисою суспільно-політичних поглядів Г. Сковороди була його любов до Вітчизни, до народу. Єдиним завданням його життя, говорив він, є просвіта народних мас. Водночас йому були чужі прояви національної обмеженості, прославляв Б. Хмельницького за возз’єднання з російським народом.

Зневажливе ставлення панівних класів до свого народу, мови та звичаїв Г. Сковорода розглядав як щось дике. Русь не русская видится мне диковинкою, как если оы родился человек с рыбьим хвостом или собачьей головою...”

HV ™2^юр0да вв®*ав необхідним виховувати кож-

cbopV Кат.. * єдності зі своїм народом, як громадянина

хопле„нХ„ЩИНИ^„"РНС’РЭСНО виступав проти за-

вчителями “іч^НмН”МИ 2а “покупними” іноземними

“вілхіл” Ri п т ПЦ№ Та ФРанЦУЗІв”, вбачаючи в цьому відхід від свого народу.

Г. Сковорода вважається засновником "філософії серця"в чому суть її? В центрі світогляду Г. Сковороди є людина, її духовний світ, її щастя. Науки про природу задовольняють тілесні потреби, але не тілесне, не матеріальне є головним для людини. Тому ці науки не навчають людину, як бути щасливою. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Природа ж людини не вибирається людиною, вона – від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати й обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси – вчення Сковороди про “сродну” працю.

Памфіл Юркевич (1827–1874), послідовник Г. Сковороди, більш детально розробляв “філософію серця”.

Закінчив Київську духовну академію, пройшов шлях викладача, магістра, професора. У 1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри, був деканом історико-філологічного факультету, його учні – В. Соловйов, В. Ключевський.

Філософські погляди П. Юркевича – теологічний ідеалізм. Біблія, на його думку, є єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, стверджує Юркевич, у біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини. Центральною фігурою в його філософській системі є індивідуальна особа, суттю її є не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і душевною діяльністю існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, “доцільний”, в основі якого лежить духовна сутність.

П. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Матеріалізм не спроможний дати правильну картину світу, зрозуміти суть свідомості, руху. В праці “3 науки про людський дух” виступає

стоять суспільні проолеми. іьири х. про

низані духом класової боротьби. Він говорив про не-

–■ и ”■ “■ £“” мм ллилтпо О гТЛміїтгу*...

обхідність збройної боротьби селянства з поміщиками, з кріпосним гнобленням, звертався до селянства із закликом до повстання.

Шевченко виступав поборником братського революційного єднання і дружби українського, російського і всіх пригнічених народів, борцем за дружбу слов’янських народів. Водночас Шевченко боровся проти національного гніту панівних класів царської Росії. Царя він називав “палачом” України, гнівно звинувачував самодержавство в тому, що воно зробило Білорусію “країною тужіння і плачу”.

Суспільно-політичні погляди Шевченка тісно пов’язані з його матеріалістичними переконаннями. У своїх творах Шевченко обстоював думку про те, що природа, матерія вічна і безкінечна. У природі все перебуває у процесі перемін, старе помирає, нове народжується. Людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальне життя, дійсність.

Т.Г. Шевченко високо цінував перетворювальну роль науки та техніки в суспільному житті. Він передбачав, що могутній розвиток промисловості, техніки зрештою приведе до того, що феодальний устрій скрізь загине.

Михайло Драгоманов (1841–1895) називав себе позитивістом (послідовником О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона), хоча у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично опінюияи хпи-

^–“... ют} критерієм прогресу суспільства щення життя людини.

є покра-

Світоглядній позиції М. Драгоманова властива ідея поступу, метою якого є ідеали лібералізму та соціалізму. Соціалістичним ідеалом М. Драгоманова є добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство (“безначальство”, за М. Драгомановим). Досягти цього можна шляхом федералізму. Але ідеал “бездержавності” призводить М. Драгоманова до байдужості щодо національнополітичної самостійності України. Він – проти “українського сепаратизму”. За це його критикував І. Франко.

Іван Франко (1856–1916) у своїх працях стверджував, що в основі світобудови лежить ніким не створена і не знищувана, яка вічно розвивається, матерія, яку І. Франко часто називає “мати-іірирода”. Важливішою властивістю матерії є рух, змінюваність.

І. Франко стверджував, що закони розвитку матеріального світу повністю пізнавані. Предметом пізнання є природа, тому що “поза природи немає пізнання, немає правди". Можливості людського пізнання безмежні. Пізнання починається з відчуттів, які є результатом дії зовнішніх речей на органи чуттів. Але відчуття не дають всебічного і повного знання. Це досягається лише “критичним розумом, що спирається на детальне вивчення і порівняння фактів та явищ”. Пізнання для І. Франка є засіб підкорення природи. Завданням науки є розкриття законів природи, допомога людям в її підкоренні.

У поясненні суспільних явищ Франко проголошував деякі елементи матеріалістичного розуміння історії. Так, історію він розглядав як закономірний процес, в якому найважливішу роль відіграють матеріальні фактори. Він впритул підійшов до розуміння ролі матеріального виробництва в житті суспільства: “...матеріалістична економія проголосила і прекрасно мотивувала ту тезу, що суспільні й політичні заклади єзовнішнім проявом або, за образним висловом, є надбудовою виробничих відносин певного суспільства...”

24. Філософський зміст проблеми буття

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудиеці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є “тут” і “тепер”, Є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з’ясуємо: що таке “проблема”? Проблема – це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов’язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії “буття”.

Першу філософську концепцію буття висунули досократили, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, “світу істинного буття”.

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід’ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протистав^сІСіИННЄ ’ ^ожесТве™е буття і “неістинне”, ствота мпжТ^Р13Н/ЯК)ЧИ при цьому дійсне буття (акт) смисл та симвУоГ(іЮТЄНЦ1я)’ сУ™ість та існування,

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального^ буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об’єкта, що протистоїть суб’єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є “мислю, отже існую”. Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій – монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свободним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без’якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння “буття”, спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об‘єктивно-іде-

альне буття, ЩО втілюється в різних формах Діяльності суб’єкта.

Пля зарубіжної філософи XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом в передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у “філософії життя” (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

У Новий час і в XX ст. антична ідея об’єктивного буття трансформується: буття стало суб’єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог не поза людиною, він – в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає “долженствованіє”).

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв’язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об’єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію “буття”.

Так, “бути означає жити”, а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: “а що буде після смерті?”. Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення небуття і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі п?чни^ІпТ”НИЯ-ЖИТТЯ та СмеРті виступають як основа ської долі 1В Д° СЄНСу ЖИття та оцінювання люд-

Друга тема пов’язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Характерного семантика слова “бути” пов’язана зі словами “був”, “буду”. Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання актуальні і в напіі дні.

Третя тема усвідомлення буття – питання про його структуру.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Проблема буття закономірно відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.

Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба прийняти, а щось інше – відкинути? Тут недостатньо традиційного питання: “Що правомірніше – знання чи віра?” Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення, друге – в царині емоційного переживання.

Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є “далі”? Це питання – проблема всіх курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде розглядатися далі.

Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:

– світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

– природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування – передумова єдності світу;

– гвіт ЩО розвивається, є сукупною реальністю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів

1 "виходячиДз усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття – це всі існуючі в світі пред, мети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з ЇХ властивостями, особливостями та взаємозв’язком.

25. Основні форми буття

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі й поширені.

І. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає і людини, хоча ми і “їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти”. Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.

Друга форма буття людини – практика соціального творення.

Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.

,oaS5ra.6yTTH лі°дини –їісамотворення, саь. Людина формує свій духовний світ, по-

перше, пошуком ідеалів, іцо її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити.

Слід зауважити, що подібне “аналітичне” роз’єднання форм буття не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов’язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.

II. Буття речей, процесів

Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною.

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу поза і незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює “штучну природу”, сприятливу для задоволення потреб свого життя.

Але “штучна природа”, задовольняючи потреби людини, одночасно призводить до загрозливого стану щодо збереження “першої природи”. Дедалі більше відчуваються кризові явища в навколишньому середовищі. Оточуюче людину середовище створене біотою – біологічними організмами, які живуть на Землі близько 4 млрд років. Вони не лише пристосувалися самі до земних умов, а й пристосували до себе навколишнє середовище. Біота система життя – за

4 млрд років навчилася регулювати стан навколишнього середовища, підтримуючи кліматичні характеристики, температуру океану, склад поверхні вод, суші, ґрунту.

Людство не винайшло нічого, що могло б замінити біоту як регулятора навколишнього середовища. Але за час свого існування (відносно короткого) воно вже

тоншило 70 % природних екосистем, які здатні переробити всі відходи ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. Про це свідчать очевидні факти: руйнування озонового шару, знищення планктону морів та океанів тощо.^

Людство свого часу вибрало неправильний шлях – пішло на завоювання природи. В доісторичні часи початок використання вогню, розвиток підсічно-вогневого землеробства стало початком знищення природних екосистем. Проте навіть у XVIII ст. людство знаходилося в гармонії з природою. А в кінці XIX ст. почав спостерігатися дисбаланс між впливом людини на навколишнє середовище і можливістю біоти реагувати на нього. Сьогодні обсяг допустимого впливу на біосферу перевищено у 8–10 разів. У навколишнє середовище викидаються тисячі тон речовин, яких у ньому ніколи не існувало.

Де ж вихід? Пропонуються різні способи подолання кризи. Перший – “повернення в печери”, назад – до натурального природного життя. Зрозуміло, що цей рецепт неприйнятний. Людство не умовиш позбутися цивілізації, всіх здобутків, яких воно досягло.

Другий спосіб – ідея генетичних та інших змін самої людини, щоб несприятливі фактори виявилися сприятливими. (Вихлопні гази? Нічим дихати? Не біда! За допомогою генної інженерії змінимо себе так, щоб на автомагістралі нам дихалося легше, ніж на гірському курорті.)

Третій спосіб – створення нових, обережних і безвідходних технологій. Потрібні значні витрати на відновлення екологічної гармонії. Людина не відмовиться від переваг цивілізації і від подарованої їй природою біологічної сутності, але вона змушена буде, охороняючи себе як вид, охороняти і всю гармонію буття. Екологічні проблеми мають стати нормою буденної свідомості, стануть вище егоїзму людини, що піклується лише за своє власне сьогоденне благополуччя, не переймаючись умовами життя людства взагалі і його майбутнім.

яп^аШі°Ю мудР*стю є наслідування природи людною, маючи при цьому достатньо засобів для її підко°б Р0звішуі°чи на речах етикетки про їх зна-

УМовністьтГмрж^111111 (оцінкУ їх)* усвідомлювати умовність та межі вторгнення в природу.

III. Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства. Про буття людини вже йшлося. Суспільству присвячено цілий розділ “Соціальна філософія .

26. Категорія “матерія” в історикофілософському процесі

Говорячи про основні форми буття (людину, природу, суспільство, свідомість), ми допускаємо, що все його розмаїття об’єднано якоюсь загальною основою. Виникає питання: чи можна говорити про єдність всієї різноманітності світу, чи є щось таке, що об’єднує ці форми буття?

Пошук відповіді на це питання зумовив уявлення про загальну основу всього існуючого. Для цього у філософії була сформована категорія “субстанція”. Субстанція означає внутрішню єдність різноманітних конкретних речей, явищ, процесів та подій, через які і в яких вона існує.

Вчення, що пояснюють єдність світу, виходячи з однієї субстанції, відносяться до філософії монізму. Так, до матеріалістичного монізму можна зарахувати погляди Фалеса, Геракліта, Спінози; до ідеалістичного монізму – погляди Платона, Гегеля.

На відміну від монізму дуалізм стверджує, що в основі світу лежать дві субстанції – матеріальна та ідеальна (Рене Декарт).

Пошук субстанції ніколи не був для філософії якоюсь інтелектуальною самоціллю. До цього привела гостра практична й світоглядна потреба: з’ясувати місце людини в світі, її велич, відшукати земні основи такої величі, реальні передумови і шляхи її досягнення. Від розуміння субстанції, її характеру залежить самосвідомість людини, усвідомлення нею свого призначення в світі, і, відповідно, формування життєвої позиції. Це може бути активно-перетворювальна (творча) позиція чи, навпаки, пасивно-присто-

совницъка, або активно безвідповідальна (неріДНо

пуйнівна). . .

Представники різноманітних напрямків матерЦ., лістичного монізму ототожнювали субстанцію з категорією “матерія". Поняття “матерія має складну) тривалу історію свого розвитку.

Спочатку філософські уявлення про матерію яв першооснову і сутність всіх речей ототожнювались З конкретними речами (земля, вода, повітря, вогощ тощо) або з безструктурною якоюсь першорєчовиною (алейрон), деякими фізичними елементами, атомами з притаманними їм певними якостями. Тобто тривалий час пошук матерії як субстанції, здійснювався з позицій принципу елементарності.

Доречно розглянути розвиток поняття “матерія” в історико-філософському процесі. Це поняття проходить надзвичайно складний шлях розвитку, постійно уточнюється досягненнями наукового пізнання оточуючої людину дійсності.

Так, один із засновників античної філософії, представник Мілетськоїшколи Фалес (625–547 рр. до н. е.) вважав, що першоосновою, тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610–540 рр. до н. е.) основу світу зводив до апейрону. Це – безкінечна, невизначена, незнищувана та всеохоплююча матеріальна частка, що вічно рухається та творить. Третій представник Мілетської школи Анаксімен першопочаток, що дає життя всьому живому, пов’язував \г повітрям.

Давньогрецький філософ Геракліт начало всього існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання.

Старогрецький філософ Левкіп (близько 500-

0 рр. до н. е.) ввів поняття атом для позначення неподільних одиниць буття, з яких складаються всі речі. Ьидатнии вчений-енциклопедист Демокріт (460 р.

^1К смеРт* невідомий), один із засновників шпіияЛ^;’.?03ВИВаК)ЧИ вчення Левкіпа, стверджував,

На лум“^ГЛаДаЄТЬСЯ 3 атомів (неподільних часток). антачнп^°Д-Н0Г0 3 пріоритетніших мислителів

античності Арістотеля (384-322 рр. до н. е.), суб106

станцією може бути одиничне буття. Світ є сукупністю множин таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми та матерії. Чотири причини роблять можливим існування окремої речі: формаль* на, матеріальна, діюча і цільова. Одиничне буття – поєднання форми і матерії. Це і є субстанція. При цьому форма первинна й активна. Матерія – пасивний “матеріал”, – сама по собі не здатна розвиватися, в “чистому вигляді” може тільки мислитися, існує лише у зв’язку з формою, будучи “оформленою”. Все існуюче в світі є матерією і формою, але матерія “сама по собі” – це чиста можливість, форма реалізує, перетворює можливість в дійсність, тобто у конкретну річ.

Важливим кроком у розумінні матерії були погляди матеріалістів XVIII–XIX ст. І філософи, і природознавці у цей час визначили матерію як сукупність неподільних корпускул (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію розглядали як таке, що існує на рівні з речами, як якась тілесність, праматерія, з якої виникають і в якій зникають конкретні речі.

Пошук першоматерії з позицій принципу елементарності у вигляді безструктурних елементів свідчить про обмеженість такого підходу. Адже спроби визначити матерію з позицій “першоцеглини” світобудови передусім передбачає, що такі “першоцеглини” вічні, незмінні й не виникають з будь-яких інших об’єктів. Якщо ж вони виникають з “чогось”, то тоді вони вже не можуть вважатися першоосновою матеріального світу.

Принцип елементарності чи “оконечнювання” матерії як першооснови й сутності речей, зведення її до певних конкретних видів чи форм призводить до непорозумінь у тлумаченні світобудови. Адже на кожному етапі пізнання і практики людина освоює лише деякі фрагменти невичерпного у своєму розмаїтті світу. Кожний наступний етап пізнання приводить до відкриття нових, невідомих до цього властивостей, видів і форм матерії. Негативним прикладом цього може служити кризовий стан у філософії і природознавстві, що спостерігався у кінці XIX – на початку

XX ст. До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався ”еподільною,

яяйдрібнішою часткою. Але у 1896 р.було виявлено Зоактивність, відкрито електрон, з ясувалось, щ мом розпадається. Звідси висновок: матерія Руй. нується, пропадає, щезає. Таке твердження отримало назву “криза в фізиці”. Філософи-матеріалісти буЛи оозгублені – на очах зруйнувалася непохитна, Здава5шся, будова філософської матеріалістичної концепції. . -

Де вихід? Матеріалісти зробили методологічний висновок на основі кризи: необхідно діалектично підходити до розуміння субстанції, усвідомлювати, що субстанції, тобто матерії, притаманна різноманітність, невичерпність, рухливість, змінюваність. Найбільш повно цим вимогам відповідає таке визначення: матерія – це філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях, відображається відчуттями людини й існує незалежно від них.

У цьому визначенні матерія не пов’язується з будьякими елементами конкретної будови речей і Всесвіту, з їх структурною організацією. Тут акцентується увага лише на двох основних, есезагальних властивостях: по-перше, існувати об’єктивно, тобто незалежно від людської свідомості; по-друге, відображатися в людській свідомості.

Зрозуміло, ці найбільш загальні властивості матерії не можуть бути заперечені, відкинуті подальшим розвитком людського пізнання і практики.

На вищих шарах матеріального буття виникає, функціонує й розвивається людська свідомість. Шар матерії, в якому здійснюється людська життєдіяльність, специфічний тим, що він містить у собі духовний регулятив життєдіяльності – свідомість, яка вторинна щодо матерії. Вторинна, проте аж ніяк не другорядна, оскільки вона є якісно особливим, ідеальним рівнем саморозвитку матерії.

‘^к?дина продукт саморозвитку матерії, що сяг

пті!!!НЯ с°ЦІальності. Вона – немовби увінчання

ппягті^’ Ни.ж'І1 шаРи якої виступають глибинними пластами світобудови.

27. Категорії “рух” і “розвиток” у філософії

Матерія, як ми знаємо, має різноманітні властивості: нестворюваність, незнищуваність, пізнавальність, невичерпність будови тощо. Але серед них є така, без якої матерія не може існувати. Така властивість називається атрибутом, способом існування.

Це РУХ.

Рух є невід ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існувати поза рухом. Вона невідривна від руху. Рух – це вічний атрибут матерії. Всюди і ніколи немає і не буде жодного матеріального об’єкта, жодного явища, які б були позбавлені руху. Навіть в умовах, близьких до абсолютного нуля температури, матеріальні об’єкти не перестають змінюватися: у деяких металів з’являється властивість надпровідників, олово стає напівпровідником, гелій – надтекучим і т. д.

З філософської позиції можна стверджувати, що рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об’єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням.

Світ, як вже зазначалося, не може існувати без руху. Рух абсолютний. Але в загальному потоці матеріальних змін можуть бути моменти спокою, моменти рівноваги. Адже існують такі різновиди руху, які не змінюють якісних характеристик предметів. Наприклад, відомо, що всередині предметів відбувається “скажений танок” електронів та інших елементарних часток, але при цьому загальний вигляд, місцезнаходження предметів залишається незмінним. Ми сприймаємо їх як такі, що перебувають у спокої. Спокій – це стан руху, який не порушує якісну специфіку предмета, його стабільність.

Рух абсолютний. Момент спокою, рівноваги відносний. Спокій має місце відносно не всієї матерії, а лише відносно тих чи інших окремих матеріальних об’єктів. Спокій – це один із моментів руху.

Завдяки наявності відносного спокою виникають і більш-менш довго існують якісно визначені речі, щ0 відрізняються одна від одної. Наприклад, людство і окрема людина. Людство знаходиться в постійному русі, зміні, взаємодії особистостей, груп тощо. Aj,e завдяки тому, що тут одночасно спостерігається від• – / МИ можемо ВИЯНЯии

ногний спокій (окрема людина), ми можемо визначити певну, якісно визначену, конкретну особу. _

За відносним спокоєм криється безперервний рух, зміна. Так, ми можемо спостерігати людину, яка знаходиться певний час в незмінному стані, спокої. Але в той же час в людському організмі відбуваються безперервні біологічні процеси, тобто зміни.

Спокій не лише відносний, а и тимчасовий. У певний час спокій порушується, ліквідується, знімається універсальним рухом.

Проте універсальний рух неминуче знову породжує спокій або рівновагу в тій чи іншій формі, але в інших умовах.

Рух має певні властивості:

– об’єктивність, вона випливає з об’єктивного існування світу;

– рух незнищуваний, бо незнищувана матерія, світ;

– загальність (універсальність) руху, бо немає таких матеріальних тіл, які б не перебували в русі, тобто без взаємодії, зміни;

– абсолютність і відносність руху, тобто він відносний в міру конкретних форм його прояву;

– суперечливість руху, яка проявляється в тому, що він абсолютний і відносний, перервний і безперервний (наприклад годинник).

Рух існує в різних формах. Спроби класифікувати форми руху матерії наштовхуються на певні труднощі. Поширеною є класифікація відповідно структурних рівнів матерії. Це такі основні форми руху, як механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Але цим класифікацію не можна обмежувати. Досягнення науки свідчать про надзвичайну розмаїтість і складність форм руху, їх взаємодії, переходів тощо.

рогрес науки дав змогу сформулювати основні ри ципи класифікації форм руху, які цілком ґрунту-

іоться на результатах сучасного наукового пізнання. Перший принцип: врахування насамперед специфіки матеріального носія тих чи інших форм руху.

Другий принцип: наявність загальних закономір„остей певної форми руху.

Третій принцип: історична послідовність, генетичний зв’язок, який існує між багатоманітними процесами матеріального світу.

Форм руху матерії існує стільки, скільки ми здатні розрізнити рівнів організації невичерпної матерії, що розвивається. З погляду спрямованості змін виділяються три типи руху:

– прогресивний (наприклад, загальний процес пізнання);

– регресивний (наприклад, старіння живого організму);

– кругообіг.

Перший тип руху називається розвитком. Розвиток – це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах. Наприклад, у жолуді прихована можливість стати дубом, і коли жолудь попадає в сприятливі для цього умови, можливість реалізується – відбувається процес розвитку жолудя в дуб.

Розуміння розвитку як постійного виникнення чогось принципово нового, незворотного має свою історію. Адже подібне поняття розвитку складалося протягом багатьох віків. Був час, коли уявлення про розвиток як такий взагалі не існувало. Це пояснювалось низьким рівнем наукових знань і, зокрема, специфікою культури, світогляду того чи іншого народу. Так, в античності вищою цінністю вважалась насолода прекрасним, яскраве повноцінне життя. Тому не хотілося уявляти розвиток, зокрема життя, як невідворотний рух до смерті. Звідси – концепція великого колообігу. В світі, на думку греків, все підкорено циклічним, повторним змінам. Зокрема Геракліт стверджував, що світ “є і буде вічно спалахуючим і згасаючим".

Своєрідним подоланням циклічності античної моделі було розуміння розвитку в середньовічній хрис-

талиській філософії історії. Тут життя розумілося Як устремління вперед від минулого до майбутнього, ві. зародження до Страшного суду. Тобто виникає уЯВа про часову спрямованість, неповторність подій індивідуального і суспільного життя.

Важливий внесок у поняття розвитку зробив Р.де. карт. Він вважав, що Бог дав природі першопоштовх, імпульс, подібно тому, як годинникар, заводячи годинник, надає йому рух. Природа після цього почала “розкручувати первісний хаос”, породжуючи нові форми. Але таке розуміння розвитку Декарт не поширював на суспільство. Однак низка буржуазних революцій змусила звернути увагу на історію. Французькі просвітителі Вольтер і Ж.-Ж. Руссо висунули ідею історичного розвитку, що включала й етапи революційних перетворень. Кондорсе доповнює їх погляди вченням про безперервний прогрес як найбільш поширену форму суспільного розвитку.

Вагомий внесок в ідею розвитку зробили представники німецької класичної філософії. І. Кант застосовував поняття розвиток до Сонячної системи та інших зоряних світів. Цілісну концепцію розвитку, насамперед історичного розвитку людства з позицій об’єктивного ідеалізму, розробив Г. Гегель.

Концепція Гегеля була необхідною передумовою для марксистської розробки матеріалістичного вчення про розвиток природних, суспільних та духовних явищ – матеріалістичної діалектики.

28. Простір і час як форми існування світу

Світ не можна уявити поза простором і часом. Простір і час є невід’ємним атрибутом об’єктивного світу. Вони дають змогу відокремити кожну річ від іншої, конкретизувати універсальні зв'язки будь-якої речі або явища з усім світом.

Що таке “простір”?

У повсякденні ми спостерігаємо, що частки та елементи матеріальних об’єктів певним чином розміщені

одні відносно інших, утворюють деякі сталі конфігу„ації, виникають межі об єкта стосовно навколишнього середовища. Існує своєрідна “упаковка” елементів об’єкта, ЩО робить його протяжним. Крім того, кожний об’єкт межує з іншими об’єктами.

Отже, філософське розуміння простору відображає всезагальну властивість матеріальних тіл мати протяжність, займати певне місце і розміщуватися одне біля одного.

Що таке час?

Матеріальний світ складається з об’єктів, процесів, що відбуваються, проходять поетапно. В них можна виявити стадії, якісні стани, що змінюють один одного. Зміна цих стадій може характеризуватися певною повторюваністю. Різні стадії можуть мати різну тривалість. Порівняння тривалостей може бути основою для визначення кількісної міри, яка виражає швидкість протікання процесів, їх ритм, темп.

Отже, філософське розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних процесів протікати один за одним в певній послідовності, мати тривалість, розвиватися за етапами, стадіями.

У філософії існують дві основні концепції простору і часу:

– субстанційна, яка розглядає простір і час як особливі сутності, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об’єктів. Це немовби арена, на якій-знаходяться об’єкти і розгортаються процеси (Ньютон);

– релятивістська концепція, згідно з якою простір і час – це особливі відносини між об’єктами і процесами і поза ними зв’язки не існують (Лейбніц).

Обидві концепції можуть бути як матеріалістичними, так і ідеалістичними. З позиції матеріалістичної релятивістської концепції простір і час розглядає діалектичний матеріалізм, згідно з яким простір і час вважаються об’єктивними, незалежними від людини і людства формами буття матерії, що рухається.

Немає абсолютного простору і часу, існуючих поза матерією, незаповнених змінами матеріальних тіл. Простір і час не лише нерозривно пов’язані з матерією. Вони нерозривні і відносно одне одного. Простір і час – це сторо-

ни одного і того ж явища. Тому доцільно користуватися

поняттям просторово часового континууму. АдЖе гтостір і час визначаються тими процесами, подіями, які в них виникають і існують. Світ є множиною або континуумом подій, що мають чотири виміри: три з них просторові а четвертий – час. Хоча час – це така ж координата як і будь-яка з трьох просторових, але вона все-таки характеризує реальність з погляду її змін, а просторові координати характеризують співіснування її подій.

Нерозривність простору і часу між собою і з матерією підтверджується досягненнями науки XX ст.

Зокрема, спеціальна теорія відносності (1905– 1908 рр.; Лоренц, Пуанкаре, Ейнштейн, Мінковський) доводить взаємозв’язок простору і часу.

Загальна теорія відносності (1916 р., Ейнштейн) доводить зв’язок простору і часу з матерією. Вона свідчить, що простір і час визначаються конкретною природою, конкретними властивостями матеріальних процесів, що вони можуть змінюватися залежно від конкретних станів рухомої матерії. Так, при зростанні відносної швидкості руху (близької до швидкості світла) системи відліку, просторові інтервали скорочуються, а часові розтягуються. Зокрема, при польоті ракети буде спостерігатися її скорочення, а в ній уповільнюватися хід годинника, пульс космонавта та його мозкові ритми, обмін речовин в клітинах його тіла, тобто час в ракеті протікає повільніше, ніж часу спостерігача, що залишився на місці старту ракети.

Хоча простір і час перебувають у єдності, в макросвіті вони відносно відособлені, і тому в цьому випадку можна і потрібно розглядати їх окремо.

Оскільки простір і час взаємопов’язані із тією реальністю, яка існує і взаємодіє в них, властивості простору

і часу можуть суттєво відрізнятися. Кожному структурному рівневі матерії відповідає специфічна форма простору і часу. Так, можемо спостерігати певні особливості простору і часу в неживій та живій природі, в суспільстві.

У неживій природі. У тих частинах макросвіту, п“Га абстрагуватися ВІД викривлення просто-

мктр™“*Я великих.мас> ЩО тяжіють, иростір-час характеризується евклідовою геометрією.

У масштабах галактик та Метагалактики суттєву роль починає відігравати кривизна простору-часу (його відхилення від евклідової метрики), яка пов’язана зі взаємодією мас, що тяжіють. Характер кривизни простору Метагалактики залежить від середньої щільності в ній речовини та поля.

У живій природі. Тут особливості простору-часу проявляються вже на рівні білкових молекул у формі асиметрії, тобто порушення повної відповідності та розташування частин цілого відносно якогось центру.

Людина вимірює час, порівнюючи різні процеси з якимось одним процесом, що служить еталоном, зразком. Таким еталоном, наприклад, для порівняння тривалості доби € рух годинникової та хвилинної стрілок годинника. Один оберт по циферблату годинникової стрілки умовно людина називає “одна година”.

Існує інтуїтивне відчуття часу. В людину немовби вміщено “біологічний годинник’’. Це пояснюється тим, що людина є закономірним результатом розвитку нашої галактики і тому може “відчувати” її ритми. Внутрішні органи людини працюють з різним ступенем інтенсивності в різний час доби. Так, між другою та четвертою годинами ночі посилюється робота печінки, очищується організм від отрути. В чотири години ночі всі органи знижують свою активність. Як наслідок в цей час частіше помирають хворі люди. Має свої ритми і людський мозок, знання яких необхідне для гігієни розумової праці.

Специфіка просторово-часових якостей в соціальних процесах. Якщо в неживій і біологічній формах матерії простір включає лише зв’язки предметів, то в соціальний простір входить також і ставлення людини до предметів, до місця свого проживання. Людина формувала сама (на відміну від тварини) свою особливу просторову сферу життєдіяльності: будувала помешкання, поселення, одомашнювала диких тварин тощо. Виникала “друга”, “олюднена”, природа. Відношення до неї і до “першої” природи входить в поняття соціального простору. Наприклад, поняття “Батьківщина” характеризує не лише певну територію, місце народження та проживання людини, а й її ставлення до цього місця, тобто любов до ландшафту, тугу, якщо людина змушена жити в іншому місці.

Соиіальний час – це форма буття суспільства, ЯКа відображає тривалість історичних процесів, їх зміни, So відбуваються в ході діяльності людей. Соціальні процеси мають різну тривалість. Так, родоплемінне суспільство і перші цивілізації стародавнього світу нараховують декілька десятків тисяч років. Середньовічне суспільство – близько 1400 років, а сучасний спосіб життя нараховує біля 300 років.

Зміна етапів розвитку суспільства характеризується прискоренням темпів соціальних змін, що знайшло своє відображення в розумінні часу. Так, стародавні цивілізації сприймали час циклічно (повторюваність соціальних процесів). Християнство сприймало час як такий, що має спрямованість, вектор від народження до Страшного суду.

Сьогодні “біг часу” значно випереджає рівень біологічного ритму людського тіла та фізіологічних процесів, що в ньому відбуваються. Прискорення ритму соціального життя негативно відбивається на здоров’ї людей.

29. Закон єдності і боротьби протилежностей

Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, “ядро” діалектики.

Чому?

Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розуміння всіх сторін та моментів розвитку.

Кожний предмет це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі є позитивні и негативні сторони, те, що росте, розвивається, 1 те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, ЩО в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні сур чності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб

віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони

їх розвитку.

Що означає єдність протилежностей”?

По-перше, взаємообумовленість протилежностей тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, лівий – правии, добро зло, притягання – відштов

хування, низ – верх тощо.

По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною. їх боротьба – це природний закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну.

Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.

Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.

Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність виражає рівність, однаковість, “симетричність”, єдність взаємовиключних сторін існування предмета, явища. Тотожність полюсів, таких як праве – ліве, плюс – мінус, хороше – погане, обумовлюється самим фактором існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та якісну визначеність.

Потім з’являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції.

Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється в протилежності. Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в

єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють

0ДНА відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності – це система відНо. син в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, Поиоджуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взасмопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні.

Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета (наприклад, соціальні відносини в суспільстві).

Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам (наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище).

Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем (наприклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо).

Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад, споживча вартість – вартість в ринкових відносинах).

Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними соціальнокласовими спільнотами.

Кожна конкретна суперечність виникає і проходить певний шлях. Це не означає, що предмет може бути без суперечностей. Мова йде про ту чи іншу конкретну суперечність. Предмет же може мати інші суНР м!І”!?' бсолютно тотожним самому собі предмет

НИ ппгога^™ а ПЄВНШ стаДІЇ розвитку Окремі СТОРОНИ досягають такого ступеня суперечностей, що вже

не можуть існувати в єдності. ІІастунас момент вирішення суперечностей. Це вирішення відбувається шляхом боротьби. Суперечності не примиряються, а

лише долаються.

Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Дуже важливо для нрактичЯОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗНаТИ, ЗЛОВИТИ” момент ВИрІНІОННЯ CV" перечностей.

Боротьба протилежних сил, тенденцій і напрямків проявляється всюди і в усьому, але ця боротьба в кожному конкретному предметі відбувається у властивій йому специфічній формі. Боротьба протилежностей в предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої конкретно-історичні стадії розвитку та змін.

Отже, з вищесказаного випливає сутність закону єдності та боротьби протилежностей.

Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.

ЗО. Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні

Основні закони розвитку світу розкривають механізм, причину і направленість змін, що відбуваються в ньому. Так, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні характеризує одну зі сторін цього руху, одну з граней всезагального розвитку. Він розкриває механізм розвитку, пояснює, як відбувається розвиток, завдяки яким процесам і як предмети зазнають якісних змін та перетворень.

Щоб зрозуміти сутність цього закону, необхідно дати визначення категорій “якість”, “кількість”, “міра”.

Якість. Необхідно розрізняти поняття “якість” у побутовому і філософському розумінні. В побуті, в по-

пгяклєнні слово “якість” відображає ступінь цінності печі її позитивну ЧИ негативну оцінку з погляду задо-

волення тієї чи Іншої потреби людини. >t

Зовсім інше значення має слово якість у філософії. в повсякденному житті ми стикаємося з великим розмаїттям ЯВИЩ, процесів, предметів. При цьому багато з них не мають ніякого відношення до потреб людини. Але ми все-таки розрізняємо одні предмети та явища від інших (рослина і тварина, вода і кислота, пісок і глина...). Це пояснюється тим, щ0 кожний предмет має свою якісну визначеність, щ0 відрізняє його від інших предметів. Те, що характерно для певної речі, що відрізняє її від іншої, ми й називаємо в філософії якістю.

Якісною визначеністю характеризуються тіла як живої, так і неживої природи, а також всі явища суспільного життя. Наприклад, певна якість властива живим організмам, що можуть існувати лише за наявності обміну речовин з навколишнім середовищем. Ця якість і відрізняє живу природу від неживої, органічну від неорганічної. Ще приклад: золото – метал, що має певну питому вагу, не окисляється, не піддається дії кислот і т. д.

Ми бачимо, що якість тут розуміється як сукупність ряду суттєвих ознак. Крім цього треба враховувати, що якість внутрішньо притаманна предмету, явищу, нерозривно зв’язана із самим існуванням предметів і явищ. Втрачаючи свою якість, предметні явища перестають бути тим, чим вони були раніше.

Якісні відмінності властиві не лише різним предметам та явищам. Вони існують і між різними стадіями розвитку одного і того самого предмета чи явища (дитинство, юність, мужніння, старість).

На основі сказаного можна дати визначення якосгі.

Якість це внутрішня визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін, що робить їх певними предметами і явищами.

міо™аС^ИВІСТЬ" Початкові показники про якісні відсті предметів і явищ дають нам органи чуттів. ™™ишня Дійсність, ЩО Діє на органи чуттів, ви-

пСоПЄВШВ1ДЧУТТЯ(ТЄПЛ0* Х0Л°Дколір...). Ці

ут д ють нам змогу судити про якість речей.

Але відчуття дають знання лише про окремі сторони чи ознаки речей, а нє знання в цілому. Відчуття не здатні відрізнити суттєве від несуттєвого. А для визначення якості необхідно виділити корінні, суттєві ознаки чи властивості. Це дає мислення. Отже, пізнання якості починається з пізнання властивостей.

Властивість це будь-яка ознака, якою один предмет чи явище відрізняється від інших або подібний до них.

Якість проявляється через властивість, і пізнати якість того чи іншого предмета або явища ми можемо лише за властивостями, що проявляє ця якість. Наприклад, електричний струм, який якісно може бути охарактеризований як потік електронів, проявляє себе через такі властивості: при проходженні по провіднику нагріває його, створює магнітне поле навколо провідника, при проходженні через розріджені гази викликає їх світіння тощо.

Кожна властивість речі проявляється лише у взаємодії із іншими речами. Наприклад, властивість магніту притягувати залізо проявляється у процесі взаємодії магніту із залізом. Властивість деяких металів окислятися проявляється при їх стиканні з киснем.

Предмети та явища матеріального світу мають, як правило, декілька властивостей. Але не можна зводити якість до простої суми властивостей. Зміна окремих властивостей у певних умовах не змінює сутності речі, вона може навіть втратити ту чи іншу властивість, але річ не перестає бути тією самою річчю. Інша справа якість. Вона характеризує річ в цілому. Її зміна означає зміну сутності речі. Якість відображає відносну стійкість, постійність предмета. Завдяки якості предмет є те, що він є.

Не можна, проте, провести абсолютну межу між якістю і властивістю, тому що якість – це найбільш суттєві властивості, що визначають всі інші властивості і без яких річ перестає бути иевною річчю.

Якісні зміни означають припинення існування певного предмета, перетворення його в інший предмет. Наприклад, відомо, що деякі провідники при температурах, близьких до абсолютного нуля, втрачають опір і стають наднроьідниками. Проходячи по

надпровідникові, електричний струм ненагріває його, тобто втрачає одну зі своїх властивостей. Але від Цьо. го він не перестає бути струмом. Зупинка ж потоку електронів означає зникнення електричного стРуму

Кількість. Якість предметів і явищ не існує поза зв’язком з їх кількісною характеристикою. Це теж луже важливий аспект предметів і явищ.

Кількість – це зовнішня характеристика цред. метів і явищ, що характеризує їх з боку ступеня розвитку властивостей: об’єму, числа, швидкості руху

тощо. _

Кількість має свої особливості порівняно з якістю. По-перше, зміна кількості в певних межах не викликає суттєвих змін речей та явищ. Межі кількості більш рухливі, еластичні, ніж межі якості. Адже коли предмет втрачає свою якість, то перестає бути тим, чим він був. Цього не відбувається стосовно кількості. По-друге, для характеристики предмета з кількісного боку немає ніякого значення зміст предмета, його якість. Нас не цікавить матеріал предмета. Називаючи число п’ять, нас не цікавить, означає воно кількість пальців на руці чи пелюстки квітки.

Кількість і якість існують об’єктивно. В предметах і явищах вони перебувають в нерозривній єдності. Ми лише в свідомості можемо розглядати їх окремо. Поняття якості дає нам змогу зловити момент сталості в речах. Поняття ж кількості дає можливість відобразити мінливість речей.

Отже, кількість і якість характеризують предмети і явища з різних сторін. Але вони не відірвані одне від одного. Між ними існує тісний зв’язок і взаємообумовленість. Ця взаемообумовленість проявляється в тому, що, по-перше, кількісна характеристика тієї чи іншої речі уточнює її якісну характеристику. Так, уточнюючи якість, особливість елементарних часток, ми,, як правило, не лише зазначаємо їх фізичні та хімічні властивості, а й цікавимося величиною їх електричного заряду, маси тощо. По-друге, будь-яка якість завжди має свої чітко визначені кількісні межі, наприклад, вода існує в межах 0–100 °С.

жаєтьгя и п3ГМ03В.:я30К„ кількості та якості виражається в понятті міра”. Єдність кількості і якості

називається мірою. Все має знаходитися в певних кількісних межах. Тепло необхідне для росту рослин, але спека губить їх. Те саме з вологою. Можна дати таке визначення міри.

Міра – це та межа зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність. Міра – це межа буття предметів.

Єдність кількості і якості зберігається лише в межах міри. Якщо кількісні зміни здійснюються в цих межах, то вони не викликають якісних змін. Якщо вони виходять за межі міри, то вони супроводжуються якісними змінами предметів і явищ.

Наука накопичила великий фактичний матеріал, який свідчить, що розвиток у світі відбувається шляхом переходу кількісних змін в якісні і навпаки. Звідси висновок: взаємний перехід кількісних змін в якісні – це всезагальний закон розвитку.

31. Закон заперечення заперечення

Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим. Так, з насіння розвивається рослина, а саме насіння зникає, в тваринному світі гігантські плазуни були замінені більш високоорганізованими організмами – ссавцями. Виникнення нового суспільного устрою є заперечення старого устрою, заміна його новим. У людському пізнанні незнання переходить в знання, помилка замінюється істиною. Перехід від простої форми руху до більш складної також є прикладом заперечення. В жодній сфері існуючої реальності не може відбуватися розвиток, що не заперечував би своїх попередніх форм існування.

Але розуміти заперечення можна по-різному. Діалектичне тлумачення принципово відрізняється від метафізичного. Для метафізики заперечувати – значить ліквідувати, відкинути, знищити без залишку, без утримання позитивного. Тут відсутнє уявлення про процес розвитку. Це шкідливо може відображатися в суспільному житті. Зокрема, повне метафізич-

„ „кидання” досягнень попередньої не заперечення, шд Л ог0 мистецтва на пустому місці* негативно впливає на розвиток світово,культури взагалімомент подолання в запе-

реченні. Однак по матерія незнищувана, не перебути не може. б ^ небуття наприклад, зерно може

творюється в тися в стеблину, рослину. Але

вирости, перет Р з'їдене пташкою, люди-

Таки^чином, заперечення може виступати і в ЛппмГзнишення загибелі певного явища і в формі ЙКдайїго від нижчої стадії розвитку до вищої. ^ погляду розвитку важливо, звичайно, таке запереtm^a якого зберігається можливість прогресивна-

20^^ал^тичному^апереченню властиві такі риси:

заперечення – Це подолання старого, що

віджило, заважає розвиткові;

– заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися. Цей процес у філософській літературі називається “зняття . Зняти це означає подолати старе й одночасно зберегти, утримати те краще, що досягнуто на попередній стадії. Без наступництва, спадкоємності не може бути розвитку.

Старе і нове – це дві сторони заперечення. Нове – це те, що няйбільт повно відповідає об’єктивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. Старе – те, що перестає або вже перестало відповідати об’єктивним, потребам розвитку. Воно не здатне розвиватися, більш того, воно стримує і навіть гальмує розвиток. Як правило, воно не хоче відійти від життя без опору, без боротьби. Разом із тим, поняття “старе” не слід ототожнювати з поняттям “реакційне”. Не все старе реакційне (вчорашній день – старий, але не реакційний). До старого слід підходити конкретно-історично. Не все старе слід відкидати безумовно, наприклад, народні традиції.

У природі і суспільстві здійснюється невблаганний процес переходу від старого до нового, процес відмирання старого та утвердження нового. Старе і нове не

розривно пов язані одне з одним в процесі розвитку, це проявляється в таких аспектах:

– нове випливає зі старого відповідно до специфічних законів розвитку;

– нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.

Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечення, тобто перехід явища в свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, – це сторони єдиної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвитку певного предмета чи явища. Цими внутрішніми причинами є боротьба протилежностей. Тут перемагає прогресивна сторона, життєстверджувальна, життєздатна, яка містить у собі передумови подальшого руху вперед, розвитку того, що заперечується.

Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне. Абсолютне в тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечення. Відносне тому, що передбачає не повне заперечення, не абсолютне знищення, а збереження певних сторін, що необхідні для подальшого прогресивного розвитку.

Процес розвитку в об’єктивному світі ніколи не припиняється. Кожне заперечення спричиняє нове заперечення, яке внутрішньо пов’язане з першим. Зміна одного заперечення іншим виражається поняттям заперечення заперечення.

Заперечення заперечення є закон безперервного розвитку, тобто кожне явище є результатом заперечення попереднього явища. Нове, що розвивається і стає старим, заперечується новим і так до безкінечності.

Вперше закон заперечення заперечення був сформульований Гегелем. Однак він докорінно відрізняється від розуміння цього закону матеріалістичною діалектикою. У Гегеля мова йде про саморозвиток ідеї. Для матеріалістичної діалектики цей закон є законом розвитку об’єктивного світу і мислення, яке його відображає.

