Політична ідеологія

Політична ідеологія – логічно впорядкована, систематизована політична свідомість і самосвідомість соціальних груп, через яку вони усвідомлюють та формулюють свої політичні інтереси, потреби, очікування, уявлення про ідеали політичного устрою.

Дослідники виокремлюють три рівня функціонування ідеології:

- теоретико-концептуальний (елітарний), на якому розробляються політичні теорії та обґрунтовуються ідейні принципи політичних суб’єктів;

- програмно-політичний, на якому ідейні принципи трансформуються у політичні програми та гасла, що адресуються широким масам;

- актуалізований (повсякденний), на якому визначається ступінь ефективності ідеологічної роботи, показником якої виступають форми безпосередньої участі людей у політиці під певними політичними гаслами.

Функції політичної ідеології як складової політичної свідомості частково співпадають з функціями останньої. Зокрема, вони включають комунікативну, інтегруючу, прогностичну, оціночно-нормативну. Водночас ідеологіям більше, ніж іншим елементам політичної свідомості, властиві такі функції: управлінська, тобто функція теоретичної основи практичного управління соціальними процесами; мобілізаційна, завдяки якій ідеологія мобілізує суспільство на реалізацію політичних цілей; соціально-представницька, тобто відображення і захист інтересів соціальних груп; пропагандистська – створення позитивного іміджу політичного проекту.

Існують такі моделі виникнення політичних ідеологій:

- конденсація, що означає трансформацію уявлень повсякденної свідомості, перетворення явищ масової свідомості, їх кристалізацію в ідеологічні схеми та системи;

- інтеграція, або синтез елементів вже існуючих ідеологій;

- дезінтеграція – нова ідеологія формується шляхом розщеплення вже існуючої ідеології;

- ревіталізація – відродження старих ідеологічних схем в оновленій, модифікованій формі.

Типологія та сучасні тенденції розвитку політичних ідеологій.

Політичні ідеології можуть бути класифіковані за різними критеріями. Зокрема, за класовою, конфесійною тощо ознаками. Нижче наводяться найбільш поширені класифікації політичних ідеологій.

З точки зору ідеалів майбутнього ідеології поділяються на праві (проголошують ідеали свободної конкуренції, ринку, приватної власності, індивідуалізму), ліві (ідеали суспільної власності, соціальної рівності та справедливості), центристські (намагаються подолати крайнощі лівих та правих ідеологій, знайти компроміс між ними, визнаючи соціально-орієнтовану ринкову економіку, ідеологічний та політичний плюралізм).

З точки зору технології здійснення суспільних ідеалів ідеології поділяються на радикальні (проголошується необхідність глибинних системних перетворень суспільства), консервативні (необхідність збереження суспільних традицій, зміцнення існуючого ладу), реформістські (проголошується необхідність поступових, нереволюційних структурних перетворень).

Тривалий час до найвпливовіших політичних ідеологій відносили:

- лібералізм. В його рамках проголошується пріоритет індивіда над державою, нацією. Функції держави в класичному лібералізмі підпадають під концепцію «нічного сторожа». Вони обмежуються захистом прав та свобод індивідів та невтручанням в економічне життя, функціонування громадянського суспільства. Ліберали були прихильниками парламентської демократії. З початку ХХ ст. класичний лібералізм був модифікований. Ліберали визнали необхідність втручання держави в економічне життя для створення сприятливих умов для предприєництва та конкуренції. Відповідна доктрина отримала назву ордолібералізму. Але в останню третину ХХ ст. лібералізм еволюціонує в напрямі неолібералізму, який, навпаки, вимагає максимально звільнити державу від соціальних зобов’язань, які вона взяла на себе, допустити вільну гру ринкових сил (наприклад, Ф. Хайєк взагалі пропонує демонополізувати емісію грошей) тощо. Опоненти неолібералів говорять про їх нещирість, зокрема, використання державних важелів для надання переваг великому бізнесу;

- консерватизм. Базується на наступних принципах: природна нерівність індивідів; незмінність інституту приватної власності; релігія як основа моральності та порядку; традиціоналізм; рішуче несприйняття революційних змін існуючих порядків. Сьогодні в консерватизмі виділяються три гілки: традиційний консерватизм (його ключовою тезою є роль традицій в суспільному житті; цей напрям має безліч національних форм, оскільки залежить від традицій, які панують в тій чи іншій країні), неоконсерватизм (його економічна программа дуже близька до неолібералізму, хоча неоконсерватори все ж визнають необхідність певного втручання держави в економіку), лібертаріанство (взагалі виключає необхідність втручання держави в громадянське суспільство);

Яке значення ідеологічні розбіжності мають для практичної політики, можна продемонструвати на прикладі ставлення до проблеми безробіття. Консерватори визнають безробіття наслідком природи людини, зокрема, природної нерівності індивідів, відтак відмовляють в необхідності державного сприяння працевлаштуванню безробітніх.

- соціалізм та комунізм. У 1840-х рр. К.Маркс перетворює соціалістичну ідею на цілісну теорію. Основні принципи марксизму: вчення про місію робітничого класу як «могильщика капіталізму», вчення про пролетарську революцію тощо. У 1860-1890-х рр. марксизм панував у робітничому русі. У ХХ ст. з нього виділилися соціал-демократія (ідеологічне оформлення реформістської тенденції робітничого руху, для якої властиві теорія класового співробітництва, абсолютизація реформістських, парламентських засобів суспільних перетворень, боротьба за мир тощо) та комунізм (революційні засоби побудови соціалізму, визнання реформ лише додатковим та вторинним аспектом революційних перетворень);

- фашизм. Основні ідеї – панування амбітної, агресивної меншості, насилля у політиці, ксенофобія, у зовнішній політиці – агресивність;

- націоналізм. В основі цієї ідеології – розуміння нації як джерела свободи, добробуту людини та національної держави як гаранта самореалізації та самоствердження нації;

- анархізм. Абсолютизує свободу індивіда в негативному сенсі – від тиску держави, суспільства тощо. Мета – знищення інституціональних, насильницьких форм управління суспільством.

Ця класифікація була властива для індустріального суспільства ХІХ – початку ХХ ст. Так, соціал-демократи та комуністи віддзеркалювали інтереси робітничого класу, ліберали – буржуазії, консерватори – земельної аристократії, залишків феодальних класів. Ситуація змінюється на зламі ХІХ-ХХ ст. Диверсифікація соціальної структури, виникнення безлічі соціальних груп внаслідок технологічних змін вивели політичні ідеології за межі класичного спектра. Вже фашизм та націоналізм важко було увести в «прокрустово ложе» класичних схем. Розгортання НТР, революції засобів масової інформації загострили проблему невідповідності ідеологічного поділу політикуму та соціального поділу суспільства. Крім того, технологічний прогрес сприяв появі нових технологій політичної мобілізації, які, здавалося б, не мали спільного з ідеологіями.

Відтак у 1960-х рр. низка авторів (Р. Арон, Д. Белл) проголошує «кінець ідеології», створює концепцію деідеологізації. На їх думку, у сучасному світі ідеологія поступається місцем соціальній технології завдяки, по-перше, догматичності, суб’єктивності та ірраціональності ідеології, яка обтяжена соціоцентризмом, консерватизмом, ілюзорністю, і ці її якості почали працювати на її руйнацію в ситуації після світової війни. По-друге, це пов’язано зі зростанням життєвого рівня, демократизацією політики, що робить непотрібною ідеологію як засіб апологетики політичних режимів.

Події кінця ХХ ст. розмили концепцію деідеологізації, продемонстрували, що ідеології, навіть вийшовши за межі класичного спектру, залишаються важливим чинником політики. Їх збереження зумовлюється збереженням розбіжностей інтересів різних груп людей.

Інша справа, що диверсифікація соціальної структури призводить до обмеження простору для класичних ідеологій, які є метаідеологіями, що намагаються пояснити усі сфери суспільного життя. Це також зумовлює й крах спроб тоталітарних режимів, які не могли бути осторонь НТР. На зміну їм приходять ідеології, які обґрунтовують окремі сфери, процеси.

Впливовими у ХХ ст. «альтернативними» ідеологіями були, зокрема:

- фемінізм. Його представники – Ю. Крістєва, Е. Сіксу, Л. Ірігарай, С. Кофман, Е. Шоуолтер, Б. Крістіан, С. Гілберт, С. Губар. До феміністської ідеології включено багато ідей, пов’язаних з досвідом жінки, пригніченої суспільством. Основні пріоритети фемінізму: боротьба з усіма формами насильства над жінками, проблеми охорони здоров’я; боротьба проти соціальної дискримінації жінок та за рівний доступ до політичної влади. Основний постулат фемінізму: приватна сфера є політичною сферою;

- екологізм. Виник як реакція на глобальні проблеми сучасності. В ідеології екологізму містяться вимоги радикальних соціально-політичних перетворень: децентралізації, відмови від насильства, ядерної зброї та атомних електростанцій, демократії участі, егалітаризму тощо;

- комунітаризм. Виник на Заході наприкінці ХХ ст. (А. Етціоні, М. Сандел, М. Уолцер, А. Макінтайр). Сутність комунітаризму – необхідність самоврядування на різних рівнях суспільного життя, розробка різних аспектів братерства як становища суспільства та суспільного ідеалу.

До впливових ідеологій належать численні різновиди регіоналізму. Існує й багато інших ідеологій. Так, обґрунтовуючи створення на початку 1990-х рр. української Партії шанувальників пива, один з її засновників зазначав, що, оскільки пиво є «м’яким напоєм», ця партія не може бути радикальною, а належить до центристської частини спектру. А, наприклад, Інтернет-партія України, зареєстрована у 2011 р., проголошує орієнтиром створення електронного суспільства.