Масові політичні комунікації

Першочергове значення у політиці мають масові інформаційно-комунікативні процеси та системи. На цьому рівні організації інформаційних відносин діють агенти, завданням яких є взаємодія з громадською думкою. До них належать державні інститути (їх інформаційні відділи); ЗМІ; корпоративні структури (інформаційно-пропагандистські підрозділи партій, громадських об’єднань, рекламні агентства тощо).

О. Соловйов виокремлює такі групи прийомів та способів інформування і налагодження зв’язків політичних суб’єктів з контрагентами як мобілізаційні та маркетингові (останні представлені методами public relations, а також політрекламою).

Агітацію та пропаганду він визначає як засоби інформаційного контролю за індивідами та надання їх політичним діям суворої соціальної спрямованості. На його думку, пропаганда задиктовує безальтернативні настанови політичної поведінки. Класичні приклади використання таких методів дали тоталітарні режими.

Щодо маркетингових стратегій, то вони, на думку Соловйова, передбачають формування інформаційного продукту у відповідності з співвідношенням попиту та пропозиції на інформацію. Ці стратегії спрямовані на своєчасне надання необхідної інформації, а також на переконання людини у необхідності для нього саме тієї інформації, яку йому пропонує комунікатор. Маркетингові стратегії скоріше пропонують та рекомендують, а не примушують і зобов’язують. Така стратегія нерозривно пов’язана з попереднім з’ясуванням інформаційних потреб суспільства та його інформуванням, що врешті-решт спрямовано на усвідомлений вибір. Такі методи використовуються комунікаторами в країнах з розвинутими демократичними традиціями або в тих, де до влади щойно прийшли опозиційні сили, вимушені проводити більш відкриту політику.

Але реалізація маркетингових стратегій не означає, що суб’єкт, який їх реалізує, є пасивним ретранслятором повідомлень. Він намагається впливати на формування інтересів споживачів інформації, надаючи повідомленням привабливого вигляду, проводячи селективний відбір інформації, відсуваючи на другий план небажану інформацію або взагалі вилучаючи її з інформаційного обігу. З іншого боку, агітація та пропаганда у, так би мовити, чистому вигляді майже ніколи не зводиться до прямолінійного нав’язування. Інакше вона неефективно спрацьовує. Агітуючи та пропагуючи, суб’єкти інформаційного впливу теж намагаються сформувати інтерес до своєї інформації та зацікавити людину в її отриманні.

Відтак основним прийомом інформаційного впливу як за агітації, так і за реалізації маркетингових стратегій є маніпулювання – приховане управління політичною свідомістю і поведінкою людей з метою змусити їх діяти або не діяти задля досягнення цілей політичного суб’єкта.

Засоби масової інформації є одним з найважливіших інструментів реалізації політичних цілей. Це впливовий політичний інститут, невід’ємний компонент передвиборчих змагань, який задає нові системні параметри публічної політики.

У процесі розвитку ЗМІ еволюціонували від інформаційно-пропагандистських органів партій та держави до каналу зв’язків з суспільством та залучення пересічного громадянина до участі в політичному процесі.

Політична ангажованість і безпосереднє спілкування з громадянами перетворило ЗМІ на первинний інститут політичної соціалізації (такий як сім’я, церква чи система освіти), а комунікантів – оглядачів, телекоментаторів та політичних рекламістів – на творців політичних міфів та виробників ідей, які спонукають громадян до участі у політиці.

На думку Г. Ласуела, діяльність ЗМІ спрямована на політичну просвіту суспільства і усвідомлення ним інтересів у сфері політики. Виключна роль ЗМІ обумовлена тим, що за їх посередництвом суб’єкти політики не лише інформують суспільство про власні цілі та цінності, а й будують відносини з ним у питаннях формування влади, підтримки власного авторитету, прищеплення певних традицій та стереотипів. Отже, ЗМІ стали інструментом цілеспрямованого конструювання політичних норм, засобом формування зв’язків та відносин з суспільством.

Водночас і для громадян ЗМІ – привабливий механізм політичної участі, ефективний посередник з владою. Завдяки доступності та оперативності у поданні оцінок, можливостям віддзеркалення інтересів ЗМІ стали інструментом соціального представництва. У цьому сенсі вони істотно впливають на правила політичної гри.

Властива ЗМІ оперативність змушує політичних суб’єктів до підвищення власної активності. Адже дії ЗМІ ставлять владу перед судом громадської думки, можуть створити атмосферу нетерпимості до політичного режиму. За цих умов влада вимушена діяти оперативно, випереджаючи оцінки громадської думки, пропонуючи власне бачення подій.

Взаємообумовленість відносин влади та суспільства діяльністю ЗМІ перетворює останні на двосторонню систему контролю за поведінкою і свідомістю. Діяльність ЗМІ може не лише розв’язувати конфлікти та перешкоджати їх виникненню, роблячи інформацію доступною. Водночас, як головний стимулятор громадської думки, ЗМІ можуть спровокувати політичний конфлікт чи масовий протест.

Можливість участі пересічних громадян у теледебатах політиків, електронного голосування на виборах та референдумах, самостійного збору політичної інформації тощо створили передумови для виникнення системи теледемократії, як нового каналу впливу громадян на владу.

Бурхливий прогрес політичних комунікацій створює передумови до практичної реалізації ідеї «електронного уряду».

Електронний уряд є системою електронних інституцій політичної влади. Головна його функція полягає у налагодженні електронної комунікації між: органами влади, що дозволяє прискорити процес прийняття рішень та зробити їх більш ефективними; органами влади та громадянами, що дозволяє, по-перше, ефективніше доносити до громадян інформацію про рішення, які ухвалюються, по-друге, громадянам – звертатись до влади без посередництва структур громадянського суспільства, по-третє, забезпечувати владу оперативною інформацією про проблеми суспільства. Виокремлюють моделі електронного уряду: G2C (держава-громадяни), G2B (держава-бізнес), G2G (держава-держава).

Інші функції електронного уряду:

1) прогнозування та попередження соціальних та економічних викликів у режимі он-лайн за рахунок електронної взаємодії між міністерствами, регіонами та соціально-економічними структурами;

2) оптимізація надання урядових послуг населенню та бізнесу;

3) підвищення ступеня участі усіх виборців у процесах керівництва та управління країною;

4) мінімізація фактору географічного місця розташування.

Виокремлюють такі етапи розвитку «електронного уряду».

1. Початковий. Для нього властива проста присутність урядових органів в інтернеті. Інформація надається переважно базова та довідкова.

2. Інтерактивний. З’являються електронні процедури обміну інформацією. Інформація набуває динамічного характеру.

3. Транзакційний. Характеризується формуванням інформаційної економіки. Громадяни проводять фінансові транзакції у режимі он-лайн.

Вважається, що остання стадія переходу традиційного уряду у електронний визначається існуванням єдиного веб-порталу, на якому можна знайти будь-яку урядову інформацію, де усі урядові послуги можливі у режимі он-лайн, а уся адміністративна діяльність здійснюється за допомогою електронних засобів, тобто на безпаперовій основі.

Передові країни знаходяться сьогодні на стадії переходу від другого до третього етапу. За результатами опитування експертів у 2010 р. найбільш ефективно мережі електронного уряду працюють у Сінгапурі та Естонії. Утім, навіть без фінальної стадії розвитку електронного уряду ця технологія сьогодні надає вагомі переваги для урядів і суспільства.

Пошуки нових прийомів та методів подання інформації, спроби залучити якомога більшу аудиторію збільшують роль прийомів, спрямованих на розважання, в процесі подання політичної інформації. Внаслідок цього політична інформація набуває характеру розваги, а сама політика перетворюється на шоу. Процеси у полі влади постають у свідомості людини як життєва драма, змагання, наповнені епізодами з біографій героїв, їх хвилюваннями, зовнішніми атрибутами життя. За такого характеру інформування розмивається соціально-політичний сенс дій інститутів влади та політиків.

Відтак завдяки своїм властивостям ЗМІ істотно змінили стиль та процедури формування влади, відбору еліти, проведення політичних кампаній. Більшість виборців орієнтується не на програми кандидатів, а на те, як і що розповість та покаже телебачення (інтернет) про їх життя та діяльність, які відомості про них опублікують газети.

Часто з політичної точки зору ЗМІ поділяють на урядові, опозиційні та незалежні. Але ця класифікація є сумнівною, оскільки залишає відкритою низку питань. По-перше, до якої групи відносити ЗМІ партії, яка утворює уряд. По-друге, навряд чи коректна теза про незалежні ЗМІ, оскільки передумовою функціонування будь-якого медіа-каналу є ресурси – фінансові, організаційні, які можуть надати лише потужні суб’єкти, які мають політичні інтереси. А це, у свою чергу, ставить ЗМІ у залежність від них. Таким чином, ЗМІ стають інформаційними підрозділами політичних угруповань.

З точки зору джерел фінансування ЗМІ можна умовно поділити на дві групи. Перші – ті, які утримуються за кошти від продажу. Тобто в цьому випадку фінансистом виступає споживач інформації. Другу групу утворюють ЗМІ, які фінансуються власником, спонсором або за рекламний кошт. В цьому випадку фінансистами є ті, хто є джерелом інформації. Але на практиці не існує ЗМІ, які фінансуються виключно від розповсюдження.

Відтак ЗМІ виступають і як засоби представництва політичних інтересів груп, і як засоби маніпулювання інформаційними потребами аудиторії та її інтересами. Залежно від цих інтересів, які визначаються як цільовими аудиторіями, так і журналістами, головними редакторами, власниками ЗМІ, серед мас-медіа виокремлюються: інформаційні; інформаційно-розважальні; розважальні; економічні та політичні (щоправда, внаслідок тісного взаємозв’язку політики та економіки чітко розрізнити ці видання буває досить важко); молодіжні; професійні; мистецькі тощо.

Підвищення ролі так званих громадських ЗМІ є показником посилення розважальних установок, поверховості їх інформаційної політики. Цьому сприяє специфічний стиль інформування, за якого еклектичне подання новин формує дискретність і мозаїчність сприйняття політики.

Сучасні комунікаційні технології роблять державні кордони інформаційно-прозорими. На національних інформаційних ринках конкурують вітчизняні та закордонні ЗМІ. Останні мають інформаційні та інші переваги. Нині основні інформаційні потоки у світі контролюються інтернаціональними центрами. Внаслідок цього сформувались інформаційні центри та залежні периферії. Проникнення на національні ринки інформаційного продукту з-за кордону сприймається як агресія та провокує політичні конфлікти. Прикладом цього є ситуація, яка склалася у 2011 р. в Україні навколо проблеми обмеження іноземної музики у вітчизняному ефірі.

Для попередження конфліктів, соціальних заворушень, розпалювання міжнаціональної ворожнечі та інших негативних наслідків у демократичних державах діють закони про ЗМІ, що регламентують їх діяльність і встановлюють критерії та обмеження на поширення публічного слова.

У зв’язку з цим серйозною проблемою наразі є цензура ЗМІ. Проблема полягає у протиріччі між демократичними нормами, згідно з якими цензура забороняється, та безпековою політикою держави, яка передбачає виключення певних питань з громадського дискурсу. І рішення щодо того, які саме теми мають бути виключені, приймають політики та власники ЗМІ, головні редактори, але не споживачі інформації.

 

Контрольні запитання

У чому полягає сутність політичних комунікацій?

Які функції виконують масові політичні комунікації?

Які стратегії інформування Ви можете назвати?

Охарактеризуйте роль маніпулювання в процесі інформаційно-комунікативних взаємодій.

З якими проблемами зіштовхуються суспільство, держава та ЗМІ у процесі взаємодії між собою?

Як Ви розумієте вислів: «Національна безпека неможлива без цензури»?

Що являє собою електронний уряд?

Приклади тестових завдань

На думку Г. Ласуела, діяльність ЗМІ спрямована на:

а) примушення громадян до виконання певних політичних настанов; б) приховане маніпулювання свідомістю громадян;
в) політичну просвіту суспільства і усвідомлення ним інтересів у сфері політики.

До основних моделей електронного уряду не належить модель:

а) держава-громадяни; б) держава-недержавні організації;
в) держава-бізнес; г) держава-держава.

Інфлуентальний рівень інформаційно-комунікативних процесів за Дж. Томсоном розкриває:

а) ступінь ефективності поширення інформації ЗМІ; б) здатність окремого індивіда до засвоєння інформації; в) ступінь впливу інформації на людську свідомість.

Теледемократія – це (2 правильні відповіді):

а) розгалужена мережа кабельного та супутникового телебачення; б) велика кількість телекомпаній на ринку; в) можливість участі громадян у теледебатах політиків; г) можливість електронного голосування під час виборів та референдумів.

Література

Акайомова А.В. Семіотичний аналіз у комунікативній теорії / А.В. Акайомова. // Наукові записки ІПіЕНД. – 2011. – №1(51). – С. 266-275.

Афанасьева О.В. Доступ к информации как институт национального государства / О.В.Афанасьєва. // Полис. – 2010. – №5. – С.146-154.

Бакулев Г.П. Массовая коммуникация. Западные теории и концепции: Учеб. пособие для студ. вузов / Генадій Петрович Бакулєв. – М.: Аспект-Пресс, 2005. – 176 с.

Береза А.В. Стан розвитку електронного урядування в Україні / А.В. Береза. // Держава і право: Збірник наукових праць. Випуск 46. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. – С. 605-610.

Березин В.М. Массовая коммуникация: сущность, каналы, действия / Валерій Матвійович Березін. – М.: Изд. РИП-холдинг, 2003. – 174 с.

Вершинин М.С. Политическая коммуникация в информационном обществе / Михайло Сергійович Вершинін. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2001. – 253 с.

Дем’яненко Б. Українські ЗМІ в конструюванні політичної реальності і віртуалізації політичного процесу (помірковані технології) / Борис Дем’яненко. // Наукові записки ІПіЕНД. – 2010. – №2(46). – С. 189-206.

Дем’яненко Б. Українські ЗМІ в конструюванні політичної реальності і віртуалізації політичного процессу (агресивні технології) / Борис Дем’яненко. // Наукові записки ІПіЕНД. – 2010. – №3(47). – С. 367-377.

Електронне інформаційне суспільство України: погляд у сьогодення і майбутнє / Академія правових наук України. – К.: ТОВ «Інжинірінг», 2005. – 163 с.

Ковалев Г.С. Медиакратия в современном политическом процессе / Георгій Сергійович Ковальов. // Вестник Российского университета дружбы народов. – Серия: Политология. – 2007. – № 4. – С. 66-75.

Ковалевський В.О. Інформаційна взаємодія у політико-владному полі великого міста / Владислав Олегович Ковалевський. – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2010. – 221 с.

 

 

Кулик В.М. Політика української влади щодо мас-медій та її вплив на недійний дискурс / Володимир Михайлович Кулик. // Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса. – 2010. – №1(45). – С. 288-301.

Науменко Т.В. Массовая коммуникация: теоретико-методологический анализ / Тетяна Василівна Науменко. – М.: «Перспектива», 2003. – 252 с.

Недбай В.В. Сучасні політичні комунікації: медійно-технологічний аспект / Вячеслав Вікторович Недбай. – Одеса: Фенікс, 2009. – 328 с.

Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / О.Г. Аркуша, С.О. Біла, В.Ф. Верстюк та ін.; Гол. ред. В.М. Литвин. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 922-936.

Пугачев В.П. Введение в политологию: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений / Василь Павлович Пугачев, Олександр Іванович Соловьев. – М.: Аспект Пресс, 1995. – 320 с.

Пупков С.В. Политический режим и информационный порядок: социально-информациологический подход / Сергій Вікторович Пупков. // Вестник Российского университета дружбы народов. – Серия: Политология. – 2008. – № 2. – С. 95-102.

Соловьев А.И. Политический дискурс медиакратий: проблемы ин-формационной эпохи / О.І. Соловйов. // Полис. – 2004. – №2. – С.124-132.

Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов / Олександр Іванович Соловйов. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 559 с.

Табакова М. Кількісні характеристики політичного Інтернет-простору України / М. Табакова. // Політичний менеджмент. – 2009. – №1. – С. 87-94.

Тимофеева Л.Н. Политическая коммуникативистика: проблемы становления / Лідія Миколаївна Тимофєєва. – Полис. – 2009. – №5. – С. 41-54.

Фінклер Ю.Е. Мас-медіа та влада: технологія взаємин / Ю.Е. Фінклер. – Львів: Аз-Арт, 2003. – 212 с.

Яковлев Д.В. Політична взаємодія як комунікативний процес: медіатизація, демократизація, раціоналізація: Монографія / Д.В. Яковлев. – Одеса: Астропринт, 2009. – 288 с.