Реферат Курсовая Конспект
Тема 1. Поняття і сутність менеджменту - раздел Менеджмент, Зміст Вступ………………………………………...
|
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………………….3
Тема 1. Поняття і сутність менеджменту………………………………………..... 4
Тема 2. Планування в організації………………………………………………….13
Тема 3. Організація як функція управління………………………………………22
Тема 4. Мотивація…………………………………………………………………32
Тема 5. Управлінський конроль…………………………………………………...40
Тема 6. Прийняття управлінських рішень.……………………………………….46
Тема 7. Комунікації в системі управління організацією………………….……..54
Тема 8. Лідерство…………………………………………………………………..58
Тема 9. Ефективність управління…………………………………………………66
Контрольні запитання……………………………………………………………..75
Термінологічний словник………………………………………………………….78
Список літератури………………………………………………………………….96
Додатки……………………………………………………………………………...98
ВСТУП
Процеси глобалізації у світовій економіці, поглиблення
поділу праці між країнами, формування сучасних організацій
(транснаціональних корпорацій, холдингових компаній, промислово-фінансових груп, венчурних фірм, франчайзингових об'єднань тощо)
вимагають створення в кожній країні клімату підприємни-
цької активності, механізмів інноваційного розвитку, ефективної ринкової інфраструктури.Сучасний етап розвитку національної економіки України характеризується пошуком найефективніших важелів та інструментів ведення виробничо-господарської діяльності. Підвищення ролі приватної
власності, розвиток фондового ринку, активізація зовнішньоекономічної діяльності потребують удосконалення механізму управління організаціями як найважливішого чинника впливу на працівників з метою досягнення поставлених цілей. Саме управлінська діяльність визначає успіхи організації на внутрішньому і зовнішньому ринках, якість інституційних і структурних змін, здатність до адаптації в умовах жорсткої конкуренції.
Менеджмент виступає як результативний засіб формування ринкових стратегій, залучення інвестицій, здійснення нововведень, оптимізації співвідношення попиту і пропозиції тощо.
В умовах розвитку ринкових відносин менеджмент
активно проникає на українські підприємства. Підприємці зацікавлені у використанні його основних надбань, оскільки це дає змогу досягнути стрункої побудови організації, знизити трудомісткість управлінських робіт,оптимізувати чисельність апарату управління, посилити управлінський вплив, зосередити зусилля всіх працівників на досягненні поставлених цілей.
В організаціях усе більшого значення набуває діяльність управлінської формації — менеджерів. Саме ці категорії працівників сприяють утвердженню підприємства на ринку, успіху в конкурентній боротьбі, втіленню нових ідей та
результативних стратегій.
Побудоване на засадах сучасного менеджменту управління організацією характеризується, з одного боку, стабільністю в отриманні високих економічних, технологічних, соціальних та інших результатів, з іншого — високою динамікою позитивних змін.
Вивчення науки про менеджмент є обов'язковою складовою підготовки фахівців економічних спеціальностей в усьому світі. В Україні дисципліна «Менеджмент» входить у відповідні державні стандарти і є важливим чинником здобуття економічної освіти.
Конспект лекції для студентів усіх спеціальностей денної,вечірньої та заочної форм навчання з напряму «Економіка та підприємство» підготовлений колективом авторів у складі: к.е.н., проф. Козлової Г.М. (вступ, тема 2); к.е.н., доц. Балашова О.В.(тема 6); к.е.н., доц. Кравчеко В.О. (тема 3, 9); к.е.н., доц. Пучкової С.В. (тема 5); к.е.н., доц. Чернеги О.М. (тема 8); к.е.н., ст. викл. Горбатенка А.В. (тема 7); викл. Кошелупова І.Ф.(тема 4); викл. Осички О.В (тема 7); викл. Подухевич О.В. (тема 1).
Тема 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ
Внесок України в розвиток управлінської думки
У розвиток управлінської науки істотний внесок зробили такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850—1902), Михайло Павлик (1896—1977), Михайло Драгоманов (1841—1895), Микола Зібер (1844—1888), Сергій Подолинський (1850—1891), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Іван Вернадський (1821—1884), Григорій Цехановецький (1833—1898), Костянтин Воблий (1876—1947) та ін.
Сучасна модель менеджменту в Україні формується
на засадах дослідження еволюції управлінської науки,
узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів у економіці України на сучасному етапі.
Тема 2. ПЛАНУВАННЯ В ОРГАНІЗАЦІЇ
Тема 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ
Після виокремлення окремих підрозділів здійснюється наступний етап організаційного процесу. Делегування повноважень - підпорядкування кожної виокремленої групи керівникові, який наділений необхідними повноваженнями. Воно означає передачу частини якоїсь роботи та повноважень з її виконання підлеглим.
Необхідність делегування повноважень є наслідком обмеженості можливостей і здібностей керівника (одна людина не може виконувати весь обсяг робіт з управління всією організацією) та необхідністю спеціалізації управління.
Делегування повноважень охоплює: передачу повноважень (надання підлеглому обмеженого права приймати рішення, використовувати ресурси і спрямовувати зусилля підлеглих на виконання поставлених завдань); передачу-прийняття відповідальності (прийняття підлеглим зобов’язань забезпечувати задовільне вирішення поставлених завдань); підзвітність(це вимоги до підлеглого, який, використовуючи свої повноваження, має усвідомлювати наслідки своїх дій і повідомляти про них своєму безпосередньому начальнику).
Відповідальність та повноваження мають бути збалансованими з підзвітністю. Разом із тим варто зауважити, що підлеглий ніколи не буде нести повну відповідальність за результати дорученої справи, позаяк за неї в цілому відповідає той, хто передає свої повноваження. Як вже відзначалося,
повноваження- це формально санкціоноване право розпоряджатися ресурсами та здійснювати вплив на об’єкт управління. Повноваження, що делегуються, бувають трьох видів – лінійні, штабні та функціональні.
Лінійні повноваження – це повноваження, що передаються від керівника до підлеглого і далі до підлеглих того. Делегування лінійних повноважень створює ієрархію рівнів управління в організації. Президент та віце-президент компанії з виробництва, фінансів, маркетингу тощо відносяться до лінійних менеджерів. Вони займають відповідну позицію в прямому ланцюзі команд та здійснюють прямий вклад в досягнення цілей організації. Повноваження лінійних керівників надають право вирішувати всі питання розвитку довіриних їм організацій і підрозділів, а також віддавати розпорядження, обов’язкові для виконання іншими членами організації (підрозділами).
Помічник президента, помічник віце-президента з виробництва тощо відносяться до штабного персоналу і наділяються штабними повноваженнями. Вони прямо та безпосередньо допомагають лінійним менеджерам виконувати їхні лінійні функції, але не мають повноважень щодо прийняття ключових рішень щодо здійснення організацією будь-якої діяльності. До штабних керівників також відносяться віце-президент з досліджень та персоналу, тому що вони працюють на керівників одразу декількох або навіть всіх підрозділів фірми. Тобто такі керівники відносяться до так званого штабу при президентові фірми. Сутність штабних посадових зв’язків полягає у їхньому дорадчому характері.
Крім того, виділяють функціональні повноваження - це повноваження, що дозволяють особі, якій вони передаються, в межах її компетенції пропонувати або забороняти певні дії підлеглим лінійних керівників. Іншими словами, функціональні повноваження дають право контролю за окремими видами діяльності інших підрозділів. При цьому варто враховувати, що функціональні повноваження є обмеженою формою повноважень. Вони охоплюють лише окремі специфічні види діяльності (наприклад, робота з кадрами, організація обліку тощо). Разом із тим, така обмеженість порушує принцип єдиноначальності. Підлеглий, на якого розповсюджуються дії функціонального керівника, має одразу двох начальників - лінійного та функціонального. Це часто спричинює конфлікти між центральним апаратом управління компанією та керівниками лінійних підрозділів.
Встановлення діапазону контролю.Результатом процесу делегування повноважень є децентралізація влади, тобто утворення декількох рівнів управління, яке пов’язане зі здійсненням кількісного розподілу числа робітників, діяльність яких керівник може відповідно контролювати. Іншими словами, причина багаторівневості організації полягає в обмеженості діапазону контролю.
Збільшення кількості рівнів управління суттєво впливає на ефективність діяльності організації: в управління вкладається все більше коштів у зв’язку із зростанням кількості менеджерів; ускладнюються зв’язки між окремими
підрозділами, ускладнюється спілкування, перекручується інформація; ускладнюються процеси планування і контролю.
Вартість управлінських рівнів настільки значна, що кожному менеджерові бажано підпорядковувати максимальну кількість підлеглих, роботою яких можна було б ефективно керувати.
