Поняття, ознаки та компетенція комерційного банку

Термін «комерційний банк» виник на початку розвит­ку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (соmmеrсе), товарообмінні операції та платежі, які здійснювали торгівці (звідси і назва — комерційний банк). З розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позич­ки на поповнення обігового капіталу, створення запасів си­ровини та готових виробів, виплату заробітної плати тощо. Строки кредитів поступово збільшувалися, частину банківсь­ких ресурсів почали використовувати для вкладень в основ­ний капітал, цінні папери тощо. Внаслідок цього термін «ко­мерційний» у назві банку втратив первісний зміст. На сьогодні він означає діловий характер банку, його орієнтованість на обслуговування всіх видів клієнтів незалежно від роду їхньої діяльності, форми власності, ознак резидентства тощо. Саме тому нова редакція Закону «Про банки і банківську діяль­ність» містить поняття «банк», а не «комерційний банк».

Сьогодні комерційний банк спроможний запропонува­ти клієнту до 200 видів різних банківських продуктів і пос­луг. Прийняття вкладів та розподілення кредитів і досі за­лишаються ядром банківської діяльності. Однак поступово вона збагатилася численними послугами, винагорода за надання яких складає велику частину ресурсів, яка продовжує збільшуватися. Деякі з цих послуг лише розвивають тради­ційні напрями банківської діяльності. Наприклад, для впорядкування безготівкових розрахунків банки пропонують своїм клієнтам нові інструменти, породжені інформатикою: платіжні та кредитні картки, електронні платежі, платіжні вимоги. Послуги іншого типу — спільне управління цінни­ми паперами, поради щодо інвестування, управління май­ном, управління коштами підприємств, допомога експорте­ри порівняно недавнє явище. Широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишати­ся рентабельними навіть при досить несприятливій госпо­дарській кон'юнктурі.

Комерційні банки традиційно відіграють роль стержне­вої, базової ланки кредитної системи. Дослідники зауважу­ють, що в ході історичного розвитку виникли сегментовані та універсальні банківські структури. Сегментована структура передбачає жорсткий законодавчий розподіл сфер операційної діяльності та функцій окремих видів фінан­сових установ. Подібні структури склалися, наприклад, у США та Японії, де банківські операції з прийому депозитів і видачі короткострокових кредитів були законодавчо відо­кремлені від операції з випуску та розміщення цінних па­перів промислових компаній та деяких інших спеціальних видів послуг (страхування, угод з нерухомістю тощо). Коли ж йдеться про універсальну структуру, закон не містить об­межень щодо окремих видів операцій і сфер фінансового обслуговування. Усі кредитно-фінансові інститути можуть укладати угоди будь-якого виду та надавати клієнтам пов­ний набір операцій. Універсальні банки існують у ряді за­хідноєвропейських країн, зокрема в Німеччині, Франції, Швейцарії, Великобританії тощо. Важливу роль у функціонуванні банківського сектора в цих країнах відіграє високий ступінь самоконтролю фінансових інститутів, суворе дотри­мання ними звичаїв і традицій, напрацьованих банківським співтовариством.

У пошуках нових сфер діяльності й у зв'язку із захоплен­ням частини їхнього ринку конкуруючими мережами комер­ційні банки поступово почали виходити прямо або через свої філііна ринки зовсім іншого характеру. Диверсифікація їхніх операцій охоплює такі галузі, як участь у капіталах підпри­ємств (ризиковий капітал), у фінансуванні органів місце­вого управління, пряма участь в операціях із нерухомістю (придбання для перепродажу), а також лізинг, факторинг, товарний арбітраж і навіть пряме управління нерухоміс­тю шляхом скупки агенцій із продажу нерухомості. Отже, комерційні банки стають більш ніж універсальними і за­хоплюють ринки, які не є суто фінансовими. Водночас про­фесійна спеціалізація банків, на погляд фахівців, є до пев­ної міри зворотним боком монополії на ринку банківських послуг.

Ж. Матук відмічав, що першою характеристикою комер­ційних банків є їхня подвійна спеціалізація при роботі з під­приємствами та при прийнятті депозитів приватних осіб. Останні дозволяють їм фінансувати діяльність підприємств, а також, дотримуючись ступеню трансформації, фінансува­ти свої інвестиції. За цією ознакою вони поділяються на то­вариства зі взаємного кредиту, кооперативи з певною спе­ціалізацією й ощадні банки, що працюють із приватними клієнтами та надають кредити під будівництво (або на при­дбання) житла.

У правовому статусі комерційних банків можна виокре­мити ряд компонентів: правовий режим створення комер­ційного банку, його організації, компетенції органів, діяль­ності, реорганізації та ліквідації тощо.

Розглядаючи ознаки комерційного банку, доцільно звер­нути увагу на таке. Банк є підприємством, і водночас його слід розглядати як комерційну юридичну особу, оскільки його діяльність спрямована на отримання прибутку. Однак при цьому банк наділений спеціальною компетенцією, ос­кільки отримує прибуток лише шляхом здійснення певних операцій.

Тобто комерційний банк є кредитною організацією, що створена для здійснення банківських операцій. Комерційний банк може діяти виключно на підставі ліцензії, яку ви­дає НБУ.

Законодавство також встановлює організаційно-правові форми, у яких може утворюватися банк: акціонерні това­риства, товариства з обмеженою відповідальністю, коопера­тивні банки. Будь-які інші організаційно-правові форми для банку заборонені. Крім цього, законодавець розглядає банк як один з елементів банківської системи.

Компетенція комерційного банку — сукупність функцій, повноважень, предметів відання, прав і обов'язків юридич­ної особи. Дослідники зазначають, що поняття «компетен­ція банків» передбачає єдність трьох елементів:

1) можливість набуття банком прав і обов'язків за пев­ними видами банківських операцій від свого або чужого імені;

2) визначення виду діяльності банку, тобто окресленого в часі та просторі, а також за допомогою спеціальних заборон господарського обороту певних об'єктів;

3) порядок набуття прав і обов'язків у конкретних пра­вовідносинах.

Відповідно, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку можна визначати двома способами:

1) шляхом перерахування в законі операцій, які можуть здійснювати банки, та встановлення заборон на ті чи інші види;

2) шляхом видачі ліцензії на банківську діяльність конк­ретному банку.

Ці базові елементи закріплені в Законі «Про банки і бан­ківську діяльність», що містить перелік банківських опера­цій, а також встановлює види ліцензій, дозволів та операції, на здійснення яких передбачено дозвільний режим.

Компетенція комерційного банку визначається в момент його створення і реєстрації, хоча може бути змінена й під час його діяльності (шляхом внесення відповідних змін до статутних документів з їх подальшою державною реєстра­цією та дотриманням дозвільних режимів).

Аналізуючи правовий статус банківських установ, слід звернути увагу і на функціональну структуру, оскільки саме в розвитку функціональних структур банків дається взнаки їхня спроможність до адаптації, пристосування, реагуван­ня на зміни та вимоги фінансового ринку. Оскільки структурно-функціональна будова комерційних банків певною мірою пов'язана із завданнями, що їх виконує банк, перед­історією його розвитку та іншими індивідуальними особ­ливостями, у цьому дослідженні можна говорити лише про типові структурно-функціональні елементи, притаманні більшості банків.

До складу організаційно-функціональної структури нале­жать: спостережна рада банку, правління банку, його секре­таріат; управління справами банку; структурний підрозділ (управління, відділ) з правових питань (адміністративно-правовий); управління з фінансування кредитування; відділ контролю за невиконанням кредитних договорів; фондовий центр; одне чи декілька операційних управлінь, у тому числі відділ розрахункових операцій, підрозділи з обслуговуван­ня населення, операційна каса, група інкасацій; управлін­ня бухгалтерського обліку, у тому числі підрозділи звітності та економічного аналізу, матеріального обліку, розрахунків; управління кореспондентських відносин та валютних опе­рацій, у тому числі підрозділи міжфілійних розрахунків (за наявності філій), опрацювання банківської інформації; уп­равління пластикових карток, у тому числі група підтримки процессінгу; розрахунковий центр або управління супро­водження автоматизації банківських технологій, у тому чис­лі підрозділи супроводження засобів і систем обчислюваль­ної техніки та зв'язку, інформаційної безпеки та системного адміністрування; управління грошового обігу, у тому числі підрозділи касових операцій, інкасо, технічного забезпечен­ня; депозитарій; відділ кадрів; служба безпеки, у тому числі бюро перепусток; господарське управління; гараж, філії та відділення банку.

Крім того, для зміцнення деяких важливих функціональ­них напрямів у структурі банку можуть бути передбачені такі підрозділи: управління економічного аналізу, внутріш­нього контролю, координації та вдосконалення банківської діяльності; відділ розвитку та вдосконалення систем оброб­ки банківської інформації.

Б. М. Усоскін виокремлює в загальній організаційній структурі банку два типи відділів, які виконують лінійні та штабні функції. Лінійні відділи виконують операційну ро­боту, наприклад займаються прийняттям вкладів, видачею кредитів, купівлею цінних паперів тощо. Термін «лінійний» визначає характер зв'язків цих відділів із вищими ешело­нами банку. Лінійні функції вищі щаблі ієрархії делегують нижчим, що створює безперервне коло або «лінію», верти­каль команд, пов'язуючи один рівень з іншим. У свою чергу, штабні відділи займаються обслуговуванням лінійних, нада­ють їм допомогу для підвищення ефективності їхньої діяль­ності. Прикладом можуть служити відділи планування, кад­рів, юридичний, статистики тощо¹.

Для здійснення постійного внутрішнього контролю бан­ки створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку.

Служба внутрішнього аудиту виконує ряд функцій, у тому числі:

1) наглядає за поточною діяльністю банку;

2) контролює дотримання законів, нормативно-правових актів НБУ та рішень органів управління банку;

3) перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;

4) аналізує інформацію та відомості про діяльність бан­ку, професійну діяльність її працівників, випадки переви­щення повноважень посадовими особами банку;

5) надає спостережній раді висновки та пропозиції за ре­зультатами перевірок;

6) здійснює інші функції, пов'язані з наглядом та контро­лем за діяльністю банку.

Служба внутрішнього аудиту має право ознайомлення з усією документацією банку та нагляду за діяльністю будь-якого підрозділу банку. її службовці уповноважені вимага­ти письмові пояснення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених у роботі недоліків.

Стратегія кожного банку ґрунтується на таких визначаль­них засадах:

• якомога дешевше придбати капітал (сплатити найни­жчу процентну ставку як за залученими депозитами, так і за міжбанківськими кредитами);

• продати капітал та послуги з рентабельної ставки (от­римати якомога вищу процентну ставку за розміщеними коштами);

• знизити ризик втрат шляхом: відбору надійних клієн­тів та отримання гарантій; диверсифікації операцій та ос­воєння різних ринків позичкового капіталу.

Отже, можна виокремити найважливіші види доходів та видатків банківських установ. До першої категорії відносять: проценти, отримані за позичками; проценти та дивіденди за інвестиціями; комісійні збори та інші платежі за послу­ги. Основні види витрат банку, які мають найбільшу пито­му вагу: проценти, сплачені за депозитами; заробітна плата, премії та соціальні виплати; податки та загальнообов'язкові збори.

Слід підкреслити, що останнім часом вітчизняні фінан­сові інститути пропонують практично ідентичний набір послуг. Тому серед шляхів завоювання нових клієнтів бан­ки називають не стільки пропозицію більш вигідних ста­вок, скільки використання нестандартних маркетингових ходів. Це складне завдання, оскільки на український ринок виходять російські й іноземні банки, маркетингові техноло­гії яких більш розвинені. Це стимулює вітчизняних фінан­систів вдосконалювати свою стратегію. Не виключено, що в недалекому майбутньому відбудеться укрупнення банківсь­ких структур і перерозподіл ринку. Зокрема, серед нових пріоритетів виділяють масовий вихід на роздрібний ринок, більш активний випуск корпоративних облігацій, розши­рення мережі філій, оскільки, за словами фахівців, істотно збільшивши свої капітали, банки вже створили базу для розвитку напрямів, що дорого коштують.

Проте й досі не сформоване здорове конкурентне бан­ківське середовище у провінції, де спостерігається незначний попит на банківські послуги серед місцевих фізичних та юридичних осіб, що можна пояснити незадовільними умовами для розвитку малого та середнього бізнесу, а також низьким рівнем пропозиції банківських послуг із боку міс­цевих банків. Тому однією з проблем національної банківсь­кої системи, і в першу чергу діяльності комерційних банків, є її нераціональна територіальна структура. Так, якщо в за­хідних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4—5 банків та їхніх відділень на 10 тис. чоловік (без урахування ощадних і небанківських кредитно-фінансових установ), то в Україні вона становить 1 банк приблизно на 60 тис. чоловік (якщо брати за приклад Київ, який має від­носно великий показник).

Отже, комерційні банки — це основна складова кредит­ної системи держави. У сучасних умовах збільшується пот­реба в ефективних та стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання.