3
________________________ Вступ_________________________
ріплює обов'язок кожного громадянина «неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».
Очевидно, що знання відповідних міжнародних договорів, які стали частиною законодавства України, не можна отримати з іноземних підручників. Згідно зі ст. 57 Конституції України українська держава гарантує кожному «право знати свої права і обов'язки». Ця гарантія забезпечується завдяки тому, що «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними».
Тому держава має подбати про роз'яснення міжнародних договорів населенню. На розв'язання цього завдання спрямована, зокрема, публікація різних коментарів, посібників і підручників з міжнародного права. Отже, сьогодні знання міжнародного права необхідні не лише дипломатам, іншим працівникам сфери зовнішніх зносин України, а й кожному громадянинові, особливо тим, хто пов'язує свою роботу з органами та установами забезпечення правопорядку в державі.
Україна стала активним членом міжнародного співтовариства. Більшість її зобов'язань стосується безпосередньо не лише державних органів забезпечення виконання міжнародних угод, а й кожного громадянина зокрема. Реалізувати їх без належної підготовки неможливо. Водночас через ускладнення системи міжнародного права, розширення кола його суб'єктів, посилення ролі впливу міжнародної громадської думки, зокрема неурядових міжнародних організацій, на розвиток міжнародного права, зростання ролі механізму міжнародно-правового регулювання в сферах, які ще недавно не були об'єктом міжнародного права, ускладнився сам процес засвоєння міжнародно-правових засад.
Звичайно, у вирішенні цих та інших проблем Україна не відособлена від зусиль інших держав. Значну допомогу (консультативну насамперед) надають різні міжурядові й
4
________________________ Вступ________________________
неурядові, регіональні та універсальні міжнародні організації. Особливо слід наголосити на ролі ООН в поширенні міжнародно-правових знань. З цією метою використовуються різні засоби і процедури, як-то:
гласність і суспільна поінформованість (розповсюдження текстів міжнародно-правових документів, популяризація діяльності щодо дотримання норм міжнародного права та оголошення випадків їх порушення, вироблення заходів для надання інформації з міжнародно-правових питань та ін.); консультативні послуги (круглі столи, семінари, наукові конференції, допомога експертами, проведення регіональних курсів підготовки, надання стипендій тощо);
викладання міжнародного права (підготовка викладачів і студентів, розвиток національних, регіональних та універсальних організацій з метою дослідження і вивчення міжнародного права, координація діяльності в галузі підготовки й поширення міжнародно-правової інформації та ін.);
прийняття резолюцій Генеральною Асамблеєю ООН з питань заохочення вивчення міжнародного права й поширення міжнародно-правових знань (знаменним у цьому плані є проголошення ООН 1990—1999 pp. Десятиріччям міжнародного права і проведення в 1995 р. Міжнародної конференції з вивчення й викладання міжнародного права).
Проте основні завдання щодо оволодіння знаннями з міжнародного права стоять перед державою і її громадянами, бо саме вони розуміють, що ці знання є не лише показником загальної культури, а й невід'ємною умовою прийняття у світове співтовариство. Звичайно, всього охопити не можна, і тому підручники покликані відібрати й пояснити головне, принципово найбільш важливе.
Щоправда, у кожного може бути своя думка. Деякі автори підручників практикують подавати власне бачення певних проблем як «аксіоми» сучасного міжнародного права. На жаль, досить часто такі «аксіоми» не підтверджуються вже на час виходу підручника в світ.
Щоб уникнути таких помилок і з метою шанобливого ставлення до думки інших дослідників міжнародного права, в нашому підручнику, по можливості, подані різні точ-
5
____________________________ Вступ___________________________
ки зору на ту чи іншу проблему. Гадаємо, це спонукатиме студентів до самостійного мислення та пошуку оптимальних варіантів.
Структура підручника враховує традиційні засади побудови цієї навчальної дисципліни й сучасні потреби всебічного оволодіння міжнародним правом. При цьому враховано міжнародний досвід підготовки таких видань. У підручнику широко використовуються міжнародно-правові джерела й матеріали, законодавчі акти України та іноземних держав, сучасні міжнародно-правові дослідження представників різних шкіл і напрямів. Особливу увагу приділено рішенням міжнародних і національних судів.
