Правові основи захисту банківської таємниці

Принцип дотримання банківської таємниці слід реалізо­вувати через діяльність окремих кредитно-фінансових інс­титутів, у першу чергу комерційних банків. Водночас саме центральний банк може сприяти шляхом проведення виваженої політики створенню дієвого режиму дотримання банківської таємниці.

У широкому розумінні цей принцип означає:

• закріплення в чинних законодавчих актах переліку ві­домостей, що складають банківську таємницю;

• право клієнта фінансово-кредитної організації або цен­трального банку на збереження в таємниці та нерозголошення зазначених відомостей;

• обов’язок фінансово-кредитної установи та централь­ного банку повною мірою забезпечити дотримання відо­мостей, що складають банківську таємницю, а також від­повідальність за їх розголошення.

Науковці вважають, що банківська таємниця — це комп­лексний інститут, а сам термін припускає дві інтерпретації. У вузькому розумінні банківська таємниця — це обов'язок банку зберігати в таємниці операції клієнтів від сторонніх осіб, насамперед конкурентів того чи іншого клієнта банку, операції, рахунки та вкладах (депозитах) своїх клієнтів і ко­респондентів. У широкому розумінні це різновид службової таємниці, тобто конфіденційна інформація щодо клієнта, яка стала відома службовцю банку.

Російське законодавство визначає, що саме належить до банківської таємниці: відомості про клієнта та кореспонден­та, про укладені договори банківського рахунку та банківсь­кого вкладу, відомості про операції на рахунку. Французькі юристи так визначають режим банківської таємниці: «бан­кір зобов'язаний а ргіогі тримати в секреті всю приватну ін­формацію, довірену йому клієнтами або навіть третіми осо­бами, а також отриману ним під час здійснення професійної діяльності».

В Україні правове регулювання відносин у сфері отри­мання інформації, що складає банківську таємницю, здій­снюють Закон «Про банки і банківську діяльність», норма­тивні актами НБУ та органів державної влади.

Під банківською таємницею законодавство розуміє інформа­цію про діяльність та фінансовий стан клієнта, яка стала відо­мою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

До банківської таємниці слід віднести відомості про:

• стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондент­ських рахунків банків у НБУ;

• операції, які були проведені на користь чи за доручен­ням клієнта, здійснені ним угоди;

• фінансово-економічний стан клієнтів;

• системи охорони банку та клієнтів;

• організаційно-правову структуру юридичної особи-клієнта, її керівників, напрями діяльності;

• комерційну діяльність клієнтів чи комерційну таємни­цю, будь-який проект, винахід, зразок продукції та іншу ко­мерційну інформацію;

• звітність окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

• коди, які банки використовують для захисту інформа­ції (ст. 60).

Отже, інформація про банки чи клієнтів, яку збирають під час проведення банківського нагляду, становить бан­ківську таємницю. Водночас режим банківської таємниці не поширюється на узагальнену інформацію, яка підлягає опублікуванню згідно з встановленим НБУ переліком.

Оскільки закон визначає перелік інформації, що стано­вить банківську таємницю, він містить і зобов'язання щодо її збереження. Для дотримання встановленого правового ре­жиму банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: обмеження кола осіб, які мають доступ до інформації, що становить банківську таємницю; органі­зації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобо­в'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не ви­користовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні ними службових обов'язків. У свою чергу, приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб. Законодавство передбачає, що в разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про бан­ки та їхніх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовують винні органи.

У той же час закріплення поняття банківської таємниці абсолютно не означає, що органи держави або треті особи не мають доступу до неї на встановлених законом підставах. Порядок розкриття банківської таємниці визначає ст. 62 Закону «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до неї інформація про юридичних та фізичних осіб, яка міс­тить банківську таємницю, розкривається банками:

• на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

• на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

• органам прокуратури України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Антимонопольному комітету України — на їхню письмову вимогу, яка стосуєть­ся операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

• органам Державної податкової служби України на їхню письмову вимогу, яка стосується питань оподаткування або валютного контролю над операціями за рахунками конк­ретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

• спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу, яка стосується здійснення фінансових операцій, що підляга­ють фінансовому моніторингу згідно із законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

• органам державної виконавчої служби на їхню пись­мову вимогу, яка стосується питань виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юридичної особи або фі­зичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності.

Вимога відповідного державного органу, пов'язана з от­риманням інформації, яка містить банківську таємницю, має: бути викладена на бланку державного органу встанов­леної форми; бути підписана керівником державного орга­ну (чи його заступником); бути скріплена гербовою печат­кою; містити передбачені Законом «Про банки і банківську діяльність» підстави для отримання цієї інформації; містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації.

Крім того, довідки за рахунками (вкладами) у разі смер­ті їхніх власників банк надає особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, де­ржавним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).

При організації міжбанківських відносин слід зважати на те, що банку забороняється надавати інформацію про клієн­тів іншого банку, навіть якщо їхні імена зазначені в докумен­тах, угодах та операціях клієнта. Водночас банк має право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних для надан­ня кредитів, банківських гарантій.

Положення законодавства про доступ до банківської таємниці не поширюються на випадки повідомлення бан­ками відповідно до законодавства про операції, що мають сумнівний характер, та на інші передбачені законом випад­ки повідомлень про банківські операції спеціально уповно­важеному органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу. Особи, винні в порушенні порядку розкриття та вико­ристання банківської таємниці, несуть відповідальність згід­но із законами України.