Банк і його операції. Правова природа банківської діяльності

Ринкова економіка породжує нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання, та змінює старі, що іс­нували під час державної монополії. Змінюються принци­пи, на яких будуються взаємовідносини держави та її ор­ганів із суб'єктами господарської діяльності, забезпечується поступове впорядкування державного регулювання госпо­дарської та підприємницької діяльності. І одним із впливо­вих напрямів формування ринкових відносин є фінансові та банківські інститути, без яких не може бути сформова­на інфраструктура ринкової економіки. Розвиток кредитно-фінансових інститутів впливає як на внутрішні економічні відносини (зокрема на розвиток та інвестування виробни­чої сфери, ринок цінних паперів, приватизаційні процеси тощо), так і на зовнішні, бо саме через такі кредитно-фінан­сові інститути і здійснюється інтегрування правових й еко­номічних структур у світову економічну систему.

Банки — одні з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Зокрема, є думка, що перші банки виросли з контор міняйл в італійських містах за епохи Відродження. Згідно з іншими теоріями прообразом бан­ків були храми часів Стародавнього Єгипту, Вавилонського царства, Римської імперії тощо. У таких храмах тимчасово зберігали дорогоцінні метали та каміння заможних власни­ків. Такі цінності відповідно до укладених домовленостей повертали господареві або через певний проміжок часу, або на його першу вимоіу. В окремих випадках за можливість користування цінностями у власних цілях храм міг сплати­ти власникові певні кошти (можна провести умовну анало­гію із сучасними депозитними вкладами).

Відомий науковець у сфері банківської діяльності професор Жан Матук, досліджуючи історію виникнення банків, зазна­чає, що банківські та біржові установи й механізми виникли тоді, коли гроші почали забезпечувати сферу обміну. Пізон і Форміон, геніальні раби, фінансували в Афінах епохи Демосфена «позички на велику авантюру». Козімо Медичі широко використовував купівлю-продаж платіжних доку­ментів, банк у сучасному розумінні цього слова, отримуючи вклади та надаючи позики сильним світу цього на території Європи, так само як Жак Керу за часів Жанни Д'Арк.

Відомий у XIX ст. російський учений М. І. Тургенєв у своїх пра­цях датував виникнення установ під назвою «банки» 1407 р. (у Геїгуї) та 1582 р. (у Венеції). Пізніше, у 1609 р., в Амстердамі, а в 1619 р. в Гамбурзі було засновано ощадні банки.

Основна функція банків полягала в наданні механізму платежів для здійснення розрахунків та клірингових опера­цій, що сприяло розвиткові торгівлі товарами й послугами. Слово «банк» походить від італійського Ьапка (лава), оскіль­ки міняйли обмінювали гроші, сидячи на лавах. Вони при­ймали грошові вклади у купців та спеціалізувалися на об­міні грошових одиниць різних міст і країн. З часом міняйли почали використовувати такі вклади, а також власні кошти для видачі позичок і отримання відсотків і врешті перетво­рилися на банкірів.

Однак лише в XIX ст., з розвитком капіталізму, банк і бір­жа наблизилися до їх сучасного розуміння. Вони стали інс­титутами, необхідними для виробництва вартості та її обігу, для накопичення капіталу, а також для його розподілу між секторами економіки та підприємствами. Саме за допомо­гою банків заощадження почали перетворюватися на капі­тал. У XIX ст. фінансово-банківські установи поступово от­римали новий зміст, посівши важливе місце в суспільстві та економіці.

Розкриваючи значення банку, як і будь-якого іншого яви­ща, слід з'ясувати характерні риси, що виражають його сутнісну визначеність, специфіку, внутрішню структуру і, від­повідно, операції, які повинен здійснювати банк.

Доцільно зауважити, що є різні підходи до визначення терміна «банк» в романо-германській (континентальній) та англосаксонській системах права. Законодавства країн, що належать до першої системи, підтримують загальний підхід до визначення банківської установи, виводячи її де­фініцію із сукупності здійснюваних нею функцій. Як пра­вило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення у вклади коштів; розміщення зазна­чених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, строковості; від­криття та обслуговування банківських рахунків і здійснен­ня розрахунків. Банківські установи, на відміну від так зва­них негрошових кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням. Своєю чер­гою країни з англосаксонською системою права підтриму­ють інший підхід у визначенні кредитної установи.

Зокрема, О. О. Вишневський, досліджуючи суть бан­ківського права Великобританії, зазначає, що в англійсь­кому праві основний акцент зміщено з поняття «банк» на регулювання банківської діяльності, тобто правил (умов договорів, угод тощо), які застосовувалися в банківській практиці. Загалом можна виділити три підходи до по­няття «банк». Перший підхід характерний для загального права (поняття, сформоване судовою практикою), другий підхід міститься в ряді спеціальних законів, що визначають поняття «банк» для цілей відповідного акта. На третьому підході базуються, власне, банківські закони — Вапкіп§ Асі 1979 р. та Вапкіп§ Асі 1987 р., які зазнали на собі пізніше уніфікованого впливу права Європейського співтовариства.

Розглядаючи зміст поняття «банк», необхідно також звернути увагу на процес гармонізації банківського законо­давства (зокрема, в межах Європейського співтовариства), що нині триває, оскільки міжнародне співробітництво в га­лузі банківського регулювання передбачає наявність щонай­менше двох механізмів його здійснення — інституційного та нормативного. Європейське співробітництво дістало відоб­раження в банківських директивах (яких понад два десятки). Джерелом їх обов'язковості як нормативно-правових доку­ментів є Римський договір 1957 р. про створення ЄС.

На сучасному етапі регулювання банківської діяльності особливого значення набула Директива Європейського пар­ламенту та Ради ЄС 2000/12/ЄС від 20 березня 2000 р. щодо започаткування і ведення діяльності кредитних установ, з метою кодифікації низки попередніх банківських дирек­тив, у якій закладено базові поняття, що використовуються в діяльності кредитно-фінансових посередників.

Відповідно до цієї Директиви під кредитною установою ро­зуміють:

• підприємство, діяльність якого полягає в отриманні від фізичних та юридичних осіб вкладів або інших коштів, які підлягають поверненню, та наданні кредитів за свій власний рахунок, або

• установу з випуску електронних грошей, як визначено в Директиві 2000/46/ЕС Європейського парламенту та Ради ЄС від 18 вересня 2000 р. щодо відкриття, подальшого здій­снення діяльності та пруденційного нагляду за діяльністю установ з випуску електронних грошей (Доповнення ст. 1 (1) Директиви 2000/28/ЕС).

З метою запровадження нагляду на консолідованій основі кре­дитною установою вважають кредитну установу, згідно з пер­шим абзацом, а також будь-яке приватне або державне під­приємство, яке відповідає визначенню першого абзацу і яке отримало ліцензію на здійснення діяльності у третій країні.

З метою запровадження нагляду і контролю за великими ризиками кредитною установою вважають кредитну уста­нову, згідно з першим абзацом, включаючи філії кредитної установи у третіх країнах, та будь-яке приватне або державне підприємство, включаючи його філії, яке відповідає визначен­ню першого абзацу і яке отримало ліцензію у третій країні.

В Україні поняття кредитної установи закладено Законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фі­нансових послуг», який розуміє під останньою фінансову ус­танову, що має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. При цьому до фінан­сових установ закон відносить юридичних осіб, які надають одну чи кілька фінансових послуг і внесені до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізин­гові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, устано­ви накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним ви­дом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Слід зауважити, що такий підхід не є методологічно пра­вильним, оскільки в законі поняття кредитної та фінансо­вої установи зробили фактично тотожними, що не є по суті правильним. Фінансовими установами можуть бути й де­ржавні органи, зокрема Міністерство фінансів та його уста­нови на місцях. Однак це не означає, що, наприклад, фінан­совий відділ місцевої державної адміністрації є кредитною установою, як і Міністерство фінансів загалом. Тому перелі­чені в Законі «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг» установи слід було назвати фінансово-кредитними інститутами, як це прийнято в тео­рії банківської справи.

В економічному розумінні банк розглядають як фінансо­вого посередника, який виконує комплекс базових опера­цій грошового ринку, таких як мобілізація коштів, надан­ня їх у позичку, здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.

В Україні спеціальним законом, що регулює банківсь­ку справу, є Закон «Про банки і банківську діяльність» у редакції від 7 грудня 2000 р., відповідно до ст. 2 яко­го банк — це юридична особа, яка має виключне право на під­ставі ліцензії Національного банку України здійснювати у су­купності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банківська діяльність є одним з елементів фінансової діяльності держави. Вона охоплює обіг державних та при­ватних фінансів, причому зв'язок між ними часто є міцним і нерозривним, що пояснює низку складнощів у розумінні та регулюванні банківських відносин. Банківська діяльність — це набір посередницьких операцій на грошовому ринку, який виконується спеціальними інститутами (банками) як виключна діяльність на підставі закону та під особливим на­глядом держави.

Банківська діяльність — це система діючих спеціальних суб'єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи щодо грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й то­вару. В правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами у формі, яка вимагається законом або договором. У цьому аспекті банківська діяльність становитиме систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

До банківської діяльності належить комплекс із трьох ос­новних видів операцій:

1) прийняття грошових вкладів від клієнтів;

2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів;

3) здійснення розрахунків між клієнта­ми. Зазначені операції є базовими та утворюють первин­ну сферу банківської діяльності. Банківські операції повин­ні відповідати кільком умовам: вони встановлюються тільки законом; виконуються виключно спеціальним інститутом - банком; надання фінансовому посереднику статусу банку не обмежується кількістю виконуваних ним операцій. За бан­ком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності й спеціалізацію за видами операцій.

У сучасній теорії банківської справи під час характеристи­ки банківських угод, як правило, застосовують поділ банківсь­ких операцій на три групи: активні, пасивні та комісійні.

Активні операції спрямовані на використання ресурсів банку, на розміщення мобілізованих ресурсів з метою от­римання прибутків. До них належать кредитування, лізинг, факторинг, форфейтинг, хеджування, інвестиції в цінні папери тощо.

Пасивні операції спрямовані на залучення банком кош­тів і формування ресурсів. Власний капітал банку, наявний під час його утворення, становить незначну частину його ре­сурсів. Основна частина — це кошти клієнтів, що зберігають­ся на депозитних та поточних рахунках. До пасивних опера­цій банків належать також емісія цінних паперів, трастові операції, отримання коштів на міжбанківському кредит­ному ринку. Акумульовані банком ресурси від проведення пасивних операцій спрямовуються ним на проведення ак­тивних операцій. Водночас ці кошти має бути повернуто власникам із виплатою відсотків за користування (залежно від умов конкретного договору).

Комісійні (посередницькі) операцій становлять посеред­ницьку діяльність: обслуговування платежів клієнтів та здійснення розрахунків, отримання грошей за борговими зобов'язаннями (векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цін­них паперів тощо. Доходи від комісійних операцій — знач­на частина прибутків банківських установ — також можуть у майбутньому спрямовуватися на проведення операцій з активами.

До комісійних можна віднести й допоміжні банківські операції, які здійснюються у зв'язку з наданням інформа­ційних та інших послуг.

Банківська діяльність характеризується деякими особли­востями, у тому числі наявністю кількох правових режимів, під якими розуміють порядок здійснення банківських опера­цій та угод і наслідки недотримання встановлених правил.

Банківські операції мають певні спільні риси: тривалий характер, тобто здійснюються постійно, як правило без ча­сового обмеження; учасники банківських правовідносин пе­ребувають у нерівному юридичному становищі; характеризуються переважно наявністю довірчості між учасниками відносин; здійснюються за стандартними правилами (існують не лише національні, а й світові міжнародні стандарти банківських операцій); потребують єдності правового регу­лювання як на рівні національного законодавства, так і на рівні локальних актів банків. Також слід звернути увагу на комерційну природу банківських операцій.

Аналіз чинного законодавства та наукових розробок до­водить правильність висновку про те, що банк — це підпри­ємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного під­приємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші є товаром. Ця особливість банківського підприємства робить його дуже своєрідним і об'єктивно потребує спеціального пра­вового регулювання, яке відрізняється від загального зако­нодавства про підприємства. Відповідно комерційні банки мають право складати три групи угод:

— банківські операції, які становлять безпосередній пред­мет діяльності;

— угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення організаційних і матеріальних передумов ро­боти банку (придбання паперу, оренда приміщень тощо);

— інші небанківські угоди, не заборонені законодавством, але не включені до другої групи (наприклад, заснування ін­ших підприємств та організацій).

Отже, банківські операції — це виключна правоздатність банків.

Банківська діяльність може мати лише професійний ха­рактер. Відповідно до ч. З ст. 15 Закону України «Про бан­ки і банківську діяльність» слово «банк» та похідні від нього дозволено використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних дого­ворів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та законодавства України.

Оскільки метою діяльності будь-якого комерційного бан­ку є максималізація отримання прибутків від операцій та мінімізація ризиків втрат і банкрутства, можна говорити про те, що банківська діяльність — це підприємницька діяль­ність, яка має певну специфіку і певні, притаманні лише їй, особливі риси. Прибуток банківської установи утворюється як різниця між процентами та іншими доходами, які отри­муються за активними операціями, і процентами та інши­ми видатками, що виплачуються банком за залученими гро­шовими ресурсами.

Як і будь-яка підприємницька діяльність, банківська діяль­ність здійснюється на власний страх і ризик. Враховуючи те, що банки є суб'єктами підприємницької діяльності, вони підпадають під дію загальних правових принципів, що визначають статус суб'єкта підприємницької діяльності, в тому числі встановлених Конституцією України, закона­ми України «Про підприємництво», «Про підприємства», «Про господарські товариства», «Про власність» тощо.

Специфіка банківської діяльності пояснюється також її особливим, виключним характером. Відповідно до ст. 48 Закону «Про банки і банківську діяльність» банкам забо­ронено діяльність у сфері матеріального виробництва, тор­гівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та ін­вестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за ви­нятком ощадного) забороняється залучати вклади (депо­зити) фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5% капі­талу банку.

Зазначений підхід свідчить про те, що реєстрація будь-якої юридичної особи кредитною організацію, в даному ви­падку — комерційним банком, передбачає певне обмеження правоздатності. Така заборона перетворює банки на комер­ційні юридичні особи зі спеціальною компетенцією, оскіль­ки вони можуть здійснювати лише угоди, прямо передба­чені законом, або ті, що забезпечують указані. Аналогом виключної діяльності може бути діяльність торговців цінни­ми паперами, страхових організацій, аудиторів тощо.

Мета такої виключності банківської діяльності полягає у виокремленні із загальних суб'єктів господарювання спе­ціальної групи, що обслуговує грошовий обіг, та забезпе­ченні державного контролю за означеною групою суб'єктів. Така заборона є традиційною для банківського законодавс­тва розвинених країн і має на меті захист кредиторів і вклад­ників кредитних установ від ризиків заморожування та втра­ти капіталу, що виникають при проведенні небанківських операцій, тим більше що контроль за останніми з боку де­ржави є досить складним. Тобто наявність професійної спеціалізації банків є певною мірою зворотним боком монополії на надання банківських послуг.

Законодавство закріплює економічну самостійність бан­ків, що випливає з їхнього статусу юридичної особи. Зо­крема, відповідно до ст. 5 Закону «Про банки і банківську діяльність» банки мають право самостійно володіти, ко­ристуватися та розпоряджатися майном, що є у їх власності. Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вар­тістю не більше 25% капіталу банку.

Це обмеження не поширюється на:

1) приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій;

2) майно, яке перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору заста­ви;

3) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Держава та центральний банк не відповідають за зобов'я­заннями банків, а банки — за зобов'язаннями держави або центрального банку, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування заборонено будь-яким чином впливати на керівництво або працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом. Шкоду, заподія­ну банку внаслідок такого втручання, має бути відшкодова­но в порядку, визначеному законом.

Особливим правовим режимом банківської діяльності є ліцензування. Чинне банківське законодавство розмежовує банківські операції:

а) ті, для здійснення яких необхідна бан­ківська ліцензія;

б) які можуть здійснюватися за наявності ліцензії, але без письмового дозволу;

в) які поряд із ліцен­зією потребують окремого дозволу НБУ. Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на під­ставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

— приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізич­них осіб;

— відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зара­хування коштів на них;

— розміщення залучених коштів від свого імені, на влас­них умовах та на власний ризик.

При цьому всі перераховані операції належать до виключ­но банківських операцій, здійснювати які в сукупності доз­воляється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені останніми двома пунктами, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати в порядку, визначеному законами України.

На підставі ліцензії без отримання письмового дозволу НБУ банки мають право також здійснювати такі операції, як:

— операції з валютними цінностями;

— емісія власних цінних паперів;

— організація купівлі та продажу цінних паперів за до­рученням клієнтів;

— операції на ринку цінних паперів, здійснювані від сво­го імені (включаючи андеррайтинг);

— надання гарантій, поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та при­йом платежів (факторинг);

— лізинг;

— послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

— випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, век­селів та інших оборотних платіжних інструментів;

— випуск банківських платіжних карток і здійснення опе­рацій з використанням цих карток;

— надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати такі операції, як:

— інвестування статутних фондів та акцій інших юридич­них осіб;

— випуск, обіг, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

— перевезення валютних цінностей та інкасація коштів;

— операції за дорученням клієнтів або від свого імені: а) з інструментами грошового ринку; б) з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; в) з фінансо­вими ф’ючерсами та опціонами;

— довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

— депозитарна діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Ліцензування здійснюється у процесі створення банку й може охоплювати будь-який перелік банківських операцій, передбачених законодавством.

Враховуючи те, що банківська діяльність здійснюєть­ся у першу чергу за рахунок залучених коштів (в Україні й досі переважають депозити громадян), держава встановлює жорсткі економічні нормативи, які мають забезпечувати інтереси як конкретних суб'єктів, так і всієї банківської систе­ми, а відповідно, й держави загалом. Функцію встановлення таких нормативів покладено, як правило, на центральний банк держави.

Банківська діяльність завжди пов'язана із сукупністю бан­ківських ризиків.

Міжнародна банківська практика поділяє ризики на фінан­сові та операційні. Прийнято таку стандартну класифікацію фінансових ризиків: 1) ринкові ризики: процентний, валют­ний, фондовий, товарний; 2) кредитні ризики. Своєю чер­гою, операційні ризики часто виникають у зв'язку з неякіс­ним внутрішнім аудитом та неефективним управлінням. Це призводить до фінансових втрат внаслідок допущених по­милок через неякісне виконання функціональних обов'язків або через шахрайство, яке є наслідком перевищення поса­довими особами своїх повноважень. Крім того, операційні ризики пов'язані зі збоями в роботі інформаційних систем.

Слід розуміти, що будь-які ризики можуть служити якщо не причиною банкрутства, то джерелом постійних збит­ків та витрат. І в банківській діяльності необхідно ідентифі­кувати ризики, оскільки вони можуть переходити з однієї форми в іншу: з ринкової у кредитну, з кредитної в опера­ційну. Необхідно відокремлювати економічні та політичні чинники, які впливають на всі види ризиків, від самих ризи­ків. При цьому одним з основних інструментів управління ризиками є організаційне моделювання, оскільки грамотно розроблені процедури знижують технологічні ризики, а правильно підібрані, підготовлені та розставлені кадри — операційні ризики.

Ризики можуть бути зовнішні та внутрішні. До зовнішніх ризиків належать: ризик ліквідності — нездатність банку забез­печити безперервну оплату своїх зобов'язань перед клієнта­ми; кредитний ризик — ризик платоспроможності контраген­та, пов'язаний із вибором клієнта; валютний ризик — ризик збитків від несприятливих змін валютного курсу за умови на­явності відкритої валютної позиції; ризик облікової ставки — ризик збитків від несприятливих змін облікової ставки в умо­вах фіксованої процентної ставки за наданими кредитами; ризик операцій із цінними паперами — збитки від зміни курсу цінних паперів, що знаходяться в портфелі банку.

НБУ, що здійснює державне регулювання у сфері бан­ківської діяльності, встановлює економічні нормативи, у тому числі й нормативи ризиків. Зокрема, ці норми міс­тить Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Основну увагу при здійсненні нагляду приділя­ють зниженню ризику ліквідності та кредитного ризику, у тому числі за допомогою встановлення та проведення кон­тролю за дотриманням економічних нормативів. Для пок­риття збитків, які можуть виникнути внаслідок кредитної діяльності комерційного банку, останній відповідно до ви­мог чинного законодавства зобов'язаний створити спеціаль­ний резерв. Для запобігання валютним ризикам встановлю­ють ліміт відкритої валютної позиції комерційних банків.

До внутрішніх ризиків належать: комерційні ризики, пов'язані з людським чинником, тобто кваліфікацією пер­соналу й діловими якостями керівників, виконавчою дис­ципліною, якістю аудиторської служби тощо; оперативно-технічні ризики, які відображають ступінь працездатності систем, що забезпечують внутрішню роботу комерційно­го банку: системи безпеки, бухгалтерського обліку, засобів зв'язку, матеріально-технічних засобів тощо.

До особливого правового режиму банківської діяльності належить і оподаткування банківських операцій. Чинне зако­нодавство відносить оподаткування банківських операцій до операцій осооливого виду, розмежовуючи доходи за актив­ними та пасивними операціями. Об'єктом оподаткування податком на прибуток підприємств (як і податком на дода­ну вартість) виступають активні та комісійні операції (дохо­ди від їх здійснення).

Особливості правового режиму банківської діяльності пояснюються і наявністю юридичної відповідальності за незаконне зайняття нею (ст. 202 Кримінального кодексу України).