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
ВМО — Всесвітня метеорологічна організація
ВООЗ — Всесвітня організація охорони здоров'я
ВПС — Всесвітній поштовий союз
ВОТ — Всесвітня організація торгівлі
ЕКОСОР — Економічна Соціальна Рада
ЄВРОАТОМ — Європейське співтовариство з атомної енергії
ЄЕС — Європейське економічне співтовариство
ЄОВС — Європейське об'єднання з питань вугілля
і сталі
ІКАО — Міжнародна організація цивільної авіації
ІМКО — Міжурядова морська консультативна
організація (після 1982 р. називається ІМО)
ІМО — Міжнародна морська організація (до травня
1982 р. називалась ІМКО)
ККН — Комітет з контролю за наркотиками
КЛДК — Комітет з ліквідації дискримінації проти
жінок
КЛРД — Комітет з ліквідації расової дискримінації
КСР — Комісія з соціального розвитку
КТРООН — Конференція ООН з питань торгівлі
і розвитку
ЛАД — Ліга арабських держав
7
____________________ Умовні скорочення__________________
МАГАТЕ — Міжнародне агентство з питань атомної
енергії
МАР — Міжнародна Асоціація Розвитку
МБЕС — Міжнародний банк економічного
співробітництва
МБРР — Міжнародний банк реконструкції і розвитку
МВФ — Міжнародний валютний фонд
МЗС — Міністерство закордонних справ
МІБ — Міжнародний інноваційний банк
МОП — Міжнародна організація праці
МСЕ — Міжнародний союз електрозв'язку
МС ООН - Міжнародний Суд ООН
НАТО — Організація Північноатлантичного договору
НДР — Німецька Демократична Республіка
ОАД — Організація американських держав
ОАЄ — Організація африканської єдності
ОБСЕ — Організація з питань безпеки
і співробітництва в Європі
ООН — Організація Об'єднаних Націй
ОПЕК — Організація країн — експортерів нафти
ППМП — Постійна палата міжнародного правосудця
ППТС — Постійна палата третейського суду
ПРОООН - Програма розвитку ООН
СНД — Співдружність незалежних держав
СРСР — Союз Радянських Соціалістичних Республік
США — Сполучені Штати Америки
УВКБ — Управління Верховного Комісара ООН
з прав біженців
УВКПЛ — Управління Верховного Комісара ООН
з прав людини
8
____________________ Умовні скорочення__________________
ФАО — Продовольча і сільськогосподарська
організація
ФРН — Федеративна Республіка Німеччини
ЮНЕСКО — Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури
ЮНІДО — Організація Об'єднаних Націй з питань
промислового розвитку
'ФНІСЕФ - Дитячий Фонд ООН
Її
Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______
jus gentium, і jus inter civitates, і «право між державами». X. Вольф залежно від аспекту міжнародного права вживав терміни: «право народів», «звичаєве право народів», «внутрішнє право народів», «природне право народів», «необхідне право народів», «позитивне право народів», «договірне право народів», «добровільне право народів», «природне право», «право війни» та ін.
Сказане свідчить про те, що правова свідомість учених ще не вбачала важливості однозначного застосування визначення міжнародного права. Навіть після виходу в світ (1650) монографії Р. Зьоча, де спеціально досліджується значення терміна «право між народами», для багатьох це дослідження лишилося непомітним, і вони продовжували по-старому користуватися терміном jus gentium.
Згодом співвітчизник Р. Зьоча 1. Бентам підхопить вислів канцлера Г. Ф. Д'Агоссо, що право між народами більш чітко відображає термін «міжнародне право» (international law). Авторитет 1. Бентама серед державних діячів Європи і правознавців вплине на визнання цього терміна не лише як найбільш прийнятного в юридичній науці, а й як офіційного у міждержавній практиці.
Але на цьому не припинилися пошуки нового, більш адекватного терміна. Залежно від часу, регіону, сповідання тих чи інших поглядів на міжнародне право вчені пропонували десятки нових термінів (деякі по кілька одночасно), частина яких і сьогодні застосовується в наукових дослідженнях, інші давно вже стали набутком історії. Щоб уявити, наскільки активним був цей пошук, вкажемо лише на частину із запропонованих термінів: «сучасне міжнародне право» (Л. А. Алексідзе, І. П. Блішенко, В. В. Гладишев, Е. Глазер, Дж. Фішер, К. Океке, В. Оут-рата, М. Поточна, Ф. І. Кожевніков, Б. 1. Кофман, Д. Б. Левін, М. М. Мінасян, Г. 1. Тункін та ін.), «міжнародне публічне право» (Е. X. де Аречага, Г. Ацціолі, М. Бар-тош, Я. Броунлі, Ш. де Вішер, П. Гугенхейм, А. Клаф-ковський, Р. Куадрі, Л. Подеста-Коста, Ш. Руссо, М. С'єр-ра, М. Соренсен, А. Улоа, П. Фошіль та ін.), «міждержавне право» (І. Кант, В. А. Незабитовський, М. К. Рен-ненкампф, М. М. Коркунов, А. Романович-Славатин-ський, Ф. Ліст, В. Е. Грабар, О. М. Горовцев, Г. Єл-лінек, Дж. Каваретта та ін.), «зовнішнє державне пра-
і
Термін 'міжнародне право»
во» (Г. В. Ф. Гегель, М. О. Безобразов, О. О. Ейхель-ман, Є. К. Сімсон, Ю. Біндер, Л. Шехер, М. С. Строго-вич, С. О. Голунський, В. Чепл та ін.).
