Міжнародні організації

Чисельність міжнародних організацій постійно зростає. Ця тенденція пов’язана, по-перше, зі зростанням глобальних проблем, по-друге, з вдосконаленням технологій комунікації. Міжнародні організації охоплюють різні аспекти міжнародних відносин – політичні, економічні, культурні тощо. Їх суб’єктами є держави, окремі органи державної влади, органи регіональної влади, неурядові організації. В структурі міжнародних організацій створюються органи, які управляють поточною їх діяльністю. Ці органи можуть бути колегіальними та включати представників держав або вони можуть складатися з спеціально обраних (призначених) осіб, які мають представляти спільні інтереси членів цих організацій.

Враховуючи зазначене, міжнародні організації можна класифікувати за кількома критеріями. Залежно від географії учасників та впливу самих організацій можна виокремити глобальні, регіональні, субрегіональні тощо. З точки зору сфери відповідальності виділяються ті, у компетенції яких перебувають питання політичної, військової, економічної, фінансової, культурної взаємодії або взаємодії в декількох з названих сфер. Залежно від учасників є організації міждержавні, міжрегіональні, неурядові тощо. Нарешті, залежно від механізмів взаємодії розрізняють, зокрема, міждержавні та наддержавні організації.

Нижче наведені характеристики найвпливовіших організацій.

Найвідомішою у системі міжнародних відносин є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Це глобальний механізм багатосторонньої взаємодії держав для підтримки миру та безпеки, розвитку співробітництва, сприяння економічному і соціальному прогресу. ООН була створена у 1945 р. До її структури входять: Генеральна Асамблея (головний дорадчий, директивний та представницький орган); Рада Безпеки (15 держав, з них 5 постійних – США, Росія, Великобританія, Франція, Китай – та 10 тимчасових, що обираються на 2 роки; несе головну відповідальність за мир та безпеку – вводить санкції, направляє миротворчі війська); Генеральний Секретар (керує поточною діяльністю, обирається на 5 років); Міжнародний суд ООН (розглядає питання територіальних суперечок, незаконного використання сили); Комітет з прав людини; Економічна та Соціальна рада; спеціалізовані установи (ЮНЕСКО – організація з питань освіти, науки та культури; Всесвітня організація охорони здоров’я тощо).

Хоча сьогодні членами ООН є 192 держави, що, на перший погляд, свідчить про те, що вона досягла практично повної універсальності, ефективність ООН нині піддається сумніву. Свідченням цього є конфлікти останнього десятиліття на Балканах, в Іраку тощо, де ООН поступалася ініціативою іншим суб’єктам міжнародних відносин. Справа в тому, що рішення Генеральної Асамблеї ООН, які ухвалюються більшістю, не є обов’язковими, натомість орган, рішення якого є обов’язковими – Рада Безпеки – часто не може прийняти рішення, оскільки будь-який з постійних членів, навіть якщо він опиняється в меншості, може накласти вето на рішення Ради. Це та деякі інші особливості призводять до того, що ООН не спроможна відігравати функції «глобального поліцейського» в найгостріших ситуаціях. Незначна й її роль в сфері економічної взаємодії.

У 1945 р. виник Міжнародний валютний фонд (МВФ). В його основу була покладена ухвалена у 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції хартія з валютно-фінансових питань. Метою створення МВФ було сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням, багатобічної системи платежів й усунення валютних обмежень, а також для надання кредитів своїм членам при валютних ускладненнях. На сьогодні до МВФ входять 187 країн. США посідають домінуючі позиції в МВФ. Рекомендації МВФ щодо країн, які розвиваються, піддаються критиці, суть якої в тому, що їх виконання спрямоване не на розвиток національних економік, а на їх прив’язування до світових фінансових потоків.

Світова організація торгівлі (СОТ)була створена у 1995 р. Вона стала спадкоємицею Генеральної угоди з тарифів та торгівлі. Її учасницями є понад 150 країн. Основне завдання СОТ – лібералізація світової торгівлі шляхом скорочення імпортних мит й усунення нетарифних бар'єрів. Члени СОТ беруть на себе зобов'язання щодо надання режиму найбільшого сприяння у взаємній торгівлі на недискримінаційній основі, «прозорості» торговельної політики, розв’язання суперечок шляхом консультацій та переговорів. Україна стала членом СОТ у травні 2008 р.

До глобальних організацій, основою яких були питання економічної взаємодії, але які з часом розширили компетенцію на політичну сферу, належать «Велика сімка» (провідні індустріальні держави – США, Японія, Великобританія, ФРН, Франція, Італія, Канада), «Велика вісімка» (ті самі плюс Росія), «Велика двадцятка» (включає також інші розвинуті країни, зокрема, Бразилію, Південноафриканську Республіку тощо). Впливовою, з огляду на її спеціалізацію, є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)(арабські країни, Венесуела, Нігерія тощо). Її метою є узгодження політики на світовому нафтовому ринку. Росія, яка є також однією з провідних нафтовидобувних країн, до складу ОПЕК не входить.

Організацією, яка виникла лише кілька років тому, але має шанси перетворитись на впливову організацію, є об’єднання БРІК(Бразилія, Росія, Індія, Китай). Його члени бачать у своєму співробітництві запоруку збільшення впливу на прийняття світових рішень. На БРІК припадає 15% світового виробництва, 10% світового ВВП, 13% міжнародної торгівлі, 32% земель сільгосппризначення, 40% валютних запасів. За оцінкою МВФ, на БРІК припадає 50% світового економічного зростання. На початку 2011 р. Південноафриканська республіка заявила про себе як члена об’єднання, яке відтак трансформувалося у БРІКС. Нещодавно саміт БРІКС ухвалив рішення про можливість розрахунків між собою у національних валютах.

До регіональних організацій, політика яких, втім, має глобальне значення, слід віднести Европейський Союз, НАТО тощо.

Європейський Союз (ЄC) – міждержавне регіональне об'єднання, що виникло внаслідок економічної інтеграції. У своєму розвитку пройшов кілька етапів: 1957-1986 рр. – створення зони вільної торгівлі й митного союзу в рамках Європейського економічного співтовариства; 1987-1992 р. – створення спільного ринку, досягнення «чотирьох свобод» – вільного переміщення товарів, послуг, капіталу й робочої сили; з1993 р. – подальша інтеграція на основі Маастрихтського договору. Сьогодні ЄС – це єдиний ринок, спільні стандарти бюджетної, фінансової (спільна валюта), соціальної та інших видів політики. Об’єднує 27 країн. Останніми в члени ЄС у 2008 р. були прийняті Болгарія та Румунія.

Структура ЄС включає різноманітні керуючі органи, зокрема, Європарламент, Європейську комісію (виконавчий орган – аналог регіонального уряду, включає єврокомісарів з різних суспільних сфер), комітети міністрів фінансів, закордонних справ, Центральний банк тощо.

Євросоюз задекларував намір перетворитися на більш тісне інтеграційне об’єднання. Було навіть розроблено проект конституції ЄС, який, втім, не було ухвалено. Останніми роками інтеграція країн ЄС опинилась перед викликами, пов’язаними з можливістю дефолтів у низці країн-членів та загрозою розпаду єврозони. Водночас у лютому 2011 р. на саміті ЄС Франція та Німеччина запропонували рішення, які спрямовані на посилення інтеграції та перерозподіл впливу в рамках Євросоюзу на користь економічно сильніших країн-членів. Ці плани включають, зокрема, впровадження посади президента ЄС.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)– військово-політична організація, мета якої – захист країн-членів від зовнішньої агресії. Створена у 1949 р. як співдружність 12 держав. На сьогодні нараховує 28 членів. З часом організація перетворилася на багатоаспектний (не лише у військовій сфері) механізм взаємодії. НАТО уклала угоди про співробітництво з низкою держав в рамках програми «Партнерство заради миру». Серед її учасників з 1994 р. знаходиться й Україна.

У 1990-х рр. НАТО опинилась перед загрозою кризи, зокрема, у зв’язку з наміром Євросоюзу створити власну організацію колективної безпеки. Подальший хід світових подій засвідчив складність реалізації таких намірів. Отже, поки НАТО залишається єдиним більш менш ефективним механізмом колективної безпеки країн Північної Атлантики.

Ще однією регіональною організацією є Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), в яку трансформувалася постійна Нарада з безпеки та співробітництва, що проводилася з 1975 р. Членами ОБСЄ є більшість країн Європи, США та Канада. Документи ОБСЄ регламентують принципи взаємодії держав в політичній, економічній, культурній сферах, принципи внутрішньої політики держав-членів. ОБСЄ бере участь в обговоренні проблем європейського співробітництва, вона посідає значне місце для з’ясування демократичності політики (зокрема, виборів) в різних країнах. Однак в цілому вона не має ефективних механізмів впливу на держави та інших суб’єктів міжнародної політики.

Рада Європи виникла у 1949 р. Її метою є побудова єдиної Європи на принципах свободи, демократії, прав людини та верховенства закону. Рада Європи включає такі структури: Комітет міністрів закордонних справ, який розробляє конвенції, програми співробітництва, контролює виконання рішень Європейського суду з прав людини; Парламентську Асамблею РЄ, що складається з представників національних парламентів та приймає резолюції на підставі доповідей щодо ситуації в різних країнах; Європейський суд з прав людини; Конгрес місцевих та регіональних влад Європи. Станом на 2011 р. членами Ради Європи були 47 держав.

Серед інших регіональних організацій, які мають переважно економічну, зовнішньоторгівельну та фінансову спеціалізацію, слід назвати АСЕАН (об’єднує країни Південного Сходу Азії), МЕРКОСУР (країни Південної та Північної Америки), НАФТА (північноамериканська зона вільної торгівлі), Шанхайська організація співробітництва (Китай, Росія, Казахстан та деякі інші країни регіону), об’єднання країн Персидської затоки тощо. Однією з провідних тенденцій їх розвитку є проголошення намірів щодо впровадження регіональних валют, що неминуче призводить до скорочення частки долару США у зовнішньоторгівельному обороті.

Найвідомішою на пострадянському просторі організацією тривалий час залишалась Співдружність незалежних держав (СНД), проте події засвідчили неефективність цього механізму інтеграції. Фактично СНД стало механізмом «цивілізованого розлучення» колишніх республік СРСР. Натомість низка країн СНД створила нові організації, що мають шанси перетворитися на інтеграційні об’єднання. Зокрема, це Митний союз, членами якого є Росія, Білорусь та Казахстан.

Крім організаційних, існують інші механізми багатостороннього міжнародного співробітництва. До них слід віднести проведення різноманітних міжнародних та регіональних конференцій, форумів тощо, на яких обговорюються шляхи розв’язання регіональних та глобальних проблем. Гучного розголосу набули, зокрема, економічні форуми, які щорічно проводяться у швейцарському містечку Давос. Його учасниками є керівники держав світу, найбільших транснаціональних корпорацій. Вони обговорюють перспективи економічного, соціального тощо розвитку світу та рішення, які слід приймати. Враховуючи важливість проблематики, значна увага протягом останніх років була прикута до результатів міжнародних конференцій з впровадження Кіотського протоколу (договору, що передбачає скорочення викидів забруднюючих речей).

Аналізуючи ефективність зазначених механізмів міжнародної взаємодії, слід звернути увагу на перерозподіл ресурсів у міжнародній політиці. Низка вказаних механізмів, організацій, зокрема тих, які існували тривалий час, виявляють неспроможність розв’язати завдання, які стоять перед ними. Це різною мірою стосується ООН, СНД, ОБСЄ, конференцій з імплементації Кіотського протоколу, Давоського форуму тощо. Більш ефективними є ті організації, зокрема, регіональні, які спираються на тісну економічну взаємодію держав, культурно-історичну близькість народів, наявність у них реальних економічних, фінансових та інших ресурсів.