Теорія пізнання та етика Іммануїла Канта. - раздел Философия, ФІЛОСОФІЯ Іммануїл Кант (1724 – 1804) – Найвидатніший Філософ Xviii Ст., Родонач...
Іммануїл Кант (1724 – 1804) – найвидатніший філософ XVIII ст., родоначальник німецької класичної філософії. Філософія І. Канта є своєрідною системою “критик”, у яких досліджуються головні здібності людини як суб’єкта пізнавальної діяльності. Його критична філософія, за визначенням самого І. Канта, ознаменувала переворот у філософському пізнанні, подібний до того, що його здійснив М. Коперник. Вона являє собою всеосяжну систему, в межах якої досліджуються головні відношення людини до дійсності: пізнавальне, або теоретичне, практичне й аксіологічне. Критичний аналіз пізнавальних можливостей розуму, здійснений І. Кантом на основі звернення до філософії Д. Юма, приводить його до агностицизму. Розуміння обмеженості науки в розв’язанні проблем релігійно-морального характеру змушує визнати значення віри, що показує, як Кант шукав компромісу між наукою і релігією, емпіризмом і раціоналізмом. Важливим досягненням філософії І. Канта є обґрунтування моральної гідності й свободи людини. Його трактування особистості як самоцілі створило філософське підґрунтя концепції прав людини.
„Критика чистого розуму”. В цій праці Кант намагається дати відповідь на питання: що таке пізнання, як воно відбувається, чи пізнаваний світ взагалі? За Кантом, є дві пізнавальні здібності: чуттєвість та мислення. В цьому він не новий, якщо згадати полеміку Нового Часу з приводу джерела знання. Кант ставить собі за мету вирішити цю полеміку. Отже, в чуттєвості знаходиться форма та зміст пізнання, а в мисленні – розсудок та розум. Своє дослідження Кант починає з чуттєвості. Суть чуттєвого пізнання, за Кантом, зводиться до поєднання матеріалу пізнання (відчуття) з формою, якою є час та простір.
В розсудкові джерелом пізнання виступає споглядання, що в свою чергу, складається з чуттєвості (предмет нами відчувається) та предметності (предмет нами мислиться). Поняття розсудку – це категорії, найбільш загальні поняття, що є формами синтезу, а зведення синтезу до понять і є знанням. Але синтез – це не те, що притаманне об’єктові пізнання, розсудок з поняттями – не річ сама по собі, він є пізнавальна здатність суб’єкта. Звідси і виводить Кант принцип активності суб’єкта пізнання: тепер не знання узгоджуються з предметом, а навпаки. Основна риса суб’єкта, далі міркує Кант – свідомість та самосвідомість. Думка здійснюється через категорії, а оскільки останні – форми єдності та зв’язку, то це значить, що суб’єкт через категорії транслює в пізнаваний світ свою первинну єдність. Її Кант називає первинно-синтетичною єдністю аперцепції (декартівське cogito). Тобто, єдність свідомості та самосвідомості передує пізнанню, а це знову ж таки приводить до вищевказаного принципу активності суб’єкта.
Отже, знання – це єдність мислення (категорій) та споглядання. Між ними Кант виділяє 3 види синтезу:
1. Мислиться в одних категоріях – це розсудковий зв’язок.
2. Фігурний синтез – це трансцендентальний синтез уяви. Завдяки уяві категорії з чисто абстрактних перетворюються в образні.
3. Синтез схоплення – поєднання багатоманітного в емпіричному спогляданні, завдяки чому стає можливим сприйняття багатоманітного.
Через ці форми синтезу Кант виводить свій апріоризм (знання, що передує досвіду) – категорії є поняттями, що до досвіду (a priori) приписують закони явищам. Отже, пізнання – це процес застосування категорій до явищ. Підводять перші до других судження.. Отже, є 2 етапи розсудкового знання:
1.Етап фігурного синтезу – категорія стає чуттєвим поняттям.
2.Схематизм розсудку – категорія застосовується до явищ досвіду.
Отже, знання, за Кантом, складається з понять розсудку, форм споглядання (категорій), та відчуттів. Тобто, знання є єдністю матерії та форми. На основі цього Кант підходить до центральної тези своєї філософії: пізнання можливе лише у сфері феноменів, тобто, явищ, а сутність завжди прихована. Кант застосовує поняття „річ в собі” – сфера предметів та явищ, недоступна пізнанню, але яка, однак діє на наші відчуття, роблячи можливим сам процес пізнання. Саме в процесі пізнання відбувається змішування об’єкта чистого розсудку з явищем, таке змішування відбувається в рефлексивних поняттях: тотожність/відмінність, згода/суперечність, внутрішнє/зовнішнє, матерія/форма. Це змішування – амфіболія – виникає тоді, коли відбувається вихід за межі досвіду (наприклад, якщо дві краплі води однакові за змістом, то з токи зору мислення вони абсолютно тотожні. Однак як явища вони різні, бо займають різні місця у просторі). Так народжуються некритичні системи філософії.
Третій вид пізнання – пізнання розумом. Якщо поняття розсудку – категорії, то поняття розуму – ідеї. Вони водночас трансцендентальні (передують досвіду), бо утворюються нашому розумі та трансцендентні (недоступні досвіду), бо не мають відповідника в чуттєвості і переходять межу досвіду. Головних ідей три: душа, бог, світ в цілому. Виходячи за межі досвіду, вважає Кант, чистий розум впадає в протиріччя, формулюючи свої ідеї. Вияв цих протиріч і є діалектика. Основних протиріч (антиномій) 4:
1. Світ має початок в часі та обмежений в просторі / Світ не має начала в часі і меж в просторі, він нескінченний і в часі і в просторі. Вирішення: світ ніколи не може бути даним увесь в цілому.
2. Будь-яка складна субстанція в світі складається з простих частинок, і взагалі існує лише просте / жодна складна річ не складається з простих частин, взагалі у світі немає нічого простого або складеного із простого. Вирішення: світ явищ (єдиний, який є пізнаваним) можна ділити до потенційної нескінченності.
3. Все відбувається в силу природної необхідності. Закони природи є єдина причинність, з якої можна вивести все / Для пояснення явищ необхідно ще допустити вільну причинність.
4. В світі всьому є причина і безумовно необхідна сутність / Немає ніякої абсолютно необхідної сутності ні в світі, ні поза ним.
Третя та четверта антиномії вирішуються тим, що теза і антитеза відділяються одна від одної і застосовуються до різних предметів: воля і безумовна сутність відносяться до ноуменального світу (світу «речей в собі»), а причинність і умовність – до світу феноменів (світу «речей для нас»). Таким чином, ноуменальний світ є, однак пізнанню він недоступний, відповідно гносеологія Канта є агностицизмом.
Діалектика Канта позначає межі знання: адекватне пізнання можливе лише у досвіді, виходячи за допомогою розуму за його межі, ми неминуче впадаємо в суперечності (вищевказані антиномії). Отже, розум потрібно обмежити і відмовити йому в претензії на всесильний інструмент пізнання. Таким обмежувачем у Канта стає віра, чистий розум (теоретичний) обмежується практичним (розумом моральним).
„Критика практичного розуму”. За Кантом, закон моралі має виходити від конкретного індивіда, але не з його особистого інтересу, а з розуму, що має справу зі всезагальним та необхідним, а тому має значення для всіх людей. Практичний розум направляє волю людини, і є самодостатнім, вільним від інстинктів та емоцій. Практичними принципами є, за Кантом, максими та імперативи. Максими – це суб’єктивні принципи воління, що відносяться до конкретного досвіду (такою максимою виступає щастя). Імперативи – це об’єктивні практичні принципи, значимі для всіх. Їх є два види: гіпотетичні та категоричні. Саме останні детермінують волю як таку. Сутність категоричного імперативу можна визначити так: як я повинен хотіти, не що, а саме як? Як досягти синтезу обов’язку та свободи? Домінантою Кант вважає обов’язок, бо йому не передує нічого – це чиста форма морального закону, тоді як свободі передує саме обов’язок. Тому мораль повинна гуртуватись на обов’язкові, а не на щасті. Кант формулює категоричний імператив так: чини так, щоб максима твого вчинку виступала всезагальним законом для всіх. Тобто, щоб стати моральним, потрібно свій вчинок помножити на нескінченність, взяти в оптиці всього універсуму, незалежно від особистого інтересу, прагнень тощо.
Друга форма імперативу виходить з визнання людини „абсолютною цінністю”. Тому основний закон моралі Кант формулює так: „Чини так, щоб ти завжди відносився до людства як до мети, і ніколи не відносився би до нього як до засобу”.
Отже, людина вільна істота, але водночас вона детермінована законами природи, розум вимагає бути благочестивим, а почуття прагнуть щастя. Їх єдність – це вище благо, щось має бути причиною, а щось наслідком. Виникає антиномія практичного розуму: щастя – причина чесноти (моралі) / чеснота – причина щастя. Перша теза неможлива, бо людина чуттєва істота, з пристрастями тощо, але і друге також неможливе, бо в реальному світі людина діє, виходячи з законів природи і своїх здатностей в цілому. Внаслідок цього неможливий сам об’єкт волі – вище благо. Значить, сам моральний закон спрямований на пусті цілі, і є хибним. Антиномія отримує інший вираз: моральний закон безумовно необхідний / цей закон неможливий. Теза безумовно хибна, антитеза – умовно хибна. По відношенню до реального чуттєвого світу предмет практичного розуму неможливий. Бо якщо практичний закон обумовлює щастя, то тут діє закон причинності, а мораль вище за нього. По той бік досвіду такий синтез неможливий. Тобто, гармонія, обов’язку та щастя може бути досягнута лише в потойбіччі, а не в земному житті. Без бога мораль неможлива, бо:
1. Повне співпадіння волі з моральним законом недоступне жодній людині, воно може бути доступне лише в прогресі, що йде в нескінченність, тому душа повинна існувати нескінченно довго, тобто, необхідно, щоб душа була безсмертною.
2. Моральний закон сам по собі не обіцяє щастя, людина добитись гармонії щастя та обов’язку також не може, значить, потрібен гарант такої гармонії – Бог.
3. Свобода волі можлива лише в світі потойбіччя, як і моральний закон.
Таким чином, практичний розум вищий теоретичного. Кант вважає необхідним встановити їх субординацію, в протилежному ж випадку розум впаде в протиріччя сам із собою: як теоретичний він нездатний стверджувати про світ речей в собі, як практичний – повинен це стверджувати.
Таким чином, філософія Канта здійснила фундаментальний для модерного філософствування висновок – про неможливість пізнання об’єктивного світу самого по собі, що обмежувало суб’єкта в його пізнавально-практичних здатностях та в обов’язку.
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ:
Теорія пізнання та етика Іммануїла Канта.
Что будем делать с полученным материалом:
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
ФІЛОСОФІЯ
Автор:
Воронюк О. Л., кандидат філософських наук, голова циклової методичної комісії соціально-економічних дисциплін Житомирського базового фармацевт
Передмова
Гуманізація науки та інтеграція гуманітарного знання в умовах глобалізації та фундаментальної нестабільності суспільно-історичних процесів ставить перед дисциплінами гуманітарного ц
Світогляд, його структура та історичні типи.
Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного та духовного начал. Тому вона вкорінена в життя не лише тілом, а й духом. Людина не просто біологічно функціонує («виживає») у
Філософія як специфічний тип світогляду.
Сам термін «філософія» має давньогрецьке коріння і походить від двох слів – «філео» - «любов» та «софія» – «мудрість», тобто, «філософія» означає «любов до мудрості». Вперше цей тер
Філософія та медицина.
Будучи загальним полем будь-якого знання, філософія виступає основою теоретичної медицини. Вона ставить перед собою ряд фундаментальних для наук про людину проблем:
· що є
Філософія Стародавньої Індії.
Наприкінці ІІ – на початку І тисячоліття нашої ери провідною філософсько-релігійною течією стародавньої Індії був брахманізм – світогляд арійських племен, що був викладений у
Філософія Стародавнього Китаю.
Поява та розвиток філософських вчень Китаю датується VІ – ІІІ ст. до н.е. У цей період відбувався процес об’єднання дрібних царств в одну могутню державу, тому філософська думка тог
Загальні особливості філософії Середньовіччя.
Філософія Середньовіччя, зберігши деякі елементи античної філософії, по-новому розгорнула коло проблем, спираючись на християнський світогляд, що утверджувався в тогочасній Європі.
Середньовічні патристика та схоластика.
Філософія отців церкви, або патристика сформувалась разом із становленням християнства у Західній та Східній Європі. Держави, що утворились на території зруйнованої Римської
Філософія епохи Відродження.
Епоха Відродження знаменується розвитком промисловості, торгівлі, мореплавання, військової справи, тобто розвитком матеріального виробництва, а отже, розвитком техніки, природознавс
Емпіризм та раціоналізм. Проблема методу.
Першим філософом Нового часу вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626) “Новий Органон”, “Про гідність і примноження наук”. За Беконом, головне покликання філ
Просвітництво як базова стратегія філософії Нового Часу.
Епоха модерну, зародившись з доби Відродження, свого філософського апогею досягла в Просвітництві, з яким модерн часто ототожнюють. Саме Просвітництво стало тим проектом переходу ві
Французький матеріалізм ХVІІІ століття.
Безпосередньо з Просвітництва та сцієнтистської орієнтації модерну виріс французький матеріалізм, який вперше чітко висунув та обґрунтував фундаментальну для європейської філософії
Філософія як антропологія: Людвіг Фейєрбах.
Німецька класична філософія є апогеєм філософії модерну, її вершиною та її завершенням. Саме представники цього історичного етапу розвитку філософії радикалізували та довели до межі те коло проблем
Науковчення» Йогана Готліба Фіхте.
Йоганн Готліб Фіхте (1762 – 1814). Автор праць “Про поняття науковчення, або так званої філософії”, “Основи загального науковчення”, «Про призначення людини». Філософію Фіхте можна охарактер
Об’єктивний ідеалізм Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.
Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля («Феноменологія духу», «Філософія природи», «Енциклопедія філософських наук») (1770-1831) знаменує собою поворот в історії філософ
Філософія як антропологія: Людвіг Фейєрбах.
Філософія Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872) («До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства») – це закінчення класичної німецької філософії та окреслення проблематики некласичної
Екзистенціальна філософія С. К’єркегора.
Не менш радикальним противником гегелівського ідеалізму був датський теолог Сьорен К’єркегор (1813-1855) («Страх і трепет», «Або-Або», «Хвороба до смерті»). Головний аргумент, що протиставля
Філософія марксизму.
Філософія марксизму формується у 30-40 і рр. ХІХ століття і пов’язується з іменами К.Маркса та Ф.Енгельса. Маючи своїм джерелом німецьку класичну філософію (зокрема, філософію та діалектику Гегеля,
Фрідріх Ніцше та кінець модерну.
Філософія Фрідріха Ніцше (1844-1900) («По той бік добра і зла», «Так казав Заратустра», «Антихристиянин») є знаковою з точки зору процесу завершення модерну. Для Ніцше філософія, починаючи з платон
Становлення та розвиток психоаналізу.
З. Фрейд – засновник психоаналізу. Психоаналіз є одним із варіантів посткласичної філософії, в якій знайшла відображення криза філософії модерну.
Мова йде, передусім,
Екзистенціалізм: загальна характеристика.
Екзистенціалізм, або філософія існування - одна з найпопулярніших і впливовіших течій сучасної думки. Екзистенціалізм сформувався в першій половині XX століття і, як і психоаналіз, відобразив трагі
Філософська антропологія ХХ століття.
Як особливий напрям досліджень, що цілеспрямовано вивчають проблему суті і структури суті людини, філософська антропологія виникла в 20-х роках ХХ століття. Це було обумовлено пильним інтересом філ
Філософська герменевтика.
Герменевтика – дисципліна, що займається проблемами інтерпретації та розуміння. Сама назва походить від імені давньогрецького бога Гермеса, який розтлумачував смертним волю богів. Філософськ
Структуралізм.
Загальна характеристика. Структуралізм як філософський напрям бере свій початок від 30-х років ХХ століття, коли він починає оформлюватись у мовознавстві. В цей час великої популярності набу
Постмодернізм як стан сучасного філософського знання.
Сам термін «постмодерн» з'явився ще у 60-ті роки для позначення новацій у архітектурі, літературі й мистецтві, а також у технологічній, соціально-економічній, політичній сферах.
Поняття онтології. Проблема субстанції.
Однією з основних галузей філософського знання виступає онтологія (з гр. «онтос» - суще, «логос» - слово, закон, вчення). Тобто, онтологія – галузь філософського знання, що досліджує найз
Буття як філософська категорія. Основні форми буття.
Категорія буття є найзагальнішою категорією філософії і охоплює собою суще у всіх його проявах, властивостях і можливостях. В цьому контексті перед онтологією стоїть завдання виявити та описати осн
Рух як атрибут буття. Рух та розвиток.
Проблема співіснування єдиного та множинного виводить на два важливих поняття онтології – руху та розвитку. Філософія здавна запитувала про характер буття – органи чуття говорять нам про його плинн
Проблема детермінізму в філософії.
Загальність руху та розвитку виводить на ще одну проблему онтології – проблему причинності. Якщо все знаходить в русі та безперервній зміні, чи значить це, що світ знаходиться у від
Простір і час як форми буття.
Формою, в якій нам даний світ, наше «Я» та «Я» інших людей, виступає простір та час. Без них онтологічна проблематика не могла б навіть бути поставлена.
У філософії та науці існували різно
Поняття, основні категорії гносеології.
Поруч із одвічним філософським питанням – що є буття? – існує й інше – що є істина? Невипадково ці питання пов’язані між собою, адже пізнання навколишнього світу, як і самопізнання – основне завдан
Основні форми пізнання.
Процес пізнання відбувається на двох основних рівнях, на кожному з яких присутні певні форми пізнання – чуттєве та раціональне пізнання.
Чуттєве пізнання – це пізнання на основі органів чу
Поняття, ознаки, види істини. Критерії істини.
Проблема істини складає серцевину гносеологічної проблематики. Суперечливість та складність даної проблеми робить неможливим дати єдино вірне визначення істини та її критеріїв.
В класичній
Наука як основна форма пізнання.
В процесі пізнання людство виробило специфічну сферу духовно-практичної діяльності, яка за мету ставить отримання істинного знання. Це наука. З філософської точки зору наука розглядається в трьох а
Специфіка медичного пізнання.
Специфіка медичного пізнання проявляється передусім в широкому колі проблем, які ставить перед собою медицина. Широта її пізнавальних запитів поширюється від молекулярного рівня мор
Поняття та основні принципи діалектики.
Однією з основних функцій філософії є методологічна функція – філософія виступає як загальна методологія окремих наук; філософія постачає їх найзагальнішими методами пізнання, які конкретизуються в
Основні закони діалектики та їх застосування в медицині.
Ядро матеріалістичної діалектики – закони, адже саме виявлення законів (сталих, повторюваних зав’язків між предметами, явищами та подіями дійсності) і є завданням науки. Закони діалектики дають від
Характеристика основних категорій діалектики.
Категорії діалектики – найзагальніші поняття, що відображають в своєму змісті закономірності розвитку дійсності. Окрім цього, в них знаходить відображення стан розвитку знання про с
Основні підходи до вирішення проблеми свідомості у філософії.
Однією з найбільших проблем філософії та науки на протязі усієї її історії є проблема свідомості, її походження, статусу, специфіки, природи. Цю проблематику зумовила якісна відмінність від інших я
Роль процесу відображення у процесі формування свідомості.
Згідно концепції відображення, свідомість є властивістю високоорганізованої матерії - головного мозку людини. Виникнувши в результаті тривалої еволюції живого, мозок людини є вінцем
Структура свідомості та її функції.
Будучи складним інтегральним феноменом, свідомість можна структурувати за різноманітними ознаками.
1. За носієм: індивідуальна та колективна. Відношення між ними суп
Людина як біосоціальна істота. Поняття та типи особистості.
Однією з вирішальних дихотомій, що характеризують людину, є дихотомія біологічне/соціальне. Як тіло, як біологічний механізм людина вкорінена в природу, однак в повному смислі вона
Суспільство як предмет філософського осмислення.
Найвищою формою організації живого, складною суперсистемою із багатоманіттям типів зв’язків виступає суспільство. Багатогранність та складність даного феномена підтверджується тим, що суспільство є
Типи суспільств.
Розглядаючи суспільство в контексті історичного розвитку, сьогодні доцільно говорити про три типи суспільств – традиційне, індустріальне (модерн), постіндустріальне (постмодерн). Та
Суспільне виробництво.
Суспільне виробництво – форма взаємодії суспільства і природи, що спрямована на перетворення предметів природи і створення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів та потреб люд
Філософське осмислення історії. Моделі історичного процесу.
Хронологічне розгортання часу та зміна структурних елементів суспільства ставить перед філософією проблему історії. Дана проблематика, як і в інших галузях філософського знання, кон
Проблема суб’єкта суспільно-історичного процесу.
У соціальній філософії та філософії історії одним із основних питань є питання суб’єкта суспільно-історичного розвитку. Простіше кажучи: хто творить історію реально? Такими суб’єкта
Проблема здоров’я та хвороби у філософії та медицині.
Як базова категорія медицини, здоров’я завжди було в центрі медичного дискурсу усіх епох. Антична епоха розглядала здоров’я в контексті найвищого блага античного світорозуміння – кр
Медична етика, її принципи. Біоетика.
Під етикою у філософії розуміють дисципліну, предметом вивчення якої є мораль. Враховуючи специфічний статус та роль медика в суспільстві, етичні принципи його діяльності стають нар
Евтаназія як головна проблема сучасної біоетики.
Швидкий розвиток реаніматології та анестезіології призвів до розмивання понять «життя» та «смерть», і, поєднавшись із гуманізацією медицини, зростання ролі пацієнта та його прав у м
Медицина Стародавньої Індії та Китаю.
Основним джерелом індійської медицини виступає ведична література, в якій загалом знаходяться дані з 27 наук. Найважливішими письмовими джерелами, що стосуються медицини, були Аюрведа і Самх
Становлення та розвиток античної медицини.
Загалом, антична медицина, як і філософія, відрізняється від східної, більшою схильністю до науковості, споглядальності, вилученні з медицини надприродних явищ, проблем та сутностей
Медицина доби Середньовіччя та Відродження.
Розвиток медицини в Середньовіччі позначений боротьбою двох суперечливих тенденцій – тенденцією до накопичення емпіричних (досвідних знань), а, відповідно, відходом від умоглядних о
Медицина в епоху Нового Часу.
Раціоналізація та сцієнтизація знання, що виступає як один з фундаментів техногенної цивілізації, в епоху Нового Часу стали провідною тенденцією в розвитку науки, в тому числі й у м
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Новости и инфо для студентов