Ось чому одним із найважливіших елементів організаційного проектування є встановлення діапазону контролю. Діапазон контролю - кількість робітників, безпосередньо підпорядкованих даному менеджерові. Проблема постає у визначенні оптимальної кількості підлеглих (див.табл.3.1).
Таблиця 3.1
Принципи класифікації за Г.Мінцбергом
Критерії класифікації організації | Параметри критеріїв |
1.Основний механізм координації(підхід, який викори-стовується для координації організаційної діяльності) | 1.1.Пряме управління (одна людина несе відповідальність за роботу інших). 1.2. Стандартизація робочих процесів (зміст роботи специфіковано або запрограмовано). 1.3.Стандартизація виходу (координація шляхом визначення освіти для виконання даної роботи). 1.4. Взаємна узгодженість (робота координується через неформальні комунікації) |
2. Ключова частина організації(частина організації, яка відіграє основну роль в досягненні успіху (або провалу) в діяльності організації | 2.1. Стратегічна верхівка (вищий менеджмент). 2.2.Оперативна база (працівники, які реально виконують завдання організації). 2.3. Середня лінія (середній та нижчий менеджмент). 2.4. Техноструктура (інженерний персонал і працівники функціональних підрозділів). 2.5. Штат, що обслуговує (підрозділи, які забезпечують операційну діяльність) |
3.Тип децентралізації(спосіб розподілння влади в організації) | 3.1.Вертикальна децентралізація (розподіл влади в ланцюгу команд згори донизу або делегування начальниками повноважень своїм підлеглим). 3.2.Горизонтальна децентралізація (міра, якою влада розподіляється між лінійними та штабними працівниками). 3.3.Селективна децентралізація (міра, якою влада розподіляється між різними підрозділами організації) |
Створення механізмів координації - це забезпечення вертикальної та горизонтальної координації робіт та видів діяльності. Для того, щоб організація функціонувала як єдине ціле, необхідним є взаємний обмін сировиною, енергією та інформацією між згрупованими організаційними одиницями та окремими робітниками. Це і досягається створенням механізмів координації.
Координація роботи - це забезпечення вертикального та горизонтального регулювання робіт та видів діяльності. Координація роботи здійснюється: або шляхом підпорядкування (вертикальна координація); або шляхом встановлення горизонтальних зв’язків між підрозділами, які знаходяться на одному організаційному рівні (горизонтальна координація).
Вертикальна координація ґрунтується на вказівках, які проходять по ланцюгу команд. У межах вертикальної координації менеджер узгоджує роботу своїх підлеглих. Одночасно робота даного підрозділу узгоджується його начальником із роботою паралельних підрозділів.
На практиці вертикальна координація реалізується: шляхом взаємної комунікації - безпосередні неформальні контакти між членами організації; шляхом прямого контролю (надання керівникові повноважень розподіляти завдання та контролювати їх виконання), тобто через використання ієрархії управління. Для цього необхідно, щоб керівник мав адекватний формальний авторитет, на основі якого він і здійснює контроль; шляхом стандартизації діяльності, тобто через визначення способу, за допомогою якого операція (завдання, дія) повинні бути виконані.
Горизонтальна координація ґрунтується на взаємних контактах співробітників, які знаходяться на одному рівні в ієрархічній структурі.
Горизонтальна координація здійснюється у чотирьох основних формах: взаємодопомога; оперативні групи (тимчасові робочі групи); комісії (постійні робочі групи); збори за участю співробітників різних підрозділів організації
Існують також так звані нетрадиційні механізми координації, до яких, зокрема, відносяться: а) організаційна культура – це комплекс цінностей, пріоритетів, неписаних правил, що впливають на ведення справ організацією та в організації; б) неформальна організація – це система взаємозв’язків між співробітниками організації, які виникають і розвиваються спонтанно (не санкціоновано). Внаслідок цього в організації формуються неформальні центри влади, тобто такі, які не відображені в організаційній схемі.
Організаційний процес - достатньо складний вид діяльності. Його складність полягає в тому, що він передбачає вибір рішення з безлічі можливих альтернатив. Кінцевим результатом організаційного процесу є вибір певної позиції на усіх континуумах можливих організаційних рішень. Цей вибір у підсумку і формує організаційну структуру.
ТЕМА 4. МОТИВАЦІЯ
Змістовні теорії мотивації
Теорії, які відображають зміст потреб сконцентрували свою увагу на аналізі потреб людини, пріоритетності їх мотивуючої дії. Змістовні теорії змальовують структуру потреб, їх зміст, а також те, як потреби пов’язані з мотивацією людини до діяльності. До числа змістовних теорій мотивації належать: теорія потреб М.Туган-Барановського; теорія ієрархій потреб А. Маслоу; теорія потреб Д. МакКлеланда; теорія мотиваційної гігієни (двофакторна) Ф. Герцберга; теорія ERG К.Альдерфера; теорії «Х» та «Y» Д.Мак-Грегора; теорія «Z» У.Оучі. Розглянемо основні змістовні теорії мотивації.
Теорія ієрархії потреб А.Маслоу.Розроблена теорія під впливом руху за „особистість”, що почався в 30-ті роки на Заході. Сутність теорії зводиться до того, що поведінка людини зумовлюється її найбільш сильною в даний момент потребою. Потреби людини мають ієрархічну структуру – вони можуть бути впорядковані по мірі зростання їх важливості для людини. Причому найбільш сильна потреба визначає поведінку людини до тих пір, поки вона не задоволена. Якщо ж одночасно існують дві або більш однаково сильних потреб, то домінує потреба більш низького рівня. Тобто потреби задовольняються в певному порядку: потреби більш низького рівня повинні бути в прийнятному ступені задоволені, перш ніж для даної людини стануть істотно важливими потреби більш високого рівня.
Потреби першого порядку (фізіологічні) задовольняються за допомогою оплати праці та плати за понаднормову працю.
Після того, як базові потреби в прийнятній мірі задоволені, набувають значення потреби наступного, більш високого рівня, - потреби в безпеці. Ці потреби означають, що базові і надалі будуть задовольнятися. Шляхами задоволення таких потреб можуть бути: пенсійна система; страхування життя або власного майна; права, що забезпечуються трудовим стажем працівника; захист, що забезпечується членством у профспілці тощо.
Далі потреби задовольняються в такому порядку.
Потреби в приналежності - це потреби об’єднуватися з людьми (приналежність до фірми, робочої групи, спортивної команди).
Потреби в повазі - потреби в задоволенні самолюбства людини (усвідомлення особистих досягнень, компетенції і визнання іншими людьми).
Потреби в самореалізації - потреби в реалізації своїх потенційних можливостей, в зростанні як особистості.
Таким чином, теорія Маслоу стверджує, що в основі прагнення людей до праці лежать численні їхні потреби. Отже для того, щоб мотивувати робітника, керівник повинен дати йому можливість задовольнити його потреби, але таким чином, який забезпечить досягнення цілей всієї організації в цілому.
Нині західні фірми, в основному, задовольняють соціально визнані базові потреби і потреби в безпеці своїх робітників. Однак, потреби більш високих рівнів в своїй більшості залишаються незадоволеними. Таким чином, недостатня мотивація бажання робітника працювати обумовлена головним чином тим, що на своєму робочому місці він не може задовольнити потреби в приналежності, повазі і самореалізації.
Необхідність задоволення потреб вищих рівнів західні фірми вирішують шляхом: створення атмосфери, що поліпшує міжособові контакти робітників організації; підтримки виникнення неформальних груп в організації; делегування підлеглим додаткових прав і повноважень; організації курсів з навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації кадрів; знаходження можливостей задоволення вищих потреб робітників за межами фірми.
Теорія Д. МакКлеланда.Згідно з даною теорією потреби розташовані не ієрархічно і максимум уваги приділено особистістним відміностям. МакКлелланд запропонував інший принцип класифікації потреб. Зокрема, він виділив наступні 3 основних види потреб: в успіху(досягненнях), тобто потреба в перевагах, у перевищенні встановлених стандартів; у владі, тобто потреба впливати на поведінку інших людей і бути сильним і впливовим, “мати вагу”; приналежності, тобто потреба в дружніх, щільних (тісних) міжособових відносинах з оточуючими.
