Реферат Курсовая Конспект
Тема 1. Поняття і сутність менеджменту..... 4 - раздел Менеджмент, Зміст Вступ………………………………………...
|
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………………….3
Тема 1. Поняття і сутність менеджменту………………………………………..... 4
Тема 2. Планування в організації………………………………………………….14
Тема 3. Організація як функція менеджменту……………………………………22
Тема 4. Мотивація…………………………………………………………………33
Тема 5. Управлінський конроль…………………………………………………...40
Тема 6. Управлінський контроль………………………………………………….45
Тема 7. Комунікації в системі управління організацією……….………………..50
Тема 8. Лідерство…………………………………………………………………..54
Тема 9. Ефективність управління…………………………………………………62
Контрольні питання………………………………………………………………..70
Список літератури………………………………………………………………….74
ВСТУП
Сучасний етап розвитку національної економіки України характеризується пошуком найефективніших важелів та інструментів ведення виробничо-господарської діяльності. Підвищення ролі приватної
власності, розвиток фондового ринку, активізація зовнішньоекономічної діяльності потребують удосконалення механізму управління організаціями як найважливішого чинника впливу на працівників з метою досягнення поставлених цілей. Саме управлінська діяльність визначає успіхи організації на внутрішньому і зовнішньому ринках, якість інституційних і структурних змін, здатність до адаптації в умовах жорсткої конкуренції.
Менеджмент виступає як результативний засіб формування ринкових стратегій, залучення інвестицій, здійснення нововведень, оптимізації співвідношення попиту і пропозиції тощо.
Успіхи чи невдачі українських підприємств значною мірою зумовлені наявністю чи відсутністю знань специфіки управлінської діяльності у людей, яки ними керують, причому не лише у професійних менеджерів, а й у фахівців економічних, маркетинговіх, кадрових чи фінансових служб. Тому в умовах розвитку соціально-ринкових відносин менеджмент
активно проникає на українські підприємства. Підприємці зацікавлені у використанні його основних надбань, оскільки це дає змогу досягнути стрункої побудови організації, знизити трудомісткість управлінських робіт,оптимізувати чисельність апарату управління, посилити управлінський вплив, зосередити зусилля всіх працівників на досягненні поставлених цілей.
В організаціях усе більшого значення набуває діяльність керівників нової формації - менеджерів. Саме ці категорії працівників сприяють утвердженню підприємства на ринку, успіху в конкурентній боротьбі, втіленню нових ідей та
результативних стратегій.
Побудоване на засадах сучасного менеджменту управління організацією характеризується, з одного боку, стабільністю в отриманні високих економічних, технологічних, соціальних та інших результатів, з іншого - високою динамікою позитивних змін.
Тому вивчення науки про менеджмент є обов'язковою складовою підготовки фахівців економічних спеціальностей в усьому світі. В Україні дисципліни «Менеджмент» входять у відповідні державні стандарти і є важливим чинником здобуття економічної освіти.
Конспект лекції для студентів заочного факультету підготовлений коллективом авторів у складі: к.є.н., проф. Козлова Г.М. (вступ, т. 2, т.3, т.5, т.8); к.є.н., доц. Кравчеко В.О. (т.4,т.6,т.9).
Тема 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ
Тема 2. ПЛАНУВАННЯ В ОРГАНІЗАЦІЇ
Тема 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ
Після виокремлення окремих підрозділів здійснюється наступний етап організаційного процесу. Делегування повноважень - підпорядкування кожної виокремленої групи керівникові, який наділений необхідними повноваженнями. Воно означає передачу частини якоїсь роботи та повноважень з її виконання підлеглим.
Необхідність делегування повноважень є наслідком обмеженості можливостей і здібностей керівника (одна людина не в змозі виконувати весь обсяг робіт по управлінню всією організацією) та необхідністю спеціалізації управління.
Делегування повноважень охоплює: передачу повноважень (надання підлеглому обмеженого права приймати рішення, використовувати ресурси і спрямовувати зусилля підлеглих на виконання поставлених завдань); передачу-прийняття відповідальності (прийняття підлеглим зобов’язань забезпечувати задовільне вирішення поставлених завдань); підзвітність(це вимоги до підлеглого, який, використовуючи свої повноваження, має усвідомлювати наслідки своїх дій і повідомляти про них своєму безпосередньому начальнику).
Відповідальність та повноваження мають бути збалансованими з підзвітністю. Разом із тим слід зауважити, що підлеглий ніколи не буде нести повну відповідальність за результати дорученої справи, позаяк за неї в цілому відповідає той, хто передає свої повноваження. Як вже відмічалося, повноваження- це формально санкціоноване право розпоряджатися ресурсами та здійснювати вплив на об’єкт управління. Повноваження, що делегуються, бувають трьох видів – лінійні, штабні та функціональні.
Лінійні повноваження – це повноваження, що передаються від керівника до підлеглого і далі до підлеглих того. Делегування лінійних повноважень створює ієрархію рівнів управління в організації. Президент та віце-президент компанії по виробництву, фінансам, маркетингу тощо відносяться до лінійних менеджерів. Вони займають відповідну позицію в прямому ланцюзі команд та здійснюють прямий вклад в досягнення цілей організації. Повноваження лінійних керівників надають право вирішувати всі питання розвитку ввірених їм організацій і підрозділів, а також віддавати розпорядження, обов’язкові для виконання іншими членами організації (підрозділами).
Помічник президента, помічник віце-президента з виробництва тощо відносяться до штабного персоналу і наділяються штабними повноваженнями. Вони прямо та безпосередньо допомагають лінійним менеджерам виконувати їхні лінійні функції, але не мають повноважень щодо прийняття ключових рішень із здійснення організацією будь-якої діяльності. До штабних керівників також відносяться віце-президент з досліджень та персоналу, тому що вони працюють на керівників одразу декількох або навіть всіх підрозділів фірми. Тобто такі керівники відносяться до так званого штабу при президентові фірми. Сутність штабних посадових зв’язків полягає у їхньому дорадчому характері.
Крім того, виділяють функціональні повноваження - це повноваження, що дозволяють особі, якій вони передаються, в межах її компетенції пропонувати або забороняти певні дії підлеглим лінійних керівників. Іншими словами, функціональні повноваження дають право контролю за окремими видами діяльності інших підрозділів. При цьому слід враховувати, що функціональні повноваження є обмеженою формою повноважень. Вони охоплюють лише окремі специфічні види діяльності (наприклад, робота з кадрами, організація обліку тощо). Разом із тим, така обмеженість порушує принцип єдиноначальності. Підлеглий, на якого розповсюджуються дії функціонального керівника, має одразу двох начальників - лінійного та функціонального. Це часто спричинює конфлікти між центральним апаратом управління компанією та керівниками лінійних підрозділів.
Встановлення діапазону контролю.Результатом процесу делегування повноважень є децентралізація влади, тобто утворення декількох рівнів управління, яке пов’язане зі здійсненням кількісного розподілу числа робітників, діяльність яких керівник може відповідно контролювати. Іншими словами, причина багаторівневості організації полягає в обмеженості діапазону контролю. Збільшення кількості рівнів управління суттєво впливає на ефективність діяльності організації: в управління вкладається все більше коштів у зв’язку із зростанням кількості менеджерів; ускладнюються зв’язки між окремими підрозділами, ускладнюється спілкування, перекручується інформація; ускладнюються процеси планування і контролю.
Вартість управлінських рівнів настільки значна, що кожному менеджерові бажано підпорядковувати максимальну кількість підлеглих, роботою яких можна було б ефективно керувати. Тому важливим елементом організаційного проектування є встановлення діапазону контролю. Діапазон контролю - кількість робітників, безпосередньо підпорядкованих даному менеджерові. Проблема постає у визначенні оптимальної кількості підлеглих.
Створення механізмів координації - це забезпечення вертикальної та горизонтальної координації робіт та видів діяльності. Для того, щоб організація функціонувала як єдине ціле, необхідним є взаємний обмін речовиною, енергією та інформацією між згрупованими організаційними одиницями та окремими робітниками. Це і досягається створенням механізмів координації.
Координація роботи - це забезпечення вертикального та горизонтального регулювання робіт та видів діяльності і здійснюється: або шляхом підпорядкування (вертикальна координація); або шляхом встановлення горизонтальних зв’язків між підрозділами, які знаходяться на одному організаційному рівні (горизонтальна координація).
Вертикальна координація ґрунтується на вказівках, які проходять по ланцюгу команд. В межах вертикальної координації менеджер узгоджує роботу своїх підлеглих. Одночасно робота даного підрозділу узгоджується його начальником із роботою паралельних підрозділів.
На практиці вертикальна координація реалізується: шляхом взаємної комунікації - безпосередні неформальні контакти між членами організації; шляхом прямого контролю (надання керівникові повноважень розподіляти завдання та контролювати їх виконання), тобто через використання ієрархії управління. Для цього необхідно, щоб керівник мав адекватний формальний авторитет, на основі якого він і здійснює контроль; шляхом стандартизації діяльності, тобто через визначення способу, за допомогою якого операція (завдання, дія) повинні бути виконані.
Горизонтальна координація ґрунтується на взаємних контактах співробітників, які знаходяться на одному рівні в ієрархічній структурі.
Горизонтальна координація здійснюється у чотирьох основних формах: взаємодопомога; оперативні групи (тимчасові робочі групи); комісії (постійні робочі групи); збори за участю співробітників різних підрозділів організації
Існують також так звані нетрадиційні механізми координації, до яких, зокрема, відносяться: а) організаційна культура – це комплекс цінностей, пріоритетів, неписаних правил, що впливають на ведення справ організацією та в організації; б) неформальна організація – це система взаємозв’язків між співробітниками організації, які виникають і розвиваються спонтанно (не санкціоновано). Внаслідок цього в організації формуються неформальні центри влади, тобто такі, які не відображені в організаційній схемі.
Організаційний процес - достатньо складний вид діяльності. Його складність полягає в тому, що він передбачає вибір рішення з безлічі можливих альтернатив. Кінцевим результатом організаційного процесу є вибір певної позиції на усіх континуумах можливих організаційних рішень. Цей вибір у підсумку і формує організаційну структуру.
ТЕМА 4. МОТИВАЦІЯ
Поняття і сутність мотивації
Привести у дію (рух) організовану систему для отримання необхідного результату можливо лише шляхом певного впливу на неї управляючого органу або особи. Необхідні певні інструменти впливу на елементи системи, щоб вона почала своє функціонування. Одним із таких інструментів є мотивація. для того, щоб ефективно рухатися назустріч меті, керівник повинен не тільки спланувати і організовувати роботи, але й примусити людей виконувати її.
Мотивація – це процес (вид управлінської діяльності, який забезпечує процес спонукання) спонукання себе та інших працівників до діяльності для досягнення цілей організації. Психологія і соціологія розглядають спонукання як поведінкове виявлення потреб, сконцентрованих на досягненні цілей.
З цього визначення можна зробити висновок, що ефективне здійснення функції мотивації потребує:
1) усвідомлення того, що спонукає робітника до праці;
2) розуміння того, як направити ці спонукання в русло досягнення цілей організації.
У процесі історичного розвитку мотивація як економічна категорія пройшла два етапи: застосування політики «ботага та пряника»; використання методів психології і фізіології (згідно з доктринами З.Фрейда, Е.Мейо, М.Туган-Барановського та ін.).
Мотивація ґрунтується на двох категоріях: потреби – відчуття фізіологічної або психологічної нестачі чого-небудь і винагороді – те, що людина вважає цінним для себе.
Потреба – це особливий стан психіки індивіда, усвідомлена ним незадоволеність, відчуття нестачі чогось, відображення невідповідності між внутрішнім станом і зовнішніми умовами. При цьому потреби класифікують на первинні і вторинні. Первинні потреби по своїй суті є фізіологічними (потреби в їжі, сні тощо). Вторинні потреби носять соціально-психологічний характер (потреба в повазі, владі, визнанні заслуг тощо. Первинні потреби закладені в людину генетично, а вторинні - є результатом її соціальної життєдіяльності. Потреби неможливо безпосередньо спостерігати або виміряти. Про їх існування можна судити лише по поведінці людей.
Реально потреба, що відчувається людиною, викликає у неї стан спрямованості здійснити конкретну дію (дії), направлені на задоволення цієї потреби. Цей процес і являє собою спонукання. Іншими словами, спонукання – це потреба, усвідомлена з точки зору конкретних цілеспрямованих дій. При цьому цілі розглядаються як засіб задоволення потреби. Коли людина досягає поставленої мети, її потреба може бути: задоволена; частково задоволена; незадоволена. Ступінь задоволення потреби впливає на спонукання (чи мотиви) поведінки людини в майбутньому.
Потреби викликають у людини бажання (прагнення) до їх задоволення. Тому сутність мотивації зводиться до створення умов, які дозволяють робітникам відчувати, що вони можуть задовольнити свої потреби такою поведінкою, яка забезпечує досягнення цілей організації.
Інструментом спонукання людей до ефективної діяльності є винагорода. В теорії менеджменту під винагородою розуміється широкий спектр конкретних засобів, що базуються на системі цінностей людини. При цьому розрізняють два типи винагороди: внутрішня – її дає сама робота, її результативність, змістовність, значимість тощо; зовнішня – її робітник отримує від організації (зарплата, просування по службі, грейди (рівень цінності співробітника для компанії), пільги, привілеї (соціальний пакет), тощо).
Протягом історії менеджменту сформувалися достатньо обґрунтовані теорії мотивації, покладені в основу прикладних механізмів мотивування працівників. Їх поділяють на дві групи: теорії, які відображають зміст потреб (змістовні); теорії, які відображають процес винагородження (процесійні).
Тема 5. УПРАВЛІНСЬКИЙ КОНТРОЛЬ
Тема 6. ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ
Тема 7. КОМУНІКАЦІЇ в системі управління організацією
ТЕМА 8. ЛІДЕРСТВО
Теорія життєвого циклу П. Херсі і К. Бланшара. Дана теорія базується на уяві про те, що самий ефективний стиль керівництва залежить від “зрілості виконавців”. Під зрілістю розуміється не вік вихованців, чи їх психологічний стан, а такі складові, як: здібність нести відповідальність за свою поведінку; бажання досягти поставленої мети; освіта та досвід у відношенні до завдання, яке необхідно виконувати.
Крім того зрілість не є постійною якістю конкретної особи, а скоріше характеристикою конкретної ситуації. Тобто в залежності від завдання, яке виконується, виявляється різний рівень зрілості виконавців. Відповідно керівник може змінювати свою поведінку згідно з ступенем зрілості підлеглих.
П. Херсі і К. Бланшара виділили 4 стиля лідерства в залежності від рівня “зрілості” виконавців:
S1 - давати вказівки.Характеризується поєднанням великого ступеню орієнтованості на завдання і малого на людину. Він підходить до підлеглих, які мають низьку зрілість (М1). В даному випадку підлеглі або не хочуть, або не мають можливості відповідати за конкретне завдання. Наприклад, контролюється група нових та недосвідчених робітників, які не здібні відповідати за конкретне завдання і потребують інструкцій, вказівок та контролю.
2. S2 - продавати.Характеризується в рівній мірі орієнтацією як на людину, так і на завдання. Підлеглі бажають прийняти відповідальність, але не можуть цього зробити із-за низького рівня зрілості (М2). В даному випадку керівник продовжує орієнтуватися на завдання, але до робітників має проявляти більш довіри та впевненості.
3. S3 – стиль, заснований на участі підлеглих в прийнятті рішень.В даній ситуації виконавці мають значну зрілість (М3), але не мають бажання відповідати за виконання завдання. Підлеглі мають значний досвід виконання завдання. Тут керівник повинен мотивувати їх найбільші досягнення шляхом надання можливості брати участь в прийнятті рішень.
4. S4 - делегування (представництво).Використовується для виконавців найвищого рівня зрілості (М4), які і можуть, і бажають нести відповідальність. Підлеглі достатньо кваліфіковані, мають високу мотивацію на досягнення. Цей стиль найбільш придатний до ситуацій коли робітники можуть діяти самостійно і не потребують великої підтримки від керівника. Поведінка керівника може поєднувати і низьку ступінь орієнтованості на задачу, і на людські відносини.
Модель прийняття рішення лідером по Врумму і Йєттону.Ця модель заснована на думці що керівник повинен вирішити скільки підлеглих мають право брати участь в прийнятті рішень. Така участь може розглядатись по різному. З одного боку, менеджер може заборонити участь і сам приймати рішення застосовуючи диктаторський стиль. З другого боку, керівник може віддати перевагу груповому розгляданню проблеми і дати повну волю в прийнятті рішень застосовуючи демократичний стиль. Врумм і Йєттон стверджують що кожний з цих способів може бути ефективним в залежності від відповідей, що будуть надані керівником на наступні п’ять запитань: чи є достатня кількість інформації для прийняття правильного рішення ? чи мається якісна потреба в даному рішенні? дійсно рішення є вирішення проблеми? наскільки важливо щоб підлеглі брали участь в прийнятті рішення? як виконавцями підтримуються організаційні цілі? тже, думка про те, що існує найкращий стиль є нереальною і занадто простою. Самий ефективний стиль - це той який задовольняє дану ситуацію. На думку Врумма і Йєттона він залежить від характеристик лідера, підлеглих і ситуації.
Тема 9. ЕФЕКТИВНІСТЬ УПРАВЛІННЯ
– Конец работы –
Используемые теги: Тема, Поняття, сутність, менеджменту0.073
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Тема 1. Поняття і сутність менеджменту..... 4
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов