Глобалізація

Для визначення сутності міжнародних відносин вживається поняття глобалізації. Концепція глобалізації виникла у ХХ ст. та з часом перетворилася на метатеорію. Серед нових концепцій В.М. Бебик виокремлює «оптимістичний лібералізм» Ф. Фукуями, «консервативний оптимізм» С. Хантінгтона, «новий світовий порядок» Г. Кіссінджера, «американські шахи» З. Бжезінського, ліберальний антифундаменталізм Д. Сороса тощо.

В науці відсутнє єдине, усталене визначення поняття глобалізації, але це не означає, що відсутнє взагалі співпадіння думок з цієї проблеми. Більшість вчених визнають, що глобалізація означає становлення єдиної системи фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв’язків на основі найсучасніших засобів інформатики і телекомунікацій і втягування більшої частини людства в цю систему (О. Вебер).

Відтак, по-друге, дослідники погоджуються, що передумови глобалізації виникли в сфері економічного та технологічного розвитку. Йдеться про розвиток міжнародної торгівлі, який призводить до виникнення системи вільного обігу фінансових капіталів. З іншого боку, йдеться про розвиток комунікативних технологій, які створюють передумови не лише для обігу капіталів, а й для інших комунікацій між суб’єктами соціальної дії.

По-третє, виокремлюють виникнення глобальних проблем, які не лише стосуються більшої частини країн, а й не можуть бути вирішені розрізненими зусиллями країн чи регіонів. Їх розв’язання залежить від прийняття спільних рішень та спільної їх реалізації.

По-четверте, усі дослідники сходяться на положенні щодо зростання кола учасників міжнародної політики, зокрема, вони констатують зростання ролі міжнародних та міждержавних організацій, транснаціональних корпорацій та транснаціональних банків тощо.

Щодо розбіжностей між дослідниками, то вони виникають з інших питань. По-перше, щодо динаміки ролі держави у міжнародній політиці. Деякі вчені, зокрема, досить значна частина вітчизняних дослідників, говорять про зменшення ролі держави та виникнення нових владних інститутів на наднаціональному рівні. Інші не поспішають приєднатись до цієї думки, акцентуючи на тому, що держава залишається єдиним суб’єктом, який має право укладати міжнародні договори про війну та мир, який є засновником міжнародних організацій тощо.

Друга розбіжність стосується уніфікації/фрагментації ціннісних орієнтацій людства. Якщо одні дослідники, навіть ті, хто відмовився від концепції вестернізації (тобто сприйняття західних стандартів), звертають увагу на уніфікацію життя під тиском технологічного розвитку, то інші вважають, що глобалізація супроводжується фрагментацією людства.

Ці розбіжності віддзеркалюють реальні суперечності глобалізації. Як зауважують деякі російські дослідники, хоча «замах на державний суверенітет – одне з принципових положень сучасної теорії міжнародних відносин», але «цей замах є вельми вибірковим, оскільки, виступаючи за доступ до ресурсів усього світу, західна еліта робить все для зміцнення політичних можливостей власних держав...».

Як зазначено у річному звіті Світового банку за 2001 р., глобалізація є поєднанням двох тенденцій – інтернаціоналізації та локалізації. Доцільно згадати визначення глобалізації Д. Гелда, який вважає, що вона означає посилення взаємозв’язків не лише між державами і суспільствами, а й всередині них. Відомий соціолог Е. Гідденс зауважує, що «глобалізація не тільки тягне догори, а й штовхає донизу, справляючи новий тиск на місцеву автономію». Д. Белл вважає, що нації стають не лише замалими для вирішення великих проблем, а й завеликими для розв’язання дрібних.

Розуміння сутності глобалізації не можна зводити до поглиблення економічної взаємозалежності, формування світового господарства як єдиного транснаціонального господарства, але недооцінювати економічну складову глобалізації не варто. Його формування є результатом неоліберальної політики, яка полягає у проникненні ринкових відносин у всі сфери, наслідком чого стало формування певного культурного поля. На товар перетворюються не лише матеріальні, а й нематеріальні результати людської праці. Інакше кажучи, незалежно від того, на яких континентах живуть люди, вони не лише п’ють каву з однакових пластикових келихів, крокують в однаковому гумовому взутті, користуються однаковими олівцями та однаковим програмним забезпеченням, вони також дивляться однакове кіно, читають однакові книжки, слухають однакову музику (принаймні це однакове стає доступним). Будь-який товар – це дотик уречевленої праці великої кількості виробників, які працюють на підприємствах не лише різних країн, а й різних континентів.

Інформаційно-комунікативні технології змінили не лише сприйняття відстані, а й сприяли скороченню культурних дистанцій. Врешті-решт засвоюються та формуються не лише однакові знання та уявлення про свободу, рівність, права людини тощо, а й про те, що є добрим, а що поганим. Сучасні технології створюють нові можливості для засвоєння однакових культурних зразків, формування загальних ціннісних орієнтацій та настанов. Не треба їх зводити до вестернізації. В західних суспільствах поширюються східні релігії та філософські вчення, елементи східної та африканської естетики тощо.

Глобальні інформаційні мережі дають змогу мільйонам людей бути присутніми водночас тут і разом, створювати у своїй уяві певну спільноту і ототожнювати себе з нею. Конструюються ідентифікації з спільнотами, ширшими за національні (приклади – спостереження за чемпіонатами світу з футболу, голосування на пісенному конкурсі «Євробачення» тощо).

І. Петров вважає, що локальне є найважливішим аспектом глобального, а глобалізація – це «інформаційна зтиковка, з’єднання, синтез, тісні зв’язки різних культур, їх взаємна толерантність». Тобто глобалізація не є створенням культурно гомогенного світу, вона створює зв’язки, завдяки яким надає нового значення локальним культурам. Глобалізація полягає у співіснуванні протилежних тенденцій – універсалізації та фрагментації, співіснуванні доцентрових та відцентрових процесів.

Проявом фрагментарності світу є зростання кола суб’єктів світового політичного процесу. З одного боку, це проявляється у зростанні ролі окремої людини, різних груп, відстоюванні інтересів, які перетинають державні кордони. З іншого – зростає кількість держав, зокрема, й в Європі (колишні республіки СРСР, Югославії, Косове, Абхазія, Південна Осетія). Зростає й кількість та роль неурядових організацій. Кількість останніх, які мають консультативний статус при Економічній і Соціальній Раді ООН, зросло з 41 у 1946 р. до 2236 у 2002 р. Третина з них знаходиться в Африці, Латинській Америці, Азії.

Процес трудової імміграції в розвинутих країнах свідчить про настанову до поселення групами, створення громад, збереження та активного відстоювання мови та традицій на нових територіях, незалежно від отриманих економічних можливостей. Створення «культурних островів» навіть в мегаполісах та їх відтворення упродовж поколінь та підживлення новими мігрантами зовсім не свідчить про прагнення стати частиною єдиної соціокультурної спільноти.

Відцентровий процес проявляється в поляризації доходів у світовому масштабі. Основні переваги від глобалізації отримують розвинуті країни («золотий мільярд»). У цих країнах рівень життя пересічного громадянина вельми високий, тривалість життя не менше 74 років. Такого добробуту країна може добитися лише завдяки високорозвиненій наукоємній економіці. Країнам, які не потрапили до кола розвинутих, але складають абсолютну більшість та володіють ресурсами, загрожує сировинно-колоніальний статус. Вони стають об’єктом боротьби розвинутих країн за перерозподіл ресурсів.

Прогнози щодо переходу від біполярної системи міжнародних відносин до однополярної зі світовим лідерством США або до системи колективного лідерства США, Західної Європи та Японії залишились історією. Сьогодні сформувалися три основні центри політичного впливу – США, Євросоюз та Китай, кожен з яких демонструє активну стратегію щодо перерозподілу влади в міжнародних відносинах. Посилюється вплив на світові процеси з боку Індії, Росії, «азійських тигрів», зростає роль регіональних об’єднань. Постає багатополюсний світ, який є складним, але надає шанс кожному знайти краще місце в ньому.

Глобальні проблеми людства є важливим фактором об’єднання світової спільноти з метою їх розв’язання. Сучасного значення поняття «глобальні проблеми» набуло в кінці 1960-х років. Тоді ж сформувався новий науковий напрям – глобалістика. Вчені – глобалісти виділили серед загальнолюдських проблем такі основні групи глобальних проблем:

– накопичення і вдосконалення зброї масового знищення, міжнародний тероризм;

– порушення екологічної рівноваги, пов'язане з інтенсифікацією господарської діяльності людини, збільшенням чисельності населення, його прагненням до поліпшення добробуту тощо;

– зростання потреби в енергії та сировині. Дефіцит ресурсів посилюється, геологічні умови їх видобутку погіршуються. Як наслідок, посилюється боротьба за контроль над ресурсами, за їх перерозподіл;

– небезпечні хвороби та шкідливі пристрасті – сердцево-судинні та онкологічні захворювання, СНІД, алкоголізм, наркоманія;

– розподіл світу на полюси добробуту та демократії, з одного боку, війни і тиранії – з іншого. Більшість людства живе на полюсі, де переважає бідність, голод, нестача питної води. Ці проблеми посилюються невідповідністю у співвідношенні між демографічним зростанням населення та динамікою продуктивних сил.