Свого часу, коли європейські метрополії визнавали міжнародну правосуб'єктність лише за «цивілізованими народами» (спочатку християнські народи Європи, а згодом і США), досить популярними стали терміни «європейське міжнародне право» (А. Гефтер, Т. Маміані та ін.), «європейське правонародів» (Й. Мозер, А. Шмальц, Ф. Са-алфідд, А. Кваріч, Й. Пьоцль, Ф. Гольцендорф та ін.), «сучасне міжнародне право Європи» (І. Клюбер), «сьогоднішнє міжнародне право Європи» (Л. Нейман), «сучасне право народів Європи» (Г. Ф. Мартене, А. Отта, А. Рід-маттен та ін.), «публічне право Європи, засноване на міжнародних договорах» (Г. Б. Маблі). Після визнання за США статусу цивілізованої держави з'явилися терміни «міжнародне публічне право Європи і Америки» (П. Пра-дьєр-Фодер, С. Баєз та ін.), «іспансько-американське міжнародне право» (Є. С. дон Зебаллос, 1. X. Веласко та ін.). Процес деколонізації вплинув на посилення регіональних тенденцій в утвердженні термінів. Так, з'явилися терміни «американське міжнародне право» (Й. М. Єпес, К. Сан-чес-Санчес та ін.), «американське міжнародне публічне право» (Дж. Пуї), «міжнародне право Америки» (А. Альварес та ін.), «латиноамериканське міжнародне право» (Р. Ф. Сейжас, С. Л. Рекансес, Л.К. Косіо, Х. Ламабіас де Азеведо, М. Е. Гарсіа та ін.), «західне і східне міжнародне публічне право» (А. К. Павітран), «мусульманське міжнародне право» (С. А. Маджід, А. Решід, А. Рахім, Н. Арма-назі, М. Хаддурі та ін.).
Вчені соціалістичних країн (В. Ф. Генералов, Є. О. Коровій, А. А. Есаян, Г. П. Задорожний, Цю Жіцін, Чжоу Цзия, Лю Цзяцзи, Ян Деньшен, Ген Фучен, Лін Сін, Сян Чжецзунь, Цзянь Хайчао, Хе Хайянь, Ху Веньчжі, М. Поточна, М. Геновскі та ін.) спробували утвердити «класово-формаційні» назви міжнародного права: «соціалістичне міжнародне право», «буржуазне міжнародне право», «міжнародне право перехідного часу». Але належної підтримки серед наукової громадськості вони не дістали, оскільки не були підтримані пропозиції «націоналізувати міжнародне право», а позаяк і застосувати терміни на кшталт «російське міжнародне право», «французьке між-
Глава I
_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права_______
народне право» (О. Ейхельман, Є. К. Сімсон), «мексиканське міжнародне право» (Р. Д. Р. Естева, О. А. Нуньєс та ін.), «гватемальське міжнародне право» (Д. Р. Сала-зар, С. Ф. де Техада та ін.), «міжнародне право Індії» (Праматанат Бандуопадьяя, Нажендра Сінх, С. В. Вісваната та ін.). Далі наукових досліджень вказаних авторів ці терміни не пішли.
На рівні наукової доктрини вживаються й ті назви міжнародного права, що відображають її основну суть: «міжнародне публічне позитивне право» (Дж. де Лютер, Л. Каваре та ін.), «позитивне право народів» (К. Штрупп, Г. Матцен та ін.), «позитивне міжнародне право», «природне право» (Дж- Дель Веккіо), «природне і міжнародне право» (Е. Кассірер, Дж. М. Жерард де Рейнвал та ін.).
Одні автори (М. Буркен, Дж. Брайєрлі, Ж. Франсуа, Е. Кауфман, Л. Лефюр, Г. Лаутерпахт, Дж. Сальвіолі, Дж. Ссель, А. Кобза, Ж. Сеферіадіс та ін.) поверталися до старих термінів «міжнародне право миру», «міжнародне право війни», а згодом відмовлялися від свого задуму. Інші (Ф. Джесепп, П. Реш, М. Таубе, А. Нуссбаум, Г. Кель-зен, Р. Пінто, У. Дженкс та ін.) спробували утвердити нові терміни, а саме: «інтернаціональне право», «міжвладне право», «транснаціональне право», «наднаціональне право», «право народів сучасних держав світу», «сучасне міжнародне право», «право націй», «право Об'єднаних Націй», «право міжнародних відносин», «право світового товариства» та ін.
Жоден із названих термінів офіційно не був визнаний державами. За винятком прихильників німецького Volker-recht, норвезького volkerrett, голландського volkenrecht, фламандського vojkenrecht («право народів») та деяких інших здебільшого вживається термін «міжнародне право». В італійців це diritto internazionale, у французів — droit international, в англійців — international law, в іспанців — de-recho internacional, у португальців — direto intemacional, у румунів — drept international, в угорців — nemzetkozi jog тощо. В Україні загальновживаним є термін «міжнародне право», в Росії — «международное право», в Хорватії — medunarodno pravo, у Сербії — «международне право», в Польщі — pravo miedzynarodowe, в Чехії — mezinarodi pravo, у Швеції — international ratt, у Фінляндії — kansainvalinen oikeus тощо.
