Місце центрального банку в банківській системі

До основних факторів, що мають визначати місце цент­рального банку (і НБУ у тому числі) в економіці держави, слід віднести: а) систему чинних законів; б) взаємозв'язок полі­тики центрального банку з економічною програмою уряду; в) принципи взаємодії центрального банку з національною банківською системою; г) ступінь розвитку кредитної (у тому числі банківської) системи країни, у взаємодії з якою цент­ральний банк здійснює свій вплив на економіку.

Це базові зовнішні чинники, що визначають діяльність центрального банку. Що ж до внутрішніх, то науковці до них відносять: розподіл відповідальності в керівництві централь­ного банку; кадровий склад; організаційну структуру; статус філій.

У країнах із розвиненою ринковою економікою кредитно-фінансову систему очолює центральний банк, який створює сприятливі умови для функціонування цієї системи через забезпечення стабільності валюти та надійності банківського сектора. Виходячи зі статусу незалежного органу та функціо­нальних особливостей правового статусу, центробанк пови­нен бути єдиним емісійним центром, що як публічна уста­нова держави користується монопольним правом грошової емісії на території держави. Він має бути банком держави який зобов'язується підтримувати загальнодержавні еконо­мічні програми, якщо вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Він також повинен бути банком банків, тобто кредитором останньої інстанції, який надає банкам і фінан­сово-кредитним інститутам можливість рефінансування на певних умовах і у випадках тимчасового дефіциту ліквідних коштів. Водночас центральний банк має залишатися орга­ном банківського нагляду і контролю, який визначає необ­хідний рівень стандартизації і компетентності у національ­ній кредитно-фінансовій системі. Отже, можна говорити про подвійну правову природу центробанку, який, з одного боку, є органом державного управління у сфері банківської діяльності, а з іншого — займається господарською діяльністю.

Правовий статус центрального банку та рівень його неза­лежності від державних органів істотно різняться в країнах із розвиненою та перехідною економіками. Не останню роль відіграє і форма правління в державі. Незалежність цент­рального банку означає, по-перше, що банк може вільно ре­алізувати свої функції для забезпечення власних цілей, а по-друге, що його рішення не можуть переглядати будь-які інші структури влади або управління.

Центральний банк не повинен турбуватися щодо стану на­ціональної економіки — це функція уряду, а також щодо кре­дитування народного господарства — це функція комерційних банків, щодо наявності обігових коштів у підприємств — це справа самих підприємств або ж уряду. Уряд має цілу низ­ку інструментів для здійснення реформування економіки: лекальну та регіональну політику; він може використо-вати кошти державного бюджету, щоб втілювати державну політику. Центробанк цього не повинен робити. Наприклад, у Великобританії для Банку Англії визначено суттєві напрями діяльності: а) підтримка стабільності, тільності та вартості грошей; б) забезпечення стабільності Фінансової системи; в) підвищення ефективного та конкурентоспроможного Британського фінансового сервісу.

Однак слід розуміти, що міцність національної грошо­вої одиниці поряд із економічним чинником багато в чому залежить від морального базису, тобто від наявності довіри громадян країни до своїх грошових знаків, а через них — і до центрального банку як емітенту цих знаків.

Конституція України визначила головні аспекти діяль­ності Національного банку як центральної ланки і керівно­го органу грошово-кредитної та валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак НБУ, що свідчить про право центробанку встановлю­вати формально-обов'язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу. НБУ є центром банківської системи і висту­пає одночасно у двох іпостасях: як орган держави, що ви­конує функцію забезпечення стабільності національної ва­люти, і як своєрідний центр самоуправління банківської системи.

Закон «Про Національний банк України» закріплює ста­тус центрального банку як особливого центрального орга­ну державного управління. Робиться це, в першу чергу, для виведення центробанку з-під юрисдикції Кабінету Міністрів України як центрального органу виконавчої влади. Нацбанк підтримує економічну політику уряду в тому разі, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п. 4 ст. 52 Закону).

Виважену й обережну політику, зорієнтовану на стабіль­ну перспективу, може проводити лише незалежний цент­ральний банк. На це впливають і політичні чинники, зок­рема характер політичних інтересів владних структур у монетарній політиці. Сьогодні політики і чиновники праг­нуть отримати від монетарної політики позитивний ефект якомога скоріше, тобто зацікавлені у зростанні грошової маси, в інтервенційній грошовій політиці за короткий про­міжок часу, навіть якщо це призведе в майбутньому до ін­фляції. І тому країна, де центральний банк підпадає під серйозний вплив політиків, тобто втрачає незалежність, може гарантовано очікувати на інфляцію. Стабілізація не може дозволити собі бути слабкою. Як зазначав німецький економіст, автор класичної грошової реформи в Німеччині Ерхард, «м'які засоби не створюють твердих валют».

Політичний вплив на центральний банк тягне за собою й економічний. В умовах перехідної економіки незалежний центральний банк більш потрібний, ніж потім, коли буде побудовано ринкову економіку, оскільки згодом він матиме більше можливостей для маневрування, політичний тиск не буде таким жорстким і негативним за наслідками.

Незалежність центрального банку слід розглядати як за­поруку соціальної стабільності, нормального розвитку сус­пільства, міцного конституційного ладу тощо. Як зазначив Ю. В. Килимник, автономний статус центрального банку є фактором сили країни, а не навпаки. Деякі науковці роз­глядають незалежність центрального банку за низкою чин­ників: інституційних, економічних, кадрових.

Зокрема, відповідно до ст. 108 Договору про Європейське співтовариство Європейський центральний банк є неза­лежним. Його незалежність складається з п'яти компо­нентів: а) цільова автономія; б) функціональна автономія; в) інституційно-фінансова автономія; г) особиста автономія; д) юридична автономія. Основна мета діяльності ЄЦБ — під­тримка стабільності цін, тобто боротьба з інфляцією.

Існують певні критерії, на підставі яких можна говори­ти про ступінь незалежності центрального банку держави: статутні положення, інституційні та політичні особливості центральних банків, у тому числі спосіб призначення або усунення правління та голови банку, розміри його власності та непорушність рішень банку іншими структурами уряду. Вважається, що ступінь незалежності банків Італії, Франції, Великобританії значно нижча, ніж банків ФРН, Швейцарії, Японії та СІЛА.

До критеріїв автономії центрального банку можна від­нести: а) залежність центрального банку від інших органів державної влади; б) фінансові відносини між урядом і цен­тральним банком; в) процедуру призначення на посаду го­лови та членів керівних органів; г) строк повноважень голо­ви та членів керівних органів; д) стабільність посад голови та членів керівних органів; є) «інтерналізацію» керівних ор­ганів банку. Відповідно, до методів забезпечення незалеж­ності центробанку належать: обрання, призначення та від­сторонення від посади керівника та інших вищих посадових осіб центробанку; усунення втручання з боку уряду та парламенту; принципи співробітництва з урядом; бюджетний нагляд та документальний аудит.

Відповідно до чинного законодавства України, що ба­зується на Конституції України, Національний банк України є підзвітним Верховній Раді України. НБУ не розглядаєть­ся як орган, піднаглядовий або підконтрольний будь-яко­му іншому органу законодавчої або виконавчої влади. З Кабінетом Міністрів НБУ проводить взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Відповідно до Закону «Про Національний банк України» не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функ­цій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як у межах, визначених цим Законом.

НБУ належить до кола осіб (народні депутати, Президент України, Кабінет Міністрів України), які наділені правом за­конодавчої ініціативи. Це дає йому право вносити до Верхов­ної Ради України законопроекти або пропозиції щодо змі­ни чинного законодавства, а також самостійно приймати рішення в межах грошово-кредитної політики.