Реферат Курсовая Конспект
Ванов Ю. Ф.- доцент кафедри кримінології та юридичної соціології Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук - раздел Государство, 4Ббк 67.5Ія73Рекомендовано Міністерством Освіти І Науки У...
|
4ББК 67.5ІЯ73Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
і 20як навчальний посібник для студентів юридичних
спеціальностей вищих навчальних закладів (лист № 14/18.2 - 1596 від 8 липня 2005 року)
Автори
Іванов Ю. Ф.- доцент кафедри кримінології та юридичної соціології Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук
Джужа О. М.- проректор з наукової роботи Національної академії внутрішніх справ України, доктор юридичних наук,
Професор
З
2.20.Теорія диференціального зв'язку.... . 49
2.21.Психологічні підходи до причин злочинності... 50
2.22.Сучасні кримінологічні теорії......... 51
2.23.Історія вітчизняної кримінології в 20 —30-х рр. XX СТ 53
2.24.Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ЧХст ,,, 54
2.25.Відродження кримінології в Україні 55
2.26.Розвиток кримінології в незалежній Україні... 56
2.27........................................................... Основні напрямки розвитку кримінології
на сучасному етапі....................................... 58
ТЕМА 3. Злочинність та її основні характеристики
3.1.Поняття та виникнення злочинності як соціального явища 60
3.2.Ознаки злочинності........................... 61
3.3.Взаємозв'язок понять "злочинність" та "злочин"... 64
3.4.Види злочинності............................... 65
3.5.Основні показники злочинності........ 65
3.6.Рівень і коефіцієнт злочинності......... 66
3.7.Динаміка злочинності........................ 67
3.8.Структура та характер злочинності. 68
3.9."Ціна" злочинності............................. 69
3.10.Географія злочинності..................... 70
3.11.Поняття латентної злочинності....... 70
3.12.Види та рівні латентної злочинності 71
3.13.Причини існування латентної злочинності 72
3.14.Методи та значення виявлення латентної злочинності 73
3.15........................................................... Основні риси злочинності в Україні 73
ТЕМА 4. Причини й умови злочинності
4.1. Поняття причин і умов злочинності в кримінології. 76
4.2............................................................. Поняття детермінації 77
4.3.Значення вивчення причиновості...... 79
4.4.Класифікація причин та умов злочинності.... 80
4.5.Різні підходи до розуміння причиновості в кримінології 82
ТЕМА5. Кримінологічне вчення про особу злочинця
5.1.Поняття особи злочинця.................... 84
5.2.Межі визнання особи злочинця в кримінології. 85
5.3.Основні кримінологічні ознаки особи злочинця. 86
5.4.Соціально-демографічні ознаки особи злочинця. 87
5.5. Кримінально-правова характеристика особи
злочинця...................................................... 88
5.6. Соціально-рольові характеристики особи злочинця 89
5.7.Риси правової та моральної свідомості особи злочинця 90
5.8.Соціально-психологічна характеристика особи злочинця 92
5.9.Класифікація злочинців..................... 94
5.10.Типологія злочинців........................ 95
5.11.Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця 97
5.12. Співвідношення соціального та біологічного
в особі злочинця.......................................... 99
ТЕМА 6. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки
6.1.Поняття віктимології......................... 102
6.2.Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних досліджень 103
6.3.Поняття жертви злочину................... 105
6.4.Зв'язок "злочинець —потерпілий".... 106
6.5.Віктимність та віктимізація............... 107
6.6.Класифікація жертв злочинів............ 107
6.7.Віктимна поведінка жертви злочину 109
6.8.Кримінально-правовий підхід до класифікації жертв злочину Ш
6.9. Комплексний підхід до класифікації жертв злочину 111
6.10.Значення класифікації та типології жертв 112
6.11.Поняття віктимологічної профілактики 114
6.12.Поняття суїцидальної поведінки..... 115
6.13.Механізм суїцидальної поведінки... 116
ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень
7.1.Поняття кримінологічного дослідження 1119
7.2.Мета й завдання кримінологічного дослідження. 120
7.3.Об'єкти та суб'єкти кримінологічного дослідження 121
7.4.Види кримінологічних досліджень... 121
7.5.Поняття кримінологічної інформації 123
7.6.Види кримінологічної інформації..... 124
7.8.Програма кримінологічного дослідження 126
7.9.Класифікація методів збору кримінологічної інформації 126
7.10.Метод анкетування.......................... 127
7.11.Метод інтерв'ювання....................... 130
7.12.Метод спостереження...................... 132
7.13.Метод експертних оцінок................ 134
7.14.Документальний метод.................... 135
7.15.Соціальний експеримент................. 136
7.16.Психологічні методи, що використовуються
в кримінологічних дослідженнях............... 137
ТЕМА 8. Кримінально-правова статистика та її застосування в практичній діяльності органів внутрішніх справ
8.1.Статистика як наука.......................... 140
8.2.Поняття правової статистики............ 141
8.3.Розділи кримінально-правової статистики 142
8.4.Значення кримінально-правової статистики 143
8.5.Етапи статистичного дослідження.... 144
8.6.Поняття про статистичне спостереження 145
8.7.Поняття одиниці сукупності, спостереження, виміру 145
8.8.Види статистичних спостережень..... 146
8.9.Форми статистичного спостереження 148
8.10.Облікові документи, на основі яких здійснюється облік злочинів у правоохоронних органах........................... 150
8.11.Поняття про статистичне зведення. 151
8.12.Поняття про статистичне групування 152
8.13.Табличний і графічний методи в правовій статистиці 154
8.14.Поняття про абсолютні величини та узагальнені показники 156
8.15.Ряди динаміки у правовій статистиці 158
8.16.Поняття статистичного аналізу та його основні завдання 159
ТЕМА 9. Загальні проблеми запобігання злочинності
9.1.Поняття профілактики злочинності.. 161
9.2.Співвідношення понять "профілактика", "припинення" та "запобігання" 162
9.3.Принципи запобіжної діяльності...... 165
9.4.Функції запобіжної діяльності........... 166
9.5.Цілі та завдання запобіжної діяльності 167
9.6.Рівні профілактики............................. 167
9.7.Види індивідуального рівня профілактики злочинності 170
9.8.Класифікація профілактичних заходів 171
9.9.Суб'єкти профілактики злочинів....... 175
9.10.Суд як суб'єкт запобігання злочинам 177
9.11.Прокуратура як суб'єкт запобігання злочинам... 178
9.12.Міліція як суб'єкт запобігання злочинам 179
9.13.Установи, що виконують покарання, як суб'єкт запобігання злочинам 180
9.14.Служба безпеки України як суб'єкт запобігання злочинам 180
9.15.Міністерство юстиції України як суб'єкт запобігання злочинам 181
9.16.Правове регулювання профілактики злочинності. 181
9.17.Інформаційне забезпечення запобігання злочинам 182
ТЕМА 10. Кримінологічне прогнозування та планування боротьби зі злочинністю
10.1.Поняття кримінологічного прогнозування 184
10.2.Вимоги до джерел прогнозування.. 185
10.3.Завдання кримінологічного прогнозування 187
10.4.Види кримінологічного прогнозування 187
10.5.Види прогнозування злочинності... 188
10.6.Індивідуальне прогнозування......... 190
10.7.Значення кримінологічного прогнозування 192
10.8.Методи кримінологічного прогнозування 192
10.9........................................................... Кримінологічне планування 195
10.10......................................................... Принципи, що висуваються до криміно
логічного планування.................................. 196
10.11.Етапи кримінологічного планування 196
10.12.Основні розділи плану боротьби зі злочинністю. 198
10.13......................................................... Види кримінологічного планування 198
ТЕМА 11. Організаційні основи діяльності органів внутрішніх справ із запобігання злочинності
11.1........................................................... Діяльність підрозділів карного розшуку із за
побігання злочинам..................................... 200
11.2. Діяльність підрозділів Державної служби
по боротьбі з економічною злочинністю... 200
11.3.Діяльність підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків 201
11.4.Діяльність підрозділів кримінальної міліції
в справах неповнолітніх.:............................ 202
11.5.Підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю 204
11.6.Дільничні інспектори міліції як суб'єкти запобігання злочинам 204
11.7.Підрозділи патрульно-постової служби міліції...205
11.8.Підрозділи дозвільної системи....... 206
11.9.Підрозділи служби у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб 207
11.10......................................................... Підрозділи Державної автомобільної
інспекції........................................................ 207
11.11.......................................................... Підрозділи Державної служби охорони 208
11.12.Підрозділи досудового слідства та дізнання... 209
11.13.Підрозділи зв'язків з громадськістю 210
ТЕМА 12. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності неповнолітніх
12.1.Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності неповнолітніх 211
12.2.Кримінологічна характеристика особи неповнолітнього злочинця 212
12.3.Причини й умови злочинності неповнолітніх.... 213
12.4.Запобігання злочинності неповнолітніх 214
ТЕМА 13. Кримінологічна характеристика та запобігання рецидивній злочинності
13.1............................................................ Поняття рецидивної злочинності та її стан 216
13.2.Особа рецидивіста............................ 218
13.3.Типологія особи рецидивіста........... 219
13.4.Причини й умови рецидивної злочинності 220
13.5.Профілактика рецидивних злочинів 221
ТЕМА 14. Кримінологічна характеристика та запобігання економічній злочинності
14.1............................................................ Кримінологічна характеристика економічної
злочинності.................................................. 222
14.2.Причини й умови, що детермінують економічну злочинність 224
14.3.Запобігання злочинам у сфері економіки 224
ТЕМА 15. Кримінологічна характеристика та запобігання насильницьким злочинам
15.1.Поняття та загальна характеристика насильницьких злочинів 226
15.2.Причини й умови насильницьких злочинів 228
15.3.Запобігання насильницьким злочинам 229
ТЕМА 16. Кримінологічна характеристика та запобігання загальнокримінальній корисливій злочинності
16.1.Поняття та кримінологічна характеристика загальнокримінальної корисливої злочинності.................................................. 231
16.2.Причини й умови корисливої злочинності 233
16.3.Запобігання корисливим злочинам. 233
ТЕМА 17. Кримінологічна характеристика та запобігання організованій злочинності
17.1. Кримінологічна характеристика організованої
злочинності.................................................. 236
17.2. Детермінанти організованої злочинності 237
, 17.3. Протидія організованій злочинності 238
2 ТЕМА 18. Кримінологічна характеристика та запо-
I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом
І
ТЕМА 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології
1.1. Поняття кримінології як науки
Етимологічно поняття "кримінологія" означає вчення про злочин (від лат. "сгітеп" - злочин та грецьк. "Іо^ов" - знання, вчення). Згодом це поняття набуло більш широкого значення, і сьогодні поняття "кримінологія" трактується як наука про злочинність. У зарубіжній літературі, поряд із терміном "кримінологія", уживаються й інші - "кримінальна соціологія", "кримінальна біологія", "кримінальна етимологія", "соціологія злочинності", "кримінальна антропологія" тощо. У вітчизняній науці вживається лише термін "кримінологія"'.
Кримінологія - це комплексна наука, що вивчає злочинність як соціальне явище, особу злочинця, причини й умови виникнення злочинності, шляхи та засоби запобігання їй.
Проблема злочинності завжди була й сьогодні залишається однією з найзлободенніших і політично гострих. Думки з цього приводу були полярні: як з погляду розуміння того, що ж таке власне злочинність і особи, які скоїли злочини, так і з погляду того, а як же боротися з нею, якими шляхами, методами та заходами. Свій внесок у вивчення злочинності, а також у формування соціального порядку зробили священнослужителі, філософи, літератори, представники різних галузей науки.
Початком розвитку кримінології як науки вважають працю Ч. Беккарія (1738-1794 рр.) "Про злочини і покарання" (1764 р.), у якій він сконцентрував увагу на проблемі злочину та судів. Термін "кримінологія" ввійшов у науковий обіг у 1885 році, коли італієць Р. Горофало видав книгу з такою назвою.
Боротьба зі злочинністю, як свідчать теорія та практика різних держав, можлива тільки у двох основних напрямках. По-перше, це призначення кримінального покарання за вчинений злочин, і по-друге,- запобігання державою, суспільством, громадянами суспільно-небезпечних діянь, які можуть бути вчинені.
1 Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. Загальна частина - С. 5
Отже, відповідно до двох практичних напрямків у боротьбі зі злочинністю в теорії права формувалися дві наукові галузі, покликані розробляти засоби її подолання. Перша галузь заснована на юридично-догматичному методі вивчення злочинів. Вона як сукупність (система) правових ідей, поглядів, принципів та уявлень розробляється теорією кримінального права. Друга галузь випливає з юридично-соціологічних теорій, в основі яких лежать конкретно-соціологічні методи вивчення таких явищ, як злочинність, особа злочинця, запобігання злочинності й певним видам злочинів. Ця самостійна система поглядів, ідей і концепцій охоплюється кримінологічною наукою2.
1.2. Кримінологія як соціолого-правова наука
Кримінологія є однією з суспільних наук, вона перебуває на межі філософії, соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. До правознавства кримінологія має стосунок тому, що явища, які вона вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях "злочин" і "злочинець". Профілактика злочинів теж має правову основу, чи правовий аспект, а детермінанти злочинності, особа злочинця пов'язані з дефектами її правосвідомості, психології тощо. Водночас вивчення злочинності як соціального явища, особи злочинця та засобів протидії злочинності не обмежується лише знайомством із правовими характеристиками. Аналіз цих проблем лежить у сфері предмета соціології. Уже тільки через це кримінологія є не суто правовою, а соціолого-правовою наукою3.
Варто зрозуміти, що кримшологія за своєю природою є наукою комплексною. Вона охоплює і юридичні, і соціологічні, і психо-ло гічні теоретичні положення. При цьому соціолого-емпіричний матеріал описується, аналізується з позицій права. Переносячи в царину права соціологічні та психологічні знання, кримінологія розширює свої можливості у сфері вивчення системи злочинності й проблем запобігання їй.
2 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. - X.:
Право, 1998. - С. 7.
3 Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология
права. - М., 1995. - С. 23.
Слід пам'ятати, що кримінологія не є суто академічною наукою (вивчення злочинності як соціального явища, її чинників). Кримінологічні дослідження мають на меті розробити численні практичні проблеми. При цьому вивчаються й окремі випадки (певний злочин, конкретний злочинець), а також злочинність (злочинний світ) загалом. За результатами таких досліджень формулюються висновки, що належать до різних аспектів запобігання злочинності. Відомо, що в кримінології до уваги беруть, насамперед, спостереження і факти, та не менше уваги приділяється тут і теоретичним побудовам філософського, соціологічного й загальноправового характеру, висуванню та обґрунтуванню власних наукових ідей, абстракцій, гіпотез. Науковий опис великого обсягу емпіричного матеріалу неможливий без теорії. Без теорії немає науки4.
Варто звернути увагу на те, що кримінологія, на відміну від кримінального права й інших правових наук, не має власної систематизованої сукупності правових норм, котрі були б предметом її вивчення. Тож, маємо справу переважно з галуззю наукових знань, із особливим напрямом у науці.
"Непопулярність" кримінології в Україні сьогодні можна пояснити тим, що програми запобігання злочинності багато в чому не відповідають реальним можливостям суспільства. Вони не мають реального матеріально-технічного, фінансового, організаційного, кадрового та психологічного забезпечення. Загальнодержавне планування здійснюється у відриві від регіонального. Позаяк відомо, що чим вищий рівень планування, тим більш загальний і менш конкретний характер воно має. Не всі державні органи, приватні структури та населення з належним розумінням сприймають і реалізують рекомендації, викладені в цих програмах. Отож, унаслідок згаданих вище чинників, програми запобігання злочинності лишаються здебільшого невиконаними.
1.3. Предмет кримінологічної науки
Об'єктом науки кримінології є суспільні явища, пов'язані зі злочинністю та іншими правопорушеннями, причинами
4 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. - X.: Право, 1998. - С. 8.
й умовами виникнення злочинності, місцем і роллю особи злочинця в системі суспільних відносин, а також із вирішенням завдань щодо профілактики правопорушень.
Предметом кримінології є дослідження закономірностей, законів, принципів, властивостей, проявів розвитку суспільних відносин, які становлять об'єкт кримінології; ці явища певною мірою вивчені, але належать до подальшого дослідження.
Предмет кримінології характеризує загальний зміст науки кримінології, визначає напрями та завдання наукового дослідження. При цьому проблеми, що вивчаються кримінологією, із погляду їх значущості для науки та практики, нерівнозначні. Одні з них є центральні, створюють власне предмет кримінології, інші мають прикладне, допоміжне значення, стають умовою чи засобом глибокого й усебічного пізнання цього предмета. У процесі свого розвитку кримінологія окреслила власний предмет, до якого нині входять чотири основні елементи:
1. Головним елементом предмета кримінології є власне злочинність як історично мінливе, соціальне та кримінально-правове явище, яке становить сукупність усіх злочинів, скоєних у державі за певний період. Вона вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як рівень, структура, динаміка, характер і географія. Явища, що не є злочинами, але тісно пов'язані з ними (пияцтво, проституція, наркоманія), розглядаються кримінологією як "фонові" явища.
2. Особа злочинця постає як система демографічних, соціально-рольових, психологічних та інших властивостей особи, що вчинили суспільно-небезпечне кримінально-каране діяння. Зазначимо, що злочин - це акт вольовий, свідомо обраний; це результат складного процесу, в якому зовнішні чинники діють не безпосередньо, а через внутрішні фактори. Щоб пізнати детермінанти злочинності, потрібно розкрити механізм злочинної поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу злочинця, вплив її індивідуальних властивостей на характер скоєння злочину.
3. Причини й умови злочинності, об'єднані родовим поняттям "детермінанти", чи "криміногенні фактори", є сукупністю економічних, соціальних, ідеологічних, психологічних, правових, організаційно-управлінських та інших обставин, які зумовлюють (детермінують) злочинність як свій наслідок. Причини й умови
(детермінанти) злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності в цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.
4. Запобігання злочинності є системою державних і громадських заходів, спрямованих на усунення чи нейтралізацію детермінант злочинності та корекцію поведінки осіб, схильних до правопорушень.
1.4. Додаткові питання, що вивчає кримінологія
Основні елементи предмета кримінології не вичерпують усього її змісту. Щоб повніше, глибше й ефективніше вирішувати завдання, що стоять перед кримінологією, вона вивчає і проблеми, що безпосередньо не входять до її предмета. Це питання є дискусійним у зв'язку з тим, що до цих проблем мають певне відношення інші юридичні та неюридичні науки. Крім основних елементів предмета науки, кримінологія також вивчає додаткові питання.
Жертва злочину-це особа або спільнота людей, яким прямо чи опосередковано нанесена будь-яка шкода від злочинного посягання.
Для означення цього аспекту в науковій літературі виник термін "віктимологія" - вчення про жертву злочину. У кримінологічних дослідженнях до недавнього часу основна увага приділялася особі злочинця. Однак потерпілий взаємодіє із злочинцем, а тому ця проблема становить неабиякий інтерес для кримінологів.
Супутні щодо злочинності негативні соціальні явища, які в кримінології називають "фоновими" - це сукупність аморальних проявів, які суперечать загальноприйнятим нормам поведінки й органічно взаємопов'язані зі злочинністю, оскільки детермінують одне одного та тягнуть за собою соціальну деградацію особи (а зрештою - і всього суспільства).
Кримінологія не може не брати їх до уваги, оскільки їхній уплив на злочинність значний. Крім цього, запобігання злочинам є найефективнішим, якщо воно починається на стадії ранньої профілактики, тобто в процесі дозлочинної асоціальної поведінки.
Суїцидальна поведінка (самогубство) - це навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один із видів насильницької смерті.
Деякі вчені виступають проти включення цього питання до предмета кримінології5, проте є й протилежні думки. На наш погляд, ця проблема має міждисциплінарний характер, вона стосується психіатрії, психології, кримінального права, але має і кримінологічний аспект.
Прогнозування злочинності — це процес отримання, обробки й аналізу інформації з метою визначення майбутнього стану злочинності чи ймовірності вчинення конкретного злочину.
Планування заходів протидії злочинності -це цілеспрямований процес розробки плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі злочинністю визначаються шляхи та засоби їх вирішення, нормативне, інформаційне, методичне забезпечення на визначений період часу.
Застосування дієвих заходів боротьби зі злочинністю неможливе без відповідного прогнозування, а також планування цього процесу. Тож ця проблематика має бути залучена і до предмета кримінології.
Кримінально-правова статистика - це заснована на загальних принципах і змісті юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії статистики, що застосовується при вивченні кількісно-якісного аспекту злочинності й пов'язаних з нею явищ і заходів соціального контролю за нею.
Кримінально-правова статистика допомагає правоохоронним органам правильно організувати свою роботу щодо боротьби зі злочинністю.
Методика вивчення злочинності - це сукупність наукових методів (способів і засобів наукового пізнання), застосовуваних для збору, опрацювання, аналізу чи інтерпретації кримінологічно-значимої інформації. При проведенні кримінологічних досліджень використовують прийоми (способи) інших наук - соціологічні, статистичні, математичні, психологічні, -пристосовуючи їх до проблеми, що вивчається.
5 Карпец И. И. Современньїе проблеми криминологии. - М., 1982. - С. 133; Зелинский А. Ф. Криминология. - X., 2000 - С. 23
1.5. Завдання кримінології
Мета кримінології полягає у виробленні наукових і практичних рекомендацій, положень та висновків щодо підвищення ефективності запобігання злочинності. Практичні цілі формулюються, беручи до уваги професійну підготовленість кадрів, їхнє матеріально-технічне, фінансове забезпечення й реальний час щодо проведення відповідних заходів.
Мета та предмет кримінології визначають її завдання.
Основні завдання кримінології:
1)отримання достовірних даних про елементи, що є предметом кримінології;
2)вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливають на рівень, структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості;
3)соціально-кримінологічне дослідження деяких видів злочинності для визначення способів боротьби з ними;
4) вивчення особи злочинця, дослідження механізму
вчинення конкретного злочину, класифікація видів злочинних
проявів і типів особи злочинця;
5)розробка наукових рекомендацій щодо усунення чи нейтралізації явищ, які спричиняють антисоціальну злочинну поведінку;
6)наукова розробка заходів, пов'язаних із виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів упливу на них;
7)вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємозв'язку між жертвою та злочинцем;
8)визначення основних напрямків і заходів протидії злочинності, правове регулювання профілактичної діяльності.
1.6. Функції кримінології
Виходячи із завдань, які стоять перед кримінологією, виділяють функції кримінології:
1. Описова: кримінологія виявляє та фіксує певні факти соціальної дійсності, пов'язані зі злочинністю, відображає їхні властивості й ознаки, дає їхній науковий опис.
2. Пояснювальна: розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних положень суть досліджуваних обєктів, кримінологія дає їм наукове пояснення.
3. Прогностична: вивчаючи тенденції розвитку кримінологічно значущих процесів і явищ, кримінологія прогнозує їхній майбутній стан.
4. Практично-перетворювальна: кримінологічні опис, пояснення та прогнозування так чи так підпорядковані інтересам наукового управління соціальними процесами, пов'язаними з протидією злочинності. Тож, боротьба зі злочинністю в значенні розуміння фокусує решту проблем, які вивчаються кримінологією. У цьому й полягає практично-перетворювальна функція науки, оскільки кримінологічні знання лише тоді мають цінність, коли вони озброюють суб'єкти профілактики злочинів, слугують для них керівництвом до дій.
За видами впливу практично-прикладні функції можна поділити на економічні, правові, соціально-психологічні, гч організаційио-управліпські та ін.
"^ 1.7. Діалектичний та історичний методи <^~ в кримінології
^Г>, Метод (від грецьк. теїпосіоі - шлях до чого-небудь) - прийом, Х^ шлях дослідження. Методика - сукупність методів дослідження. Методологія - учення про шляхи та методи дослідження чого-небудь.
Глибоко й достовірно пізнати соціальні явища дають змогу діалектичний та історичний підходи. Вони надають можливість правильно вирішувати такі дуже важливі для кримінології проблеми, як співвідношення буття та свідомості, фізичного й духовного, соціального та біологічного, необхідного й випадкового, загального зв'язку явищ у їх постійному розвитку, єдності та боротьбі протилежностей, проблеми переходу кількісних змін у якісні тощо.
Діалектико-історичний метод орієнтує дослідника на потребу розглядати злочинність та інші кримінологічні явища в порівняльно-історичному аспекті в розвитку та зміні їхніх соціальних зв'язків і зумовленостей, застерігає від суб'єктивізму й однобічного підходу, забезпечує системність дослідження. Однак хибною є думка, що лише на підставі загальних філософських положень можна пояснити всі явища та протиріччя, з якими стикається кримінологія. Завдання будь-якого криміноловшюго
, ^колАїкїкл .,- авНа|
| ТЗБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА^ 1 ПАУТОБА БТГ.Л'ПГЕ"КА
дослідження полягає в тому, щоби за допомогою законів і категорій діалектики обрати такий метод дослідження, котрий дав би можливість розкрити сутність явища, встановити закономірності його розвитку, історичні форми прояву.
Діалектичний метод лежить в основі методології будь-якої науки, а діалектичний матеріалізм становить загальну методологію, тобто теорію пізнання. Філософи глибоко проникли в розуміння того, яким шляхом розвивається наукове пізнання, які найважливіші закономірності його руху від зовнішніх аспектів явищ, що вивчаються, до їхньої внутрішньої сутності. Тож завдання науки полягає в тому, щоб видимий у явищі рух звести до дійсного внутрішнього руху, бо якби форма прояву та сутність речей збігалися, то наука була б зайвою.
Отже, в основі методології лежить загальний метод пізнання - діалектичний та історичний матеріалізм.
Це база як для загальнонаукових (логічного, абстрактного мислення, висунення гіпотез, аналізу та синтезу, спостереження, експерименту), так для і спеціальних методів (соціологічних, статистичних, математичних, психологічних, педагогічних тощо). Остання група методів, які хоча і не є кримінологічними, але свою специфіку вони отримують через особливості предмета та завдань саме кримінологічних досліджень.
1.8. Загальнонаукові методи кримінологічних досліджень
Загальнонаукові методи - це загальні способи та шляхи дослідження процесів і явищ, визначення тенденцій їх змін, які використовуються в різних галузях наукового знання.
До загальнонаукових методів кримінологічних досліджень відносяться: аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, абстракція тощо.
Аналіз - це процес уявного чи реального розподілу цілого на частини, а синтез - процес об'єднання елементів у єдине ціле.
Індукція - спосіб пізнання явища від окремих фактів і положень до загальних висновків; дедукція ж розуміється як констатація висновків через пізнання явища від загального до конкретних фактів.
Аналогія — це відповідність, подібність предметів або явищ, процесів у яких-небудь властивостях.
Узагальнення - це відображення та формулювання тенденцій, що лежать в основі досліджуваного процесу.
Абстракція- це процес уявного виділення визначених властивостей і зв'язків досліджуваного явища та розмежування їх і побічних явищ.
Історичний підхід - це розгляд і вивчення закономірного процесу руху та розвитку суспільства, зважаючи на характеристики й особливості конкретного часового періоду.
Системний аналіз — це сукупність методологічних засобів і прийомів, використовуваних для підготовки й обґрунтування рішень зі складних проблем. Системний аналіз спирається на принципи системного підходу, а також на низку математичних та інших кількісних методів. Основна процедура - це побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язок реальної ситуації.
Моделювання - це спосіб дослідження процесів або систем об'єктів через побудову та вивчення моделей з метою одержати нову інформацію. Ефективне дослідження такого комплексного явища, як злочинність, неможливе без використання методів моделювання.
1.9. Спеціальні методи кримінологічних досліджень
Спеціальні (приватнонаукові) методи кримінологічних досліджень - це способи та прийоми конкретного дослідження об'єкта чи процесу з метою його оптимального регулювання.
До спеціальних методів належать:
Опитування - це метод збору даних про об'єктивні факти, думки, знання тощо, заснований на безпосередній (усне опитування - інтерв'ю) й опосередкованій (письмове опитування -анкетування) взаємодії між дослідником (інтерв'юером) і опитуваним (респондентом).
Інтерв'ювання надає можливість зібрати інформацію про факти, суб'єктивні судження, мотиви поведінки, установки тощо. Особистісний характер взаємин між інтерв'юером і респондентом, суб'єктивність оцінок висувають чіткі методологічні
та методичні вимоги до підготовки й проведення опитування, невиконання яких веде до перекручування результату. Інтерв'ювання використовується не так часто, як анкетування, тому що воно більш трудомістке.
Анкетне опитування (анкетування) - один із ефективних і широко використовуваних у кримінології методів одержання даних про думки й настрої осіб; про рівень знань особами вимог права; їхні схильності, симпатії та антипатії; оцінки своїх дій і поведінки інших в однакових ситуаціях; не зафіксованих в інших документах відомостей про минуле, про оточення тощо.
Документальний метод - загальна назва методів вивчення документів. Залежно від мети дослідження застосовують методи вивчення документів якісні чи кількісні.
Статистичні: масового спостереження (закон великих чисел), групування, аналіз узагальнених показників тощо. Вони дають можливість дослідити велику кількість злочинів і за допомогою отриманих статистичних показників встановити закономірності та взаємозалежності їхнього розвитку, зробити узагальнення, перейти від випадкового й одиничного до стійкого, масового, закономірного, побачити якісні ознаки досліджуваного явища.
Метод експертних оцінок полягає в одержанні, обробці й інтерпретації висновків фахівців у певній галузі, теорії та практиці з визначених питань, важливих для дослідника. Кількість залучених експертів не перевищує 20-30 осіб. При оцінці висновків зайві думки відкидаються.
При моделюванні будується ідеальний (уявний) або матеріальний об'єкт, який може замінити чи відобразити об'єкт, який вивчається, при цьому дослідник отримує нову інформацію. У кримінологічних дослідженнях найчастіше застосовують графікові та математичні моделі.
Метод екстраполяції актуалізує досвід організації боротьби зі злочинністю в минулому, беручи до уваги її сучасний стан і накладаючи ці показники на майбутній її розвиток.
1.10. Зв'язок кримінології з юридичними науками
Кримінологія пов'язана з багатьма юридичними науками, а особливо тісно з кримінальним правом.
Кримінально-правова теорія та заснований на ній кримінальний закон дають юридичну характеристику злочинам і злочинцям (суб'єктам злочину), що необхідне кримінології. Своєю чергою, кримінологія надає кримінальному праву, законодавцю і правозастосовній практиці інформацію про рівень злочинності, її структуру, динаміку, ефективність профілактики злочинів, розробляє прогнози щодо майбутніх змін цього негативного явища. Це дає змогу вчасно реалізовувати нормотворчу діяльність з визнання діянь злочинними чи переведення їх зі злочинів до розряду інших правопорушень (криміналізація чи декриміналізація).
Зв'язок кримінології та кримінального процесуполягає в тому, що суспільні відносини, які регулюються кримінально-процесуальними нормами, націлені на недопущення реально можливої та припинення розпочатої злочинної діяльності за допомогою оперативних служб кримінальної міліції чи безпосереднім застосуванням передбачених законом заходів примусу (тримання під вартою, арешт майна, вилучення документів тощо), через виявлення причин і умов вчинення конкретних злочинів. Кримінально-процесуальні норми (статті 23, 23і, 232 КПК України) закріплюють обов'язковість виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, та вжиття заходів щодо їх усунення. Вивчення ж причин й умов злочинності (певного злочину), запобігання злочинності - основні елементи предмета кримінології. Тож кримінологічні знання допомагають у практичній діяльності при розслідуванні кримінальної справи.
Криміналістикарозробляє методику виявлення та фіксації фактичних даних про причини й умови вчинення злочинів, типологічні характеристики ситуацій вчинення злочинних проявів, способів дій злочинцш, а також організаційно-технічні й тактичні засоби захисту особи та майна від злочинів, що ускладнює вчинення останніх. Кримінологія ж указує основні напрямки для їхньої розробки, що випливають із даних про структуру й динаміку злочинності, та типові криміногенні ситуації, а також розглядає ці рекомендації як складову частину системи профілактичних заходів й аналізує ефективність їх застосування.
Взаємодія кримінально-виконавчого правата кримінології найактивніше здійснюється щодо боротьби з рецидивом
злочинів, у царині результативності виконання покарань, а також ресоціалізацїї та адаптації осіб, які вчинили злочин після відбуття покарання. При цьому кримінально-виконавче право вивчає власне порядок і процес відбування покарання в аспекті реалізації його цілей і проблемних ситуацій, пов'язаних з цим, а кримінологія - причини й умови рецидиву та заходи щодо їх усунення. Кримінально-виконавче право й кримінологія спільно розробляють рекомендації щодо запобігання рецидивові, підвищення ефективності виправлення засуджених осіб.
Зв'язок кримінології з адміністративним правомполягає в тому, що адміністративне право вивчає правопорушення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Взаємозв'язок адміністративних правопорушень зі злочинами полягає, насамперед, у тому, що частина правопорушень переростає у злочини. Тож завданнями ранньої профілактики є запобігання цим проступкам. Крім того, низка правопорушень (пияцтво, проституція, жебрацтво) є підґрунтям для вчинення злочинів.
1.11. Зв'язок кримінології з неюридичними науками
Кримінально-правова статистика,як і кримінологія, вивчає масові суспільні явища: сукупність (систему) злочинів, учинених за певний час на певній території; осіб, які їх учиняють; допомагає з'ясувати причини й умови вчинення злочинів, а також намітити систему заходів профілактики злочинів тощо. Основними способами збору, обробки й аналізу вказаної вище інформації є статистичні методи масового спостереження, групування, аналізу тощо.
Зведені дані кримінально-правової статистики органів внутрішніх справ, прокуратури, Міністерства юстиції України, суду, податкової та митної служб і результати конкретних кримшо-логічних досліджень дають узагальнену картину злочинності. Знеособлені дані загальносоціальної статистики (демографічної, медичної, економічної та ін.) використовуються при дослідженні причин та умов злочинності й тенденцій її розвитку.
Кримінологічний аналіз причин та умов злочинності у сфері економіки, як і спеціальне вивчення злочинів у сфері господарської чи службової діяльності, неможливий без знання економіч-
ної ситуації, галузевої та прикладної економіки. Зв'язок кримінології з економічними наукамивиявляється не лише при вивченні злочинності у сфері економіки та корисливої злочинності, але й при оцінці ролі матеріальних факторів (чинників) у генезі злочинності, розробці економічних заходів її подолання в окремих галузях народного господарства.
Взаємодія з педагогікоюособливо важлива при дослідженні злочинів неповнолітніх, жінок, побутових і рецидивних злочинів. Знання педагогіки застосовуються також у процесі розробки й аналізу ефективності індивідуальних заходів запобігання злочинам.
Кримінологія тісно пов'язана з психологічними науками. Теоретичні положення й емпіричні дані загальної та соціальної психології потрібні для вивчення всіх особистісних властивостей, що визначають механізм індивідуальної злочинної поведінки. Вивчення морально-психологічних ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної характеристики неможливе без поглибленого аналізу емоційно-вольової сфери, особливостей темпераменту та інших ознак осіб, які скоїли злочини, їхньої антисуспільної спрямованості. Ресоціалізація таких осіб, у свою чергу, вимагає знань педагогіки й методів її впливу. Можна вважати обґрунтованим припущення про виокремлення такого напрямку на стику кримінології та педагогіки, як кримінологічна педагогіка, чи педагогічна кримінологія.
Кримінологія також використовує положення загальної, юридичної та прикладної психологіїдля пізнання причин й умов злочинності та злочинів, тому що вони відіграють провідну роль у вивченні й класифікації особи злочинця, мають значення для розробки заходів профілактичного впливу. Стосується це і даних демографії, соціології (соціології права)та політології,що використовуються в процесі прогнозування та планування боротьби зі злочинністю, а також у спеціальній профілактиці злочинів неповнолітніх, побутових і рецидивних злочинів, злочинів, вчинених особами без постійного місця проживання, представниками національних меншин тощо.
Кримінологія взаємодіє також із новою науковою дисципліною - юридичноюконфліктологією, що досліджує соціальні конфлікти, механізми їх виникнення, шляхи вирішення, різновиди конфліктів (внутрішні, зовнішні тощо).
В останні роки все більшого значення набуває зв'язок кримінології з математикою та кібернетикою. Праці низки кримінологів (Г. Аванесова, Ю. Блувштейна, С. Віцина, А. Зелін-ського, В. Панкратова та ін.) показали можливість плідності співпраці кримінології з цими науками. Математичні методи суттєво підвищують точність кримінологічних досліджень та їхніх висновків (приміром, при визначенні рівня, питомої ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні)6.
Отже, соціально-правова природа кримінології припускає її унікальну для юриспруденції комплексність, тісну взаємодію з багатьма науковими й галузевими напрямками. Однак це жодною мірою не позначається на чіткому визначенні предмета кримінології, його елементів, при розмежуванні їх та споріднених галузей знань і права.
1.12. Система науки кримінології
Кримінологія, як і будь-яка наука, має власну систему. Система кримінології прямо залежить від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їхній логічно упорядкований, систематизований виклад.
Система науки кримінології базується на двох підставах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації.
За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин:
1) учення про злочинність;
2) учення про детермінацію злочинів;
3) учення про особу злочинця та жертву злочинів;
4) учення про засоби протидії злочинності.
6 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.: Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 19.
За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на загальну й особливу (спеціальну) частини.
Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія та методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій.
У загальній частині наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), аналізується проблема детермінації (причин та умов) злочинності. Значне місце в загальній частині відводиться особі злочинця й механізму злочинної поведінки, а також питанням, віктимології та суїциду, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на перший план виступає здатність до абстрактного мислення та засвоєння теоретичних положень.
В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів і груп злочинів: корисливої та насильницької злочинності, професійної і організованої, рецидивної та економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації та для його засвоєння потрібна ретельна робота й глибоке знання Кримінального кодексу України.
1.13. Значення кримінології як науки
Кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний аспекти. Перший з них полягає у виявленні злочинності як соціально-правового явища та розробці наукових основ його подолання, другий (прикладний) має своїм завданням розробку конкретних заходів, спрямованих на запобігання певним видам злочинності.
У процесі цієї діяльності перед кримінологією постає низка проблем. Проблема - це складне теоретичне чи практичне питання, що вимагає вивчення та вирішення. До актуальних проблем кримінологіїна сучасному етапі належать основні напрямки боротьби зі злочинністю:
- встановлення дієвого бар'єру кримшальному насиллю, забезпечення надійної охорони життя, здоров'я та власності громадян;
- підвищення ефективності розкриття злочинів, які становлять широкий суспільний резонанс (тероризм, торгівля людьми тощо);
- профілактика злочинів серед неповнолітніх і молоді;
- поліпшення боротьби з корупцією та організованою злочинністю;
- протидія процесам криміналізації економіки (легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, злочинам у бюджетній, кредитно-банківській сфері тощо);
-поліпшення роботи з виявлення та запобігання незаконному обігові наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів, зброї та вибухових речовин.
Водночас треба мати на увазі, що кримінологія, як і будь-яка інша наука, не є чимось застиглим, раз і назавжди запрограмованим. У процесі свого розвитку вона, в певних межах, може доповнювати й уточнювати свій предмет дослідження.
ТЕМА 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні
2.1. Основні періоди розвитку кримінології
Задля глибокого вивчення будь-якої науки, і кримінології також, необхідно засвоїти не тільки сучасне становище розвитку науки, а й дослідити початки її становлення, основні етапи розвитку, засадничі ідеї, концепції та погляди. Починаючи зі стародавніх часів, проблеми існування злочинності й заходи боротьби з нею привертали увагу філософів, юристів і представників інших галузей знань.
Одна з найпоширеніших класифікацій кримінологічної думки відокремлює три основних періоди розвитку науки:
1) класичний (із другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.);
2)позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х рр. XX ст.);
3)сучасний від 30-х рр. XX ст. дотепер7.
Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвітництва періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХУІІ-ХУШ століть). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювалися буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах, так званої, класичної школи кримінального права, котру заснував Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці "Про злочини і покарання".
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах - біологічному
7 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под редак-цией проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. -СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 14.
й соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба у ґрунтовних кримінологічних теоріях та побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла та потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.
Насамкінець варто підкреслити, що ще до виникнення кримінології як науки питання запобігання злочинам були об'єктом зацікавленості багатьох вчених, починаючи від античних часів.
2.2. Кримінологічні погляди Платона
Що стосується стародавнього світу, то найбільший інтерес становлять ідеї Платона. Мислитель цікавився причинами злочинів й аналізував їхні мотиви. Він писав про гнів, ревнощі, прагнення до насолод, оман. Платон уперше став розглядати порушення законів як наслідок найбільшої хвороби держави. Одним із головних джерел цієї хвороби він вважав міжусобиці, наявність бідності та багатства. Із метою запобігання злочинам, на думку Платона, законодавець повинен був установити межі бідності й багатства. Якщо майно найзаможніших у чотири рази перевищує "статки" найбідніших, то це вже призводить до злочинності.
Платон розглядає фактори, що можуть утримувати людей від порушення законів. До них належать: очікуване зло, що його заподіюють порушники закону; суспільна думка; моральність і звичка гідної поведінки та заохочення законослухняних громадян. Платон пропонував законодавцям, передбачаючи події, приймати закони та загрожувати покаранням для запобігання шкідливим учинкам. Він розкрив негативну роль безкарності як однієї з основних причин проступків.
Міркуючи про злочинність, свої висновки Платон ґрунтує на досить простих, але все-таки спеціальних кримінологічних дослідженнях. У "Законах", наприклад, ми можемо знайти соціологію мотивів убивств: на першому місці - за поширеністю
пр аг нення до багатства; на другому - честолюбство; на третьому -прагнення сховати раніше вчинений злочин8.
2.3. Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля
Аристотедь у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливу запобіжну роль покарання, бо думав, що люди утримуються від поганих учинків не з високих спонукань, а зі страху перед покаранням, і більшість схильна ставити на перше місце не благо, а зиск і задоволення. На думку Аристотеля, чим значнішими були зиск і задоволення, отримані в результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим із власної волі, але дух його повинний панувати над тілом, а розум над інстинктом - як хазяїн над рабом. Однак Аристотель зазначав і такі причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків; небажання чи страх потерпілих звернутися зі скаргою; м'якість або віддаленість покарання; підкупність суддів; необгрунтовані привілеї визначених соціальних прошарків та політична безправність інших; національні суперечності ("різноплемінність населення") тощо. Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності.
Призначаючи покарання, Аристотель вважав, що потрібно брати до уваги обставини вчинення злочину та не карати за злочини, вчинені в обставинах, що "перевищують звичайні сили людської природи". Тож правомірне поводження не повинне вимагати прояву героїзму. Водночас істотними при призначенні покарання вважаються такі обставини, як рецидив, особлива жорстокість винного, небажання загладити заподіяну шкоду та низка інших9.
8 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 10-11.
9 Криминология. Учебник для юр. вузов / Под общей ред.
проф. А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М,
1999. - С. 9.
Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні фактори:
1)справедливий державний лад;
2)стабільність законів;
3)беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;
4)боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути досить ефективною і сьогодні - заборона одній людині в державі займати одночасно кілька посад);
5)розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя ("у тій державі, що бажає мати прекрасний лад, громадяни повинні бути вільні від турбот про предмети першої необхідності", "у бідній державі приватні особи корисливі");
6)надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних шарів населення.
Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забезпечення державної стабільності: "Найголовніше при будь-якому державному ладі за допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися", "тільки ті тили державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правильними". Відхилення ж від справедливості в державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав: "Правопорушення прокрадаються в державне життя непомітно".
Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування: "Найкраще спробувати за допомогою відповідних законоположень налагодити справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку".
Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає систему виховання: "Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані". У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування здатності підкорятися законам, сприйнятливості до чесноти, піддатливості законодавцеві. Він з ак ликав:" П отріб-но молодь оберігати від зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи тим, що розпалює ненависть"10.
2.4. Філософи Стародавнього Риму про при
чини вчинення злочинів
Особливо відмітними ідеями Стародавнього Риму є ідеї Цицерона та Сенеки11.
Римський оратор і юрист, Цицероннайважливішими причинами злочинів вважав "нерозумні та жадібні пристрасті до зовнішніх задоволень", а також надію на безкарність. Звідси визнання важливості покарання, що переслідує ціль і загальної, і приватної превенції, котра забезпечує безпеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб'єктивній стороні діяння, а суддя повинен бути зв'язаний законами. Щоправда, це не означало, що він завжди керувався проголошеними ним принципами. З листів Цицерона до друзів і рідних видно, що він нерідко презирливо та нещиро ставив- г ся до тих ідей, котрі сам відстоював, використовуючи все своє красномовство.
Сенека - римський філософ, політичний діяч, письменник, - як і Платон, думав, що покарання повинне прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства через уплив на інших його членів. Сенека, як Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.
2.5. Кримінологічні погляди в епоху Середньо
віччя
Епоха Середньовіччя характеризується пануванням церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли у зв'язку з неможливістю вільно викладати свої переконання та критично ставитися до досягнутого. Панівним стало вчення, що все дано людині зверху, а в основі злочину лежить або зла воля, або злий дух, що вселився в неї.
Водночас, слід звернути увагу на погляди Томи Аквін-ського(1225-1274), на думку котрого добропорядні особи
10 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА.М - НОРМА, 1997. - С. 12-13.
" Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. профессора А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. - С. 9.
ЗО
»
взмозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закон природний. Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не підлягають переконанню12. Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності - злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, порушує свої священні обов'язки перед Богом і народом, то його можна усунути насильно. У людей немає іншого вибору, адже монарх стоїть над законами, та їм не підкоряється13.
Реформатори церкви - Мартін Лютер(1483-1546) і Жан Кальвін(1509-1564), — заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, бродяг). У цих країнах одного факту бідності було достатньо для того, щоби потрапити на шибеницю: бродяг вішали надзвичайно багато.
Середньовічна практика боротьби зі злочинністю мала досить похмурий характер, однак елементи теоретичних вишукувань, вироблених її ідеологами, й донині можна виявити в основі практики впливу на злочинність. До таких належать:
- розгляд злочинності як прояву зла;
- учення про свободу волі як основу каральної практики;
- концепція особливого внутрішнього та зовнішнього станів злочинців і можливості ранньої їх діагностики14.
До кінця XV ст. кримінально-правові науки перебували в повній залежності від церкви, але пізніше поступово утворився світський стан юристів, зокрема й криміналістів. Однак криміналісти переважно мали тоді вузькопрактичну мету, давали
12 Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,
проф. Г. М. Миньковского. - М.: Из-во БЕК, 1998. - С. 15.
13 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 18.
14 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 18.
дли потреб практики систематизований матеріал, але не прагнули 11 іді іятися над цією практикою, осмислити її, віднайти для неї сиіжі ідеї, нові напрямки. Отже, цей період оцінювався як повний занепад кримінально-політичних ідей, відсутність якого-пебудь кроку вперед у цьому аспекті порівняно зі стародавнім світом.
2.6. Кримінологічні погляди в епоху Відродження
У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ століття), криміналісти ніби застигли, а свіжі ідеї почали виходити від філософів, письменників та інших осіб.
В "Утопії" Томас Мор пов'язує злочинність з убогістю значних верств населення, із паразитичним способом життя значної частини населення. Успіх у боротьбі зі злочинністю не в жорстокості покарання, а у встановленні справедливих порядків у суспільстві. Він звернув увагу на те, що, якщо залишаються незмінними причини, що призводять до вчинення злочину, незмінними будуть і наслідки, викликані цими причинами. Потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства, інакше не допоможуть ніякі жорстокі заходи. Т. Мор обстоював людяність стосовно злочинців. Страти за крадіжку Т. Мор не визнавав і рекомендував за майнові злочини призначати роботи виправного характеру - зовсім новий для того часу вид покарання.
ФренсісБекон (1561-1626) розглядав справедливість як одну з основних рис правового регулювання. Він класифікував види насилля (на відкрите, зловмисне, удавано законне) і жорстокість власне закону. Ф. Бекон звернув увагу на вдосконалення законів, оскільки думав, що легальна форма часто прикриває один із видів насильства чи охороняє обман та жорстокість, писав, що філософи часто заглиблюються в сферу прекрасного, але непрактичного, а юристи звичайно нездатні стати над чинним правом. Ціль же будь-якого права - максимальне досягнення щастя для всіх громадян. І не треба соромитися змінювати форму, зміст кримінального права задля цієї мети. Ф. Бекон закликає покінчити з жорстокістю покарань, а також і:і суддівською сваволею. Він важливого значення надавав
кодификації законів, думав, що найкращі закони ті, котрі залишають менше місця для сваволі судді15.
Томас Гоббс (1588-1679) вважав, що "війна всіх проти всіх" як результат природного стану людей, пов'язаного з трьома основними їхніми рисами: суперництвом, недовірою та любов'ю до слави - може бути припинена тільки страхом перед сильною владою, закони якої спрямовують людей до блага, гарантують безпеку та спокій. Він дав своїй головній праці назву "Левіафан" (1651), порівнюючи державу та її закони зі страхітливим біблійним чудовиськом.
Джон Локк (1632-1704), відзначаючи вирішальний уплив середовища на формування особистості та її поводження, обґрунтовував цим необхідність установити постійні для всіх правила життєдіяльності, що забезпечували б за допомогою правосуддя припинення зазіхань на суспільну й особисту безпеку людей16.
2.7. Кримінологічні ідеї XVIII ст.
З XVIII ст. починається бурхливий розвиток учень про злочин і реагування на нього. Особливе значення мали роботи ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо.
Шарль Монтеск'є (1689-1755) у своїх роботах "Перські листи" (1721) та "Про дух законів" (1748) виходив із соціальної зумовленості вдач і поведінки людини. На його думку, особа через обмеженість розумного передбачення, схильність до оману й пристрастей здатна до порушень законів природи та суспільства. Проте справедливий законодавець значною мірою може протидіяти соціальним відхиленням. ПІ. Монтеск'є розвивав ідею закономірного розвитку всього у світі, зокрема й людських дій, і вимагав від законодавця вважати себе "загальним духом свого народу". Він закликав навіть при проведенні реформ не прагнути неодмінно виправити всі негаразди суспільства.
15 Криминология: Учебник для юр. вузов // Под общей ред.
проф. А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФ-
РА.М, 1999.-С. 10.
16 Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,
проф. Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С. 16.
Закони одного народу не підходять іншому, що живе у відмінних умовах. ПІ. Монтеск'є писав про гуманізацію мір покарання, а також про запобіжні заходи. Він наполягав на економії репресії, її особистісному характері та відповідності тяжкості й характерові вчиненого. ПІ. Монтеск'є класифікував злочини та, відповідно, рекомендував диференціювати покарання за ними. Він, зокрема, вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що за відсутності в цій царині точності досить для перетворення правління в деспотичне.
Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі "Міркування про початок і підстави нершності..." (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є виникнення приватновласницького суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров'я роботи, розкіш і зловживання можновладців - усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації відповідальність за злочини, підкреслював він, несе суспільство. Вирішальним для протидії злочинності є перетворення суспільних відносин, гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов'язана з висловленням у них загальної волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати людей, а не із суворістю законів17.
Про причини злочинності й заходи боротьби з нею писали також Дж. Локк, Д. Дідро, Вольтер та інші філософи, відзначаючи соціальну невпорядкованість суспільства й необхідність запобігання злочинові.
2.8. Виникнення кримінологічних ідей класичної школи кримінального права
Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.
17 Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С. 17.
Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.
Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі:
- походження покарання;
- право покарання; -тлумачення законів;
- домірність між злочинами та покараннями;
- ціль покарань; -таємні обвинувачення;
- про катування;
- негайність покарань;
- м'якість покарань;
- про страту;
- про призначення ціни за голову злочинця; -як запобігти злочинові;
- про науки;
- виховання.
Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор18.
Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.
Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини.
Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню.
Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.
Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею"19.
Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж
18 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 20.
19 Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. - С. 21
мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.
2.9. Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа
У своїй праці Чезаре Беккаріа систематизував філософсько-кримінологічні ідеї своїх попередників і надав їм форми правових принципів:
• краще запобігти злочинові, аніж карати;
• хочете запобігти злочинові? Зробіть так, щоб закони були ясними, простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті;
• повинна бути домірність між злочинами й покараннями;
• єдиним і щирим мірилом злочинів є шкода, котру вони заподіюють нації;
• для досягнення мети покарання досить, щоб зло покарання перевищувало вигоду, що досягається злочином;
• ціль покарання полягає не в катуванні та мучінні люди-ни(...), ціль покарання полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову принести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж;
• чим швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим воно справедливіше, й корисніше;
• упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди більше користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваний надією на безкарність;
• страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад жорстокості...;
• право тлумачити закони не може належати суддям лише
тому, що вони не законодавці... Немає нічого небезпечнішого
за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом
закону... Дух закону залежав би від гарної чи дурної логіки
судді, від гарного або дурного його тлумачення.
Ідеї Ч. Беккаріа мали величезний резонанс не тільки в науковому середовищі. Багато монархів намагалися реалізувати їх на практиці. Король Пруссії Фрідріх II дуже високо цінував ідеї Ч. Беккаріа та намагався втілити їх у життя у своєму
корол івстві. У визначеній мірі його ідеї були реалізовані у Французькому кримінальному кодексі 1791 р20.
2.10. Значення ідей Дж. Говарда в криміно
логії
Британець Джон Говард (1726-1790) дуже багато часу присвятив вивченню становища ув'язнених у в'язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав основну працю свого життя "Стан в'язниць в Англії й Уельсі".
Джоїгу Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від дорослих та навіть розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочиїгу. Його ідеї вплинули на світову практику тюремного ув'язнеш і я. Дж. Говард особисто сприяв поширенню гуманного та раціо-іііілі.ііоіо поводження з ув'язненими в різних державах.
Праці Дж. Говарда вплинули на гуманізацію системи покарання в усьому світі. Через кілька десятків років його ідеї перейняті в Американський континент, де було заведено розглядати в'язницю як своєрідний примусовий монастир. Подібно до ченців, злочинців утримували в одиночних камерах, які повинні були сприяти їхнім міркуванням про сенс життя. У1821 р. перевірили ефективність повної ізоляції як методу зміни поводження з ув'язненими, помістивши 80 чоловік у камери одиночного утримання. Через рік п'ять ув'язнених померли, один збожеволів, а кількість осіб з подавленою психікою була настільки великою, що губернатор помилував 26 осіб і наказав перевести інших на режим спільного утримання. Цікаво, що, за відгуками начальника в'язниці, не було жодного випадку виправлення21.
2.11. Теорія покарання Бентама
Англійський учений Бентам (1748-1832) розробив свою теорію покарання, що вплинула на розвиток науки про зло-
20 Ишнаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская гругша ИНФРА. М-НОРМА, 1997. - С. 22.
21 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 23.
чинність. Цей досвід він виклав у роботі "Паноптикум" - трактаті про раціональне облаштування в'язниць на засадах одиночного утримання та центрального нагляду з наявністю необхідних майстерень, шкіл, лікарень задля виправлення та перевиховання ув'язнених. Бентам сконструював ідеальну модель злочинця та процесу прийняття ним рішення перед вчиненням злочинного діяння. Той оцінює позитивні та негативні наслідки порушення закону й залежно від того, що злочин принесе більше - позитивного чи негативного, вирішує, вчинити його або не вчинити.
Бентам вивів низку принципів призначення покарання злочинцям:
• потрібно, щоб зло покарання перевершувало вигоду злочину;
• чим менша неминучість покарання, тим більшою повинна бути строгість його;
• чим тяжчий злочин, тим більше можна зважити на покарання жорстоке для подальшої надії запобігти злочинові;
• однакові покарання за однакові злочини не повинні бути, що накладаються на всіх злочинців без вилучення. Слід взяти до уваги обставини, що мають уплив на чутливість22.
2.12. Кримінологічні ідеї П. Фейєрбаха
Пауль Фейєрбах (1775-1833) - автор популярного в свій час підручника з кримінального права. П. Фейєрбах був одним із перших, хто почав відокремлювати з кримінального права в самостійні галузі пізнання філософію наказового права, кримінальну психологію, кримінальну політику, що може іа вважати початком відокремлення кримінології в самостійну науку.
Він розробив кримінально-правову теоріїо психічного примусу, чи психічного залякування, як мети покарання. Покарання П. Фейєрбах поділяв на дві групи: покарання погрожувальні та покарання заподіювані. Мета першого - запобігання злочинові за допомогою страху, мета інших - демонстрація дієвості закону. Тож спочатку відзначаємо лише ідеї загального запобігання,хоча
згодом, у трактаті про раціональну в'язницю Бентам досить чітко як уплив на злочинність визначив приватну превенцію перевиховання та виправлення злочинців у місцях позбавлення волі. В історію кримінології П. Фейєрбах увійшов і як автор двох оригінальних видань: "Дивні кримінальні судові справи" та "Опис дивних злочинів, виконаних по судових справах". У цих книгах учений приділив значну увагу аналізу причин злочинів і дослідженню особистості злочинця23.
2.13. Кримінологічні ідеї Г. Гегеля
Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) спробував розробити більш послідовну теорію злочину й покарання. П р ироду злочинності Г. Гегель вбачав у особливій сутності правових законів: "Існують закони двоїсті за сутністю роду: закони природи та закони права. Закони природи абсолютні й мають силу самі в собі... У природі найбільша істина полягає в тому, що закон існує. У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, тож кожна людина вимагає, щоб воно відповідало його власному критерієві".
Абсолют, за Г. Гегелем, є Бог. Людство прагне вловити абсолютне право та відбити його в законах. Однак не завжди це відображення є адекватним. Кожна людина може мати власне уявлення про спр аведливість, може конструювати своє власне право норми поведінки, котрі вона вважає справедливими. Ці норми не завжди збігаються з усталеними в суспільстві правовими законами. І людина нерідко воліє орієнтуватися саме на власні норми, а не на державні закони. Ця ідея Г. Гегеля має дуже глибокий зміст: чим справедли-віїлі закони, чим більша кількість громадян визнає їх такими, тим менше є бажаючих їх порушувати, тим нижчий рівень злочинності. На жаль, не часто законодавець прагне втілити гегелівську позицію в життя - звідси й зростання ріїзня злочинності.
Аналізуючи феномен злочинності, Г. Гегель висловив низку цікавих думок про способи впливу на неї. Величезне значення він надавав розумності державного ладу. Дійсною Г. Гегель
22 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 27.
23 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 28-29.
визнає лише державу, в якій гармонійно переплітаються інтереси суспільства й окремої особистості.
Г. Гегель досить скептично оцінював практику поліцейської державності. Завдання поліції він убачав не в посиленому контролі за приватним життям. "Ціль поліцейського нагляду й опіки представити особі наявну можливість для досягнення індивідуальних цілей. Поліція повинна піклуватися про вуличне освітлення, будівництво мостів, установлення твердих цін на товари повсякденного вжитку, а також про здоров'я людей".
Досить цікаві думки Г. Гегель висловлював про боротьбу з корупцією: "В Афінах існував закон, що пропонував кожному громадянинові звітувати, на які засоби він живе; тепер же думають, що це нікого не стосується".
Ідеї Г. Гегеля справили величезний уплив на сучасників, поволі його теорія готувала серйозні зміни в практиці впливу на злочинність - її основний вектор був спрямований у майбутнє. У той же час концепції загальної та приватної превенцій, розроблені представниками класичного напрямку карного права, виявилися більш привабливими для європейського законодавця, та саме вони стали на тривалий період орієнтирами кримінально-правової практики24.
2.14. Значення класичного напрямку в кримінології
Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх послідовників сформували класичний напрямок кримінального права. У межах цієї школи розвивались і кримінологічні ідеї, що органічно погоджувалися з кримінальним правом.
Природно, погляди класичного напрямку мали важливе значення для теорії кримінального права та практики його застосування. Однак вони містили в собі й багато плідних ідей, що стосуються основ кримінологічної науки. Насамперед, це висловлювання про запобігання злочинам як пріоритетної стратегії в боротьбі з ними. Уже тоді була сформульована думка, що "краще запобігти злочинові, аніж карати винних за вчинений злочин". Йшлося і про встановлення в суспільстві режиму
законності, захисту прав і свобод особи, освіченості населення тощо. Так, власне, і сформульовані тоді принципи кримінального права та процесу мали й мають кримінологічну значущість. Усе, що спрямовано на боротьбу зі злочинністю у відповідній інтерпретації, це кримінологічні знання.
До класичного напрямку надалі долучилися видатні юристи багатьох країн (у царській Росії Н. Таганцев, А. Кистяківский, Н. Сергієвський, Е. Немировський та ін.). Вони розглядали злочин і покарання з боку юридичної форми, користуючись юри-дико-догматичним методом, специфікою якого є нормативізм, тобто відрив досліджуваних явищ від реальної соціальної дійсності. Вони створили велике й точне вчення про злочин і покарання, однак воно не було пов'язане з об'єктивними соціально-економічними умовами життя та перетворилося на систему абстрактних логічних побудов.
Жодних спроб розкрити об'єктивні закономірності існування злочинності, встановити її справжні причини вони не зробили. Та й не могли цього зробити, позаяк бачили в злочині лише акт вільної соціально недетермінованої волі людини. Здійснення злочинів потрактовувалося переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей. Якщо це так, то питання про глибокі причини злочинності, природно, знімалося.
Через такі вихідні установки прихильники класичного напрямку не змогли пояснити значний ріст злочинності, що намітився в другій половині XIX ст., викликаний знеземелюван-ням селян, масовим їхнім відходом у міста, бурхливим розвитком капіталістичного виробництва, заснованого на важкій, виснажливій фізичній праці та твердій дисципліні, відсутністю нормальних матеріальних і побутових умов життя гнітючої більшості населення. Не могли вони запропонувати й конкретних, практично значущих заходів боротьби з цим соціальним злом. Були зігноровані також помітні досягнення природничих наук, які можна було використати для пояснення соціальних явищ, зокрема, злочинів. Усе це неминуче позначилося на авторитеті класичної школи та зумовило появу нових напрямків кримінологічних досліджень25.
24 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 31-33.
25 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. — X.: Право, 1998. - С. 47.
Недолік класичної школи полягає в тому, що в центрі обґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, що завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні підлягати як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, котра вчинила таку ж дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст26.
Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед: незволікання з покаранням; подібності між природою злочину та покарання; невідворотності покарання.
Чезаре Беккаріа, безперечно, слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права, відповідно, школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про злочини і покарання" спеціально були присвячені запобіганню злочинам. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "Краще запобігти злочинам, аніж за них карати". Найнадійнішим, але й найскладнішим і найважчим засобом запобігання злочинам він вважав удосконалене виховання27.
Ідеї класичної школи, безперечно, були плідними, але недооцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична Іпкола спиралася тільки на "чистий розум" і майже не зважала на практику й фактичний матеріал про злочини та боротьбу з ними.
2.15. Позитивістський напрямок у кримінолога
До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині
26 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія:
Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 14.
27 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.
проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 18.
XIX ст., що позначилося на європейському суспільстві, а з другого, -стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали особу, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, це зумовило виникнення антропології, соціології та статистики.
Методологічною основою кримінологічних учень позитивістського періоду була філософія позитивізму, що виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні та філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, що ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до "причиновості" злочину.
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.
Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах - біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.
2.16. Засновник біологічного напрямку в кримінології Ч. Ломброзо
Засновником позитивізму в кримінології взагалі та біологічному напрямку, зокрема, є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю "Злочинна людина". Ч. Ломброзо під час своїх спостережень дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристиками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи, навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він розробив класифікацію злочинців:
• природжені злочинці;
• душевнохворі злочинці;
•злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки;
•випадкові злочинці29.
За Ч. Ломброзо, виходило, що одна третина засуджених -це особи, що володіють атавістичними ознаками, які зближують їх з дикунами чи тваринами, друга третина - це прикордонний біологічний вид, і остання третина - це випадкові правопорушники, котрі в майбутньому більше ніколи не скоять злочинів.
Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об'єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціальний та економічний фактори й навколишнє середовище індивіда.
2.17. Послідовники ідей Ч. Ломброзо -Е. Феррі та Р. Гарофало
Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.
Енріко Феррі(1856-1928), який надрукував свою працю "Теорія неосудності і заперечення вільної волі", заперечував вільну волю та підтримував теорію причиновості. Е. Феррі розрізняв три види факторів схильності до злочинів: антропологічні (фізична будова тіла, психічний стан, особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти); фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан промисловості, політичний устрій тощо).
Біологічні причини він поєднав із соціальними, економічними та політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна досягти поліпшення умов життя людей30.
29 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.
Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г.
та ін. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 158-160.
30 В. Фокс Введение в криминологию. / Под ред. и со вступитель-
ной статьей проф. Б. С. Никифорова, к. ю. н. В. М. Когана. - М.:
Прогресе, 1980. - С. 54-55.
Рафаель Гарофало(1852-1934), учень Ч. Ломброзо, вважав, що злочин - це аморальний вчинок, який завдає збитків суспільству. Підтримував психологізм у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував:
• позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусуну-тих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;
• частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя;
• примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.
2.18.Виникнення соціологічного напрямку в кримінології
Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антропологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності31.
Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.
31 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. - X.: Право, 1998. - С. 51.
2.19. Теорія соціальної дезорганізації
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія32.
Еміль Дюркгейм(1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають "соціальні фактори", до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.
Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину.
Роберт Мертону 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія", в якій доповнив вчення Е. Дюрк-гейма тезою про те, що причиною анолмїможе бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має
32 Криминология. Учебник для юридических вузов /Под редакцией проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 21-26.
можливості отримати цігблага за усталеними правилами, намагається їх отримати без правил.
Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху -порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя й зазнає розчарування.
2.20. Теорія диференціального зв'язку
Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо,упраці "Закони наслідування" Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та наслідування. Обидві його праці "Закони спадкоємства" й "Філософія покарання" (1890 р.) були надруковані в Парижі. Злочинців він називав своєрідним "соціальним експериментом" і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на ршних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвинуваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.
Власне теорію диференціального зв'язку сформулював американський учений Едвін Сатерленд(1883-1950) у праці "Принципи кримінології". Теорія диференцшованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримшаль-ної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвоюються дитиною здебільшого при безпосередньому неформальному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).
Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована
на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримінології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки.
2.21. Психологічні підходи до причин злочинності
У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Одночасно низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, зокрема й математичними, методиками, що призводить до "психології без душі".
Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуальних заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених.
Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання
злочинам. Першу працю в цьому напрямі "Критерії небезпечного стану" написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель.Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією.
Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу.
Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи.
Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпечного кризового стану як особам, які утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу іїщивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.
2.22. Сучасні кримінологічні теорії
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба в глибоких кримінологічних дослідженнях виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції33.
33 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 20-22.
До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація.
Концепція стратифікаціїз'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами населення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.
Інтеракціонізм (учення про взаємодію).Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка -це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримшологія свого часу значно збагатилась ідеями штеракціонісгів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.
Стигматизація (таврування)- це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тавро" особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законослухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших зло-чинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки
для теорії, а й для формування кримшальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян.
У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Пояснення, що такі погляди примножують злочинність, повинні стати невіддільною складовою правової пропаганди.
Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США значного поширення набули прикладні кримшологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.
2.23. Історія вітчизняної кримінології в 20-30-х рр. XX ст.
У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет,С. Познишев, М. Ісаєв, О.Жижиленко).
У великих містах Росії було відкрито кримшологічні кабінети, зокрема, у Петрограді (1918р.),Саратові (1922 р.) таМоскві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених уншерситету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром Кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримшологічний інститут у Харкові.
У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії: "Моральна статистика" (М. Гернет, 1922 р.),"Преступ-ность и самоубийство во время войньї и после нее" (М. Гернет, 1927 р.),"Юньіе правонарушители" (В. Куфаєв, 1924 р.),"Крими-нальная психология. Преступньїе типьі" (С. Познишев, 1926 р.).
Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. видавав збірник "Изучение преступности и пенитенциарная практика". У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.
Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерними порівняна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе це суперечило сталінському режимові й не вписувалося в офіційно визнані ленінські твердження про корінну причину злочинності.
Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., українська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це ознаменувало ліквідацію кримінології як "буржуазної лженауки". її викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права.
2.24. Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ХХст.
Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, у яких наголошувалося на необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки запобіжних заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів злочинності та її детермінації.
Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юридичних факультетах університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки Академій наук союзних республік. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. - Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки
заходів запобіїгання злочинності при Прокуратурі СРСР. У1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримінології.
У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. Остроумова "Преступ-ность и ее причини в дореволюционной России" (1960 р.); О. Сахарова "О личности преступника и причинах преступности в СССР" (1961 р.); О. Герцензона "Предмет и метод советской криминолотии" (1962 р.);П. Михайленко, И.Гельфанд"Предупреж-дение преступлений - основа борьбьі за искоренение преступности" (1964 р.); А. Герцензон "Введение в советскую кримино-логию" (1965 р.); П. Михайленко "Причини рецидива и борьба с ним в УССР" (1965 р.),"Борьба с преступностью в Украинской ССР" (в 2-х томах, 1966-1967 рр.), "Предупреждение преступности несовершеннолетнихвУССР" (1967р.),"Профилактическая деятельность районних (городских) органов милиции и след-ственннх аппаратов при них" (1968 р.); В. Кудрявцев "Причинно сть в криминологии" (1968 р.); И. Карпец "Проблема преступности" (1%9р.);Н.Кузнецова"Преступлениеипреступность" (1970р.); П. Михайленко, И. Гельфанд "Рецидивная преступность и ее предупреждение органами внутренних дел" (1970 р.); Г. Аванесов "Теория и методология криминологического прогнозиро-вания" (1972 р.) тощо.
У1966 рр. виходить перший підручник з радянської кримінології, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності.
2.25. Відродження кримінології в Україні
Наприкінці 60-х рр. XX ст. в Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національна академія внутрішніх справ України) та значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. Тоді при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої становили кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який уперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику України з 1972 по 1993 рр.
Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії наук УРСР34. Наукові співробітники цього відділу наприкінці 60-х - початку 70-х рр. проводили широкі кримінологічні дослідження в різних містах України. У результаті цього були підготовлені та видані колективні монографії: "Попередження правопорушень неповнолітніх" (1967 р., відп. ред. М. Міхеєнко); "Боротьба з правопорушеннями і злочинністю" (1969 р., відп. ред. І. Лано-венко);"Кримінально-правова боротьба з хуліганством" (1971 р., відп. ред. Ф. Лопушанський); "Відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність" (1971р., відп. ред.І.Лано-венко); "Теоретичні проблеми попередження правопорушень неповнолітніх" (1977 р., відп. ред. Ф. А. Лопушанський).
У цей час також була опублікована низка індивідуальних монографій, зокрема: І. Лановенком "Боротьба зі злочинами проти трудових прав і безпеки виробництва" (1977 р.), О. Свєтло-вим "Боротьба з посадовими зловживаннями (1970 р.). Значна увага приділялася підготовці навчально-методичної літератури для службового користування працівників правоохоронних органів. Так, за участю співробітників відділу був виданий навчальний посібник "Розслідування та попередження злочинів" (1970 р.).
Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.
2.26. Розвиток кримінології в незалежній Україні
В Україні з 1991 р. відбулися суттєві соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до правової. Та непослідовність, якою супроводжувався обраний шлях,
34 Див.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років (1949-1999). - К., 1999. -С. 112-121.
обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів "тіньової" економіки, хронічних взаємонеплатежів, незахищеності вітчизняного товаровиробника й інших негараздів, які загострили соціально-економічну та криміногенну ситуацію в Україні.
Отже, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначитися на предметі, тематиці та методиці наукових досліджень. Нині реорганізується система кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст. почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямку продовжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проблем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.
У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР була створена науково-дослідна лабораторія Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. Михай-ленко, а згодом - відомий кримінолог професор А. Закалюк. Відтак лабораторія зазнала багато реорганізацій, у 1997 р. на базі цієї установи був створений Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю.
Функції координації в цій сфері покладені на Координаційне бюро з проблем кримінології, що створене при Академії правових наук України в 1995 р. Його завдання полягають: у плануванні й узгодженні фундаментальних і прикладних досліджень; у підготовці науково-педагогічних кадрів через аспірантуру (ад'юнктуру) та докторантуру; у забезпеченні навчально-методичною літературою юридичних вишів і факультетів, де читається курс кримінології; в організації проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.
У1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої- об'єднання та координація зусиль ученихі практичних працівників задля розвитку кримінології.
2.27. Основні напрямки розвитку кримінології на сучасному етапі
За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи ЗО листопада 2000 р. в м. Києві пройшов 1-й з'їзд кримінологів України. Констатуючи істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних досліджень в Україні після створення в травні 1998 р. Кримінологічної асоціації України, з'їзд визнав за необхідне:
1)підвищити рівень координації наукових досліджень кримінологічного напрямку, вдосконалити їхній зміст і посилити практичну спрямованість подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їхніх результатів у практику;
2)удосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників судових та правоохоронних органів;
3)визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень та їхнього організаційного, інформаційного та методичного забезпечення;
4)визнати, що головною метою є проведення кримінологічних досліджень в Україні та впровадження їхніх результатів у практику, забезпечення прав і свобод людини, інтересів організованого на демократичних засадах суспільства, сприяння становленню правової держави35.
В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як:
• теорія та практика профілактики злочинів;
• значення "фонових" явищ у генезі злочинності;
• аналіз кількісних і якісних показників злочинності;
• удосконалення організації та методики кримінологічних досліджень;
• вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпечних діянь;
• узагальнення позитивного досвіду запобігання злочинам у зарубіжних країнах тощо.
У цьому напрямку плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи - Ю. Александров, В. Борисов, В. Голіна, В. Глушков, І.Даньшин, О. Джужа, А. Закалюк, О.Костенко, Ф.Лопушан-ський, П. Михайленко, С. Тарарухін, І. Туркевич та ін.
У зв'язку з цим необхідно відзначити також плідну діяльність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права імені Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.
Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання запобігання злочинності, запобігання та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.
35 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. -Кн. 1. Загальна частина. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 37.
ТЕМА 3. Злочинність та її основні характеристики
3.1. Поняття та виникнення злочинності як соціального явища
Злочинність - соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.
Виникнення злочинності було пов'язане з розпадом первісного суспільства та створенням держави. Це явище зумовлювалося розпадом суспільства на класи, появою приватної власності та виникненням пов'язаних іх цим соціально-економічних суперечностей.
Уперше в історії людства клас рабовласників не тільки встановив бажані та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи суворі заходи покарання до порушників законів.
Розвиток класового суспільства об'єктивно порушив питання про державно-правову охорону від посягань привласненої колишньою родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних держав, характеризується у зв'язку з цим суворістю каральних заходів, нерівністю осіб,які потрапляли в його сферу,залежно від їхнього соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому суспільстві. Змінюючи одне одного, "володарі ситуації" - рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії- незмінно були і є заклопотані тим, аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи, що їх скоїли, підлягали покаранню.
Сучасне значення злочинності не було відоме первіснообщинному ладу. Не можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь-якому людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а з другого -примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з кримінальним покаранням як державно-правовим примусом.
Злочинності та правового поняття злочину не могло бути при родовому ладові у зв'язку зі специфікою його соціально-економічних і духовних відносин. Колективна власність на землю, суспільна власність на основні предмети виробництва, дрібних знарядь праці, зрівняльний розподіл предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і зумовлені нею корисливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві. Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до боротьби між ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити інтереси "володарів ситуації". Так виникло соціальне явище - злочинність36.
3.2. Ознаки злочинності
Беручи визначення злочинності за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття "злочинність".
1.Злочинність -явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище37.
2.Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.
Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, які її породжують. Якщо в основі злочинності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.
36 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. -
Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г.
та ін. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 23.
37 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. -
Кн. 1.: Загальна частина - К: Юрінком Інтер, 2001. - С. 48.
3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає,
що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства
та разом із суспільними відносинами змінювались поняття
злочинного та незлочинного.
Стан злочинності неоднаковий у різних соціально-економічних формаціях. її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної формації залежно від змісту й тенденцій, причин та умов злочинів, а також від визначення державами кола діянь, які є злочинними. Мінливість злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.
4.Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.
5.Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" -дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміна-лізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.
Кримінологія, вивчаючи злочинність та її причини, керується поняттям протиправності, трактуючи його як юридичний вияв суспільної небезпеки. Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним правом, то вона не може бути об'єктом кримінального переслідування.
6. Злочинність - не статистична сукупність злочинів,
а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за при
чиново-наслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією
з іншими соціальними явищами - економікою, політикою, ідео
логією, психологією суспільства та соціальних спільнот,
управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочин
ності визначаються суперечностями взаємодії соціальних про
цесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного
характеру.
Це означає, що міжусіма ознаками злочинності існує діалектична єдність. Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки,
характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правового явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.
7.Злочинність - це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи - окремі злочини та їх групи (підсистеми) - перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.
8. Злочинності притаманна ознака самодетерміпувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.
9.Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній території у відповідний період часу.
10.Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегуляриість стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.
11.Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукупності дій.
12.Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища38.
Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спостерігати різні стійкі розподіли її видів, закономірностей місця
38 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 39.
та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи злочинця тощо.
3.3. Взаємозв'язок понять "злочинність" та "злочин"
Стан злочинності формується зі вчинення протягом визначеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв'язку між злочинністю та злочином.
Пояснення взаємозв'язку ґрунтується на філософських категоріях "одиничного", "окремого" та "загального". Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у характеристиці злочинності.
У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.
Злочинності, на відміну від окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.
Спільною рисою злочинності та злочину вважається їхня негативна суспільна й правова оцінка. Тож суспільство та держава вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.
Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й однорідні групи злочинів, у зв'язку з чим виділяють види злочинності.
На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність -це явище закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує незалежно від суспільного ладу.
На рівні масового явища злочинність має самостійні форми руху, знаходить такі зв'язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних випадків (рівень, структура, динаміка).
Шаблони злочинної поведінки не є власне "винаходом" якихось злочинців. Ці шаблони існують незалежно від індивідуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі злочини, що відображені
в сучасних кримінальних кодексах - крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже, під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума злочинів, бо існує реальна потенційна можливість вчинення злочинів, зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів протиправної поведінки39.
3.4. Види злочинності
Злочинність загалом поділяється на два види: первинну (сукупність злочинів, скоєних уперше) та рецидивну (сукупність повторних злочинів). Кожний з цих видів розмежовується на: злочинність чоловіків і злочинність жінок. При подальшій класифікації злочинність і чоловіків, і жінок ділиться, у свою черіу, на злочинність дорослих та неповнолітніх осіб. Додатково можна назвати міську й сільську злочинність, злочинність у сфері сімейно-побутових відносин, злочинність регіонів. На сьогоднішній день дуже актуальною для нашого суспільства стала організована та професійна злочинність.
Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних завдань щодо запобігання цьому явищу в суспільстві.
Усе вищенаведене дає змогу перейти до глибокого висвітлення кількісно-якісних показників, які в юридичній літературі іменують елементами злочинності.
3.5. Основні показники злочинності
Злочинність як соціальне явище містить низку рис і ознак, яких немає в окремій антисуспільній поведінці, зокрема й у злочині я к іі іди відуальному акті поведінки та формі прояву злочинності.
Злочинність, як і будь-яке інше соціальне явище, можна оцінювати за допомогою якісних та кількісних критеріїв, основними з яких є:
1)рівень злочинності;
2)коефіцієнти злочинності;
39 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.-Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 26.
3)динаміка злочинності;
4)географія злочинності;
5)структура злочинності;
6)характер злочинності;
7)"ціна" злочинності;
8)стан злочинності.
Стан злочинності - це сукупність усіх показників, які характеризують рівень, структуру, динаміку злочинності.
Такі основні елементи, що характеризують злочинність у її кількісному та якісному аспектах.
3.6. Рівень і коефіцієнт злочинності
Рівень злочинності - це її кількісна характеристика, що вимірюється в абсолютних величинах сумою вчинених злочинів і осіб, які їх вчинили, за певний проміжок часу на визначеній території.
Виходячи з того, що на будь-якій визначеній території проживає кількість людей, відмінна від населення такої ж за площею іншої території, з метою їх зіставлення між собою застосовують коефіцієнти.
При цьому використовуються два види основних коефіцієнтів злочинності.
По-перше, коефіцієнт злочинної інтенсивності, що розраховується на все населення певного регіону, включаючи неповнолітніх:
З - кількість зареєстрованих злочинів на певній території за визначений період часу;
Н - кількість мешканців, які проживають на цій території;
Е - визначена кількість мешканців (єдина розрахункова база 1000,10 000,100 000), відповідно до якої проводиться розрахунок.
По-друге, коефіцієнт злочинної активності, що розраховується на населення за віком з 14 років, тобто особи, котрі досягли мінімального віку кримінальної відповідальності:
К =— хЕ
З.а. Ц
(14)
О - кількість осіб, які вчинили злочини;
Н — кількість мешканців, які проживають на певній території віком від 14 років.
Ці коефіцієнти розраховуються не тільки на злочинність загалом, але й на кожний окремий вид злочинності, що входить у її структуру. Крім того, зазначені коефіцієнти можуть застосовуватися для виявлення чи порівняння кримінальної активності різних категорій населення (чоловіків, жінок, молоді, рецидивістів тощо).
3.7. Динаміка злочинності
Динаміка злочинності - показник, який відображає зміну її рівня та структури протягом того чи того тимчасового періоду (рік, три роки та ін.).
На динаміку злочинності як соціально-правове явище ншіинаїоть дві групи факторів. Перша - це причини та умови злочинності, демографічна структура населення й інші соціальні процеси та явища, що впливають на злочинність. Друга - зміни кримінального законодавства, що розширюють або звужують сферу злочинних діянь.
Диференціація соціальних і правових факторів впливає на статистичну криву злочинності, необхідну для об'єктивної оцінки реальних змін у її динаміці та прогнозі. Зниження чи зростання рівня злочинності відбуваються в результаті як реальних соціальних змін рівня та структури злочинності, так і в результаті правових змін у законодавчій характеристиці кола кримінально-караних діянь, у повноті реєстрації тав інших юридичних факторах.
Статистична картина динаміки злочинності також пов'язана з ефективністю діяльності своєчасного виявлення та реєстрації вчинених злочинів, їх розкриття та викриття винних, забезпечення невідворотності справедливого покарання.
До основних показників динаміки відносять:
Рівень ряду - це показник абсолютної величини, рівня певного періоду, що відображений у конкретному ряді.
Абсолютний приріст (зниження) - це різниця між рівнями минулого та попереднього періодів, відображена в абсолютних показниках.
Темп росту(зниження) - відсотковий показник рівня минулого періоду до рівня попереднього, що береться як базовий (ланцюговий спосіб).
Темп приросту(зниження) - відсотковий показник відношення приросту (зниження) всіх наступних рівнів ряду до першого, що визначений як нерухомий базовий (базовий спосіб).
3.8. Структура та характер злочинності
Структура злочинності- це внутрішня, притаманна їй ознака, що розкриває її будову, окремі складові частини в загальній їх сукупності за визначений відрізок часу та на визначеній території. Від того, яка структура злочинності, залежить і "напрямок головного удару" в боротьбі з нею. Структура виразно показує, що таке злочинність у безпосередніх конкретних умовах, яка визначаюча якість цього явища.
Аналізуючи структуру злочинності, необхідно виходити із суті та змісту самого соціального явища; розглядати злочинність у всій її різнобарвності, беручи до уваги той факт, що злочинність перебуває в постійному русі та зміні, котрі зумовлюють і змінюють деякі аспекти; розкрити зв'язки та зумовленості різних видів структури як між собою, так і з іншими базовими й надбудовними суспільними явищами; досліджувати не тільки теоретичну, але й практичну значущість відповідного виду структури, зважаючи на поліпшення боротьби зі злочинністю.
Основним показником структури злочинності є питома вага. Питома вага - це співвідношення частини злочинності до її загальної кількості:
ПВ = Зв- х 100% Ззаг.
Зв - кількість злочинів певного виду
Ззаі - загальна кількість зареєстрованих злочинів
Як зазначає відомий російський кримінолог Н. Кузнецова40,
основні показники структури злочинностітакі:
- співвідношення видів злочинів за їхньою класифікацією, поданою в Особливій частині КК;
- питома вага найпоширеніших злочинів;
Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. - М., 1969. - С. 29.
—співвідношення видів злочинів за домінантною мотиваційною спрямованістю (насильницькі, корисливі, корисливо-насильницькі та необережні);
- питома вага злочинності неповнолітніх;
- питома вага групової злочинності, а всередині її - організованої;
- питома вага рецидиву;
- "географія" злочинності, тобто розподіл її за регіонами й типами населених пунктів;
- питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігом зброї;
- питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігом
наркотиків;
- "вуличні" злочини;
- транснаціональні злочини.
Характер злочинностізумовлюється кількістю найбільш небезпечних злочинів у структурі злочинності, а також тим, якою є характеристика осіб, які їх скоїли.
Отже, виходячи з наведеного визначення, характер злочинності проявляється через її структуру. Тому можна зробити висновок, що характер злочинності є одним з важливих показників її структури.
3.9. "Ціна" злочинності
Характеристика злочинності як негативного соціально-правового явища була б неповною без розгляду її наслідків, основним критерієм яких є "ціна" злочинності,що складається з:
- кримінально-правових наслідків злочинів, які є в багатьох випадках обов'язковим елементом їхнього складу (матеріальна, моральна, фізична шкода конкретним громадянам);
- шкода, що заподіюється злочинами за межами їхнього складу (прямі та непрямі наслідки);
- соціальна реакція на злочинність, боротьба з нею (витрати на утримання правоохоронних органів, на заходи боротьби зі злочинністю тощо).
На жаль, методика повного виміру реальної "ціни" злочинності поки що розроблена недостатньо. Водночас, такі показники, безумовно, є конче необхідними.
3.10. Географія злочинності
Географія злочинності- це розповсюдження її по різних регіонах (територіях) держави, областях, районах, містах, селищах.
Досвід роботи правоохоронних органів свідчить, що нерівномірність у стані, динаміці та структурі розподілу злочинності пояснюється:
• конкретними соціальними умовами певного регіону;
• економічною його характеристикою;
• національним складом і структурою населення;
• послабленням соціального контролю за поведінкою людей;
• рівнем культурно-виховної роботи, організації дозвілля та побуту населення;
• рівнем організації роботи в боротьбі зі злочинністю тощо.
Виявлення та взяття до уваги територіальної різниці в географії злочинності - ключ до ефективних заходів щодо запобігання злочинам. При цьому стають більш видимими й конкретні причини злочинів, умови їх скоєння, що має не тільки пізнавальне значення, але і слугує основою для організації конкретної практичної діяльності.
Поряд з поняттям "географія злочинності" існує і "топографія злочинності", котре ввів у науковий обіг німецький учений Г. Шнайдер. Топографія злочинності- це безпосереднє місце вчинення злочину (магазини, вокзали, квартири, парки тощо)41.
3.11. Поняття латентної злочинності
Розглядаючи злочинність як соціальне явище й оперуючи її кількісними та якісними характеристиками, ми підкреслювали, що для отримання точних відомостей потрібно звертатись до статистичної звітності правоохоронних органів.
Кожному практичному працівникові добре відомо, що до статистичної звітності потрапляють не всі скоєні злочини, а тільки частина з них, решта незареєстрована й становить, таким чином, латентну злочинність.
Латентна злочинність- це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були взяті
41 Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл. Л. О. Иванова. - М.: Издательская группа "Прогресе" - Универс, 1994. - С. 203.
до уваги органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки та судом.
Суспільна небезпека латентної злочинності полягає в тому, що:
• питання боротьби з латентною злочинністю не беруться до уваги і не плануються, а тому не можуть бути ефективними;
• вона зменшує ступінь достовірності прогнозів злочинності, утруднює визначення напрямків боротьби з нею;
• якщо при розкритих злочинах спричинення матеріальних збитків частково відновлюється, то в разі прихованих -вони не тільки не відновлюються, але немає навіть процесуальних шляхів для цього;
• почуття безкарності заохочує осіб, які скоїли тяжкі злочини, продовжувати свою злочинну діяльність, тобто сприяє зростанню злочинності, зокрема, рецидивної;
• латентна злочинність, оскільки вона все ж "помічається" довколишніми, руйнує їхні моральні та правозаборонні бар'єри;
• під її впливом деякі члени суспільства стають на злочинний шлях;
• складає хибне враження про фактичні обсяги злочинності, її рівень, структуру, динаміку, про величину й характер шкоди, завданої злочинністю;
• заважає реалізації принципу невідворотності відповідальності за вчинені злочини;
• підриває авторитет правоохоронних органів держави;
• знижує активність громадян у боротьбі зі злочинністю;
• сприяє зростанню соціальної напруги в суспільстві;
• сприяє процесам самодетермінації злочинності.
3.12. Види та рівні латентної злочинності
У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів:природну, штучну та пограничну.
1.Природна латентність — це сукупність тих випадків, коли факт злочину був, але він не став відомим правоохоронним органам. Наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин.
2.Штучна латентність - факт злочину відомий, але з різних причин правоохоронні органи не ставлять його на облік, щоби створити враження успішності боротьби зі злочинністю.
3.Погранична латентність - факт злочину стався, але потерпілий не усвідомлює цього (приміром, пожежі, кишенькові крадіжки).
Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:
1) низький - очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, грабіж тощо);
2)середній - злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факту вчиненого злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри в можливість розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);
3)високий—злочини, про вчинення яких у більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпшому, крім того останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'язливість, наявність хвороби, корисливі мотиви, шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Ця категорія злочинів через їхню неочевидність та практично "нульову" активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність.
3.13. Причини існування латентної злочинності
Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого й іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації та облікові злочинів, а також їх розкриттю, зокрема й забезпеченню повноти й усебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки в діяльності правоохоронних і судових органів, до обов'язків яких входять виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.
Існують об'єктивні та суб'єктивні фактори, що зумовлюють існування латентної злочинності:
* до об'єктивних належать: середовище й обставини, в яких
здійснюються злочини. Приміром, специфічні недоліки у звіт
ності та контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів,
здійснених посадовими особами; відсутність письмових і речо
вих доказів; віддаленість від населених пунктів або людних
місць при вбивствах, зґвалтуваннях, розбоях та ін.
• до суб'єктивних належать: небезпечність особи, що скоїла
злочин; бажання приховати свою злочинну діяльність; небажан
ня потерпілого повідомляти про злочин; недоліки в роботі право
охоронних органів тощо.
5 3.14. Методи та значення виявлення латентної злочинності
Для виявлення латентної злочинності використовують загальні та спеціальні методи.
До загальних методів належать: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка при опитуванні спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів та ін.
Спеціальні методи - це, зокрема, такі: аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до розкриття та прийняття санкцій; екстраполяція; системно-структурний аналіз тощо.
Чітке виявлення об'єктивних і суб'єктивних обставин по кожному злочину сприяє здійсненню необхідних заходів щодо ослаблення"їаких явищ у майбутньому. Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:
- володіти інформацією про реальний стан злочинності на території обслуговування,
- визначати справжню структуру злочинності;
- мати чітке уявлення про тенденції в динаміці злочинності;
- визначати розмір збитків, заподіяних державі та громадянам;
- виявляти обставини, що породжують злочинність, і визначати шляхи їх усунення;
- прогнозувати та планувати боротьбу зі злочинністю.
Традиційно боротьба зі злочинністю будується без взяття
до уваги латентної злочинності, а щоб досягти певних успіхів, необхідно зважати на її стан.
3.15. Основні риси злочинності в Україні
Коефіцієнт злочинності та судимості на 100 тис. населення в 90-х рр. XX ст. виглядає таким чином: у 1990 р. вона, відповідно, становила 713 і 201, у 1991 р. - 780 і 209; 1992 р. - 921 і 221; 1993 р. -1034 і 293; 1994 р. - 1102 і 327; 1995 р. - 1208 і 413; 1996 р. - 1208 і 474; 1997 -1162 і 469; 1998 -1145 і 462; 1999 -1119 і 445; 2000 -1147 і 466; 2001 - 1018 і 473; 2002 - 910 і 431; 2004-1092 і 467 42.
42 Злочинність в Україні: Статистичний збірник. - К.: Державний комітет статистики України, 2000. - 100 с; Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2002 рік. - К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. - 120 с.
Найпоширенішим видом злочинності є загальнокримінальна корислива злочинність, яка складає 60-65 % від загальної кількості вчинених злочинів. В 2004 р.43 було виявлено 231632крадіжки, 60 946 - грабежів, 15 233 - шахрайства.
Підвищений ступінь суспільної небезпеки становить насильницька злочинність, навіть не зважаючи на те, що її рівень в останні роки зменшується. В 2004 р. зареєстровано умисних вбивств та замахів - 3788 (динаміка в порівнянні з 2003 р. становить 6,3 %), умисних тяжких тілесних ушкоджень - 5855 (-7,0), незаконних позбавлення волі або викрадення людей -172 (-16,1), торгівлі людьми - 269 (-6,9), зґвалтувань - 964 (-8,00). Одним з найнебезпечніших видів злочинності є злочинність неповнолітніх. Адже особи, що вчиняють злочини в молодому віці, ймовірніше в майбутньому поповнюють "армію" рецидивної злочинності.
Негативними тенденціями злочинності неповнолітніх є те, що зростає рівень її організованості, збільшується кількість злочинів, пов'язаних з наркотичними засобами, зростає технічна оснащеність неповнолітніх злочинців, вчиняються більш жорстокі та"безмотивацшні" злочини, порівняно зі злочинністю Дорослих.
Так, відповідно до статистичних даних, у 2004 р.44 питома вага злочинності неповнолітніх загалом зареєстрованих злочинів становила: для вбивств — 5,5 %, тяжких тілесних ушкоджень -5,7 %, зґвалтувань - 9,7 %, розбоїв - 15,3 %, грабежів - 16,2 %, крадіжок - 13,5 %. Слід зазначити, що велика кількість злочинів, які вчиняють неповнолітні, залишається латентною через трактування діянь як віковою незрілістю неповнолітніх, їх бешкетством.
Найбільшу суспільну небезпеку становить організована злочинність. Протягом 2004 р. було виявлено 695 організованих груп і злочинних ораиізацій, серед яких - 444 загально-кримінальної спрямованості, 251 - економічної спрямованості, 32-з корумпованими зв'язками. Ними було вчинено 5582 злочини, серед яких - 3911 загальнокримінальної спрямова-
ності, 1671 — економічної, 4639 - тяжких та особливо тяжких злочинів.
Актуальною залишається проблема рецидивної злочинності, питома вага якої в 2004 р. до кількості зареєстрованих злочинів складає 17,9 %. Рівень рецидиву свідчить про стійку антисоціальну спрямованість осіб. Слід також наголосити, що офіційна статистика відображає дані щодо осіб, які раніше вчиняли злочини і відповідно до яких судимість не знята або непогашена. Якщо брати до уваги кримінологічний рецидив, то рівень рецидивної злочинності буде ще більшим. Серед найбільш поширених злочинів, які вчиняють рецидивісти, слід виділити умисні вбивства (831), умисні тяжкі тілесні ушкодження (1016), розбої (1946), грабежі (5210), крадіжки (41098), незаконні заволодіння автомобілями (829)45.
За роки незалежності України значного поширення набула економічна злочинність. Відповідно до даних Департаменту інформаційних технологій МВС України, в 2004 р.46 було зареєстровано 52 332 злочини економічної спрямованості, по яких було встановлено 33 691 особу, що вчинила злочини. Серед виявлених тяжких і особливо тяжких злочинів - 27 923, середньої тяжкості - 12 945 злочинів. У сфері господарської діяльності виявлено 9794 злочини, серед яких: пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів - 464; незаконним виготовленням, зберіганням, збутом або транспортуванням із метою збуту підакцизних товарів - 1955; фіктивним підприємництвом - 315; виготовленням, зберіганням, придбанням, перевезенням в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї -1716; порушення законодавства про бюджетну систему-197 злочинів. В 2004 р. було виявлено 3430 злочинів, пов'язаних з приватизацією; 1816 - в сфері зовнішньоекономічної спрямованості; 3907 -у сфері банківської діяльності; на об'єктах паливно-енергетичного комплексу - 4402; в агропромисловому комплексі - 6725; з використанням бюджетних коштів - 8926; в галузі високих технологій - 562.
43 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. "Там само.
45 Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -
К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003.
46 Там само.
ТЕМА 4. Причини й умови злочинності
4.1. Поняття причин і умов злочинності в кримінології
Учення про причини й умови злочинності у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі не має єдиного тлумачення. Це пояснюється тим, що ця галузь юридичних досліджень відзначається особливою складністю та різноплановістю позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, це призводить до наявності в підручниках із кримінології діаметрально протилежних концепцій причин і умов злочинності в нашому суспільстві.
Кримінологія приділяє багато уваги категорії причииовості. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причиновість є основними елементами предмета науки кримінології. Проблема при-чиновості має важливе методологічне значення, визначає суть і зміст кримінології. Від її вирішення залежить розуміння соціально-правової природи злочинності, соціально-ідеологічної суті особи злочинця, розробка запобіжних заходш, а також визначення іїіших кримінологічних проблем. Як складне явище, злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. Із цією проблемою пов'язане власне й виникнення кримінології як науки.
У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображають зміст причиново-наслідкового комплексу: детермінація, причини й умови, фактори злочинності. Причиновість є однією з форм детермінації.
Отож власне виявлення факту взаємозв'язку злочинності з якимось іншим явищем або процесом не можна визнати достатнім. Потрібно визначити ще й характер такого взаємозв'язку. Інакше не можна визначити, що саме породжує злочинність, а заходи боротьби з нею можуть стосуватися тільки обставин, що перебувають у функціональному зв'язку чи зв'язку станів.
Для пояснення причиновості важливе значення має правильне розуміння місця та ролі біологічних факторів. Слід пам'ятати, що юридична й моральна оцінка вчинку визначається не фізіологічною поведінкою, а її змістом. З огляду на цю обставину, біологічне, зокрема й генетичне, є лише необхідною умовою, а не причиною.
Під причиновістюрозуміють генетичний зв'язок між окремими станами видів і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю причиновості є породження причиною наслідку. Причиновість завжди має об'єктивний характер.
Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є поняття "причини". Етимологічно слово "причина" пов'язане з дієсловом "чинити", "учинити" та вважається синонімом (як дієслово) слова "робити", "творити", "виробляти"47.
Причина злочинності- це соціально-психологічні обставини, що безпосередньо породжують і відтворюють злочинність та злочини як свій закономірний наслідок. Причина як основа та сутність наслідку є вихідним і визначальним елементом взаємозв'язку явищ.
Отже, якщо причини злочинності - це негативні явища, які породжують її, то умовизлочинності - це явища, котрі безпосередньо не породжують злочинності (наслідку), але слугують певними обставинами, що сприяють її виникненню та існуванню, тобто в певний спосіб упливають на розвиток причинового зв'язку, сприяючи чи не перешкоджаючи породженню злочинності.
4.2. Поняття детермінації
Детермінація(від лат. йеіегтіпаге - визначати, зумовлювати) - найбільш загальна категорія, що характеризує залежність одних явищ, процесів і станів від інших, свідчить про зв'язок між речами та явищами.
Відповідно: детермінант - визначальний, зумовлюваль-ний, детермінувати - визначати, зумовлювати, детермінація -процес визначення, зумовлення48.
Процес детермінації злочинності є складною взаємодією різних форм зв'язків:
- функціональних;
- статистичних;
47 Даль В. Й. Толковьій словарь живого великорусского. язьїка. -
М., 1980. - Т. 3. - С. 459-460.
48 Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред.
проф. А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М,
1999.-С. 181.
- зв'язків стану;
- причинових тощо.
Функціональна залежність показує об'єктивну відповідність, зіставність і зміну двох факторів. Наприклад, збільшення безробіття в регіоні одночасно породжує і зростання кількості крадіжок з метою задоволення необхідних потреб, і зниження купівельного попиту. Звісно, що таке зниження купівельного попиту та зростання крадіжок пов'язані між собою не настільки, що одне з цих явищ породжує інше. Зв'язок тут не причиновий, а функціональний, тому що обидва ці явища походять від безробіття49.
Статистичний зв'язок полягає в зміні характеру розподілу одного фактора залежно від зміни іншого. Скажімо, збільшення кількості злочинів зі збільшенням кількості населення.
Окремий випадок статистичного зв'язку - кореляційна залежність. При цьому за основу береться середнє значення фактора, явища.
Якщо виявляється, що розподіл одного явища прямо пропорційний розподілові іншого, кореляція має більш тісний характер, коли ж навпаки, то говорять, що зв'язок між цими двома явищами малоймовірний. Коефіцієнт кореляції має значення від 0 до 1, і чим він ближчий до 1, тим сильніший зв'язок між явищами.
Зв'язок станів характеризується тим, що один стан якогось явища в певний момент при конкретних умовах завжди ви-
49 Кореляційна залежність заслуговує на увагу. Вона визначає конкретну сферу пошуку та може свідчити про причиновий зв'язок. Однак при цьому треба брати до уваги, що такий зв'язок буває складним і опосередкованим іншими обставинами. Високий коефіцієнт кореляції між загальною злочинністю, злочинністю неповнолітніх і злочинністю осіб, які не працюють і не навчаються, може вказувати на те, що в регіоні існує проблема перебування частини неповнолітніх, зокрема й тих, що здійснюють злочини, без визначених занять. Але чому це відбувається, чи залежить це від позиції самих неповнолітніх або від безробіття в місті, як саме це все пов'язано зі злочинністю, це ті питання, що підлягають більш глибокому аналізові.
значає стан цього явища в інший момент. Зв'язок стану визначається як відношення різних станів однієї і тієї ж речі, системи, цілого. У кримінології такий зв'язок можна прослідкувати між станом, структурою та динамікою злочинності. Зміна стану одного з них веде до зміни іншого.
Приміром, злочинність, у якій висока питома вага неповнолітніх, за умови низької ефективності боротьби з нею здатна надалі визначати такий стан злочинності, в якій через 5-10 років буде висока питома вага рецидивної, а в останньої - значна питома вага неодноразово засуджених осіб молодого віку50.
4.3. Значення вивчення причиновості
Значення вивчення причиновості полягає в тому, що:
• причинне пояснення розкриває "механізм" явища, тобто вказує на те, які процеси проходять у суспільстві та природі та як вони впливають на злочинність, в яких конкретних умовах вона може виникнути, які існують супутні та протидіючі їй сили;
• передумовою правильного вирішення проблеми причиновості в кримінології є розуміння причинового зв'язку як об'єктивної категорії, що відображає реальні процеси взаємодії явищ дійсності;
• причиновий зв'язок не просто характеризує послідовність і регулярність подій, а відображає їхній закономірний характер.
Причиновий зв'язок має предметний зміст, який визначається системою зв'язків і відносин, які й характеризують специфічну форму його прояву. Кожній сфері відносин відповідають свої особливі закономірні зв'язки, специфічні форми детермінації.
Існує три основні закони причинно-наслідкового зв'язку:
1) рівність причини та наслідку;
2)однозначність їхніх складових елементів;
3)однопорядковість зв'язку між ними.
Вимога рівності означає, що дія старого, негативного в матеріальних відносинах завдає нашому суспільству соціальної шкоди.
50 Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. проф. А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.-С. 182-184.
Вимога однозначності (ізоморфізму) говорить про певну однозначність, оскільки старе, негативне, відстале в царині соціальних відносин є протилежністю соціальних суперечностей суспільства.
Вимога однопорядковості проявляється в тому, що наявність протидії старого, негативного новому, передовому неминуче породжує правопорушення.
Причиновий зв'язок характеризується кількома ознаками, в сукупності притаманних тільки цьому виду взаємозв'язку явищ. Як різновид закономірного зв'язку, причиновість має такі ознаки: загальність, незворотність, просторова та часова неперервність.
Слід зазначити, що "подібні причини при подібних умовах завжди породжують подібні наслідки, а також те, що причина й умова постійно міняються місцями.
Складність, багатозначність процесів детермінації та непростий характер виявлення причинових залежностей створює певні труднощі щодо виявлення причинових зв'язків. Тож, дуже часто використовують термін "фактор злочинності", під яким слід розуміти причину, рушійну силу будь-якого процесу, що визначає його характер або певні риси.
4.4. Класифікація причин та умов злочинностіУ кримінологічній літературі класифікація причин й умов злочинності здійснюєтьсяза декількома критеріями:
• за природою;
• за рівнем функціонування;
• за змістом і способом дії;
• за джерелами.
За природою причини й умови поділяються на: / - об'єктивні,
- суб'єктивні.
Об'єктивні фактори існують незалежно від волі людини. До них належать: стан екології, економіки, соціальний лад, спадковість, клімат та ін. Що стосується злочинності загалом, як об'єктивні її причини постають конкретні суперечності суспільного буття, економічних і соціальних відносин людей. ©б'єктивні умови - це недоліки організаційного й технічного
порядку, що підтримують, пожвавлюють дію суб'єктивних і об'єктивних причин злочинності.
Суб'єктивні фактори охоплюють все особистіше, що залежить від волі людини: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, право, політичні погляди, традиції та ін. А. Зелінський вважає, що до суб'єктивної детермінанти поведінки обов'язково належать також не свідомі елементи психіки людини, її психічне здоров'я, а спадкові особливості. До суб'єктивних причин відносяться елементи соціальної психології, що суперечать моралі та проявляються у викривлених потребах, інтересах, установках, меті, які призводять до скоєння злочинів. Суб'єктивні умови -це демографічні та соціально-психологічні особливості населення.
За рівнем функціонування виділяють причини й умови:
- загальні для всієї злочинності;
- особливі для різних видів злочинів (за їх кримінально-правовою характеристикою, за колом осіб, що їх скоїли та ін.);
- поодинокі для певних злочинів.
За змістом і способом дії:
• загальні причини й умови ті, що впливають на всю зло
чинність, тобто стосуються всіх процедур у злочинності: зрос
тання, скорочення, структурних змін тощо. Вони можуть бути:
-економічними;
- ідеологічними;
- організаційними;
- правовими тощо;
• особливі криміногенні обставини:
- причини та умови конкретних видів злочинів за об'єктом зазіхання можуть об'єднуватись у великі групи - причини й умови корисливих, насильницьких, посадових злочинів тощо;
- причини та умови умисних і необережних злочинів;
- причини й умови первинної та рецидивної злочинності;
- причини й умови злочинності неповнолітніх, що мають специфічний характер, беручи до уваги психофізіологічні особливості цієї категорії злочинців тощо;
• причини й умови конкретних поодиноких злочинних дій
різноманітні. Лише частина з них може розглядатись як типові
й такі, що підлягають певній систематизації. Незважаючи
на це, хоч і умовно, вони можуть бути розмежовані на декілька груп:
- причини й умови, пов'язані з матеріальним станом і умовами життя осіб, які скоїли злочин;
- пов язані з моральним формуванням особи, з особливостями соматичного та психічного стану;
- причини й умови, що випливають з певної життєвої
ситуації та поведінки потерпілого.
За джерелами причини й умови бувають:
- внутрішні - суперечності, що притаманні певному суспільству,
- зовнішні - негативний уплив з боку інших. Скажімо, порнографія, наркотики, насильство, що заполонили екрани наших телевізорів і кінотеатрів, які прийшли із Заходу.
У кримінологічній літературі застосовують також інші основи для класифікації причин і умов злочинності. Так, деякі кримінологи виділяють головні та другорядні причини (першого та другого порядку), ближні й віддалені, обставини, фактори, детермінанти. На наш погляд, усі ці класифікації мають право на існування, але в їх основі лежать поняття причин і умов" злочинності, та тлумачать їх різні автори по-різному.
Завершуючи розгляд цього питання, необхідно зазначити, що теорія про взаємозумовленість і взаємозв'язок явищ у природі та суспільстві дає нам ключ до розуміння того, чому злочинність існує і чим зумовлюється. Перераховані класифікації дають можливість цілеспрямовано вивчити причини й умови злочинності. На їх основі формуються реальні прогнози та ефективні заходи обмеження злочинності й запобігання конкретним злочинам.
4.5. Різні підходи до розуміння причиновості в кримінології
Причинове пояснення соціально негативних явищ передбачає багаторівневий підхід. Щодо злочинності такими рівнями є: суспільство, соціальна група, індивід. Відповідно, й наукове обґрунтування поділяється на філософський, соціологічний і психологічний рівні.
На філософському рівніформується загальна концепція причин і умов, які породжують соціальні відхилення в суспільстві.
Соціологічний рівеньдосліджує причини злочинів, передбачає вивчення більш конкретних зв'язків і відносин, які існують у сучасному суспільстві. У них проявляються загальні закономірності історичного розвитку та притаманні їм суперечності, на які впливають перешкоди та недоліки.
На психологічному рівністворюється той морально-психологічний стрижень, на якому ґрунтується чи правомірна, чи злочинна поведінка. Причина й наслідок поєднані між собою об'єктивним і закономірним зв'язком. Однак характер цього зв'язку може бути різним. Він визначається як природою власне явищ, так і особливостями об'єктивних законів, які діють у цій сфері життя.
З огляду на це, в кримінологічній літературі існує чотири підходи до визначення причинно-наслідкового зв'язку:
1)"кондиціоналістський" (умовний);
2)традиційний;
3)традиційно-діалектичний;
4)інтеракціоналістський.
Усі вони внутрішньо логічно пов'язані, виконують специфічну роль у пізнанні, а тому необхідні кожний для свого рівня дослідження.
ТЕМА5. Кримінологічне вчення про особу злочинця
5.1. Поняття особи злочинця
У вітчизняній кримінології поняття особи злочинця трактується по-різному. В одному випадку під ним розуміють особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом, і злочинців об'єднує тільки те, що вони скоїли злочин51. В іншому - робиться наголос на якісні відмінності особи злочинця від особи незлочинця. І лише тоді, коли кримінологічне дослідження мало на меті вивчення особи злочинця, проводився більш детальний її аналіз.
Варто розрізняти суспільну небезпечність типів осіб злочинців і конкретних злочинців. До того ж суспільна небезпечність особи визначається не тільки характером вчиненого, але й місцем, що обіймає злочинна поведінка та його мотивація в усій системі особливих рис і поведінки суб'єкта загалом, співвідношенням між соціально значущими негативними та позитивними характеристиками особистості.
Про особу злочинця можна говорити лише стосовно особи, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. Інакше можна було б говорити лише про осіб, які вчинили злочини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу на злочинців і осіб, які вчинили злочини. Він логічно небездоганний, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці - це різновид людей, винних у злочинах. Однак з такою неточністю доводиться все-таки змиритися, оскільки дотепер не вироблено відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від "закоренілих", навіть якщо вони відбувають покарання за один злочин. Поодиноке одноактне діяння, вчинене з необережності чи навіть умисно (при збігові тяжких обставин у житті особи), не формує особи злочинця. Деформація та десоціа-
лізація при цьому відбувається в результаті відбування покарання в місцях позбавлення волі, тобто під упливом діяльності та спілкування в екстремальних умовах52.
Отже, особа злочинця- це сукупність соціально значущих характеристик, ознак, зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами й обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.
Стосовно ж "особи, що вчинила злочин", то вона не має системи негативних ознак.
5.2. Межі визнання особи злочинця в кримінології
Закономірно постає запитання: з якого моменту можна говорити про особу злочинця та коли така можливість відпадає, тобто в яких межах існує особа злочинця? Відповідаючи на нього, потрібно брати до уваги кримінально-правовий, соціологічний і кримінологічний аспекти поняття особи злочинця.
У кримінально-правовому аспекті особа злочинця виникає після визнання її судом винною та вступу вироку суду в законну силу і триває до моменту відбуття покарання та погашення (зняття) судимості. Таке положення має важливе значення, оскільки дає можливість правильно визначити напрями й межі вивчення особи злочинця та саме ті її властивості, котрі відіграли вирішальну роль у вчиненні злочину.
Кримінологічна характеристикатакої особи теж нерозривно пов'язана зі злочином, який вона скоїла. Та кримінологів більше цікавить генеза особи злочинця, тобто процес її становлення та розвитку, що розкриває детермінанти її формування. Такий інтерес зникає, коли ця особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Отож, антисуспільні властивості, що характеризують особу злочинця, існують до злочину й зумовлюють його скоєння, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після тау зв'язку з вчиненням
51 Карпец И. И. Проблема преступности. - М., 1969. - С. 102-103.
52 Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. - X.: Рубікон, 2000. - С. 56.
нею злочину53. Отже, початковий момент появи "особи злочинця" збігається з фактом вчинення злочину.
Вона припиняє своє існування після відбуття засудженим покарання за вчинений злочин, а саме після досягнення цілей покарання, після втрати ним властивості суспільної небезпечності. Як свідчить практика, трапляється, що виправлення засуджених може й не відбутися. Однак навіть у такому разі слід говорити не про особу злочинця, а про особу, що становить потенційну небезпеку для суспільства, у зв'язку з чим над нею встановляється адміністративний нагляд і щодо неї застосовуються інші превентивні заходи.
Суспільна небезпечність особиформується найчастіше до моменту вчинення злочину. Це, звичайно, виявляється в антигромадській поведінці конкретної особи. Антисуспільна спрямованість особи проявляється в її аморальних вчинках, дисциплінарних, адміністративних та інших правопорушеннях, які ще не мають злочинного характеру, але при повторенні все більше набирають кримінальних рис і вказують на реальну можливість скоєння певною особою злочину54.
5.3. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця
Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, рис, які визначають її як людину, що вчинила злочин. Будучи різновидом особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, що визначають і відображають характер і ступінь її суспільної небезпечності.
Вітчизняні кримінологи поділяють ці ознакина такі основні групи:
1)соціально-демографічні;
2)кримінально-правові;
53 Сахаров А. Б. Актуальнме вопросм учення о личности пре-
стущшка // Теоретические проблеми учення о личности преступ-
ника. -М., 1979. - С. 13.
54 Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолет-
них (генезис и ранняя профилактика). - К., 1985. - С. 112.
3) соціальні ролі й статуси;
4)риси правової та моральної свідомості;
5)соціально-психологічні характеристики.
Ознаки, що характеризують особу злочинця, перебувають у взаємозв'язку та взаємозалежності. Так, соціально-демографічні ознаки особи значною мірою визначають її соціальні ролі й поряд з останніми є вирішальним фактором у формуванні моральних і психологічних характеристик особи. Низка ознак може мати альтернативний характер, тобто одночасно їх можна віднести до кількох груп (наприклад, освіта - соціально-демографічна ознака, водночас може вказувати на соціальну роль особи в суспільстві).
Комплексне вивчення особи злочинців не повинне обмежуватися встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має проводитися з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією більш повного виявлення чинників генези особи злочинця з метою застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення нею нових злочинів.
5.4. Соціально-демографічні ознаки особи злочинця
І
• позитивна, що проявляється у протидії злочинцеві, у виконанні громадського обов'язку тощо;
• нейтральна, що не сприяла вчиненню злочину69.
6.8. Кримінально-правовий підхід до класи
фікації жертв злочину
Важливою віктимологічною категорією є вина потерпілого. Вина - це не тільки юридичне поняття, але й соціально-психологічна категорія, що має моральне значення. Адже завдання віктимології - розробити критерії вини потерпілого у співвідношенні з провиною особи, що скоїла злочин, у межах їхньої спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу й самоконтроль. Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою та в який спосіб потерпілий чинив йому опір.
Залежно від вини жертви (кримінально-правовий підхід) віктимологічну класифікацію розробив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон.
Він розрізняє:
- жертву повністю не винну ("ідеальна" жертва);
- жертву з незначною провиною;
- жертву винну однаково зі злочинцем;
- жертву з провиною більшою, ніж у злочинця;
- жертву особисто винну в скоєнні злочину;
- стимулювальну жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку).
6.9. Комплексний підхід до класифікації
жертв злочину
Комплексним підходом в основу класифікації покладено ступінь віктимності, що найбільш узагальнено відображає:
- віктимну деформацію особи;
69 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 157.
- професійну віктимність;
- вікову віктимність;
- віктимну патологію.
Це дає можливість виокремити декілька типів жертв злочинів.
1.Випадкова жертва - особа стає такою внаслідок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою та злочинцем, не залежать від їхніх волі та бажання.
2.Жертва з незначним ступенем ризику - особа, що живе при нормальних для всіх людей факторах ризику, але віктимність якої зросла непередбачено під упливом конкретної несприятливої ситуації.
3.Жертва з підвищеним ступенем ризику - особа, котра має низку віктимних ознак. До цієї категорії належать два основних види жертв:
- жертви необережних злочинів, коли характер роботи, яку вони виконують, або їхня поведінка в громадських місцях мають більш високу, ніж звичайно, віктимність;
- жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, яку вони виконують, пов'язані з підвищеним ризиком (працівники правоохоронних органів і воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємин між жертвою та злочинцем, а також діями третіх осіб, котрі породили конфліктну ситуацію. Віктимність може проявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, в її зовнішності.
4. Жертва з дуже високим ступенем ризику-особа, морально-
соціальна деформація якої не відрізняється від правопоруш
ників. Вона характеризується стійкою анти суспільною спрямо
ваністю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою роз
бещеністю тощо. Висока віктимність - це стан, який тривалий
час не зникає і після того, як особа змінила свою поведінку70.
6.10. Значення класифікації та типології жертв
Значення класифікації та типології жертв злочинів полягає в тому, що розподіл жертв за певними ознаками тісно
70 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. Загальна частина: - С. 129-130.
пов'язаний з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.
До основних підстав для класифікації жертв злочинів також належать: стать, вік, професійна належність, морально-психологічні особливості особи (що сприяють швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.
Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а й з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типова для ситуації, в якій завдається шкода.
Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підвищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку, зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики.
Посадове становище та професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють уночі.
Важливе значення має також класифікація жертв за ознаками їхнього ставлення до особи, котра завдає шкоди і, насамперед, за морально-психологічними особливостями. У механізмі злочину "працюють" статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю та наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність та жорстокість; брутальність і боягузтво; сміливість та доброта; фізична сила й слабкість тощо. Усі перелічені риси виявляються в поведінці та за певних обставин можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за морально-психологічними ознаками необхідна, передусім, для характеристики категорій злочинів, у яких вказані риси особи жертви є основою способу та форми вчинення злочину або приводом до його вчинення.
Отже, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й, більшою мірою, для організації спеціального напрямку запобіжної роботи - віктимологічної профілактики.
6.11. Поняття віктимологічної профілактики
Віктимологічна профілактика- це сукупність державних і громадських заходів, спрямованих на запобігання злочинності через зниження в населення загалом або в конкретних громадян ризику стати жертвою злочинних посягань.
У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні напрямизапобіжних заходів, об'єктами яких є віктимологічні ситуації:
• індивідуальна - віктимологічна профілактика, спрямована безпосередньо на потенційних і реальних жертв;
• загальна, чи індивідуально-групова - віктимологічна профілактика, зорієнтована на груповий рівень.
При реалізації першого напряму увагу приділяють заходам, спрямованим на усунення віктимно небезпечних ситуацій (патрулювання, обладнання технічними засобами охорони й безпеки, поліпшення організації дорожнього руху, залучення громадськості до вирішення завдань колективної та особистої безпеки тощо).
При реалізації другого напряму необхідно здійснювати заходи виховного впливу, професійного навчання, правової пропаганди, медичного характеру, забезпечення населення спеціальними засобами захисту тощо71.
Слід зазначити, що основні завдання віктимології полягають у тому, щоб:
- виявити коло осіб, які можуть стати жертвами злочинів;
- встановити взаємозв'язки між поведінкою потерпілих ізлочинців;
- вивчати віктимні риси особи як визначальний фактор злочинних посягань;
- розробити запобіжні заходи, спрямовані на недопущення можливого перетворення осіб у жертв злочинів;
- взяти до уваги поведінку потерпілого при індивідуалізації покарання винного у вчиненні злочину;
- визначити обсяги шкоди (матеріальної, фізичної, моральної), що заподіюється певним злочином або злочинністю загалом.
71 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 116.
6.12. Поняття суїцидальної поведінки
Суїцид (від лат. зиісШіит - самогубство) — навмисне, заздалегідь обдумане позбавлення себе життя; один з видів насильницької смерті.
Термін "суїцидологія" виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначають галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства.
Винятково людська здатність до самозагибелі існує як "зворотний бік" її саморегуляційної поведінки. В її основі лежить саморуйнування людини через прийняття свідомого рішення про це.
У різні історичні епохи, в різних соціальних прошарках самогубство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно розглядалось як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство переможених у релігійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддистські самоспалення). Водночас історія з давніх часів фіксує "персональні" самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.
За останні десятиріччя, у зв'язку з перетворенням самогубства на руйнівну хворобу, що все більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогубствам, збільшується кількість різних наукових центрів профілактики цього явища. В Україні у великих містах, зокрема й у Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у другій половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400-600 тис. осіб за рік на планеті закінчують життя самогубством. Кількість же тих, хто вчинив замах на самогубство у 8-10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ, психічне здоров'я нації перебуває під загрозою, якщо кількість суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної активності). Серед країн з високим її рівнем: Латвія (42,5 суїциди), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9).
За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до країн з високим рівнем суїцидальної активності. Смертність серед чоловіків від самогубств у три рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно розлучаються з життям 72,3 зі 100 тис. населення.
Де ж ті чинники, які ведуть людину до добровільної смерті? Відповідь може бути такою: самогубство в усіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних рис особи та соціального середовища. Ця теза стала переважною в сучасній суї-цидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.
6.13. Механізм суїцидальної поведінки
У суїцидології створено спрощену схему суїцидальної поведінки, але вона дає змогу продемонструвати процес, що веде людину до самогубства.
В основі механізму суїцидальної поведінкилежать два складники: негативні соціальні фактори й особистісні фактори людини.
До соціально-негативних факторів слід віднести: розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрату роботи, неможливість отримати освіту тощо.
До особистісних факторів належать: морально-психологічні ознаки особи (її характер, темперамент, вольові якості, психічні розлади тощо).
Взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів призводить до внутрішнього конфліктулюдини. Вирішення конфлікту спрямовує подальшу поведінку в той або інший бік. Якщо особа не може впоратися зі своїм внутрішнім конфліктом, то це призводить до соціально-психологічної дезадаптації.
Соціально-психологічна дезадаптація- це непристосованість, конфлікт особи із соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім.
Об'єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі поведінки.
Суб'єктивно - це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її проявів.
Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним форми автоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Отже, суїцидможна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб "виходу з гри" при неможливості переходу на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суї'цидальиої поведінки та надає можливість уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.
Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою чи кризовою ситуацією.
Стержнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтаційособи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномаліях. Крах ціннісних орієнтацій - це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю чи сексуальнш потенції - явища завжди індивідуальні, але врешті-решт соціально значущі для особи. Цей стан призводить до втрати "точки опори" в житті особи.
Після втрати такої опори, в людини проявляється мотиваційна готовністьдо самогубства. У стані мотиваційної готовності, особа не бачить жодної позитивної ситуації, котра б давали змогу розв'язати конфлікт позитивно. У такому стані особа може перебувати досить тривалий час, який не обов'язково закінчується суїцидом. У цій ситуації проблема може вирішитись сама-собою, чи особа може набути тривалого психічного розладу тощо.
Вирішальну роль відіграють провокаційні фактори,до яких належать: погіршення соціально-економічної ситуації (затримку у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари та послуги, безробіття, соціальну незахищеність тощо). Так, значна кількість самогубств в Україні відбувається на фоні кризових явищ у всіх сферах життя, що призвело до різкого зубожіння широких верств населення та дестабілізації морально-психологічного клімату в суспільстві.
Уплив зовнішніх провокаційних факторів веде особу до передсуїцидної поведінки, що полягає у виборі конкретного способу для самогубства. Способи позбавити себе життя в різних країнах мають свої варіації, однак підмічено й загальні тенденції. Повішання - основний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб самогубства - це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчиняється ЗО % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів використовується у 18 % самогубств). Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-траиспортних пригод з єдиною жертвою - це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, зазвичай, особи, що бажають позбавити себе життя, не заявляють про це навколишнім. Тільки 15-25 % людей, що вчиняють самогубства, залишають прощальні записки72.
Якщо особі, для якої характерна передсуїцидна поведінка, не надати професійної психологічної допомоги, настає останній етап — суїцид.
Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном, показує, що самогубствам у багатьох випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення факторів, які зумовлюють такі дії, надання таким особам відповідної соціальної та психологічної допомоги.
72 Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. Загальна частина: - С. 132.
ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень
7.1. Поняття кримінологічного дослідження
Кримінологічний аналіз злочинності дає можливість розробляти конкретні заходи, спрямовані па боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано та планомірно, правильно координувати діяльність правоохоронних органів і громадських організацій. Тож вивчення злочинності, виявлення її детермінант дає змогу згодом проводити ефективний комплекс економічних, соціальних, ідейно-виховних, організаційно-управлінських, правових заходів запобігання злочинності.
Отже, кримінологічні дослідження дають змогу на основі комплексного вивчення стану злочинності розробити та втілити в правоохоронну практику ефективні заходи запобіжної діяльності.
Наукове дослідження в кримінології - це процес отримання нових знань про злочинність, причини й умови, що її зумовлюють, особу злочинця для розробки та реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи з метою запобігання злочинним проявам.
У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:
1)підготовчий;
2)збір первинної кримінологічної інформації;
3)упорядкування й обробка зібраної інформації;
4)аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.
Отож підготовка кримінологічного дослідження охоплює:
- добір методології дослідження;
- обґрунтування теоретичних засад і логічної послідовності дослідження;
- вироблення інструментарію (анкети, бланки інтерв'ю тощо);
- розробка методичних документів для збирання первинної інформації (поради інтерв'юерові, спостерігачеві тощо);
- формування дослідницької групи відповідно до мети та завдань дослідження (розробників програми й інструментарію,
виконавців досліджень, аналітиків для підготовки підсумкового звіту);
- навчання спеціалістів досліджень (інтерв'юерів, спостерігачів та ін.);
- розробка програми обробки даних.
7.2. Мета й завдання кримінологічного дослідження
Як і при будь-якому дослідженні, при вивченні злочинності важлива роль відводиться визначенню мети та завдань дослідження.
Мета визначає загальну орієнтацію дослідження. Кримінологічне дослідження проводиться, щоб отримати нові знання: про рівень, структуру, динаміку, характер злочинності в регіоні за визначений відрізок часу, про осіб, винних у вчиненні злочинів, розробити наукові рекомендації щодо усунення чи нейтралізації криміногенних факторів, підвищення ефективності запобігання їй.
Завдання дослідження злочинності витікають з поставленої мети. До них належать:
- вивчення кількісних і якісних показників злочинності (рівень, структура, динаміка, характер, географія);
- вивчення причин й умов злочинності;
- дослідження тих обставин, які формують особу злочинця;
- дослідження системи заходів, що здійснюються правоохоронними органами з метою встановлення ефективності їхньої діяльності.
Наукове дослідження в кримінологіївиконує чотири основних функції:описову, пояснювальну, прогностичну й регулятивну.
1.Описова функція — це повна й об'єктивна фіксація характеристик об'єктів дослідження та наявних між ними зв'язків і відносин.
2.Пояснювальна функція — це теоретичний аналіз причиново-наслідкових зв'язків, виявлення закономірностей виникнення, розвитку й функціонування злочинності.
3.Прогностична функція - це наукове передбачення розвитку явищ злочинності, визначення тенденцій і закономірностей її розвитку в перспективі.
4. Регулятивна функція - полягає в розробці та реалізації рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на основі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого в процесі кримінологічного дослідження.
7.3. Об'єкти та суб'єкти кримінологічного
дослідження
Складовими елементами кримінологічного дослідження є об'єкти та суб'єкти дослідження.
Об'єкти - це суспільні відносини об'єктивного характеру, що існують поза та незалежно від людської свідомості. Найбільш загальними об'єктами кримінологічних досліджень є такі:
- злочинність;
- причини й умови здійснення злочинів;
- особа злочинця;
- заходи, яких вживають державні органи та громадські організації для запобігання злочинам.
Суб'єктамикримінологічного дослідження є конкретні організації, установи чи конкретні особи, що вивчають злочинність. До них належать:
- правоохоронні органи, суди, науково-дослідні інститути;
- творчі колективи та конкретні наукові працівники, а також працівники навчальних закладів.
До вивчення злочинності можуть залучатися й інші відомства та установи (приміром, представники контрольно-ревізійних органів, державного технічного нагляду, фахівці інших галузей знань).
7.4. Види кримінологічних досліджень
Кримінологічні дослідження заведено класифікувати зй кількома підставами:
1)метою;
2)системою вибору одиниць сукупності;
3)методами;
4)принципом охоплення об'єктів вивчення;
5)масштабом;
6)видами злочинів, які вивчаються.
1. За метою (за цільовою спрямованістю) кримінологічні
дослідження поділяються на:
• теоретичні - спрямовані на розвиток кримінологічної теорії;
• прикладні - спрямовані на вдосконалення практики боротьби зі злочинністю.
2. За системою вибору одиниць сукупності розрізняють
дослідження:
• суцільні - охоплюють вивчення всіх одиниць генеральної сукупності (наприклад, всі злочини, здійснені на території обслуговування);
• монографічні - спрямовані на поглиблене вивчення одного виду злочинності чи явища, що пов'язане зі злочинністю;
• вибіркові — вивчають певну частину генеральної сукупності (використовуються для економії сил і засобів, вибірка робиться за допомогою спеціальних методів).
3. За методами (пізнавальним інструментарієм) ви
діляють дослідження:
• монодисциплінарні - проблема, що досліджується, належить до предмета кримінології та вивчається за допомогою суто кримінологічних засобів і методів;
• комплексні - використовують засоби й методи інших наук (скажімо, психології, педагогіки тощо).
4. За принципом охоплення об'єктів вивчення криміно
логічні дослідження поділяють на:
• територіальні - злочинність вивчається на визначеній території (район, місто, область, держава загалом);
• галузеві - злочинність вивчається у визначених галузях народного господарства чи визначеного міністерства, відомства (торгівля, побутове обслуговування, будівництво тощо).
5. За масштабами кримінологічні дослідження поділя
ються на:
• республіканські;
• регіональні (економічні райони);
• місцеві (місто, мікрорайон, сільська рада, адміністративна ділянка);
• об'єктові (підприємство, установа тощо).
6. За видами злочинності кримінологічні дослідження ви
вчають: первинну, рецидивну, міську, сільську, вуличну, побутову
злочинність, злочинність неповнолітніх, молоді, чоловічу, жіночу, групову, організовану та професійну злочинність тощо.
7.5. Поняття кримінологічної інформації
Достовірність наукового дослідження в кримінології може проявити себе тільки на основі збору, опрацювання, аналізу й інтерпретації різноманітної інформації про рівень, структуру, динаміку, характер і географію злочинності, криміногенний контингент, криміногенні та аптикриміногенні фактори, результати роботи державних органів і громадських організацій щодо запобігання цим протиправним явищам у нашому суспільстві.
Під кримінологічною інформацієюрозуміють сукупність відомостей про злочинність, її причини й умови, про особу злочинця, шляхи та заходи запобігання правопорушенням, про діяльність правоохоронних органів та інших суб'єктів профілактичної діяльності.
До кримінологічноїінформації висувається низка вимог: повнота, точність, достовірність, корисність, оптималь-ність, своєчасність73.
Повнота інформації означає, що явище, яке вивчається, повинно бути охарактеризоване з усіх боків у визначених просторово-часових межах.
Точність характеризує ступінь деталізації інформації, адекватне відображення її оригіналу.
Достовірність (репрезентативність) інформації -це об'єктивно правильне відображення якогось явища, котре свідчить, що злочинність виникає внаслідок дії як суб'єктивних, так і об'єктивних причин.
Оптимальність інформації означає, що в ній міститься така кількість відомостей, які дають можливість отримати правильне уявлення про стан злочинності й пов'язані з нею явища, розібратися в суті проблеми й прийняти раціональне рішення.
Зіставність (стабільність) інформації полягає в зборі однотипних відомостей за єдиною програмою, що протягом
73 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - Кн. 1.: Загальна частина. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 35.
однакових періодів часу дає можливість їх класифікувати, порівнювати, робити обґрунтовані висновки.
Своєчасність (оперативність) полягає у швидкому отриманні, обробці та використанні відомостей для практичних рекомендацій.
Доступність кримінологічної інформації означає відкритість її для суспільства, можливості публікації в засобах масової інформації способів і видів вчинення злочинів з метою запобігання таким ситуаціям у майбутньому.
7.6. Види кримінологічної інформації
У науковій юридичній літературі кримінологічну інформацію, зазвичай, класифікують за правовим значенням і характером змісту.
За правовим значенням інформація поділяється на офіційну та неофіційну.
• Офіційноює інформація, що надається державними
ор ганами, громадськими організаціями й оформлена за встанов
леними правилами. Вона, у свою чергу, поділяється на:
- нормативно-правову (закони, кодекси, постанови, накази, розпорядження);
- звітну (офіційна державна та відомча звітність);
- процесуальну (кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ);
- оперативно-службову (справи оперативних перевірок, документація з оперативно-розшукової роботи органів внутрішніх справ);
- довідкову (картотеки, книги обліку подій, аналітичні довідки);
- методичну (огляди, методичні пропозиції);
- організаційно-службову (перспективні та поточні плани, типові плани проведення операцій, схеми розстановки сил і засобів тощо).
• Неофіційна інформація- це свідчення, що надходять
від певних осіб і містять особисті погляди на кримінологічно
значущі питання.
Необхідно зазначити, що всі названі види інформації перебувають у тісному зв'язку та доповнюють один одного, це необхідно брати до уваги при дослідженнях.
За змістом розрізняють кримінологічну інформацію статистичну, оперативну та допоміжну.
• Статистична інформація- це матеріали офіційної державної статистики про стан злочинності, охорону громадського порядку та результати роботи правоохоронних органів. У встановлені терміни й за єдиною програмою вона направляється до вищих органів і Державного комітету статистики України.
• До оперативної інформаціїналежать відомості про поточний стан оперативної ситуації та вживані заходи для її оздоровлення (щодобові оперативні зведення про скоєні злочини й інші правопорушення, які в органах внутрішніх справ готують чергові частини; цільові повідомлення до вищестоящих органів внутрішніх справ про скоєння найбільш тяжких кримінальних злочинів; відомості про стан правопорядку, що надходять до державних установ).
• Під допоміжноюкримінологічною інформацією
розуміємо відомості про соціально-економічну характеристику
об'єкта кримінологічного вивчення (регіон, галузь народного
господарства), які впливають на злочинність.
Згідно із запропонованою класифікацією, джерелами кримінологічної інформаціїможуть бути:
- офіційна статистична звітність органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів про стан боротьби зі злочинністю;
- кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи, адміністративне провадження;
-криміналістичні й інші обліки органів внутрішніх справ;
- різні службові документи, наявні в правоохоронних органах з питань боротьби зі злочинністю та забезпечення громадського порядку (аналітичні довідки, акти інспекторських перевірок);
- матеріали спеціально проведених кримінологічних і соціологічних досліджень з проблем боротьби з правопорушеннями;
- плани соціально-економічного розвитку різних регіонів і галузей народного господарства, комплексні плани профілактики правопорушень у містах, районах, областях, інші організаційно-правові документи;
-матеріали, що містять відомості про сили та засоби органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів і громадських організацій, котрі ведуть боротьбу зі злочинністю (ДНД, загони допомоги міліції, товариські суди тощо);
-інформація з питань охорони правопорядку, що опублікована в пресі, передана по радіо чи телебаченню;
-законодавчі й інші нормативно-правові акти;
-наукова література з правових, соціологічних, психологічних і педагогічних проблем.
Наведений перелік інформації, безумовно, не є вичерпним. Залежно від мети, характеру та обсягу дослідження необхідні відомості можуть бути отримані й з інших джерел.
7.8. Програма кримінологічного дослідження
Програма кримінологічного дослідження- це науковий документ, який містить схему логічно обгрунтованого переходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване явище до використання інструментарію та виконання дослідницьких процедур (збирання, обробки й аналізу інформації).
Вона є стратегічним документом, який дає змогу дійти висновків щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати результативність дослідження.
У програмі визначається тема, мета та завдання дослідження; дається його обґрунтування; формулюється гіпотеза, котру необхідно перевірити; вказується характер і обсяг необхідної інформації до теми дослідження; описуються методи та наукові знаряддя дослідження; визначаються форми подання висновків і шляхи їх втілення; визначається склад дослідницької групи та загальні терміни проведення дослідження.
7.9. Класифікація методів збору кримінологіч
ної інформації
Застосування сукупності методів зумовлює отримання достовірної повної інформації та відповідно сприяє отриманню обгрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обгрунтованості рекомендацій і пропозицій.
А. Зелінський пропонує всі методи поділяти за:
- обсягом;
- джерелами отримання інформації;
-способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;
- дисциплінарною приналежністю74.
74 Зелінський А.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. - X.: Рубікон, 2000. - С. 96.
За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суцільним, коли досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.
За джерелами отримання інформації розрізняють: опитування, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також психологічні й економічні методи збирання інформації.
За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як: статистика, типізація (класифікація), системио-структурний метод, математичне моделювання та загальнонаукові методи, що застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків і рекомендацій.
За дисциплінарною приналежністю (за початковим походженням) методи кримінології можуть бути: статистичними, соціологічними, психологічними, математичними, кібернетичними й економічними.
7.10. Метод анкетування
Опитування- метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання.
Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкетування й інтерв'ювання.
Анкетування- це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.
Відповідно, анкета - це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка
Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порів пильність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує
їхню достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.
При розробці анкетнеобхідно дотримуватися таких правил:
• зміст запитань повинен відповідати темі та завданням дослідження;
• форма запитань має відповідати портретові передбачуваного респондента;
• запитання повинні бути короткими, зрозумілими, доступними для опитуваних;
• анкета має бути охайно оформленою;
• бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп'ютерного опрацювання.
Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група запитань про заходи, вжиті для запобігання йому.
Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значущої інформації, складається зтаких частин:
1)вступної - містить звернення до досліджуваного, де пояснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;
2)статусної- формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;
3)основної- це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;
4) заключної - надається можливість у вільній формі ви
словити свій погляд на будь-які питання, що стосуються
досліджуваної теми.
За структуроюзапитання анкети класифікують на:
• відкриті - це запитання, на які опитуваний може дати самостійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);
• напівзакриті- дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції "інше" або "щось іще?");
• закриті - дають повний перелік варіантів відповідей, про-
попуючи обрати один (альтернативні) чи декілька зних
(неальтернативнї).
За формою виділяють:
• прямі запитання - дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента ("Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?");
• непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.
Загалом анкетування має кілька різновидів:
- очне та заочне,
- суцільне й вибіркове,
- відкрите та анонімне.
Очне анкетування передбачає одержання анкети безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.
Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове заповнення, використання порад інших осіб.
При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому -тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.
При відкритому анкетуванні респонденти вказують відомості про свою особу (прізвище, імя, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа респондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.
7.11. Метод інтерв'ювання
Інтерв'ю - метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника75.
Порівняно з анкетуванням, інтерв'ю має певні переваги та недоліки. По-перше, інтерв'ю надає можливість більш глибоко проникнути у соціально-психологічні причини людської поведінки. По-друге, під час його проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента. По-третє, інформація, що збирається за допомогою інтерв'ю, надходить більш швидко й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.
Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, котрий ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує та спрямовує бесіду з кожною людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Для одержання одного й того ж обсягу інформації при використанні методу інтерв'ю дослідник витрачає більше часу та засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових витрат вимагають добір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їхньої роботи.
За технікою проведення розрізняють:
• вільне - тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань;
• спрямоване (стандартизоване) - спілкування інтерв'юера та респондента регламентовано детально розробленим питальником й інструкцією інтерв'юера, котрий зобов'язаний точно дотримуватися сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, звичайно, переважають закриті запитання;
• напівстандартизоване - поєднує в собі особливості двох попередніх видів.
За процедурою проведення розрізняють такі типи інтерв'ю:
• панельне - багаторазове інтерв'ю одних і тих же респон
дентів щодо однієї і тієї ж проблеми через певні проміжки часу;
• групове - запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне започаткувати дискусію в групі;
• клінічне інтерв'ю — тривала, глибока бесіда, мета якої полягає в одержанні інформації про внутрішні спонукання, мотиви, схильності респондентів;
• фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої полягає в отриманні інформації про конкретну проблему, процес або явище, про реакції суб'єкта на задану дію.
За типом респондентів інтерв'ю бувають: з відповідальною особою, з експертом, з рядовим респондентом.
Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, наявність якісного питальника та дотримання правил його застосування76.
Питальник—документ, у якому сформульовано й тематично згруповано запитання, передбачено місце для записів відповідей на них.
До питальників додають, так звані, протоколи інтерв'юера, що містять основні відомості про процес інтерв'ю.
І Іа інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення (найчастіше респондент погоджується на нетривале інтерв'ю).
Метод інтерв'ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є, здебільшого, зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується особистим контактом учасників інтерв'ю.
Однак організація та проведення інтерв'ю наштовхуються на певні труднощі, пов'язані з пошуком психологічного контакту з респондентом; значними матеріальними та часовими затратами; трудомісткістю підготовки інтерв'юерів; забезпеченням анонімності інтерв'ю.
Особливості інтерв'ю зумовили його широке використання в проблемних дослідженнях, при вивченні громадської думки, контрольних, вибіркових і експертних опитуваннях.
7І Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. - К.: Академія, 2002. - С. 497.
76 Соціологія: Підручник / За ред., проф. В. Г. Городяненка. - К.: Академія, 2002. - С. 499.
7.12. Метод спостереження
Спостереження- метод збору наукової інформації, сутність якого полягає в безпосередній реєстрації фактів, явищ, процесів, які відбуваються в соціальній реальності.
Для спостереження характерними є систематичність, планомірність і цілеспрямованість. Найважливішою його перевагою порівняно з іншими соціологічними методами є синхронність із досліджуваним явищем, процесом. Це дає змогу безпосередньо вивчати поведінку людей за конкретних умов у реальному часовому просторі ("саме те", "саме тут", "саме зараз"). Дослідник особисто спостерігає явище, котре вивчає (трудовий колектив, мікрогрупу, певну особу, інше).
Кримінологічне спостереження поділяється на такі види:
-повне;
- включене;
- спостереження-участь;
- самоспостереження77.
При повному спостереженні дослідник безпосередньо вивчає кримінологічні явища, прагнучи найбільш повно й чітко зафіксувати виявлені факти. При цьому не можна допускати протиправних дій з боку осіб, які вивчаються.
При включеному спостереженні дослідник спеціально входить до групи, що вивчається. Цей метод у кримінологічних дослідженнях застосовується дуже рідко.
Спостереження-участь здійснює дослідник через власне службове чи громадське становище. При цьому він активно впливає на явище, котре вивчає. Так, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, суду, юстиції тощо при виконанні своїх функціональних обов'язків.
При самоспостереженні особа викладає своє суб'єктивне розуміння кримінологічних явищ, формулює відповідні висновки та пропозиції (приміром, автобіографія, щоденники, листи).
Використання методу спостереження ефективне в таких випадках:
• у процесі отримання попередньої інформації, необхідної для уточнення напрямів запланованого дослідження, оскільки
професійно проведене спостереження надає дослідникові нові характеристики досліджуваного об'єкта, допомагає звільнитися під традиційного підходу до вирішення соціальної проблеми;
• для отримання ілюстративних даних, які суттєво доповнюють статистичний аналіз даних, одержаних за допомогою масового опитування;
• за умови, що саме спостереження є найпридатнішим, найефективнішим методом досягнення цілей дослідження, перевірки вироблених гіпотез.
Загалом, соціологічне дослідження, в якому застосовують спостереження, планують і проводять у такій же послідовності, яки інші дослідження, включаючи етапи, процедури щодо програмного забезпечення та розробки інструментарію. Конкретні зміст і спрямованість кожного етапу підготовки та проведення дослідження залежать від особливостей досліджуваної проблеми й власне методу спостереження.
Плануючи використання цього методу, звертають увагу на його сутнісні характеристики, що одночасно є і його перевагами, оскільки спостереження:
• наводить характеристику об'єкта спостереження: кількість осіб, які беруть участь у досліджуваній ситуації, соціально-демографічну структуру групи, особливості стосунків, розподіл у ній тощо;
• описує місце проведення спостереження, типову поведінку членів групи, а також відхилення в ній;
• визначає мету діяльності групи, а також співвідношення загальної мети з цілями учасників групи;
• описує соціально-психологічний клімат у групі, соціальну поведінку, мотиви та стимули діяльності її учасників;
• встановлює частоту і тривалість елементів досліджуваної ситуації, їхні повторюваність, унікальність, типовість, і на цій підставі формулює висновки щодо випадковості чи закономірності соціальної ситуації, що підлягає дослідженню78.
Водночас спостереженню властиві певні об'єктивні та суб'єктивні недоліки. До об'єктивних недоліків спостереження
77 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - Кн. 1.: Загальна т'_. "ина. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 77.
78 Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. - К.: Академія, 2002. - С. 437.
належать обмеженість, локальність висновків про досліджувану соціальну ситуацію, що ускладнює узагальнення отриманих даних, поширення їх на великі масиви. Нерідко буває складно, а то й неможливо повторно зареєструвати той самий соціальний об'єкт, оскільки на нього весь час упливають різноманітні соціальні чинники, які змінюють його, додають йому інших ознак.
Група суб'єктивних недоліків зумовлена тісним зв'язком спостерігача з об'єктами спостереження, оскільки він спостерігає факти, події, явища та процеси, притаманні суспільству, до якого належить сам. Окрім того, спостерігач має певний світогляд, соціальний статус, інтереси, що позначається на сприйнятті, розумінні, оцінці спостережуваних явищ, процесів дійсності й, відповідно, на його висновках щодо побаченого.
Певну роль відіграють емоційність, попередні установки спостерігача щодо досліджуваної ситуації. Якщо він ще до спостереження має певні думки, міркування про об'єкт дослідження (вони можуть бути позитивні чи негативні), це може суттєво вплинути на процедуру спостереження, знизити об'єктивність отриманих даних. Зниження об'єктивності інформації можливе, якщо об'єкти дослідження, знаючи, що за ними ведеться спостереження, істотно змінюють характер своїх дій, поводяться нетрадиційно. На результати спостереження впливають настрій, здоров'я спостерігача, інші ситуативні чинники, котрі дуже важко передбачити та взяти до уваги.
7.13. Метод експертних оцінок
Використання цього методу в кримінології полягає у взятті до уваги думки фахівців, провідних у певних галузях знань експертів з різних питань, які стосуються злочинності та заходів боротьби з нею. Метод експертних оцінок широко використовують при прогнозуванні злочинності й конкретних видів злочинів, для оцінювання рівня латентної злочинності, вивчення ефективності норм кримінального права, причин змін у динаміці злочинності та ін.
Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що центром кількісної та якісної оцінки об'єктивних і суб'єктивних
факторів, які впливають на злочинність або зумовлюють її, стає думка спеціалістів, котра спирається на їхній професійний науковий і практичний досвід. Основне завдання дослідження -сформулювати запитання, правильно обрати експертів й організувати роботу з ними. Розрізняють дві основні форми опитування експертів:індивідуальні та групові. Опитування можуть бути очними (безпосередніми) та заочними, письмовими й усними, складатися із загальних і конкретних запитань. Як експерти запрошуються вчені, до кола наукових інтересів яких належать проблеми, що стосуються предмета експертизи, та практичні працівники, які мають значний професійний досвід роботи в системі органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю й мають у своєму розпорядженні емпіричний і статистичний матеріал. Кількість експертів, які залучаються, залежить від завдань дослідження, складності проблем, що вивчаються, терміновості проведення експертизи (буває, що експертну групу складають близько 20-30 осіб). Опитування експертів проводяться очно та заочно, можливі індивідуальні й групові опитування. Практикується проведення своєрідних "круглих столів" усіх експертів. Під час групового обговорення проблеми, що цікавить дослідника, можливо, буде висловлено декілька думок. Усі вони узагальнюються та аналізуються дослідником, який вдається у таких випадках до встановлення осередненої думки, котру підтримують більшість експертів.
7.14. Документальний метод
Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова робота, пов'язана з кримінологічними питаннями. Документ - це предмет, створений людиною та призначений для зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи79.
Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використовують інформацію, що міститься в архівних кримінальних
79 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 33.
справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети. Зазвичай, така анкета складається з чотирьох розділів. У першому містяться запитання, що стосуються безпосередньо злочинуу другому-запитання, які стосуються особи злочинця, у третьому - про мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому - запитання, пов'язані з виховним упливом судочинства, заходами покарання та профілактичної роботи за матеріалами справи.
Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші облікові документи, що зберігаються в управліннях внутрішніх справ та управліннях (відділах) юстиції.
Розрізняють два способививчення, аналізу й обробки документальної інформації:традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз).
Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) та вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього дослідження - встановити вид документа, час і місце створення, авторство й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів тексту (зображення).
Формальний аналіз здійснюють заздалегідь підготовленою програмою. Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального матеріалу, коли потрібні висока точність і об'єктивність аналізу.
Після отримання необхідної інформації її обробляють і узагальнюють за допомогою математичних методів, зазвичай, із застосуванням спеціальних комп'ютерних програм.
7.15. Соціальний експеримент
Соціальний експеримент- різновид експериментального методу, пов'язаний зі штучною, дослідною зміною умов іформ суспільного життя, а звідси, й з вивченням людської поведінки в умовах, які змінилися. Він дає можливість виявити
нові чи уточнити раніше відомі факти, перевірити певну гіпотезу або нововведення, а також слугує джерелом одержання фактичного матеріалу80. Дуже часто кримінологічні експерименти застосовуються для перевірки ефективності нових форм і методів у запобіжній діяльності в окресленому регіоні на якомусь підприємстві.
Проведення експерименту в кримінологіїзастережене двома умовами.По-перше, він може застосовуватися тільки в позитивному напрямку. Не можна, наприклад, штучно, дослідним шляхом створювати обставини (причини й умови), які сприяють вчиненню злочинів, що вивчаються, або чинити будь-які інші дії, які провокували б злочин. По-друге, проведення кримінологічного експерименту допустиме в межах закону та моралі, що унеможливлює порушення прав, свобод і законних інтересів громадян.
Кримінологічний експеримент застосовується для перевірки дійовості соціально-позитивних факторів упливу на злочинність, приміром, розробка оптимальних форм із запобігання злочинам, прогресивних форм виправлення засуджених до позбавлення волі тощо. Багато таких заходів вже були в свій час запроваджені у практику після їх попередігьої експериментальної перевірки (створення колоній-поселень як одного з видів установ відбування покарання; створення народних дружин для охорони громадського порядку та ін.).
7.16. Психологічні методи, що використовуються в кримінологічних дослідженнях
При вирішенні деяких кримінологічних проблем не можна обійтися без застосування психологічних методів. їх використання додає глибини й усебічності кримінологічним дослідженням. За допомогою психологічних методів, які використовують у кримінологічних дослідженнях, можна отримати розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити
80 Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. - X.: Право, 2003. - С. 27.
якісну й кількісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових процесів спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типізації злочинців.
Найпоширенішими у кримінології психологічними методами є тестування та соціометрія.
Тестування є різновидом методу опитування. Тест -цезавдання, запитання й ситуації, котрі розробляє дослідник і ставить перед досліджуваною особою. Застосування тесту зумовлюється необхідністю зіставлення (порівняння, диференціації, ранжування) індивідів за рівнем їхнього розвитку чи ступенем вираженості різних психологічних якостей (інтелект, здібності, темперамент, емоції, особистісні риси та ін.). Мета тестування полягає у встановленні психологічних характеристик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих здібностей, схильності до ризику, самоконтролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.
При тестуванні використовуються стандартизовані питання та завдання (тести), що мають певну шкалу значень.
Теорія та практика психологічної науки розробили безліч тестів: загальноособистісні для дослідження всієї системи психічних особливостей особи; особистісні для дослідження будь-якої однієї характерної риси індивіда; групові, за допомогою яких вивчається структура малих неформальних і формальних соціальних груп (їхня згуртованість, особливості психологічного клімату й міжособистісних стосунків, які панують у них) тощо. Тестові дослідження, що побудовані на науковій основі, дають можливість більш повно й усебічно вивчити особу злочинця і певні категорії злочинців також. Незважаючи на складність деяких психологічних тестів (які іноді складаються з великого переліку питань), за їх допомогою можна швидко дослідити велику кількість осіб.
Соціометрію(соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із психології та соціології зарубіжних країн. Соціометричнедослідження - це метричне вивчення емоційно-психологічних зв'язків між людьми. На думку засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено, соціо-метричний метод - це система технічних засобів і процедур, які застосовують для метричного та якісного аналізу соціально-
емоційних зв'язків індивіда з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна отримати відображення динаміки внутрішніх взаємин між членами групи, здійснити кількісну та якісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових процесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей усередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій81.
До основних переваг соціометрії належать простота та швидкість здійснення дослідницьких процедур, наприклад, опитування членів групи з метою виявлення їхнього бажання чи небажання спільно вчитися, працювати, відпочивати, виконувати громадські доручення.
Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні-необхідному переліку (наборі) запитань, які ставлять опитуваним з метою виявлення їхніх стосунків з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинне відповідати загальним вимогам, які висуваються до формулювання запитань у будь-якому опитуванні - анкетуванні чи інтерв'юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані обробляють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таблиці) чи соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи та групи, а з другого, обрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи та групи.
У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого в дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Одночасно цей метод можна успішно застосовувати в дослідженнях деяких проблем кримінології, зокрема, при вивченні ефективності заходів кримінального покарання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоровлювати психологічну атмосферу.
81 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 37.
ТЕМА 8. Кримінально-правова
статистика та її застосування в практичній діяльності органів внутрішніх справ
8.1. Статистика як наука
Уперше термін "статистика" був уведений німецьким науковцем Г. Ахенвалем, який у 1749 р. випустив книгу про державознавство. Термін "статистика" походить від латинського слова "статус" (зіаіик), що означає "визначений стан речей".
Між статистичною наукою та практикою існує тісний взаємозв'язок. Статистична наука використовує дані практики, узагальнює їх і розробляє методи проведення статистичних досліджень. У практичній же діяльності застосовуються теоретичні положення статистичної науки для вирішення конкретних управлінських завдань. Протягом тривалого та складного процесу формування статистики ці дві функції постійно взаємодіяли і практичні потреби неминуче впливали на розвиток статистичної науки.
Наука статистика має власний предмет дослідження. Об'єктом вивчення статистики є суспільство, явища та процеси суспільного життя.
Отже, статистика- це суспільна наука, що вивчає кількісний бік масових явищ суспільного життя в нерозривному зв'язку з їхнім якісним аспектом у конкретних умовах простору й часу.
У складі статистичної наукивиділяють такі частини:
- загальна теорія статистики;
- економічна статистика;
- соціальна статистика.
Загальна статистика розглядає категорії статистичної науки. Вона формулює та розробляє основні принципи, правила й методи дослідження, загальні для всіх галузей статистики.
Економічна статистика вивчає явища та процеси в економіці, розробляє систему економічних показників і методи вивчення національного господарства країни чи регіону як єдиного цілого. Завданням економічної статистики є розробка й аналіз статистичних показників, які відображають стан національної
економіки, взаємозв'язку економічних галузей, особливостей розміщення продуктивних сил, наявність матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, досягнутий рівень їх використання.
Соціальна статистика формує систему показників для характеристики життя населення та різних аспектів соціальних ві дн осин; її галузі: статистика народонаселення, політики, культури, охорони здоров'я, науки, освіти тощо.
Економічна й соціальна статистики, в свою чергу, поділяються на галузеві статистики, що розробляють зміст і методи обчислення показників, які відображають особливості певної галузі господарства (наприклад, статистика промисловості, статистика сільського господарства, правова статистика).
8.2. Поняття правової статистики
Правова статистика- це заснована на загальних принципах і змісті юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії статистики, що застосовується при вивченні кількісного боку правопорушень і пов'язаних з ними явищ та заходів соціального контролю за ними.
Правова статистика поняття збірне, оскільки до неї можуть бути віднесені статистичні відомості багатьох установ, зокрема й тих, які не належать до правоохоронних. Правова статистика відображає дані про те, як захищаються гарантовані Конституцією України права та свободи людини і громадянина, всі форми власності фізичних та юридичних осіб, громадський порядок тощо. Основною метою правової статистики є облік порушень законності, що розглядаються органами Міністерства внутрішніх справ України, прокуратури, Служби безпеки України, Прикордонної служби України, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, судами, нотаріатом та іншими державними органами, котрі мають право порушувати кримінальні справи, проводити досудове слідство й дізнання, засуджувати, виконувати покарання, здійснювати соціальний контроль за злочинністю та іншими правопорушеннями.
Предмет правової статистики зумовлює і основні завдання,що їх має вирішувати ця галузь статистичної науки:
• показники правової статистики повинні бути надійною базою для розробки державної політики у сфері боротьби
зі злочинністю й іншими правопорушеннями, сприяти побудові правової держави;
• здійснювати всебічний облік, збір, аналіз і узагальнення статистичної інформації про правові явища;
• забезпечувати достовірність, об'єктивність, оперативність, стабільність і цілісність статистичної інформації з метою розробки єдиної програми статистичного обліку правових явищ, які використовуватимуться і для розробки нових законодавчих актів;
• забезпечувати доступність, гласність та відкритість зведених статистичних даних про правові явища.
Різноманітний характер правопорушень, які має брати до уваги правова статистика, а також особливості діяльності установ, що здійснюють заходи контролю за ними, зумовлюють виділення трьох самостійних підгалузей правової статистики,котрі складають її систему:
1) кримінально-правову - має своїм об'єктом кількісний бік злочинності та заходи соціального контролю за нею;
2) цивільно-правову- безпосереднім об'єктом має кількісний аспект цивільних правовідносин, які розглядає суд і нотаріат;
3) адміністративно-правову — її об'єктом є кількісний бік адміністративних правопорушень і заходів адміністративного впливу.
Особливим підвидом є статистика прокурорського нагляду за дотриманням законності в державі. Насамперед, це нагляд за дотриманням прав і свобод людини та громадянина органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, засудження, за дотриманням законності в місцях позбавлення волі, за правотворчою діяльністю, та, зрештою, координація роботи всіх правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю.
8.3. Розділи кримінально-правової статистики
Кримінально-правова статистика залежно від стадій кримінального процесу складається із таких розділів, органічно пов'язаних між собою:
1) статистика органів,які провадять оперативно-розшукову діяльність;
"' 2) статистика досудового слідства,що охоплює діяльність органів дізнання, досудового слідства та прокуратури. До неї належать, по-перше, облік і реєстрація злочинів, кримінальних справ, матеріалів про злочини, вирішених відповідно до кримінально-процесуального законодавства, а також осіб, які скоїли злочини, та потерпілих від злочинів; по-друге, облік заходів щодо розслідування злочинів, термінів розслідування, сум відшкодованої шкоди, профілактичної роботи тощо;
3) статистика кримінального судочинства,що відображає роботу судів усіх інстанцій щодо здійснення правосуддя. При цьому проводиться облік як кількісних (кількості кримінальних справ, які надійшли до судів, їхній рух, кількість засуджених і виправданих осіб тощо), так і якісних показників (терміни розгляду кримінальних справ, направлення їх на додаткове розслідування, призначені судом види та розміри покарання тощо). Завдяки цьому розділові можна охарактеризувати кількість кримінальних справ, які надійшли до суду; кількість підсудних; кількість засуджених осіб; кількість виправданих осіб; кількість справ, які були розглянуті в наглядовій і касаційній інстанціях; наслідки цього розгляду; строки розгляду справ,атакож процесуальні дії суду;
4)статистика виконання судових вироків,яка відображає діяльність установ кримінально-виконавчої системи з реалізації призначених судами покарань. Цей розділ характеризує облік усіх засуджених з розподілом за видами покарань; облік діяльності органів суду та виправно-трудових закладів з умовно-дострокового звільнення від покарань і заміни покарання більш м'яким, а також рішення про переведення з одного виправно-трудового закладу до іншого тощо.
Отже, показники кримінально-правової статистики, з одного боку, характеризують рівень, структуру та динаміку злочинності й судимості, а з другого, - діяльність органів дізнання, досудового слідства, органів суду, органів виконання покарання до здійснення кримінальної правозастосовної практики.
8.4. Значення кримінально-правової статистики
Кримінально-правова статистика дає вичерпну, науково обґрунтовану інформацію про тенденції та закономірності в розвитку злочинності, її рівень, структуру, динаміку, особу злочинця, причини й умови існування злочинності, а також
про позитивні та негативні наслідки роботи правоохоронних органів із запобігання злочинності.
Дані статистики дають змогу прогнозувати та розробляти науково обґрунтовані заходи щодо запобігання певним видам злочинів.
Матеріли правової статистики широко використовуються як засіб оперативного керівництва вищестоящих органів підлеглими та постійного контролю за їхньою діяльністю. Кількісно фіксуючи результати роботи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, судів, правова статистика таким чином допомагає виявити типові недоліки та вжити своєчасних заходів щодо їх усунення. Наприклад, статистичні дані Міністерства внутрішніх справ України дають можливість аналізувати роботу певних його служб і підрозділів щодо розкриття злочинів, дотримання термінів розслідування, відшкодування матеріальних збитків тощо.
Статистичні дані дають змогу вирішити питання про матеріально-технічне та фінансове забезпечення й дислокацію різних правоохоронних органів, проектування штатного розкладу, а також інші питання організаційно-управлінського характеру.
Істотну роль правова статистика відіграє у процесі координації діяльності різних правоохоронних органів з метою покращення їх вазаємодії в боротьбі зі злочинністю.
Статистичні дані відіграють важливу роль при підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів.
Статистичні дані також використовуються в наукових дослідженнях.
8.5. Етапи статистичного дослідження
Будь-яке статистичне дослідження послідовно проходить три етапи, проте перед його початком необхідно провести відповідну підготовку. Підготовча частина передбачає вивчення проблеми дослідження, розробку його напрямків, визначення понятійного апарату та низку інших питань методологічного й матеріально-технічного забезпечення дослідження.
Перший етап - збір первинного матеріалучерез реєстрацію фактів або опитування респондентів.
Другий етап полягає в тому, що зібрані дані підлягають систематизації та групуванню:від характеристики окремих
елементів переходять до узагальнених показників у формі абсолютних, відносних або середніх величин.
Третій етап передбачає аналіз варіації, динаміки, взаємоза-лежностей. За результатами аналізу висновки можуть бути описані в текстовій формі, подані у формі таблиць і графіків.
8.6. Поняття про статистичне спостереження
Початковою стадією статистичного дослідження є збір статистичної інформації про соціальні процеси в суспільстві, тобто статистичне спостереження.
Статистичне спостереження - це планомірний, науково організований процес збирання даних щодо масових явищ і процесів, які відбуваються в різних сферах життя суспільства, шляхом їх реєстрації за спеціальною програмою, розробленою на основі статистичної методології.
Статистичне дослідження неможливе без розробки плану статистичного спостереження, який містить:
- програмно-методологічні;
- організаційні питання.
Програмно-методологічпа частина плану охоплює формулювання гіпотези, розробку понятійного апарату дослідження, визначення мети, встановлення об'єкта й одиниць спостереження, складання програми спостереження.
Організаційна частина плану статистичного спостереження -це перелік заходів, які забезпечують успішне виконання роботи зі збирання й обробки матеріалів. Організаційний план статистичного спостереження визначає місце, час і органи спостереження, календар спостереження, графік підготовки й інструктажу кадрів, джерела та способи одержання даних, матеріально-технічну базу спостереження, систему перевірки результатів спостереження.
8.7. Поняття одиниці сукупності, спо
стереження, виміру
Одиниця сукупності- це первиний елемент об'єкта спостереження, який існує, та ознаки якого реєструються. У кримінально-правовій статистиці одиницею сукупності буде кожний окремий злочин, кожна окрема особа, яка вчинила злочин.
Одиниця спостереження- це джерело інформації, тобто первинний заклад або установа, від якої одержують необхідні статистичні дані. У правовій статистиці одиницею спостереження є суд, відділ внутрішніх справ тощо.
Одиниця вимірухарактеризує, в яких одиницях обчислюється досліджувана сукупність. Скажімо, у кримінально-правовій статистиці злочинність вимірюється кількістю зареєстрованих злочинів, осіб, які їх вчинили, кількістю розкритих і нерозкритих злочинів, кримінальних справ тощо.
8.8. Види статистичних спостережень
Класифікація статистичних спостережень здійснюється за декількома критеріями.
За часом реєстрації даних статистичне спостереження поділяють на:
-поточне;
- періодичне;
- одноразове.
Поточне спостереженняполягає в систематичній реєстрації фактів по мірі їх виникнення чи збирання щодо безперервного процесу.
Періодичне спостереженняпроводиться регулярно, здебільшого через певні (зазвичай, однакові) проміжки часу. Приміром, перепис населення.
Одноразове спостереженняпроводять епізодично, по мірі виникнення потреби в дослідженні явища чи процесу з метою вирішення певних завдань щодо правозастосовної діяльності.
За повнотою охоплення одиниць сукупності виділяють спостереження:
- суцільні;
- несуцільні.
При суцільному спостереженніобстеженню та реєстрації піддягають усі без винятку елементи сукупності, а при несу-цільному спостереженніобліку підлягають не всі елементи, а тільки певна їх частина.
Облік усіх правових явищ має бути суцільним. Суцільне спостереження найбільш чітко характеризує стан злочинності.
Несуцільне спостереження застосовується з метою економії часу, зусиль і коштів, а також через неможливість проведення суцільного спостереження. Несуцільні спостереження поділяють на такі види:
- спостереження основного масиву;
- монографічне;
- вибіркове.
Спостереження основного масиву охоплює переважну частину елементів сукупності, обсяг значень істотної ознаки в яких визначає розмір явища, тобто при обстеженні свідки дають певну кількість одиниць, які не можуть істотно вплинути на характеристику сукупності загалом. Цей різновид статистичного спостереження значно економить працю та кошти.
Монографічне спостереження передбачає детальне обстеження лише деяких типових елементів сукупності. До нього вдаються з метою поглибленого вивчення тих аспектів суспільного життя, котрі не були висвітлені масовим обстеженням.
Вибірковим спостереженням називається обстеження, при якому реєстрації підлягають не всі елементи сукупності, а тільки певна, випадково відібрана їх частина. Проведення вибіркового спостереження ґрунтується на знаннях математичної статистики та теорії ймовірностей.
Вибіркове спостереження є найбільш поширеним видом несуцільного спостереження, що їх застосовують при вивченні різноманітних закономірностей суспільного життя. Це дає змогу, наприклад, вивчати громадську думку.
За способом одержання статистичних даних виділяють такі види спостереження:
- безпосередні;
- документальні;
- опитування.
Безпосереднійспосіб полягає в реєстрації ознак відповідних одиниць сукупності через безпосереднє обстеження - огляду, вимірювання. Прикладом такого спостереження може бути визначення дослідником матеріальних збитків від злочинів.
Опитування респондентів- це спостереження, при якому відповіді на поставлені запитання записують зі сліїз респондента.
Опитування буває:
- експедиційне (усне) - при якому спеціально підготовлені реєстратори заповнюють формуляри спостереження й одночасно перевіряють правдивість відповідей на запитання.
- анкетне (письмове) - при якому опитувальні анкети респондентам вручають особисто чи висилають поштою.
Документальний облік ґрунтується на даних різноманітних документів первинного обліку. Найбільш широкого вжитку він набув при складанні статистичної звітності. У такий спосіб визначаються всі показники злочинності. Документальний спосіб полягає в тому, що записи статистичних матеріалів роблять на основі журналів, карток, формулярів та інших документів (приміром, картка на кримінальну справу, особу, що вчинила злочин). Цей спосіб використовується при складанні звітності та гарантує, зазвичай, найбільш точні результати. При спеціальних дослідженнях (див. пункт 8.9.) використовується такий документальний спосіб, як вивчення кримінальних, адміністративних і цивільних справ.
8.9. Форми статистичного спостереження
Із погляду організації статистичного спостереження розрізняють дві основні організаційні форми спостереження:
- звітність;
- спеціально організоване статистичне спостереження.
В Україні основним видом статистичного спостереження є неперервне суцільне спостереження. Воно і створює базу для звітності, що дає змогу отримати дані, які характеризують діяльність правоохоронних органів з різних боків, оперативно координувати їхню діяльність, слідкувати за розвитком соціальних явищ і процесів у суспільстві, а також застосовувати їх (ці дані) для проведення наукових досліджень. Зміст звіту, його форма й термін подання встановлює Державний комітет статистики України.
Звітність- це форма спостереження, при якій будь-яка нижчестояща ланка за єдиними затвердженими формами й у твердо встановлені строки повинна обов'язково подати до вищестоящого органу відповідні документально обґрунтовані відомості про свою діяльність.
Звітність поділяється на загальнодержавну та відомчу. Загально -державною є така, що передається органам державної статистики, а потім - уз агальнено - урядові. Відомчою є звітність, яку отримують міністерства й відомства для своїх оперативних потреб. Усі форми звітності затверджуються органами державної статистики. Надання звітності за иезатвердженими формами вважається порушенням звітної дисципліни, за що винні особи притягаються до встановленої законом відповідальності.
Звітністьхарактеризується такими властивостями, як:
- обов'язковість;
- систематичність;
- достовірність.
Звітність як форма спостереження має свої переваги. її складають на основі безпосереднього збору інформації. За періодичністю подання звітність буває:
• поточна (щоденна, декадна, місячна, квартальна) - що охоплює показники поточної діяльності суб'єктів;
• річна - підбиває основні підсумки діяльності правоохоронних органів за рік.
За порядком проходження звітність поділяють на:
• централізовану;
• децентралізовану.
Централізована звітність проходить через систему державної статистики, де обробляється та передається відповідним органам управління. Тобто міністерства та відомства цю звітність підвідомчих установ не розробляють, а одержують готову від органів державної статистики.
Децентралізована звітність опрацьовується у відповідних міністерствах або відомствах, а зведену інформацію подають статистичним органам.
Та не всі суспільні явища й процеси можно охопити статистичною звітністю.
До спеціально організованих статистичних спостережень належать:
• переписи;
• опитування;
• спеціальні обстеження.
Переписипроводяться періодично чи одноразово та дають повну характеристику масового явища станом на якусь дату
або певний момент часу. Класичним прикладом є перепис населення, що в багатьох країнах світу проводиться з інтервалом у 10 років і надає інформацію про віковий та національний склад населення, сімейний стан, джерела засобів існування, житлові умови тощо.
Спеціальні обстеження - переважно несуцільне обстеження масових явищ згідно з повною тематикою, що виходить за межі звітності. Вони можуть бути періодичними чи одноразовими.
Опитування - це, зазвичай, несуцільне спостереження з метою вивчення думок, мотивів, оцінок, які реєструються зі слів респондентів. Винятком є суцільне опитування всього населення - референдум (масове волевиявлення щодо принципових соціально-економічних і політичних питань). Опитування можуть здійснюватись у різних формах: усній (інтерв'ю), письмовій (анкетування), заочній (поштове, телефонне, інтернет-опитування).
8.10. Облікові документи, на основі яких здійснюється облік злочинів у правоохоронних органах
Облік злочинів, осіб, які їх вчинили, кримінальних справ в органах прокуратури (і військової прокуратури також), внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки України здійснюється на підставі таких облікових документів:
- статистична картка на виявлений злочин (форма1);
- статистична картка про наслідки розслідування злочину (форма 1.1);
- статистична картка про результати відшкодування матеріальних збитків і вилучення предметів злочинної діяльності (форма 1.2);
- статистична картка на особу, що вчинила злочин (форма 2);
- статистична картка про рух кримінальної справи (форма 3);
- статистична картка на злочин, за вчинення якого особі пред'явлено обвинувачення (форма 4);
- єдиний журнал обліку злочинів, кримінальних справ і осіб, які вчинили злочини.
Система показників у перелічених обліково-реєстраційних документах побудована на кримінально-правовій основі
та спрямована на зміцнення законності при здійсненні обліку злочинів і їх розкриття.
8.11. Поняття про статистичне зведення
Перший етап статистичного дослідження (спостереження) закінчується заповненням статистичних карток. У результаті такого первинного обліку, накопичується масив матеріалу, що характеризує певні одиниці досліджуваної сукупності. Для того, щоб вивчити характерні риси й істотні відмінності тих або тих явищ, виявити закономірності їхнього розвитку, треба дані щодо кожного елементу сукупності систематизувати й обробити. Усе це виконують на другому етапі статистичного дослідження, який називають статистичним зведенням.
Статистичне зведення - це процес упорядкування, систематизації та наукової обробки первинного статистичного матеріалу для виявлення типових рис і закономірностей явищ та процесів, які вивчаються.
Зведення є основою для подальшого аналізу статистичної інформації. За зведеними даними розраховуються узагальнені показники, виконується порівняльний аналіз, а також аналіз причин групових відмінностей, вивчаються взаємозв'язки між ознаками.
Завданням зведення є підведення підсумку, узагальнення результатів спостереження з метою виявлення закономірностей процесів, які досліджуються, виявлення характерних рис і суттєвих властивостей соціальних явищ.
Статистичне зведення у вузькому значенні (просте зведення) -це підрахунок підсумкових даних, які характеризують сукупність.
За організацією робіт і формою обробки даних зведення може бути:
- централізоване;
- децентралізоване.
При централізованому зведенні всі первинні дані спостереження зосереджуються в одній, центральній установі (наприклад, у Державному комітеті статистики України), де вони обробляються та систематизуються. Прикладом такого зведення є обробка матеріалів перепису населення.
При децентралізованому зведенні кожна одиниця спостереження за єдиною програмою обробляє зібрані первинні дані та подає до вищої організації тільки зведені дані.
У правовій статистиці здебільшого застосовується децентралізоване зведення, коли орган, який веде спостереження, сам здійснює обробку первинних документів і відсилає їх до центру вже у зведених матеріалах для подальшого зведення. Це зведення є значно дешевшим й оперативнішим, аніж централізоване. Децентралізоване зведення - це головна організаційна форма зведення в нашій країні, особливо у правовій статистиці.
За способом виконання техніка зведення може бути ручною (при порівняно невеликому обсязі матеріалу) та механізованою (комп'ютеризованою), що набуває все більшого значення.
8.12. Поняття про статистичне групування
Одним з основних і найбільш поширених методів обробки й аналізу первинної статистичної інформації, що застосовується на етапі зведення, є групування.
Групування - це розподіл одиниць суспільного явища, що вивчається, за істотними ознаками.
Виділяють кілька типів групування:
- типологічні;
- структурні (варіаційні);
- аналітичні.
Типологічне групування - це групування, за допомогою якого виділяють із загального масиву інформації типові явища та процеси.
Цей вид групування дає змогу виділити найхарактерніші групи, типи явищ, з яких складається неоднорідна сукупність, визначити істотні відмінності між одиницями статистичної сукупності, а також спільні ознаки. Прикладом таких групувань у правовій статистиці можуть бути: розподіл злочинів на однорідні категорії відповідно до глав Особливої частини Кримінального кодексу; розподіл цивільно-правових спорів на їх види; засуджених за соціальним статусом, судимістю, видами покарання тощо. Отже, при типологічних групуван-
нях основним завданням є розчленування сукупності на якісно однорідні групи.
Структурне (варіаційне) групування характеризує розподіл якісно однорідної сукупності на групи за інтенсивністю варіативної ознаки. За допомогою структурних групувань можна вивчати віковий склад населення; віковий склад злочинців або осіб, які вчинили якийсь конкретний вид злочинів.
Аналітичним є групування, що має на меті виявити взаємозв'язок між окремими явищами й ознаками, які їх характеризують.
У кримінально-правовій статистиці виділяють, зазвичай, групування за юридичними та соціально-демографічними ознаками, по регіонах і галузях народного господарства.
Кримінально-правові ознаки:
І • за видами злочинів або статтями Кримінального кодексу
України, що дає змогу визначити структуру злочинності, виявити ступінь поширеності певних видів злочинів, питому вагу кожного з них у загальній злочинності;
• за главами Кримінального кодексу України, що дає можливість одержати дані про кількість злочинів і засуджених за посягання проти власності, особи, порядку управління тощо;
• за ступенем тяжкості злочинів;
• за співвідношенням корисливих, корисливо-насильницьких і насильницьких злочинів;
• за формою вини (умисні чи необережні). Кримінологічні ознаки:
• за галузями господарства;
• за територіями (область, місто, село та ін.);
• за місцем вчинення злочину (побутова, вулична тощо);
• за часом вчинення (день тижня і година вчинення);
• рецидивна (повторність вчинення злочину);
• економічна;
• організована та ін.
Соціально-демографічні ознаки: стать, вік, рівень освіти, національність, громадянство, рід занять, сімейний стан тощо.
Групування за територіальними ознаками (район, місто, область) і галузями господарства дають можливість порівнювати рівень інтенсивності й поширеність злочинів по регіонах та сферах економіки.
Групування за часом вчинення злочину бажано проводити не по всіх злочинах, а тільки щодо тих, на які має вплив "сезонність" (так, зґвалтування, крадіжки, хуліганство), що дає можливість одержати необхідні дані для розробки відповідних запобіжних заходів.
Групування злочинців за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта, сімейний стан, соціальне походження) слід співвідносити з групуваннями населення, що проживає на певній території, за аналогічними ознаками. Це надасть можливість отримати правильне уявлення про поширеність злочинності в регіонах.
8.13. Табличний і графічний методи в правовій статистиці
Статистична таблиця - це форма раціонального викладення числових характеристик досліджуваних суспільних явищ і процесів.
Статистичними таблицями вважають тільки ті, що містять наслідки статистичного аналізу соціально-економічних явищ і процесів. Статистична таблиця містить низку горизонтальних рядків і вертикальних граф (колонок, стовпчиків). Перетинання граф та рядків утворює клітини таблиці. Сукупність горизонтальних рядків і вертикальних граф без наведення числових даних утворює макет статистичної таблиці, тобто сутність статистичної таблиці визначається сукупністю суджень, які характеризуються числовими показниками, а не словами. Ліві бічні та верхні клітини призначені для текстових заголовків, а решта — для числових даних.
Подібно до граматичного речення у статистичній таблиці розрізняють: підмет і присудок.
Підметом таблиці є та статистична сукупність, ті об'єкти чи їхні частини, що характеризуються низкою числових показників.
Присудок таблиці - це показники, що характеризують статистичну сукупність.
Обов'язковими атрибутами статистичної таблиці є загальний і внутрішні заголовки. Загальний заголовок таблиці повинен коротко та чітко характеризувати її зміст. У ньому
вказують, що характеризується в таблиці, до якої території чи об'єкта належать дані та за який період або на який момент часу. Внутрішні заголовки таблиці розміщуються збоку та зверху. У бічних заголовках розкривається зміст підмета, у верхніх — зміст присудка. Одиниці вимірювання даних таблиці зазначаються чи в загальному заголовку (якщо вони однакові для всіх показників таблиці), чи у внутрішніх заголовках рядків і граф таблиці. Види таблиць:
• простими називаються статистичні таблиці, в підметі яких
немає групувань;
• груповими називаються статистичні таблиці, підмет яких
утворено в результаті групування одиниць об'єкта за однією
ознакою;
• комбінованими називаються статистичні таблиці, в підметі
яких групи одиниць за однією ознакою поділяються на під
групи за однією чи кількома іншими ознаками, взятими в ком
бінації. Комбіновані таблиці мають важливі аналітичні власти
вості, тому що вони детальніше характеризують досліджувані
явища. Можна побудувати комбіновані таблиці розподілу на
селення одночасно за статтю та віком, за родом занять і рівнем
освіти.
Графіком у статистиці називають наочне зображення статистичних величин за допомогою геометричних ліній і фііур (діаграм), картосхем (картограм) або того й того разом узятих (картодіаграм).
Графік доповнює статистичні таблиці, а подекуди замінює їх. За допомогою графіків статистичний матеріал стає зрозумі-лішим, краще усвідомлюється та запам'ятовується. Графік дає узагальнену картину стану й розвитку якогось явища, дає змогу швидше уявити закономірності цифрового матеріалу. При графічному зображенні стають особливо виразними взаємозв'язки між явищами та процесами суспільного життя, основні тенденції їхнього розвитку, ступінь поширеності.
Графічне зображення статистичних даних здійснюється за допомогою геометричнихплощиннихзнаків: крапок, ліній, площин, фігур і різних їх комбінацій.
8.14. Поняття про абсолютні величини та узагальнені показники
У процесі статистичного спостереження одержують дані про значення певних ознак, які характеризують кожну одиницю досліджуваної сукупності. Статистична інформація починає формуватися з абсолютних величин, якими вимірюються всі аспекти суспільного життя. Абсолютні статистичні величини безпосередньо пов'язані з фізичною та соціально-економічною суттю явищ, які вивчають.
Абсолютні статистичні величини- це кількісні показники, котрі отримують у результаті проведеного статистичного дослідження та які характеризують розміри (рівні, обсяги) суспільних явищ у певних умовах місця та часу.
Абсолютні величини (показники) є підґрунтям, відправною точкою будь-якого статистичного дослідження, що має як наукові, так і суто практичні цілі. Вони дають уявлення про розміри злочинності, інших правопорушень, а при зіставленні з аналогічними показниками за конкретні проміжки часу та по певних територіях дають можливість отримати уявлення і про хід процесів, що відбуваються. Однак такі показники відображають тільки деякі грані багатоаспектних соціальних явищ.
У криміиально-правовій статистиці абсолютним показником є рівень злочинності. Рівень злочинності - це абсолютна кількість зареєстрованих злочинів й осіб, які їх вчинили, на певній території за конкретний проміжок часу.
Застосування під час дослідження лише абсолютних величин не дасть можливості глибоко прояснити закономірності й взаємозв'язки, що зумовлюють ситуацію та тенденції розвитку досліджуваних явищ: у правовій статистиці правопорушень, осіб, які їх вчинили, заходів боротьби з ними. Саме застосування абсолютних величин під час аналізу правових явищ може призвести до висновків, що не відповідають дійсності. Тож неминуче виникає потреба привести наведені показники у зіставлювану форму через обчислення узагальнених показників.
Узагальнені показники- це такі показники, котрі відображають величини, приведені в порівнювану форму й одним числом характеризують найбільш типові риси явищ, які вивчаються в конкретному статистичному дослідженні.
Узагальненіпоказники поділяються на:
- відносні;
- середні величини.
Відносна величина - це узагальнений показник, який характеризує кількісне співвідношення двох порівнюваних величин. Відносні величини дають можливість глибоко проаналізувати якісний і кількісний боки соціальних явищ (наприклад, дати всебічну оцінку стану злочинності й ефективності боротьби з нею). Ось чому ми постійно знаходимо їх у звітах, аналітичних довідках, прогностичних розробках та інших документах, які фіксують основні напрямки роботи правоохоронних органів.
В основі достовірності отриманих відносних величин має лежати вимога порівнюваності показників, зіставлення яких створює вказані величини. Це означає, що поняття різних видів злочинів має базуватися на відповідних нормах Кримінального кодексу України, характеристика процесуальних показників боротьби зі злочинністю - на відповідних нормах Кримінально-процесуального кодексу України, а кримінологічні показники -бути тотожними в усі інтервали часу та по всіх зіставлюваних територіях. Водночас власне інтервали часу мають бути однаковими, а території - тотожними (скажімо, дослідження показників злочинності в області за різні роки буде коректним за тієї умови, якщо територія області не змінювалася). При встановленні змін у будь-яких зіставлюваних показниках потрібно попередньо зробити необхідні поправки та врахувати їх при обчисленні відносних величин.
Середня величина у статистиці - це узагальнений показник сукупності однорідних явищ, який характеризує її за якоюсь однією кількісно варіаційною ознакою на певній території за конкретний проміжок часу.
Вона завжди узагальнює кількісну варіацію ознаки, наприклад, середній вік правопорушників від 14 до 18 років, і середній вік від 18 до 60 років. Названа ознака хоча по-різному, але властива всім одиницям сукупності, тобто кожному правопорушникові властивий вік як у межах до повноліття, так і повноліття. Однією з важливих умов розрахунку середніх величин є якісна однорідність одиниць сукупності щодо осередненої ознаки.
8.15. Ряди динаміки у правовій статистиці
Усі процеси в суспільному житті зумовлені, взаємопов'язані й існують тільки в розвитку. Зміна явищ і процесів у часі відбувається під упливом різних соціальних, економічних, технічних та інших чинників. Процес розвитку суспільних явищ у часі називається динамікою.Вивчення динаміки дає можливість виявити й оцінити особливості розвитку явищ протягом часу під упливом різноманітних факторів.
Метою статистичного вивчення динамікиє виявлення закономірностей соціально-економічних явищ (зростання чи зменшення їхніх розмірів, темпи змін тощо).
Вивчення поступального розвитку та змін суспільних явищ є одним з основних завдань статистики, що вирішується на основі аналізу динамічних рядів. Побудова та дослідження рядів динаміки має важливе значення для виявлення розвитку суспільних явищ у їх взаємозв'язку та взаємозалежності й постає базою для прогнозування розвитку явищ (приміром, злочинності).
Ряди динаміки- це статистичні показники, розташовані в хронологічній послідовності, що характеризують розвиток якого-небудь соціально-економічного явища в часі.
Для будь-якого динамічного ряду характерні перелік хронологічних дат (моментів) або інтервалів часу та конкретні значення відповідних статистичних показників. Окремі числові значення розмірів явищ називають рівнями ряду.Рівень ряду відображає стан явищ, досягнутий за будь-який період або на певний момент часу. Перший показник ряду називається початковим, а останній - кінцевим.
Залежно від характеру явища, що вивчається (за ознакою часу), рівні ряду динаміки поділяються на:
- інтервальні;
- моментні.
Інтервальнимрядом динаміки називається такий ряд числових показників, який характеризує розміри досліджуваного явища за певні проміжки (періоди, інтервали) часу (за декаду, місяць, квартал, півріччя, рік або якісь інші інтервали часу).
Моментним рядом динаміки називається такий ряд числових показників, який характеризує розміри досліджуваного явища на певну дату чи момент часу.
У правовій статистиці можна побудувати значну кількість інтервальних рядів динаміки: за кількістю зареєстрованих злочинів; кількістю осіб, які вчинили злочин; за кількістю розглянутих судами кримінальних справ; кількістю потерпілих тощо (більшість цих даних у статистичній звітності правоохоронних органів наводиться за висхідним підсумком).
Характерною особливістю інтервальних рядів динаміки є те, що їхні рівні завжди одержуються підсумовуванням рівнів за якісь проміжки часу, тобто величина рівнів інтервального ряду залежить від тривалості проміжку часу, за який обчислюються показники. Наприклад, у результаті додавання можна отримати новий ряд динаміки, кожний показник якого характеризує величину явища за збільшені періоди часу.
Характерною особливістю моментного ряду динаміки є те, що кожний наступний рівень ряду частково чи повністю містить у собі попередній, і тому підсумування (додавання) послідовних рівнів ряду не дає реальних показників. Рівень моментного ряду фіксує стан явища, його розмір або величину на відповідний момент часу. До моментних рядів динаміки належать ряди про кількість правоохоронних органів на певну дату; кількість засуджених, які відбувають покарання, на перше число кожного кварталу тощо.
8.16. Поняття статистичного аналізу та його основні завдання
Після обробки отриманих даних і зіставлення таблиць можна перейти до наступного етапу дослідження - якісного аналізу статистичних показників. Це - завершальний і найбільш відповідальний етап. Зібраний та оброблений статистичний матеріал у результаті аналізуможе дати багатогранну характеристику явища, що вивчається. Основна мета статистичного аналізу полягає у виявленні закономірностей, виявленні впливу одного явища на інше, констатації взаємозалежностей і взаємодії різних явищ.
Аналіз - це науковий метод дослідження об'єкта через розгляд його боків, властивостей і складових частин.
Статистичний аналіз- це процес вивчення та зіставлення отриманих цифрових даних між собою та з іншими даними, їх узагальнення. В аспекті, який ми розглядаємо, аналіз - це єдність
пізнання та оцінки. Через систему ознак і характеристик у процесі пізнання дослідник отримує фактичні дані про правопорушення та державні заходи протидії їм. Оцінка ж вимагає зіставлення розрахованих статистичних показників з низкою інших даних для прийняття правильних управлінських рішень.
Кінцева мета аналізу правопорушень- удосконалення державних заходів соціального контролю на підставі виявлених їхніх тенденцій і закономірностей, взаємозв'язків та взаємозалежностей, що кількісно вимірюються.
Предмет статистичного аналізу- це сукупність якісних і кількісних характеристик явища, що вивчається, в їх єдності й розвитку. Правова статистика не може обмежуватися тільки збиранням інформації про ознаки тих чи тих явищ або створенням "фундаменту з точних безспірних фактів". Статистик, який є одночасно і представником відповідної науки (в нашому випадку- юридичної), систематизує, аналізує їх і намагається виявити в них причинові й інші зв'язки та закономірності.
Щодо правоохоронних органів і суду, статистичний аналіз повинен показати, як працюють ці органи, в чому полягають позитивні та негативні аспекти їхньої роботи. Встановлення конкретних причин виявлених дефектів і розробка заходів щодо їх мінімізації - головне завдання аналізу матеріалів правової статистики. Для вирішення ж цих завдань мало лише статистики.
ТЕМА 9. Загальні проблеми запобігання злочинності
9.1. Поняття профілактики злочинності
Із розвитком людства діяльність, яка здійснюється у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри кримінального покарання почали співвідноситися із заходами запобігання злочинам, до того ж у багатьох країнах світу, зокрема й в Україні, цим заходам надають пріоритетне значення. Уперше проблему запобігання злочинам підняв один із засновників кримінології - італієць Ч. Беккарія у своїй книзі "Про злочини і покарання", що вийшла у світ 1764 р.
Основним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його історичного розвитку в боротьбі зі злочинністю має бути 11 рофілактика злочинів. Ця проблема вже багато років привертає увагу як урядів держав, так і громадськість. Високий рівень злочинності робить проблему профілактики злободенною та актуальною в усьому суспільстві (в широких колах учених-право-зпанців, філософів, кримінологів і практичних працівників правоохоронних органів та, насамперед, працівників органів внутрішніх справ).
Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу злочинця, то запобіжні заходи спрямовані на усунення чи нейтралізацію причин і умов злочинності. Тож запобіжна діяльність за змістом, масштабами заходів і кількістю суб'єктів, що беруть у ній участь, є ширшою та багатшою, ніж практика застосування кримінального покарання.
У юридичній літературі й серед практичних працівників поруч із терміном "профілактика", використовуються терміни "запобігання" "припинення", що не завжди однаково тлумачаться82. У практичній діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю кожен з цих термінів набув свого професійного значення83. Характерно, що одні автори висловлюють думку,
*2 Цьому сприяє те, що в тлумачних словниках терміни "профілі! ктика", "попередження", "припинення", "запобігання" розгляди кш.ся як слова-синоніми.
" Михайленко П. П., Гельфанд И. А. Предупреждение преступ-лений основа борьбьі за искоренение преступности. - М.: Юридичним литература, 1964. - С. 120.
що ці терміни збігаються між собою за змістом84, інші -що вони є близькими85, ще інші - що найбільш загальним і ємним поняттям є термін "попередження злочинності", "тому що він охоплює всі сфери, види та рівні боротьби зі злочинністю"86. Існують й інші думки з цього приводу87.
Профілактика злочинів є довгостроковою орієнтацією держави у сфері боротьби зі злочинністю. Досягнення цієї мети забезпечується правовими засобами, передовсім, тими, яким притаманні принципи гуманізму, що перебувають у розпорядженні державних органів, зокрема, правоохоронних, до системи котрих належать і органи внутрішніх справ.
Отже, профілактика злочинності - це багаторівнева система державних та громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності.
9.2. Співвідношення понять "профілактика", "припинення" та "запобігання"
Розмежувати поняття "запобігання", "припинення" та "профілактика", зважаючи на граматичні розбіжності, за допо-
84 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.
проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 183;
Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф.
Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С. 177-178; Блувштейн Ю. Д.,
Зьірин М. И., Романов В. В. Профилактика преступлений. - Минск:
Университетское, 1986. - С. 26.
85 Коваленко О. И., Филонов В. П. Курс лекций по криминологии
и профилактике преступлений. - Донецк: Донеччина, 1995. - С. 292.
86 Антонян Ю. М. О понятий профилактики преступлений // Воп-
росьі борьбьі с преступностью. - М., 1977. - Вьш. 26. - С. 26-27;
Зелинский А. Ф. Криминология: Учебное пособие. - X.: Рубикон,
2000. - С. 130-131; Криминология. Учебник для юридических
вузов / Под общей ред. проф. А. И. Долговой - М.: Издат. группа
НОРМА-ИНФРА М, 1999. С. 341-342.
87 Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. - М.: Юридическая
литература, 1972. - С. 3-4; Крючков А. В. Профилактическая служба
горрайорганов внутренних дел. - М.: Акад. МВД СССР, 1982. -
С.14-15; Токарев А. Ф. Криминологическая характеристика пре
ступлений, совершаемьіх несовершеннолетними, и их предупрежде-
ние. - М.: Акад. МВД СССР, 1991. - С.19.
могою словників майже неможливо. Та, щоб здійснити системний підхід до недопущення вчинення злочинів, украй необхідна чітка диференціація вказаного понятійного апарату.
Отже, з практичного погляду запобігання злочинності можна поділити на профілактику й припинення. Профілактика є розширеною, довгостроковою системою заходів.
Профілактика злочинності- це багаторівнева система державних і громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності.
Аналогічне визначення цієї дефініції подається в обговореному 12 травня 1998 р. Верховною Радою України в другому читанні проекту Закону України "Про профілактику злочинів", у ст. 1 якого зазначається, що під профілактикою злочинів слід розуміти здійснення системи заходів, спрямованих на виявлення й усунення причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів88.
Таке тлумачення набуло поширення в практиці органів внутрішніх справ. До 1991 р. у структурі органів внутрішніх справ існували відділи (відділення) профілактики, що координували всі форми спеціально-кримінологічного запобігання.
Не можна також ігнорувати етимологію розглядуваних слів, які мають різні значеннєві відтінки. "Профілактика" -поняття, що перейшло в кримінологію і медичної практики масових щеплень проти хвороб, санітарного контролю за станом питної води, їжі тощо. При цьому не мається на увазі можлива хвороба конкретного індивіда. Так само доречно вважати кримінологічною профілактикою усунення криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до конкретного злочинного зазіхання, котре чинить хто-небудь. Інша справа - припинення. Це слово відображає негативну оцінку події, котрої намагаються уникнути, й адресний активний характер запобіжних дій. Припиняється лише те, що вже
88 Проект Закону України "Про профілактику Злочинів" від 12 трав
ня 1998 р.
почалося, тобто мова йде прр протидію початковій злочинній
діяльності89. /
Виходячи з цього, профілактика - це діяльність з усунення, нейтралізації чи ослаблення факторів, які породжують злочинність або сприяють їй. Вона, звичайно, має безособовий характер, тобто не має на увазі конкретне злочинне зазіхання, хоча може здійснюватися й на індивідуальному рівні: надання допомоги особі в працевлаштуванні, що звільнилася з місць позбавлення волі, лікування від наркоманії тощо. Профілактика забезпечується за допомогою запобігання криміногенним ситуаціям, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів і їх нейтралізації, захисту можливих об'єктів від зазіхань, правової та кримінологічної пропаганди серед населення.
Припинення полягає^ в діях, спрямованих на зупинення
злочинної діяльності, що вже почалася, та на недопущення на
станню злочинного результату. Так, дільничний інспектор
міліції, беручи до уваїги колишні судимості зловмисників
та інші обставини, для одержання безперечних доказів вирішив
затримати квартирних злодіїв після того, як вони проникнуть
у приміщення. і
На відміну від профілактики та запобігання злочинам, припинення не звільняє від кримінальної відповідальності за замах на злочин і тим паче закінчене злочинне зазіхання90.
Ця обставина викликає в деяких кримінологів сумнів: яке ж це запобігання якщо злочин вчинений і винна особа понесла за нього кримінальну відповідальність. Однак ця діяльність має на м^ті не тільки скоротити кількість засуджених, але і зменшити збитки від злочинності.
До того ж відомо, ціо багато складів злочинів сконструйовані в законі таким чицом, що шкідливі наслідки протиправних дій винесені за мезісі складів. Це, так звані, злочини з усіченим складом - бандитизм, розбій та ін.
89 Зелінський А. Ф/ Кримінологія: Навчальний посібник. - X.:
Рубікон, 2000. - С. Щ.
90 Там само. - С. 1^2.
/ 164
І
Слід зауважити, що заходи недопускання та припинення застосовуються до особи, котра робить спробу чи вчиняє конкретний злочин. Недопущення - це система заходів, яка застосовується на стадії готування до вчинення злочинів, що спрямована на перешкоджання здійсненню злочинного наміру конкретною особою. Припинення є системою заходів, які застосовуються на стадії замаху на вчинення злочину з метою відвернення злочинного результату.
Виходячи із вище зазначеного, запобігання є діяльністю держави та суспільства, спрямованою на утримання злочинності на можливо мінімальному рівні через усунення її причин й умов, а також на недопущення та припинення конкретних злочинів.
9.3. Принципи запобіжної діяльності
Здійснення політики у сфері запобігання злочинності повинне ґрунтуватися на певних принципах. До основних принципів запобігання злочинності належать:
- гуманізм;
- наукова обґрунтованість; -законність;
- економічна доцільність;
- диференційованість; -своєчасність;
- плановість;
- комплексність.
Принцип гуманізму полягає в тому, що профілактика як особливий вид діяльності, зазвичай, пов'язана із завданням конкретним особам позбавлень та правообмежень і спрямована на запобігання злочинам з боку конкретних осіб.
Профілактична діяльність неможлива без кримінологічних досліджень, за допомогою яких вивчаються стан і тенденції злочинності, причини й умови, що впливають на її територіальні особливості, тощо. За допомогою таких досліджень конкретизуються завдання й об'єкти профілактики, основні напрями та засоби запобіжного впливу, коло суб'єктів. У цьому виявляється принцип наукової обґрунтованості.
Важливе значення для ефективної запобіжної діяльності має принцип законності. Правові основи профілактики повинні регламентувати її основні напрями й форми, компетенцію суб'єктів, підстави для застосування заходів індивідуально-профілактично-го впливу, а також передбачати гарантії захисту прав і законних інтересів осіб, стосовно яких вони здійснюються.
Принцип економічної доцільності полягає в тому, що при плануванні профілактичної діяльності необхідно брати до уваги майбутні витрати на заплановані заходи, оскільки вони можуть залишитися невиконаними через надмірну вартість.
Принцип диференціації - врахування специфіки факторів, які детермінують злочинність через криміногенний уплив на особу, а також індивідуальні особливості правопорушників.
Своєчасність - проведення превентивних заходів, які б не дали можливості скоїти злочин.
Плановість - полягає у здійсненні профілактичної діяльності за відповідною програмою, а не спонтанно.
Комплексність - використання різноманітних форм, методів і засобів запобігання, спрямованих не тільки на злочинність, а й на ті соціальні, економічні, політичні, духовні та інші фактори, що її зумовлюють91.
9.4. Функції запобіжної діяльності
Розкрити з достатньою повнотою зміст профілактики злочинів можна лише за умов взяття до уваги й аналізу функцій, що вона виконує, а також цілей і завдань, які стоять перед нею.
Тож розглянемо функції профілактики злочинної дії.
Охоронна - профілактика злочинів, яка спрямована на недопущення протиправної поведінки, тобто захист суспільних інтересів і соціальних цінностей особи та держави від злочинних посягань.
Регулятивна - профілактика покликана забезпечити таку поведінку людей, яка б відповідала спеціальним вимогам, закріпленим у нормах права.
Виховна - оскільки призначення профілактики полягає не в примусі, а в переконанні, тобто не в тому, щоб покарати,
91 Криминология: Учебник/ Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С.178-180.
а в тому, аби виховати особу, котра не припускала б вчинення злочинів.
Ідеологічна - полягає в забезпеченні загальної ідейної спрямованості запобіжних заходів, ідеологічному обґрунтуванні їхнього змісту, правильному визначенні шляхів, форм і методів практичної діяльності.
Прогностична - дає змогу намітити пріоритетні напрямки в боротьбі зі злочинністю.
9.5. Цілі та завдання запобіжної діяльності
Профілактика злочинів має свої цілі. Вони конкретизуються на різних етапах розвитку суспільства, а також залежно від її напрямків, рівнів і видів.
Основні цілі профілактики такі:
•обмеження дії негативних явищ і процесів, пов'язаних зі злочинністю;
•усунення (нейтралізація) детермінант злочинних проявів;
•ліквідація криміногенних факторів у мікросередовищі особи, що формують її антисуспільну позицію та мотивацію злочинної поведінки;
•превентивний уплив на особу, котра за своїм антисуспіль-ним способом життя здатна скоїти злочин.
Виходячи зі вказаних цілей, завдання профілактики злочинів такі:
•виявлення й аналіз явищ, процесів, обставин, які є детермінантами злочинів;
•вивчення чинників, які призводять до формування особи злочинця та реалізації злочинних намірів;
•встановлення кола осіб, від яких можна очікувати скоєння злочинів, і цілеспрямований профілактично-виховний уплив на них;
•усунення чи нейтралізація криміногенних факторів на індивідуальному рівні.
9.6. Рівні профілактики
Залежно від ієрархії причин і умов злочинності розрізняють три основних рівні запобігання їй: загальносоціальний, соціально-кримінологічний та індивідуальний.
Загальносоціальний рівень(загальна профілактика) охоплює діяльність держави, суспільства та їхніх інститутів, яка спрямована на розв'язання суперечностей у галузі економіки, соціального життя, в моральній сфері тощо. Цю діяльність здійснюють різні органи державної влади й управління, громадські організації, для яких функція запобігання злочинності не є основною чи професійною. Профілактика є успішною завдяки ефективній соціально-економічній політиці загалом.
Загально соціальна профілактика злочинності пов'язана з найбільш значущими й довгостроковими видами соціальної діяльності та здійснюється в процесі рішення широкомасштабних соціальних завдань. Вирішення суперечностей суспільного розвитку, його проблем і труднощів, помилок у соціальному управлінні є водночас економічною, політичною, ідеологічною, соціально-психологічною та правовою основою для усунення, послаблення та нейтралізації процесів і явищ, які детермінують злочинність.
До загальносоціальних заходів профілактики злочинності належать: зміни в соціально-економічній сфері, спрямовані напід-вищення життєвого рівня членів суспільства, поліпшення умов їхнього життя. Стабілізація процесів в економіці та на споживчому ринку, підвищення платоспроможності широких верств населення сукупно є передумовами запобігання економічній та іншим видам злочинності.
Скороченню побутової, насильницької та іншої злочинності сприяють заходи щодо вирішення житлової проблеми, зміцнення сім'ї, поліпшення умов праці й побуту жінок, охорона материнства та дитинства, організація дозвілля тощо.
Загальносоціальна профілактика реалізується за допомогою державних планів економічного й соціального розвитку. Такі плани складаються як на державному, так і на регіональному рівнях. Профілактичне значення такого плану полягає в тому, що він передбачає стратегію і тактику соціально-економічного розвитку країни (регіону), зважаючи на можливі криміногенні наслідки від реалізації закладених у нього заходів. За допомогою такого плану досягається єдність упливу на загальносоціальні причини злочинності всіх запобіжних заходів: економічних, соціальних, ідеологічних, культурологічних, технологічних та ін.
Спеціально-кримінологічний рівень(кримінологічна профілактика) полягає в цілеспрямованому впливові на криміногенні фактори, пов'язані з певними видами та групами злочинної поведінки, наприклад, насильницькою чи економічною злочинністю. Такі комплекси специфічних причин й умов злочинної поведінки усуваються або нейтралізуються в процесі діяльності відповідних суб'єктів, для яких профілактична функція є виконанням їхніх основних професійних завдань.
Спеціально-кримінологічне запобігання має на меті не допустити здійснення реально можливих злочинів, а якщо вони почали відбуватися, то зупинити їх на ранній стадії. Важливою ділянкою запобіжної діяльності є виявлення та усунення, так званих, криміногенних факторів. При цьому, зазвичай, використовуються не тільки організаційні, правові й оперативно-розшукові заходи, але й економічні, педагогічні та медичні тощо.
На рівні спеціальної профілактики мета боротьби зі злочинністю, певними її видами й конкретними злочинами визначена як єдина чи головна для відповідних заходів соціального контролю, соціальної реабілітації та правоохоронної діяльності. Розробка й реалізація заходів спеціальної профілактики прямо зумовлена наявністю злочинності, її рівнем і характером, ушшвом криміногенних детермінант.
Спеціально-кримінологічна профілактика здійснюється у формі відомчих і міжвідомчих планів або програм підсилення боротьби зі злочинністю. У них передбачається система заходів, спрямованих на профілактику конкретних видів і груп злочинності, злочинності взагалі, злочинності на певній території (держава, регіон). Передбачувані програми заходів реалізуються через взаємодію та взаємоузгодженість діяльності суб'єктів профілактики. Безумовно, ефективність запобігання злочинам залежить від узгодженості програми боротьби зі злочинністю з концепцією державного плану економічного та соціального розвитку країни.
Індивідуальний рівень(індивідуальна профілактика злочинів) охоплює діяльність стосовно конкретних осіб, поведінка яких вступає в конфлікт із правовими нормами.
9.7. Види індивідуального рівня профілактики злочинності
Залежно від стадії генези особи злочинця індивідуальна профілактика злочинності поділяється на чотири види92.
Перший вид стосується об'єктів, які перебувають на початковому етапі криміналізації особи. У цей період вони вчиняють різні правопорушення незлочинного характеру, що утворюють певний вид антигромадської діяльності. Умовно цей вид індивідуальної профілактики злочинності називають ранньою індивідуальноюпрофілактикою злочинів.
Другий вид індивідуальної профілактики злочинності стосується осіб, які вчинили чи вчиняють злочини. Суб'єктами цього виду профілактики можуть бути слідчі, оперативні й інші працівники органів внутрішніх справ, судді. Профілактична робот а полягає в тому, щоби схилити особу до відмови від вчинення злочину, припинити його на стадії підготовки, а в разі вчинення злочину - сприяти формуванню в особи почуття каяття, бажання сприяти розкриттю злочину. Умовно цей вид профілактики називають судово-слідчим.
Третій вид індивідуальної профілактики злочинів охоплює осіб, які вчинили злочини та стосовно яких суд прийняв рішення про застосування різних заходів кримінально-правового впливу. Цей вид профілактики, по-перше, реалізується в діяльності установ виконання покарань, завдання яких полягає у виправленні та ресоціалізації засудженого; по-друге, здійснюється відповідними державними та громадськими організаціями при звільненні особи від реального виконання кримінального покарання (умовне засудження, відстрочка виконання вироку, примусові заходи виховного характеру). Цей вид профілактики умовно називають пенітенціарним.
Четвертий вид індивідуальної профілактики злочинів стосується осіб, які відбули кримінальне покарання, але підлягають наглядові з метою запобігання рецидиву. Умовно цей вид профілактики називають постпенітенціарним.
92 Бурлаков В. Н., Орехов В. В. Индивидуальное предупреждение преступлений. Вопросьі теории и практики. - Ленииград: Изд-во ЛГУ, 1988. - С. 32-36.
Підхід до запобігання злочинності, зважаючи на рівні профілактики, відбивається в побудові структури органів та організацій, що здійснюють цю діяльність. Від правильного вибору рівня профілактики залежить її ефективність.
Профілактична діяльність втілюється у відповідних формах, характер яких залежить від рівня запобігання злочинності та практики відповідних суб'єктів.
Якщо йдеться про усунення причин і умов, які сприяли вчиненню конкретних злочинів, що були виявлені у процесі діяльності спеціальних суб'єктів, то це вимоги про вжиття заходів органі-заційно-управлінського, економіко-технологічного й ідеологічного характеру, котрі втілюються в особливому процесуальному акті -приписі прокурора, поданні слідчого, окремій ухвалі суду.
Якщо йдеться про особу конкретного злочинця, то застосовують програми індивідуального коригування правопорушної поведінки. У програмі відбиваються детальний портрет особи, характеристика основних факторів мікросередовища формування її негативних рис, передбачаються диференційовані заходи профілактичного впливу та критерії ефективності їх застосування.
9.8. Класифікація профілактичних заходів
Залежно від масштабів виділяють:
• заходи загальноїпрофілактики, що здійснюються стосовно до всього населення держави;
• заходи спеціальної профілактики, що здійснюються в межах відомства чи великих соціальних груп (приміром, мігрантів, неповнолітніх);
• заходи профілактики в мікрогрупах(у сім'ї);
• заходи індивідуальної профілактики(до певної особи).
За ознакою правового регулювання заходи профілактики
поділяються на:
• правові(регулюються нормами адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального й інших галузей права);
• неправові(регулюються мораллю, традиціями, технічними нормами).
За змістом (спрямованістю та видом їхньої дії) є можливість поділити заходи профілактики всіх рівнів, масштабів та обсягів на:
1) соціально-економічні;
2)організаційно-управлінські;
3) ідеологічні;
4)соціально-психологічні;
5)медичні та психолого-педагогічні;
6)технічні;
7)правові.
1. Заходи соціально-економічного характеру вплива
ють на усунення, послаблення та нейтралізацію криміноген
них факторів, пов'язаних із падінням життєвого рівня на
селення, кризовими явищами у виробництві й соціальній сфері.
До них належать:
- заходи соціального захисту незахищених верств населення;
- заходи оздоровлення економіки та стабілізації ситуації загалом;
- заходи боротьби з безвідповідальністю та безгосподарністю, безробіттям, поліпшення обліку, збереження, зменшення непродуктивних втрат і своєчасне їх виявлення, заходи контролю за збереженням майна, стягненням збитків з винних;
- забезпечення сплати податків, зборів та інших платежів;
- підбір кадрів тощо.
2. До організаційно-управлінських заходів належать:
удосконалення державного й громадського соціального конт
ролю за роботою апаратів управління для того, щоб обмежити
масштаби недоліків і порушень, які сприяють існуванню та роз
виткові корисної, економічної, посадової (службової) та іншої
злочинності.
Під організаційно-управлінською діяльністю слід розуміти організаційний процес (динаміку) профілактики злочинності, що передбачає:
а) інформаційне забезпечення;
б) виявлення й аналіз проблем;
в) формування мети та постановку завдань;
г) безпосереднє організаційне забезпечення конкретних
завдань і реалізацію запланованих заходів;
ґ) взаємодію та координацію суб'єктів профілактики;
д) внесення коректив і змін на основі оцінки ефективності
результатів та нових потреб практики;
є) правове забезпечення;
є) ресурсне забезпечення (вирішення кадрових, фінансово-економічних, матеріально-технічних та інших питань зі створення умов для нормальної діяльності системи профілактики злочинності).
Перелік елементів процесу невичерпний, послідовність їх переліку є умовною.
Важливе значення мають організаційно-управлінські заходи у сфері правоохоронної діяльності: їх координація, спеціалізація стосовно до певних видів злочинності, інформаційне, методичне, кадрове, ресурсне забезпечення профілактичних функцій тощо.
3. Під ідеологічними заходами розуміють заходи, що усувають чи обмежують криміногенні фактори через формування у членів суспільства моральної позиції, орієнтованої на базові загальнолюдські цінності; заходи, що формують у громадській думці нетерпимість до злочинів та інших правопорушень; заходи підвищення загальної культури людей.
4. Соціально-психологічні заходи спрямовані на формування в країні, певних регіонах та місцевостях, у середовищі конкретних категорій і груп населення громадського спокою, впевненості у власній безпеці, готовності до взаємодопомоги, взаємопідтримки у складних життєвих ситуаціях, довіри до правоохоронних органів, готовності допомагати їм. Значна частина таких заходів здійснюється через інститути соціального виховання, зокрема, освітні установи, засоби масової інформації тощо.
5. Медичні та психолого-педагогічні заходи профілактики передбачають:
- запобігання поширенню хвороб, які становлять небезпеку для довколишніх;
- лікування та ресоціалізація осіб, які страждають на такі хвороби;
- протидія поширенню форм поведінки, пов'язаної із соціальною дезадаптованістю та відтворенням злочинності, - бродяжництвом, проституцією, пияцтвом, серйозними побутовими конфліктами тощо;
- соціальна, психолого-педагогічна, медична допомога
носіям вказаних форм поведінки.
6. До технічних заходів належать різні засоби та при
строї, що:
- утруднюють підроблення кількісних або якісних показників при виробництві, реалізації, збереженні, транспортуванні матеріальних цінностей; фальсифікацію банківських операцій;
- перешкоджають проникненню до сховищ, житлових або служ-бових приміщень із метою вчинення крадіжок;
- протидіють виникненню аварійних ситуацій на виробництві та транспорті, викраденню, виникненню пожеж тощо.
До них також належать: різні вимірювальні прилади, автомати для фіксування виробничих процесів, визначення якості й кількості випущених і реалізованих товарів, зупинки механізмів при виникненні аварійних ситуацій; засоби охоронної сигналізації, запірні пристрої; освітлювальні прилади в громадських місцях; пристрої швидкого виклику працівників міліції.
7. Правові заходи запобігання злочинності створюють
правову базу для розробки та застосування всіх зазначених
вище видів заходів профілактики. Правові заходи профілакти
ки передбачають:
- удосконалення кримінальної, адміністративної, трудової, цивільної, сімейної та інших галузей законодавства для забезпечення оптимальних умов для виявлення, усунення, ослаблення, нейтралізації причин і умов злочинів, загальної та індивідуальний превенції, ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів;
- встановлення й удосконалення правових заборон і обмежень, які сприяють запобіганню та припиненню виникнення умов для злочинів;
- встановлення й удосконалення адміністративно-правових норм, спрямованих на припинення процесу формування звичок і стереотипів поведінки, що за певних обставин або ситуацій можуть призвести до вчинення злочину;
- запровадження й удосконалення кримінально-правових норм подвійної превенції, спрямованих на те, щоб не допустити тяжких і особливо тяжких злочинів через притягнення до відповідальності осіб, які створили ситуацію для реалізації злочинного наміру;
- запровадження й удосконалення норм, що заохочують припинення дій злочинців і самозахист від них;
- заохочення добровільної відмови від доведення злочину до кінця;
- заохочення повного виявлення та розкриття злочинів;
- правову регламентацію діяльності суб'єктів профілактики;
- виховання правосвідомості для того, щоб досягти рівня дотримання правових норм особистих переконань;
- виховання профілактичної активності громадян, їхньої готовності допомагати в боротьбі зі злочинністю;
- нормативне закріплення стандартів безпеки від злочинів.
9.9. Суб'єкти профілактики злочинів
Суб'єктами профілактики злочинності (злочинів) є органи, установи, організації, підприємства, а також посадові особи (службовці) й окремі громадяни, на яких законом покладено завдання та функції із виявленя, усуі іення, послаблення, нейтралізації причин і умов, які сприяють існуванню та поширенню злочинності загалом, певних видів і конкретних злочинів, а також утримання від переходу на злочинний шлях та забезпечення ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів (рецидиву).
Діяльність усіх суб'єктів профілактики злочинів повинна організовуватися на основі таких принципів:
•цілеспрямоване здійснення профілактики злочишвяк функції;
•зв'язок з елементами системи "по горизонталі" (взаємодія) і "по вертикалі" (підпорядкування);
•неухильне виконання команд нерівного механізму системи;
•вибір лінії поведінки відповідно до стану об'єкта профілактичного впливу.
Види суб'єктів профілактики
1. За місцем у державній і суспільній системі суб'єкти
профілактики можуть бути класифіковані на:
- державні;
- неурядові (недержавні), зокрема, комерційні чи неко-мерційні структури, громадські об'єднання та спеціалізовані формування;
- громадяни.
2. За завданнями, компетенцією та змістом запобіжної
діяльності розрізняють такі суб'єкти профілактики:
- органи влади загальної компетенції (їх установи, органі
зації, підприємства);
- неспеціалізовані; -частково спеціалізовані;
- спеціалізовані органи.
Відповідно до Конституції України, забезпечення законності, правопорядку, громадської безпеки, а отже, й запобігання злочинам перебувають у спільному віданні держави та її суб'єктів.
У спільному віданні перебувають також: охорона навколишнього природного середовища, загальні питання виховання й освіти, координація питань охорони здоров'я, захист сім'ї та молоді, соціальний захист, адміністративна, трудова, сімейна й низка інших галузей законодавства, кадри судових і правоохоронних органів, адвокатура, нотаріат. Ці напрямки правового регулювання та організаційно-управлінської діяльності тісно пов'язані із запобіганням злочинам.
Представницькі органи держави та її суб'єкти приймають закони й інші нормативно-правові акти, що становлять правову базу профілактики. У межах своєї компетенції органи місцевого самоврядування приймають нормативні акти, пов'язані з профілактикою злочинів, вирішуючи питання місцевого значення щодо охорони громадського порядку.
Президент України та Уряд видають, відповідно до своїх повноважень, нормативні акти (укази, постанови, розпорядження) щодо запобігання злочинам, згідно з Конституцією України й іншими законами України.
Неспеціалізовані суб'єкти профілактикизлочинності -це суб'єкти господарювання; установи культури та спорту; засоби масової інформації; органи, що регулюють природокористування, міграцію, котрі здійснюють працевлаштування, пенсійне забезпечення; житлово-комунальні органи; установи, що надають послуги з проведення дозвілля, й інші органи, які беруть участь у різних сферах життєдіяльності суспільства.
Хоча діяльність таких суб'єктів профілактики часто сприяє запобіганню злочинам, однак такі завдання не виділені в їхній діяльності в особливий напрямок і профілактичний ефект досягається ніби опосередковано або через звертання з боку спеціалізованих суб'єктів профілактики до них з конкретними дорученнями.
До частково спеціалізованих (напівспеціальних) органівналежать установи соціального обслуговування, освіти, охорони здоров'я, а також природоохоронні, контрольно-ревізійні й аудиторські організації.
Такі органи отримали назву частково спеціалізованих з метою встановлення межі між ними та неспеціалізованими структурами. Останні певною мірою пов'язані з профілактикою злочинності, але відповідні функції виконують, зазвичай, після звернення відповідних органів, які ведуть цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю чи у зв'язку із забезпеченням правопорядку й безпеки серед певної категорії громадян. Частково ж спеціалізовані суб'єкти профілактики мають у межах своїх основних завдань спеціально виділену функцію профілактики.
Спеціалізованими суб'єктамизапобігання злочинамє правоохоронні органи, для яких завдання та функції профілактики належать до основних, пріоритетних завдань. Це органи суду, прокуратури, внутрішніх справ, податкової міліції, державної безпеки, юстиції, митна та прикордонна служби, внутрішні війська, наукові й навчальні спеціалізовані юридичні установи. До системи спеціалізованих органів належать і деякі спеціалізовані громадські об'єднання (формування), організації недержавних форм власності, що надають охоронні послуги.
9.10. Суд як суб'єкт запобігання злочинам
Судові органи вирішують завдання запобігання злочинам за допомогою різних засобів і методів. Згідно із законодавством про судоустрій, суди зобов'язані своєю діяльністю виховувати громадян у дусі точного й неухильного виконання законів, дбайливого ставлення до державної та приватної власності, дотримання трудової дисципліни, поваги до прав, честі й гідності громадян.
Профілактичний ефект діяльності суду пов'язаний з виконанням його основного завдання - здійсненням правосуддя. Шляхом винесення справедливого рішення по кримінальних справах суд забезпечує загальну та спеціальну превенцію, зокрема, робить свій внесок у запобігання рецидиву. Справедливі рішення по цивільних, сімейних, трудових, господарських справах сприяють усуненню чи пом'якшенню криміногенних конфліктних ситуацій, факторів, які детермінують кримінальну мотивацію та полегшують її реалізацію.
Профілактичну спрямованість має аналітична робота, узагальнення судової практики, що здійснюють інформаційне забезпечення методичної роботи у сфері запобігання злочинам.
Профілактичний ефект діяльності суду забезпечується реалізацією принципу гласності в його роботі, що припускає висвітлення ходу та результатів судових процесів.
Форми запобіжної роботи судових органівдуже різноманітні: виїзні засідання, залучення представників громадськості до судового розгляду, окремі ухвали, контроль за виконанням вироків, рішень і постанов.
9.11. Прокуратура як суб'єкт запобігання злочинам
Профілактика злочинності - завдання, що підлягає вирішенню в кожному напрямку діяльності прокуратури.
Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повноважень визначають специфіку діяльності органів прокуратури як суб'єктів профілактики злочинності.
Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання злочинам, але й здійснює нагляд за виконанням органами держави та місцевого самоврядування, громадськими організаціями, іншими недержавними структурами вимог законів, які регламентують їхню діяльність щодо профілактики злочинів.
Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами дізнання та досудового слідства.
На запобігання рецидивній злочинності спрямований нагляд за виконанням законів у місцях позбавлення волі, в інших органах, які виконують покарання та заходи, що їх замінюють, а також соціальна допомога й контроль щодо осіб, котрі відбувають або відбули покарання.
Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у процесі його участі в судовому розгляді справ. Прокурор зобов'язаний виявляти обставини, що сприяють вчиненню злочинів, з'ясовувати механізм їхнього впливу на поведінку підсудного.
Запобігання злочинам здійснюється в різноманітних формах і різними методами. До засобів прокурорського реагуванняна виявлені порушення закону належать: опротестування незаконного акту чи незаконних дій посадових осіб; внесення подання
про усунення порушень; винесення постанови про порушення кримінальної справи, дисциплінарного провадження чи провадження про адміністративне правопорушення.
9.12. Міліція як суб'єкт запобігання злочинам
Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. відносить запобігання злочинам та іншим правопорушенням до основних обов'язків міліції. Згідно зі ст. 10 цього Закону, відповідно до поставлених перед нею завдань, міліція зобов'язана запобігати й припиняти злочини, виявляти сприятливі для них обставини і в межах своїх прав уживати заходів до їх усунення. Міністерство внутрішніх справ України розробило проект Наказу, що регламентує діяльність усіх підрозділів міліції щодо запобігання злочинності (див. тему 11).
Органи міліції в процесі профілактичної діяльності мають право:
- проводити бесіди;
- застосовувати заходи адміністративно-правового впливу;
- здійснювати віктимологічну профілактику;
- вилучати речі, предмети, речовини, що заборонені до цивільного обігу чи зберігаються без відповідного дозволу;
- контролювати збереження та використання зброї, боєприпасів й вибухових речовин;
- вимагати обов'язкових перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої, господарської, фінансової, торгової діяльності;
-проводити контрольні закупки, вилучення й дослідження зразків сировини та продукції.
Особливістю профілактичної діяльності мілщії є те, що поряд із гласними способами збирання інформації, заходами виховного та виховно-правового впливу застосовуються оперативно-розшукові (негласні) заходи.
Виділимо основні етапи запобіжної роботи в міліції:
1)розробка та реалізація загальних напрямів профілактики на основі аналізу рівня, структури й динаміки злочинності;
2)конкретизація загальних напрямків до рівня вирішення конкретних завдань на кримінально найнебезпечніших територіях і об'єктах народного господарства, зокрема, на колективних підприємствах, установах й організаціях;
3)індивідуально-виховна робота з особами, що перебувають на профілактичному обліку в органах внутрішніх справ;
4)запобігання злочинам з боку осіб, про кримінальні наміри яких стало відомо;
5)розкриття злочинів, запобігання злочинній діяльності зметою недопущення вчинення злочинних дій, а також недопущення вчинення нових злочинів;
6)робота з особами, що були раніше засуджені, з метою не допустити вчинення нових злочинів.
9.13. Установи, що виконують покарання,
як суб'єкт запобігання злочинам
Важливі профілактичні функції здійснюють установи, що виконують покарання у виді позбавлення волі, й установи, котрі організують виконання інших покарань. їхня діяльність має профілактичний характер, оскільки спрямована на виправлення засуджених, на запобігання вчиненню ними нових злочинів.
Специфіка профілактичної роботи із засудженими залежить від виду покарання та режимних вимог. Особливе значення для запобігання рецидивній злочинності має робота в місцях позбавлення волі з підготовки засуджених до звільнення, взаємодія з територіальними органами внутрішніх справ, органами соціального захисту з питань, пов'язаних із соціальною адаптацією цієї категорії осіб, трудовим і побутовим влаштуванням, контролем за їхньої поведінкою у період адаптації тощо.
9.14. Служба безпеки України як суб'єкт
запобігання злочинам
Одним із основних завдань органів Служби безпеки України є запобігання розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб проти України. У взаємодії з органами прокуратури, Міністерством внутрішніх справ України й іншими правоохоронними органами вони здійснюють:
• припинення наркобізнесу, інших видів організованої злочинності;
• профілактику злочинів, розслідування яких належить за законом до компетенції органів безпеки, зокрема й тероризму;
• розробку заходів для захисту комерційної таємниці;
• профілактику відповідних видів економічних злочинів,
корупції тощо.
9.15. Міністерство юстиції України як суб'єкт
запобігання злочинам
Органи Міністерства юстиції України беруть участь у профілактиці злочинності, реалізуючи свої завдання та функції з організаційно-методичного керівництва експертними установами, нотаріатом, службами судових виконавців, реєстраційною діяльності.
До правових заходів профілактикиналежить:
• діяльність органів Міністерства юстиції України з удосконалення законодавства й участі в законотворчій діяльності, систематизації та кодификації законодавства, приведення його у відповідність до сучасних напрямків розвитку суспільства;
• вивчення ефективності чинного законодавства;
• робота зі створення єдиної системи правової інформації в масштабах країни;
• методичне керівництво правовою пропагандою, визначення її найважливіших напрямків, розробка ефективних засобів і методів пропаганди, а також упровадження їх у практику.
До функцій органів юстиції, що мають профілактичну спрямованість, належать також організаційне та методичне забезпечення правового навчання у закладах освіти.
9.16. Правове регулювання профілактики
злочинності
Правове регулювання профілактики злочинності складаєтьсяз нормотворчої діяльності держави та її органів, які визначають в законах та інших нормативних актах мету й завдання запобігання злочинам, коло суб'єктів, що здійснюють цю діяльність, їхню компетенцію, основні форми та методи роботи.
Профілактика злочинності припускає такий розвиток економіки, політики, ідеології, культури та побуту, який сприяв би усуненню чи нейтралізації негативних аспектів громадського життя, що можуть проявитися як причини й умови злочинності. Така організація суспільного життя повинна бути забезпечена належним правовим підґрунтям.
Сутність правового регулюванняполягає в тому, що правові норми стимулюють соціально корисну поведінку, протидіючи факторам, які негативно впливають на формування та життєдіяльність особи, таким чином створюючи умови для оптимального здійснення запобіжної діяльності.
Поряд із цим правові акти визначають завдання та заходи профілактики злочинності, порядок, форми й методи здійснення цієї діяльності, функції різних її суб'єктів, координацію та взаємодію між ними. Закони й інші нормативні акти забезпечують відповідальність уповноважених осіб за виконання своїх обов'язків, суворе дотримання особистих і майнових прав, законних інтересів громадян та установ, які потрапляють у сферу профілактики злочинності.
Запобіжна роль праваполягає в регулюванні сфер суспільного життя, при якому наявні криміногенні фактори чи усуваються, чи їхній дії ставиться серйозна перепона. Право не може знищити економічні, соціально-культурні причини й умови злочинності, але воно може впливати на їхні негативні прояви: локалізувати, блокувати, організувати належну протидію негативним явищам і процесам. Проведення такої роботи припускає:
- поліпшення законодавства, його вдосконалення;
- точну та неухильну реалізацію законів та інших нормативних актів;
-наявність механізмів, які, бездоганно діючи, забезпечують таку реалізацію.
– Конец работы –
Используемые теги: Ванов, доцент, кафедри, кримінології, юридичної, соціології, Національної, академії, внутрішніх, справ, України, кандидат, юридичних, наук0.168
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Ванов Ю. Ф.- доцент кафедри кримінології та юридичної соціології Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов