Поняття політичної системи суспільства

Розглядаючи поняття політики, влади, ми могли переконатись, що політичні явища взаємопов'язані. Цю їх властивість фіксує поняття «політична система суспільства». Вперше теорія політичних систем була обґрунтована Д. Істоном у 1950-1960-х рр. Згодом вона була розвинута у працях Г. Алмонда, У. Мітчелла, К. Дойча, А. Етціоні, Д. Дивайна. Більшість сучасних концепцій політичної системи спирається на синтез системно-кібернетичного та нормативістського підходів Д. Істона й особистісно-діяльнісного та політико-культурного підходів Г. Алмонда.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність політичних інституцій, за допомогою якої здійснюється функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до його політичної культури.

Політична система пов'язана в першу чергу з суб'єктами політики, які мають інституалізований (лат. institutum – організація, лад, порядок) ха­рактер. Першою формою цих інститутів була держава. Згодом виникли партії. Схожими ознаками володіють гро­мадські об’єднання, хоча б один аспект діяльності яких пов'язаний з політичними відносинами.

Звичайно, політичне життя не обме­жується політичними інститутами. Воно охоплює усю сукупність відносин між суб'єктами політики. Але лише на основі інституалізованих відносин можна говорити про змістовне упорядкування політичного життя та легітимність політичної системи.

Окрім держави, партій, громадських об'єднань, до структури політичної системи, як правило, відносять політичну владу, політичні відносини й політичну культуру – сукупний показник рівня, характеру і змісту політичних знань, оцінок, навичок та дій громадян.

Таке розуміння структури політичної системи доз­воляє надати їй рис універсальності, оскільки вона своєю дією охоплює все суспільне середовище, має здатність ухвалювати рішення, обов'язкові для спільноти. Тобто політична система постає як механізм, що забезпечує й продукує суспільний порядок, який досягається системою дій, що називаються політикою. Отже, поняття політичної системи відо­бражає єдність двох сторін політики: організації та діяльності.

В деяких посібниках поняття політичної системи ототожнюється з поняттям політичної організації суспільства. Обидва стосуються політично організованого співтовариства. Але політична організація суспільства на правах домінуючого компонента входить у політичну систему. Остання, крім організації, включає усе розмаїття наявних інститутів, політичну культуру, політичну владу. Політична система постає не лише знаряддям, механізмом влади, а й основним фактором стабілізації й розвитку суспільного життя. Вона домінує щодо усіх підсистем суспільства – економічної, соціальної, духовної, забезпечуючи їх організо­ваність, і у свою чергу зазнає їх впливу. Отже, політичні системи країн, маючи усталені властивості, характеризуються варіативністю.

Першим класифікацію політсистем здійснив Платон, який виокремив монархію, тимократію, олігархію, демократію й тиранію. З того часу наука виробила безліч типологій політсистем: відкриті й за­криті; рабовласницькі, феодальні, капіталістичні; диктаторські й ліберальні, конкурентні й автори­тарні. У сучасній політології популярною є типологія Г. Алмонда. Ґрунтуючись на політичній культурі та характері взаємодії політичних інститутів, він виокремив наступні політичні системи.

Англо-американська (США, Англія, Австралія) асоціюється зі стабільністю, однорідною політичною культурою, структурованою багатопартійністю та розподілом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Громадяни понад усе цінують свободу особи, масо­вий добробут, безпеку. Суб'єкти влади постають службовцями, що отримали мандат виборців.

Континентально-європейську репрезентують Франція, Німеччина, Італія. Попри різноманітність політичної культури та широ­кий спектр партій, вона тяжіє до ліберально-демократичних традицій, збереження усталеного суспільного механізму, захисту від модерністських новацій.

Доіндустріальній або частково індустріальній (багато країн Азії, Латинської Амери­ки) властиві поєднання західних цінностей з етнорелігійними традиціями, невиразним розподілом влади, коли, наприклад, виконавча влада втручається в справи судової. Часто домінує авторитаризм, звідси – насильство, нестабільність, низький рівень політичної активності громадян, конфлікти на релігійному, мовному, регіональному ґрунті.

Тоталітарним системам (нацистська Німеччина, СРСР) властиві однорідна політич­накультура, високий рівень суспільної інтеграції й централізація влади, що досягається насильством і знищенням опозиції. Звідси – функціональна нестабільність, засилля бюрократії, корупція тощо.

Досить поширеним є також поділ політич­них систем на демократичні та недемократичні. В його основі лежить характер політичного режиму.

Політичний режим – це сукупність властивих для певного ти­пу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, стосунків між державною владою та суспільством.

Демократичний режим, а відтак демократична система характеризуються забезпеченням прав і свобод громадян; чітким розподілом державної влади на законодавчу, виконавчу й судову; широким представництвом громадян і політичних інститутів у реалізації влади; виборністю, підзвітністю законодавчих органів; змагальною формою політичної участі; багатопартійністю; відсутністю цензури.

Політичний режим, в основі якого лежить насилля як метод реалізації політичної влади, вважають недемокра­тичним. Недемократичні системи часто називають автократичними.

Автократія (грец. autokrateia – самодержавність, самовлад­дя) – система управління суспільством (державою), за якої одній особі належить виняткова та необмежена верховна влада.

Автократичні системи прийнято поділяти на тоталітарні й авторитарні. Тоталітарна (лат. totalitas – повнота, цілісність або totalis – увесь, повний, цілий) система прагне до контролю над усіма сферами суспільного і особис­того життя громадян. Характерні її риси: надцентралізація й бюрократизація влади з обме­женням прав людини; зосередження неконтрольованої влади у вузького кола осіб (хунта, політбюро, клан) або однієї особи; формування влади на засадах однопартійності, жорсткої ієрархії; втручання в особисте життя громадян; ліквідація опозиції; нав'язування суспільству єдиної ідеології, придушення інакомислення та критики, тотальний контроль і цензура в ЗМІ; мілітаризація суспільного життя; соціально-політична демагогія щодо єдності режиму й суспільства.

Проміжне між тоталітаризмом і демократією місце посідає авторитарний тип політичної системи, якому властиві: концентрація влади в єдиному центрі; відсутність повної реалізації принципу роз­поділу влади, максимальне розширення компетенції виконавчої влади; обмеження політичних прав і свобод; розстановка керівних кадрів усіх рівнів за волею вищої влади і непідзвітність її «низам»; обмеження діяльності партій, громадських об'єднань; зведення до мінімуму можливості опозиції; корупція.

Опорою недемократичних систем є силові структури – армія, каральні органи. Серед головних засобів вирішення суспільних проблем – свавілля, репресії. Але авторитарним формам влади, на відміну від тоталітарних, властиві й певні елементи демократії: автономність особи, формальний розподіл влади, допущення багатопартійності, формальне існування представницьких органів влади,обмеження вторгнення у позаполітичні сфери. З огляду на здатність авторитаризму забезпечити суспільний порядок, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати ресурси, авторитаризм за умов зламу старого ладу може стати привабливим й спонукати владу до застосування його як засобу реформ.

Політичні системи багатьох країн мають перехідний характер, наприклад, можуть поєднувати елементи ав­торитаризму й демократії. Тому цілком природна поява поняття «частково демократичні системи».

До основних функцій політичної сис­теми відносять наступні.

Владно-інтегративна проявляється в інтеграції елементів суспільства, підтримці цілісності та стабільності з огляду на цінності й ідеали, як їх розуміють політичні сили. Політична сис­тема на основі волевиявлення громадян формує органи влади, організовує процес владарювання.

Прогностичнаполягає у визна­ченні мети і завдань розвитку суспільства, розробці програми його життєдіяльності.

Організаційна виявляється у мобілізації ресурсів для досягнення цілей, які ставлять перед суспільством панівні сили та в обов'язковому для всіх громадян розподілі цінностей (благ, послуг, пільг, нагород тощо).

Регулятивнапов'язана в першу чергу із потребою легітимності та суспільної підтримки політики та влади, із здатністю системи формулювати символи та гасла, переконання, погляди, соціальні міфи, маніпулюванням суспільною свідомістю. Ця функція знаходить вияв також у забезпеченні політичної участі громадян без примусу або у виправданні використання си­ли та інших засобів, які має влада.

Деякі автори глибше деталізують функції політсистеми. Г. Алмонд розробив функціональну її модель, де описує її чотири функції «введення», пов'язані із впливом середовища на політсистему – політичну соціалізацію, залучення громадян до політичної участі, артикуляцію та агрегування їх інтересів, та три функції «виведення» – розробку законів, здійснення політики (вико­навча влада), контроль за дотриманням норм.

Політологи виокремлюють також функції: політичної комунікації, що полягає в поширенні й передачі інформації між еле­ментами політичної системи; збереження та адаптації, яка полягає в здатності системи до самовідтворення, прагненні до модернізації. Звертають увагу на функції управління, нормотворчості, контролю, стабілізації, консолідації, але вони нічого нового не не­суть, лише деталізують названі вище функції.