Закон заперечення заперечення має всезагальне значення. Він проявляється в усіх галузях об’єктивної реальності – в рослинному і тваринному світі, в геології, математиці, історії, філософії.

32. Категорії діалектики

Буття характеризується живою рухливістю, перехолами суперечливістю. Мислення відображає всезаїїьні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення проявляється в основних законах діалектики. Але складність універсальних зв язків, відносин не вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у співвідношенні

певних категорій. ,

Категорії – це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають полярні” сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв’язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв’язків. Поняття про такі зв’язки можуть бути об’єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв’язки. До неї належать категорії: “сутність – явище”, “причина – наслідок”, “необхідність – випадковість”, “можливість – дійсність”. Другу групу становлять категорії, що відображають “організацію”, “побудову" буття. Це такі категорії, як “одиничне – загальне”, “форма – зміст”, “частина – ціле” тощо.

Дамо коротку характеристику цих категорій.

Сутність – явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв’язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне! загальне, в явищі випадкове й одиничне. Явище і сутність– діалектично пов’язані між собою протилежності. Вони не збігаються одне з одним. Інколи це проявляється досить чітко: зовнішні, поверхові риси предмета, явища чи процесу можуть маскувати, переручувати їх сутність. Так, міраж – це явище, що ви

никає внаслідок викривлення променів світла атмосферою.

Разом із тим явище і сутність передбачають одне одногоСутність проявляє себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності досягається шляхом пізнання явищ. Відношення сутності і явища є закон: якщо явище існує, то воно обумовлене певного сутністю і, навпаки, якщо є певна сутність, вона обов’язково має “явитися”. Хоча будь-який прояв може бути специфічним залежно від специфіки предмета чи явища. Так, веселка явище, сутність якого полягає в переломленні світла у краплях води; хвороба проявляється в її симптомах; розташування ошурок на картоні, під яким знаходиться магніт, свідчить про одне з явищ, в якому проявляється сутність магнетизму. Сутність може проявлятися в різних формах. Так, сутність будьякої держави полягає в насильстві, яке проявляється в багатьох формах: від штрафу за неправильний перехід дороги до смертної кари за певні злочини.

Слід підкреслити, що поняття сутності не передбачає якогось певного жорсткого, фіксованого рівня реальності чи межі пізнання. Людське пізнання рухається від явищ до сутності, заглиблюючись далі від сутності першого порядку до сутності другого порядку і так далі. Цим самим розкриваються причинні зв’язки, закономірності, тенденції розвитку певних сфер буття. Сутність і явище – це категорії, що вказують напрямок, шлях постійного, безкінечного поглиблення людського пізнання.

Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина – це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.

Явище (або зміни в ньому), породжене причиною, називається наслідком.

Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі риси:

– вони пов’язані генетично;

– асиїуїр ні в часі (причина, потім наслідок);

виникнення наслідку впливає на причину, зу. мов^юючив ній зміни, В тому ^шляхом “посеред.

К0В-реа^ізацГя причинно-наслідкового зв'язку залежить Smob, тому взаємозв’язок причини і насЛ1дКу Гстить вУсобі елемент невизначеності, неоднозначнос™ Так, вплив людини на природу такии, що мо“е зруйнувати рівновагу природних процесів на планеті, І ія загроза екологічної кризи виступає причиною ^ єГзміни стратегії діяльності людства.

Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов’язані, взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв’язку. Необхідність – це обумовлений

зв’язок явищ, за якого поява “події причини неминуче викликає певне “явище – наслідок”. Випадковість – це такий зв’язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний варіант зв’язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і вирахувати.

Випадковість є форма прояву необхідності. їй властиві непостійність, невизначеність. Але і необхідність, і випадковість можуть бути пов’язані із сутністю явищ, подій. Так, суттєві зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, мають необхідний характер, випадковим явищем є конкретні політичні діячі чи партії, що спрямовують, реалізують ці зміни.

Можливість –дійсність. Можливість і дійсність – це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія можливість відображає об’єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою формою предмета. Направленість об’єктивного розвитку в світі виключає будь-який варіант крім руху від можливого до дійсного. Сьогодення диктує людству два варіанти можливої майбутньої дійсності: або воно сформує таку технологію свого розвитку, за якої буде успішно

функціонувати в гармонії з ириродою, або загине внаслідок глобальної екологічної катастрофи.

Одиничне загальне. Зв’язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю, усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх. Під загальним розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничне характеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми просторовими, часовими та іншими властивостями від подібних йому предметів, явищ, процесії. Одиничне має специфічні характеристики, які становлять його унікальну визначеність.

Одиничне і загальне перебувають у діалектичному зв’язку. Загальне не існує само по собі, в “чистому” вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через одиничне. Одиничне, в свою чергу, входить у ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси. Так, загальним для всіх цивілізованих народів є наявність демократичної держави, але кожний з них реалізує державу в особливій формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти.

Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, їїстійкий прояв, спосіб існування певного змісту.

Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов’язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна. У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст, він обумовлює розвиток форми. Особливо це помітно в соціальних процесах. Застарілі форми і методи можуть гальмувати розвиток того чи іншого процесу. Але нові форми, ефективні методи впорядкованості процесу здатні здійснювати могутній стимулюючий вплив на його подальший розвиток.

33. Проблема єдності світу

У світі існує безкінечне розмаїття речей та явищ. Людина завжди лрагне охопити, зрозуміти світ в ціЛо. MV в єдності. Але зробити це було досить важко, тому що людина в своїй повсякденній діяльності має справу не з усім Всесвітом, а з окремими предметами і 8 своєму чуттєвому пізнанні осягає лише окремі предмети, а не весь світ в цілому. Тому довгий час люди уявляли собі світ у його окремих частинах.

Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах. По-перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність. По-друге, єдність законів, що діють у світі. По-третє, єдність відносно виникненняі розвитку всіх існуючих в світі форм реальності.

Щодо першого аспекту до XX ст. представники класичної науки вважали, що єдиною основою (субстанціональною єдністю) світу є атоми, з яких складаються речі. Пізніше, у XX ст., квантова механіка відкрила елементарні частинки, які є складовими атомів. Хоча цих частинок виявилось багато (зараз їх нараховується більше п’ятисот), але стійких частинок мало. Саме вони і становлять субстанціональну єдність відомої нам частини Всесвіту. Є дві групи елементарних частинок. Перша – частинки речовини, що мають масу спокою, друга – частинки поля, що мають лише масу руху.

Слід підкреслити, що кожний рівень організації об’єктивної реальності має свою специфічну субстанцію, яка має дискретну, тобто атомістичну структуру. Так, на хімічному рівні – це молекули, на біологічному – особи, на соціальному – люди.

Другий аспект розгляду єдності-світу. Оскільки субстанція завжди дискретна, між її елементами існують певні зв язки, відносини. Певні зв’язки (загальні, суттєві,. постійні і необхідні) називаються законами, ожнии специфічний рівень об’єктивної реальності ає свої специфічні закони. Крім того, є універсальні

закони, які однаково діють на всіх рівнях організації об’єктивної реальності.

Прагнення використати універсальні закони, об’єднати їх у науковому знанні змушує вчених розробляти концепції, які мають загальнонауковий характер. Такою, наприклад, загальнонауковою теорією є загальна теорія систем, яка розглядає закони, що діють на будь-яких рівнях реальності, в будь-яких системах.

Прикладом специфічних законів, що діють лише на деяких якісно різних рівнях реальності може бути

закон збереження енергії.

Знання загальних законів дає змогу глибше зрозуміти єдність оточуючого нас світу.

Слід зауважити, що в тих космологічних моделях, які користуються загальним визнанням, припускається, що сфера дії відомих нам законів природи обмежена розмірами 1 • 1084 см3. З погляду традиційної космології, говорити про існування немовби чого-небудь поза цією сферою немає смислу.

Третій аспект розуміння єдності світу. Вперше думку про те, що єдність можна розуміти як результат розвитку висловив і розвинув Гегель. Послідовний розвиток космологічних моделей також наводить на думку, що єдність світу може бути зрозумілою як результат процесу розвитку, тобто генетично.

Розглядаючи світ у розвиткові, ми маємо зрозуміти внутрішній взаємозв’язок розмаїтих форм об’єктивної реальності. Крім того, розгляд єдності з погляду розвитку дає змогу пояснити як субстанційну єдність світу, так і єдність його з погляду діючих у ньому законів. Тобто два попередні аспекти в розумінні єдності світу є результатом застосування останнього аспекту. Принцип розвитку в сучасній науці дедалі частіше використовується для пояснення взаємозв’язку різних форм реальності і має універсальне значення для виявлення єдності оточуючого нас світу.

34. Походження людини як філософська проблема

Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час Ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природничонаукові знання про походження життя на землі, а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично.

Назвемо основні з них.

Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком занесенвя з Космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі.

Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку.

Прихильники еволюційної гіпотези стверджують, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.

За сучасними науковими уявленнями перші ознаки життя на Землі з’явились близько 3,8 млрд років тому. Пізніше, приблизно 2 млрд років тому, виникли перші клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання сонячної енергії. В процесі фотосинтезу виділяється кисень. Змінюється докорінно земна атмосфера, що дало змогу життю розповсюдитись по всій планеті. Виникла нова система біосфера. В результаті саме життя стало найважливішим фактором підтримки на ЄМЛІ умов, необхідних для його збереження і розвитку. иві організми на Землі еволюціонували в тварин

ний СВІТ у сучасних зразках, в тому числі й у людину внаслідок природного добору (див.: Дарвін Ч. “Походження видів шляхом природного добору”).

в межах еволюційної гіпотези розробляється комплексний діяльнісний підхід до вирішення проблеми про походження людини, який включає такі фактори, як праця, мова, свідомість, різні форми спільності, регулювання шлюбних відносин, моральність. Але незважаючи на те, що цей підхід і концепції, які розробляються на його основі, претендують на науковість, проблема походження людини багато в чому залишається загадковою. Ці концепції нерідко поєднуються з релігійними та інопланетними підходами, що передбачають вторгнення розуму із Космосу.

Після створення Ч. Дарвіним своєї теорії, виникає трудова гіпотеза походження людини. Широковідомий її марксистський варіант, але не зводиться до нього. Наріжним каменем цієї гіпотези є положення, що саме праця, яка започатковується з виготовлення знарядь праці, використання вогню, створила людину. В процесі трудової діяльності рука стає все більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, спостерігається більш тісний зв’язок між людьми і виникає потреба щось сказати один одному.

Отже, праця за допомогою певних знарядь, згуртування в суспільство, мова та мислення, використання вогню є вирішальними факторами перетворення мавпи на людину. Згодом додається регулювання шлюбних відносин, моральність та інші аспекти формування та існування людини.

Прибічники трудової гіпотези походження людини, згідно з якою “праця створила людину”, стверджують, що в процесі праці розвиваються здібності людини, органи її тіла, за допомогою яких вона здійснює ті чи інші операції, а також мислення, чуттєве сприйняття світу тощо.

Людська праця цілком відрізняється від діяльності тварин. Можна виділити такі основні відмінності:

– людина використовує знаряддя праці',

– універсальність людської праці. Тварина діє лише за характером свого виду. Так, бобри будують

і

греблю, бджоли – стільники, добувають мед. Але вони не здатні робити те, що не закладено в них приро. дою. Людина діє універсально: будує і греблю, і житло, використовує бджіл для виготовлення меду;

– людська праця цілепокладена. Тварина будує інстинктивно, тобто так, як генетично спонукає ц природа. Людина “планує”, моделює результат в голові потім за допомогою праці переносить модель у pg, альність. Вона формує, ставить мету, коригує її відповідно до зміни умов, нових уявлень І ВТІЛЮЄ її В Життя

– людина творить не лише на засадах доцільності а й за законами краси. Наївшись, тварина спить, людина – співає, малює. В праці, знаряддях людина праг не творити красиво, естетично.

Слід зауважити, що проблематика походження людини названими підходами не вичерпується. Існує розмаїття різних відтінків цієї складної, таємничої® багатьох аспектах проблеми.

35. Історичні типи філософських вчень про людину

Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних проблем філософської думки.

Античний образ людини космоцентричний. У стародавній грецькій філософії людина розглядається як частина космосу (єдиного надчасового “порядку" і “сутності” буття – природи). Це “малий світ”, мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту, макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм).

Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним (що досить дико для нас), щоб великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном.

Якщо античний образ людини космоцентричний,

г0 середньовічний – лівоцентричний.

У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як “образ і подобу Бога поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і МОЖЛИВОСТІ, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої * благодаті”. Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Поцейбічний світ, як і самалюдина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі.

Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватися треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення надається промислу Божественному, прояву “божої волі” в усіх подіях у світі. Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні.

Епоха Відродження характерна пафосом автономії (самостійності) людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола та ін.). Бог переміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Характерними в цей час є думки французького філософа Декарта про людину. Сутність його відкриття – “людина є мисляча річ”. Мислення – це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт: “Мислю, отже існую”). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність.

Декартівський дуалізм душі і тіла значною мірою визначав у подальшому характер антропологічної проблематики. При цьому тіло розглядалося як автомат, машина, однакова у людини і тварин (Ламетрі: “Людина – машина”), а душа ототожнювалася зі свідомістю (Франклін визначає людину як “тварину, що виробляє знаряддя”).

Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності людини.

Кант вважає, що питання: "Що таке Людина?” це основне питання філософії. На його думку, людина

пе істота, яка належить двом різним світам – при. водній необхідності й моральній снободі (дуал.стич™й підхід). Кант розділяє антропологію в фізіологів ^му” і “прагматичному” плані. Перша досліджуєте,

" що робить з людини природа... .друга те, щ0

людина як вільна діяльна ^істота робить або може і повинна робити з себе сама”.

Гегель розвиває ідею історичності людського існування. В цілому, для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб єкгп духовної діяльності, що створює світ культури, є носієм загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального начала духу, розуму.

Фейербах, критикуючи ці ідеї німецького ідеалізму, здійснює антропологічну переорієнтацію філософії. Вій ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту.

Прихильники ірраціоналістичної концепції людини XIX–XX ст. вважають, що домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили – почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К'еркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина “породжує себе”, вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям духовним, самовизначальним.

В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема особистості є центральною в концепції людини. Представники цих течій стверджують, що людину не можна зводити до якої-небудь “сутності” (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенціалізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття Індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення).

Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенціалізм, структуралізм та інші) стали основою для виникнення філософської антропології. Остання характеризується спробою створити цілісне поняття про л дину шляхом використання і переробки розмаїтих редметних знань про людину, які були отримані ок

ремими конкретними науками в кінці XIX – на початку XX ст. біологією, психологією, соціологією, етнографією тощо. Центром уваги філософської антропології є сутнісна відмінність у способі іспупанпя людини і тварин. Цю відмінність ІІІелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в “дистанції її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху, сенсомоторних процесів, визначальною рисою людини вбачає її діяльність.

Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом. Людина – це суб’єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини – здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого.

Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є тлумачення її як похідної від суспільства, як продукта суспільної трудової діяльності.

36. Єдність біологічного і соціального

В ЛЮДИНІ

Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного (біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину “політичною твариною”, маючи на увазі під “політичним” – соціальне. Античні мислителі виробили ідеал гармонійно розвиненої особистості. Вони пропагували необхідність створення умов, які б забезпечували всебічне вдосконалення людини, тобто її духовний, моральний, естетичний і фізичний розвиток.

л птпина, з одного боку, це частив” Be3nSналежить до вищих ссавців, особливоприроди, вона н людина є біологічним ТВо.

Г?ВИД^ Кожний людський індивід біологічно уні. рінням, кож „еповторнии набір генів, оТри.

кальнии (единиц м як . будь.який біологів

МаНИиюдина характеризується певного сукупністю яи^вих ознак. Кожна із них може змінюватись в До. видових ознак впливом різних, у т. ч. і со-

С^мих факторів. Показовим може бути такий приціальнихфа р ми дослідженнями середа

™S“™oro життя становить 80-90 років. Пе за^їови, що людина має нормальну, здорову спадковК відсутні інфекційні та інші хвороби тощо. Але історичні факти свідчать, що ця цифра здатна змінюватися під впливом соціальних умов життя. Адже відомо, що середня тривалість життя відчутно змінювалася протягом певного історичного проміжку. Так у прадавності вона дорівнювала 20 І2 роки, в XVIII ст. – ЗО років, у першій половині XX ст. у Західній Європі – 56 років, а на кінець століття в найбільш розвинених європейських країнах 75 77 років.

До біологічних ознак людини належать будова її тіла, колір шкіри, волосся, здатність засвоювати різні види їжі, опановувати мову в ранньому віці. Біологічно обумовлена також тривалість дитинства, зрілосгі та старості, період репродуктивного віку жінок. Значною мірою біологічно (спадково) обумовлена обдарованість людей у різних сферах діяльності – співі, музиці, живописі тощо.

Кожна людина унікальна, неповторна, своєріднав практичній діяльності. Але сутність людини далеко не визначається лише біологічними ознаками, біологічне не головне в ній. Це лише основа становлення людини як суспільної істоти. Визначальним у людині с соціальне. Людина і суспільство нерозривні. Суспільство формує індивіда як людину. Сутністю людини є сукупність усіх суспільних відносин. В людині не лише відтворюється суспільне, а й навпаки, в суспільстві | людина реалізується як людина. Свідомість та мис

лення людини виникають лише в суспільстві, вони – ПОХІДНІ від суспільного буття. Адже на основі суспільного буття виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини.

Разом з тим, визнаючи пріоритет соціального в людині, не можна нехтувати особливостями окремих індивідів, нівелювати їх. Кожний індивід має специфічні якості, є особистістю, що наділена властивими лише їй характером, волею, здібностями, пристрастями. Отже, слід розглядати людину не лише як соціальну сутність, а і як біологічну істоту. Людина – це органічна єдність соціального і біологічного.

у процесі з’ясування ролі біологічного та соціального в становленні та розвитку людини інколи спостерігається перебільшення значення того чи іншого фактора, в результаті чого з’явилися різноманітні концепції. Одна із них – це так звана біологізаторська, прибічники якої абсолютизують роль природних, біологічних начал у людині. До цієї концепції належать, зокрема, расизм та соціал-дарвінізм. Протилежною біологізаторській є соціологізаторська концепція. Вона принижує біологічне в людині, зневажливо ставиться до людської індивідуальності, як до чогось другорядного (що можна не враховувати при вивченні людини), надає абсолютний пріоритет соціальному. Прихильники цієї концепції вважають, що людиною можна безмежно маніпулювати задля досягнення певного соціального ідеалу.

37. Особистість як продукт культурного розвитку

Особистість – це продукт і суб’єкт суспільно-історичного розвитку. Відносини, що існують у суспільстві (виробничі, класові, національні, сімейні, правові, моральні тощо), формують людину, її особистість.

Все, що має людина, чим вона відрізняється від тварини, є наслідком її життя в суспільстві. Людина може розвиватися лише в суспільстві. Дитина, по

збавлена суспільства, не стає людиною. Про цє м

свідчити відомий приклад. В Індії двоє дітей потп 0%е

ли в зграю вовків. Через декілька років їх знайї И

Але вони ніяк не могли пристосуватися до людсь*'

стилю життя: переміщувалися за допомогою ніг і К°Г° о„лппяти. влень ХОвяпнРУК,

не могли навчитися розмовляти, вдень ховалися у темні закутки, гуляли лише вночі, не могли ніяк навчитися поводитись як люди, були психічно неповно.

^ Але це зовсім не означає, що особистість взагалі позбавлена індивідуальності та самостійності, неповторності. Воне впливав на суспільство, робить свій внесок у розвиток колективу, суспільства.

Особистість не є щось раз і назавжди дане, незмінне. Особистість – Це явище конкретно-іс торичне.

У первісному суспільстві окрема людина не може бути самостійною відносно общини. Адже її інтереси, запити повністю співпадають з інтересами, запитами суспільства. Особистість ще не сформувалася. Людина первісного суспільства не знає різниці між правами та обов’язками. Тому що, по-перше, всі були рівні, по-друге, думки, почуття, дії індивіда безумовно підкорялися племені, роду як вищій владі, що дається від природа.

З розвитком виробництва людина все більшою мірою виділяється з колективу внаслідок одержання особистих прав, обов’язків, зростання особистої відповідальності тощо. В класовому суспільстві виникає протилежність між правами та обов’язками: правами користуються одні, інші мають лише обов’язки. Приватна власність протиставляє людей одне одному. Експлуатація породжує ворожнечу між класами, а конкуренція призводить до ворожнечі між людьми всередині панівного класу.

Суспільство має створювати сприятливу базу для виявлення і розвитку людської індивідуальності. Люди не повинні відчувати взаємне відчуження і самотність, не повинні перетворюватися зі свідомих творців на гвинтики, що підкоряються ритмові руху промислового виробництва.

Особистість може бути вільною лише у вільному демократичному суспільстві. Звільнення суспільства

від гніту, голоду та злиднів ось головна умова звільнення особистості. Одним із проявів взаємовідносин суспільства та людини є свобода особистості. Разом із тим, хибно розуміти свободу як абсолютну незалежність особи від суспільства. Людина залежить від суспільства, і свобода особи тісно пов’язана зі свободою суспільства, з пануванням людей над силами природи і над своїми власними відносинами.

У процесі історичного розвитку і людське суспільство, і особа досягають дедалі більшої свободи, але цей процес відбувається у формі подолання протиріч, специфічних для кожної епохи. Так, розвиток продуктивних сил означав все більший ступінь підкорення природи суспільству і людині. Але, водночас, цей процес супроводжувався виникненням залежності людей від соціальних сил, появою в суспільстві відносин панування і підкорення.

Суспільство має прагнути підкорити собі стихійний розвиток соціальних сил, встановити такі суспільні відносини, які були б найбільш сприятливими для підкорення сил природи і для вільного всебічного розвитку особистості. Соціально-економічний устрій має бути таким, який надавав би особистості такі соціально-політичні свободи, як вибір сфери діяльності, можливість розвитку та застосування своїх здібностей, виборчі права, звільнити особистість від духовного гніту, створити умови для оволодіння науковим світоглядом, сприйняття загальнолюдських цінностей.

Треба усвідомити, що свободу не слід вважати чимось безмежним. Досягнутий суспільством рівень розвитку продуктивних сил і суспільних відносин визначає економічні, політичні та інші можливості розвитку членів суспільства, ступінь їх участі в різноманітних видах діяльності. З цим мають рахуватися і суспільство, й окремі члени суспільства.

Свобода особистості передбачає і відповідальність особистості (правову, моральну) перед суспільством. Без відповідальності особи перед суспільством немає і свободи. Суспільство має забороняти явища, дії, що завдають шкоди його членам. Це насамперед замах .на Життя, здоров’я, честь та гідність людей, корупція, пропаганда війни, пропаганда расової ненависті тощо.

38. Проблема свідомості у філософії

Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Це свідчить, водночас, про пильну увагу філософів до проблеми свідомості, актуальність якої пояснюється тим, що:

– без з’ясування природи людської СВІДОМОСТІ не можна визначити місце і роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою дійсністю;

– питання про сутність свідомості, про її зв’язок з буттям є одним із найважливіших світоглядних і методологічних аспектів кожного філософського напрямку;

– всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов’язані з дослідженнями свідомості. Це стосується гострих і актуальних проблем суспільного розвитку, взаємодії людини і техніки, відношення науково-технічного прогресу та природи, проблем виховання, спілкування людей тощо.

Одним із важливих філософських питань завжди було і залишається питання про зв’язки між свідомістю й буттям.

Матеріалістична позиція, виходячи з примату буття над свідомістю, не відкидає того, що людська діяльність завжди передбачає свідомість, що вона “пронизана” свідомістю. Буття виступає як більш широка система, всередині якої свідомість є специфічною умовою, засобом, “механізмом” вписування людини в цю цілісну систему буття.

Отже, вторинність людської свідомості стосовно людського буття виступає як вторинність елементу стосовно системи, вторинність умови й передумови відносно цілісної структури діяльності.

Свідомість це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навко•ШНЬ01 Д1исності, до самих себе та своїх способів rmi v^aHHH’ЯКІ виникають і розвиваються на основі

практично-перетворювальної діяльності.

Матеріалістична філософія, виходячи з принципу матеріальної єдності світу, органічної включеності люпини в цілісність живої і неживої природи, розглядає (відомість як властивість високоорганізованої матері – мозку. Тому необхідно простежити генетичні витоки свідомості саме в тих формах організації матерії, які передують людині в процесі її еволюції.

Важливішою передумовою такого дослідження є аналіз відображення форми матеріальної взаємодії, на основі якої виникають психіка та свідомість.

Відображення – це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх властивостях особливості інших явищ, предметів, систем в процесі взаємодії з ними.

ПІДХІД у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розглядати розвиток конкретних форм та видів відображення, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.

Характер відображення залежить від:

– природи впливу;

– особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матеріальних об’єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.

Так, найбільш простим матеріальним об’єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відображення – чуттєвість.

Виникнення живої речовини супроводжувалося появою ще більш складної біологічної форми відображення – подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняшника за сонцем протягом дня).

Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття – це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.

Форми відображення в живій природі розвиваються в напрямку зростання ролі цього внутрішнього

спиту мобілізації, настройки організму на розв'язе*

ня життєвих задач.

Виникнення відчуттів пов язано з формуванням особливої матеріальної структури, що відповідає За відображення, – нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи.

Спочатку примітивні нервові клітини під впливом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими групами нервових клітин. Потім виникає центральна нервова система, тобто дії організму регулюються з одного центру – головного мозку.

-Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлення. Сприйняття – це синтез відчуттів, отриманих від різних органів чуття. Уявлення – це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на органи чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.

Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідомості – понятійне мислення. Лише людині властиві вищі психічні функції – мислення, пам’ять, воля, емоції.

Свідомості відповідає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодія зі світом. Цим способом є практика, тобто практично-перетворювальне ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє “неорганічне тіло”, “другу природу” і взагалі творить культуру. Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та норми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колективній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.

Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси людська свідомість має суспільну природу.

39. Структура свідомості

Свідомість має надзвичайно складну структуру, фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов’язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важко доступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт., до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об’єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 “Єдність чуттєвого і раціонального пізнання”);

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досяг* ненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загалі,

них найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об’єц. тивної дійсності, ЇХ внутрішніх, вирішальних зв’язків і законів; . „ . .

– судження – форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ якихнебудь ознак і зв язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більщ детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 “Єдність чуттєвого і раціонального пізнання”);

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб’єкта (детальніше див. пит. 40 “Свідомість і самосвідомість”).

У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (псиІ хічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).

На нашу думку, таке твердження не має переконлиІ вого підґрунтя. Адже сама назва “несвідоме”, “підсвідоме свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як .такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.

40. Свідомість і самосвідомість

Свідоміш має бути програмою, що управляє пт!!гЬК0ІфД™Н'СТЮ’ 8 Також Внутрішнім ЖИТТЯМ

людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним

характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.

Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування “змушують” предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об’єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об’єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

Для свідомості характерний нерозривний зв’язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв’язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.

Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб’єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення.

Активність як невід’ємна риса свідомості тісно пов’язана з такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне й об’єктивне відображення дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, & творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображені ня того, чого реально ще немає, але може бути створено відповідно пізнаним об’єктивним законам цієї реяльності.

І

Дійсності.Активністььпе^д.сн0сти а „ аналіз Н(ше

СИ-ТпмТгГ тобто ЛЮДИНИ, виділення суб'єктом самого свідомості, то актиВної позиції ВІДНОСНО світу.

себеяк носія певної^ в самосвідомості. 0тЖЄі СаУо

це виділення себе, ставлення до себе, О^юваїня СВОЇХ можливостей, ЯКІ Є необхідною гкладовою будь-якої свідомості.

формування самосвідомості має певні ступені™

АОРМИ Перший ступінь Т самопочуття. Самопочут. тя-пе елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих речей та людей Щоб правильно орієнтуватися в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від

того що відбувається у зовнішньому СВІТІ. Якби цього

не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності від суб’єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї.

Усвідомлення себе як такого, що належить до тієї чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи – є більш високим рівнем самосвідомості.

Виникнення свідомості "Я" як зовсім особливого утворення, схожого на “Я” інших людей і разом із тим у чомусь унікального, неповторного – це найвищий рівень розвитку самосвідомості. Завдяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій.

У поняття самосвідомості входить, як уже говорилося, також самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом “Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення собою.

Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого “дзеркала”, як колектив інших людей. У цьому “дзеркалі” людина бачить саму себе, і з його до

помогою вона починає ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості. Самосвідомість формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості.

Об’єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про рефлексію.

рефлексія – це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб’єкта.

Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.

Людина аналізує себе в світі певного ідеалу особистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цього ідеалу. Вона немовби прагне “обґрунтувати” себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відповідає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскільки правильно людина “розуміє” себе, адекватно “подає” себе, можуть визначити оточуючі її люди.

41. Філософське трактування феномену безсвідомого

Досліджуючи свідомість, вчені дійшли висновку, що існують приховані фактори впливу на свідомість, тобто безе відоме. Зокрема, ідею безсвідомої мотивації свідомості розробляв австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856–1939).

3. Фрейд вважав, що на свідомість діють об’єктивні відносно свідомості фактори, що відсутні в досвіді самої свідомості. їх він називав безсвідомими. До цих факторів належать психологічні та біологічні потреби, які викликають неусвідомлені переживання. Про це Фрейд образно говорив, що “Я” не “є господарем у власному домі”, і що свідомість людини змушена “задо

вольнятися мізерними відомостями про те, ЩО відбу. вається в її душевному ЖИТТІ безсвідомого .

Сутність поглядів Фрейда зводиться до таких положень. У людині прихована велика сила – “безсвіДо. ме” або, як він його назвав, Воно . Цією силою управляє, зокрема, такий інстинкт, як лібідо (лат. libido – прагнення, бажання, пристрасть) гіпотетична психічна енергія сексуальних прагнень. Сила та зміст безсвідомого проявляється в снах.

Крім “Воно” в людському духовному досвіді присутнє “Над-Я". Це – суспільні норми та соціальні настанови, традиції, ідеали, совість, ціннісні уявлення тощо, які домінують в культурі. “Над-Я” формує систему соціальних фільтрів. Те, що не пропускається через фільтри “Над-Я”, заганяється в безсвідоме, “витісняється” зі свідомості {“Я”) і спричиняє ПОТІМ до серйозних психічних розладів. Культура, розвиток цивілізації передбачають безкінечну роботу з відлучення людей від інстинктів. Але коли культура надмірно задавлює інстинкти, вони вириваються назовні, як джин із пляшки, і знищують її.

Фрейд вивчав безсвідоме з метою зрозуміти причини душевних розладів людей, психічних захворювань. На його думку, лікар-психотерапевт зобов’язаний допомогти хворому усвідомити безсвідоме, що діє за його спиною, і цим самим розширити сферу свободи людини, позбавити її від влади “Воно”.

“Воно”, за Фрейдом, з розвитком цивілізації виті сняється, але не зникає. Надмірний тиск “Над-Я” не мовби провокує зростання сили “Воно”. Витіснені без свідомі інстинкти – це порохова бочка, що готова ви бухнути раптово у вигляді психічних зривів чи со ціального бунту. Отже, людина виявляється заручни ком сил, що не піддаються її “Я”. Звідси і прагнення Фрейда знайти розумний баланс “Над-Я” і “Воно” і тим самим надати можливість “Я” вільно й розумно проявити себе, бути життєздатним. Поки людина живе в суспільстві, їй не позбутися впливу “Над-Я”.

азом із тим, поки вона живе і живим є її тіло, людина не зможе повністю позбутися сили інстинктів, треба осмислити існування цих сил, їх вплив і новити між ними якийсь компроміс. Лише в цьо

му випадку розширюється простір людської свободи а отже, і простір свідомості (“Я”).

Фрейд вимагав постійної роботи, застосування зусиль для перетворення “Воно” в “Я”. Хоча він і заявляв, що “людина не господар у своєму власному домі”, що “інтелект безсилий порівняно з людськими інстинктами”, але не прирікав людину на безнадію. Він був упевнений, що “там, де було “Воно” має стати “Я”. В кінцевому підсумку розум і свідомість виявляються сильнішими за “Воно”. Єдино можливим, за Фрейдом, і нормальним шляхом для людства в майбутньому – це жити, постійно звільняючись від тиску стихії безсвідомого і зміцнюючи в собі самосвідоме “Я”.

Однак у суспільстві XX ст. відбулися зміни, пов’язані з відмовою від традицій, ціннісних норм, ідеалів тощо. Абсолютизувалося значення і роль “Воно”. Безсвідоме (“Воно”) отримало верх над суспільним фільтром (“Над-Я”). В культурі і взагалі в суспільстві почалася небезпечна для суспільства і людства в цілому анархія розгнузданого “Воно”, інстинктів. “Я" занурилося в темний хаос “Воно”. Суспільство перестало рахуватися з “Над-Я”, відмовилося від соціальних норм і цінностей, і насамперед від сорому. Запанували безсоромність, смакування скритих пороків людини, її потаємних інстинктів і бажань.

42. Сутність і структура суспільної свідомості

У процесі життєдіяльності в людей формуються погляди, почуття, які відображають їх становище в суспільстві. Вони відображають не природу та її закономірності, а різні сфери суспільного життя: виробництво і розподіл, сім’ю і добробут, національні і класові відносини, освіту і культуру, державу і релігію тощо. Сукупність поглядів людей на ці фактори складає суспільну свідомість.

Отже, суспільна свідомість – це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, традицій, ідей,

теорій, які В ЦІЛОМУ 860

И0 суспільна відомість досить різноманітна, Вона гкладається з багатьох форм, існує, наприклад, Полі. ™иия Лорма свідомості, правова свідомість, моральнГестетачна, релігійна, філософська, наукова форми

ЫВшначалъним у виникненні і розвитку суспільної свідомості є матеріальні умови життя суспільства. гЗом за зміною суспільного буття людей ЗМІНЮЄТЬСЯ суспільна свідомість. Але процес відображення суспільного буття в свідомості людей є досить складним і суперечливим. Не слід вважати, що суспільна свідомість автоматично змінюється слідом за зміною суспільного буття, що перша, ніби тінь, переслідує матеріальні умови життя людей. Як правило, економічні відносини відображаються в свідомості не безпосередньо, а опосередковано. Це можна пояснити тим, що різні форми суспільної свідомості знаходяться на різних ступенях наближення до економічного базису.

На формування суспільної свідомості опосередкований вплив здійснюють держава, політичні, правові відносини тощо. Якщо не враховувати цей вплив на суспільну свідомість, а виводити її безпосередньо з виробництва і виробничих відносин, то це може призвести до спрощення і вульгаризації в соціології. В цьому випадку важко, а то й зовсім неможливо зрозуміти погляди, настрої, ідеї, теорії, що виникають на певному етапі розвитку суспільства.

Суспільна свідомість досить неоднорідна. Вона мас складну структуру. Це пояснюється глибиною проникнення свідомості людей в реальну дійсність. Суспільна свідомість складається з різних духовних явищ залежно від ступеня розуміння, відображення суспільного буття. Свідомість поєднує в собі такі елементи, як почуття, настрої, уявлення, ідеї, різні теорії тощо. В одних із них суспільне буття відбивається стихійно, в інших свідомо, в одних – чітко, зрозуміло, в інших завуальовано, невиразно.

За глибиною відображення суспільна свідомість поділяється на буденну і теоретичну (наукову).

Буденна свідомість відображає зовнішній бік суспільного життя, тобто безпосередній життєвий

досвід. . .

Теоретична свідомість обґрунтовує сутність, закони предметів та процесів, хоча помилки та перекручування також не виключені. Вона базується на науковому знанні, його узагальненні у філософських концепціях.

Суспільна свідомість відображає суспільне буття з позицій певних соціальних станів, груп, класів, що представляє її ідеологічний аспект. Цей рівень суспільної свідомості є ідеологією.

Ідеологія – це сукупність суспільних ідей, теорій і поглядів, які відображають суспільне буття з позицій певної соціальної спільності. Вона виступає як теоретично систематизована свідомість окремої соціальної групи чи суспільства в цілому.

Оскільки будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільності, має певні інтереси, вона завжди буде сприймати явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відображають істинний стан справ, тоді знання буде об’єктивним.

Крім буденної та теоретичної свідомості виділяють суспільну психологію.

Суспільна психологія виникає безпосередньо з суспільного буття. Вона складається з таких основних елементів, як думки та уявлення, які виникають під впливом матеріальних умов життя людей. Ці думки можуть бути також перейняті від попередніх поколінь. Вони, як правило, не оформлені в струнку систему, не мають послідовності, виникають стихійно в повсякденному житті.

До суспільної психології входять також і такі елементи, як почуття, настрої людей, що відображають їх ставлення до інших суспільних груп. До них належать ще звичаї, традиції, які передаються з покоління в покоління, а також нові звичаї, що з’являються в результаті економічного розвитку суспільства.

Отже, суспільна психологія – це сукупність поглядів, звичок, думок, уявлень, почуттів, звичаїв, прагнень, які безпосередньо відображають повсякденні умови життя певної соціальної групи людей.

Психологія має в собі яскраво виражений оціНоч. ний момент, певні почуття та переживання в зв’язкУз суспільними процесами і набуває в свідомості людей

емоційного забарвлення.

Невирішені назрілі проблеми суспільного життя здатні викликати невдоволення, проявлятися у ви. гляді безладдя, бунтів, повстань, формувати певний

психологічний настрій.

Суспільне буття – первинне, суспільна свідомість – вторинна. Але таке співвідношення спостерігається в певних межах. Суспільна свідомість має відносну самостійність і активність. Зміни в суспільному житті, тобто утвердження нових відносин, структурні перетворення тощо не виникають самі по собі. Для цього потрібні цілеспрямовані, усвідомлені дії людей. Свідомість сама по собі не може змінювати суспільне життя. Вона реалізується у діяльності людей відповідно до об’єктивних умов. Якщо умови визріли і дії людей сприяють вирішенню проблем, що виникли, то можна розраховувати на успіх. Але якщо таких умов немає, то реалізація найкращих побажань приречена на невдачу.

З іншого боку, якщо умови визріли і суспільство стоїть на порозі перемін, то на перший план виступають проблеми свідомості, тому що в суспільстві нічого не відбувається без свідомої діяльності людей. У цьому випадку ідеї стають творчою рушійною силою.

Сьогодні, коли інформація стає одним із найважливіших компонентів життєдіяльності, проблема свідомості, ідеального набуває особливого значення. Формування інформаційної цивілізації характеризується зростанням ролі суспільної свідомості в усіх сферах життєдіяльності.

43. Форми суспільної свідомості

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів:

– по-періпе, від об’єкта, тобто від складності суспільного буття. Кожна сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідо-

М0 –по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об’єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному аспектах.

Треба мати на увазі, що складність об’єкта та численність способів відображення не викликають автоматично різноманітності форм суспільної свідомості. Вони лише породжують можливості появи різних форм свідомості. Кожна форма виникає як наслідок а/спільноі потреби розвитку матеріального виробництва. Так, мораль, мистецтво як форми суспільної свідомості з’являються набагато пізніше виникнення суспільства. Політична ідеологія виникає лише тоді, коли розвиток матеріального виробництва спричиняє приватну власність, суспільні класи, державу. Наука теж виникає внаслідок появи в суспільстві потреби в теоретичних знаннях, в яких відображалися б закономірності об’єктивної реальності. Тобто, коли матеріальне виробництво вже не в змозі задовольнитися власне емпіричними знаннями.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв’язок між собою різноманітних суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку.

Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства певна форма може відігравати провідну роль у суспільній свідомості. Так, в Середньовіччі наука, філософія, мистец

тво мораль зазнавали значного впливу з боку релігії, яка*посідала панівне становище серед інших форм суспільної свідомості. Неможливо зрозуміти духовне життя Середньовіччя, не знаючи ролі та місця релігії

в ту епоху. ... . .

Згодом форми суспільної свідомості звільняються ВІД

впливу релігії. Але не всі однаково. Наприклад, мораль ще довгий час перебуває в залежності від релігії. Наука, навпаки, більш рішуче звільняється від релігійного ' впливу і досягає значних успіхів у пізнанні природи. Потреби матеріального виробництва диктують необхідність суворо наукового розуміння об єктивних закономірностей без будь-яких релігійних напластувань.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов’язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки. Однак сам характер цього зв’язку залежить від інтересів соціальних груп – верств, класів, страт тощо.

Політична свідомість включає в себе ідеологічну і психологічну сторони. Політична ідеологія – це система поглядів, ідей, які відображають інтереси соціальних угруповань, націй, держав.

Політична психологія поєднує в собі несистематизовані погляди, а також почуття і настрої конкретних соціальних груп стосовно інших груп, націй чи держав.

Певне соціальне угруповання реалізує свої інтереси, цілі і завдання шляхом діяльності політичних установці організацій, тобто через діяльність держави та партій. Політична ідеологія обґрунтовує цілі й засоби реалізації групових інтересів і виступає як сукупність поглядів на державу, її побудову та політику. Слід розрізняти політичну ідеологію як систему поглядів на політику і політичні відносини.

Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Адже політичні та інші нідноини в суспільстві немислимі без фіксації їх у законах.

Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права

Відомо, що право є системою загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей у суспільстві. Ці норми і правила, зазвичай, відображають політичні відносини, які залежать від інтересів різних груп суспільства. Оскільки інтереси, як правило, в сучасному суспільстві протилежні, то і правова свідомість має суперечливий характер. Важливе у зв’язку з цим стремI ління до побудови демократичного, по-справжньому І справедливого суспільства. В такому суспільстві панівною правосвідомістю буде відповідність уявлень людей про законність, порядок, справедливість існуючим державним правовим нормам та законам.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості.

Мораль це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримуєтьI ся силою суспільної думки, традицій і виховання.

І Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з’явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин.

Регулятивна функція моралі подібна до функції права, яке теж регулює відносини між людьми. Проте, якщо право спирається на державну владу, державний І примус, то норми моралі контролюються громадською думкою, а також совістю кожної окремої людини. Суспільна думка, моральна відповідальність за доручену І справу, усвідомлення обов’язку перед суспільством мають велику силу. Нерідко людина, яка скоїла якийсь проступок, воліє отримати покарання в суді, ніж почути осуд з боку колективу, колег по роботі.

Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво – це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Саме цим мистецтво відрізняється від наукового пізнання, де буття відображається в формі логічних понять і теорій.

МиСТЄЦТВО, еСТеТИЧНа СВІДОМІСТЬ ЗДІЙСНЮЮТЬ Суттєвий вплив на розвиток суспільних відносин. Можна виділити такі основні соціальні функції мистецтва:

– пізнавальна функція. Завдяки мистецтву людина розширює свої можливості в пізнанні світу. Люди мають можливість наглядно уявити собі події минулого, побут, звичаї інших народів;

– виховна функція. За допомогою мистецтва у суспільстві утверджуються певні ідеї, погляди, настрої, поширюються і закріплюються ті чи інші моральні норми та принципи;

– виховання почуття прекрасного. Мистецтво вчить людину виділяти, сприймати та відтворювати прекрасне, тобто виховувати в людині почуття, властиві лише людині – почуття прекрасного.

Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи.

Ставлення людства до релігії неоднозначне. Воно значною мірою залежить, зокрема, від стану суспільства на тому чи іншому етапі його існування. | Суспільні потрясіння, природні катаклізми, як правило, активізують релігійні вірування. В сучасній Україні спостерігаються зміни в ставленні до релігії.

44. Поняття ідеології, її роль у суспільстві

^деолоі?я (від гр. idea – ідея і logos – вчення) – пілпй!2^Н1СТЬ сусГільних ідей, теорій і поглядів, які ПРИ о ™ аЮ™ вально-економічні умови ЖИТТЯ ЛЮппптямк1?1*111 пе?но* соціальної спільності, а також

НИХ ВІ лнпгм 3атКРШЛЄ“НЯ а®° ЗМІНИ існуючих суспільних Відносин. Ідеологія виступає як теоретично систе-

матизоваїга свідомість окремої соціальної групи чи

суспільства в цілому.

Ідеологія складне духовне утворення, яке включає певну теоретичну основу, а також програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що випливають з цієї теоретичної основи. Вона тісно пов’язана із суспільною психологією. Але це вищий півень суспільної свідомості, який є систематизованим, теоретично обґрунтованим духовним відображенням корінних інтересів певного соціального суб’єкта. По-перше, якщо суспільна психологія формується в процесі повсякденного практичного життя, то ідеологія не виникає з повсякденної діяльності людей, а створюється ідеологами, соціальними мислителями, політиками. По-друге, складовою суспільної психології є почуття і настрої людей, емоційне ставлення соціального суб’єкта (особистості чи соціальної групи) до певного явища суспільного життя. Ідеологія ж завжди виражається у формі ідей, концепцій, теорій тощо.

Будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільноти, має певні інтереси, вона завжди сприймає явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відображають істинний стан справ, тоді знання, погляди, ідеї будуть об’єктивними за змістом. Але в суспільстві існують різні соціальні суб’єкти з різними інтересами. Тому не може бути єдиної ідеології. Ідеологічні концепції суперечать одна одній, спостерігається боротьба між ними. Носії ідеологій прагнуть нав’язати свої погляди, ідеї, теорії іншим соціальним групам. Утопічний вигляд поки що мають твердження про можливість формування такої ідеології, яка б відображала інтереси всього суспільства, всіх соціальних груп у цілому.

Ідеологія визначається соціально-економічними умовами життя людей, суспільним буттям, що формує певні суспільні інтереси, які є, як уже говорилося, основою ідеологічного відображення дійсності. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських поглядів.

Однак ідеологія щодо суспільного буття має і відносну самостійність. Економіка лише в кінцевому

вигляді визначає ідеологію. Відносна самостійність ідеології проявляється в тому, що кожна нова ідеологічна система, яка по суті є відображенням суспільного буття, за формою виступає як продовження попереднього розвитку думки, залежить від накопиченого раніше запасу знань та уявлень. Ідеологія здатна впливати на всі аспекти суспільного життя, в тому числі на матеріальну основу, що породила її.

Наслідком наявності такої риси ідеології, як її відносна самостійність, є надзвичайно важлива роль ідеології в суспільному житті. Ідеологія здійснює величезний вплив на суспільне буття, на все життя і розвиток суспільства. Усвідомлення інтересів суспільства є необхідною умовою розв’язання завдань суспільства, що виникають перед ним.

Ідеї, погляди, теорії, що потребують своєї реалізації, втілюються у розробці відповідних планів. Останні виступають як керівництво до реальних дій. У свою чергу, реальні, конкретні плани є необхідною основою формування суспільних відносин, виховання певного світогляду, моральних, естетичних якостей людини, розв’язання тих нових фундаментальних соціальних завдань, які формує ідеологія. Ідеологія, яка оволодіває людьми, відображаючи їхні інтереси, стає могутньою силою в суспільному житті.

45. Пізнання і практика

Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, тобто знання не народжуються в свідомості людей самі собою. Пізнання може зростати лише на родючому ґрунті реальної справи. Реальні справи людей формують практику.

Практика – це суспільно-історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

Практика включає всю розмаїту діяльність людей. У складному процесі пізнання практика відіграє надзвичайно важливу роль: по-перше, вона є основою пізнання; по-друге –рушійною силою його; по-третє–

кінцевою метою пізнання; по-четверте – критерієм

істини •

Щодо практики як критерію істини в історії філософії робились різноманітні спроби знайти правильне мірило пізнання. Одні вважали критерієм істини зрозумілість, чіткість думки (Декарт); інші – чуттєвість, безпосередність сприйняття того чи іншого положення речей (Фейербах); треті – загальнозна, чимість (махіст Богданов); четверті – корисність [ (прагматисти Дьюї, Джеймс) тощо. Але всі ці критерії не можуть вивести нас за межі нашої суб’єктивної і думки, а тому не здатні відрізнити істину від омани.

1 Основним критерієм істини є практика. Але її розуміння не збігається в різних філософських напрямках. Так, для неопозитивізму практика – це чуттєвий досвід, для екзистенціалізму – чуттєві пізнання, відірвані від об’єктивної реальності. Матеріалізм розуміє практику, як вже зазначалося, насамперед як ціленаправлену, чуттєво-предметну діяльність суспільства, спрямовану на перетворення об’єктивної дійсності. Її змістом є праця.

Саме така практика є критерієм істинності наших знань. Лише на практиці людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає змогу її встановити. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність виявляється успішною, то ці знання істинні. Наприклад, треба перевіритиістинність твердження, що теплота може перетворюватися в механічний рух. Щоб це зробити, людина будує парову машину, яка працює на принципі переі творення теплової енергії в механічну. Робота машини покаже, що таке твердження істинне, відповідає Дійсному стану речей.

Слід підкреслити, що практика як критерій істини має діалектичний характер: вона і абсолютна, і відносI на .Абсолютність її полягає в тому, що вона остаточно перевіряє істинність теорії. Відносність полягає, в тому, що практика доводить правильність теорії тільки за певних умов, з певним ступенем точностітобто правильність цієї теорії як відносної істини.

Практика як критерій істини функціонує в єдності а теорією, з уже накопиченими і перевіреними практикою науковими знаннями. Іншими словами, щоб стати критерієм істини, практика має освоїти усі наявні наукові досягнення у ТІЙ галузі, для якої вона призначена. Єдність теорії і практики є необхідною умовою не дише плідного наукового дослідження, а й дійсного доведення істинності його результатів. Практика разом із науковою теорією доводить як об єктивність наукових Істин, так і їх відносність. Проте, як уже зазначалось, відносність істини не виключає її об’єктивності й абсолютності.

Процес пізнання, обумовлюючись практикою і підкоряючись в кінцевому результаті її законам і цілям, характеризується також і відносною самостійністю. Це пояснюється:

– наявністю внутрішніх законів та внутрішньої логіки розвитку пізнання;

– існуванням спадкоємності на різних етапах розвитку пізнання;

– наявністю ланок між практикою та пізнанням, що опосередковують їх взаємозв’язок. Останній має складний діалектичний характер. Практика стимулює розвиток пізнання, але і пізнання не просто йде за практикою, воно вирішує також ті проблеми, що породжуються попереднім розвитком наукової думки. Людське пізнання оперує всією сукупністю знань, успадкованих від попередніх поколінь. Тому розвиток науки, вирішуючи конкретні наукові проблеми, може випереджати практику і спрямовувати її розвиток.

Пізнання, в свою чергу, виконує ряд функцій відносно практики:

інформативно-відображальна, що передбачає розробку, виробництво понять, гіпотез, теорій, методів, які забезпечують цілеспрямований характер практики і виступають засобами її успішної реалізації; J к

проектно-конструктивна, що означає розробку ідеальних планів, таких нових типів людської діяльності, які не можуть виникнути без науки, поза нею;

• • Р^гУлятивна, яка полягає у науковому управ

лінні ПБЯКтииліп

Практика була і є основою виникнення і розвитку всіх наук. Саме потреби практики не лише в минулому зумовлювали виникнення тих чи інших галузей пізнання. Вони постійно стимулюють і сучасний його розвитокВсі сторони пізнавальної діяльності, усі її необхідні моменти прямо чи опосередковано в основі своїй мають практичне походження. В процесі освоєння суспільної практики формується суб’єкт пізнання. Всі його пізнавальні здібності й здатності в остаточному підсумку мають практичне походження. Роль практики як основи нізнання полягає також у тому, Що завдяки їй суб’єкт нібито “втручається” в природний процес і, перетворюючи його, відкриває нові процеси і явища, які стають об’єктами пізнання.

Людина, змінюючи предмети в процесі практики, має можливість розглядати їх з усіх сторін, граней, зв’язків, які закриті для пасивного споглядання. Від рівня розвитку практики залежить, наскільки глибоко людина може осягнути сутність дійсності. В процесі практики створюються та удосконалюються також засоби пізнання: прилади, експериментальні установки тощо.

Практика є також рушійною силою пізнання, тому що саме вона постійно ставить перед пізнанням певні проблеми і завдання, вимагаючи їх вирішення. Саме потреби практики визначають напрямок наукових досліджень, характер розвитку пізнання, його спрямованість і темпи. Людина в процесі практики змінює умови своєї життєдіяльності, а вони, в свою чергу, ставлять нові питання, які можуть і мають бути вирішені в процесі пізнання.

Практика є також і метою пізнання. Пізнання здійснюється не заради самого пізнання, а насамперед е необхідною умовою практичної перебудови^ світу. Саме цим визначається основне призначення і гуманістична функція пізнання. _

Пізнання явищ природи і суспільства можливе лише в процесі самої практики, практичного впливу людини на оточуючу його природу і суспільне життя. Річ до тих пір буде залишатися таємницею для людини, “річчю у собі”, доки її не торкнеться практика, праця. Лише в процесі практичного перетворення

природи людина може з речі у собі зірвати печатку невідомості, перетворити 11 В річ ДЛЯ нас , У pj4i щ0 пізнана. Знання, яким керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповним, обмеженим певним рівнем, досягнутим наукою в певний час, “на сьогодні”. Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання і постійно піддавати сумніву їх істинність. В іншому разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх набутих знань як цілком повних, досконалих, всебічних.

Отже, на кожному конкретному історичному етапі розвитку людське знання, будучи обмеженим та неповним, самою практикою організовується в завершену і всеосяжну систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, вирішення яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства.

46. Проблема методу пізнання

У пізнанні реальної дійсності істинним має бути не лише кінцевий результат, тобто сукупність знань, ай шлях, який веде до нього, тобто метод.

Проблема методу завжди була в центрі філософської та наукової думки. Її прагнули вирішити майже всі філософські напрямки та школи. Особливої актуальності вона набуває, починаючи з Нового часу, коли спостерігається бурхливий розвиток суспільного виробництва на основі використання досягнень науки та техніки. На сьогодні методологічні проблеми цікавлять такі основні течії філософії, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, герменевтика* структуралізм, позитивізм та інші.

етод це сукупність певних правил, прийомів,

І5’ Н°РМ наУК0В0Г0 пізнання і практичної діяльпнпій жна ск*зати, що це система приписів, прин-

Г’ ЯК1 °РІЄНтУють суб’єкта у вирішенні в п "іГГ ^ав.дання” Досягненні певного результату фері діяльності. Зокрема, у сфері наукового

пізнання – це така послідовність операцій, яка дає змогу знайти загальне, закон, необхідність в певній сфері, Що вивчається.

Будь-який метод формується на основі певної теорії, яка виступає як необхідна передумова методу. Ефективність, успішність кожного методу залежить ВІД того, наскільки теорія істинна, змістовна, глибока, фундаментальна. Адже всі ці характеристики проявляються в способах, прийомах, принципах, нормах, які становлять метод наукового пізнання. У свою чергу, успішний розвиток, поглиблення теорії залежать від правильного регулятива в процесі пізнання, яким є метод пізнання.

За масштабами застосування можна виділити такі види методів:

– філософські або гранично загальні методи, які застосовуються як у науковому, так і в інших видах пізнання;

– зчгальпопаукові методи, до яких належать, наприклад, спостереження, експеримент, моделювання, аксіоматичний метод тощо;

– частково наукові методи, які застосовуються в окремих науках або в групі наук. Метод мічених атомів – у фізиці, метод опитування та анкетування – у соціології, закон збереження і перетворення енергії – в фізиці і хімії, але застосування його в соціальних науках уже втрачає смисл;

– методики, які застосовуються для вирішення специфічних задач в конкретній галузі певної науки, їх застосування залежить від тієї чи іншої ситуації, того чи іншого експерименту.

Методи всіх рівнів наукового пізнання повинні характеризуватися такими властивостями: чіткість, або загальнозрозумілість; детермінованість, тобто відсутність необґрунтованості в застосуванні того чи іншого принципу; підпорядкованість певній меті; результативність, тобто забезпечення досягнення наміченої мети; надійність-, здатність давати результат з найменшими ви гратами засобів і часу та інше.

Доцільно бі.іьш детально розглянути такі філософські методи, як діалектичний і метафізичний.

Адже ці методи досить широко розроблялися і розробляються в історії філософії та науці. Разом із тим слід зауважити, що філософські методи не вичерпуються діалектикою і метафізикою. До філософських Методів можна віднести також такі методи. аналітичний (властивий сучасній аналітичній філософії); інщуї. тивний, феноменологічний, герменевтичний (розумійия) та інше.

Діалектика (rp. dialektik – веду бесіду, спір) – Це вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і сформований на цьому вченні універсальний метод мислення та діяльності.

47. Діалектика та її альтернативи

Діалектика – це розуміння світу і спосіб мислення, за якого різні явища, предмети розглядаються в їх взаємозв’язку, у взаємодії протилежних сил, тенденцій у процесі зміни, розвитку. Розвиток розуміється як закономірна якісна зміна, в процесі якої виникає нове, необхідне, здатне до саморуху. Джерелом саморуху є внутрішні суперечності, властиві явищам та предметам об’єктивної реальності.

Історія філософії знає три основні форми діалектики:

1. Антична діалектика (Геракліт, Зенон).

2. Німецька ідеалістична діалектика (Кант, Фіхте, Шеллінг, особливо Гегель).

3. Матеріалістична діалектика (класики марксизму).

Матеріалістична діалектика є цілісною системою принципів, законів, категорій.

Важливішим принципом є історизм, тобто розгляд предмета в його розвитку, саморухові, змінюваності. В об’єктивному світі відбуваються постійний розвиток, виникнення і знищення, взаємопереходи явищ. Щоб правильно відображати реальну дійсність, поняття, категорії як форми мислення мають також бути гнучкими, рухливими, взаємопов’язаними.

ОдПИМ із основних принципів діалектики є всебічність розгляду. Розуміння будь-якої речі чи явища можливе лише тоді, коли досліджена сукупність їх внутрішніх і зовнішніх сторін, зв язків, відносин тощо. При цьому важливо виділити головну, вирішальну сторону.

Діалектичному методу властиві й інші принципи: об’єктивність, конкретність, детермінізм, суперечливість тощо.

Принципи діалектики формуються на основі відповідних законів та категорій.

Заков єдності і боротьби протилежностей. Цей закон є ядром, суттю діалектики. Він характеризує найосновніше в розвиткові – його джерело, яким є протиріччя, тобто взаємозв’язок протилежностей. Протилежності – такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: 1) нерозривно пов’язані, одна передбачав існування іншої (добро – зло, низ – верх); 2) взаємовиключають одна одну; 3) взаємопроникають і, за певних умов, переходять одна в одну (позитивне і негативне, прогрес і регрес, матеріальне та ідеальне).

Закоп взаємного переходу кількісних і якісних змін. Цей закон характеризує механізм розвитку, тобто як, яким чином відбувається розвиток. Його сутність полягає в тому, що поступове накопичення кількісних змін у певний момент неминуче призводить до корінних якісних перетворень (стрибків), до набуття нової якості, яка, в свою чергу, здійснює зворотний вплив на характер і темпи кількісних змін. Наприклад, перетворення одних хімічних елементів у інші залежить від змін величини заряду ядра атома, перетворення води в лід чи пару – від зміни температури.

Закоп заперечення заперечення. Цей закон характеризує напрямок розвитку, його поступальність, циклічність та спадкоємність. Розвиток сприймається як процес, що нібито повторює пройдені етапи, але повторює їх по-іншому, на більш високому рівні. Кожний цикл сприймається як виток в розвиткові, а спіраль – як ланцюг циклів. Наприклад: зерно – рослина нові зерна; теорія – практика – нова теорія.

Діалектика не обмежується цими найбільш важливими принципами та законами. Існує ряд категорій, властивих діалектиці.

Категорії – це найбільш загальні, гранично щи. покі поняття, які відображають найбільш загальні властивості, сторони, зв язки та відношення реальної дійсності та пізнання. Основні категорії діалектики: розвиток, протиріччя, причина і наслідок, кількість} якість, зміст і форма та інше.

Діалектичний метод протистоїть метафізичному методу як своєму антиподу. Суттєвого рисою метафізики є однобічність, абсолютизація однієї, будьякої сторони живого процесу пізнання або будь-якого моменту, елемента пізнання чи діяльності.

Розвиток метафізика може розуміти так: а) як просте, лише кількісне, збільшення або зменшення; б) як повторення, вічний рух по колу без виникнення нового; в) ігнорується протиріччя як джерело руху; г) заперечується взаємозв’язок речей, явищ чи процесів.

Метафізичним, антидіалектичним може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної діяльності, наприклад, бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм та інше, тобто будь-які однобічні дії.

Різновидами антидіалектичного методу є софістика, еклектика та негативна діалектика. Вони перекручують основні положення діалектики – гнучкість, рухливість, суперечливість, плинність і відносність понять. Зокрема, софістика й еклектика перебільшують, абсолютизують в діалектиці момент відносного. Діалектика ототожнюється ними з одним із її моментів – запереченням.

Софістика – це однобічний, суб’єктивно довільний метод аргументації, який, використовуючи гнучкість ^відносність понять, висмикує із загального зв язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шляхом різних засобів прагне обґрунтувати і виправдати її як суттєву і вирішальну. Так, відомий античний софізм: Що ти не загубив, те маєш; ти не загубив роги, отже, у тебе є роги”.

Еклектика це поверхове, безпринципне, механічне поєднання в одній концепції різних позицій без виділення головного, визначального.

“г.”"*гативпа діалектика” – це абсолютизація критичного негативного аспекту діалектики.

48. Єдність чуттєвого і раціонального

пізнання

Питання про шляхи пізнання істини давно цікавить філософію. Але це питання виявилось досить

складним.

У XVII XVIII ст., коли в філософії на перший план виступили проблеми теорії пізнання, філософи у своїх поглядах розділились на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики стверджували, що чуттєвий досвід людини є єдиним джерелом пізнання. Але вони недооцінювали значення теоретичного, абстрактного, раціонального мислення і вважали, що вирішальними в пізнанні є показники наших чуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Дідро та інші).

Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніцта інші).

Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз’єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.

Чуттєве і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається знання про зовнішній світ.

Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов’язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.

Навіть тоді, коли ми просто спостерігаємо явище дійсності, ми мислимо, переводимо результати наших

Категорії – це найбільш загальні, гранично ц,и. вокі поняття, ЯКІ відображають найбільш загальні властивості, сторони, зв’язки та відношення реальної дійсності та пізнання. Основні категорії Діалектики; розвиток, протиріччя, причина і наслідок, кількість і якість, зміст і форма та інше.

Діалектичний метод протистоїть метафізичному методу як своєму антиподу. Суттєвою рисою метафізики е однобічність, абсолютизація однієї, будьякої сторони живого процесу пізнання або будь-якого моменту, елемента пізнання чи діяльності.

Розвиток метафізика може розуміти так: а) як просте, лише кількісне, збільшення або зменшення; б) як повторення, вічний рух по колу без виникнення нового; в) ігнорується протиріччя як джерело руху; г) заперечується взаємозв’язок речей, явищ чи процесів.

Метафізичним, антидіалектичним може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної діяльності, наприклад, бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм та інше, тобто будь-які однобічні дії.

Різновидами антидіалектичного методу є софістика, еклектика та негативна діалектика. Вони перекручують основні положення діалектики – гнучкість, рухливість, суперечливість, плинність і відносність понять. Зокрема, софістика й еклектика перебільшують, абсолютизують в діалектиці момент відносного. Діалектика ототожнюється ними з одним із її моментів – запереченням.

Софістика – це однобічний, суб’єктивно довільний метод аргументації, який, використовуючи гнучкість та відносність понять, висмикує із загального зв’язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шляхом різних засобів прагне обґрунтувати і виправдати її як суттєву і вирішальну. Так, відомий античний софізм: ‘ Що ти не загубив, те маєш; ти не загубив роги, отже, у тебе є роги”.

Еклектика це поверхове, безпринципне, механічне поєднання в одній концепції різних позицій без видалення головного, визначального.

Негативна діалектика" – це абсолютизація критичного негативного аспекту діалектики.

48. Єдність чуттєвого і раціонального

пізнання

Питання про шляхи пізнання істини давно цікавить філософію. Але це питання виявилось досить

СКЛАДНИМ.

У XVII XVIII ст., коли в філософії на перший план виступили проблеми теорії пізнання, філософи у своїх поглядах розділились на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики стверджували, що чуттєвий ДОСВІД ЛЮДИНИ є єдиним джерелом пізнання. Але вони недооцінювали значення теоретичного, абстрактного, раціонального мислення і вважали, що вирішальними в пізнанні є показники наших чуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Дідро та інші).

Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші).

Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз’єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.

Чуттєве і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається знання про зовнішній світ.

Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов’язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.

Навіть тоді, коли ми просто спостерігаємо явище дійсності, ми мислимо, переводимо результати наших

спостережень на мову думок. Тобто, весь процЄс пізнання є взаємозв'язком і взаємовпливом чуттєву

во і раціонального* t „

Про чуттєвий та раціональний ступені пізнання с сенс говорити в генетичному, а не в логічному плані.

Пізнання здійснюється на основі суспільної працтики людини, йде від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього – знову до практики.

Таким чином, першим моментом пізнання є живе споглядання або чуттєве пізнання відчуття, сприйняття. уявлення. Саме з живого споглядання, і насамперед з відчуттів, починається пізнання об’єктів дійсності. Живий організм не може існувати без зв’язку з навколишнім середовищем. Формою цього зв’язку із зовнішнім світом є відчуття.

Відчуття – перетворення енергії зовнішнього подразнення у свідомості.

Впливаючи на органи чуття, предмети і явища зовнішнього світу збуджують нервову систему. Органи чуття (їх є п’ять: зір, слух, смак, нюх, дотик) – це щупальці мозку, звернені в зовнішній світ, це канали, по яких зовнішній світ проникає в нашу свідомість. Без відчуттів за допомогою органів чуття ніяке знання про зовнішній світ неможливе (незрячі від народження нічого не знають про світло, колір; глухі від народження не можуть мати знань про музику, взагалі про звуки).

Межі чуттєвого знання безмежно розширюються завдяки розвиткові науки та техніки, застосування людиною різних технічних засобів, спеціальних приладів та апаратів (наприклад, телескоп, мікроскоп, компас,^ сейсмограф, штучні супутники Землі, космічні ракети, синхрофазотрони тощо).

Відчуття як результат дії матеріального світу на наші органи чуття є адекватним відображенням зовнішнього світу, копією, знімком, суб’єктивним образом об єктивних речей. Образ (відчуття) є суб’єктивним, ідеальним тому, ЩО він існує лише В СВІДОМОСТІ, Є фун-

Ц1ЄІ°нервовоісистеми людини, а його носієм є людина, суб єкт.

Дивлячись на всю суб’єктивність, чуттєвий образ правильно відтворює дійсність. Між образами

[відчуттямн) і предметами зовнішнього світу є подібність, збіг. (Маркс: ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в свідомість людини і перетворене в ній.)

різниця між предметом і образом полягає в тому, то образ є вторинним відносно предмета, є відображення предмета в свідомості людини. Цей образ не можна ототожнювати з простим фотознімком, тому що фотознімок ' зображення нерухоме, а образ є відображенням об’єктивного світу в його рухові, розвиткові, зміні.

Відчуття – означає відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об’єктивного світу, Щ° безпосередньо діють на наші органи чуттів. Фізичні, хімічні та інші об’єктивні властивості предметів відображаються в свідомості як відчуття: колір та його відтінки (за допомогою очей); твердість, гладкість, шершавість (за допомогою дотику); голосність, висота, тембр звуку (за допомогою слуху); запах (за допомогою нюху); солоне, кисле, солодке, гірке (за допомогою смаку) тощо.

Більш високим ступенем пізнання порівняно із відчуттям є сприйняття.

На відміну від відчуття, яке є відображенням окремих властивостей чи сторін предметів, сприйняття є відображенням предмета, який діє в певний момент на органи чуття в цілому.

У сприйняття і відчуття є спільна риса: вони виникають внаслідок безпосереднього впливу предметів на органи чуття.

Сприйняття не можна відривати від відчуттів, адже воно виникає на ґрунті відчуттів, які є результатом певного впливу предметів на органи чуття людини. Разом із тим сприйняття не можна зводити до простої механічної суми відчуттів.

Сприйняття – це якісно новий ступінь у пізнанні, це образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін. Наше сприйняття є цілісним образом, в ньому відчуття форми, кольору, величини та інших властивостей перебувають в органічній єдності, перероблені й об’єднані в єдине ціле. У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що про-

пес сприйняття пов'язаний з діяльністю всієї кори головного мозку, а не лише центрів зору, слуху, нюху,

дотику, смаку. .

Сприйняття, поряд із відчуттям, належить ДО чуттєвого ступеня пізнання. Воно означає відображення в нашій свідомості лише окремого матеріального предмета, є зображенням, знімком, образом конкретного певного предмета, тобто відчуття і сприйняття –■ ц? предметне мислення.

Перехідним ступенем від живого споглядання у формі відчуттів та сприйняття до абстрактного (раціонального) мислення, середньою ланкою, в якій готується перехід від одиничного, окремого до загального – є уявлення.

Уявлення – це конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів.

Уявлення виникають із чуттєвих сприйняттів, їх основою є минулий досвід людини, її попередні відчуття і сприйняття.

В уявленні, яке є простішою формою узагальнення чуттєвих даних, висуваються на перший план більш узагальнені образи дійсності, деякі суттєві, постійні риси схожих предметів і явищ. Уявляючи одиничний предмет, подібний до інших, наприклад, раніше бачену сосну, людина може відволікатися від конкретної ситуації місця і часу, тобто тут на перший план можуть виступати навіть загальні, типові риси, властиві загальній групі сосен, сосні взагалі: форма стовбура, крони, хвої тощо. Тут намічається перехід від живого споглядання певної конкретної сосни до узагальненого відображення в свідомості людини цілого виду дерев з властивими йому загальними ознаками. Уявлення пов’язане з пам’яттю.

Процес пізнання об’єктивного світу не обмежується живим (чуттєвим) спогляданням. Від живого споглядання процес пізнанняйде до раціонального ( абстрактного) мислення, яке розширює та поглиблює наші знання про оточуючий нас матеріальний світ.

Як вже зазначалося, чуттєве та раціональне нерозривно пов язані одне з одним, є складовими момента-

МИ єдиного процесу відображення природи в свідомості ЛЮДИНИ.

Раціональне в пізнанні дає людині можливість при вивченні явищ розкривати їх сутність, пояснювати внутрішній зв’язок, закон їх існування та розвитку. Об’єктивна дійсність постає перед людиною в безкінечному розмаїтті окремих предметів та явищ. У процесі пізнання людина йде від цих явищ до їх сутності, від одиничного до загального, від чуттєвосприйнятливого до раціональнопізнаваного, від конкретного до абстрактного.

При цьому пізнання загального, суттєвого, внутрішньої закономірності можливе лише шляхом відволікання від конкретно-чуттєвих речей (предметів), їх особливостей шляхом абстрагування суттєвого від несуттєвого, загального від часткового.

Основними формами абстрактного мислення є поняття, судження, умовивід.

Поняття – це така форма людського мислення, в якій відображаються загальні, найбільш суттєві ознаки предметів, явищ об’єктивної дійсності, їх внутрішні, вирішальні зв’язки і закони.

Поняття – результат узагальнення емпіричного знання, чуттєвих даних, досвіду. Ці чуттєві дані, необхідні для формування понять, надають відчуття, сприйняття та уявлення. В процесі формування понять людина відволікається, абстрагується від усього випадкового, індивідуального, несуттєвого, з’ясовує суттєве, основне, вирішальне, головні властивості, ознаки предметів, явищ.

Поняття як і відчуття, сприйняття та уявлення, є суб’єктивним образом об’єктивного світу, але цей образ, на відміну від живого споглядання не є наочним образом одиничного предмета. Це розумовий (раціональний) образ звільнений від конкретних чуттєвих предметів, він поєднує в собі різноманітність, є єдністю цієї різноманітності.

Поняття формуються за допомогою суджень. Щоб склалось поняття, люди уважно вивчають предмети і явища, виявляють у них наявність чи відсутність тих чи інших ознак.

Судження – це форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ

яких-иебудь ознак і зв’язків. У судженнях виражасться зв’язок між поняттями, розкривається їх ЗМІСТ, дасться визначення. Власне, зв язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є наслідком ДІЯЛЬНОСТІ мислення в формі суджень, їх системи. Будучи формою виразу змісту ПОНЯТЬ, окреме судженвя не може повною мірою розкрити цей зміст. Формою всебічного розкриття змісту ПОНЯТЬ може бути лише система суджень, що виражає їх необхідний і закономірний зв’язок, тобто умовивід.

Умовивід – це така форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища.

Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не лише шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. Наприклад: “Всі рідини пружні, вода – рідина”. Робиться умовивід: “вода – пружна”.

За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види:

– індуктивні – виведення із суджень менш загального характеру знання більш загального за змістом;

– дедуктивні – виведення із суджень більш загального характеру знанпя менш загального за змістом;

– умовиводи за аналогією – умовиводи, в ході яких на основі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об’єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

49. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання

У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний (від гр. етреігіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і

відношень об’єкта, що пізнається. Він завжди є осііов0Іо, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Людина починає процес пізнання об’єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об’єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об’єкта, об’єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.

Слід відрізняти поняття “чуттєве” і “раціональне” від понять “емпіричне” і “теоретичне”. “Чуттєве” і “раціональне” характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а “емпіричне” і “теоретичне” належать до сфери лише наукового пізпатія.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об’єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов’язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов’язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об’єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано прак

тично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, щ0

колись було теоретичним, на іншому, більш високому

етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь. якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.

50. Основні методи наукового пізнання

На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівні використуються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні – аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи тощо.

Спостереження – це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв’язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об’єкта, що досліджується.

Основні функції спостереження такі: фіксація та реєстрація фактів; попередня класифікація фактів, вже зафіксованих на основі певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;

~ порівнювання зафіксованих фактів.

З ускладненням наукового пізнання дедалі більшої ваги набувають мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів. Внаслідок цього зростає роль теоретичного мислення у спостереженні.

ИВ“ складним є спостереження в суспільних науках, де його результати значною мірою залежать

ВІД світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до об’єкта.

Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв язки об єкта, але неможливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об єкта є основою для експерименту.

Експеримент – це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.

На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на об’єкт, експеримент – це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Експеримент – це такий вид практики, в якому практична дія органічно поєднується з теоретичною роботою думки.

Значення експерименту полягає не лише в тому, що за його допомогою наука пояснює явища матеріального світу, а й у тому, що наука, спираючись на експеримент, безпосередньо оволодіває тими чи іншими досліджуваними явищами. Тому експеримент служить одним із головних засобів зв’язку науки з виробництвом. Адже він дає змогу здійснити перевірку правильності наукових висновків і відкриттів, нових закономірностей. Експеримент служить засобом дослідження та винаходу нових приладів, машин, матеріалів і процесів у промисловому виробництві, необхідним етапом практичного випробування нових науково-технічних відкриттів.

Експеримент широко застосовується не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє важливу роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.

Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами:

– експеримент дає можливість досліджувати об’єкти в так званому чистому вигляді;

– експеримент дає змогу досліджувати властивості об’єктів и екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність;

І

важливою перевагою експерименту є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні од метод набуває особливого значення і цінності.

Опис – Це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об’єктів для більш повного ознайомлення 3 ними, його метою є дати найбільш повні відомості цРо

об'єкт. . .

Вимірювання – це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об’єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик об’єкта; по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Моделювання – це вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об’єкта, що досліджується.

Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об’єктів з деяких причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. Розрізняють два основних види моделювання: фізичне і математичне. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль відводиться комп’ютерному моделюванню. Комп’ютер, який функціонує за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, демографічні процеси, інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, окремої людини.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез це об єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу зв’язку всіх сторін досліджуваного об єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємопов’язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання.

Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об’єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності. Зрозуміло, що абстрагування розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Однак саме це і дає змогу більш глибоко вивчити окремі сторони предмета “в чистому вигляді”. А отже, і проникнути у їхню сутність.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об’єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов’язана з нею.

Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних поло

жень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання

завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти. IAea! лізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об’єктів. Результати ідеалізації – Не довільні. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об’єктів або допускають інтерпретацію їх* виходячи з даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов’язана з “мисленим експериментом”, внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об’єктів відкриваються чи узагальнюються закони їх функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об’єктивного процесу розвитку об’єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

51. Ідея, проблема, гіпотеза,

теорія як гносеологічні ПОНЯТТЯ

Основними структурними елементами теоретичного пізнання як вищої і найбільш розвиненої форми пізнання є ідея, проблема, гіпотеза, теорія. Разом з тим, вони виступають як “вузлові моменти” побудови і розвитку знання на теоретичному рівні.

ІЧея. У загальній формі можна сказати, що ідея – це єдність відображення дійсності і цільового устремління.

Тобто це думка, що осягає явища, процеси об’єктивної реальності і одночасно формує мету, прогнозує подальший хід пізнання та практичного перетворення світу.

У науковому пізнанні ідея набуває важливого значення. По-перше, вона підсумовує досвід попереднього розвитку знання в певній галузі науки. По-друге, сЛугує основою для узагальнення, об’єднання знання В цілісну систему. По-третє, формує конкретні принципи та шляхи подальшого розв’язання проблем, що виникають перед науковим пізнанням.

Проблема – це форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнано людиною, але треба пізнати. Іншими словами, це знання про незнання, питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді. Разом із тим, проблема – Це процес, а не застигла форма знання. Процес, який включає два основних моменти або етапи розвитку пізнання: постановку і вирішення.

Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить • про обмеженість пізнавальних та практичних можливостей суб’єкта на певному етапі розвитку пізнання. Але вона є одночасно також засобом і методом пошуку нових знань. Самі проблеми виникають або як наслідок зіткнення теорії зі спостереженням, або як результат протиріч в певній теорії.

Слід відрізняти наукові проблеми від ненаукових, псевдопроблем (наприклад, проблема створення вічного двигуна). Поряд із науковими проблемами існують і практичні проблеми.

Вирішення якої-небудь конкретної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, в ході якого виникають нові проблеми, а також висуваються ті чи інші концептуальні ідеї, в тому числі і гіпотези.

Гіпотеза – це наукове припущення про причину яких-небудь явищ, істинність яких за сучасного стану пізнання і виробництва не може бути перевірена і доведена. Наприклад, гіпотези про походження Сонячної системи.

Гіпотеза завжди висувається в процесі розвитку пізнання для вирішення певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або усунення протиріч теорії з негативними результатами експе-

пммрнтів Оскільки гіпотетичне знання має ймовірний а не достовірний характер, то воно вимагає перевТши обґрунтування. В процесі доказу висунуту гіпотез одні з них стають істинною теоргєю, інші висміюються, уточнюються 1 конкретизуються, треті Ешдатоіься, перетворюються в оману, якщо пере. вірка дає негативний результат.

Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть у тому випадку, коли ці результати були негативними. Більш того, заміна будь-якої гіпотези іншою, більш ПІДХОДЯЩОЮ, зовсім не означає, що попередня гіпотеза була абсолютно хибною і некорисною на певному етапі наукового пізнання. Формування гіпотези в кінцевому підсумку виявляється необхідним історичним і логічним етапом становлення іншої, нової гіпотези. Так, шлях становлення і розвитку гіпотез пройшли і відкритий Менделєєвим періодичний закон, і теорія Дарвіна тощо.

Перевірена і доведена гіпотеза переходить у розряд достовірних істин і стає науковою теорією.

Теорія – це вища форма наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв’язки певної сфери дійсності. В широкому розумінні – це комплекс уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення якого-небудь явища.

Будь-яка теорія – це цілісна система істинного знання, система, що розвивається і яка має складну структуру та виконує ряд функцій.

Основні структурні елементи теорії:

– вихідні основи, тобто фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми тощо;

– сукупність законів та тверджень, виведених з певної теорії відповідно до певних принципів;

ідеалізований об’єкт, тобто абстрактна модель суттєвих властивостей і зв’язків предметів, що вивчаються (наприклад, “ідеальний газ”, “абсолютно чорне тіло” тощо);

логіка теорії, спрямована на пояснення структури і зміну знання.

Найважливішим базовим структурним елементом теорії є закон. Тому теорію можна розглядати як сис

тему законів, які виражають сутність досліджуваного об’єкта.

Основні функції теорії:

– синтетична функція – об’єднання окремих достовірних знань в єдину, цілісну систему;

– пояснювальна функція – виявлення причинних залежностей, зв’язків певного явища, суттєвих характеристик його походження та розвитку тощо;

– методологічна функція, тобто на основі теорії формуються різні методи, способи й прийоми ДОСЛІДНИЦЬКОЇ діяльності;

– передбачу вальна функція – на основі теоретичних уявлень про стан відомих явищ робляться висновки про існування невідомих раніше фактів, об’єктів або їх властивостей, зв’язків між явищами і так далі. Передбачення про майбутній стан явищ називають науковим передбаченням',

– практична функція – кінцевим призначенням будь-якої теорії є втілення її в практику, перетворення реальної дійсності, враховуючи інтереси людини.

52. Проблема істини у філософії

Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об’єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб’єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об’єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об’єктивну, абсолютну і відносну істину.

Піл об’єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, пі ВЬ людства. Будь-яка істина є об єктивною істиною, g об’єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об’єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.

Не можна ототожнювати істину з самим об’єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини ось що є об’єктивною істиною. Питання про об’єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об’єктивний

матеріальний світ.

Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об’єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.

Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов’язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.

Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об’єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об’єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.

Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий

Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об’єктивно-істинний

зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шлях0м відносних істин.

Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об’єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про будову матерії. Але електронна теорія не була межею знань про будову матерії. Вона хоча і мала в собі набагато більшу частку абсолютної істини, ніж попередня теорія, але водночас була відносною істиною. Подальший розвиток знань про будову матерії сприяв виявленню значно більшої частини абсолютної істини, яка відображає природу глибше, повніше, точніше, ніж попередні знання, але і вони не вичерпують всієї абсолютної істини.

У процесі пізнання через відносні істини людина все більше наближається до абсолютної істини. Але, разом із тим, людство ніколи не досягне такого стану, коли б можна було сказати: “Все пізнано, далі пізнавати нічого”. Не буде такого моменту насамперед тому, Що об’єктивно існуюча матерія вічна в часі, безкінечна в просторі і перебуває у постійному русі й розвиткові. Пізнання є відображенням безкінечного об єктивного світу, що постійно змінюється, тому саме

пічнання с безкінечним процесом, що постійно розвивається змінюється. Якщо явища природи, суспільства взаємопов’язані, рухливі, переходять одне в олне то зрозуміло, що і людські поняття можуть бути правильною копією дійсності лише тоді, коли вони також будуть мінливими і гнучкими. ^

Вимога гнучкості понять невід ємна від вимоги конкретності поняття істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає нвістинним в інших. Тому ДО вирішення ТІЄЇ ЧИ ІНШОЇ проблеми СЛІД ПІДХОДИТИ з урахуванням реальних умов, зв’язків всіх сторін об’єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності.

53. Проблема критеріїв істини

Питання Понтія Пілата до Христа – “Що є істина?” – було і є одним з головних питань філософії. В історії розвитку теорії пізнання проблема критерію істини завжди була надзвичайно важливою і складною щодо її розв’язання. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань людини реальній дійсності. Люди, з’ясовуючи питання значення та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над тим, яким чином можна відокремити істинні думки від помилкових. Суб’єкт пізнання повинен бути впевненим, що його уявлення, поняття, судження є дійсною істиною, а не оманою.

Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:

Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману. Наприклад, візьмемо Копернікову теорію обертання Землі навколо Сонця. Так,

“ясним і очевидним” людині уявляється рух Сонця навколо Землі. Адже не випадково дотепер люди говорять: “Сонце сходить , Сонце заходить”. Або відносно того, що Земля кругла, наші спостереження показують, що аж до горизонту земля плоска. Як перевірити ясність і очевидність суджень про мікросвіт? Це ж особливо стосується також закономірностей, рушійних сил суспільного розвитку.

– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, фейєрбах стверджував: Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка”. На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі доступно органам чуття. Наприклад, як можна відчути елементарні частки, їх властивості тощо?

– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще “працюють” на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності й не підвладний розумовому пізнанню.

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.

– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

V кожній концепції можна виділити окремі раціо.

Ж важливі роль чуттєвості, вимога чіткості Sr-простоти чи краси В побудові певних фор,;

ЛГін Але названі позиції не можуть задовільSвирішити проблему критерію істини, тому що вони У св£ пошукГх не виходять, як правило, за межі са-

М° Критерій" істини не можна знайти лише в свідо. могті суб’єкта. Те саме стосується и об єкта пізнання. Sa як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію су б єкпиі і об’єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.

Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити. Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують різноманітні форми перевірки знань. Це і лабораторний експеримент, що підтверджує чи заперечує гіпотезу вченого. Це може бути астрономічне спостереження за допомогою телескопа та штучних супутників. Це – промислове і сільськогосподарське виробництво, яке дає змогу перевірити наукові досягнення. Результати соціального пізнання перевіряються всім суспільним життям. (Більш детально про практику див. пит. 45 “Пізнання і практика”.)

54. Основні принципи пізнавального процесу

В основі сучасного філософського пізнання лежать такі фундаментальні принципи:

1. Принцип об’єктивності.

Теорія пізнання ґрунтується на визнанні того, ЩР речі, явища, пізнаються як частини об’єктивної реальності, незалежної від людини, її свідомості. Слід

вивчати не суб’єктивістські переживання відносно речі, а саму річ, що в своєму існуванні не залежить від свідомості. Необхідно визнавати існування об’єктивної істини, тобто наявності в істині такого змісту, що не залежить ні від людини, ні від людства. Такою істиною буде реальне, неспотворене відображення у свідомості дійсних предметів, явищ та процесів, їх сторін

та властивостей.

2. Принцип конкретності.

Це означає, що істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Будь-яку істину ми повинні розглядати під кутом зору умов місця і часу. Одне і те саме положення в одних умовах є істинним, в інших – хибним. І навпаки, два положення, що суперечать одне одному, за відповідних умов можуть виявитися обидва істинними. Так, незаперечною об’єктивною істиною є факт, що в полі тяжіння Землі всі тіла падають в напрямку її центра. Але літають літаки, штучні супутники зовсім не в напрямку до. центру. Постає питання: чи перестала істина закону тяжіння бути об’єктивною? Зовсім ні. Змінилися об’єктивні умови, змінилася і об’єктивна істина.

3. Принцип історизму.

Цей принцип випливає з попереднього, тобто принципу конкретності, але за важливістю, складністю він виступає як одна з фундаментальних основ пізнання дійсності. Особливо важливим дотримання цього принципу є відносно побудови теоретичних знань про складні об’єкти, що історично розвиваються. Такі об’єкти, як правило, неможливо відтворити на основі досвіду, в експерименті. Це стосується, наприклад, становлення та розвитку Всесвіту, походження життя, виникнення людини тощо. Принцип історизму вимагає вивчення реальної історії в її конкретному розмаїтті, вияву історичних фактів і на цій основі мисленого відтворення історичного процесу, за якого розкривається логіка, закономірність розвитку цього процесу.

4. Принцип практики.

Проблема взаємозв’язку знання та практики, роль останньої в пізнавальному процесі має винятково важливе значення. По-nepuie, практика – це вирі

шальний критерій істини. По-друге, вона є джерело* пізнання. Адже, всі знання покликані до життя головним чином потребами практики. По-третє, практика є основою пізнання. Увесь процес пізнання, починаючи з відчуттів і кінчаючи абстрактними теоріями обумовлюється врешті-решт завданнями і потребами практики. По-четверте, практика виступає меток пізнання. Відомо, що останнє здійснюється не заради простої цікавості, а з тим, щоб певним чином спрямовувати і регулювати діяльність людей, щоб використовувати отримані знання для задоволення матеріальних і духовних потреб людей.

5. Принцип єдності діалектики і логіки.

У процесі пізнання обов’язковою умовою є застосування законів, категорій і принципів діалектики. Це буде органічно сприяти дотриманню логіки пізнаяня. Адже елементи діалектики (її закони, категорії і принципи), які є відображенням всезагальних законі® розвитку об’єктивного світу, є тим самим всезагальними формами мислення, регулятивами процесу пізнання.

6. Принцип всебічності розгляду.

У світі навколо нас кожний предмет становить єдність різних сторін, відносин. Він пов’язаний з іншими предметами, взаємодіє з ними. Правильне розуміння конкретного предмета можливе лише за умови, коли досліджується вся сукупність внутрішніх і зовнішніх сторін, зв’язків, відносин тощо. Лише за такої умови можливе виділення головної, вирішальної сторони чи сутності предмета або явища.

7. Принцип відображення.

' Смисл його полягає в тому, що сутність процесу пізнання ~vfi цілеспрямоване творче відображення реальної дійсності у свідомості людини. Причому відображення розуміється не як дзеркальне відображення дійсності, а як з’ясування, передбачення на основі існуючого, можливостей подальшого розвитку предметів, явищ та процесів.

55. Проблема суб’єкта і об’єкта в пізнавальному процесі

Процес пізнання – це безперервний процес активного творчого відображення дійсності в свідомості людини. Цей процес в гносеології осмислюється через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”. В історії філософії порізному розглядалося питання про те, що є “суб’єктом” і “об’єктом” пізнання. Так, наприклад, метафізичний матеріалізм XVIII–XIX ст. виходив з “гносеологічної робінзонади”, тобто сутність процесу пізнання зводив до сприйняття світу окремою людиною. Одинока людина, вчений лише споглядає світ, сприймає його, але не перетворює. Під “об’єктом” пізнання розуміють увесь навколишній світ, все те,' що знаходиться поза свідомістю. Представники сучасного матеріалізму вважають, що пояснити світ можна лише в тій мірі, в якій ми його змінюємо і перетворюємо в практичній діяльності.

Суб’єкт і об'єкт – це протилежності, через взаємодію яких реалізується процес пізнання. Але слід підкреслити, що суб’єкт – це не свідомість і не знання самі по собі, а об’єкт – не просто зовнішній світ (матерія, природа). Суб’єкт – це носій свідомості і знання, а об'єкт – те, на що спрямована пізнавальна діяльність.

Суб’єкт пізнання – це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і здатності до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб’єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального і духовного виробництва', певний історичний рівень розвитку культури і науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдського, надіндивідуального органу пізнання. Суспільство виступає суб’єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяль-

Sn_. окоемих людей, але вони формуються як суб'єкти пізнашш лише в їх спільній діяльності, яка обумов–о, системою суспільних ВІДНОСИН, певним pf^eM розвитку суспільного виробництва, культури гя мого пізняння.

Коли ми говоримо, ЩО суб'єктом пізнання Є люди„Я то мається на увазі людина не лише як біологічна

Істота, а насамперед як продукт суспільно-історичної тактики. Людина як суб'єкт пізнання формується в процесі практики і пов’язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Отже, суб’єкт пізнання – це людина, включена в суспільне життя, в суспільні зв’язки та відносини, яка використовує суспільно-виробничі форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні, так і духовні; це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, набуваючи нові суспільно необхідні знання про дійсність.

Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єктом пізнання може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб’єкта.

Поняття “об’єкт” та “об’єктивна реальність” пов’язані, але не тотожні за своїм змістом. Об’єктом є не вся об’єктивна реальність, а лише та її частина, що вже включена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів.

Об’єктом пізнання виступають не лише явища природи, але й суспільство, і сама людина, і стосунки між людьми. Об’єктом пізнання можуть бути і психічні явища: свідомість, пам’ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі. Пізнання може бути спрямованим не лише на дослідження об’єктивного світу, але й на дослідження ідеальних об’єктів, наприклад, число, площина, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, рівномірно-прямолінійний рух тощо. Ідеальні об’єкти – Ц®

ідеальні образи об єктивно існуючих предметів та явиЩ.яК* °Д®РЖУЄ сУб єкт в результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних

предметио-чуттевих об єктів.

Отже, об’єкт пізнання це частина об’єктивної або суб’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб єкта. Об єкт не є чимось раз і назавжди даним, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання. Це пояснюється тим, що змінюється, розширюється та поглиблюється та частина матеріального та духовного світу, яка належить до сфери діяльності суспільства і тому стає об’єктом інтересів суб’єкта.

Представники сучасного матеріалізму розглядають суб’єкт та об’єкт в діалектичному взаємозв’язку, взаємодії, єдності, де активною стороною є суб’єкт пізнання. Проте активність суб’єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об’єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мовною наукою, у формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності.

Проблема взаємодії суб’єкта й об’єкта має свої особливості в соціальному пізнанні. Тут суб’єкт і об'єкт пізнання збігаються. Суспільство само себе пізнає. Внаслідок цього соціальне пізнання має свої характерні риси.

По-перше, соціальні закони мають в основному статистичний, вірогідний характер. Це зумовлено тим, що суспільство як об’єкт пізнання для науки – це система законів, а соціальні закони є результат діяльності людей, тому вони завжди принципово статистичні.

По-друге, в основі соціального пізнання лежить вивчення суспільних відносин, які розділяються на матеріальні і духовні. Відповідно функціонують два різних типи законів: матеріального життя і суспіль^ ної свідомості. Перші становлять базову основу, а другі збігаються з ними за змістом як відображення перших.

По-третє, саме суспільне життя змінюється відносно швидко, тому розвиток соціального пізнання

відбувається на основі, в основному, відносних істин Цс означає, що на кожному рівні розвитку людства має місце своє розуміння того, що відбувається, свій підхід до цінностей, до теорій, до методів, що Застосовуються в пізнанні.

По-четверте, соціальне пізнання завжди пов’яз^. не з інтересами людей. Істиною володіє, в основному те знання, яке формується представниками прогресивних верств суспільства. Знання, що отримується і використовується реакційними соціальними групами, утилітарне, має однобічну спрямованість, відображає інтереси лише певної верстви населення, не об’єктивне, і тому помилкове.

56. Предмет соціальної філософії

Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук – суспільствознавство. До суспільствознавчих наук належать, наприклад, політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія, юриспруденція та інші. Кожна з цих наук досліджує один і той самий об’єкт – суспільство. Проте будь-яка з них має своїм предметом якусь окрему сторону чи рівень дослідження і свої методи пізнання.

Політична економія, наприклад, вивчає закони суспільно-виробничих, тобто економічних відносин людей на різних етапах історичного розвитку суспільства. її цікавлять насамперед умови і форми виробництва, розподілу та обміну матеріальних життєвих засобів у різних людських суспільствах. Історія як наука спрямовує свій погляд у минуле. Її цікавлять важливі події минулого, їх причини, сутність, специфіка та характер різних держав, життя видатних осіб, державних та політичних діячів різних народів. Історика цікавить конкретний матеріал минувшини, окремі сторони життя суспільства на певних етапах його розвитку. Соціологія досліджує сучасність. її цікавить функціонування і розвиток взає-

МОД” різнИХ соціальних інститутів, людських індивідів і їх груп, спільностей, вплив певних факторів на протікання суспільних процесів. Соціологія вивчає, зокрема, стан справ на конкретному підприємстві’ закладі, рівень авторитетності державного чи політичного керівництва тощо. Естетика як наука вивчає закономірності розвитку мистецтва. Мовознавство вивчає закони виникнення та розвитку мови і т. д.

Як бачимо, названі (та інші) науки про суспільство мають свій предмет дослідження, який так чи інакше стосується саме суспільства. Але кожною наукою вивчається якась окрема сторона суспільного життя, певні види суспільних відносин.

На відміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія прагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого.

Існують фундаментальні, найважливіші питання, безУясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будьякої із його окремих сторін.

Так, у суспільному житті ми спостерігаємо економічні, політичні, ідеологічні відносини. Чи існує між ними певний зв’язок і який характер цього зв’язку? Це одне із питань, на яке покликана дати відповідь соціальна філософія.

Слід назвати ще такі важливі питання, що цікавлять соціальну філософію. Чи є в складному, різноманітному, суперечливому історичному процесі внутрішньо необхідний зв’язок, закономірність, чи тут, у суспільному житті, на відміну від природи, панує випадковість, хаос та сваволя? Людство в своєму розвиткові пройшло довгий і складний шлях, доки досягло сучасного історичного рівня. Які рушійні сили цього поступального розвитку?

На всі ці та інші питання має дати відповідь соціальна філософія. Вона є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвит-

kv суспільства як цілісної системи. Разом із тим, Сопіальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дТліДження конкретних історичних явищ.

57. Специфіка соціального пізнання

Предмет соціального пізнання має свою специфіку порівняно з іншими об’єктами пізнання, що зумовлює певні труднощі в дослідженні суспільства.

По-nepuie, суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, естетичні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу кожного з них на явище, що вивчається. Звідси – надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т.' д. Візьмемо, наприклад, таке явище, як сім’я. Здавалося, на перший погляд, тут відсутня багатофакторність. Проблема може розглядатися лише крізь призму кохання. Але дійсність свідчить, що тут теж можуть переплітатися розмаїті фактори: моральні, правові, релігійні, нарешті, політичні та інші.

По-друге, для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються лише в свідомій діяльності людей. Вони більш складні за механізмом прояву і не так чітко функціонують як закони природи. Нерідко суспільні закони виступають як “закони-тенденції , що мають певний ступінь вірогідності. ЗвідситРУДність в їх пізнанні, визначеності, що дуже часто породжує зневіру в їх об’єктивному існуванні, викликає суперечливу палітру поглядів на суспільні

явиШа в процесі їх дослідження представниками різних напрямків філософської думки.

JJо-шретє, закони суспільного розвитку реалізуються лише через діяльність людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей На перший погляд, будь-який член суспільства непідвладний суспільним закономірностям, діє на власний розсуд, за власного волею, прагненням. Скільки людей стільки і різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо. І за цією розмаїтістю надзвичайно важко виділити загшіьну тенденцію, певну закономірність подій, що відбуваються в суспільстві. Завдання дослідника: виявити, що спричинює діяльність окремих людей, їх прагнення, бажання, що е спільного в змісті, суті багатобарвної життєдіяльності кожної людини.

По-четверте, специфікою суспільного пізнання є обмежене використання такого методу пізнання, як експеримент. Якщо в природничих науках цей метод використовується досить часто і без обмежень, то стосовно суспільства виникають суттєві складності. За потреби, тобто при невдалому експерименті, чи при непідтвердженні якоїсь гіпотези щодо природного явища, його можна повторювати до безкінечності, що недопустимо в дослідженні суспільства. Адже в суспільстві експеримент проводиться над людьми, і, якщо він виявиться невдалим, то страждають люди. Повторення експерименту не гарантує його успіху. Знову можуть бути негативні наслідки, можуть страждати люди. Але, незважаючи на такі можливі наслідки, експеримент в соціальному пізнанні необхідний. Проте він потребує дуже прискіпливої підготовки, прорахування всіх можливих наслідків, обережного проведення, щоб звести до мінімуму небажаний результат. Набагато шкідливішим за наслідками може бути прийняття будь-якого рішення в масштабі суспільства без наукового обґрунтування, без соціального експерименту.

58. Поняття суспільства Основні підходи до розуміння суспільства

Надзвичайна складність, багатофакторність та високий динамізм соціальної реальності створюють дЛя суспільствознавців значні труднощі відносно пізнання сутності суспільства та його законів. Англійський фізик і соціолог Джон Бернал говорив: “Наука про суспільство – найскладніша з усіх наук. Суспільство зазнає впливу різноманітних факторів, воно надто

рухливе, динамічне...”

Прихильники теорії факторів (Р. Арон, М. Вебер, М. Ковалевський, У. Ростоу та інші) закликають відмовитися від пошуку законів розвитку суспільства й обмежитися лише описом фактів, зіставленням їх між собою.

Проте суспільство не може бути зведене до простої суми факторів, навіть до їх взаємодії. Одні з них є визначальними, інші –■ похідними, одні – матеріальні, інші – ідеальні, одні вважаються об’єктивними, інші – суб’єктивними.

Що ж таке суспільство?

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об’єктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття “соціум”. Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова “соціо”, що означає з’єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття “суспільство”, що означає спільність, союз, співпраця.

Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчається багатьма суспільними дисциплінами: соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо. Соціальна філософія, що базується на принципі антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та роз

витку, його взаємозв язок з природним середовищем,

навколишнім світом в цілому.

Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси.

По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.

По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.

По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

При взаємодії названих сторін суспільного життя провідною в соціальному процесі є матеріально-виробнича або економічна сторона, тобто виробництво, розподіл, обмін та споживання різних предметів та послуг. (Ганді: “Якщо людина не їсть хоча б двічі на день, то навіть Бог для неї буде являтися не інакше, як у вигляді їжі”.)

Матеріальне виробництво створює вихідні умови для життєдіяльності людей. Воно завжди має суспільний характер і визначає взаємодію людей у процесі їх впливу на природу, перетворення матеріалу природи в предмети, які б задовольняли потреби людини.

Проте в життєдіяльності людей значну роль відіграє духовна сфера. Адже залежно від того, на якому рівні розуміння – свідомому чи несвідомому людина здійснює свою діяльність, залежать її результати. Суспільне життя – це нерозривна єдність матеріального і духовного, їх взаємодія і переходи одне в одне.

Суспільство – це система, що постійно розвивається У своєму розвиткові воно послідовно проходи, “вні закономірні етапи, які в соціальній науці Псуються в цивілізаційних критеріях.

Кожний новий етап цивілізацшного процесу Хапактеризувався освоєнням більш високих технологій, ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем, певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства

завжди були:

– характер суспільних відносин;

– рівень духовності людського фактора;

– рівень демократичності соціальних структур.

Характерними рисами сучасного суспільства є:

– глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);

– інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;

– утвердження демократичних форм життєдіяльності;

– випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.

Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності зв'язків та закономірностей розвитку суспільства.

Натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, JI. Гумільов), особливостями географічного та природно-кліматичного середовища (Ш. Монтеск є, J1. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями (прибічники соціобіології – Е. Уїлсон, Р. Докінс).

_ Згідно з цим підходом суспільство постає як своєрідний феномен природи, її вище, але далеко не

найбільш вдале і стійке утворення. Внаслідок недосконалої природи людини може відбутися самогубство людства. Цей напрямок допускає, що суспільство може змінити форму свого буття, “податися” в Космос і там почати новий виток своєї еволюції (К. Ціолковський та інші “космісти”).

Так званий ідеалістичний підхід сутність зв’язків, ЩО об’єднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знає чимало прикладів існування теократичних держав (наприклад, Ватикан), де єдність забезпечувалася однією вірою, яка завдяки цьому стає державною релігією.

Багато тоталітарних режимів базувалося на єдиній державній ідеології, яка була основою суспільного устрою. Рупором цих ідей виступав, як правило, релігійний лідер або “вождь” нації і народу, а різні історичні події (війни, реформи тощо) залежали від волі цієї людини, яка спиралася на певну ідеологічну чи релігійну доктрину.

Поки “жива” ідея в серцях мільйонів людей, такі суспільства розвиваються і процвітають. Коли ж ідея “псується” (розколи, єресі тощо), із системи випадає несучий стрижень, і вона починає деградувати.

Третій підхід пояснення суспільного устрою пов’язаний з філософським аналізом міжлюдських зв’язків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер.

Тут можливі варіанти. Перший – атомістичний погляд на суспільство як на групу індивідів, пов’язаних певним договором. Так, Т. Гоббс стверджує, що хоча в “природному” стані людина людині вовк, люди, дотримуючись законів, ідей свободи та рівності, можуть забезпечити своє існування.

У такій моделі суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними зв’язками.

Другий варіант – органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла система, частини якої – особливі утворення. Людина реалізує себе залежно від становища, яке вона посідає в суспільстві, й участі в загальному процесі. Відносини людей визначаються не договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій беруться до уваги об’єктивні зако-

НОМІрНОСТІ історичного розвитку. В цьому значенні справедливим є твердження, що соціальні дії– Це зультат людських дій, а не намірів.

У дусі цієї моделі Маркс і Енгельс розробили концепцію матеріалістичного розуміння історії, сутністю якої є положення про спосіб виробництва, який формується об’єктивно, тобто незалежно ВІД волі і свідомості людей. Не загальна ідея чи загальний Бог пов’язують людей в “соціальний організм”, а продук. тивні сили і виробничі відносини, видозміни Яких становлять основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії.

59. Соціальна структура суспільства

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних зв’язків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.

Сукупність соціальних спільностей і груп, що певним чином взаємодіють між собою, становить соціальну структуру суспільства.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, плем’я, народність, нація), соціально-демографічна, яка пов’язана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементів соціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичноі і працівники розумової праці, сім’я.

Залежно від кількісного складу соціальві спільності поділяються на:

великі (класи, нації, професійні та галузеві групи тощо);

середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);

малі (сім’я та інші).

Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну соціальну структуру.

Соціальна структура в остаточному результаті залежить від економічної основи суспільства, але вона м&є відносну самостійність і певним чином впливає неекономічні відносини, політичну, духовну та інші сфери життя людей.

Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Де найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної структури. Воно обумовлює характер інших соціальних груп і спільностей, накладає свій відбиток на їх розвиток.

Основним критерієм при диференціації класових спільностей є їх ставлення до власності (володіння, користування, розпорядження).

Виникнення класів відбувається в період становлення рабовласницького суспільства, коли внаслідок росту продуктивних сил стало можливим одержання додаткового продукту, становлення приватної власності і системи економічної нерівності між людьми.

При переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувалася трансформація класових утворень. Але безперечним було те, що клас, який володів засобами виробництва і левовою часткою національного багатства і посідав монопольне становище в системі організації й управління суспільством і виробництвом, був не тільки економічно, а й політично панівним класом.

Друга половина XX ст. внесла певні корективи в систему критеріїв визначення соціальної структури суспільства. Факти свідчать, що поряд із фактором власності необхідно використовувати й інші критерії класового визначення. Серед них суттєвого значення набувають фактори влади і контролю.

Сьогодні існує множинність теоретичних моделей бачення класової структури. Найбільш відомими є такі:

– класово-статусна модель М. Вебера: клас власників, клас робітників, дрібна буржуазія, інтелігенція і білокомірцеві службовці. Причому, класами на-

рпупи ІДО мають лоступ до ринку і пропозиваються іту^ ^ и є також групи, які не пов*я-

S з ринковою ситуацією і відрізняються за способом

життя; класова модель К. Маркса: буржуа-

_ія і пролетаріат, міжякими розміщається дрібна буржуазТ виокремлюють ще селянство, інтелігенцію. Еволюція класової структури йде в напрямку посилення ЇЇтагонізму між двома основними класами (буржуазія і пролетаріат), що зумовлює соціалістичну революцію, яка знищує поділ суспільства на класи;

Р –класова модельР. Дарендорфа: панівний клас, підлеглий клас, безкласові групи, диференційовані на ™„ові ставлення до влади. Класові відносини постійно поєднують у собі конфліктуючі інтереси;

– класова модель Е. Гідденса: вищий клас, середній клас, нижчий, або робітничии, клас. Критерій поділу – відмінності ринкових можливостей індивідів, що визначаються відносинами власності, освітньою та технічною кваліфікацією, становищем у владних структурах;

– класова модель Е. Райтпа: буржуазія, дрібна буржуазія, робітничий клас. Критерій поділу – власність, обмін та влада. Поряд із класами існують так звані суперечливі соціальні утворення, що посідають проміжне становище в соціальній структурі, а саме: дрібні підприємці, напівсамостійні працівники, менеджери і контролюючі особи;

– класова модель Д.Девіса: вищий клас, середній клас, робітничий клас і нижчий клас. Критерій поділу – рівень освіти, професійний престиж, власністьі прибуток;

– класова модель Дж. Голдорпа: клас послуг, що об’єднує професіоналів, менеджерів і адміністративних працівників; робітничий клас; проміжний клас, що включає службовців, дрібних підприємців і самостійних працівників, а також технічний персонал.

Як бачимо, існує розмаїтість теоретичних підходів до тлумачення сутності класової структури. Але провідним напрямком дослідження соціальної належності індивідів все більш стає комплексне використання різних критеріїв і відповідно зближення різних методо

логій. Це і майновий стан, і позиція на ринкові праці, фактори контролю, влади, прибутків, рівень освіти тощо*

В інформаційному суспільстві в кінці XX ст. в економічно розвинених країнах сформувалися такі основні класи: вищий, або правлячий клас, клас виробничих і невиробничих працівників (наймана робоча сила) і середній клас.

Вищий, або правлячий, клас об’єднує власників основних засобів виробництва і капіталу, а також осіб, що посідають важливе становище в управлінні фірмами, державними структурами і т. д.

Клас виробничих і невиробничих працівників, що об’єднує осіб найманої праці, які не мають власності на засоби виробництва або мають її в обмеженій кількості і зайнятих переважно виконавчою працею. Раніше ця спільність називалася “робітничим класом” або “пролетаріатом” і об’єднувала найманих працівників, зайнятих фізичною працею в матеріальному виробництві. У наш час до 75 % складу цього класу є нижчі службовці, зайняті “виробництвом” послуг. Суттєвою тенденцією розвитку цієї спільності є постійне і значне її кількісне зростання.

Середній клас. Це насамперед дрібні підприємці. До нього належить також більша частина інтелігенції та середня група службовців. В останні десятиріччя характерним для розвитку середніх прошарків є:

– збільшення кількості дрібних підприємців, зайнятих у сфері послуг, економіки;

– зменшення кількості фермерів;

– значне кількісне зростання інтелігенції й ускладнення її соціального складу;

– зростання мобільності всіх прошарків.

Значне поширення малих форм бізнесу та інтелектуалізація всіх сфер суспільного життя дають змогу прогнозувати як подальше кількісне зростання проміжних груп, так і зростання їх значимості в соціальній структурі сучасного суспільства.

Інформаційна цивілізація, що складається в сучасному світі, породжує нові закономірності в розвиткові соціальної реальності. Зрушення в сутності найманої праці, зміни змісту трудових функцій, пов’язані зі

збільшенням обсягу розумової діяльності, є основою лля становлення нового типу соціальних зв’язків На К рівнях, ЩО характеризують процес відтворенна

^Фу^дакузвд^деяк^доелідники стверджують, Що

сьогодні, В умовах інформаційного суспільства, закінчується великий період в історії людства, пов язаний із поділом суспільства на класи. Зростаючі масштаби інтелектуальної діяльності в її різних формах і видах створюють умови для становлення соціально розмаїтого безкласового суспільства.

60. Теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності

У сучасній західній соціальній філософії поширені різновиди теорії соціальної стратифікації та мобільності. Як правило, вони або взагалі заперечують наявність класів у сучасному суспільстві, або поряд з поняттям “клас” використовують поняття “страта” (лат. stratum – прошарок та facere – робити).

Засновником цих теорій вважається російсько-американський соціальний філософ Питирим Сорокін (1889–1968). Він стверджував, що сучасне індустріальне суспільство поділяється не на класи, а на страти.

Власність на засоби виробництва не є визначальною ознакою. Основою поділу суспільства на різні групи (страти) є інші ознаки. Вони досить різноманітні. Деякі соціологи налічують до восьми таких ознак, наприклад, професія, величина прибутку, стиль і спосіб життя, рід занять, рівень культури, освіти, політичні уподобання тощо.

Прихильники концепції соціальної стратифікації та соціальної мобільності заперечують марксистське вчення про наявність у капіталістичному суспільстві антагоністичних класів – буржуазії та пролетаріату. Суспільство, на їхню думку, поділяється на вищі, середні та нижчі страти, кількість яких залежно від названих вище ознак може досягати восьми. Суперечностей між ними, загострення боротьби, в марксист-

і

СЬКОМУ розумінні, не існує. Спостерігаються лише відмінності між стратами, висока рухливість, мобільність переходу з однією страти в іншу.

Перехід З однієї страти в іншу західні філософи називають соціальною мобільністю. Існують так звані “вертикальна мобільність” і “горизонтальна мобільність”. _

Сутність вертикальної мобільності зводиться до твердження, що в індустріальному суспільстві є так звані ліфти, ескалатори, завдяки яким люди здатні переміщатися з нижчої до вищої страти. Такі своєрідні ліфти (чи ескалатори) існують у різних галузях суспільного життя: економіці, політиці, армії, церкві, науці, шлюбі (за допомогою вигідного шлюбу можна розбагатіти чи зробити кар’єру).

Горизонтальна мобільність полягає в переміщенні людей в межах тієї самої страти у зв’язку, наприклад, зі зміною місця роботи чи проживання. В цьому випадку соціальне та економічне становище людини, посуті, не змінюється. Така мобільність порівнюється з автобусом, де страти – це місця в автобусі, де кожне місце можуть займати різні люди.

Незважаючи на деякі позитивні моменти теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності та її популярність в західному суспільстві, не можна не помітити її очевидні недоліки. Адже не можна розглядати західне суспільство, як суспільство, в якому панує повна злагода та безконфліктність, відсутність суперечностей між різними соціальними групами щодо власності. Остання залишається основним фактором і ознакою соціального розмежування. Саме наявність гострих проблем у розподілі власності призводить до страйків, різного роду непорозуміннь, які не вдається розв’язати там, де панує власність. Щодо можливостей кожного піднятися “ліфтом” до вищих страт, то, дійсно, такі факти відбуваються, але переміщаються на верхні сходинки лише одиниці. Без власності, без багатства такий перехід має формальний, абстрактний характер і може відбуватися здебільшого в “казочках”.

61. Рушійні сили Історичного процесу

Суспільство становить складну систему, що розвивається на своїй власній основі, тобто воно саморозвцваєтіся, має власні джерела розвитку. Ніякі зовнішні сили чи стимули не здатні стимулювати історичний процес. Суспільство має СВІЙ внутрішній ДВИГУН розвитку.

Двигуном чи загальним джерелом розвитку суспільства, як і взагалі будь-якого розвитку, є суперечно сті. Останні виступають як єдність протилежностей, які водночас зумовлюють одна одну і перебувають у боротьбі. Суперечності проявляються в усіх сферах людської життєдіяльності: економічній, ПОЛІТИЧНІЙ,

ідеологічній, духовній тощо. Вони властиві будь-яким спільнотам людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), окремій людині, суспільству в цілому як соціальній системі.

Суперечності пов’язані з діяльністю людей. Більше того, стимулюють цю діяльність і органічно вплетені в неї. Саме людська суспільна діяльність є рушійною силою. Але таке твердження є занадто загальним. Адже діяльність властива й окремій людині, і різним соціальним групам, спільнотам людей, і певному суспільному устрою та людству в цілому. Бажано виділити, проаналізувати найбільш загальні джерела саморозвитку суспільства. Але перед цим необхідно усвідомити витоки, стимули діяльності людей а також суперечності, що проявляються в цій діяльності й водночас стимулюють її.

Що рухає людьми? Що спонукає їх, зокрема, до соціальної діяльності?

Визначальною причиною соціальних дій, звершень, спонукань є інтереси людей. Будь-яка людина унікальна і неповторна, кожна має в житті немовби власну мету. Але кожний індивід належить до певного об’єднання людей, що історично склалося, – станів, націй, народностей, сім’ї та ін. Як частка об’єднання індивід пов’язаний з іншими людьми, що входять до цього об’єднання, однаковими умовами жит-

f

тя, загальністю інтересів. Інтерес об’єднання стає, як правило, інтересом індивіда. і

Особливе місце серед розмаїття інтересів належить матеріальним інтересам, особливо інтересам власностіНаявність чи відсутність власності на знаряддя і засоби виробництва це фактор, що визначає інтереси і особистості, і соціальних об’єднань. Інтереси людей, надзвичайно розмаїті, але саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що об’єднує людей у певні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.

Зрозуміло, що виходячи з розмаїття інтересів, ступеня їх важливості, значимості можна відповідно класифікувати і діяльність людей. Отже, рушійні сили можуть бути впливовими лише або в певній окремій сфері суспільного життя, або в межах окремого соціального об’єднання. Нас же цікавлять джерела, рушійні сили поступу суспільства в цілому. Можна виділити найбільш загальні, фундаментальні рушійні сили чи джерела історичного процесу.

Першим джерелом саморозвитку суспільства є протиріччя між природною і культурною організацією людини і її спільнот. За будь-яких форм соціальності людина залишається часткою природи, специфічним проявом феномену життя. Звідси – необхідність підтримки, збереження життя всієї біосфери і можливостей існування та розвитку кожної людської істоти. Тому необхідно усвідомлювати важливість глобальних проблем людства (насамперед екологічної) саме як проблем життя і смерті. Лише в цьому зв’язку можна і потрібно розглядати комплекс економічних, соціально-політичних, національних, релігійних та інших проблем людства. Ці проблеми в принципі не можуть бути успішно розв’язані поза взаємовідносинами людини зі світом природи і світом “другої” природи, тобто культури.

Другим, більш складним джерелом саморозвитку суспільства є суспільні відносини, що виникають у процесі трудової діяльності людини. Для філософського аналізу розвитку суспільства центральними питанням виступає насамперед аналіз мотивів та стимулів до діяльності, оскільки цей момент істот-

ною мірою визначає відношення людини до світу та

їнїПОЇ людини.

Можна визначити такі мотиви і стимули діЯЛь.

ності*

1. Підтримка власного існування, виживання

індив Дро00вжвккя життя роду (особливо праця батьків заради підтримки життя дітей). Разом з тим, у період соціальних потрясінь СІМ Я ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ЄДИНОЮ опорою, смислом життя і життєдіяльності.

3. Задоволення самої потреби в праці, праця заради творчості, ЩО приносить радість і відчуття повноти існування.

4. Боротьба з іншими людьми за привласнення продуктів праці або заради допомоги людям. Антагонізми і співробітництво – два полюси взаємодії людей у суспільстві, а між ними знаходиться основна маса людських взаємовідносин відносно праці та її плодів.

Аналіз цього джерела саморозвитку суспільства з необхідністю вимагає філософського розгляду понять “власність” і “експлуатація”. Але останні аналізуються в інших темах курсу філософії.

Третім джерелом саморозвитку суспільства є духовний потенціал.

Ця проблема зводиться, по суті, до двох найбільш поширених варіантів:

1) спроби реалізувати в житті релігійний ідеал, тобто влаштувати життя суспільства за моделлю догматів тієї чи іншої релігії;

2) організувати життя суспільства на основі ідеї, пов’язаної з формулюванням земного ідеалу рівності та справедливості.

62. Проблема суб’єкта історичного

процесу

Поняття “суб’єкт” (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об’єктивних суспільних умов.

З визначення поняття “суб’єкт” зрозуміло, що не кожна особистість є суб’єктом історичного процесу. Особистість може бути суб’єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб’єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.

За наявності таких ознак особистість стає суб’єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб’єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб’єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство.

Соціальна група може бути суб’єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих

індивідуальному суб’єкту, вона характеризується

внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету СВо* діяльності.

Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб’єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб єкта в тому разі (Ще раз наголошуємо), якщо він приходить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до Інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб’єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб’єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття “суб’єкт історичного процесу”, ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують “суб’єкта”. По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб’єктом історичного процесу.

63. Нація як соціальний феномен

Нація (лат. natlo – плем’я, народ) – різновид етносу, форма спільності людей, що історично склалася.

Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення поняття “нація”. Є десятки, якщо не сотні, визначень нації. Це можна пояснити складністю цього соціально-

го феномену, його різнобарвністю, а також тим, що він ПОСТІЙНО змінюється, розвивається відповідно до умов соціальної трансформації. Це вельми складний організм, що фактично перебуває в безкінечній динаміці. Так, наприклад, довгий час більшість фахівців основною ознакою нації вважали спільність економічного життя. Сьогодні більша увага приділяється “національному характеру”.

На нашу думку, можна погодитися з висловлюванням деяких фахівців про неправомірність визначення однієї головної ознаки. Всі ознаки важливі. Втрата нацією будь-якої з них призводить до непорозуміння в тлумаченні цієї важливої форми спільності людей.

Можна погодитися з описовим визначенням поняття “нація”, яке наведено авторами “Сучасної соціальної філософії” (див: Андрущенко В.П., МихальченкоМ.І. Сучасна соціальна філософія. –К., 1996).

Можна лише змінити порядок ознак за ступенем їх важливості. Отже, нація – це історична спільнота людей, яка має такі ознаки:

– спільність психологічних ознак, які виступають під загальною назвою "національний характер”. Останній формується в процесі спільної діяльності людей. Складно визначити особливості, специфічні риси національного характеру тієї чи іншої нації. Інколи вони настільки розмаїті й слабо виражені, що майже неможливо виділити кожну з них. Але в сукупності вони дають можливість чітко визначити відмінність характеру тієї чи іншої нації;

– нація виникає на основі одного етнічного складу (етносу). Нація-етнос – природне утворення. Ознаками етносу є, насамперед, спільність походження, мова, самосвідомість, єдині звичаї, традиції, історія тощо;

– територіальна спільність, тобто кожна нація має свою, чітко окреслену територію. До виникнення націй ні племена, ні жодна народність не мали своєї території. Спільна територія консолідує націю, і, навпаки, втрата території спричиняє втрату єднання, живучість нації і в кінці-кінців призводить її до зникнення, перетворення на соціальну групу, яка, по суті, перестає бути нацією;

значну роль у формуванні нації відіграють так

Фактори, як спільна мова, традиції, звичаї, обряди культура в цілому. Нація має лише одну мову. сПе пифічна культура, тобто культура лише певного наро ду, передається з покоління в покоління. Правда, справедливим є твердження, що з розколом суспільства на протилежні класи можуть виникати спецИфіч. но забарвлені різні відтінки культури. Зі зникненням протилежностей, або зниженням гостроти суперечностей, відбувається зближення, єднання культур. Але слід мати на увазі, що за будь-яких класових суперечностей основоположні специфічні риси національних культур залишаються незмінними. Завдяки чому можна визначити загальнокультурні цінності будьякої нації;

– спільність економічного життя. Економічні зв’язки єднають людей, сприяють формуванню самосвідомої нації. Глибинні перетворення, що відбувалися в другій половині XX ст. в економіці, викликали сумніви щодо важливості цієї ознаки нації. Це пояснювалося тим, що економічні інтереси різних соціальних груп виявилися надзвичайно різноманітними і навіть протилежними, що призводить до знецінення спільності економічного життя як ознаки нації. Але господарські зв’язки, економічні інтереси, їх носи, прагнення до певних результатів залишаються, і це змушує людей знаходити спільну мову, єднатися, зберігати національну специфіку тієї чи іншої нації.

64. Природні умови в житті суспільства. “Географічний детермінізм”, “геополітика”

Яку роль відіграє природа в житті суспільства? Взаємодія сучасного суспільства з природою відбувається в певному “географічному середовищі”, або, як інколи його називають, “природне навколишнє середовище”. Більш поширеним є перше поняття.

Географічне середовище – це олюднена природа, яка виступає як постійна і необхідна умова існування та розвитку людини і суспільства.

Географічне середовище включає ту частину природи, В ЯКІЙ проходить життя людини та суспільства і яка все більше й більше використовується в їхньому жйтті. За змістом географічне середовище постійно змінюється і розширюється людиною. Так, сьогодні, з розвитком космічної технології та космоплавання, до нього слід зарахувати не лише поверхню Землі, а й певну частину Сонячної системи.

Якщо питання про вплив географічного середовища вирішується позитивно майже всіма філософськими напрямками, то питання про роль цього впливу і його значення для життя суспільства вирішується порізному.

Так, досить поширеним був і є погляд прибічників “географічного детермінізму” та “геополітики”.

Поштовхом до розробки концепції “географічного детермінізму" виявилися великі географічні відкриття. Буржуазним відносинам, що розвивалися, потрібні були нові сфери торгівлі, джерела сировини та ринки збуту. В пошуках нових земель європейці просувалися в різні частини світу, захоплювали і колонізували землі. Мандрівниками було зібрано величезний матеріал про різні природні умови, клімат різних країн, своєрідність побуту, культури та звичаїв цих країн. Ці дані стали вихідним матеріалом при вивченні питання про роль географічного середовища в житті суспільства.

Ще французький мислитель Ж. Бодеп (1530– 1596) стверджував, що географічне середовище має визначальний вплив на життя суспільства, а різниця в кліматі обумовлює різницю між людьми.

Погляди Ж. Бодена більш детально розвивав французький політичний діяч і філософ Ш.Л. Моптеск’є (1689–1755). У творі “Про дух законів” він стверджує, що політичний устрій, звичаї, релігійні вірування людей є похідними від природних умов, насамперед клімату. Монтеск’є виводить особливості характеру народів, при цьому різко протиставляє один одному північні та південні народи. Зокрема, поширення рабства, в основному серед народів півдня, Монтеск є по-

ЯГНЮЄ тим, що У НИХ настільки знесилене тіло І роз. слаблений дух внаслідок жари, що вони можуть труди. тися лите під страхом покарання.

Політичний і державним устрій, крім того, Моитеск’є ставить ще в залежність від родючості землі та

площі певної країни. П891 _ ,

Англійським вченим Т. Бокпь (1821 1862) у книзі

“Історія цивілізації в Англії” вважає, що життя та доля людства визначаються чотирма основними природними чинниками: кліматом, їжею, ґрунтом та загальним виглядом природи. Останнє впливає, зокрема, на формування характеру народів. Інші три чинники опосередковано впливають _на формування інших важливих рис відмінностей між народами.

Представником географічного напрямку був також російський географ та соціолог JI.I. Мечников (1838– 1888), брат знаменитого біолога. Особливого значення він надавав водним ресурсам, які зумовлювали нерівномірність суспільного розвитку. В праці “Цивілізація і великі історичні ріки” ЗІ. Мечников ділить історію людства на три періоди цивілізації:

– річкової;

– середземноморської;

– океанічної.

Для “географічного детермінізму” характерні непереконливість і ненауковість. Головним недоліком цієї течії є те, що її представники ігнорують внутрішні закономірності розвитку суспільства, діалектику суспільного розвитку. Виходячи з позицій “географічного детермінізму”, неможна пояснити очевидні факти. Адже в усіх країнах спочатку існував первісний устрій. З часом з’явилася експлуатація людини людиною, відбувся розподіл суспільства на класи. Отже, при величезній різниці природного навколишнього середовища цих країн основні риси та головні етапи розвитку суспільства виявляються подібними.

Прибічники “географічного детермінізму” не зважають на такі факти. По-перше, якщо форми суспільного життя історично змінюються за відносно короткий термін, то основні умови природи тривавши час залишаються більш-менш постійними. Поруге, людина не лише живе серед природи, а й ак-

тивно впливає на неї, змінює її, створює собі нові уМОви існування.

На основі “географічного детермінізму” виникла так звана геополітика. Духовним попередником “геополітики” був німецький географ і етнограф Ф. Ратцсль(1844 1904), який у праці “Політична геогра

фія” сформулював пангерманську ідею “життєвого простору , згідно з якою держава як біологічний організм, розвиваючись в часі, має розширятися і в просторі.

Свою концепцію Ратцель пов’язував із расизмом і колонізаторською політикою. Його послідовники X. Маккіпдер (Англія), А. Мехен (США) і, особливо, кайзерівський генерал К. Хаусхофер надали цій теорії відверто реакційної спрямованості. Гітлер у книзі "Майн кампф” використав їхні ідеї як теоретичне джерело обґрунтування своєї експансійної політики, завоювання “життєвого простору” за рахунок інших держав та народів.

У наш час термін “геополітика” втратив початкове реакційне значення. З часом це поняття почало означати політику, що ґрунтується на врахуванні географічних чинників життєдіяльності народу чи держави.

Говорячи про роль географічного середовища в житті суспільства, не можна абсолютизувати, перевищувати його значення. Але й нехтувати, недооцінювати його теж не слід. Сприятливі умови, наявність ресурсів полегшують життя людей, суворі умови ускладнюють його. Нарешті, залежно від географічного середовища люди мають різний фізичний вигляд (колір шкіри, розріз очей, конституцію тіла тощо). З іншого боку, можна спостерігати, що в однакових кліматичних поясах різні народи живуть зовсім по-різному. Або – народ, що живе в більш несприятливих умовах (фіни, шведи), має вищий рівень життя, політичну систему та культуру.

Зрозуміло, що матеріальний добробут створюється не географічним середовищем, хоча і його необхідно враховувати, а насамперед працею, вмінням освоїти національні багатства, організувати раціональну систему виробництва, розподілу та споживання. Однак

без Природних умов певного клімату, Природдjjy багатств тоїцо не може існувати людство, успіщд” розвиватися, створювати сприятливі умови своєї іклу.

тєдіяльності.

Отже, можна зробити ВИСНОВОК, ЩО природа географічне середовище виступає постійною і необхідною умовою виникнення, існування та розвитку суспільства.

65. Народонаселення як передумова і суб’єкт історичного процесу

Соціальна філософія аналізує народонаселення, його кількість, розселення, приріст (демографічний фактор), як один з природних чинників історичного процесу.

Можна виділити два основних напрямки в розумінні ролі народонаселення в розвиткові суспільства.

Перший напрямок. Здавна існували теорії, в яких доводилося, що розвиток суспільства визначається зростанням народонаселення, його густотою, що це необхідна умова успішної життєдіяльності будь-якої держави. Автори цих теорій (В. Петті, Дж. Мілль та ін.) вважали, зокрема, що народонаселення, його густота, визначає соціальні відносини і сприяє зростанню продуктивності праці.

Слід підкреслити, що на початку свого виникнення та поширення (XVII–XVIII ст.) ці теорії виражали ідеологію буржуазії, яка виступала проти дворянства, духівництва, величезного чиновничого апарату, аристократичної монархії в цілому. Російський соціолог М. Ковалевський у книзі “Розвиток народного господарства в Західній Європі” (1899) стверджував, що “...головним фактором всіх змін економічного устрою є не що інше, як зростання населення...” Твердження М. Ковалевського виражали деякі антикріпосницькі тенденції і заперечували думку про абсолютну монархію як визначальну силу в історії.

Другий напрямок мав значну кількість прихильників і отримав назву “мальтузіанство” за прізвищем за-

словника – англійського економіста і священика Т. Мальтуса (17bb–1834). Його прибічники вважали зростання народонаселення злом, що породжує злидні йі страждання.

У книзі “Досвід про закон народонаселення...” Т. Мальтус сформулював закон, згідно з яким населення має тенденцію до зростання в геометричній прогресії, а засоби до існування в арифметичній. Наслідком цього є абсолютне перенаселення, що спричиняє голод, злидні, страждання.

Обґрунтовуючи свою думку, Т. Мальтус абсолютизує біологічний фактор та деякі тенденції виробництва, зокрема, уповільнення темпів зростання засобів виробництва, зменшення родючості ґрунтів, зменшення ефективності витрат в промисловості тощо.

Сучасні прибічники Т. Мальтуса, “неомальтузіанці", прагнуть відновити його концепцію, дещо змінивши її. Але сутність цієї концепції залишається незмінною: людство, на їхню думку, принципово не може збільшити обсяги засобів існування для задоволення потреб населення, що зростає. Навіть назви праць неомальтузіанців свідчать про негативне ставлення до зростання народонаселення. Так, соціолог У. Фогт пише книгу під назвою “Люди! Закликаю до урятування” (1960), французький соціолог Г. Бутуль – “Перенаселеність” (1964), “Відкладене дітовбивство” (1970).

Як і Мальтус, його послідовники єдину можливість позбутися перенаселення вбачають у регламентації шлюбів, скороченні дітонародження, але лише серед трудящих мас та в країнах низького індустріального розвитку.

Як зазначалося вище, мальтузіанці абсолютизують біологічний фактор, але вони не беруть до уваги соціальний аспект народонаселення. Адже від стану суспільства, його соціальної політики, рівня економічного стану, культури, освіти, виховання тощо значною мірою залежить зростання чи гальмування темпів зростання населення.

Народонаселення, його зростання, густота, тобто демографічний фактор, постає як передумова та суб’єкт історичного процесу. Він відіграє надзвичайно велику роль у суспільному житті. Надмірна чи

сельність населення, безумовно, може викликати великі суспільні труднощі. Проте, 1 повільність зростання його може спричинити старіння нації, нестачу р0бочих рук.

Так, наприклад, англійські соціологи стверджують, що англійська нація “старіє . Зростає кількість одиноких старих людей. За останні 10 років кількість осіб старшого віку зросла на 10 /о. А кількість молодих людей до 16 років скоротилася на 12 /о. Майже кожний шостий пенсіонер, третина з них віком 75 років і старше.

В цілому, у світі картина народонаселення виглядає парадоксально. Логічно було б сподіватися, що матеріальне благополуччя – це найважливіша передумова для народження дітей. Одначе, найбільш висока народжуваність спостерігається в країнах бідних, а благополучні країни (Скандинавські, Франція та ін.) стурбовані зниженням рівня народжуваності. Найбільш високими темпами відтворюється населення в мусульманському світі. В країнах, де переважає православне та протестантське населення, ці темпи набагато нижчі.

В Україні демографічна ситуація перебуває у кризовому стані. Починаючи з 1993 р. крива приросту чисельності населення незмінно падає. Якщо у 1989 р. населення нашої країни становило майже 52 млн осіб, то сьогодні воно скоротилося більш ніж на 5 млн.

Згідно зі статистичними даними, населення України щороку зменшується на 1 %.

66. Суспільне виробництво

як соціально-філософська категорія

Більшість представників суспільних наук і природознавців вважають, що саме виробництво матеріальних благ, праця зумовили виділення людини з тваринного світу і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури.

Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб.

Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є цілеспрямованим зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують задоволення певних потреб людини.

ГІрлця в широкому розумінні це спосіб життєдіяльності виробників. При цьому вона не обмежується лише функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування, а й виступає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Отже, праця, як цілеспрямована діяльність людини, є також процесом становлення людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму.

Цей процес, тобто процес формування людини як особистості, завдячує саме праці, яка може здійснюватися лише на основі соціальних зв’язків.

Тобто за своєю формою праця завжди є соціальним процесом.

Разом із тим праця має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м’язів, нервів тощо. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживанням. Саме ж споживання слугує відтворенню м’язів, нервів, кісток, мозку робітника, який, усвою чергу, є умовою відтворення нових робітників.

Праця – це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Саме тому праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Лише завдячуючи праці людина може розкривати свою людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб.

Слід підкреслити, що саме задоволення потреб, дія задоволення, стає основою для наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт задоволення певних потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зростання

л „го більш складних, високих. При цьому дц

задоволення поступово ускладнюються, вимагаю,*

Шльш досконалих задоволення нових потреб,

,П°Зш?дсТмоЛжнаИзртбити висновок, що процес задово. лення потреб людини не обмежується лише виробниц. твом матеріальних благ. Виробляючи матеріальні блага вдосконалюючи засоби задоволення потреб, люди тим самим створюють сферу свого буття, розвиваючи і Відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне виробництво є не їло інше, як постійний, безперервний Процес руху людей У ХОДІ такого процесу людина оновлюється тією мірою, в якій вона оновлює, розвиває та вдосконалює оточуючий її світ.

Отже, під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.

Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини, – це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку “людську силу” доцільніше ототожнювати з поняттям “життєва сила”. Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.

Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоров’я, сприйняття творів мистецтва тощо.

До продуктивних сил виробництва людини належать життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людських сил.

Це НАСАМПСРСД ПредМСТИ СПОЖИВАННЯ! ЇЖ8, ОДЯГ, ПО" мешкання тощо. У сфері споживання життєвих засобів відбувається виробництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібностей особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водночас сферою виробництва людських сил, то сфера споживання робочої сили є сферою виробництва матеріальних благ. У ролі посередника тут виступають сфери розподілу та обміну.

Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв’язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. Причому засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило.

Взаємодія людських сил та матеріальних благ зумовлює саморозвиток суспільного життя, що є його суттєвою характеристикою. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує процесові, спрямованому на розвиток продуктивних сил шляхом використання і сприйняття природних сил, що виступають як предмет діяльності суспільства.

Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з природою. Саме у процесі цієї взаємодії формується суспільне виробництво, яке історично виступає обов’язковою передумовою життєдіяльності людини. Правда, пізніше люди створюють так звану другу природу, яка має особливе значення для суспільства.

67. Матеріальне і духовне виробництво

І Процес формування та відновлення людських сил, задоволення їх потреб відбувається як шляхом матеI ріального, так і духовного виробництва.

Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Вони перебувають в органічній єдності з фізичними силами. Можна гово-

пити лише про відносну самостійність розвитку ду. ховних сил як Відлуння, відокремлення та протиставлення розумової Діяльності фізичній пращ. Отже, духовне виробництво – це одна зі сторін виробництва

людських сил.

Що таке “духовне виробництво І

Духовне виробництво це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну споживання та збереження духовних цінностей. Під духовними цінностями розуміють ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює освіту, ідейне, моральне, релігійне, естетичне, правове виховання, різні форми залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів, просвітницьких організацій, засобів масової інформації тощо.

Результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини і насамперед наука та мистецтво. Останні виступають як органічна частина виробництва людини з усіма її соціальними якостями. Результатом діяльності вченихі художників є створення наукових та художніх творів. Перші з них слугують формуванню у людини аналітичних пізнавальних здатностей, тобто здатностей до пізнання закономірностей розвитку природи та використання результатів знання в суспільному виробництві. Твори мистецтва є засобом розвитку творчих людських здібностей до самовдосконалення, до саморозвитку. Саме завдяки цьому мистецтво якнайбільше може служити показником духовного розвитку суспільства. Адже здатність до саморозвитку, самовдосконалення, які формуються мистецтвом, е найбільш суттєвою здатністю людини.

Наука та мистецтво як сфери виробництва людських сил реалізують себе насамперед шляхом взаємодії між собою, а також з іншими сферами цього виробництва. Тільки разом, у взаємодії, всі ці сфери (елементи) виявляють свою залежність у кінцевому підсумку від виробництва матеріальних благ.

_ Духовне виробництво має специфічні риси, що відрізняють його від матеріального виробництва:

– метою духовного виробництва є створення духовного продукту, що не може вимірюватися традиційними способами, які використовуються в матеріальному виробництві, наприклад, грами, метри, літри тощо;

– продукти духовного виробництва, як правило, неможливо відокремити від процесу їх створення, наприклад, спів, декламування вірша тощо;

– окрім безпосередньо поставленої мети, тобто виробництва певного духовного продукту, тут переслідується опосередкована мета – духовне виховання людей, формування інформаційної культури та інше;

– споживання вироблених ідей не пов’язане з їх знищенням, як це відбувається у випадку виробництва матеріальних речей;

– духовне виробництво є результатом загальної праці та одночасно її передумовою.

А якщо це так, то всі продукти духовного виробництва мають бути визначені як загальна цінність.

68. Продуктивні сили та їх основні елементи

Одним зі структурних елементів суспільного виробництва є продуктивні сили.

У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, подруге, знаряддя праці та, по-третє, предмети праці.

Предмети праці – це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руда, глина та інші матеріали.

Знаряддя праці – це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Для первісної людини такими знаряддями праці служили палиця, камінь, сокира, пізніше – лук, стріли. У сучасних людей знаряддями праці є різні засоби: верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка, біотех-

ядерна енергетика тощо. За допомогою праці люди ведуть обмін речовин між собою}

VIVplLU -П-” ' . . .

процесу виробництва необхідні певні умови праці: виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії тощо. Так, для дорогих комп’ютерних систем потрібні пристойніщшміщення, сучасний великоваговий вантажний чи легковий автомобіль потребує добрих автошляхів, великі скупчення зерна, овочів вимагають автоматизованих систем контролю за їх станом тощо.

Умови праці разом зі знаряддями праці становлять засоби праці.

Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування й одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. Тому засоби виробництва – це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва є сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці. Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетвори* можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства.

Люди та знаряддя праці відіграють вирішальну роль у суспільному виробництві. Але це не означає, що з процесу виробництва витісняється предмет праці. Він входить у суспільне виробництво як його постійна і необхідна умова.

За наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, воно можливе лише якщо люди діють вміло і кваліфіковано. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації виробництва.

Так, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом із людьми, які володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили

суспільства.

Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалювалися протягом всієї історії людства. Разом із тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ.

Історія розвитку знарядь виробництва від кам’яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій – це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства. Однак історичний досвід свідчить: життя трудящих не поліпшувалося пропорційно зростанню продуктивних сил та продуктивності праці. Навпаки, часто становище широких народних мас навіть погіршувалося поряд із досягненнями науки та техніки, зростанням продуктивності праці, що свідчить про вплив на рівень життя народних мас ще й інших факторів. Такими факторами є суспільно-економічні умови, за яких діють і розвиваються продуктивні сили, живе та продукує матеріальні блага людина.

69. Виробничі відносини та їх структура

Продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці, не ізольовано один від одного, а об’єднуючись певним чином, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв’язків та відносин. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому „ииобництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, е суспільним виробництвом.

Продуктивні СИЛИ становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, ай один з одним.

Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва отримали назву “виробничі відносини’' і є другою складовою способу виробництва.

До виробничих відносин належать насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв’язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, до виробничих відносин належать також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва.

Невід’ємним елементом виробничих відносин є ' відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, визначають місце людини в системі виробництва, тобто – це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробник – заробітну плату.

Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними й у взаємозв’язку становлять “спосіб виробництва .

Слід зазначити, що виробничі відносини похідні, вторинні щодо продуктивних сил. Нові продуктивні

сили, ХОЧ і стихійно, але зароджуються в надрах старого устрою. Люди, які вдосконалюють знаряддя виробництва, не задумуються над соціальними наслідками цього процесу, їх цікавить насамперед задоволення матеріальних, а потім і духовних потреб. Люди, по суті, не вільні у виборі своїх продуктивних сил, що становлять основу всієї їхньої історії. Продуктивні сили – це результат практичної енергії попередніх поколінь людей.

Отже, виробничі відносини – це об’єктивні, матеріальні відносини, які не залежать від волі та бажання людей, а залежать від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Процес стихійного розвитку продуктивних сил відбувається доти, доки нові продуктивні сили не вступають у конфлікт зі старими виробничими відносинами. Відтак починається руйнування старих виробничих відносин і заміна їх новими.

Руйнування старих виробничих відносин може відбуватися як стихійно, так і свідомо. У першому випадку воно супроводжується, як правило, кризовим станом суспільства, значними матеріальними втратами, духовним потрясінням людей тощо. Якщо ж у суспільстві є соціальні сили, які здатні усвідомити назрілу необхідність перемін та здійснити поступову еволюцію у відносинах між людьми в процесі виробництва, то заміна одних виробничих відносин іншими може відбутися без відчутних втрат та потрясінь.

Виробничі відносини не пасивні щодо продуктивних сил. Нові, прогресивні виробничі відносини, якщо вони відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом, стимулом матеріального виробництва. Але вони можуть уповільнювати, а то й гальмувати розвиток цього виробництва. Це відбувається у випадку, коли виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил.

Не слід абсолютизувати факт залежності виробничих відносин від розвитку продуктивних сил. Необхідно враховувати свідому діяльність людей. Адже люди, вступаючи в певні відносини, завжди діяли і діють свідомо. Об’єктивність встановлення тих чи інших виробничих відносин означає, що їх характер

визначається не станом суспільної свідомості чи свідомості окремої людини, а характером і рівнем розвитку продуктивних СИЛ, тобто ТИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ, які створюють для людської діяльності продуктивні сили Виробничі відносини – це результат людської СВІд0.’ мої діяльності, однак складаються вони хоча й свідомо, але не довільно і залежно від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили.

70. Техніка як соціальний феномен

Задовольняючи свої потреби люди мають справу не лише з природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також із так званою другою природою, тобто з тим, що вони створюють. “Створене” знову використовується у виробництві. Воно заміняє природне. Людина за допомогою створеного розширює свої можливості в освоєнні зовнішнього світу. Вона використовує техніку. Техніка це те, за допомогою чого людина перетворює природу, суспільство, саму себе.

Важливим моментом є врахування не лише того, чим людина діє, а й те, як саме вона діє. Це теж техніка, але проявляє себе як технологія. Звідси можна дати таке визначення техніки. Техніка – цс сукупність знарядь праці та технологічних процесів, що історично розвиваються і за допомогою яких люди перетворюють природу.

За рівнем розвитку техніки можна оцінювати рівень розвитку виробництва, суспільства, освоєння людиною природи. Зміни у виробництві свідчать насамперед про поступальний розвиток техніки як сукупності знарядь праці і технології. Техніка – явище історичне, в ній постійно відбуваються зміни.

Техніка виконує роль головного, найбільшрухливогой активного елемента суспільного виробництва. У будь-якому суспільстві техніка є найбільш динамічною частиною виробництва. При цьому, виробничі відносини визначають характер використання

техніки, впливають на темпи і напрямки технічного розвитку. Техніка, в свою чергу, опосередковано, через виробництво, суттєво впливає на всю соціальну сферу діяльності людей.

у сучасних умовах сутність і характер техніки можна зрозуміти тільки враховуючи її зв’язок з людиною, тобто слід розглядати техніку як систему, до якої належить і людина. Адже людина задає логіку дії техніки, і завдяки її потребам техніка й існує. Система “людина – техніка” належить до продуктивних сил суспільства. До них слід додати ще один дуже важливий компонент – природу, навколишнє середовище. Людина використовує закони природи і за цими законами створює техніку. Крім того, вона використовує природний матеріал для створення продуктів праці, і, нарешті, продукти діяльності людини самі стають елементами навколишнього середовища. Сьогодні навколишнє середовище, по суті, формується цілеспрямовано, відповідно до потреб людини. В сучасному розумінні техніка є елементом системи, який має на собі відбиток закономірностей розвитку всієї системи.

Таким чином, розвиток техніки слід розглядати не як самостійний процес, а крізь призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну “природних виробничих інструментів” штучними. В результаті прогресу дедалі більше функцій виконує техніка, машина. Можливе таке становище, коли людина вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом.

Отже, розглядаючи сутність техніки, необхідно враховувати цей бік явища, а саме – зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається як наслідок технічного прогресу.

Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона почи-

„„вступати в тісний зв’язок з іншими Сферами діяльНОСТІ ЛЮДИНИ. Особливо ТІСНИМ стає И ЗВ ЯЗОК 3 Виробництвом, технікою. Здійснюючи на них суттєвий вплив, вона вже не можепрогресувати без них. Аде водночас наука не просто йде слідом за розвитком техніки, а обганяє її, стає суттєвою силою прогресу матеріального виробництва.

Суттєвим є також те, що сучасна наука здійснює вплив не лише на матеріальне виробництво, а на всі сфери суспільного життя, тісно взаємодіє з ними. Особливо це відчувається на розвиткові людини, ’й інтелекту, творчих здібностей, створенні матеріальних і духовних передумов для її всебічного розвитку.

71. Науково-технічна революція: сутність, закономірності та соціальні наслідки

Обов’язковими елементами сучасного виробництва є результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростає у виробництві роль науки, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосередньо це проявляється у науковотехнічному прогресі (НТП), який став головним чинником прогресу економічного.

Сучасний етап НТП прийнято називати науковотехнічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять НТП і НТР.

Науково-технічний прогрес – це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання й освоєння зовнішніх сил природи, це об’єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технологи та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Науково-технічна революція – це більш вузьке поняття. Вона є однією зі стадій чи форм НТП, коли останній набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Проявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки.

Необхідно визначити сутність науково-технічної революції. Це дасть змогу уявно охопити і цілісно усвідомити масштаби науково-технічної революції та основні етапи її розгортання, а також своєрідність її здійснення на різних етапах суспільного розвитку та своєрідність соціальних наслідків НТР у певних соціальних умовах.

Іїри визначенні сутності НТР слід, насамперед, звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія неможливі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулому наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв’язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо посилюється її взаємозв’язок з виробництвом, технікою. Суттєво впливаючи на них, вона сама вже не може розвиватися без них.

У сучасному виробництві чітко проявляється тенденція до технологічного застосування науки і неухильне поступове перетворення її у безпосередню продуктивну силу. Цей процес має два взаємозв’язаних напрямки. По-перше, результати наукових досліджень втілюються в техніці, технології, у матеріальному виробництві взагалі, тобто наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. По-друге, наукові знання впливають на самих виробників, на людей, їхній світогляд, творчі здібності. В ході розгортання НТР ця тенденція проявляється дедалі чіткіше, все нагальнішою стає об’єктивна необхідність вдосконалення творчих здібностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих як вирішального фактора матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку людини-робітника, інже

нера, техніка, організатора виробництва неможливий і успішний розвиток техніки, технологи, використавня їх у виробництві.

На підставі сказаного можна дати таке визначеная сутності науково-технічної революції. НТР – це докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця і ролі людини у виробництві.

На думку вчених, науково-технічна революція бере початок у середині 50-х років XX ст. з упровадженням комплексної мсхенізеції, з космізецією, появою електронно-обчислювЕЛЬних МАШИН.

Сучасний етап НТР все більше пов’язується з такими її пріоритетними напрямами, як автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектро^ ніки, біотехнології, інформатики.

Ядром, основою власне автоматизації є комп’ютерна техніка. Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. “Інформатика” – французький за походженням термін, що поєднав у собі два слова: “інформація” і “автоматика”. Тому сучасний етап науково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.

Суттєві зміни найважливіших параметрів комп'ютерів за останні десятиріччя привели до кардинальних змін у галузі інформаційної техніки й технології, які можна визначити як перехід до так званої безпаперовоі інформації. Зміст якісно нової технології інформаційних процесів полягає у звільненні мозку людини від нетворчої, механічної, рутинної роботи, у передачі значної частини такої роботи машинам з метою звільнити резерви мозку для творчої діяльності різних видів, у тому числі з переробки та використання інформації. З’ясувавши сутність та основні напрямки сучасного етапу науково-технічної революції, доцільно перейти до характеристики її соціальних наслідків.

Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. Науково-технічний прогрес уможливлює розвиток суспільства, а як використовуються наукові й технічні досягнення – залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

– загострення екологічної ситуації, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

– зміна взаємовідносин у системі “людина – техніка” (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

– зміна змісту і характеру праці (збільшується частка творчих, пошукових функцій, що веде до нівелювання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

– зростання частки висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що здійснюють обслуговування нової техніки і технологій (це вивільняє трудові ресурси);

– підвищення вимог до культурно-технологічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

– прискорення структурних змін у сфері людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї – у сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, активізацію міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси – можливість гармонійного розвитку особистості);

– “інтернаціоналізація" суспільних відносин (як приклад – неможливість виробляти будь-що в одній країні, не беручи до уваги міжнародні стандарти, ціни на світовому ринку, міжнародний поділ праці);

– втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

– виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних і екстремальних умовах навколишнього середовища (надвисоких і наднизьких тисків, температур, електромагнітних полів, радіоактивності тощо);

– однією з найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем:

базової освіти і додаткової. Остання має здійСНі0. ватися в основному шляхом постійної самостійної с світи.

72. Основні ознаки інформаційного суспільства

У сучасному суспільствознавстві поширена думК8і що суспільство у своєму розвитку проходить три ступені, або три хвилі: перша – аграрне суспільство; друга – індустріальне; третя хвиля постіндуСТріальне. Третій ступінь суспільство переживає в наш час. Інша його назва – “інформаційне суспільство”. Ця назва з’явилася на початку 60-х рр. XX ст., коли в розвинутих країнах спостерігався перехід економіки до виробництва інформації і послуг.

Завдяки виникненню нових технічних засобів та нових технологій інформаційне суспільство характеризується низкою ознак: 1) повсюдне впровадження наукоі інформаційномістких технологій; 2) бурхливе зростання індустрії знань, у яку переміщується все більше і більше людей і ресурсів; 3) у сфері освіти, науки, комп’ютерної діяльності, ЗМІ тощо продукується більше половини національного продукту; 4) радикальні зміни у співвідношенні робочого і вільного часу та особистих настановах людини; 5) зміна мотивацій людини від суто матеріальних цінностей і власності до можливостей самовираження та саморозвитку, задоволення роботою і життям; 6) використання інформації не лише для створення матеріальних і культурних благ, а й значною мірою для того, щоб формувати у громадян певні економічні, соціальні і політичну позиції; 7) формується новий тип споживача інформації. Змінюються пріоритети потреб особистості. Особистість будує характер своєї поведінки на ґрунті широкої інформації, умінні вибрати необхідну інформацію. Характерною рисою сучасної людини £ Дії, що базуються не на традиції в мисленні і практиці? а на інформації; 8) переосмислюється ставлення до

природи і всього навколишнього середовища, як до “мови розвитку виробництва. Дедалі більш важливого значення набувають екологічні проблеми.

у сучасному інформаційному суспільстві виникають серйозні проблеми, які слід враховувати і розв’язувати. Зокрема, стверджується, що техніка вторгається у всі сфери життя людини. З’являється ілюзія, Щ° людина незабаром позбудеться багатьох видів традиційної діяльності, їх немов би замінить машина, навіть моральні, політичні і соціальні проблеми можуть бути розв’язані на основі машинних технологій.

Хибність такого підходу очевидна. Адже слід визначити, що у людини завжди є і буде здатність особистої оцінки, інтерпретації інформації. Особистісний компонент є складовою саме людського “Я”. Людина крім знань, які може зберігати машина, володіє інтуїцією, вірою, відчуттями та іншими властивостями, притаманними лише людині. У перспективі раціональним, сприйнятним має бути досягнення гармонійної єдності між розвитком знання і технологій, з одного боку, і здатністю до адекватного розвитку темпів пристосування людини до власних результатів діяльності – з іншого.

73. Екологічні проблеми сучасної цивілізації

Перехід людства від використання примітивних знарядь праці до техногенної цивілізації поряд із позитивними призвів до значних негативних наслідків. Зокрема, він виявився деструктивним стосовно природи. Екосистема (від гр. oinos – оселя, середовище) планети – атмосфера, гідросфера, літосфера і біосфера – зазнала руйнівного впливу людини.

Найбільше страждає атмосфера Землі. Руйнування атмосфери під впливом різних технологічних процесів катастрофічно відображається на організмі людини. Сьогодні наука фіксує понад 3000 видів хімічних речовин, які негативно впливають на розвиток людини і призводять до значних змін в організмі.

Так, якщо в середині 40-х роківХХ ст. було зафіКсо. вано 0,7 % неповноцінних дітей серед новонародд^. них як наслідок впливу різного роду мутагенних пр0цесі’в, то на зламі тисячоліть ця цифра перевИщує 10 %, що змушує говорити про небезпеку для ПОВНОЦІННОГО розвитку генофонду людства.

За інформацією ООН, в атмосферу щорічно викидається 110 млн т оксиду сірки, 70 млн т оксиду азоту, 180 млн т оксиду вуглецю, 90 млн т неочищених отруйних газів, 700 тис. т фреонів (сполук важких металів),

500 тис. т свинцю тощо.

Значної шкоди організмові людини завдає отруйний тютюновий дим, який у 4 рази шкідливіший, ні” вихлопні гази автомобіля. Підраховано, що тютюновий дим забруднює повітря у сотні тисяч разів більше, ніж будь-який металургійний чи хімічний комбінат! Курець вдихає повітря, забруднення якого в сотні разів перевищує гранично допустимі межі. Адже цей дим містить близько 200 особливо отруйних речовин.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, від хвороб, спричинених палінням, щорічно помирає 1,5 млн осіб, а витрати на лікування хвороб, пов’язаних з курінням, сягають 100 млрд дол. щорічно.

У житті людини важливу роль відіграє гідросфера. Вода є головною складовою будови будь-якого біологічного організму, джерелом кисню. Але ставлення до неї не краще, ніж до інших елементів навколишнього природного середовища. Світовому океану відводиться роль гігантського звалища більшої частини промислових і радіаційних відходів. Особливо жахливі показники забруднення його нафтою. За даними науковців, нафтовою плівкою покрито майже 1/4 поверхні Світового океану.

Гострою є проблема забезпечення людства прісною водою. Частина запасів прісної води в Світовому океаІ ні дуже незначна – всього близько 4 %. Але 70 % прісної води знаходиться в льодах Антарктиди, Гренландії та на гірських вершинах. Близько ЗО % запасів . становлять підземні води. На ріки та озера припадає І лише 0,02 % всієї прісної води. Різко зростає споживання води. Підраховано, що в стародавні часи витра

ти ВОДИ на дуіпу населення становили 12–18 літрів за лобу, а сьогодні – 200–400 літрів. Значно зростає використання води в промисловості.

Небезпеку для здоров’я становить надзвичайне забруднсння води. Мільйони людей планети вживають водУ, насичену шкідливими для організму речовинами, що призводить до різного роду важких захворювань.

Дедалі чіткіше проявляється негативний вплив науково-технічного прогресу на ґрунт. Він поповнюється нехарактерними для нього фізичними, хімічними та біологічними складовими. Забруднювачі через рослинні або тваринні продукти харчування потрапляють в організм людини.

Небезпечною за своїми наслідками є ерозія ґрунтів, тобто руйнація верхніх, найбільш родючих шарів ґрунту. Нераціональна господарська діяльність призвела до того, що щорічно із сільськогосподарського обороту вибуває 3 % оброблюваної землі, тобто 50–70 тис. км2 ріллі.

Техногенна цивілізація призвела до зневажливого, навіть злочинного ставлення суспільства до біосфери, тобто до світу активного життя, яке становить нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери. Протягом активного матеріально-економічного розвитку суспільство знищило 70 % лісів.

Протягом року з планети зникає близько 11 млн га лісів. Роль лісів у природі надзвичайно важлива. Адже, не дивлячись, що ліси займають всього 7 % земної поверхні, в них зосереджено 60 % наявних видів рослин. Біомаса лісів становить 90 % всієї біомаси суходолу. В зв’язку з масовою вирубкою лісів різко зросли темпи вимирання цілих видів тварин. Під загрозою знищення перебуває 1200 видів. За рік вимирає на планеті в середньому 25–ЗО видів, у тому числі один вид або підвид хребетних тварин.

З наведених прикладів зрозуміло, що суспільство деструктивно впливає на природу, незважаючи на її важливу роль як необхідної і постійної умови розвитку людської спільноти. Але слід усвідомлювати, що страждає не лише природа. Будь-які зміни^в зовнішньому світі негайно відбиваються на самій людині:

алопов’ї, психічному стані, повноцінності способу життя. Отже, в епоху техногенної цивілізації ЧІТКо проявляється екологічна криза, яка негативно впливає на долю людини, суспільства в цілому.

Вчені пропонують деякі шляхи запобігання екологічної катастрофи. їх можна звести до таких основних напрямків діяльності:

1. Невідкладна розробка і втілення в життя заходів з перевиховання сучасних і майбутніх поколінь з метою переорієнтації відносно загальнолюдських цінностей, зокрема, ролі природи в житті людини.

Має формуватися ставлення до природи не як до сировинної бази, енергетичних джерел, не як до об’єкта матеріального використання взагалі. Слід згадати трепетне ставлення попередніх поколінь (приблизно до XIX ст.) до природи як до колиски людства, як до джерела духовної наснаги. Необхідно, щоб кожна людина усвідомила духовне, а не матеріальне значення природи. Піднести природу до рангу загальнолюдських цінностей – першочергове завдання виховання людини. Кожний повинен відчувати свою, особисту відповідальність за стан навколишнього природного середовища і робити все можливе для його збереження.

2. Науковий пошук принципово нових форм матеріально-технічної діяльності суспільства. Це мають бути такі форми, які б максимально сприяли нормалізації відносин між людиною і природою. Мова йде перш за все про розробку і впровадження “чистих” і безпечних джерел енергії (геліоенергетики, біоенергетики, вітрової, вторинної енергетики тощо), комп’ютерно-інформаційної техніки, цифрового зв’язку, робототехніки, подальшу розробку та переробку безпечних штучних матеріалів.

3. Подальша розробка і впровадження в життя законодавчої, правової бази відносно збереження природного середовища. Особливо важливо, щоб закони

діяли . В Україні прийнято закон про охорону навколишнього середовища. Але, на жаль, дотримання його здебільшого носить формальний характер, що нерідко призводить до екологічних катастроф. Необхідний посилении законодавчий і громадський контроль, щоб

будь-яке порушення екологічної системи мало своїм наслідком притягнення винних до кримінально-правової відповідальності.

74. Політика як явище суспільного життя

У пошуках ефективних засобів досягання суспільної злагоди люди використовували різні механізми регуляції відносин між собою. Створювалися, наприклад, такі регулятиви життєдіяльності індивідів та соціальних груп, як традиція, звички, тотем і табу, релігія і мораль, культура, політика, право тощо. Вони взаємодіють між собою. Складається система регулятивів, яка підтримує громадський порядок, злагоду, дисципліну в суспільстві.

Система регулятивів суспільного співжиття Мйє конкретно-історичний характер. Більш складні й розгалужені суспільні відносини потребують більш виссь кого рівня механізму регуляції. Так, в первісному суспільстві досить було інституту тотемізму. Пізніше стали необхідними традиції і звичаї, мораль і релігія,

У класовому суспільстві виникають такі регулятиви, як політика і право.

Політика (від гр. politike – мистецтво управління державою, державна діяльність) – це сфера відносин соціальних спільнот, свідома лінія поведінки соціаль ті групи щодо інших груп, держави, суспільних явищ, яка відображає становище цієї групи та їілнтереси.

Сутність політики проявляється в трьох основних формах життєдіяльності суспільства:

– теоретична і практична діяльність класів, націй, соціальних груп, партій та індивідів, спрямована на завоювання, використання та утримання політичної влади;

.– участь в діяльності держави і суспільства;

– теоретична і практична діяльність соціальних груп та індивідів, спрямована на усвідомлення та відстоювання своїх групових інтересів на рівні суспільства.

Політика має складну внутрішню структуру, вона включає:

сферу політичних відносин;

політичні організації та установи, цілі, зміст та

методи їх діяльності;

– політичні погляди 1 теорії.

Політика виконує різноманітні функції:

– організаційну – забезпечує практичну участь громадян, партій, соціальних груп у формуванні та роботі органів влади;

– комунікативну забезпечує консолідацію суб’ектів політичної діяльності;

– мобілізаційну – створює умови для участі в політичних процесах;

– інтегруючу – об’єднує соціальні сили суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;

– управлінську – спрямовує діяльність соціальних груп на створення ефективних регулятивних механізмів суспільного життя;

– соціально-економічну – прагне до найбільш ефективного функціонування економіки суспільства;

– культурно-виховну та ін.

Політика реалізується в суспільстві засобами влади. Остання складається з влади держави, органів самоврядування, партій і груп, влади політичних лідерів, засобів масової інформації тощо.

Регулятивні можливості політики спрямовуються насамперед на сферу економіки. Матеріальний інтерес проявляється в концентрованому вигляді в політиці. Остання виражає сутність економіки. Але не можна цей факт абсолютизувати. Слід взаємодію економіки і політики розглядати діалектично, враховуючи конкретно-історичний характер розвитку цих явищ суспільного життя.

Політика проникає майже в усі сфери соціального життя – науку і культуру, релігію і мистецтво, філософію і мораль, Toftfy будь-яка проблема набуває політичного забарвлення, якщо її розуміння чи вирішення торкається життєвих інтересів держави, націй, класів, партій тощо, тому у зв’язку з цим слушно говорити про наукову, культурну, соціальну та іншу політику.

Розрізняють внутрішню політику, яка регулює життя громадян всередині держави (взаємовідносини

соціальних груп, націй, верств, класів, партій) і зовнішню політику – міждержавні зв’язки та процеси ' (взаємовідносини між державами, народами, націями).

75. Політична система суспільства, її структура і функції

І

Надзвичайно складним і розмаїтим явищем суI спільства є його політичне життя. Воно охоплює всі І організовані й неорганізовані форми політичної життєдіяльності людей, політичну ідеологію і психолоI пю, політичні інститути та установи, політичні відносини та процеси, політичну поведінку тощо.

Базовим, визначальним елементом політичного життя є політична система.

Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.

Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства – економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.

До основних елементів структури політичної системи належать:

– держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;

– партії і партійні системи. Партія це організація, що об’єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.

Як правило, в суспільстві функціонують ДЄКІлі.,партій. В сукупності вони становлять партійну сиг. тему, яка використовує певніш механізм та метод”

в боротьбі за владу.

Історичні типи партійних систем: однопартійні, двопартійна, або біпяртійна (наявність двох основний партій, влада яких чергується), багатопартійна (ааявність декількох партій, які беруть участь і здійснюють реальний вплив на органи державної влади;

– громадські організації і рухи. Це соціальні групи, об’єднані певними інтересами, які не прагнуть І участі в діяльності органів державної влади. Але вони прагнуть контролювати прийняття важливих державних рішень, наприклад питань екології, охорони здоров'я, забезпечення належного рівня народжуваності та якісного стану населення тощо;

– політична свідомість та політична культура які відображають політичне життя суспільства в поглядах, ідеях, традиціях, уявленнях, правилах та нормах поведінки людини, соціальної групи чи нації"

– засоби масоеої інформації. '

Політична система суспільства покликана виконувати такі функції:

– формування цілей та завдань суспільства;

– розробка програм життєдіяльності суспільства згідно з інтересами керівних верств;

– мобілізація ресурсів суспільства відповідно до певних інтересів;

– забезпечення інтеграції всіх суспільних груп навколо загальних соціально-політичних цілей та цінностей, панівної ідеології та культури;

розподіл цінностей у суспільстві відповідно до інтересів, насамперед, панівних соціальних груп;

забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.

Для політичних систем пострадянських країн характерним є не лише наявність легальних інститутів, а и тіньового елементу в них, тобто конкуруючих структур. Складовими тіньової частини політичної С™И є політичні Клани, клуби, парламентське ’ очення перших осіб держави, “мізкові цент]”" р х тощо. Сюди можна віднести також нелегал-

І НУ діяльність легальних установ, політичні інтриги і та ігри, таємні функції окремих установ чи посадових осіб, земляцькі стосунки тощо. Загалом, такий стан можна кваліфікувати як наявність справжньої конI КУРУЮЧ0Ї структури всередині політичної системи. За І певних умов вона може фактично виконувати функції домінуючої політичної системи і перетворитися на альтернативу легальній політичній системі суспільства.

76. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів

Основною складовою політичної системи суспільства є держава.

Держава – це сукупність взаємозв’язаних установ та організацій, які здійснюють управління суспільством.

Основні ознаки держави:

– наявність особливої системи органів і установ, що здійснюють функції державної влади;

– територіальний розподіл на райони, округи, штати, губернії та ін., на які поширюється юрисдикція цієї держави;

– наявність права, що закріплює систему норм, затверджених державою.

Щодо першої ознаки, слід підкреслити важливість структуризації державних органів залежно від виконуваних ними функцій. Як правило, має бути три гілки державної влади: законодавча, виконавча та судова. їм відповідають певні органи: органи законодавчої влади (парламент і відповідні органи на місцях), органи виконавчої влади (урядові заклади і установи на регіональному рівні) і, нарешті, органи судової влади, які здійснюють функцію судочинства.

Функції держави:

– регулювання економічних, соціальних, правових відносин;

забезпечення функціонування політичної системи, що склалася;

– стягування податків;

представництво інтересів держави в системі

міжнародних інтересів;

придушення опору соціальних груп, що перебувають в опозиції.

Держави розрізняються за формами правління. Форма правління відбиває принципи владних повноважень між різними гілками державної влади.

Основними формами правління є монархія або республіка.

Монархія являє собою необмежену владу однієї людини: короля, царя чи імператора. Ця форма правління характерна для феодального суспільства. Сьогодні майже 40 країн світу є монархіями. Виділяють такі різновиди монархій, як абсолютна і конституційна (Англія, Японія, Швеція, Норвегія та ін.)

Республіка передбачає наявність виборної влади. Історія знає аристократичні республіки, тобто коли влада хоча і виборна, але знаходиться в руках невеликої меншості імущого населення, і демократичні, коли в управлінні державою беруть участь трудящі маси.

Сучасні республіки можуть бути президентськими або парламентськими.

У президентській республіці незалежно від парламенту вибирається президент, який формує уряд. Останній несе відповідальність лише перед президентом. Він не відповідальний перед парламентом (наприклад у США).

У парламентській республіці президент вибирається парламентом. Уряд є відповідальним перед парламентом і очолюється не президентом, а прем’єр-міністром (наприклад, в Італії, Німеччині, Швейцарії та ін.).

Держави розрізняються також за формою державного устрою, тобто за внутрішнім поділом. Держава може бути унітарною, федерацією або конфедерацією.

Унітарна держава – це сукупність єдиних адміністративно-територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності (Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).

Федерація це союз відносно самостійних державних утворень, кожне з яких має свою систему за-

конодавчих, виконавчих та судових органів (СШЛ Індія. Росія, Німеччина та ін.). *

Конфедерація – союз, об’єднання, в якому відносини між державами, іцо входять в нього, будуються невзаємній договірній основі зі збереженням кожним з них своєї незалежності.

Держави різняться політичними режимами. Політичний режим – це система прийомів та методів реалізації державної влади, а також ставлення органів державної влади до правових засад їх діяльності. Існують демократичні і диктаторські політичні режими.

Демократичний режим – побудова державного апарату за принципом розподілу влади, наявність представницьких органів, які вибираються населенням, всезагальне виборче право, функціонування багатопартійної системи тоїцо.

Диктаторський режим – відсутність системи розподілу влади, монополізація влади, значне обмеження громадянського суспільства, застосування репресій та терору, сувора однопартійність, контроль усіх сфер суспільства, наявність єдиної ідеології.

Отже, держави, як основні складові політичної системи, розрізняються формами правління, формами державного устрою і типами політичних режимів.

77. Громадянське суспільство і правова держава: філософський зміст понять

Громадянське суспільство – це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та інтереси задовольняються не державними та політичними методами, а сукупністю природних форм їх життєдіяльності.

Важлива ознака громадянського суспільства його саморегульованість. Діяльність політичних інститутів та організацій в ньому перебуває під суворим контролем народу або вони зовсім відсутні.

Суттєвою ознакою громадянського суспільства є також економічна і соціальна свобода його індивідів. Останні не відчувають відчуженості від власності, від

пезультатів своєї праді, можуть вільно вибирати ріані форми власності, не зазнають обмежень при переході з однієї соціальної групи в іншу, мають право на вИраження і захист своїх інтересів.

Ознакою громадянського суспільства є специфічну характер влади. Влада виступає не як влада сили, а як влада авторитету, що спирається на загальнолюдські принципи. Основні функції влади зводяться до захисту соціальних прав та інтересів кожної людини, створення необхідних умов для самореалізації індивіда.

В цілому, можна сказати, така влада має безпосередньо виражати волю самих індивідів, а не волю певних організацій, партій чи об’єднань. Найбільш повно такий стан забезпечує безпосередня, а не представницька демократія, що втілюється в об’єднаннях та організаціях, які діють в різних сферах життєдіяльності суспільства. Механізм розподілу влади в громадянському суспільстві і контроль за її реалізацію здійснюється на основі особистої і громадської ініціативи індивідів, за їх підтримки та довіри.

Важливою ознакою громадянського суспільства є те, що воно в своїй життєдіяльності спирається на природні, органічно властиві права людини. Тобто воно створює необхідні сприятливі умови для найбільш повного задоволення потреб та інтересів кожної особистості, кожної соціальної групи. В таких умовах кожний член громадянського суспільства відчуває і проявляє свою відповідальність за утвердження злагоди і взаємодопомоги в людських відносинах. Громадянське суспільство – це суспільство, в якому повного мірою втілюється принцип соціальної справедливості.

Громадянське суспільство тісно пов’язане з правовою державою. Успішне функціонування, виконання суттєвих принципів громадянського суспільства можливе лише в умовах правової держави. Основною характерною рисою правової держави є беззаперечне панування закону в усіх сферах суспільно-політичного життя.

Правова держава:

_ створює закони і одночасно обмежує свою діяльність законами, виконання яких має бути святим;

забезпечує непорушність свободи індивіда;

охороняє і гарантує права, інтереси, честь і гідність особи;

– забезпечує реалізацію громадянських прав і свобод людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Взаємозв’язок громадянського суспільства і правової держави проявляється в обов’язковій взаємній відповідальності держави та особистості. А це, усвою чергу, передбачає, по-перше, чіткий розподіл влади і, відповідно, чітке функціонування законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. По-друге – чітке законодавче закріплення та дотримання політичного і правового статусу особистості.

78. Культура як предмет філософського осмислення

Одним із найбільш популярних і поширених у роздумах про вічні філософські проблеми є слово “культура”. Вивченням культури займаються різні науки – історія, археологія, соціологія, антропологія, етнографія, мистецтвознавство. Нараховується декілька сотень визначень культури, десятки теоретичних концепцій та моделей культури.

Найбільш загальним визначенням культури є таке: культура – це все те, що створила людина, сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності. Але це надзвичайно широке визначення, воно не враховує розмаїття моделей культури. Розглянемо основні з цих моделей.

“Натуралістична” модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники розуміли культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей “природної” ЛЮДИНИ. Вони ЗВОДИЛИ культуру до предметно-речових форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи. Німецькі просвітники пов’язували поняття “культура” з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.

“Класична” модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного та божественного світів. Тут людина виступає як розумна

пинямічна істота, яка розвиває свої духовні здібності fe творцем культури, в основі Цієї моделі лежать принципи гуманізму, раціоналізму та історизму.

V класичній моделі культура виступає як суто духовне утворення. Це головна, суттєва, визначальна сфера розвитку людини. Про матеріальним аспект культтои тут мова не йде. В цілому, класична модель культури у філософії ідеалістична.

У марксистській філософи класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура

оозуміється не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних: умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що культура £ не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а и самим процесом людської діяльності,

У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Криза була викликана, в основному, такими причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об’єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб’єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. Але бурхливе розширення зв’язків з неєвропейськими культурами, криза колоніалізму показали “некоректність" такого ставлення до цих культур.

“Некласична" (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою, і сприймається ця культурна реальність людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення.

Для некласичної моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, “темноти” світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажання упорядкування світу тощо.

Постмодерністська модель. Ця модель пов’язана з думкою, що світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в Світі, “метиться”

ЛЮДСЬКИМ спробам творчо його переробити, перевести з "нерозумного” стану в “розумний” (класична модель культури). Відмова від перетворення світу спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ не тільки не піддається людським зусиллям. ай не уміщається ні в які теоретичні схеми.

Поняття “культура” не можна виразити лише шляхом виділення сукупності її ознак, як це спостерігається в кожній з розглянутих моделей культури. Необхідно враховувати її тлумачення залежно від конкретного аспекту розгляду культури, тобто конкретного підходу до осмислення культури.

Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Саме до цього світу, на думку прихильників підходу, і прийнятне поняття культури. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і смислів та їх реалізація в інтересах певного суспільного організму. Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи цінностей, їх походження та загальнозначущість.

Діяльний підхід. Культуру розуміють як діалектичний процес реалізації в єдності об’єктивних і суб’єктивних моментів, передумов і результатів. Вона виступає способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, це “технологія виробництва та відтворення людини і суспільства”, основа творчої активності людини, механізм пристосування особистості в суспільстві. Культура – це свого роду “технологія” людської діяльності.

Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем, що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того^, символи, знаки є тими засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для вивчення.

Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність соціальних елементів носіїв Ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність.

й „ гім’ї шлюбу, звичаїв, символів, текстів тощо. А° ^гобистісний фактор тут не враховується.

•^Соціологічний” підхід. Культуру тлумачать як мішальний інститут, що дає змогу розглядати сугХг™ як стійку Цілісність, відмінну ВІД природи. SSSS розглядають з погляду и функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, ЩО визначають ролі і норми поведінки людей у Су-

CmjrSiimapHim підхід. При цьому підході зосереджується увага на вдосконаленні людини як духовномопального суб'єкта культури. Культуру розуміють як процес, ЩО поєднує всі види людської творчості І який регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя людини, виступає як Процес відтворення людини в усьому розмаїтті їі властивостей і потреб.

Всі ці підходи заслуговують на увагу. Адже у кожному з них увага звертається на певний суттєвий аспект культури. Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури, тобто у філософському розумінні.

Філософія вивчає культуру не як особливий об’єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає пра гнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в якому людина знаходить себе.

79. Наука в системі духовної культури

Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття, об'єктивних, системно організованих і обгрунтованих знань просвіт.

Отже, основною функцією науки с розробка та теоретична систематизація об’єктивних анань про буття. Цэ система понять про явища і закони матеріального світу та духовної діяльності людей, яка дас змогу исредбачати і перетворювати дійсність в інігрітих суспільства.

Змістом науки і її результатом є цілеспрямовано зібрані факти, розроблені гіпотези і теорії, прииоми та методи дослідження. Істинність наукових понять перевіряєтьМЇдоводитьсясуспільною практикою. Поняття науки включає в себе як процес вироблення наукових знань, гак і всю систему перевірених практикою знань, а остання (система) формує в сукупності наукову картину світу.

Наука як форма культурної людської діяльності є історичним явищем. Це порівняно пізній продукт культури. Тисячоліттями життєдіяльність людей здійснювалася без науки. Покоління за поколінням використовувало лише емпіричний досвід, сприймаючи світ через призму міфології та релігії. Поступово з’явилися крихти “наукоподібних” знань. Вважається, що наука як сфера культури склалася в Європі лише в епоху пізнього Середньовіччя та початку Нового часу.

Наука дає людству можливість використовувати сили природи, розвивати матеріальне виробництво, змінювати суспільні відносини. Вона сприяє формуванню наукового світогляду, розширює кругозір людини, звільняє її від забобонів та помилок.

Науки поділяються на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні науки пізнають закони, які управляють поведінкою та взаємодією базових структур природи, суспільства і мислення. Ці закони та структури вивчаються безвідносно до їх практичного використання. Метою ж прикладних наук є застосування результатів фундаментальних наук для розв’язання як пізнавальних, так і соціально-практичних проблем.

Наука як соціальний інститут стала одним з найважливіших факторів соціально-економічного потенціалу, тому політика в галузі науки перетворилася в одну з провідних сфер соціального управління.^ Якщо на кінець XIX ст. наука виконувала допоміжну роль щодо виробництва, то в умовах науково-технічної революції вона стала її найважливішим компонентом, рушійною силою. Розвиток науки, як правило, випереджає розвиток техніки та виробництва, формується єдина система “наука – техніка виробництво , в якій наука посідає провідне місце. Для сучасної науки

характерним є тісний взаємозв язок з технікою, Де. ™лі Чіткіше проявляється тенденція перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства, зростає та поглиблюється іі роль в усіх сферах суспільного життя. .

Крім того посилюється тенденція, коли наука із зд. собу технічного прогресу перетворюється на органічну частину соціального і культурного розвитку, щ0 Пр0являється не лише в ставленні людини до природи, а й у ставленні до інших людей, до суспільства в цілому. Наука стає органічною складовою культури також в тому розумінні, що вона сприяє розвиткові творчого потенціалу людини.

80. Культура і цивілізація

Історія суспільства – це розвиток людської цивілізації, що проходила певні етапи і закономірні стадії соціального поступу. Поняття “цивілізація” формувалося історично, а філософи в різні часи вкладали в нього різний зміст.

Вперше це поняття стало широко використовуватися в епоху Просвітництва у Франції і розглядалося просвітителями як близьке за своїм змістом поняттям “духовна культура”, “розум”, “справедливість”.

У подальшому поняття “цивілізація” уточнювалося, вводилися нові характеристики цивілізаційного процесу. Так, Кант розмежовував поняття культури і цивілізації. Цивілізація, на його думку, є лише зовнішній “технічний тип культури”. В процесі розвитку суспільства їх взаємодія суперечлива, тому що духовна культура, особливо в її моральному аспекті, відстає від цивілізації. Цієї думки дотримувалися Шпенглер, Ніцше (друга половина XIX ст.). Вони стверджували, що розвиток цивілізації неухильно призводить до деградації та духовної загибелі суспільства. Зокрема, Шпенглер заявляв, що цивілізація – це етап занепаду культури, її старіння.

Одночасно в соціальній філософії поняття цивілізації використовується для характеристики конкретного суспільства як соціокультурного утворення.

I Так, А. Тойнбі виділяв цивілізації Стародавнього Єгипту або Вавилону, арабську цивілізацію тощо.

Крім того, в суспільних науках подекуди фігурує поняття цивілізації як фіксація певного рівня технологічного розвитку.

Засновники марксистської філософії розглядали цивілізацію як результат досягнень матеріальної і духовної культури, типи якої визначаються змістом суспільно-економічних формацій. Говорячи про ступені розвитку світової цивілізації, вони підкреслювали її конкретно-історичний характер, обумовлений рівнем І розвитку суспільного виробництва.

І У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства.

Під цивілізацією розуміють не тільки і, головним чином, не стільки результати матеріальної і духовної діяльності людей, хоча самі по собі вони також важливі, а й спосіб або технологію відтворення суспільних відносин, “соціальну організацію, що творить і відтворює суспільне життя” (П. Сорокін). Тобто, цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення, людину, що засвоїла культуру і здатна жити і діяти в окультуреному середовищі, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування та розвиток.

У наш час до змісту цивілізації додається також здатність суспільства вирішувати глобальні проблеми, в тому числі основну з них – виживання людства. Таким чином, в основі цивілізації лежить діяльнісний підхід, який вирішальну роль у цивілізаційному процесі відводить суб’єктивному фактору та Духовній культурі.

Отже, цивілізація є соціокультурним утворенням. Якщо поняття “культура” характеризує людину, визначає рівень її розвитку, способи самовиразу в Діяльності, творчості, то поняття цивілізація характеризує соціальне буття самої культури.

Залежно від ступеня технічної оснащеності у сфері суспільного виробництва, свободи особи в соціальній і

духовній сферах, типу культури визначаються і якіс-

но різні типи цивілізація.

космогенна (охоплює стародавній світ та епоху

СЄР~ техногенна, або індустріальна (відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним

^ *Lантропогенна, інформаційне суспільство (формується в наш час).

81. Проблема цінностей у філософії

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс цінність і ло?ос – вчення).

Починаючи з освоєння знарядь праці, а потім вдосконалюючи їх, людина навчилася задовольняти власні елементарні потреби, почала виокремлювати головне і другорядне, необхідне, постійне і тимчасове у своєму житті. Поступово осмислювалася значимість предметів і явищ навколишнього світу для окремого індивіда, групи, суспільства, тобто визначалася їх цінність.

Цінність – це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Формування поняття “цінність” пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.

Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою

I

цінністю є людина. Відома теза Протагора: “Людина є „ірою всіх речей”.

В античній і середньовічній філософії ціннісні характеристики включалися в саме життя, розглядалися як притаманні йому, нерозривні з реальністю. Дослідження цінносіей як таких стало можливим ТОДІ, КОЛИ поняття реальності розщепилося на реальність у власному розумінні й цінність як об’єкт людських уподобань, пристрастей та прагнень.

Категорія цінності найбільш ґрунтовно була розроблена класичною німецькою філософією, особливо

І. Кантом. І. Кант поняття цінності пов’язує з поняттям доброї волі. Сама по собі добра воля має цінуватися незрівнянно вище, ніж будь-що здійснене нею на користь якоїсь схильності. Важливим у кантівському аналізі поняття цінності є те, що це поняття він співвідносить з людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, – зі світом природи бажань. Цей аспект І. Кант називає відносною, зумовленою цінністю. Основну увагу він звертає на суб'єктивний аспект цінності, який і прагне висвітлити. Водночас підкреслює наявність і об’єктивного аспекту, але детально його не розробляє. Кантівську концепцію цінності сприйняли в основному, з деякими змінами, всі представники класичної німецької філософії.

Сучасна соціально-філософська література характеризується різноманітністю поглядів на природу цінностей та їх розуміння. Вони зрештою є або^конкретизацією проблеми, наміченої в німецькій класичній філософії, або розробляються через протиставлення останній.

Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

– матеріальні – це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

– духовні – це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Залежно від ціннісного ставлення людини до світу

пішїті визначаються як “предметні та “суб'єкт^,

“Предметними” цінностями виступає все розмаїття Предметів людської діяльності, суспільних відносин та включених до ЇХ кола природних явищ ад пб’єктів Ціннісного відношення. Вони оцінюються В плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи

несправедливого тощо.

"Суб'єктні" цінності–способи та критерії, на основі яких проводяться самі процедури оцінки відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це – настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, які відображаються у формі нормативних настанов.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так, виділяються цінності особистості, соціальних ttxa професійних гру ті> національні, загально-

Л90$СЬіСІ

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони е регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Слід мати на увазі, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.

У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немае основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття “загальнолюдське”.

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

– цінність людського життя;

смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

– відвернення загрози термоядерної війни;

– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер людської життєдіяльності економіки, політики,

культури тощо.

Подальший конкретно-історичний аналіз сутності та розвитку цінностей є важливою стороною наукового дослідження і розуміння історії суспільства та культури.

82. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії

Теорію формаційного підходу до розгляду історії розробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Згідно з їхньою концепцією суспільство у своєму розвиткові проходить ряд суспільно-економічних формацій, кожна з яких має специфічні соціально-економічні, класовополітичні, національні та інші ознаки. Сутністю формацій є характер економічних відносин залежно від форм власності:

– первісне суспільство – общинна власність;

– рабовласницьке – повна власність рабовласника на засоби виробництва і раба;

– феодалізм – повна власність феодала на засоби виробництва і неповна – на робітника;

– капіталізм – власність капіталістів на засоби виробництва і відсутність її на найманого робітника;

– соціалізм – суспільна власність на засоби виробництва в особі держави.

Цивілізацію характеризують насамперед як кульшурно-історичну систему. Її ознаками є технічна оснащеність суспільного виробництва, тип культури, роль людського фактора та культури і суспільнополітичних інститутів у розвиткові соціальних процесів та інше. Визначальний вплив на них залишається за економікою, але тільки в кінцевому результаті.^ Відповідно до цих ознак визначають якісно різні типи цивілізацій, через які проходило людство у своєму розвиткові:

космогенна, що охоплює стародавнє суспільство

й pnoxv Середньовіччя;

_ індустріальна, або техногенна, що відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економіч-

ним формаціям;

– інформаційна, або антропогенна, що ф0р.

мується в наш час.

Як бачимо, для формаційного підходу характерною є соціально –економічна причинність розвитку суспільства.

Для цивілізаційного підходу характерним є більш широке бачення: акцентується увага на тих факторах (культура? свобода особистості, техніка тощо), що пов’язані з діяльністю суб єктпа історичного процесу, його свободи, інтелектуальної діяльності, ролі в суспільстві тощо.

Слід підкреслити, що цивілізаціиний підхід до розгляду історії не підміняє і не відміняє формаційний підхід. Цивілізаційний підхід включає в себе формаційний як складову соціальної причинності певних етапів історичного процесу. Зазначимо, що обидва підходи мають елемент ефективності в дослідженні та поясненні розвитку суспільства. Це два ракурси, що мають право на існування і які не заперечують один одного.

Процес становлення цивілізації нового типу, яка отримала назву інформаційно-технологічної або постіндустріального суспільства, почався із середини 50-х років XX ст. Використання інформаційної технології суттєво змінює технічну основу матеріального і духовного виробництва, визначає нові організаційні форми суспільного життя. Відбуваються кардинальні зміни в соціальній структурі, де значна частина робочої сили перетворюється в середній клас. Виникає потреба в постійному підвищенні духовної культури особистості й суспільства. Інтелектуальний потенціал суспільства стає вирішальною умовою його успішного функціонування і розвитку. Основна увага суспільства зосереджується на науково-інформаційних ресурсах, рівневі соціально-політичної свідомості, її маніпулюванні, моральних критеріях, духовно-культурних орієнтаціях. Отже, увага переміщається із

зовнішніх умов життєдіяльності людини на її саму, її яуховне життя. Тому етап інформаційної цивілізації називають ще антропогенним.

Висловлюють думку, що антропогенна (інформаційна) цивілізація є передумовою або навіть умовою робудови суспільства соціальної справедливості, орієнтованої на людину. Стверджують, що альтернативи цьому суспільству людство в майбутньому не має. Лише в умовах суспільства соціальної справедливості ЛЮДСТВО може вижити і досягти стійкого розвитку.

Сьогодні суспільство перебуває в кризовому стані. Виникнення глобальних проблем (екологічні, демографічні, загроза ядерної війни і т. ін.), втрата духовних ідеалів значною кількістю громадян, перехід до прагматичного та утилітарного способу існування людей тощо – характерні риси нашого часу. Подолання кризового стану може бути реалізовано лише на шляху переходу до нового, більш ефективного і менш витратного способу існування суспільства.

Про суспільство соціальної справедливості мріяло людство протягом всієї історії свого існування. Досить згадати думки Демокріта відносно “демократичного суспільства”, уявлення Платона про “ідеальну державу", релігійні пошуки в Середньовіччі, утопічну країну мислителів Нового часу і, нарешті, соціалістичний та комуністичний ідеал марксизму.

Розмаїття умов існування у кожному регіоні Землі пояснює необхідність теоретичного обґрунтування форм, методів застосування універсального принципу соціальної справедливості, який виключає “зрівнялівку” і вимагає забезпечення відповідності між внеском окремої людини чи соціальної групи в життя суспільства і визнанням та справедливою винагородою за цей внесок з боку суспільства.

83. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства

Сьогодні перед людством стоять гострі ЖИТТЄВІ проблеми без вирішення яких в глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Більше того нехтування ними, на думку багатьох мислителів, може спричинити навіть загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти сходяться на одному людство знаходиться на порозі глобальної кризи. Будь-які кризи в економіці 1 політиці в будь-якій країні є проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людей: природу, світову економіку, політичні відносини, культуру й, особливо, саму людину.

Розглянемо основні глобальні проблеми сучасності.

1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувало свого часу підготовку і розв’язання термоядерної війни як надзвичайний злочин перед людством. Було прийнято ряд декларацій, мораторій на ядерні випробування, заборону на розповсюдження ядерної зброї. Зокрема, підписано угоди про скорочення стратегічних ядерних арсеналів, умови яких, поки що мовчки, ядерні держави дотримуються, але жодна з них цих угод не ратифікувала, тобто вони не набули статусу законів. Великі держави володіють величезними ядерними запасами. Крім того, спостерігається “розповзання” атомних технологій. Деякі країни Сходу прагнуть заволодіти ядерною зброєю чи виготовляти її. А це може призвести до її локального застосування, яке з невідворотністю викличе світову термоядерну пожежу.

Атомні технології використовуються не лише При виготовленні ядерної зброї. Серйозною небезпекою е загроза технологічних випадковостей на атомних електростанціях. Свіжою є пам’ять про Чорнобильську катастрофу. Зараз у світі діють сотні АЕС, їх кількість збільшується. Але відомо, що будь-яка техніка коли-небудь ламається.

2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна катастрофа, що породжується неконтрольованим вторгненням людини в біосферу, забрудненням довколишнього природного середовища.

Вище говорилося про екологічну проблему, її джерела, наслідки, шляхи вирішення. Треба ще раз наголосити, що ця проблема, проблема відношення “людина – природа”, все ще недооцінюється людиною. За своєю значимістю, небезпечністю вона має бути найнагальнішою і стояти вище повсякденних економічних турбот, політичної метушні та теоретичних дискусій.

Проблема екології має стати пріоритетною щодо політики, економіки, предметом першочергової уваги І ідеології, культури, всієї системи виховання. Адже очевидно, що ідея оптимізації ставлення людства до навколишнього природного середовища ще не усвідомлена повною мірою політиками й, особливо, масами. Поверхове знання проблеми, а звідси – безвідповідальне ставлення до природи, поступово і невідворотно веде до екологічної катастрофи. Ми, наприклад, могли чути про нестачу води в певних регіонах нашої планети. Це було десь далеко і безпосередньо нас не стосувалося. Але пройшло одне – два десятиліття і з проблемою питної води зіткнулося вже ряд міст України, де вода подається лише декілька годин на добу. Складне становище із забрудненням повітря, виснаженням ґрунтів. Негативні явища спостерігаються внаслідок загального потепління. Діяльність людини призводить до зникнення багатьох видів тварин і рослин.

Першочерговим завданням, на нашу думку, має стати діяльність державних, політичних органів, освітніх закладів, засобів масової інформації, спрямована на усвідомлення всіма верствами населення стану природи і невідкладності заходів, спрямованих на її збереження.

3. Демографічна проблема. Вона не однозначна, має дві, здавалося б, протилежні, сторони: з одного боку – перенаселення планети, з іншого вимирання населення.

Перше стосується населення Землі в цілому. Про Це свідчать такі дані. Демографи вважають, що Земля може витримати навантаження максимальної кількості населення не більше 10 млрд осіб. Сьогодні люд

ство досягло 6 млрд, а на початку нашої ери народонаселення світу складало лише 150 млн. Особливо зросли темпи приросту в минулому XX столітті. Якщо у 60-ті роки населення збільшувалося на 8 тис. за годину, у 80-ті – на 10 тис. осіб, то сьогодні приріст досягнув 12 тис. осіб за годину.

За прогнозами, максимально допустимої цифри – 10 млрд осіб – буде досягнуто приблизно у зо-ті роки нашого століття. Є думки, що цього рівня буде досягнуто значно раніше. Отже, назріла гостра необхідність прийняття глобальних заходів з оптимізації демографічного процесу.

Іншим аспектом демографічної проблеми с вимирання населення в деяких регіонах. “Демографічний вибух”, про який йшлося вище, спостерігається в малорозвинених країнах. В економічно розвинених країнах Європи відбувається процес прямо протилежний. Зменшується народжуваність, що призводить до неможливості забезпечення простої зміни поколінь.

Катастрофічний стан спостерігається у країнах колишнього СРСР. Зокрема, в Україні населення за останні роки зменшилося на 4 млн осіб. Сьогодні смертність вдвічі перевищує народжуваність, відбувається масовий виїзд з України за кордон. Демографи прогнозують, що за таких темпів населення України до 30-х років буде налічувати всього 15–20 млн. На цьому фоні так званий геноцид 1932–1933 рр. буде виглядати дитячою забавою.

4. Загроза людському здоров’ю, людській тілесності. Медики, біологи, генетики б’ють тривогу відносно загрози руйнування людства як виду, деформації її тілесності. На тілесність ведеться усвідомлений чи неусвідомлений фронтальний наступ. Страшне слово “СШД” все частіше зустрічається в житті людства. Поширюється наркоманія. Злочинна пропаганда тютюнопаління, вживання алкоголю, їх реклама заполонила майже всі шпальти газет, екрани телевізорів. І це при розумінні їх шкідливості, розумінні того, що все це призводить лише до негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження людини. Хто в цьому зацікавлений?

Значну небезпеку, часом непередбачені наслідки можуть мати діяльність генної інженерії, клонування людини, експерименти над генетичним кодом. Можливість появи мутантів, спотворення еволюційного пристосування людини – ось незначний перелік проблем, що є нагальними вже сьогодні.

Сюди слід додати негативний вплив на людину, на її здоров’я навколишнього середовища, зокрема, забрудненого повітря, широкого застосування хімії в побуті, харчуванні. Крім того, нестабільність в економіці, політиці викликає стресові стани, руйнує нервову систему, що призводить нерідко до фізичного виродження людини.

Зрозуміло, названі проблеми не вичерпують всього розмаїття питань, які змушене вирішувати людство. Деякі з них, наприклад, криза людської духовності, моральне виродження тощо, висвітлюються в інших параграфах. Досить названих проблем, щоб зрозуміти надзвичайну важливість позитивного їх вирішення для збереження і подальшого розвитку людини на планеті Земля. Сьогодення поставило перед людиною надзвичайно важливі і складні питання: як відновити рівновагу між суспільством і природою, зокрема біосферою, як гармонізувати екологічні, технологічні та соціальні процеси, як зняти соціальну напругу і звідси – загрозу термоядерної війни, а отже, загибель людської цивілізації. Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні планетарного інтелекту. Звідси – необхідність взаєморозуміння, єднання, а не конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством.

ПЕРШОДЖЕРЕЛА

ПЛАТОН ДЕРЖАВА

Платой (428–348 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ. За своїми політичними і філософськими поглядами, за політичною діяльністю він був представником афінської аристократії. Палкий прибічник Сократа, після страти якого тимчасово емігрував з Афін. Заснував в Афінах в саду, присвяченому легендарному герою Академу, головний філософський заклад – Академію, яка була центром філософської думки того часу.

"Держава” (або “Про справедливість”) складається з 10 книг. Це діалог, в якому беруть участь Сократ, Кефал, Главкон, Адімант, Полемарх.

Спочатку мова йде про справедливість, яка є основою ідеальної держави. Справедливість, за Платоном, полягає в тому, щоб кожний громадянин зміг займатися тим, що найбільше відповідає його натурі. Тобто кожен має діяти відповідно до своєї сутності. Таку державу Платон називає “ідеальною державою”. Ідеальним устроєм є той, де інтереси кожного громадянина співпадають з інтересами суспільства в цілому.

Суспільство в “ідеальній державі”, за Платоном, поділяється на три стани: перший – філософи, або правителі, другий – стражі (воїни), третій – землероби і ремісники. Державна влада має належати добірним філософам*аристократам. Стражі – це “наймані наглядачі”. Вони становлять державний апарат насильства і пригнічення для підтримки панування аристократів-рабовласників. Землероби і ремісники виробляють все необхідне для держави.

І Для збереження і зміцнення станів ГІлптон пропонує створити особливу систему їх виховання та існування. Так, необхідне виховання, яке б зміцнювало дух і любов до батьківщини, заняття гімнастикою, яке б зміцнювало тіло і готувало до захисту своєї держави. Одним із засобів втілення ідеальної держави в життя Платон вважає необхідність запровадження спільності дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доблесть.

Платон нараховує декілька форм державного правління: монархія, аристократія, тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Найправильнішою і найрозумнішою він вважає монархію та аристократію. Інші форми є відхиленням від ідеальної держави.

Аристократія – це правління кращих за згодою народу. Володарює й управляє той, хто має славу мужнього і мудрого. Громадянам третього стану (землеробам і ремісникам) дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на ринках тощо. Геніально передбачивши значення розподілу праці в економічному житті суспільства, Платон разом із тим виступав за обмеження господарської діяльності й збереження аграрно замкнутої, “самодостатньої” держави.

Виродження аристократії мудрих, за Платоном, зумовлює затвердження приватної власності й обернення в рабство вільних землеробів з третього стану. Так виникає така форма державного правління, як тимократія, тобто панування найбільш сильних воїнів. Держава з тимократичним правлінням буде вічно воювати.

Наступна форма державного устрою – олігархія з’являється внаслідок накопичення багатства у приватних осіб. Цей устрій ґрунтується на майновому Цензі. Владу захоплює група багатих, тоді як бідняки не беруть участі в правлінні. Олігархічна держава, що роздирається ворожістю багатіїв і бідняків, буде постійно воювати сама із собою.

На зміну олігархії приходить демократія. Перемога бідних веде до встановлення демократії влади народу. Тут панують сваволя і безособове правління.

Нарешті, надмірна свобода перетворюється усвою

протилежність – надмірне рабство. Встановлюється

тиранія – найгірша форма держави. Влада тиранів тримається на віроломстві й насильстві. Головною причиною зміни всіх форм державного правління Ппатон вважав існування людських натур.

Платон був прибічником, співцем рабовласницької аристократії. Він виступав проти демократії взагалі, а проти афінської демократії особливо. Вся державна

влада, на думку Платона, має знаходитися в руках рабовласницької аристократії, щоб вона могла силою тримати народ у покорі.

АРІСТОТЕЛЬ МЕТАФІЗИКА

Арістотель (384–322 рр. до н. е.) – видатний старогрецький мислитель. Його батько був придворним лікарем македонського царя Філіпа II. 17-літнім юнаком Арістотель вступив до платонівської Академії, у якій пробув двадцять років до самої смерті Платона. Внаслідок серйозних розбіжностей і довгих дискусій з Платоном він заперечує погляди платонізму й покидає Академію. Декілька років був вихователем Александра Македонського. Заснував у Афінах Лікей, який став одним із головних центрів розвитку науки у Стародавній Греції. Філософська школа Арістотеля називалась перипатетичною, тобто школою філософів, що прогулюються.

Філософію Арістотель ділить на три галузі:

1. Теоретичну – про буття, називаючи її “першою філософією”, наукою про перші причини та начала. Метою її є знання заради знання.

2. Практичну – про діяльність людини. Метою практичної філософії є знання заради діяльності.

3. Поетичну, або шворку, метою якої є знання заради творчості.

„ Теоретичну філософію Арістотель називає також метафізикою” і основні ії положення висвітлює в головній своїй філософській праці “Метафізика”. У часи Арістотеля такого терміна не було. Його застосував систематизатор творів Арістотеля – Андронік Ро

доський. Під такою назвою він об’єднав групу трактатів Арістотеля, що були написані “після фізики”. “Метафізика” складається з 14 книг.

Арістотель піддає критиці вчення Платона про ідеї, зокрема, про відділення ідеї-сутності від чуттєво сприйнятої речі. Тут він висвітлює своє тлумачення питання про співвідношення в бутті загального й одиничного. За Арістотелем, одиничне – це те, що існує лише “де-небудь” і “тепер”, воно сприймається чуттями. Загальне – це те, що існує в будь-якому місці (“скрізь”) і в будь-який час (“завжди") і проявляється за певних умов в одиничному. Воно є предметом науки і пізнається розумом. Загальне існує лише в одиничному і пізнається лише через чуттєво-сприйнятливе одиничне.

Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку Арістотеля, чотири причини існування речей.

1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.

2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить “сутність” буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю ідей як моделі речей.

3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так, людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною дитини.

4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як “те, заради чого” відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад, здоров’я мета прогулянки.

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин и існують речі, що містять свої начала в самих собі.

Свої роздуми Арістотель ілюструє таким порівнянням: архітектор, що будує будинок, і саме мистецтво архітектора – це рушійна причина; план це форма,

будівельний матеріал – матерія; закінчений будинок – мета.

Агйстотель розглядає матерію і форму в їх єдності, взаємозв’язку, розвиває думку про розвиток природних ЯВИЩ ЯК про Оформлення матерії. При цьому фор. “я – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття Сутністю буття речі, за Арістотелем, є її форма. Отже форму він ототожнює з суттю речі. Форма – це не якість не кількість, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Вона вічна і незмінна.

Матерія, на думку Арістотеля, вічна, пасивна, нежива. Вона є чистою можливістю, а форма – реалізація цієї можливості. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Життя, за Арістотелем, є прагненням матерії до оформлення, до прояву закладеної в ній ідеї руху та сили. Життя Всесвіту також є прагненням проявити закладену в нього форму. Вихідним моментом будь-якого життєвого процесу є поштовх (імпульс), який річ отримує із зовнішнього світу. Цей поштовх надає рух силам, що закладені в цій речі. Первинний імпульс, який привів у рух весь світ, виходив від творчого розуму (“нус”), який називає Арістотель по-різному: “мислення мислення”, “чисте мислення", “актуальність”, “принцип будь-якого руху”, “божество”. Подальший процес, який становить світоустрій, створюється природним шляхом як закономірність причин та наслідків.

Без руху не існує ні часу, ні простору, ні матерії, як і взагалі не існує світу та життя. Життя та світ – це рух. Джерелом руху є нерухоме, а рушійним началом є Бог. Рух, за Арістотелем, є перехід чого-небудь із можливості в дійсність. Він виокремлює такі роди (види) руху: 1) якісний, або зміни; 2) кількісний – збільшення і зменшення; 3) переміщення – просторовий рух. До них приєднується четвертий рід, що зводиться до перших двох – виникнення і знищення.

Томас МОР УТОПІЯ

Томас Мор (1478–1535) – англійський гуманістраціоналіст епохи Відродження, державний діяч, письменник. Батько Т. Мора був юристом. Т. Мор навчався в Оксфордському університеті. Був членом парламенту, де очолив опозицію королю Генріху VII, після смерті якого король Генріх VIII призначив Т. Мора канцлером Англії. Але невдовзі Т. Мор попав у немилість через те, що король вирішив розлучитися з дружиною і взяти шлюб з іншою: Т. Мор, як католик, був непохитним противником розлучення. Томас Мор був прибічником верховної влади папи і відмовився скласти присягу королю як “верховному главі” англійської церкви, після чого був кинутий у в’язницю, звинувачений в державній зраді і страчений.

Головний твір Т. Мора – “Золота книга, настільки ж корисна, як і потішна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія” (1516). “Утопія” буквально – “місце, якого немає”. У цьому творі Т. Мор дав розгорнуту критику суспільства, побудованого на приватній власності, та соціально-політичних відносин в Англії його часу, вперше послідовно виклав ідею усуспільнення виробництва, пов’язав з нею ідеї комуністичної організації праці та розподілу.

Утопія – це острів у Південній півкулі, де всі справи управління суспільством вершаться найкращим способом, який тільки можливий. Випадково його відвідав моряк Рафаїл Гітлодей, який прожив тут 5 років і повернувся в Англію з тим., щоб розповісти про мудрі запровадження у державі Утопії. В Утопії все перебуває в загальній власності, бо благополуччя суспільства неможливе там, де панує приватна власність: без комунізму не може бути рівності. Т. Мор висловлює Гітлодею своє занепокоєння, що комунізм зробить людей ледарями і знищить будь-яку повагу до властей. Але Гітлодей стверджує, що це не так.

в країні Утопії є 54 міста, які побудовані за одним планомГза винятком столиці. Всі будинки зовсім однакові – одні двері на вулицю, другі в сад. Двері не мають ніяких замків, і кожнии може входити в будьякий будинок. Кожні 10 років мешканці міняють будинки, щоб не зароджувалися приватновласницькі

почуття.

Всі утопійці одягаються однаково, але одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг людей одружених – від одягу неодружених. Моди ніколи не змінюються. На роботі утопійці прикриваються шкірянками або шкурами, яких вистачає на 7 років. Чоловіки і жінки працюють 6 годин на день, решту часу вони присвячують наукам і мистецтву. Всі лягають спати о 8 годині і сплять 8 годин. Зранку читаються лекції, які збирають багато слухачів, хоча відвідування їх не обов’язкове. Після вечері 1 година відводиться на розваги. В Утопії немає нероб і не витрачаються зусилля на некорисні заняття. Для наукової діяльності відбираються певні особи. Вони звільняються від іншої роботи, якщо виправдовують надії суспільства. Всі вищі посадовці обираються з числа вчених. Формою правління є представницька (парламентська) демократія. Члени парламенту обираються в процесі багатоступінчастих виборів. На чолі стоїть князь, який обирається довічно, але може бути скинутий у разі прагнення до тиранії.

Основна господарська ланка ідеальної вільної держави Утопії–сім’я; виробництво спирається на ремесло. Сім’я на острові Утопія має чітко виражений патріархальний характер. Одружені сини живуть у будинку батька і покоряються йому. Коли ж якесь сімейство стає надто багатолюдним, то зайві діти переходять в яке-небудь інше сімейство. Якщо надто багатолюдним стає місто, то частина жителів переходять в інше місто. Лікарні облаштовані так добре, що хворі бажають лежати в них, а не вдома. Різати худобу на м’ясо дозволяють лише рабам, щоб вільним громадянам залишалося невідомим почуття жорстокості. Раби – це люди, яких засудили за ганебні вчинки, або іноземці, які в себе на батьківщині були засуджені до страти, але утопійці згодилися прийняти їх до себе як рабів.

I

Наречений і наречена зазнають жорстоких покарань, якщо вони вступають у шлюб не непорочними. Перед шлюбом наречена і наречений бачать один одного голими. Адже ніхто не буде купувати коня, не здійнявши спочатку сідло і збрую, – так само треба Підходити до шлюбу. Розрив шлюбу дозволяється лише у виняткових випадках: зрада, “важкий характер”. Образа, зневага шлюбного союзу карається рабством.

В Утопії всі навчаються військовій справі – як чоловіки, такі жінки. Війну вони можуть вести, по-пер, ше, щоб захистити свою територію від нападу; по-дру! ге, щоб захистити територію свого союзника, на якого напали; по-третє, щоб звільнити пригнічений народ від тиранії, але прагнуть, воювати не самі, а залучати військових найманців. Для цього корисними можуть бути запаси золота і срібла.

Самі утопійці використовують золото для виготовлення нічних горшків та ланцюгів, якими сковують рабів, щоб виховати презирство до золота. Вони жаліють простих людей тієї держави, з якою воюють, бо “знають, що ці люди йдуть на війну не за своєю волею, а гнані безумними державцями”. Жінки воюють нарівні з чоловіками, але лише з доброї волі. У разі необхідності утопійці проявляють величезну хоробрість.

Про етичні погляди. Утопійці переконані, що щастя полягає у задоволенні. Але це не призводить до ганебних вчинків, бо утопійці впевнені, що після земного життя за доброчесність призначені нагороди, а за пороки – покарання. Вони не аскети і піст вважають дурницею. Всі релігії – а їх багато – користуються повною терпимістю. Майже всі утопійці вірують у бога і безсмертність. Ті нечисленні утопійці, що відкидають віру, не вважаються громадянами і відсторонені від участі в політичному житті, а в іншому вони не піддаються ніяким покаранням чи обмеженням.

Багато утопійців прийняли християнство, коли довідалися, що Христос був противником приватної власності. Через усю працю проходить ідея про велике значення комунізму. Майже в самому кінці твору Гітлодей заявляє, що інші держави “є не чим_ іншим, як певною змовою багатіїв, що борються під іменем і вивіскою держави за ьяою особисту користь .

Френсіс БЕКОН НОВИЙ ОРГАНОН

Френсіс Бекон (1561 1626) визначний англій

ський філософ Нового часу, людина енциклопедичних

знань та інтересів, родоначальник емпіризму.

Народився Френсіс Бекон у Лондоні, в сім’ї одного з вищих сановників королівського двору. Спочатку вчився в Кембриджі у коледжі. Але не виявив прагнення вивчати філософію Арістотеля, яка, на його думку, не дає користі людям.

Щоб підготувати шістнадцятирічного сина до державної служби, батько відправляє Френсіса в Париж до складу англійського посольства. Після смерті батька він повертається до Англії і протягом кількох років вивчає філософію і юриспруденцію. В результаті у нього визрів план універсальної науки, який він згодом реалізував у своїх філософських творах, зокрема, у “Новому Органоні”.

У1593 р. Френсіса Бекона обирають до палати громад, де він прославився як видатний оратор. Згодом робить успішну кар’єру – стає лордом-канцлером і пером Англії. Побачили світ його твори.

У 1621 р. Бекон був звинувачений палатою лордів у корупції, відданий до суду і від суворого покарання звільнений лише з милості короля. На цьому політична діяльність Бекона закінчилася, і він повністю присвятив себе науковим заняттям, яким і до того приділяв багато часу.

“Новий Органон" (1620) (повна назва “Новий Органон,'або Істинні вказівки для тлумачення природи") – головний філософський твір Ф. Бекона. У ньому сформульований індуктивний метод нової науки та основні принципи емпіризму.

Бекон ставить завдання сформулювати правильний метод дослідження природи, щоб досягти царства людини на землі. Природою можна оволодіти лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образ, а осягаючи причини і закони, що діють у ній. Досягти об’єктивно-

ГО знання важко, оскільки людина, що пізнає, може помилитися. Джерелом помилок Є особливості суб'єкта, який прагне пізнавати. Тому слід знайти засоби для усунення суб’єктивних перешкод, які Ф. Бекон називав ідолами , або “примарами”. Ідоли – це різного роду забобони або схильності, якими обтяжена свідомість людини. Ф. Бекон виокремлює чотири види ідолів:

– Ідоли роду. Вони пов’язані з вірою в істинність найкращого. Ці ідоли кореняться у самій людській сутності, в почуттях і, особливо, в розумі людини, і позбутися їх надзвичайно важко. Людський розум, за Ф. Беконом, подібний кривому дзеркалу, яке спотворює все те, що відображається в ньому.

– Ідоли печери пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, схильностями і пристрастями, вихованням тощо. В цьому смислі кожна людина дивиться на світ немовби зі СВОЄЇ печери, І це призводить ДО суб’єктивного перекручування картини світу.

– Ідоли майдану. їх джерело – спілкування людей за допомогою мови. Разом із використанням мови людина безсвідомо засвоює всі забобони попередніх поколінь, що містяться у мовних висловах, і внаслідок цього потрапляє в полон помилкових поглядів.

– Ідоли театру є наслідком віри в авторитети, що заважає людині самостійно, без упередження, досліджувати природу.

Протидією цим ідолом служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження. Істинним “знаряддям” пізнання називають індукцію, яка є раціональною методологією аналізу дослідних даних.

Структуру індукції становлять “таблиці відкриття". Сутність їх у тому, що: збирається достатня кількість різних випадків явища, причина або^“форма якого відшукується (“таблиця присутності”); потім підбирається максимальна кількість випадків, що найбільш схожі з попередніми і в “сих це явище відсутнє (“таблиця відсутності”); потім підбираються випадки, в яких спостерігається зміна інтенсивності певного явища (“таблиця ступенів”). Порівняння цих таблиць дає змогу виключити фактори, які не супрово-

пжують постійно явище, що досліджується. В результаті можна виявити його причину, закон або “форму”.

процесу індуктивного аналізу сприяють ситуації, в яких природа явища, що досліджується, виявляється більш очевидною, ніж звичайно. Ф. Бекон називає їх прикладами переваги. Дію індуктивного методу ілюструють на прикладі знаходження “форми” тепла.

Ф. Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

– шлях мурашки. Цей шлях відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження чистих фактів;

– шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

У праці Ф. Бекона набуває нового напрямку і уявлення про мету та призначення пізнання. Відомий афоризм Ф. Бекона “знання – сила” відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Праця “Новий Органон” не закінчена, хоча Ф. Бекон працював над нею понад 10 років.

Рене ДЕКАРТ МІРКУВАННЯ ПРО МЕТОД

Рене Декарт (1596–1650) – французький філософ, фізик і математик; засновник раціоналізму Нового часу. Народився в знатній сім’ї. Навчався в школі єзуїтів. Тут у Декарта проявилися схильність до занять математикою і безумовне несприйняття схоластичної традиції, яка панувала в школі.

Декарту довелося брати участь у відомій Тридцятилітній війні. Військова служба йому не подобалася,

залишає її, усамітнюється^ обравши місцем проживання найбільш вільну на той час країну Європи – ГолландіюПротягом 20 років займається виключно науковою працею. В 1649 р. Декарт приймає запрошення шведської королеви Христини допомогти їй заснувати академію наук. Незвичний для Декарта режим дня і суворий клімат Швеції стали причиною його передчасної смерті.

"Міркування про метод” (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та j безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (ча' стина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як “...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного”, стверджує, що ця здатність однаковою мірою ( властива всім людям на відміну від тварин, які її по’ збавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. “Здоровий глузд є річ... найбільш поширена у світі”.

Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які “є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей”, Р. Декарт надає перевагу математиці “за достовірність і очевидність її доказів”. Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання:

Р. Декарт формулює “головні правила методу .

В основі першого правила лежать принципи очевидності, “ясності й виразності” в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

Ппцге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше булоїх подолати.

Третє правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного {рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння

логічних ланок.

По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів. Для забезпечення виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них.

Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі:

1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним;

2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийнявши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна;

3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі перебувають тільки наші думки, і що після того, як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе.

“Нарешті, на завершення цієї моралі, – говорить Р. Декарт, – я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них".

Р. Декарт визначає основи метафізики, формулює відомиивислів: “Я мислю, отже я існую”. З цього при-

водУ говорить: "Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував”.

Говорячи про сутність людини, Р. Декарт стверджує. іД° нею є ДУша. Що мислить. “Я – субстанція, вся сутність або природа якої полягає в мисленні...” І далі: “Моє Я, або душа... абсолютно відмінна від тіла... і якщо б його зовсім не було, вона не перестала б бути тим, чим вона є”. Наша душа безсмертна.

Чітко проявляється раціоналізм Декарта: “...спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довірятися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму”. Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери.

У п’ятій частині свого твору Р. Декарт накреслив схему послідовного осягнення природних явищ – “великої книги світу”. При цьому вважав, що правила механіки є універсальними “правилами природи”.

Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й

універсальність людського розуму.

На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб “...зробитися господарями і володарями природи”.

Для цього потрібно також здоров’я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

Клод Адріан ГЕЛЬВЕЦІЙ ПРО ЛЮДИНУ, її РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ ТА ВИХОВАННЯ

Клод Адріан Гельвецій (1715 1771) – французь

кий філософ-матеріаліст, ідеолог революційної французької буржуазії XVIII ст. Народився в сім’ї медиків. Батько був лейб-медиком дружини Людовіка XIV, готував сине до кар’єри фінансиста, але Гельвецій захоплювався філософією. В 1758 р. видає першу книгу “Про розум”. Власті її забороняють, спалюють. А енциклопедисти, прибічником яких він був, критикуЮТЬ цей ТВІр. К. Гельвецій ВДАЄ, ЩО ПІДКОрЯЄТЬСЯ ВИ' року, але вирішив розкрити проблему більш обережно в праці “Про людину, її розумові здібності та виховання” (1769) і не видавати її. У 1771 р. К. Гельвецій помирає, а в 1772 р. праця “Про людину, її розумові здібності та виховання" виходить друком.

Вислів Декарта “Я мислю, отже я існую” К. Гельвецій витлумачив по-своєму і запропонував формулу: “Я відчуваю, отже я існую”.

К. Гельвецій прагне дати відповідь на фундаментальні питання: від чого залежить розвиток особистості, де шукати першоджерела її здібностей та які вони є – вроджені чи набуті? Якщо головною характеристикою людини є розум, то чи є сам розум проявом її фізичної організації чи здобутком виховання?

Гельвецій звертає увагу на сам по собі беззаперечний факт виникнення людських знань з досвіду, чуттєвого пізнання.

За К. Гельвецієм, людина народжується без пристрастей і потреб, окрім потреби в їжі та питві. За своєю природою людина ні добра, ні зла. Все залежить від виховання. Від Народження всі люди рівні. Ідея рівності розумових здібностей і ролі середовища в їх розвитку була на той час досить смілива й оригінальна.

Гельвецій принципово відмовлявся розглядати людину як замкнену в собі істоту, яка має вроджене поняття моралі. Позитивні чи негативні риси людей

„ее успадкованими – вони цілком залежать від середовища.

Розум, за К. Гельвецієм, є не що інше, як властивість матерії, і так само, як немає властивості речі без самої речі, розум невіддільний від матерії. Матерія ж ніколи не виникає, не знищується, а лише змінює форми свого існування.

Якщо в матерії є здатність змінюватись, то людина має знайти засіб використання цієї здатності у своїх інтересах. Цей засіб – виховання. Але “ніяке виховання неможливе без певної мети; єдина мета виховання... зробити громадян більш сильнішими, більш освіченими та доброчинними і, зрештою, більш здатними працювати на благо суспільства, в якому вони живуть”.

З цією метою К. Гельвецій розробляє теорію, яка б чітко показала людині її сутність і законні права, місце в природі та історії, сенс її існування. Лише ті етика і соціологія матимуть силу, які спираються на таку непорушну основу, як себелюбство. Якщо відняти в людини особистий інтерес, то реальна людина зникає, а залишається безжиттєва абстракція.

Правильно зрозумілий приватний інтерес веде до визнання правил моралі. Людина порушує норми моралі тоді, коли до цього її підштовхують закони. Реформу моралі треба починати з реформи законів, але не враз, а поступово й обережно “шляхом непомітних переходів перевести народ від його теперішнього законодавства до наскільки можливо кращого законодавства”.

К. Гельвецій вважав, що суспільне благо вищий закон, однаково обов’язковий для всіх, але водночас закон може бути порушений, якщо не відповідатиме вищим інтересам народу. Ця думка буде надалі дуже популярною в країнах, де відбувалися революції.

Відносно майбутнього держав К. Гельвецій висловив пророчу думку, що великі держави (імперії) менш життєздатні. Більше перспектив для розвитку в малих та середніх держав. Майбутнє суспільство К. Гельвецій бачив як спільноту громадян, щастя і добробут яких співмірні з їх особистим талантом, енергією та

пілшшємливістю, наголошуючи, що принцип приввтноГвласності був і буде наріжним каменем великої

СУ°пЖ£му SScm* К. Гельвецій вирішує як розумне поєднання здобутків праці, задоволення фізичних і їїїїтх потреб з турботою про майбутнє. Щоб зробитГлюдей щасливішими, треба зменшити багатства одних і збільшити багатства інших. На те є багато способіві добрі правителі, і добрі закони, і зацікавленість народу; тільки громадяни мають бути доброчинними. Але чи доброчинні громадяни держави, де є тооші? “ гроші зараз так високо цінуються у всіх народів, що навіть у доволі мудрих і розвинених державах володіння ними вважається чи не наивищою заслугою. Скільки багатих людей стали гордувати внаслідок улесливих похвал, вважаючи себе вищими за талановитих людей...”

У державі майбутнього має бути таке законодавство, щоб не виникло потреби в грошах. Сама бідність є причиною заздрості, ненависті й злочинності.

К. Гельвецій (як й інші просвітителі) вважав просвіту підґрунтям добробуту держави й окремих громадян. За К. Гельвецієм, щастя й могутність держави пропорційні розвиткові освіти, невігластво породжує недосконалі закони, а недосконалі закони призводять до збільшення пороків. Щоб знищити невігластво, треба зайнятися докорінною перебудовою просвіти.

Від ступеня свободи жінки залежить виховання дитини і “якість” майбутнього громадянина.

Щодо освіти жінок і впливу рівня жіночої освіти на рівень культури суспільства: “Де до освіти жінок ставляться легковажно, вважаючи, що призначення жінки бути тільки втіхою для чоловіка, там у спілкуванні з жінками чоловіки змушені спрощувати свої думки до рівня пустої балаканини, що, врешті-решт, веде до знищення культури й самого суспільства”.

К. Гельвецій піддає критиці релігію: “...релігія зберігається в силу організованого обману з боку спеціальної касти людей, яку підтримує держава, – духовенства. Горе тим націям, які довіряють попам виховання своїх громадян".

Віддає перевагу шкільному вихованню над домашнім. Противник вузькоспеціалізованих шкіл і ранньої профорієнтації. Різко критикує єзуїтську школу, освіту.

Іммануїл КАНТ КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ

Іммануїл Кант (1724–1804) – німецький філософ, засновник німецької класичної філософії. Народився в Кенігсберзі. Його батько був небагатим майстром. Сім’я відзначалася чесністю і релігійністю. Після школи Кант вступив до Кенігсберзького університету на богословський факультет, але тут він захопився не богослов’ям, а вивченням філософії та фізико-математичних наук.

Закінчення навчання співпало зі смертю батька. Це змусило Канта шукати засобів до існування. Деякий час він працював домашнім учителем.

Спочатку Кант заявив про себе як видатний вчений. Зокрема, він створив свою космогонічну теорію утворення Сонячної системи, відому як “гіпотеза Канта – Лапласа”. Оригінальним філософом він став на 45-му році життя. Працював приват-доцентом, потім професором філософії і логіки у Кенігсберзькому університеті.

Життя Канта йшло спокійно, він дотримувався твердого розкладу і був вельми педантичним настільки, що жителі Кенігсберга звіряли по ньому свої годинники, коли він ішов на роботу. Помер Кант на 80-му році життя, хоча в дитячі і юнацькі роки був надто хворобливим і лікарі пророкували йому короткий вік життя.

“Критика чистого розуму" (1781) основна праця І. Канта – присвячена визначенню та оцінці Джерел, принципів та меж наукового знання.

І. Кант прагне подолати однобічності раціоналізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв’язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І. Кант

„првнений, що джерелом достовірних знань не може І™ досвід, як стверджують емпіристи. З іншого – тЕм джерелом не може бути 1 розум, як вважають

ПЕЕК-Ц відомо, ЩО достовірне знання можливе Звідки ж воно виникає? Джерелом такого знання, чаї Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттєвості и розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність оозуму, а також досліджує інші здатності и форми пізнання, які обумовлюють можливість достовірної науки – математики і природознавства, а в філософії – можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В результаті, вчення І. Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які виникають внаслідок впливу об’єктів на нашу здатність сприйняття. Тут І. Кант – матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів “впорядкування”, “ув’язці” емпіричних даних за допомогою апріорних і суб’єктивних форм чуттєвого пізнання – простору та часу. Він прагне строго відділити явища, доступні людському пізнанню в досвіді, від “речей у собі", тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі “феномени” (явища), підпорядковані суб’єктивним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об’єкти, або “речі у собі”. “Речі у собі” – непізнавані. Пізнавані лише явища.

І. Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять – категорій. “Підведення" емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомогою здатності судження або продуктивної здатності уявлення.

І. Кант розглядає загальні методологічні принципи і вимоги наукового пізнання (принцип каузальності, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі “можливого досвіду”. Досліджує також розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відри

вається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого – душі, світу як цілого і Бога І Кант далекий від однозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розширення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істинним предметом філософії, за І. Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.

Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І. Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І. Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І. Кантом, не лише можливо, а н необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.

Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводяться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з’ясувати: по-перше, джерела різних видів знання – наукового і філософського; по-друге, засади достовірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з’ясувати форми і категорії наукового мислення.

Георг ГЕГЕЛЬ ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 1831) німецький філософ, один із найвидатніших представників німецької класичної філософії.

Народився Гегель у Штутгарті. Батько був секретарем казначейства міста. Спочатку Гегель навчався у домашнього вчителя, потім протягом 10 років у місцевій гімназії, яку закінчив з відзнакою. В гімназії Гегель отримав хорошу класичну освіту ґрунтовно вивчив грецьку і латину, стародавню історію і літературу.

Після гімназії вступив до Тюбінгенського теологічного університету, де вивчав теологію і філософію. Його характеризували як молоду людину зі значними здібностями, але відсутністю слухняності та інших

чеснот” _

Сім років учителював у Берні, Франкфурті-наМайні. Декілька років працював редактором, директором гімназії, захистив дисертацію, видав філософські праці, що викликали інтерес наукових кіл. У 1818 р. переїхав до Берлінського університету. Працював професором, ректором, став офіційним філософом Прусської монархії, яку ідеалізував і звеличував

у своїх творах. Помер від холери.

"Філософія історії” – це лекційний курс із всесвітньої історії, прочитаний в Берлінському університеті між 1822 1831рр.

Історичне значення “Філософії історії” полягає в грандіозному характері самої спроби дати викінчену картину всесвітньої історії, зрозуміти її як єдиний процес розвитку і поступального руху від нижчих форм до форм більш високих і досконалих. Ця спроба здійснювалася на ідеалістичних позиціях, але вона була по-своєму значною і справила величезне враження на сучасників (зокрема К. Маркса і Ф. Енгельса).

Раціональне в філософсько-історичних поглядах Гегеля: історичний підхід, спроба теоретично обґрунтувати принцип розвитку, підкоряючи йому як всезагальному закону всі галузі суспільного життя.

Гегель прагне уникнути і небезпеки розуміння історичного процесу поза діяльністю, інтересами і волею людей, і небезпеки зупинитися у вивченні його лише на тому розмаїтті окремих подій і фактів, сплетінні людських інтересів і дій, яке виступає як строкате видовище при першому підході до історії.

Внутрішній зв’язок, необхідність і закономірність в історії так чи інакше прокладають собі шлях. Але саме в діяльності людей, в їх боротьбі, інтересах, вчинках, прагненнях вони знаходять конкретну форму прояву. я До предмета філософії історії, – говорить Гегель, – належать два моменти: по-перше, ідея, по-друге, людські пристрасті. Перший є основою, другий – ут-

ком великого килиму розгорнутої перед нами всесвітньої історії . Висловлює думку, що не можна розглядати людину поза її пристрастями й інтересами енергією і певним характером. ’

Якщо говорити про основну схему Гегеля, то стає зрозумілим, що він вперше робить спробу дати свідому картину суспільного цілого, картину історичного процесу, в світлі якої зміна історичних епох відбувається за внутрішньої необхідності, і кожна з них є конкретною сходинкою в розвитку людства. Зміст кожної з них є прогресивним і більш досконалим І відносно попередньої, і разом з тим кожна епоха, що виникає, є історично обмеженою за змістом. Подальший розвиток та зміцнення певного ступеня є одночасно розвитком його внутрішніх протиріч, процесом виявлення разом із прогресивними рисами і його історичного обмеження. У цьому розумінні внутрішньою і необхідною стороною процесу життя, розгортання і розквіту будь-якої конкретної форми чи ступеня історії суспільства є, на думку Гегеля, певна підготовка в надрах старої історичних умов переходу до наступної, більш передової, прогресивної епохи.

Гегель підкреслює, що розвиток треба розуміти і досліджувати як саморозвиток, як розвиток, що відбувається за внутрішніми законами самого історичного явища.

Це надзвичайно цінна думка Гегеля, хоча вона розвивається в ідеалістичній формі.

Раціональне зерно у філософсько-історичних поглядах Гегеля полягає в тому, що він прагне застосувати до розуміння суспільної історії діалектичний принцип розвитку.

Але геніальність гегелівської думки приглушується протиріччям його загальної позиції: основи діалектичного погляду на світ змушені прокладати собі шлях, звільняючись від пут його ідеалістичної системи.

Суть гегелівської системи полягає в тому, що філософ, по-перше, розуміє історію як безкінечне роз гортання розуму, розвиток ідеї як субстанції, покладеної в основу історичного процесу.

По-друге, процес історичного розвитку внутрішньо пов’язаний, необхідний.

Пви цьому, принцип необхідного І закономірного зв'язку В розвиткові світової історії є, за Гегелем, відображенням принципу розвитку і вдосконалення, іманентно властивого ідеї, розуму. Всесвітня історія у своєму поступальному розвиткові є здійсненням і відблиском абсолютної ідеї, розуму.

Уже тут помічаємо протиріччя: поняття необхідного зв’язку розвитку, що має глибокий об єктивний смисл, виявляється втиснутим в прокрустово ложе абстрактного світового розуму. Необхідність, ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, не виключає, а передбачає божественне провидіння, ЩО поєднує в собі поняття необхідності.

У Гегеля немає відповіді на питання про причини історичних змін, пояснення механізму зміни ступенів розвитку людського суспільства.

Правда, Гегель робить спробу пояснити зміну історичних народів. Так, історія це процес усвідомлення свободи. Кожний народ і епоха в своєму духовному принципі досягають в усвідомленні свободи лише певного обмеженого ступеня і внаслідок цього повинні передати спадкоємність (послідовність) в пізнанні свободи наступним народам і епохам, які більш глибоко охоплюють істину.

Але таке тлумачення, по суті, не вирішує проблему виникнення і зміни суспільних порядків.

Адже, за Гегелем, причиною появи нового історично передового народу є те, що він більш глибоко, ніж попередній народ, пізнає свободу. Але чому він пізнає її глибше і водночас такою мірою, що повинен поступитися пальмовою гілкою історичної першості іншому народу? Мабуть, тому, що той пізнає свободу ще повніше. І так може продовжуватися безкінечно, а дійсного пояснення історії немає.

Слід зазначити, що оскільки Гегель свою філософію розуміє як зображення життя і руху абсолютного, світового духу, божественної ідеї, то зрозуміло, що для нього історія втрачає характер дійсної історії і стає розкриттям змісту абсолютного духу. Вона, отже, містилася в ньому (абсолютному духові) в усіх своїх ступенях і формах із самого початку. Народи й історичні епохи постають у цьому розумінні як сліпі знаряддя творчості божественного розуму. Історичний

процес перестає бути результатом практичної діяльності людей. Основним характер історичних відносин визначении уже до їх діяльності, людям надається обмежене право бути носіями ідей світового духу.

фрідріх ЕНГЕЛЬС ЛЮДВІГ ФЕЙЄРБАХ І КІНЕЦЬ КЛАСИЧНОЇ НІМЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Фрідріх Енгельс (1820–1895) – німецький філоI соф і політичний діяч, один із засновників марксизму. Народився в сім’ї фабриканта. За наполяганням батька залишив гімназію за рік до її закінчення і займався вивченням комерційної справи. Багато часу відводив на самоосвіту. Під час проходження військової служби у вільний час відвідував лекції в Берлінському університеті.

У праці “Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" (1886) Ф. Енгельс розкриває співвідношення між класичною німецькою філософією, зокрема філософією Гегеля і Фейербаха як одним із теоретичних джерел марксизму, і діалектикоматеріалістичною філософією, формулює основне питання філософії і дає нарис матеріалістичного розуміння історії.

У першому розділі праці Ф. Енгельс звертає увагу насамперед на протилежність ролей, які відіграли німецькі й французькі філософи у “політичних переворотах” у Франції та Німеччині. Енгельс характеризує філософію Гегеля, вважає її завершенням класичної німецької філософії. Гегелівська філософія, стверджує Енгельс, є одним із теоретичних джерел марксизму. Розкриває процес розпаду гегелівської школи. Аналізує протиріччя між революційною і консервативною сторонами гегелівської філософії, а саме між її діалектичним методом та догматичною системою. Енгельс підкреслює, що історичне значення і революційний характер філософії Гегеля полягають у розробці ним діалектичних положень.

Удвигоми розділі Енгельс розкриває сутність матеріалізму та ідеалізму, в зв’язку з чим визначає основне питання філософії як питання про відношення мі” буттям і свідомістю. Енгельс визначає дві сторони нього питання: про первинність буття і про пізнаванність світу. В зв’язку з цим вирізняється у філософії два напрями: матеріалізм та ідеалізм. Також піддає критиці агностицизм, підкреслює роль суспільної практики і пізнання, залежність розвитку філософії від розвитку науки і матеріального виробництва. Характеризує обмеженість французького матеріалізму XVIII ст.: механіцизм, метафізичність, ідеалізму розумінні історії.

У третьому розділі Ф. Енгельс приділяє увагу філософським поглядам Фейербаха. Зокрема, піддає критиці ірреалістичне розуміння ним історії, що проявляється в філософії релігії та етиці Фейербаха.

У четвертому розділі Ф. Енгельс дає короткий нарис основних положень діалектичного матеріалізму й особливо матеріалістичного розуміння історії. Виникнення діалектичного матеріалізму було революційним переворотом у філософії. Ф. Енгельс показує перетворення діалектики в матеріалістичну діалектику і матеріалізму в діалектичний матеріалізм. Останній був послідовно поширений також і на розуміння суспільства і його історії. Матеріалістичну діалектику Ф. Енгельс визначає як науку про загальні закони руху як зовнішнього світу, так і людського мислення, як вчення про розвиток і всезагальний зв’язок у природі, суспільстві й мисленні, показує її протилежність метафізиці. У цьому розділі Ф. Енгельс наголошує на вирішальному значенні, яке мали для формування матеріалістичної діалектики три великих відкриття в природознавстві XIX ст.: відкриття клітини, перетворення і збереження енергії й теорія Ч. Дарвіна.

Аналізуючи суспільство і закони його розвитку, Ф. Енгельс характеризує предметну діяльність людей ЯК відмітну рису суспільного розвитку, розкриває дійсні, матеріальні рушійні сили історії, які приховуються за ідеальними спонуками людей. Він показує причини виникнення класів і класової боротьби, співвідношення економіки й політики, базису й надбудо-

ви, дає філософський аналіз держави, права, Філософії. релігії, вказує на зміну предмета філософії перетворення 11 в дійсно науковий, діалектико-матеоіалістичний світогляд. *

Карл МАРКС ДО КРИТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

і Карл Маркс (1818–1883) – німецький філософ, разом з Ф. Енгельсом створив теорію наукового комуI нізму. Народився в Трірі, старовинному німецькому місті. Батько був адвокатом. Навчався Маркс спочатку в гімназії, після закінчення якої вступив до Боннського університету на юридичний факультет. Після року навчання перевівся до Берлінського університеI ту, де з великим захопленням вивчав філософію та історію. Студентом Маркс приєднався до лівого крила младогегел ьянців.

Після захисту докторської дисертації (1841 р.) хотів залишитися в університеті, але як младогегельянцю шлях на кафедру університету для нього був закритий. Працюючи редактором “Рейнської газети”, Маркс рішуче включається у політичну боротьбу.

У1843 р. Маркс переїздить до Парижа, де під впливом французьких соціалістів і політичного життя Франції стає соціалістом. У працях цього періоду чітко проявляється його перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму.

Помер К. Маркс в Лондоні, похований біля своєї дружини. Сім’я відмовилася від будь-якого церемоніалу. Лише декілька близьких друзів стояли біля відкритої могили. Прощальне слово сказав відданий друг Ф. Енгельс.

У передмові до праці "До критики політичної економії” (1859) К. Маркс формулює сутність матеріалістичного розуміння історії. “В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні необхідні, незалежні від їх волі відносини виробничі, які відповідають певному ступеневі розвитку IX

матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих випобничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому зводиться юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному етапі свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають в суперечність з існуючими виробничими відносинами, або що є тільки їх юридичним виразом – з відносинами власності, в межах яких вони до цих пір розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх кайдани. Тоді наступає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи більш чи менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому, необхідно завжди відрізняти матеріальний... переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських – тобто від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його вирішення. Як про окрему людину не можна судити, виходячи з її власних думок про себе, так само не можна судити про подібну епоху перевороту з її свідомості... Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона створює достатній простір, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з’являються раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах старого суспільства. Тому людство ставить перед собою завжди тільки такі задачі, які воно здатне розв’язати, тому що при ближчому розгляді завжди виявляється, що сама задача виникає лише тоді, коли матеріальні умови її розв’язання вже є в дійсності або, в крайньому разі, перебувають в процесі становлення... Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва..., але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуазного суспільства, створюють разом з тим матеріальні умови для при*

I

CbKUiU \jy LtllWlDt 1 DCk .

Артур ШОПЕНГАУЕР СВІТ ЯК ВОЛЯ І УЯВЛЕННЯ

Артур Шопенгауер (1788–1860) – німецький філософ-ірраціоналіст. Народився в м. Данциг (сьогодні Гданськ), дрібний рантьє, який прожив усе життя на проценти з успадкованого капіталу.

Шопенгауер після закінчення університету прийшов влаштовуватися на роботу до самого Гегеля, який прийняв його на посаду викладача. Шопенгауер призначив свої лекції на той самий час, коли перед студентами виступав Гегель – ректор університету, філософ у зеніті своєї слави. Шопенгауер, звичайно, провалився – студенти пішли слухати Гегеля. Допрацювавши, з горем пополам, до кінця семестру, Шопенгауер більше ніколи викладацькою діяльністю не займався, через що, правда, особливо не горював. Показовим, однак, був сам факт безпосереднього зіткнення двох людей, що представляли дві абсолютно різні епохи у філософії.

У 1819 р. Шопенгауер закінчив головний твір свого життя, книгу “Світ як воля і уявлення”, яка набагато випередила свій час, але сучасниками не була помічена, її не зрозуміли і майже увесь тираж книги автор змушений був забрати з видавництва і десятиріччя зберігати у себе вдома.

“Світ як воля і уявлення” (1818) – головна філософська праця Шопенгауера. У цій праці А. Шопенгауер висуває таку концепцію: на певному ступені розвитку виникають два різних світи. Один не існує об’єктивно, а лише в нашій уяві. Те, що ми називаємо дійсністю (природа, суспільство, культура, історія і наше життя), є лише видимістю, грою уяви, тим, ЩО в індуїстській традиції називається “майя (тобто обман, спокуса, привид).

V” ^ . ** ..Л лпігл.QUtTAl IIDOH*

Другий, істинний, світ – це свігпотаиної, невидимої сутності, волі, це кантівська “річ у собі .

Воля – абсолютне начало всього буття, коріНь всього сущого, якась космічна сила (в певному значенні біологічна за своєю природою), яка створює світ

1Л заявляються суб’єкт і об’єкт, простір і час, багатоманітність окремих речей та причинний зв’язок між ними Все це “існує” тому, ЩО так влаштована людська свідомість з її апріорними формами чуттєвості та

розсудку. . .

Людина в цьому світі є рабом волі, остання створила її інтелект, щоб вона пізнавала закони світу, краще виживала і пристосовувалася до цього світу. Людина завжди і скрізь служить не собі, не своїм інтересам, а волі. Воля змушує її жити, яким би безглуздим та жалюгідним не було людське існування.

Воля є потойбічним ядром оболонки життя, а уявлення – це об’єктивація волі, її прояв. До волі не можна застосувати поняття, вироблені нами в нашому ілюзорному світі: час, простір, число, причинність тощо.

У волі немає ні минулого, ні майбутнього, ні множинності, а значить – вона дана вся і зразу як єдина світова воля.

Воля – це “хотіння”, “прагнення”, але оскільки у світі сутності крім волі немає нічого іншого, то в неї немає і об’єкта прагнення, хотіння. Оскільки воля не має ніякої мети поза собою, вона з необхідністю спрямована на себе, вона лише “хоче хотіти” і нічого більше.

“Світ як уявлення” і “світ як воля” – дві сторони розколотого світу, який у цілому може бути описаний як страждання.

А. Шопенгауер доводив, що будь-яке страждання – “позитивне”, а задоволеність – “негативна”. При цьому він відштовхувався від очевидного психологічного факту: всі потреби і всі бажання ми відчуваємо лише тоді, коли вони незадоволені, а стан незадоволеності – це і є страждання. Навіть задоволене бажання лише тимчасово припиняє страждання. Життя кожного, таким чином, є ланцюгом змінюваних страждань, які постійно виникають.

Для А. Шопенгауера добро взагалі не існує – добром люди за традицією називають тимчасову відсут-

ВІСТЬ страждань. Люди прагнуть покінчити стмжланяя. реалізуючи свої прагнення й отримуючи задоволення. Ті, у кого є відповідні засоби (кошти) і можливості або мають обмежене коло бажань, на якийсь час можуть навіть задовольнити їх всі. Але тоді ними оволодіває нудьга, яка спричинює нове страждання

Припинити страждання можна лише відмовившись від будь яких бажань, припинивши існування, перетворившись в ніщо, досягнувши стану “нірвани"!

Чорними фарбами А. Шопенгауер змальовує світ. Світ в усіх відношеннях поганий: естетично – він схо^ жий на карикатуру, інтелектуально – на божевільний дім, з морального погляду – на шахрайське кубло, а в цілому на в’язницю. Такому світові і такій людині краще, за Шопенгауером, було б зовсім не існувати.

Автор терміна “песимізм" (від лат. pessimyc – найгірший). У гіршому з можливих світів живе людина. Вона жалюгідна і страждаюча. Егоїзм людини надзвичайно сильний. Більшість бід людини кореняться в ній і нею пояснюються. Багато людей віддали б перевагу загибелі світу над збереженням власного життя.

Фрідріх НІЦШЕ АНТИХРИСТИЯНИН

Фрідріх Ніцше (1844–1900)–німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму, народився в сім’ї протестантського пастора і отримав релігійне виховання. Навчався в Боннському і Лейпцизькому університетах на класичному і філологічному відділеннях, де проявив геніальні здібності. Будучи 24-літнім студентом Лейпцизького університету, він був запрошений Базельським університетом на місце професора класичної філології. Через рік Лейпцизький університет присвоїв йому звання доктора наук за сукупністю праць, без захисту дисертації. Творча діяльність Ніцше обірвалася в 1889 р. у зв’язку з душевною хворобою.

“Антихристиянин” побачив світ у 1887 р. Відомо, з якою нечуваною різкістю Ніцше заперечував хри

стиянство. Наприклад, він говорив: "Хто висловить сшгадні хоча б найменший сумнів у своєму ставленні їо християнства, тому я не пР°стіТО “ мізинця. Тут можлива лише одна позиція, безумовне Ні .

Насамперед, філософ висловлює своє розуміння деяких важливих понять:

Що добре? – Все, що Підвищує в людині почуття влади, волю до влади, саму владу.

Що погано? – Все, що відбувається від слабості.

Що є щастя? – Почуття зростаючої влади, почуття протидії, що перемагається.

Далі Ніцше прагне розкрити більш детально ці поняття і показати, як перекручуються вони християнством.

Відстоюючи свою, раніше висловлену, концепцію “надлюдини”, Ніцше стверджує, що “слабкі” та “невдахи” повинні загинути, що це – основа “нашої любові до людини”. Найшкідливішим пороком є активне співчуття до всіх невдах і слабких. Цим і займається християнство.

“Християнство називають релігією співчуття. Співчуття... діє пригнічувальним чином. Через співчуття втрачається сила. Співчуттям ще збільшується

і ускладнюється втрата в силі, що завдається життю стражданням. Саме страждання робиться заразним через співчуття”. І далі: “Співчуття взагалі суперечить закону розвитку, який є законом вибору. Воно підтримує те, що повинне загинути, воно стає на захист на користь знедолених і засуджених життям; підтримуючи в житті різного роду недолуге, воно робить саме життя похмурим і таким, що породжує сумнів”.

Християнство, на думку Ніцше, дегенеративне, воно повне елементів, що гниють. Його рушійною силою є бунт “недороблених і неповноцінних”. Цей бунт почали євреї, його занесли в християнство “святі епілептики”, на кшталт Св. Павла, позбавленого будьякої чесності. Новий Заповіт – це євангеліє зовсім підлих різновидів людини”. Християнство – найфатальніша і найспокусливіша брехня з усіх, які будьколи існували. Ніколи і ніхто з видатних людей не був подібний християнському ідеалу, взяти хоч би героїв “Життєпису” Плутарха. Християнство повинне бути

засуджене за заперечення цінності “гордості, пафосу відстані, великої відповідальності, інстинктів війни І завоювання, обожнення пристрасті, помсти гніву чуттєвості, ризику 1 знання”. Ніцше стверджує’, що всі ці речі хороші, але християнство оголошує їх поганими, негативними.

Ніцше говорить, що християнство прагне упокорити людське серце, але це помилка. Адже в дикому звірі є щось чудове, що він втрачає, коли стає приборканим. Наприклад, злочинці, з якими спілкувався Достоєвський, були кращі за нього, тому що мали більше самоповаги.

Негативне ставлення до християнства Ніцше висловлює так: “Чому ми боремося з християнством? Тому, що воно прагне зруйнувати сильних, розбити їх дух, використати хвилини стомленості та слабкості, перетворити їх горду впевненість в неспокій та тривогу; тому, що воно знає як отруювати благородні інстинкти і заражати їх хворобою, доки їх сила, їх воля до влади не обернеться проти них, доти, доки сильні не загинуть внаслідок надмірної самозневаги і принесення себе в жертву...”

Своєрідне у Ніцше розуміння “благородної” людини, яку він хоче бачити замість християнського святого. Вона не є представником всіх. Це – правлячий аристократ. “Благородна” людина здатна на жорстокість, навіть на те, що вульгарно розглядається як злочин. Вона має почуття обов’язку лише стосовно рівних собі. Вона протегує художникам і поетам та всім, хто володіє будь-якою майстерністю, але робить це як істота вищого порядку, на відміну від тих, які лише вміють що-небудь робити. Ніцше однією з позитивних аристократичних рис вважає жорстокість: “Майже все, що ми називаємо “вищою культурою , базується на одухотворенні та інтенсифікації жорстокості”. “Благородна” людина є, по-суті, втіленням волі до влади.

Ніцше засуджує християнську любов. Вона, на його думку, є результатом страху: оскільки я боюся, Що мій сусід скривдить мене, тому я запевняю його, Що люблю його. Якби я був сильніший і хоробрішим, я б відверто показував своє презирство до нього, яке я,

безумовно, відчуваю. “Благородна людина, за Ніцше> повністю позбавлена співчуття, безжалісна, хитра, зла, занята лише власного владою.

Однією з причин заперечення християнства з боку Ніцше є християнська мораль, або, як він її називає, “рабська мораль”. Він заявляє: Мораль не є уже

більше вираженням умов, які необхідні для життя і зростання народу, його глибокого інстинкту життя, вона стала абстрактною, протилежністю життю... Щ0 таке єврейська, що таке християнська мораль? Випадок що втратив свою невинність, нещастя, опоганене поняттям “гріх”, добробут як небезпека, як "спокуса”, фізіологічно погане самопочуття, що отруєне черв’я

ком совісті

Григорій СКОВОРОДА ПОТОП ЗМІЇНИЙ

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині середнього достатку.

Вже на 7-му році життя Григорій, за свідченням його біографа М. Ковалинського, “відзначався... талантом до музики, охотою до наук і твердістю духа”. У 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами до 1753 р. З кінця 1741 по вересень 1744 р. служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети. В1745–1750 рр. за добре володіння латинською, німецькою, грецькою мовами був запрошений до посольської місії. У складі місії відвідав Австрію, Угорщину, Словенію, Польщу. Після закінчення Києво-Могилянської академії (1753 р.) обіймав посаду вчителя у Переяславському колегіумі, звідки був звільнений за вільнодумство. Деякий час (1755– 1759) працював домашнім вчителем сина поміщика. В 1759 р. був запрошений у Харківський колегіум на посаду вчителя, де працював з перервами близько 10 років. Тричі його звільняли за вільнодумство. Викладав поетику, синтаксис, грецьку мову, етику.

_ Останні 25 років життя провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу.

Помер 9 листопада 1794 р у с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну!) На надгробному пам’ятнику (за заповітом філософа) зроблено напис: Світ ловив мене, але не спіймав”

"Потоп зминай” (1791) – останній передсмертний твір г. G. Сковороди. У ньому автор висвітлює в найбільш закінченому вигляді теорію “трьох світів”, а також приділяє подальшу увагу концепції “двох натур”. У цілому, можна сказати, це є прагнення дати відповідь на фундаментальне питання, яке не дає спокою Григорію Савичу майже в усіх його працях: “Світ – що ти є?” Згідно з “теорією трьох” світів автор ділить усю навколишню дійсність на три гармонійно пов’язані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ, або Біблію. “Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два – часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто малий світ, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія”1.

Макрокосм, на думку Г. Сковороди, – це природний світ відчутних, видимих речей і явищ, з якими ми стикаємося, які відчуваємо тощо.

Але цей світ є “тінню” справжньої невидимої “натури” – Бога. Макрокосм – єдиний. Це єдність двох складових – видимої і невидимої натури, які нерозривні і водночас “незілляні”.

Г. Сковорода звертає увагу на існування скрізь і в усьому “двох натур”. “Всі три світи складаються із двох сутностей, які одне становлять, названих матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи”2. Вони первинні ‘першородні” відносно матеріальних тіл, тобто матерії. Тут Сковорода нагадує про вчення Платона відносно активної форми і пасивної матерії, а також його думка має подібність до поглядів Платона. Сковорода далі продовжує: “У великому й у малому світі речовинним вид дає знати про сховані під ним форми, чи вічні о рази. Таке ж і в символічному, або біблійному, світі

1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1994. С. 142.

2 Там само. – С. 145.

зібрання створінь становить матерію. Бо і в цьому світі є матерія і форма, тобто плоть і дух, видимість і істина, смерть і життя . ^

Виходячи зі своєї концепції двох натур , Г. Сковорода і мікрокосм, тобто малий світ, людину, розглядає з позицій видимої і невидимої натури. Людина, як і весь існуючий світ, складається з тілесного і духовного, тлінного і вічного. Причому істинним у людині є невидиме, а тілесне виступає лише як “тінь” цього невидимого. Справжньою, дійсною людина стає лише тоді, коли стає не тільки тілесною, а й осягає невидимість, стає духовною людиною, осягаючи свою сутність, “внутрішність”, суттю якої є Бог. Але Г. Сковорода розуміє під Богом не якусь окрему, надприродну особу, що стоїть над природою і людьми. Це не всемогутня надприродна сила. Бог тотожний природі, і Сковорода для його позначення використовує різні імена: “природа”, “натура” тощо. Бог – всюдисущий, це – невидима натура. Отже, розуміння Бога у Г. Сковороди має пантеїстичний характер.

Третій символічний світ (Біблія) також характеризується як наявність антитез – видимої і невидимої “натур”. “Видима натура” – це знак, образність, символ. “Невидима натура” – це смисл, тлумачення сенсу символу. Третій світ виступає в ролі посередника між макрокосмом і мікрокосмом. Кожний символ відображає певний зміст. “...Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх”2. Так, сонце це істина, змій – вічність і мудрість (“...зміїна фігура мудріша за всі звірині як така, що більш виразно зображує книгу вічності...”), якір – утвердження, зерно – думка та ін.

Критичне ставлення Г. Сковороди взагалі до Біблії чітко проявляється і в цьому творі. Він категорично заперечує істинність “видимої” сторони Біблії, тобто її

1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1994. – С. 145.

г Там само. – С. 142.

знакову, предметну сторону. Це – брехня, нісенітниця. “...Біблію читати й брехню його рахувати – це одне й те ж”. “Видима натура” не є справжнім шляхом до пізнання, тобто до “невидимої” натури. Пізнати істину, Бога можна лише шляхом тлумачення символів натури “видимої”.

Г. Сковорода чітко підкреслює безкінечність, незнищуваність, вічність зовнішнього, видимого матеріального світу. “Та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь же її ні часом, ні місцем не обмежена. Світ цей і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь Божа. Вона зникає з виду частинами, не стоїть постійно і перетворюється у різні форми, проте ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ: materia aeterna–“речовина вічна”, тобто всі місця й часи наповнила”1.

У зв’язку з розкриттям вчення про “дві натури” у “Потопі зміїному” спостерігаються також елементи діалектичного характеру. Тут мова йде про протилежності, суперечності в світі, його постійний рух. Декілька прикладів: “...із двох сутностей дві думки і два серця: тлінне й нетлінне, чисте й нечисте, мертве й живе!”2 Говорячи про Біблію, Сковорода звертає увагу на єдність протилежностей. “Вона ж і плоть, і дух, буйство і мудрість, море й гавань, потоп і ковчег.., всі світи складаються із двох сутностей: злої і доброї”3. Можливість переходу однієї протилежності в іншу проявляється в таких словах: “Інакші й вічні думку, які перелітають із смерті в життя, із матерії у форму. Ось тобі паска, тобто перехід...”41 ще: “Плач веде до сміху, а сміх у плачі ховається. Пристойний плач є те ж саме, що й сміх у добрий час. Ці дві половини становлять одне: як поживу-голод і ситість, зима й літоплоди, тьма і світло-день, смерть і життя-всяке створіння, добро і зло-нужду й багатство...”5

1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1994. С. 154.

г Там само. – С. 145.

8 Там само. – С. 154.

4 Там само. – С. 154.

5 Там само. – С. 168.

Тарас ШЕВЧЕНКО “I МЕРТВИМ, I ЖИВИМ...”

Це поемн-послання, повна назва якої "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” (1845). У цьому “Посланії” Тарас Григорович порушує найважливіші питання суспільного та національного життя українського народу.

Насамперед, Шевченко звертається з гірким словом правди до своїх земляків-українців, які немов би “оглухли, не чують”, в якому становищі знаходяться самі, їхня Батьківщина. Гостро засуджує тих, хто продався чужинцям, знущається над рідним народом, “людей запрягають в тяжкі ярма”. Закликає схаменутися цих “недолюдів” доки не пізно: “...будьте люди, бо лихо вам буде”. Це – основна думка “Посланія”, тобто протест проти кріпацтва, заклик до любові до рідного краю й народу, до єдності. Якщо не схаменутися, то українському народові загрожує катастрофа. Вкрай необхідно звернути народові з того шляху, яким він іде, перестати запрягати людей в “тяжкі ярма, орати лихом та лихом засівати”, в противному разі “настане суд... і потече сторіками кров у синє море дітей ваших...”

З тугою Т. Шевченко говорить про розвиток освіти і культури, який не відповідає потребам часу та інтересам України. “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”. Нав’язує чужу культуру, диктує свою волю “куций німець узловатий”. Що той скаже, продиктує, з тим ми, українці, й згодні. Назве нас монголами – погоджуємося, чи “слав’янами” – теж згодні, як “славних прадідів великих правнуки погані”. Тобто відсутня гордість, достоїнство, самостійність в судженнях, думках, поведінці тощо. Шевченко закликає пізнати свою мову й свою історію, пишатися ними, бо тільки на своїх власних основах, позиціях можна побудувати національну культуру і

лише це може привести до об’єднання українського народу-

Слід пишатися героїчним минулим своїх предків.

З болем говорить Тарас про насаджування чужоі мови. Висміює і засуджує тих, хто цурається і не знає рідної української мови:

всі мови Слов'янського люду –

Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать.

Як німець покаже

По німецькому показу І заговорили

Так, що й німець не второпа...”

Майбутнє українського народу Шевченко пов’язував з його минулим. Слід знати своє походження, не позбуватися своєї історїі. Треба, щоб минуле жило, постійно нагадувало про себе. У зв’язку з цим Тарас Григорович закликає українців воскресити пам’ять про минуле, про його славу:

“Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова,

Не минайте ані титли Ніже тії коми.

Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?...

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?...”

Насамперед, на думку Шевченка, треба позбутися соціальної несправедливості. “Розкуйтеся, братайтеся , закликає Тарас. Обов’язково треба плекати й розвивати любов до рідного краю й народу, яким би цей край не був: “Полюбіте щирим серцем велику руїну . Адже:

"Нема на світі України,

Немає другогоДніпра,

А ви претеся на чужину Шукати доброго добра...’'

І лише тоді, говорить Т. Шевченко, коли українці виконають усі поетові бажання, коли обіймуть “найменшого брата”, настануть для України кращі часи:

"І забудеться срамотня Давня година,

І оживе добра слава.

Слава України,

І світ ясний, невечірній Тихо засіяє...”

З упевненістю можна сказати, що ідеї поеми “І мертвим і живим..." служили дороговказом українському народу на шляху національного відродження.

Памфіл ЮРКЕВИЧ СЕРЦЕ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ...

Памфіл Юркевич (1827–1874) – український філософ і педагог. Народився на Полтавщині (Золотоніський повіт, тепер Черкаська область) в родині священика. Після Полтавської семінари вступив до Київської духовної академії. Тут пройшов шлях викладача, магістра, професора. У1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри. Потім – декан історико-філологічного факультету. Його учнями були, зокрема, відомий російський філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський.

У праці “Серце...” (1860) (повна назва: “Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого”) П. Юркевич розвиває християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяль-

носгпі. He в розумі, мисленні, а в житті серця –■ переживаннях, почуттях і реакціях – виражається індивідуальність особистості.

Вихідною думкою П. Юркевича є його посилання на священні книги: “...серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містилищевсіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками".

Далі П. Юркевич конкретизує це твердження, посилаючись при цьому на аргументи, взяті зі “Священного Писання”. Він виділяє такі основні, на його думку, функції серця:

– серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил людини;

– серце є осереддям душевного і духовного життя людини;

– серце є містилищем всіх пізнавальних дій душі;

– оскільки слово є вираженням думки, то й воно виходить із серця;

– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей;

– серце є осереддям морального життя людини,

Ці положення П. Юркевич підтверджує численними посиланнями на священні книги, а потім висловлює свої доведення.

Якщо серце людини поєднує в собі всі тілесні сили, є їх “скарбником і носієм”, то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. За П. Юркевичем, “...діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не саму лише голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, але простирається значно далі й глибше всередину тілесного організму”. І далі: “Тілесним органом душі може бути ні що інше, як людське тіло. Тому, позаяк серце поєднує в собі всі сили цього тіла, воно і є щонайглибшим органом життя душевного”.

Серце є джерелом рішучості людини в певних випадках, різноманітних намірів і бажань, воно місце волі та бажань людини.

Серце є також центром морального життя, в ньому “поєднуються всі моральні стани людини ’. Воно є ‘ви

хідним пунктом усього доброго й злого в словах, дум.

ках і вчинках людини”.

Серце є також центром релігіиних переживань лю-

ДИНПИЮркевич розглядає проблему пізнання. Знання за П. Юркевичем, народжується внаслідок діяльності душі, пов’язане з духовно-моральним устремлінням. Знання може бути засвоєне лише проникаючи в серце. Серце є центром в усіх пізнавальних діях душі. Розум, “голова”, керує, планує, диригує процесом пізнання, а серце породжує.

Будь-яке поняття входить у нашу душу як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі. “Дерево пізнання не є деревом життя”, – говорить П. Юркевич. Не мислення формує сутність людини, а життя її серця, безпосередні та глибокі переживання, які походять від серця. Якщо розум – це світло, то духовне життя виникає навіть раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання лише тоді стануть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.

П. Юркевич прагне віднайти “гармонійне відношення між знанням і вірою”, вважаючи, що саме вчений про серце відображає основи релігійної свідомості людства. Він ставить завдання пов’язати біблійне вчення про серце, згідно з яким серце є прихованим, але основним життям духу, з християнським началом моральності й таким чином виявити значення її для потреб практичної філософії.

Іван ФРАНКО ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО

Іван Якович Франко (1856–1916) – видатний український мислитель, письменник, політичний і громадський діяч – народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області в родині сільського коваля. Вчився у Львівському і Чернівецькому університетах. За соціалістичну пропаганду серед робітників

{ув кинутий до в’язниці, де пробув дев’ять Місяців здіиснив переклад українською мовою деяких творів К. Маркса. Був організатором демократичного журналу “Громадянський друг”, збірників “Дзвін”, “Молот”.

У1893 р. у Віденському університеті захистив дисертацію, здобувши учений ступінь доктора філософії; а в 1906 р. вчена рада Харківського університету присудила йому почесне звання доктора філології.

У праці “Поза межами можливого” (1900) І. Франко обґрунтовує свій погляд на національний розвиток та шляхи розв’язання національного питання.

І. Франко підкреслює, що основним елементом політичної незалежності будь-якої нації є економічне питання звільнення від економічного визиску в будь-якій формі. Національно-економічні проблеми самі собою, на думку Франка, послідовно ведуть “усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності”

Саме економічні проблеми, їх вирішення мають бути вихідним і головним елементом на шляху досягнення національної незалежності. “Економічне питання, – зазначає Франко, – таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку”.

Але разом з тим, підкреслює Франко, не слід абсолютизувати матеріальні стимули і недооцінювати духовні потреби. В цьому плані він висловлює сумніви щодо марксистського положення про вирішальну роль матеріального виробництва в розвитку суспільства. Він говорить про однобічність марксистської концепції матеріалістичного розуміння історії: ‘ не тільки потреби жолудка.., а цілий комплекс... фізичних і духовних потреб” людини є рушіями суспільного прогресу. І там, де “ідеали живі”, розвиваються..., маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції у сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій”. Тобто Франко вважав, що рушієм суспільного життя є як матеріальні інтереси, так і суспільні ідеали.

Всі прагнення, устремління мають спрямовуватися на реалізацію ідеалу повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. “Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою”, або прагненням “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації.

Свободу і незалежність Україна може здобути шляхом утвердження національної гідності, гордості, об’єднання усіх сил, відчуття себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя.

Іван Франко говорить, що втілення в життя ідеалу національної самостійності лежить поки що “поза межами можливого”. Але впадати у відчай не варто, слід не забувати, що “...тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина".

Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ, І ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – український історик, громадський і державний діяч. Народився у м. Хелмі (тепер – Польща) в сім’ї вчителя. Закінчив Київський університет св. Володимира, захистив магістерську дисертацію. Потім викладав у Львівському університеті, де в 27 років Грушевський став першим в Україні професором з історії України.

у Галичині крім наукової та викладацької роботи Грушевськии активно займається громадсько-іоліС НОЮ діяльністю. 1908 р. він переїздить до Києва. 1917 d очолює Центральну раду, але після гетьманського петевороту емігрує. В Україну, де його обирають академЬ ком, вчении повертається в 1924 р. Однак навколо нього створюється атмосфера недовіри і ворожості що змушує Грушевського переїхати до Москви За підозрою в участі в “Українському національному центрі” Грушевського заарештовують, але незабаром звільняють.

До останніх днів учений продовжував працювати.

У 1934 р. у Кисловодську М. Грушевський помирає. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

У першому параграфі праці “Хто такі українці, і чого вони хочуть” (1917) М. Грушевський висвітлює питання про походження назви “українці”? У давнину, ще за часів святої Ольги і Володимира, що хрестив Київську Русь, звалася наша держава Руською. Великоруський і білоруський краї теж звалися Руссю, тому що належали до Києва.

Під час татарської навали з Києва та інших міст до Галичини, Волині й московських країв переїздили багаті, а головне, “книжні, духовні” люди. Стара Київська держава розділилася. Київ занепадає, київських князів уже ніхто “не слухав”. Київський митрополит осів у Москві. В галицьких і волинських краях поставлено свого митрополита. Але московський тепер вважався першим і старшим, і його митрополія називалася “Великою Росією”, а ті землі, що були в галицькій митрополії, – “Малою Росією”.

Довгий час народ на київській і галицьких землях називав свою державу “Руссю”.

Коли за Богдана Хмельницького українські та білоруські землі об’єдналися з московськими (1654 р.), з’являються назви “Велика, Мала і Біла Русь . Звідси і походять назви великоросів, малоросів і білорусів, спостерігається значна відмінність у мові та способі

життя цих народів.

Однак ці назви були більш “книжні . Народ їх не сприймав. Вкорінювалася здебільшого назва Україна”. Так за давніх часів, за Київської держави, звалися

“пограниччя”. Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, яка була тоді “пограниччям” зі степом і вела тяжку боротьбу з степовими ордами. За польських часів так звалося Подніпров’я, тому що це були крайні землі, за якими починалися степи, де ходили татари. Тут, в боротьбі з татарами, формувалося козацтво. Коли ця Україна виграла боротьбу з поляками за Богдана Хмельницького, вона стала “головою, центром” української землі від Карпат до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ.

Згодом, відчулася різниця між назвами малоросів і українців. Малоросами називали всяких людей українського роду з України – тих, що їм було байдуже і до України, і до українського життя. А українцями названо людей таких, що “добро українського народу ставили метою свого життя, і про нього хотіли дбати”.

“Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, зі своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою”.

Хто українці, і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша?

Таке питання ставить М. Грушевський і дає відповідь. Українець – це, по-перше, той, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер йти спільно зі своїм народом, хто хоче працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

По-друге, українець також кожний, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. “Якого б не був він роду, віри чи звання – це не важливо”.

Основна маса українців – православні. Але галицькі українці – уніати, тобто католики українського обряду. “Бували і з жидів українські патріоти, котрі не відрікалися своєї жидівської віри. Правда, що небагато було таких”.

Наступне питання, що ставить Грушевський: “Який повинен бути той новий лад, котрого хочуть українці?"

Українці разом з іншими народами Росії скинули царя і здобули свободу. Тепер її треба закріпити

Крім цього, українці хочуть рівності для всіх людей. Однакове право повинні мати пани і мужики, багаті и робітники, чоловіки й жінки пізні народи й різної віри.

Влада має бути “тільки з вибору народного” Це означає, що всі повинні мати право обирати; кожен мвє тільки один голос; голоси рівні; вибирати зразу депутатів (а не виборщиків); голосування таємне, письмове. Це зветься чотирьохчленне виборче правозагальне, рівне, пряме і таємне. Будь-яка влада має вибиратися на певний термін, і за “недобрі” дії відповідати перед виборним судом.

Такий устрій зветься демократичною республікою.

Українці хочуть, щоб у такій республіці на місцях не порядкували люди зі столиці. Кожний народ і кожний край мають свої потреби, звичаї, свої справи, до яких важко пристосуватися урядові чи думі (раді) цілої республіки.

Головний парламент республіки й уряд повинні управляти тільки такими справами, якими не можна управляти на місцях: ведення війни чи миру, угоди з іншими державами, керівництво військом всієї республіки, введення однієї грошової одиниці, міри, ваги тощо.

Все інше підпорядковується крайовій думі чи сеймові: закони для свого краю, податки і розпорядження ними, а також землями і багатствами. При цьому слід виділяти кошти на потреби республіки.

Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить^мати широку автономію у федеративній Російській республіці. _ .

Якого добробуту хочуть українці своєму народові/

– Перша умова народного добробуту це справедливе вирішення земельного (аграрного) питання.

– Охорона праці трудящих. Запровадити восьмигодинний робочий день, недільний відпочинок, пенси на старість і каліцтво, мінімальну заробітну плату.

Ввести "один тільки податок” від прибутку,

так званий прогресивно-прибутковий, тобто хто більше має прибутку, той платить більший податок.

Зігмунд ФРЕЙД ВСТУП ДО ПСИХОАНАЛІЗУ

Зігмунд Фрейд (1856 1939) ■ австрійський не

вропатолог, психіатр, психолог, творець теорії і методу психоаналізу. Народився у Фрайберзі (АвстроУгорщина). Професор Віденського університету з 1902 р. Після захоплення Австрії фашистською Німеччиною (1938) емігрував до Великої Британії.

У роботі “Вступ до психоаналізу” (1910) 3. Фрейд розглядає психоаналіз як метод психологічного дослідження, як метод лікування неврозів, як світогляд (загальнопсихологічне вчення про особистість і її розвиток).

У душевному житті 3. Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість. Всі психічні процеси пов’язані між собою по горизонталі і вертикалі. Якщо думка або почуття здаються непов’язаними з попередньою думкою або почуттям, то ці зв’язки треба шукати в підсвідомому.

Підсвідоме і передсвідоме відділені від свідомого особливою психічною інстанцією – “цензурою”. Цензура виконує дві функції:

1) витісняє в область підсвідомого неприйнятні й такі, що засуджуються особистістю, власні почуття, думки і поняття;

2) чинить опір активному підсвідомому, яке прагне проявитися у свідомості.

До підсвідомого належать багато інстинктів, які взагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані “цензурі”. Ці думки і почуття не втрачені, але не допускаються до згадування, а тому проявляються в свідомості не прямо, а опосередковано – в обмовках, описках, помилках пам’яті, сновидіннях, нещасних” випадках, неврозах. Відбувається також сублімація (від лат. sublimare – піднімати, підноси-

ТИ) перехід) підсвідомого – заміна заборонених потягів соціально нриинятними діями

Підсвідоме має велику життєздатність і непідвлалністьчасу. Думки і бажання, які були в свій час виКгі в підсвідоме, а потім знову допущені в свідомість навіть через декілька десятиріч, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість з попередньою силою Те, що ми звикли називати свідомістю, – це образно кажучи, айсберг, більшу частину якого займає підсвідоме. У цій більшій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, потяги и інстинкти. Пере де ві д омість це та частина під

свідомого, яка може стати свідомістю. Вона розташована між підсвідомим і свідомістю. Передсвідоме подібне великому сховищу пам’яті, в якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.

Інстинкти – це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти інстинктів 3. Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями.

Фрейд зводив інстинкти до двох груп:

– інстинкти, що підтримують життя (сексуальні);

– інстинкти, що руйнують життя (деструктивні).

Антагонізм між ними існує завжди, але в психічному житті він не завжди може бути помітним, тому що більшість наших думок і дій пов’язані не з одним із цих інстинктів, а є результатом їх взаємодії. Інстинкти – це канали, по яких “протікає енергія”, і ця енергія підкоряється своїм власним законам.

На думку 3. Фрейда, кожний із цих двох узагальнених інстинктів (сексуальний і деструктивний) мають і своє джерело енергії.

Лібідо (від лат. libido – бажання) це енергія, властива інстинктам життя; агресивна енергія, властива деструктивним інстинктам. ю а

У структурі особистості 3. Фрейд виділяє Воно, Я,

над-Я (Ід, Его, супер-Его).

Воно – це первинна, основна, центральна і разом із тим архаїчна частина особистості. 3. Фрейд. ^ оно “містить все унікальне, все, що є при народженні, що закладено в конструкції крім всього іншого, Т’вким чином, ті інстинкти, які виникають в соматичнім (нервовій) організації і які у Воно знаходять перш

хічний вираз у формі, що нам невідома . Воно служить джерелом енергії для всієї особистості, і разом з тим Воно – цілком підсвідоме. Думки або почуття, ЯКІ витіснені зі свідомості в підсвідоме Воно, як і раніше продовжують впливати на психічне життя людини, причому з часом сила цього впливу не зменшується. Воно можна порівняти зі сліпим і глухим диктатором, влада якого необмежена, але володарювати він може лише за допомогою посередників.

Воно розвивається із Я і на відміну від останнього перебуває в постійному контакті із зовнішнім світом. Я захищає Воно, як кора дерево, але при цьому живиться енергією Воно.

За допомогою накопичення досвіду (в пам яті) Я позбувається небезпечних, адаптується до помірних подразників і, усвідомлюючи світ, шляхом активної діяльності здатне перебудовувати його собі на користь. Розвиваючись, Я поступово контролює вимоги Воно.

Воно реагує на потреби, Я – на можливості. Я перебуває під постійним впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (Воно) імпульсів. Зростання цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям “невдоволення”, зменшенням почуття “задоволення”. “Я, – вважає 3. Фрейд, – прагне до вдоволення і намагається уникнути невдоволення”.

Над-Я розвивається з Я і є суддею та цензором його діяльності й думок. Це сховище моральних настанов і норм поведінки, які виробило людство. Фрейд вказує на три функції над-Я: совість, самоспостереження, формування ідеалів.

Основна мета взаємодії всіх трьох систем Воно, Я і над-Я – підтримувати або відновлювати (при порушенні) оптимальний рівень динамічного розвитку душевного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму невдоволення.

Сублімація – це найбільш поширений захисний механізм, за допомогою якого лібідо й агресивна енергія трансформується в різні види діяльності, сприйнятливі для індивіда та суспільства. Різновидом сублімації можуть бути спорт, інтелектуальна праця, творчість. Сублімована енергія, на думку 3. Фрейда, створює цивілізацію.

Макс ВЕБЕР ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ

Макс Вебер (1864-1920) – німецький соціолог філософ таїсторик, народився в Ерфурті в інтелігентній сім ї. Батько був юристом, мати – освіченою 1 глибоко релігійною жінкою. З раннього дитинства Вебер спілкувався переважно з дорослими, багато читав. В домі Веберів бували відомі філософи, історики і політики, що мало свій вплив на допитливого хлопця. У 13 років Макс подарував на Різдво батькам два власні твори, присвячені історії Німеччини та Риму.

Після гімназії Вебер почав вивчати право у Гейдельберзькому університеті, потім – у Берлінському, Страсбурзькому і Геттінгенському університетах. Захистив докторську дисертацію, в якій досліджував передумови і ранній етап розвитку капіталізму. Працював приватдоцентом, професором у ряді університетів. Написав низку праць, в яких висвітлював проблеми майбутнього буржуазно-індустріальної цивілізації. Соціалістичну революцію в Росії М. Вебер оцінював негативно.

Праця “Протестантська етика і дух капіталізму” (1903–1904) присвячена аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання зв’язку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.

М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом – з іншого.

Господарська етика останніх трьох релігій – це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.

Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах – господарській, політичній, культурній тощо.

Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.

Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.

Разом із тим, капіталізм – “це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними”.

У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.

Критики М. Вебера (особливо марксисти) неодноразово звинувачували його у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя й у намаганні ввдати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Але М. Вебер ніколи не прагнув замінити однобічну “матеріалістичну” інтерпретацію причинних зв’язків історії культури таким самим “спіритуалістичним” поясненням. Він виходив з того, що і те, й інше пояснення однаково можливі, враховуючи велику багатоманітність і складність явищ історії та культури і їх взаємний вплив одне на одне. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях

йдеться про давноминулі часи, коли ‘W ■ ■

лише народжувався, а не про ЛУ* капіталізму

гтичного господарювання яка y системУ капіталі-

^„їопорих^годе^'.^^мп-рйуереліка, право, наука, мають власну ’як 11,0Л1ТИ‘

критерії раціональності,власну профУейну™уЛаСИ1

Хосе ОРТЕГА-І-ГАССЕТ ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955) – іспанський філософ, есеїст – народився в сім'ї потомствених іспанських інтелігентів. Ріс в атмосфері постійного спілкування з багатьма представниками іспанської інтелігенції, яких приваблювала відкритість, благородство і талант цієї сім’ї. Ортега закінчив коледж єзуїтів і в 15 років вступив до Мадридського університету. Після закінчення отримав докторський ступінь. Продовжував навчання у Німеччині. З початком громадянської війни (1936) емігрував у Латинську Америку. В 1945 р. повернувся в Європу, в 1948 р. – в Іспанію. До кінця життя залишався відкритим противником франкізму.

“Що токе філософія?” (1929) – низка лекцій, яку почав читати Хосе в Мадридському університеті, а потім продовжував у театрі, в зв’язку із закриттям університету диктатором Прімо де Ріверою.

X. Ортега-і-Гассет насамперед попереджає про можливість помилкового сприйняття його лекцій як поверхового розгляду набору традиційних філософських питань, які подаються в новій формі як вступ до основ філософії. Він зосереджує свою увагу на дуже важливому аспекті: питанні про те, чим є, точніше, повинна бути філософія для життя людини як спосіб осмислення світу і себе у світі. У зв’язку з цим він “...задумав дещо зовсім протилежне вступу до філософії: взяти саму філософську діяльність,^ саме філософствування і піддати їх глибокому аналізу .

X. Ортега-і-Гассет цим самим відображає нове розуміння природи філософії представниками екзистенціально-феноменологічної думки XX ст., а саме, про

цєс філософствування ствє в їх творчості як спосіб буття людини. Так, М. Хайдеггер стверджує: філософія – це “запит про буття”. Ортега, який замінює поняття “буття” поняттям “життя”, немовби повторює цю думку: філософська діяльність – це форма життєдіяльності, а філософська істина невід’ємна від досвіду життя, включаючи повсякденне життя людини.

Отже, філософія, на думку Ортеги, виступає головним засобом осмислення людиною світу і свого зв’язку зі світом. Високо оцінюючи значення професійної філософії, він все-таки вважав, що філософську діяльність здійснює кожний, але необхідно робити це свідомо і грамотно.

Специфікою філософського знання про світ, за Ортегою, є дотримання дуже важливого правила: звернення до світу в усій його відкритості, оголеності. Тобто, людина має пробитися крізь ті нашарування смислів, які суспільство наклало на те чи інше явище світу, і, зробивши цю тяжку роботу, “зустрітися” з ним (світом) у його первісності й самостійно його осмислити. А оскільки життя людини в її оригінальності здійснюється в стані одинокості, то і справжня філософська діяльність також передбачає стан одинокості.

Одним із важливих аспектів природи філософського знання є поняття істини. Традиційно проблема істини філософії розглядалася як дилема: “істина – помилка”. Ортега звертає увагу на те, що зовсім не враховується такий важливий аспект цієї проблеми, як питання істинності, правдивості самого філософа. Правдивість Ортега розумів як “турботу про істину”, гаряче бажання досягти стану безсумнівності, достовірності. Він вважав, що історія філософії завжди досліджувалася лише з погляду істинності або помилковості її вчень, а бажано було б створити історію філософії з _ погляду оцінки більшої чи меншої філософської істинності, правдивості самих філософів.

Оригінальністю відзначається тлумачення Ортегою історико-філософського процесу. Він вважав, що за будь-яким філософським вченням стоїть біографія його автора, яка нерозривно пов’язана з певним істо-

рйчним періодом. Звідси, історико-філосоЛський ттппцес – це не абстрактно існуюча сума ідей Гсторія філософи наповнена людьми з їхніми пошуками істин, їхніми сумнівами, це їхній безперервний і необхідний діалог з сучасною людиною. Людина – це буття, яке потребує абсолютної істини. У цьому проявляється належність Ортеги-і-Гассета до екзистенціального напрямку філософії.

Ортега вважав, що сучасна філософія тісно пов’язана з класичною філософією, алє одночасно говорив про зародження нової європейської концепції. Свої погляди на предмет і завдання філософії він виражав через критику основних філософських поглядів Лейбніца, Галілея і, особливо, Декарта. Філософську позицію, що проголошує автономність і незалежність діяльності людини як від її тілесної субстанції, так і від навколишнього світу, Ортега називав “ідеалізмом” і вважав його подолання завданням свого часу, своєї філософії.

Він критикував ідеалізм за те, що предметом філософського аналізу для нього стали “ідеї мого Я”, тоді як “речі, світ, саме моє тіло були лише ідеями речей, уявленням світу, фантазією про моє тіло”. Реальний світ зникав з такої філософії. “Починаючи з Декарта, західна людина залишилась без світу. Тому завданням сучасної філософії, за Ортегою, є випустити людину в реальний світ, “знову віддати людині навко-

П’єр Тейяр де ШАРДЕН ФЕНОМЕН ЛЮДИНИ

П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) – французький філософ, вчений (палеонтолог, антрополог, археолог) і католицький теолог. Член ордена єзуїтів, священик. Один з першовідкривачів сінантропа біля Пекіна

Вбачав своє покликання в радикальному оновленні християнського віровчення, в докорінному пер ренні релігії відповідно до сучасної наук . Ч позбавлений права викладання, публікації р .

гнаний церковними властями з Франції. Більше 20 років прожив у Китаї. Помер у США.

Твір “Феномен людини (1956) складається з 4 частин: переджиття, життя, мислення, наджиття. Відкидає міф про творення Богом першолюдини. Тейяр вважає, що людина – найбільш досконалий результат багатотисячної еволюції органічного світу, який розвинувся на основі еволюції неорганічного світу .

Тейяр розрізняє три послідовні, якісно різні стадії еволюції: “переджиття” (літосфера), “життя” (біосфера) і “феномен людини” (ноосфера).

Заперечуючи як дуалізм, так і матеріалізм та спіритуалізм, Тейяр визначав свою філософську позицію як “монізм”. Єдність матерії і свідомості ґрунтується на тому, що матерія є “матриця” духовного начала. Фізичній (“тангенціальній”) енергії, яка зменшується за законом ентропії, протистоїть духовна (“радіальна”) енергія, яка зростає в процесі еволюції.

Духовне начало іманентне всьому сущому: як джерело цілісності воно властиве в прихованому вигляді вже молекулі й атому.

У живій матерії свідомість набуває психічної форми. В людині вона стає “самосвідомістю” (людина “знає, що вона знає”).

Рушійною силою еволюції є цілеспрямована свідомість (“ортогенез”).

Еволюція набуває у Тейяра телеологічної форми: її кінцева притягальна сила – вершина прогресу – пункт “Омега” (символічне позначення Христа). “Космогенез" перетворюється у Тейяра в “христогенез”.

Поява людини, за Тейяром, – не завершення еволюції, а ключ до зростаючого вдосконалення світу.

Олюднення Сина Божого (Тейяр заперечує народження Ісуса дівою Марією) вказує на виняткову роль людини в подальшій еволюції. Світ, що існує, недосконалий. Людські страждання (які символізує розп’яття Христа) – стимул активного сприяння людини вдосконаленню буття.

Самосвідомість – джерело “персоналізації” – викликає прагнення до “соціалізації”, яку Тейяр розуміє як одностайність.

Соціальні погляди Тейяра мають гуманістичний характер, але утопічні. Соціальний прогрес у™™ ґрунтується на моральному началі – всезагальній любові, моральні устремління мають релігійну колонку, устремління “вперед” поєднується зі стременним “вверх . Соціальним ідеал Тейяра ототожнюєтеся з “другим пришестям” Христа. Таким чином, теологія у Теияра переростає в христологію.

Вчення Тейяра набуло широкого розповсюдження як у колах інтелігенції Франції, так і в інших країнах.

Теиярдизм став найбільш впливовою теологією яка протистоїть неотомізму. ’

Освальд ШПЕНГЛЕР ЗАНЕПАД ЄВРОПИ

Освальд Шпенглер (1880–1936) – німецький філософ і культуролог, історик і публіцист, представник філософії життя. Викладав математику та історію в гімназії (м. Гамбург). Разом з тим наполегливо вивчав філософію, класичні мовн і літературу. Мав непоганий музикальний талант – грав на фортепіано. Багато подорожував, здебільшого по Італії. О. Шпенглер особливо захоплювався філософією Ф. Ніцше. В 20-х рр. виступав як публіцист одного з напрямків, близького до фашизму, але в 1933 р. відхилив пропозицію нацистів про співробітництво. У відповідь гітлерівський режим піддав Шпенглера бойкоту, але ідеологи фашизму активно використовували його теоретичні розробки у своїх цілях.

О. Шпенглер став всесвітньо відомим після сенсаційного успіху його головної праці “Занепад Європи” (1918–1922). Основний зміст цієї книги полягає у тому, що кожна культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі. Історія ж у цілому являє собою співіснування і зміну різних культур.

О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Він підкреслював, що свій метод запозичив у Гете, а сміливості ставити питання навчився у Ніцше.

Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, – це ряд автономних культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер. “ • „

Культура тлумачиться ним як організм , якии, по-перше, має жорстку єдність і, по-друге, відокремлений від інших, подібних йому “організмів”. Єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Пересічний вік культури становить 1000 років, які охоплюють ті самі чотири цикли, про які йшлося вище: весна (молодість), літо (зростання), осінь (зрілість), зима (занепад). А далі – смерть без жодної можливості відродження.

За Шпенглером, культура “народжується” в той момент, коли “Велика душа” пробуджується зі спіритуального постійно дитинного людства, віддаляється і творить свою форму із безформного та стає зв’язаною і смертною річчю із незв’язаного та вичікуючого. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного середовища і, мов рослина, пов’язана з останнім. Культура вмирає, коли “Душа” вже вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав, наук і повертається до “Прото-Душі”.

В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація, мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку Шпенглера, досягла цієї стадії.

Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, “аполлонська , тобто греко-римська, “фаустівська”, тобто західноєвропейська, “магічна”, тобто культура Візантії та арабів, і культура майя.

ну

Отже, замість поділу історії на давню, середньовіч, новітню Шпенглер пропонує свої вІсіЛвтономнИх, ізольованих культур та порівняльний метод

означений терміном “ГОМОЛОГІЯ”, ВЗЯТИМ з біології S всі культури (цивілізації) проходять той же самиЖ логічнии розвиток від народження до смерті).

Аналогічні форми різних культур (цивілізацій) треба вважати синхронними: єгипетські піраміди є сучасниками готичних соборів; геометрія Евкліда подає руку Дорійській колоні, а Александр Великий та Наполеон “живуть” в один і той самий час. З іншого боку, давньогрецькі скульптори Поліклет та Фідій співзвучні й через те синхронні із західноєвропейськими композиторами Бахом та Генделем, а Руссо, Сократ і Будда постають сучасниками, бо кожен а них провіщав кінець своєї культури.

Арнольд ТОЙНБІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ

Арнольд Тойнбі (1889–1975) – англійський історик, філософ і соціолог. Завдяки праці “Дослідження історії” (1934–1961, 12 томів) А. Тойнбі став всесвітньо відомим. Його твір здійснив значний вплив на соціальну філософію і суспільну свідомість Заходу.

У “Дослідженні історії” під впливом Шпенглера А.Тойнбі прагне переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства у вигляді теорії круговороту локальних цивілізацій. Згідно з концепцією А. Тойнбі, не існує єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і відносно замкнених цивілізацій (в першому варіанті він їх нараховував 21, потім скоротив до 13, не враховуючи другорядних і

недорозвинених).

Виходячи з того, що епоха цивілізацій займає всього 2 % часу існування на Землі людини, А. Тойнбі вва Жає їх всі еквівалентними за своїми цінностями.

Кожна цивілізація проходить у своєму розвиткові стадії виникнення, росту, надлому і розкладу, після чого гине, поступаючииь місцем іншій.

Вважаючи соціальні процеси, які проходять послідовно в цих цивілізаціях, аналогічними, А. Тойнбі робить спробу вивести на цій основі деякі формальні “емпіричні закони" повторюваності суспільного роз~ витку, що дало б змогу передбачати головні події в сучасному світі та в майбутньому.

На сьогодні, за Тойнбі, збереглися лише п’ять основних цивілізацій – китайська, індійська, ісламська, російська і західна.

Рушійною силою розвитку цивілізацій, як вважав А. Тойнбі, є “творча меншість”, носій містичного “життєвого пориву", яка, вдало відповідаючи нарізні історичні “виклики”, веде за совою “інертну більшість".

Своєрідність цих “викликів” і “відповідей” визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей і філософської концепції смислу життя.

Опинившись одного разу нездатною вирішити чергову соціально-історичну проблему, “творча еліта” перетворюється в панівну меншість, яка нав’язує свою владу силою, а не авторитетом. Маса населення, яка виявилася відчуженою, стає “внутрішнім пролетаріатом”, який разом із “варварською периферією”, або “зовнішнім пролетаріатом”, зрештою руйнує цю цивілізацію, якщо вона до цього не гине від військової поразки або від яких-небудь катастроф.

Прагнучи ввести в свою концепцію історичного круговороту елементи поступального розвитку, Тойнбі вбачав прогрес людства в духовному вдосконаленні, в релігійній еволюції від примітивних анімістичних вірувань, через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.

Концепція А. Тойнбі є ідеалістичною відповіддю на механістичну доктрину лінійного прогресу суспільства, на позитивістський еволюціонізм. Вона містить також своєрідну альтернативу “європоцентризму”.

В цілому, концепція А. Тойнбі звертає увагу на своєрідність проходження окремими народами різних стадій у поступальному розвитку суспільства, хоча й абсолютизує її (своєрідність).

Жан-Поль САРТР ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ – ЦЕ ГУМАНІЗМ

Жан-Поль Сартр (1905-1980) – французький філософ 1 письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Народився у Парижі вчився у ліцеях Ліона та Гавра. Під час Другої світової війни брав участь у французькому русі Опору, редагував підпільну газету “Боротьба”. Після війни в 50-х рр. захоплюється марксизмом, прагне поєднати гуманістичну позицію “молодого” Маркса з маоїзмом. “Марксизм” Сартра мав значний вплив на молодіжні “бунти” 60-х рр. на Заході.

Його праця “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1946) – це текст лекції, в якій він викладає основні тези свого трактату “Буття і ніщо”, хоча дещо однобічно переглядає негативну концепцію свободи.

У праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” ставить два важливих філософських питання.

1. Чи існує “природа людини”?

2. Яке відношення між “свободою людини” та “обставинами”?

Відносно першого питання Ж.-П. Сартр висуває принципове положення про відкритість людини, про те, що людина – це не що інше, як той проект, який нею самою конструюється, це те, що кожний вирішує зробити зі своїм життям, це – самовизначення, а не наперед визначене.

Немає ніякої “природної” або “божественної” сутності, яка могла б наперед зумовлювати поведінку та мислення. Тим більше, неправильно було б нав’язувати людині присуд долі.

У цих роздумах Ж.-П. Сартра лежить максима екзистенціальної моралі – людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі обставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися.

Але парадокс полягає не лише у способі висловлення, а й у тому, що Ж-П. Сартр, сам, мабуть,

того не бажаючи, починає будувати цілком визначену картину людського буття, повертаючись до концепції людини як істоти, що має своє єл/тно (сутність), а саме – єство внутрішньої свободи.

Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя – важливіший принцип гуманізму.

Екзистенціалізм звинувачують у тому, що він:

– немовби закликає поринути в квієтизм (пасивність, непротивлення) відчаю;

– підкреслює людську ницість, показує скрізь мер зотне, темне, липуче, ...відвертається від світлого боку людської натури (забули про “посмішку дитини’’);

– забув про солідарність людей, дивиться на людину як на ізольовану істоту.

Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розглядати ні як філософію квієтизму (пасивність, непротивлення), тому що він визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм говорить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, – це діяльність.

“Докоряють нам за те, що ми замуровуємо людину в індивідуальній суб’єктивності. Але це – перекручування.

Справді, наша вихідна позиція – це суб’єктивність індивіда”.

Ніякої іншої істини не може бути, крім “Я мислю, отже існую” (Декарт). Це – істина. Але в “мислю” людина відкриває не лише саму себе, а й інших людей. Вона, осягаючи себе через “мислю”, безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, причому – як умову свого власного існування. Вона розуміє, що не може бути якою-небудь (ревнивою, злою, дотепною), якщо інші не визнають її такою. Так, відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсуб'єктивністю. В ньому людина і вирішує: чим є вона і чим є інші.

Слово ‘гуманізм” має два зовсім різні значення.

1. Під гуманізмом можна розуміти теорію, яка розглядає людину як мету і найвищу цінність.

Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є якесь людство, якому можна поклонятися. Культ людства призводить до фашизму Такий гуманізм нам не потрібен.

2. Людина знаходиться постійно аовні себе. Саме проектуючи (створюючи) себе і втрачаючи себе зовні вона існує як людина. ’

З іншого боку, вона може існувати, лише переслідуючи трансцендентні цілі. Вона виходить за межі, ловлячи об’єкти лише у зв’язку з цим подоланням самої себе. У результаті людина знаходиться в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, крім людського, світу людської суб’єктивності.

Це те, “що ми називаємо екзистенціальним гума нізмом". “Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім її самої, в покинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людському людина може не шляхом занурення в саму себе, а в пошукові мети зовні, якою може бути звільнення або ще якась конкретна самореалізація”. Оце і є сутність екзистенціального гуманізму.

Альбер КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА. БУНТІВНА ЛЮДИНА

Альбер Камю (1913-1960) – французький письменник, публіцист, філософ. „„„її Д Но-

Ідея абсурду – вихіднии принцип концепції А. Ка мю. Згідно з Камю досвід людського існувагшя^яке неминуче закінчується смертю, пр Д „ 1Іоав„и особистість до відкриття абсурду я . ЛІОДИца

своєї “долі” на землі. Абсурдним є весь світ, людина

приречена на пропонує два

гий – “філософське самогубство .

Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.

Такою втечею від абсурду є філософське самогубство” – “стрибок” через “стіни абсурду”. Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософські доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістнчні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змнрюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у К’єркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.

Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим “стрибком”, який змирює людину з безглуздям існування.

Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивестн його існування.

Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина світлу, неправда – темноті, божество – джерелу світла або самому світлу.

Камю пропонує міф про утвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала. Людина повинна нести тягар життя, не примирюючись із ним самовіддача та повнота існу-

„ання важливіша за усі вершини, абсурдна людина вибирає бунт проти всіх богів у юдина

-Бунтівна людина” (1951) – це історія ідеї бунту проти несправедливості ЛЮДСЬКОЇ долі. у

Якщо першим питанням “Міфу про Сізіфа” було питання про допустимість самогубства, то ця ігоапя (“Бунтівна людина”) починається зпитанняпровиправданість вбивства. Люди у всі часи вбивали один одного – це істина факту. Той, хто вбиває у пориві гніву (пристрасті), стає перед судом, інколи відправляється на гільйотину. Але сьогодні справжньою загрозою є не ці злочинці одинаки, а державні чиновники, які спокійно відправляють на смерть мільйони людей і які виправдовують масові вбивства інтересами нації, державної безпеки, прогресу людства, логікою історії.

Людина XX ст. постала перед фактом тоталітарних ідеологій, які служать виправданням вбивства. На скрижалях сучасності написано “Вбивай”. А. Камю в “Бунтівній людині” простежує генеалогію цього принципу сучасних ідеологій. Проблема полягає в тому, що самі ці ідеології виникли з ідеї бунту, яка переродилася в нігілістичне “все дозволено”.

А. Камю вважав, що вихідний пункт його філософії залишився попереднім – це абсурд, що ставить під сумнів всі цінності.

Абсурд, на його думку, забороняє не лише самогубство, а й вбивство, оскільки зннщення собі подібного означає замах на унікальне джерело смислу, яким є життя кожної людини. . и

Однак з абсурдної настанови “Міфу про Сізіфа не витікає бунт, що стверджує самоціншсть іншого. Бунт там надавав цінності індивідуальномужиттю це “боротьба інтелекту з реальністю, що його перевер шує”, “відмова від примирення”.

У подальшому А. Камю змінює сам зміст понять “абсурд” і “бунт”, оскільки з них народжується уже не індивідуалістичний бунт, а вимога людської солідар ності, загального для всіх людей смислу ” ‘

Бунтар піднімається з колін, говорит телю, проводить межу, з якою тепер повинен рахува

тися той, хто вважав себе паном. Відмова від рабської долі одночасно стверджує свободу, рівність і людську гідність кожного.

Проте бунтівний раб може сам перейти цю межу, він бажає стати паном, і бунт перетворюється в криваву диктатуру. В минулому, на думку Камю, революційний рух “ніколи реально не відривався від своїх моральних, євангелічних та ідеологічних коренів”. Сьогодні політичний бунт з’єднався з метафізичним, який звільняє сучасну людину від всіх цінностей, а тому він перетворюється в тиранію.

Сам по собі метафізичний бунт також має виправдання. поки повстання проти небесного всевладного Деміурга означає відмову від примирення зі своєю долею, ствердження достоїнства земного існування. Він перетворюється в заперечення всіх цінностей і стає звіриним свавіллям, коли бунтар сам робиться “людинобогом”, і який унаслідує те, що так ненавидів у відкинутого ним божества, а саме: абсолютизм, претензії на останню і незаперечну істину, всезнайство, провидіння. У земний рай цей перероджений Прометей готовий заганяти силою, а за найдрібнішого опору влаштовує такий терор, порівняно з яким вогнища інквізиції здаються дитячими іграшками.

Разом із космічним вседержцем боговбивці заперечують і будь-який моральний світопорядок. Метафізичний бунт поступово зливається з бунтом історичним.

Поєднання метафізичного бунту з історичним опосередковано “німецькою ідеологією”. Предметом розгляду А. Камю є трагедія філософії, що перетворюється в “пророцтво”, в ідеологію, яка виправдовує державний терор.

Камю ставить питання про відповідальність мислителів, з теорій яких можна вивести необхідність масових вбивств.

Елвін ТОФФЛЕР ТРЕТЯ ХВИЛЯ

Елвін Тоффлер (1928) – американський соціолог і публіцист, автор відомих книг “Футупошок” М07П\

“Третя хвиля” (1980), “МетаморфЗладї” 1^0 ’ один з авторів ідеї “постіндустріального суспільства”

Професор Корнелльського університету, член факультету Нової школи соціальних досліджень у НьюЙорку, радник ряду відомих організацій (Фонд Рокфеллерів, корпорації Ай Бі Ем”, Інституту майбутнього). Був також кореспондентом та редактором різноманітних журналів та часописів.

До цього Тоффлер працював рядовим робітником у ливарному цеху на автомобільному заводі.

“Третя хвиля” (1980). У цій праці Е. Тоффлер розробляє теорію постіндустріального суспільства, за його термінологією – “надіндустріальної цивілізації”. Він ділить людську цивілізацію на три фази: сільськогосподарську фазу Першої Хвилі, індустріальну фазу Другої Хвилі та фазу Третьої Хвилі, яка за Е. Тоффлером, тільки починається.

Спочатку Е. Тоффлер описує індустріальну фазу Другої Хвилі і ретельно змальовує картину нової цивілізації, що визріває сьогодні. Нова цивілізація, на думку Е. Тоффлера, настільки глибоко революційна, що ставить під сумнів усі усталені уявлення. Всі старі способи мислення, старі формули, догми й ідеології, незалежно від того, як високо їх цінували та якими корисними вони були в минулому, більше не відповідають обставинам. Світ, який швидко утворюється внаслідок зіткнення нових цінностей і технологій, нових геополітичних відносин, нових стилів життя й засобів сполучення, вимагає абсолютно нових ідей та аналогій, класифікацій та концепцій. “Ми не можемо, – пише Е. Тоффлер, – втиснути зародковии завтрашній світ у вчорашнє традиційне, затишне житло. Не годяться вже й ані ортодоксальні напрями думок, ані ортодоксальні настрої”.

Е. Тоффлер, описуючи індустріальну цивілізацію, що відмирає, користується термінами “техносфера”, “соціосфера”, “інфосфера” та “енергосфера”, а далі показує, як кожна з них зазнає революційних змін у сьогоднішньому світі. Прагне показати, в яких зв’язках перебувають між собою ці сфери, а також “біосфера” та “психосфера”, які формують структуру психологічних та особистих відносин, через які зміни зовнішнього світу вони впливають на наше приватне життя.

Е. Тоффлер припускає, що цивілізація також керується певними принципами і розвиває свою власну “суперідеологію”, щоб пояснити дійсність і виправдати власне існування.

“Коли ми зрозуміємо, – стверджує Е. Тоффлер, – як ці сфери, процеси та принципи взаємодіють та як вони змінюють одне одного, спричиняючи потужні течії перемін, ми набагато чіткіше осмислимо гігантську хвилю перемін, яка сьогодні накочується на наше життя”.

f У “Третій хвилі” Е. Тоффлер прагне обґрунтувати

тезу, що економіка не є найголовнішим чинником сучасного капіталізму. Нова цивілізація буде кардинально відрізнятися від капіталістичного періоду “індустріалізму”, в якому основними регулятивними принципами є стандартизація, концентрація, максималізація, які не будуть спрацьовувати при переході до економіки самообслуговування. Поява нової наукоємної технології, реорганізація виробництва на основі впровадження найновіших досягнень науки й техніки привели в рух “третю хвилю” розвитку цивілізації, яка руйнує всі принципи попередньої економіки та змінює її на протилежні.

Це веде за собою і зовсім інший характер виробництва. “Новий спосіб виробництва, – пише Е. Тоффлер, робить можливим повернення до домашнього виробництва на новій, вищій, електронній базі й акцентує увагу на домівці як центрі суспільства”. Тому заявляється можливість все робити вдома, а це здебільшого промисловість самообслуговування, ніж виробництво товарів для ринку, де виробництво і самообслуговування ніби зосереджені в одному місці. Цьо-

“У типу виробництва, а саме споживанню, відповідач 0ЄВна етика – етика, яка приходить на змінутоїїс хетській етиці з п вузькоекономічним визначенням особистого успіху. Замість ранжування людей згідно З тим. чим вони володіють, ця етика надає високі цінність тому, що люди роблять”. у

Згідно з цією етикою повага до людини залежить вже не від наявного капіталу, а від практичної віддачі у безпосередній її діяльності. Звідси, змінюється цінність не тільки окремої людини, а й усього суспільства загалом. Так, на думку Е. Тоффлера відбувається своєрідна “гуманізація суспільства”, бо зі знеціненням влади капіталу зникає притаманне каг піталістичному духу користолюбство.

Карл ЯСПЕРС ВИТОКИ ІСТОРІЇ ТА її МЕТА

Карл Ясперс (1883–1969) – німецький філософекзистенціаліст і психіатр. Батько був юристом, потім директором банку, мати походила з селянського роду. В сім’ї строго дотримувалися порядку і традицій. Вчився Ясперс у Гейдельберзькому університеті, спочатку (три семестри) на юридичному факультеті, а потім перейшов на медичний, можливо, інтерес до медицини був викликаний його невиліковною хворобою бронхів, з якою, за прогнозами, живуть не довше ЗО років. З 1916 р. Ясперс – професор психології, але захоплюється філософією. В 1919 р. видає працю “Психологія світоглядів”, у якій досліджує філософські проблеми. 31921 р. Ясперс професор філософії Гейдельберзького університету. В 1937 р. його звільняють від викладацької діяльності і забороняють друкувати свої твори в Німеччині (дружина єв рейка). Лише в 1945 р., після розгрому нацизму, Ясперс поновлює викладання в університетах (1 еидельберг, Вязель). З цього часу Ясперс набуває великої популярності.

У ряді праць, зокрема в тряктяті про “німецьку провину" (“ІІитяння про провину,” 1946 р.), що набув знячного розголосу, виступав як політичний мораліст. У 50-х рр. йога консервативний лібералізм мав антикомуністичну спрямованість. Але в кінці 60-х рр. Ясперс піддає гострій критиці антидемократичні та реваншистські тенденції в політичному житті Федеративної Республіки Німеччини (“Куди рухається ФРН,” 1967 р.)

У першій половині XX ст. серед філософів була популярною теорія культурних циклів (О. Шпенглер,

А. Тойнбі). Ясперс розробляє свою теорію, згідно з якою людство має сдине походження і єдиний шлях розвитку. Саме таке тлумачення світового історичного процесу да с філософ у праці “Витоки історії та її мета”, яка вийшла в 1949 р.

Центральним поняттям у світорозумінні Ясперса є *'комунікація". Він підносить його до рангу критерію філософської істини і ототожнює з розумом.

Моральне, соціальне й інтелектуальне зло є для Ясперса не чим іншим як глухотою до чужої екзистенції (існування), нездатністю до “дискусії”, відсутністю “комунікації”.

Смисл філософії, за Ясперсом, у створенні шляхів загальнолюдської “комунікації” між країнами і віками крізь усі кордони культурних кругів. Можливість цього зв’язку часу забезпечена досягненням “Осьового яасу”.

Саме цей термін Ясперс запропонував для характеристики історичних процесів, які відбувалися між 800–200 рр. до н. е. Тоді, на думку Ясперса, відбувався найрадикальніший поворот в історії і з’явилась людина такого типу, який зберігся і донині. “В цей час” пише Ясперс, – відбувається багато незвичайного. В Китаї жили тоді Конфуцій і JIao-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії... В Індії були створені Упанішади, жив Будда. У філософії, як в Індії, так і в Китаї, були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, до матеріалізму, софістики і нігілізму... В Греції – це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Пла-

уояа... Все те, Що пов’язано з цими іменами “”” майже одночасно протягом небагатьо^^Т^0 Китаї, Індії і на Заході незалежно одне від отоп? "

Своєрідністю Осьового часу”, заЯспе^П^шкяення великих культур давнини, які існ^Г,=. гом тисячоліть і передували "Осьовому часу” ПеЗ™ усім культури Єгипту, Месопотамії, долин ІнлП та Хуанхе. Осьовии час” розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, хто є носієм нового – чи народ стародавньої культури, чи інші народи. “Все те що існувало до “Осьового часу”, нехай вадо навіть було величним, подібно вавилонській, єгипетській індійській чи китайській культурі, сприймається як щось дрімотне, нерозбуджене”.

Стародавні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли до “Осьового часу”, сприйняті новим началом. Це пов’язано з тим, що людина тих часів ще не досягла справжньої самосвідомості.

Саме усвідомлення людиною свого буття, самої себе (що зумовило самобутність “Осьового часу”) і відбувалося в трьох великих культурних регіонах – Китаї, Індії та на Заході. Саме в цю епоху, за Ясперсом, було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і сьогодні, закладено основи світових та інших філософських і релігійних вчень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу.

Всі різновиди духовного багатства цього часу_виник ли майже одночасно протягом небагатьох століть і незалежно один від одного.

Однак, незважаючи на всі відмінності змісту, структури і форм тогочасних духовних пошуків, спільним є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в цілісному бутті. З іншого вперше стає

на шлях, який вона покликана пройти саме як дана особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе всьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця тощо.

“Осьовий час”, як вважає Ясперс, створив для всіх часів загальнолюдський заповіт особистої відповідальності й послужив загальним джерелом для культур Сходу і Заходу. Тому необхідно оновлювати свій зв’язок (“комунікацію”) з цим заповітом, підшукуючи для втраченої і знов знайденої старої істинн нові “шифри”, нове її висвітлення.

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ФІЛОСОФСЬКИХ ТЕРМІНІВ

Абстрагування – метод наукового дослідження, що полягає в мисленнєвому виокремленні з усіх ознак суттєвих, найістотніших, найзагальніших (властивостей, зв’язків) конкретного об’єкта пізнання.

Агностицизм – заперечення можливості пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності.

Аксіологія – вчення про цінності.

Акумулятивна функція мови – здійснюється завдяки здатності мови накопичувати і зберігати знання.

Антиномія – суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключають одне одного, але однаково переконливо доводяться логічно.

Антропоцентризм – розуміння людини як центру

і найвищої мети Всесвіту.

Апейрон – у Анаксімандра загальне в речах, першооснова розмаїтого світу, матеріальна безкінечна, невизначена, незнищувана частка.

Апорія – суперечність у міркуванні, яка здається непереборною.

Апріорний – той, що передує досвіду, не ґрунтується на ньому.

Субстанція – філософська категорія для позначення внутрішньої єдності всіх форм саморуху матерії, всієї різноманітності явищ природи та історії.

Схоластика – середньовічна ідеалістична філософія, представники якої намагалися теоретично обґрунтувати релігійний світогляд. їй властива умоглядність, догматизм, звернення до Біблії, як до найвищого критерію істини.

Телеологія – вчення, за яким розвиток є здійсненням напередвнзваченої мети і все в розвитку природи й суспільства доцільне. Доцільність є наслідком діяння нематеріальних сил, Бога. Заперечує причинне пояснення явищ.

Теологія – богослов’я, сукупність релігійних доктрин про сутність і діяльність Бога, побудованих на основі текстів, що приймаються як Божественне одкровення.

Теоцентризм – світоглядний принцип, відповідно до якого Бог визнається джерелом і основою всього сущого (“Все, що є, – все від Бога”).

Теософія – містичне богопізнання.

Трансцендентний – (від лат. – той, що виходить за межі). У філософії І. Канта – той, що лежить поза межамн свідомості і пізнання, непізнаванний.

Трансцендентальна логіка – у Канта – вчення, яке досліджує можливості всезагального і необхідного знання як позадосвідного, потойбічного.

 

ПІДРУЧНИКИ І НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ

Барулин B.C. Социальная философия. – М.: Издво МГУ ,2001. Бичко I.B., Бойченко I.B., Табачковський ВТ. та ін. Філософія: Підручник. –К.,… Бойченко I.B. Філософія історії: Підручник. К.,

ОСНОВНІ ПЕРШОДЖЕРЕЛА

Бекон Ф. Новый Органон // Сочинения: В 2 т. – М.: Мысль, 1972. – Т. 2. Белл, Даніел. Прихід постіндустріального суспільства. Сучасна зарубіжна… Бердяев НА. О назначении человека. – М.: Республика, 1993.

– Конец работы –

Используемые теги: Поняття, світогляду, його, Специфіка, структура, функції0.105

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

Світогляд, його сутність і структура. Історичні типи світогляду
ТЕМА ФІЛОСОФІЯ ЇЇ ПРЕДМЕТ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ... Світогляд його сутність і структура Історичні типи світогляду...

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ . Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ
ПЕРЕДМОВА... ТЕМА ПРЕДМЕТ СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ... Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ...

Вступ до курсу Людина і світ . Поняття людина як біосоціальна істота, розкрити основні завдання курсу, уявлення про його роль у формуванні світогляду людини
ЗАНЯТТЯ... Вступ до курсу Людина і світ Поняття людина як біосоціальна істота... Мета розкрити основні завдання курсу уявлення про його роль у формуванні світогляду людини розкрити зміст основних понять людина особистість...

Поняття та структура світогляду
для складання кандидатського мінімуму... Поняття та структура світогляду Світогляд як... Філософський зміст проблеми буття...

Світогляд: його сутність і структура
Термін світогляд з явився і ввійшов у науковий обіг в кінці століття в зв язку з науковою творчістю представників німецької класичної... Світогляд його сутність і структура як правило виражалося через ті уявлення... Структура світогляду у філософії включає в себе такі найважливіші компоненти як знання установки переконання і...

Функції, їхні властивості і графіки. Тригонометричні функції. Показникова та логарифмічна функції
Міністерство освіти науки молоді і спорту України... Житомирський комерційний технікум...

Задачі, зміст і структура дисципліни. 2.Поняття мистецтва, його видів
План... Задачі зміст і структура дисципліни... Поняття мистецтва його видів Класифікація видів мистецтва за головними ознаками...

Поняття фінансового ринку та його структура
На сайте allrefs.net читайте: Поняття фінансового ринку та його структура.

Питання до екзамену з дисципліни Основи дистанційного навчання 1. Поняття про дистанційне навчання. Перспективи його розвитку
Поняття про дистанційне навчання Перспективи його розвитку... Дистанционное обучение ДО совокупность технологий обеспечивающих доставку обучаемым основного объема изучаемого...

0.033
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам