Нормативно-правова система

Нормативно-правова система включає законодавчі акти, які ухвалюють органи влади, інші акти, що регулюють політичну систему (статути партій та громадських організацій, неписані норми тощо).

Законодавство складається з законів та підзаконних актів. Закони ухвалюються, як правило, органом законодавчої влади – парламентом.

Основним законом держави є Конституція. Вона регулює відносини в усіх сферах суспільного життя. Класифікації конституцій країн світу:

а) за формою: писані та неписані (наприклад, у Великобританії діє велика кількість правових актів, які сукупно відіграють роль Конституції);

б) за часом дії: тимчасові та постійні. В Україні роль тимчасової конституції у 1995-1996 рр. відігравав Конституційний Договір* між Президентом та Верховною Радою України;

*/ Його укладення стало інструментом подолання кризи у відносинах Президента та парламенту. Він регламентував функціонування влади. Посилювалися повноваження Президента. Він мав право призначати Прем’єра та членів уряду без згоди Верховної Ради, голів місцевих держадміністрацій (останніми призначались особи, обрані головами рад). Термін дії Конституційного Договору був обмежений 1 роком.

в) за способами прийняття: – октройовані (у монархіях – вводяться в дію указом монарха); договірні (результат договору між парламентом і главою держави – у Греції, Болгарії, згадуваний Конституційний договір в Україні); прийняті на референдумі або парламентом.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 р. У грудні 2004 р. Верховна Рада ухвалила нову її редакцію, яка передбачала перехід до парламентсько-президентської республіки та набрала чинності у січні 2006 р. У вересні 2010 р. Конституційний Суд визнав нову редакцію такою, що була прийнята у незаконний спосіб, та відновив дію редакції 1996 р.

Конституція проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, правовою соціальною державою, в якій забезпечуються основні права та свободи громадян. Народ є єдиним джерелом державної влади. Політичне життя базується на ідеологічному плюралізмі, економічне – на плюралізмі форм власності. Конституція регламентує права, свободи та обов’язки людини, діяльність Верховної Ради, Президента, органів виконавчої влади, судової системи, прокуратури, місцевого самоврядування, територіальний устрій України, статус АР Крим, проведення виборів та референдумів, функціонування грошової, бюджетної систем.

Закони в Україні ухвалюються Верховною Радою. Право законодавчої ініціативи, тобто внесення проектів законів на розгляд Верховної Ради, мають громадяни (за дотримання встановленої законом процедури), народні депутати, Президент, Кабінет Міністрів, Нацбанк. В разі ухвали закони підписуються Президентом. Якщо він не згоден з законом та/або вважає його таким, що суперечить Конституції та іншим законам, він може накласти на закон вето (лат. vetum – забороняю) та повернути його парламенту з зауваженнями. Парламент може подолати вето 300 голосами без зміни тексту закону, прийняти закон в новій редакції (з урахуванням президентських зауважень чи без них) або скасувати закон.

Важливою характеристикою правової системи є співвідношення національного та міжнародного законодавства. Демократичні держави визнають примат міжнародних актів, згоду на які дали (тобто якщо парламенти ратифікували ці акти). Це стосується й України. Якщо певні суспільні відносини регулюються водночас національними законами та міжнародними актами, ратифікованими Верховною Радою, і положення національних законів суперечать міжнародним актам, діють останні.

Найважливіші напрями розвитку України регламентуються Законом «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», функціонування політичної системи – законами «Про Верховну Раду України», «Про Президента України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про політичні партії в Україні», «Про об’єднання громадян», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо.

Підзаконні акти – це, зокрема, акти, які ухвалюють інші органи влади. Вони не можуть суперечити законам. Такі акти в Україні видають: Президент – укази та розпорядження; Кабінет Міністрів – постанови та розпорядження; міністерства та відомства – накази, постанови, розпорядження; місцеві державні адміністрації - розпорядження.

До нормативно-правової системи країни відносяться також постанови та рішення органів місцевого самоврядування.

Закони України набувають чинності після офіційної публікації (в газетах «Урядовий кур’єр», «Голос України», збірнику «Офіційний вісник України»). Те саме стосується Указів Президента, постанов уряду, рішень міністерств та відомств, які стосуються прав фізичних осіб. Крім того, рішення міністерств та відомств, які стосуються прав фізичних та юридичних осіб, підлягають реєстрації Міністерством юстиції. Без цього вони не чинні.

Законодавство поділяється на галузі згідно з сферами суспільних відносин, які воно регулює. Виділяють цивільне, конституційне, господарське, трудове, кримінальне, сімейне та інші види законодавства.

Також законодавство поділяється на загальне, що стосується усіх суспільних сфер, та спеціальне, що регламентує окремі сфери. Законодавство в сфері будівництва, крім Конституції та інших загальних законів, включає закони «Про основи містобудування» (1992), «Про регулювання містобудівної діяльності» (ухвалений у 2011 р.; змінив правила регулювання містобудування), «Про будівельні норми» (визначає засади розробки, погодження, затвердження, реєстрації та застосування будівельних норм, зокрема, державних, галузевих) тощо, в сфері архітектури – «Про архітектурну діяльність» тощо, в сфері екології – «Про Основні принципи (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» тощо. Держстандарти в галузі будівництва ухвалюються наказами Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства та іншими органами влади. Сферу освіти регламентують закони «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту» тощо, накази Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, інших міністерств, до сфери управління яких належать навчальні заклади, акти місцевих органів управління освітою.

Нормативні акти в сфері своєї компетенції можуть видавати окремі організації та установи. Так, діяльність вищих навчальних закладів регламентується, зокрема, наказами ректорів.

Важливу роль у правовій системі відіграють суди. Судова система України включає Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції. Громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду щодо відповідності Конституції будь-якого правового акту, але робити вони це мають через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Суди загальної юрисдикції поділяються на спеціалізовані – адміністративні (в них оскаржуються дії чи бездіяльність органів державної влади та місцевого самоврядування), господарські (розглядають господарські суперечки), суди з цивільних та кримінальних справ. По кожній з цих спеціалізацій суди утворюють вертикаль, на верхівці якої – вищі спеціалізовані суди (наприклад, Вищий адміністративний суд). Ця вертикаль включає також апеляційні суди, де розглядаються апеляції на рішення судів. Остаточні рішення, які не можуть бути оскаржені, ухвалюють вищі спеціалізовані суди. Очолює судову систему Верховний Суд, який може зобов’язати вищі спеціалізовані суди переглянути їх рішення.

Україна визнає щодо себе рішення Європейського суду з прав людини. До цього суду можуть подавати позови на органи державної влади чи місцевого самоврядування громадяни України, які пройшли усі зазначені інстанції національної судової системи, але не задоволені її рішеннями.

Крім того, в Україні діють третейські суди. Вони не є складовою державної судової системи, а створюються на громадських засадах в різних сферах. Існують вони в банківській, страховій та інших сферах. Запорукою їх функціонування є довіра громадян та організацій до них. Але діяльність третейських судів регулюється законом, а в 2011 р. парламент ухвалив закон, згідно з яким органи державної виконавчої служби використовуються при реалізації рішень третейських судів.

Однією з проблем національної судової системи є ангажування судів до системи політичних відносин. Так зване телефонне право було одним з недоліків радянської судової системи. Наразі, враховуючи плюралізм суб’єктів політичного життя, ця практика трансформувалася у диктат над окремими судами різних політичних угруповань.

Права та свободи. Правам, свободам та обов’язкам громадян присвячений розділ Конституції України. Згідно з ним, «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» та «не можуть бути скасовані». Конституція гарантує відсутність привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних, інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовними, іншими ознаками.

Невідчужуваним правом є право на життя. Серед інших прав та свобод виокремлюються економічні, соціальні, духовні та інші права. Важливою складовою є політичні права та свободи, які дають змогу брати участь в суспільному та політичному житті. Вони охоплюють рівне право доступу до служби в органах державної влади та місцевого самоврядування, виборче право, право на створення партій та громадських організацій, на вільне вираження поглядів і переконань, на свободу думки і слова, зборів та маніфестацій, на подання індивідуальних та колективних звернень до органів державної влади та місцевого самоврядування.

Крім того, Конституція проголошує право громадян на повагу до гідності, на свободу та особисту недоторканість (громадянин може бути заарештований лише за рішенням суду), на недоторканість житла, на таємницю листування, телефонних розмов (винятки встановлюються судом), на невтручання у сімейне та особисте життя, на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, свободу віросповідання, володіння, користування і розпорядження власністю, на результати праці, на навчання рідною мовою, безпечне для життя і здоров’я довкілля, якість харчових продуктів, охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, на відпочинок, на страйк для захисту економічних і соціальних інтересів, на соціальний захист, працю, безпечні і здорові умови праці, на зарплату, не нижчу визначеної законом, на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом, на освіту, на відшкодування шкоди від незаконних рішень, дій чи бездіяльності влади, на правову допомогу тощо.

Більшість прав регламентується не лише національними, а й міжнародними актами. Найважливіші з них: Загальна декларація прав людини ООН 1948 р., міжнародний пакт про права людини 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська хартія регіональних мов та мов меншин тощо. Усі вони ратифіковані Україною та набрали в ній чинності. Декларація прав людини до громадянських та політичних прав відносить права на громадянство, місце проживання, виїзд з країни та політичний притулок, володіння майном та укладання шлюбу, свободу слова, совісті, переконань, зборів та асоціацій, загальне, рівне, таємне виборче право. На честь прийняття Декларації ООН встановила День прав людини (10 грудня).

Але історія дає й приклади обмеження прав людини. Тривалий час навіть в демократичних країнах виборчих прав були позбавлені жінки, громадяни з доходами нижче за певний рівень. Обмеження встановлювалися за етнічними та іншими ознаками. Так, в Україні лише на початку 2000-х рр. було дозволено брати участь у голосуванні ув’язненим. Позбавлення чи обмеження політичних та інших прав індивідів за певними ознаками (майновими, расовими, етнічними, статевими тощо) є дискримінацією. Наслідки дискримінаційних законів даються взнаки й сьогодні. Тому на Заході ревно ставляться до представництва в органах політичного управління жінок, меншин (національних тощо). Зокрема, Україну у 2010-2011 рр. на Заході критикували за відсутність жінок в уряді.

Плюралізм соціальної структури негативно впливає на концепцію, згідно з якою правові нормі є загальнообов’язковими та ґрунтуються на загальних уявленнях про справедливість. Деякі правознавці звертають увагу на те, що загальнолюдські принципи свободи й рівності «можуть бути адекватно оцінені лише при наявності сталих суспільних відносин у більш-менш однорідному суспільстві». Адже у кожної соціальної групи свої уявлення про справедливість. Ерозії піддаються й інші традиційні уявлення. Зокрема, щодо верховенства законів над актами органів виконавчої влади. Отже, розвиток правових норм віддзеркалює тенденцію об’єктивації суб’єктивного права. На часі оновлення традиційних парадигм. Нові концепції розвитку права мають відповідати вимогам: поєднання юридичної рівності індивідів з юридичною рівністю груп; поєднання мегаінтересів суспільства, мезоінтересів соціальних груп, мікроінтересів малих груп та індивідів; сприяння реалізації індивідуальних та групових потреб.

Це впливає на оцінку теорії правової держави. Ця теорія є складовою політичної науки вже кілька століть. Як було видно з першого розділу, ще у стародавні часи мислителі розрізняли позитивне та природне право. Ця концепція була розвинута у новочасній філософії. Позитивне право втілюється в законодавстві держави, природне – віддзеркалює уявлення суспільства про справедливість. До норм природного права найчастіше відносили право на життя, свободу, власність, протидію тиранії тощо.

Термін «правова держава» (rechtsstaat) вперше було вжито німецькими правознавцями XIX ст. (К. Вількер, Р. фон Моль тощо). Правова держава – це форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, визначеному Конституцією, гарантуються права і свободи людини. Серед її засад: верховенство права в усіх суспільних сферах; відповідальність перед законом державних органів, громадських організацій та громадян; невтручання держави у справи громадянського суспільства; пріоритетність прав індивіда, гарантування умов для їх захисту; рівність усіх громадян перед законом; розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; судова система, яка захищає права та свободи громадян; ефективний контроль за дотриманням законів та інших норм права.

Відтак держава є правовою, якщо позитивне право віддзеркалює право природне. Становлення правових держав в Європі було наслідком вивищення церкви над державними інститутами, тривалої збройної боротьби проти абсолютизму, силового (революційного) сценарію досягнення суспільного консенсусу, формування відповідної політичної культури.

Становлення правової держави проголошене в Конституції України. Але це тривалий процес, який супроводжується жорсткими соціальними конфліктами. Його успіх/провал залежатиме від здатності широких верств до самоорганізації. Нині ідеал правової держави піддається ерозії не лише в Україні, а й Європі, що пов’язане з соціальною диверсифікацією, складністю знаходження компромісу щодо соціальної справедливості.