В. А. Манжола— доктор історичних наук, професор

УДК 341.17
ББКХ915.2
К 56

Рецензенти:

В. А. Манжола— доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Київського національного університету ім. Т. Шевченка

О. І. Шнирков— доктор економічних наук, професор,

заступник директора Інституту міжнародних відносин Київського

національного університету ім. Т. Шевченка

ЗМІСТ

 

Копійка В. В.

ISBN 966-8602-15-3 У монографії робиться спроба дослідити місце та роль феномена розши- рення в… Розраховано на спеціалістів-міжнародників, наукових працівників, дер- жавних службовців, які вивчають проблеми…

ПЕРЕДМОВА................................................................................ 5

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ................................................................ 9

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської

єдності............................................................................ 9

1.2. Новітні концепції європейської інтеграції

та розширення.............................................................. 54

1.3. Джерельно-документальна база дослідження.............. 88

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС

У60-90-тіРОКИ....................................................... 129

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення

та змісту європейської інтеграції в 60-70-ті роки .... 129

2.2. Розширення і трансформаційні зміни в ЄС

у 80-ті роки................................................................. 159

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки

та його наслідки ................... ....,...,., 181

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД ... 224

3.1. Основні передумови та значення

розширення ЄС на Схід .......................................... 224

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС

щодо країн ЦСЄ ..................................................... 244

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті

розширення на Схід..................................................... 282

-

Розділ 4. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЄС З УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ В КОНТЕКСТІ РОЗШИРЕННЯ 2004 р.............................................. 319

4.1. Нові формати зближення України та ЄС у контексті

розширення на Схід.................................................... 319

4.2. Основні тенденції та перспективи

співробітництва Росії та ЄС ..................................... 352

•

,

ВИСНОВКИ............................................................................. 383

•

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ .......................................................... 394

. . :
.

•
.

Моєму батькові
Володимиру Кіндратовичу
присвячується

-
•

І

Сталий процес поглиблення європейської інтеграції, її функціо-
нального поширення на нові та більш глибокі сфери співробітництва з
поступовим залученням постійно зростаючих за інтенсивністю та
складністю форм наднаціонального, федералістського співробітництва
супроводжується майже перманентним процесом розширення її гео-
графічних меж. При цьому процеси поглиблення та розширення завж-
ди здійснювалися паралельно. Утвердження оригінальності цієї конст-
рукції та її самогенеруючий характер часом превалювали над питання-
ми кінцевої мети розбудови Європейського Союзу, тобто його остаточ-
ного змісту і форми.

Водночас розширення географічних кордонів ЄС перетворює його із
об'єднання західноєвропейських держав на союз континентального мас-
штабу, могутній політичний полюс, який стоїть перед якісно новими ви-
кликами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Регулярне розши-
рення надає ЄС кількісної ваги, але одночасно робить його більш не-
однорідним і ставить зростання політичної ваги у залежність від здатності ЄС
уникнути послаблення його внутрішньої згуртованості та єдності й готов-
ності протистояти новим викликам та ризикам, що постали в постбіполяр-
ний період.

Поглиблення інтеграційних процесів поза межі економічної сфери ви-
водить ЄС на шлях побудови політичної Європи, що має визначити її

ПЕРЕДМОВА

ПЕРЕДМОВА

 

місце в світі. При цьому конкретного прогресу було подекуди досягнуто
без абсолютизації усталеними концепціями та визначенням кінцевої мети
і географічних меж інтеграції. За таких умов виникає нагальна потреба
критичного (у теоретичному і політичному сенсі) аналізу суперечностей в
оцінках базових елементів і характеру залучення нових держав до євро-
пейської інтеграції представниками різних наукових галузей та політо-
логічних шкіл євроінтеграційних досліджень. Відсутність єдиних підходів
в оцінках природи, рушійних сил європейської інтеграції, активні дебати
щодо визначення та формування загальноєвропейської інтеграційної
стратегії і відповідно стратегії відносин з навколишнім оточенням ЄС,
визначенням його географічних кордонів вимагають ефективного
цілісного, а не фрагментарного використання існуючих методологій і ме-
тодів дослідження євроінтеграційного процесу від його початку і до остан-
нього етапу розширення.

Важливий аспект актуальності зумовлюється на фоні безпосереднього
наближення ЄС до кордонів України відсутністю єдиних точок зору щодо
доцільності, можливостей, перспектив і наслідків реалізації Україною
європейського вибору представниками різних наукових шкіл нашої дер-
жави, відсутністю наукової концепції євроінтеграції У країни, враховуючи
відсутність достатньо чіткої і, головне, стабільної концептуальної основи
забезпечення євроінтеграційної стратегії України.

Метою цієї праці є комплексний аналіз феномена розширення ЄС, йо-
го витоків, концептуально-теоретичних засад, особливостей, суперечнос-
тей та геостратегічних наслідків. Автор здійснив спробу: окреслити і кла-
сифікувати основні теоретико-методологічні засади євроінтеграційних
досліджень із урахуванням процесу розширення, представлені в за-
рубіжній та вітчизняній політичній науці; проаналізувати еволюцію тра-
диційних теорій та концепцій європейської інтеграції в контексті взаємо-
залежності процесів поглиблення та розширення; дослідити новітні кон-
цептуальні та доктринальні особливості процесу розширення Європей-
ського Союзу; виокремити феномен розширення як самогенеруюче яви-
ще, що поєднує два взаємозалежні процеси — розширення функціональне
та розширення у просторі; окреслити етапи розширення, виявити їхні
рушійні сили, закономірності, особливості та місце в інтеграційному про-
цесі в часи системного протистояння і «холодної війни» та в постбіполяр-
ний період; виявити основні передумови, істерико-політичне значення та
геостратегічні наслідки розширення ЄС на схід, дослідити значення роз-
ширення та його вплив на формування і перспективи розвитку нової стра-
тегії відносин ЄС з Україною та Росією.

Хронологічні рамки дослідження визначалися з урахуванням комплекс-
ності політичних, економічних, політико-культурних та наукових чин-
ників у процесі євроінтеграції та розширення Європейського Союзу. По-
чатковий рубіж досліджуваного періоду визначається 1960-ми роками, що
зумовлюється першими формалізованими ініціативами, обговореннями і
практичним втіленням першого етапу розширення ЄС. В той же час ха-
рактер праці вимагає опрацювання науково-теоретичних досліджень на
тему європейської єдності, що активно обговорювалися на початку
XX століття. Верхня хронологічна межа праці зумовлена першою полови-
ною 2004 року, що пояснюється останнім розширенням та прийняттям
проекту Конституції ЄС.

Ця праця є першим дослідженням, в якому здійснено системний
аналіз та комплексне вивчення процесу розширення ЄС як самостійного
феномена розвитку європейської інтеграції, що характеризується па-
ралельним просторовим та функціональним розширенням. Автором зап-
ропоновано нове тлумачення теоретико-методологічних підходів і кон-
цепцій процесу розширення у євроінтеграційних дослідженнях та, зок-
рема, доведено емпіричну залежність їхньої трансформації від практич-
ного досвіду інтеграційного процесу; визначено на оригінальній дже-
рельній базі місце і роль феномена розширення в еволюції традиційних
та новітніх європейських інтеграційних теорій та концепцій; здійснено
спробу наукової систематизації та класифікації існуючих у сучасній
політичній науці поглядів, концепцій та теорій стосовно природи роз-
ширення, його перспектив та місця в сучасному європейському інтегра-
ційному процесі; доведено, що розширення є відносно самостійним, са-
могенеручим явищем європейського інтеграційного процесу, яке харак-
теризується інтенсивними та екстенсивними закономірностями розвит-
ку; встановлено, що зростання кількості учасників євроінтеграційного
процесу є однією з важливих передумов якісних зрушень, поглиблення
інтеграції та пошуку більш ефективних форм співробітництва з широким
залученням наднаціональних, федералістських принципів; виявлені за-
кономірності становлення і розвитку та доведена залежність еволюції за-
гальноєвропейської стратегії розширення від рівня інтеграційного
співробітництва та якісних трансформацій в ЄС; виділено моделі «бага-
тошвидкісної Європи» та «Європи змінних геометрій» як найбільш
вірогідну перспективу розвитку інтеграційного процесу після останньо-
го розширення ЄС; виявлено основні закономірності попередніх розши-
рень ЄС, які визначаються сталою періодичністю (приблизно 10 років),
зумовлену необхідністю реалізації перехідних трансформаційних про-
цесів як у ЄС, так і в нових країнах-членах, а також стабільно зростаючою

.
ПЕРЕДМОВА	-
конфліктністю впроваджуваних реформ з класичними комунітарними	• ~ '.'• -
нормами; доведено, що останнє розширення є черговим етапом на шля-	• •
ху кількісних та якісних євроінтеграційних трансформацій, успішна ре-	- . .. . •
алізація яких вимагатиме стабільно домінуючого впровадження над-	. • Vf •
національних принципів інтеграційного будівництва.	•
-
• • - .
.	• • • •
; .	•
•	•л>; ' • • '
.	-
•	. - . •
•	Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ
if)	ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ "^ ^і1 ..
	ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
•	.
.	1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій
	європейської єдності
• - - -
<	В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концеп-
•	цій, яка ставила за мету підвести теоретичне підґрунтя під процес
• .	європейського об'єднання, був саме федералізм. До певної міри це
: -	пояснюється тим, що він зародився в далекій історії саме Європи і
' • •	має високу популярність серед значної частини сучасних дослід-
. - . ' - .	ників інтеграції та державних і міжнародно-регіональних діячів су-
'	часності. І хоча теорія федералізму не ставить за мету дослідження
• .	безпосередньо євроінтеграційного процесу розширення, аналіз її
...	основних положень має важливе значення, враховуючи, що над-
,	національні, федералістські принципи інтеграційного будівництва
'	стають дедалі популярними як серед політичних ел іт країн — членів
.	ЄС, так і відповідно серед країн, що прагнуть увійти до ЄС.
. , . •	Попри ідеологізовану частину федералістської теорії, ті її поло-
. -	ження, що передбачають централізацію влади, стають все більш ак-
	туальними, коли мова йде про необхідність одночасного вирішення
• ' :	таких проблем, як розширення географічних меж Європейських
8 і

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

співтовариств та вироблення ефективного механізму прийняття
рішень. Про це свідчить активне обговорення наднаціональних
ідей політичними діячами Співтовариства під час праці Міжурядо-
вої комісії (МУК) у 1990-1991 pp., зустрічей лідерів держав та урядів
країн — членів ЄС під час підготовки Маастрихтського договору
1992 p., праці МУК у 1996-1997 pp., при розробці статей Амстер-
дамського договору, деяких положень договору в Ніцці і особливо
проекту Конституції для Європи.

Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам в Європі та
їх глобалізації, європейські політики та представники теоретичних
шкіл як у минулі часи, так і сьогодні частіше схиляються до думки
про необхідність обмеження державного суверенітету саме в межах
федералізму. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину
міждержавних суперечностей, що призводять до воєнних конф-
ліктів, прихильники «єдиної Європи» ше в далекі історичні епохи
висловлювались за утворення наднаціонального об'єднання, яке б
керувалося спільними інтересами. Змінювалися підходи до форм та
методів утворення такого об'єднання, проте мета залишалася по-
стійною.

Серед перших найбільш відомих проектів прихильники феде-
ралістських підходів виокремлюють розроблений на початку
XlVcr. легістом короля Франції Філіпа IV П'єром Дю Буа
(1250—1320) план «повернення святої землі»¹. Варто згадати і вису-
нутий у 1464 р. королем Богемії Іржі Подебрадом проект об'єднан-
ня християнських держав — «Договір про союз та конфедерацію
між королем Людовиком XI, королем Богемії Іржі та Радою Венеції
для протистояння туркам»². Федералізм знайшов свій подальший
розвиток у 1617 p., коли радник французького короля Генріха IV
герцог Сюллі виступив з ідеєю «Великого плану» утворення феде-
рації християнських держав на чолі із спільним Сенатом. Подібні
ідеї розроблялися також Еріком Лакруа в 1623 p., який запропону-

¹ Машу J.-P, La construction europeenne: La securite et la defense. — Paris: PUF,
1996.-P. 39.

² Заглядывая в XXI век: Европейский Союз и Содружество Независимых
Государств / Под ред. Ю. А. Борко, В. В. Журкина, В. Г. Шемятенкова. — М.:
Интердиалект+, 1998. — С. 18.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

вав перетворити Венецію на столицю Європи, Вільямом Пенном в
І693 p., який підтримав ідею утворення європейського собору, пар-
ламенту чи навіть держави¹. Дещо далі пішов відомий французький
просвітянин XVIII ст. абат Сен-П'єр, який видав у 1713 р. свій
«Проект встановлення вічного миру в Європі»². Ці та інші проекти
(зокрема, розроблені Сен-Сімоном, Прудоном, Гюго, котрий упер-
ше вжив термін Сполучені Штати Європи) мали переважно абст-
рактний характер. Головна думка тут йде від семантики латинсько-
го поняття «integratio» — «відновлення цілого». Керуючись роман-
тичною ідеєю відновлення втраченої єдності, вони саме у цьому
вбачали можливість встановлення міцного та вічного миру на кон-
тиненті, не враховуючи політичні, економічні та соціальні реалії³.

І все ж, саме їхні федералістські ідеї відновлення цілісності кон-
тиненту лягли в основу сучасних інтеграційних проектів. Важливо,
що така цілісність формально охоплювала тільки західну частину
континенту. Зокрема, пангерманські проекти богослова Поля де
Лагарда, історика Генріха фон Трітцке та економіста Фредеріка
Ліста передбачали об'єднання Європи навколо міцного економіч-
ного центру (Німеччина) з такими складовими, як Австрія, Швей-
царія, Нідерланди, Фландрія, Чехія, Угорщина і, можливо, Фран-
ція. Щоправда, один із таких проектів, опублікований у 1893 p., де-
що розширив географію, описуючи майбутнє Європи в середині
XX ст. як митний союз держав — Mitteleuropa (Центральна Європа).
Ядром союзу знову бачилася Німеччина, яка відновлювала б свої
«природні кордони від Трієсту до Ейдера та від Іпра до Мемеля»,
але вже разом із Польщею, Рутенією, Прибалтійськими країнами,
Румунією, Сербією, можливо Албанією, Болгарією та Грецією⁴.

Заглядывая в XXI век: Европейский Союз и Содружество Независимых
Государств / Под ред. Ю. А. Борко, В. В. Журкина, В. Г. Шемятенкова. — М.:
Интердиалект+, 1998. — С. 22.

Rougemont Denis De. Vingt-huit siecles d'Europe, la consience europeenne a travers
les textes d'Hesiode a nosjours, 2-е ed. / Ed. Christian de Bartillat. — Paris, 1990. —
P. 68.

³ Заглядывая в XXI век: Европейский Союз и Содружество Независимых
Государств / Под ред. Ю. А. Борко, В. В. Журкина, В. Г. Шемятенкова. — М.:
Интердиалект+, 1998. - С. 28-30.

Francois Charelet. Histoire des ideologies, t. 3. — Paris: Hachette, 1978. —
P. 248-249.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

Аналогічну думку висловлював відомий прихильник федераліст-
ського майбутнього Європи Костянтин Франц.

Враховуючи складний характер об'єднавчих процесів у Європі,
основу яких у другій половині XIX ст. продовжували складати си-
лові тенденції (наприклад, політика Отто фон Бісмарка на об'єд-
нання Німеччини «залізом та кров'ю»), деякі пангерманісти шука-
ли об'єктивні передумови європейської інтеграції. Поль Дехих од-
ним із перших запропонував систему концентричних союзів, яка
передбачала спочатку утворення досить вузького союзу з німецьких
країн у вигляді митної конфедерації з обмеженими повноваження-
ми в політичних питаннях (Zollbund). Більш широке митне
об'єднання (Zollverband), засноване на торговельних угодах, мало
охоплювати інші країни Центральної Європи, прибалтійського
регіону і ту ж Францію, яка могла б використати «альянс для ефек-
тивної боротьби з конкуренцією Великої Британії»'. Відтак у своїх
витоках федералізм, формуючись на ідеї відновлення європейської
цілісності, у своїй основі містив принцип «проти когось». Історич-
но такий підхід не виправдав себе у жодній частині світу. Справжня
інтеграція виявилася можливою тільки на принципі «за спільні
інтереси».

Ідея федералізму активізувалася після закінчення Першої світо-
вої війни. Зростання економічного та політичного впливу Сполуче-
них Штатів Америки, дедалі більше невдоволення колоніальною
системою на фоні економічної кризи та повоєнної розрухи в Європі
створили сприятливі умови для відродження ідеї європейської
єдності як єдиної можливості для виходу із кризи. Аналізуючи дер-
жаву в історичному аспекті з моменту її виникнення та в процесі
розвитку, прихильники європейського федералізму доходять вис-
новку, що держава як суб'єкт міжнародних відносин переживає ос-
танній етап свого розвитку. Одна з доктринальних тенденцій сучас-
ного федералізму, до якої зараховують таких видатних теоретиків та
учасників «європейського руху», як Арманд Дандрьо, Еммануель
Муньї, Олександр Марк, Дені де Ружмон, виникла в 30-ті роки під

Maury J.-P. La construction europeenne: La securite et la defense. — Paris: PUF,
1996. - P. 42.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

впливом економічної кризи. Цей тип федералізму, що отримав назву
«інтегрального», розглядає державу з її вузьконаціональними інте-
ресами та політикою протекціонізму як основну причину гальму-
вання економічного прогресу суспільства. В першу чергу, еко-
номічні мотиви (витрати на науково-технічні дослідження, рента-
бельність підприємств, неможливість вирішення на національному
рівні багатьох економічних та екологічних проблем) спонукають
утворення наднаціональних європейських структур з «повнова-
женнями національних представництв, здатних обмежувати владу
виших інститутів і забезпечувати, таким чином, інтереси та потреби
кожного учасника»¹.

Інший напрям федералізму виник у період між двома світовими
війнами як реакція на панування ідеології тоталітаризму в Європі.
Політичні аспекти інтеграції, особливо питання безпеки, чітко ви-
мальовуються в працях та виступах директора Римського інституту
міжнародних відносин, депутата Європейського парламенту
Альтієро Спінеллі та відомого французького історика Робера Аро-
на. Експансіоністська сутність, що, на думку прихильників доктри-
ни, характеризує природу держави, робить неминучими постійні
конфлікти та війни. Відтак їх попередження та вічний мир можливі
лише через обмеження державного суверенітету аж до «утворення
федерації європейських народів задля їх примирення та відроджен-
ня після катастрофи, до якої націоналізм їх привів»².

Закономірно, що перші важливі практичні кроки на шляху від
федеративної ідеї до її реалізації були здійснені саме в період між
двома світовими війнами. Федералізм як доктрина і принцип євро-
пейського інтегрування набув практичного виміру у контексті
панєвропеїзму. Важливішим кроком практичного ґатунку стала
відповідна ідея австрійського графа Р. Куденхове-Калергі. На пер-
шому конгресі Панєвропейського Союзу за участю 2 тис. науков-
ців, політиків і громадських діячів 24 країн (1926 p., Відень) були
визначені основні напрями європейської конфедерації і гарантії
конфедеративної рівності, безпеки та суверенітету: військовий аль-
янс, поступове утворення митного союзу, спільне використання

' Toulemon R. 50 Mots, L'Europe. — Paris: Declee-de Brouwer, 1992. — P. 91.
Toulemon R. Op. cit. — P. 92.

 

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

колоній європейських держав, єдина грошова одиниця, співробіт-
ництво європейських та інших держав у межах Ліги Націй. Феде-
ралізм набув практичного виміру: основна практична мета авторів
доктрини панєвропеїзму полягала в поширенні проголошених ідей
серед парламентаріїв, промисловців, громадськості та в переко-
нанні урядів у необхідності їх реалізації¹.

Державні діячі прагнуть перевести у практичну площину ідеї
європейського федеративного будівництва. Так, міністр закордон-
них справ Франції Арістід Бріан виступив у 1929 р. на Асамблеї Ліги
Націй в Женеві саме із закликом утворення європейської федерації.
Ця пропозиція була конкретизована в «Меморандумі про організа-
цію режиму федерального європейського союзу», опублікованому
французьким урядом у травні 1930 р. У ньому вперше були викорис-
тані такі актуальні нині поняття, як «спільний ринок», «митний со-
юз», «переміщення товарів, капіталів та громадян», «захист еконо-
мічно відсталих європейських регіонів», «спільнота європейських
народів» тощо².

Становлення диктаторських режимів у Європі та початок Другої
світової війни зіграли каталізуючу роль у поширенні ідей федераль-
ної Європи. Рушійною силою став рух опору, який підтримав ідеї
європейської єдності. В 1939 р. лідер французьких соціалістів Леон
Блюм закликав захистити «незалежність націй в межах федеральної
та роззброєної Європи»³. У 1941 р. в Італії Альтієро Спінеллі та Ер-
несто Россі був заснований Європейський федеральний рух, а
1943 р. в Мілані була прийнята його програма та стратегія дій, а та-
кож базова мета: зберегти демократичні свободи в Європі через ут-
ворення «Європейської Федерації з суверенними повноваження-
ми, що розповсюджувалися б на спільні інтереси всіх європейців»⁴.
Представлені у Маніфесті федералістські ідеї зіграли мобілізуючу
роль у формуванні європейського руху опору проти нацистської

¹ Coudenhove-Kalergi R. Pan-Europe. (Coll.de 1'Institut universitaire d'etudes
europeennes de Geneve), — Paris: PUF, 1988. — P. 139-140.

² СиджанскиД. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества
до Европейского Союза. — М.: Российский гос. гуманит. ун-т, 1998. — С. 28.

³ Halin H. L'Europe unie — objectif majeur de la Resistance. — Paris-Bruxelles: Edi-
tions de Г Union des resistants pour une Europe Unie. URPE, 1967. — P. 19.

⁴ Op. cit. — P. 37-39.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Німеччини. Саме в цей час основним гаслом федералістського руху
стали ідеї демократії та свободи, згодом покладені в основу кри-
теріїв членства в ЄС. На фоні панування нацизму в Європі серед на-
селення європейських країн з'являлось дедалі більше пропозицій
пожертвувати державним суверенітетом заради Європейської Фе-
дерації як гаранта миру та безпеки. «Національна незалежність,
свобода, соціалізм, — говорилось у Маніфесті, — будуть панувати
лише коли Федерація... буде їх основою, а не їх наслідком... Утво-
рення Європейської Федерації, таким чином, є першочерговою за-
дачею, на якій прогресивний європейський рух має сконцентрува-
ти всю свою енергію»¹.

Розглядаючи єдину Європу як основну і кінцеву мету своєї
діяльності, європейський федералізм використовував окреслену
вище ідею інтеграції як відродження цілісної Європи на засадах
забезпечення миру та демократії, спільного вирішення еко-
номічних, політичних та інших проблем, що виходять за межі ком-
петенції національної держави. Зміст федералістської концепції
полягав в ідеї об'єднання частини Європи на основі федера-
лістського принципу та передбачав підпорядкування національ-
них та регіональних органів управління спільним наднаціональ-
ним структурам. Сам факт існування системно ворожого
соціалістичного табору унеможливлював загальноконтиненталь-
ний підхід. Федералістські плани європейського об'єднання, ма-
ючи за спільну мету утворення Європейської Федерації та Євро-
пейського уряду шляхом впровадження інституційно-консти-
туційних заходів та прийняття міжнародно-правових документів,
різняться за методами і формами втілення цих планів у життя. За
характером міжнародно-правових угод, ступенем відчуження дер-
жавного суверенітету та компетенцією міжнародних інститутів та-
кож виділяють дві основні форми федералістського об'єднання:
федерація та конфедерація.

За рівнем інституційно-правового регулювання та локалізацією
міжнародної правосуб'єктності держав-членів федерація є найбільш

Michael O'Neill. The politics of European Integration. — London and New York:
Routledge, 1996.-P. 24.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

радикальною формою інтеграційного об'єднання. Процес форму-
вання федерації базується на методі інституційної інтеграції, в ре-
зультаті якої відбувається злиття основних інститутів держав-
членів у нові міжнародно-правові структури. При цьому значно або
повністю обмежується суверенітет суб'єктів федерації та макси-
мально акумулюються на федеральному рівні основні законодавчі
та виконавчі функції їх національних інститутів. Класичний феде-
ралізм розглядає формування федерації як одноразовий міжнарод-
но-правовий акт, що має характер конституції. Фактично, мова йде
про утворення на міжнародному рівні інституційної структури
національної держави з центральними федеративними інститута-
ми, які копіюють національну державну владу.

Становлення федералістських підходів у регулюванні системи
міжнародних відносин пов'язане з бажанням знайти ефективний
механізм вирішення проблем, що виходять за межі державної ком-
петенції. Намагаючись поєднати принципи міждержавного спів-
робітництва з позитивами централізованої унітарної держави, кла-
сичний федералізм пропонував згадані форми інтеграційного
об'єднання, які мали поєднувати в собі як відносну самостійність
його складових елементів, так і можливість координації їх дій та на-
дання їм системного характеру.

Основним недоліком класичного федералізму було те, що в його
основу закладалася хибна теза про можливість інституційно-кон-
ституційного оформлення об'єднання держав за обмежений період
часу. Кінцева мета федералістської теорії — утворення федерації чи
конфедерації європейських держав — одночасно проголошувалася
як необхідна умова для початку інтеграційного процесу. Успішний
розвиток інтеграційних процесів федералізм ставить у залежність
від їх оформлення в конституційно-інституційну форму. Саме в
цьому положенні і полягає слабкість федералістської теорії. Вважа-
лося, що кількість прихильників «об'єднаної Європи» зростатиме
прямо пропорційно до кількості питань, вирішення яких виходить
за вузькі національні можливості окремих держав. На практиці ж
держави виявилися не готовими жертвувати навіть частиною свого
суверенітету заради абстрактних спільних цілей, віддаючи перевагу
відстоюванню власних інтересів. Ще меншу підтримку ідея євро-
16

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

пейського об'єднання знайшла серед населення. Про це свідчать
відповідні статистичні дослідження'.

Після Другої світової війни значення ідей європейського
об'єднання зросло, оскільки вони дедалі більше співпадали з ба-
ченням інтеграції як чинника подолання воєнних конфліктів у
Європі за наявності спільного ворога, яким був СРСР. З цих базо-
вих міркувань об'єднання європейських країн стало центральним
питанням на порядку денному практичної політики держав. Протя-
гом 1946—1947 pp. сформувалися основні масові організації феде-
ралістів: Європейський союз федералістів, Соціалістичний рух за
утворення Сполучених Штатів Європи, Європейський Рух, Євро-
пейська ліга економічного співробітництва. Водночас були внесені
нові корективи та конкретні пропозиції до концепції федеральної
Європи уже в плані підготовки певної практичної програми. На
конгресі Європейського союзу федералістів в Монтрьо в серпні
1947 р. прихильники федералізму Дені де Ружмон та економіст
Моріс Алле запропонували основні політичні та економічні прин-
ципи федерації².

Подальший розвиток подій продемонстрував, що першочергова
ставка федералізму на швидкий розвиток європейської свідомості,
яка мала стати важливим стимулом інтеграційного процесу, вияви-
лася хибною. Базова причина — ігнорування багатовікового впливу
національних держав як основи державної і суспільної безпеки.
Закінчилися невдачею і перші спроби на практиці реалізувати фе-
дералістські ідеї наднаціонального об'єднання, особливо що сто-
сується питань політичної інтеграції в 50—60-ті роки.

Федералістські концепції формувалися на гіпотезі про тотож-
ність цілей і потреб учасників інтеграційного процесу. На практиці
виявилося, що кожна з держав-учасниць інтеграційного об'єднан-
ня механічно переслідувала насамперед власні цілі. Розвиток євро-

Massart-Pierar. I'Europe en tous ses etats: entre mythe et contrainte
communautaire? Academia Collection Europerspectives. No. 4. Bruyant. 1993. —
P. 34.

СиджанскиД. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества
До Европейского Союза. — М.: Российский гос. гуманит. ун-т, 1998. — С. 34.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

пейської інтеграції за рахунок активізації міжурядового співробіт-
ництва простежується не лише в межах Європейських економічних
товариств (яскравим прикладом е «люксембурзький компроміс»
січня 1966 p., коли прихильники федералістської розбудови Європи
на чолі з Лео Тіндемансом зазнали поразки від реалістів на чолі з
Президентом Франції Ш. де Голлем), айв утворенні ряду євро-
пейських організацій, заснованих на принципах міждержавного
співробітництва (Європейська Асоціація вільної торгівлі, Сканди-
навський регіон).

Отже, всі спроби практичної реалізації основних положень кла-
сичного федералізму в 50—60-ті роки виявили свою неспромож-
ність. Основні причини невдач, крім згаданого вище національно-
державного традиціоналізму, крилися в нормативному, доктри-
нальному характері федералістської концепції, яка ставила цілі, до-
сягнення яких більше відповідало уявленням прихильників єдиної
Європи, аніж реально існуючим тенденціям. Фактично, в основу
класичної теорії федералізму покладені не стільки об'єктивні фак-
тори, що мали визначати практичні форми та методи європейсько-
го об'єднання, скільки суб'єктивні, далекі від реальної дійсності
мрії федералістів про те, якою має бути об'єднана Європа.

Федералістський підхід до розбудови об'єднаної Європи мав та-
кож інші недоліки. Інституційна домінанта, основана на ідеї готов-
ності правлячої еліти та населення позитивно сприйняти європей-
ські федеративні структури, виключала пошук інших форм
ініціювання інтеграції, що нівелювало використання інших методів
будівництва Європейської Федерації. Ситуація ускладнювалася ще
й тим, що класичний федералізм розглядав процес утворення євро-
пейського об'єднання як одноразовий інституційно-юридичний
акт, який, власне, був і початком, і завершальним етапом інтеграції.
Однобічний та однозначний характер федералістської моделі, яка
будувалася не стільки на аналізі об'єктивних передумов інтеграції,
реальних оцінках її перспектив та можливих форм реалізації,
скільки на догматичних, аксіоматичних твердженнях про єдино
можливе федералістське майбутнє Європи, робили її вразливою і
неспроможною оперативно реагувати на практичні зміни в тен-
денціях європейської інтеграції.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Відмовившись від абстрактного програмування інтеграційного
розвитку, прихильники нового напряму у федералістській теорії
віддавали перевагу конкретним розрахункам можливостей утво-
рення Європейської Федерації. Залишивши незмінною перспек-
тивну ціль, — інституційно-федеративну Європу — реформатори
класичного федералізму, до яких належать Альтієро Спінеллі, Поль
Тейлор, Карл Фрідріх, а починаючи з 80-х років навіть Д. де Руж-
мон, практично відмовляються від традиційних федералістських
методів інституційної інтеграції, що продемонстрували низьку
ефективність. Намагаючись розробити нові федералістські підходи
та методи європейської інтеграції, які б більш адекватно враховува-
ли еволюцію інтеграційних процесів, послідовники цього напряму
федералізму зосереджували увагу не стільки на цілях інтеграції, які
так і залишилися апріорно незмінними, скільки на методах та шля-
хах їх досягнення.

Новий підхід відрізнявся динамічністю. Абстрагувавшись від
ідеологічних елементів класичної теорії про те, якою має бути
об'єднана Європа, він орієнтувався перш за все на реальну ево-
люцію європейської інтеграції. З огляду на це робився важливий
висновок про неможливість миттєвої європейської федерації за ра-
хунок прийняття спільної конституції. Утворення європейської фе-
дерації розглядається сучасними прихильниками федералізму
швидше як процес федералізації європейських структур, початко-
вим елементом якого є не утворення юридично-інституційних фе-
деративних структур, а радше співробітництво та спільні міждер-
жавні угоди і рішення. Саме інтенсифікація та поглиблення між-
державного співробітництва має підготувати європейське суспіль-
ство до розуміння необхідності поступового утвердження інтег-
раційних структур федеративного характеру.

Показовим є зарахування сучасними адептами федералізму до
своїх рядів відомого практика і теоретика європейського інтег-
раційного процесу Жана Монне. Розглядаючи можливість євро-
пейської федерації, Ж. Монне був активним прихильником
Функціональних методів її утворення. Будівництво Європейського
Союзу передбачалось здійснювати поступово, сектор за сектором,
починаючи з видобутку вугілля та виробництва сталі й закінчуючи

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

всією економікою, з тим, щоб у результаті був утворений політич-
ний союз¹.

Реально оцінюючи перепони'на шляху глобального та форсова-
ного переходу до європейської федерації, Ж. Монне пропонував:

1) метод поступового інтеграційного будівництва шляхом вирішен-
ня спочатку найбільш простих завдань, що не викликають заува-
жень у жодної держави-члена, співробітництва в межах можливого і
утворення в процесі цього співробітництва передумов для вирішен-
ня більш складних завдань, які спочатку здавалися невирішеними;

2) процес інтеграції може бути життєздатним, лише коли він буде
розвиватися знизу вверх — від економіки до політики, а не навпаки,
як передбачалось раніше. Характеризуючи свою поетапну стра-
тегію, Ж. Монне писав у власних мемуарах, що «ми вірили, почина-
ючи з невеликих досягнень, у поступове утворення федерації на ос-
нові політики солідарності. Але я ніколи не вірив, що одного дня в
Європі, за рахунок великих політичних змін... та прагматичних ме-
тодів, які ми розробили, люди проголосують за федерацію. Феде-
рація може бути лише кульмінацією існуючих економічних та
політичних реалій...»².

Гнучкий характер оновленої стратегії федералізму дає можли-
вість говорити про схожість із функціоналістською концепцією
Ж. Монне. Говорячи лише про різницю у способах та термінах ви-
конання федералістських завдань, деякі з них розглядають функ-
ціоналізм Ж. Монне лише як прагматичний метод, що дав змогу
конкретно зводити можливості для поетапного утворення євро-
пейської федерації³. Таке порівняння вірне настільки, наскільки
можливе використання в федералістській теорії елементів функціо-
налізму. Сконцентрувавши увагу на дослідженні динаміки інтег-
раційних процесів, функціоналізм певною мірою сприяє збагачен-
ню федералістської теорії, розкриваючи можливі шляхи утворення
європейської федерації. При цьому зовсім не обов'язково, щоб

¹ Jean Monnet. A Ferment of change // Journal of Common Market Studies. 1963.
Vol. 1.-P. 211.

² Jean Monnet. Memoirs. — London. 1978. — P. 346, 367.

³ Michael O'Neill. The Politics of European Integration. — London and New York:
Routledge, 1996. — P. 27.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

федералістський та функціональний підходи повністю збігалися,
оскільки останній розглядає мету лише як кінцевий результат інтег-
раційного процесу, не приділяючи їй особливого значення.

Пошук нових способів та методів утвердження федералістської
моделі інтеграції свідчить про те, що класична форма федералізму з
її нормативними та доктринальними твердженнями не витримала
випробування часом. Сучасні прихильники федералістської ідеї зо-
середжують свою увагу не стільки на цілях інтеграції, скільки на
аналізі реальних інтеграційних процесів, що проходять в Європі, і
виробленні адекватної, гнучкої стратегії щодо цілей та способів ре-
алізації федерації. У цьому аспекті показовою є концепція так зва-
ного «інтегрального» федералізму, що її розвивають О. Марк та
Ф. Кінскі. Основна ідея тут полягає в тому, щоб забезпечити пе-
рехід до федеративних європейських структур не стільки через
інтегрування забюрократизованих, технократичних державних
політичних інститутів, скільки через інтенсивне залучення до інтег-
раційних процесів усього суспільства. Активна участь рядових
членів суспільства в федеративному будівництві має не лише забез-
печити ефективне вирішення проблем місцевого характеру, а й
дасть змогу здійснити перехід до загальноєвропейських федератив-
них структур через новий рівень суспільного чи приватного об'єднан-
ня. Йдеться насамперед про пряму участь у процесі прийняття
рішень як на національному, так і європейському рівнях таких еле-
ментів інтеграційного процесу, як регіони (вирішення проблеми
відсталих регіонів) та національні меншини. Саме регіони та
національні меншини, на думку послідовників інтегрального феде-
ралізму, стали б тими базовими інтегральними елементами, що взя-
ли б на себе частину повноважень держави, які відповідають рівню
їх компетенції. Компетенції окремих об'єднань, районів, держав
мають визначатися відповідно до завдань, які вони вирішують.
Різному рівню завдань відповідає і різний ступінь автономних пов-
новажень. Кожен рівень структур має володіти повноваженнями,
Достатніми для вирішення проблем, які можуть бути з найбільшою
ефективністю вирішені саме на цьому рівні.

Принцип взаємодоповнюваності дає можливість звільнити дер-
жаву від ряду зобов'язань на користь як європейської федерації, так

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

і регіонів, місцевих громад, приватного сектора. Централізація дея-
ких функцій на рівні федеративного уряду і одночасна децент-
ралізація інших функцій на локальному та регіональному рівнях
дасть змогу визначити, на якому з них діяльність приватного чи
суспільного об'єднання може бути використана з найбільшою
ефективністю, виходячи з існуючих ресурсів та можливостей. У разі
недостатнього забезпечення необхідними заходами, це дає мож-
ливість довести об'єднання ресурсів до рівня Європейського спів-
товариства. Послідовники інтегрального федералізму, таким чи-
ном, фактично переносять принцип субсидіарності, що використо-
вується Європейським співтовариством у взаємовідносинах з дер-
жавами-членами, на такі складові елементи інтеграційного проце-
су, як регіон, громада, національні меншини. Зрештою, це має при-
вести до виникнення нової мережі різнорідних центрів співробіт-
ництва та поглиблення інтеграційних процесів, заснованих на фе-
деративних принципах, до регіонального та локального рівня.

На основі цього аналізу та врахування зовнішніх факторів
об'єктивного характеру робиться традиційний висновок про феде-
ративне майбутнє Європи, шлях до якого проголошується склад-
ним та суперечливим. Це пояснюється, з одного боку, «ембріональ-
ним» станом інститутів Європейського співтовариства та їх недо-
статнім рівнем повноважень щодо національних інститутів країн-
членів, а з іншого — постійним опором політиці централізованої
влади з боку європейських держав. Бачимо вражаючу відмінність
від класичного федералізму. Враховуючи розходження інтересів
держав-членів та їх відмінності, новітні федералісти визнають, що
Співтовариство дійшло висновку про необхідність утвердження
принципу союзу в різноманітності. Говорячи про загальноєвро-
пейські заходи (європейський паспорт, обмін студентами, куль-
турні заходи), Жак Дел op підкреслював, що в них «абсолютно не-
має прагнення до уніфікації. Зрештою, за кожною країною зали-
шається право наслідувати свою історію, свої традиції, звичаї, спе-
цифічні особливості. Наша Європа буде об'єднана лише за умови
збереження її різнорідності»'.

¹ Delors J. Europe: Les embarrass de la souverainete // Politique Internationale.
Automne 1988. № 41. — P. 295.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Адепти європейської федерації, врешті, обмежуються критикою
у тому сенсі, що визнають: сучасна ситуація в Співтоваристві є не
лише кроком назад від федерації, а й навпаки, свідчить про спільне
бажання рухатися далі на шляху до інтеграції. Певна децентраліза-
ція в прийнятті рішень дає змогу в гнучкій формі усунути важливі
розбіжності, що гальмують інтеграційний процес, який неодмінно,
як вважають федералісти, приведе до федеративного об'єднання.
Як доказ наводяться закріплені в Єдиному Європейському Акті по-
ложення про директиви та принцип взаємної довіри. Діяльність
внутрішнього ринку грунтується приблизно на трьохстах директи-
вах, які визначають лише спільні цілі та завдання, залишаючи за
країнами право вибору конкретних методів виконання. Принцип
взаємної довіри, враховуючи реальні труднощі та розбіжності, дає
змогу зняти з порядку денного питання про необхідність зближен-
ня національних законодавств і введення єдиної регламентації.

Визнаючи факт обмеження повноважень Європейського співто-
вариства переважно сферою регулювання та висування ініціатив,
деякі прихильники федеративної теорії відстоюють концепцію так
званого «галузевого» федералізму¹. Основна ідея цього підходу по-
лягає у твердженні про поступове розширення федеративних пов-
новажень Співтовариства в окремих галузях діяльності. Це сто-
сується таких сфер діяльності ЄС, як соціально-економічна, тех-
нічна, охорона здоров'я, навколишнього середовища та транспорт,
де більше 80 % питань вирішується на основі федеративних прин-
ципів. На основі аналізу еволюції європейських інтеграційних про-
цесів, останніх нормативних документів Європейського співтова-
риства робиться висновок про поступове поширення федеративних
принципів на такі сфери, як валютно-фінансова політика та
зовнішня політика. Перехід до останнього етапу формування Еко-
номічного і валютного союзу (ЕВС) свідчить про еволюцію Співто-
вариства в цих питаннях саме за федеративною схемою. Утворення
Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) спільно з Євро-
пейським центральним банком (ЄЦБ), повністю автономним

СиджанскиД. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества
До Европейского Союза. — М: Российский гос. гуманит. ун-т, 1998. —
С. 223-225.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

інститутом Співтовариства передбачає відповідальність останніх за
розробку і виконання спільної валютної політики. В галузі
зовнішньої політики спільні позиції значно слабші і формуються
лише в таких питаннях, як торгова політика, політика допомоги
третім країнам, проблеми світового характеру. Один із відомих при-
хильників федералізму Майкл Бургесс стверджує, що, незважаючи
на «багаті» та «глибокі» політичні дискусії в майбутньому, феде-
ралістська ідея вже знайшла своє втілення в Європі¹.

Нова інтерпретація федералізму дає змогу не лише використову-
вати для розвитку теорії положення інших теоретичних концепцій,
наприклад, функціоналізм та неофункціоналізм, теорії комуніка-
цій та інші, а й робить його адекватним реальним інтеграційним
процесам в Європі. Широка підтримка федералістської ідеї депута-
тами Європарламенту, постійне її обговорення в науково-академіч-
них колах і певною мірою зростаючий інтерес серед державних
діячів і політиків свідчить про те, що федералізм продовжує чинити
вплив на пошук ефективних форм розвитку європейської інтег-
рації. Прискорення європейських інтеграційних процесів в остан-
ній час, без сумніву, вдихнуло нове життя в ідеї федералізму. Не-
давнє розширення Європейського Союзу до 25 держав робить фе-
дералістську модель ефективною для реалізації суміщення таких
процесів, як розширення та поглиблення інтеграції як в еко-
номічній, так і в політичних сферах. Однак повний успіх у теоре-
тичному забезпеченні процесу розширення бачиться неможливим
без залучення наукового апарату неофункціоналізму.

Саме виникнення неофункціоналізму пов'язуть із тенденцією
наближення теоретичних досліджень з питань євроінтеграції та її
розширення до практики інтеграційного процесу та пошуку
відповідей на ті питання, на які не могли відповісти прихильники
класичного федералізму. Послідовники неофункціоналізму вихо-
дили із реальних тенденцій інтеграції, що дозволило виробити і
втілити в життя ряд важливих його елементів, а саму концепцію ви-
вести в розряд провідних напрямів інтеграційних досліджень.
Аналізуючи витоки неофункціоналізму, А. Спінеллі підкреслював,

Burgess M. Federalism and federation in Western Europe — In: Federalism and Fe-
deration in Western Europe / Ed. M. Burgess. — Beckenham, 1986. — P. 26.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

що ця модель «визріла в головах тих, хто отримав великий адмініст-
ративний досвід праці в спеціалізованих органах, яким під час Пер-
шої та Другої світових війн союзники передали адміністративне
право вирішення питань, що являли спільний інтерес (розподіл си-
ровини, підтримка національних грошових одиниць, спільне
військове командування)»¹.

Неофункціоналізм пояснює динаміку співробітництва та коор-
динації політичних курсів національних держав, логіку міжнарод-
них обмінних процесів. Неодноразові спроби вольового врегулю-
вання міждержавних стосунків на міжурядовій основі, що робилися
задовго до того, як європейська інтеграція стала реальністю
(Міжнародний телеграфний союз — 1865 p.; Угода про універсальні
поштові вимоги — 1875 p.), неофункціоналізм пояснює як резуль-
тат інтенсифікації глобальних обмінних процесів у технічній, ко-
мунікаційній і торгівельній сферах та прагненнях організувати ко-
ординацію і контроль за цими діями. Основні положення були роз-
роблені на базі теорії традиційного функціоналізму, засновником
якого був відомий англійський соціолог Девід Мітрані².

Відмінна особливість функціоналізму полягала в тому, що він
заперечував будь-які прояви силової політики як міждержавного,
так і федеративного характеру, які здатні лише відновити націо-
налістичні тенденції в тій чи іншій формі. Д. Мітрані пропонував
оперувати не поняттями, що визначають рівень поділу влади: дер-
жава, конфедерація, федерація, а саме елементами менш гло-
бального характеру, визначеними потребами окремої людини.
Він закликав спершу виділити проблеми, які необхідно вирішити
Для забезпечення економічного та соціального добробуту, а форма,
за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі.
Співробітництво та взаємодія при цьому пропонувалася саме в пи-
таннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є акту-
альним для всіх держав і тому в якійсь мірі вони можуть об'єктив-
но виступати їх об'єднуючим елементом. Таке функціональне

Philippe Mioche. De I'dee europeenne а ГЕигоре. ХІХ-ХХ siecles. — Paris:
Hachette, 1997. — P. 108.

David Mitrany. A Working Peace System. An Argument for the Functional Develop-
ment of International Organization. — London, 1995. - P. 6.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

співробітництво в галузі транспорту, охорони здоров'я, енергетики
виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої кон-
ституційної моделі чи будь-якого ідеологічного підґрунтя. «Кожно-
го разу, — заперечуючи класних федералістів, стверджував Д. Міт-
рані, — природа та значення проблеми будуть визначати відповідну
форму інституцій»¹. І хоча функціональне співробітництво могло
розвиватися в усіх напрямах, перевага віддавалася «позитивним»
елементам². Така модель міжнародних відносин мала попередити
можливість проявів націоналізму та забезпечити надійні гарантії
миру.

Стверджуючи, що федералізм не здатний створити мирну систе-
му міжнародних відносин, Д. Мітрані не ставив під сумнів можли-
вий федеративний характер функціонально утворених міжнарод-
них організацій, чия компетенція мала бути достатньою для по-
дальшого розвитку та вдосконалення функціонального співробіт-
ництва. Це мало бути своєрідною «угодою між кількома чи більше
урядами, що мала б на меті використання спільної вигоди від роз-
витку співробітництва в специфічних сферах, чи від регулювання
деяких видів міжнародної діяльності»³. Це, в свою чергу, мало б
призвести до кардинальних переміщень повноважень та юрисдик-
ції від держав до цих нових міжнародних організацій. Поступово
«акумуляція такої кількості часткових повноважень — прогнозував
Д. Мітрані, — приведе одного дня до утворення справді авторитет-
ної організації»⁴.

Намагаючись ідентифікувати та пояснити динаміку сучасних
міжнародних відносин, концепція Д. Мітрані претендувала більше
на соціальну теорію, ніж просто на ідеологічне вчення. Саме на
цьому підґрунті вона й викликала найбільшу критику. Намагаю-
чись пояснити всі зміни в політичних процесах лише об'єктивними

David Mitrany. A Working Peace System. An Argument for the Functional Develop-
ment of International Organization. — London, 1995. — P. 56-57.
LuifPaul. On the Road to Brussels: the Political dimension of Austria's, Finland's and
Sweden's accesion to the European Union. — Wien: Braumuller, 1995. — P. 13.
Michael O'Neill. The politics of European Integration. — London and New York:
Routledge, 1996. - P. 33.

David Mitrany. A Working Peace System. An Argument for the Functional Develop-
ment of International Organization. — London, 1993. — P. 31.

I

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

факторами, він не враховував такі фактори суто суб'єктивного ха-
рактеру, пов'язані з поведінкою їх виконавців, як корупція, недо-
статня сила волі, ротація, що також безпосередньо впливає на прак-
тичну реалізацію державної політики. Штучне звуження динаміки
величезного комплексу міжнародних процесів лише до вузько
раціональних положень політичної економії, бажання деполітизу-
вати міжнародні відносини значно обмежували можливості функ-
ціональної теорії.

Ще одним суттєвим недоліком функціоналізму Д. Мітрані був
його глобальний характер. Розглядаючи регіональну інтеграцію як
неодмінну передумову виникнення регіональних та світових кон-
фліктів, Д. Мітрані оцінював можливості інтеграції лише в глобаль-
ному, світовому контексті, повністю чи частково залишаючи поза
увагою дослідження феномена її просторового розширення. На від-
міну від цього недоліку традиційного функціоналізму, його більш
пізні послідовники зосередили увагу саме на регіональній інтег-
рації, розвинувши та глибоко дослідивши причини та основні
рушійні сили розширення інтеграційного процесу, його експансії
не лише на нові сфери, а й на нові просторові межі.

Функціоналізм став теоретичною основою для розвитку нео-
функціоналістської концепції політичної інтеграції, що зазнала
свого активного розвитку в 50-ті роки. Неофункціоналізм як самос-
тійна теорія виникла як своєрідна реакція американських ака-
демічних кіл на попередні невдалі спроби пояснити логіку та перед-
бачити зміни в сучасних міжнародних відносинах. Належачи, як
правило, до представників академічної соціальної науки, неофунк-
ціоналісти розглядали інтеграцію як більш складний, багатосто-
ронній та досить тривалий у часі процес. Основні положення теорії
неофункціоналізму були розроблені наприкінці 50-х років відомим
американським політологом, професором Каліфорнійського
університету Е. Хаасом. Подальший розвиток неофункціоналізму,
вдосконалення його методів та ревізія деяких положень пов'язані з
іменами відомих теоретиків: Ф. Шміттера, Л. Ліндберга, С. Шайн-
голда, П. Тейлора.

Неофункціоналісти ідентифікують взаємодії в економічній
^сфері та потреби добробуту як реальну основу для позитивного

 

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

співробітництва. Спільні зусилля в цьому напрямі розглядаються
як найкраща протидія атавістичним проявам націоналізму. Водно-
час неофункціоналізм не виключає врахування в своїх теоретичних
формулах творчих можливостей політиків. Навпаки, він визнає, що
в нашому далеко не досконалому світі політики, з властивими для
них чисельними мотиваціями, продовжують відігравати важливу
роль, зберігаючи і навіть посилюючи значення людського фактора.

У цьому питанні неофункціоналізм є певною мірою дещо ближ-
чим до класичного федералізму, ніж до функціоналізму Мітрані.
Він розглядає регіональну інтеграцію у взаємозв'язку з політичним
процесом, який включає (і це визнають федералісти) пошук шляхів
соціального примирення та збалансування конфліктних інтересів,
що існують в усіх суспільствах. Робиться спроба відповісти, як і чо-
му в ході інтеграційного процесу «держави відмовляються від свого
повного суверенітету, як і чому вони добровільно об'єднуються та
змішуються зі своїми сусідами, втрачаючи фактично частину суве-
ренітету заради придбання нової технології спільного вирішення
конфліктів»'. На відміну від функціональної моделі Мітрані нео-
функціоналізм в аналізі політичної інтеграції більше схиляється са-
ме до регіонального, а не глобального співробітництва. Значною
мірою це пояснюється тим, що розробка неофункціоналістської
концепції відбувалася з урахуванням реальних прикладів реалізації
західноєвропейського інтеграційного процесу після Другої світової
війни.

Взаємозв'язок практики західноєвропейської інтеграції з теоре-
тичними розробками неофункціоналізму чітко простежується при
аналізі еволюції основних його положень залежно від темпів та ха-
рактеру змін, шо відбувалися в інтеграційному процесі в Європі на-
прикінці 50—60-х років. Посилення протистояння держав-членів
Європейського співтовариства з питань політичного співробітниц-
тва, зростаюча протидія найскромнішим спробам реалізації над-
національної політики, передбаченої Римськими угодами, кон-
солідація сил прихильників міждержавного співробітництва на чолі

¹ Haas E, В. The study of Regional Integration: Reflections on the joy and anguish of
pre-theorising//International Organization. 1970. Vol. 24. — P. 610.

1 1 Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Ш де Голлем (Люксембурзький компроміс 1966 p.), перші невдалі
спроби розширення ЄС змусили прихильників неофункціоналізму
внести ряд важливих змін до теоретичної концепції, пристосовую-
чи її до реальних подій та роблячи її положення зрозумілими та
адекватними щодо практичних регіональних змін.

Така еволюція характеризує теоретичні дослідження не лише
послідовників неофункціоналізму більш пізнього періоду (кінця
50-70-х років), а й самого Е. Хааса. В своїх ранніх працях «Ди-
наміка міжнародних відносин» (1956), «Об'єднання Європи:
політичні, соціальні та економічні сили» (1958), написаних під
впливом реальних успіхів західноєвропейського інтеграційного
процесу, зростання їх впливу серед інших країн регіону він заклав
базові положення неофункціонального підходу до регіональної
інтеграції, що характеризувалися доволі оптимістичним характе-
ром та далекосяжними завданнями .

Переростання європейського інтеграційного процесу з вузької
сфери вугілля та сталі в більш розгалужені галузі спільного ринку
дали Е. Хаасу підстави стверджувати не лише про постійну структу-
ру динаміки в напрямі поглиблення європейської інтеграції, а й її
поширення на інші європейські країни. На фоні скромного, але не-
ухильного зростання транснаціонального функціонального спів-
робітництва доля національних європейських держав змальовува-
лась досить песимістично. Перспектива наднаціонального характе-
ру розвитку європейської інтеграції допускала також кардинальні
зміни в поведінці політичної еліти як на національному, так і на
міжнародному рівнях. Е. Хаас оцінював політичну інтеграцію як
процес, в якому учасники політичного життя кількох окремих
національних систем переконуються в необхідності переорієнтува-
и свою лояльність, розрахунки та надії до нового центру, чиї інсти-
тути володіють або претендують на юрисдикцію щодо існуючих
національних держав. При цьому чим більш успішно функціонує
такий центр, тим більший вплив і більшу лояльність до нього про-
являють інші суб'єкти міжнародних відносин.

Haas Е. В. Whiting A. Dynamics of International Relations. № 4. 1956; Haas Е. В.
Uniting of Europe: Political, Social and Economical Forces, 1950 - 1957. - L,

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

Враховуючи взаємозалежність всіх індустріальних секторів еко-
номіки, інтеграція, крім утворення ЄОВС та сільськогосподарсько-
го ринку, неминуче мала перейти, на його думку, не лише в інші
сектори і поступово, крок за кроком, привести до спільної політики
у сферах, що найбільше порушують державний суверенітет, а й за-
лучити до цього процесу ширше коло інших країн. «Наднаціональ-
ність, — заявляв Е. Хаас, — а не федерація, конфедерація чи міжу-
рядова організація, здається, буде відповідною регіональною
копією національної держави, здатною реалізувати в своїх вузьких
межах завдання добробуту та миру, опираючись на фактор взаємо-
залежності в нашому індустріальному та рівноправному світі»¹.

На цьому етапі дослідження європейської інтеграції Е. Хаас був
упевнений, що нова форма наднаціональної організації буде
домінувати над існуючими національними державами як «така, що
відповідає природі Нової Європи, Європи, яка задовольняє інтере-
си груп, бюрократії, технократії та інших об'єднань, що мають свої
скромні, але прагматичні інтереси»². Таким чином, основним кри-
терієм, що визначає формування регіонального політичного
співтовариства та його домінування над національною державою,
Е. Хаас визначає такий суб'єктивний фактор, як лояльність різних
соціальних груп до центральних інститутів.

Позитивний досвід співробітництва з інтеграційними інститута-
ми національних правлячих еліт має, за Хаасом, забезпечити посту-
пове поглиблення інтеграції до її вищої стадії — політичного спів-
робітництва, та її поширення на нові держави. Керуючись прагма-
тичними інтересами задоволення власних потреб, суспільні групи,
на думку неофункціоналістів, проявляють лояльність та іденти-
фікують себе лише з тими силовими центрами, які найбільше
відповідають їх прагненням та потребам. На практиці це має вигля-
дати як поступове добровільне підпорядкування різних соціальних
груп юрисдикції міжнародних інститутів. В основі таких змін у ло-
яльності, вважає Е. Хаас, є властиве кожному індивідууму почуття

¹ Haas Е. В. Technocracy, pluralism and the new Europe, in Nye J. S. (ed.), Interna-
tional Regionalism. — Boston, 1968. — P. 159.

² Ibid. - P. 155.

1 1 Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

ласних прагматичних інтересів. Якщо з тих чи інших причин
соціальні групи визнають, шо їх інтереси можуть бути краще врахо-

ані на регіональному чи світовому рівні, аніж на рівні національ-
ної держави, вони починають чинити тиск на національні уряди з
метою утворення відповідного нового центру сили. Ідентифікуючи
свою діяльність з юрисдикцією нового інтеграційного об'єднання,
ці соціальні сили, зрештою, проявляють готовність підпорядкову-
ватись не стільки національній владі, скільки центральним органам
регіонального об'єднання. Відтак ЄЕС мала стати ядром Європей-
ського політичного об'єднання із залученням нових європейських
держав. У цьому аспекті неофункціоналізм дещо зближається з по-
ложеннями класичного федералізму про підготовленість населення
європейських держав до наднаціональних структур. Різниця лише в
тому, що неофункціоналізм розглядає це не як інтеграційну не-
обхідність, а як безпосередньо саму інтеграцію у формі процесу на-
копичення позитивних знань і досвіду спілкування соціуму з цент-
ральними інститутами інтеграційного об'єднання.

Якщо федералізм розглядав лояльність як статично зафіксова-
ний стан частини суспільства, то неофункціоналізм розглядає це
поняття як постійно еволюціонуючий процес. Оскільки зміна ло-
яльності соціальних груп відбувається емпіричним шляхом, на ос-
нові набутого досвіду, то цей процес може бути доволі тривалим у
часі. А це, в свою чергу, вимагає своєрідного перехідного періоду
Для трансформації лояльності від національних інститутів до над-
національних. У цей період, мовляв, і виникає так звана подвійна
лояльність, яка переростає в певну форму залежно від прагматизму
соціальних груп. Теза про подвійну лояльність розширила можли-
вості стратегічного маневрування при поясненні кризових періодів
^{3 Іст}°рії європейської інтеграції (таких як провал першого та друго-
го планів фуше в 1961 та 1963 pp.; криза «пустого стільця»
"о5-1966 РР- та гальмування економічних інтеграційних процесів
У середині 70-х років).

Соціологічні наслідки взаємодії політичних еліт різних країн, які

неофункціоналізм розглядає як основний результат політичних

^МІН, унаслідок тривалого процесу накопичення виявляються дос-

атніми, щоб нейтралізувати ексклюзивні почуття національної

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

ідентичності. Характерно, що цей процес виходить за межі тих еліт
які його розвивають та стимулюють. Він має завершуватися посту-
повою переорієнтацією лояльності усього населення до традицій- І
них національних інститутів як першочергового символу держав- І
ного заступництва. Можливим і бажаним наслідком неофункціо- 1
налістам бачиться зовсім нове європейське утворення. Вони буду- ]
ють розрахунки на понятті прагматичного детермінізму соціальної '
поведінки. Введення до теоретичної схеми неофункціоналізму по-
няття прагматичного детермінізму поведінки соціальних груп
відображає зворотний зв'язок, що існує між інтеграційними проце-
сами та діяльністю еліт, і є фактичним визнанням об'єктивного ха-
рактеру інтеграції, в основі якої насамперед лежать розвиток ви-
робництва та інші економічні процеси. Отже, участь в інтеграцій-
ному процесі визначається груповими потребами, які формуються
з урахуванням об'єктивної реальності, тобто економічних і
політичних факторів, рівнем інтеграційного розвитку.

Такий підхід дає неофункціоналізму змогу реалістично оцінюва-
ти можливості європейської інтеграції. По-перше, виділяючи прак- '
тичну зацікавленість окремих соціально-політичних груп в об'єд-
нанні, як першочергову рушійну силу розвитку інтеграційного про-
цесу, неофункціоналісти майже повністю відхиляють практичну
можливість урахування ідеалізованого федералізмом поняття
«європейської єдності» та пропозицій об'єднання заради абстракт-
ної ідеї «об'єднаної Європи». По-друге, присутність подвійної ло-я
яльності робить неможливим домінування правлячих еліт у форму-І
ванні інтеграційного процесу. Неофункціоналізм проголошує не-™
прийнятними будь-які спроби силового нормативно-інституцій-1
ного переходу до наднаціональних федеративних утворень за раху-
нок національного державного суверенітету.

Для розкриття механізму розвитку інтеграційного процесу, його
поширення як на нові регіони, так і на нові сфери економічного,
соціального та політичного життя, неофункціоналізм ключовим
елементом теоретичної моделі робить концепцію «переливу»
(spillover). Основна ідея тут полягає в кумулятивному характері
інтеграційного процесу, якому властиве постійне, поступове роз-
ширення впливу на суміжні сфери суспільного життя, а його досяг-

1 1 ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

_ННя — на треті держави. В неофункціоналістській моделі труд-
ноті яких зазнають національні держави в сучасному інтеграцій-
ному'процесі і насамперед за рахунок зростання їх кількісної скла-
дової, лише вдосконалюють функціональну ефективність. Очевид-
на складність політичних завдань, зростаюча взаємозалежність між
національними політичними процесами та міжнародним оточен-
ням викликають необхідність розширення сфери застосування ме-
ханізму прийняття рішень. Це вимагає залучення політичного по-
тенціалу різних рівнів. Неофункціоналізм пропонує застосувати у
цьому разі інтегративну логіку, якій властивий експансіоністський
вектор і яка штовхає соціальні групи та еліти з різними політични-
ми інтересами та походженнями до узгодження зростаючого кола
спільних питань. Щоб вторгнутися у традиційну сферу національ-
них державних інтересів, неофункціоналізм і пропонує схему «пе-
реливу».

Його послідовники вважають, що неофункціоналістська схема
«переливу» найбільш властива європейському регіонові, який ха-
рактеризується високим рівнем структурних змін. Наявність
спільних політичних цілей, відображених у загальних угодах, роз-
роблених за участю представників адміністративних, урядових та
технократичних еліт, шо домінують в Європейському співтова-
ристві, на думку неофункціоналістів, значно сприяє прискоренню
реструктуризації регіонального політичного процесу. Е. Хаас та йо-
го послідовники в своїх висновках виходили з особливостей ево-
люції Європейського співтовариства. Під її впливом змінилися
сфера застосування та напрями політики Співтовариства. Поступо-
во проблема національного суверенітету набуває менш гострого ха-
рактеру при обговоренні спільних проблем, що перебувають поза
локальними, національними можливостями їх вирішення окреми-
ми державами¹.

При цьому рівень інтенсивності взаємодії між основними учас-
никами об'єднання, плюралістичний характер їх соціально-по-
літичних структур, зростання ступеня збігу їх специфічних цілей,
зміни у формі прийняття рішень та рівні обміну інформацією, при-

. В. International Regionalism. 1968. - P. 151, 159.

2 5-294

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

стосування держав-учасницьдо проведення інтеграційної політики
неминуче має посилити політизацію європейського інтеграційного
процесу та поширення його впливу поза межі безпосередньо інтег-
раційного процесу'. Необхідною умовою здійснення «переливу» тут
вбачається обов'язкове функціонування центральних інститутів
інтеграційного об'єднання, на які покладається формування над-
національної свідомості і розширення інтеграції на інші сфери
суспільного життя.

Підкреслюючи взаємозв'язок усіх сфер індустріального суспіль-
ства, зростаючу взаємодію соціальних груп національних держав
регіону на всіх відомих рівнях (від еліт до пересічних громадян), що
має сприяти формуванню інтегрованих інтересів та їх територіаль-
ному поширенню, Е. Хаас намагався довести органічну єдність
економічного та політичного елементів інтеграційного процесу.
Він наполягав на неминучому переростанні економічних форм!
інтеграції у політичні, відповідним чином слушно виставляючи їх]
за порядком. При цьому такий «перелив» інтеграції розглядався як
об'єктивний процес розвитку економічного співробітництва, що
уможливлювало «автоматизм» таких змін, здатних спричинити
«повну втрату позицій в Європі існуючими національними держа-
вами»².

Невдовзі, під впливом труднощів інтеграційного процесу, Е. Ха-
ас та його послідовники змушені були переглянути свої прогнози.
Жорстка негативна позиція Ш. де Голля щодо спроб Європейської ;
Комісії обмежити міжурядові форми співробітництва в політиці
Співтовариства після 1965 р. фактично поставила неофункціона-
лізм на межу теоретичного занепаду. Знадобився час для того, щоб
знайти пояснення невдалого застосування функціоналістської
логіки в європейській інтеграції. Цей процес загальмувався в умо-
вах, коли держави підтвердили намір повністю контролювати ко-
мунітарні процеси. Актуальність означених моделей інтеграційно-
го розвитку значно послабилась.

¹ Ban-era M., Haas E. The Operational isation of Some Variable Related to Regional In-
tegration: A Research Note // International Organization 1969. Vol. 23. № 1- —
P. 153-154.

² Haas E. B. The Uniting of Europe (2"¹¹ ed.). 1968. - P. 297.
34

1 І Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Спроби відновити концептуально-теоретичне та практичне зна-
ення неофункціоналізму поступово привели до ревізії основних
й о положень¹. Послідовники Е. Хааса, наприклад Л. Ліндберг та
С° Шейнголд, приділили головну увагу переосмисленню такого
ключового її положення, як «перелив». Ураховуючи невизначеність
еволюції європейського проекту після інституційної кризи 1965 p.,
вони дійшли висновку про мінливий характер інтеграційного про-
цесу Було відкинуто «позитивізм» концепції «переливу», яка не
витримала протистояння із зростаючою роллю національних інте-
ресів у комунітарній політиці епохи Ш. де Голля.

Перша серйозна спроба виробити узгоджену позицію щодо
ревізії та модернізації неофункціоналізму була зроблена на конфе-
ренції з питань регіональної інтеграції, що проходила у Віскон-
синському університеті в 1969 р. Коментуючи застосування кон-
цепції Е. Хааса, його послідовник Філіпп Шміттер стверджував:
«Невдача пов'язана з тим, що вона продемонструвала себе як не-
адекватна та мало зрозуміла теорія. Змінні були невідповідним чи-
ном концептуалізовані; деякі операційні рекомендації мали по-
двійне розуміння; мало уваги було приділено специфічним зв'яз-
кам між змінними та процесами, що відбулися зовні; і нарешті,
зовсім не враховувалася можливість досягнення інтеграційним
процесом різних результатів. Успіх теорії полягав у тому, що вона
виявилася привабливою мішенню»².

Припускаючи в ревізованій моделі неофункціоналізму амбіва-
лентність регіонального інтеграційного процесу, Л. Ліндберг і
С. Шейнголд замінювали явно виражений «науковий» позитивізм
та впевненість у остаточних результатах «переливу» із сфери еко-
номіки у сферу політики, властивих для ранніх версій неофункціо-
налізму, на визнання його як одного з можливих варіантів інтег-
раційного розвитку. Більше того, Ф. Шміттер на європейському
міграційному досвіді другої половини 60-х років констатує, що

. S. Companing Common Markets: A Revised Neofunctionalist Model // Inter-
™ⁿ°nal Organization. 1970, Vol. 4.

emitter P. c. A Revised Theory of Regional Integration — In: Regional Integration:
пегу and Research / Ed. L. Lindberg and S. Scheingold. - Mass.: Cambridge.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

для них більш властивий стан спокою та стагнації. «Перелив» ним
подається як одна з семи можливих форм розвитку інтеграції¹. .

Необхідність теоретичної ревізії основних положень раннього
неофункціоналізму згодом була визнана і самим Е. Хаасом. Почи-
наючи з 1967 p., він вже не наділяв неофункціоналізм можливостя-
ми чіткого передбачення інтеграційної перспективи, звузивши йо-
го значення до «теоретичної предтечі» (pre-theory) інтеграції².
Е. Хаас був змушений визнати необхідність більшого емпіричного
досвіду і теоретичних досліджень для прийняття остаточних теоре-
тичних висновків, які, в свою чергу, мають бути більше умовними.
«ЄЕС в 1962 p., — говорив Е. Хаас, — здавалося, знаходилося де-
факто на початку прориву до політичного співтовариства... Замість
цього вони (Європейські Співтовариства) звузилися до врівнова- .
женого стану... Можна навести багато прикладів, які підтвердять!
значну різноманітність можливих результатів, а союзи можуть по-*]
вернутися до стабілізації своєї системи, не досягши жодного з тих!
рубежів, що вони ставили на ранніх етапах свого розвитку»³.

Якщо федералізм базувався на інституціональній домінанті
впливу, яка виявила свою слабкість ще на ранньому етапі інтегра- •
ції, то неофункціоналізмові знадобився тривалий досвід інтеграції
для переосмислення своїх помилок. Порівняння двох базових під-
ходів до теоретичного забезпечення інтеграції дає змогу говорити
про відносно більший вплив ранніх гуманістичних концептів на
ініціювання європейської інтеграції, ніж, скажімо, федералізму і
неофункціоналізму. Хоча саме останні теорії справді були покла-
дені в основу концепцій і програм інтегрування, вони постійно зму-
шені були адаптуватися до мінливих умов внутрішнього і зовніш- -
нього оточення.

SchmitterP. С. A Revised Theory of Regional Integration — In: Regional Integration:
Theory and Research / Ed. L. Lindberg, S. Scheingold. — Mass.: Cambrige, 1971. —
P. 243.

Haas Е. В. The «Uniting of Europe» and the «Uniting of Latina America» //Journal
of Common Market Studies. 1966. Vol. 5. — P. 315-343.

Haas Е. В. The Study of Regional Integration: Reflections on the joy and anguish of
pre-theorising — In: Regional Integration: Theory and Research / Ed. L. Lindberg
and S. Scheingold. — Mass.: Cambridge, 1971. - P. 27.

1 1 Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

т к складність політичного співробітництва та перспектива
иєднання до ЄС інших європейських держав змусила неофунк-
^Л^ папістів відмовитися нелише від методів переходу до політично-
го об'єднання за рахунок інституційно-нормативного форсування
цього процесу, як пропонували класичні федералісти, а й перегля-
нути власну схему «переливу» до політичної інтеграції через еко-
номічну. Визнавши наявність в інтеграційному процесі групи пи-
тань які не можуть бути переведені з сфери національної компе-
тенції держав під юрисдикцію центральних інтеграційних інсти-
тутів, вони фактично відмовлялись від основного постулату нео-
функціоналізму про іманентний, неминучий та автоматичний ха-
рактер політичної інтеграції. Якщо з суто економічних питань, що
піддаються точним розрахункам, можливі компромісні рішення та
відступи від державного суверенітету, то щодо політичної стратегії
порушення національних інтересів виявилися неможливими. Це
пояснювалося тим, що в економічній сфері методи функціональної
інтеграції давали можливість з допустимою точністю розраховувати
переваги інтеграційного співробітництва над незручностями обме-
жень державного суверенітету. Держави добровільно погоджуються
на таке обмеження, якщо чітко бачать переваги співробітництва.
У політичній сфері розрахувати такі переваги проблематично.

Аналогічні зміни відбувалися і в оцінках процесу поширення
інтеграційного досвіду на новий географічний простір та залучення
до інтеграції нових держав. У зв'язку з цим, ставлячи під сумнів ав-
томатизм «переливу», пізній Е. Хаас стверджував, що останній
можливий лише коли «актори, керуючись своїми переконаннями,
що грунтуються на прагматичних інтересах, вирішать застосовува-
ти^нтеграційні знання, які вони отримали в одному контексті, в но-
ш ситуації». Крім «переливу», вони мають охоплювати: «розлив»
-around), який передбачає розширення функціональної сфери
яльності інтегрованого об'єднання без відповідного посилення
° ^Компєтенції; «поступове будівництво» (build-up) або зростан-
компетенції інтеграційного об'єднання та автономії в прийнятті
ень, у тому числі в нових сферах; «скорочення» (retrenchment)
зростання значення спільних арбітражних функцій у період,
відбувається тимчасове скорочення повноважень централь-

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

них інтегрованих органів; «відлив» (spill-back), який передбачає пов-
ний відхід назад як у функціональній сфері, так і в сфері noBHOBas
жень до встановлення статус-кво¹.

За твердженням критика неофункціоналізму і активного при-1
хильника теорії міжурядового співробітництва Стенді Хоффманна j
в кожному індустріальному суспільстві існує автономна сфера «ви-JJ
сокої політики», яка містить питання традиційного міждержавного
співробітництва і ставить під сумнів «велич і престиж, класифіка-І
цію і безпеку, домінування та залежність»². Ці складові високої]
політики, акторами якої поки що можуть виступати лише націо-
нальні держави, включають суперечливі елементи, для яких більш
характерне протистояння, ніж солідарність. Поставивши під сум-f
нів автоматичний характер «переливу», Ф. Шміттер виділив|
мінімальні умови, за якими «виконання функціональних завдаш
здатне мати природній експансивний характер»³.

Ураховуючи розмах інтеграції, економічне співробітництво*
охоплює значно ширше коло учасників і в зв'язку з цим більше при-
стосоване для «переливу», Ф. Шміттер значно обмежив сфери
інтеграції та її акторів, що робило «перелив» більш вірогідним, але
звужувало його сферу дії в межах інтеграційної системи. Фактично,
функціональний «перелив» обмежувався лише легкими для спів-
робітництва сферами, залишивши поза можливостями спільного
вирішення складні проблеми дипломатичного та військового ха-
рактеру. Обмеженість неофункціоналістської схеми «переливу»
прагматичними, раціональними категоріями ставила під сумнів
будь-яку можливість переходу до політичної інтеграції з її ірра-
ціональними складовими, що часто не підлягають прагматичному
детермінуванню. Важливим фактором, який впливав на можли-
вості та потенціал «переливу», вважалась також кількість учасників
інтеграційного процесу. Активний просторовий «перелив»

¹ Philipp С. SchmitterA. Revised Theory of Regional Integration // International Orga-
nization. 1970. Vol. 24. № 4. - P. 816.

² Hoffmann S. The European Process at Atlantic Crosspurposes // Journal of Common
Market Studies. 1964. Vol. 3. № 2. - P. 89.

³ Philipp C. Schmitler Three Neo-Functional Hypotheses About International Integra-
tion // International Organization. 1969. Vol. 23. № 1. — P. 161-166.

1 ретроспективний аналіз традиційних теорій європейсьі

воротньо-пропорційно впливав на можливості «п
функціонального.

Л Л індберг та С . Ш ейнголд навіть допускали , що при чиї
зростанні «Співтовариство може зупинитися на вузьких І
економічного благоустрою, з незначною компетенцією в І
«високої політики»' . Водночас вони негативно ставилися де
них положень С. Хоффманна щодо функціонального взаєі
економічного і політичного співробітництва. За їх позиціє]
ність населення Євросоюзу від «середньокласових» цінної
нукатиме його до визначення та пошуку зв'язків між питані
гомої політики», економіки і добробуту. В сучасному сусп
елементи взаємопов'язані. Оптимізація соціально-екс
політики неминуче пов'язана з політичними змінами, а та:
лучениям до її реалізації більшого кола активного населені

У той же час «ревізіоністи» неофункціоналізму, при;
так званого міжурядового підходу, відстоюючи полож*
взаємозв'язок економіки та політики і зростаючу роль
різних соціальних угруповань, погоджувались із положена
цепції Хааса щодо опосередкованої ролі населення у ві
напрямів інтеграції. Значна складність інституційного »
заважає формуванню об'єктивного, цілісного бачення на
європейського інтеграційного процесу. Лише невелика І
лей володіє технологією інтеграції (національна бю
міжнародні функціонери, фінансові кола, патронат, про4
елітні навчальні заклади). Але це зовсім не означає, що їх;
обов'язково стимулюватиме політичну інтеграцію. Е. Ха<
ний визнати, що прагматичний інтерес політиків має ш
Це характеризувало не лише процеси, що відбувалися І
особливо країни, еліти яких прагнули приєднатися до єі
кого будівництва.

Таким чином, основні зміни, що зазнала теорія неофуні
^МУ наприкінці 60-х років, стосувалися в першу чергу кони
Реливу». Зберігши центральну роль у функціональній мо,

l. On the Road to Brussels. The Political Dimension of Austria
^and Sweden's Accession to the European Union. — Wien: Braumuller, H

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

___________________

зазнала еволюції в напрямі обмеження свого глобального характері
ру. «Перелив» не лише втратив автоматизм, а й обмежив сферу свсц*
го застосування та коло основних акторів. Зі вступом Великої Бри-І
танії, Данії та Ірландії до ЄС розвиток європейського будівництва
проходив радше за схемою, яку Джон Піндер визначив як «негатив_ті
ну інтеграцію». На відміну від «інтеграції позитивної», шо передба-;
чає спільну політику, їй притаманний пошук шляхів усунення]
розбіжностей між основними учасниками економічного співробпу]
ництва¹.

У результаті координації різних взаємовизнаних національних!
систем охорони здоров'я та соціального захисту основне завданні
зводиться до гармонізації соціальних правил та конкуренції, якії
згодом дали змогу розпочати процес урегулювання: «Замість стран
тегії гармонізації Європа розвивається за схемою системного функ«
ціоналізму (обміну між системами), де ЄЕС відіграє роль комуніка-1
тивного медіуму, що провокує зростання кількості структур із за-
безпечення діалогу»². У своїх пізніх працях Е. Хаас так оцінював
еволюцію Європейського співтовариства: «Поставши як особлива
наднаціональна структура, сьогодні воно більше схоже на регіо-
нальний бюрократизований додаток до міжурядової конференції в
постійних засіданнях»³.

Визнавши мінливість інтеграційного процесу, неофункціо-;
налісти змінили і своє ставлення до причинних факторів, що цю не-
стабільність викликають. Мова йде в першу чергу про кризові яви-
ща. Якщо ранній неофункціоналізм допускав можливість криз та
конфліктів в інтегрованому об'єднанні лише як тимчасове явище,
яке характеризувало його перехід на кожний новий етап розвитку,
то ревізіоністи не лише визнали наявність кризових явищ у розвит-
ку Європейського співтовариства, а й оголосили їх органічно влас-
тивими для політичної інтеграції. Л. Ліндбер та Ф. Шміттер визна-
вали, що з розвитком інтеграційних процесів їх поширення на

1 John Pinder. Positive Integration and Negative Integration: Some Problems of Eco- nomic Union in the EEC// The World Today, January 1968. — P. 88-110. 2 Michelle Duran. L'Europesociale, unegrande illusion?// Esprit, 179, fevrier 1992. — P. 94-95. 3 Michael O'Neill. The politics of European Integration. — London and New York: Routledge, 1996. - P. 48.

¹

 

1.1

Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

учасників, ускладненням їх характеру та поглибленням зав-
нови у ^._{ktm не лише не} зменшаться, а й найвірогідніше зроста-
^ДаНЬ' При цьому кризи проголошувались необхідним елементом
^Тволюиії інтеграції, а їх урегулювання — «суттю інтеграційної ди-
наміки». Саме під час пошуку компромісу сторони виробляють
спільні підходи та формують узгоджену політику. Правда, в даному
разі мова може йти лише про конфлікти, які не мають принципово-
го характеру. Досвід показав, що окремі кризові явища стимулюють
дезінтеграційні процеси.

Якщо раніше неофункціональна теорія робила основний акцент
на аналізі внутрішніх елементів інтеграції, їх характеристиках та
оцінці ролі в процесі співробітництва, то починаючи з 70-х років
неофункціоналісти однією із центральних складових політичної
інтеграції розглядають зовнішній фактор. Джозеф Най одним із
перших відобразив його вплив на політичну інтеграцію. Він розви-
нув концепцію «активних» та «пасивних» зовнішніх факторів, що
просувають регіональну інтеграцію¹. Ф. Шміттер ввів у неофунк-
ціоналістську систему поняття «екстерналізму», що об'єднувало як
сприятливі, так і негативні зовнішні фактори, що так чи інакше
впливають на інтеграційні процеси та їх поширення, а їх урахуван-
ня мало важливе значення для пояснення інтеграційних змін².
Особливу увагу при цьому Ф. Шміттер приділяв аналізу негативних
зовнішніх факторів. На думку Ф.Шміттера, інтеграція може викли-
кати зворотну (негативну) реакцію держав, що не входять до інтег-
раційного об'єднання, що, в свою чергу, змусить регіональне угру-
повання ускладнювати форми співробітництва. Як наслідок мож-
ливе «формування спільної зовнішньої політики, яка до цього не
Існувала» . ф. Щміттер, таким чином, уперше спробував застосува-
^л вплив зовнішнього фактора на «перелив» до політичної інтег-
ацц та формування спільної зовнішньої політики і політики безпе-
' ^{в Ме}жах якої мало здійснюватися політичне співробітництво з
третіми країнами.

ус J. s. Peace in Parts: Integration and Conflict in Regional Organization. —
"°^{ston: L}«tle, Brown, 1971. - P. 56-58.

tin' ^lPn Schmitter Three Neo-Functional Hypotheses About International Integra-
Ibid ^ternational Organization, 1969. Vol. 23, № 1. - P. 165.

'

 

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

Аналіз зовнішніх факторів та їх вплив на політичну інтеграціці

що активно застосовував неофункціоналізм, відображав спроба

його адептів надати системний характер теоретичним досліджені

ням, визначивши їх місце в системі глобальних теорій міжнароднім

відносин. Пізній неофункціоналізм частіше залучає для формувані

ня концептуальних розробок принципи та методи інших політич-І

них теорій. Характерним є використання Л. Ліндбергом теоретич-1

ної схеми Д. Істона, який потужно розвинув і актуалізував систем-1

ний аналіз політичних процесів. Зі свого боку, Дж. Най пропонувая

удосконалення неофункціоналістської моделі через аналіз «проце-1

суальних механізмів» та «інтегративного потенціалу»'. і

Він виокремив сім «процесуальних механізмів», ревізія яких малі

модернізувати неофункціоналізм та приблизити його до реальностія

1) щодо «концепції переливу» Дж. Най вважав, шо «дисбаланс, виклвЯ

каний функціональною взаємозалежністю,., може стимулювати!

національних акторів переглянути свої спільні завдання»². При цьомуі

не обов'язково, що їх переоцінка буде спрямована саме на їх поглиб-Я

лення³. Досвід може бути також негативним; 2) «зростаюча взаємодія» І

передбачає, за Дж. Наем, не стільки зростання і розширення обсягу!

інтеграційних взаємодій, скільки інтенсифікацію політики централь-Я

них органів, спрямованої на вирішення конкретних завдань; 3) «фор-1

мування коаліції» Дж. Най пов'язує з утворенням інтеграційних і

об'єднань, викликаних не «технологічними необхідностями, а ідео-Ц

логічними та політичними можливостями⁴; 4) «соціалізація еліт» пе-11

редбачає зростаючу підтримку інтеграції з боку представників еліт, що і

брали активну участь в інтеграційних механізмах. Рівень соціалізації і

національної бюрократії залежатиме від ступеня її залучення до регіо- II

нальних інтеграційних процесів; 5) «формування регіональних груп», І

що передбачає утворення транснаціональних об'єднань на різних

рівнях, на думку Дж. Ная, відіграє незначну роль у розширенні інтег- І

рації, оскільки найбільш важливі, специфічні інтереси залишаються j

' Nye J. S. Peace in Parts: Integration and Conflict in Regional Organization. -~ j I

Boston: Little, Brown, 1971. — P. 56-58. ' I

² Ibid. - P. 65. I

³ Ibid. - P. 66. I

⁴ Ibid. - P. 68. I

І ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

рованими _{в руках} національних груп; 6) «ідеологічно ви-
^СКОНй заклик», на думку Дж. Ная, має важливе значення для
ки регіональної інтеграції та посилення опозиції до
ціоналістичних елементів, особливо коли інтеграційні форми на
регіональному рівні є нечіткими; 7) «залучення зовнішніх акторів
до процесу» розглядається Д. Наем, на відміну від раннього нео-
функціонал ізму, як важлива частина механізму інтеграційного про-
цесу Залучення до неофункціоналістської моделі європейської
інтеграції зовнішніх акторів (уряди третіх країн, міжнародні
організації, неурядові учасники), на думку Дж. Ная, лише каталізує
формування регіональних інтеграційних схем.

Після періоду досить тривалого застою 60-х, 70-х — початку 80-х
років неофункціоналізм, здається, знову має шанс претендувати на
місце однієї з найважливіших теоретичних моделей забезпечення
політичної інтеграції. Активізація інтеграційних процесів після
1985 p., серія нових розширень ЄС, ратифікація договору про Євро-
союз у листопаді 1993 р. змушує теоретиків європейської інтеграції
повернутися до осмислення важливіших положень неофункціона-
лізму. Найбільшої актуальності набуває концепція «переливу».
Особливо його значення зростає в світлі суттєвого розширення ЄС
у 2004 р. та перспективи подальшого збільшення кількості
краш-членів, що вимагає від ЄС не лише визначення перспективи
практичної діяльності, а й більш-менш чіткого теоретичного
обгрунтування своєї стратегії.

Ключові відносини між неофункціоналістською теорією та роз-
ширенням Європейського співтовариства засновані на трьох важ-
ливих концептуальних положеннях. По-перше, неофункціоналізм
ередбачає одним із шляхів розвитку інтеграції ефективне врегулю-
вання суперечок у плюралістичному суспільстві¹. По-друге, нео-
бача¹є^{ЦЮНаЛІЗМ розглядає} регіональну інтеграцію як процес і перед-
ми м'а^Щ° ^{Питання}' ^які стоять перед наднаціональними структура-
^ІТЬ)

експансивний характер². По-третє, неофунк-

р^аУ-59' ^{The Limits of} European Integration. - London: Croom Helm, 1983. -

tutionTanH p^hf- ^1992Imtiative: Causes and Consequences— In: Euro-Politics: Insti-
Washineton r ,^{makin8 in the <<New>>} European Community / Ed. A. Sbragia. -
щюп. Brookmgs Institution, 1992. - P. 23.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

ціональна теорія наголошує на важливості наднаціональних еліті
груп інтересів в інтеграційному процесі та широко застосовує pel
тельно розроблену концепцію функціонального та політичного
«переливу». і

Формування політичного «переливу» внаслідок тісних зв'язків!

щоденного співробітництва між секторами, що відбувається чеІЯ

внутрішні контакти між елітами в межах структури ЄС, має врах$|

вувати вплив зовнішніх факторів та взаємодії з урядовими елітамія

третіх країн. Особливого впливу політичний «перелив» зазнав

ззовні, оскільки нові держави-члени та їх політичні еліти несуть із]

собою бажання формувати характер наступного функциональной!

«переливу» і співробітництва в ЄС згідно зі своїми інтересами. І

Така постановка питання диктується не лише теоретичними!

міркуваннями. В практично-політичному плані ширше трактуваІЯ

ня політичного «переливу» має місце, відколи політичним елітамЯ

країни-заявника надали статус спостерігача при установах ЄС. ТакЛ

з моменту подання заяви аплікати можуть брати участь у політичне

них групах Європейського парламенту. Таким чином, їх взаємодія зі

існуючими політичними елітами ЄС починається навіть до повного І

завершення процесу вступу. Дуже важливо, щоб схема політичного І

«переливу» включала такий елемент, як врахування неодмінного І

впливу на темп, курс і характер інтеграційного процесу політичних І

еліт із нових країн — членів ЄС. Вирішальним тут є те, що природа І

політичного «переливу» знаходиться у центрі міжурядових диску-Н

сій, але з цього питання країни-члени досі не виробили єдиної по-М

літики та стратегії. Розширення 1995 р. за рахунок Скандинавських І

країн та глобальне розширення 2004 р. на цьому фоні лише усклад- її

нює проблему. І

Успіх як політичного, так і функціонального «переливу» на сьо- і
годні значною мірою залежатиме від суті розширення. Сфери інтег- II
рації можуть бути обмежені та змінені присутністю нових політич- і І
них еліт, які можуть не поділяти твердження, що подальша інтег- І
рація надає переваги сама по собі. Тому припущення, що містяться . І
в основі політичного «переливу» про конкуруючі тиски, які поглиб- І
люють європейську інтеграцію і стимулюють розробку нових 11
структур для прийняття рішень, мають більш теоретичний харак- І
44

1 1 ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Складний процес обговорення в ЄС стратегії функціонально-
^ТЄР«переливу», яка передбачає реформування інституційно-юри-
° * ої бази Співтовариства, вдосконалення механізму прийняття
^Д ішень розподіл компетенції серед основних інститутів з метою за-
безпечити більш ефективну їх роботу напередодні чергового роз-
ширення географічних меж Співтовариства продемонстрував, що
практичне втілення в життя теоретичних положень «переливу» по-
требує багато зусиль і часу. Подальше розширення може привести
до залучення в Європейське співтовариство політичних еліт нових
країн-членів, схильних чинити опір певним елементам «переливу» і
здатних запропонувати передові наднаціональні структури. Таким
чином, розширення пропонує модифікацію неофункціоналістсь-
кої схеми політичного «переливу» на засадах урахування як
внутрішніх, так і зовнішніх факторів впливу на інтеграційний про-
цес. Залишається надто багато причин для несподіваних поворотів.

Це особливо доцільно враховувати, розглядаючи концепцію
«експансії політичних зв'язків», що пропонує Т. Педерсен². Він
стверджує, що розширення тісно пов'язане з інституційним по-
глибленням ЄС через прийняття квазі-конституційних заходів.
Цей політичний зв'язок набуває особливо важливого значення,
відколи Європейський парламент розширив свої повноваження на
питання прийому нових членів та застосування права вето. Форму-
вання наднаціональних еліт (передусім у межах Європарламенту)
не лише посилить їх вплив на взаємовідносини політичних еліт
зовні і в середині ЄС, а й сприятиме пошуку ефективних рішень
Інтеграційних проблем.

Однак цей політичний зв'язок, можливо, не буде на практиці ма-
ги настільки експансивний характер з огляду на обережне ставлен-
окремих держав-членів до розширення і утворення наднаціо-
ьної коаліції політичних еліт. Саме з цим пов'язані їх вимоги
° ^{ВПровадження} нових заходів із поглиблення інтеграції напе-
^{Чергового} Розширення. З іншого боку, протилежна точка
^ в ЄС, розглядає розширення як альтернативу

University р[^{ЬЄ F}!^olitical Dynamics of European Integration. - Stanford: Stanford
wen T. European Union and EFT A Countries. - London: Pinter, 1994.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

поглибленню інтеграції в Співтоваристві і розширенню повновя

жень наднаціональних органів. Так, підтримка Великою Британіє!

та Данією розширення 1995 р. була зумовлена вимогами, що воія

не буде супроводжуватись значними інституційними реформами

Отже, процес розширення за деяких обставин може привести д|

прискорення пошуку компромісів щодо важливих інтеграційний

проблем та стимулювання «переливу» або (у разі відсутності консені

сусу) — до розпливчатої, з обмеженими функціями політичної про!

грами і програми інституційних змін, гальмуючи процес «переливу».!

Еволюційна спрямованість авторського аналізу спонукає до певЯ

них ретроспектив. Нагадаємо, зокрема, що вже внаслідок першогЯ

розширення в 1973 p., коли до ЄЕС були прийняті Велика Британія!

Данія та Ірландія, Співтовариство почало «страждати» від насліди

ків, які М. Келструп визначив як «інтеграційна дилема»'. На його!

думку, це — феномен, з яким європейські держави зустрілись на-Я

прикінці 60-х років. Позитивний старт інтеграційних процесів по-1

ставив держави перед вибором: поступитися значною частиною суш

веренітету чи зберегти незалежність із загрозою ізоляції, залишшИ

шись на узбіччі інтеграційних процесів. І

Визнаючи на практиці загальний консенсус щодо спільних цілей 1

Європейського співтовариства, неофункціоналістська теорія зів

ткнулася із ситуацією, коли збільшення політичної ваги ЄС посйв

лило серед інших європейських країн тенденції на приєднання до І

Співтовариства не тому, що останні поділяють спільні погляди там

бачення майбутнього розвитку європейської інтеграції, а більше І

через побоювання ізоляції. Так, Велика Британія та Данія схвально І

оцінили своє повне членство в ЄС, керуючись в першу чергу понят-М

тями економічної та політичної доцільності². І

Таким чином, основний зміст першого розширення зводився до І

бажання приєднатися до успіху ЄС. Досягши більше, ніж середнього І

показника економічного зростання, ЄС притягував увагу країн-ап-|и

лікантів як гарант економічного зростання та добробуту. Аналізуючи Ш

¹ Kelstrup М. Small States and European Political Integration — In: The Nordic Coun- •
tries and the EC / Ed. T. Tiilikainen and J. Petersen. — Copenhagen: Copenhagen Ш
Political Studies Press, 1993.-P. 136-162. ' •- I

² HollandM. European Community Integration. — London: Pinter, 1993. — P. 166. J
46

1 ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

категоріях неофункціоналістської моделі, його можна
цей ^пР°^и_{та як прикла}д «зовнішнього переливу», коли в результаті
розгляд^ ^ участі _в інтеграції над втратами відбувалось залучення
"^ЄІштеграшї політичних еліт країн-кандидатів. При цьому країни-
^Д°ндидати не позбувалися феномена «інтеграційної дилеми». Так,
будучи в цілому не зацікавленими у розвитку федеративних прин-
ципів інтеграції (в політичному «переливі»), політична еліта Вели-
кої Британії та Данії була опосередковано зацікавлена в існуванні
обмеженого функціонального «переливу» і можливості співпраці в
галузі науки, технологій, навчальних програм¹.

Перше розширення ЄС продемонструвало неоднорідний харак-
тер практичного втілення неофункціоналістської моделі. Прийнят-
тя Великої Британії та Ірландії до ЄС сприяло поширенню
функціонального «переливу» на території країн-членів та приско-
рення їх повного залучення до Співтовариства. Конкретним при-
кладом функціонального поширення інтеграції стало заснування
Європейського Регіонального фонду розвитку (ERDF), що запо-
чаткувало більш екстенсивну регіональну політику ЄС. Водночас
вступ Данії до ЄС значно посилив позиції прихильників міждер-
жавного співробітництва (intergovernmentalism) як альтернативної
моделі неофункціоналізму, а датська система ретельного парламент-
ського розгляду законодавства ЄС створювала серйозну загрозу
розвиткові політичного «переливу».

Вступ Іспанії та Португалії до ЄС більшою мірою відбувався в
межах політичних аспектів неофункціоналізму. Іспанські та порту-
гальські еліти, керуючись потребами відновлення демократичних
принципів, прихильно поставилися до політичного «переливу»,
ри цьому майже не отримав свого розвитку функціональний «пе-
™ J?^B>> ^ ^таких напрямах, як відносини ЄС із Латинською Амери-
кою та Середземноморським регіоном.

сягненн^ДгЬ років продемонстрував, що, попри реальні до-

ширень ^Я r ^{нкціональн}ого «переливу», характер перших двох роз-

оомежив можливості політичного «переливу». З ряду

] —------------------------------ ____ • •' •- ; Ki^tKlU-ii-f-" : . і І.І--

SVQnn D Th П

•-..•,•. «'-tHXJGi. хш: : • ;u/>   Розділ 1 КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

FC1 A

брати участь у процесі прийняття рішень. Про те, що політика ^

інструментом захисту багатомірних інтересів країн-членів, стверД"
жують вони, свідчать також досить складні переговори з трьом
центральноєвропейськими державами (Польща, Угорщина
Чехія) з питань аграрної продукції, текстилю, сталі та вугілля.

и вітні концепції європейської інтеграції та розширення

ючись за прийняття до ЄС країн Центральної та
Висловлю _ _{насамперед} Польщі, Чехії та Угорщини, прихиль-
Східної ^ьв^_напр_яму оптимізації євроінтеграційного поступу роби-
ники иьо ^^ необхідності стабілізації їх демократичних засад та
_ли акиен*_{коноМІКИ} j -тут _ВОНИ знаходять емпіричні підтвердження
ринкової ^ Іспанією та Португалією, Співтовариство,

ГВОЄ1 ПОЗИЦІЇ, /ч" j к

Крім аргументів критеріального, морально-психологічного, етнічного характеру, послідовники «первинного розширення» ви- користовують також… PoUMP et !а Сю / Ed. Eric Remade. - Bruxelles: Institut d'Etudes ; Libre de… :І Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

4 5-294

._ . . - . -/~/w—->u ____ .j ^. »,iw І шіілішш ineory of Politics, London: Martin Robertson, 1975. - 294 p.; Mitrany D. A Working Peace System. An Argument for the Functional Development of International Organization. — London, 1995. — 362 p. 3 Haas Ernst. The Uniting of Europe: Political, Social and Economical Forces, 1950—1957, Stanford: Stanford University Press, 1958. — 286 p.; Haas Е. В. The Uniting of Europe, Stanford: Stanford University Press, (2™'ed.). 1968. - 328p.; HaasE. B. Technocracy, plu- ralism and the new Europe. — In: International Regionalism / Ed. Y. S. Nye, Boston: 1968. — 406 p.; Haas E. B. The obsolescence of regional integration theory, Berkeley, CA: University of California, Institute of International Studies, 1975. — 126 p. 4 Lindberg L. N. The political dynamics of European economic integration, Stanford, CA: Stanford University Press, 1963. — 367 p.; Lindberg L N., Scheingold S. A. Europe's would-be polity. Patterns of change in the European Community, Englewood Cliffs,

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

^

----- «. . i^j^iwa^n ___ „,ец,„*.аі.іші // international Affairs, 1948, Vol. 24, № 3. — P. 350-ЗІ Mitrany D. The Functional Theory of Politics, London: Martin Robertson, 1975. — | 294 p.; Mitrany D. A Working Peace Svsrem An Arm,----------- . «-- -• - iaj r — '

зору багатьох прихильників сучасного федералізму, професор Же-J
невського університету Д. Сіджанскі розглядає федералізм як дЛ
сить гнучку теорію, яка дає змогу використовувати форми та методУ
інших інтеграційних теорій. Зазначені тенденції федералістської
теорії більш детально аналізуються в першому параграфі першого)
розділу монографії та інших наукових публікаціях автора¹.1
Одним із найпоширеніших підходів, що зосереджує увагу ні
стільки на остаточній меті, як це робить федералізм, скільки на
дослідженні динаміки розвитку європейської інтеграції, є функч
ціоналізм, основні положення якого були розвинені у працям
Д. Мітрані². Саме вони стали теоретичною основою для розвиткя
неофункціоналістської концепції інтеграції, що зосереджує уваги
на рушійних силах та мотивах функціонального та просторового!
поширення європейської інтеграції, базові положення якої булот
закладені в ранніх працях американського політолога Е. Хааса³.']
Подальший розвиток неофункціоналізму, вдосконання його ме-І
тодів та ревізіонізм деяких положень знайшов своє відображення в і
більш пізніх працях Е. Хааса та його послідовників. Ф. Шміттер, |
Л. Ліндберг, С. Шайнгольд, П. Тейлор у своїх дослідженнях більш 1
критично оцінювали можливості неофункціоналістської теорії і
прогнозувати розвиток регіональної інтеграції'⁴. У першу чергу це І
¹ Копійка В. В. Розширення Європейського Союзу: Теорія і практика інтеграцій- І
ного процесу. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський універси-1
тет», 2002. — 253 с.; Копійка В. В., Шинкаренко Т. І. Європейський Союз: І
Заснування та етапи становлення. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2001. — 448 с.
² Mitmny David. The Functional Approach to World Organization // International Af-
fairs, 1948, Vol. 24, № 3. P. 350 -363; Mitrany David. The Functional Approach to
World Organization // International Affairs, 1948, Vol. 24, № 3. - P. 350-363;
Mitrany D. The Functional Theory of Politics ппНлп- м--..-».-- г,,<-- •

ЛЛ л • ••

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

_стосувалося концепції «переливу», яка хоча й зберегла свою цент-
пальну роль у функціональній моделі, зазнала значної еволюції в
напрямі обмеження свого глобального характеру.

Починаючи з 70-х років, прихильники неофункціоналізму однією
із центральних складових політичної інтеграції розглядають не стільки
внутрішні елементи інтеграції, скільки зовнішній фактор. Одним із
перших концепцію «активних» та «пасивних» зовнішніх факторів роз-
винув Дж. Най¹. Ф. Шміттер ввів до неофункціоналістської системи
поняття «екстернаціоналізм», що знайшло своє відображення в пра-
цях Р. Гінсберга та С. Джорджа. Концепцію «експансії політичних
зв'язків» пропонує в своїх працях Т. Педерсон².

У контексті формування спільної зовнішньої та безпекової політи-
ки ЄС особливого значення набуває комунікативний підхід в
дослідженні феномена розширення європейської інтеграції, застосо-
ваний уперше американським політологом К. Дойчем. Зосередивши
увагу не тільки на дослідженні вузької сфери міждержавних відносин,
а всього комплексу складних взаємин між суспільствами і народами,
К. Дойч та його послідовник Д. Пучала доводять, що інтеграція є не
стільки результатом інтенсивних комунікацій та взаємодій між держа-
вами, скільки між людьми та групами людей. Дещо психологізовану
інтерпретацію отримує дослідження інтеграції у працях прихильників
комунікаційного підходу П. Джекоба та Г. Тюна³.

N.J.: Prentice-Hall, 1970. — 314 p.; Scheingold S. A. Law and Politics in Western Euro-
pean Integration, Ann Arbor, MI: University Microfilms, 1963. — 428 p.; Schmitter P. C.
A Revised Theory of Regional Integration // International Organization. 1970. Vol. 24.
№ 4. — P. 809 — 816; Taylor P. The Limits of European Integration. — London: Croom
Helm, 1983. — 284 p.; Taylor P. International Organization in the Modern World: The
Regional and the Global Process. — London: Pinter, 1993. — 262 p.
Nye J. S. Companing Common Markets: A Revised Neofunctionalist Model // Inter-
national Organization. -1970. — Vol. 4. — P. 38-45.; NyeJ. S. Peace in Parts: Integra-

₇ tion and Conflict in Regional Organization. — Boston: Little, Brown, 1971. — 316 p.
Ginsberg Roy H. Foreign policy actions of the European Community, the politics of
scale, London: Lynne Rienner Publishers — Adamantine Press, 1989. — 203 p.;
George St. The Policy of British Governments within the European Community. —
Oxford: Oxford University Press, 1993. — 212 p.; Pedersen Th. European Union and

₃ the EFTA countries: enlargement and integration, London: Pinter, 1994. — 200 p.
Puchala D. International Transactions and regional Integration // International Or-
ganization, 1970, Vol. 24, № 4.— P. 12-35; Puchala D. Integration and Disintegra-
tion in Franco-German Relations, 1954-1965 // International Organization, 1970,
Vol. 24, № 2. - P. 47-59.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

Більш радикальну позицію щодо ролі національної держави І
інтеграційному процесі займають прихильники міжурядового під,-
ходу, так званого реалізму. Його основні положення, що базуютьс»
на утвердженні вирішальної ролі національної держави та її прагма»
тичних інтересів у регіональному інтеграційному процесі були вик-
ладені в працях американського політолога С. Хоффманна¹.

За оцінками прихильника реалізму 80-х років англійського по-
літолога А. Мілварда, європейська інтеграція — лише адаптована
форма співробітництва, яка прийшла на зміну відкритій конку-
ренції². Прихильники сучасного міжурядового підходу (неореалізг
му) К. ВальтутаДж. Грієко розглядають європейську інтеграцію як
зручну стратегію максимізації національних інтересів за умов гло-
балізації³. Важливе значення в формуванні національних інтег-
раційних інтересів внутрішньополітичними силами приділяється в.
працях прихильників ліберального реалізму А. Моравчика, Л. Кор-,;
нет та Дж. Капорака⁴. Другий важливий рівень теоретичних до-|
сліджень європейської інтеграції має здебільшого теоретико-прик- ^
ладний характер. Досліджуючи окремі особливості інтеграційного
процесу, в тому числі його розширення, вони часто є відображен-
ням політичних програм та доктринальних розробок основних
політичних партій, представників державних структур та функціо-
нерів, які тим чи іншим чином відстоюють в інтеграційному про-

¹ Hoffmann S. After the cold war: international institutions and state strategies in
Europe, 1989-1991, Cambridge MA.: Harvard University, 1993. — 481 p.;
Hoffmann S. Weighing the Balance of Power// Foreign Affairs, 1972, Vol. 50, № 4. —
P. 618—643; Hoffmann S. Reflection on the nation state in Western Europe today// ;
Journal of Common Market Studies, 1982, Vol. 21. — P. 21-37.
² MilwardAlan S., Lynch Frances M. Б., Ranieri R. The frontier of national sovereignty:
History and theory 1945-1992, London: Routledge, 1993. — 234 p.; MilwardAIan S.,
Brennan G., Romero F. The European rescue of the nation-state, London: Routledge,
1992.-477 p.

' Grieco J. M. Anarchy and the limits of cooperation: a realist critique of the newest
liberal institutionalism // International Organization, Vol. 42, 1998. — P. 485-507.
Moravcsik A. Preferences and power in the European Community: A Liberal Inter-j
governmental Approach // Journal of Common Market Studies, 1993, Vol. 31.1
№ 4. — P. 473-524; Moravcsik A. Liberal Intergovernmentalism and Integration:!
A. Rejouder // Journal of Common Market Studies, 1995, Vol. 33. № 4. —
P. 611-629; Moravcsik A., MiladaA. National Interests, State Power, and EU En-
largement // East European politics & Societies, 2003, Vol. 17 Issue 1. — 42 p.
I

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

Іесі вузьконаціональні державні інтереси чи інтереси окремих
політичних груп. Так, прагнення ФРН поєднати наднаціональні
пеформи з розширенням ЄС знайшло своє відображення в розроб-
леній у 1994 р. спільно з політичними партіями ХДС/ХСС кон-
цепцією «міцного ядра», що була викладена в доповіді В. Шобла та
К. Ламерса «Роздуми щодо європейської політики». Ця ідея знайш-
ла своє продовження 12 травня 2000 р. у доповіді міністра закор-
донних справ Німеччини Й. Фішера «Від конфедерації до феде-
рації», в якій він запропонував проект «Європейської федерації»,
що передбачав перехід до федеративного об'єднання через утворен-
ня європейського парламенту та уряду. Проект федералізації Євро-
пейського Союзу зі значним послабленням ролі виконавчих орга-
нів держав-членів був розроблений Соціал-демократичною пар-
тією Німеччини і оприлюднений у квітні 2001 р. німецьким канцле-
ром Г. Шредером¹.

Більш ліберальний підхід до принципів федералізму в євро-
пейському будівництві у поєднанні з бажанням зберегти традиційні
комунітарні принципи за умов розширення ЄС проголошувалися в
запропонованій у 1994 р. прем'єр-міністром Франції Е. Балладю-
ром концепції «Європи концентричних кіл»². Щодо самої інсти-
туційної структури розширеного Євросоюзу, то ще в 1989 р. Ж. Де-
лором у доповіді «Необхідний Союз» були започатковані та більш
детально сформульовані в 1996 р. основні положення концепції
«Федерації національних держав», яка передбачала реформування
інституційної основи ЄС без суттєвого обмеження повноважень
Держав-членів³. Трохи пізніше концепція знайшла підтримку
офіційного керівництва Франції, її підтримали, висунувши ідею
«міжурядового федералізму», французький президент Ж. Ширак у

Lamers К. Die Keanlander bestimmen die Richtung // Nine Gesellschaft, 1994,
№ 12. - S. 1080-1086; Fischer J. De la confederation a la federation, Le Monde,
13 mai 2000; Расширение ЕС на восток: Позиции стран Евросоюза. — М.:
ИМЭМО РАН, 2002. - С. 21-25.

" Balladur E. Pour un nonveau traite de 1'Elysee, Le Monde, 30 Novembre 1994.
Address by Mr. Jacques Delors to the Council of Europe, Bulletin of the European
Communities. Vol. 22. 9-1989. — 91-96 p.; Address by Mr. Jacques Delors to the
College of Europe in Bruges, Bulletin of the European Communities. Vol. 22.
10-1989. — 110-118 p.; Entretien P. Moscovici / Jacques Delors, Le Nouvel
Observateur, № 1 850, 20-26 avril 2000. - P. 12-18.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

доповіді 2000 р. «Наша Європа», міністр закордонних спра$
Франції Ю. Ведрін у відкритому листі 11 червня 2000 р.к
прем'єр-міністр Л. Жоспен¹. |

Досить радикальну негативну позицію щодо перетворення ЄС
на наднаціональну організацію за умов розширення займають!
представники британської дипломатії. У своєму виступі в Коледжі
європейських досліджень в Брюге «Європейська сім'я націй»
М. Тетчер підтримувала ідею вибіркової інтеграції (Europe a la
carte)². Аналогічну пропозицію розвивати інтеграцію за секторами
висловлював у своїй праці «Європейський вибір» Л. Арманд³, v
У своїй варшавській промові «Європейське політичне майбутнє» і
пізніше на саміті в Ніцці Т. Блер розвинув далі цю ідею, представив- ;
ши власну модель європейської інтеграції, що передбачала форму- ^!
вання «Союзу націй» на принципах міжурядового співробітництва і І
збереження існуючих повноважень держав-членів⁴. Принципи «ба- •?
гатошвидкісної» Європи активно підтримував прем'єр-міністр J
Бельгії Л. Тіндеманс, який ще в 1975 р. виступив із цією ідеєю у «До- *
повіді про Європейський Союз»⁵.

Враховуючи, що теорії інтеграції ніколи не були концептуаль-
ною основою для прийняття політичних рішень у європейському
інтеграційному процесі, який розвивався здебільшого з урахуван-
ням практичних інтересів національних держав та Спільноти в
цілому, важливе місце в історіографічній базі дисертації посідає чи-
сельна група наукових праць, що не претендують на теоретичний
рівень дослідження і мають здебільшого емпіричний та історико-

¹ Vedrine U. «Finalite de Г Union», Le Monde, 11 juin 2000; «Notre Europe», discours
prononce par Jacques Chirac devant le Bundestag, 27 juin 2000, desponible sur
www.elysee.fr.

² Thatcher M. The European Family of Nations. The Bruges Speech, delivered in Sep-
tember 1988. In: The Eurosceptical Reader / Ed. by M. Holmes. — Houndmills:
Macmillan; NY.: St.Martins Press, 1996. — P. 38-52.

³ Копійка В. В. Розширення Європейського Союзу: Теорія і практика інтегра-
ційного процесу. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський універ-
ситет», 2002. — С. 72.

' Blair Т. Europe's political future. Speech to the Polish Stock Exchange. — Warsaw. —
2000. — October. — 6//www.prime-minister.gov.uk.

Tindemans L. Report on European Union. Bulletin of the European Communities.
Supplement. Brussels, January 1976. — 52 p.

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

літичний характер. У цих працях розглядаються окремі проблеми
^П підходи, що супроводжують розширення ЄС протягом усіх його
періодів і дають змогу простежити процес становлення та еволюцію
гього інтеграційного феномена як самостійного просторового та
функціонального явища європейської інтеграції.

Виходячи з особливостей цієї досить чисельної та розмаїтої гру-
пи наукових праць, що становлять джерельну базу дисертаційного
дослідження, передбачається доцільним застосувати для їх класи-
фікації методи проблемного, порівняльного та політико-приклад-
ного характеру. Такий підхід дає змогу виділити декілька груп до-
сліджень, присвячених феномену розширення: 1) праці, в яких
аналізуються основні етапи розширення, їх передумови, особли-
вості та наслідки; 2) наукові праці, в яких відображені позиції,
підходи та оцінки окремих політичних груп як країн — членів ЄС,
так і кандидатів щодо розширення ЄС; 3) дослідження проблемно-
го характеру, в яких розглядаються різноманітні питання, пов'язані
з процесом розширення.

До першої групи праць належать дослідження, в яких аналізу-
ються особливості кожного етапу розширення ЄС, його передумо-
ви, рушійні сили та наслідки, а також еволюція феномена розши-
рення в цілому, його загальні закономірності та екстерналізаційні
можливості. Спроба комплексного дослідження феномена розши-
рення на основі аналізу його основних етапів робиться у праці відо-
мого британського дослідника з питань європейської інтеграції ди-
ректора Британського фонду інтеграційних програм ЄС Христофе-
ра Престона¹. Проаналізувавши досвід чотирьох основних етапів
розширення ЄС та їх впливу на комунітарні процеси, X. Престон
робить висновок про неможливість збереження класичних інтег-
раційних механізмів функціонування ЄС після розширення ЄС до
25 та більше держав-членів. За умов зростаючої диференціації учас-
ників інтеграційного процесу зростає і диференціація комунітар-
них політик, що, на думку X. Престона, потребує кардинальних
інституційних реформ, у тому числі в механізмі прийняття рішень.

Preston С. Enlargement and integration in the European Union, London: Routledge,
1997.-260 p.

J04

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

--------------------------------------------------------------------------------------------------------- _

Цікавий дидактичний матеріал щодо історії розширення ЄС, поі
чинаючи з періоду зародження ідеї єдиної Європи, першого досвіду
розширення та вступу Великої Британії до ЄС і закінчуючи розши-
ренням 1995 p., викладено в працях французьких науковців Д. Ха^-і
мона та І. С. Келлера¹. Дослідники виводять своєрідну закономір-/
ність у періодизації етапів розширення, роблячи при цьому висно-
вок, що цей процес має об'єктивний характер і є одним із невід'єм-;
них складових європейської інтеграції. При цьому дещо прини-
жується роль суб'ктивного фактора у визначенні напрямів та темпів
розширення ЄС.

Досить чисельною та розмаїтою є група праць, присвячених

дослідженню першого етапу розширення. Серед них праці X. ван

дер Гребена, Д. Уотса, Дж. Тернера, К. Поміана, Ф. Моро-Дефар-1

жа, Ф. Кардіса, в яких аналізуються основні причини та наслідки 1

вступу Великої Британії до ЄС, підкреслюється його значення для]

формування сучасного механізму розширення, а також посилення j

ролі ЄС в сучасній системі міжнародних відносин². При цьому в них |

майже відсутня оцінка негативних наслідків залучення Великої!

Британії до комунітарної системи та кризових явищ у європейське- 1

му будівництві в 70-х роках. У працях Дж. Блека, А. Берча аналізу^!

ються економічні аспекти вступу Великої Британії до ЄС та відно-ІІ

сини з країнами Співдружності³. Політичні аспекти формування 1

Keller I. S. L'Esprirdu federalisme dans Phistoire de I'Europe. — Paris: Publications de 1'AEDE-CEE, 1995. — 84 p.; Hamon D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne, Paris: Presses Universitaires de France, 1997. — 482 p. Cardis F. Federalisme et integration europeenne, Lausanne: Centre de recherches europeennes, Universite de Lausanne, 1973. — 132 p.; Groeben Hans von der. Combat pour I'Europe. — Bruxelles: Perspectives Europeennes, 1970. — 318 p.; Moreau-Defarges Ph. L'Europe et son identite dans le monde, Paris: S.T.I., 1983. — 319 p.; Pomian K. L'Europe etses nations, Paris: PUF, 1976.- 162 p.; TurnerJ.The Tories and Europe. — Manchester; NY.: Manchester University Press, 2000. — 284 p.; Watts D. Reluctant Europeans. Britain and the European Community. — Sheffild: Sheffild Hallam University, 1994. — 286 p. Birch A. H. The British system of governement. — London; NY.: Routledge, 1998. — 218 p.; Black J. Convergence or Divergence? Britain and the Continent. — NY.: St. Martin's Press, 1994. — 240 p.

І

британської політики щодо ЄС представлені в працях С. Холта та ]

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

г Іонеску¹. Аналіз проблем інституціонального реформування в
Є С та впливу на ці процеси британських політичних кіл проводить-
ся в працях Дж. Янга, С. Джорджа, Д. Гоуленда².

Висвітленню особливостей розширення ЄС у 80-ті роки присвя-
чені праці Дж. В. Шнейдера, Е. Регелсбергера, Д. Бюїсс³. Автори
приходять до спільного висновку, що основною рушійною силою
цього етапу розширення були політичні фактори. Дж. В. Шнейдер
стверджує, що саме геостратегічне положення Греції в середземно-
морському регіоні, не зважаючи на наявність територіальних супе-
речностей із Туреччиною та несприятливі економічні фактори,
зіграло вирішальну роль у прийнятті рішення щодо її вступу до ЄС.
У центрі уваги досліджень Е. Регелсбергера та Д. Бюїсс перебува-
ють питання комунітарних реформ, проведення яких активізувало-
ся після розширення ЄС на південь. З точки зору Д. Бюїсс, саме
вступ Іспанії та Португалії уперше змусив ЄС вдатися до принципу
«двох швидкостей» в європейському будівництві, що, на його дум-
ку, є конструктивним за умов зростання кількості держав — членів
ЄС, хоча це й підриває основоположні ідеї Римських угод. Особли-
ву увагу дослідженню проблем проведення комунітарних політик,
бюджетному питанню та реформуванню інституцій після розши-
рення ЄС на південь приділяє П. Жербе⁴. Для більш повного ро-
зуміння феномена розширення, взаємозалежності його просторо-
вої та функціональної складових важливого значення набуває
Дослідження особливостей розширення ЄС 90-х років, представле-
не в працях В. Весселс, К. Енжел, Н. Фабр, П. Луїфа, Л. Майлса,

The new politics of European integration / Ed. G. lonescu. — London: Macmillan St.

₂ Martin's Press, 1972.-278 p.

young H. Margaret Thatcher, Paris: La manufacture, 1989. — 593 p.; George St. The
Policy of British Governments within the European Community. — Oxford: Oxford
University Press, 1993. — 212 p.; Gotland D. Britain and European Integration,

₃ 1945-1998. - London: Routledge, 1998. - 174 p.

Buysse D. L'elargissement de la CEE a 1'Espagne et au Portugal, Bruxelles: European
New Agency, 1984. — VIII. — 388 p.; Schneider J. W. From nine to twelve: Europe's
destiny? Kennedy Institute: Sijthoff&Noordhooff, 1980. - XVI, 242 p.;
Regelsberger E. From ten to twelve. A new dimension for European political coopera-

₄ tion (EPC) // International Spectator, 1985, 20/03-04. - P. 34-44.

Gerbet P. La France et 1'integration europeenne: essai d'historiographie. — Bern:
Lang, 1995. — 165 p.; Gerbet P. La construction de I'Europe. — Paris: Imprimerie
nationale, 1983. -498 p.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

1.3. Джерельне-документальна база дослідження

 

 

Дж. Редмона, Ж. Вандама та Ж.-Д. Мутона¹. Аналізуючи досвід
вступу Австрії, Швеції та Фінляндії до ЄС, Ж. Вандам та Ж.-Д. Mm
тон роблять висновок про зростаючу тенденцію застосування
принципів диференційованої інтеграції. З цим твердженням погод-j
жується Дж. Редмон, вивчаючи умови обмеженої участі на основі
принципу «позитивного утримання» трьох нейтральних європейсь-'
ких країн у СЗПБ ЄС. Даючи позитивну оцінку такого шляху
вирішення проблеми участі цих країн в СЗПБ, автори водночас ут-
римуються в даному контексті від інтеграційних прогнозів. Окремо;
позицію Австрії щодо воєнно-політичного співробітництва в ЄС
аналізує X. Ньюхольд². З точки зору П. Луїфа та В. Весселс, розши-
рення 90-х років є класичним прикладом реалізації принципів нео-і
функціоналізму, коли завдяки зовнішньому «переливу» майже 60 %
національного законодавства країн ЄАВТ було адаптовано до ко-
мунітарних вимог ще до початку переговорів про вступ.

Серед наукових праць, присвячених детальному аналізу окремих
етапів розширення і особливо періоду 90-х років, слід виокремити
серію публікацій Інституту європейських досліджень Вільного
університету Брюсселя³. Для цих праць характерним є комплекс-
ний аналіз процесу розширення 1995 р., в якому особливу увагу
приділено дослідженню наслідків розширення як для внутрішніх
комунітарних процесів, так і для країн ЄАВТ. К. Ханч та Б. Кагазі
вважають на досвіді останніх розширень, що роль основних інсти-

¹ The European Union in the 1990s-ever closer and larger? Ed. W. Wessels, Ch. Engel,
Institut fur Europaische Politik. Bonn: Europa Union Verl., 1993. — 285 p.; LuifP.
On the road to Brussels: the Political dimension of Austria's, Finland's and Sweden's
accesion to the European Union, Wien: Braumuller. 1995. — 400 p.; Miles L. En-
larging the European Union: A Theoretical Perspective, Research Paper, 1/1995, The
University of Hull. — 26 p.; Redmond' J. Prospective Europeans: new members for the
European Union, New York; London: Harvester Wheatsheaf, 1994. — 204 p.;
Redmond J. The 1995 enlargement of the European Union, Aldershot: Ashgate,
1997. — 184 p.; VandammeJ.,MoutonJ.-D. L'avenirderUnioneuropeenne:elargir
et approfondir, Bruxelles: Presses interuniversitaires europeennes, 1995. — 224 p.

² Neuhold H. Austria and European Security: the Question of Neutrality. In: Managing
Security in Europe. — Gutersloh: Bertelsmann Foundation Publishers, 1996. — 96 p.

³ L'Union Europeenne et les defis de I'elargissement / Ed. Mario Telo, Bruxelles: Edi-
tion de PUniversite de Bruxelles, 1994. — 368 p.; L'Union Europeenne et le monde
apres Amsterdam / Ed. Marriane Dony, Bruxelles: Edition de I'Universite de
Bruxelles, 1999.— 352 p.

тупій ЄС у вирішенні питання прийому нових членів значно зросла.
Дж. Фітцморіс, Р. Вайрінен, І.-Л. ОстремтаЖ. Стерк зосереджують
увагу на аналізі передумов та наслідків вступу до ЄС Австрії,
Фінляндії, Норвегії та Швеції. Вони роблять важливий для май-
бутніх розширень висновок, що рівень адаптованості національних
економік та гармонізації законодавства претендентів до комунітар-
них вимог безпосередньо впливають на темпи та ефективність як
процесу розширення, так і процесу поглиблення інтеграційних ре-
форм. П. Волмер аналізує на прикладі Швейцарії наслідки ефекту
екстерналізації розширення. Він стверджує, що розширення за ра-
хунок країн ЄАВТ має привести з часом до глобалізації інтегра-
ційних процесів в Європі та поглинання цієї організації Євросою-
зом, оскільки такі країни, як Швейцарія, які хоча й не ввійшли до
ЄС, матимуть з ним дуже тісні економічні та політичні стосунки.
М.-А. Годіссарт, А. де Вальш та К. Шміттер розглядають вплив роз-
ширення 1995 р. на розвиток зовнішніх політичних та економічних
зв'язків ЄС.

Особливе місце серед наукових праць посідає великий масив
досліджень, присвячених аналізу характеру та особливостей остан-
нього етапу розширення ЄС. Безпрецедентне за кількісними та
якісними показниками розширення ЄС 2004 р. зумовило появу на
початку 90-х років цілої хвилі досліджень, що аналізують як окремі
проблеми та аспекти європейського інтеграційного процесу та про-
цесів, що відбувалися в країнах-кандидатах у зв'язку з їх вступом до
ЄС, так і значення та наслідки останнього розширення в геостра-
тегічному контексті. У працях Ж.-К. Готрона, М. Андерсона,
П.-К. Мюллер-Граффа, Я. Зеленки, Є. Монтагуті та М. Мареско
комплексно розглядаються проблеми становлення та розвитку
відносин між ЄС та країнами Центральної та Східної Європи¹.

¹ Les Relations Communaute Europeenne — Europe de 1'Est / Ed. J.-C. Gautron, Lux-
embourg, 1991. — 186 p.; Anderson M., Hess J. J., Gautron J.-C, Muller-GraffP.-C,
Moran M. The Legal, Economic and Administrative Adaptation of Central European
Countries to the European Community, London: Longman. — 286 p.; Maresceau M.,
Montaguti E. The Relations between the European Union and Central and Eastern
Europe: A Legal Appraisal, CML Rev., 1995, 1327; Zielonka J. Chalanges of EU En-
largement//Journal of Democracy, 2004, Vol. 15 Issue 1. — 22 p.; East Central Euro-
pean States and the European Communities: Legal Adaptation to the Market Ekonomy
/ Ed. Muller-Graff. — London: Macmillan, 1993. - 240 p.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

Характерною особливістю цих праць є еволюційний підхід до ви-
вчення внутрішніх адаптаційних процесів економічного, політич-т
ного та правового характеру в країнах ЦСЄ до комунітарних вимог?
та правил. М. Андерсон, Ж. Ж. Хесс та ГГ.-К. Мюллер-Графф вва-і
жають, що основними критеріальними показниками наближення]
зазначених країн до комунітарних норм були економічні фактори,
що зумовлювали в цілому їх орієнтацію на досягнення всіх інших
загальноєвропейських цінностей. Водночас у цих працях майже не
застосовується системний аналіз розвитку відносин між ЄС та краї-
нами ЦСЄ, відсутня оцінка місця країн регіону в зовнішньо-
політичній стратегії ЄС уцілому та окремих його країн-членів, на-
самперед Німеччини та Франції, односторонньо розкривається
зацікавленість країн-кандидатів щодо вступу до ЄС.

Так, у більш пізніх працях М. Мареско робиться спроба врахува-
ти весь комплекс факторів, що впливали на формування відносин
ЄС — країни ЦСЄ: позиція внутрішньополітичних сил у країнах-
кандидатах та країнах-членах з питань розширення; роль кому-
нітарних інституцій; вплив зовнішніх об'єктивних та суб'єктивних
факторів¹. Комплексний аналіз національних інтересів країн ЄС та
країн ЦСЄ, виходячи з положень ліберального реалізму, роблять

A. Моравчик, А. Мілад, К. Натхолл². На економічних аспектах роз-
ширення на схід зупиняються Р. Абделал, А. Інотел, Б. Ліпперт,

1 Maresceau М. Enlarging the European Union: Relations between the EU and Central and Eastern Europe, Edinburgh: Longman, 1997. — 403 p. 2 MoravcsikA. Negotiating the Single European Act: National Interests and Conven- tional Statecraft in the European Community//International Organization, 1991, Vol. 45. № 1. — P. 19 — 56.; MoravcsikA. Preferences and power in the European Community: A Liberal Intergovernmental Approach //Journal of Common Market Studies, 1993, Vol. 31. № 4. — P. 473 — 524.; MoravcsikA. Liberal Intergovernmen- talism and Integration: A. Rejouder//Journal of Common Market Studies, 1995, Vol. 33. № 4. — P.611 — 629.; MoravcsikA., Milada A. National Interests, State Power, and EU Enlargement // East European politics & Societies, 2003, Vol. 17 Is- sue 1. — 42 p.; NuthallK. EU Enlargement — East Meets West // Banker. — 2003. — Vol. 152 Issue 923. - 18 p.; AbdelalR., HaddadK. A. Wider Europe. The Challenge of EU Enlargement// Harvard Business School Cases, 2002. — 27 p. Brok E. Post-Nice State of the Preparations for EU Enlargement // Intereconomics, 2001, Vol. 36. - P. 7, P. 4.; AbdelalR., HaddadKA. Wider Europe. The Challenge of EU Enlargement // Harvard Business School Cases, 2002. — 27 p.; InotalA. Strategic

B. Боде, Е. Брок³.

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

На негативних наслідках, які можуть гальмувати інтеграційний
процес, акцентує увагу американський дослідник М. Дж. Баун,
порівнюючи ЄС з величезним океанським танкером, який дуже по-
ступово та з великим напруженням змінює свій напрям руху і швид-
кість¹. На його думку, ці показники прямо пропорційно залежать
від розмірів Євросоюзу та якісного складу країн-членів. У зв'язку з
цим привертають увагу висновки М. Дж. Бауна щодо необхідності
обмеження розширення та вироблення стратегії відносин, яка б не
ізолювала ЄС від країн, що не можуть стати членами ЄС. Автор
поділяє також висновки багатьох французьких дослідників про ши-
роке застосування більш гнучких форм співробітництва та посту-
повий перехід до централізованих форм управління та прийняття
рішень, що є вже більш характерним для німецької школи до-
слідження європейської інтеграції. Водночас стратегія розширення
ЄС на схід у працях М. Дж. Бауна постає статично, без аналізу ево-
люції процесу розширення в цілому та формування його концепту-
ально-теоретичної бази. Не достатньо досліджено також роль
інституціональних реформ у формуванні політики ЄС щодо остан-
нього розширення.

Проблемам останнього розширення ЄС та формуванню системи
регіональної безпеки в Північній Європі присвячені праці С. Арнс-
вальда, М. Джоппа, Д. Треніна та П. ван Хама². У працях С. Арнс-
вальда міститься аналіз особливостей геостратегічного положення
країн Балтії та значення їх вступу до ЄС з точки зору регіональної
безпеки. Досліджуються такі важливі аспекти інтеграції Латвії,

Issues of EU Enlargement // Intereconomics, 2002, Vol. 37 Issue 4. — 170 — 180 p.;
Lippert В., Bode W. Enlargement and the EU Budjet the Battles Ahead //

, Intereconomics, 2002, Vol. 37. — 68 p.

Baun Michael J. An imperfect Union: the Maastricht Treaty and the new politics of
European integration, Boulder, CO: Westview Press, 1996. — 182 p.; Baun MichaelJ.
A Wider Europe: The Process and Politics of European Union Enlargement. —
Lanham, Boulder, New York, Oxford: Rowman and Littlefield Publishers Inc.,

₂ 2000. - 248 p.

Amwald S. EU enlargement and the Baltic states. The incremental making of new
members, Helsinki: Ulkopoliittinen instituutti & Institut fur Europaische Politik,
2000. — 266 p.; Trenin D., P. van Ham. Russia and the United States in Northern
European Security, Helsinki: Ulkopoliittinen instituutti & Institut fur Europaische
Politik, 2000.-186 p.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

_ _.__ -_ _ ... -___.___ ,_ ._ _ .. __ ..__... .. _„____...__ -__-___-._-___,__. -_-_—_-.-,-_-- _-_-.___..-_-_,_-_._ _ _ . ^

Литви та Естонії, як економіка, проблеми внутрішньої та зовніщ,
ньої безпеки, охорона навколишнього середовища, ядерна безпека
Слід зазначити, що якщо у працях С. Арнсвальда російський фак-
тор з цих питань дещо нівелюється, то в дослідженнях Д. Треніната
П. ван Хама зазначається, що формування ефективної системи без
пеки в Північній Європі неможливе без участі Росії та США.

Більшу увагу співробітництву ЄС з країнами середземномор—'1

ського регіону приділяє Б. Кхадер, який вважає, що не зважаючи на]

те, що більшість цих країн не є кандидатами на вступ до ЄС, вони і

залишаються у сфері активного двостороннього співробітництва,]

про що свідчить Барселонський процес 1995 р.¹. Надумку Б. Кхаде-]

ра, інституціоналізація співробітництва ЄС із країнами середзем-|

поморського регіону може стати зразком формування нової стра-І

тегії відносин ЄС з сусідніми країнами після нового розширення, і

Водночас автор не враховує в своїх припущеннях особливостей гео-1

графічного положення та інші фактори економічного та політичне-1

го характеру, що відрізняють досліджувані країни від європейських І

країн — не членів ЄС.

Окреме місце в даній групі досліджень належить працям наун
ковців із країн Центральної, Східної Європи та Балтії А. Інотала,
П. Павліка, М. Фендлер, Б. Мейсела, в яких подано їх власні
оцінки та аналіз проблем, з яким ці країни мали стикнутися напере-
додні та зразу після вступу до ЄС². Для цих праць характерним є по!
зитивна оцінка наслідків вступу до ЄС, особливо в довгостроковій
перспективі. Підкреслюючи, що основні складнощі для кандидатів
мають більше тимчасовий характер, автори водночас нівелюють
політичну ситуацію у власних країнах, не проводять аналіз позицій
окремих соціальних груп та окремих політичних партій щодо цієї
проблеми.

У другій групі наукових досліджень відображені наукові напря-
ми та підходи, які так чи інакше представляють та аргументують

¹ KhaderB. Lepartenariateuro-mediterraneenapres la conference de Barcelona, Paris:
1'Harmattan, 1997. — 229p.

² Winner лий Losers of E U Integration. Policy Issues for Central and Eastern Europe/
Ed. H. Tang. - Washington, D. C.: The World Bank, 2000. - 326 p.; InotalA. Strate-
gic Issues of EU Enlargement//Intereconomics, 2002, Vol. 37 Issue 4,— 170-180p.

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

національні інтереси держав, точки зору та позиції окремих
політичних сил в європейському інтеграційному процесі. Позбав-
лені офіційного характеру, ці дослідження дають змогу отримати
найбільш повну уяву про характер та особливості як традиційних
національних, так і відносно нових наднаціональних підходів до
європейської інтеграції.

Характерні наднаціональні позиції щодо проблем комунітарно-
го реформування за умов розширення висловлюють в своїх працях
функціонери ЄС. Ще не будучи Головою Єврокомісії, Р. Проді у
своїх працях, підтримуючи процес розширення на схід, попередньо
наполягав на необхідності впровадження радикальних інсти-
туціональних реформ, які забезпечать функціонування ЄС після
розширення'. Слід відмітити, що реформи, за які виступає Р. Про-
ді, зокрема, значне розширення меж голосування простою більшіс-
тю в Раді міністрів, скорочення кількості комісарів в Європейській
Комісії, розширення повноважень Європарламенту мають здебіль-
шого наднаціональний характер і відображають традиційні підходи
представників Єврокомісії до інтеграційних реформ. Не є винят-
ком і позиція колишнього функціонера ЄК Н. Муссіса, який не
вбачає безболісного для ЄС розширення без проведення відповід-
них інституціональних та фінансових реформ комунітарної струк-
тури та політики². Більше того, базуючи свої висновки переважно
на економічних розрахунках і не беручи до уваги політичні факто-
ри, Н. Муссіс вважає доцільним замість акселерованого розширен-
ня ЄС збільшити фінансову та економічну допомогу країнам-кан-
Дидатам для прискорення їх внутрішніх реформ.

Особливе місце в групі праць, скептично налаштованих щодо
розширення та перспектив європейської інтеграції без впровад-
ження відповідних реформ, посідають праці колишнього комісара

Speech by Romano Prodi. President-designate of the European Commission to the
EP, 14 September 1999. In: Agence Europe. Europe Documents N. 2155, 22 Septem-
ber 1999. — P. 3— 12.; Shaping the new Europe: Presentation to the European Parlia-
ment by President Romano Prodi — Strategic Objectives 2000-05. The Commission's
work programme for 2000. Resolution of the European Parliament, Luxembourg: Of-
₉ fice for Official Publications of the European Communities, 2000. — 119 p.

Moussis N. Guide to European policies, Bruxelles: European Study Service, 2000. —
422 p.

Ill

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

ЄК Р. Дарендорфа¹. Саме він одним із перших у 1979 р. в своїй праці
«Третя Європа?» запропонував застосовувати принцип вибіркової
інтеграції. З точки зору Р. Дарендорфа, диференційована інтеграція,]
хоча й загрожує певною мірою збереженню солідарного та єдиного
європейського будівництва, може стати за нових умов єдиним комп-І
ромісом, який зможе поєднати надмірне зростання кількості держав
ЄС з відсутністю готовності проводити радикальні реформи.

Дуже близькими за своїм наднаціональним характером є підходи

до європейської інтеграції експертів Німеччини та країн Бенілкж-І

су. Поєднання процесів поглиблення з розширення європейської]

інтеграції традиційно посідають найважливіше місце в шкалі]

пріоритетів національних інтересів цих країн. При цьому політичні і

мотиви, такі як подолання розколу Європи, поширення процесів!

демократизації, миру та безпеки, формування «європейського по- І

люса сили» в аргументах цих дослідників відіграють, як правило, І

першочергову роль. Характерним є твердження професора Мар-1

бурзького університету Г. Ляйпольда про неможливість виконання І

цих високих завдань без корінних змін інтеграційних методів та ме-1

ханізмів ЄС². При цьому, Г. Ляйпольд, як і представники всіх!

політичних течій ФРН, змушений визнати, що відзначені політич-1

ні, а також економічні переваги характерні як для ЄС, так і насам-|

перед для Німеччини, яка через власні геостратегічні особливості та І

економічні показники виграє від розширення в найбільшій мірі.

Не викликає сумніву, що, не зважаючи на всі витрати, пов'язані 1
з розширенням на схід, Німеччина розраховує на посилення своїх 1
позицій у Європі та щодо США з питань європейської безпеки. 1
Після об'єднання та подій у Косово в Німеччині спостерігається ]
зростання прагнення до посилення європейської ідентичності з пи- І
тань безпеки та оборони. Аналізуючи шляхи підвищення ефектив- ]
ності СЗПБ, Е. Регелсбергер та Г. Бергхард аргументують необхід- |
¹ Dahrendorf R. A third Europe? Florence, 26 November 1979, Florence: European
University Institute, 1979. — 24 p.; Dahrendorf R. British institutions and the con-
struction of European democracy, Roma: Camera dei Deputati, 1989. — 72 p.;
Dahrendorf R. Whose Europe? Competing vision for 1992, London: Institute of Eco-
nomic Affairs, 1989. XI, 106 p.

² Leipold H. Zur Osterweiterung der Europaischen Union: Chancen und Hidernisse //
Aussenpolitik, 1995, № 11. - P. 126-135.

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

ність запровадження в цій сфері механізму прийняття рішень
кваліфікованою більшістю голосів, що має відповідати загально-
європейським інтересам'. На їх думку, без прогресу в цьому питанні
будь-які інші спроби активізувати СЗПБ не матимуть успіху.
Більше того, Е. Регелсбергер пропонує застосувати радикальний
підхід до воєнно-політичного співробітництва в ЄС, поширивши
на нього принципи «міцного ядра», запропонованого представни-
ками ХДС/ХСС. М. Пайпеншнайдер з цією самою метою пропонує
розділити СЗПБ на зони співробітництва, а В. Вайденфельд та
В. Весселс — поширити її функції на сферу оборони².

Успішне функціонування розширеного ЄС, з точки зору Т. Хег-
лайтнера та Й. Монара, може бути забезпечене лише завдяки комп-
лексному впровадженню реформування комунітарних політик та
основних інституцій з кардинальним переглядом системи їх фінан-
сування. Цікавим є твердження Р. Фрюденстайна, що розширення
європейських структур на схід упереджує можливість проведення
Німеччиною самостійної східної політики і тим самим можливість
формування особливих стосунків з країнами цього регіону³.

Конструктивну позицію щодо перспектив європейського
будівництва в контексті постійного просторового розширення ЄС
займають європейські дослідники, що тісно співпрацюють зі згада-
ним вище Інститутом європейських досліджень у Брюсселі. Так, в
колективних працях «Нова європейська модель» та «Європейська

¹ Burghardt G., Tebbe G. Die Gemeinsame Auben — und Sicherheitspolitik der
Europaischen Union — Rechtliche Struktur und politischer Prozeb // Europarecht,
1995, № '/,. — P. 1—20; Regelsberger E. From ten to twelve. A new dimension for
European political cooperation (EPC) // International Spectator, 1985,
20/03-04. - P. 34-44.

Piepenschneider M. Regierungskonferenz 1996. Synopse der Reformvorschlage zur
Europaischen Union. — Sankt Augustin: Konrad-Adenauer-Stiftung, 1995. — 26 p.;
Weidenfeld W., Wessls W. Jahrbuch der Europaischen Integration. — Bonn:

_з Europa-Union Vrlag, 1992. — 284 p.

MonarJ. Financing the Common Foreign and Security Policy: Tensions in the Uni-
on's Dual System of Foreign Affairs, Leicester, 1995. — 86 p.; Hagleirner Th. Fi-
nancing the Common Foreign and Security Policy (CFSP) — A Step Towards
Communitarization or Institutional Deadlock?, CFSP Forum 2, 1995. — 48 p.;
Freudenstein R. L'Allemagne, la France et 1'elargissement a 1'Est de Г Union
europeenne. In: Agir pour 1'Europe. Les relations franco-allemandes dans
1'apres-guerre froide. — Paris: Masson, 1995. — 372 p.

, ujaia І. ІШНЦЕПТУААЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

конституція» П. Магнет досліджує вплив розширення на процес
формування та еволюцію інституційного механізму та механізму
прийняття рішень в ЄС на різних етапах його розвитку. Цікавими, з,
наукової точки зору, є висновки авторів про взаємозалежний хаі
рактер процесів просторового розширення та поглиблення інтегї
рації, про поступовий перехід кількісних змін у вигляді постійно і
зростаючої кількості країн — членів ЄС в якісні зрушення, які поЯ
ступово мають привести до комунітарних реформ наднаціонально- ]
го характеру. До аналогічного висновку приходить і доктор]
політичних наук, французький дослідник О. Коста, який на при-
кладі еволюції повноважень Європейського парламенту доводить
зростання функцій та ефективності наднаціональних інституцій в
розширеному ЄС¹.

Характерною особливістю французької школи інтеграційних
досліджень є теза про необхідність розширення ЄС та поступове
проведення реформ без прискореної федералізації його структури.
Серед представників французької школи досліджень європейської
інтеграції слід виділити Ж.-Ф. Древе, в працях якого відображено
класичний французький підхід до проблем європейського будів-
ництва за умов розширення². Досліджуючи розширення ЄС,
Ж. -Ф. Древе робить висновок, що з окремого явища хаотичного ха- •
рактеру розширення перетворилося на процес, який повторюється
з інтервалом у 10 років. Така тенденція не лише веде до зростання
територіального та економічного потенціалу ЄС, а й до зростання
різноманітності комунітарних сфер співробітництва, що розвива-
ються із застосуванням принципів «змінних геометрій». Ураховую-
чи нові реалії та відсутність консенсусу щодо шляхів реформування
в ЄС, дослідник пропонує як альтернативу британській моделі
«вибіркової інтеграції» менш ліберальну модель «Європи змінних
геометрій», яка б охоплювала щонайменше три сфери співробіт-

¹ Le nouveau modele europeen. I. Institutions et gouvernance. II. Les politiques
internes et externes / Ed. De P. Magnetic et E. Remade, Bruxelles: Institut d'Etudes
Europeennes, Universite Libre de Bruxelles, 2000. — 176 et 244 p.; La constitution de
1'Europe / Ed. P.Magnette, Bruxelles: Institut d'Etudes Europeennes, Universite Li-
bre de Bruxelles, 2000. - 204 p.; Costa 0. Le parlement europeen, assemeble
deliberante, Bruxelles: Editions de 1'Universite de Bruxelles, 2001. — 508 p.

² DrevetJ.-F. La nouvelle identite de 1'Europe, Paris: PUF, 1997. — 319 p.

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

ниіггва: комунітарну, обмежену європейську та панєвропейську.
С_Лід зазначити, що модель, запропонована Ж.-Ф. Древе, фактично
повторює та доповнює концепцію «концентричних кіл» Е. Балла-
дюра. В ній відсутній конструктивний підхід до європейської інтег-
рації, оскільки автор пропонує не стільки нові шляхи та способи
проведення реформ у ЄС, скільки формалізацію вже існуючих ко-
мунітарних досягнень. Ідею формування зони безпеки панєвро-
пейського характеру з ключовою роллю Євросоюзу підтримують
також французькі вчені Ф. Жири та М. Корінман¹.

У французькій історіографії проблем розширення ЄС особливе
місце посідають фундаментальні дослідження наукових інститутів
та центрів, серед яких слід виділити Французький інститут міжна-
родних відносин (IFRI) та Центр міжнародних досліджень (CERI).
Серед публікацій Інституту своєю глибиною та системним
аналізом проблем розширення та реформування ЄС виділяється
дослідження, представлене в щорічному звіті RAMSES за 1996 р.
Особливу увагу серед досліджень CERI привертає праця Ф. Делош-
Годез «Франція та розширення ЄС на схід», у якій автор формулює
практичні рекомендації щодо підвищення впливу Франції в регіоні
ЦСЄ і відповідно в розширеному ЄС². Серед колективних
досліджень Центру цікавою є праця, підготовлена під керівництвом
Франсуаз де ла Серр³. Автори праці, що є спеціалістами з таких ас-
пектів європейського будівництва, як фінанси, оборона, внутрішня
безпека, політичне та інституціональне будівництво, аналізують
наслідки розширення на схід і доходять висновку про появу якісно
нових викликів, з якими стикнеться ЄС після розширення. Цікави-
ми в цьому контексті є сценарії, які Ф. де ла Серр пропонує розгля-
нути як можливі шляхи подальшого розвитку європейської інтег-

GereF. La proliferation nucleaire.— Paris: «Quesaisje», 1995.— 2%p.;KorinmanM.
Les fracture de 1'Occident, elements de geopolitique. — Paris: La Decouverte,

, 1994.-240 p.

Deloch-Gaudei F. La France et 1'elargissement a 1'Est de 1'Union europeenne. —

, Paris: Les Etude de CERI № 46, 1998. - 40 p.

fran^oise de la Serre. La Grande Bretagne et la Communautee Europeenne. — Paris:
PUF, 1987. — 164 p.; Ргащоізе de la Serre, H. Wallace. Les Cooperations renforcees:
une fausse bonne idee? Paris: Fondation Notre Europe, 1997. — 190 p.; /rancoue de
la Serre, Lequesne Ch. Quelle Union pour quelle Europe? L'apres-traite
d'Amsterdam, Paris: Editions Complexe, 1998. — 168 p.

козділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧН! ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

рації з застосуванням принципів різнорівневого співробітництва та
«змінних геометрій». Водночас слід зазначити, що Ф. де ла Серр не-
дооцінює у своїх прогнозах як наявність значних розбіжностей в
підходах до питань майбутнього європейської інтеграції в країнах —
членах ЄС, так і ступінь готовності політичних еліт країн-канди-
датів до проведення радикальних комунітарних реформ.

Саме на цю проблему звертають увагу інші французькі дослідни-*]

ки Л. Карту, Ж.-Л. Клержері, А. Грюбер та П. Рамбод, стверджую-]

чи, що зростання диференціацій країн — членів ЄС значно усклад-1

нює пошук консенсусу і робить механізм прийняття рішень в ЄС j

ще більш комплексним та складним¹. Б. Брюнто дотримується

іншої думки, стверджуючи, що розширення сприяє посиленню

співробітництва і пошуку нових його форм². Ролі Франції в станов- ]

ленні процесу європейської інтеграції та особливостям першого ]

розширення ЄС присвячена праця Ж. Рідо³. Цікавою, з точки зору і

наукового підходу, є праця П. Жербе «Франція та європейська І

інтеграція: історіографічне есе», де автор робить спробу дати власну 1

класифікацію французької історіографії європейської інтеграції, в і

тому числі її розширення, обходячи при цьому питання політичних І

та економічних інтересів, що стоять за тими чи іншими досліджен- і

нями⁴.

Досить ліберальний підхід до перспектив євроінтеграційного бу- І
дівництва проголошують представники британської школи, які І
традиційно виступають за необхідність поширення демократії та 1
економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпеки ]
та стабільності на всьому європейському континенті. Звертає на се- і
бе увагу співпадіння позитивних оцінок британськими та німець- І
кими експертами економічних та політичних результатів розши- '

¹ Cartou L., ClergerieJ.-L, GruberA., RambaudP. L'Union europeenne, Paris: Dalloz,
2000. - 688 p.

² Bruneteau B. Histoire de 1'unification europeenne, Paris: Masson / Armand Colin
Editeurs, 1996. -238 p.

³ Rideau J. La France et les Communautes europeennes, Paris: Pichon et
Durand-Auzias, 1975. - 1071 p.

⁴ Gerbet P. La France et 1'integration europeenne: essai d'historiographie. — Bern:
Lang, 1995. — 165 p.; Gerbet P. La construction de 1'Europe. — Paris: Imprimerie
nationale, 1983. -498 p.

1.3.Джерельно-документальна база дослідження

_оення, а на відміну від Німеччини Велика Британія виступає проти
будь-яких проявів наднаціональної інтеграції та ідей «міцного яд-
ра» чи «багатошвидкісної інтеграції». Цікавими в даному контексті
_є дослідження одного з функціонерів Єврокомісії, англійського
дипломата та науковця Ф. Камерона. Не відступаючи від тради-
ційного англійського підходу щодо проблеми розширення, який
практично співпадає з офіційною позицією Великої Британії в ЄС,
ф. Камерон особливу увагу приділяє висвітленню мотивів, які, на
його думку, є основоположними в формуванні комунітарної стра-
тегії розширення на схід. У своїй праці «Розширення Європейсько-
го Союзу» Ф. Камерон та Г. Евері роблять важливий висновок про
те, шо просторове розширення ЄС є стимулюючим фактором у
проведенні більш глибоких комунітарних реформ з метою підви-
щення ефективності його функціонування за умов розширення'.
При цьому вони надто перебільшують економічні та політичні здо-
бутки ЄС від розширення за рахунок країн ЦСЄ, не беручи до уваги
негативні наслідки, які можуть гальмувати інтеграційний процес.

На думку М. О'Нейла, сучасна європейська інтеграція є особли-
вою формою синтезу міжурядового підходу, запропонованого
С. Хоффманном та конфедеративних принципів співробітництва,
що в найбільшій мірі забезпечує примат національних інтересів та
демократії над інтеграцією². Стверджуючи, що інтеграція та її роз-
ширення є своєрідною формою прояву взаємозалежності націо-
нальних держав у сучасних умовах глобалізації, О'Нейл дещо ідеа-
лізує міждержавне співробітництво, нівелюючи існуючі протиріч-
чя. Активно захищає міждержавні форми європейського будівниц-
тва В. Кеш, виступаючи проти будь-яких проявів наднаціоналізму
^в фінансовій, економічній і тим паче політичній сферах³.

Cameron F. The European Union and the Challenge of Enlargement. — In: Enlarging
the European Union: Relations between the EU and Central and Eastern Europe /
Ed. M. Maresceau, Edinburgh: Longman, 1997. — P. 241—251; Cameron F., Gra-
ham A. The Enlargement of the EU. Sheffield: Sheffield University Press, 1998. -
352 p.; Avery G., Cameron F. The enlargement of the European Union, Sheffield:

₂ Sheffield Academic Press, 1999. - 198 p.

O'Neill M. The politics of European Integration, London and New York: Routledge.

₃ 1996.-344 p.

Cash W. Against a Federal Europe. The Battle for Britain, London: Duckwerth,

1991.-138 p.

...

._r__t..,^, II / ...

Великий інтерес з огляду на глибокий та комплексний аналм
політики ЄС щодо країн ЦСЄ становить праця відомого британсько-
го дослідника Е. Мейх'ю «Відновлюючи Європу: політика Європі
пейського Союзу в Центральній та Східній Європі»¹. Маючи вели-J
кий досвід практичної та наукової праці, Е. Мейх'ю вдалося поєдна-1
ти у своєму дослідженні історичний аналіз досвіду співробітництва:
ЄС та країн регіону з практичними рекомендаціями щодо реформу-,
вання ЄС в контексті розширення. Особливістю і певною мірою не-1
доліком праці є те, що в ній автор комплексно аналізує наслідки роз-і
ширення лише для ЄС. Цікавими, з наукової точки зору, є рекомен-1
дації, що подає Е. Мейх'ю для реформування комунітарних програм
та фондів, бюджету ЄС, сільськогосподарської, соціальної тЛ
міграційної політики. Як і більшість британських дослідників євро-
пейської інтеграції, Е. Мейх'ю є прихильником поступового розши-
рення, яке б не вимагало кардинальних реформувань в інституційній
структурі та механізмі прийняття рішень в ЄС.

Не менш цікавим у цьому контексті є колективне дослідження,,
видане Дж. Редмондом та Г. Розентам «Європейський Союз, що]
розширюється», в якому комплексно вивчається вплив кожного
етапу розширення на комунітарні інституції та спільну політику, таї
робиться спроба, враховуючи досвід попередніх розширень, визна- І
чити географічні межі, економічні та політичні можливості розши-
рення, його вплив на загальну структуру та характер самого ЄС².
Характерним є висновок про історичну та політичну зумовленість
розширення, яке має забезпечити стабільність та безпеку на конти-
ненті і тим самим скласти передумови для економічного зростання
країн ЄС.

~ґч,^и^окШ СИСТЄ- Mayhew A. Recreating Europe: the European Union's policy towards Central and Eastern Europe, Cambridge: Cambridge University Press, 1998. — 403 p. The Expending European Union. Past, Present, Future / Ed. John Redmond, Glenda G. Rosenthal. — London: Lynne Rienner Publishers. Boulder, 1998. — 235 p.

Серед третьої групи досліджень розширення ЄС проблемно-
прикладного характеру важливе місце посідають питання розвитку
політичного співробітництва, формування спільної зовнішньої та
безпекової політики ЄС, становлення загальноєвропейського про-
стору безпеки. Вивченню цього зрізу сучасної європейської систе-

¹ Mavhew л рол—-»- '

1.3, Джерельно-документальна база дослідження

міжнародних відносин присвячена велика кількість досліджень.
Однією з перших фундаментальних праць, у яких розглядався
взаємозв'язок політичного співробітництва та процесу розширення,
була праця французького дослідника Ш. Зоргбіба «Політичне
будівництво в Європі»¹. На прикладі вступу Великої Британії
Ш. Зоргбіб досліджує еволюцію підходів країн ЄС і особливо Фран-
ції до політичного співробітництва в умовах зростаючої диверси-
фікації країн-членів. Цікавим є висновок автора, що, починаючи з
першого розширення, цей процес проходив не лише паралельно з
поглибленням інтеграції, айв значній мірі завдяки йому. Щоправда,
у ранніх працях автора ще не робиться висновок про зворотній вплив
саме розширення на поглиблення, що більш явно простежувати-
меться у подальшому дослідженні інтеграційного процесу.

У процесі аналізу проблем політичного співробітництва в ЄС
слід виділити також дослідження Європейського інституту інфор-
мації та досліджень з питань миру та безпеки². Аналізуючи досвід
ЄС в упередженні конфліктів у середземноморському регіоні,
Північній Ірландії, на Корсиці, в Іспанії (проблема басків),
Б. Делькур, Т. Лайн та Ж. Корді вважають, що розширення ЄС має
важливе значення у формуванні загальноєвропейської системи
безпеки за рахунок залучення потенційно конфліктних регіонів до
інтеграційного процесу та комунітарного досвіду і створення там за
рахунок цього відповідних умов, які б виключали можливості ви-
никнення конфліктів. Однак така точка зору не враховує мож-
ливість перенесення загрози конфліктів у середину ЄС, якщо в
Умовах постійного розширення не буде вироблена ефективна ко-
мунітарна система їх упередження. З іншого боку, Д. Ерман, А. Дю-
мулен та Б. Хоувен пропонують біль активно та широко застосову-
вати механізм Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС для
поширення комунітарних цінностей на країни, що не є членами
ЄС. Наїхдумку, СЗБП може стати дієвим інструментом у створенні
ефективної загальноєвропейської системи безпеки за участю також

ZorgbibeCh. La construction politiquedel'Europe 1946-1976, Paris: PUT, 1978. —
190 p.

L'Europe et la securite Internationale. — Bruxelles: GRIP-Editions Complexe,
1997.-266 p.

, иоділ І. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ... т^гл І~> * • » ----------

,_,______ х, ...

країн, що не ввійдуть до ЄС. Враховуючи досвід та роль таки
організацій, як НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, автори все ж дещо аб^
солютизують на сьогодні можливості ЄС.

Значну увагу комплексному дослідженню проблеми формувані
ня механізму СЗБП в умовах вступу до ЄС нейтральних країн Євро-
пи і особливо перспективи розширення на схід приділяє
Ж.-ГТ. Морі'. Стверджуючи, що становлення сучасного ЄС частко-
во є продуктом процесу глобалізації та економічного змагання
США та Японією, яке відбувається в межах єдиної системи ціннос-
тей, Ж.-П. Морі ставить під сумнів своєчасність та раціональну не-
обхідність доведення політичного та воєнного співробітництва в
ЄС до його вищого рівня — спільної оборони. Враховуючи значні
розбіжності в національних зовнішньополітичних інтересах та ін-j
тересах оборонної індустрії окремих країн, Ж.-П. Морі робить вис-ї
новок, що ці розбіжності будуть зростати пропорційно зростанню]
кількості держав — членів ЄС. Дещо скептичний підхід автора до!
основних проблем формування СЗБП частково зумовлений низь
кою результативністю Маастрихтських та Амстердамських угод, їх
декларативним характером і не пояснює тих позитивних резуль-
татів, яких ЄС вдалося досягти в питаннях політичного співробіт-
ництва сьогодні.

Вивченню природи та потенційних можливостей такого меха-
нізму співробітництва для країн, що претендують на членство в ЄС,
як асоціація, присвячена праця Д. Фіннемора «Асоціація: крок до
членства чи альтернатива членству в ЄС» (Phinnemore). У праці
проаналізовано роль, яку інститут асоціації відіграє в процесі по-
ширення інтеграційного досвіду на країни, які ще не є членами ЄС.
Д. Фіннемор вважає, що асоціація є гнучкою формою відносин, яка
відповідно до умов може трансформуватися до статусу членства,
або залишатися досить довго вищою формою співробітництва з ЄС.
У будь-якому разі, на думку дослідника, така форма співробітницт-
ва сприяє залученню асоційованих кра'їн до сфери впливу ЄС.

;, Paris: РШ

¹ Maury J.-P. La construction europeenne: La securite et la
1996.-336 p.

J20

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

Розширення 2004 p. поставило на порядок денний ЄС визначен-
ня потенційних можливостей процесу розширення і насамперед
Його географічних кордонів. Спроба дати відповіді на ці складні за-
питання робиться в праці Д. Бадри «Які кордони для Європи?»¹.
Д. Бадри стверджує, що, не зважаючи на те, що Римські угоди не
передбачають обмежень членства в ЄС для жодної європейської
країни, ЄС сьогодні стоїть перед необхідністю визначення меж роз-
ширення та стратегії відносин із третіми країнами щонайменше на
середньострокову перспективу. З точки зору автора, проблема кор-
донів ЄС безпосередньо пов'язана з питанням європейського
будівництва і його майбутнього. Тут Д. Бадри суперечить багатьом
своїм британським колегам, доводячи, що менш чисельний ЄС бу-
де більш життєздатним та ефективним.

У контексті визначення кордонів розширення ЄС на схід знач-

• ,- о

ний Інтерес становлять дослідження особливостей та перспектив
розвитку співробітництва між ЄС та Україною. Дати відповідь на
питання, чи може Україна як європейська держава стати членом
ЄС, робить спробу Ж. Лепсант². Аналізу питань політичного
співробітництва присвячені дослідження X. Солани, Дж. Тедстро-
ма, Е. Вільсона, А. Левіс, І. Кемп, тоді як економічна сфера взаємо-
відносин перебуває в центрі уваги досліджень Ф. Дюфаєлда,
Р. Ліддла³. Питання економічного співробітництва ЄС та України
детально аналізуються в працях Л. Хоффманна, Ф. Мьоллерса,
К. Шнайдера, Д. Біля, К. фон Хіршхаузена, Г. Краузе, Ш. фон Кра-
мона-Таубаделя⁴.

Окремо слід виділити радянську історіографію, якій був прита-
манний біполярний підхід до аналізу європейської інтеграції.

Badre D. Quelle frontiere pour 1'Europe? Le temps des politiques, Paris: Ellipses,

₂ 1998.-112 p.

L'Ukraine, nouvel acteur du jeu international / Ed. Anne de Tinguy. — Bruxelles:

₃ Bruyant, 2000. — 332 p.

The EU & Ukraine: Neighbours, Friends, Partners? — London: Federal Trust,
2002. — 328 p.; Beyond EU Enlargement. The Agenda of Direct Neighbouhood for
Easter Europe. Iris Kempe (ed.). Vol. 1. Bertelsmann Foundation Publishers.

₄ Guterrsloh. 2001.-281 p.

Хоффманн Л., Мьоллерс Ф. Україна на шляху до Європи. — К.: Фенікс, 2001. —
С. 103; Сприяння сталому економічному зростанню в Україні / За ред. Ш. фон
Крамона-Таубаделя, І. Акімової. — К.: Альфа-Принт. — 350 с.

ч„, ,. 1<^пцы IГУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ , ІІГТїТГ т*-~ --

. _. .._,.,,^, „ ,/І ...

Беручи до уваги особливості інтеграційних процесів у Європі д₀
кінця 80-х років, у дослідженнях радянських науковців був майже
відсутній комплексний підхід до вивчення європейської інтеграції
в тому числі проблем розширення. Основна увага приділялася
аналізу особливостей політики ведучих європейських держав у ЄС
дослідженню основних протиріч та розбіжностей у підходах, а та-
кож економічним аспектам інтеграції. Теоретичні дослідження,
європейської інтеграції подані досить обмежено. Комплексному
аналізу теоретичного підґрунтя європейської інтеграції присвячена
дослідження В. Г. Барановського, Ю. А. Борко, В. Б. Буглая,
А. І. Уткіна¹.

Детальному та різносторонньому аналізу формування інтеграцій-
ного комплексу в Західній Європі присвячена численна група;
досліджень 80-х років. Серед них праці Ю. В. Шишкова, Д. Є. Мєль-1
нікова, в яких аналізуються протиріччя та особливості в підходах!
західноєвропейських держав до інтеграційних процесів, І. Н. ПІелоЯ
кова, де досліджуються питання європейської безпеки, В. С. Пань- і
кова, І. Я. Носкової, А. І. Уткіна, Г. А. Воронцова, що розглядають І
взаємовідносини між основними центами сили Заходу². Слід урахо-І
вувати, що вплив розширення на інтеграційні процеси та місце ЄС ш

¹ УткинА. И., Хвостов В. В. Дипломатия и оружие. — М.: Наука, 1987. — 188 с.;
Уткин А. И. Стратегия глобальной экспансии: внешнеполитические доктрины
США. — М.,1986. — 288 с.; Борко Ю. А. Экономическая интеграция и|
социальное развитие в условиях капитализма: Буржуазные теории и опыт
Европейского сообщества. — М.: Наука, 1984. — 256 с.; Бу&шй В. Б. Доктрины
наднационального регулирования экономических отношений: Буржуазная
теория и практика. — М.: Международные отношения, 1984. — 168 с.,т
Барановский В. Г. Политическая интеграция в Западной Европе: Некоторые
вопросы теории и практики. — М.: Наука, 1983. — 264 с.; Барановский В. Г.
Европейское сообщество в системе международных отношений. — М.: Наука,
1986.-320с.

² Уткин А. И., Воронцов Г. А. Атлантические союзники: Новые тенденции в
соперничестве. — М., 1983. — 284 с.; Носкова И. Я. Трудное партнерство
соперников. — М.: Политиздат, 1981. — 127с.; ПаньковВ. С. Западная Европа в
экономике современного капитализма. —М., 1981.— 186с.; ПаньковВ. С. ФРГ
в экономике современного капитализма. — М., 1984. — 236 с.; Шишков Ю. В.
Западноевропейская интеграция: Современные тенденции развития и
противоречия. — М., 1980. — 194 с.; Щелоков И. Н. Проблемы европейской
безопасности и политика Англии. — М., 1982. — 248 с.
122

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

_стемі міжнародних відносин не ставилися в цих працях як ос-
овні питання, хоча й висвітлювалися опосередковано.

Більш цікавими, з точки зору аналізу впливу розширення на
інтеграційні процеси, розподіл сил в ЄС та перетворення його на
самостійний центр сили, мають праці радянських науковців, у яких
в більшій чи меншій мірі досліджуються інтеграційні аспекти
зовнішньої політики окремих західноєвропейських країн. Політи-
ка Німеччини щодо європейських інтеграційних процесів
висвітлюється в працях Ю. М. Краснова, В. С. Панькова. Роль
Франції в європейському будівництві досліджується М. Ю. По-
лянічко, І. А. Колосковим, Ю. А. Маєвським, В. П. Славєновим,
В. С. Шиловим, В. Н. Чернєгою, Т. Г. Пархаліною. Важливе місце в
цій групі праць посідають дослідження Р. Г. Солодкіна,
Є. С. Хєсіна, Г. В. Колосова, В. А. Рижикова, А. А. Журкова, в яких
розглядаються окремі аспекти зовнішньої політики Великої Бри-
танії¹. Особливу увагу привертає праця В. Н. Зуєва, в якій спеціаль-
но робиться спроба дослідити вплив розширення на внутрішньо-
політичні та економічні процеси в ЄС та його місце серед основних
центрів сили в системі міжнародних відносин².

Паньков В. С. Западная Европа в экономике современного капитализма. — М.,
1981. — 186 с.; Паньков В. С. ФРГ в экономике современного капитализма. —
М., 1984. — 236 с.; Краснов Ю. М. Внешнеэкономическая стратегия монополий
ФРГ. — М.: Международные отношения, 1981. — 240 с.; Колосков И. А.
Внешняя политика Пятой республики: Эволюция основных направлений и
тенденций, 1958-1972. — М., 1976.; Колосов Г. В. Военно-политический курс
Англии в Европе. — М.: Наука, 1984. — 240 с.; Журков А. А., Фаминский И. П.
Великобритания и проблемы западноевропейской интеграции. — М., 1970.;
Маевский Ю. А. Франция и «Малая Европа»: Планы и реальность. — М.:
Мысль, 1987. — 292 с.; Пархалина Т. Г. Франция и Средиземноморье. — М.:
Наука, 1987. — 190 с.; Паляничко М. Ю. Участие Франции в ЕЭС и положение
трудящихся страны. — М., 1984. — 264 с.; Рыжиков В. А. Британский лейбо-
ризм сегодня: Теория и практика. — М., 1984.; Чернега В. Н. Политическая
борьба во Франции и эволюция голлистской партии в 60—70-е годы XX вв. —
М.: Наука, 1984. — 240 с.; Хесин Э. С. Англия в экономике современного
капитализма.— М., 1979.— 6&с.;СлавеновВ. П. Внешняя политика Франции,
1974—1981 гг. — М.: Международные отношения, 1981. — 23$с.;Славенов В. П.
Очерки внешней политики Франции. — М.: Международные отношения,
1986. — 304с.; Солодкин Р. Г. Англия на мировых рынках. — М., 1981. — 198 с.
Зуев В. Н. Англия и Общий рынок. — М.: Наука, 1988. — 160 с.

І. ІчиІїЦЬЛТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

-........ **ч

Російська історіографія також приділяє значну увагу вивчену
феномена європейської інтеграції. Інтерес російських дослідників
до процесів європейської інтеграції значно зріс у контексті двох ос-
танніх розширень, у результаті яких ЄС став безпосереднім сусідо^
Росії. Центральне місце в розробці проблем європейської інтеграції
посідають дослідження заснованого в 90-х роках Інституту Європи
РАН, серед яких і серія публікацій «Європейський Союз: минуле,
теперішнє, майбутнє», присвячених аналізу основоположних доку-
ментів ЄС та найважливіших аспектів функціонування; щоквар-
тальні аналітичні видання «Європейський Союз; факти та комента-
рі», «Сучасна Європа», а також численні монографічні та колек-
тивні публікації дослідників інституту¹. Особливу увагу приверта-
ють комплексні дослідження європейської інтеграції за редакцією
Ю. А. Борко, О. В. Буторіної, В. В. Журкіна, В. Г. Шемятєнкова, в
яких аналізуються перспективи інтеграційного розвитку ЄС та
співробітництва з країнами СНД². Цікава узагальнена точка зору
російської школи досліджень європейської інтеграції подана в пра-
цях В. Г. Шемятєнкова «Європейська інтеграція» та В. Н. Топор-
ніна «Європейське право»³.

¹ Амстердамский договор / Европейский Союз: прошлое, настоящее,
будущее. — М.: Международная издательская группа «Право», 1999. — 192 с.;_;
... Европа: новое начало. Декларация Шумана. Европа и проблема расширения/ і
- Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее. — М.: Международная
і; издательская группа «Право», 1994. — 80с.; Единый Европейский Акт. Договор
о Европейском Союзе / Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее. —
М.: Международная издательская группа «Право», 1994. — 246 с.; Воло-
дин Л. Н., Захарова И. А. Европа и Россия: современность и перспективы. —
М.: Институт Европы, 1998. — 72с.; Журкин В. В. Европейский Союз: внешняя .
j политика, безопасность, оборона. — М.: Институт Европы, 1998. — 62с.;-.
¹ Пичугин Б. М. Расширение Европейского Союза «на Восток» и экономические •
интересы России. Доклады Института Европы. — № 29. — М.: Институт <
Европы РАН, 1996. - 42 с.

Европейский Союз на пороге XXI века: выбор стратегии развития / Под ред
Ю. А. Борко и О, В. Буториной. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 472 q
XXI век: Европейский Союз и Содружество независимых государств / Под pej
Ю. А. Борко, В. В. Журкина, В. Г. Шемятенкова. — М.: Интердиалект+
1998. — 326 с.; Шемятенков В. Г. Европейская интеграция: Учеб. пособие, -J.
М.: Международные отношения, 2003. — 400 с. -|

Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник. — М.: Юристъ, 1998. — 456 с.я
Шемятенков В. Г. Европейская интеграция: Учеб. пособие. — М.: Между|
народные отношения, 2003. — 400 с.

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

Окрему групу становлять дослідження впливу європейських
інтеграційних процесів розширення ЄС та НАТО на перспективи
розвитку відносин із Росією та проблеми європейської безпеки,
підготовлені такими аналітичними центрами, як Асоціація Євро-
пейських досліджень, Московського Центру Карнегі, Центру по-
страдянських досліджень МД1МВ МЗС Росії¹. Дослідженню ос-
новних моделей та тенденцій становлення системи безпеки в
Європі у межах трикутника ЄС — країни Балтії — Росія, пробле-
мам розширення ЄС та НАТО присвячені праці Т. Н. Мозель та
С. Медведева².

В українській історіографії також приділяється велике значення
дослідженню питань європейської інтеграції та розширення ЄС.
Однак, слід зазначити, що як у російській, так і в українській
історіографії, де наукова проблема дослідження ще не отримала
комплексної розробки, можна знайти висвітлення лише окремих її
аспектів. Так, у працях вчених Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету ім. Т. Шевченка В. А. Ман-
жоли, Л. Ф. Гайдукова, М. М. Білоусова, В. Ю. Крушинського,
І. О. Мінгазутдінова, А. А. Суботіна, С. В. Гринько, Т. І. Шинка-
ренко, С. Д. Годуна, Н. Л. Яковенко, Н. М. Буренко грунтовно
аналізуються політичні проблеми європейської інтеграції, її регіо-
нальні та історичні аспекти, окремі проблеми процесу розширення
ЄС та його впливу на загальноєвропейські процеси, формування
системи європейської безпеки та зовнішньополітичних стратегій
європейських держав³.

Расширение Европейского Союза и интересы России. Материалы
конференции, Москва, 15—16 октября 1999 г. — М.: Интердиалект+, 2001. —
180с.; Россия и основные институты безопасности в Европе: вступая вХХІ век/
Под ред. Д. Тренина; Моск. Центр Карнеги. — М.: S&P, 2000. — 279 с.;
Европейский Союз и европейские страны СНГ. — М.: Центр Постсоветских
исследований МГИМО (У) МИД России, 2002. — 214 с.
Мозель Т. Н. Балтия, Россия и Запад в поисках модели безопасности в
Европе. — М.: Научная книга, 2001. — 304 с.; Medvedev S. Russia's Futures. Im-
plications for the EU, the North and the Baltic Region. — Helsinki: Ulkopoliittinen
instituutti, 2000. — 110 p.

Грінько С. В. Нова середземноморська політика ЄС 90-х років // Актуальні
проблеми міжнародних відносин. — К.: Інститут міжнародних відносин,
1999. — Вип. 9. — С. 5 — 7; Крушинський В. Ю. Європейський Союз: Історія і

. имЦСПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

Окрема увага економічним, валютно-фінансовим та моне-
тарним аспектам європейської інтеграції в контексті розширен-
ня ЄС приділяється в дослідженнях А. С. Філіпенка,
О. І. Шниркова, О. І. Рогача, О. В. Кузнецова, Р. О. Заблоцької,
О. В. Сніжко¹. Юридичні проблеми європейського інтеграцій-
ного будівництва викладені в працях В. І. Муравйова, П. Марти-
ненка, І. Кравчук².

Вивченню особливостей європейської інтеграції в контексті
більш широкого аналізу регіональних інтеграційних процесів за
умов глобалізації присвячені чисельні дослідження науковців
Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України
О. Г. Білоруса, Д. Г. Лук'яненка, Є. Є. Камінського, С. В. Толстова,

сучасність: Конспект лекцій. — К.: Інститут міжнародних відносин, 2000. —
79 с.; Крушинський В. Ю. Британська Європа чи європейська Британія.
Великобританія в європейських інтеграційних процесах. — К.: ВПЦ «Київ-
ський університет», 2003. — 214 с.; Манжола В. А., Биюусов М.М., Гайду-
' ков Л. Ф. та ін. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945—70-ті
.-І роки). — К.: Либідь, 1999. — 558 с.; Манжола В. А., Биюусов М. М., Гайду-
ков Л. Ф. та ін. Міжнародні відносини та зовнішня політика (70—90-ті роки). —
''' К.: Либідь, 2001. — 520ст.; Манжола В. А., Копійка В. В. Європейський Союзу
• міжнародних відносинах: Конспект лекцій. — К.: Інститут міжнародних
,<; відносин. 1998, — 100 с.; Міжнародні відносини та зовнішня політика
(1980-2000 роки): Підруч. /Л. Ф. Гайдуков, В. Г. Кремінь, Л. В. Губерськийта
'; ін. — К.: Либідь, 2001. — 624с.; МінгазутдіновІ. О. Міжнародна та європейська
'•" безпека: Конспект лекцій. — К.: Інститут міжнародних відносин, 1998. — 68 с.;
Субботин А. А. Франко-западногерманские отношения в 1974—1988 годах:
Автореф. ... канд. истор. наук. — К.: Киевский государственный университет
имени Т. Шевченко, 1990. — 24 с.; Яковенко Н. Л. Велика Британія в сучасній
системі міжнародних відносин: Заявка на європейське лідерство. — К.: Наук,
світ, 2003. - 227 с.

Шнирков О. [., Кузнецов О. В., Кульпінський С. В. Європейський валютний союз:,
Навч. посібник. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2001. — 198с.; Рогач О. І.,
Шнирков О. І. Транснаціоналізація світового господарства та перехідні еконо-|
міки. — К.: ВПЦ «Київський університет», 1999. — 232 с.; Заблоцька Р. <Я,І
Сніжко О. В. Європейський Валютний Союз та Європейські фінансові ринки:|
Матеріали до курсів лекцій. — К.: Інститут міжнародних відносин, 2000. —^;і
134с.

Муравьев В. И. Международно-правовое регулирование в системе Европей-
ских Сообществ: Автореф. ... канд. юрид. наук. — К., 1980. — 20 с.; Ніццький '
договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр порівн. права; За
наук. ред. С. Шевчука. — К.: Логос, 2001. — 196с.

1.3. Джерельно-документальна база дослідження

В К. Гури¹. Визначення базових геополітичних та зовнішньо-
політичних пріоритетів та обґрунтування оптимальних стратегій і
програм розвитку України в контексті розширення ЄС досліджу-
ються в працях науковців Національного інституту стратегічних
досліджень А. С. Гальчинського, О. М. Гончаренка, О. О. Ковальо-
вої, Б. О. Парахонського, О. В. Потєхіна, П. М. Рудякова, питання
регіональної безпеки та упередження військово-політичних
конфліктів і місця в цих процесах України висвітлені в працях
Г. М. Перепелиці. Дослідженню ролі України в загальноєвро-
пейських процесах співробітництва, зокрема в регіоні ЦСЄ, при-
свячені праці І. М. Коваля, загальні питання європейської інтег-
рації — праці А. М. Круглашова².

У процесі проведення цього дослідження були враховані поло-
ження та висновки, що містяться в працях Ю. М. Пахомова та
Ю. В. Павленка, в яких подається критична оцінка наслідків роз-
ширення для України, С. Д. Василенка, О. Г. Чувардинського,
І. Б. Черкаського, О. Г. Івченка, І. С. Піляєва, де автори аналізують

¹ Білорус О. Г., Лук'яненко Д. Г., Гончаренко М. О., Зленко В. А., Зернецька О. В.
Глобалізація і безпека розвитку/О. Г. Білорус (наук. ред.). — К.: ІСЕМВ НАН
України; КНЕУ, 2001. — 734 с.; Білорус О. Г. Глобалізація і національна стра-
тегія України. — К.: ВО «Батьківщина». — 300 с.; Камінський Є., Дашкевич А.
Політика США щодо України. — К.: Політична думка, 1998. — 547 с.;
Толстое С. Україна в євроатлантичних відносинах: Досвід пристосування //
Політична думка. — 1999. — № 3. — С. 73—86.; Толстое С. Сценарії розвитку та
перспективи міжнародної безпеки // Дослідження світової політики. — К.:
ІСЕМВ НАН України, Вип. 15, 2001. - С. 25-44.

Гальчинський А. С. Україна — на перехресті геополітичних інтересів. — К.:
Знання України, 2002. — 180 с.; Круглашов А. М. Проблеми європейської ін-
теграції (1945—1996): Методичні поради до семінарських занять зі спецкур-
су. — Чернівці: Рута, 1996. — 54с.; Миротворча діяльність України: кооперація
з НАТО та іншими структурами європейської безпеки. — К.: Стилос, 2002. —
314 с.; Перепелиця Г. М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі
Європи. — К.: Стилос — ПЦ «Фоліант», 2003. — 256 с.; Парламентський конт-
роль над збройними силами: Досвід європейських країн. — К.: Стилос. —
552 с.; Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. — К.:
НІСД, 1999. — 384 с.; Коваль 1. ЗЄС: Постмаастрихтська еволюція і постам-
стердамські перспективи інтеграції до ЄС // Дослідження світової політики,
2002. — Вип. 19. — С. 3—9.; Коваль І. Європейська і євроатлантична інтеграція
України: Регіональний вимір // Дослідження світової політики, 2004. —
Вип. 27.-С. 8-15.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ...

місце України в загальноєвропейських процесах, економічні -^
політичні перспективи співробітництва з ЄС'.

Огляд наукової літератури дає підстави констатувати, що в су-
часній історіографії проблема комплексного дослідження феноме-
на розширення Європейського Союзу не стала об'єктом спеціаль-
ного дослідження ні у вітчизняній, ні в зарубіжній політичній на-
уці, де було б комплексно досліджено: розширення як системне
явище та самогенеруюча форма існування та розвитку ЄС, яка
поєднує два взаємовиключні і взаємозажні процеси — розширення
функціональне та розширення у просторі; еволюцію та концепту-
альні розходження традиційних та новітніх теорій і моделей євро-
пейської єдності в контексті розширення; рушійні сили, особли-
вості та закономірності основних етапів розширення та їх взаємо-
зв'язок із загальнокомунітарними процесами; основні передумови,
історико-політичне значення і наслідки розширення ЄС на схід і
формування стратегії сусідства.

Отже, виходячи зі стану розробки наукової проблеми, виокрем-
люється ряд зазначених вище проблемних аспектів дослідження
феномена розширення ЄС, що не знайшли достатнього відобра-
ження в джерельній базі, та подальше дослідження яких створює
передумови для комплексного, системного дослідження цього про-
цесу, його рушійних сил, теоретичних засад, наслідків та гео-
графічних кордонів.

Павленко Ю. В. История мировой цивилизации: Философский анализ. — К.:
Феникс, 2002. - 759 с.; Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и
перепутья современной цивилизации. — К., 1988. — 368 с.; Піляєв I. С. Рада
Європи в сучасному євроінтеграційному процесі. — К.: Юридична книга,
2003. — 433 с.; Черкаський І. Б. Фінансове співробітництво України з
Європейським Союзом. — К.: Наук, світ, 2001. — 247 с.; Чувардинський О. Г.
Європейський Союз і розвиток сучасних інтеграційних зв'язків економіки
України. — К.: Наук, світ, 2002. — 297с.; Василенко С. Д. Україна: Геополітичні
виміри в загальноєвропейському процесі. — О.: ОДМА, 2000. — 208 с.;
Івченко О. Г. Україна в системі міжнародних відносин: Історична ретро-
спектива та сучасний стан. - К.: ЗЩ УАННП, 1997. - 688 с.

 

-

 

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБАИВОСТІ
РОЗШИРЕННЯ ЄС
У 60-90-ті РОКИ

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення
та змісту європейської інтеграції в 60-70-ті роки

Основні, базові принципи розширення Європейського Союзу
були сформовані та закріплені де-факто вже на самому ранньому
етапі розвитку Європейських співтовариств. Ще в 1961 p., коли Ве-
лика Британія, Данія, Ірландія та Норвегія звернулися з заявами на
вступ до ЄС, основні положення та принципи розширення були до-
сить чітко сформовані та визначалися певною мірою різницею
зовнішньополітичних цілей та завдань ведучих європейських країн
Великої Британії, Франції та Німеччини, а також різноманітністю
Цілей і завдань самого інтеграційного співробітництва.

У ранній післявоєнний період необхідність реконструкції євро-
пейських економічних та політичних інституцій привела до виник-
нення чисельних моделей подальшого економічного розвитку та їх
активного обговорення. Позиція окремих європейських країн з
Цього питання формувалася з урахуванням отриманого в результаті
^в"йни досвіду та її наслідків. Для Франції та Німеччини пріорітет-
^ним завданням післявоєнного розвитку було вирішення питання

5 5-294

J30

•
Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

спірних територій та контролю над джерелами сировини, такими
як вугілля та сталь'. Саме вони були основними складовими еле-
ментами військово-промислового потенціалу цих країн і саме їх
об'єднання, на думку Робера Шумана, мало стати не лише гаран-
тією проти виникнення в майбутньому воєнних конфліктів між
двома країнами, а й основою для формування нового європейсько-
го об'єднання. «Об'єднання цих галузей виробництва, — стверджу-
вав Р. Шуман, — робить неможливим війну між Францією та
Німеччиною не лише в теоретичному плані, а й у матеріальному»².
Що ж стосується Великої Британії, чий економічний потенціал
традиційно базувався на розгалуженій мережі морської торгівлі, то j
вона активно висловлювалась за формування інтеграційних про-
цесів у післявоєнній Європі на основі розвитку досить широкої та
відкритої системи торгового співробітництва. Велика Британія на- ї
давала перевагу секторальній схемі торгівлі та вирішенню спірних
тарифних питань в рамках ГАТТ. Саме тому Велика Британія,
підтримана Швейцарією та Скандинавськими країнами, заблоку-1
вала можливість перетворення ОЄЕС на економічну основу май-
бутнього Європейського співтовариства, обмежившись підписан- j
ням лише договору про асоційоване членство в цій організації, що
передбачало можливість лише консультацій та обмін інформацією³.
Британський скептицизм, однак, не звільнив континентальні
європейські держави від бажання утворити більш інтегроване еко-
номічне об'єднання в Європі. В 1952р. Франція, Німеччина, Італія,
Бельгія, Нідерланди, Люксембург, так звані країни «малої Європи»,
підписали в Парижі Договір про утворення Європейського об'єд-
нання вугілля та сталі (ЄОВС). Формування спільного ринку ви-
робництва вугілля та сталі з єдиними керівними органами фактич-
но перетворили ЄОВС на фундамент, на якому розвивалися май-
бутні інтеграційні процеси та інституції в Європі.

The new politics of European integration / Ed. Ghita lonescu. London: Macmillan
St. Martin's Press, 1972. - P. 68.

Maury J.-P. La construction europeenne, la securite et la defense. Paris: PUF,
1996. -P. 148-149.

Gerbei Pierre. La construction de FEurope. Paris: Imprimerie nationale, 1983. —
P. 233.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

Вдалий досвід ЄОВС досить швидко підштовхнув західноєвро-
пейські країни до спроби розширити межі вузької схеми сектораль-
_ного співробітництва за рахунок впровадження більш амбіційних
інтеграційних моделей. Ці ініціативи привели в 1955 р. до скликан-
_ня в Мессіні (південь Італії) конференції, на якій обговорювалась
можливість підведення юридичної основи під розширену форму
економічної інтеграції. І хоча Велика Британія і на цей раз знову до-
сить скептично оцінила можливості розширення меж європейської
інтеграції та відмовилась взяти участь у конференції в Мессіні,
країни «малої Європи» на цьому етапі ще продовжували розглядати
можливість участі Великої Британії в своїх подальших інтеграцій-
них планах. Які Німеччина та Італія, що виступали за відкрити й ха-
рактер нового європейського інтеграційного об'єднання, Франція
також підтримувала участь у ньому Великої Британії, розраховуючи
використати її досягнення в галузі ядерних досліджень¹.

Особливість позиції Великої Британії полягала в тому, що на то-
му етапі переговорів вона не бажала знаходитись повністю осто-
ронь від обговорення інтеграційних проектів, намагаючись вкласти
в них привабливі для себе елементи. Відображаючи побоювання де-
яких англійських політиків щодо процесів, які розпочалися в Мес-
сіні, Гарольд Макміллан, тодішній міністр фінансів Великої Бри-
танії, висловлював припущення, що Велика Британія може опини-
тися в ситуації, коли «світ буде розділений на російську та амери-
канську сфери впливу, та об'єднану Європу, до якої ми не будемо
входити»². Але на той час такий розвиток подій в Європі сприймав-
ся більшістю представників британських правлячих кіл досить
скептично. Саме тому, не маючи чітких зобов'язань у Мессіні, Ве-
лика Британія обмежилась делегуванням для роботи у комітеті
Спаака помічника державного секретаря з питань торгівлі Рассела
Бретертона, не наділивши його при цьому будь-якими серйозними
повноваженнями. Більше того, після кількох засідань комітету, ко-
ли основні елементи митного союзу та Євратома були обговорені і

Gerbet Pierre. La construction de ГЕигоре. Paris: Imprimerie nationale, 1983. —
P. 234.

Stephen George. Britain and European Integration since 1945 (Making Contemporary
Britain). Oxford: Basil Blackwell Ltd., 1991. — P. 41-42.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

стало зрозумілим, що Велика Британія не буде брати в них участь
Р. Бретертон у листопаді 1955 р. був відкликаний до Лондона¹. Щ₀'
стосується інших європейських держав, то вони були представлені
на досить високому офіційному рівні (В. Хальштейн, П.-Г. Спаак).

Велика Британія на той час мала достатньо першочергових інте-'
ресів, які не співпадали з інтересами континентальних європейсь-
ких держав. Значно випереджаючи Францію в ядерних технологіях
та маючи особливі угоди з США шодо ядерних досліджень, а також-1
з Канадою щодо використання урану, Велика Британія не виявляла
особливого бажання ділитися з іншими європейськими державами <
своїми досягненнями та входити до структур, що мали б наднаціо-
нальні елементи. Що ж стосується Спільного ринку в Європі, то Ве-
лика Британія не заперечувала проти його формування. Зростання
частки Західної Європи в зовнішній торгівлі Великої Британії хоча
й було поступовим (лише сьоме місце по експорту), та мало •
дефіцитний характер, свідчило про постійну тенденцію, яка вима- ]
гала збільшення британського експорту на континент та забезпе- і
чення доступу до ринку європейських країн, що переживали період 1
економічного підйому. Крім того, хоча країни Співдружності і спо-1
живали майже 50 % британського експорту, процес індустріа-1
лізації, що розпочався в них, все більше заважав проникненню |
британських товарів на їх внутрішній ринок.

Таким чином, Велика Британія дедалі більше проявляла зацікав-
лення європейським ринком, хоча при цьому виступала проти його
формування на основі митного союзу зі спільними зовнішніми
торговими тарифами. Вона вже мала митний союз з країнами Спів-
дружності, користуючись при цьому пільговими тарифами. Велика
Британія була основним споживачем зернових із Канади, яловичи-
ни та молочних продуктів із Австралії та Нової Зеландії, цукру з Ка-
рибського басейну, вина з Південної Африки², її участь в європейсь-
кому митному союзі автоматично означала б відмежування від країн
Співдружності єдиним тарифом, збільшення витрат на продукти

¹ Stephen George. Britain and European Integration since 1945. (Making Contempo-
rary Britain). Oxford: Basil Blackwell Ltd.,1991. - P. 42.

² Gerbet Pierre. La construction de TEurope. Paris: Imprimerie nationale, 1983. —
P. 234.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

р_Чування та сировину, підірвало б її імперську політику в
СпівДРУ^жност'' Крім того, Велика Британія не бачила потреби в ут-
воренні нової європейської організації та наданні їй повноважень
митного союзу, коли ОЄЕС з її режимом вільної торгівлі, як вважа-
ли англійські правлячі кола, достатньо забезпечувала інтереси її
країн-членів.

Після того як стало зрозумілим, що утворення нових Співтова-
риств (Євратом та Спільний ринок) неминуче, Велика Британія
доклала усіх зусиль, щоб нейтралізувати їх ефективність, виступив-
ши ініціатором формування альтернативних європейських струк-
тур. Негативно оцінивши готовність США здійснити технологічну
та сировинну підтримку проекту Євратом, Велика Британія висту-
пила з ініціативою утворення 10 червня 1955 р. у межах ОЄЕС
комітету, що мав вивчити можливості співробітництва в сфері до-
сліджень промислового використання ядерної енергії. В липні
1956 р. був утворений Комітет з ядерної енергії, на основі якого
20 грудня 1957 р. була сформована Європейська Агенція з ядерної
енергії. Використовуючи досвід та потенціал Великої Британії та
підтримку США, Європейська Агенція значно раніше ніж Євратом
реалізувала ряд спільних проектів, таких як товариство Єврохімія та
спільне будівництво експериментальних реакторів.

Одночасно Велика Британія здійснила ряд кроків щодо лібе-
ралізації торгової політики. Після ухвалення доповіді комітету Спа-
ака на конференції у Венеції в липні 1956 р. за ініціативою Великої
Британії в ОЄЕС була утворена робоча група для вивчення питання
майбутніх відносин між країнами «малої Європи» та іншими члена-
ми ОЄЕС. Г. Макміллан, на той час не лише міністр фінансів Вели-
кої Британії, а й голова Ради ОЄЕС, запропонував встановити в ме-
жах ОЄЕС зону вільної торгівлі. Це передбачало поступову ліквіда-
цію митних бар'єрів між країнами — членами ОЄЕС при збере-
женні зовнішніх митних бар'єрів щодо третіх країн. При цьому не
передбачалося уніфікації зовнішньої митної системи та формуван-
ня єдиних митних тарифів, як було передбачено в митному союзі
країн «малої Європи». Пропозиція Г. Макміллана знайшла під-
тримку як серед країн, що не увійшли до ЄОВС, так і серед деяких
його членів. Особливо це стосується Німеччини та Нідерландів, які

;^H

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС Y 60-90-ті РОКИ

із застереженням ставилися до введення єдиних зовнішніх тарифів
які значно перевищували їх попередні власні тарифи, і тим самим
загрожували підірвати торгівлю з їх основними торговими партне-
рами (Скандинавськими країнами та Великою Британією).

Більше того, ця ідея на початку знайшла підтримку таких осно-
воположників європейської інтеграції, як Ж. Монне та П.-Г. Спа-
ак, які розглядали пропозицію Великої Британії як її перший крок
до вступу до Спільного ринку, а зону вільної торгівлі — як допов-
нення митного союзу. Що стосується Великої Британії, то вона на-
полягала на одночасному, паралельному обговоренні та реалізації
двох проектів, що зовсім не відповідало планам прихильників
більш інтенсивних інтеграційних процесів. У результаті позиція
Великої Британії та альтернатива широкої зони вільної торгівлі ли-
ше прискорила процес формування Спільного ринку, підштовх-
нувши найбільш стриманих його прихильників до більш рішучих
кроків у цьому напрямі.

Не зважаючи на підписання країнами «малої Європи» 25 березня
1957 р. Римських договорів про заснування Європейських співтова-
риств (Євратом та ЄЕС), переговори з Великою Британією продов-
жувались аж до 1 січня 1959 p., тобто до початку перших заходів із
лібералізації внутрішньої торгівлі. Так, у жовтні 1957 р. в ОЄЕС був
утворений міжурядовий комітет на чолі з британським міністром з
європейських справ Р. Модлінгом, основним завданням якого було
обговорення численних проектів із формування зони вільної
торгівлі на основі Спільного ринку ЄС¹. Не зважаючи на досить
обережні пропозиції, переговори не призвели до жодного компро-
місного рішення, яке могло б поєднати завдання гармонізації та-
рифів згідно з цілями митного союзу ЄС та збереження автономії в
тарифній політиці, як пропонувала Велика Британія.

Одним із результатів роботи комітету Модлінга була підготовка
проекту Європейської Економічної Асоціації (широкої зони

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

вільної торгівлі), який передбачав заходи з лібералізації торгівлі,
ідентичні до заходів Спільного ринку з аналогічними строками ви-
конання (від 12 до 15 років у три періоди). Але на відміну від остан-
нього Асоціація передбачала лише автоматичні засоби лібераліза-
ції, які охоплювали б лише промислові товари, залишивши осто-
ронь товари сільського господарства. Відсутність єдиних зовнішніх
тарифів поставила б під загрозу внутрішні товарні потоки і дозволи-
ла б Великій Британії водночас брати участь у двох преференційних
зонах: Співдружність та Європа. Імпортуючи за низькими цінами
продукти харчування та сировину, Велика Британія значно змен-
шила б собівартість своєї промислової продукції, збільшивши її ек-
спорт до континентальної Європи. Одночасне існування двох
різних інституцій значно послабило б позиції майбутнього Співто-
вариства. Саме тому, не зважаючи на бажання інтегрувати Велику
Британію до нового Співтовариства, більшість прихильників євро-
пейської інтеграції змушені були за тих умов визнати реальну загро-
зу розчинення Спільного ринку в більш широкій та аморфній зоні
вільної торгівлі.

Зі свого боку, Велика Британія розглядала проект Спільного
ринку як чергову спробу втілити в життя ідею європейської інтег-
рації, успіх якої значною мірою залежав би від політики саме Лон-
дона¹. Цим і пояснюється її тверда негативна та безкомпромісна
політика щодо Спільного ринку. Враховуючи зацікавленість країн
Бенілюксу в розвитку економічних відносин з Великою Британією,
інтерес економічних кіл Німеччини, представлених міністром еко-
номіки Л. Ерхардом, в подоланні вузьких меж Спільного ринку та
його досить централізованих форм управління, а також враховуючи
економічну слабкість Франції, англійські політичні лідери розрахо-
вували порушити єдність країн «малої Європи» і тим самим блоку-
вати ратифікацію Римських угод. Ці надії посилились з призначен-
ням на президентську посаду у Франції ІЗтравня 1958р. генерала де
Голля, відомого до цього як противника утворення Європейського
°боронного співтовариства (ЄОС), ЄОВС та Римських угод.

 

¹ Christopher Preston. Enlargement and Integration in the European Union. London
and New York: University Association for Contemporary European Studies series
(UACES). 1997. - P 76

 

Massigli Rene. Une comedie des
etape de la construction euro

І—1956. Souvenirs et reflexions sur une
Plon, 1978. - P. 508.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

Розрахунки Великої Британії на відсутність достатньої еконо-
мічної та політичної бази для ефективного функціонування
Спільного ринку без її участі виявилися хибними. Нове керівницт-
во Франції позитивно оцінило перспективи Спільного ринку для
французької економіки та формування економічної основи угрупо-
вання шести європейських країн навколо Франції. Під час
зустрічей Президента Франції Шарля де Голля та канцлера Німеч-
чини К. Дценауера, активного прихильника європейської інтег-
рації, 14 вересня 1958 р. у Коломбей-Дю-Егліз та 26 листопада
1958р. у Бад-Крьознаху Франція остаточно відмовилась брати
участь в англійському проекті¹. Франція ухвалила 28 грудня 1958 р,
план фінансового та монетарного оздоровлення, який передбачав
заходи щодо врегулювання бюджету та девальвацію французького
франка на 17,5 %, що забезпечувало його конвертованість і дозво-
ляло Франції увійти до Спільного ринку, маючи конкурентоспро-
можні ціни та стабільну монетарну систему. Водночас Франція на
90 % лібералізувала свою торгівлю з іншими країнами ОЄЕС, що
позбавило Велику Британію останнього аргументу проти країн
Спільного ринку, які, з її точки зору, порушували правила членства
в ОЄЕС².

У результаті в січні 1959 р. переговори між Великою Британією
та країнами «малої Європи» були припинені. Останні остаточно
відкинули усі англійські пропозиції щодо європейської інтеграції, а
Велика Британія зробила ряд кроків, щоб об'єднати навколо себе
країни, що не увійшли до Спільного ринку, з метою продемонстру-
вати життєздатність зони вільної торгівлі та запобігти їх поступово-
му входженню до Спільного ринку (в червні 1959 р. Греція та Туреч-
чина подали заявки на асоційоване членство в ЄЕС). У результаті
переговорів, що велись на основі англо-шведського проекту,
4 січня 1960 р. була підписана Стокгольмська конвенція про утво-
рення Європейської Асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), що набрала

¹ КІшус-Дитер Борхард. Европейская интеграция. Происхождение и развитие
Европейского Союза / Пер. с англ. — М.: Ассоциация европейских
исследований, 1996. — С. 20.

² BoegnerJ.-M. 1958, Iegeneral de Gaulle et 1'acceptation du traite de Rome // Espoir,
1992, N 87, Decembre. - P. 28-30.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

чинності 3 березня 1960 р. До складу ЄАВТ, крім Великої Британії,
входило шість країн: три країни Скандинавського півострова
(Швеція, Норвегія, Данія), які вже мали з нею досить тісні стосун-
ки; дві країни (Швейцарія, Австрія), які залишилися майже в
повній ізоляції у результаті утворення Європейського економічно-
го співробітництва, та Португалія, яка мала традиційні зв'язки з Ве-
ликою Британією. Що стосується Фінляндії, то вона отримала
27 березня 1961 р. асоційоване членство в ЄАВТ. Ірландія, хоча і не
увійшла до ЄАВТ, була зв'язана з Великою Британією економічним
та монетарним союзом. Єдина країна — член ОЄЕС, що залиши-
лась осторонь від ЄАВТ, була Іспанія. ЄАВТ, таким чином, була уг-
рупованням держав, що були досить розосереджені в географічно-
му плані і в якому Велика Британія домінувала економічно і по-
літично, складаючи половину від загальної кількості населення.

Зміст Стокгольмської конвенції зводився до простої поступової
відміни внутрішніх митних тарифів на промислові товари, не
розглядаючи при цьому сільськогосподарські продукти та продукти
моря, які посідали важливе місце в торгівлі країн Скандинавського
півострова. ЄАВТ доволі швидко досягла своєї мети. Не зважаючи
на досить громіздкий механізм сертифікації, який мав компенсува-
ти відсутність спільних зовнішніх тарифів, до 1 липня 1967 р. була
проведена повна лібералізація торгівлі промисловими товарами.
Однак більш глобальні завдання, які Велика Британія ставила пе-
ред ЄАВТ, виконані не були, їй так і не вдалося здійснити тиск на
країни Спільного ринку з метою їх залучення до зони вільної
торгівлі. І хоча, на нашу думку, ЄАВТ певною мірою залучила свої
країни до антипротекціоністської політики, підготувавши їх до
майбутнього членства в ЄЕС, на той час вона значно ускладнила
відносини Великої Британії та країн ЄЕС.

Велика Британія швидко опинилась в ситуації, коли перед нею
постало завдання розглянути можливість інтеграції до ЄЕС. Почи-
наючи з березня 1960 p., Співтовариство прискорило процес фор-
^мУвання Спільного ринку, перейшовши від регіонального підходу в
зовнішньоторгових відносинах із третіми країнами (ЄЕС — ЄАВТ)
До загальних умов ГАТТ, що ставило країни ЄАВТ в однакові умови
³ іншими промислове розвиненими країнами. Крім того, стагнація

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС V 60-90-ті РОКИ

у торгових відносинах Великої Британії з країнами Співдружності
та зростання торгових обсягів з країнами ЄЕС, що перевершували
навіть торгівлю з країнами ЄАВТ, реальна загроза переорієнтації
американських інвестицій у промисловість країн «малої Європи»,
чия економічна експансія на світовий ринок ставала дедалі ак-
тивнішою порівняно з англійським експортом, постійна загроза
дефіциту торгового балансу змушували Велику Британію розгляда-
ти можливість вступу до Спільного ринку з метою стимулювання
своєї промисловості'.

Зіткнувшись з новими реаліями, британські правлячі кола змут
шені були провести переоцінку пріоритетів своєї зовнішньо-1
політичної стратегії. В політичних та наукових колах країни визнан-
ня факту скорочення ролі Великої Британії у світі знайшло своє і
відображення в поступовому переході від доктрини «трьох кіл», що І
домінувала тривалий час, до концепції «зони зосередження». За- І
пропонована прем'єр-міністром Великої Британії В. Черчеллем у І
жовтні 1948 р. на конференції консервативної партії концепція ]
«трьох сфер впливу», яка розглядала особливий характер анг- 1
ло-американських відносин, керівну роль Великої Британії в і
Співдружності націй та її лідируючі позиції в Західній Європі як три 1
основи англійської політики на світовій арені, вже не відповідала І
дійсності². На початку 60-х років достатньо виразно проявилась не- ]
здатність Великої Британії зберігати рівновагу між трьома сферами, і
Це знайшло своє втілення в її поступовій (до кінця 60-х років) зміні І
пріоритетів у напрямі активізації політичного співробітництва з І
країнами ЄЕС. У доповіді Данкена, своєрідному програмному дер- І
жавному документі, підготовленому в 1969 p., відверто говорилось 1
про необхідність перегляду зовнішньополітичних пріоритетів з ме- І
тою вирішення завдань першочергового значення. Отримавши в
доповіді назву «зони зосередження», ці пріоритети передбачали

Клаус-Дитер Борхард. Европейская интеграция. Происхождение и развитие
Европейского Союза / Пер. с англ. — М.: Ассоциация европейских
исследований, 1996. — С. 21.

The new politics of European integration / Ed. Ghita lonescu. London: Macmillan
St. Martin's Press, 1972. — P.71.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

захист британських інтересів у країнах Західної Європи та
Північної Америки¹.

З точки зору автора, еволюції позиції Великої Британії сприяли
також і деякі зміни у підходах Франції до ідеї європейської інтег-
рації, пов'язані з приходом до влади де Голля. На відміну від керів-
ників Четвертої республіки де Голль виступав проти наднаціональ-
ного характеру європейського співробітництва, що співпадало з
британською позицією міждержавного співробітництва і знайшло
своє відображення в запропонованій 5 вересня 1960 р. концепції
«Європи держав»². В Бонській декларації ЄЕС у липні 1961 р.
підтверджувалась можливість «вступу до Європейських співтова-
риств інших європейських держав»³.

Переорієнтація позиції Великої Британії співпала з приходом до
влади в 1959 р. консерваторів на чолі з Г. Макмілланом. Кабінет
Макміллана розгорнув активну внутрішньо та зовнішньополітичну
роботу з метою домогтися входження Великої Британії до ЄЕС до

1 січня 1963 p., тобто до наступних загальних виборів. Вступ Вели-
кої Британії до ЄЕС до того, як була б вироблена загальна ко-
мунітарна політика дозволив би британському керівництву вплива-
ти на її формування. В уряді важливі посади в липні 1960 р. посіли
прихильники зближення з ЄЕС, так звані «європеїсти»: Едвард
Хіт — уповноважений в європейських справах; Дункан Сендіс —
міністр Співдружності; Христофер Соемс — міністр сільського гос-
подарства. Під час свого візиту до Вашингтона в квітні 1961 р.
Г. Макміллан отримав підтримку президента Джона Кеннеді щодо
своєї європейської політики⁴.

31 липня 1961 р. у Палаті Общин Г. Макміллан уперше офіційно
оголосив про рішення уряду розпочати переговори з країнами «ма-
лої Європи» про вступ Великої Британії до Європейських співтова-

Keportof the Review Committee on Overseas Representation // Survey of British and

₂ Commonwealth Affairs, L.,1969, August. — P. 699.

Bernard Bruneteau. Histoire de Г unification europeenne. Paris: Armand Colin
, Masson, 1996.-P. 146.

Conclusions of European summit. Bonn Declaration on European Union, 18 July

4 ¹⁹⁶¹-

Stephen George. Britain and European Integration since 1945. (Making Contempo-
rary Britain). Oxford: Basil Blackwell Ltd., 1991. - P. 45.

No

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

риств згідно з ст. 237 Римських угод¹. Пообіцявши зберегти за Вели-
кою Британією її специфічні інтереси в сільському господарстві тау
відносинах із країнами Співдружності та ЄАВТ, уряду Г. Макмілла-
на вдалося домогтися ухвали своєї пропозиції. Офіційно заявка на
вступ Великої Британії до ЄЕС була оформлена 9 серпня 1961 р.
Аналогічна заява була зроблена щодо ЄОВС та Євратома 28 лютого
1962 р. Маючи тісні економічні відносини з Великою Британією,
31 липня 1961 р. Ірландія, 10 серпня 1961 р. Данія, а ЗО квітня
1962 р. Норвегія — подали заяви на вступ до ЄЕС. Австрія (12 груд-
ня 1961 p.), Швеція, Швейцарія (15 грудня 1961 p.), Португалія
(18 травня 1962 р.) звернулися до ЄЕС з пропозицією підписати
угоди про асоційоване членство².

У більшості країн ЄЕС реакція на перспективу розширення
Співтовариства була позитивною. Країни Бенілюксу бачили в цьо-
му як економічні, так і політичні переваги, розраховуючи таким
способом компенсувати франко-німецьке домінування в ЄЕС.
Схожою була і позиція Італії. В Німеччині також значно зросла
кількість прихильників більш ліберальної концепції будівництва
Європейського співтовариства, які разом із представниками про-
мислових кіл, що традиційно виступали за розширення експорту в
Велику Британію та скандинавські країни, пов'язували його май-
бутнє з Великою Британією. Досить стриману позицію в цьому пи-
танні займали прихильники канцлера К. Аденауера, які боялися,
що вступ Великої Британії може послабити комунітарні структури,
основані на франко-німецькому співробітництві³.

Офіційно переговори розпочалися 10 жовтня 1961 р. у Парижі.
Вони проходили за досить складною схемою, яка лягла в основу

¹ Groeben Н. von der. Combat pour L'Europe. La construction de la Communaute
europeenne de 1958 a 1966. Bruxelles: CECA-CEE-CEEA, Perspectives Europeen-
nes, Office des publications officielles des communautes europeennes, 1984. —
P. 133.

² Детальніше про мотиви вступу цих країн до ЄЕС див. у: Кааус-Дитер Борхард.
Европейская интеграция. Происхождение и развитие Европейского Союза /
Пер. с англ. — М.: Ассоциация европейских исследований (АЕВИС), 1996. —
С. 21-22.

³ История Европейской интеграции (1945-1994) / Под ред. А. С. Намазовой,
Б. Эмерсон. - М.: ИВИ РАН, 1995. - С. 143.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

усіх майбутніх переговорів щодо розширення Європейського спів-
товариства. Для того щоб уникнути неминучого в цьому разі затягу-
вання переговорів, Ж. Монне запропонував Е. Хіту, який очолював
делегацію Великої Британії, досягти насамперед узгодження із
принципово важливих питань, і цим забезпечити її вступ до ЄЕС.
Всі інші проблеми, що стосувалися безпосередньо самої Великої
Британії, вона могла б вирішувати, будучи членом ЄЕС.

Однак уряд Г. Макміллана, не розраховуючи на швидкий про-
гресивний розвиток Європейського співтовариства, і, крім того,
зв'язаний як внутрішніми зобов'язаннями щодо інтересів країн
Співдружності та ЄАВТ, так і зростаючою опозицією в лейборист-
ській і навіть консервативній партії, схилявся до тактики детально-
го обговорення кожного елемента митного союзу. Як вважає автор,
такий метод мав один дуже важливий недолік: затягування перего-
ворів та віддалення строків вступу, тоді як Співтовариство продов-
жувало розвиватися без урахування інтересів Великої Британії. Так,
14 січня 1962 р. була прийнята Спільна сільськогосподарська
політика ЄЕС та ухвалено перехід до другого етапу перехідного
періоду. Е. Хіт охарактеризував цю ситуацію як переговори «на схо-
дах, що рухаються»¹.

В опублікованій у листопаді 1961 р. урядом Г. Макміллана «Білій
книзі» були сформульовані основні положення політики Великої
Британії щодо європейської інтеграції та визначені три найваж-
ливіші проблеми її взаємовідносин з ЄЕС: торгівля з країнами
Співдружності; спільна сільськогосподарська політика; взаємовід-
носини з країнами ЄАВТ². У серпні 1962 p., після кількох місяців
переговорів, під час яких Велика Британія намагалась використати
розбіжності в інтересах Франції та інших п'яти членів Співтовари-
ства, були визначені основні позиції сторін. Велика Британія по-
годжувалася застосувати спільні зовнішні тарифи на промислові
з країн «Білої Співдружності», відмовившись визнати

Gerbet Pierre. La construction de Г Europe. Paris: Imprimerie nationale, 1983. —

2 ^P- ²⁹⁷'

Christopher Preston. Enlargement and Integration in the European Union. London

and New York: University Association for Contemporary European Studies series
(UACES), 1997. - P. 27-28.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

асоційований статус, на зразок заморських територій ЄЕС, своїх
азіатських домініонів (Індії, Пакістану, Цейлону). Вона наполягала
на праві поступової заміни імперських преференцій торговими до-
говорами з ЄЕС. Країни Африки та Карибського басейну, що вхо-
дили до Співдружності, мали б отримати асоційований статус в
ЄЕС, на зразок колишніх колоній країн «малої Європи». Водночас
Велика Британія наполягала на вільному імпорті із Співдружності
сировини (алюміній, свинець, цинк, папір) та таких продуктів сіль-
ського господарства, як м'ясо, зернові та молочні продукти. В сіль-
ськогосподарській політиці уряд Г. Макміллана погоджувався на
заміну системи прямих субсидій англійським фермерам комунітар-^
ним принципом підтримки сільського господарства за рахунок за-
вищених цін на сільськогосподарську продукцію. При цьому вима-
гався досить тривалий перехідний період (12—15 років) та вільний
імпорт сировини і зернових із країн Співдружності. Позиція уряду
Макміллана, як зазначив П'єр Жербе, складала враження, «що не
Велика Британія входить до Спільного ринку, а навпаки, ЄЕС до
Співдружності»¹.

Характерно, що, не зважаючи на досить безкомпромісну пози-
цію Великої Британії та невирішенність цілого ряду важливих пи-
тань (сільськогосподарський імпорт із країн Співдружності; вста-
новлення тарифів на сировину; взаємовідносини з країнами ЄАВТ;
модифікація комунітарних інститутів), після зустрічі Г. Макмілла-
на та де Голля в Парижі 2—3 червня 1962 р. Велика Британія, спира-
ючись на підтримку своїх прихильників у ЄЕС, мала реальну мож-
ливість вступу до ЄЕС та подальшого вирішення перерахованих ви-
ще проблем вже як член Співтовариства². Так, однією з причин
призупинення в квітні 1962 р. мандата Комітету Фуше було неба-
жання Німеччини та Бельгії переходити до політичної інтеграції без
участі Великої Британії³. Однак британська тактика поступового та
жорсткого обговорення всього комплексу питань, включаючи свої

¹ Натоп В., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris:
PUF.

² Bernard Bruneteau. Histoire de 1'unification europeenne. Paris: Armand Colin
Masson, 1996.-P. 147.

³ The new politics of European integration / Ed. Ghita lonescu. London: Macmillan
St. Martin's Press, 1972. — P. 74.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

_пр_Єференції в ЄЕС, привела до затягування переговорів. У резуль-
таті, починаючи з осені 1962 p., після того як президент Дж. Кеннеді
проголосив свій «великий проект» щодо Західной Європи, ситуація
_кардинально змінилася¹.

25 січня 1962 р. Дж. Кеннеді виступив у Конгресі з пропозицією
утворення на базі Акта про розширення торгівлі (Trade Expansion
Act), ухваленого в жовтні 1962 р. Конгресом, відкритої торгової
асоціації між США та ЄЕС на основі рівноправного співробітницт-
ва². В основі проекту була закладена ідея утворення великої атлан-
тичної зони вільної торгівлі, що мала бути сформована після вступу
Великої Британії до ЄЕС, та завершення протистояння країн «ма-
лої Європи» та ЄАВТ. Такий розвиток подій надавав цілий ряд пе-
реваг США. Ліквідація імперських преференцій Великої Британії
після її вступу до ЄЕС сприяла б ще більшому зближенню її до-
мініонів з США. Сама ж Велика Британія, будучи членом ЄЕС,
протистояла б занадто протекціоністській політиці Європейського
співтовариства та спільним проектам де Голля і К. Аденауера щодо
перетворення Європи на «третю силу» на основі франко-німецько-
го співробітництва. Фактично передбачалося утворення широкої
економічної зони з великою кількістю товарів, звільнених від мит-
них тарифів, що давало США з їх передовими технологіями значні
переваги.

«Великий проект» Кеннеді, не зважаючи на свій амбіційний ха-
рактер, був позитивно оцінений як Великою Британією, так і парт-
нерами Франції в ЄЕС, що розглядали в пропозиції США мож-
ливість рівноправного співробітництва"'. Лише Франція обережно
поставилася до американського проекту, побачивши в ньому ре-
альну загрозу формування незалежної політики європейського
об'єднання. Крім того, французькі промислові кола бачили в лібе-
ралізації торгівлі товарами промисловості та сільського господар-

Groeben Н von der. Combat pour L'Europe. La construction de la Communaute"
europeenne de 1958 a 1966. Bruxelles: CECA-CEE-CEEA, Perspectives Europeen-
nes, Office des publications officielles des communautes europeennes, 1984. —
P. 137-138.
Ibid.-P. 137.
Ibid.-P. 141.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБАИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

___

ства загрозу проникнення американського експорту до Європи та
підриву основних принципів Спільної сільськогосподарської
політики ЄЕС.

У цих умовах під час зустрічі в Рамбує 15—16 грудня 1962 pj
де Голль здійснив спробу переконати Г. Макміллана в необхідності
зближення з Францією та проведення більш незалежної політики
від США. Зустріч в Рамбує фактично була вирішальною у визна- j
ченні негативної позиції Франції щодо прийняття Великої Британії j
до ЄЕС. Вона показала, що остання не лише продовжує наполягати
на своєму особливому статусі в Співтоваристві, а й досить сильної
залежить від США, особливо що стосується ядерної сфери'.

Під час зустрічі Г. Макміллана та Дж. Кеннеді в Нассау 18 грудня jj
1962 p. була досягнута угода, яка ще більше закріпила залежність 1
Великої Британії від США в ядерній сфері. Відтепер Велика Бри- ;
танія, крім доступу до американських ядерних секретів, отримувала І
технологічну допомогу США в будівництві підводних човнів, здат-
них нести стратегічні ядерні ракети. І, хоча передбачався подвій- З
ний, англо-американський контроль за використанням цих ракет, і
а у разі надзвичайної загрози національній безпеці — їх передача і
Великій Британії, на практиці це означало повне підпорядкування І
англійських ядерних сил США².

За таких умов Франція прийняла кардинально важливе рішення j
з двох взаємозалежних проблем. На прес-конференції 14 січня ]
1963 р. де Голль одночасно проголосив негативне рішення Франції 1
як щодо вступу Великої Британії до Співтовариства, так і щодо І
участі Франції в багатосторонніх силах НАТО. Аргументуючи свою
позицію з першого питання, де Голль відзначав, що «Велика Бри-
танія, будучи острівною, морською державою, тісно зв'язана еко- 1
комічними та торгівельними зв'язками з найбільш віддаленими
країнами світу... її економіка має більш промислово-торговельний
характер і лише незначною мірою залежить від сільського госпо- j
дарства. Характер її виробництва, звички та традиції значно відмінні,

¹ Bernard Bruneieau. Histoire de I'unification europeenne. Paris: Armand Colin
Masson, 1996. - P. 147.

² Ibid.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

його природа та структура настільки специфічні, що значно від-
різняють Велику Британію від інших країн»¹. При цьому, говорячи
_про економічні труднощі, такі як формування «справді єдиного
_БНутрішнього тарифу, відмова від преференцій з країнами Спів-
дружності, претензії щодо привілеїв свого сільського господарства
та збереження зобов'язань щодо країн, які входять до зони вільної
торгівлі», де Голль порушував і політичні проблеми, пов'язані зі
вступом до Співтовариства разом із Великою Британією «великої
кількості інших держав», що неминуче призвело б до формування
«залежного від США колосального атлантичного співтовариства,
передчасне утворення якого розчинить у собі Співтовариство євро-
пейське»².

Прес-конференція де Голля викликала шок серед партнерів
Франції по Співтовариству, які були невдоволені як тим, що
Франція виступила проти британської кандидатури, так і тим, що
вона не проконсультувалася з цього приводу з урядами інших країн.
Отже, Франція першою порушила правило «єдиного фронту» шес-
ти країн «малої Європи» в переговорах із Великою Британією,
ініціатором впровадження якого вона сама й виступила. Особливе
невдоволення висловлювали Італія та країни Бенілюксу, занепо-
коєні підписанням 22 січня 1963 р. франко-німецького договору¹.
Що стосується США, то французький демарш не лише означав
провал «великого проекту» Дж. Кеннеді та значне обмеження ролі
Зовнішньоторгового акта, а й вкотре підтвердив американські по-
боювання щодо європейської політики де Голля.

Вето де Голля не пройшло безрезультатно і для самого Співтова-
риства. Його діяльність була фактично паралізована на кілька
місяців, що призвело, зокрема, до затягування підписання кон-
венції в Яунде. Нідерланди "навіть здійснили спробу сформувати

Nicholson F. and East R. From Six to Twelve. The Enlargement of the European Com-

₂ munities. Harlow: Longman, 1987. — P. 30-32.

Nicholson F. and East R. From Six to Twelve. The Enlargement of the European Com-

, munities. Harlow: Longman, 1987. — P. 34.

Groeben H. von der. Combat pour L'Europe. La construction de la Communaute
europeenne de 1958 a 1966.Bruxelles: CECA-CEE-CEEA, Perspectives Europeen-
nes, Office des publications officielles des communautes europeennes, 1984. —
P. 144.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

спільну позицію п'яти держав на противагу Франції. Бельгія і Гол-,
ландія пішли ще далі, запропонувавши Великій Британії об'єдна-,
тися з п'ятьма країнами Співтовариства на основі плану Фуше по
лінії політичного співробітництва і сформувати політичний союз за
участю Великої Британії, Німеччини, Італії та країн Бенілюксу',]
І, хоча Співтовариство продовжувало виступати як єдине ціле, ат-3
мосфера довіри між його членами була порушена.

Особливо яскраво це проявилося на прикладі Німеччини, яка
14 січня 1962 р. погодилася з принципами Спільної сільськогоспо-
дарської політики ЄЕС, розраховуючи на згоду Франції щодо всту-
пу Великої Британії. Це був своєрідний компроміс, який передба-
чав узгодження основних положень ССП ще до прийняття Великої і
Британії до ЄЕС. Вето де Голля означало порушення цієїдомовле-1
ності. Реакцією Німеччини була 1 квітня 1963 р. пропозиція ввести І
у взаємовідносини країн Співтовариства принцип «синхронізації», |
тобто підтримки балансу національних інтересів країн-партнерів. |
З цього моменту пропонувався метод рівночасного обміну. Саме І
звідси бере початок техніка переговорів, яка сьогодні має узагаль- ]
не ну форму «пакетів», тобто формування блоку різних питань, які і
дають можливість одночасно задовольняти вимоги всіх партнерів².

Першим реальним кроком у цьому напрямі була спроба урівно-И
важити розвиток між ССП, яку підтримувала Франція і остаточне 1
врегулювання якої мало завершитися 31 грудня 1963 р., та визна-З
ченням позиції ЄЕС щодо торгової політики, на якій наполягали І
Німеччина та Нідерланди. 10 травня 1963 р. Рада міністрів ЄЕС 1
прийняла рішення щодо синхронізації процесів становлення 1
сільськогосподарської політики та формування комунітарної |
політики в ГАТТ. У результаті досить складних переговорів, які ]
продовжувалися до грудня 1963 p., був прийнятий «мораторій», |
який передбачав, з одного боку, затвердження положень ССП, зі
іншого — формування спільної, відносно ліберальної позиції на пе- 1
реговорах по тарифах. Це був своєрідний компроміс між позицією І

¹ История Европейской интеграции (1945—1994) / Под ред. А. С. Намазовой, |
Б. Эмерсон. — М.: ИВИ РАН, 1995. — С. 233.

² Натоп D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris: 1
PUF, 1997.-P. 217.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

Німеччини та Нідерландів, що відстоювали більш вільний імпорт
_яо ЄЕС промислових та сільськогосподарських товарів із третіх
країн та Францією, яка схилялася до більш протекціоністських за-
ходів у промисловості та сільському господарстві.

У результаті досягнутого компромісу Європейському співтова-
риству вдалося виступити єдиним фронтом на переговорах по тари-
фахв ГАТТ у Женеві з 4 травня 1964р.по ІЗтравня 1967 p., що отри-
мали в історії назву «раунду Кеннеді». Важливим результатом «ра-
унду Кеннеді» було утворення широкої зони з низькими тарифами,
до якої входили індустріальне розвинені країни. Тим самим дещо
стиралися межі між західноєвропейськими країнами, що входили
до Співтовариства та Європейської Асоціації вільної торгівлі¹. Крім
того, переговори в межах «раунду Кеннеді» консолідували країни
ЄЕС, які, не зважаючи на розбіжності в економічних інтересах,
інституційну кризу 1965 p., виступили єдиним фронтом, заявивши
про себе як про важливого світового торгового партнера.

Одним із не менш важливих результатів «раунду Кеннеді» було
відновлення інтересу з боку Великої Британії щодо вступу до
Співтовариства. Гарольд Вільсон, який став прем'єр-міністром Ве-
ликої Британії після перемоги лейбористів на виборах 15 жовтня
1964 р., не зважаючи на свою попередню негативну оцінку
наслідків вступу до ЄЕС, досить швидко зрозумів, що для Великої
Британії не існує альтернативного шляху розвитку. Зв'язки з краї-
нами Співдружності, за розвиток яких так активно виступали лей-
бористи, продовжували скорочуватись. І, хоча з країнами ЄАВТ об-
сяги британської торгівлі зростали, її темпи все ж були повільніші,
ніж з країнами Співтовариства.

У цих умовах, на відміну від 1961 — 1963 pp., більшість британсь-
кого суспільства сприятливо оцінювала перспективу вступу Вели-
кої Британії до Співтовариства. Е. Хіт, який став лідером консерва-
тивної партії в липні 1965 p., критично проаналізувавши невдачі
1 963 р., вважав, що їх основною причиною було обмеження перего-
ворів лише економічною сферою. На цей раз він пропонував

Stephen George. Britain and European Integration since 1945. (Making Contempo-
rary Britain).Oxford: Basil Blackwell Ltd., 1991. - P.47.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБАИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

включити до переговорів проблеми зовнішньої політики та оборо4
ни. Е. Хіт пропонував навіть провести реорганізацію НАТО, ^
формувати її європейську опору на основі франко-англійськоге
ядерного співробітництва. Г. Вільсон більш обережно підходив дд
перспективи вступу Великої Британії, погоджуючись лише на
більш-менш прийнятні умови шести країн Співтовариства, які б на
обмежували британський суверенітет у питаннях зовнішньої
політики та оборони.

10 листопада 1966 p., виступаючи в Палаті Громад, Г. Вільсон над
голосив на необхідності формування нового підходу Великої Бри-
танії до проблеми вступу до ЄЕС. Через кілька днів він виступив з
ідеєю «технологічного співтовариства», до розвитку якого Велика
Британія зробила б значний внесок завдяки своїм перевагам у таких
базових технологіях, як ядерна та обчислювальна. В січні—березні
1967 р. Г. Вільсон та новий міністр закордонних справ Жорж Браун,
прихильник активної європейської політики Великої Британії,
здійснили турне по столицях країн — членів Співтовариства з метою
проведення консультацій щодо перспектив його розширення¹.

Після консультацій з країнами Співдружності та ЄАВТ, які Л
цілому позитивно поставились до планів Великої Британії, 2 травня '
1967 р. Г. Вільсон проінформував Палату Громад щодо рішення
уряду звернутися з заявою про вступ до ЄЕС, ЄОВС та Євратома.
Прем'єр-міністр Великої Британії розраховував, що переговори бу-
дуть досить швидкими, оскільки вони мали бути сконцентровані на
відміну від 1961 — 1963 pp. лише на найважливіших для Великої Бри-1
такії та країн Співдружності питаннях: перехідний період для адап-
тації комунітарної сільськогосподарської системи; реформа регла-1
ментування сільськогосподарського фінансування; пільги для то-Г
варів із Нової Зеландії та Антильських островів. Що стосується
інституційної еволюції Співтовариства в бік його федералізації, то
конституційна криза 1965-1966 pp. продемонструвала близькісті
позицій з цієї проблеми Великій Британії та деголлівської Франції
Після тривалих дискусій декларація Г. Вільсона була прийня

¹ Bernard Bruneteau. Histoire de I'unification europeenne. Paris: Armand Colin
Masson, 1996. — P. 157.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

більшістю представників лейбористської, консервативної та лібе-
ральної партій. 11 травня 1967 р. Велика Британія запропонувала в
Брюсселі свою кандидатуру на вступ до Співтовариства. Того ж дня з
аналогічною заявою звернулися Ірландія та Данія. Трохи пізніше —
24 липня 1967 р. — з тим самим проханням звернулась і Норвегія.

На зустрічі Ради міністрів ЄЕС 4 липня 1967 р. Ж. Браун дета-
лізував умови вступу Великої Британії до Співтовариства¹. На від-
міну від першого разу, вони були більш обмежені. Визнаючи прин-
цип acquis communaulaires, Велика Британія вже не наполягала на
модифікації Римських угод та перегляді інших комунітарних дого-
ворів. Уряд Г. Вільсона визнавав із незначними застереженнями
положення Спільної сільськогосподарської політики ЄЕС. Перед-
бачалось лише деяке обмеження в фінансуванні ССП і участь Вели-
кої Британії в остаточних переговорах з цього питання. Лондон вже
не наполягав на поширенні однакових умов імпорту зі Співдруж-
ності на всі країни Співтовариства після вступу до нього Великої
Британії. Цього разу обговорювалися лише особливі умови імпорту
цукру з Карибського басейну та молочних продуктів з Нової Зе-
ландії. Встановлювались єдині зовнішні тарифи на імпорт сирови-
ни згідно з умовами «раунду Кеннеді». Велика Британія не наполя-
гала вже на блочному вирішенні питання вступу країн ЄАВТ, про-
понуючи лише встановлення адаптаційного періоду протягом од-
ного року для країн, що не увійшли до Співтовариства. Більше того,
в своїй промові Ж. Браун не лише визнавав усі досягнення Співто-
вариства за пройдений період, а й висловлювався за необхідність
його перетворення на впливову силу «на міжнародній арені не ли-
ше в торговій та економічній сфері, а й у сфері політики та оборони»
та активну роль у цьому процесі Великої Британії².

Позиція лідера консерваторів Е. Хіта в питанні європейського
політичного та військового співробітництва була ще більш ради-
кальною. В основу процесу зближення з Францією він пропонував
покласти франко-британське ядерне співробітництво. На відміну

Bernard Bruneteau. Histoire de I'unification europeenne. Paris: Armand Colin
Masson, 1996. - P. 157.

Gerbet Pierre. La construction de 1'Europe. Paris: Imprimerie nationale, 1983. —
P. 336.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

від опозиції, Г. Вільсон, підтримуючи ідею європейського політич-
ного та військового співробітництва, розглядав її практичне впро-
вадження лише в контексті тісної взаємодії з США. При цьому за-
перечувалася будь-яка можливість утворення європейських ядер-
них сил, які, на його думку, тільки ускладнили б процес міжнарод-
ної розрядки. Політика лейбористського уряду, на відміну від кон-
серваторів, полягала не в тому, щоб орієнтувати британську
зовнішню політику згідно з деголлівською концепцією і тим самим
отримати підтримку Франції щодо вступу Великої Британії до
Співтовариства, а в досягненні максимальних економічних посту-
пок щодо умов комунітарних угод. Уразі негативної позиції де Гол-
ля, це дало б Г. Вільсону можливість розкрити справжні причини
опозиції Франції, які мали більше політичний характер. Тим самим
уряд Г. Вільсона розраховував послабити позиції останньої в,
Співтоваристві та зменшити її опір.

Зміни в політиці Великої Британії були позитивно зустрінуті
партнерами Франції по Співтовариству. Враховуючи це, а також їх
принципово негативну оцінку політики Франції в 1961—1963 pp., де І
Голль погодився на обговорення умов переговорів з країнами-кан-
дидатами. У результаті питання було винесене на розгляд Євро-
пейської Комісії. У своєму звіті від 29 вересня 1967 p., позитивно
оцінивши розширення Співтовариства з точки зору посилення
його економічного та політичного потенціалу, ЄК виділила вже
відомі найважливіші проблеми, пов'язані з розширенням. Мова
йшла насамперед про ризик зниження ефективності прийняття
рішень та динамізму розвитку. У зв 'язку з цим пропонувалося вине-
сти обговорення цього питання на розгляд безпосередньо держав-
засновників, утримавшись при цьому від заключного висновку.

Точка зору ЄК була підтримана всіма країнами Співтовариства.
Партнери Франції при цьому наполягали на негайному початку пе-*
реговорів із кандидатами з метою пошуку рішень існуючих про-
блем. Де Голль навпаки, спочатку наполягав на тому, щоб про-
аналізувати перспективи розширення та домогтися рішення про-
блем, які переживала британська економіка, і лише після цього роз-
починати переговори з кандидатами, що мало, на його думку, стати
гарантією ефективного функціонування розширеного Співтовари-
150

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

_ства. В цих умовах, побоюючись можливого зближення інших країн
gC з політикою Великої Британії, що загрожувало посиленням її
економічних позицій та зростанням атлантичної орієнтації Співто-
_вариства в цілому, де Голль вирішив заблокувати її прийняття, ви-
ступивши навіть проти початку переговорів з країнами-кандидата-
ми. Опинившись у меншості і навіть в ізоляції, Франція, на його
думку, могла втратити своє лідерство та здатність проводити власну
політику в Співтоваристві. На прес-конференції 27 листопада
1967 p., після досить відвертої критики економічної ситуації в Ве-
ликій Британії, де Голль висловився за її першочергове оздоровлен-
ня як неодмінну умову початку переговорів¹.

Друге вето де Голля викликало настільки велике невдоволення
партнерів Франції, що після засідання Ради міністрів ЄС
18-19 грудня 1967 p., де виявилась принципова різниця у підходах
п'яти країн та Франції, Велика Британія вирішила перейти до пря-
мих переговорів з першими, з метою здійснення тиску на Францію.
В січні 1968 р. Лондоном був висунутий «план Вільсона», який пе-
редбачав започаткування переговорів дев'яти держав у сферах, які
не торкалися діяльності Співтовариства: технології, озброєння, па-
тентування, європейське право, економічна допомога, консульта-
ції в питаннях зовнішньої політики та оборони.

У свою чергу, партнерами Франції також були висунуті пропо-
зиції, які передбачали започаткування переговорів по формулі
«шість плюс чотири». 15 лютого 1968 р. країни Бенілюксу виступи-
ли з ініціативою проведення консультацій із проблеми розширен-
ня. 23 лютого 1968 р. Італія запропонувала зустріч десяти міністрів
закордонних справ з метою визначення загальних цілей розшире-
ного Співтовариства. Віце-канцлер і міністр закордонних справ
Німеччини В. Брандт виступив з «торговим врегулюванням», яке
зробило б більш інтенсивними зв'язки між країнами ЄС та канди-
датами. Однак ці пропозиції не були підтримані французьким уря-
Дом, який бачив у них можливість посилення впливу Великої Бри-
танії в Співтоваристві.

^Bernard Bruneteau. Histoire de runification europeenne, Paris, Armand Colin
Masson, 1996. - P. 148.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

У цих умовах 3 жовтня 1968 р. міністр закордонних справ Бельгії
П. Армель запропонував ввести в межах ЗЄС інституційне спів4
робітництво в тих сферах, на які не поширювалися Римські угоди;
зовнішня політика, оборона, технології та монетарна політика.
Фактично мова йшла про розвиток співробітництва в цих важливих
сферах у межах ЗЄС і включення до нього Великої Британії, обхо-
дячи деголлівське вето. У відповідь Францією був запропонований;
зустрічний проект. 4 листопада 1968 p. M. Дебре виступив у Раді
міністрів ЄС із планом розширення сфери діяльності Спільноти!
ринку. Поряд з консолідацією митного союзу та сільськогоспо-
дарської політики він передбачав активізацію співробітництва в
промисловій політиці та погодження заходів, які вже обговорюва-
лись (спільна енергетична політика, політика в сфері конкуренції^
технології). Франція, таким чином, погоджувалась на деякі поступ-
ки в сфері промисловості, зберігаючи непримириму позицію в пин
танні розширення Співтовариства. Намагаючись зняти гостроту
проблеми вступу Великої Британії, Франція пом'якшувала свою
позицію з інших спірних комунітарних питань. На думку автора,
проблема розширення почала відігравати фактично роль фактора
прискорення пошуку компромісних шляхів розвитку та підвищен-
ня ефективності діяльності Співтовариства.

У той же час непримирима позиція Франції щодо розширення
ЄС змушувала її партнерів активно шукати позакомунітарні шляхи
впливу на неї. Після подій у Чехословаччині стримана позиція
Франції щодо атлантичної військової інтеграції, що проявилася у ;
виході з військової організації НАТО та евакуації американських
військових баз з її території, викликала не лише активну критику з ;•
боку її партнерів по ЗЄС, а й сприяла пошуку нових форм
співробітництва, розширення його географії та сфер. З меток)
збільшення європейського військового внеску до НАТО та
раціоналізації військового виробництва з ініціативи Великої Бри-1
танії 13 листопада 1968 р. була утворена Єврогрупа НАТО. Після то-
го як Франція відмовилася брати участь у роботі Єврогрупи 5 люто-
го 1969 р. з ініціативи Італії в Раді міністрів ЗЄС був розглянутий
проект, який передбачав систему регулярних консультацій з міжна-
родних проблем.

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

Оскільки проект зумовлював обов'язковий характер консуль-
тацій і формально передбачав обговорення навіть питань, які дер-
жави могли вважати своєю прерогативою, французький уряд
віднісся до нього досить критично. Крім того, Франція не хотіла по-
ступового перетворення ЗЄС на організацію політичного характеру
під впливом Великої Британії, про що свідчила 18 березня 1969 р.
спільна заява міністрів закордонних справ Італії та Нідерландів. Як
протест де Голль використав вже перевірений метод «пустого
стільця», оголосивши 14 лютого 1969 р. про припинення участі
франції в засіданнях Ради міністрів ЗЄС. Прийняття такого рішен-
ня безпосередньо було викликане ще й різким погіршенням у цей
період відносин між Францією та Великою Британією у зв'язку із
так званою «справою Соумса»¹.

Відставка президента де Голля у Франції та прихід до влади у Ве-
ликій Британії 18 червня 1970 р. консерваторів на чолі з Е. Хітом,
що був відомий як послідовний «європеїст», заклали реальну осно-
ву для покращення англо-французьких відносин. Скасувавши вето
на вступ Великої Британії до ЄС, новий французький президент
Ж. Помпіду не лише відкрив широкі можливості для співробітниц-
тва на базі Співтовариства, а й тим самим позбавив Лондон прак-
тичного інтересу до проектів європейського співробітництва з залу-
ченням структур Західноєвропейського союзу. В умовах проведен-
ня В. Брандтом нової «східної політики», що співпала з окупацією
Чехословаччини радянськими військами, Ж. Помпіду розглядав
розширення як фактор посилення Співтовариства. Перед Євро-
пейською Комісією було поставлено завдання переглянути свої ре-
комендації щодо розширення, прийняті в 1967 p., і вже в жовтні
'969 р. були ухвалені нові рекомендації, які пропонували негайно
Розпочати переговори з країнами-кандидатами².

Gerbet Pieire. La construction de ГЕигоре. Paris: Imprimerie nationale, 1983. —
P. 344-345; Стрежнева M. В. Великобритания и Западная Европа: Полити-
ческие аспекты. — М.: Наука, 1988. - С. 19-20.

European Commission Opinion submitted to the Council concerning the applications
for membership from the UK, Ireland, Denmark and Norway. Bulletin of the EC
Supplement 9/10/1969.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС V 60-90-ті РОКИ

Переговори щодо розширення Співтовариства проходили в дві
етапи: перша половина 1970 р. — між шістьома країнами ЄС; з
ЗО червня 1970р. — з країнами-кандидатами. Цього разу, на відміну
від переговорів 1961—1963 pp., було прийнято рішення про першо-
чергове обговорення та формування спільної позиції шести країн
ЄС, які зобов'язувалися виступати від імені Співтовариства. Ос-
новні повноваження із ведення переговорів покладалися на Раду
міністрів. Щодо Комісії, то їй надавалася важлива технічна роль із]
пошуку рішень із складних проблем, що могли виникнути під час І
переговорів, та захисту положень комунітарної політики, які вже
були досягнуті (acquis communautaire).

Одним із важливих принципів спільної позиції Співтовариства
було визнання кандидатами усіх комунітарних угод, які набули |
чинності. Вирішення проблеми адаптації, яка неминуче мала ви-
никнути, передбачалося за рахунок перехідного періоду, а не за ра-,
хунок модифікації вже існуючих правил. При цьому перехідний
період мав бути досить коротким, однаковим для всіх кандидатів та
мати чіткий календар виконання. Погодившись із основними ви-
могами Співтовариства, міністр з європейських справ Великої Бри-']
танії Антоні Барбер висловив деякі застереження щодо своєї краї-1
ни, які виражалися: у встановленні більш тривалого перехідного
періоду для ЄЕС, ніж для Євратома та ЄОВС, у зв'язку зі склад- j
ністю вирішення питань сільськогосподарської політики та внеску ї
до бюджету; в участі у нових етапах розвитку Співтовариства,
насамперед у галузі промислової, регіональної політики і техно-
логій.

Розпочавшись 27 жовтня 1970 p., переговори з країнами-канди-
датами зосередились на двох основних проблемах: сільське госпо-
дарство та фінансування бюджету. Велика Британія наполягала на
п'ятирічному перехідному періоді для промислових товарів та дешо
довшому (вісім років) — для сільського господарства. Що стосу-
ється британського внеску до спільного бюджету ЄС, Лондон про-
понував таку схему: 3 % в 1973 p.; 6 % в 1974 p.; 9 % в 1975 p.; 12 % в
1976 p.; 15 % в 1977 р. Пропозиції Великої Британії викликали не-
однорідну реакцію в країнах Співтовариства. Найбільш твердою в
технічних питаннях була позиція Франції, яка не хотіла, щоб тим-
154

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

часові поступки Великої Британії поставили під загрозу acquis
_communautaire, особливо в сфері сільського господарства. Але, хоча
ці питання мали принципово важливе значення, на цей раз
політична зацікавленість сторін у позитивному їх вирішенні значно
переважала існуючі технічні розбіжності, про що свідчила зустріч
Е. Хіта і Ж. Помпіду 20—21 травня 1971 р. в Парижі¹.

Важливим кроком уперед в переговорах з країнами-кандидата-
ми була конференція міністрів закордонних справ у Люксембурзі
21-22 червня 1971 p., де були досягнуті принципові домовленості
щодо британського внеску до бюджету ЄС та рівня імпорту молоч-
них продуктів та цукру з країн Карибського басейну і Нової Зе-
ландії. До середини січня 1972 р. було досягнуто компромісу щодо
сільського господарства та рибальства з Норвегією, сільського гос-
подарства Данії та визначено економічне становище Ірландії. Оста-
точні договори про прийом до ЄЕС, Євратому та ЄОВС Великої
Британії, Данії, Ірландії та Норвегії були підписані 22 січня 1972 р. в
Брюсселі і мали набути чинності 1 січня 1973 р. після ратифікації їх
кожною з десяти країн².

Таким чином, два фундаментальних принципи — визнання
acquis communautaire та однаковий адаптаційний перехідний період
для всіх секторів економіки та для всіх кандидатів, на яких наполя-
гали країни Співтовариства на початку переговорів, знайшли своє
відображення в угодах про вступ до ЄС. Угоди передбачали прийнят-
тя п'ятирічного перехідного періоду з 1 січня 1973 р. по 1 січня
1978 р. Для промислових товарів передбачалося прогресивне зни-
ження митних тарифів між новими членами та ЄС в п'ять етапів, по
20 % щорічно. Зближення тарифів нових членів із зовнішніми тари-
фами Співтовариства щодо третіх країн планувалося в чотири етапи
(40 % в 1974 р. і по 20 % до 1 липня 1977 р.). У сільському госпо-
дарстві зближення цін мало проводитися в шість етапів з можливим
коливанням у 10 %. Передбачалося підписання тимчасових
спеціальних угод щодо імпорту цукру з країн Співдружності та

Bernard Bruneteau. Histoire de ['unification europeenne. Paris: Armand Colin
, Masson, 1996. — P. 174.

Denis Badre. Quelle frontiere pour L'Europe? Le temps des politiques. Paris: Ellipses,
1998.-p. 41.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБАИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ І

молочних продуктів з Нової Зеландії, а також щодо рибальства ту
сільського господарства Норвегії, яке через географічні обставини
отримувало дещо пільгові умови. В фінансовій сфері передбачалося
прогресивне зростання долі Великої Британії в спільному бюджеті
ЄС за такою схемою: 8,64 % загального бюджету в 1973 p.; 10,85 % в
1974 p.; 13,34 % в 1975 p.; 16,02 % в 1976 p.; 18,92 % в 1977 р.¹

Розширення Співтовариства поставило проблему взаємовідноі
син з країнами, що не були кандидатами на вступ. Щодо країн
ЄАВТ, які не розглядали можливість вступу до ЄС (Австрія, Швецш
та Швейцарія — з причини свого нейтралітету; Фінляндія — через
особливе положення щодо СРСР; Ісландія та Португалія — з причи-
ни слабкої економіки), передбачалося впровадження особливого
торгового режиму. Протягом п'яти років знімалися всі митні
бар'єри на промислові товари між ЄС та шістьма країнами ЄАВТ
без будь-яких зобов'язань щодо гармонізації їх торгової та еко-
номічної політики, за умови поваги до правил конкуренції
Спільного ринку. Відмовившись від складних переговорів щодо
формування спеціального режиму, Співтовариство вирішило за
доцільне встановити фактично зону вільної торгівлі в промисловій
сфері з цими країнами.

Отже, перше розширення Співтовариства супроводжувалось»
встановленням особливих відносин майже з усіма європейськими
країнами, що не належали до комуністичного табору. До асоційова-,;
ного членства в ЄС Греції, Туреччини, Мальти та Кіпру додавались
договори про вільну торгівлю з країнами ЄАВТ. Вступ Великої Бри-
танії до Спільного ринку привів до зростання кількості «заморських
територій», асоційованих з ЄЕС. Після вступу до Співдружності ба-
гатьох країн Африки, Карибського басейну та Тихого океану 28 лю-
того 1975 р. у Ломе була підписана нова конвенція, яка асоціювала
до ЄЕС 46 нових країн.

Підводячи підсумок щодо значення та наслідків першого роз-
ширення, слід відзначити, що досить розтягнуте в часі розширення

™°n. London
(UACES), 1997. - p S ^{Associatlon for} Contemporary European Studies series

 

2.1. Формування єдиних підходів щодо розширення та змісту ...

£С (1961-1973) певною мірою сприяло пошуку найбільш ефектив-
них та оптимальних процедурних механізмів, які лягли в основу по-
дальшої еволюції як внутрішньокомунітарних процесів, так і форму-
вання зовнішньої інтеграційної стратегії Співтовариства, як щодо
країн, які не були потенційними претендентами на членство, так і
щодо майбутніх членів ЄС. Фактично були закладені засади для пе-
реговорних процесів щодо майбутнього розширення. Були сформу-
льовані перші важливі принципи, що супроводжували кожний но-
вий етап розширення Співтовариства. Вони передбачали: визнання
країнами-кандидатами «комунітарних досягнень» та політичних
цілей Співтовариства; визнання інституційних правил та механізмів;
обговорення з кандидатами лише умов перехідного періоду, не-
обхідного для їх адаптації; чітке обмеження у часі перехідного
періоду. Базові принципи сучасного механізму розширення, які
знайшли своє відображення в угодах про вступ до ЄС, були розроб-
лені та впроваджені саме в період першого розширення, серед яких:

—першочергове обговорення умов та формування спільної по-
зиції країн — членів ЄС щодо прийому нових держав;

—проведення переговорів окремо з кожною країною-кандида-
том на основі визнання всіх acquis communautaire;

—надання основних повноважень у проведенні переговорів Раді
міністрів та технічної ролі Комісії в підготовці рішень із складних
проблем та захисту положень комунітарної політики під час перего-
ворів;

—вирішення проблеми адаптації не за рахунок модифікації вже
снуючих правил, а шляхом впровадження однаково короткого
адаптаційного перехідного періоду з чітким календарем виконання
Для всіх кандидатів.

Досліджуючи внутрішні та зовнішні чинники, які зумовили пер-
ше розширення ЄС, можна стверджувати про тісний взаємозв'язок
Розширення та інтеграційного будівництва вже на початковій стадії
Розвитку європейської інтеграції. Про це свідчить домінування в
ЄС в цей період міжурядових підходів, що стало одним із сприятли-
^Ви* факторів поступової трансформації позиції Франції щодо пи-
^Тання вступу Великої Британії, Данії та Ірландії до ЄС.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

Феномен розширення фактично зіграв роль фактора, що стимуі
лював інтеграційний процес у Співтоваристві. Переговори супро.
воджувались не лише пошуком компромісу, а й впровадженням
більш ефективних та дієвих механізмів функціонування, що _в
рівній мірі задовольнило інтереси всіх учасників. Прийняті на кон-
ференції на вищому рівні в Гаазі 1—2 грудня 1969 р. рішення щодо
розширення ЄС привели в подальшому до важливих доктриналь-
них змін у Співтоваристві, як політичного, так і інституційного ха-
рактеру. Збільшення кількості членів Співтовариства та їх різно-
рідність зумовили необхідність впровадження важливих структур-
них та політичних змін. І хоча метод міжурядового співробітництва
продовжував відігравати вирішальну роль, його використання все
частіше враховувало комунітарні механізми та інтереси. Можли-
вість використання учасниками права вето в цих умовах значно
знижувало ефективність функціонування ЄС. Необхідність струк-
турної трансформації Співтовариства зумовлювалась також
амбіційністю завдань, що були поставлені на другий 12-річний
період до 1980 р. (передбачалося формування економічного і моне-
тарного союзу та здійснення переходу до політичного співробіт-
ництва через узгодження зовнішньої політики держав). У результаті
керівництво ЄС змушене було вдатися до зміцнення організації
об'єднання, запровадивши додаткові інституціональні структури.
У 1974 р. регулярні зустрічі на вищому рівні країн ЄС були інсти-
туційовані у формі Європейської Ради, яка стала вищим виконав-
чим органом Співтовариства. Інституційне оформлення отримала
також і система ротації головуючих функцій у Раді міністрів та
функцій голови ЄС у взаємовідносинах із зовнішнім світом. Не
змінюючи природу регіонального режиму, що вже затвердилась, ЦІ
додаткові структури сприяли ефективній роботі Співтовариства в
нових умовах.

І

Слід також зазначити, що входження Великої Британії до Євро-
пейських Співтовариств не лише стимулювало впровадження про-
цесу внутрішнього комунітарного реформування та його адаптації
до кількісного зростання ЄС, а й стало свідченням того, що розши-
рення географічних меж європейської інтеграції має перманентний
характер і майже співпадає з процесом її становлення та зароджен-

CCt

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

Пошук ефективних механізмів реалізації комунітарних завдань
посходив практично паралельно з переговорами про вступ до ЄС
інших європейських країн, що свідчило з самого початку про екс-
пансіоністський характер європейського інтеграційного процесу,
його прагнення охопити якомога більшу кількість учасників.

2.2. Розширення та трансформаційні зміни
в ЄС у 80-ті роки

До середини 70-х років країни середземноморської Європи, за
винятком Італії, залишалися поза європейським інтеграційним
процесом. Можливості членства в ЄС більшості країн регіону обме-
жувались досить низьким рівнем економічного розвитку. Що сто-
сується Іспанії та Португалії, то там панували диктаторські режими,
що робило неможливим будь-які переговори про їх вступ до ЄС.
І, хоча ці країни були пов'язані з ЄС системою угод про асоціацію
(Греція — 9 липня 1961 p.; Туреччина — 12 вересня 1963 p.; Маль-
та — 5 грудня 1970 p.; Кіпр — 9 грудня 1972 р.), на початковому етапі
формування комунітарних зовнішніх зв'язків більшість цих угод
розглядалася Співтовариством не стільки як перший крок до пов-
ноправного членства, скільки як можливість надати певну форму
відносинам з країнами, що практично не мали реальних можливос-
тей стати членами Співтовариства. Винятком можна вважати угоди
про асоціацію з Грецією та Іспанією, текст яких передбачав, хоча й
без конкретних термінів, можливість повноправного членства в ЄС.

На початку 70-х років ситуація кардинально змінилася. Підпи-
сані ЄС угоди про асоціацію дозволили цим країнам не лише отри-
^мати значну фінансову допомогу, а й домогтися поступової лібе-
ралізації торгівлі з країнами ЄС. Так, ураховуючи приклад Великої
Ьританії, яка була основним споживачем сільськогосподарського
експорту Іспанії, остання, подавши у 1962 р. заявку на асоціацію,
^Отримала 70 % знижки на тарифи ЄС для іспанських промислових
^т°варів та 40 % — на цитрусові продукти. І хоча угода була підписана
^лише в 1970 p., вона мала виняткове значення для розвитку відно-

 

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

син між Іспанією та ЄС у сфері лібералізації та гармонізації тарифу
і квот, що сприяло іспанському експорту до країн Співтовариств»
Після вступу до ЄЕС Великої Британії, Данії та Ірландії, чиїринка
до цього моменту були повністю відкриті для іспанського експорту
було розпочато переговори про перегляд деяких умов угоди про
асоціацію¹.

Що стосується Греції, то її основною метою була участь в інсти-
туційному регулюванні Спільної сільськогосподарської політики
ЄС та її гармонізації з національною сільськогосподарською
політикою. Саме тому угоди про асоціацію розглядалися керівниц-
твом Греції як перший крок на шляху повноправного членства до
ЄС. Після встановлення в Греції у квітні 1967 р. диктаторського ре-
жиму «чорних полковників» ЄС «заморозило» виконання умов угод
про асоціацію, намагаючись таким чином здійснити певний тиск
на новий уряд та домогтися відновлення демократичних свобод в
країні².

Португалія тривалий час не мала з ЄС угоди про асоціацію, а її
політика щодо Співтовариств значною мірою перебувала під впли-
вом Великої Британії, з якою її зв'язували тісні торговельні стосун-
ки. Саме цей факт пояснює, що Португалія стала однією з країн —
засновників ЄАВТ у 1960р., а в 1961 р. після першого звернення Ве-
ликої Британії про вступ до ЄЕС, вона направила до Є К меморан-
дум з проханням зберегти доступ португальських товарів на ринки
Великої Британії та Данії. З 1 січня 1973 р. вона стала однією з
членів зони вільної торгівлі, що була утворена в результаті підпи-
сання спеціальної угоди між розширеним Співтовариством та краї-
нами ЄАВТ. Угода передбачала ліквідацію всіх бар'єрів для порту-
гальського експорту до ЄС, починаючи з 1977 р.

Падіння диктаторських режимів у Греції, Іспанії та Португалії в
1974— 1975 pp. усунули важливі політичні перешкоди на шляху всту-
пу цих країн до Європейських Співтовариств. Падіння режиму пол-
ковників у Греції в липні 1974 р. та встановлення демократичної

¹ Christopher Preston. Enlargement and Integration in the European Union. London
and New York: University Association for Contemporary European Studies series
(UACES), 1997.-P. 64.

² Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник. — М.: Юристь, 1998. — С. 193.

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

теми _в країні не лише сприяло відновленню функціонування
угод пр° асоціацію, а й створило додаткові політичні передумови
лція формування європейського вибору Греції. Значною мірою це
було викликано ще й тим, що прихід до влади демократичного уря-
ду Караманліса супроводжувався ускладненням міжнародного ста-
новиша Греції, зумовленого інтервенцією Туреччини до Кіпру. За-
гострення відносин Греції з Туреччиною і США та її подальший
вихід з військової організації НАТО значно посилили європейсь-
кий вектор її зовнішньої політики. Вже 12 червня 1975 р. уряд Греції
звернувся з проханням про вступ до ЄЕС¹. 28 березня 1977 р. із зая-
вою на вступ до ЄЕС звернулася Португалія, 27 липня 1977 р. —
Іспанія².

Ставлення дев'яти країн — членів ЄЕС до нового розширення
Співтовариства в цілому було позитивне, хоча завдання, вирішення
яких вони пов'язували з цим процесом, не завжди співпадали.
У цьому аспекті можна виділити два основні підходи: прихильники
інтеграції, або так звані «інтеграціоналісти», та прихильники
«вільної торгівлі». Найбільше занепокоєння щодо розширення ви-
казували саме «інтеграціоналісти», які, виступаючи за поглиблення
інтеграції, розглядали розширення як перешкоду активному роз-
витку цього процесу. Представники малих держав — членів ЄЕС
висловлювали побоювання, що прийом нових членів послабить ос-
новні комунітарні інституції, а це призведе як до гальмування інтег-
рації, так і до можливого домінування великих держав у Співтова-
ристві. Так, на одній із офіційних зустрічей міністрів закордонних
справ Гастон Торн зазначив з цього приводу: «З географічної точки
зору Європа виграє, але в той самий час ми зіткнемося з питанням
природи цієї Європи. Чи пожертвуємо ми єдністю заради гео-
Фафічного розширення? Розширення тільки ускладнить можли-
вості спільної політики та примусить Співтовариство обмежити ті
^сфери, в яких вона могла б застосовуватися»³.

Hamon D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris:
, PUF, 1997.-P. 317.

Bruneteau B. Histoire de 1'unification europeenne. Paris: Armand Colin/Masson,
₃ 1996.-P. 175.

Schneider J. W. From nine to twelve: Europe's destiny? Tilburg, Kennedy Institute,

Alphe/Rijn: Sijthoff & Noordhoff, 1980. - P. 11-12.

65.™,, 161

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

Більш оптимістично перспективи розширення бачила
керівництво Франції. Критично оцінюючи функціонування інсти-
туцій Співтовариства як до першого розширення, так і після, Пре-
зидент Франції В. Ж. д'Естен розглядав прийом нових держав до
ЄЕС як фактор, що мав прискорити їх реформування та покращити
їх діяльність. Говорячи про можливості функціонування інституцій
Співтовариства з дванадцятьма членами, В. Ж. д'Естен відзначив,
що «вони були засновані для шістьох членів і не почали працювати
краще з дев'ятьма... Розширення забезпечує нам можливість роз-
глянути шляхи покращення їх функціонування»¹. Для оцінки по-
дальших інституціональних реформ та вироблення рекомендацій,
які були б доцільними у використанні щодо Європи з дванадцятьма
членами, Президент Франції запропонував сформувати комітет у
складі трьох досвідчених політиків. Такий комітет був врешті за-
снований Європейською Радою 5 грудня 1978 р. Вступ середземно-
морських країн, на думку французького керівництва, мав віднови-
ти рівновагу в ЄЕС, порушену після першого розширення.

Що стосується Великої Британії, то її ставлення до цього питан-
ня було відоме ще до проголошення офіційної позиції. Для Великої
Британії розширення географічних меж Співтовариства завжди бу-
ло пріоритетним у порівнянні з інтеграційними процесами.
Міністр закордонних справ Великої Британії Ентоні Кросланд, ви-
ступаючи перед іноземними журналістами в Лондоні 8 листопада
1976 p., відзначив, що «розширення, без сумніву, стане вирішаль-
ним фактором розвитку Співтовариства як з середини, так і зовні до
кінця століття», а труднощі, що могли виникнути з цього приводу,
«будуть щиро компенсовані політичною вигодою»².

Для промислове розвинутих країн Співтовариства існували ще й
економічні причини підтримувати нове розширення. Високий тех-
нологічний рівень промислового виробництва практично повністю
виключав можливість майбутньої конкуренції з боку нових держав.
Водночас розвиток промисловості в цих країнах відкривав нові
можливості із розширення інвестиційного ринку та ринку товарів.

¹ Le Monde, 13Juillet]978.

² Schneider J. W. From nine to twelve: Europe's destiny? Tilburg, Kennedy Institute,
Alphe/Rijn: Sijthoff & Noordhoff, 1980. - P. 13.

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

Кпаїни-кандидати були потенційними імпортерами як промисло-
вої продукції, так і деяких продуктів сільського господарства, в пер-
шу чергу, французьких молочних продуктів, м'яса та зернових¹.

у той же час, слід зауважити, що в галузі економіки існувало
більше проблем, аніж переваг. Рівень національного продукту та
середня заробітна плата в країнах-кандидатах були значно нижчи-
ми, ніж у дев'яти країнах ЄЕС, рівень інфляції більший, а
національна валюта слабша. Необхідні були значні структурні ре-
формування економіки цих країн, що потребувало б додаткових
фінансових витрат з боку Співтовариства. І, хоча в економічному
плані претенденти на вступ були значно слабші від дев'яти країн
ЄЕС, проблема конкуренції неминуче виникала. В першу чергу мо-
ва йшла про дешеве виробництво в Іспанії, Португалії та Греції ви-
на, фруктів та овочів. Тому основні виробники цієї продукції в
ЄЕС, Франція та Італія, вважали за необхідне провести попередню
адаптацію сільськогосподарського виробництва трьох середземно-
морських країн до комунітарних вимог. Щодо промислового ви-
робництва, то в деяких галузях, таких як металургійна промис-
ловість, будівництво кораблів, текстильне виробництво, малі та се-
редні підприємства країн-кандидатів складали значну конкурен-
цію країнам ЄЕС. Крім того, різниця в рівні життя та заробітній
платі в умовах вільного пересування робочої сили неминуче при-
звели б до зростання безробіття в країнах ЄЕС².

Існували також і проблеми структурно-інституціонального ха-
рактеру. Нове розширення загрожувало послабити інституціональ-
ну структуру Співтовариства, зробивши її більш громіздкою. Збере-
ження принципу одностайності при збільшенні кількості членів
Співтовариства до дванадцяти могло призвести якщо не до повного
блокування механізму прийняття рішення, то до його значного
гальмування. Необхідно було переглянути механізм голосування,
повертаючись до передбаченої ще Римськими договорами проце-
дури поступового переходу до прийняття рішень більшістю голосів.
Це питання було одним з найбільш складних, оскільки вимагало

Натоп D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris:
₂ PUF, 1997.-P. 335.

Gerbet P. La construction de 1'Europe. Paris: Imprimerie nationale, 1983. — P. 392.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС V 60-90-ті РОКИ

перегляду умов Люксембурзького компромісу 1966 р., гарантом
якого виступала Франція. Складність проблем, що виникали, ро„
била досить нелегким вступ одночасно трьох нових країн до Спів-
товариства. Найменше труднощів існувало зі вступом до ЄЕС
Греції, її економіка була достатньо підготовлена асоційованим
членством, а її кандидатура активно підтримувалась з політичних
мотивів Францією та з економічних — Німеччиною.

28 січня 1976 р. Європейська Комісія після досить тривалих
дискусій висловила свою точку зору з приводу розширення. Ос-
новна вимога ЄК для позитивного вирішення питання полягала в
необхідності обов'язкового прийняття стратегії, що передує всту-
пу, до того як розпочнуться конкретні переговори щодо пе-
рехідного періоду. При цьому основна увага повинна була
приділятися вирішенню трьох основних питань. Перше стосува-
лось налагодження стосунків між Грецією та Туреччиною. У зв'яз-
ку з цим відхилення ЄС заяви про вступ Туреччини супроводжува-
лося зобов'язанням Греції не використовувати в майбутньому
право вето при вступі Туреччини до ЄЕС. У другому — мова йшла
про економічні аспекти процесу вступу до ЄЕС. У першу чергу, це
стосувалося структурної слабкості економіки Греції і особливо ча-
стки сільськогосподарського сектора в економіці та слабкості
промислової бази'. Третє питання розглядало перспективи участі
Греції в інтеграційних процесах ЄС та процедурі прийняття
рішення. Європейська Комісія наполягала на тому, щоб розши-
рення ЄС не відбувалося за рахунок поглиблення інтеграційного
процесу. У зв'язку з цим було запропоновано прискорити перехід
до прямих виборів до Європейського парламенту та формування
Європейського валютного союзу.

Виконання перерахованих вище умов ЄК пов'язувала зі вста-
новленням довступного перехідного періоду (pre-accession period),
що мав вирішити більш важливі завдання, ніж звичайні угоди про
асоціацію. Мова йшла про впровадження широкої економічної

 

,

;з
Bulletin of 1

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

програми для Греції з використанням комунітарних структурних
фондів, пристосування її соціально-правових структур до функціо-
нування основних інституцій та механізму прийняття рішень ЄС.
ЄК наполягала на встановленні відкритого за термінами періоду
економічних та політичних конвергенцій в країнах-кандидатах ще
до початку переговорів про їх повну інтеграцію до ЄС.

Пропозиції ЄК були відхилені Радою міністрів. Франція,
підтримана пізніше Данією та Німеччиною, виступила проти ідеї
введення додаткового перехідного періоду, який, на її думку,
значно затримав би процес адаптації нових членів до інтег-
раційного процесу. 8 лютого 1976 p. PM одностайно проголосу-
вала за негайний початок переговорів про вступ. Вирішальну
роль у прийнятті такого рішення зіграли не стільки загальні ко-
мунітарні інтереси, скільки мотиви політичного характеру. Уряд
Німеччини вважав, що затримання обговорення заяви Греції на
вступ до ЄЕС призведе до подальших негативних наслідків за
участю останньої в НАТО. В напружених умовах у регіоні
Східного Середземномор'я переговори про повне членство в
ЄЕС мали сприяти реінтеграції Греції до Західної системи безпе-
ки. Одночасно Співтовариство мало зіграти роль гаранта в під-
триманні демократії в середземноморському регіоні. Відкладен-
ня переговорів з Грецією могло також негативно вплинути на си-
туацію в Іспанії та Португалії, де демократичні уряди мали ще до-
сить слабкі позиції.

Переговори, що розпочалися в липні 1976 p., завершилися
підписанням в Афінах 28 березня 1979 р. договору про вступ Греції
До ЄЕС. Договір передбачав, що Греція стане повноправним чле-
ном Співтовариства з 1 січня 1981 р. Договором встановлювався
5-річний перехідний період для сільського господарства, протягом
якого мало бути забезпечене поступове вирівнювання цін на сільсь-
когосподарську продукцію Греції з відповідними цінами Співтова-
риства. Лише узгодження цін на рибу та томати було пролонговане
^На 7 років. На вино, овочі та фрукти були встановлені компен-
саційні податки, які мали ліквідувати різницю в грецьких та ко-
^мУнітарних цінах. Ураховуючи вимоги виробників сільськогоспо-
дарської продукції середземноморських районів Франції та Італії,

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС V 60-90-ті РОКИ І

передбачалося впровадження контрольного механізму за цінами на
відповідну продукцію Греції.

Що стосується промислової продукції, то за винятком 14 найме-
нувань передбачалося повне та негайне скасування всіх обмежу-
вальних норм. Скасування ж митних тарифів мало відбутися в шість
етапів протягом 5 років. Досить складним питанням було вирішен-
ня проблеми вільного пересування робочої сили. Остерігаючись
значного напливу дешевої робочої сили, Німеччина полягала на
збереженні деяких обмежень у цій сфері, які мали бути остаточно
усунені лише через 7 років. Враховуючи те, що Греція нараховувала
на той час 9,6 млн населення (серед якого лише 1/3 активного),
ВНП становив лише половину середнього ВНП країн ЄЕС, а за-
робітна плата на промислових підприємствах нижче ЗО %
відповідних показників у Співтоваристві, — внесок Греції до бюд-
жету ЄЕС коректувався таким чином, що вона виступала чистим
бенефіціантом. Так, у 1981 р. Греція отримала з бюджету ЄЕС
80 млн екю, а в 1985 р. вже 500 млн екю¹.

Ратифікація договору в країнах — членах ЄЕС пройшла досить
спокійно, за винятком Франції, де більшість соціалістів та члени
Комуністичної партії, які боялися втратити вплив у південних
районах Франції (всього 204 депутати проти 264) проголосували
проти. У самій Греції також не було єдності щодо ратифікації дого-
вору про вступ до ЄЕС. У парламенті Греції, не зважаючи на загаль-
не позитивне ставлення до участі в Співтоваристві, більше 100 де-
путатів від Соціалістичної та Комуністичної партій виступили про-
ти вступу до Спільного ринку.

Слід зазначити, що вступ Греції до Співтовариства мав принци-
пово важливе значення, оскільки він не лише передував подальшо-
му розширенню ЄЕС на середземноморський регіон, а й сприяв
удосконаленню самого механізму розширення. Переговори щодо
вільного пересування робочої сили та сільськогосподарської про-
дукції були свого роду репетицією переговорів з Іспанією та Порту-
галією. В цих переговорах основним захисником комунітарних

¹ Натоп D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris:
PUF, 1997.-P. 317.

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

досягнень виступила, в першу чергу, Європейська Комісія. Маючи
достатній невдалий досвід з Великою Британією, ЄК у своїх Реко-
мендаціях попереджувала, що непідготовленість Греції до повного
членства в ЄЕС завдасть збитків європейському інтеграційному
процесу. Негайне відхилення Рекомендацій Радою міністрів
свідчило, що ЄК при їх підготовці спиралась лише на інтеграційні
інтереси Співтовариства, зовсім не враховуючи інтереси окремих
держав-членів.

Переговори щодо вступу Греції до ЄЕС продемонстрували дос-
татню ефективність класичного методу розширення, який базував-
ся на вимогах першочергового виконання крашами-кандидатами
комунітарних правил та принципів під час перехідного періоду.
Класичний механізм розширення зазнав ше більшого розвитку та
вдосконалення під час обговорення питання вступу до Співтовари-
ства Іспанії та Португалії в першій половині 80-х років. Поряд із
випробуванням себе в новій ролі основного гаранта стабільності в
регіоні та формування розвиненої структури політичного плю-
ралізму і демократії, Співтовариство також мало випробувати свою
здатність ефективно застосовувати комунітарні принципи на знач-
но ширші та більш різноманітні сфери економіки, розробивши нові
політичні інструменти співробітництва.

Зі свого боку, Іспанія і Португалія розглядали повне членство в
ЄЕС як неодмінну умову ефективних макроекономічних та секто-
ральних зрушень у національній економіці та внутрішньополітич-
ної стабілізації. Геополітичні зміни, пов'язані з розпадом коло-
ніальної системи та вступом Великої Британії до ЄЕС, призвели до
переорієнтації експорту цих країн на Спільний ринок. Зіткнувшись
У першій половині 70-х років з економічними бар'єрами на шляху
До ринків країн ЄЕС у вигляді Єдиних зовнішніх тарифів та Спіль-
ної сільськогосподарської політики, нові уряди Іспанії та Порту-
галії бачили єдиний вихід із економічної ізоляції в повноправному
членстві у Співтоваристві. До 1985 р. ЄЕС перетворилося на основ-
ного торговельного партнера Іспанії та Португалії. У порівнянні з
1970 р. іспанський експорт до ЄЕС збільшився в 13 разів, а
імпорт — в 7. Водночас різниця в митних бар'єрах зменшилась з
35—40 % до (у середньому) 6 % в 1985 р. Напередодні вступу до

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ |

Співтовариства половина експорту Іспанії (сільськогосподарської
продукції — 60 %) та третина імпорту (ЗО % — сільське господар-
ство) припадала на ЄЕС. Аналогічні показники для Португалії ста-
новили: 68 % по експорту та 36 % по імпорту'. Активна участь в ко-
мунітарній економічній політиці мала також запобігти надмірній
еміграції з цих країн до Спільного ринку та сприяти модернізації і
реструктуризації їх економік згідно з стандартами ЄЕС.

Після смерті Франко в листопаді 1975 р. король Іспанії Хуан
Карлос проголосив «мирне встановлення демократичного спів-
існування, заснованого на повазі закону та суверенітету народу»².
Вже через місяць після демократичних виборів — у липні 1977 p.,
уряд А. Суареса звернувся до ЄЕС з заявою на вступ, а в лютому
1978 р. було утворено нове міністерство для розвитку зв'язків зі
Співтовариством.

У Португалії ситуація була значно складнішою. Внутрішньо-
політична нестабільність, яку переживала країна після падіння
диктаторського уряду Каетано в квітні 1974 p., супроводжувалась
швидкою деколонізацією португальських колоній в Африці та пе-
реорієнтацією португальського експорту на країни Спільного рин-
ку. В цих умовах Португалія була вкрай зацікавлена в лібералізації
зовнішньоторгових бар'єрів ЄЕС для португальських товарів. Для
Співтовариства збереження стабільності на його південних флан-
гах в умовах загальної геополітичної дестабілізації і особливо І
регіоні Близького Сходу розглядалося як важлива умова підтриман-
ня необхідних взаємовідносин з країнами регіону. В травні 1975 р.
Європейська Рада в Дубліні закликала до посилення відносин між
ЄЕС та Португалією. На зустрічі в Брюсселі у липні 1975 р. Євро-
пейська Рада оголосила про бажання Співтовариства відновити
«розпочаті раніше переговори щодо встановлення тісного еко-
номічного та фінансового співробітництва з Португалією»³.

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

Серед найбільш складних питань, з якими зіштовхнулося
Співтовариство під час другого розширення, було сільське госпо-
дарство країн Іберійського півострова, яке ставило перед країнами
ЄЕС цілий ряд складних економічних та політичних проблем. Фак-
тично йшлося про те, наскільки необхідно буде використовувати
фонди Співтовариства для трансформації структури іберійського
сільського господарства, його виробничого потенціалу та його при-
ведення у відповідність до вимог ССП. На момент подачі заяви на
вступ структура сільського господарства Іспанії значно відрізня-
лась від комунітарної. В 1980 р. 60 % сільськогосподарської про-
дукції ЄЕС складала продукція тваринництва, в порівнянні з 42 % в
Іспанії. Тоді як виробництво овочів та фруктів в Іспанії складало
58 %, а в ЄЕС — 40 %. Різноманітність іспанського сільськогоспо-
дарського виробництва також формувала додаткові складнощі для
ССП. Здатність вирощувати різноманітну продукцію відкривала
широкі можливості для використання механізму фінансової інтер-
венції ССП, особливо в сфері виробництва вина та оливкового мас-
ла, які і без того складали 3/4 іспанського експорту харчових про-
дуктів. Крім того, висока конкурентна спроможність іспанського
експорту фруктів та овочів, які за природних умов на 2—3 тижні
раніше французьких потрапляли на ринок, викликала активне не-
вдоволення французьких та італійських фермерів'. Аналогічна ситу-
ація складалася із структурою сільського господарства Португалії².

У травні та листопаді 1978 р. рекомендації Комісії щодо прийому
Португалії та Іспанії відповідно були представлені до Ради
міністрів. У разі з Іспанією рекомендації Комісії передбачали в про-
мисловій сфері необхідність зняття всіх тарифів, скорочення дер-
жавної допомоги та впровадження податку на додану вартість.
Щодо сільського господарства, ЄК відзначила, що із вступом
Іспанії зона сільськогосподарського виробництва Співтовариства
збільшиться на ЗО %, а кількість населення, зайнятого в цій сфері —

 

¹ Натоп D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris:
PUF, 1997. - P. 334-335.

² Nicholson F., East R. From six to twelve. The enlargement of the European Commu-
nities. Harlow: Longman, 1987. — P. 215.

³ Ibid. — P ?44

Натоп D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris:
₂ PUF, 1997. - P. 336.

Dominguei L. Agriculture and the third enlargement of the EC. PhD Thesis. Univer-
sity of Edinburgh, 1988. - 340 p.

Ко

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

на 31 %'. Основна проблема полягала в механізмі стимулювання
закладеному до ССП, який передбачав цінові гарантії, що забезпе-
чували формування надлишків деяких продуктів. У риболовній
промисловості ЄК відзначила складність інтеграції великого рибо-
ловного флоту Іспанії до Співтовариства. Викликала занепокоєння
Комісії і перспектива еміграції іспанської робочої сили на ринки
країн ЄЕС після зняття обмежень на її вільне пересування². У пи-
танні з Португалією ЄК відзначила, що значення її вступу до
Співтовариства має бути дуже обмеженим, оскільки вона складала
лише 1 % від ВНП ЄЕС. Однак «проблеми, що можуть обов'язково
виникнути, — зазначалося в рекомендаціях, — були пов'язані з яв-
ною невідповідністю в рівнях розвитку, що може значно збільшити
неоднорідність Співтовариства»³.

Політичні та економічні фактори, що визначали політику як
країн-аплікантів, так і деяких провідних країн — членів ЄЕС, свід-
чили про те, що під час обговорення процесу вступу класичний ко-
мунітарний механізм розширення мав зазнати серйозної трансфор-
мації. Без принципових змін у політиці Співтовариства щодо
прийому нових членів найбільш вірогідною можливістю зберегти
комунітарні досягнення могло стати збільшення тривалості пе- І
рехідного періоду. Підписання додаткових угод, необхідних для
згоди країн ЄЕС на розширення Співтовариства, ускладнювалося
негативним впливом розширення на специфічні сектори їх еко-
номіки, такі як сільське господарство та виробництво текстилю.

Ураховуючи зростання неоднорідності та зниження середніх
економічних показників розширеного Співтовариства, на порядку
денному знову з'явилася проблема вирішення історичної дилеми
розширення та поглиблення інтеграції. В цих умовах найбільш
послідовним захисником комунітарних принципів традиційно ви-
ступила ЄК, яка відігравала роль своєрідного маклера між інтереса-
ми держав-членів та Співтовариством. У своєму зверненні до Ради

¹ Gerbet P. La construction de Г Europe. Paris: Imprimerie nationale, 1983. — P. 391-

² European Commission: «Opinion on Spain's Application for Membership», Bulletin
of the European Communities, Supplement 9/78. — P. 10-12.

³ European Commission: «Opinion on Spain's Application for Membership», Bulletin
of the European Communities, Supplement 5/78. — P. 7.

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

міністрів ЄК зазначала: «Греція, Португалія та Іспанія хочуть стати
частиною сильного Співтовариства. Але якщо воно стане розбавле-
ним та послабленим і не буде являти собою більше, ніж зону вільної
торгівлі, чи просто митний союз, це не відповідатиме навіть
мінімальним інтересам ні країн-кандидатів, ні дев'яти країн-чле-
нів»¹. Комісія рекомендувала розпочинати координаційні заходи,
спрямовані на економічне зростання в промислових галузях країн-
кандидатів, ще до їх вступу до Співтовариства. Передбачалося
виділення із бюджету ЄЕС на вирішення цих проблем сум у розмірі
2,3 % ВНП Греції, 2,5 % ВНП Португалії та 0,4 % ВНП Іспанії.

Поряд із економічними та секторальними аспектами розширен-
ня ЄК приділила важливе значення вирішенню проблем адаптації
до нових умов основних інституцій Співтовариства та механізму
прийняття рішення в ньому. ЄК пропонувала «перехідну формулу»,
яка передбачала встановлення перехідного періоду для оцінки не-
обхідних економічних, секторальних та інституціональних врегу-
лювань у розширеному Співтоваристві². ЄК пропонувала також
розширити практику прийняття рішень більшістю голосів, що доз-
волило б зробити механізм голосування більш гнучким, виключив-
ши зловживання правом вето, не порушуючи в той же час суве-
ренітету країн-членів³.

Фактично рекомендації Комісії були відображенням її стратегіч-
них планів відносно процесу розширення Співтовариства. Вони бу-
ли своєрідним компромісом між максималістською позицією, що
передбачала можливість розширення лише при наданні значних
повноважень комунітарним інститутам, та мінімалістською, яка
розглядала розширення як шлях до перетворення ЄЕС на
організацію міждержавного співробітництва. Суть позиції Комісії
полягала в збереженні класичного підходу до європейської інтег-
Рації, який оцінював якість комунітарних досягнень більше, ніж

European Commission: «The Challenge of Enlargement», Bulletin of the European
Communities, Supplement 1/78. — P. 2.

European Commission: «The Challenge of Enlargement», op. cit. — P. 14.
European Commission: «The Challenge of Enlargement», op. cit. — P. 13.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

загальну суму його складових, не зважаючи на складність процесу їх
імплементації.

Не зважаючи на важливу роль ЄК у формуванні позиції Співто-
вариства із проблеми розширення, вирішальну роль у цьому про-
цесі відігравала все ж політика країн — членів ЄЕС. І, хоча врахову-
ючи історичне значення розширення Співтовариства на південь, в
цілому країни-члени позитивно оцінювали цей процес, серед них
існували різні точки зору щодо його деталей. Найбільш активним
прихильником нового розширення виступала Франція, яка бачила
в цьому можливість відновити свої позиції в Співтоваристві, пору-
шені в результаті прийому Великої Британії до ЄЕС. Розраховуючи
відіграти роль своєрідного мосту у відносинах між промислово роз-
виненими країнами та країнами з переважно сільськогосподарсь-
кою орієнтацією економіки, Франція все ж досить обережно стави-
лась до перспективи зростання конкуренції з боку нових членів
ЄЕС, наполягаючи на необхідності врегулювання всіх складних
проблем до остаточного вступу кандидатів.

Виступаючи перед французькими фермерами в червні 1980 p.,
Президент Франції В. Ж д'Естен відзначив, шо прийом середзем-
номорських країн до ЄЕС може відбутися лише після повного вре-
гулювання наслідків першого розширення Співтовариства¹. Мова
йшла в першу чергу про врегулювання питання бюджетного ме-
ханізму, реформуванню якого новий консервативний уряд Великої
Британії на чолі з М. Тетчер приділяв велике значення. Позиція Ве-
ликої Британії в цьому питанні активно підтримувалась канцлером
Німеччини Г. Шмідтом, який також вважав, що фінансування про-
цесу розширення Співтовариства на південь повинно відбуватися
не за рахунок збільшення внесків країн-членів до комунітарного
бюджету, а за рахунок реформування бюджетного механізму та ско-
рочення бюджетних витрат на Спільну сільськогосподарську про-
граму.

and New

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

Як не дивно, але саме позиція Франції через відсутність консен-
сусу із спільних франко-іспанських сільськогосподарських проб-
лем сприяла значному гальмуванню переговорів між ЄЕС та краї-
нами-кандидатами в другій половині 1980 р. Не прискорила розви-
ток переговорів і невдала спроба державного перевороту в Іспанії у
лютому 1981 р. Занепокоєні внутрішньою нестабільністю та хитким
становищем іспанського уряду, з яким велися переговори про
вступ, країни ЄЕС навіть відклали на три тижні затвердження про-
грами допомоги іспанському урядові. Більше того, помічник голо-
ви ЄК Лоренцо Наталі, відповідальний за питання розширення
Співтовариства, після свого візиту до Мадриду в червні 1981 р. на-
поліг на перегляді дати вступу Іспанії до ЄЕС, яка вже була призна-
чена на термін не пізніше 1983 р. липневим 1980 р. засіданням Ради
міністрів закордонних справ. Така позиція країн ЄЕС свідчила про
те, що їх національні економічні інтереси відігравали все ж першо-
чергову роль порівняно з підтримкою та захистом інтересів демо-
кратії в країнах-кандидатах.

Цей етап переговорів наочно продемонстрував, що, спираючись
на принципи класичного механізму розширення, Співтовариство
віддавало пріоритет не прискоренню переговорного процесу щодо
розширення, а першочерговому проведенню внутрішніх реформ
та, відповідно, врахуванню інтересів таких провідних країн ЄЕС, як
Велика Британія та Франція. Намагаючись зберегти цей хиткий ба-
ланс інтересів, Співтовариству було досить складно чітко сформу-
лювати свою позицію, яка б дала змогу паралельно вести перегово-
ри як з питань внутрішнього реформування, так і з умов вступу до
ЄЕС нових країн. Ситуація ускладнилась ще й тим, що в березні
1982 р. у Греції до влади прийшов уряд PASOK, який виступив з ви-
могами ревізії деяких положень умов членства Греції в ЄЕС.

У зв'язку з цим ЄК спробувала переглянути деякі аргументи що-
до політики диференціації в розширеному Співтоваристві, визнав-
^щи, що єдиним рішенням у цій безвихідній ситуації може бути част-
кове прийняття країнами-кандидатами комунітарних принципів.
Ураховуючи складність переговорів із сільськогосподарських проб-
^Лем, ЄК в липні 1983 р. у досить обережній формі запропонувала
^використати для інтеграції найбільш складних секторів економіки

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБАИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ І

країн-кандидатів принцип «двох швидкостей». Якшо у випадку з
Іспанією це мало захистити сільськогосподарських виробників
Співтовариства від конкуренції іспанської аграрної продукції, то у
випадку з Португалією навпаки, це дало б їй час захистити свої
найбільш вразливі аграрні сектори. Таким чином, передбачалося
встановити досить тривалий перехідний період у 10 років, протягом
якого продукція «спірних» аграрних секторів знаходилася б «поза
спільним ринком»¹.

Відзначивши, що складні переговори з Іспанією створили додат-
кові труднощі для Португалії, вона наполягала на одночасному
вступі цих двох країн до Співтовариства. Не зважаючи на перерахо-
вані питання, ЄК продовжувала наполягати на дотриманні класич-
ного механізму розширення, але закликала при цьому відрізняти
проблеми, пов'язані суто з розширенням, та внутрішні комунітарні
проблеми, що лише загострились у результаті цього процесу. Це за- *
уважения стосувалося в першу чергу питання бюджету ЄЕС та обме-
женості комунітарних ресурсів. Стверджуючи, що бюджетні витра-
ти, пов'язані з розширенням, все ж себе виправдають, ЄК звертала
увагу на те, що загальні розміри бюджету мають зрости від 15 до 20 %,
з них лише 4—6 % мали піти на прямі платежі новим країнам. Не зва-
жаючи на це, Комісія зауважила, що навіть без розширення можли-
вості Співтовариства використовувати бюджет як інструмент роз-
витку без збільшення його ресурсів значно обмежені.

З кінця року невирішеність проблеми взаємозалежності між
внутрішнім реформуванням в ЄЕС та його розширенням загрожу-
вала викликати внутрішню кризу в Співтоваристві. Слід відзначи-
ти, що за той час, який був витрачений на деталізацію спільної
політики ЄЕС із проблеми розширення, зокрема щодо імпорту се-
редземноморських товарів Співтовариством, врегулювання інших
спірних питань, таких як зменшення внеску Великої Британії до
бюджету, намагання Греції полегшити свої адаптаційні умови і
навіть участь Іспанії в НАТО, досить сильно переплелися з
вирішенням проблеми розширення. Саме в цьому полягав основ-

 

BuysseD. L'elargissement de la CEE a 1'Espagne et au Portugal. В
News Agency, 1984. — P. 16.

 

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

ний недолік класичного механізму розширення. Як і під час перего-
_В0рів щодо вступу Греції, ефективність цього механізму прямо за-
лежала від швидкості ведення переговорів та бажання перенести
більшу частину дебатів на період після завершення процесу розши-
рення. Певною мірою це можна пояснити бажанням перестрахува-
тися від такої ситуації, що виникла в Співтоваристві після вступу до
нього Великої Британії, і була пов'язана з її спробами переглянути
умови участі в комунітарних програмах.

Прорив у переговорах настав, коли Європейська Рада в жовтні
1983 р. прийняла рішення про доступ середземноморських товарів
до Спільного ринку. Передбачався тревалий перехідний період для
таких товарів, як фрукти, овочі та маслинова олія. В червні 1984 р.
на саміті в Фонтенбло було досягнуто консенсусу щодо механізму
зменшення внеску Великої Британії до бюджету ЄЕС та макси-
мального збільшення відшкодувань з ВНП до бюджету від 1 до
1,4 %. Дата 1 січня 1986 р. була визначена на саміті як остаточна для
вступу Іспанії та Португалії.

Співтовариством було також прийнято рішення щодо одного з
найскладніших питань, пов'язаних із врегулюванням сільськогос-
подарських суперечок. ЄЕС запропонувало встановлення досить
тривалого десятирічного перехідного періоду, розрахованого на два
етапи. Під час першого етапу Іспанія мала прийняти в повній мірі
комунітарні принципи в сфері торгівлі сільськогосподарською
продукцією з третіми країнами. Лише на другому етапі передбача-
лося використання класичного перехідного механізму, що передба-
чав взаємне скорочення тарифів та квот на торгівлю. Однак, ос-
терігаючись зростаючого невдоволення громадськості, уряд Іспанії
відхилив запропоновані терміни, запропонувавши максимальний
термін перехідного періоду сім років.

Особливий інтерес викликає аналіз позиції Португалії в перего-
ворах з ЄЕС, яка значно відрізнялась від позиції Іспанії. На відміну
від останньої, у Португалії було кілька, якщо не всі галузі промис-
ловості та сільського господарства, що мали проблемний характер
Для ЄЕС. Крім урегулювання під час перехідного періоду проблеми
перевиробництва сільськогосподарської продукції та її експорту до
ЄЕС, мова йшла про вирішення проблеми експорту текстилю до

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

Х^ІЧКІ

Співтовариства. Тому основне завдання Португалії в переговорах
полягало в отриманні від Співтовариства підтримки, необхідної для
реструктуризації її економіки, що було першочерговою умовою її
повного членства в ЄЕС. Враховуючи, що перераховані вище про-
блеми ускладнювались труднощами внутрішнього характеру, ви-
кликаними слабкістю політичної та адміністративної системи Пор-
тугалії, її уряд обмежувався загальним обговоренням проблем та ба-
жанням прийняття графіку вступу до ЄЕС ще до того, як Порту-
галія розпочне реформи¹.

Прихід до влади в Португалії у червні 1983 р. коаліційного уряду
соціалістів та соціал-демократів на чолі з Маріо Соарешем не лише
знаменувало початок періоду відносної стабільності в країні, а й ак-
тивізувало політику Португалії на переговорах з ЄЕС. Прагнення
нового уряду прискорити процес вступу вплинув навіть на характер
взаємовідносин між Португалією та Іспанією в межах переговорів з
ЄЕС. Під час зустрічі М. Соареша та Ф. Гонзалеса в листопаді
1983 р. прем'єр-міністр Португалії відмовився від пропозиції зай-
няти спільну позицію в переговорах з ЄЕС, аргументуючи тим, що
це поставить під загрозу терміни її власного вступу до Співтовари-
ства. У результаті наприкінці 1983 р. тривалі переговори, що велися
з Португалією у сфері сільського господарства, сфокусувались на
вирішенні досить конкретних ключових питань, пов'язаних із захи-
стом її аграрного сектора від негативних наслідків вступу до
Спільного ринку та гармонізацією заходів перехідного періоду зі
специфічними програмами підтримки економіки Португалії.
У квітні 1984 р. Співтовариством було запропоновано виділити
Португалії 700 млн екю на підтримку її сільського господарства
протягом десяти років.

Протягом другої половини 1984 р. на саміті в Дубліні було досяг-
нуто консенсусу щодо одного з ключових питань переговорів у аг-
рарній сфері — контроль над національним сільськогосподарським
виробництвом. На спеціальній зустрічі представників країн — членів
ЄЕС на вищому рівні, що відбулася в березні 1985 p., були прийняті

 

1988; - P^d ^ 'Г⁸⁶™"' °^{f the} K. PhD The« Univer-

»M

 

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

рішення щодо остаточного врегулювання сільськогосподарських
проблем та приєднання Греції до Середземноморської інтег-
раційної програми, а вже у червні були підписані Угоди про повний
_вступ Іспанії та Португалії до ЄЕС з 1 січня 1986 р.

Враховуючи складність переговорів, було досягнуто компромісу
за рахунок прийняття «подвійної перехідної» моделі. Остаточно по-
годжені умови вступу включали класичні елементи перехідного ме-
ханізму, що передбачали взаємне зменшення тарифів та квот про-
тягом семи років та встановлення більш складного перехідного
періоду, розрахованого для врегулювання проблемних питань, що
складався з двох етапів протягом десяти років. Класичний механізм
поширювався в першу чергу на врегулювання митних бар'єрів на
промислову продукцію, які мали бути скорочені на 50 % протягом
перших трьох років в обох країнах і скасовані остаточно протягом
наступних чотирьох. Кількісні ж обмеження мали бути скасовані
одразу після завершення вступу до ЄЕС.

Десятирічний перехідний період поширювався, перш за все, на
іспанські олійні культури, маслинову олію та свіжі овочі і фрукти,
контроль за імпортом яких зберігався від трьох до п'яти років після
доступу цих країн до ринкового механізму ЄЕС. 85 % сільськогос-
подарської продукції Португалії також було включено до деся-
тирічного перехідного періоду, перші п'ять років якого передбача-
ли становлення національних ринкових структур, а останні — вре-
гулювання питання цін та відкриття ринку. Протягом цього часу
Співтовариство виділяло на реструктуризацію португальського аг-
рарного сектора 700 млн екю. На десятирічний період було розрахо-
ване врегулювання різниці в цінах на рибну продукцію та митних
зборів. Зовнішні тарифи Іспанії та Португалії також підпадали під
врегулювання протягом семи років відповідно до аналогічних та-
рифів Співтовариства. Щодо врегулювання внесків до комунітар-
ного бюджету, то це питання мало переглядатися кожні шість років.
На той час сума, яку Іспанія отримувала з бюджету, дорівнювала її
внеску, тоді як Португалія була чистим бенефіціарієм.

Різниця в умовах вступу Іспанії та Португалії відображала різний
Рівень проблем, що в результаті вступу кожний із кандидатів ство-
рював для «чутливих» секторів економіки ЄЕС та інтересів окремих

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ І

груп національних виробників країн-членів. Подвійний пе-
рехідний період мав захистити ЄЕС від негативних наслідків вступу
Іспанії, а Португалію — від аналогічних наслідків вступу до ЄЕС.
Для Іспанії найдовший перехідний період був встановлений на екс-
порт фруктів та овочів, де її позиції були дуже сильними, і корот-
ший — на такі слабкі галузі, як молочне виробництво та зернові
культури. Щодо Португалії, то така різниця в періодах мала перш за
все забезпечити ефективність комунітарної допомоги та сприяти
виживанню португальської економіки в нових умовах. Хоча і у ви-
падку з Португалією були окремі сектори економіки (виробництво
вина та маслинової олії), які Співтовариство розглядало як високо-
конкурентні.

Характерно, що переговори продемонстрували ще одну тради-
ційну рису класичного механізму розширення, яка характеризувала
поведінку країн — членів Співтовариства, чиї інтереси могли бути
порушені в результаті його розширення. Погоджуючись на вступ
нових членів до ЄЕС такі країни Співтовариства, як Франція, Італія
та Греція добилися додаткової фінансової допомоги для своїх се- ї
редземноморських регіонів під час семирічного перехідного періо-
ду. Якщо Португалія отримувала допомогу у розмірі 700 млн екю, то
на реструктуризацію приватного сектора Греції, згідно з ухвалени-
ми Співтовариством 29 березня 1985 р. Середземноморськими
інтеграційними програмами (СІП), було виділено 2 000 млн екю.
Запропоновані Комісією в березні 1983 р. Програми були розрахо-
вані на 6 років і передбачали додаткові комунітарні витрати у роз-
мірі 6,6 млрд екю (Франція — 17 %; Греція — 38 %; Італія — 45 %),
що, звичайно, викликало невдоволення Великої Британії та Німеч-
чини. Прийняття Співтовариством СІП було своєрідною компен- •
сацією Франції, Італії і особливо Греції, яка на засіданні Євро- І
пейської Ради в Дубліні 4 грудня 1984 р. поставила в пряму за- |
лежкість своє позитивне ставлення до розширення від прийняття j
СІП¹.

Натоп D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. Paris:
PUF, 1997. — P. 337; Christopher Preston. Enlargement and Integration in the Euro-
pean Union. London and New York: University Association for Contemporary Euro-
pean Studies series (UACES), 1997. — P. 64.

2.2. Розширення та трансформаційні зміни в ЄС у 80-ті роки

Хоча середземноморське розширення Співтовариства і було
найтривалішим у часі, залучення Іспанії та Португалії до євро-
пейських інтеграційних процесів після їх вступу до ЄЕС було до-
сить швидким і не викликало будь-яких серйозних протиріч. Цьому
сприяли як економічні, так і політичні фактори. Не зважаючи на те,
що економіка Іспанії мала деякі кризові сектори, такі як сталели-
варна промисловість та додаткові проблеми, що виникли в резуль-
таті вступу до ЄЕС (риболовна промисловість), в цілому вона була
достатньо різностороння та міцна, щоб успішно адаптуватися до
нових, інтеграційних умов. Крім того, сприятливі економічні умо-
ви середини 80-х років та перспективи членства в ЄЕС зумовили
широкий потік закордонних інвестицій в іспанську економіку, що
значно полегшило умови її інтеграції до Співтовариства. Важливо
також, шо громадськість та правлячі кола Іспанії мали спільну по-
зицію щодо майбутньої лідируючої ролі Іспанії в ЄЕС.

Позиція Португалії в ЄЕС, також як і Греції та Ірландії, була ду-
же подібна до стратегії маклера, який за відносно невелику ціну по-
годжувався на участь у подальшому інтеграційному процесі. Щодо
Іспанії, то її позиція була значно складнішою. Ще на початковому
етапі переговорів Іспанія розраховувала на рівноправне відношен-
ня з боку Співтовариства. У зв'язку з цим основною метою Іспанії
під час переговорів було визнання Співтовариством її законних
інтересів. Однак оптимізм Іспанії дещо зменшився, коли під час пе-
реговорів з ЄЕС вона була поставлена перед необхідністю врахову-
вати інтереси окремих груп національних виробників країн — чле-
нів Співтовариства. Поняття взаємних інтересів у класичному ме-
ханізмі розширення розглядалося як результат тривалих та склад-
них переговорів, що обидві сторони розпочинали зі вступом до
ЄЕС нового кандидата, Таким чином, переговори про вступ були
лише першим етапом, хоча і найбільш критичним, у спільному про-
цесі вдосконалення розширеного Співтовариства. Приклад з Вели-
кою Британією був у цьому наочним доказом.

Особливості другого етапу розширення характеризувалися праг-
ненням ЄС поширити демократичні свободи на південь Європи,
перетворивши його на зону стабільності та безпеки. Характерним
була пріоритетність політичної аргументації доцільності середзем-

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС V 60-90-ті РОКИ

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

 

поморського розширення, яке відбувалося на фоні серії кризових
явищ в європейській економічній інтеграції і супроводжувалося не
лише активною ревізією основних положень найбільш впливових
інтеграційних теорій, а й переглядом базових комунітарних прин-
ципів, закладених Римськими угодами. Саме зі вступом Іспанії та
Португалії вперше було застосовано принцип «двох швидкостей» в
інтеграційному процесі, і в практичній площині розпочато обгово-
рення шляхів інституційного реформування. Мова йшла про роз-
робку більш гнучкої інституціональної структури Співтовариства,
перегляду механізму голосування в бік більш широкого запровад-
ження механізму кваліфікованої більшості.

Результати переговорів щодо середземноморського розширення
ЄЕС свідчили про те, що основною запорукою збереження та ефек-
тивного функціонування класичного механізму розширення є обо-
в'язкове проведення внутрішніх комунітарних реформ ще до по-
чатку переговорів з країнами-кандидатами. Одночасно перспекти-
ва отримання рівноправного права голосу в ЄЕС хоча і прискорю-
вала переговорний процес, але призводила до систематичного по*
слаблення Співтовариства. Проблеми, що не були вирішені під час
переговорів, автоматично ставали внутрішніми проблемами ЄЕС
після завершення повного вступу країн-кандидатів. Підпадаючи
під вплив окремих груп галузевих виробників країн-членів, перего-
ворний процес вносив диспропорції до досягнення більш широких
геополітичних завдань Співтовариства. Відсутність вирішення пе- J
рерахованих вище проблем була невдовзі знову продемонстрована
під час обговорення прийому нових членів до Співтовариства в
90-ті роки.

 

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки
та його наслідки

Нові тенденції в розвитку ЄС стали одним із тих вирішальних
факторів, що вплинули на перегляд країнами ЄАВТ своєї позиції
шодо формування взаємовідносин з ЄС. Являючи собою достатньо
однорідну групу невеликих за розміром країн з високим рівнем еко-
номічного розвитку та сталими демократичними традиціями, краї-
нам ЄАВТ (Австрії, Фінляндії та Швеції) було досить легко адапту-
ватися до основних комунітарних вимог. Крім того, вступ жодної з
них не ставив під загрозу інтереси окремих груп національних ви-
робників у країнах — членах Співтовариства. Швидше навпаки,
вступ до ЄС становив деяку загрозу для окремих сфер національних
політичних інтересів самих країн-кандидатів.

Саме політичні інтереси більшості країн ЄАВТ, які проявлялися
як у проведенні політики нейтралітету, так і в особливому розумінні
поняття національного суверенітету, лежали на шляху вступу цих
країн до більш централізованого об'єднання, яким було Європей-
ське співтовариство. На відміну від ЄС, ЄАВТ була утворена за
ініціативою Великої Британії в 1960 р. як результат невдалої спроби
сформувати на території всієї Західної Європи велику зону вільної
торгівлі. Не зважаючи на різні цілі, що переслідувались країнами
ЄС та сімкою країн, що увійшли до ЄАВТ, стан їх економічних
відносин з самого початку характеризувався тісною взаємозалеж-
ністю. Саме тому, коли в 1969 р. у результаті поглиблення інтег-
раційних процесів ЄС було перетворено на повноцінний митний
союз, щоб зберегти постійно зростаючий рівень торгових взаємо-
відносин, країнами ЄС та ЄАВТ було прийняте рішення про фор-
малізацію відносин.

Це знайшло своє втілення в підписанні у 1972 р. Угоди про
вільну торгівлю. Угода де-факто утворювала в рамках ГАТТ зону
вільної торгівлі в межах всієї Західної Європи, практично поклавши
кінець її економічному розподілу, що існував з 1960 р. З 1 липня
'977 р, передбачалося усунення всіх тарифних та кількісних обме-
щодо торгівлі промисловими товарами між країнами ЄС та

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

ЄАВТ. З 1 січня 1980 р. всі тарифні обмеження були зняті на
торгівлю сталеливарною продукцією, а з 1 січня 1984 р. — на папе-
рову продукцію. І хоча положення Угоди не поширювались на такі
«чутливі» для обох груп країн сектори економіки, як сільське госпо-
дарство, після зустрічі у верхах представників країн ЄС та ЄАВТ у
травні 1977 р. було висловлено побажання про розширення дії зони
вільної торгівлі також і на деякі продукти сільського господарства¹.
Важливим етапом на шляху до інтеграційного зближення країн
ЄС та ЄАВТ було підписання 9 квітня 1984 р. Люксембурзької Дек-
ларації, яка передбачала консолідацію та посилення співробітницт-
ва із гармонізації стандартів, усунення технічних бар'єрів, спро-
щення прикордонних формальностей з метою утворення «ди-
намічного європейського економічного простору»². Важливість
процесу, що розпочався в Люксембурзі, полягала не лише в тому,
що він призвів до інтенсифікації співробітництва між двома група-
ми країн Західної Європи та їх економічного зближення за рахунок
підписання численних угод, а й тому, що він поставив його ефек-
тивний розвиток перед необхідністю впровадження якісних змін до
його характеру. Механізм підписання формальних та неформаль-
них угод між ЄС та ЄАВТ потребував тривалих дискусій та узгод-
жень, що на фоні зайнятості основних інституцій Співтовариства
вирішенням внутрішніх комунітарних проблем робило його досить
громіздким.

Крім того, одним із наслідків цього процесу стала дедалі зроста-
юча асиметрія в результатах, які країни ЄС та ЄАВТ отримували в
ході співробітництва. Поступово країни ЄАВТ опинилися в ситу-
ації, коли змушені були брати участь в економічних процесах, на хід
яких не мали політичного впливу. Остаточне закріплення такої
асиметрії у відносинах між двома групами країн відбулося після
зустрічі 20 травня 1987 р. Європейського комісара з питань
зовнішньої політики та торгівлі ЄС Віллі де Клерка з міністрами

¹ LuifP. On the road to Brussels. The political dimensions of Austria's, Finland's and
Sweden's accession to the European Union. — Vienna: Austrian institute for interna-
tional affairs. Braumuller, 1995. - P. 148-149.

² Text of the ministerial meeting in Luxembourg, 9 April 1984, EFTA Bulletin, N 2,
1984.-P. 7.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

країн ЄАВТ. Висловлюючись за необхідність підтримання в цілому
балансу між зобов'язаннями та перевагами у взаємовідносинах,
g де Клерк підкреслив пріоритетні принципи, які визначали
політику ЄС у Люксембурзькому процесі. Мова йшла, в першу чер-
гу, про пріоритетне вирішення внутрішніх інтеграційних процесів у
ЄС та збереження незалежного характеру комунітарного механізму
прийняття рішення¹. Це означало, що Співтовариство не лише
приділяло першочергову увагу саме внутрішньому реформуванню в
ЄС, а й керувалося у відносинах з країнами ЄАВТ насамперед
внутрішніми комунітарними інтересами.

Позиція, висловлена європейським комісаром, фактично відоб-
ражала нові динамічні процеси, що розпочалися в Співтоваристві у
середині 80-х років і характеризувалися прагненням ЄС активізува-
ти внутрішні реформи. Активним прихильником таких реформ був
новий голова Європейської Комісії Жак Делор. Розроблені за його
участю і представлені Комісією в червні 1985 р. на розгляд Євро-
пейській Раді «Білі сторінки» передбачали конкретні кроки на шля-
ху до формування єдиного внутрішнього ринку країн ЄС². Підпи-
сання в лютому 1986 р. Єдиного європейського акта (ЄЄА) та пе-
редбачене ним удосконалення комунітарного механізму прийняття
рішення (за рахунок розширення сфери дії принципу прийняття
рішення більшістю голосів) ставило Співтовариство перед мож-
ливістю переходу до якісно нового етапу розвитку.

У результаті напередодні вступу до ЄС рівень адаптованості на-
ціонального законодавства країн — кандидатів ЄАВТ до комунітар-
них вимог, які були сформовані без участі останніх, становив вже
60 %³. Така ситуація змусила більшість країн ЄАВТ переоцінити ос-
новні принципи своєї політики до Співтовариства, намагаючись
надати їй більш структурованого характеру. В деяких країнах ЄАВТ
окремі політичні партії та зацікавлені групи все частіше висловлю-

Pedersen Th. European Union and the EFTA countries. Enlargement and integra-
tion. — London-New York: Pinter Publishers, 1994. - P. 35.
Commission of the European Communities, Completing the Internal Market. White
Paper from the Commission to the European Council (Milan, 28/29 June 1985).
₃ COM(85) 310 final.

Hamon D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. — Paris:
PUF, 1997. - P. 394.

т Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

__ , ои ^и-п ги

вались за повноправне членство в ЄС. І хоча ця точка зору не знахо*
дила ще в той час відображення в офіційній позиції урядів більшості
цих країн, єдиною країною яка проголосила замість політики бідьщ
тісного співробітництва курс на вступ до ЄС, була Австрія.

17 січня 1989 р. Ж. Делор виступив перед Європейським парла-
ментом з розробленою спільно з прем'єр-міністром Норвегії Гро
Харлемом Брунтлендом пропозицією більш «структурованого
партнерства» та формалізації інституційних рамок співробітницт-
ва між країнами ЄС та ЄАВТ¹. Основна ідея цієї пропозиції поля-
гала в формуванні «Європейського економічного простору», що
охоплював би всі сфери співробітництва між країнами ЄС та
ЄАВТ на базі основних чотирьох принципів внутрішнього кому-
нітарного ринку (свобода переміщення товарів, капіталів, послуг
та пересування робочої сили)². Ініціатива Ж. Делора поклала по-
чаток контактам між ЄС та ЄАВТ, які призвели до переговорів що-
до утворення Європейської економічної зони (ЄЕЗ). Проект фор-
мування ЄЕЗ за участю країн ЄС та ЄАВТ фактично являв собою
своєрідний двосторонній компроміс у вирішенні дилеми розши-
рення та поглиблення інтеграційних процесів у ЄС. Це була спро-
ба знайти шляхи більш тісного співробітництва між країнами ЄС
та ЄАВТ, запобігши при цьому виникненню перспективи перед-
часного розширення Співтовариства, яке могло б поставити під
загрозу виконання намічених інтеграційних реформ. Одночасно
функціонування ЄЕЗ забезпечувало б для Співтовариства своєрідний І
ефект «переливу» досягнень Спільного ринку на країни ЄАВТ без
зайвих політичних складнощів. Ініціатива формування ЄЕЗ не
знайшла значної підтримки серед інших країн Співтовариства,
більше зацікавлених пошуками ефективних шляхів поглиблення
внутрішніх інтеграційних процесів. Не було єдиної позиції з цього
питання і серед країн ЄАВТ. Якщо ініціатива Ж. Делора виклика-
ла значний інтерес та ентузіазм серед урядів Норвегії, Швеції та

¹ DelorsJ. Debates of the European Parliament 1988—1989 Session, Proceeding from
16 to 20 January 1989.

² Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980—2000 роки): Підруч. /
Л. Ф. Гайдуков, В. Г. Кремінь, Л. В. Губерський та ін. — К.: Либідь, 2001. —
С. 275; Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник. — М.: Юристь, 1998. —
С. 199-203.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

Фінляндії, Швейцарія негативно оцінила перспективу утворення
₍ш_Ні-ЄС» з елементами наднаціонального управління. Австрій-
ський УР^ЯД також не бажав розцінювати пропозицію Ж. Делора як
альтернативу вступу до ЄС'.

Крім того, ініціатива Ж. Делора стала практично сюрпризом не
лише для країн ЄАВТ, а й для самого Співтовариства. Довгий час
ЄС не міг дійти консенсусу стосовно основної концепції Євро-
пейської економічної зони². На узгодження позицій пішов майже
цілий рік і лише 19 грудня 1989 р. у прийнятій Спільній Декларації
сторони висловили бажання розпочати формальні переговори що-
до ЄЕЗ, які, в свою чергу, розпочалися лише в червні 1990 р.³.

Позиція країн ЄАВТ була офіційно висловлена у зверненні до
Співтовариства, прийнятому міністрами закордонних справ в Же-
неві 3 квітня 1990 р.⁴. Прагнучи взяти активну участь в обговоренні
та формуванні технічних та юридичних нормативів, що мали лягти
в основу Спільного ринку Співтовариства, ЄАВТ висловлювалась
за якомога скоріший початок переговорів щодо утворення ЄЕЗ та їх
завершення до кінця 1990 р. Країни ЄАВТ погоджувалися на те, що
переговори мали проходити на основі законодавчої бази Співтова-
риства, з урахуванням його комунітарних досягнень (acquis
communautaire). Першочергово передбачалося розглянути питання
вільного пересування товарів, послуг, капіталів та громадян, а та-
кож розширення та поглиблення так званого горизонтального
співробітництва в таких сферах, як охорона навколишнього сере-
довища, наукові дослідження, освіта та соціальна політика. Одно-
часно обговорювалася можливість повного виключення або прий-
няття перехідних заходів для деяких сфер економіки, що становили
Для країн ЄАВТ життєво важливе значення.

Stacker В. EC-EFTA negotiations towards the creation of a European Economic
Area. — Vienna: University of Vienna. Dept. of Economics and Social Sciences, Feb-

₁ raary!992.-P. 11.

Г Financial Times, 21.3.1989.

₄ EFTA Bulletin, N.4/1, 1989/1990, P. 6.

Message to the EC on the negotiation of an EES treaty adopted by EFTA Ministers, in:
Thirtieth Annual Report of the European Free Trade Association, 1990. — Geneva.
3 April 1990.-P. 49-51.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБАИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС V 60-90-ті РОКИ І

18 червня 1990 р. Радою міністрів ЄС, за активної участі
Комітету постійних представників, був прийнятий документ
який фактично являв собою директиву щодо переговорів по ЄЕЗ¹'
Директиви включали ряд питань, на які представники ЄС мали
звернути особливу увагу на переговорах. Перш за все Рад_а
міністрів ЄС наполягала на формуванні в структурі ЄАВТ компе-
тентної інституції з мінімальними наднаціональними повнова-
женнями, на зразок Європейської Комісії, необхідними їй для
ефективного співробітництва з аналогічними структурами ЄС з
метою успішного регулювання спільних питань у межах ЄЕЗ. Дру-
га важлива проблема стосувалася сільського господарства. Хоча
мова і не йшла про включення положень Спільної сільськогоспо-
дарської політики ЄС до сфери діяльності ЄЕЗ, Рада міністрів на-
полягала на необхідності спрощення деяких умов торгівлі в цій
сфері. Стосовно інституційних та юридичних питань, то тут РМ
зберігала за собою право повної автономії в процесі прийняття
рішення. Країни ЄАВТ отримували лише право спостерігача, що
давало їм можливість за рахунок кращої та більш детальної інфор-
мованості лише побіжно впливати на політику Співтовариства,
при цьому не визначаючи її повністю².

Така позиція ЄС поставила на порядок денний необхідність
вирішення трьох важливих проблем, які визначилися в ході
офіційних переговорів, шо розпочалися в червні 1990 р. Перша —
стосувалася наслідків прийняття країнами ЄАВТ acquis соттипаи-
taire. У багатьох країнах ЄАВТ рівень вимог щодо охорони навко-
лишнього середовища був значно вищий, ніж у Співтоваристві, то-
му питання їх колізії було досить проблематичним, особливо У
Швеції. Викликали занепокоєння і деякі наслідки вільного пере-
міщення капіталів та послуг. Передача права власності на ряд
національних ресурсів, такі як ліс у Фінляндії, рибні ресурси в
Ісландії, земля в Швейцарії, оцінювалося цими країнами як

¹ Ludlow P. Negotiating a European Economic Area. EC-EFTA relations — In: The
Annual Review of European Community Affairs 1990. — Brussels: CEPS, 1991. —
P. 307-308.

² Ibid. - P. 308.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

_агроза життєвоважливим національним інтересам. У Швей-
царії, яка традиційно проводила досить жорстку еміграційну
політику, викликало занепокоєння положення про вільне пере-
сування громадян у рамках країн ЄЕЗ. Друга — стосувалася
інституційного механізму ЄЕЗ та пошуку компромісного
співвідношення між автономним статусом комунітарного ме-
ханізму прийняття рішення та інтересами країн ЄАВТ, що мали
увійти до Європейської економічної зони. Третя — торкалася
безпосередньо судової процедури та процесу контролю за вико-
нанням спільних рішень.

Поступово в результаті переговорів протягом 1990 р. та початку
1991 р. для більшості країн ЄАВТ стало зрозуміло, що Європейсь-
ка економічна зона не дає їм тих відносно легких переваг, на які
вони розраховували до початку переговорів. Не розглядаючи
навіть можливості у майбутньому повного членства країн ЄАВТ в
Європейському співтоваристві, переговори по ЄЕЗ фактично по-
ставили ці країни в майже залежне становище від останнього.
Співтовариство домагалося від країн ЄАВТ виконання тяжких
умов комунітарних правил на постійній основі, особливо що сто-
сується вільного переміщення капіталів, громадян та визнання
права іноземної власності на своїй території. По своїй складності
та глибині умови переговорів щодо ЄЕЗ більше були схожі на пе-
реговори про повне членство в ЄС. Саме цього, погоджуючись на
формування ЄЕЗ, країни ЄАВТ більше всього хотіли уникнути.
Ставало зрозумілим також, що інституційний, юридичний ме-
ханізм нової організації мав бути не лише складним, а й позбавляв
при цьому країни ЄАВТ будь-якого серйозного впливу на процес
прийняття рішення.

У такій ситуації ставало логічним, що в деяких країнах ЄАВТ, які
До цього часу реально не розглядали можливість вступу до ЄС, все
частіше різними політичними силами порушувалося питання про
Детальне вивчення співвідношення позитивних та негативних
Наслідків повного членства цих країн у Співтоваристві. Цьому
сприяла також структурна слабкість економіки, особливо країн
скандинавського регіону, що проявилася під час економічного спа-
ДУ в 80-х та на початку 90-х років. Так, у Фінляндії ВВП в 1991 р.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

скоротився на 8 %, а з 1992 по 1993 pp. — на 14 %'. У Швеції показ-
ник безробіття зріс з 4 % в 1989р. до 12% в 1992р.², а в Фінляндії він
становив у середньому 19,3 % в 1993 рЛ Крім того, якщо у Швеції_в
1989р. був найбільший серед країн Організації економічного
співробітництва та розвитку профіцит державного бюджету, то в
1993 р. Швеція випереджала ці країни за бюджетним дефіцитом
який становив 188 млрд шведських крон⁴. На фоні динамічних про-
цесів у ЄС, орієнтованих на формування Єдиного європейського
ринку, промислове лобі країн ЄАВТ дедалі активніше висловлюва-
лось за повне членство своїх країн в ЄС.

У кінці жовтня 1990 р. соціал-демократичний уряд Швеції
офіційно продемонстрував свою переоцінку перспектив форму-
вання Європейської економічної зони. Розглядаючи ЄЕЗ лише як
перехідний етап на шляху до повного членства в ЄС, уряд Швеції
звернувся до національного парламенту із зверненням оцінити го-
товність Швеції стати повноправним членом ЄС. У грудні 1990 р.
шведським парламентом було ухвалено рішення уряду про вступ до
Співтовариства, і вже в липні 1991 р. Швеція звернулася з формаль-
ною заявою на вступ до ЄС^. Змінилася ситуація і в Норвегії, яка
єдиною із чотирьох країн-кандидатів не ратифікувала на референ-
думі 1972 р. угоди про вступ до ЄЕС. Відставка правоцентристсько-
го коаліційного уряду і з ним — малочисельної партії Центру, яка
активно виступала проти відміни так званого «концесійного зако-
нодавства», що блокувало легалізацію іноземного права власності,
іноземних фінансових інститутів та промислових підприємств, а |
також прихід до влади Лейбористської партії, сприяли відновленню
в листопаді 1992 р. орієнтації політики Норвегії на членство в ЄС . і

¹ Ministry of Finance. Finland-Economic Survey. — Helsinki: Ministry of Finance,
1994.-P. 5.

² OECD Economic Survey — Sweden. — France: OECD, 1994. — P. 73.

³ Finland Promotion Board. Finnfax, May 1994. — P. 3.

⁴ OECD Economic Survey - Sweden. - France: OECD, 1994. - P. 58.

⁵ Miles L. Scandinavia and European Community enlargement: aspects and problems
for Sweden, Finland and Norway. — Hull: University of Hull: European Community
Research Unit, 1993. - P. 12-18.

⁶ LuifP. On the road to Brussels. The political dimensions of Austria's, Finland's and
Sweden's accession to the European Union. — Vienna: Austrian institute for interna-
tional affairs. Braumuller, 1995. — P. 161.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

у січні 1992 р. парламент Фінляндії схвалив рішення фінського уря-
ду про вступ до Співтовариства. Офіційна заява в ЄС була подана
Фінляндією в лютому 1992 р.

Однак, не зважаючи на бажання більшості країн ЄАВТ стати пов-
ноправними членами ЄС, переговори щодо формування Євро-
пейської економічної зони продовжувались. Більшість із них роз-
глядали цей процес як перший крок на шляху до повного членства в
ЄС. Це пояснює значне пом'якшення позиції країн ЄАВТ з цілого
ряду складних ключових питань під час переговорів щодо ЄЕЗ про-
тягом 1991 р. Першим зрушенням в цьому напрямі стала більш
гнучка позиція ЄАВТ у сільськогосподарських питаннях. Під час
австрійського головування в ЄАВТ у січні 1991 р. було прийняте
рішення, що обговорення питання лібералізації торгівлі з деяких
сільськогосподарських продуктів буде проводитися Співтоварист-
вом не на основі спільної позиції країн ЄАВТ, а з кожною із цих
країн окремо, на основі двосторонніх переговорів'.

У фінансовій сфері країни ЄАВТ брали на себе зобов'язання на-
дати Співтовариству кредит на п'ять років у розмірі 1,5 млрд екю та
виділити 0,5 млрд екю у вигляді субсидій. Країнами-бенефіціанта-
ми виступали Греція, Португалія, Ірландія та деякі регіони Іспанії².
Погоджуючись на такі досить обтяжливі умови нового об'єднання,
країни ЄАВТ розраховували, що ЄЕЗ буде тимчасовим формуван-
ням, яке сприятиме їх поступовому переходу до повного членства в
ЄС. Про це свідчить і той факт, що одразу ж після підписання угоди
22 жовтня 1991 р. у Люксембурзі, міністри, які представляли на пе-
реговорах Швейцарію, оголосили, що кінцевою метою інтег-
раційної політики їх країни є вступ до Європейського співтовари-
ства. Остаточно угода про Європейську економічну зону була
підписана 2 травня 1992 р. у Порто і мала набути чинності після її
Ратифікації усіма зацікавленими країнами 1 січня 1993 р. Являючи
собою досить складний документ, що містив лише 129 основних
статей, ратифікація угоди країнами ЄАВТ на 60 % підпорядковува-

Thirty-first Annual Report of the European Free Trade Association, 1991. Geneva,
. June 1992.-P. 9-Ю.

Ibid. - P. 10.

РОКИ

__*

ла б їх нормативну базу законодавчим вимогам Європейського
співтовариства¹.

Складнощі, пов'язані з ратифікацією угоди про ЄЕЗ (негативні
результати референдуму в грудні 1992 р. у Швейцарії; затримка з ра-
тифікацією в Іспанії та Франції — грудень 1993 р.), призвели до то-
го, що вона набула чинності лише 1 січня 1994 p., тобто в той час,
коли переговори про вступ Австрії, Фінляндії, Швеції та Норвегії
до ЄС підходили до своєї фінальної фази. Таким чином, переговори
про формування Європейської економічної зони, замість того щоб
стати альтернативою інтеграції країн ЄАВТ до ЄС, виявилися для
них своєрідним перехідним етапом на шляху до Співтовариства.
Замість того, щоб попередити, як це і передбачалося на початку пе-
реговорів та в ініціативах ЄК, передчасне виникнення проблеми
нового розширення, обговорення концепції ЄЕЗ з використанням
принципів класичного комунітарного механізму розширення лише
прискорило цей процес².

Аналізуючи процес зближення країн двох об'єднань, необхідно
звернути увагу на те, що в основі цього процесу лежали, в першу
чергу, об'єктивні економічні інтереси. Країни ЄС та ЄАВТ тра-
диційно зав'язували тісні економічні стосунки, а взаємозалежність
їх господарства постійно зростала. В 1992 р. майже 25 % загального
експорту ЄС припадало на ринки країн ЄАВТ. При цьому
найбільшу залежність від торгівлі з ЄАВТ відчувала Данія, полови-
на експорту якої припадало на північні країни цієї групи. Менше
всього від торгівлі з країнами ЄАВТ залежала Іспанія (10 % загаль-
ного експорту). Найбільшу зацікавленість у взаємному розвитку
торгових відносин проявляли Португалія як країна — член ЄАВТдо
1985 р. (36,3 % загального експорту) та Німеччина, яка географічне
знаходилась найближче до нових країн-кандидатів³. Що стосується
Німеччини, то її частка в загальному експорті Співтовариства до

¹ European Economic Area. EEA and EFTA Agreements. Abridged edition. — Stock-
holm: Fritzes, 1994.

² LuifP. On the road to Brussels. The political dimensions of Austria's, Finland's and
Sweden's accession to the European Union. — Vienna: Austrian institute for interna-
tional affairs. Braumuller, 1995. - P. 150.

³ External Trade. Statistical yearbook 1993. Office for Official Publications of the Euro-
pean Communities. — Brussels — Luxembourg, 1993. — P. 128.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

ЄДВТ становила 46,9 %, тоді як частка кожної з інших країн — чле-
нів ЄС становила менше 12 %. Саме цим пояснюється такий вели-
кий інтерес, що викликала в Німеччині можливість нового розши-
рення Співтовариства'. Крім того, за рівнем економічного розвитку
_нові кандидати значно випереджали середні показники ЄС. Якщо
середній рівень ВВП на душу населення в ЄС становив 20 000 дол.
США, то в країнах-кандидатах він був від 13 до 45 % вищий
(22 600 дол. у Фінляндії та 29 000 дол. в Швеції)².

Що стосується країн ЄАВТ, то їх зацікавленість у лібералізації
торгових відносин з ЄС визначалася економічними інтересами ще
в більшій мірі, Так, у 1992 р. рівень країн ЄС в загальній зовнішній
торгівлі чотирьох кандидатів від ЄАВТ встановив: Австрія — 68,7 %
імпорту та 65,7 % експорту; Швеція - відповідно 54,7 та 51,4 %;
Фінляндія — 45,8 та 51,2 %; Норвегія — 48,75 та 66,4 %³. Швеція на-
раховувала 17 з 500 найбільших світових компаній, а філіали
національних підприємств, розташовані в ЄС, виробляли 50 % про-
дукції, що випускалась за кордоном. Серед них в першу чергу слід
виділити Сааб-Сканія, Вольво, Електролюкс, Еріксон. У Фінлян-
дії — це Нокіа, в Норвегії — Норск-Гідро. На фоні інтенсивного
торгового співробітництва відчутно активізувалася інвестиційна
політика країн ЄАВТ, особливо Швеції та Фінляндії. Фінські інвес-
тиції до країн ЄС з 1985 по 1990 pp. зросли майже в шість разів — з
1,18 до 12,47 млн фінських марок⁴.

Особливий інтерес до лібералізації торгових бар'єрів проявляла
Австрія, економічне зростання якої в другій половині 80-х років бу-
ло нижчим як від країн ЄС, так і від країн ЄАВТ. Фінансова криза в
листопаді 1985 р. фактично поклала кінець «австрійській еко-
номічній моделі», заснованій на кейнсіанських методах управління
економікою та політиці повної зайнятості. В середині 80-х років

External Trade. Statistical yearbook 1993. Office for Official Publications of the Euro-
₇ pean Communities. — Brussels — Luxembourg, 1993. — P. 112.

Elargissement de L'Union europeenne. Regard sur I'actualite, 1994. N. 201. —
, P. 19-20.

Hamon D., Keller I. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. — Paris:
₄ PUF, 1997.-P. 394.

Varynen R. Finland and the European Community: Changing Elite Bargains //

Cooperation and Conflict, March 1993, N. 28. - P. 35.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

австрійська економіка зазнала значного спаду і участь у Спільно^
ринку ЄС розглядалася керівництвом Австрії як єдина реальна
можливість вийти з економічної кризи та мати гарантований доступ
до традиційних ринків. У 1988 р. в країни ЄС надходило 60 %
австрійського експорту (32,7 % —до Німеччини, 9,3 % —до Італії та
4,5 % — до Великої Британії). Одночасно 66,9 % австрійського
імпорту також припадало на країни Співтовариства (44 % — Німеч-
чина, 8,9 % — Італія). Характерно, що країни ЄАВТ при цьому зай-
мали лише 29 % експорту з Австрії (максимальний показник в
1972 р.)¹. У 1992 р. експорт з Австрії до ЄС збільшився ще до 70 %
Тісні економічні зв'язки Австрії з країнами ЄС підкріплювалися
орієнтацією на Німеччину її монетарної та макроекономічної
політики. Саме тому після 1973 р. Австрія потребувала більш тісно-
го економічного співробітництва з ЄС, ніж будь-яка інша країна
ЄАВТ.

Крім того, ще одним важливим фактором зближення з країнами
ЄС була перспектива запровадження єдиної валюти, що відкрилась
у результаті розробленого в червні 1989 р. Плану Делора. Курс
австрійського шилінга був тісно прив'язаний до німецької марки
вже з початку 80-х років. А Норвегія з жовтня 1990 p., Швеція з
травня 1991 р. з відхиленням 1,5 % та Фінляндія з червня 1991 р. з
відхиленням 3 % прикріпили в односторонньому порядку курси
національних валют до екю³.

Переоцінка країнами ЄАВТ своєї позиції щодо відносин з ЄС
відбувалася одночасно із переглядом основних акцентів їх кон-
цепції нейтралітету, яка проходила на фоні стратегічних змін у гло-
бальній системі безпеки. Падіння комуністичних режимів у країнах
Східної Європи, об'єднання Німеччини в 1990 р. та розпад Ра-
дянського Союзу в 1991 р., у результаті якого відбулося руйнування
світової біполярної системи військово-політичного протистояння,

¹ L'Union Europeene et les defis de I'elargissement. Publie sous la direction de Mario
Telo. — Bruxelles: Etudes europeennes. Editions de I'Universite de Bruxelles,
1994.-P. 117.

__ O.^v...i.ni u^ l. union europeenne. Regard sur Tactualite. 1994. N. 201. — P. 19 3 Hamon D., Keller]. S. Fondements et etapes de la construction europeenne. — Paris PUF, 1997.-P. 394.

² Elargissement de L'Union europeenne. Regard sur Tactualite. 1994. N. 201. — P. 19.
Hamon D., Kellerf. S. Fondements et etapes de la construction еитпАчш*. — Doric-

PT ІЇ7 1 nrf7 тл -.^ -.

звели до нових оцінок нейтральними країнами ЄАВТ свого ста- тусу. Він став практично сумісний з повним членством у ЄС. у зміщенні акцентів в політиці країн ЄАВТ суттєву роль зіграла і позиція… У підготовленій Ж. Делором в квітні 1992 р. напередодні засідан- ня РМ у Лісабоні доповіді «Наслідки розширення»…

Н РОКИ

тому вважається, що співробітництво в межах СЗПБ досі є основ-
ною причиною протиріч між статусом нейтралітету та участю в ЄС.
У той же час існує цілий ряд аргументів, які з юридичної точки
зору дозволяють зберігати статус нейтралітету одночасно з член-
ством в ЄС. По-перше, виконання положень спільної зовнішньої
політики та політики безпеки, з якими погодились три нові держа-
ви — члени ЄС, виключають перспективу спільної оборони, яка
могла б бути несумісною з їх нейтральним статусом. «Спільна обо-
рона» розглядається лише як одна з майбутніх можливостей євро-
пейської інтеграції, а отже, має стати предметом нових переговорів
і, відповідно, одностайного голосування. По-друге, хоча ЗЄС іме-
нується в параграфі 1 статті 77 «невід'ємною частиною розвитку
Союзу, забезпечуючи йому доступ до операційних можливостей...
та підтримує Союз щодо захисту спільної зовнішньої політики та
політики безпеки», він на практиці не є інтегрованою частиною
ЄС, а цілком автономною організацією¹. Тому на сьогодні з суто
юридичної точки зору матеріальне роз'єднання між цими двома
організаціями є виправданим. Потрете, так зване «ірландське» за-
стереження, записане в параграфі 1 статті 17 у зв'язку зі вступом
Ірландії до ЄС, яке передбачає, що заходи СЗПБ «не повинні завда-
вати шкоди особливому характеру політики безпеки та оборонної
політики певної держави-члена», виправдовує збереження нейт-
рального статусу будь-якої держави². По-четверте, існує обов'язко-
вий характер одностайного прийняття рішень з питань спільної
політики та політики безпеки, що дає формально кожній державі
право використати вето у разі, коли під питання ставиться її безпе-
ка. Останній аргумент, однак, може бути лише винятковим яви-
щем, оскільки в статті 1J передбачено зобов'язання держав —
членів ЄС підтримувати «активно та відкрито зовнішню політику та
політику безпеки Союзу в дусі лояльності та взаємодопомоги»³.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

Таким чином, перераховані вище фактори полегшували інтег-
паиію нейтральних країн до ЄС. В першу чергу вони висловились за
активну участь в усіх невійськових сферах зовнішньої політики та
політики безпеки, в яких вони фактично відігравали традиційно
важливу роль на міжнародній арені (процес ОБСЄ, роззброєння та
контроль за озброєнням, нерозповсюдження ядерної зброї, пре-
вентивна дипломатія та інше). Австрія та Фінляндія зайняли навіть
прихильну позицію щодо принципу прийняття рішення більшістю
голосів у питаннях СЗПБ. Швеція, в свою чергу, погоджувалася не
блокувати рішення по СЗПБ, навіть якщо її позиція буде розходи-
тися з точкою зору більшості¹.

Принципове рішення щодо нового розширення ЄС було прий-
няте на саміті в Лісабоні у червні 1992 р. Враховуючи постійно зрос-
таючий інтерес та вимоги більш активної політики щодо країн Цен-
тральної та Східної Європи, Європейською Радою були про-
аналізовані основні принципи, на яких мала грунтуватися наступна
фаза розширення ЄС. Вступ країн ЄАВТ до Співтовариства до по-
чатку роботи чергової МУК був найбільш сприятливим, оскільки
відбувався напередодні внесення фундаментальних змін до кому-
нітарних інституцій та механізмів їх функціонування і потребував
прийняття ними лише незначних адаптаційних заходів. На саміті
було прийняте рішення, що всі інституційні зміни та доповнення в
механізмі прийняття рішення будуть здійснені лише після вступу
країн-кандидатів від ЄАВТ.

Вже в серпні 1992 р. Комісією були підготовлені рекомендації
стосовно вступу до ЄС Швеції. В листопаді 1992 р. аналогічні реко-
мендації були підготовлені по Фінляндії, в березні 1993 р. — по
Норвегії². У рекомендаціях визначалися основні групи питань, що
потребували обговорення. В першу чергу, мова йшла про сільське
господарство, яке в скандинавських країнах мало більш високий

 

Union Europeenne. Recueil des traites. Luxembourg: Office des publications
officielles des Communautes europeennes. Vol. 1, 1999. — P. 38-39.

Європейський Союз: Консолідовані договори. — К.: Вид-во «Port-Royal»,
1999.-С. 24.

Там само. — С. 21.

' Financial Times, 11 June 1993.

² European Commission. Opinion on Sweden's Application for Membership. Bulletin
of the European Communities. Supplement 5/92; European Commission. Opinion
on Finland's Application for Membership. Bulletin of the European Communities.
Supplement 6/92; European Commission Opinion on Norway's Application for
Membership. Bulletin of the European Communities. Supplement 2/93.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

рівень дотацій, ніж в середньому до ЄС. Сільському господарству
цих країн були притаманні арктичні та субарктичні риси, які визна-
чали дуже НИЗЬКИЙ рівень Прибутковості. Більше 60 % Території дед

країн знаходиться в північних широтах, де зимовий період не три-
ває менше чотирьох місяців. Дотації сільському господарству прак-
тично були єдиним засобом зберегти заселеність цих районів, де гу-
стота населення є значно нижчою, ніж в інших європейських краї-
нах (13 чол. на 1 км² в Норвегії і 145 — в середньому по ЄС).' Крім
того, в умовах біполярної системи міжнародних відносин однією з
характерних рис стратегії національної безпеки, особливо це стосу-
валося Фінляндії, було не лише заселення периферійних північних
районів країни, а й забезпечення самодостатності національного
сільського господарства. Перераховані вище фактори значно
підвищували рівень державних витрат на дотації національного аг-
рарного сектора. В Фінляндії вони перевищували середній рівень
дотацій по ЄС майже в два рази². У Швеції, де розпочата в 1991 р. аг-
рарна реформа призвела до зменшення державної підтримки на
більшість сільськогосподарських продуктів, рівень дотацій з 1992 р.
не перевищував аналогічні показники по ЄС більше як на 15—20 %'.
Важливе місце в процесі переговорів посіло вирішення питання
рибної ловлі та продуктів моря. Саме ця проблема стала основною
причиною негативного результату референдуму 1972 р. в Норвегії
щодо вступу останньої до ЄС. Членство в Співтоваристві означало
відкриття Норвегією для спільної риболовної політики ЄС своєї
дванадцятимильної зони. Враховуючи, що риболовна промис-
ловість в економіці Норвегії посідає перше місце (експорт її про-
дукції становить 11 % загального експорту країни), а вилов риби
складає ЗО % щорічних показників ЄС, громадська точка зору з цьо-
го питання в Норвегії була різко негативною, шо в подальшому не- І
минуче вплинуло на хід переговорів. Крім того, ЄС вимагав скоро-

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

чення на 200 млн евро субсидій, що норвезький уряд виділяв
щорічно риболовній промисловості¹.

Назасіданні Європейської Ради в Единбурзі 12грудня 1992р. був
ухвалений основний графік переговорів щодо розширення ЄС.
ураховуючи успішну ратифікацію Пакету Делора-2 з питань фінан-
сування бюджету Співтовариства, ЄР прийняла рішення про поча-
ток переговорів з Австрією, Швецією та Фінляндією вже на початку
1993 р. Швейцарія не була включена до списку країн-кандидатів,
оскільки на референдумі 6 грудня 1992 р. її населення не ратифіку-
вало угоди про ЄЕЗ. На відміну від саміту в Лісабоні, який передба-
чав початок переговорів з країнами-кандидатами лише після ра-
тифікації Маастрихтських угод всіма країнами ЄС, ЄР в Единбурзі
дещо пом'якшила умови розширення, дозволивши розпочати пе-
реговори, не чекаючи результатів референдуму в Данії та Великій
Британії. Ратифікація угод про ЄС залишалася обов'язковою умо-
вою розширення, але її виконання могло бути відкладеним до за-
вершення переговорів про вступ².

Особливу позицію щодо перспектив функціонування розшире-
ного Співтовариства займав Європейський парламент. У січні
1993 р. Європейський парламент прийняв важливу резолюцію з
питань розширення та перспектив формування загальноєвро-
пейських інституційних структур, підготовлену Інституційною
комісією ЄП³. У ній попереджалося про непідготовленість інсти-
туцій Співтовариства до нового розширення. З точки зору Парла-
менту, некерований процес розширення до шістнадцяти, дев'ят-
надцяти і більше країн — членів ЄС, без будь-якого зваженого
концептуального підходу щодо інтеграційної стратегії Співтова-
риства в цілому, негативно вплине не лише на ефективність його
функціонування, а й на демократичний характер європейських
інституцій.

 

__________

¹ ElatgissementdeL'Unioneuropeenne// Regard surl'actualite, 1994, N.201. —P. 23.

² European Commission. Opinion on Finland's Application for Membership. Bulletin
of the European. Див. Defence nationale, Mars 1996.

³ Fbid.-P. 11-12.

Elargissement de L'Union europeenne // Regard sur I'actualite, 1994, N. 201. —

P. 24.

L'Union Europeene et les defis de 1'elargissement / Ed. Mario Telo. — Braxelles: Edi-
tion de rUniversite de Bruxelles, 1994. — P. 16.

Journal Officiel des Communautes Europeenes (JOCE), N. С 42, du 15 fevrier
1993. —P. 125 ;Agence Europe. Europe Documents, N. 1820-1821,30 Janvier 1993.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

У зв'язку з цим Європейським парламентом вносились пропо-
зиції, що розглядали можливість розширення ЄС як щойно по ра-
тифікації Маастрихтських угод, так і після проведення перших
інституційних реформ. Пропонувалося посилити політичну та
керівну роль Європейської Ради, збільшивши термін головування в
ЄР. Мова йшла про внесення принципових змін до семестрового
механізму ротації керівництва ЄР, без порушення права рівності
всіх країн-членів, що мало підвищити як його компетентність, такі
ефективність діяльності. Парламент пропонував збільшити компе-
тенцію Європейської комісії, надавши їй урядові функції. Що сто- І
сується безпосередньо змін у самому Парламенті, враховуючи зрос-
таючу кількість країн-членів та відповідно збільшення кількості де-
путатів в ЄП, резолюція передбачала посилення механізму демо-
кратичного представництва на основі принципу «зменшення про-
порцій». Цей принцип передбачав внесення змін до принципу
представництва класичного механізму вибору депутатів до ЄП з ме- ]
тою пропорційного зменшення представництва держав — членів
ЄС в Парламенті. Це дозволило б при зростаючій кількості країн-
членів зменшити загальну кількість депутатів у Парламенті, тим са-
мим забезпечивши його більш ефективну діяльність.

Ініціатива Європейського парламенту оцінювалась багатьма як
перший можливий крок у перспективі формування на основі Євро-
пейського Союзу справді конституційного об'єднання на федера-
тивних засадах. Філософія цієї позиції полягала в тому, що не-
одмінною умовою ефективного функціонування Співтовариства,
при постійно зростаючій кількості його членів, є поступовий пе-
рехід до наднаціональних форм правління. Надання пріоритету
інституці иному реформуванню та посиленню ефективності меха-
нізму прийняття рішень у Співтоваристві, з точки зору Інститушй-
ної комісії ЄП, не лише позитивно впливало б на його діяльність, а
й сприяло самому процесу розширення. Фактично, мова йшла про
«поглиблення заради розширення». Така позиція прихильників фе-
дералістського майбутнього Європи, хоча й приділяє більше уваги
інституційним аспектам поглиблення інтеграційних процесів, до-
сить добре узгоджується з основними положеннями доктрини
«концентричних кіл», що передбачають у перспективі формування
206

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

_європейської федерації в межах пан'європейського конфедератив-
_ного об'єднання.

Аналізуючи фактори, що визначали еволюцію стратегії Співто-
вариства щодо прийому країн ЄАВТ, центральне місце слід виділи-
ти політиці окремих країн — членів ЄС. Найбільшого впливу
зовнішньополітичних факторів зазнала позиція Франції. Традицій-
ний принцип французької політики в ЄС «поглиблення перед роз-
ширенням» у нових геополітичних умовах набув для Франції ще
більш важливого значення. В результаті об'єднання Німеччини та
перспективи нового розширення Співтовариства за рахунок країн,
з якими в неї склалися тісні економічні стосунки, а також врахову-
ючи можливість нового розширення з участю країн Центральної та
Східної Європи, Франція неодмінно втратила б лідерство в євро-
пейських інтеграційних процесах. Намагаючись нейтралізувати
зростаючий вплив Німеччини в Співтоваристві, Франція активізу-
вала політику зближення з нею та формування франко-німецької
вісі в межах загальноєвропейських процесів.

Одночасно Франція, особливо в період президентства Ф. Мітте-
рана, займала тверду позицію щодо обов'язкової попередньої мо-
дифікації комунітарних інститутів. Це не лише дозволяло Франції
відстоювати необхідність ефективного функціонування розшире-
ного Співтовариства, а й робило перспективу майбутніх розширень
ЄС більш складною та проблематичною. Уряд Е. Балладюра навіть
здійснив спробу теоретичного обгрунтування своєї політики, за-
пропонувавши концепцію «трьох кіл»¹.

Бельгія, представляючи інтереси прихильників наднаціональ-
них інституцій у Співтоваристві, також негативно реагувала на пер-
спективу нового розширення. Представники Бельгії, підкреслю-
ючи на переговорах важливість для Співтовариства формування
СЗПБ, критично ставилися до можливості успішної адаптації нейт-
рального статусу кандидатів від ЄАВТ до комунітарних інтегра-
ційних процесів. Міністр закордонних справ Бельгії Марк Айскенс
навіть заблокував підготовку Співтовариством відповіді на австрій-
ську заяву про вступ до ЄС. У своєму інтерв'ю він висловився не

Le Monde, 31 mail 994.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБАИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ І

лише за необхідність надання австрійському нейтралітету більщ
гнучкого характеру, а й «обговорення Співтовариством цього пи-
тання з Радянським Союзом»'. І хоча позиція М. Айскенса не була
прийнята до уваги керівництвом Австрії, політику Бельгії в цьому
питанні підтримували й інші країни Бенілюксу, які розглядали нове
розширення як загрозу послаблення загального впливу малих країн
у Співтоваристві. Можливі складнощі в інтеграції нейтральних країн
Західної Європи, пов'язані із стриманою позицією Радянського Со-
юзу з цієї проблеми, були вирішені в жовтні 1989 р., коли СРСР виз-
нав за Фінляндією право вибору її інтеграційної політики, знявши,
таким чином, з порядку денного і австрійське питання.

Двоїсту позицію щодо майбутнього розширення займали країни
південних регіонів ЄС на чолі з Іспанією. З одного боку, прийом
країн ЄАВТ з розвиненою промисловістю та високим рівнем життя
неминуче призвів би до зменшення ролі бідних країн ЄС. Обгово-
рювалася також загроза можливої втрати країнами середземно-
морського регіону права меншості, яка могла блокувати рішення в
Раді міністрів під час процедури голосування кваліфікованою
більшістю голосів. У зв'язку з цим Іспанія разом з іншими країнами
Півдня ЄС наполягала на імплементації Пакету Делора-2 як перед-
умови розширення. З іншого боку, позитивним моментом розши-
рення для цієї групи країн було те, що нові кандидати, не зважаючи
на суттєві поступки з боку ЄС в ході переговорів щодо їх розміру
внеску до комунітарного бюджету, мали все ж стати його донорами.
Так, Швеція домоглася бюджетних поступок у розмірі 2 млрд екю
протягом перших трьох років, обмеживши свій бюджетний внесок
у перший рік лише 50 млн екю². Що стосується Ірландії, як
найбіднішої країни ЄС, то вступ нейтральних країн ЄАВТ означав
би посилення її особливого статусу в Співтоваристві.

На відміну від Франції, консервативний уряд Великої Британії
виступав активним прихильником концепції першочергового роз-
ширення, що повністю відповідало її стратегічним проектам

¹ Eyskens М. Affaires etrangeres. De la confrontation a la cooperation Est-Ouest
1989-1992. - Knokke: Creart, 1992. - P. 116-118.

- Miles L. The 1993-1994 Enlargement Negotiations: A Critical Appraisal. — Hull:
CELTS, 1994. -P. 13-15.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

еретворення ЄС на організацію міжурядового характеру. Фактич-
но позиція Великої Британії більше відповідала принципу «розши-
рення замість поглиблення». Керівництво Великої Британії розра-
ховувало, що еволюція ЄС у складі 16 чи 20 членів на наднаціональ-
ну організацію буде значно ускладнена, оскільки країни-члени ма-
тимуть більше можливостей відстояти інтереси національного су-
веренітету.

Політика Німеччини в питанні нового розширення Співтовари-
ства характеризувалася витриманістю. Вона визначалася як бажан-
ням німецької політичної еліти зберегти в умовах нового зовніш-
ньополітичного становища країни рівновагу в традиційних німець-
ко-французьких відносинах, так і прагненням задовольнити свої
національні пріоритети та економічні інтереси. Не виділяючи особ-
ливих протиріч між поглибленням інтеграції та поширенням її ра-
мок, керівництво Німеччини розглядало їх, у разі дотримання тра-
диційних комунітарних правил, лише як складові елементи проце-
су подальшого інтеграційного розвитку Співтовариства. Саме тому
Німеччина вважала можливість нового розширення ЄС лише після
ратифікації Маастрихтських угод всіма країнами — членами ЄС.
Крім того, країни-кандидати, в першу чергу Австрія та Фінляндія,
як і Німеччина виступали за проведення активної політики щодо
країн Центральної та Східної Європи з метою підготовки їх еко-
номічної та політичної систем до майбутнього вступу до ЄС.
У зв'язку з цим економічний потенціал та внесок до бюджету ЄС
країн ЄАВТ, на думку німецького керівництва, також сприяв би
перспективі залучення до ЄС країн ЦСЄ.

Активна дипломатична діяльність Німеччини викликала навіть
загострення франко-німецьких відносин навесні 1994 р. Застере-
ження політичних кіл Франції щодо можливості перетворення
Німеччини на консолідуючий центр європейських інтеграційних
процесів підтверджувалися як заявами німецьких офіційних осіб, так
і концептуальними розробками основних політичних партій Німеч-
чини. Так, висловлюючи 10 березня 1994 р. перед Бундестагом по-
зицію уряду з питання розширення ЄС, К. Кінкель заявляв: «Вступ
трьох північних країн та Австрії до ЄС є вирішальним кроком до
встановлення рівноваги в Європі. Федеральний уряд ніколи не іден-

- _ • . . >^/ІКІ

Інфікував себе з концепцією Західного чи Південне-Західного Со-
юзу... Буде справедливо відзначити, що нове розширення лише по-
силить внутрішню рівновагу в Співтоваристві, яка є ключовим еле-
ментом у становленні центрального місця Німеччини в ЄС»¹.

Своєрідним пробним кроком, покликаним проаналізувати став-
лення інших країн ЄС до майбутнього європейської інтеграції, були
пропозиції, ініційовані парламентською групою ХССХДС напе-
редодні міжурядової конференції 1996р. Ініціатива ХДСХСС, хоча
й не отримала офіційної підтримки Г. Коля та німецького уряду, да-
вала досить чітке уявлення про основні цілі та завдання інтег-
раційної політики Німеччини в Співтоваристві. Основна ідея її
європейської інтеграційної концепції полягала у формуванні інтег-
раційного центру (міцного ядра) у складі п'яти країн засновників
ЄС (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу), які взяли б на себе
роль локомотива європейської інтеграції і на які орієнтувалися б
інші країни ЄС. Така модель європейської інтеграції, на думку
більшості німецьких політиків, не лише упередила б інституційну
кризу в ЄС, а й запобігла б поступовому просуванню Співтовари-
ства в напрямі моделі «карткової Європи» та «його розколу на Пів-
денно-Західну групу країн на чолі з Францією, що характеризується
більш протекціоністською політикою, та Північне-Східною — на
чолі з Німеччиною, схильною до проведення більш відкритої
політики з третіми країнами»².

Офіційні переговори про вступ розпочалися в лютому 1993 р. за
часи президентства в Європейській Раді Данії. Однак перші суттєві
результати цього процесу були досягнуті лише восени 1993 р.
У грудні 1993 р. був досягнутий компроміс з питання державної мо-
нополії на виробництво алкогольних напоїв у Швеції та Фінляндії.
Обидві країни відмовлялися від монополії на виробництво, імпорт
та оптову торгівлю алкогольними напоями, зберігаючи при цьому
монополію на роздрібну торгівлю в цій сфері, що повністю
відповідало умовам статті 37 Угоди про ЄС³. Важливе місце у пере-

¹ Agir pour FEurope: les relations franco-allemandes dans Tapres-guerre froide.
(Coord. Hans Stark). —Paris; Milan; Barcelona: Masson, 1995. — P. 127.

² CDU/CSU-Fraktion des Deutschen Bundestages. Reflexions sur la politique
europeenne. — Bonn, septembre 1994. — P. 10.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

говорному процесі посідала проблема формування спільних кри-
_теріїв щодо стандартів у сфері захисту навколишнього середовища,
це питання порушувалося ще під час переговорів щодо формуван-
ня Європейської економічної зони. Значно вищі вимоги до вироб-
ничих стандартів країн ЄАВТ становили реальні перепони на шля-
ху вільного пересування товарів. У результаті переговорів восени
1993 р. сторони досягли компромісу, що передбачав збереження
країнами-кандидатами протягом 4—5 років своїх власних стандар-
тів, у той час як розширений ЄС перегляне комунітарні вимоги в бік
їх зростання¹.

Не менш важливою проблемою, що обговорювалась під час пе-
реговорів, була регіональна політика ЄС. Країни-кандидати праг-
нули зберегти основні положення своєї регіональної політики та
одночасно привести її у відповідність до установчих положень ЄС.
Враховуючи економічну та політичну складність цієї проблеми, а
також те, що на той час лише регіон Бургенланд в Австрії відповідав
цим вимогам, країни ЄС дійшли згоди щодо формування нових по-
ложень для регіонів із густотою населення до 8 чоловік на квадрат-
ний кілометр. Беручи до уваги, що більша частина території
північних країн Європи не відповідала вимогам Структурного мо-
нетарного фонду, цей крок, хоча й мав тимчасовий характер (у
1999 р. передбачався перегляд основних умов функціонування
Структурного фонду), був значною поступкою з боку країн ЄС².

Найбільш складною частиною переговорного процесу були пи-
тання, пов'язані з рибною ловлею. Найбільшого рівня протиріччя
вони досягли в переговорах з Норвегією і закінчилися на два тижні
пізніше, ніж з іншими трьома кандидатами. Перед учасниками пе-
реговорів стояло складне завдання узгодження позиції Норвегії
Щодо підтримання рибних ресурсів та політики ЄС, яка згідно з по-
ложеннями ССП передбачала відповідний доступ до цих ресурсів

European Commission. Opinion on Sweden's Application for Membership. Bulletin
of the European Communities. Supplement 5/92. — P. 30.
Granell F. The European Union's enlargement negotiations with Austria, Finland,
Norway and Sweden //Journal of Common Market Studies. Vol. 33, N. 1, 1995. —
, P. 129.

Granell. F. Op. cit. - P. 129.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

інших країн Співтовариства. Рішення, прийняте 16 березня
1994 p., передбачало можливість встановлення перехідного періо-
ду з наданням можливості аналогічного з Португалією та Іспанією
обмеженого доступу до ресурсів. Цей режим мав проіснувати до
остаточного прийняття в січні 1996 р. єдиних норм участі в
Спільній риболовній політиці (СРП). Іспанія, яка сама затягувала
процес своєї повної інтеграції до комунітарної риболовної політи-
ки, в свою чергу, поставила можливість нового розширення в за-
лежність від повної інтеграції країн-кандидатів до СРП. Учасники
переговорів продемонстрували винахідливість при розподілі ри-
боловних квот, щоб забезпечити країни — члени ЄС і особливо
Іспанію пакетом угод, що включали консолідовані квоти в межах
Європейської економічної зони з деякими додатковими можливо-
стями рибної ловлі.

Однією з найбільш важливих проблем, що залишалась неви-
рішеною, не зважаючи на політичні домовленості, було питання
ефективного функціонування інституційного механізму розшире-
ного Співтовариства. На порядок денний стали такі питання, як го-
ловування в Раді міністрів, оптимальна кількість комісарів в Євро-
пейській комісії та депутатів у Парламенті, проблема перекладу на
одинадцять офіційних мов.

Важливе місце серед цих питань посідала проблема головування
в РМ. Збільшення країн — членів ЄС автоматично збільшувало
тривалість періоду, що проходив між головуванням країн. До роз-
ширення в 1995 р. кожна країна головувала протягом шести місяців
кожні шість років. Нове розширення не лише збільшувало кількість
малих держав, які не мали як достатнього дипломатичного досвіду в
цій сфері, так і необхідного адміністративного апарату для вико-
нання необхідних функцій, а й збільшувало період, що проходив
між головуванням, до семи з половиною років. Це загрожувало як
послабленню ролі великих держав в ЄС, так і авторитету самого
Співтовариства на міжнародній арені, хоча використання системи
«трійка», що об'єднувала попереднього головуючого, сучасного та
майбутнього, дозволяло певною мірою послабити негативні
наслідки принципу постійної ротації головуючих у РМ. На
засіданні РМ у Брюсселі 10-11 грудня 1993 р. було затверджено ка-
212

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

ар головування на наступні роки, який передбачав обов'язкову
участь великої держави в кожній «трійці»¹.

Одним із найскладніших питань, що безпосередньо впливало на
ефективність діяльності ЄС, була проблема, пов'язана з можли-
вістю прийняття рішення більшістю голосів в Раді міністрів та фор-
мування на демократичних принципах необхідної для блокування
меншості. Нове розширення порушувало залежність між кількістю
населення держав та вагою їх голосу в Раді міністрів, що існувала
раніше. Такі зміни, на їх думку, неодмінно порушили б традиційно
існуючий принцип, що забезпечував об'єднанню двох великих та
однієї малої держави необхідний мінімум голосів для блокування
процесу прийняття рішення в РМ².

Проявляючи найбільшу активність у вирішенні цього питання,
Іспанія та Велика Британія переслідували дещо різні цілі. Перша в
своїх пропозиціях керувалася мотивами, що передбачали можли-
вість зменшення впливу та ваги країн північного регіону в резуль-
таті нового розширення ЄС. Позиція другої в питанні голосування
у РМ пояснювалася як традиційним протистоянням будь-яким
наднаціональним тенденціям у ЄС, так і наявністю впливового
внутрішньополітичного фактора. Позиція британського уряду пе-
ребувала під постійною загрозою зростання впливу європесиміс-
тичних тенденцій у парламенті. Під час переговорів 14—15 березня
1994 р. Велика Британія наполягала на збереженні мінімальної
кількості голосів, необхідних для блокування рішення в Раді
міністрів, — 23. При цьому таке рішення мало бути прийняте ще до
початку інституційного реформування Співтовариства. Позиція
Великої Британії та Іспанії не знайшла підтримки в інших державах
ЄС, які наполегливо вимагали підняти поріг необхідної для блоку-
вання меншості голосів до 27, оскільки це фактично відповідало
ЗО % представлених у Раді міністрів голосів.

Протистояння в Співтоваристві привело до укладення ЗО берез-
ня 1994 р. так званого «Іоннінського компромісу». У разі виникнен-

, Elargissement de L' Union europeenne// Regard suiTactualite, 1994. N.201. — P. 40.
SchildJ. Deutschland, Frankreich und die EFTA-Erweiterung der Europischen Uni-

on in... S. 116.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ |

ня протиріч при прийнятті рішення в Раді міністрів і коливання
кількості голосів, необхідної для блокування, від 23 до 27, передба-
чалося втручання Голови РМ, в обов'язки якого входило пошук ос-
таточного рішення за достатньо короткий проміжок часу. Досягну-
тий компроміс мав тимчасовий характер, оскільки фактично пере-
дував інституиійним реформам, що мали бути здійснені на міжуря-
довій конференції 1996 р.

Першою країною, що ратифікувала Угоди про вступ до Євро-
пейського Союзу, була Австрія. Національний референдум 12 черв-
ня 1994 р. більшістю голосів (66,6 %) підтвердив приєднання
Австрії до ЄС в передбачені строки¹. Суспільна думка з цього пи-
тання в країнах Скандинавського півострова не характеризувалася
достатньою однорідністю, що проявилося навіть у послідовності
проведення референдумів. Найбільшою підтримкою ідея вступу до
ЄС користувалася в Фінляндії, де 56,9 % населення проголосувало
16 жовтня 1994 р. за ратифікацію Угоди з ЄС. У Швеції референдум
був проведений майже через місяць — 13 листопада і також мав, хо-
ча й незначні, але позитивні результати (52,2 %). На відміну від на-
селення основних міських центрів Фінляндії та Швеції, більшість
північних сільськогосподарських районів двох країн проголосувала
проти вступу до ЄС.

У Норвегії референдум був проведений в останню чергу,
оскільки позитивні результати голосування в Фінляндії та Швеції,
на думку норвезького уряду, мали здійснити позитивний вплив на
негативну позицію більшості норвезького населення. Однак за ра-
тифікацію Угоди з ЄС в Норвегії проголосувало лише на 0,6 % насе-
лення більше, ніж під час невдалого референдуму 1972 р. (47,7 %),
що демонструвало послідовне його небажання приєднатися до
європейських інтеграційних процесів, навіть незважаючи на ево-
люцію європейської інтеграційної політики та комунітарних
підходів щодо проблем екології та охорони природних ресурсів. Хо-
ча уряду Норвегії і вдалося підписати ряд досить вигідних угод з ЄС
в галузі рибної ловлі, це не вплинуло на обережне ставлення нор-
----------------------

¹ Kaiser W. Austria in the European Union // Journal of Common Market Studies,
1995, Vol. 33. No. 3, September. - P. 419-427.

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

везького суспільства до перспектив членства в ЄС та його можли-
вих негативних наслідків для національного суверенітету країни'.

у цілому переговори щодо розширення в 90-ті роки були більш
ефективними та зайняли значно менше часу, ніж аналогічні пере-
говори у 80-ті роки з країнами Іберійського півострова. Тривалість
переговорів з країнами ЄАВТ, яка в середньому не перевищувала
13 місяців, була найкоротшою в історії Співтовариства. Це пояс-
нюється перш за все тим, що відносини країн ЄАВТ зі Співтовари-
ством характеризувалися більш тісним співробітництвом та
взаємодією. Формування Європейської економічної зони не лише
закріпило економічну взаємозалежність країн ЄС та ЄАВТ, а й за-
безпечило формальну основу для більш тісних взаємовідносин, ут-
воривши спільну юридичну базу, яка на 60 % відповідала кому-
нітарному праву. Переговори по ЄЕЗ та застосування в національ-
ному законодавстві країн ЄАВТ комунітарних норм не лише знач-
но підняли рівень конвергенції останніх з країнами ЄС ще до по-
чатку переговорів про вступ, а й свідчили про їх готовність повністю
визнати aquis communautaire. Вирішення на цій стадії більш нагаль-
них питань, що становили спільний інтерес для двох об'єднань,
дозволило під час переговорів зосередити увагу на врегулюванні ли-
ше конкретних та відносно обмежених питань співробітництва, які
країн и-апліканти відносили до сфери своїх стратегічних націона-
льних інтересів. До того ж, враховуючи досвід попередніх перего-
ворів із розширення ЄС та формування ЄЕЗ, країни ЄАВТ макси-
мально обмежили застосування поняття національних інтересів.

Позитивне значення для швидкого завершення переговорів про
вступ нових кандидатів до ЄС мала також гнучкіша позиція самого
Співтовариства. Враховуючи економічне та політичне становище
країн ЄАВТ, їх достатню підготовленість до комунітарних вимог та,
відповідно, незначні негативні наслідки, викликані майбутнім роз-
ширенням, країни ЄС зайняли на цей раз більш помірковану по-
зицію щодо повного дотримання та буквальної інтерпретації aquis
communautaire. Наочним прикладом були такі заходи ЄС, як адап-

Sogner I., Archer С. Norway and Europe: 1972 and now // Journal of Common Mar-
ket Studies, 1995. Vol. 33. No. 3, September. — P. 396-410.

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

тація механізму Структурних Фондів, прийняття Співтовариством
стандартів країн ЄАВТ щодо охорони навколишнього середовища
збереження австрійського контролю за транзитом по своїй тери-
торії важких вантажних машин, збереження монополії на роздрібну
торгівлю спиртними напоями. І хоча в ході переговорів було ще раз
підкреслено право країн ЄС та Європейської Комісії на першочер-
гове збереження цілісності комунітарних правил та класичного ме-
ханізму розширення, всі перераховані вище проблеми знайшли
своє вирішення на користь країн-кандидатів. Пояснювалося це в
значній мірі ще й тим, що жодна з названих проблем не суперечила
інтересам країн ЄС, як це було у випадку з сільським господарством
країн Середземноморського регіону та рибною індустрією в Іспанії.
Крім того, країни ЄАВТ виступали чистими донорами до бюджету
ЄС, що також відіграло позитивну роль у переговорному процесі.
Переговори з країнами ЄАВТ мали також менш складний харак-
тер щодо майбутнього структурного реформування ЄС. Зміни гео-
політичного характеру, що відбулися на початку 90-х років,
настільки трансформували традиційне розуміння нейтралітету в
країнах-кандидатах, яке існувало в умовах біполярної системи між-
народних відносин, що воно досить легко поєднувалося з політич-
ними цілями Співтовариства. В нових умовах нейтральний статус
країн ЄАВТ кардинально не вступав у протиріччя з комунітарними
положеннями СЗПБ, які з часом мали перерости на спільну політи-
ку оборони.

Під час обговорення умов вступу кандидатів від ЄАВТ країни на-
магалися не ставити в пряму залежність процес нового розширення
від ефективного проведення внутрішніх реформ ЄС. І хоча саміт в
Лісабоні передбачав ратифікацію Маастрихтських угод до початку
переговорів з країнами-кандидатами, наступний саміт в Единбурзі
переглянув встановлені строки, дозволивши розпочати переговори
за умов, що вони не завершаться раніше, ніж будуть ратифіковані
Угоди про Європейський Союз. На тому ж саміті в Лісабоні, не зва-
жаючи на позицію Європейського парламенту та Комісії, було
прийняте рішення, яке передбачало можливість нового розширен-
ня ЄС ще до початку процесу інституційного реформування та пе-
регляду механізму прийняття рішень у Співтоваристві. Такий підхід
216

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

_значно полегшував процес переговорів щодо нового розширення,
концентруючи увагу лише на обмежених і досить конкретних зав-
даннях. Тоді як переговори із середземноморського розширення
спровокували обговорення цілого ряду інших проблем більш ши-
рокого характеру. Вступ країн Іберійського півострова ставився в
залежність від вирішення не лише таких конкретних питань, як
проблема внеску Великої Британії до комунітарного бюджету, а й
від вирішення питань більш глобального характеру, таких як май-
бутня стратегія європейського будівництва. Згідно з пропозиціями
Європейської комісії, представлених у 1978 p., процес розширення
Співтовариства мав розвиватися водночас із процесом поглиблен-
ня європейських інтеграційних процесів, що автоматично ставило
прийняття нових членів ЄС в пряму залежність від ефективності
внутрішніх реформ.

У той же час збільшення кількості учасників Співтовариства в
90-х роках відбувалося як на фоні досить повільного проведення
внутрішніх комунітарних реформ, так і все зростаючої тенденції
часткової участі окремих держав ЄС в європейських інтеграційних
процесах, що робило останній все більше схожим на основні поло-
ження концепції «різношвидкісної Європи». Надання Маастрихт-
ськими угодами Данії та Великої Британії пільгового права утриму-
ватися від участі в окремих інтеграційних програмах ЄС (спільна
соціальна та монетарна політика), хоча й сприяло подальшому по-
глибленню комунітарних процесів, фактично легалізувало право
часткової участі в інтеграційних процесах, виправдовуючи як виня-
ток можливість диференційованого підходу щодо інтеграції. Обме-
жена участь в СЗПБ Австрії, Швеції та Фінляндії була цьому яскра-
вим підтвердженням.

Вступ до ЄС Австрії, Швеції та Фінляндії залишиться в історії
ЄС останнім прикладом «класичного розширення», оскільки no-
Дальше розширення ЄС відрізнятиметься як кількісно, так і якісно.
Це пояснюється найбільшою за тридцять років існування Співто-
вариства кількістю кандидатів (за рішенням Європейської Ради в
Гельсінкі в грудні 1999 р. їх нараховувалось 13), помітною різницею
між економічним розвитком кандидатів та членів ЄС, а також на-
явністю дуже незначного досвіду парламентської демократії та

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

функціонування ринкової економіки серед переважної більшості
кандидатів. Це значною мірою пояснює застосування при остан-
ньому розширенні Європейського Союзу специфічної процедури
та специфічних критеріїв вступу.

* * *

^Н

Під час розширення 90-х років на фоні досить повільного прове-
дення внутрішніх комунітарних реформ виокремлюються зроста-
ючі тенденції розвитку європейської інтеграції на принципах кон-
цепції «різношвидкісної Європи», що знайшло своє відображенняв
частковій участі окремих держав ЄС у інтеграційних процесах. Так,
надання Маастрихтськими угодами пільгового права Данії та Вели-
кої Британії утримуватися від участі в окремих інтеграційних про-
грамах ЄС (спільна соціальна та монетарна політика), хоча й сприя-
ло подальшому поглибленню комунітарних процесів, водночас
створювало прецедент для інших держав ЄС щодо їх часткової
участі в інтеграційному будівництві. Обмежена участь в СЗПБ
Австрії, Швеції та Фінляндії та застосування принципу «позитив-
ного утримання» в процедурі прийняття рішення щодо політичного
співробітництва були цьому яскравим підтвердженням.

Виявлено своєрідне чергування заходів щодо поглиблення інтег-
рації та її розширення. Так, згідно з рішеннями Маастрихтських
угод пріоритетність поглиблення інтеграційних процесів, що пе-1
редбачало утворення Європейського Союзу з 1.01.1993 р. та прий-
няття фінансового плану формування комунітарного бюджету
(12 грудня 1992 р.) протягом семи років (1993-1999 pp.), чергувало-
ся з відкриттям 1 лютого 1993 р. переговорів із Австрією, Швецією,
Фінляндією та Норвегією відносно їх вступу до Співтовариства
(1.01.1995 p.). Після переходу до другого етапу формування єдиної
валюти (1.01.1994 р.) та проведення міжурядової конференції
1996 р. із проблем реформування основних інститутів ЄС розпочав-
ся аналітичний етап вивчення перспективи нового розширення на
схід.

Аналіз внутрішніх комунітарних процесів, що супроводжували
розширення в 60—90-ті роки дає можливість стверджувати про
взаємозалежний характер процесу розширення і поглиблення
218

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

інтеграції Просторове розширення стимулює прискорення та по-
глиблення європейської інтеграції, тоді як її перехід на більш висо-
кий рівень створює сприятливі умови для подальшого розширення.
Модель подвійного просторового та функціонального розширення
дає можливість розкрити залежність розширення географічних
кордонів ЄС та його перетворення на своєрідний центр тяжіння для
інших європейських акторів міжнародних відносин від ефектив-
ності функціонального розширення та поглиблення інтеграції на
нові сфери співробітництва. Такий підхід став основою для тлума-
чення природи та ресурсних можливостей як самого феномена роз-
ширення ЄС, так і європейської інтеграції в цілому. Концепція
подвійного просторового та функціонального розширення розкри-
ває взаємозалежність географічного розширення ЄС та поглиблен-
ня інтеграції, встановлюючи закономірний зв'язок між зростанням
кількості учасників євроінтеграційного процесу, як однієї з важли-
вих передумов якісних зрушень, каталізатора поглиблення інтег-
рації, та пошуком більш ефективних форм співробітництва з більш
широким залученням наднаціональних, федералістських прин-
ципів комунітарного будівництва.

Дослідивши зазначений період розвитку європейської інтег-
рації, можна стверджувати, що її становлення та еволюція супро-
воджувалася майже безперервним процесом розширення сфер її
впливу та залученням до комунітарних досягнень все більшої
кількості держав європейського регіону. Саме приклад першого
розширення став свідченням того, що екстенсивний характер євро-
пейської інтеграції не лише стимулював запровадження внутріш-
ньокомунітарних реформувань та їх адаптації до зростання кіль-
кісного складу Європейських співтовариств, а й мав також перма-
нентний характер, практично співпадаючи з зародженням та ста-
новленням євроінтеграційного процесу. В ранній повоєнний пе-
Ріод необхідність реконструкції європейських економічних та по-
літичних інституцій призвела до виникнення чисельних моделей
подальшого економічного розвитку та їх активного обговорення.
Пошук ефективних механізмів реалізації комунітарних завдань
проходив практично паралельно з переговорами про вступ до ЄС
^1нШих європейських країн, з урахуванням позицій та інтересів всіх

_ЄС у ₆₀_

задіяних в цьому процесі держав, що свідчило з самого початку про
експансіоністський характер європейського інтеграційного проце-
су, його прагнення охопити якомога більшу кількість учасників.

Досить розтягнуті в часі переговори щодо вступу Великої Бри-
танії, Данії, Ірландії та Норвегії до ЄС сприяли значною мірою по-
шуку найбільш ефективних та оптимальних процедурних механіз-
мів, які лягли в основу подальшої еволюції як внутрішньокому-
нітарних процесів, так і формування зовнішньої інтеграційної стра-
тегії Співтовариства як щодо країн, які не були потенційними пре-
тендентами на членство, так і до майбутніх членів ЄС. На початко-
вому етапі переговорів про вступ антиінтеграційна політика Вели-
кої Британії фактично лише прискорила зазначені вище процеси,
сприяла формуванню митного союзу країн «малої Європи»,
підштовхнувши більш стриманих його прихильників до більш
рішучих дій. Ідеї децентралізації та диференційованої інтеграції,
закладені в основу пропозиції англійського представника С. Ллой-
да кардинально розходилися з положеннями Спільного ринку, за-
пропонованими П.-Г. Спааком, що передбачали поглиблення
інтеграційних процесів та перехід від простої лібералізації
внутрішньої торгівлі до політичної інтеграції у майбутньому. За-
пропонована П.-Г. Спааком інституційна структура і внутрішні ко-
мунітарні принципи та методи зіграли вирішальну роль у форму-
ванні майбутнього процесу розширення.

На цих засадах були сформовані також найбільш важливі поло-
ження механізму переговорного процесу, розроблена досить склад-
на схема переговорів, яка лягла в основу усіх майбутніх розширень.
Були сформульовані перші важливі принципи, що супроводжували
в майбутньому кожний новий етап розширення Європейських
співтовариств. Вони передбачали: визнання країнами-кандидата-
ми «комунітарних досягнень» та політичних цілей Співтовариства;
визнання інституційних правил, механізмів та усіх комунітарних
угод, які набули до цього часу чинності; обговорення з кандидатами
лише умов перехідного періоду, необхідного для їх адаптації; чітке
обмеження у часі перехідного періоду. Вирішення проблеми адап-
тації, яка неминуче мала виникнути, передбачалося здійснювати за
рахунок перехідного періоду, а не за рахунок модифікації вже існу-
220

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

_чих правил. При цьому перехідний період мав бути досить корот-
ким, однаковим для всіх кандидатів та мати чіткий календар вико-
нання. За французькою ініціативою в період переговорів з Великою
5ританією було введено в практику попереднє прийняття основних
комунітарних положень та врегулювання спірних питань до
вирішення проблеми нового розширення Співтовариства. Перера-
ховані положення і сьогодні є ключовими. Вони відображають
прагнення прихильників більш глибоких інтеграційних процесів
зберегти їх динаміку та основні досягнення, компенсувати кожне
нове розширення новими більш інтенсивними реформами, на-
правленими на поглиблення інтеграції та нейтралізацію ризику
зниження ефективності її інституціонального функціонування.

Протиріччя держав — членів ЄС під час переговорів щодо пер-
шого розширення сприяли запровадженню принципу «синхро-
нізації», який передбачав підтримку балансу між національними
інтересами країн-партнерів. І хоча цей принцип практикувався з
самого початку існування Співтовариства, його реалізація до засто-
сування деголлівського вето грунтувалася на взаємній довірі. Відте-
пер пропонувалося застосовувати метод рівночасного обміну. Саме
звідси бере початок техніка переговорів, яка сьогодні має узагаль-
нену форму «пакетів», тобто формування блоку різних питань, які
дають можливість одночасно задовольняти вимоги всіх партнерів.
Таким чином, поступово акцент змінювався від пошуку глобально-
го вирішення спільних інтересів до необхідності встановлення
рівноваги між поступками та надбаннями кожного члена Співтова-
риства. Впровадження механізму синхронізації дозволило поступо-
во перейти від звичайного врахування цілей всіх учасників інтег-
рації до традиційного домінування комунітарних інтересів над
вузьконаціональними, що, з точки зору автора, є однією з важливих
причин дієздатності Європейських співтовариств.

Феномен розширення фактично зіграв роль фактора, що стиму-
лював інтеграційний процес у Співтоваристві. Переговори супро-
воджувались не лише пошуком компромісу, а й впровадженням
більш ефективних та дієвих механізмів функціонування, що в
Рівній мірі задовольняв інтереси всіх учасників. Збільшення
кількості членів Співтовариства та їх різнорідність зумовили потре-

Розділ 2. ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС У 60-90-ті РОКИ

бу впровадження важливих структурних та політичних змін. І хоча
метод міжурядового співробітництва продовжував відігравати
вирішальну роль, його використання дедалі частіше враховувало
комунітарні механізми та інтереси. Можливість використання
учасниками права вето в цих умовах значно знижувало ефектив-
ність функціонування ЄС.

Нове розширення за рахунок країн Південної Європи остаточно
визначило основні підходи щодо визнання природи ЄС та його
місця і ролі в загальноєвропейській архітектурі. Поряд із випробу-
ванням себе в новій ролі основного гаранта стабільності у регіоні та
формування розвиненої структури політичного плюралізму і де-
мократії, Співтовариство також мало випробувати свою здатність
ефективно застосовувати комунітарні принципи на значно ширші
та більш різноманітні сфери економіки, розробивши нові політичні
інструменти співробітництва. Найбільше занепокоєння щодо роз-
ширення виказували так звані «інтеграціоналісти», які, виступаючи
за поглиблення інтеграції, розглядали розширення як перешкоду
активному розвитку цього процесу. Представники малих дер-
жав — членів ЄЕС висловлювали побоювання, що прийом нових
членів послабить основні комунітарні інституції, а це призведе як
до гальмування інтеграції, так і до можливого домінування великих
держав у Співтоваристві. Прихильники розширення навпаки, вва-
жали, що збільшення кількості держав ЄС мало зіграти роль ка-
талізатора у вирішенні проблем, що накопичилися. Розширення
мало прискорити, на їх думку, процес інституційного реформуван-
ня та пошук шляхів покращення їх функціонування. Мова йшла
про розробку більш гнучкої інституціональної структури Співтова- 1
риства, перегляду механізму голосування в бік більш широкого за-
провадження механізму кваліфікованої більшості.

Однією з характерних рис євроінтеграційного процесу є спроби

поєднати такі підходи. Вони являли собою своєрідний компроміс

між максималістською позицією, що передбачала можливість роз- '!

ширення лише при наданні значних повноважень комунітарним

інститутам, та мінімалістською, яка розглядала розширення як

шлях до перетворення ЄЕС на організацію міждержавного

співробітництва. Суть компромісу полягала в збереженні класич-

2.3. Особливості розширення ЄС у 90-ті роки та його наслідки

_ного підходу до європейської інтеграції, який оцінював цінність ко-
мунітарних досягнень більше, ніж загальну суму його складових, не
зважаючи на складність процесу їх імплементації. Успіх євроінтег-
раційних процесів залежав би від збереження наднаціональних
інституцій, які стоять на захисті спільних інтересів ЄС та врівнова-
жують великі й малі держави — члени ЄС при одночасному збере-
женні національного статусу держави як незаперечної та неза-
мінної основи суспільно-політичної організації європейської фор-
мації.

Аналізуючи основні етапи розширення ЄС у зазначений період,
можна стверджувати, що вони фактично співпадають з домінуван-
ням в ЄС трьох основних теоретичних підходів щодо європейської
інтеграції. Мова йде про розширення в 70-ті роки та домінування
міжурядового, або реалістського, підходу до європейської інтег-
рації. Розширення 80-х років співпало в свою чергу з ревізією нео-
функціоналістських підходів та їх прагненням пояснити кризові
явища інтеграції як якісний стрибок до більш складних форм інтег-
рації. Розширення 90-х років викликало до життя та активізувало
такі євроінтеграційні моделі та концепції, як «міцне ядро», «кон-
центричні кола», «багатошвидкісна Європа», «Європа різних швид-
костей».

Наведені вище приклади є свідченням того, що європейський
інтеграційний процес розвивається шляхом емпіричного пошуку
оптимальної рівноваги між дезінтеграційними факторами, які ба-
зуються на суто прагматичних інтересах учасників, та максималіст-
ськими інтеграційними проектами в європейському об'єднанні.
Пошук компромісу між двома взаємозалежними рівнями інтегра-
ційного реформування на сьогодні є першочерговим завданням
європейської інтеграційної стратегії. Водночас, слід враховувати,
Що сучасний феномен європейської інтеграції відбувається на фоні
яскраво виражених глобалізаційних процесів, які охоплюють всі
сфери економічного, політичного, соціального та культурного
Життя, створюючи таким чином додаткові об'єктивні передумови
Розширення зони впровадження передового комунітарного досвіду
та залучення до інтеграційного процесу нових держав європейсько-
го регіону.

 

,

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ
ЄС НА СХІД

 

3.1. Основні передумови та значення
розширення ЄС на Схід

На відміну від кінця 70-х — початку 80-х років, так званого
періоду «євросклерозу», коли Співтовариство переживало складні
часи серйозних внутрішніх протиріч, у першу чергу пов'язаних з
вимогами Великої Британії переглянути умови внесків до кому-
нітарного бюджету та з реформою ССП, реструктуризацією регіо-
нальних фондів, інституційною трансформацією, наприкінці 80-х
років розвиток Європейських співтовариств вступив у фазу, яка
слушно характеризується як «бум розширення»'. До цього часу пла-
ни чергового розширення ЄС здавалися майже фантастичними у
зв'язку із наявністю значних внутрішніх конфліктів і з урахуванням
того, що більшість європейських країн, які ще не стали членами
ЄС, не підходили на роль кандидата на вступ з політичних мірку-
вань (країни Центральної та Східної Європи), через внутрішньо-

¹ Miles L. Enlargement of the European Union. Hull: University of Hull, 1995. — P- 6;
Cameron F., Avery G. The Enlargement of the EU. Sheffield: Sheffield University
Press, 1998. - P. 22; Redmond J. The 1995 Enlargement of the European Union.
Aldershot, 1997. - P. 54.

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

олітичні конфлікти (Туреччина, Мальта, Кіпр) або з огляду на
раніше _Обрану міжурядову форму інтеграції (члени ЄАВТ).

Ситуація наприкінці 80-х змінилася настільки кардинально, що
на вступ до Європейських співтовариств утворилася черга з 18 кан-
дидатів. Крім країн — членів ЄАВТ, що увійшли до ЄС в 1995 p.,
виділялося дві групи: країни Середземномор'я та країни Централь-
ної і Східної Європи. Настільки велика зацікавленість пояснювала-
ся перш за все тим, що з прийняттям Єдиного європейського акта,
підписанням Маастрихтського та Амстердамського договорів
змінився характер інтеграції. Перехід до Валютно-Економічного
союзу, формування Спільної зовнішньої та безпекової політики,
інституційні реформи свідчили про перетворення ЄС на безумов-
ного лідера європейських економічних і політичних процесів. На
фоні динамізму європейської інтеграції альтернативні європейські
«клуби» або втратили свою привабливість (ЄАВТ), або зникли
зовсім як Рада Економічної Взаємодопомоги. За таких темпів роз-
витку комунітарного співробітництва ставало очевидним, що пере-
бування поза межами ЄС ускладнює доступ до Спільного ринку й
позбавляє країни, що не є його членами, ряду переваг. Результати
Уругвайського раунду ГАТТ наочно продемонстрували слабкість
позиції таких країн, створивши зовнішні і внутрішні фактори тиску
на країни, що не приєдналися до певної сторони¹.

Хоча негативна мотивація вступу до ЄС, викликана побоюван-
нями залишитися поза інтеграційними процесами, створювала за-
грозу приєднання до цієї організації з хибних міркувань, еволюція
розширення свідчить, що більшість кандидатів подавала заявки аби
уникнути ізоляціоністської перспективи. Ці країни, як правило, не
змінили своїх позицій, залишаючись прибічниками міжурядового
співробітництва, відкидаючи наднаціональні форми управління.
Дещо інші загрози виникли перед країнами ЦСЄ напередодні роз-
ширення 2004 р. з огляду на те, що перед ними постала можливість
втратити частину суверенітету, який був щойно здобутий у нелегкій
боротьбі. На першому етапі ця загроза мінімальна, бо йдеться про

Результати уругвайського раунду багатосторонніх торгівельних переговорів:
Тексти офіційних документів. — К.: «Вимір», Секретаріат Міжвідомчої комісії
з питань вступу України до СОТ, 1998. — 520 с.

R . ,„. 225

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

«плату» за членство в ЄС, але згодом вона може стати реальною з or
ляду на наднаціональне управління. Позиція Польщі в переговорах
щодо проекту Конституції для Європи є цьому яскравим свідченням
Іншим важливим фактором активізації розширення ЄС в окрес-
лений період став розпад соціалістичного табору та поява нових
економічних, політичних чинників та збереження безпеки та
стабільності в регіоні.

Аналізуючи причини можливого порушення системи безпеки в
Європі внаслідок приєднання країн ЦСЄ, Стокгольмський міжна-
родний інститут досліджень проблем миру виокремив принципові
ризики, до яких належать: етнічні й регіональні конфлікти;
політична нестабільність нових членів на тлі посттоталітарних пе-
ретворень; соціальна напруга, що неминуче виникає в ході транс-
формації планової економіки на ринкову; загроза навколишньому
середовищу, яку створюють застарілі металургійні та хімічні під-
приємства, атакожАЕС¹.

Військові чинники безпеки в цих умовах вже не є абсолютно
домінуючими. На перший план виходять такі аспекти безпеки, як
превентивне врегулювання конфліктів, ядерна та енергетична без-
пека, стійке економічне зростання та соціальна захищеність, бо-
ротьба з міжнародним тероризмом та злочинністю, протидія неле-
гальній міграції та неконтрольованому зростанню чисельності на-
селення, захист навколишнього середовища тощо. Класичні засоби
захисту державного суверенітету (збройні та поліцейські сили, при-
кордонні війська) не в змозі вирішити більшості цих проблем. Гло-
бальний характер окреслених проблем робить неможливим їх вре-
гулювання в межах окремої країни, вимагаючи інтернаціоналізації
зусиль. Відтак розширення ЄС на схід відігравало роль стабілізую-
чого фактора та інструменту врегулювання і запобігання криз в
країнах-кандидатах на вступ.

Швидкий економічний розвиток також є гарантією зміцнення
миру та стабільності в регіоні. Будь-який конфлікт, навіть локаль-
ного характеру, може завдати шкоди Західній Європі за рахунок

¹ Ротфельд А. Формирование новой европейской системы безопасности //

Мировая экономика и международные отношения. — 1998. — N 2. — С. 21.
226

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

•грації, зростання витрат на оборону та зміни інвестиційного
клімату. З погляду багатьох західноєвропейських політичних
_лідерів, європейська безпека неподільна. «Якщо Східна Європа по-
чуває себе погано, Західна Європа теж... не зможе процвітати».¹

Таким чином, однією з основних запорук поглиблення інтег-
раційних процесів ЄС вважає забезпечення миру і стабільності в
безпосередньому оточенні і зведення до мінімуму ризиків, які мо-
жуть перекинутися й на інтегровану Західну Європу. Про це свідчи-
ла активна політика ЄС щодо країн ЦСЄ з використанням майже
всіх наявних інструментів: лібералізація зовнішньої торгівлі, еко-
номічна та фінансова співпраця, політичний діалог, спільні дії і, на-
решті, початок обговорення перспектив вступу. «Розширення
ЄС, — стверджував колишній комісар із зовнішніх зв'язків ЄС
Хане ван ден Брук, — має призвести до посилення безпеки,
стабільності та процвітання в Європі»².

Зі свого боку, країни ЦСЄ розглядали співробітництво та май-
бутнє членство в ЄС не лише як інструмент досягнення економіч-
ного добробуту та конкурентоспроможності, а й як можливість
уникнути попадання у так звану «сіру», або буферну, зону між Схо-
дом та Заходом. Ініціатива «скоординованого повернення» країн
ЦСЄ до Європи була висунута В. Гавелом у польському Сеймі
ЗО січня 1990 р. Він закликав не втратити історичного шансу онов-
лення Серединної Європи, яка за старими геополітичними оцінка-
ми знаходилась між сучасною Росією і Західною Європою. Гавел
пропонував створити структури, які б дозволили запустити загаль-
ноєвропейські механізми.

Необхідність такої взаємодії особливо проявилася після подій
січня 1991 р. у Вільнюсі. Вони наочно продемонстрували вплив
ліворадикальних сил та збереження на той час відповідної загрози
Політики Москви. Під впливом цих подій позиції Угорщини,
Польщі та Чехословаччини, які до цього багато в чому були не-
схожі, значно зблизилися. Результатом стала спільна вимога країн
Вишеградської групи про розформування військової організації

Hans-Dietrich Genscher. A Spirit of Solidarity, Financial Times, 16—17 May 1992.
Graham Aveiy, Fraser Cameron. The Enlargement of the European Union. Sheffield:
Sheffield Academic Press, 1998. — P. 9.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Варшавського Договору та припинення його діяльності. Зразу ^
після розпаду ОВД головною метою ці країни проголосили інтег-
рацію до НАТО.

Важливим кроком до політичної інтеграції країн регіону було ут-
ворення в листопаді 1989 р. Дунайсько-Адріатичного співробітниц-
тва, фундаторами якого стали Італія, Австрія, Угорщина та Юго-
славія. Серед політичних цілей об'єднання проголошувалося спри-
яння процесу ОБСЄ, розширення його меж з метою досягнення
європейської єдності, остаточне «розмивання» блокових кордонів.
У липні 1994 р. на зустрічі на вищому рівні 10 держав Центральної
та Східної Європи в Трієсті Дунайсько-Адріатичне співробітництво
було трансформовано на Центральноєвропейську Ініціативу
(ЦЄІ) — добровільну угоду про співробітництво зацікавлених дер-
жав. Основним завданням проголошувалося сприяння інтеграціїдо
європейських економічних та політичних структур. На сьогодні
ЦЄІ об'єднує 16 держав регіону з керівними органами у Відні та
Інформаційним і документаційним центром у Трієсті.

Крім питань безпеки та орієнтації на інтеграцію до НАТО, краї-
ни Вишеградської групи особливу увагу приділяли розвитку регіо-
нального економічного та політичного співробітництва, яке роз-
глядалося як наближення до інтеграції в ЄС. Це не лише дозволяло
уникнути боротьби між окремими країнами за домінування в
регіоні, а й робило можливим узгодження стратегії спільних дій на
тлі кардинальних геополітичних змін на континенті. Майже одно-
часно з розпуском ОВД 28 червня 1991 р. припинила своє існування
Рада Економічної Взаємодопомоги, після чого з ініціативи Више-
градської групи в березні 1993 р. була підписана Угода про створен-
ня в Центрально-Східній Європі Зони вільної торгівлі (CEFTA),
яка мала сприяти динаміці торгового обміну між країнами регіону,
а також передбачала усунення до 1998 р. усіх торгових бар'єрів і на-
ближення до режиму торгівлі, прийнятого в ЄС.

Регіональне економічне співробітництво за часів системного
протистояння стало однією з суттєвих форм погодження інтересів
Сходу і Заходу. Певним чином можна говорити про цю форму
співробітництва як чинник зближення держав ЦСЄ з європейськи-
228

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

ми структурами за часів існування СРСР. Так, у 1976-1980 pp. між
ЄЕС та РЕВ було підписано ряд галузевих угод. Справжній прорив
стався після підписання в 1988 р. спільної Декларації про встанов-
лення офіційних відносин, яка відкрила шлях до активного спів-
робітництва ЄЕС з окремими країнами РЕВ. Починаючи з 1988 p.,
були підписані угоди з Угорщиною, Польщею, СРСР, Болгарією та
Румунією. Документи мали спільне: торгове співробітництво з кін-
цевим наслідком у вигляді принципу найбільшого сприяння та ска-
сування кількісних обмежень; сприяння та розширення торгівлі на
засадах взаємної вигоди і відмови від дискримінації. Частково вони
лягли в основу майбутніх Європейських Угод та певною мірою по-
м'якшили процес переходу цих країн до ринкової економіки.

Використовуючи практику та досвід субрегіонального еко-
номічного співробітництва, а також активну участь в міжнародних
економічних організаціях, східноєвропейські країни прагнули роз-
ширити доступ на ринки розвинутих країн Західної Європи. Зі сво-
го боку, перспектива розширення ЄС на схід дозволяла Співтова-
риству, зберігаючи значну просторову динаміку інтеграції, значно
збільшити свій ресурсний потенціал (територію — на 34 %, насе-
лення — на 29 %), перетворившись фактично на глобальний ринок
з 500 млн населення'.

На рубежі 80— 90-х років у країнах ЦСЄ були прийняті плани та
програми ринкової трансформації. В основу їх реалізації була по-
кладена шокова терапія, тобто одночасні роздержавлення й прива-
тизація, подолання монополізму й розвиток конкуренції, лібе-
ралізація цінової політики, реформа грошової та фінансово-кре-
дитної політики, податкової системи і соціальної політики, лібе-
ралізація зовнішньоекономічної діяльності і т. ін. Але замість очіку-
ваного короткого різкого шоку з швидким позитивним ефектом
відбулося непередбачене суттєве падіння економічної активності.
Економічний спад торкнувся усіх країн з перехідною економікою,
незалежно від застосування ними шокової терапії. Пояснювалося
Це зміною географічних пріоритетів, зменшенням частки взаємної

_ _

Иванов И. Расширение Евросоюза: Сценарий, проблемы, последствия // Ми-
ровая экономика и международные отношения. — 1998. — № 9. — С. 22.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

торгівлі і торгівлі з країнами колишнього СРСР. І загалом, якщо в
1970 р. на країни Східної Європи припадало більше 10 % світової
торгівлі, то в 1994 р. — близько 2 %. А, скажімо, Гонконг, Південна
Корея, Тайвань та Сінгапур, маючи майже таку саму кількість насе-
лення, охоплюють 9 % світової зовнішньої торгівлі¹.

На цьому тлі відбувалося активне зростання зовнішньої торгівлі
країн ЦСЄ з ЄС з 1995 по 1997 pp. — майже на ЗО %². Використовую-
чи країни ЦСЄ як місткий ринок для своїх товарів, західноєвро-
пейські компанії розглядали їх також як географічно вдало розта-
шований ринок і для своїх інвестицій та джерело дешевої ква-
ліфікованої робочої сили. Втім зростав також експорт із країн ЦСЄ
до ЄС. Вже 1992 р. на країни Західної Європи припадало 70 % екс-
порту Польщі та Угорщини, 57 % експорту Чехословаччини.
У 1995 р. загалом близько 70 % зовнішньоторговельного обігу країн
ЦСЄ припадало на Західну Європу, причому більша його частина —
на Німеччину. Зросла питома вага ЄС і в зовнішній торгівлі країн
СНД.

Фахівці свідчать, що експортний потенціал країн з перехідною
економікою зростав повільно все ж не стільки через бар'єри на •
імпорт до ЄС, скільки в більшій мірі через внутрішні перешкоди в
самих країнах ЦСЄ³. Передусім це — нестійкість економічної ситу-
ації та значно нижчий рівень економічного розвитку. ВВП на душу
населення в країнах ЦСЄ становив на 1997 р. лише 32 % від рівня
ЄС і менше половини ВВП чотирьох найбідніших країн ЄС (Греції,
Португалії, Ірландії та Іспанії)⁴. За розрахунками Європейської
Комісії 1995 р. перспектива нового розширення Співтовариств до
26 членів, враховуючи його значно більший потенціал, мала при-
звести до зниження цих показників до 16 %, тоді як Середземно-
морське розширення ЄС 80-х років призвело до зниження середніх

¹ PaulJ. J. Welfens. Е U und Ostmitteleuropaische Lander: Probleme und Optionen der

Integration // Aussenpolitik, 1995, N. III. — S. 234.
^; Agence Europe. Europe Weekly Selected Statistics, N.I099, 29 April 1999. - P. 2.

³ PaulJ. J. Welfens. EU und Ostmitteleuropaische Lander: Probleme und Optionen der
Integration // Aussenpolitik, 1995, N. III. - S. 232-233.

⁴ Agence Europe. Europe Weekly Selected Statistics. N. 1068, 21 September 1998. —
P. 1; Подняков В., Ганжа С. Новые страны на пороге Европейского Союза //
Международная жизнь. — 1999. — № 3. — С. 39.

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

показників ВВП надушу населення ЄС лише на 6 %. За розрахунка-
ми, вступ країн ЦСЄ мав спричинити зростання населення ЄС на
28 %, а ВВП — лише на 4 %'.

При тому, що за темпами зростання та іншими базовими показ-
никами, скажімо, Польща поступалася лише Ірландії, внутрішня
заборгованість у середині 90-х років становила 60 % ВВП². Щодо
зовнішніх боргів, то платежі Польщі лише Паризькому та Лон-
донському клубам у 2008 р. сягатимуть 8 млрд дол. США. Сільське
господарство, в якому задіяно 28 % населення, перебуває у стані
структурної перебудови³. Масштабна трансформація зовнішньо-
економічних зв'язків відповідно до їх політичних та географічних
критеріїв призвела до падіння обсягів виробництва у промисло-
вості та погіршення структури експорту.

Аналогічна нестабільна ситуація складалася і в інших країнах
ЦСЄ. Так, етап високих макроекономічних показників, досягну-
тий Чехією в 1991—1996 pp., що дозволило їй досягти рівня еко-
номічного розвитку найбіднішої країни ЄС — Греції, невдовзі
змінився спадом⁴. З геополітичних міркувань ЄС нарощував інвес-
тиції у пріоритетні для нього країни ЦСЄ. Чехія слідом за Угорщи-
ною і Польщею йшли у цьому сенсі в авангарді⁵.

Крім питань, пов'язаних з економічним зближенням, перспек-
тива розширення ЄС на схід ставила цілий ряд проблем реформу-
вання таких важливих напрямів комунітарної політики, як внески
до бюджету ЄС, інституційна реформа та прийняття рішень, кри-
теріальна відповідність, Спільна аграрна політика тощо.

European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. Bulletin of
the European Union, supp. 597. — P. 109-110.

² Пекур С. Неустойчивая экономическая ситуация в Польше // Мировая
экономика и международные отношения. — 1998. — № 9. — С. 120.

³ La cooperation franco-germano-polonaise et 1'elargissement de 1'Union europeenne.
Entretien avec Bronislaw Geremek // Relations internationales et strategiques, 1997,

№ 27. - P. 23.

Mosse E. Les PECO et L¹ Union europeenne: aspects economiques // Politique

etrangere, 1996, №1. — P. 156.

Чеклша Т. Чехия: накопление неблагоприятных тенденций // Мировая эконо-
мика и международные отношения. — 1998. — № 9. — С. 123.

ЄС НА СХІД

 

Найбільш спірним було питання ефективного реформування
Структурних Фондів та ССП ЄС, які становлять 80 % бюджету
Співтовариств. Прийняття до ЄС країн ЦСЄ ставило на порядок
денний проблему витрат, які ЄС використовує для вирівнювання
показників економічного розвитку¹. Вочевидь, що країни-претен-
денти були не в змозі самостійно подолати відставання. ЄС ще дов-
гий час матиме справу з державами, які активно претендують на ре-
гулярний перерозподіл на свою користь ресурсів Співтовариства.
Кількість населення територій, які за стандартами ЄС можуть пре-
тендувати на допомогу, за положенням № 1 Структурних Фондів,
зросла після розширення зі 185 млн чоловік до 291 млн, тобто май-
же вдвічі, а витрати на підтримку регіонів, де ВВП надушу населен-
ня не перевищує 75 % середнього показника по ЄС, мало б зрости
більше, ніж на половину від загальних витрат Структурних Фондів
за 1999 р².

Так, згідно з Пакетом Делора-2 1999 p., витрати на проведення
аграрної та структурної політики мали становити 70 млрд екю від
загальної суми бюджету — 87 млрд екю. Без адаптації комунітарної
політики інтеграція лише країн Вишеградської групи до ЄС мала б
спричинити зростання витрат в ССП на 37 млрд екю та на
26 млрд екю — в Структурних фондах, що могло призвести до зрос-
тання загального комунітарного бюджету з 87 до 150 млрд екю, тоб-
то більше ніж на 72 %^}.

За розрахунками 1993 p., дві найбідніші держави ЄС — Греція та
Португалія отримували з структурних фондів Співтовариства допо- ^:
могу у розмірі приблизно 200 екю на душу населення. Для приско-
рення процесу вирівнювання економічного розвитку країн ЄС на
Единбурзькому саміті було прийняте рішення про подвоєння цієї
суми до 1999 р. Таким чином, якщо відштовхуватись від суми ви- ₍
трат 400 екю на душу населення, вступ до ЄС лише країн Више-

¹ Подняков В., Ганжа С. Новые страны на пороге Европейского Союза //
Международная жизнь. — 1999. — № 3. — С. 39.

² European Commission. General Budget of the European Union for the Financial
Year 1999: The Figures. Luxembourg: Office for Official Publications of the European
Community, 1999. - P. 19; EC. Agenda 2000. Brussels, 1997. Vol. 1. - P. 25.

³ Mosse E. Les PECO et L'Union europeenne: aspects economiques // Politique
etrangere, 1996, № 1. — P. 158.

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

градської групи з населенням 64 млн чоловік вимагав від Співтова-
риства додаткових витрат на суму 26 млрд екю, що є дуже проблема-
тичним. Такі країни, як Німеччина, Австрія, Нідерланди, Швеція,
чиї фінансові внески значно перевищують надходження із кому-
нітарного бюджету, зіштовхнувшись із загостренням власних еко-
номічних проблем, вимагають їх зменшення. Так, Німеччина в
1998 р. забезпечувала 28,2 % фінансових ресурсів, отримуючи назад
лише 12,8 %'. Саме тому, щоб попередити роздування бюджету ще
до початку розширення, ЄС встановив до 2006 р. межу його зрос-
тання на рівні 1,27 % сукупного ВВП ЄС, а межу всієї можливої до-
помоги країнам-кандидатам — не більше 4 % ВВП кожної з них².
Але навіть за таких обмежень реалізація програми розширення на
схід вимагає від ЄС витрат у розмірі 75 млрд евро до 2006 р.

Розширення географічних кордонів ЄС і зростання його по-
тенційних ресурсів за рахунок приєднання країн з перехідною
економікою робить Співтовариство біднішим. Ще до вступу країн
ЦСЄ планувалося скорочення кількості напрямів структурної по-
літики КЄС з 7 до 3 %, а долі населення, що користується пільга-
ми, — з 51 до 35—45 %³. Водночас значна частина регіонів ЄС (на-
приклад, Лісабон, Валенсія, Корсика, Сардинія, вся Ірландія) ма-
ли втратити існуючі пільги, а Іспанія взагалі перетворилася на до-
нора ЄС⁴.

Поряд із проблемою реформування регіональної політики ЄС
важливою передумовою розширення ЄС на схід є перегляд основ-
них положень та підходів до проведення Спільної аграрної політи-
ки Співтовариств. Нові члени ЄС механічно стають основними
претендентами на фінансування з аграрних фондів ЄС, що суттєво
збільшує тиск на бюджет⁵. Водночас попереднє реформування

 

Le Monde Diplomatique, fevrier 1999.

EC. Agenda 2000. Brussels, 1997, Vol. 1. - P. 16.

Ibid. - P. 16.; Europe, 8-9. XII. 1997.

Enlarging the European Union. Relations Between the EU and Central and Eastern

Europe / Ed. Marc Maresceau. European Institute, University of Ghent. London and

New York: Longman, 1997,- P. 300.

Enlarging the European Union. Relations Between the EU and Central and Eastern

Europe / Ed. Marc Maresceau. European Institute, University of Ghent. London and

New York: Longman, 1997. — P. 241.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

бюджету та регіональної політики є політичне складним. Країни —
члени ЄС, які є бенефіціантами Структурних Фондів, виступають
проти зменшення надходжень від комунітарного бюджету. Поява в
ЄС нових претендентів на отримання аграрних та структурних суб-
сидій з бюджету ЄС викликає також активізацію внутрішньої опо-
зиції не лише серед країн-членів, а й у відсталих регіонах.

У той же час виробники з країн ЄС мали враховувати те, що екс-
порт із країн з перехідною економікою, який був досить малим у
1990—1991 pp., мав стійкі тенденції до зростання, особливо у від-
носно трудо-, енерго- та ресурсомістких галузях виробництва.
«Чутливі сектори», згадані в Європейських угодах з країнами ЦСЄ,
становили реальну, щонайменше середньострокову, загрозу для
європейських виробників після розширення ЄС на схід. Ця загроза
пояснювалася і тим, що певні галузі промисловості в Співтова-
ристві вже досить тривалий час частково захищені від конкуренції
світового ринку. Тим часом необмежений доступ продукції
хімічного та металургійного виробництва з країн ЦСЄ на ринки
Співтовариства загрожував виробникам з країн ЄС втратами
ринків та значним зменшенням доходів. Цей ризик особливо зрос-
тав у металургії, де помітне перевиробництво¹. Характерно, що час-
тина надмірних потужностей підтримувалася компаніями лише як
засіб отримання з боку ЄС максимально можливих компенсацій.
Гаким чином, якщо не вдасться впровадити в металургії нормаль-
-шй механізм конкуренції, то в розширеному ЄС знову міг би по-
$торитися руйнівний для ринкової економіки етап субсидій. Щодо
нших галузей промисловості, то тут також можуть виникнути до-
:аткові складнощі. Зростання конкуренції могло привести до по-
реби структурних змін у промисловості країн ЄС та додаткових
)інансових витрат.

Враховуючи те, що майже в усіх країнах ЄС висока квота безробіт-
их, економічна відкритість країнам ЦСЄ могла завдати також до-
аткових труднощів у сфері зайнятості. Структурні зміни в зовніш-
ій торгівлі країн з перехідною економікою спричинили значне

______________

PaulJ. J. Welfens. E U und Ostmitteleuropaische Lander: Probleme und Optionen der
Integration//Aussenpolitik, 1995, N. III. — S. 236.

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

зростання експорту до країн ЄС, в першу чергу до Німеччини, тру-
по- та наукомістких товарів, що викликало необхідність структур-
них змін в економіці останніх та адаптацію галузей промисловості,
які використовують переважно малокваліфіковану робочу силу.
Зростання імпорту країнами ЄС трудомістких товарів означало
більшу пропозицію на ринку робочої сили з обмеженою ква-
ліфікацією. Цим ставилася під питання роками практикована в ЄС
політика високих темпів підвищення зарплати для працівників із
низькою кваліфікацією.

Крім того, за відсутності значних обмежень щодо вільного пере-
сування робочої сили з країн Східної Європи, розширення на схід
створювало загрозу її часткового переміщення до старих країн —
членів ЄС. У свою чергу, переселення з нестабільних колишніх рес-
публік СРСР могло дестабілізувати ситуацію в країнах ЦСЄ, ство-
ривши цим постійний міграційний тиск зі сходу на захід Європи.
Зважаючи на формування нового поділу праці, західноєвропей-
ськими дослідниками висловлювалася теза про необхідність впро-
ваджувати спеціальні програми в галузі освіти, наукових до-
сліджень та розвитку, які мали б сприяти посиленню спеціалізації
країн Західної Європи на високотехнологічних та капіталомістких
галузях виробництва¹.

Обговорення умов чергового розширення відбувалося одночасно з
подальшим розвитком ЄС та поглибленням інтеграції, що ще більше
ускладнювало вступ нових кандидатів. Найбільш значні проблеми в
цьому напрямі виникали у зв'язку з приєднанням країн ЦСЄ до Еко-
номічного та валютного союзу, утворенням Центрального Європей-
ського Банку і переходом до єдиної валюти. Відсутність у країнах
Східної Європи достатньо стабільної державної фінансової системи
сприяло розмежуванню країн ЄС у рамках концепції «міцного ядра» з
виділенням розгалуженої нестабільної валютно-фінансової пери-
ферії. Така перспектива відкладала на невизначений термін завер-
шення формування внутрішнього ринку Співтовариств. Це, в свою
чергу, викликало серед прихильників інтеграції великі сумніви щодо
вчасності розширення на схід та загрози домінування екстенсивних
шляхів інтеграції за рахунок її поглиблення.

¹ PaulJ. J. Welfens. EU und Ostmitteleuropaische Lander: Probleme und Optionen der
Integration//Aussenpolitik, 1995, N. III. - S. 240.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Прийняття нових держав до ЄС загострювало актуальність про- блеми реформування комунітарної юридичної бази у напрямі ство- рення змістовного і…

Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

Крім того, консенсус стимулює таке явище, як утворення неза- лежних контактних груп поза структурами ЄС. При збереженні незмінним механізму… Другий момент пов'язаний із загостренням проблеми «демокра- тичної кривої»,…  

Gt;36

MichaelJ. Baun. A Wider Europe. The Process and Politics of European Union En-
largement. Lanham — Boulder — New York — Oxford: Rowman and Littlefield Pub-
lishers Inc., 2000. - P. 7.

 

¹ Michael I. Baun. A Wider Europe. The Process and Politics of European Union En-
largement. Lanham — Boulder — New York — Oxford: Rowman and Littlefield Pub-
lishers Inc., 2000. - P. 5.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Ідея демографічної рівноваги зберігає свою актуальність попри
те, що проблема протистояння інтересів «великих» та «малих» дер-
жав у сучасних умовах набуває лише теоретичного характеру.
Більшу практичну вагу, на відміну від демографічного, мають еко-
номічні та фінансові фактори. Так, підтверджуючи першочергове
значення економічних інтересів і виражаючи погляд багатьох євро-
пейських політиків, міністр закордонних справ Бельгії Е. Дерік
підкреслював, що «в межах Європейської Ради лінія поділу прохо-
дить не стільки між великими та малими країнами-членами,
скільки між протекціоністами та прихильниками вільної торгівлі,
між Північними та Південними країнами-членами та між цілкови-
тими донорами та цілковитими бенефіціантами»¹.

Однак використання наднаціонального методу прийняття
рішень більшістю голосів у поєднанні із збільшенням кількості
«малих» держав посилює необхідність корекції механізму представ-
ництва згідно з демографічним фактором. У таких умовах прийнят-
тя рішення більшістю голосів надавало б можливість «великим»
державам більш пропорційно представляти інтереси їх населення.
У зв'язку з цим висувалися пропозиції збільшення представництва
держав відповідно до кількості населення і так званої «подвійної
більшості», що передбачало б додаткову «демографічну перевірку»
кожного рішення, прийнятого більшістю голосів. Основна мета
процедури — забезпечення відповідності рішень інтересам біль-
шості європейського населення.

Значне збільшення кількості членів ЄС ставило питання про ре-
форму Європейської Комісії. Мова йшла, в першу чергу, про попе-
>едження надмірного зростання кількості представлених у ній
юмісарів, що дозволило б зберегти на достатньому рівні ефектив-
(ість її функціонування. Реформа мала сприяти розширенню ЄС,
<облячи механізм прийняття рішень гнучким та придатним для по-
альшого поглиблення інтеграції. Однак реформування інститутів
1C було досить складним процесом, оскільки інституційні інтереси
5 країн — членів Співтовариств помітно відрізнялися. Наявність
^рйозних розбіжностей викликала потребу винесення питань

Enlarging the European Union. Relations Between the EU and Central and Eastern

Europe / Ed. Marc Maresceau. European Institute, University of Ghent. London and

New York: Longman, 1997. — P. 303.

І8

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

інституційної реформи на розгляд Амстердамського саміту в червні
1997 р. та подальшого їх аналізу на Міжурядовій конференції 2000 р.

Чергове розширення, яке розглядалося в ЄС як важливий
засіб поширення сфери безпеки та стабільності на схід, станови-
ло серйозну потенційну загрозу збереженню внутрішньої безпе-
ки самої Спільноти. Така точка зору пояснювалася можливістю
перенесення до ЄС внутрішніх та зовнішніх конфліктів країн
ЦСЄ¹. Про серйозність етнічних проблем свідчить хоча б той
факт, що національні меншини в таких країнах, як Румунія ста-
новлять 13 % населення, в Болгарії — 14 %, у Словаччині — 18 %.
Аналогічна ситуація і в країнах Балтії. Розширення ЄС автома-
тично наближує його географічні кордони до історично неста-
більних регіонів у Європі. Навіть включення Балканських країн
до орбіти впливу ЄС не виключає потенційної загрози виникнен-
ня нових конфліктів.

Подібно до попередніх розширень, розширення на схід черго-
вий раз загрожувало порушити внутрішню рівновагу та політичну
динаміку ЄС. Переміщуючи географічний та політичний центр
Співтовариства далі на схід, нове розширення значно посилювало
вплив Німеччини в ЄС за рахунок послаблення ролі Франції, що
ставило під загрозу німецько-французьке партнерство, яке тра-
диційно виступає «двигуном» європейської інтеграції. Розширен-
ня не лише активізувало існуючі політичні, економічні, геогра-
фічні та культурні розходження в ЄС, а й могло сприяти появі но-
вих. Збільшення країн — членів ЄС до 28 збільшувало його гетеро-
генність та послаблювало можливості консенсусу і дальшого по-
глиблення інтеграції.

Зазначені труднощі та перспектива зростаючої гетерогенності
ЄС зумовлювали появу також додаткових труднощів, викликаних
відсутністю єдиної точки зору щодо майбутніх шляхів розвитку
європейських інтеграційних процесів. На цьому тлі останнє розши-
рення ЄС, яке за своїми параметрами кардинально відрізнялося від
усіх попередніх, зумовило чергову активізацію дискусій між при-
хильниками міжурядового підходу до європейської інтеграції та

¹ Deepening and Widening / Ed. Pierre-Henri Laurent and Marc Maresceau. Boulder:
Lynne Rienner, 1998. — P. 70-73.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

прихильниками наднаціональної побудови ЄС, а також появу чис-
ленних моделей та пропозицій «часткового» чи «приєднаного»
членства нових країн-кандидатів. Ці тенденції, які фактично про-
понують співіснування різних рівнів інтеграції, можна звести до
двох основних концепцій: концепції гнучкості, запропонованої
Маастрихтськими угодами, та концепції диференційованої інтег-
рації, що дебатується в Співтоваристві.

Саме пропозиції диференційованої інтеграції в умовах зростаю-
чої різнорідності в економічному, політичному та соціальному
рівнях розвитку держав — членів ЄС часто розглядаються як аль-
тернатива викликам розширення. І хоча такий підхід фактично ста-
вить під сумнів філософію існування Співтовариства, яка передба-
чає вирівнювання рівнів розвитку, він є на сьогодні єдиним засо-
бом збереження темпів інтеграції, кардинально не збільшуючи
бюджет ЄС. Такий напрям мислення вперше офіційно був запро-
понований віце-президентом Європейської Комісії Ф. Андріссе-
ном 19 квітня 1991 р. та розвинутий міністрами закордонних справ
Великої Британії Хердом та Італії Андреаттою. Беручи до уваги
структуру Маастрихтських угод та розширення ЄС за рахунок країн
ЦСЄ, висувалися ідеї обмежити повне членство в ЄС нових канди-
датів участю лише в Другому та Третьому Стовпах ЄС (СЗПБ, пи-
тання юриспруденції та внутрішніх справ), доки вони не будуть го-
тові приєднатися до економічної основи Співтовариств¹. Ця ідея
згодом була підтримана та розвинена експертом від ХДС з питань
зовнішньої політики Р. Зайтерсом. Беручи до уваги час, потрібний
зля адаптації, Р. Зайтерс взагалі пропонував починати з обмежено-
~о доступу до Другого та Третього Стовпів².

Ці пропозиції стосовно майбутніх сфер співробітництва з новими
сраїнами-кандидатами на основі міжурядових принципів доповню-
шлися пропозиціями диференційованого членства навіть у Першо-
<гу Стовпі ЄС. Беручи до уваги побоювання деяких кандидатів щодо
;остатності їх можливостей виконувати всі вимоги повного членства
економічній основі Співтовариств, Р. Болдвін в книзі «В напрямі
о інтегрованої Європи» пропонував застосування перехідного

Agence Europe, 22 December 1993.
Financial Times, 21 May 1996.

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

періоду ДЛЯ повного членства¹. Піддаючи сумніву ефективність ме-
тодів попередніх розширень та пов'язані з ними труднощі (вико-
нання умов ССП, структурні зміни, еволюція в процесі прийняття
рішень, міграційний тиск), він рекомендував впровадження двох
рівнів чи етапів розширення. По-перше, це інтегрована система
асоційованих угод, яка націлена на підтримку панєвропейської зо-
ни вільної торгівлі промисловими товарами. По-друге, це участь у
внутрішньому ринку на зразок Європейської Економічної Зони, за
винятком вільного пересування робочої сили.

За цим сценарієм кандидати могли вважатися членами Євросо-
юзу, але їх участь обмежувалася б внутрішнім ринком, СЗПБ,
співробітництвом у питаннях юриспруденції та внутрішніх справ,
але не включала участь в ССП, Економічному та валютному союзі.
Певною мірою представлена стратегія була частково започаткована
на засіданні Європейської Ради в Ессені у 1994 р. Крім таких інстру-
ментів співробітництва з країнами ЦСЄ, як Європейські Угоди та
програма PHARE, була додатково запропонована підготовка до
єдиного ринку, що знайшла своє втілення в «Білій Книзі» Євро-
пейської Комісії та «структурному діалозі» стосовно Другого та
Третього Стовпів, включаючи деякі регулятивні заходи (стосовно
енергетики, навколишнього середовища, науки, технологій та ін.).

Однак формула часткового доступу країн ЦСЄ до спільної
політики ЄС породила серйозні проблеми. По-перше, вона підтри-
мувала взаємозалежність деяких сфер діяльності, яка є характер-
ною для системи Співтовариств та призвела до встановлення de
facto компетентних блоків². По-друге, вона ставила під сумнів метод
«комплексної згоди» або так званого блокового прийняття рішень,
який давав можливість компромісів між державами на основі
взаємних поступок у різних взаємозалежних сферах діяльності.

¹ Заяви Державного секретаря Угорщини: М.Е. Juasz, in Pisani-Ferry. L'Europe
a geometrie variable. Une analyse economique. Paris: СЕРН, 1995. — P. 9;
Baldwin R. Towards an Integrated Europe. London: Center for Economic Policy
Research, 1994.-P. 14.

² Dewost J.-L. Des espaces restreints d¹ intervention sont-ils compatibles avec 1'ordre
juridique europeen. Colloquium of the European Movement. Paris, 26 June 1996;
Pisani-Ferry. L'Europe a geometrie variable. Une analyse economique. Paris: СЕРП,
1995.-P. 12-14.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Диференційована участь нових країн-кандидатів у інтеграційних
процесах породжувала додаткові труднощі інституційного характе-
ру. І хоча цей підхід, заснований на принципах «вибіркової Євро-
пи», що послідовно відстоюється Великою Британією, спрощував
процес інтеграції країн ЦСЄ до Співтовариств, він обмежував сфе-
ру спільної політики та підривав єдність інститутів. Фактично
йшлося про розширення форм міжурядового співробітництва за
рахунок наднаціональних форм інтеграції. Відсутність Великої
Британії у формуванні спільної соціальної політики ЄС є цьому яс-
кравим прикладом.

І все ж, попри протиріччя в ході поглиблення інтеграції та роз-
ширення Співтовариства, обидва ці процеси є життєво важливими
для розвитку ЄС. Про це свідчать приклади попередніх розширень,
які супроводжувались, як правило, заходами, що призводили до по-
глиблення європейських інтеграційних процесів. У результаті пер-
лого розширення ЄЕС сформували не лише спільну політику в но-
вих сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, техно-
югії), а й започаткували більш тісне співробітництво в політичній
;фері (ЄПС). Встановлені заходи супроводжувалися інституційни-
т реформами, в результаті яких була заснована Європейська Рада
'а впроваджені прямі вибори до Європейського Парламенту. Після
[рийняття Греції, Іспанії та Португалії ЄС вжив додаткових заходів
цодо подальшого розвитку Структурних Фондів як механізму роз-
юділу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-
ленів. Друга хвиля розширення супроводжувалася також прийнят-
ям Єдиного Європейського Акта, який збільшив можливості
рийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів тарозши-
енням повноважень Європейського Парламенту. Розширення
'С, що включало Австрію, Швецію та Фінляндію, відбулося після
Ітифікації Маастрихтських угод, які передбачали ряд важливих
зоків щодо поглиблення інтеграції, утворення Європейського Со-
зу, формування Валютного та економічного союзу, розвиток
пільної зовнішньої політики та політики безпеки і розширення
эвноважень Європейського Парламенту.

Перераховані вище приклади свідчать не лише про взаємозв'я-
к процесів розширення та поглиблення ЄС, а й дозволяють роби-
2

3.1. Основні передумови та значення розширення ЄС на Схід

_ти висновки навіть про певне стимулююче значення вступу нових
кандидатів до ЄС на прискорення європейської інтеграції. Нові
виклики, що ставляться перед Співтовариствами у зв'язку з розши-
ренням, змушують активізувати пошуки ефективних шляхів для
подальшого поглиблення інтеграційних процесів.

Останнє розширення ЄС загострило щонайменше дві важливі
проблеми реформування комунітарного механізму прийняття
рішень, пов'язані з майже подвійним зростанням кількості дер-
жав — членів Спільноти та значним збільшенням питомої ваги
«малих» держав. Перший фактор робить міжурядовий підхід, засно-
ваний на принципах консенсусу, ще менш ефективним, збільшую-
чи тим самим ризик утворення незалежних контактних груп та
прийняття ними рішень із спірних питань поза структурами ЄС.
Другий — пов'язаний із загостренням проблеми «демократичної
кривої» та над пропорційним представництвом у ЄС країн з неве-
ликою кількістю населення, дефіциту політичних ресурсів і досвіду
«малих» країн при головуванні в ЄС. При збереженні існуючих тен-
денцій розширення посилюється відносна диспропорція щодо
політичного впливу та значення «великих» держав у ЄС, котрі не
лише представляють майже 2/3 населення Співтовариств, а й є го-
ловними донорами комунітарного бюджету.

У цьому контексті використання наднаціонального методу
прийняття рішень більшістю голосів виглядає більш доцільним, що
У поєднанні із збільшенням кількості «малих» держав посилює ко-
рекцію механізму представництва згідно з демографічним факто-
ром. Збільшення представництва держав відповідно до кількості
населення і застосування принципу «подвійної більшості» забезпе-
чує додаткову «демографічну перевірку» кожного рішення, прий-
нятого більшістю голосів, та надає можливість «великим» державам
більш пропорційно представляти інтереси їх населення.

 

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

3.2. Проблема подолання суперечностей
у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Попри різноманітність та численні відмінності, що характеризу-
вали всі попередні етапи розширення, їх об'єднувала спільна ри-
са — цей процес стосувався лише країн Західної Європи. Що ж сто-
сується взаємовідносин ЄС із східними сусідами, то їх зміст і особ-
ливості на той період визначалися більше умовами «холодної
війни», а тому мали обмежений характер. На той час ЄС та країни —
члени Співтовариства віддавали перевагу не стільки розвитку
співробітництва з країнами Східної Європи, скільки вирішенню
власних проблем і поглибленню інтеграції на західноєвропейсько-
му просторі. Цим пояснюється той факт, що лише в 1988 р. із підпи-
санням загальної декларації між ЄС та РЕВ взаємовідносини між
Співтовариствами та країнами ЦСЄ набули офіційного характеру.
Загальна декларація стала основою для угод про співробітництво з
країнами ЦСЄ. Ситуація кардинально змінилася після подій
1989—90 pp. у Східній Європі, коли перед ЄС постала необхідність
не лише пошуку можливостей інтенсифікації співробітництва з
країнами регіону та якісно нових форм співробітництва, а й до-
слідження, а згодом і обговорення перспектив розширення кор-
донів ЄС на схід.

Події в Східній Європі співпали з інтенсивними пошуками
шляхів подальшого поглиблення інтеграції в Європейських
співтовариствах. Формально започаткований у 1986 р. прийнят-
тям Єдиного Європейського Акта, цей процес передбачав завер-
шення формування до кінця 1992 р. Єдиного європейського ринку
товарів, послуг, капіталів, робочої сили та переходу до наступного
кроку економічної інтеграції. На саміті Європейської Ради в Мад-
риді у червні 1989 р. було прийнято рішення про обговорення умов
утворення Європейського валютного союзу. Чергове засідання ЄР
у Страсбурзі в грудні 1989 р. мало визначити точну дату початку
переговорів, що дозволило стверджувати про перехід інтег-
раційного процесу із стадії «європесимізму» у стадію «єврооп-
гимізму».

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Саме на тлі внутрішніх зрушень в ЄС революційні зміни в ЦСЄ
розглядалися прихильниками європейської інтеграції як фактор,
що може відвернути увагу від поглиблення реформ в ЄС та підірва-
ти інтеграційний процес, що набрав швидкості. Побоювання поси-
лилися після падіння Берлінського муру у листопаді 1989 р. та по-
чатку непередбачено швидкого процесу об'єднання Німеччини.
Активність ФРН у цьому напрямі поставила перед багатьма політи-
ками ЄС не лише питання про можливості участі німецького уряду
в формуванні ЄВС, а й взагалі про роль об'єднаної Німеччини в
Європі.

Прихильники інтеграції все частіше висловлювались за поглиб-
лення внутрішніх інтеграційних процесів, оскільки більш інтегро-
ваний ЄС, на їх думку, був би в змозі не лише ефективно допомага-
ти новим демократичним країнам, а й став би ядром об'єднаної
Європи. За словами голови Європейської Комісії Ж. Делора, «кра-
щою відповіддю Співтовариства на події в Центральній та Східній
Європі має стати власний рух до інтеграції: єдиний ринок; соціаль-
ний вимір та права людини; економічний та валютний союз; про-
грес у спільній зовнішній політиці та просування до політичного
союзу... В цьому випадку динамізм інтеграції в Співтоваристві може
стимулювати динамізм економічних та політичних реформ в інших
країнах Європи»¹. Крім того, будівництво федеративної Європи, як
вважав Ж. Делор, гарантуватиме «вдале вирішення німецького пи-
тання», визначивши роль об'єднаної Німеччини в майбутній
Європі².

Аналогічний погляд, на думку автора, висловлював і Президент
Франції Франсуа Міттеран. У вересні 1989 р. в Європейському Пар-
ламенті він застерігав, що політичні зміни в ЦСЄ не повинні
підірвати західноєвропейські політичні структури. Лише приско-
рення та посилення «політичного будівництва в Європі... сприяти-
ме позитивним змінам на Сході». Поглиблення інтеграції «не лише
збільшить ресурсну базу ЄС, а й зробить його більш привабливим

¹ Address by Mr. Jacques Delors to the Council of Europe. Bulletin of the European
Communities, 9-1989. - P. 95.

² Address by Mr. Jacques Delors to the College of Europe in Bruges. Bulletin of the
European Communities, 10 - 1989. — P. 117.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

для іншої Європи», — стверджував Ф. Міттеран¹. Слід враховувати
однак, що не всі політичні лідери в ЄС вважали, що поглиблення
інтеграції відповідає новим потребам країн ЦСЄ. Виступаючи у ве-
ресні 1 988 р. в Європейському коледжі в Брюге, М. Тетчер вислови-
лась за розширення географічних кордонів Європи від Атлантики
до Уралу, заявивши, що більш інтегрований ЄС буде менш здатним
відповідати потребам країн Східної Європи².

Беручи до уваги, що більшість політичних лідерів ЄС схилялась
до першочергового поглиблення інтеграції, на саміті в Дубліні у
квітні 1990 р. ЄР було прийняте рішення про проведення пара-
лельно з запланованою міжурядовою конференцією із формуван-
ня Економічного та Валютного союзу нової міжурядової конфе-
ренції, що передбачала б перехід до Європейського політичного
союзу та співробітництва в сфері зовнішньої політики та оборони.
Конференції формально розпочали роботу в грудні 1990 р. у Римі і
завершилися підписанням у Маастрихт! угод про Європейський
Союз.

Історичні зміни, які досягай кульмінації в 1988 p., були неспо-
діваними для Західної Європи. Це пояснює, з точки зору дослідни-
ка, відсутність спільної стратегії ЄС, що могла бути застосована до
нової ситуації в Центральній та Східній Європі. У більшості країн
Західної Європи посадові особи, які працювали з країнами «з дер-
жавною торгівлею», були не чисельні та не мали достатнього
політичного впливу. Крім кадрової проблеми, формування стра-
тегії щодо країн ЦСЄ значно ускладнювалось ще й відсутністю ча-
су, необхідного для пошуку нових форм співробітництва. Рівень
непідготовленості відобразився як в офіційній, так і в неофіційній
документації Співтовариства. У прийнятій на засіданні Європейсь-
кої Ради у Родосі в грудні 1988 р. декларації про роль ЄС у світі голо-
ви урядів та держав країн — членів ЄС, говорячи про бажання нала-
годжувати політичний діалог між Сходом та Заходом, пропонували
іадто загальні кроки й рекомендували будувати його на основі

Address by President Mitterrand. Bulletin of the European Communities, 10 —
1989.-P. 85-86.

Margaret Thatcher. The Downing Street Years. — New York: Harper Collins, 1993. —
P. 744.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

угоди, підписаної з РЕВ ще влітку 1987 р.'. Більше того, на саміті в
Мадриді у червні 1989 р. аналіз ситуації в країнах ЦСЄ ще не стояв
серед головних питань порядку денного. Країни ЄС висловили лише
_в загальних рисах «спільне бажання» підтримувати політику еко-
номічних реформ². В умовах швидких політичних змін у регіоні, часті
наполягання західних політиків на зміцненні РЕВ як основи для роз-
витку співробітництва з ЄС свідчили про відсутність достатньо ви-
значеної політики на східних кордонах ЄС, яка зводилася до підтри-
мання рівноваги у зв'язку з розпадом соціалістичного табору.

Бажання попередити дестабілізацію в регіоні, яка неминуче суп-
роводжує глобальні політичні зміни, визначило згодом активну
політику економічної підтримки країн ЦСЄ. Першою узгодженою
відповіддю ЄС була прийнята в липні 1989 р. на саміті Великої
Сімки Декларація про стосунки між Сходом та Заходом. Визнаючи
економічне значення та географічну близькість ЄС до країн ЦСЄ,
лідери Великої Сімки запропонували «країнам Сходу можливість
розвивати збалансоване економічне співробітництво на комерцій-
ній основі, яке б узгоджувалося з інтересами безпеки... та з загаль-
ними принципами міжнародної торгівлі»³. Була передбачена реаль-
на допомога реформам у Польщі та Угорщині, які поклали початок
процесу «G 24». У межах цього процесу 24 країни-донори — члени
Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) —
разом з іншими міжнародними фінансово-економічними організа-
ціями домовилися надавати спільну економічну допомогу цим
двом країнам. Пізніше допомога в межах програми «G 24» розши-
рилась і на інші країни ЦСЄ.

У листопаді 1989 р. відбулася неофіційна зустріч голів урядів та
держав — членів ЄС у Парижі. Скликана за ініціативою Президента
Франції Ф. Міттерана, вона мала визначити серію заходів ЄС з
підтримки реформ у країнах ЦСЄ й розглянути можливі наслідки
відкриття внутрішнього німецького кордону і падіння Берлінсько-

¹ Presidency Conclusions. Bulletin of the European Communities, 12 — 1988.

² Presidency Conclusions of the European Concil in Madrid, 26-27 June 1989. Bulletin
of the European Communities, 6 - 1989. - P. 12, 14.

³ G 7 Declaration. Summit of the Arch. Paris, July 1989. In: Mayhew, Alan. Recreating
Europe: The European Union's Policy towards Central and Eastern Europe. — Cam-
bridge: Cambridge University Press, 1998. — P. 14.

Роздій. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

го муру. Допомога країнам ЦСЄ поступово перейшла від звичайних
форм гуманітарної допомоги Польщі та Румунії до складних кроків,
спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що знайшло вира-
ження в утворенні фінансових інституцій, покликаних регулювати
ці процеси. Так, за ініціативою французького уряду в травні 1990 р.
був утворений Європейський банк з реконструкції та розвитку
(ЄБРР), який мав стати на першому етапі основним інструментом
реалізації програм допомоги країнам ЦСЄ. Згідно з головними зав-
даннями, проголошеними ЄС у 1989-1990 pp. щодо країн ЦСЄ,
ЄБРР мав сприяти інвестиціям. Варто зауважити, що 60 % фінансо-
вої допомоги надавалось приватному сектору. Частина фінансових
та економічних програм для країн ЦСЄ здійснювалася також через
Європейський інвестиційний банк (ЄІБ).

У грудні 1989 р. була прийнята програма допомоги — PHARE
(французька абревіатура Програми допомоги Польщі та Угорщині
з перебудови економіки), яка лягла в основу політики ЄС щодо
країн ЦСЄ¹. Програма передбачала надання прямих грантів, по-
кликаних сприяти економічному розвитку та модернізації країн з
перехідною економікою, особливо в аграрній сфері, екологічних
питаннях, освіті, охороні здоров'я та розвитку приватного сектора
економіки. Базовим напрямом Програми стало вирішення про-
блеми розвитку інфраструктури. На початковому етапі PHARE бу-
ла також покликана сприяти ринковим реформам. Починаючи з
1992 р., за ініціативою Європарламенту Комісія ЄС зосередила
увагу на формуванні демократичних засад та громадянського
суспільства. У зв'язку з цим Програма PHARE з цього часу стала
відома більше як «демократична програма» сприяння розвитку
парламентської демократії, захисту прав людини, формування за-
конодавчої бази, розвитку незалежних засобів масової інформації
га профспілок тощо.

1990 р. в рамках Програми Польщі та Угорщині було виділено
рінансову допомогу у розмірі 300 млн екю. Із залученням до Про-

Council Regulation 390689, 18 December 1989. Official Journal. L 375, 23 Decem-
ber 1989; Mayhew Alan. Recreating Europe: The European Union's Policy towards
Central and Eastern Europe. — Cambridge: Cambridge University Press, 1998. —
P. 138-150.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

грами у вересні 1990 р. Болгарії, Чехословаччини та Югославії, а
пізніше й інших країн ЦСЄ (в 1993 р. після розпаду Чехословаччи-
ни до PHARE входило 11 країн), її бюджет поступово збільшився з
500 млн екю до 774 млн у 1991 р.тадо Імлрду 1992р. Для адміністру-
вання Програми PHARE в Генеральному Директораті 1 (ГД 1)
Єврокомісії була утворена нова адміністративна одиниця (ГД 1 А).
Попри важливість Програми, вона мала більше політичне значен-
ня, оскільки за економічними показниками кошти, надані країнам
ЦСЄ, становили в цей період лише 10 екю на кожного мешканця
регіону. Що ж стосується ефективності східноєвропейської політи-
ки ЄБРР, то перший етап його діяльності був проблематичним, що
спричинило реформування його діяльності в 1993 р.

Набагато важливішими за фінансову допомогу ЄС були його
мікро- та макроекономічна політика, торгівля і т. п. Ще наприкінці
80-х років відбулася серія переговорів між Співтовариствами та
країнами РЕВ з метою встановлення тісніших торговельних
зв'язків, що завершилася підписанням у 1989—1993 pp. угод із тор-
гово-економічного співробітництва з усіма країнами ЦСЄ, включ-
но з країнами Балтійського регіону. Ці угоди передбачали взаємне
застосування режиму найбільшого сприяння згідно з положеннями
ГАТТ. Протягом чотирьох років передбачалося скасування кількіс-
них обмежень у торгівлі, в першу чергу щодо експорту товарів аг-
рарної, металургійної та текстильної промисловості, а також при-
йняття антидемпінгового законодавства. Важливе значення угод
полягало не лише в лібералізації торгового режиму між ЄС та краї-
нами ЦСЄ, а й у можливості обговорення шляхів розвитку співро-
бітництва та утворення двосторонніх «спільних комітетів»¹.

Перший етап відносин ЄС з новими демократіями (1989— 1990 pp.)
позначений впливом геополітичних розрахунків країн ЄС, що ви-
являлося в пріоритеті політичної й економічної рівноваги в регіоні.
Однак, хоча економічна і фінансова допомога та відкриття ринків
ЄС у цілому сприяли стабілізації в країнах ЦСЄ на фоні повного
розвалу торгових відносин у регіоні, вони стали лише першими

,

¹ John Finder. The European Community and Eastern Europe. — London: Pinter Pub-
lishers, 1991. — P. 25-30.

Розділ 3. <

НА СХІД

кроками на шляху до встановлення нової системи відносин. Пере-
орієнтація торгово-економічних відносин країн ЦСЄ на ринки ЄС
супроводжувалася вимогами встановлення тісних політичних сто-
сунків, а не тільки фінансової та економічної допомоги з боку
Співтовариства. Інтенсифікація економічної та політичної інтег-
рації з ЄС почала розглядатися країнами ЦСЄ як шлях до майбут-
нього членства в Європейських співтовариствах.

Прагнення країн ЦСЄ до більш тіснішого співробітництва з ЄС
знайшло практичне втілення в механізмі асоційованого членства,
передбаченого статтею 310 консолідованих угод про ЄС (ст. 238
Римських угод)'. Асоційовані угоди не лише дозволяли б встанови-
ти особливий режим торгівлі між ЄС та країнами ЦСЄ, а й інсти-
туціоналізували б політичні зв'язки та сприяли розвитку соціально-
го і культурного співробітництва. Більше того, асоційовані угоди
стали реальним кроком, що сприяли підготовці країн ЦСЄ до по-
вного членства в ЄС. Крім формалізації законодавчої бази для
співробітництва, угоди ініціювали постійний політичний діалог на
рівні міністрів. Було засновано такі загальні інститути, як Рада
асоційованого членства, Комітет асоційованого членства, Парла-
ментський комітет країн асоційованих членів.

Втім ідея статусу асоційованих членів для нових демократій
уперше стала предметом дискусій ще наприкінці 1989 р. Ініціато-
ром виступила М. Тетчер, запропонувавши запровадити турецьку
модель асоційованого членства, яка існує з 1963 p., як можливий
механізм відносин ЄС з країнами ЦСЄ². Ідея асоційованих угод
розвивалася також і Г. Колем, який під час візиту до Польщі висло-
вився за перехід у середній та довгостроковій перспективі від існую-
чих торговельних угод до «тіснішого співробітництва» ЄС з країна-
ми ЦСЄ. У промові 28 листопада 1989 р. Г. Коль в якості можливого
співробітництва запропонував «специфічну форму асоціації, яка
viae привести реформовані країни Центральної та Східної Європи
ш Європейського співтовариства»³.

European Union Consolidated Treaties. Luxembourg: Office for Official Publications
of the European Communities, 1997. — P. 163.
Financial Times, 15 November 1989.

A Ten — Point Program for Overcoming the Division of Germany and Europe. In:
Statement and Speeches. Vol. 12, N. 25. — P. 6.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

На засіданні Європейської Ради в Страсбурзі у грудні 1989 р.
ліДЄР^и країн ЄС висловилися за «відповідні форми асоційованих»
відносин з країнами ЦСЄ та доручили Комісії розробити необхідні
пропозиції¹. Невдовзі спеціальний уповноважений з питань міжна-
родних відносин Європейської Комісії Ф. Анбрісен представив на
розгляд загальний проект «асоційовані угоди», який встановлював
ряд умов для країн ЦСЄ: вдосконалення законодавства, захист прав
людини, встановлення багатопартійної системи, проведення віль-
них виборів, лібералізація економіки та впровадження ринкових
відносин². За ініціативою Комісії в її формальному зверненні до ЄР
та Парламенту майбутня система угод з країнами ЦСЄ отримала
назву «Європейських угод», що мало відрізняти їх як за назвою, так і
за змістом від асоційованих угод ЄС з іншими країнами. У пропо-
зиціях ЄК передбачалося шість базових напрямів співробітництва в
межах цих угод: політичний діалог; свобода торгівлі та пересування;
економічне, фінансове, культурне співробітництво; заснування
асоційованих інституцій для спільних консультацій на різних
рівнях. Затвердження мандату ЄК в переговорах з країнами ЦСЄ
щодо «Європейських угод» Європейською Радою відбулося, однак
лише 18 грудня 1990 p., і ще рік знадобився на підписання перших
асоційованих угод з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною.

Досить тривалим був також процес ратифікації внаслідок наяв-
ності в Європейських угодах так званих «змішаних» положень, що
вимагали ратифікації в Європарламенті, в парламентах країн —
членів ЄС та в парламентах країн-кандидатів, а також існуючими
розбіжностями в оцінках значення цих угод. Якщо підписання
Європейських угод з країнами Вишеградської групи відбулося
16 грудня 1991 p., то їх остаточна ратифікація з Польщею та Угор-
щиною відбулася лише в лютому 1994 р. Що ж стосується Чехосло-
ваччини, то після її розпаду в січні 1993 р. нові асоційовані угоди бу-
ли підписані окремо з Чеською Республікою та Словаччиною в

Conclusions of the Presidency. European Council in Strasbourg, 8—9 December 1989.
Bulletin of the European Communities, 12 — 1989. — P. 12.

² European Commission. The Development of the Community's Relations with the
Countries of Central and Eastern Europe. SEC (90) 717 final, 18 April 1990.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

жовтні 1993 р. У цьому ж році аналогічні угоди ЄС підписав з Бол-
гарією та Румунією, потім — з країнами Балтійського регіону та
Словенією.

Те, що підготовка та підписання Європейських угод ЄК та ЄР
зайняли стільки часу, пояснюється протиріччями у позиціях конк-
ретних акторів. Хоча в їх основу були закладені положення існую-
чих асоційованих угод з іншими країнами, вони мали суттєві
відмінності, оскільки підписувалися з країнами з перехідною еко-
номікою. Крім того, країни Середземномор'я вимагали до підпи-
сання угод гарантій, шо вони (угоди) не стануть перешкодою на
шляху існуючої системи регіонального фінансування та не приве-
дуть до зменшення рівня їх фінансування. Хоча угоди стали важли- І
вим кроком уперед у формалізації відносин та лібералізації торгівлі
між ЄС та країнами ЦСЄ, створюючи інститущйну основу в їх
взаємовідносинах, вони мали також і негативний вплив на характер
їх відносин.

Так, в Європейських угодах передбачалися положення, які за-
кріплювали куди менш ліберальну політику щодо «чутливих» галу-
зей економіки. В угодах більше уваги приділялося покращенню
умов імпорту з краї'н ЄС, ніж з країн ЦСЄ. Незадовільним залишав-
ся рівень відкритості ринку ЄС у сільському господарстві, мета- .
лургії, текстильній та деяких інших галузях виробництва, що визна-
чалось значним впливом на позицію урядів Співтовариства про-
мислового лобі. Положення Європейських угод обмежували доступ
на ринок ЄС товарів, які становили значну частину експорту країн
ЦСЄ. Так, не зважаючи на важкі комунітарні обмеження, в 1991 р.
продукція «чутливих» секторів економіки складала 40 % загального
експорту Польщі до ЄС¹. В цілому ж, на початку 1993 р. близько
40 % загального експорту Польщі, Угорщини та Чехословаччини до
ЄС підпадало в тій чи іншій мірі під торгові обмеження, що вста-
новлювалися Європейськими угодами². Фактично переговори по-
казали, що вузькі економічні інтереси часто домінували над
толітичними деклараціями щодо країн ЦСЄ.
_____________

Financial Times, 2 December 1991. — P. 15.

Eastern Europe: The Old World's New World. (Survey) // Economist, 13 March
1993.— P. 20.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Розбіжності в інтересах проявилися під час підготовки та перего-
ворів із підписання асоційованих угод. Так, уряди деяких країн
цСЄ, враховуючи досвід Греції, Іспанії та Португалії, розглядали
Європейські угоди як шлях до їх можливого входження до ЄС.
у червні 1990 р. польський уряд направив до ЄК меморандум з про-
позиціями щодо змісту угод, які містили положення про можли-
вість вступу Польщі до ЄС через десятирічний період¹. Що ж до
пропозицій Комісії, то вони не лише замовчували зв'язок між
асоційованим статусом та повноправним членством в ЄС, а й напо-
легливо підкреслювали, що вступ до Співтовариств є самостійною
проблемою, яка потребує окремого обговорення². Більшість
функціонерів в ЄК та в цілому в Співтовариствах розглядали Євро-
пейські угоди як вдалу форму попередити зростаюче бажання країн
ЦСЄ увійти до ЄС, запропонувавши останнім, як альтернативу,
значну економічну та політичну допомогу. І хоча навіть Голова
Комісії Ж. Делор, який традиційно виступав проти передчасного
розширення ЄС, визнавав, що угоди можуть стати початком проце-
су вступу країн ЦСЄ до Співтовариств, функціонери ЄК оцінювали
цю перспективу песимістично. Сам Ж. Делор вважав, що підготов-
ка країн ЦСЄ до членства в ЄС може зайняти від 15 до 20 років³.
А представник Комісії на переговорах щодо Європейських угод
Пабло Беневідес називав їх не стільки «вхідним ключем» до Співто-
вариств, скільки своєрідним «бігом на витривалість»⁴.

На думку дисертанта, саме ці положення Європейських угод
викликали значну критику і з боку незалежних експертів країн ЄС,
які вважали, що обмеження торгівлі та вільного переміщення робо-
чої сили значно ускладнюють просування країн ЦСЄ до комунітар-
ного ринку. Зазнав критики і двосторонній характер угод, який, на
їх думку, не лише занижував рівень переговорів, а й гальмував роз-
виток регіонального співробітництва цих країн. Основне невдово-
лення викликала відсутність визначеної стратегії з боку ЄС до країн

¹ Bulletin of the European Communities, 6 — 1990. — P. 93.

² European Commission. Association Agreements with the Countries of Central and
Eastern Europe: A General Outline. COM, 398 final, 27 August 1990. - P. 3.
Charles Grant. Delors: Insite the House that Jacques Built. — London: Nicholas

Brealey, 1994. - P. 143.

Financial Times, 23-24 November 1991. - P. 2.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

ЦСЄ та відсутність перспектив інтеграції останніх до Співтова-
риств. На узагальнену думку критиків угод, вони не стільки визна-
чали заходи, необхідні для соціально-економічної трансформації
країн ЦСЄ, скільки забезпечували протекціоністські заходи та за-
хист комунітарного ринку від можливої конкуренції країн ЦСЄ.

Товарообіг між країнами ЄС та ЦСЄ свідчив, що після рати-
фікації Європейських угод саме країни Співтовариств стали їх бе-
нефіціаріями¹. За 1992—1997 pp. торговий дефіцит 10 країн ЦСЄ з
ЄС становив уже 64 млрд дол. США, а це 83 % загального профіциту
в комунітарній торгівлі за цей період².

Попри стримане, а інколи й просто негативне, ставлення ЄС до
вступу країн ЦСЄ, це питання залишалося на порядку денному
Співтовариств. Намагаючись обмежити зацікавленість країн ЦСЄ у
вступі до ЄС, одночасно з рекомендаціями розвитку активного
регіонального співробітництва та підписанням регіональних угод
про вільну торгівлю між країнами ЦСЄ, Комісія ЄС на початку 90-х
років широко обговорювала умови, на яких Співтовариства можуть
встановлювати тісніше політичне співробітництво з цими країна-
ми. В межах дискусій на теми розширення на схід однією з ідей ЄК
стало встановлення статусу часткового членства. Найбільш відо-
мою в цьому плані була ідея «філіального членства», висловлена
весною 1991 р. комісаром із зовнішніх відносин Ф. Андрайссеном.
Такий статус, з погляду його адептів, дав би можливість країнам
ЦСЄ, не маючи права голосу, брати участь у роботі Ради міністрів з
питань, що становили для них інтерес. Це, в свою чергу, підняло б
рівень політичної безпеки й стабільності цих країн, полегшило б їх
$алучення до інтеграційних процесів без обов'язкового вступу до
SC і тим самим вирішило б дилему розширення та поглиблення³.

Heather Grabbe, Kirsty Hughes. Enlarging the EU Eastwards. — London: Royal Insti-
tute of International Affaires, 1998. — P. 18.

MichaelJ. Baun. A Wider Europe: The Process and Politics of European Union En-
largement. — Lanham, Boulder, New York, Oxford: Rowman and Littlefield Pub-
lishers Inc.,2000. - P. 37.

Frans Andriessen. Towards a Community of Twenty-Four? Speech to the 69"' Assem-
bly of Eurochambers. Brussels, 19 April 1991.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Пропозиції часткового членства не знаходили підтримки як в
країнах-кандидатах, які погоджувались розглядати їх позитивно
лише як черговий крок на шляху до повного членства, так і серед
багатьох країн — членів ЄС. Такі члени Європейських співтова-
риств, як Ірландія та країни Бенілюксу, що традиційно виступали
за поглиблення інтеграції, підтримуючи федеративні методи євро-
пейського будівництва, не лише побоювалися, що часткове член-
ство може підірвати інституційну структуру ЄС та розмити різницю
між повноправними членами та країнами, що входять до ЄС част-
ково, а й виступали проти передчасного розширення, яке може по-
ставити під сумнів успіх європейської інтеграції. Німеччина та
Данія з інших причин також негативно оцінили можливість частко-
вого чи асоційованого членства країн ЦСЄ, побачивши в цьому за-
грозу відкладення на невизначений період розширення ЄС на Схід.
Ідеї часткового членства все ж не знайшли повної підтримки й у
Комісії¹.

Слід відзначити, що Франція була однією з найбільш послідов-
них прихильниць ідеї часткового членства країн ЦСЄ, вбачаючи в
цьому гарантію не лише ефективності функціонування Співтова-
риств, а й збереження політичної рівноваги в ЄС, яка порушилася
після об'єднання Німеччини і загрожувала ще більше загостритися
після вступу країн ЦСЄ. Як альтернатива розширенню ЄС Ф. Міт-
теран висунув ідею «європейської конфедерації», яка обговорюва-
лася в червні 1991 р. на конференції в Празі і передбачала об'єднан-
ня всіх європейських держав у свого роду Конфедерацію, де
вирішувалися б політичні, економічні та технічні проблеми на
пан'європейському рівні².

Внаслідок зростаючого тиску з боку країн ЦСЄ з метою повного
членства в ЄС, починаючи з другої половини 1991 р., на порядок
денний міжурядової конференції, яка мала завершитися підписан-
ням Маастрихтських угод, країнами ЄС разом з питаннями форму-
вання Європейського валютного союзу та європейського політич-
ного співробітництва була винесена проблема формування нової

' Economist, 13 July 1991,— P. 4; Financial Times, 25 November 1991. - P. 16.
² Vernet D. The Dilemma of French Foreign Policy // International Affairs 68, 1992,
N. 4. - P. 655-664.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

стратегії розширення ЄС. Основні положення нової стратегії були
викладені в доповіді Комісії у травні 1992 р. «Європа та виклики
розширення». Особливістю нової політики ЄС щодо нових країн-
кандидатів було визнання, врешті, перспективи їх вступу до Спів-
товариств і зростання кількості членів ЄС до двадцяти і більше. Пе-
редумовою кардинальних змін у ставленні до проблеми розширен-
ня Співтовариств ЄК вважала здійснення цього процесу лише тоді,
коли він буде сприяти посиленню ЄС. Розширення Співтовариства
та збільшення його різнорідності і гетерогенності не має відбувати-
ся за рахунок поглиблення комунітарних інтеграційних процесів¹.
Комісія виділила три категорії країн-кандидатів, що відрізнялися
ступенем відповідності комунітарним вимогам: країни ЄАВТ; три
держави Середземномор'я (Туреччина, Кіпр, Мальта); країни ЦСЄ.
Для останніх вступ до ЄС розглядався можливим лише в далекій
перспективі за умови поглиблення зв'язків на основі Європейських
угод, що мало сприяти розвитку економічного та технічного спів-
робітництва та підготовці аплікантів до європейських критеріїв та за
рахунок формування нових форм співробітництва в політичній сфері.
Передбачалось формування своєрідного «європейського політичного
простору» на основі ідеї Європейської конфедерацій Ф. Міттерана
та «часткового членства» Ф. Андрайссена.²

На засіданні Європейської Ради у червні 1992 р. в Лісабоні лідери
країн ЄС запропонували Комісії проаналізувати результати реформ
в країнах ЦСЄ з тим, щоб присвятити цьому питанню наступне
засідання ЄР. У представленій на саміті 11-12 грудня 1992 р. у
Единбурзі новій доповіді «На шляху до більш тісного асоційованого
співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи» ЄК ре-
комендувала ЄС прийняти ідею розширення на Схід в принципі й
запровадити нові шляхи для посилення співробітництва з країнами
ЦСЄ. В документі були окреслені основи розширення: поглиблен-
ня та розширення мали відбуватися одночасно; розширення не

¹ European Commission. Europe and the Challenge of Enlargement. Added to the
«Presidency Conclusions» of the European Council in Lisbon, 26-27 June 1992. In:
The European Councils: Conclusions of the Presidency 1992-1994. — Brussels:
European Commission. Directorate-General for Information, 1995. — P. 24-29.

² Ibid. - P. 28-29.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

повинно відбуватися за рахунок поглиблення інтеграції. Розши-
рення не повинно було також ставити під сумнів стратегію ЄС,
особливо СЗПБ, що знаходилась у стадії розробки¹. Доповідь Ко-
місії лягла в основу рішень ЄР, які передбачали початок перего-
ворів про вступ з країнами — кандидатами ЄАВТ та вперше офіцій-
но підтверджували майбутнє членство в ЄС країн ЦСЄ. Йшлося
про те, що на черговому засіданні Європейської Ради в Копенгагені
у червні 1993 р. будуть прийняті конкретні вимоги щодо вступу
країн ЦСЄ².

Засідання Європейської Ради 21-22 червня 1993 р. у Копенга-
гені стало поворотним пунктом у відносинах між ЄС та країнами
ЦСЄ. Лідери країн ЄС прийняли рішення про приєднання країн
ЦСЄ до ЄС, як тільки «асоційовані країни будуть в змозі взяти на
себе зобов'язання країн-членів, виконавши всі економічні та по-
літичні вимоги». Попри загальний характер, тут вперше сформу-
льовані основні критерії вступу країн ЦСЄ до ЄС:

—стабільність інститутів демократії, верховенство права, права
людини та захист прав меншин (цей критерій було навіть внесено
до ст. F Амстердамського договору);

—наявність функціонуючої ринкової економіки. Ця вимога не є
абсолютною, оскільки в самому ЄС ринок розвинутий по-різному.
Мова йшла перш за все про основні складові ринкової економіки:

—домінування приватного сектора, лібералізація цінової по-
літики, конкуренція, лібералізація пересування капіталу тощо;

—конкурентоспроможність та інші складові участі в ЄС;

— здатність прийняти всі зобов'язання членства, включаючи
умови політичного, економічного та валютного союзів .

¹ European Commission. Towards a Closer Association with the Countries of Central
and Eastern Europe. SEC (92) 2301 final, 2 December 1992.

² European Council in Edinburgh, 11-12 December 1992: Conclusions of the Presi-
dency. — Luxembourg: Office for Official Publications of the European Commu-
nities. — P. 94.

³ European Council in Copenhagen, 21-22 June 1992: Presidency Conclusions. In:
The European Councils: Conclusions of the Presidency 1992-1994. — Brussels:
European Commission. Directorate-General for Information, 1995. — P. 86;
Ніццький договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр порівн.
права; За наук. ред. С. Шевчука. — К.: Логос, 2001. — С. 7-11.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Досягнення вказаних умов вступу до ЄС мало бути здійснене по-
ступово через інтенсифікацію регіонального співробітництва країн
та через розширення сфер співробітництва зі Співтовариствами.
У зв'язку з цим ЄР запропонувала розширити співробітництво з
країнами ЦСЄ, впровадивши механізм так званого «структурного
діалогу». Це мав бути багатосторонній діалог, під час якого міністри
країн, що підписали асоційовані угоди, мали запрошуватися не ли-
ше на засідання Європейської Ради, а й на засідання Ради міністрів
з окремих галузей (транспорт, сільське господарство, СЗПБ, про-
блеми імміграції і боротьби з організованою злочинністю). Перед-
бачалося надання ефективної економічної допомоги за рахунок
зменшення митних бар'єрів та квот на імпорт продукції «чутливих»
галузей виробництва. Було погоджено також, що 15 % допомоги за
програмою ФАРЕ може бути використано для розвитку інфра-
структури як передумови підготовленості країн-кандидатів
приєднатися до ЄС'.

Визнаючи важливість Копенгагенських угод, не слід їх пере-
оцінювати. Адже так звані «копенгагенські критерії» були відпо-
віддю Співтовариств на звернення країн ЦСЄ до ЄС і, в першу чер-
гу, Вишеградської групи з проханням сформулювати список умов
вступу до ЄС та визначити розклад переговорів з цього питання.
Встановлюючи умови, країни ЄС прагнули, з одного боку, попере-
дити чергове передчасне розширення ЄС, з іншого, — пересліду-
ючи політичні цілі, забезпечити активну роль Співтовариств у ре-
гіоні ЦСЄ, особливо після подій у колишній Югославії. Так, на до-
повнення «копенгагенських критеріїв» вступу країн ЦСЄ ЄР прий-
няла положення, яке передбачало, що передумовою розширення
має бути «можливість ЄС абсорбувати нових членів, не гальмуючи
європейську інтеграцію»². Це дозволяло ЄР зв'язувати майбутнє
розширення з поглибленням внутрішніх інституційних реформ у
ЄС і давало можливість регулювати процес розширення в односто-
ронньому порядку.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Хоча пропозиції, розглянуті в Копенгагені, у практичному плані
не надто виходили за межі асоційованих угод, вони мали більше
політичне значення, оскільки наступні кроки у відносинах з краї-
нами ЦСЄ будувались на згаданих рішеннях. Імплементація «ко-
пенгагенських критеріїв» прийняла форму стратегії підготовки
країн — асоційованих членів до майбутнього приєднання, яка була
узгоджена пізніше в Ессені. Вже в кінці січня 1994 р. Комісія висту-
пила з пропозиціями реформування комунітарної аграрної торгівлі
з країнами ЦСЄ, збільшення фінансування інфраструктури в ме-
жах програми ФАРЕ та гармонізації конкурентної політики і
політики державної допомоги з вимогами ЄС¹. Одночасно з боку
ЄС робилися кроки в сфері політичної інтеграції та безпеки. На по-
чатку березня 1994 р. міністри закордонних справ країн ЄС ухвали-
ли план глибшого політичного співробітництва з країнами ЦСЄ,
що передбачав щорічні саміти й обговорення на інших рівнях.

Весною 1994 р. були подані перші офіційні заяви країн ЦСЄ на
вступ до ЄС від Угорщини та Польщі. Протягом незначного часу,
крім ще восьми країн ЦСЄ, які наслідували приклад Польщі та
Угорщини, з офіційним зверненням про вступ звернулися Туреч-
чина, Кіпр та Мальта. Зростаюча кількість формальних заявок на
вступ до ЄС прискорила процес формування спільної стратегії но-
вого розширення. Прогрес у виробленні комунітарної стратегії по-
яснювався і зростаючими протиріччями в економічних та гео-
політичних інтересах між країнами північного та південного
регіонів ЄС. Розбіжності яскраво проявилися на початку 1994 p.,
коли ЄС завершили переговори про вступ з країнами ЄАВТ і при-
ступили до обговорення стратегії нового розширення за рахунок
країн ЦСЄ.

Так, країни Середземномор'я на чолі з Францією висловлювали
занепокоєння, що розширення ЄС на Північ і в перспективі — на
Схід призведе до перегляду основних імперативів комунітарної
регіональної політики, що автоматично викличе скорочення
фінансово-економічної допомоги південним регіонам ЄС. Позиція

 

¹ Ніццький договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр порівн.
права; За наук. ред. С. Шевчука. — К.: Логос, 2001. — С. 7—9.

Там само. — С. 86.

-Г~. .------------ /-^ n/-

 

Lionel Barber. EU Seeks Faster Integration of East Bloc, Financial Times, 7 March
1994.-P. 1.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Франції тут була категоричною і характеризувалася вимогами пер-
шочергового формування нової середземноморської політики ЄС.
Враховуючи активну політику ФРН щодо розширення ЄС на Схід,
це загрожувало на тлі недавнього її об'єднання підірвати фран-
ко-німецьке співробітництво, яке традиційно виступало двигуном
європейського інтеграційного процесу.

Компроміс було знайдено на саміті ЄС в Корфу 24—25 червня
1994 р. Франція та інші країни Півдня ЄС погоджувалися з розши-
ренням ЄС на Схід, а ФРН визнавала доцільність нової середземно-
морської політики Співтовариств. Вона мала передбачати розши-
рену економічну допомогу та доступ на комунітарний ринок країн
середземноморського узбережжя, шо не були членами ЄС, а також
сприяти зміцненню режиму стабільності і безпеки в Середземно-
мор'ї у цілому. Одним із кроків стала позитивна оцінка самітом, а
пізніше і Комісією, аплікаційних заявок Мальти та Кіпру. Основні
практичні рекомендації щодо посилення середземноморської
політики ЄС за рекомендацією лідерів країн ЄС мали бути розроб-
лені ЄК та РМ пізніше. Саміт в Корфу та досягнутий на ньому ком-
проміс відкрив можливості спільного пошуку єдиної комунітарної
стратегії розширення на схід¹. Першим кроком мали стати
внутрішні реформи в ЄС. Враховуючи, що реформування основних
інституцій ЄС як попередня умова розширення не викликала особ-
ливих зауважень з боку країн ЄС, Європейська Рада уповноважила
«Аналітичну групу» розробити рекомендації з підвищення ефек-
тивності діяльності комунітарних інституцій та винести їх на розг-
ляд МУК.

Однак досягнутий у Корфу загальний компроміс виявляв свої
позитиви на практиці дуже повільно. Викликано це було розбіжно-
стями в позиціях країн ЄС із важливих питань, пов'язаних з розши-
ренням доступу асоційованих країн до комунітарних ринків. Роз-
роблений Комісією пакет заходів, що передбачав пільгові умови
торгівлі та економічного співробітництва з країнами ЦСЄ, викли-
кав заперечення урядів Франції, Іспанії та Португалії, які виступа-

_____ _____ „,«,,.j v/, ті* і Іьмисішу iyyz— іууч. — Brussels: Commission. Directorate-General for Information, 1995. — P. 130—131.

¹ European Council at Corfu, 24—25 June 1994: Presidency Conclusions. In: The Euro-
pean Councils: Conclusions of the Presidency 1992—1994. — Brussels: European
Commission. Оігеегг>гягр-Гтрп<>гоі «х.-т«л~—*••— m^ ' •-' •-•

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

_Ли за поступове зменшення антидемпінгових та протекціоніст-
ських заходів щодо імпорту з країн ЦСЄ. Не знаходило підтримки
цих країн також заплановане ЄК співвідношення регіональної
фінансової допомоги і політики ЄС щодо країн ЦСЄ і Середземно-
мор'я в цілому.

Через детальне обговорення практичних кроків нового розши-
рення в ЄС більше уваги приділяли його можливим фінансовим
наслідкам. За розрахунками Комісії, залучення на існуючих умовах
країн ЦСЄ до ССП та політики Структурних фондів ЄС мало при-
вести до подвоєння бюджетного фінансування цих програм.
У зв'язку з цим Велика Британія пропонувала до початку розши-
рення провести масштабні переговори із реформування ССП, що, в
свою чергу, викликало категоричні заперечення Франції. Розбіж-
ності в позиціях країн ЄС були настільки значними, що канцлер
Німеччини Г. Коль, попри прагнення Бонна прийняти на наступ-
ному саміті ЄС в Гессені чітку стратегію вступу, поставив під сумнів
запрошення глав держав та урядів асоційованих країн ЦСЄ¹.

Можна вважати, що саміт в Гессені став черговим кроком на шля-
ху розширення ЄС на Схід, ухваливши формально детальну стра-
тегію вступу країн ЦСЄ². Згідно з попередніми пропозиціями
Комісії, вона складалася з двох основних частин: зростаючого струк-
турного співробітництва та підготовленої Комісією «Білої Книги»,
яка передбачала прогресивну інтеграцію країн ЦСЄ до Єдиного
ринку. Передбачалася також зростаюча фінансова і технічна допо-
мога асоційованим країнам ЦСЄ³. Перша частина стратегії перед-
бачала політичний процес інтеграції країн ЦСЄ, поширюючи

¹ Lionel Barber. EU's Outstretched Hand to the East Begins to Waver, Financial Times,
23 November 1994. — P. 2; Lionel Barber. EU to Tackle Blueprint for Enlargement,
Financial Times, 28 November 1994. - P. 2.

Европейский Союз на пороге XXI века: выбор стратегии развития / Под ред.
Ю. А. Борко и О. В. Бугориной. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — С. 307-308.

³ Report from the Council to the Essen European Council on a Strategy to Prepare for
the Accession of the Associated CCEE («Pre-Accession Strategy»). See: European
Council in Essen, 9—10 December 1994: Presidency Conclusions. In: The European
Councils: Conclusions of the Presidency 1992-1994. — Brussels: European Commis-
sion, Directorate-General for Information, 1995. — P. 145-146.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

співробітництво з ЄС на всі сфери, де існує спільний інтерес, тим
самим залучаючи асоційовані країни до складних процесів форму-
вання комунітарної політики і механізму прийняття рішень. Поши-
рюючись на всі сфери політики ЄС, структурне співробітництво
передбачало регулярні багатосторонні зустрічі як на вищому рівні,
так і на рівні зацікавлених міністерств, які мали замінити двосто-
ронні зустрічі в межах Асоційованої ради, передбачені Європейсь-
кими угодами.

Основна увага стратегії вступу країн ЦСЄ до ЄС була зосередже-
на в другій частині, що передбачала поступову інтеграцію до Єди-
ного ринку. Згідно з рішенням ЄР Комісія мала підготувати весною
1995 р. «Білу Книгу», в якій передбачалися заходи, що дозволили б
асоційованим країнам адаптувати їх комерційне право та управлін-
ня до вимог ЄС. Йшлося про занесення до «Білої Книги» відпо-
відних acquis communautaire та поступове їх затвердження асоційо-
ваними країнами з метою ефективного входження до Єдиного рин-
ку. Одночасно Співтовариства, за умови, що країни ЦСЄ приведуть
у відповідність до комунітарних вимог свою конкурентну політику
та політику державної допомоги, брали на себе зобов'язання прово-
дити прогнозовану та прозору політику використання протекціо-
нізму. ЄС дали зобов'язання зменшити бар'єри на імпорт текстилю
з країн ЦСЄ та переглянути застосування до них умов ССП в кон-
тексті перспективи вступу цих країн до ЄС¹. Передбачалося також
тісне співробітництво між ЄС та країнами ЦСЄ в сфері Спільної
зовнішньої політики та політики безпеки, у внутрішньоправовій
політиці, охороні навколишнього середовища, енергетиці, транс'єв-
ропейській транспортній політиці.

Одночасно з прийняттям комунітарної стратегії для країн ЦСЄ
за ініціативою Франції лідери країн ЄС в Гессені домовились про
проведення важливих внутрішніх інституційних реформ як неод-
мінну умову початку переговорів про вступ. Одночасно Європейсь-
кою Радою були ухвалені нові ініціативи щодо середземноморської
політики ЄС, які отримали пізніше назву «євросередземноморсь-
кого співробітництва». Основне завдання тут полягало, крім

¹ Pre-Accession Strategy. — P. 157-158.
262

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

надання зростаючої фінансової допомоги, у забезпеченні миру та
стабільності в регіоні. Для остаточного затвердження основних
умов нової політики передбачалося проведення в другій половині
1995 р. Євросередземноморської конференції на рівні міністрів. До
початку роботи міжурядової конференції 1996 р. Комісія мала про-
аналізувати та дати рекомендації щодо можливих наслідків нового
розширення для ССП та Структурних фондів ЄС'.

На наступному саміті в Каннах 26—27 червня 1995 р. було досяг-
нуто компроміс щодо співвідношення регіональної політики ЄС та
остаточно затверджено рівні фінансування середземноморської
політики ЄС і стратегії розширення на Схід. Попри розходження в
підходах країн ЄС, на 1995—1999 pp. була передбачена фінансова
допомога у розмірі 6,7 млн екю для країн ЦСЄ та 4,7 млн екю для
країн Середземномор'я². Другим, і можна вважати найбільш важ-
ливим питанням, що розглядалось у Каннах, було офіційне затвер-
дження «Білої Книги» з підготовки асоційованих країн до
приєднання до Єдиного внутрішнього ринку ЄС ³.

«Біла Книга» включала три основні елементи. По-перше, вона
визначала основні acquis communautaire, які мали бути застосовані
країнами ЦСЄ в кожному з 23 секторів економіки для забезпечення
ефективного функціонування Єдиного ринку після розширення ЄС.
При цьому ЄС не нав'язували пріоритети застосування комунітар-
них вимог, залишивши право вибору секторальних пріоритетів та
програм реформування за асоційованими країнами, згідно з їх спе-
цифічними національними інтересами та умовами. По-друге, врахо-
вуючи особливості та відмінності розширення на Схід від попередніх
розширень ЄС, «Біла Книга» наполягала не стільки на автоматично-
му перенесенні комунітарного права на національне право кра'їн
ЦСЄ, скільки на формуванні з його допомогою правової та ад-
міністративної інфраструктури, покликаної забезпечити імплемен-
тацію правової бази Єдиного ринку ще до вступу асоційованих

Essen Presidency Conclusions. — P. 146.

Cannes European Council, 26-27 June 1995: Presidency Conclusions («Cannes

Presidency Conclusions»). In: The European Council: Conclusions of the Presidency

1995. — Brussels: European Commission, 1995. — P. 36.

Mosse E. Les pays d'Europe centrale et orientale et FUnion europeenne: aspects

economiques//Politique etrangere, 1996, № 1. —P. 151-154.

 

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

країн до ЄС. Це мало принципове значення для сертифікації та пе-
ревірки відповідності товарів з країн ЦСЄ мінімальному рівню ко-
мунітарних стандартів, що відкривало можливості їх руху в межах
всього Єдиного ринку. По-третє, в «Білій Книзі» розглядалися різні
форми фінансової і технічної допомоги країнам ЦСЄ з метою спри-
яння реформуванню та вирівнюванню їх економік¹.

Саме відсутність у «Білій Книзі» переліку конкретних вимог що-
до кількісних змін в економіці асоційованих країн та розкладу
інтеграції останніх до ЄС викликала критику як у Співтовариствах,
так і серед країн ЦСЄ. Орієнтація лише на якісні зміни в еко-
номіках у поміркованих політичних колах асоційованих країн роз-
глядалася як перешкода для проведення мало популярних внутріш-
ніх реформ. Радикально налаштовані політики розглядали «Білу
Книгу» як чергову спробу ЄС відкласти розширення на Схід до за-
вершення внутрішніх комунітарних реформ².

Після завершення саміту в Каннах основна увага була зосеред-
жена на формуванні чіткого графіку вступу країн ЦСЄ до ЄС. Цьо-
му сприяли заяви лідерів країн ЄС і особливо Німеччини, в яких на- |
зивалися конкретні дати прийому асоційованих країн до Співтова-
риств. Так, на початку липня 1995 p., під час візиту до Варшави
Г. Коль заявив, що хоча до 2000 р. формальні угоди про вступ
Польщі і, відповідно, Угорщини та Чеської Республіки до Співто-
вариств ще не будуть ратифіковані, вони «мають бути повністю
підготовлені до ратифікації»³. Дещо пізніше, намагаючись згладити
настільки категоричну заяву канцлера, офіційний Бонн давав інше
тлумачення термінів, заявивши, що йдеться лише про надання до
цього строку формальної гарантії їх вступу до ЄС⁴.

Слід особливо відзначити, що перехід проблеми нового розши-
рення ЄС в практичну площину активізував обговорення варіантів

¹ European Commission. White Paper: Preparation of the Associated Countries of Cen-
tral and Eastern Europe for Integration into the Internal Market of the Union. COM
(95) 163 final. - Brussels, 3 May 1995. - P. 2.

² Lionel Barber. EU Considers Where to Place Welcome Mat, Financial Times,
16 March 1995. - P. 2.

³ Michael Lindemann. Kohl Suggests Poland Could Join EU by 2000, Financial Times,
8-9 July 1995. -P. 22.

⁴ Economist, 15 July 1995. - P. 35-36.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

внутрішніх комунітарних реформ, які мали б забезпечити функ-
ціонування Співтовариств з 28 країнами-членами. В першу чергу,
мова йшла про реформування таких ключових напрямів комунітар-
_ної політики, як ССП та Структурні фонди, які споживали 80 %
бюджету ЄС, механізм прийняття рішення та комунітарна фінансо-
ва система. Перспектива як кількісно, так і якісно нового розши-
рення загрожувала подвоєнням комунітарних витрат на ССП та
Структурні фонди, а тому спровокувала хвилю нових вимог основ-
них донорів і, особливо, ФРН, внесок якої складав майже ЗО % бюд-
жету ЄС, щодо пропорційного їх перегляду. Тому саме Німеччина у
вересні 1995 р. виступила з ініціативою започаткувати обговорення
проблем реформування ССП, Структурних фондів та комунітарної
фінансової політики. Планувалося, що країни ЄС протягом чоти-
рьох років паралельно з роботою міжурядової конференції 1996 р.
та підготовкою до переходу до Європейського валютного союзу, бу-
дуть обговорювати проблеми інституційного реформування. Прин-
ципове рішення було прийняте під час неформальної зустрічі
22—23 вересня 1995 р. на Майорці лідерів країн ЄС, які домовили-
ся, що пропозиції з питань реформування бюджету ЄС після
1999 p., комунітарних фінансових механізмів, проблем ССП та
Структурних фондів будуть розроблені Комісією з урахуванням
висновків міжурядової конференції.

Перспектива розширення ЄС на Схід не лише загострювала і ви-
магала вирішення старих комунітарних проблем, а й ставила перед
Співтовариствами якісно нові завдання, пов'язані з практичним
аналізом майбутньої стратегії розширення в нових умовах. Як і в пе-
рерахованих вище питаннях, серед країн ЄС не було єдиного погля-
ду на стратегію нового розширення. З цього приводу можна виок-
ремити щонайменше два підходи. Перший передбачав початок пе-
реговорів одночасно з усіма країнами-кандидатами, що дозволяло
б останнім отримати рівні можливості в проведенні економічних та
політичних реформ. Такий підхід викликав питання технічного ха-
рактеру, бо вимагав від Комісії підготовки рекомендацій, а від Ради
міністрів — вести переговори одночасно з усіма кандидатами. Дру-
гий — передбачав диференційований підхід до кандидатів та їх фор-
мування по групах, враховуючи об'єктивні критерії. Така стратегія,

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

на відміну від першої, мала недоліки більше політичного характеру,
оскільки не лише визнавала різний рівень підготовленості канди-
датів до комунітарних вимог, а й фактично вибудовувала чергу на
вступ до ЄС. Це, в якійсь мірі, створювало загрозу штучного відда-
лення деяких кандидатів від остаточного вступу до ЄС та відпо-
відного гальмування їх внутрішніх реформ. Критики такого підходу
вважали, що він міг викликати негативну конкуренцію серед кан-
дидатів та спровокувати утворення нового вододілу вже серед країн
ЦСЄ. Аргументом проти диференційованого підходу були також
особливі стосунки, що склалися між деякими країнами — членами
ЄС та окремими кандидатами. Відносна дискримінація країн
Балтійського регіону викликала невдоволення Швеції і Фінляндії.
Щодо Румунії активне невдоволення висловлювала Франція.

Розбіжності в підходах країн ЄС в цьому питанні відкрито про-
явилися напередодні Мадридського саміту в грудні 1995 р. Ініціато-
ром дебатів знову стала Німеччина, уряд якої заявив про сприятли-
ве ставлення до початку переговорів вже через шість місяців після
висновків МУК про вступ лише з трьома кандидатами ЦСЄ —
Польщею, Угорщиною та Чеською Республікою. Згідно з рішення-
ми саміту на Майорці, Німеччина погоджувалась, що ці переговори
мають розпочатися одночасно з аналогічними переговорами з
Мальтою та Кіпром¹. Така позиція пояснювалася німецьким
керівництвом прагненням прискорити інтеграцію підготовлених
країн ЦСЄ, таким чином подавши приклад іншим кандидатам та
заповнивши політичний вакуум, що виник у Центральній Європі.
Виступаючи за обмеження першої хвилі кандидатів, що вступають
до ЄС, Німеччина зменшувала фінансові витрати, викликані роз- ,
ширенням і пом'якшувала інституційне реформування.

Позиція Німеччини викликала заперечення інших членів ЄС.
Зокрема, країни північних регіонів Співтовариства, погоджуючись
в принципі з необхідністю еквівалентної оцінки готовності канди-
датів до вступу та врахування всіх об'єктивних критеріїв і зовніш-
ньополітичних інтересів країн ЄС, відзначали, однак, що такий

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

підхід може віддалити країни Балтійського узбережжя від ЄС і під-
штовхнути їх до сфери впливу Росії. Аналогічну позицію займала і
Франція, представники якої виступали за географічне збалансова-
не розширення ЄС. Ще одним аргументом проти позиції ФРН були
висловлені згаданими країнами та Великою Британією побоюван-
ня, що поступове розширення загальмує та віддалить процес
внутрішнього реформування в Співтовариствах.

Враховуючи позицію більшості країн ЄС, Мадридський саміт
15-16 грудня 1995 р. запропонував Комісії підготувати рекомен-
дації для всіх десяти країн-кандидатів з ЦСЄ. Важливою частиною
роботи Комісії мала стати підготовка детального аналізу фінансової
системи ЄС з врахуванням перспективи розширення та наслідків
останнього для ССП та Структурних фондів, який ліг пізніше в ос-
нову розробленого ЄК у 1997 р. «Порядку денного 2000»
(«Agenda 2000»). Таким чином, рішення в Мадриді були компро-
місом між бажанням Німеччини прискорити переговори з окреми-
ми кандидатами та іншими країнами ЄС, перш за все, з Францією,
яка висловлювалася проти розподілу кандидатів на окремі групи¹,
оскільки такий двоїстий підхід зберігав перспективу застосування
диференційованого підходу до процесу розширення.

Підготовка Комісією рекомендацій на початку 1996 р. продемон-
струвала ряд труднощів практичного характеру, які спричинили ко-
рективи в існуючому механізмі розширення. Згідно з практикою
класичного механізму розширення рекомендації, що готуються ЄК,
є технічною оцінкою можливостей кандидатів стати повноправними
членами Європейських співтовариств. Вони призначені допомогти
Європейській Раді у прийнятті остаточного політичного рішення
Щодо переговорів про вступ з кожним кандидатом. Рекомендації
Комісії не обов'язкові й інколи можуть не враховуватись у рішеннях
ЄР, як це було, приміром, у випадку з Грецією в 1980 р. Цього разу
рекомендації ЄК мали особливе значення, враховуючи перехідний
статус країн-кандидатів та відсутність єдиної точки зору країн ЄС
Щодо переваг та недоліків нового розширення.

 

Lionel Barber. Kohl Draws Line Across Europe, Financial Times, 14 December
1995.-P. 2.

¹ Madrid European Council, 15-16 December 1995: Presidency Conclusions. In: The
European Council: Conclusions of the Presidency 1995. — Brussels: European Com-
mission, 1995. — P. 48.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Взявши за основу Копенгагенські критерії та враховуючи Мад-
ридські домовленості, Комісія розраховувала спочатку підготувати
єдиний комбінований документ з рекомендаціями для всіх десяти
кандидатів, як це було зроблено в 1967 р. для Великої Британії,
Данії, Ірландії та Норвегії. Однак перспектива переговорів одно-
часно з великою кількістю кандидатів, що не мало прецедентів в
історії Європейських співтовариств, а також високий рівень їх
різнорідності, змусили Комісію змінити плани і піти на підготовку
десяти окремих рекомендацій¹. Таке рішення, не зважаючи на зобо-
в'язання Комісії виключити можливість застосування в рекомен-
даціях порівняльного аналізу кандидатів, фактично було першим
свідченням диференційованого підходу в переговорах.

Слід відмітити ще одну особливість підготовки рекомендацій, що
проявилася у відсутності достатньої інформації про економічну та
політичну ситуацію в країнах-кандидатах та відносній об'єктивності
існуючих статистичних даних. Виходячи з даної ситуації, Комісія
підготувала і розіслала в квітні 1996 р. деталізований пакет питань
для кандидатів, відповіді на які (отримані через три місяці) лягли в
основу підготовлених через рік рекомендацій. Офіційно рекомен- .]
дації Комісії були представлені 16 липня 1997 р. — через місяць після
завершення саміту ЄС у Амстердамі. Вони стали однією з трьох базо-
вих складових ухваленої на саміті доповіді «Порядок денний 2000», у
якій, крім рекомендацій щодо розширення, розглядалися рекомен-
дації Комісії щодо ССП та Структурних фондів, а також перспективи
фінансової політики ЄС на період 2000—2006 pp.

Характерною відмінністю рекомендацій Комісії, викладених
для нових кандидатів у «Порядку денному 2000», від аналогічних
рекомендацій під час попередніх розширень ЄС був їх перспектив-
ний характер. Ураховуючи перехідний статус нових кандидатів
ЦСЄ та швидкі зміни у внутрішній ситуації, Комісія формувала ре-
комендації не стільки з урахуванням сучасного стану кандидатів,
скільки в середньостроковій перспективі їх розвитку. Така позиція
брал а до уваги не лише перехідний статус кандидатів, які практично

______________

Graham Avery, Fraser Cameron. The Enlargement of the European Union. - Shef-
field: Sheffield Academic Press, 1998. - P. 35.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

_не були готові до членства в ЄС, а й давала можливість враховувати
зміни, що могли відбутися за досить тривалий та складний період
переговорного процесу.

Підготовлені Комісією рекомендації мали однакову структуру і
складалися з чотирьох блоків, що містили основні вимоги членства
в ЄС: відповідність економічним критеріям членства; відповідність
політичним критеріям; здатність виконувати комунітарні зобов'я-
зання; наявність адміністративних можливостей для виконання ко-
мунітарних вимог. Аналізуючи політичні критерії готовності вступу
країн ЦСЄ до ЄС, Комісія відзначила наявність невідповідностей
комунітарним вимогам щодо захисту прав людини та меншин в
національному законодавстві всіх кандидатів, але при цьому лише
Словаччина отримала повністю негативну оцінку стану її політич-
них реформ. Критична оцінка ставлення уряду до парламентської
опозиції, недостатня самостійність судової системи та інших дер-
жавних конституційних структур Словаччини розглядалися
Комісією як серйозний аргумент для того, щоб рекомендувати ЄР
не включати цю країну до групи кандидатів, з якими будуть розпо-
чаті переговори, навіть незважаючи на її відповідність економічним
вимогам.

Таким чином, підводячи підсумки готовності країн-кандидатів
до переговорів, Комісія в «Порядку денному 2000» разом з рекомен-
даціями щодо інших напрямів комунітарної політики пропонувала
розпочати переговори лише з п'ятьма країнами ЦСЄ: Польщею,
Угорщиною, Чеською Республікою, Словенією та Естонією. Реко-
мендації передбачали одночасний початок переговорів з Кіпром.
Мальта не потрапила до списку рекомендованих країн, оскільки
новий лейбористський уряд висловився проти вступу до ЄС, обме-
жившись бажанням підписати угоду про вільну торгівлю. Що ж до
Болгарії, Румунії, Словаччини, Латвії та Литви, то рекомендації ЄК
передбачали можливість почати переговори з ними після виконан-
ня Копенгагенських критеріїв¹.

________________

¹ European Commission. Agenda 2000: For A Stronger and Wider Union. Bulletin of
the European Union, supp. 5/97. — P. 41-57.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Слід зазначити, що рекомендації Комісії, зафіксовані в «Поряд-
ку денному 2000», фактично впроваджували стратегію «вступу хви-
лями», засновану на диференційованому підході до кандидатів з
урахуванням об'єктивної оцінки їх готовності до вступу. При цьому
країни «другої хвилі» не втрачали можливість бути залученими до
переговорів, оскільки Комісія передбачала впровадити щорічну
оцінку їх відповідності Копенгагенським критеріям. Така політика,
з погляду Комісії, мала стимулювати реформи в країнах, що не
увійшли до «першої хвилі», та запобігти новому розколу в Цент-
ральній та Східній Європі на країни, що можуть і що не можуть
увійти до ЄС¹. Для цього Комісія пропонувала щорічні оцінки еко-
номічного та політичного прогресу в цих країнах, а також фінансо-
во-економічну підтримку реформ за рахунок так званої «посиленої
передвступної стратегії». Таким чином, як основний елемент стра-
тегії Комісія пропонувала (замість затвердженого в Копенгагені ба-
гатостороннього структурного співробітництва) запровадити дво-
стороннє «вступне партнерство», яке б враховувало специфічні
пріоритети кожного кандидата та передбачало прийняття ним
відповідних зобов'язань. Це дозволяло б координувати допомогу
відповідно до виконань поставлених завдань та поступом реформ.
Передбачалася також додаткова фінансова підтримка кандидатів у
межах існуючої програми PHARE і заснування двох допоміжних
спеціалізованих інструментів для реформування сільського госпо-
Іарства і розвитку інфраструктури нових кандидатів².

Оцінюючи важливість «Порядку денного 2000», слід зазначити,
цо цей документ передбачав врегулювання таких важливих на-
Ірямів комунітарної політики, як ССП та Структурні фонди, ре-
формування яких, за спільним визнанням всіх держав ЄС, було пе-
юдумовою прийняття нових країн ЦСЄ, значну частину економіки
ких складав аграрний сектор. Водночас Комісія розглядала нове
'озширення не як першопричину реформування цих напрямів
олітики ЄС, а швидше як каталізатор, який ще більше загострив
тарі внутрішні потреби. Такий акцент мав принципове значення,

Graham Avery, Fraser Cameron. The Enlargement of the European Union. — Shef-
field: Sheffield Academic Press, 1998. — P. 43.
European Commission, Agenda 2000. — P. 52—53.

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

дозволяючи дещо ізолювати процес розширення від негативної ре-
акції національних виробників на реструктуризацію ССП та
політики Структурних фондів, яка мала привести до скорочення
комунітарних субсидій. Враховуючи складність та довгостроковий
характер галузевих проблем, Комісія пропонувала встановити в
певних галузях економіки для нових кандидатів довший перехідний
період, необхідний, зокрема, для модернізації їх аграрного сектора¹.
Реформаторські пропозиції Комісії в сфері Структурних фондів пе-
редбачали скорочення допомоги до трьох основних напрямів,
заміну політики підтримки бідних регіонів політикою скорочення
безробіття та надання національним урядам більшого контролю за
використанням їх ресурсів. Важливо, що пропозиції Комісії могли
скоротити чисельність населення ЄС, шо користується підтрим-
кою Структурних фондів, щоб направити належні суми (з 2006 р.)
на фінансування нових країн — членів ЄС².

Підхід Комісії, заснований на принципі диференційованої
оцінки кандидатів, мав серйозне обгрунтування. Важливим факто-
ром впливу на рекомендації Комісії стало прийняте наприкінці
1996 р. рішення НАТО про розширення на Схід та визначення на
Мадридському саміті в липні 1997 р. трьох країн ЦСЄ (Польща,
Угорщина, Чеська Республіка), які мали стати членами НАТО. За-
лучивши до переговорного процесу Естонію та Словенію, Комісія,
за оцінками західноєвропейських дослідників, демонструвала для
інших країн Балтійського та Балканського регіонів перспективу
вступу до ЄС³. Слід відзначити, однак, шо, проводячи географічне
збалансовану політику розширення, ЄС одночасно розв'язували
важливі геополітичні завдання регіональної політики.

Необхідно враховувати ще однин фактор, що суттєво вплинув на
рішення Комісії, який полягав у низькій оцінці нею роботи міжуря-

¹ European Commission, Agenda 2000. — P. 29—33,

² Ibid.-P. 21-26.

³ Alan Mayhew. Recreating Europe: The European Union's Policy Towards Central
and Eastern Europe. — Camridge: Cambridge University Press, 1998. — P. 176;
Heather Grabbe, Kisty Hughes. Enlarging the EU Eastwards. — London: Royal Insti-
tute of International Affairs, 1998. — P. 58; Graham Avery, Fraser Cameron. The En-
largement of the European Union. — Sheffield: Sheffield Academic Press, 1998. —
P. 42-43.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

дової конференції 1996—1997 pp. з інституційної реформи ЄС та
рішення Амстердамського саміту щодо проведення нової МУК з
питань реформування комунітарних інститутів, якщо нове розши-
рення буде загрожувати зростанню кількості країн — членів ЄС до
понад двадцяти. Обмеження країн-кандидатів до п'яти дозволяло
уникнути скликання нової МУК і нового обговорення складних
проблем реформування основних інститутів ЄС. Цей фактор мав і
позитивний елемент, який дозволяв Комісії вимагати попередніх
інституційних реформ, якщо країни ЄС будуть наполягати на
збільшенні кількості кандидатів, допущених до переговорів.

Обговорення рекомендацій Комісії відбувалося під час серії
засідань Ради міністрів ЄС у вересні та жовтні 1997 р. Вони проде-
монстрували основні розбіжності в позиціях членів Співтовариства
і вплив процесу нового розширення ЄС на інші комунітарні про-
блеми. Так, попри включення Комісією до країн «першої хвилі» Ес-
гонії, Швеція та Данія далі підтримували ідею спільного старту пе-
зеговорів для всіх кандидатів. Якщо для Фінляндії участь Естонії в
тершій групі кандидатів була достатнім аргументом для підтримки
диференційованого принципу, то Швеція і Данія вимагали ана-
Іогічних умов для Латвії та Литви. Греція, керуючись інтересами
регіональної безпеки, активно виступала проти усунення на невиз-
Іачений термін від процесу розширення таких країн, як Болгарія та
^мунія. Інші країни Середземномор'я ЄС на чолі з Іспанією також
Іідтримували ідею спільного старту як можливість віддалити про-
Іес розширення та змусити багаті країни ЄС погодитись на
•більшення бюджету ЄС для фінансування розширення. Німеччи-
Іа продовжувала виступати за обмеження до трьох кількості країн
першої хвилі», аргументуючи це економічними інтересами та ба-
шнням провести розширення швидко. Диференційований підхід
[ідтримували також Велика Британія, яка керувалась мотивами
береження Спільного ринку та економії бюджетних ресурсів, та
зранція, яка виступала за підвищення ефективності ролі ЄС у
Європі і тому негативно оцінювала громіздкий механізм спільного
тарту.

Слід зазначити, що, крім різної оцінки кількісного складу пер-
юї групи кандидатів, Франція, Італія та Бельгія виступали проти

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

будь-якого розширення без попереднього реформування основних
інститутів та механізму прийняття рішень ЄС, навіть якщо воно бу-
де незначним і не приведе до збільшення кількості країн-членів
більше 20, як передбачено Амстердамською угодою. Німеччина та
інші країни — донори ЄС наполягали на проведенні процесу роз-
ширення без збільшення бюджетних витрат та підтримання вста-
новленого в Единбурзі максимального рівня бюджету у розмірі
1,27 % ВНП. Німеччина та Данія вимагали одночасного перегляду
статусу чистих донорів комунітарного бюджету та відповідного зба-
лансування бюджетних внесків інших членів ЄС. Німеччина навіть
пропонувала обмежити допомогу з комунітарних фондів країнам,
що мали увійти до Європейського валютного союзу (Іспанія,
Ірландія та Португалія), що викликало незадоволення як Іспанії,
так і інших бідних країн ЄС, які вимагали збільшення бюджету і
фінансування розширення за його рахунок'.

Поступово країни ЄС дійшли консенсусу з питання розширення
саме на основі рекомендацій Комісії. Наприкінці листопада 1997 р.
всі країни ЄС тією чи іншою мірою схилялися до переговорів про
умови розширення за формулою «п'ять плюс один» (п'ять країн
ЦСЄ та Кіпр). Щодо інших кандидатів, то передбачалося, що вони
зможуть не лише приєднатися до переговорів, коли будуть підго-
товлені до цього, а й навіть обігнати країни, які розпочали перего-
вори раніше. Швеція та Данія переглянули вимоги спільного старту
за умови гарантій щорічних перевірок Співтовариством готовності
інших кандидатів, що не увійшли до першої групи, розпочати пере-
говори. Не зважаючи на ряд політичних проблем у Словаччині,
країни ЄС домовилися не виключати її з процесу розширення, роз-
раховуючи, що участь цієї країни в розширенні та обговоренні кри-
теріїв участі в ЄС більше сприятиме внутрішнім реформам, ніж ізо-
ляція.

На Люксембурзькому саміті 12-13 грудня 1997 р. було прийняте
формальне рішення про початок переговорів з країнами ЦСЄ та
Кіпром і затвердження стратегії поступового розширення.

1 David White. France 1997. - P. 3.

'

Times, 3 December
273

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Формально переговори ЄС та одинадцяти країн-кандидатів мали
початися ЗО березня 1998 р. у Лондоні на зустрічі міністрів закор-
донних справ за принципом збереження єдиних умов і однакових
критеріїв вступу для всіх кандидатів, незалежно від рівня їх готов-
ності і часу вступу. Згідно з рішенням ЄР весною 1998 р. на двосто-
ронній міжурядовій конференції мав розпочатися переговорний
процес з Кіпром, Угорщиною, Польщею, Чеською Республікою,
Естонією та Словенією¹. Паралельно з переговорами про вступ з
першою групою країн намічалася підготовка переговорів з Ру-
мунією, Словаччиною, Латвією, Литвою та Болгарією. Відносно
останньої групи країн, малося на меті здійснення ЄР щорічного
аналізу виконання ними Копенгагенських критеріїв.

Слід відмітити, що особливе місце серед кандидатів на вступ до
ЄС продовжувала посідати Туреччина. Враховуючи роль Туреччи-
ни в конфлікті на Кіпрі, невідповідність політики захисту прав лю-
дини європейським стандартам тощо, Люксембурзький саміт
відмовив останній приєднатися бодай групи кандидатів на рівні
Болгарії та Румунії. Як компенсацію країни ЄС пропонували прий-
няти спеціальну стратегію відносин з Туреччиною, яка передбачала
розвиток тісних взаємовідносин з ЄС через фінансове, митне та .
правове співробітництво. Однак рівень такого співробітництва ЄР
прямо пов'язувала з вирішенням Туреччиною проблеми прав лю-
дини, національних меншин, стабільних відносин з Грецією та
сприянням політичному врегулюванню кіпрського конфлікту.

Однією з особливостей пропозицій Комісії, викладених в «По-
рядку денному 2000», була підготовка індивідуальних Угод про
вступне партнерство з кожним кандидатом. Остаточно ухвалені
ЗО березня 1998 р. на Лондонській зустрічі міністрів закордонних
справ країн ЄС та країн-кандидатів Угоди про вступне партнерство
передбачали не лише виконання acquis communautaire в «таких сфе-
рах, як політичні критерії членства, економічні реформи, посилен-
ня інституцшних та адміністративних можливостей, підготовка

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

до членства у внутрішньому ринку, юриспруденції, сільського гос-
подарства, охорони навколишнього середовища, транспорту, зай-
_Нятості, соціальної та регіональної політики», а й враховували спе-
цифіку та потреби кожного кандидата окремо'.

Угоди засновували нові інструменти фінансової і технічної до-
помоги у передвступний період. У галузі сільського господарства
впроваджувалась Програма підтримки аграрного та сільського роз-
витку (SAPARD). Причому розподіл запланованої допомоги по
країнах-кандидатах мав враховувати такі фактори, як населення,
прибуток на душу населення та розмір території².

Формально початок розширення був проголошений на конфе-
ренції МЗС країн ЄС та одинадцяти країн-кандидатів ЗО березня
1998 р. у Лондоні. Першим кроком для всіх кандидатів стало ана-
літичне дослідження тридцяти одного розділу acquis communautaires
та визначення відповідності кандидатів праву ЄС та іншим ко-
мунітарним вимогам. Паралельно з процесом аналізу комунітарних
вимог, починаючи з літа 1998 p., ЄС приступив до реалізації наступ-
ного кроку вступного процесу, який передбачав безпосередні пере-
говори з першою групою кандидатів та підготовку першого річного
звіту про їхню готовність. Оскільки більшість кандидатів підготува-
ла відповідні документи лише по семи проаналізованих розділах
acquis communautaires, переговори мали початися з обговорення ли-
ше з цих семи найпростіших: наука і дослідження, телекому-
нікаційні та інформаційні технології, навчання, культурна політика
та аудіо-, відеозапис, індустріальна політика, політика малих та се-
редніх підприємств, СЗПБ.

Люксембурзький саміт ЄС 1998 р. ухвалив запропоновану
Комісією стратегію нового розширення «хвилями», затвердивши
розподіл кандидатів на дві групи. Прогрес у переговорах ставився в
залежність від внутрішньої ситуації індивідуально кожного канди-
дата, а угоди, досягнуті під час переговорів, не мали б остаточного
характеру, поки не були б підписані угоди про вступ. Кандидати,
що входили до другої групи, отримували можливість приєднатися

 

:74

Россия и основные институты безипасж
ред. Д. Тренина; Моск. Центр Карнеги.

• М: S&P, 2000. - С. 52.

 

од

¹ Agence Europe. Europe Daily Bulletin, N.7188, 26

² Ibid.-P. 7-8.

arch 1998. - P. 6.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

до першої групи країн, що вже розпочали переговори про вступ
З цією метою затверджувався механізм багатостороннього аналізу
виконання кожним кандидатом комунітарних вимог, Угоди про
вступне партнерство, а також додаткова програма передвступної
допомоги.

Ці положення були результатом тривалої дискусії, що розгорну-
лася між країнами ЄС з питання конкретних термінів початку пере-
говорів з країнами ЦСЄ. Франція та Іспанія, намагаючись віддали-
ти початок переговорів, виступали за проведення повної політич-
ної оцінки готовності кандидатів, враховуючи нормалізацію ситу-
ації на Кіпрі. Греція навіть загрожувала заблокувати переговори з
іншими кандидатами, якщо Кіпр з причин відсутності врегулюван-
ня буде виключений з переговорного процесу. Ставлячи прогрес на
переговорах у залежність від об'єднання Кіпру, Франція не лише
розраховувала сприяти об'єднанню його турецької та грецької час-
тин, а й з його допомогою регулювати процес переговорів з іншими
кандидатами на вступ. Що ж до спільних недоліків для інших кан-
дидатів першої групи, то основна увага була звернена на неадек-
ватність адміністративної реформи у цих країнах комунітарним ви-
могам¹.

Зростаюча активність і тиск з боку країн, що не увійшли до першої
групи кандидатів, зумовили те, що значна частина уваги в першому
річному звіті Комісії (листопад 1998 р.) була присвячена саме цьому
питанню. Підкресливши успіхи реформ в країнах другої групи,
Комісія, однак, визнала ще недостатньою їх підготовленість розпо-
чати переговори про вступ до ЄС². Одночасно рішення Комісії ви-
знавали значну диференціацію в реформах серед країн другої групи.
Висновки Комісії викликали занепокоєння не лише серед претен-
дентів другої групи, а й серед деяких країн — членів ЄС. Так,
Франція, Італія та Греція вважали, що ізоляція Болгарії та Румунії від
європейських процесів може послабити стабільність у південному
регіоні Європи. Країни північного регіону ЄС (Данія, Швеція,

¹ Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7336, 5 November 1998. — P. 6—7.

__ j---- ^і/.ишіюшії. леропз on Progress Towards Acce didate Countries: Composite Paper, November 4, 1998. Europe Daily Bulletin N. 7336, 5 November. — P. 6-7.

-J------------------ ^.д vl tllv, ^all- P. 28; Agence Europe.

² European Commission. Reports on Progress Towards Accession by Each of the Can-
didate Countries: Composite Paper, November 4. 1998. — Р ™- a»--"" ^{г------------------------}

176

Fiimne rv.:b, d,.ii —• ^^{T------------}

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

Фінляндія) висловлювались за більш позитивну оцінку реформ у
Латвії та Литві, а інші країни ЄС закликали активно підтримати ре-
форми в Словаччині. За приєднання Словаччини до першої групи
претендентів виступали також Чеська Республіка та Угорщина.
Перша побоювалася, що відставання Словаччини в приєднанні до
ЄС може негативно вплинути на їх тісні економічні зв'язки. Дру-
га — мал а досить численну й впливову діаспору в Словаччині. Краї-
ни Вишеградської групи навіть звернулися до ЄС з пропозицією
розпочати переговори з Словаччиною якомога швидше'.

ЄР змушена була враховувати нерівномірність прогресу реформ
серед нових кандидатів. Саміт ЄС у Відні 11—12 грудня 1998 р. ви-
словився за перехід від багатостороннього до двостороннього
аналізу виконання комунітарних вимог кандидатами та представ-
лення Комісією другого річного звіту по кандидатах в Гельсінкі у
грудні 1999 р.². Фактично, це було першим кроком до диференціації
з боку ЄС кандидатів другої групи.

Критичні оцінки можливостей Болгарії та Румунії нарівні з
іншими країнами розпочати переговори про вступ зазнали пере-
гляду після війни в Косово. Малоефективна політика ЄС із врегу-
лювання Косовського конфлікту змусила Співтовариства пере-
глянути регіональну політику, зосередившись на формуванні
ширшої зони безпеки і стабільності, особливо в південно-східно-
му регіоні Європи. Таким чином, вже у вересні 1999 р. стало зро-
зумілим, що стратегія ЄС буде передбачати більш широкий підхід
до розширення, включаючи всі країни другої групи. Такому підхо-
ду сприяла як позиція окремих країн ЄС, так і нового Голови
Європейської Комісії — Романо Проді, який підтримував не
стільки «технократичний, скільки політичний підхід» щодо роз-
ширення та встановлення зони миру і стабільності на півдні та
південному сході Європи³.

¹ Robert Anderson. East European States Resume Cooperation, Financial Times,
17 May 1999. - P. 2.

² Presidency Conclusions of the Vienna European Council, 11-12 December 1998. In:
Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7363, 13 December 1998. — P. 14.

³ Speech by Romano Prodi. President-designate of the European Commission to the
EP, 14 September 1999. In: Agence Europe. Europe Documents. N. 2155, 22 Sep-
tember 1999. - P. 3.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Важливими факторами, крім економічних і політичних, які про-
довжували ускладнювати просування країн другої групи до початку
переговорів про вступ, були питання ядерної безпеки. Підкреслю-
ючи принциповий підхід до проблеми ядерної безпеки в Європі,
Комісія наполягала на проведенні кандидатами такої політики в га-
лузі енергетики, яка б відповідала західноєвропейським стандартам
ядерної безпеки і, відповідно, вела б до закриття атомних електро-
станцій, побудованих ще в радянський період. Початок переговорів
з кандидатами про вступ практично ставився Комісією в залежність
від закриття їх малонадійних АЕС. Такі вимоги мали важливі
наслідки для країн ЦСЄ, оскільки для деяких з них атомна енерге-
тика складала більшу частину їх національного енергопостачання¹.
Значний прогрес п'яти країн другої групи та Мальти у виконанні
основних політичних та економічних умов ЄС відображено в друго-
му регулярному звіті Комісії, в якому рекомендувалося ЄР
приєднати вищезгадані країни до першої групи кандидатів і розпо-
чати з ними переговори про вступ. Незначні попередні умови вису-
валися лише для Болгарії та Румунії, участь яких в переговорах обу-
мовлювалася поглибленням економічних реформ, бюджетної
політики та структурних реформ. Болгарія також мала взяти чіткі
зобов'язання щодо закриття перших чотирьох реакторів Козло-
дуйської АЕС. Суттєвим положенням звіту було впровадження
«принципу диференціації» в переговорах з кандидатами, який пе-
редбачав можливість новим претендентам наздогнати країни, з
якими вже розпочалися переговори. Таким чином, правила, що
встановлювалися, можна було порівняти з правилами «регати», ко-
ли строки завершення переговорів відрізнялися для кожного кан-
дидата і залежали лише від їх готовності до вступу².

Пояснюючи позицію Комісії, Р. Проді відзначив, що було б по-
милкою наполягати на повному виконанні кандидатами еко-
номічних критеріїв ЄС до початку переговорів. На його думку, до-
тримання високого рівня комунітарних вимог може привести до

¹ Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7555, 21-22 September 1999. — P. 10.

¹ European Commission. Regular Report from the Commission on the Progress To-
wards Accession by Each of the Candidate Countries: Composite Paper, 13 October
1999, IV.-P. 2.

!78

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

того, що такі країни, як Болгарія та Румунія, докладаючи значних
зусиль в проведенні економічних та політичних реформ, можуть
втратити надію на вступ до Європейських співтовариств. Р. Проді
наполягав на рекомендаціях Європейській Раді розпочати в 2000 р.
переговори з усіма кандидатами, які відповідають копенгагенським
політичним критеріям і «довели готовність вживати необхідних за-
ходів для виконання економічних критеріїв»'.

Запропонована Комісією нова стратегія розширення ЄС була
офіційно ухвалена на саміті ЄР в Гельсінкі 10—11 грудня 1999р. Там
було прийнято формальне рішення про початок 15 лютого 2000 р. в
Брюсселі переговорів зі Словаччиною, Латвією, Литвою, Болга-
рією, Румунією та Мальтою і затверджено диференційований підхід
до кандидатів. Прогрес в переговорах та перехід до обговорення но-
вих розділів acquis communautaire ЄС ставав питанням індивідуаль-
ної готовності кожної з країн ЦСЄ. Замість стратегії розширення
групами чи «хвилями», ухваленої Люксембурзьким самітом, у Гель-
сінкі був прийнятий принцип «регати», який надавав рівні можли-
вості в переговорах і першочергового вступу до ЄС всім 12 кандида-
там першої і другої «хвилі».

На той час, на думку багатьох функціонерів ЄС, саме такий
підхід більше відповідав вимогам політичної ситуації в Європі,
підтриманню миру та стабільності в її східному та південно-східно-
му регіонах. До того ж він стимулював активізацію реформ². Що ж
до Комісії і більшості держав — членів ЄС, то вони прагнули утри-
муватись від визначення конкретних дат та чіткого розкладу вступу
нових кандидатів до ЄС. Г. Ферхойген, відповідальний за розши-
рення ЄС, запевнив, що принцип «диференціації» мав допомогти
деяким країнам «гельсінської групи» досягти значного прогресу в
переговорах та наздогнати країни ЦСЄ, що розпочали переговори
раніше, не гальмуючи переговори з «люксембурзькою групою» та
розширення³. У звіті Комісії зазначалося лише, що ЄС будуть «го-
тові прийняти рішення про вступ кандидатів, що повністю викона-
ли необхідні критерії, лише з 2002 p.». Передбачалося, що до цього

¹ Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7572, 14 October 1999. - P. 6-7.

² Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7612, 11 December 1999. - P. 4.

³ Ibid.

 

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

часу будуть не лише завершені переговори з кандидатами, а й будуть
прийняті та ратифіковані рішення щодо комунітарних інсти-
туційних реформ¹.

Відмовившись на саміті в Ніцці від застосування запропоновано-
го рядом спеціалістів критерію «подвійної більшості» (населення та
економічний потенціал) при голосуванні в ЄР, керівники найбільш
розвинених держав пішли по шляху прямого перерозподілу голосів,
відмовившись від багатолітнього принципу рівноваги між малими та
великими державами. Зі свого боку, малі країни ЄС відстояли право
мати свого представника в Комісії, що не лише послаблювало над-
національний характер останньої, а й загрожувало надмірному зрос-
танню її розмірів. Втілення принципу «одна країна — один член
Комісії» перетворювало Комісію, незважаючи на встановлену межу
в 27 членів, на надто громіздкий орган. Не вирішеним залишалося
питання перспективи розширення ЄС до ЗО членів і абсолютної
більшості в Комісії представників малих держав.

Збільшення ЄС на 10 нових держав значно прискорило прове-
дення переговорів щодо нових комунітарних реформ. Остаточне
вирішення важливих інституційних та бюджетних питань було
здійснено безпосередньо напередодні розширення 2004 р. На
Брюссельському саміті в грудні 2003 р. були обговорені основні по-
ложення, а в червні 2004 р. прийнято проект Конституції ЄС, в якій
були зафіксовані радикальні положення та інституційні зміни, які
після їх ратифікації мають замінити Римські угоди 1957 р. Аналіз
передбачуваних інституціональних реформ, значне розширення
сфер використання механізму кваліфікованої більшості голосів при
прийнятті рішень у РМ та збереження основних положень існуючо-
го механізму розподілу Структурних та Регіональних фондів дають
можливість стверджувати про зростаюче використання дифе-
ренційованих підходів до європейського інтеграційного процесу з
домінуванням наднаціональних форм співробітництва. Прийняття
Конституції в комплексі з новим розширенням перетворюють
Звропейський Союз на ще складніший комплекс, єдність якого

European Commission. Regular Report from the Commission on the Progress To-
wards Accession by Each of the Candidate Countries: Composite Paper, 13 October
1999, IV.-P.4.

!80

3.2. Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ

потребує постійних перетворень інституційного, правового і
політичного характеру, які б враховували інтереси як наявних
країн-членів, так і країн-кандидатів.

Розширення на Схід активізувало дискусії навколо численних
старих та появу нових моделей та концепцій європейської інтег-
рації, серед яких визначаються два основних підходи: міжурядовий
та наднаціональний. Піддаючи сумніву ефективність методів попе-
редніх розширень та пов'язані з ними труднощі (виконання умов
ССП, структурні зміни, еволюція в процесі прийняття рішень,
міграційний тиск), прихильники міжурядового підходу пропону-
ють застосування принципів диференційованої інтеграції, що пе-
редбачає впровадження двох рівнів чи етапів розширення: інтегро-
вану систему асоційованих угод, націлену на підтримку пан'євро-
пейської зони вільної торгівлі промисловими товарами та участь у
внутрішньому ринку на зразок Європейської Економічної Зони, за
винятком вільного пересування робочої сили. За цим сценарієм
кандидати можуть вважатися членами Євросоюзу, але їх участь
тимчасово обмежувалася б внутрішнім ринком, СЗПБ, співробіт-
ництвом у питаннях юриспруденції та внутрішніх справ, але не
включала участь в ССП, Економічному та валютному союзі. Про-
позиції диференційованої інтеграції в умовах зростаючої різнорід-
ності в економічному, політичному та соціальному рівнях розвитку
держав — членів ЄС можуть розглядатися як альтернатива викли-
кам розширення, яка хоча й суперечить базовим інтеграційним по-
ложенням, проте дозволяє поєднати можливості розширення та
поглиблення, зберігаючи темпи інтеграції та кардинально не збіль-
шуючи при цьому бюджет ЄС.

Зі свого боку, прихильники наднаціонального будівництва,
прагнучи уникнути перспективи розвитку ЄС на шляху «бага-
тошвидкісної» чи «багаторівневої» інтеграції, яка б не лише при-
вела до розрізнення форм та ритму євробудівництва між країна-
ми — членами ЄС, а й остаточно підірвала б закладені Римськи-
ми угодами принципи неподільності та єдності договірно-право-
вої бази Спільноти та початкову єдність європейського інтег-
раційного процесу, першочергову увагу звертають на зменшення
різнорідності країн ЄС через вирівнювання їх соціально-еко-

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

немічного розвитку та виділення на витрати Структурним Фондам
та Фондам Солідарності майже третини комунітарного бюджету.

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті
розширення на Схід

Як і попередні розширення, прийом нових держав до Євро-
пейських співтовариств тісно пов'язаний з внутрішніми трансфор-
маціями, що зумовлює додаткові протиріччя і навіть конфлікти.
Дискусії на теми внутрішнього реформування ЄС у цей час фактич-
но зводяться до обговорення двох основних питань: процедури
прийняття рішення та формування відповідних інституцій, а також
реформування основних спільних політик ЄС і його фінансової си-
стеми. Якщо перший блок вимагає реконструкції всієї інсти-
туційної системи ЄС, яка так чи інакше впливає на прийняття
рішень, то останній — зосереджується на реформуванні функцій
Співтовариств і, в першу чергу, таких його ключових програм, як
Спільна аграрна політика та структурна політика, які разом спожи-
вають 80 % бюджетних коштів ЄС. В той же час внесення змін до ос-
новних комунітарних програм тісно пов'язане з реформуванням у
цілому фінансової системи ЄС, особливо що стосується існуючої
системи національних внесків до бюджету ЄС та формування влас-
не комунітарних ресурсів.

Оскільки проведення комунітарних реформ розглядалося в ЄС
як основна передумова майбутнього розширення на Схід, ґрун-
товний аналіз практичних шляхів внутрішнього реформування
розпочався лише в другій половині 1994 p., коли Співтовариства
приступили до обговорення передвступної стратегії щодо країн
ЦСЄ. Враховуючи, що нове розширення може призвести до по-
о.боєння витрат на комунітарну аграрну та структурну політику,
все більше країн — членів ЄС турбувалися фінансовою вартістю
эозширення. Найбільш активно за проведення внутрішніх ре-
форм виступали Нідерланди, Німеччина та Велика Британія —
сраїни, що є донорами до бюджету ЄС.

•82

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

Висновки Комісії за рішеннями саміту Європейської Ради в Ес-
сені підтверджували доцільність значних комунітарних витрат у
разі поширення дії названих програм на майбутніх членів ЄС. У той
же час Є К висувала щонайменше два аргументи, згідно з якими
фінансові проблеми не становлять принципової загрози на шляху
майбутнього розширення ЄС. Адже потреба інституційного рефор-
мування ЄС визріла задовго до того, як постало питання розширен-
ня ЄС на Схід. Останнє зіграло лише роль каталізатора, який акту-
алізував його. При цьому, навіть враховуючи перспективу розши-
рення ЄС за рахунок країн ЦСЄ, мова не йде про масштабну ревізію
ССП і структурної політики, яка може викликати принципові
фінансові зміни та загрожувати інтересам бенефіціантів. Щоб по-
м'якшити тиск нового розширення на комунітарний бюджет та
спільні політики ЄС, ЄК пропонувала тривалий перехідний період
для нових кандидатів, який забезпечить поетапну інтеграцію до ко-
мунітарних програм'.

Наступним кроком став детальний аналіз впливу розширення на
комунітарну фінансову систему, до якого ЄК взялася після саміту
ЄР в Мадриді. Ці рекомендації мали бути враховані під час підго-
товки висновків міжурядової конференції 1996—1997 pp., що мала
на меті розробку стратегії внутрішніх комунітарних реформ перед
розширенням на Схід, в тому числі у фінансовій сфері. Результати
роботи Комісії лягли в основу представленої нею 16 липня 1997 р.
Програми «Agenda 2000». Десять рекомендацій Комісії на сутнісно-
му рівні враховували перспективу нового розширення ЄС².

Знову в центрі уваги опинилася Спільна аграрна політика ЄС, на
яку в 1999 р. у комунітарному бюджеті виділялося 42,2 % загальних
витрат³. Таке важливе значення ССП в політиці Євросоюзу пояс-
нюється як політичними, так і історичними факторами. Основні
принципи ССП були закладені в 60-ті роки і передбачали встанов-

¹ European Commission. Interim Report from the Commission to the European Coun-
cil on the Effects on the Policies of the European Union of Enlargement to the Associ-
ated Countries of Central and Eastern Europe. CSE (95) 605, 5 December 1995.

² European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. Bulletin of
the European Union. Supp. 5/97.

³ European Commission. General Budget of the European Union for the Financial
Year 1999: The Figures. CSE (99) EN, January 1999. - P. 7.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

лення високих тарифів на імпорт аграрної продукції з країн, що не
були членами ЄС, введення субсидій на виробництво комунітарної
аграрної продукції та встановлення для неї експортних субсидій.
Такі заходи були покликані забезпечити високі ціни на цю про-
дукцію та високий рівень доходів фермерів країн ЄС, що врешті
призвело до надмірних витрат з комунітарного бюджету на під-
тримку ССП (90 % бюджету ЄС у 70-х роках) та зростаючих вимог
реформувати ССП з боку індустріальних країн ЄС і основних світо-
вих виробників аграрної продукції. Враховуючи потужний опір з
боку фермерів, зокрема Франції та ФРН, перша практична спроба
реформувати ССП була здійснена лише в 1992 р. з прийняттям так
званих реформ Мак-Шеррі, які передбачали перехід від цінового
стимулювання аграрної продукції до здійснення прямої фінансової
підтримки фермерів.

Тиск з боку зацікавлених у реформі ССП сил зріс після того, як
стало зрозуміло, що розширення Співтовариства на Схід є немину-
чим. Річ у тім, що сільське господарство посідало важливе місце в
національних економіках більшості країн — кандидатів. В серед-
ньому на 1995 р. сільське господарство десяти країн ЦСЄ давало
8,6 % ВВП. Яскравим прикладом є Польща з її 40 млн населення та
27 % зайнятого в аграрному секторі працездатного населення'.

Ураховуючи ці фактори, поширення умов функціонування ССП
на країни — кандидати ЦСЄ загрожувало кризою комунітарного
бюджету. За підрахунками функціонерів ЄК 1995 р., за таких умов
комунітарні витрати мали зрости на третину (приблизно 12 млрд
ЕКЮ щорічно). Незалежні експерти називали значно більші суми².
Саме тому, ще задовго до практичного розгляду питання про вступ
цих країн до ЄС, Комісія передбачила ряд заходів, в тому числі на
ниві фінансування, з метою структурної реорганізації та модер-
нізації сільського господарства країн ЦСЄ.

Одночасно принципово важливими стали внутрішні реформи та
реорганізація механізму й основних принципів ССП. За ініціативи

¹ European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. Bulletin of
the European Union. Supp. 5/97. - P, 113, 138.

² Alan Mayhew. Recreating Europe. Cambridge: Cambridge University Press, 1998. —
P. 273-274.

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

активних прихильників комунітарних реформ ці питання були по-
кладені в основу положень «Agenda 2000», що пояснювалось ще й
_тцм, що в Співтоваристві все частіше висловлювалися за прийняття
нової інтеграційної стратегії щодо кандидатів з ЦСЄ. Передбачало-
ся запровадження другорядного членства для нових країн-членів,
які б тимчасово не брали участі в ключових напрямах комунітарної
політики, в тому числі спільній аграрній політиці та центральних
елементах acquis communautaire. На думку автора, такий підхід хоча
й дозволяв забезпечити досить швидкий вступ нових країн до ЄС,
але порушував основні принципи солідарності та згуртованості, що
викликало заперечення прихильників внутрішніх реформ, у першу
чергу в аграрному секторі та бюджетній політиці.

Комісія пропонувала запровадження корпоративної аграрної
політики, яка б інтегрувалася із структурною політикою, охороною
навколишнього середовища та відкривала країнам-членам більше
можливостей для самостійних рішень у межах принципу субсидіар-
ності. І хоча реформаторські заходи з підвищення ефективності та
екологічних показників сільського господарства ЄС вели, за розра-
хунками експертів Комісії, до зростання фактичних витрат, оста-
точна мета політики полягала якраз у відносному зменшенні части-
ни аграрних витрат у комунітарному бюджеті¹.

Ще одним кроком, який би дозволив поєднати наслідки нового
розширення ЄС з його фінансовими можливостями, мало стати, з
точки зору Комісії, встановлення досить розтягнутого в часі пе-
рехідного періоду перед повною інтеграцією країн ЦСЄ до кому-
нітарної аграрної політики. Це означало, що після вступу країни
ЦСЄ в межах ССП отримували б на модернізацію аграрного ринку
та розвиток національного сільського господарства суттєву фінан-
сову допомогу, не претендуючи при цьому на прямі компенсаційні
виплати з комунітарного бюджету, яку випадку з фермерами інших
п'ятнадцяти країн ЄС. Такий підхід дозволяв стабілізувати бюджет і
зосередити основні фінансові вливання на внутрішньокомунітар-
них реформах. За підрахунками експертів Комісії, витрати на

¹ European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. Bulletin of
the European Union. Supp. 5/97. — P. 73.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

прийом у 2002 р. п'яти нових країн ЦСЄ до ЄС разом з фінансовими
витратами протягом їх передвступного періоду не мали перебіль-
шувати 3,9 млрд евро на рік протягом перехідного періоду'.

Пропозиції викликали активну критику в ЄС. З одного боку,
фермери країн ЄС бачили в майбутніх реформах загрозу втрати час-
тини доходів (за деякими оцінками, не менше б млрд евро щорічно)
та впровадження нееквівалентної системи розподілу комунітарної
допомоги і субсидій². З різних мотивів пропозиції ЄК зазнали кри-
тики також і в деяких країнах — членах ЄС (Нідерланди, Австрія,
Бельгія). Ірландія була невдоволена планами збільшити молочні
квоти, — обмеженням фінансової підтримки в такому аграрному
секторі, як виробництво маслинової олії тощо. Французький уряд
наголошував, що не гарантує збереження прибутків фермерів ЄС.
Велика Британія, Данія та Швеція висловлювали зауваження, що
запропоновані заходи не є достатніми і наполягали на ще біль-
ших обмеженнях в політиці цінової підтримки та компенсацій-
них виплат³.

Результатом критики стало прийняття на саміті в Кардіфі рішен-
ня щодо відкладення детального обговорення аграрної реформи та
інших положень «Agenda 2000». Перенесенню обговорення реформи
ССП на невизначений період сприяло деяке зниження активності
аграрного ринку ЄС в кінці 90-х років, що робило проблематичною
повну компенсацію втрат, яких могли зазнати фермери. Опозиція
таких країн, як Франція, Іспанія та Ірландія, які є основними бе-
нефіціаріями ССП, не тільки відклала аграрну реформу, але й ще раз
продемонструвала її зв'язок з узгодженням політики Структурних
Фондів і бюджетної та фінансової системи ЄС в цілому.

Слід зазначити, що з середини 80-х років Структурні Фонди та
Фонди Солідарності за своїм значенням посідають друге місце

¹ European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. Bulletin of
the European Union. Supp. 5/97. — P. 62—63.

² Michael Smith. The Great Survival, Financial Times, 3 November 1997. — P. 16.

³ Michael Smith, Maggie Urry. Fischler Prepares to Turn Farmers into Entrepreneurs,
Financial Times, 17 March 1998. — P. 2; Lionel Barber. EU Puts Itself to the Test with
Proposals to Overhaul CAP and Regional Spending, Financial Times, 19 March
1998.-P. 2.

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

серед витрат в комунітарному бюджеті. Власне, Структурні Фонди
почали слугувати правовою основою реформування регіональної
політики ЄС і стали формою компенсування за реальні або перед-
бачувані втрати від інтеграції. Зростання важливості Структурних
фондів пов'язане з переходом ЄЕС до проекту Спільного Ринку та
прийняттям до Співтовариств таких країн Середземноморського
регіону, як Греція, Іспанія та Португалія з відносно низьким рівнем
розвитку економіки, що викликало потребу подвоєння витрат на
підтримку структурно відсталих регіонів. На думку автора, така си-
туація неминуче вела до зростання аграрного характеру економіки
Співтовариства і нових витрат фондів та внутрішньокомунітарних
податків'.

Структурна політика, особливо регіональна підтримка, стала од-
ним із найважливіших напрямів інтеграційної політики ЄС². Крім
Структурних Фондів та Фондів Солідарності, були сформовані та
досі діють: Європейський Фонд Регіонального Розвитку (ERDF);
Європейський Соціальний Фонд (ESF); Європейський аграрний
орієнтаційно-гарантійний Фонд (EAGGF); Фінансовий договір
щодо керівництва рибальством (FIFG). їх координація здійсню-
ється через окремі установчі статті, а використання бюджету фраг-
ментарно впроваджується через вісім основних цілей: розвиток
економічно відсталих регіонів, ВВП надушу населення яких не пе-
ревищує 75 % середнього по ЄС; реструктуризація регіонів, що пе-
реживають індустріальний занепад (з мінімумом у 20 % зайнятості
населення в депресивних галузях економіки); боротьба з довгост-
роковим безробіттям (мінімум 3,5 % та не менше ніж 20 % вище се-
реднього по країні) та безробіттям серед молоді; підвищення
кваліфікації робочої сили відповідно до нових технологій; приско-
рення структурних змін в сільському господарстві та рибальстві;
розвиток та допомога в структурних реформах у сільській місце-
вості; допомога периферійним північним районам з густотою насе-
лення менше ніж вісім чоловік на квадратний кілометр. Серед

Регіональна політика в країнах Європи: Уроки для України / Київ. Центр Ін-ту
Схід-Захід; За ред. С. Максименка. — К.: Логос, 2000. — С. 39.
European Commission. General Budget of the European Union for the Financial
Year 1999. -P. 7.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

перерахованих напрямів найбільш важливим є перший, оскільки
на структурну допомогу тут витрачається майже 70 % бюджету
Структурних Фондів¹.

Розширення ЄС за рахунок відносно бідних країн поставило пе-
ред комунітарним бюджетом ще одну важливу проблему, пов'язану
з переглядом принципів функціонування Структурних Фондів та
Фондів Солідарності. Середній показник ВВП надушу населення
десяти кандидатів ЦСЄ в 1997 р. становив лише 40 % аналогічних
показників Співтовариства. Навіть у Словенії, яка є найбільш еко-
номічно розвинутою країною ЦСЄ, ВВП на душу населення скла-
дає лише 68 % середнього по ЄС². Тобто за найсприятливіших умов
економічного зростання країнам ЦСЄ знадобиться ще багато років
для досягнення середніх економічних показників ЄС, що, в свою
чергу, робить нових кандидатів потенційними довгостроковими
споживачами бюджетних ресурсів Структурних Фондів, особливо в
межах його першого завдання. Аналогічна ситуація складається та-
кож і з Фондами Солідарності, бюджет яких розрахований на допо-
могу країнам, чий ВВП надушу населення є нижчим від 90 % серед-
нього ВВП ЄС. Поширення механізму дії Структурних Фондів на
всіх десять претендентів країн ЦСЄ спричиняє суттєвий зріст ко-
мунітарного бюджету.

Враховуючи на цьому фоні небажання більшості країн Співтова-
риства збільшувати комунітарний бюджет, реформа Структурних
Фондів стала однією з передумов нового розширення ЄС. Однак
реформування Структурних Фондів має більше не економічний, а
політичний характер. Пояснюються це низкою факторів, насампе-
ред, дотримання базових принципів солідарності та згуртованості,
які передбачають рівноправну участь всіх учасників інтеграції, що є
однією з важливих умов ефективного функціонування не лише
Єдиного Ринку, а й інших комунітарних структур.

У контексті нового розширення ЄС Комісією були запропоно-
вані реформи, що передбачали: по-перше, зберегти затверджені

' Регіональна політика в країнах Європи: Уроки для України / Київ. Центр Ін-ту

Схід-Захід; За ред. С. Максименка. — К.: Логос, 2000. — С. 41—42.
² £ыго/>е Weekly Selected Statistics, N. 1068,21 September 1998. — P. 1.

 

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

ЕР на період 1992—2006 pp. верхні межі структурних витрат на рівні
0_;46 % ВНП ЄС. По-друге, ЄК пропонувала консолідувати струк-
турні операції за рахунок скорочення кількості завдань Структур-
них Фондів від існуючих семи до трьох та більше компактного фор-
мування необхідних вимог щодо допомоги. До перших двох завдань
структурної політики, які залишалися її основними пріоритетами,
передбачалося приєднати також допомогу країнам з високим
рівнем безробіття у формуванні політики людських ресурсів. Ос-
новним аргументом Комісії, який мав послабити опозицію рефор-
мам, було твердження про об'єктивний характер внутрішньоко-
мунітарних реформ, навіть при збереженні незмінною кількість
членів Євросоюзу'.

Одночасно Комісія пропонувала здійснювати структурну допо-
могу новим країнам — членам ЄС поетапно, починаючи з мінімаль-
ного рівня та обмежуючи його максимальний рівень. Такий підхід
дозволяв полегшити фінансовий тиск на комунітарний бюджет у
зв'язку з новим розширенням і врахувати обмеженість можливос-
тей нових держав-членів абсорбувати виділені фонди².

Як і у випадку з ССП, пропозиції Європейської комісії виклика-
ли неоднорідну реакцію серед країн — членів ЄС. Особливе занепо-
коєння висловлювали відносно бідні країни на чолі з Іспанією, які
найбільше залежали від комунітарної політики структурної допо-
моги. Скорочення населення, що підпадало під перший та другий
напрями політики Структурних Фондів, до 35 % від загальної чи-
сельності населення Євросоюзу неминуче б поставило під загрозу
розміри структурної допомоги для окремих регіонів ЄС. Перегляд
положень другого напряму структурної політики ставив під сумнів
можливість отримання фінансової допомоги ряду регіонів промис-
лово розвинутих країн та відсталих регіонів Великої Британії.

Слід зазначити, що хоча країни ЄС загалом одностайно вислов-
лювались за глибокий аналіз та ефективне вирішення пропозицій
Комісії, в кожному конкретному випадку вони відстоювали власні

¹ Lionel Barber. No Turning Back From Brave New Europe, Financial Times, 17 July
1997.-P.S.

² European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. Bulletin of
the European Union. Supp. 5/97. — P. 21-26.

ш.„„, 9XQ

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

національні інтереси, намагаючись, з одного боку, не допустити
скорочення комунітарної допомоги для власних регіонів, а з іншо-
го — зростання бюджету ЄС та збільшення частини власного внес-
ку. Саміт ЄС в Кардіфі в червні 1998 р. наочно продемонстрував
відсутність єдиного підходу до структурної політики серед країн
Євросоюзу. Не сприяло зближенню і деяке пом'якшення вимог
ЄК, яке передбачало пропорціональне скорочення населення ЄС,
задіяного в структурній політиці не до 35 %, а до 38 %. Пропозиції
Комісії враховували також побажання Великої Британії і передба-
чали встановлення мінімальних обмежень індивідуальної структур-
ної допомоги в межах другого завдання для кожної країни ЄС.
Більш детально були сформульовані умови фінансової допомоги в
шестирічний та чотирьохрічний перехідні періоди в межах першого
та другого напряму структурної політики відповідно¹.

Обговорення шляхів реформування Структурних Фондів та
ССП тісно пов'язане з формуванням комунітарного бюджету та
розмірів індивідуальних внесків країн — членів ЄС. Останнє є
невід'ємною частиною та фактично третім важливим елементом
програми внутрішньокомунітарних реформ. По-перше, розширен-
ня за рахунок відносно бідних та переважно аграрних країн ЦСЄ
загрожувало викликати, враховуючи фінансування ССП та Струк-
турних Фондів, значне зростання бюджетних витрат. По-друге,
нові країни-кандидати щонайменше в перший період свого член-
ства в ЄС мали б виступати лише як основні реципієнти комунітар-
ного бюджету Співтовариства, що ставить на порядок денний не-
обхідність збільшення розмірів внесків основних донорів — Німеч-
чини, Нідерландів, Австрії та Швеції. Тоді як на фоні повільних
темпів економічного зростання та досить складного переходу до
Економічного та валютного союзу з його жорсткими бюджетними
та фінансовими вимогами, перераховані країни все частіше вислов-
лювались за скорочення своєї частки бюджетних внесків.

Хоча структура бюджету Співтовариств, починаючи з 1975 p.,
складалася не лише з нарахувань від національних ПДВ та ВНП

¹ Lionel Barber. Countries Aim to Cling on to Brussels Hand-Outs, Financial Times,
17 March 1998. - P. 2. ' ' " '

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

країн — членів ЄЕС, а також і з митних та аграрних зборів ЄЕС, ос-
_нову комунітарного бюджету все ж складали перші дві статті до-
ходів. Це свідчило про високий рівень залежності бюджету Євросо-
юзу саме від внесків країн-членів та їх економічного розвитку. На-
магаючись встановити деякі обмеження на бюджетні витрати ЄС та
поставити під контроль загальні розміри бюджету, за ініціативи
країн — донорів ЄР в Единбурзі у 1992 р. було прийняте рішення,
яке встановлювало верхню межу комунітарного бюджету¹. Най-
більш активно за обмеження комунітарних витрат виступали від-
носно більш розвинуті країни північного регіону ЄС. Що ж сто-
сується основних реципієнтів, які навпаки, прагнули зберегти і на-
далі свій статус, то ними виступали, в основному відносно бідні
країни південного регіону².

Намагаючись дійти компромісу з бюджетного питання, саміт
Європейської Ради в Мадриді у 1995 р. уповноважив Комісію підго-
тувати пропозиції щодо нових фінансових та бюджетних можливо-
стей Євросоюзу на період 2000—2006 pp., які фактично стали скла-
довою частиною «Agenda 2000». Основна ідея пропозицій полягала
у відмові в майбутньому від будь-якої ревізії існуючого максималь-
ного рівня (1,27 % ВНП ЄС) загальної суми комунітарного бюдже-
ту. В цілому ж до 2006 р. передбачалося абсолютне зростання за-
гальної суми бюджету ЄС з 97,8 млрд до 114,5 млрд евро³.

Визнаючи, що розширення 2004 р. приведе до погіршення бю-
джетних позицій всіх країн-членів (зменшення позитивного балансу
країн-бенефіціаріїв та збільшення негативного балансу країн-до-
норів), викликавши можливе зростання верхньої межі бюджетних
витрат і необхідність фундаментального реформування фінансової
системи, Комісія пропонувала утриматися від перегляду її основних
положень, оскільки вплив змін на бюджетні позиції не повинен бути
суттєвим. Обережна позиція ЄК викликала критику не тільки про-
тивників скорочення бюджетних витрат на чолі з Іспанією, які

¹ European Commission. General Budget of the European Union for the Financial

Year 1999. - P. 15.

Agence Europe. Europe Selected Statistics. N. 1072, 19 October 1998. — P. 1-3.
³ European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. Bulletin of

the European Union. Supp. 5/97. — P. 61—69.

 

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

вважали, що з сучасними критеріями формування бюджету ефек-
тивне функціонування ЄС після нового розширення стане немож-
ливим, але також країн-донорів, які розраховували на зменшення
національних внесків до комунітарного бюджету. Основний аргу-
мент уряду Німеччини полягав у тому, що після об'єднання країни і
приєднання відносно бідних земель Східної Німеччини вона, по-
при досі провідне місце в економіці Співтовариств, посідала в
1997р. лише п'яте місце після Люксембургу, Данії, Австрії та
Бельгії. При цьому Німеччина продовжувала сплачувати 0,6 % сво-
го національного доходу в комунітарний бюджет, що складало
більше половини загальної суми чистих внесків. Оскільки ВВП
Німеччини складає лише 25 % загального ВВП ЄС, остання напо-
лягала на встановленні більш об'єктивної та гнучкої залежності між
національними внесками в бюджет ЄС та загальним станом еко-
номіки¹.

У нових пропозиціях, представлених в жовтні 1998 p., Комісія
дещо змінила свою точку зору на тимчасовий мораторій на пере-
гляд основних умов формування комунітарного бюджету та фінан-
сової системи ЄС. Уперше в історії існування Співтовариств в
офіційних документах Комісії визнавалося існування проблеми
бюджетного дисбалансу та значної переваги розміру внесків окре-
мих країн до бюджету ЄС над сумою коштів, які вони отримують.
Намагаючись виправити дисбаланс, Комісія пропонувала провести
ряд заходів, у тому числі дещо спростивши власну систему форму-
вання бюджету, привівши її у відповідність до розмірів ВНП країн -
членів. Водночас Комісія виступила проти ініціативи Іспанії та
інших відносно бідних країн ЄС в проведенні будь-яких радикаль-
них прогресивних реформ існуючої системи, що суперечило б ко-
мунітарному принципу солідарності.

З іншого боку, висловлювався скептицизм щодо залучення бри-
танської моделі скорочення національних внесків країн-донорів як
основи механізму внесення змін до бюджету. Навпаки, враховуючи
зміни в політиці ЄС після 1984 p., що проявилися в суттєвому скоро-
ченні частки ССП у комунітарному бюджеті, а також переваги, що

Waigel Wants Payments Cut, Financial Times, 11 August 1997. — P. 2.

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

мала отримати Велика Британія від майбутнього розширення,
Комісія пропонувала скасувати рішення про скорочення британ-
ського внеску в комунітарний бюджет. З точки зору ЄК, одним із
реальних заходів послаблення тиску на комунітарний бюджет мог-
ла стати політика часткової ренаціоналізації ССП.

Нові пропозиції викликали в кінці 1998 р. хвилю дебатів між уря-
дами зацікавлених держав. Найбільшу активність проявляв уряд
Франції. Будучи основним споживачем комунітарної політики до-
помоги фермерам, Франція рішуче висловлювалася проти програми
співфінансування ССП, яка загрожувала значно скоротити розміри
комунітарних надходжень в її національний бюджет. Зі свого боку,
Велика Британія також зайняла негативну позицію щодо можли-
вості збільшення суми її внеску до бюджету ЄС. Лише такі країни, як
Німеччина та Данія, в повній мірі підтримали ініціативи Комісії,
розглядаючи їх як перші реальні оздоровчі реформи. З погляду
міністерства фінансів Німеччини, лише комплексний характер ре-
форм (співфінансування ССП, збільшення британського внеску, за-
гальне корегування механізму бюджетних внесків для країн-донорів)
могло вирішити проблему бюджетного дисбалансу¹. Проведення
внутрішніх реформ та розширення не тільки не повинні були спри-
чинити його відносне зростання, але більше того, з точки зору
Комісії, передбачалася можливість навіть деякого скорочення до
1,22 % бюджетних витрат у 2006 р. щодо ВНП ЄС. Виступаючи за
справедливий механізм формування бюджету, Данія пропонувала
встановити верхні обмеження суми внесків, що мало запобігти
фінансовому перевантаженню окремих країн — членів ЄС².

Додаткові складнощі в досягненні компромісу були пов'язані та-
кож з вимогами нового німецького уряду на чолі з Г. Шредером
здійснити гармонізацію податкової політики, включаючи прийнят-
тя рішень із спірних питань більшістю голосів як одну з основних
передумов майбутнього розширення ЄС. Поглиблена гармонізація
податкового законодавства, з точки зору німецьких політиків, є
важливим елементом комунітарних реформ, оскільки занадто

¹ Quentin Peel. French Squash Hopes of EU Finance Deal, Financial Times, 13 Octo-
ber 1998. - P. 2.

² Quentin Peel. Europe's Hard Sums, Financial Times, 20 October 1998. — P. 16.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

низький рівень податків у таких країнах ЄС, як Люксембург, уск-
ладнює і навіть заважає економічній активності в країнах з високим
рівнем податків, таких як Німеччина. Суть проблеми полягає в
значній різниці у національних ставках непрямих податків. Зокре-
ма, існування ПДВ розцінюється керівництвом Німеччини як по-
рушення принципу солідарності¹.

Враховуючи розбіжності в позиціях країн — членів ЄС та їх
принциповий характер, що значно ускладнювало пошук компро-
місу, дедалі більшої популярності серед основних донорів ЄС набу-
вала ідея «стабілізації» або заморожування бюджету ЄС на період
2000—2006 pp. на рівні 1999 р. Такий підхід відповідав інтересам
країн, що є основними фінансистами комунітарних витрат,
оскільки це дозволяло їм на деякий час запобігти зростанню своїх
внесків до бюджету ЄС. Не суперечило це і позиціям Франції та Ве-
ликої Британії. Вони бачили в цьому можливість відкласти
вирішення таких суміжних питань, як спільне фінансування ССП
та перегляд рівня британського внеску в комунітарний бюджет. Не
поділяли такий підхід відносно бідні країни ЄС, які побоювалися .
скорочення рівня фінансової підтримки з бюджету ЄС, особливо І
після вступу до ЄС країн ЦСЄ, а також прихильники ефективних
інтеграційних реформ, в першу чергу функціонери Європейської
Комісії, які побоювалися гальмування процесу проведення реформ
ССП та Структурних Фондів².

Відсутність компромісу в цьому питанні була офіційно визнана
країнами ЄС на саміті у Відні 11 —12грудня 1998р. Складнощі в до-
сягненні угод щодо реалізації положень «Agenda 2000» ставили під
сумнів можливості розширення 2004 р. та робили неможливим се-
редньострокове бюджетне планування, провокуючи загострення
протиріч між державами — членами ЄС та посилюючи європеси-
містичні тенденції в суспільній думці. Саме необхідність вирішення
питання внутрішньокомунітарних реформ лягла в основу рішення

¹ Ralph Atkins. Lafontaine Links Tax Issue to EU Budget, Financial Times, 17 Decem-
ber 1998. - P. 3.

² Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N.7348, 23-24 November 1998. — P. 9;
Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7355, 3 December 1998. — P. 6—1; Agence
Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7358, 7-8 December 1998. — P. 7-8.

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

провести спеціалізований саміт ЄС у березні 1999 р. Його підготов-
ка та проведення співпадали з головуванням Німеччини в Євро-
пейській Раді, керівництво якої доклало чималих зусиль для того,
щоб основні протиріччя були узгоджені саме на підготовчому етапі.
Так і було зроблено. Зокрема, під час неофіційного саміту в Петерс-
берзі лідерам держав ЄС вдалося досягти деяких домовленостей
щодо основних напрямів остаточної угоди. Головне полягало в ідеї
збереження щорічного рівня бюджетних витрат ССП у межах
40 млрд евро та скорочення перевитрат'.

Крім домовленостей з аграрних проблем, в позиціях країн ЄС
напередодні Берлінського саміту намітилися деякі зрушення і з
інших питань внутрішньокомунітарних реформ. Під час зустрічі
міністрів закордонних справ 21 березня 1999р. Німеччина запропо-
нувала чергове компромісне рішення, яке передбачало збереження,
з деякими змінами, за Великою Британією сучасного розміру її вне-
ску до бюджету ЄС та поступовий перехід до формування ко-
мунітарного бюджету не на основі ПДВ, а на основі розміру ВНП
країн-членів. Одночасно для запобігання виникненню надмірних
диспропорцій бюджетних внесків країн ЄС, уряд Г. Шредера про-
понував встановити верхню межу відрахувань до бюджету ЄС. Не
вирішеними залишалися загальні розміри витрат Структурних
Фондів та Фондів Солідарності, оскільки «бідні» країни ЄС на чолі
з Іспанією наполягали на збільшенні їх обсягів до 239 млрд евро².
Тому, скажімо, канцлер Г. Шредер погрожував по закінченню сво-
го головування в ЄР в односторонньому порядку скоротити внески
до бюджету ЄС, якщо на Берлінському саміті не буде досягнуто до-
мовленостей з основних питань реформ ССП та структурної
політики³. Внаслідок складних та тривалих переговорів у Берліні

Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7418, 5 March 1999. — P. 8; Agence
Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7420, 8-9 March 1999. - P. 9-Ю;
Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7421, 10 March 1999. — P. 13;
Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7422, 11 March 1999. — P. 10.
Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7429, 20 March 1999. — P. 3-4; David
White. Madrid Leads the Fight to Keep its Share of EU's Pot of Money, Financial
Times, 11 March 1999. - P.2.

Agence Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7432, 25 March 1999. — P. 7-8; Agence
Europe. Europe Daily Bulletin. N. 7433, 26 March 1999. — P. 3-4.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

лідери країн ЄС дійшли згоди з цілого ряду питань, пов'язавши
відносне скорочення власних бюджетних ресурсів ЄС з великими
потребами спільної аграрної та структурної політики.

На думку автора, саміт ще раз продемонстрував сильні та слабкі
сторони інтеграції, оскільки прийняті компромісні рішення, з од-
ного боку, нікого не задовольняли, але з іншого — задовольняли
всіх як найкращий із всіх можливих компромісів. Враховуючи про-
позиції президента Франції Ж. Ширака, який під тиском французь-
ких фермерів зайняв більш жорстку позицію щодо реформи ССП,
рішення, прийняті в Берліні, позитивно відрізнялися від поперед-
ніх угод. Але, попри досягнутий прогрес внаслідок першої спільної
спроби країн ЄС внести зміни до комунітарної фінансової системи
аграрної та структурної політики, вони все ж мали досить обмеже-
ний характер, особливо що стосується подальших перспектив. За-
безпечивши стабілізацію сільськогосподарських витрат на ближ-
чий час, Берлінський саміт фактично відклав на невизначений
період фундаментальні реформи ССП. Реалізація такого підходу
неодмінно привела б до повноправної участі нових кандидатів
країн ЦСЄ в ССП ЄС, що погрожувало занадто високому зростан-
ню рівня аграрних витрат Співтовариства. Якщо допустити, що ЄС
і надалі буде дотримуватися принципу повноцінного виконання
acquis communautaire всіма країнами Союзу, то повна участь нових
країн в аграрній політиці ЄС неминуче вимагатиме додаткових та
більш радикальних реформ ССП у майбутньому. І все ж, хоча
берлінські домовленості лише відкладали принципове вирішення
складних аграрних реформ на більш пізній час, важливим було те,
що вони врегульовували фінансові механізми ЄС на семирічний
період, дозволяючи тим самим сконцентрувати увагу на виконанні
інших важливих завдань «Agenda 2000» та розглядати перспективи
нового розширення ЄС у практичній площині.

Паралельно з вирішенням питання реформування основних
функціональних напрямів діяльності Євросоюзу нове розширення
вимагало вдосконалення інституційного механізму діяльності ЄС,
який існував майже без змін з 1957 р. Враховуючи більш ніж
подвійне зростання кількості суб'єктів, різнорідність їх еко-
номічного, політичного становища та інтересів, а також значне роз-
'юш

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

цщрення сфери діяльності самого Європейського Союзу і відповід-
не зростання кількості рішень, такий важливий елемент функціо-
нального механізму ЄС, як система прийняття рішень, вже не тіль-
ки не відповідала нагальним потребам діяльності комунітарних
інституцій, а й робила неможливими нові розширення ЄС.

В основу затвердженої ще Римськими угодами системи була зак-
ладена процедура голосування, яка передбачала зростання значен-
ня та сфери застосування принципу прийняття рішень кваліфіко-
ваною більшістю голосів (КБГ) та поступове зменшення права зас-
тосування вето. Однак у січні 1966 р. передбачений поступовий пе-
рехід до обмеженого застосування принципу одностайного голосу-
вання було призупинено прийняттям згаданого вище «люксем-
бурзького компромісу», що став результатом французької політики
«порожнього стільця». Лише в 1986 р. можливості застосування
кваліфікованої більшості були розширені Єдиним Європейським
Актом з метою підготовки законодавчої бази Єдиного Ринку. Мааст-
рихтські та Амстердамські угоди далі розширили застосування
принципу більшості, який став на сьогодні основним у вирішенні
майже всіх політичних питань в межах опори Європейського Со-
юзу. Принцип одностайного голосування залишається доміную-
чим при обговоренні політичних питань в межах другої та третьої
опори ЄС, реформуванні юридичних засад ЄС та прийнятті рішень
щодо вступу нових держав-членів.

Однак розподіл голосів серед держав ЄС в механізмі КБГ був ли-
ше відносно пропорційний кількості їх населення. Так, чотири
найбільші за кількістю населення держави ЄС (Німеччина, Велика
Британія, Франція, Італія) мали по десять голосів, Іспанія — вісім,
Нідерланди, Греція, Бельгія та Португалія — по п'ять, Данія,
Фінляндія, Ірландія — по три, Люксембург — два¹. Така градація в
системі голосування, враховуючи збільшення кількості малих дер-
жав у ЄС, забезпечувала останнім перевагу. Якщо вага кожного го-
лосу в РМ такої країни, як Німеччина, забезпечувалася вісьмома
мільйонами громадян, то один голос найменшої країни ЄС

----------------------------

Rapport Annuel Mondial sur le Systeme Economique et les Strategies (RAMSES).
Paris: IFRI, 1996. - P. 347.

9Q7

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

(Люксембург) відповідав лише 120 тис. громадян. Враховуючи, що
для отримання кваліфікованої більшості державам необхідно було
набрати 62 голоси із 87, тобто 71 %, спільна позиція таких держав, як
Греція, Бельгія, Португалія, Данія, Фінляндія, Ірландія та Люксем-
бург, які нараховували 26 голосів в РМ, але населення яких складало
лише 12 % від загального населення ЄС, могла теоретично заблоку-
вати прийняття будь-якого рішення, не зважаючи на те, що за нього
виступала абсолютна більшість населення ЄС. Виходячи саме з точ-
ки зору збереження інтересів великих держав, що складають більшу
частину населення Європейського Союзу, 29 березня 1994 р. напере-
додні нового розширення ЄС за ініціативи Великої Британії та
Іспанії в Йоанніні було досягнуто компромісу, який передбачав у ви-
падку появи під час голосування в РМ меншості у розмірі 23 голоси
(блокуюча меншість до останнього розширення ЄС) призупинення
голосування «на прийнятний період» для пошуку компромісу'.

Необхідність проведення інституційних реформ в ЄС обговорю-
валася ще на початку 90-х років, коли на порядок денний було ви-
несене питання нового розширення Співтовариств за рахунок
кра'їн ЦСЄ. На засіданні Європейської Ради в Копенгагені в червні
1993 р. однією з основних умов членства в ЄР проголошувалася
«здатність Європейського Союзу прийняти нових членів, не упо-
вільнюючи інтеграційний процес»². Список інституційних питань,
які слід вирішити, щоб гарантувати ефективність розширеного ЄС,
був сформульований на засіданнях ЄР у Брюсселі в грудні 1993 р. та
в Йоанніні у березні 1994 р. При цьому пропорційний розподіл го-
лосів в Раді міністрів, максимальна кількість членів Європейської
комісії, розширення сфери використання КБГ та ряд інших питань
повинні були бути вирішені до нового розширення ЄС.

З точки зору дисертанта, важливе значення у визначенні можли-
вих шляхів розвитку європейської інтеграції мала ідея так званих
«гнучких рішень», яка передбачала в межах існуючої єдиної

3.3. Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

інституційної мережі та acquis communautaire використання бага-
хошвидкісних підходів та принципу змінних геометрій. Такий
підхід давав би можливість врегулювати протиріччя між збільшен-
ням кількості членів ЄС та подальшим розвитком інтеграції, дозво-
ливши їм лише вибірково брати участь в комунітарних заходах'.

Одним із принципових питань інституційної реформи, вирішен-
ня якого впливало не лише на майбутнє розширення, а й на визна-
чення стратегії та основних напрямів розвитку Євросоюзу, була про-
блема розширення права використання механізму КБГ. Саме воно
розглядалося як важливий елемент підвищення ефективності діяль-
ності ЄС у складі 27 і більше членів та його поступового переходу до
наднаціональних форм співробітництва. Незважаючи на загальне
розуміння доцільності ширшого використання кваліфікованої біль-
шості при постійному збільшенні кількості держав-членів та їх
різнорідності, досягнення угоди з цього питання блокується пози-
цією національних урядів, які розглядають застосування КБГ як заг-
розу національному суверенітету. Найбільш відверто та систематич-
но проти широкого застосування механізму кваліфікованої більшос-
ті виступає уряд Великої Британії, який традиційно підтримує ідею
розвитку міжурядового європейського співробітництва. Враховуючи
принципову позицію Великої Британії, Німеччина та Франція вис-
тупили зі спільною ініціативою, яка, з їх точки зору, мала надати
більшої гнучкості комунітарному механізму прийняття рішень.
У жовтні 1996 р. уряди Німеччини та Франції запропонували для
«посилення співробітництва» більш гнучко підійти до вирішення
питань, де на сьогодні вимагається одностайне голосування. Згідно з
франко-німецькою пропозицією таке співробітництво, хоча й пов-
ністю враховувало acquis communautaire, мало розвиватися з певними
обмеженнями, які б не дозволяли жодній з країн використовувати
право вето для блокування дій інших країн — членів ЄС. У свою чер-
гу, будь-яка група країн ЄС могла б виступити з ініціативою і реалізу-
вати її навіть без участі країн, які утрималися, або виступали проти.

 

¹ Rapport Annuel Mondial sur Ie Systeme Economique et les Strategies (RAMSES).

_______ —,------- о---, -a -- "ч»»»- *;;•>• І itaiucucy v^uiiuusiuns. in. The European Councils: Conclusions of the Presidency 1992-1994. Brussels: Euro- pean Commission. Directorate — General for Information, 1994. — P. 86.

Paris: IFRI, 1996. - P. 347.
- European Council in Copenhagen, 21-22 June 1993: Presidency Conclusions. In:

Thf РІ1ГЛІПОО»! Г^„«~:1„. f.----------------------------- 1 — -'--------------------------------- *•-!- - T» •. ------------------------------ •

7Q8

 

¹ The Reflection Group's report. The Intergovernmental Conference: A Strategy for
Europe, Annex 15. In: The European Councils: Conclusions of the Presidency 1995.
Brussels: European Commission. Directorate — General for Information, 1995. —
P. 96-103.

Розділ 3. СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД

Другим важливим блоком питань був перегляд принципу роз- поділу голосів пропорційно кількості населення. Більші за насе- ленням країни ЄС,… 1 Lionel Barber. Paris, Bonn Sidestep Divisions, Financial Times, 21 January…

Внутрішнє реформування ЄС у контексті розширення на Схід

Що ж стосується занадто великого складу Комісії, то ця пробле- ма лише посилювалася. Оскільки згідно з існуючою традицією кожна держава ЄС мала… Протилежну позицію з цього питання займали малі країни ЄС, які традиційно… Одним із найбільш несподіваних результатів роботи МУК були, незважаючи на загальну підтримку розширеного застосування…

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  419. Pedersen Th. European Union and the EFTA countries: mlargement and… 420. La PESC, I'UEO et la CIG / Ed. Eric Remade, Bruxelles: Institut f Etudes Europeennes, Universite Libre de…

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  445. Rummel R. Toward political union. Planning a common foreign and security… 446. Saint-Ouen F. Les grandes figures de la construction europeenne, Geneve: Gerg, 1997. - 287 p.