Під потребою в успіху розуміється потреба в усвідомленні особистих досягнень, а не у винагородженні таких досягнень. Люди з такою потребою намагаються виконати свою роботу краще чи більш ефективно, ніж це було зроблено раніш. Така потреба більш спостерігається на малих фірмах. Потреби в успіху - мають прояв у прагненні людини виконувати поставлені перед нею завдання більш ефективно, ніж вона робила це раніше. Дослідження показали, що люди з потребою в успіху (досягненнях) найбільш мотивовані роботою, яка: передбачає особисту (персональну) відповідальність виконавця; має чіткий, ясний і швидкий зворотний зв’язок (щоб можна було судити про прогрес у виконанні роботи); характеризується помірним ступенем ризику (ймовірність успіху/невдачі 50:50). Такі люди не азартні гравці, які покладаються на випадок в досягненні успіху, але й не ті, хто вибирає легкі завдання, які не дозволяють реалізувати себе.
Люди з високою потребою у владі отримують задоволення в ситуаціях, коли вони несуть відповідальність за дії та поведінку інших людей. Вони віддають перевагу тим посадам, для яких типові ситуації конкуренції або орієнтації на статус. Вони сконцентровані на зростанні свого впливу, підвищенні особистого престижу, на основі підвищення ефективності своєї діяльності.
Потреба в приналежності – це потреба сприйматися іншими людьми. Люди з високою потребою у приналежності потребують дружніх стосунків, віддають перевагу ситуації кооперації, а не конкуренції, і потребують взаємовідносин з високим ступенем взаємного порозуміння. Маніпулюючи цією потребою менеджери створють почуття сильного командного духу серед підлеглих.
Висновки: люди з високою потребою в успіху досягають гарних результатів у підприємницькій діяльності, в управлінні власним бізнесом, в управлінні самостійними одиницями в рамках великих (крупних) компаній; висока потреба успіху не є обов’язковою рисою гарного менеджера; потреби в приналежності та у владі тісно пов’язані з успіхом в управлінні. У ефективних менеджерів висока потреба у владі і нижча – в приналежності; у підлеглих необхідно стимулювати потреби в досягненнях (успіху).
Теорія двох факторів Фредеріка Герцберга.Теорія мотиваційної гігієни була розроблена на основі даних інтерв’ю, взятих на різних робочих місцях, в різних професійних групах і в різних країнах. Мета такого опитування полягала в описанні ситуацій, в яких робітники відчували задоволеність чи незадоволеність роботою. Обробка даних опитування дозволила виділити: фактори, які спонукають людину до високопродуктивної праці і викликають задоволення від діяльності. Ці фактори були названі "дійсними мотиваторами". Фактори, що викликають незадоволення в процесі діяльності і здійснюють демотивуючий вплив. Ці фактори були названі "гігієнічними" (див. табл.4.1).
Таблица 4.1
Теорія гігієнічних факторів Ф.Герцберга
Дійсні мотиватори | Гігієнічні фактори |
Визнання результатів праці (заслуг робітника). Змістовність праці (інтерес до роботи, можливість розвитку особистості). Досягнення в роботі (успіх у труді). Високий ступінь відповідальності. Просування по службі. Визнання результатів праці. Можливості творчого та ділового зростання. | Заробітна платня. Умови праці. Соціально-трудова політика фірми. Міжособисті відносини в колективі. Ступінь безпосереднього контролю за працею. Ставлення (взаємини) безпосереднього керівника. |
На думку Герцберга, фактори, що викликають задоволеність і незадоволеність працею не є протилежним. Кожен з них знаходиться немов би у власній шкалі вимірювання, де одні діють у діапазоні від – до 0, а другі – від 0 до +. Гігієнічні фактори формують середовище, в якому виконується робота. Якщо вони відсутні чи слабо виражені, то у робітника виникає почуття незадоволення. Якщо вони достатні, то самі по собі не можуть сформувати нейтральне відношення до роботи (діапазон від – до 0).
Задоволеність роботою викликають тільки мотиваційні фактори, використання яких підвищує задоволеність від нейтрального стану (0) до + .
Таким чином, відповідно до теорії „мотиваційної гігієни”, для того, щоб створити ситуацію мотивації, керівник повинен забезпечити наявність не тільки гігієнічних, але й мотиваційних факторів. Висновок з аналізу „гігієнічних” факторів (за Герцбергом) – заробітна платня не є мотивуючим фактором.
Тема 5. УПРАВЛІНСЬКИЙ КОНТРОЛЬ
Тема 6. ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ
Прийняття востей подій
Рішення
стабільний ріст 15
Покупк а 0,5
нової 10,8 0,3 стагнація 9
фірми 0,2 висока інфляція 3
0,5 стабільний ріст 10
Розширення 9,4 0,3 стагнація 12
існуючих 0,2 висока інфляція 4
потужностей 0,5 стабільний ріст 6,5
0,3 стагнація 6
Вкладання 6,25 0,2 висока інфляція 6
грошей
в банк
поле дій поле можливих подій поле можливих наслідків
Рис. 6.1. Графік "дерева рішення" в задачі інвестування коштів фірми
Модель - уява про систему, ідею чи об'єкт, яка складається у свідомості особи, що приймає рішення.
Етапи побудови моделі: визначення мети і постановка задачі; визначення інформаційних обмежень; перевірка вірогідності здобутої інформації, а також оцінка ризиків; реалізація рішення і коригування прийнятих заходів.
Тема 7. КОМУНІКАЦІЇ в системі управління організацією
ТЕМА 8. ЛІДЕРСТВО
Теорія життєвого циклу П. Херсі і К. Бланшара. Дана теорія базується на уяві про те, що самий ефективний стиль керівництва залежить від “зрілості виконавців”. Під зрілістю розуміється не вік викованців чи їх психологічний стан, а такі складові, як: здібність нести відповідальність за свою поведінку; бажання досягти поставленої мети; освіта та досвід у відношенні до завдання, яке необхідно виконувати.
Крім того зрілість не є постійною якістю конкретної особи, а скоріше характеристикою конкретної ситуації. Тобто в залежності від завдання, яке виконується, виявляється різний рівень зрілості виконавців. Відповідно керівник може змінювати свою поведінку згідно зі ступенем зрілості підлеглих.
П. Херсі і К. Бланшард виділили 4 стиля лідерства в залежності від рівня “зрілості” виконавців (див. додаток. Ж 3) :
1. S1 - давати вказівки.Характеризується поєднанням великого ступеню орієнтованості на завдання і малого на людину. Він підходить до підлеглих, які мають низьку зрілість (М1). В даному випадку підлеглі або не хочуть, або не мають можливості відповідати за конкретне завдання. Наприклад, контролюється група нових та недосвідчених робітників, які нездібні відповідати за конкретне завдання і потребують інструкцій, вказівок та контролю.
2. S2 - переконання.Характеризується в рівній мірі орієнтацією як на людину, так і на завдання. Підлеглі бажають прийняти відповідальність, але не можуть цього зробити із-за низького рівня зрілості (М2). В даному випадку керівник продовжує орієнтуватися на завдання, але до робітників має проявляти більш довіри та впевненості.
3. S3 – стиль, заснований на участі підлеглих у прийнятті рішень.В даній ситуації виконавці мають значну зрілість (М3), але не мають бажання відповідати за виконання завдання. Підлеглі мають значний досвід виконання завдання. Тут керівник повинен мотивувати їх найбільші досягнення шляхом надання можливості брати участь в прийнятті рішень.
4. S4 - делегування (представництво).Використовується для виконавців найвищого рівня зрілості (М4), які і можуть, і бажають нести відповідальність. Підлеглі достатньо кваліфіковані, мають високу мотивацію на досягнення. Цей стиль найбільш придатний до ситуацій, коли робітники можуть діяти самостійно і не потребують великої підтримки від керівника. Поведінка керівника може поєднувати і низьку ступінь орієнтованості на задачу, і на людські відносини.
Модель «шлях-мета» Т. Мітчела та Р. Хауса. Ідея моделі «шлях-мета» складається з того, що керівник може спонукати підлеглих до досягнення
цілей організації, намагаючись вплинути на шлях досягнення цих цілей. Роберт Хаус відзначає, що керівник може вплинути на підлеглих у двох випадках: збільшуючи особистий прибуток при досягненні підлеглими мети даної роботи; зробивши шлях до цього прибутку більш легким. Згідно з даною теорією визначено чотири основних типи управлінської поведінки, тобто стилів керівництва (див.додат. Ж 4):
1. Стиль підтримки (відповідає стилю, орієнтованому на людину) - керівник має інтерес до підлеглих, піклується про них. Більш ефективний цей стиль тоді, коли у підлеглих спостерігається потреба в самоповазі та причетності.
2. Інструментальний(директивний, відповідаючий стилю, орієнтованому на роботу) - менеджер віддає підлеглим чіткі накази, розробляє графіки робіт, правила, процедури, а ті в свою чергу, знають, що від них хочуть. Більш ефективно застосувати такий стиль, коли у підлеглих простежується потреба в автономії та самовиявленні.
1. Партисипативний (стиль, який заохочує підлеглих у прийнятті рішень) - керівник шукає поради у підлеглих, а також пропонує їм брати участь в прийнятті рішень. Цей стиль доцільно використовувати по відношенню до підлеглих, які вірять, що вони впливають на навколишнє середовище.
2. Стиль орієнтований на досягнення- характеризується тим, що перед підлеглими постає напружена ціль і очікується, що вони будуть працювати, використовуючи повністю свої можливості. Застосування цього стилю підходить до ситуацій, коли підлеглі намагаються досягти високого рівня продуктивності і вірять в те, що мають можливість його досягти.
Використовуючи дану теорію, керівник може використовувати всі чотири типа управлінської поведінки в будь - яких ситуаціях. Основним завданням теорії в кожному випадку є розробка питання, як збільшити мотивацію підлеглих і задоволення роботою, формуючи її мету та шлях до її досягнення.
Модель прийняття рішення лідером по Врумму і Йєттону.Ця модель заснована на думці, що керівник повинен вирішити, скільки підлеглих мають право брати участь в прийнятті рішень. Така участь може розглядатись по різному. З одного боку, менеджер може заборонити участь і сам приймати рішення, застосовуючи диктаторський стиль. З другого боку, керівник може віддати перевагу груповому розгляданню проблеми і дати повну волю в прийнятті рішень, застосовуючи демократичний стиль.
Врумм і Йєттон стверджують, що кожний з цих способів може бути ефективним у залежності від відповідей, що будуть надані керівником на наступні п’ять запитань:
· чи є достатня кількість інформації для прийняття правильного рішення ?
· чи мається якісна потреба в даному рішенні?
· дійсно рішення є вирішення проблеми?
· наскільки важливо, щоб підлеглі брали участь в прийнятті рішення?
· як виконавцями підтримуються організаційні цілі?
Отже, думка про те, що існує найкращий стиль є нереальною і занадто простою. Самий ефективний стиль - це той, який задовольняє дану ситуацію. На думку Врумма і Йєттона, він залежить від характеристик лідера, підлеглих і ситуації.
Тема 9. ЕФЕКТИВНІСТЬ УПРАВЛІННЯ
Критерії ефективності організаційної діяльності
Оцінювання організаційної ефективності потребує точних економічних критеріїв. Однак єдиної і цілісної методології не створено і донині. Зокрема, тривалий час як критерій ефективності використовували критерій прибутковості. Однак багато організацій не є прибутковими і проте займають свою нішу на ринку. Значно ближчим до істини є цільовий підхід, згідно з яким кожна організація — цілеспрямована система, головною метою якої є досягнення заздалегідь визначених цілей. Тому для оцінювання організаційної ефективності необхідна сукупність параметрів ефективності, які відображають міру (ступінь) наближення організації до бажаного стану. Параметри ефективності — найважливіші параметри функціонування системи, що дають змогу оцінити якість вирішення проблеми і досягнення поставлених перед системою цілей. Систему критеріїв, за якими може оцінюватись ефективність діяльності організації, наведено у таблиці 9.1.
Термінологічний словник
Тема 3
Аналіз роботи — це процес визначення трьох основних складових будь-якої роботи: 1) змісту роботи; 2) вимог до роботи; 3) вимог до середовища, у якому здійснюється робота.
Висока структура — це структура управління організацією, для якої характерні незначний діапазон контролю і велика кількість ієрархічних рівнів.
Делегування повноважень — процес передавання керівником частини своєї роботи та необхідних для її виконання повноважень підлеглому, який бере на себе відповідальність за її виконання.
Департаменталізація — групування робіт і видів діяльності та їх виконавців в окремі підрозділи організації: бригади, групи, сектори, відділи, цехи, виробництва тощо.
Децентралізація — передача права прийняття певних рішень з вищих рівнів управління на нижчі.
Дивізіональна структура — це тип організаційної структури, побудованої за принципами децентралізації оперативних функцій управління, що передаються виробничим підрозділам організації, та централізації загальнокорпоративних функцій управління на вищому рівні. В результаті розширення меж оперативногосподарської самостійності виробничих підрозділів (дивізіонів) організації вони стають «центрами прибутку» з власною системою управління.
Діапазон контролю — кількість працівників, безпосередньо підлеглих даному менеджеру.
Збагачення роботи — це процес поглиблення роботи, підвищення її змістовності шляхом розширення прав працівника для управління даною роботою (самостійне планування роботи, встановлення графіка і послідовності її виконання, включення в роботу елементів універсальності тощо).
Координація робіт — процес узгодження дій, досягнення єдності зусиль всіх підрозділів та співробітників організації для реалізації її завдань та цілей.
Лінійні повноваження — це повноваження, які передаються від начальника безпосередньо підлеглому і далі іншим підлеглим. Делегування лінійних повноважень створює ієрархію рівнів управління в організації.
Лінійна структура — це тип організаційної структури, побудованої за принципами єдиноначальності та централізму, в якій керівник одноособово виконує весь комплекс робіт з управління організацією або окремим підрозділом.
Лінійно-функціональна структура — це тип організаційної структури, яка ґрунтується на комбінації принципів лінійної та функціональної побудови організації. Для такої структури характерні лінійна вертикаль управління та спеціалізація управлінської праці за функціями.
Лінійно-штабна структура — це різновид лінійної структури, в якій лінійний керівник має у своєму підпорядкуванні групу спеціалістів (штаб), діяльність яких спрямована на виконання окремих функцій, сфер або процесів управління.
Матрична структура — це тип решітчастої організаційної структури, побудованої за принципом подвійного підпорядкування виконавців: з одного боку, керівникові постійно діючого підрозділу, а з другого— керівникові тимчасово створеної проектної групи. Для матричної структури характерне перехрещення постійно діючих та створених на тимчасовій основі підрозділів організації.
Організаційна діяльність — сукупність процесів, за допомогою яких усувають невизначеність та конфлікти поміж співробітниками організації щодо роботи або повноважень і створюють середовище, придатне для їх спільної діяльності. Основними складовими організаційної діяльності є: поділ праці; департаменталізація; делегування повноважень; встановлення діапазону контролю; створення механізмів координації.
Організаційна структура в теорії управління визначається як абстрактна категорія, яка характеризується трьома організаційними параметрами: 1) ступенем складності; 2) ступенем формалізації; 3) ступенем централізації.
Організаційні зміни — це будь-які перетворення в одному, кількох або всіх елементах організації.
Організація — одна із загальних функцій управління, яка полягає у розподілі робіт поміж окремими виконавцями та їх групами, встановленні взаємозв'язків між ними та узгодженні їх діяльності з метою досягнення спільних цілей.
Плоска структура — це структура управління організацією, для якої характерні значний діапазон контролю і невелика кількість рівнів управління.
Поділ праці — це поділ загальної роботи в організації на окремі складові частини, достатні для виконання окремим співробітником відповідно до його кваліфікації та здібностей.
Проектування робіт — процес виокремлення, з'ясування змісту і опису кожної роботи в організації, який складається з двох стадій: 1) аналізу роботи; 2) власне проектування роботи.
Розширення (диверсифікація) роботи означає горизонтальне розширення поля даної роботи за рахунок збільшення кількості операцій, які виконуються в її межах.
Складність організаційної структури — це параметр, який визначається кількістю структурних підрозділів та рівнів ієрархії управління.
Схема організаційної структури управління — це графічне відображення структурних взаємозв'язків основних рівнів та підрозділів організації, їх підпорядкованість на певний момент.
Формалізація — це параметр організаційної структури, який характеризує масштаби використання правил, процедур та інших регуляторів поведінки співробітників організації.
Функціональна структура — це тип організаційної структури, побудованої за принципом поділу функцій управління між окремими управлінськими підрозділами організації, та у якій керівник кожного лінійного підрозділу підпорядкований одночасно керівникам кількох функціональних підрозділів.
Функціональні повноваження — це повноваження, що дозволяють особі, якій вони передаються, в межах її компетенції пропонувати або забороняти певні дії підлеглим лінійних керівників.
Централізація— це параметр організаційної структури, який характеризує розподіл прав, обов'язків і відповідальності по вертикалі управління і полягає у зосередженні владних повноважень і концентрації прав прийняття рішень на верхньому рівні управління організацією.
Штабні (апаратні, адміністративні) повноваження — це повноваження, які передаються особам, які здійснюють консультативні, обслуговуючі, дорадчі функції щодо лінійних керівників. Повноваження штабного керівника пов'язані з експертизою, підготовкою рекомендацій, підтримкою лінійних керівників.
Тема 4
Внутрішнє винагородження — це задоволення, яке людина отримує в процесі виконання певної роботи; його дає сама робота, її змістовність, результативність, значимість.
Грейди -рівень цінності співробітника для компанії.
Зовнішнє винагородження — це компенсація зусиль людини за її роботу в організації у матеріальній (заробітна плата, премії, пільги тощо) та нематеріальній (привілеї, похвала, нагороди, просування по службі тощо) формі.
Метод «збагачення праці» — це один з методів мотивації, який ґрунтується на припущенні, що працівники мають бути особисто заінтересованість у виконанні дорученої їм роботи. Для створення ситуації
особистої заінтересовані у виконанні роботи необхідно забезпечити три такі умови її виконання: 1) робота має бути значимою; 2) виконання роботи має передбачати певну відповідальність; 3) інформація про результати і якість роботи має доводитися до виконавця.
Модель Портера—Лоулера являє собою комплексну теорію мотивації, у якій зроблено спробу об’єднати в одне ціле елементи різних теорій мотивації. На думку її авторів, мотивація є одночасно функцією потреб, умінь та здібностей людини, витрачених нею зусиль, отриманих результатів, винагород і сприйняття нею справедливості винагороди.
Мотиваційна структура людини — це сукупність мотивів, які знаходяться у певному співвідношенні один до одного за ступенем впливу на поведінку людини.
Мотивація— це процес впливу на людину з метою її спонукання до певних дій, спрямованих на досягнення цілей організації. Сутність мотивації зводиться до створення умов, що дозволяють працівникам відчути, що вони можуть задовольнити свої потреби такою поведінкою, яка забезпечить досягнення цілей організації.
Потреба — це особливий стан психіки індивіда, усвідомлена ним незадоволеність, відчуття нестачі чогось, відображення невідповідності між внутрішнім станом і зовнішніми умовами.
Спонукання (мотив) — це потреба, яка викликає у людини стан спрямованості на виконання певних дій для задоволення такої потреби.
Стимул — це важелі або інструменти впливу на людей, які викликають дію певних мотивів. До них належить широкий спектр конкретних засобів впливу (усього того, що можна запропонувати людині як компенсацію за її дію).
Теорії змісту мотивації– це сукупність теорій мотивації, які зосереджені на ідентифікації, класифікації та дослідженні потреб людини, що спонукають її до діяльності в організації.
Теорія ієрархії потреб А. Маслоу – це одна з теорій змісту мотивації, в основу якої покладено припущення, що мотивація в організації визначається комплексом потреб, причому потреби кожного індивіда (фізіологічні,соціальні потреби у безпеці, у повазі, у самореалізації) задовольняються в ієрархічному порядку.
Теорія «мотиваційної гігієни» Ф. Герцберґа — це одна із теорії змісту мотивації, яка стверджує, що для створення мотивації керівник має забезпечити для підлеглих наявність не тільки «гігієнічних» факторів, пов’язаних із середовищем, у якому здійснюється робота (прийнятний рівень заробітної плати, умов праці, взаємовідносин з начальником тощо), але й «мотиваційних» факторів, пов’язаних із змістовністю самої роботи (визнання досягнень і результатів, відповідальність, професійне і службове зростання тощо).
Теорія набутих потреб Д. МакКлелланда — це одна з теорій змісту мотивації, згідно з якою поведінку людини в організації визначають одночасно три такі, набуті нею під впливом життєвих обставин, досвіду і навчання, групи потреб: 1) в успіху; 2) у владі; 3) у співучасті.
Теорії процесу мотивації — це сукупність теорій мотивації, які концентрують увагу на вивченні та поясненні процесу (механізму) вибору людиною зразків її поведінки в організації.
Теорія справедливості С. Адамса — це одна з теорій процесу мотивації, яка пояснює процес мотивації тим, наскільки справедливо людина сприймає винагороду власного трудового внеску в результаті діяльності організації порівняно з винагородою і внесками інших її співробітників.
Теорія сподівань (очікувань) В. Врума — одна з теорій процесу мотивації, яка ґрунтується на передбаченні, що мотивація людини в організації залежить від її уявлення щодо власної спроможності виконати робоче завдання, щодо достатності винагородження за його виконання і щодо можливостей одержати бажану винагороду. Якщо хоча б одне з цих трьох уявлень буде негативним, то слабкою буде і мотивація до діяльності людини в цілому.
Теорія ЕRG К. Альдерфера — це модифікована теорія ієрархії потреб, яка пояснює поведінку людини в організації намаганням поступово задовольнити її потреби в існуванні, у взаємовідносинах та у зростанні, але наголошує, що в тому разі, коли людині не вдасться задовольнити потреби вищого рівня, для неї підсилюється ступінь впливу потреби нижчого рівня.
Тема 5
Аналіз фінансових коефіцієнтів — це аналіз, який будується на розрахунках співвідношення окремих фінансових показників, що характеризують різні аспекти фінансової діяльності організації. Найпоширенішими фінансовими коефіцієнтами, за якими здійснюється аналіз, є: коефіцієнти ліквідності, платоспроможності, прибутковості (рентабельності).
Аудит — незалежна формальна верифікація фінансових звітів і операційних видів діяльності, яка має засвідчити достовірність використовуваної в процесі контролю інформації, її відповідність фактичному стану справ.
Бюджетування — процес формування (розробки) і реалізації бюджетів організації. Залежно від особливостей розробки розрізняють бюджетування: 1) згори донизу; 2) знизу догори; 3) комбіноване; 4) на нульовій базі.
Випереджувальний (превентивний, попередній) контроль — вид контролю, який здійснюється на «вході» трансформаційного процесу в організацію і який спрямований на досягнення максимальної відповідності стандартам ресурсів, що залучаються організацією.
Графік Гантта являє собою стовпчасту діаграму, в якій на горизонтальній всі відкладений час на виконання окремих операцій, а уздовж вертикальної — перелік цих операцій. Графік Гантта наочно показує, коли та чи інша операція має бути виконана згідно з планом, і дає змогу контролювати хід її виконання.
Заключний контроль (підсумковий, контроль за принципом зворотного зв’язку)— вид контролю, який здійснюється після завершення
трансформаційного процесу в організації шляхом порівняння кінцевих результатів діяльності із встановленими стандартами.
Контроль — це одна із загальних функцій управління, яка полягає у забезпеченні досягнення цілей організації шляхом постійного спостереження за її діяльністю та усунення відхилень, що при цьому виникають.
Критичний шлях — це найдовша (тобто така, що вимагає найбільших витрат часу) послідовність подій та процесів, необхідних для завершення проекту за найкоротший термін.
Операційний бюджет — це план підрозділу організації на бюджетний період, який містить перелік конкретних робіт і необхідних для їх виконання ресурсів (як правило, у грошових одиницях), виконання якого слугує мірилом успішності діяльності керівника цього підрозділу. Операційні бюджети класифікують на бюджети витрат, бюджети доходів і бюджети прибутків.
Оцінка за абсолютними стандартамиозначає, що діяльність підлеглого оцінюється шляхом порівняння отриманих ним результатів із заздалегідь визначеним кількісним показником (стандартом).
Оцінка за відносними стандартами означає, що діяльність одного підлеглого оцінюється порівняно з результатами діяльності іншого.
Поточний контроль — вид контролю, який здійснюється безпосередньо впродовж виконання робіт та спрямований на своєчасне виявлення відхилень від стандартів і оперативне реагування на них.
Програма оцінки та перегляду планів (РЕRT) являє собою сітковий графік, на якому зображено послідовність реалізації процесів проекту, а також час та витрати, пов’язані з виконанням кожного з них. За допомогою цього графіка менеджер проекту має можливість аналізувати те, що необхідно зробити, визначити, які події залежать одна від одної та ідентифікувати ймовірні моменти виникнення проблем.
Селекція кадрів означає підбір робітників не тільки за їх кваліфікацією і здібностями щодо виконання відповідної роботи, але і за їх особистими рисами, спроможністю злагоджено працювати в колективі.
Стандарти контролю — це кількісно визначені специфічні цілі діяльності організації, її підрозділів або окремих виконавців, на підставі яких оцінюється процес щодо їх досягнення.
Фінансовий бюджет — це план, який складається для організації в цілому, в якому визначені джерела надходження і напрямки використання грошових коштів. До основних фінансових бюджетів зараховують; касовий бюджет (план руху готівки); бюджет капіталовкладень (інвестиційний бюджет); балансовий бюджет (плановий баланс).
Фінансовий контроль — це функціональна підсистема контролю в організації, яка полягає у контролюванні процесів формування і використання фінансових ресурсів організації в цілому та її структурних підрозділів. Складовими фінансового контролю є: 1) фінансовий аналіз; 2) бюджетування; 3) аудит.
Формалізація — ознайомлення нового працівника в процесі прийому в організацію з письмовим описом його майбутньої роботи.
Центр відповідальності — це структурний підрозділ організації, для якого складається операційний бюджет, керівник якого несе відповідальніть за його виконання. Розрізняють чотири типи центрів відповідальності: 1) центр витрат; 2) центр доходів; 3) центр інвестицій; 4) центр прибутку.
Тема 6
Інтуїтивна технологія прийняття рішень — це процедура прийняття рішень, яка складається з трьох етапів: 1) реєстрація змін; 2) вибір управлінських рішень в аналогічних ситуаціях, які містить пам’ять суб'єкта управління; 3) прийняття рішення.
Ірраціональна модель прийняття рішень ґрунтується на передбаченні, що рішення приймається без пошуку і дослідження можливих альтернатив. Ірраціональна модель звичайно відбиває бажання менеджерів задовольнити, в першу чергу, свої індивідуальні інтереси. Рішення за цією моделлю є функцією розподілу влади в організації.
Класична модель прийняття рішень передбачає, що особа, яка приймає рішення, повинна бути в цьому процесі абсолютно об'єктивною та раціональною (мати чітку мету прийняття рішення, мати вичерпну інформацію щодо ситуації прийняття рішення та можливих альтернатив і наслідків їх реалізації), а вибраний варіант — максимізувати вигоди для організації.
Оцінка альтернатив — це один з етапів раціональної технології прийняття рішень, який передбачає перевірку кожної альтернативи на її реалістичність, відповідність ресурсам організації та прийнятність наслідків її реалізації.
Поняття «досягнення задоволеності» означає стан, коли «страх» менеджера щодо прийняття не найкращого рішення пересилює намагання продовжувати пошук нових альтернатив для досягнення оптимального рішення. Задоволеність досягається за умов вибору рішення, яке є достатньо добрим за даних умов.
Поняття «обмеженої раціональності» означає, що люди можуть тільки намагатися прийняти раціональне рішення, але їх раціональність завади буде обмеженою (теоретично завжди існує рішення краще за прийняте).
Прийняття управлінських рішень — це процес, який починається з констатації виникнення проблемної ситуації та завершується свідомим остаточним вибором варіанта дій щодо її усунення.
Проблемна ситуація — це невідповідність фактичних або прогнозованих параметрів системи, якою управляють, цілям управління.
Поведінкова модель прийняття рішень ґрунтується на передбаченні, що менеджери в бажанні прийняти раціональне рішення завжди обмежені численними об'єктивними (можливості отримати вичерпну інформацію) та суб'єктивними (власні здібності, звички, упередженість) факторами.
Раціональна технологія прийняття рішень — це процедура прийняття рішень, яка складається з п'яти етапів: 1) діагноз проблеми; 2) накопичення інформації про проблему; 3) опрацювання альтернативних рішень; 4) оцінка альтернатив; 5) прийняття рішень.
Технологія прийняття рішень — це послідовність етапів процесу прийняття управлінських рішень.
Управлінське рішення — це продукт управлінської праці (концентрований вираз процесу управління на його останній стадії) у формі дій, спрямованих на усунення проблемної ситуації, яка виникає в процесі функціонування організації.
Тема 7
Вибіркове сприйняття — не перешкода на шляху до ефективної комунікації, яка полягає у тому, що одержувач повідомлення сприймає тільки ту інформацію, яка його цікавить, з урахуванням своїх потреб, мотивації, досвіду, підготовки та інших особистих характеристик.
«Виноградна лоза» — це поняття, яке використовується для позначення мережі неформальних комунікацій в організації.
Висхідні комунікації — процес передавання повідомлення з нижчих рівнів управління на вищі, за допомогою якого керівники отримують інформацію про стан справ і проблеми на нижчих рівнях управління.
Відправник повідомлення — особа, яка генерує інформацію для комунікації, перетворює її у повідомлення і передає його іншій особі або групі осіб.
Горизонтальні комунікації — процес обміну повідомленнями між членами однієї групи або співробітниками рівного рангу, який покликаний прискорити та спростити обмін повідомленнями в організації, координувати та інтегрувати дії співробітників і підрозділів організації.
Декодування — це процес трансформації (перекладання) одержувачем отриманого повідомлення у зрозумілу для нього форму.
Діагональні комунікації — комунікації, які перехрещують функції та рівні управління організації, проходять крізь них.
Емпатія — це здатність особи поставити себе на місце співрозмовника, враховуючи його почуття, темперамент, особливості характер тощо.
Канал комунікації — це засіб, за допомогою якого відбувається переміщення повідомлення від відправника до одержувача.
Кодування — процес трансформації (перетворення) того, що призначене для передавання, у повідомлення. Процес кодування складається: з вибору певної системи кодових знаків — носіїв інформації (звук, світло, запах, фізичні дії тощо); з організації таких носіїв у певну форму (промова, текст, рисунок, вчинок тощо); з формування повідомлення з певним значенням.
Комунікаційна мережа — це форма (конфігурація) поєднання за допомогою інформаційних потоків індивідуумів, які беруть участь у процесі комунікації.
Комунікація — це процес обміну інформацією між двома або більше особами, який забезпечує їх взаєморозуміння.
Міжособові комунікації— це поняття, яке застосовують для характеристики будь-яких процесів комунікації між двома або більше особами.
Невербальна комунікація — це такий метод обміну інформацією, який відбувається без використання слів (мова «рухів тіла», інтонація голосу, символіка тощо).
Неформальні комунікації — це комунікації, які виникають спонтанно, без санкції керівництва організації. Вони співіснують з формальними комунікаціями, підтримують їх, заповнюють розриви, що існують у формальних комунікаціях.
Одержувач повідомлення — особа (або група осіб), для якої передається повідомлення.
Організаційні комунікації — це поняття, яке використовується для характеристики процесів комунікацій в межах організації, які відбуваються в умовах ієрархії влади.
Перешкоди комунікації («шум»)— це будь-яке втручання в процес комунікації, яке викривлює (спотворює) сутність або зміст повідомлення.
Письмова комунікація — це такий метод обміну інформацією, який відбувається за допомогою графічних знаків (накази, листи, письмові звіти, розпорядження тощо).
Повідомлення — закодована за допомогою будь-яких символів і представлена у реально відчутній формі думка, призначена для передавання.
Семантичні бар'єри — це перешкоди ефективній комунікації, які полягають у різному тлумаченні змісту одного і того самого повідомлення його відправником і одержувачем.
Стратегія «експозиції» (розкриття) - це стиль комунікації, який вимагає від відправника більшої відкритості та чесності у доведенні інформації до одержувача.
Стратегія „зворотного зв'язку” — це стиль комунікації, який вимагає одночасно більшої відкритості і чесності у доведенні інформації і результативного сприйняття повідомлення з боку одержувача.
Усна комунікація — це метод обміну інформацією, який відбувається у формі безпосереднього спілкування відправника і одержувача повідомлення (промова, нарада, групова дискусія, телефонна розмова тощо).
Фільтрація інформації — свідоме маніпулювання інформацією з метою зробити її привабливішою для одержувача.
Формальні комунікації — це комунікації, які є наслідком ієрархії влади в організації, відповідають прямому ланцюгу команд і є частиною комунікації, необхідної для забезпечення діяльності організації.
Тема 8
Автократичний стиль — це стиль управління, для якого характерні: високий ступінь централізації повноважень та структуризації роботи підлеглих; обмеження свободи підлеглих щодо прийняття рішень, орієнтація на дотримання підлеглими численних правил та інструкцій.
Влада — це здатність впливати на поведінку інших людей.
Влада винагородження — це форма легітимної влади, яка виникає з уявлення про те, що керівник має можливість задовольнити потреби підлеглого шляхом винагородження результатів його діяльності.
Влада зв'язків — це форма особистої влади, яка виникає із сприйняття послідовниками існування зв'язків лідера з впливовими особами як в організації, так і за її межами.
Влада інформації — це форма особистої влади, яка виникає завдяки доступу лідера до потрібної, важливої інформації і його вмінню використовувати її для впливу на послідовників.
Влада над ресурсами — це форма легітимної влади, яка виникає внаслідок права керівника контролювати, регулювати і розподіляти обмежені організаційні ресурси.
Влада примусу — це форма легітимної влади, яка виникає з уявлення про те, що це керівник має можливість покарати підлеглого так, що завадить задоволенню його потреб.
Вплив — це така поведінка однієї особи чи групи осіб, яка вносить зміни в поведінку, відчуття, стосунки інших людей.
«Давати вказівки» — стиль лідерства в моделі П. Герсі і К. Бланшарда, при якому лідер вимушений виявити високу директивність і жорстко контролювати послідовників, допомагаючи їм у такий спосіб усунути невпевненість щодо виконання їх завдання.
«Делегування» — стиль лідерства в моделі П. Герсі і К. Бланшарда, якого лідер поєднує мінімальну орієнтацію як на виконання робочих завдань, так і на стосунки з підлеглими. Це дозволяє послідовникам, які здатні й бажають працювати, взяти на себе максимум відповідальності за виконання роботи.
Демократичний стиль — це стиль управління, для якого характерні: високий ступінь децентралізації повноважень, широке залучення підлеглих до прийняття рішень, добре налагоджені комунікації між керівником і підлеглими.
Експертна влада — це форма особистої влади, яка виникає внаслідок визнання послідовником того, що лідер володіє недосяжними для нього спеціальними знаннями, навичками, вмінням, досвідом.
Еталонна влада (влада прикладу, харизма) — це форма особистої влади, яка виникає внаслідок бажання послідовників бути схожими на лідера, який володіє надзвичайно привабливими для них особистими якостями, вміннями або іншими характеристиками.
Законна (легітимна) влада — це влада, яка випливає із статусу керівника, його офіційної посади.
Залежність — це ситуація, в якій одна особа змушена діяти так, як того бажає друга.
«Залучення до участі» — стиль лідерства в моделі П.Герсі і К.Бланшарда, за якого лідер встановлює партнерські відносини з послідовниками, надаючи їм можливість брати участь у прийнятті рішень на своєму рівні з метою стимулювати бажання виконувати їх завдання.
«Колективне управління» — стиль лідерства в концепції Р. Блейка і Дж.Моутон, за якого в колективі формується атмосфера взаємної поваги і довіри, а досягнення цілей організації забезпечується зусиллями відданих загальній справі підлеглих.
Концепція типів управління Р. Блейка і Дж. Моутон — це одна з поведінкових концепцій лідерства, у якій на основі двох критеріїв (рівень турботи про людей і рівень турботи про виробництво) побудовано таблицю (решітку), в межах якої окреслені зони п'яти стилів лідерства: «нікчемне управління»; «управління позаміським клубом»; «режим підпорядкування керівникові»; «колективне управління»; «організаційне управління».
Ліберальний (пасивний) стиль — це стиль, який характеризується мінімального участю керівника. Підлеглі при цьому мають майже повну свободу визначати цілі діяльності, приймати рішення й контролювати свою роботу.
Лідерство — це специфічний тип управлінської взаємодії, який характеризується здатністю однієї особи (лідера) ефективно поєднувати (сполучати) залежно від конкретної ситуації різні джерела влади для впливу на іншу особу або групу людей (послідовників) з метою спрямування їх діяльності на досягнення спільних цілей. Отже, лідерство є функцією лідера, послідовників і ситуаційних змінних.
Модель лідерства «шлях-мета» Гауса-Мітчелла ґрунтується на передбаченні, що між ефективним лідерством і рівнем мотиваційної сили очікувань послідовників існує прямий зв'язок. Отже, ефективний лідер — це той, хто допомагає послідовникам йти шляхом, який веде до бажаної мети, тобто пояснює підлеглим, як найкраще і найзручніше виконати завдання і завдяки цьому збільшити персональне винагородження.
Модель ситуаційного лідерства П. Герсі й К. Бланшарда ґрунтується на передбаченні, що вибір керівником одного із чотирьох запропонованих у моделі стилів лідерства («давати вказівки», «переконання», «залучення до участі», «делегування») залежить від ступеня (стадії) «зрілості підлеглих».
Модель ситуаційного лідерства Ф. Фідлера пояснює вибір одного з двох запропонованих у моделі стилів лідерства (орієнтація на підлеглих або орієнтація на роботу) та впливом таких трьох ситуаційних факторів: 1) стосунки лідер-послідовники; 2) структурованість завдання для підлеглих; 3) рівень посадових повноважень керівника.
«Нікчемне» або «злиденне» управління — стиль лідерства в концепції Р. Блейка і Дж. Моутон, за якого керівник прикладає мінімальні зусилля для виконання своєї роботи, що необхідні тільки для того, щоб зберегти свою посаду в організації.
Опортунізм як стиль лідерства являє собою пристосовницьку (у контексті застосування будь-якого із стилів лідерства) поведінку керівника, спрямовану на досягнення його особистих інтересів (внесок в успіх організації на другому місці відносно особистої вигоди).
«Організаційне управління» — стиль лідерства в концепції Р. Блейка і Дж. Моутон, згідно з яким керівник прагне достатньою мірою поєднати орієнтацію як на інтереси підлеглих, так і на виконання завдання. Керівник не вимагає багато від підлеглих, але й не потурає.
Особиста влада — це влада, яка виникає завдяки привабливості особистості індивіда (професіоналізм, ініціативність, чесність тощо).
Патерналізм як стиль лідерства являє собою поведінку показної «благодійності», «батьківського піклування» керівника про підлеглих, яка виявляється у заохоченні, підтримці й винагородженні підлеглих в обмін на їх слухняність та лояльність.
«Переконання» — стиль лідерства в моделі П. Герсі та К. Бланшарда, за якого керівник однаковою мірою реалізує директивність і підтримку підлеглих, які нездатні, але бажають працювати. Лідер допомагає послідовникам шляхом роз'яснення завдання і формування впевненості й можливості його виконання.
Поведінковий підхід до лідерства — це сукупність концепцій лідерства, яка ґрунтуються на передбаченні, що результативність лідерства визначається тим, як лідер поводить себе з послідовниками. Поведінкові концепції спрямовані на дослідження того, що і як роблять ефективні лідери у взаєминах з послідовниками.
Посадові повноваження — це формально санкціоноване організацією право керівника впливати на поведінку підлеглих.
«Режим підпорядкування керівникові» — стиль лідерства в концепції Р. Блейка і Дж. Моутон, за якого керівник, орієнтований тільки на виконання робочих завдань, диктує підлеглим, що і як вони повинні робити шляхом реалізації наданих йому посадових повноважень і встановлення жорсткого контролю за їх діяльністю.
Ситуаційний підхід до лідерства — це сукупність концепцій лідерства, які стверджують, що стиль лідерства керівника має змінюватися залежно від ситуації. Концепції ситуаційного лідерства зосереджені на вивченні взаємодії різних ситуаційних факторів з метою з'ясування їх впливу на взаємини лідера і послідовників.
Стиль керування — манера поведінки керівника щодо його підлеглих.
Ступінь (стадія) «зрілості підлеглих» — це поняття, яке характеризує в моделі ситуаційного лідерства П. Герсі та К. Бланшарда рівень готовності підлеглих до виконання робочих завдань, складовими якого є «професійна зрілість» або спроможність працювати (знання, вміння, навички щодо конкретної роботи) і «психологічна зрілість» або бажання працювати (вмотивованість щодо виконання конкретної роботи).
Теорії особистих якостей лідера — це сукупність теорій лідерства, в основу яких покладено ідею, що всі кращі лідери мають сукупність певних, незмінних у часі особистих рис, які відрізняють їх від нелідерів (лідерами народжуються, а не стають). Фокус дослідження цих теорій — хто такі ефективні лідери.
Традиційна влада — це форма легітимної влади, яка виникає внаслідок визнання підлеглим права керівника віддавати накази і свого обов'язку їм підкорятися.
«Управління позаміським клубом» — стиль лідерства в концепції Р. Блейка і Дж. Моутон, за якого основну увагу керівник приділяє підтриманню в колективі атмосфери доброзичливості, комфортних умов, хай навіть і за рахунок погіршення показників виконання роботи.
«Фасадизм» (від слова фасад) як стиль лідерства являє собою поведінку імітації керівником зовнішнього благополуччя у підпорядкованому йому підрозділі з метою приховання дійсного стану справ.
Шкала «найменш привабливого співробітника» — це запропонований Ф. Фідлером метод визначення поведінкових пріоритетів керівника, який дозволяє з'ясувати його орієнтацію або на стосунки з підлеглими, або на виконання завдання шляхом опису керівником гіпотетичної особи підлеглого, з яким він менш за все бажав би працювати.
