Україна в системі міжнародних відносин

Проголошення незалежності України та розвиток її зовнішньої політики відбувались в умовах краху біполярної системи міжнародних відносин, становлення багатополюсного світу, швидкого зростання нестабільності, загострення глобальних проблем тощо.

Внутрішніми чинниками зовнішньої політики України були:

- проголошення неоліберальних суспільних реформ, що зумовило курс на інтеграцію до світових ринків, міжнародної спільноти в цілому;

- особливості економічного розвитку. Україна була серед найрозвинутіших республік екс-СРСР, але 45% продукції виробляв її військово-промисловий комплекс, а потенціал інших галузей базувався на застарілих матеріало- та енергомістких технологіях. Це обмежувало амбіції України, перетворювало її на постачальника напівфабрикатів високої собівартості та збільшувало залежність від постачальників енергоресурсів. Для перебудови економіки потрібні були величезні інвестиції, яких країна не мала;

- потенціал України як транзитора енергоресурсів. Її територією пролягають магістральні газо- та нафтопроводи, вона знаходиться на перетині торговельних шляхів;

- військовий потенціал. Хоча Україна мала найчисельнішу армію в регіоні, її обороноздатність була нівельована кризою 1990-х рр. До того Україна не могла використати ядерну зброю, якою володіла в перші роки незалежності, для отримання істотних зовнішньополітичних переваг;

- географічне положення та історичні традиції. Згідно з концепцією С. Хантінгтона, Україна знаходиться на зламі трьох цивілізацій – північноатлантичної, православної та мусульманської, а відтак – в одній з найбільш конфліктогенних зон. Лінії міжцивілізаційного розколу пролягли не просто по території країни, а всередині її суспільства. До того тривале перебування регіонів у складі різних держав зумовили відсутність внутрішньої консолідації суспільства, різкі розбіжності зовнішньополітичних орієнтацій;

- особливості внутрішньої боротьби за владу, використання елітами зовнішньополітичного чинника в цій боротьбі, звідси – ослаблення позицій України у діалозі з суб’єктами міжнародної політики.

Перелічені та інші чинники зумовили розходження зовнішньополітичних орієнтацій населення регіонів України. Якщо на заході популярні гасла зближення з європейськими та євроатлантичними структурами, то на сході та півдні – співпраці з Росією. На півдні діють структури, які орієнтовані на співробітництво з мусульманським світом.

Організаційна структура зовнішньої політики України включає:

- Верховну Раду України. Вона ухвалює основні засади зовнішньої політики, ратифікує міжнародні договори тощо. У складі Верховної Ради діють комітети з питань зовнішньої політики, національної безпеки тощо;

- Президент, який керує реалізацією зовнішньої політики, укладає міжнародні договори, здійснює візити, проводить переговори, призначає міністра закордонних справ, послів України тощо;

- Кабінет Міністрів та інші центральні органи виконавчої влади, які здійснюють зовнішньополітичні дії в межах своєї компетенції, укладають міжурядові та міжвідомчі угоди тощо;

- Міністерство закордонних справ;

- регіональні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, які укладають угоди з регіонами інших держав.

Вплив на формування зовнішньої політики України здійснюють політичні партії, громадські організації, фінансово-економічні структури тощо.

У вищезазначених зовнішньо- та внутрішньополітичних умовах чіткий вибір на користь однієї зовнішньополітичної стратегії був маловірогідний. Політику України у 1990-х – на початку 2000-х рр. прийнято називати багатовекторною, тобто спрямованою на розвиток відносин з усіма основними центрами сили – США, Євросоюзом, НАТО, СНД, Китаєм тощо.

Але в перше десятиліття незалежності західний вектор все ж виділявся. Україна стала членом міжнародних організацій – МВФ (1992), ОБСЄ, Ради Європи (1995), Центральноєвропейської ініціативи (1996) тощо, уклала з НАТО угоду про співробітництво в рамках програми «Партнерство заради миру» (1994), Хартію про особливе партнерство (1997), стала членом Ради Євроатлантичного співробітництва (1997). Важливе місце в українській політиці посідали відносини стратегічного партнерства з Польщею. Західні організації створили систему надання грантів громадським структурам в Україні. Попри це, Україна не стала «своєю» для Заходу. Це було пов’язано як з внутрішньоукраїнськими (зокрема, гальмуванням важливих реформ, невизначеністю з остаточними пріоритетами зовнішньої політики), так і з іншими чинниками (зокрема, небажанням Заходу загострювати стосунки з Росією).

Незважаючи на роль західного вектора, важливе місце в зовнішній політиці України посідали відносини з Росією та іншими країнами. У 1997 р. був укладений українсько-російський міждержавний договір, яким було підтверджено непорушність кордонів. Намагаючись диверсифікувати джерела постачання енергоресурсів, Україна розвивала відносини з Туркменістаном, Азербайджаном тощо. У 1997 р. було створено організацію ГУАМ (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова), до завдань якої відносили прокладання нових шляхів постачання енергоресурсів, у 1999 р. – Організацію чорноморського економічного співробітництва.

У 2000-х рр. дискусії щодо зовнішньополітичних пріоритетів загострились. Це було пов’язано з зовнішніми чинниками, зокрема, консолідацією російської влади, посиленням експансії Росії, консолідацією на пострадянському просторі, підписанням угод про Єдиний економічний простір (2003), створенням Митного союзу, а також загостренням боротьби за владу в самій Україні, до якої задіювався зовнішньополітичний чинник.

Незважаючи на це, слід констатувати в цілому збереження Україною багатовекторної політики. Україна стала членом Світової організації торгівлі (2008). Пріоритетом зовнішньої політики України залишається європейська інтеграція. Послідовними кроками в цьому напрямі стали вступ до Енергетичного співтовариства, схвалення Плану дій щодо введення безвізового режиму з Євросоюзом, переговори відносно Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі. Водночас Україна не відмовляється від пошуку прийнятної формули щодо співробітництва з Митним союзом.

Згідно з Законом «Про Основні засади внутрішньої та зовнішньої політики України», який парламент прийняв у 2010 р., зовнішня політика України ґрунтується на принципах: суверенної рівності держав; утримання від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або незалежності будь-якої держави; поваги до непорушності державних кордонів; вирішення міжнародних спорів мирними засобами; поваги до прав людини та її основоположних свобод; невтручання у внутрішні справи держав; взаємовигідного співробітництва між державами; пріоритету загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед нормами і принципами національного права; застосування Збройних Сил України лише у випадках актів збройної агресії проти України; боротьби з міжнародним тероризмом та піратством тощо.

 

Контрольні запитання

Що являє собою система міжнародних відносин?

Як розрізняються поняття міжнародної політики та зовнішньої політики?

Чим визначається зовнішня політика держави?

Охарактеризуйте основні теорії міжнародної політики.

Що таке глобалізація? Наведіть основні її параметри.

Як Ви розумієте твердження, що глобалізація є поєднанням інтернаціоналізації та локалізації?

Назвіть найвідоміші глобальні міжнародні організації та охарактеризуйте мету їх діяльності.

Які Ви знаєте найвпливовіші європейські регіональні організації? З якою метою вони були створені?

Які ключові проблеми розвитку зовнішньої політики України?

Приклади тестових завдань

Хто є автором терміну «геополітика»?:

а) Р. Челлен; б) Ш.Л. де Монтеск’є; в) Л. Мечніков.

Ключовим положенням якого підходу до вивчення міжнародної політики є теза про те, що зовнішня політика держави базується на національних інтересах?:

а) геополітики; б) політичного реалізму; в) модернізму.

Виокреміть двох постійних членів Ради Безпеки ООН:

а) США; б) Німеччина; в) Японія; г) Росія.

Яка міжнародна організація є військово-політичним союзом?:

а) Митний союз; б) Європейський союз; в) Північноатлантичний альянс.

В якому році Україна та Росія підписали міждержавний договір?:

а) 1991 р.; б) 1997 р.; в) 2005 р.

Членом яких двох міжнародних організацій є Україна?:

а) Митний союз; б) Європейський союз; в) Організація Чорноморського економічного співробітництва; г) Міжнародний валютний фонд.

Література

Бебик В.М. Сучасна глобалістика: провідні концепції і модерна практика: Навч. посібник/ Валерій Михайлович Бебик, Сергій Олександрович Шергін, Лариса Олександрівна Дегтерьова. – К.: Університет «Україна», 2006. – 208 с.

Бек У. Трансформация политики и государства в эпоху глобализации/ Ульріх Бек. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.politizdat.ru/article/91/.

Бжезінський З. Вибір: світове панування чи світове лідерство / Збігнев Бжезінський. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 203 с.

Вебер А.Б. Неолиберальная глобализация и ее оппоненти / Олександр Борисович Вебер. // Полития. – 2002. – №2 (25). – С. 22-36.

Гаджиев К.С. Введение в геополитику / Камалудін Серажудінович Гаджієв. – М.: Логос, 2000. – 257 с.

Гіденс Е. Нестримний світ: Як глобалізація перетворює наше життя / Ентоні Гіденс. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philosophy.ua/ua/lib/books/translations/?doc:int=50.

Горбулін В. Національна безпека. Порядок денний для України / Володимир Горбулін, Олег Бєлов, Олександр Литвиненко. – К.: ВД Стилос, 2009. – 128 с.

Дергачов О.П. Геополітика / Олександр Петрович Дергачов. – К.: Либідь, 2000. – 448 с.

Дугин А.Г. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством / Олександр Гелійович Дугін. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://log-in.ru/books/8767/.

Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних змін / Анатолій Максимович Зленко. – Х.: Альфа, 2003. – 598 с.

Картунов О.В. Глобалізація / Олексій Васильович Картунов, Оольга Олександрівна Маруховська. //Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С.107-108.

Кирилюк Ф.М. Новітня політологія: навч. пос. [для студ. вищ. навч. закл.] / Федір Михайлович Кирилюк. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 531-562.

Лебедева М.М. Мировая политика: тенденции развития / Марина Михайлівна Лєбєдєва. // Полис. – 2009. – №4. – С. 72-83.

Ліпкан В.А. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях / В.А. Ліпкан, О.С. Ліпкан. – Вид. 2-ге, доп. і переробл. – К.: Текст, 2008. – 400 с.

Маккиндер Х.Дж. Демократические идеалы и реальность / Хелфорд Джон Макіндер. // Полис. – 2011. – №2. – С. 134-144.

Петров И.А. Глобализация как феномен эпохи постмодерна / Ігор Олексійович Петров. // Международная жизнь. – 2003. – №9-10. – С. 209-219.

Головатий М.Ф. Національні інтереси / Микола Федорович Голова-тий. // Політологічний словник: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М.Ф. Головатого та О.В. Антонюка. – К.: МАУП, 2005. – С. 338.

Політологія. Підручник / Василь Григорович Кремень, Микола Іванович Горлач, Віктор Петрович Андрущенко та ін. За загальною редакцією проф. Кременя В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Друкарський центр «Єдінорог», 2002. – С. 547-633.

Рудич Ф.М. Політологія: Підручник / Фелікс Михайлович Рудич. –
3-тє вид., перероб., доп. – К.: Либідь, 2009. – С. 352-463.

Сорос Дж. Криза глобального капіталізму: відкрите суспільство під загрозою / Джордж Сорос. – К.: Основи, 1999. – 259 с.

Уткин А.И. Энергетические ресурсы и геополитика / Анатолій Іванович Уткін. // Полис. – 2010. – №3. – С. 9-25.

Фукуяма Ф. Америка на распутье: Демократия, власть и неоконсервативное наследие / Френсіс Фукуяма. Пер. с англ. А. Георгиева. – М.: АСТ; АСТ «Москва»; «Хранитель», 2007. – 282 с.

Шляхтун П.П. Політологія (історія та теорія): підручник / Петро Панасович Шляхтун. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 472 с.