Міжнародні відносини та зовнішня політика

Сукупність політичних, економічних, соціальних, правових, дипломатичних, військових, гуманітарних, ідеологічних, культурних та інших зв'язків між суб'єктами, які діють на світовій арені, називають міжнародними відносинами. Цими суб'єктами є окремі індивіди, держави, органи державної влади, міждержавні об'єднання, неурядові організації – національні, регіональні, глобальні. Значну роль у міжнародних відносинах сьогодні відіграють транснаціональні корпорації.

Сукупність подій, які розгортаються в політичній сфері міжнародних відносин, утворюють світовий політичний процес.

Попри стрімке збільшення кола суб’єктів міжнародної політики, найважливішим її суб’єктом залишається держава. На неї припадає левова частка міжнародних договорів. Саме держави є суб’єктами створення більшості міжнародних організацій. Діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює її відносини з іншими суб’єктами міжнародних відносин, називається зовнішньою політикою. Вона включає цілі, які переслідує держава (зовнішньополітичний курс), та безпосередні дії.

В сучасних державах функціонує система органів влади, відповідальних за розробку та реалізацію зовнішньої політики. Як правило, базові її засади формулюються парламентами або главами держав (президентами, монархами). Розробка плану дій на зовнішньополітичній арені є прерогативою уряду або апарату глави держави. В структурі уряду є спеціальний орган, відповідальний за розробку та реалізацію дій в сфері зовнішньої політики. Як правило, це Міністерство закордонних справ.

В сфері своєї компетенції здійснювати дії на зовнішньополітичній арені зобов’язані інші центральні органи державної влади. Так, міністерства економіки ведуть переговори та укладають угоди щодо економічної взаємодії з іншими суб’єктами міжнародних відносин, міністерства фінансів здійснюють запозичення на світових ринках тощо. Те саме стосується й регіональних органів влади. Вони укладають угоди щодо міжрегіонального економічного, культурного співробітництва тощо.

Важливу роль у формуванні та реалізації зовнішньої політики відіграють парламентські органи. В структурі парламентів діють комітети (комісії), відповідальні за сфери зовнішньої політики, національної безпеки тощо. Вони не лише розробляють закони, а й здійснюють контроль за діями органів виконавчої влади. Крім того, парламенти в цілому та його робочі органи вступають у відносини з парламентами інших держав.

Вплив на формування та реалізацію зовнішньої політики здійснюють політичні партії, громадські організації, фінансово-промислові групи тощо.

Положення держав в системі міжнародних відносин, їх здатність впливати на світовий політичний процес визначає низка чинників. До політичних ресурсів зовнішньополітичної діяльності держави відносять насамперед дипломатію – офіційну діяльність держави в особі спеціальних інститутів і за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, припустимих з позицій міжнародного права. Дипломатія здійснюється у вигляді візитів, переговорів, конференцій, підготовки і підписання угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях.

В сукупності зовнішньополітичних ресурсів держави значне місце посідає військовий потенціал, що включає збройні сили, їх чисельність, технічне оснащення, морально-психологічний стан, досвід бойових дій, наявність військових баз, володіння зброєю масового знищення. Військова потужність використовується як засіб прямого та непрямого впливу.

До цієї групи ресурсів слід також віднести географічне положення країни. Так, одним з чинників перетворення США на світового лідера в Першу світову війну була не лише військова могутність, а й знаходження осторонь театру воєнних дій. Поразка Німеччини в обох світових війнах була зумовлена, зокрема, необхідністю воювати на два фронти.

У політичній науці виникла ціла школа, яка досліджує вплив на міжнародну політику географічного положення. Це школа геополітики. Автором терміну «геополітика» є Р. Челлен (1846-1922), його послідовниками – А. Мехен, Г. Маккіндер, Н. Спайкмен, К. Хаусхофер. Центральне місце в детермінації міжнародних відносин, в які вступає держава, геополітика відводить географічному положенню. В сучасній геополітиці головними факторами визнаються не стільки територія у вузькому значенні, скільки простір – не лише місце розташування держави, клімат, топографія, наявність природних ресурсів, доступ до морів та океанів, а й, як наслідок, соціокультурні особливості. Еволюція поняття простору в геополітиці є проявом прагнення подолати головний недолік цієї моделі міжнародних відносин – абсолютизацію одного з компонентів світової політики.

Важливим ресурсом зовнішньої політики держави є ставлення до неї еліт та населення країни. Високий рівень підтримки зовнішньополітичного курсу сприяє його реалізації і навпаки. У 2005-2009 рр. державне керівництво України виявилось неспроможним реалізувати курс на входження до НАТО, що було викликане розколом в еліті з цього питання та низьким рівнем підтримки ідеї вступу до НАТО в суспільстві (20-25%).

Важливим фактором досягнення зовнішньополітичних цілей є економічний потенціал. Економічні переваги країни, що застосовуються у зовнішній політиці, чисельні. Це не лише загальні обсяги виробництва та зовнішньої торгівлі, технологічна оснащеність. Такі переваги можуть забезпечувати низька собівартість (як це відбувається з продукцією Китаю), природні ресурси («газова» експансія Росії), спеціалізація на певних ринках. Отже, однією з передумов використання економічного потенціалу є обіймання країною певної ніші в міжнародному поділі праці.

Інформаційні ресурси країни включають арсенал засобів масової інформації, пропаганди та агітації. За їх допомогою формується позитивний образ держави, а в разі необхідності – негативний образ противників. Інформтехнології є одним з найважливіших чинників діяльності не лише держави, а й соціальних груп, які за їх допомогою артикулюють інтереси, впливають на рішення урядів та міжнародних інституцій. Інформресурси можуть нівелювати переваги, які надають інші ресурси зовнішньої політики. Досить згадати ситуацію у вересні 2001 р., коли фанатично налаштована організація за допомогою ЗМІ контролювала певний час світові політичні процеси. Прикладом цього стала й діяльність інформресурсу Wikileaks, яка нівелювала багаторічні зусилля дипломатії багатьох країн.

Досягнення в сфері науки, культури і спорту завжди були предметом гордості народів, викликали симпатії з боку світової громадськості. Тому вони також належать до важливих ресурсів зовнішньої політики.

Вплив особистостей політичних лідерів, їх особистого спілкування на прийняття політичних рішень величезний. Цим зумовлена увага до самітів керівників провідних країн. Роль особистості політика зростає на тлі зростання впливу в цілому окремого індивіда на міжнародну політику.

Останніми десятиліттями сфера зовнішньої політики відчуває на собі суттєвий вплив внутрішньополітичних процесів, зміни самої сутності держави. Тривалий час вважалося, що цілі зовнішньої політики визначаються необхідністю створення сприятливих умов для внутрішньополітичного, економічного, соціального тощо розвитку країни.

Віддзеркаленням цього стала поява методологічних підходів до аналізу зовнішньої та міжнародної політики, насамперед марксистського та теорії політичного реалізму. Марксистська концепція базується на класовому підході до аналізу світових проблем, вивченні зовнішньої політики як продовження внутрішньої, розгляді міжнародних відносин в кожну епоху згідно з закономірностями розвитку суспільно-економічних формацій.

Автором теорії політичного реалізму, яка й сьогодні є популярною у вітчизняній науці, був Г. Моргентау. Міжнародну політику «реалісти» розуміли як боротьбу держав за владу. Реалісти вважали, що в міжнародній політиці виражаються національні інтереси, останні є потребою поступального розвитку держави, яка відображена в діяльності суб'єктів. Українські дослідники визначають національні інтереси як систему відносин, яка поєднує потреби функціонування та розвитку нації як єдиного організму (М. Головатий). Національні інтереси, вважають «реалісти», включають «інтереси національної безпеки», «національні економічні інтереси», «інтереси підтримки світового порядку». Боротьба за їх реалізацію дозволяє державі зайняти становище, що відповідає її силі.

Події другої половини ХХ ст. змушують піддати сумніву теорію політичного реалізму. Розглянемо це на конкретному прикладі. В ході останньої війни США в Іраку підряди на розробку нафтових родовищ Іраку отримала компанія Hulliburton, одним з очільників якої до обрання віце-президентом США був Р. Чейні. Інтереси компанії полягали в отриманні прибутків від видобутку і не мали безпосереднього зв’язку з тим, що розуміли під національними інтересами США (наприклад, з нафтозабезпеченням США або контролем над ціною на нафту на світовому ринку – в цьому контексті не було різниці, розроблятимуть родовища Hulliburton чи інша компанія). Відтак, зовнішня політика США в Іраку перетворюється на інструмент реалізації інтересів транснаціональної корпорації.

Можна навести аналогічні приклади щодо інших держав, але наведеного досить, щоб зробити висновки щодо еволюції сфери зовнішньої політики. В умовах, коли за державну владу борються угруповання, які мають інтереси не лише в політичній, а й економічній, соціальній, духовній та інших сферах, і ці інтереси не обмежуються кордонами держав, а поширюються на інші регіони світу, зовнішня політика стає інструментом цих угруповань. Вона не пов’язана зі створенням сприятливих зовнішньополітичних умов для внутрішнього розвитку країни, а спрямована на задоволення інтересів цих угруповань, зокрема, й на міжнародній арені. При цьому поняття національні інтереси зазнає трансформації, стає наслідком нав’язування корпоративних інтересів органам державної влади. А оскільки в сучасних державах на органи влади, відповідальні за зовнішню політику, впливають різні політичні угруповання, то національні інтереси в певному співвідношенні акумулюють їх інтереси.

Ці політичні реалії віддзеркалюються в модерністських концепціях міжнародної політики, які виникли на противагу теорії реалізму. Якщо реалісти розглядають держави як цілісні одиниці, що визначають свій курс на основі національних інтересів, то модерністи – як системи, схильні до зовнішніх та внутрішніх впливів. Дж. Розенау називає такі чинники зовнішньої політики: індивідуальні (якості, таланти, досвід політичних діячів); рольові (поведінка державних діячів, зумовлена виконанням політичної ролі, що не залежить від особових характеристик); урядові; неурядові аспекти спілкування (цінності суспільства, його згуртованість, рівень економічного розвитку тощо); зовнішні (географічна реальність, стабільність в країнах, які є об'єктами зовнішньої політики даної держави тощо). На думку Дж. Розенау, головним завданням зовнішньої політики є політичне (на рівні державної влади) посилення можливостей національного суспільства з підтримки постійного контролю над його зовнішнім оточенням. Якщо з традиційної точки зору загроза силою вважається найефективнішим засобом зовнішньої політики, то модерністи акцентують увагу на стимулюванні/перешкоджанні розвиткові співпраці.