Тема 9
Гнучкість — здатність організації перерозподіляти ресурси з одного виду діяльності на інший з метою випуску нового продукту на запити споживачів.
Ефект (у широкому розумінні) — це абсолютний показник, який характеризує результат будь-якої взаємодії або процесу.
Ефективність (у широкому розумінні) — це відносний показник, який характеризує співвідношення ефекту (результату) і витрат, що пов'язані з його досягненням.
Ефективність (з позиції рівневого підходу до оцінки) — це оптимальне співвідношення (сполучення) виробництва, якості, результативності, гнучкості, задоволеності, конкурентоспроможності та розвитку організації.
Ефективність групова — рівень виконання завдань групами працівників або підрозділами організації.
Ефективність індивідуальна — рівень виконання завдань конкретними працівниками або членами організації.
Ефективність організаційна — рівень виконання завдань організацією.
Ефективність організації — співвідношення «виходів» до введених факторів.
Ефективність управління організацією — це багатовимірне поняття, яке характеризує ступінь успішності роботи організації у контексті всіх аспектів її діяльності (виробничих, збутових, фінансових, соціальних, інноваційних тощо).
Задоволеність — рівень задоволення організацією потреб своїх працівників.
Інтегральний підхід до оцінки ефективності управління ґрунтується на побудові синтетичного (інтегрального) показника, який охоплює декілька часткових (безпосередньо неспівставних) показників ефективності управління.
Композиційна концепція ефективності управління — це концепція, згідно з якою ефективність управління визначається ступенем впливу управлінської праці на результати діяльності організації в цілому.
Конкурентоспроможність— становище організації в галузі, її здатність конкурувати у боротьбі за споживача.
Концепція ефективності управління на основі досягнення «балансу інтересів» —- це концепція, згідно з якою діяльність організації спрямована на задоволення очікувань, сподівань і потреб (інтересів) усіх індивідуумів і груп,
які взаємодіють в організації та з організацією, а ефективність управління характеризує ступінь досягнення балансу інтересів усіх зацікавлених у діяльності організації індивідуумів і груп.
Критерій ефективності — це мірило для визначення (оцінки) ефективності, яке характеризує сутнісний зміст ефективності й визначає принцип її вимірювання.
Продуктивність — здатність організації забезпечувати кількість та якість продукту відповідно до вимог зовнішнього середовища.
Продуктивність організації — це відносний показник, який характеризує співвідношення ринкової вартості «виходів» і «входів» в організацію.
Результативність управління — цільова спрямованість системи управління організацією на створення потрібних, корисних речей, здатних задовольняти певні потреби, забезпечити досягнення кінцевих результатів, адекватних поставленим цілям.
Рівневий підхід до оцінки ефективності управління виокремлює в процесі оцінки три рівні ефективності; 1) індивідуальний; 2) груповий; 3) організаційний та відповідні фактори, що на них впливають. Ефективність управління при цьому формується як інтегрований результат індивідуальної, групової та організаційної ефективності з урахуванням синергічного ефекту.
Розвиток — спосіб забезпечення ефективності, що полягає в інвестуванні коштів у задоволення майбутнього попиту зовнішнього середовища.
Системна концепція ефективності управління — це концепція, згідно з якою на результати діяльності організації впливають як внутрішні чинники, так і фактори зовнішнього середовища, а ефективність управління характеризує ступінь адаптації організації до свого зовнішнього середовища.
Функціональна концепція ефективності управління — це концепція, згідно з якою управління розглядається з точки зору організації праці та функціонування управлінського персоналу, а ефективність управління характеризує зіставлення результатів та витрат самої системи управління.
Цільова концепція ефективності управління — це концепція, згідно з якою діяльність організації спрямована на досягнення певних цілей, а ефективність управління характеризує ступінь досягнення поставлених цілей. Часовий підхід до оцінки ефективності управління виокремлює в процесі оцінки коротко-, середньо- та довгострокові періоди, для кожного з яких можна визначити специфічні критерії оцінки ефективності управління.
Якість — задоволення запитів споживачів стосовно функціонування виробів чи надання послуг.
Рекомендована література
1. Выханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент: Учебник. – 3-е изд. – М.: Гардарики, 2002. – 528 с.
2. Бартон, Томас, Шеккир, Уильям, Уокер, Рол. Комплексный подход к риск-менеджменту: стоит ли этим заниматься. : Пер.с анг.-М.: Изд.дом. «Вильямс», 2003.-208с.
3. Бодди Д., Пейтон Р. Основы менеджмента: пер. с англ. / Под ред. Ю.Н. Контуревского – СПб: Издательство «Питер», 1999. – 816 с.
4. Боуэм К. Основы стратегического менеджмента.- М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997, 398 с.
5. Виханский О.С., Стратегическое управление: учебник. – 2-е изд. перераб. и доп. –М.: Экономист, 2006. -296 с.
6. Герчикова И.Н. Менеджмент: Учебник- 3-е изд., перераб й доп.- М.: Банки й биржи.ЮНИТИ, 1997. - 435с.
7. Гірняк О.М., Лазоновський П.П. Менеджмент: теоретичні основі і практикум: Навчальний посібник для студентів виших навчальних закладів освіти. – К.: «Магнолія плюс», Львів: «новий світ -2000», 2003. – 336 с.
8. Гріфін Р., Яцура В. Основи менеджменту: Підручник / Наук. Ред. В. Яцура, Д. Одесневич. – Львів: БаК, 2001. – 624 с.
9. Деловое планирование./ Под.ред. Попова В.М. - Москва, Финанси и статистика, 1997. – 398 с.
10. Завадський Й. С. Менеджмент: Management/ - Т. 1. – Вид. 2-е. – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1998. – 542 с.
11. Мартыненко Н.М. Основы менеджмента: Учебник. – К.:Каравелла, 2005 – 496с.
12.Мартиненко М.М., Основи менеджменту: Підручник. - К.:Каравела, 2005 – 496с.
13.Менеджмент организации: Учеб. пособие. Румянцева З.П. й др. - М: ИНФРА-М, 1995. - 432.
14. Мескон МХ, Альберт М., Хедоури Ф. Основи менеджмента: Пер. с анг. - М.: Дело, 1992. - 702 с.
15. Ковалев А.И. Управление реструктуризацией предприятия. Киев: АВРИО, 2006. – 368с.
16. Кузьмін О.Е., Мельник О.Г. Основи менеджменту: Підручник. – К.: „Академвидав”, 2003. – 416с.
17. Немцов В.Д., Довгань Л.Є., Сініок Г.Ф. Менеджмент організацій: Навч. посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОб», 2001, - 392 с.
18. Основи менеджмента. Учебное пособие для вузов / Под. ред. А.А. Радугина.-М.: Центр, 1997. – 356 с.
19. Пушкар Р.М Тарнавська Н.П., Менеджмент: теорія та практика: Підручник.- 2-ге вид., перероб. І доп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – 490 с.
20. Редькін О.С., Реген В., Хрущ Н.А., Сучасні стратегії та технології корпоративного управління/ О.С. Редькін, .Реген, Н.А. Хрущ: Нац. Академія зв’язку ім. О.С. Попова. – Одеса: „Евен” 2004.-216с.
21. Робинс, Стивен, П., Коулер, Мери. Менеджмент, 6-ое издание.: Пер. с англ. –М.: Издательский дом «Вильямс», 2002. – 880 с.
22. Соболь С.М., Багацький В.М. Менеджмент: Навч.-метод.посіб. для сам ост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2005. – 225 с.
23. Стадник В.В., Йохна М. А. Менеджмент: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 464 с.
24. Тарнавська Н.П., Пушкар Р.М Менеджмент: теорія та практика: Підручник для вузів.- Тернопіль: Карт-бланш, 1997, е. 11-30,58-86.
25. Упраление организацией: Учебник / Под ред. А. Поршнева, 3. Румянцевой, Н. Саломатана- 2-е изд., перераб. й доп.- М.: ИНФРА-М, 1998. - 456 с.
26. Хміль Ф.І. Основи менеджменту: Підручник. - К.: Академвидав, 2003, - 608 с.
27. Хміль Ф.І. Практикум з менеджменту організацій: Навчальний посібник. – Львів: „Магнолія плюс”, 2004. – 333 с.
28. ШегдаА.В. Основи менеджмента: учебное пособие.- К.: Товариство "Знання", КОО, 1998, с. 13-25.
– Конец работы –
Используемые теги: Тема, Поняття, сутність, менеджменту0.072
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Тема 1. Поняття і сутність менеджменту
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов