Предмет, методологія, категорії та функції політології

Поняття предмета науки акцентує на аспектах її об’єкта, на які дослідник спрямовує увагу. В широкому розумінні це структура об’єкта, закономірності та особливості його розвитку. Предмет політології – закономірності та особливості розвитку сфери політики.

Водночас предмет науки пов’язаний з методологією вивчення об’єкта. Методологічну групу політології складають принципи пізнання, підходи до дослідження політичних явищ, методи дослідження.

До загальних принципів наукового пізнання В. Бабкін відносить принципи об’єктивності (вивчення об’єктивних закономірностей розвитку, відповідність фактичного та логічного тощо), історизму (вимагає розгляду політичних явищ у конкретно-історичних обставинах, крізь призму причинно-наслідкових зв’язків) тощо.

Але щодо особливостей їх реалізації у політологічному дослідженні слід зауважити, що нині дослідник не є стороннім спостерігачем, він є складовою реальності, яку вивчає.

Теоретико-методологічні підходи в політології сформувались, по-перше, в ході взаємодії політології з іншими науками, насамперед суспільними. Зокрема, становлення політології пов’язане з розвитком філософії. В її рамках розробляються загальні методи наукового пізнання, теорія мислення, закони функціонування суспільства. Створюючи картину світу, філософія дає поштовх до предметних висновків у науці про політику, які конкретизуються в політичній філософії.

У пізнанні політичного життя істотна роль належить історії. Вона вивчає процеси виникнення, розвитку, занепаду держав, відносини між ними, війни, революції. Складовою політології є й історія політичних вчень.

Аналіз політики неможливий без розуміння сутності економічних процесів. Адже форми власності, господарювання визначають палітру соціальних та, як наслідок, політичних інтересів. З іншого боку, складовою політики є вплив політичних суб’єктів на виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ.

Тісний зв’язок існує між політикою та правом. Адже розвиток правових норм є показником політичного розвитку. Понятійно-категоріальний апарат політології та правознавства близький. Обидві ці науки використовують категорії держави, влади, форми державного правління та державного устрою, партії тощо. Тривалий час в політології домінував формально-юридичний підхід до аналізу політичних явищ та процесів.

В рамках політичної соціології вивчають відносини держави та соціальних груп, взаємодію останніх з приводу доступу до влади тощо. Політологія використовує не лише соціологічні дані щодо основних соціальних груп, а й соціологічні методи збору первинної інформації.

Політична психологія досліджує психологічні компоненти політичної участі індивідів та масової політичної поведінки. Вивчення політичної свідомості, дослідження політичної соціалізації, політичних конфліктів, електоральної поведінки неможливі без використання результатів досліджень в галузі психології. З іншого боку, політологія вивчає механізми суспільного впливу на індивідуальну та групову свідомість.

Політична географія вивчає територіальні аспекти розвитку політичної сфери суспільства.

Серед основних теоретико-методологічних підходів, які поширені в політичній науці, слід виокремити наступні.

Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ з точки зору їх історичного розвитку. Вимагає хронологічної фіксації подій, дозволяє проводити паралелі між минулими та сучасними процесами.

Соціологічний. Передбачає аналіз взаємодії політичної, економічної, соціальної, духовно-ідеологічної сфер розвитку суспільства.

Інституційний (формально-юридичний). Орієнтує на дослідження політичної сфери, зокрема, політичних інститутів, у межах існуючих юридичних норм. Політичні інститути розглядаються не лише як організаційні структури, а й як нормативні моделі поведінки.

Неоінституційний. Згідно з його положеннями, функціонування політичних інститутів визначається індивідами, які діють в їх рамках, а самі інститути є рамковими обмеженнями взаємодії суб’єктів політики.

Системний. Розглядає політику як складну систему, як механізм, що саморегулюється. Забезпечує цілісне її сприйняття, аналіз зв'язків між її елементами. Тривалий час вважався найціннішим підходом до вивчення політики. В останні часи розмивається, враховуючи складність об’єкта.

Структурно-функціональний – полягає у розгляді структури політичної системи з позицій функціонального призначення її елементів (так, це стосується взаємозв’язку між кількістю партій та їх впливом на виборчу систему). Ґрунтується на розумінні суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне стабільності на основі вибору цінностей.

Соціально-психологічний (біхевіоралістський) – орієнтує на вивчення поведінки індивідів, груп, які здійснюють політичні дії, на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки. Передбачає застосування методів, які використовуються в природничих науках та соціології.

Нормативний. Орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою, шляхів його втілення. Без нормативізму політологія, як будь-яка наука, неможлива, адже вона оперує нормативними поняттями. Але абсолютизація цього підходу в умовах стрімких змін у розвитку суспільства некоректна.

Культурологічний – підхід, в рамках якого головна увага звертається на особливості політичної культури індивідів, груп, суспільства в цілому.

Постбіхевіоралізм – теоретичний підхід, що виник як реакція на неспроможність біхевіоралізму пояснити політичні дії лише як реакції на зовнішні стимули. Постбіхеовіоралісти орієнтовані на вивчення ціннісних та інших нормативних чинників формування політичних дій.

На сучасному етапі політологія пішла шляхом поєднання напрацювань в межах різних теоретико-методологічних підходів.

Деякі дослідники виокремлюють синергетичний підхід. В його рамках увага звертається на принципи самоорганізації систем, зокрема, вивчення їх як відкритих, що знаходяться у процесі обміну з навколишнім середовищем, неврівноважених, на альтернативність, нелінійність розвитку. Дослідження, що були передумовою появи синергетики, проводилися насамперед в сфері природничих наук. Їх результати були поширені, зокрема, на суспільні науки. Але багато політологів вважає, що цей підхід не склався як цілісна система методологічних принципів та понять.

Враховуючи зазначене, ми можемо визначитипредмет політології якзакономірності та особливості розвитку політичного процесу, функціонування політичної системи і влади, сутність форм, методи діяльності суб’єктів політики.

Метод у науці – це спосіб, шлях пізнання, інструмент для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет.

Окрему групу методів складають загальнологічні методи, що належать науці в цілому – діалектичний (передбачає розгляд процесів та явищ з урахуванням їх зміни, взаємозв’язку компонентів і внутрішніх суперечностей), методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції тощо.

Наступну групу складають методи емпіричних досліджень, отримання та аналізу інформації про політичні явища та процеси, які розроблені в політології або суміжних науках: спостереження; опитування; статистичні (допомагають здійснити систематизоване узагальнення емпіричних результатів, що характеризують різні стани об’єкта); порівняльний (передбачає співставлення однорідних та різнорідних політичних явищ, винайдення ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання); моделювання (оцінка передбачуваного розвитку події); історичної ретроспекції тощо.

Зміст об'єкта й предмета політології віддзеркалюється в системі категорій і понять. Категорії – загальні поняття науки. Низка категорій має загальнонауковий характер – суспільство, розвиток тощо. До безпосередніх політологічних категорій належать: політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба, політична влада, політичний режим, демократія, політична свідомість, ідеологія, політична культура, державний лад, політичний інститут, держава, політична система, політична організація, політичні відносини, політична думка, політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація тощо. Крім того, в політології широко використовуються поняття і категорії суміжних наукових дисциплін.

До функцій політології зазвичай відносять:

- теоретико-пізнавальну – полягає у розробленні теорій, концепцій, гіпотез, формулюванні закономірностей розвитку політичних явищ;

- методологічну – полягає у розробці теоретичного інструментарію дослідження політичних явищ і процесів;

- прикладну – розробка політичних технологій, рекомендацій щодо здійснення політичних дій, проведення політичних кампаній;

- світоглядну – формування світогляду особи, її політична соціалізація, передача їй знань про політичну сферу суспільного життя, права, свободи та обов'язки громадянина;

- прогностичну – полягає у здатності передбачати перспективи політичних процесів, наслідки прийняття та виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних відносин, експертизу політичних рішень на предмет очікуваного ефекту.

 

Історія політичної думки

Політична думка Стародавнього Світу. Міфологія була першою формою політичної свідомості. В ній не лише першоджерелом влади, а й самим правителем був Бог. Такі погляди були властиві усім народам. Надалі ускладнення процедур здійснення влади призвело до раціоналізації свідомості. Але міфологія остаточно не була подолана. Вона відроджується у суспільстві кожен раз, коли постає новий лад. Так, напередодні краху СРСР поширені були думки, що досить проголосити незалежність та західні стандарти суспільного життя, як в Україні запанує демократія, право. Лише з часом прийшло розуміння, що реалізація цих цілей вимагає тривалої розбудови інститутів, які можуть і не прижитися.

Перші пам’ятки раціоналізованої політичної свідомості з’явились за 2 тис. років до н.е. У Законах вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), індійських Ведах, в рамкахбуддизму, збірці «Махабхарата», що ґрунтувалася на оновленому брахманізмі, влада та право постали як світські інститути. Однією з давньоіндійських пам’яток була «Артхашастра» («Наука про державний устрій»). Вчені сперечаються щодо її автора, але погоджуються, що це була збірка розвинених політичних технологій.

Значний відбиток в політичній думці залишили китайці. Конфуцій і сьогодні вважається в цій країні найвидатнішим мислителем. Ідеї його та інших політичних філософів Давнього Китаю надані в табл. 2.

 

 

Таблиця 2