Демократія як форма влади та демократизація

Демократія є формою політичної влади, за якої народ визнається її джерелом та носієм. Виборами демократія як форма влади не обмежується. У. Черчілль у Фултонській промові (1946 р.) відзначив три складові демократії: свобода слова, прямі вибори та незалежні суди. Через кілька десятиліть нобелівський лауреат з економіки Дж. Стiглiц зауважив, що демократія – ширше поняття, ніж проведення виборів. «Чого варте право голосу без визнання права на певний мінімальний рівень життя?»

Термін «демократія» походить від грецьких «демос» (народ) і «кратос» (влада). Ідея античної демократії вперше була сформульована Геродотом. Її ознаками він назвав: обговорення суспільних справ на народних зборах; скасування майнового цензу; обіймання посад за жеребкуванням; оплата праці посадовців; звіти чиновників. У Римі через конфлікт між плебсом та патриціями виник народний трибунат, що уособлював владу народу (консулат уособлював владу царя, сенат – аристократію).

Ці форми демократії народились в Європі. Останнім часом стали звертати увагу на форми демократії в інших культурах. О. Гьофе, Б. Буго аналізують таке явище як палавер. Це форма народних зборів, що має тривалу традицію в Африці. Це форма демократії, але не в європейському розумінні, де більшість панує над меншістю. Палавер передбачає консенсус. Усі беруть участь в обговоренні, доки не досягнуто згоди. Палавер скликається у важливих ситуаціях, наприклад, внаслідок раптової смерті вождя, розбійницького нападу, природної катастрофи. Гьофе вважає, що консенсуальне правління мало місце у давній Ісландії, германських племен, слов’янських народів (віче та козацькі ради).

В індустріальному суспільстві, де спілкування більш опосередковане, палавер як форма демократії має сенс скоріше за все, в двох виявах: 1) на рівні місцевого самоврядування; 2) як право меншості бути почутим.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (за якої рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки громадян – на виборах, референдумах, при всенародному обговоренні законопроектів, на мітингах, демонстраціях, під час опитувань громадської думки) і представницьку (розгляд і вирішення державних питань представниками населення, наприклад, у парламенті).

Початок XX ст. характеризувався бюрократизацією системи управління. Це ставило під сумнів можливості досягнення демократії в класичному розумінні. Почали формуватись нові її доктрини.

М. Вебер висунув концепцію «плебісцитарної демократії». Оскільки формалізація відносин в сучасних суспільствах веде до бюрократизму, необхідний прихід до влади внаслідок виборів харизматичного лідера. Отже, за Вебером, демократія – це коли народ обирає лідера. Після обрання ані народ, ані партія не втручаються в його діяльність.

Й. Шумпетер першим звернув увагу на загрозу від маніпуляції політиками думкою мас. Він дійшов висновку, що демократія є не правлінням народу, а системою інституційних заходів, за яких індивіди досягають влади шляхом конкурентної боротьби за голоси народу. Умовами демократії є: наявність кваліфікованих представників, з яких можливий вибір на посади; ухвалення політичними органами рішень, зрозумілих для народу, інакше їх легітимність буде невисокою; підготовлена та відповідальна бюрократія – формуватись вона має з не дуже багатих та бідних; усвідомлення учасниками політичного процесу необхідності самообмеження.

Дж. Сарторі в праці «Демократія і дефініції» визначає демократію як «етико-політичну систему», в якій меншість, що сперечається між собою, керує більшістю. Тому демократія є владою активних громадян.

Плюралістична теорія демократії виходить з того, що ані народ, ані особа не є головними рушійними силами політики. Представницька демократія відсторонила громадянина від прийняття рішень. Політичний процес ця теорія розглядає як взаємодію не індивідів, а груп. Саме в групі формуються інтереси, цінності та мотиви діяльності індивіда. Групи з різними інтересами нейтралізують одна одну.

У 1930-1950-х рр. формуються концепції демократії іншого плану. Основна проблема в них – питання про нормативну роль громадян в політиці. Якщо концепції «демократичного елітизму» щодо участі народу є «мінімалістськими», то концепції іншої групи можна характеризувати як «максималістські». До них належить концепція «функціональної демократії» Дж. Коула. Він не відкидав ролі політичного представництва, але вважав, що економічна влада первинна щодо політичної. Тому основні об’єднання – асоціації виробників та споживачів – мають керуватись принципом самоуправління та бути представленими в державних органах.

Схожі ідеї розвивав датський теолог Х. Кок. На його думку, демократія – це не доктрина, а спосіб життя, який проростав в Західній Європі. Сутність демократії визначається не голосуванням, а діалогом, взаємною повагою та взаєморозумінням. Політичної і економічної демократизації не вистачає, необхідно «демократизувати» самих людей.

Надалі поширюється концепція «демократичної участі», пов’язана з іменами П. Бахраха, К. Макферсона. Головна їх ідея у тому, що представницькі інститути і вибори не є гарантією демократії. Щоб громадяни брали активну участь у політиці, необхідна підготовка їх в інших сферах. Важливою в цій концепції стала ідея «людської ефективності» політичної участі, її ролі для виховання у людей почуття державної відповідальності.

У 1980-1990-ті рр., коли в ході демократизації в деяких країнах спостерігались негативні тенденції, почали розвиватись концепції модернізації. Р. Патнем доводив, що успіх демократії залежить від соціального капіталу. Слід також згадати максималістські концепції демократії Б. Барбера, Дж. Менсбриджа, К. Гоулда. Барбер справжньою демократією називає місцеве самоврядування, де відбувається масова участь.

Наприкінці XX ст. поширюються концепції «деліберативної демократії». Щодо мінімалістських та максималістських доктрин вони є компромісом. Рішення мають бути наслідком широкої раціональної дискусії.

З розпадом соціалістичної системи деякі політологи заговорили про перемогу демократії. На цій хвилі в науці зріс такий теоретичний напрям, як транзитологія. Це сукупність концепцій переходу окремих країн та груп країн від недемократичних режимів до демократичних.

Передбачалось, що перехід включає низку стадій. Лібералізація починається, коли влада втрачає довіру, а еліта розколюється на прихильників «твердої» лінії та реформаторів. Лібералізація включає послаблення контролю над ЗМІ; допущення неконтрольованих організацій, допущення акцій протесту, впровадження альтернативних виборів. На другій стадії проводяться вільні вибори, формується багатопартійність. Третя починається зі зміни еліти. До влади після виборів приходить опозиція, яка проводить реформу влади, законодавства, приватизацію. Четверта стадія – консолідація демократії. Інституції наповнюються демократичним змістом.

Особлива роль в процесах транзиту відводилася інституту виборів. До другорядних факторів були віднесені: економічний розвиток, соціокультурні традиції, етноконфесійний склад.

Але через деякий час з’явились ознаки кризи демократії, як в молодих демократіях, так і в країнах зі сталими демократичними традиціями. Внаслідок поширення електронних засобів еліти отримують інструменти маніпулювання, а суспільство атомізується. Глобалізація стимулює інформаційні, фінансові, інші потоки, які виходять з-під контролю держав – носіїв демократії. Національні уряди не здатні захистити громадян, довіра до них падає.

Криза демократії на концептуальному рівні проявилася як крах транзитології. По-перше, країни, що порвали з недемократичними режимами, необов’язково обирають курс на демократизацію. Із приблизно 100 країн, які вважалися перехідними, на початку ХХІ ст. лише близько 20 мають успіхи в демократичному будівництві. В багатьох інших прийняті конституції, проводяться вибори, наявні опозиція та інститути громадянського суспільства. Але вони слабо відображають інтереси громадян.

По-друге, не виправдалось передбачення про послідовне проходження всіх 4 стадій демократизації.

По-третє, ілюзорними виявились тези про домінуючу роль виборів в переході до демократії, про другорядність соціокультурного фактора.

Визначення демократії як форми організації владних відносин, за якої громадяни беруть участь у прийнятті рішень безпосередньо або через обраних представників, фіксує, що демократія не передбачає врахування усіх точок зору. Голосування – це нав’язування більшістю волі меншості. Демократія є ефективною далеко не у всіх ситуаціях. Ще у 1970-х рр. дослідники дійшли висновку про неефективність виборів в культурно розколотих суспільствах. Демократичні механізми не спрацьовують і в надзвичайних ситуаціях (війна, соціальні вибухи, катастрофи).

Негативні для демократії риси проявилися на пострадянському просторі на прямих президентських виборах. Такі вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості, зазвичай у два тури. Вони розколюють суспільство, стають джерелом нестабільності.

На думку І. Шапіро (США), не існує єдиного шляху до демократії. Вона може стати наслідком багаторічної еволюції (Великобританія, США), стрімких перетворень (Східна Європа у 1989 р.), обвалів (Росія у 1991 р.), революцій (Португалія, Аргентина), переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа, Південна Африка). Вона може бути нав’язана «зверху» (Іспанія, Бразилія) чи ззовні (Японія, Західна Німеччина). Можливі й інші варіанти.

Нині вчені виокремлюють три групи факторів становлення демократії.

Прихильники інституційного напряму стверджують, що парламентські системи стабільніші за президентські. За Х. Лінцем, президентські системи супроводжуються розколами як всередині політичної культури, так і між президентами та парламентами, та не володіють достатніми механізмами їх подолання. П. Шляхтун доповнює перелік негативів президентських республік проблемою подвійності виконавчої влади, що полягає у розподілі повноважень між урядом і президентом. Дуалізм суперечить природі виконавчої влади. Обраний на прямих виборах президент «отримує все». Реальних механізмів впливу на нього не існує.

Друга група факторів пов’язана з економічнимрозвитком. Масштабне вивчення цього чинника провели А. Пшеворський та Ф. Лімон’ї у 1950-90-х рр. Вони констатували, що встановлення демократії не визначається економічним розвитком, але є залежність між ним (зокрема, доходами населення) і тривалістю демократичних режимів. Шанси на виживання демократій зростають, коли уряди забезпечують економічне зростання.

Третя група факторів стосується соціокультурноїсфери: переконань, релігії, ідеології, менталітету тощо. Так, вибори Президента США в 2000-2008 рр. показали, що уподобання виборців пов’язані з релігійними поглядами і належністю до етнічної групи. В межах третьої групи можна виділити фактор, пов’язаний із залученістю до демократичних цінностей еліт (С. Хантінгтон), а з іншого боку – мас (Р. Патнем). Це положення допомагає пояснити сталість індійської демократії. В колоніальний період багато представників індійських еліт навчалися в Оксфорді та Кембріджі і мали змогу перейняти прихильність до демократії. Навпаки, серед африканських еліт це було неприйнятне, і те, що демократії в колишніх колоніях в Африці, як правило, не виживали, очевидно, пов’язане з цим.

На думку Р. Патнема, стабільність і тривалість демократії надає «соціальний капітал», участь мас у місцевих асоціаціях і особливо – довіра до них. Дослідження щодо Італії показало, що ефективне управління та інституційний успіх залежать від життєдіяльності громадянського суспільства. Патнем увів поняття «генералізована взаємність» – коли зусилля одного члена співтовариства, спрямовані на участь у спільній справі, зустрічає відповідні зусилля інших.

К. Манхейм наполягає на обумовленості соціальних та ментальних форм, визнанні того, що соціально-економічна ситуація домінує щодо традиційної «влади» у вигляді панування. В Україні цим перейнялися в 1990-х рр. політичні угруповання, які, відчувши потребу в електоральній підтримці, створювали позаідеологічні методи впливу. Ці методи отримали назву «патронаж» або «клієнтелізм»і передбачаютьпрямий обмін між політиками-патронами і виборцями-клієнтами, які голосують за того, хто запропонує матеріальні блага. Передвиборна кампанія в такій демократії зводиться до принципу «ти мені – голоси, я тобі – роботу» тощо. Патронажна демократія виникає там, де у громадян відсутня етнокультурна спільність. Тому за політиками немає контролю з боку громадян і вони мають необмежений контроль над державними ресурсами.

Підсумовуючи, ми повинні віднести до принципів демократії не лише виборність влади та владу більшості, а й самоуправління; забезпечення прав меншості, зокрема, на опозицію; плюралізм соціально-політичних сил; прозорість прийняття рішень; контроль влади з боку громадян тощо.

Світова практика свідчить, що не існує єдиного стандарту демократії. Як пише О.В. Бабкіна, демократія – це процес, що відбувається постійно, це мета, якої прагнуть, але повною мірою ніколи не досягають. Її критерій – здатність політичних інститутів застосувати адекватні національним культурам способи вираження інтересів суспільства.

Контрольні запитання

Розкрийте сутність поняття «влада».

Охарактеризуйте основні концепції політичної влади.

Що таке ресурси влади?

Що означає поняття легітимності влади? Наведіть типологію.

Охарактеризуйте теорію розподілу державної влади.

Що таке делегітимація влади? Які її джерела?

Наведіть ключові тези сучасних концепцій політичної демократії.

В чому полягає ключова проблема поглиблення демократії сьогодні?

Приклади тестових завдань

Що таке легітимність влади?:

а) законність влади; б) віра підвладних в правомірність влади;
в) порядність влади.

В якому творі вперше був обґрунтований принцип розподілу влади:?

а) «Еміль, або про виховання» Ж.-Ж. Руссо; б) «Левіафан» Т. Гоббса; в) «Про дух законів» Ш. Монтеск’є.

Що означає поняття теократії?:

а) влада військових; б) влада церкви; в) влада партій.

Що означає поняття мерітократії?:

а) влада церкви; б) влада гідних, заслужений людей; в) влада народу.

Як називається вид демократії, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього виявлення волі та думки громадян (вибори тощо)?:

а) пряма; б) анархічна; в) представницька.

Література

Бурдяк В.І. Сучасні інтерпретації поняття «політичний режим» та його практичне використання щодо постсоціалістичних країн / Віра Іванівна Бурдяк. // Наукові записки ІПіЕНД. – 2011. – №1(51). – С. 109-120.

Вебер М. Покликання до політики / Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 11-46.

Вельцель Х. Людський розвиток і «вибух» демократії: варіації зміни режимів серед 60 суспільств / Х. Вельцель, Р. Інглгарт. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – №1. – С. 85-118.

Гьофе Г. Демократія в епоху глобалізації / Г. Гьофе. – К.: ППС, 2007. – 425 с.

Даль Р. О демократии / Роберт Даль. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – 208 с.

Кухта Б. Політична влада та її рішення / Борис Кухта. – Львів: Центр політичних досліджень, 2006. – 237 с.

Латигіна Н.А. Демократія: реалії versus утопії: Монографія / Н.А. Латигіна. – К.: Київський національний економічний університет, 2008. – 400 с.

Мартинюк Р.С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз / Р.С. Мартинюк. – Острог: Видавництво Національного ун-ту «Острозька академія», 2007. – 352 с.

Основи демократії: Навчальний посібник / За ред. А.Колодій. – К.: Ай-Бі, 2002. – 421 с.

Політологія / Антоніна Колодій, Вальтер Харченко, Лариса Климанська, Ярослав Космина. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Київ: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – С. 49-62.

Політологія: підручник / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). – 3-тє вид., перероб., доп. – К.: Академія, 2006. – С. 211-221.

Рудич Ф.М. Політологія: Підручник / Фелікс Михайлович Рудич. –
3-тє вид., перероб., доп. – К.: Либідь, 2009. – С. 95-97, 143-154.

Теория и практика демократии. Избранные тексты: пер. с англ. – М.: Ладомир, 2006. – 462 с.

Тощенко Ж.Т. Особенности современной охлократии / Жан Терентійович Тощенко. // Полис. – 2010. – №2. – С.166-177.

Халипов В.Ф. Кратология как система наук о власти / В’ячеслав Філіпович Халіпов. – М.: Республика, 1999. – 303 с.

Шапиро И. Переосмысливая теорию демократии в свете современной политики / Іен Шапіро. // Полис.– 2001. – №5. – С.55-58.

Шляхтун П.П. Політологія (історія та теорія): підручник / Петро Панасович Шляхтун. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 472 с.