Поняття міжнародного права
Quot;
1 Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С 242.
Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______
кривали негативні сторони і не привели до певних позитивних наслідків. Одна група вчених наполягає на тому, що це — система юридичних норм, які створені визнаними і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної реалізації трьох основних завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідації небездоганних минулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнення. Таким чином, міжнародне право — це не система норм, а нормативна система, в межах якої норми посідають досить скромне місце.
Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає природі того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього характерна невелика динаміка змін, безумовне сповідання державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного право-творення. Підставу для оптимізму прихильники динамічного погляду на природу права, на визначення його суті через процес прийняття владних рішень вбачали в міжнародному праві, що розвивалося з прийняттям Статуту ООН.
Наскільки обидва напрями були далекі від розуміння справжнього міжнародного права, свідчить «Керівництво з термінології міжнародного публічного права (права миру) і міжнародних організацій», складене І. І. Паенсоном у співпраці з Управлінням з правових питань ООН, науковими установами Іспанії, Швейцарії та Інститутом держави і права Російської Федерації.
У визначенні цілей міжнародного права марксисти зійшлися на такому: «Оскільки держава — явище історичне, виникла в результаті поділу суспільства на класи, вона відімре зі зникненням останніх і побудовою комуністичного суспільства; проте до тих пір існування держав продовжує бути об'єктивно необхідним, і тому перетворення ООН на своєрідний світовий уряд є недосяжним. Єдиним засобом збереження міжнародного миру й безпеки і
Поняття міжнародного права
забезпечення підвищення ефективності міжнародного права є його розвиток як права міждержавного, а не наддержавного*^.
їхні опоненти вбачали ціль міжнародного права у «зникненні суверенітету окремих держав взагалі і виникненні світової держави, забезпеченої законодавчими, виконавчими і судовими органами, або — як наближення до такого рішення — докорінне перетворення ООН на своєрідну світову федерацію»1.
Недивно, що за такого розуміння міжнародного права теорія розвивалася своїм шляхом, а практика — своїм, що в кінцевому підсумку зашкодило обом. Сучасне міжнародне право далеке від того, яким розуміли його дер-жави-переможці, затверджуючи Статут ООН. Якщо класичне міжнародне право було суто міждержавним за характером, то сфера дії сучасного міжнародного права суттєво змістилася всередину від державних кордонів. Класичне міжнародне право було виключно правом держав, сучасне міжнародне право стало правом держав, міждержавних організацій і фізичних осіб. І вже не спрацьовує теза, що дії міждержавних організацій — це саме дії держави, бо принаймні на їх здійснення потрібна згода держави. Сьогодні більшість рішень міждержавних організацій щодо конкретної держави затверджується без її згоди. А саме рішення організації перестало бути арифметичною сумою голосів держав-членів (за аналогією, як державна воля не є сумою воль її громадян).
Фізичні особи своїми домаганнями до держав про відповідальність за порушення останніми їхніх прав, визначених міжнародним правом, настільки заполонили їхню увагу, що держави змушені створювати нові державницькі структури гуманітарного характеру, постійно передбачати в бюджеті засоби для відшкодування збитків таким особам тощо. Сьогодні держава приділяє міжнародно-правовим питанням відносин «держава—фізична особа» більше уваги, ніж відносинам «держава—держава».
Класичне міжнародне право забороняло втручання у внутрішній конфлікт у державі, якщо він не загрожував міжнародному миру й безпеці. Сучасне міжнародне право
1 Manual of the Terminology of Public International Law (Law of Peace)
and International Organization. Brussels, 1983. P. 17.
2 Ibid. P. 16.
Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______
дозволяє таке втручання, якщо конфлікт загрожує правам людини, національних меншин або корінних народів.
Класичне міжнародне право проголошувало у Статуті ООН (п. 2, ст. 1) принципи поваги самовизначення народів. Після фактичного завершення процесу деколонізації міжнародне право (особливо регіональне і партикулярне) дедалі більше пов'язує дію цього принципу з дотриманням територіальної цілісності держав. Уже в процесі схвалення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права у ст. 27 передбачалися права національних меншин більше як індивідуальні, аніж групові. Сучасне міжнародне право автоматично не пов'язує права національних меншин з правом на самовизначення. Зміни заторкнули й регіональне міжнародне право. Наприклад, у рамках Європейського Союзу держави передали ряд своїх суверенних повноважень спільним структурам цього об'єднання.
Ці та інші зміни держави змушені визнати у своїх основних національних законах. Більшість із них закріпили примат міжнародного права, перевагу цінностей, спільних для всього людства, перед суто національними інтересами.
Отже, визначати міжнародне право лише як систему норм, що склалася в класичний період міжнародного права, означало б гальмувати його розвиток, консервувати на рівні минулого стану, ігнорувати міжнародно-правові процеси, що відбуваються нині, звужувати суть міжнародного права до одного нормативного компонента.
Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обмежується системою норм і не завершується створенням норми. Сповідання лише норми характерне для гіпер-трофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Тоді норма полегшує контроль за поведінкою інших суб'єктів. У внутрішньодержавних правовідносинах держава ніколи не була рівним суб'єктом, про що свідчить кількість позовів щодо держави. Саме тому й пропагувалася концепція «закон — це воля держави», щоб зняти будь-які непорозуміння (чи, не дай Бог, зазіхання) з боку інших суб'єктів права. Право в таких випадках ставало більше засобом утримання в покорі державі інших суб'єктів, ніж засобом регулювання
Поняття міжнародного права
відносин, визначення прав та обов'язків суб'єктів. У нормальній правовій ситуації з трьох категорій норм права — дозволів, зобов'язань і заборон — превалюють перші, а останні становлять лише кілька відсотків. У країнах, де сповідувався етатичний підхід (фашистських, тоталітарних і под.), було обернене співвідношення. Ось чому нерідко висловлювалися твердження, що в таких країнах регулятором відносин виступають політичні, ідеологічні і партійні норми, а не право.
Суто етатичний погляд на право простежується і в деяких твердженнях, концепціях правової держави, під якою часто розуміють стан рівності прав та обов'язків інших суб'єктів між собою, а не держави (зокрема) перед ними. І вже взагалі не припускається можливість контролю за діями держави на правотворчій і правозас-тосовчій стадії і, в разі необхідності, скасування рішень держави. Багато держав сповідують цю концепцію і в міжнародному праві стосовно інших суб'єктів міжнародного права. Державі потрібні визначення права тільки через систему норм хоча б тому, що на цій стадії існування права держава ніби стоїть осторонь від нього. Скажімо, вилучення з поняття права правозастосовчої стадії означає зняти контроль в основному з діяльності держави, яка є в міжнародному праві переважним реалізато-ром його норм.
Але право — це не тільки система норм. Право — це і правові аксіоми, правові ідеї, правові гіпотези та версії, концепції правового акта, юридична техніка, правові поняття і визначення, правові стандарти, правові презумпції, юридичні конструкції, правові поправки, правові примітки, правові класифікації, правові символи, правові фікції, правові застереження, правила застосування норм права тощо. Звичайно, за бажанням увесь цей та інший правовий інструментарій можна загнати в «прокрустове ложе» системи норм. Але цим самим не тільки збідніє суть права, а й відкриється шлях до зловживання, про що вже йшлося.
Для прикладу розглянемо два останні елементи з названих: правові застереження і правила застосування норм права. Відомо, що в ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод «Свобода висловлювання поглядів» передбачено, що здійснення цієї сво-
Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______
боди, оскільки воно пов'язане з обов'язками та відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Виходячи з твердження «право то є система норм» і маючи такий широкий набір застережень, в умовах відсутності контролю за правотворчою і правозастосовчою діяльністю держави в деяких з них були прийняті настільки обмежувальні закони і створені такі прецеденти у праві, що від «свободи висловлювання поглядів» нічого не залишилось. І держава завжди мала рацію, бо діяла згідно з законом і згідно з нормами Європейської конвенції. Аналіз такої діяльності держави виявив елементарні порушення права з її боку. Норми права залишалися ті самі, але було їх неадекватне розуміння і специфічне застосування. В результаті ці норми стали засобом порушення права. Це сталося тому, що свободу слова (ширше: свободу висловлювання поглядів) не розуміли як одну з головних засад демократичного суспільства, як основоположну умову прогресу і самореалізації індивіда. Держави (в особі їх посадових представників) не хотіли припустити, що вказана свобода стосується не лише «ідей» та «інформації» сприятливого характеру, а й таких, що можуть непокоїти, ображати, навіть шокувати. З вимог норми права їм було важливо вивести плюралізм, терпимість та відвертість, що вкрай необхідно демократичному суспільству. В застереженні слово «необхідний» не тлумачилось як існування «нагальної соціальної потреби». Втручання держав у застосування вказаної статті досить часто було не спшмірним «поставленим правомірним цілям», не завжди розумним, ретельним і добросовісним. Уже перші випадки контролю європейськими органами за практикою дотримання статті засвідчили порушення з боку законодавчих, виконавчих і незалежних судових органів. Фактично на основі однієї й тієї статті Конвенції в різних державах діяло різне «міжнародне право».
Предмет і об'єкт міжнародного права
Звичайно, звідси не випливає, що перехід на нові засади розуміння права зменшить кількість зловживань і порушень. Водночас визначати міжнародне право лише як процес прийняття рішень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесуальних компонентів міжнародного права від матеріальних (головним з яких на будь-якій стадії розвитку залишиться система норм), невиправданою ревізією чинного нормативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ототожненням міжнародного права з програмою його розвитку.
Отже, як один із варіантів можна сформулювати таке визначення: міжнародне право — це система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб'єктами для реалізації спільних інтересів.
ЗО
Характерні особливості міжнародного права
народне право — координаційна система права; внутрішньодержавні системи — субординаційні;
— особливі джерела права: в міжнародному праві — міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення міжнародних міждержавних організацій і деякі інші (див. гл. 3); у внутрішньодержавному праві — закони та підзаконні акти;
— особливий порядок застосування примусу для дотримання норм міжнародного права: у міжнародному праві примус здійснюється самими суб'єктами права на індивідуальній чи колективній основі, на основі діючих принципів і норм у межах, зазначених чинними міжнародними договорами і звичаями; у внутрішньодержавному праві примус здійснюється тільки державними органами в межах повноважень, окреслених національним правом.
Крім внутрішньодержавного, міжнародне право тісно взаємодіє з міжнародним приватним правом. Ця взаємодія буває настільки активною, що деякі вчені ототожнюють у певних параметрах міжнародне приватне право з міжнародним публічним правом. Так, Г. 1. Тункін вважав, що «міжнародне приватне право — це комплекс правових норм... які частково належать до міжнародного публічного права (міжнародні угоди)»1. Ще далі в такому ототожненні йде Г. В. Ігнатенко, який знаходить для обох систем права не тільки спільні норми, а й суб'єкти, предмет правового регулювання, методи, форми регламентації тощо. Сучасне міжнародне право, вважає він, настільки зблизилося з міжнародним приватним правом, що відбулося їх взаємопроникнення. Міжнародні відносини з участю фізичних і юридичних осіб вийшли за цивільно-правові рамки, охопили адміністративно-правову, кримінально-правову та інші сфери. Міжнародні договори почали відігравати більш суттєву роль у регулюванні такого роду відносин і безпосередньо встановлювати правила поведінки фізичним і юридичним особам, які перебувають під юрисдикцією різних держав.
Нерідко, зауважує Г. В. Ігнатенко, один і той самий міжнародний договір включає норми, присвячені відносинам між державами, між державами і юридичними та фізичними особами, а також між самими юридичними та
1 Международное право /Под ред. Г. И. Тункина. М., 1982. С. 11.
Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______
фізичними особами (індивідами) різних держав. Для підтвердження цієї думки він наводить приклад з договорами про правову допомогу з цивільних, сімейних і кримінальних справ, угоди про уникнення подвійного оподаткування прибутків і майна, Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів тощо.
В результаті автор робить висновок, що міжнародне публічне право за багатьма параметрами не можна відокремити від міжнародного приватного права, що веде до їх реального зближення і навіть суміщення предметів регулювання, кола учасників правовідносин, методів і форм регламентації1.
Сьогодні ряд держав визнали джерелом свого внутрішньодержавного права деякі міжнародні договори. Але це не привело до підміни однієї системи права іншою чи до суміщення їх предмета правового регулювання або суб'єктів права. Передчасним такий висновок є і щодо міжнародного приватного права, яке базується на своїх відносинах — цивільно-правових (майнових і немайнових), певних сімейних, авторських і трудових. Властивий їм «іноземний елемент», як і те, що в таких відносинах беруть участь іноземні фізичні та юридичні особи (додатковий «іноземний елемент»), не перетворює їх на міжнародні публічно-правові відносини. Міжнародне приватне право залишається в межах своїх особливих суб'єктів правовідносин, предмета правового регулювання, значною мірою джерел права, різних механізмів правотворення, правозабезпечення і правозастосування.
Навіть при формальному наближенні елементів міжнародного публічного права та міжнародного приватного права між ними фактично існує досить чіткий «поділ праці»: перше діє в публічно-правовому контексті, друге—в цивільно-правовому. Міжнародне приватне право, зокрема, бере на себе регламентацію цивільно-правових аспектів діяльності іноземців, іноземних юридичних осіб, права власності, зобов'язального права у кредитно-розрахунковій сфері, зовнішньоторговельних контрактах, договорах перевезень тощо (якщо відповідні питання не входять виключно до сфери дії внутрішньодержавного права).
Характерні особливості міжнародного права
Особливості міжнародного права як специфічної системи управління міжнародними відносинами встановлюються під час аналізу його співвідношення з політикою, мораллю, релігією, ідеологією та іншими системами управління, які функціонують, зокрема, і у сфері міжнародних відносин. Найчастіше міжнародне право зіставляється з політикою, що стало особливо характерним для досліджень після наради в Гельсінкі (1 серпня 1975 p.). Як заявили представники держав з приводу Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, він не є міжнародним договором, але накладає неправові зобов'язання, обов'язкові для виконання.
Сам Заключний акт, як і його тлумачення фахівцями, сприяв появі більших узагальнень з питання співвідношення політики та міжнародного права. Одні вчені (головним чином прихильники концепції «політично орієнтованої юриспруденції»: Г. Моргентау, Н. Катценбах, М. Каплан, М. Макдугалл, М. Райсман, Л. Генкін, Ф. Фе-лісіано та ін.) більш активно почали стверджувати, що міжнародне право зливається з політикою. Інші (здебільшого позитивісти) не менш категорично заперечували можливість підміни міжнародного права політикою. Гадаємо, найреальнішу думку з цього приводу висловив 1.1. Лукашук: «Суть проблеми полягає насамперед у тому, що юристи поки що не здатні адекватно вирішити проблему співвідношення політики та міжнародного права»1.
Складність криється в тому, що як політичні, так і міжнародно-правові норми часто сформульовані в одних і тих самих міжнародних договорах, вони мають формально подібну структуру норм, формально подібний механізм нормотворення; як ті, так і інші зумовлюють міжнародні зобов'язання суб'єктів тощо.
Щоправда, на сьогодні вдалося виявити й певні відмінності цих систем управління міжнародними відносинами. Дотримання зобов'язань за нормами міжнародного права засноване на принципі добросовісного виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом. Дотримання зобов'язань за політичною нормою засноване на моральних засадах, good faith, bonae fidei, вірності слову тощо. Норми міжнародного права більш консервативні, менш
'Международное право. М., 1999. С. 11.
1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. С.32.
Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______
гнучкі і, як правило, надають обмежену кількість варіантів поведінки, на відміну від суто політичних норм. У разі недотримання політичних норм частіше посилаються на докорінну зміну обставин. Для невиконання норм міжнародного права таке посилання можливе лише у випадках, визначених міжнародним правом. Механізм заміни чи скасування політичних норм менш жорсткий, ніж це передбачено для норм міжнародного права. Менш жорсткими є й санкції за недотримання політичних норм; в основному вони зводяться до заходів морально-політичного впливу.
Мораль є формою суспільної свідомості, вона відбиває уявлення народів про справедливе, необхідне. В основі обов'язковості норм міжнародного права лежать, зокрема, й вимоги моралі (наприклад, принцип pacta sunt servanda трансформувався в міжнародне право з морального принципу бути вірним даному слову. Моральні, загальнолюдські цінності є критерієм розвитку міжнародного права. Ряд норм спочатку функціонують виключно як моральні засади, а згодом держави формулюють їх як юридичні норми (наприклад, заборона злочинів проти миру і людяності тривалий час була моральною вимогою, а у Статуті Нюрнберзького трибуналу закріплена як норма міжнародного права).
Серед учених домінує думка, що основні принципи міжнародної моралі є правовим утіленням вимог міжнародного права. І сьогодні міжнародна мораль повніше, ніж міжнародне право, відбиває загальнолюдське уявлення про добро і справедливість.
Не можна замовчувати і вплив релігії на міжнародне право. Фактично церква повернула феодальній Європі до того забуті і втрачені праці давніх грецьких і римських мислителів (Платона, Аристотеля, Цицерона та ін.). Через запозичення канонічним правом норм римського права церква сприяла відродженню Corpus juris civilis і впливу останнього на становлення європейських національних правових систем і регіонального міжнародного права, яке згодом розрослося до рівня загального та універсального. Основна норма сучасного міжнародного права, його принцип та імператив pacta sunt servanda вперше був формально затверджений Карфагенським собором 438 р. Біблія, Коран не лише визнавалися джерелами міжнародно-
Характерні особливості міжнародного права
го права, а й суттєво впливали на розвиток міжнародних відносин. Церква вплинула на розвиток правил міжнародної торгівлі з невірними, боротьби з контрабандою, заборону застосовувати у війні певні види зброї (арбалети), зміцнення інституту репресалій тощо.
Беручи до уваги ці та інші впливи релігії на міжнародне право, ряд авторів (Ю. Я. Баскін, І. 1. Лукашук, Дж. Нафцигер, Н. Бентвіч та ін.) схильні бачити в релігійних нормах і думці духовну основу міжнародної пра-вотворчості і правозастосування, тлумачення системи норм міжнародного права, міжнародної правосвідомості. 1, виходячи із сучасних реалій, їм важко заперечити в цьому.
Завдяки релігії в міжнародному праві спочатку затвердилися інститути Божого миру і Божого перемир'я, які згодом були розвинуті до рівня інституту мирного вирішення міжнародних суперечок. Значний вплив має релігія і на становлення деяких інших інститутів міжнародного права; так, до сьогодні функціонує мусульманське міжнародне право (на рівні регіонального). Впливаючи на свідомість віруючих, релігія здатна значно підвищити ефективність здійснення міжнародного права.
У цьому напрямі подібний вплив на міжнародне право може мати хіба що ідеологія. Вона здатна як розвалити систему міжнародного права (як це сталося в XX ст.), так і зміцнити її (що відбувається в міжнародному праві з часу радянських перебудовних процесів). Міжнародно-правова ідеологія, поділена на західну, соціалістичну і «третього світу», знову стає ідеологією, міжнародною правосвідомістю, що відповідає сучасному розвиткові міжнародного права.
Ідеологія покликана постачати міжнародне право ідеями, поглядами, сформульованими інтересами, волями та цілями. Міжнародне право, по можливості, закріплює їх як норми, принципи, стандарти поведінки.
Через міжнародну правосвідомість ідеологія впливає на процес створення, застосування і забезпечення виконання норм міжнародного права. У свою чергу, міжнародне право впливає на вироблення певних ідеологічних засад.
Практика свідчить, що ідеологія, яка розвивається на загальнолюдських цінностях, сприяє розвитку між-
Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______
народного права. 1, навпаки, ідеологія, яка базується на національній винятковості, національних чи расових перевагах, часто здатна завдати непоправної шкоди міжнародному праву. Виходячи з уроків таких деструктивних ідеологічних впливів, сучасне міжнародне право забороняє пропаганду нацистської і расистської ідеологій.
ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА І ЙОГО НАУКИ
Формування та особливості міжнародного права в додержавний період
А |
налізуючи загальні закономірності розвитку міжнародного права як суспільно-історичного явища, В. А. Василенко досить чітко висловив поки що домінуючу у вітчизняній науці міжнародного права думку: «Міжнародне право, як і
^
_____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період_____
національне, є продукт суспільства на певному етапі його розвитку. Воно виникає там, тоді і остільки, де, коли і оскільки в результаті розпаду родоплемінних зв'язків з'являються держави, встановлюються міждержавні відносини і, отже, виникає необхідність в їх міжнародно-правовому нормативному врегулюванні»1. Таке розуміння походження міжнародного права характерне для більшості вчених колишнього Радянського Союзу й соціалістичних країн у цілому. Нові наукові дослідження вчених в цій галузі дозволили зробити протилежні висновки, як от: «право стосовно держави завжди первинне і має верховенство».
Задля справедливості слід зазначити, що ідея первинного зародження міжнародного права (з міжродового), а потім уже внутрішнього («національного») була сформульована академіком НАН України В. Е. Грабарем і одночасно з ним швейцарським дослідником Г. Бьоглі. Слід сказати, що в науці міжнародного права перебільшення ролі держави в міжнародному перетворенні не завжди переважав. Більше того, тривалий час він узагалі не мав своїх послідовників. Та починаючи з німецького вченого X. Вольфа (1679—1754), етатичні погляди якого на право (міжнародне право зокрема) були підхоплені філософом І. Г. Фіхте (1762—1814) і вже в XIX—XX ст. стали переважними в юриспруденції, дослідники часто перебільшують роль держави в правотворенні і правозастосуванні. Сьогодні такий підхід приховує в собі небезпеку ігнорування людини як кінцевої мети функціонування будь-якого права. Крім того, він може призвести до приниження ролі громадянського суспільства (в національному праві) й міжнародного співтовариства (в міжнародному праві), які досить часто виступають стримувальним началом в заміряннях держави на права і свободи людини.
Не треба забувати, що такі основоположні документи сучасного міжнародного права, як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про права людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та інші, були прийняті державами саме під тиском світової громадськості (міжнародних неурядових організацій, представників національних меншин і корінних народів тощо), а їх численні проекти розроблялися на неурядовому рівні. Саме
1 Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 3.
Глава II Історія міжнародного права і його науки
зародження міжнародного права сталося поза участю держав, які на той час іще не сформувалися.
Теза про зародження міжнародного права на етапі розпаду родоплемінних структур первісного суспільства і появи держав явно не враховує історичних і правових реалій. Сучасні археологічні та етнографічні дані свідчать про наявність традицій, ритуалів, правил поведінки в період понад 60 тисяч років тому (дослідження неандертальських поховань). Навіть якщо вірити прихильникам концепцій державницького походження права (а саме вони раніше від усіх започатковують появу держави), то держави виникли не раніше, як 5 тисяч років тому. Отже, більш як 55 тисяч років людство творило правила своїх стосунків без участі держави. Слід зазначити, що багато з них забезпечувалися примусом, породжували відповідальність і застосування санкцій, тобто мали ті самі елементи і правила застосування, що й норми, які ми з появою держави вважаємо правовими. Особливо це характерно для періоду перед утворенням держав.
Аналіз свідчить, що вже в додинастичний період історії Стародавній Єгипет мав розгалужені міжнародні зносини й відповідні органи, які ці зносини контролювали й заохочували їх чи, навпаки, обмежували. Принаймні, царів додинастичної епохи дослідники характеризують як досвідчених фахівців у вирішенні своїх міжнародних проблем. Питання зовнішніх зносин перебували в центрі уваги царів і вождів племен, які уособлювали центральні органи цих зносин. Була створена відповідна рада вождів кланів, до повноважень якої входило визначення стратегії і тактики стосунків із сусідніми політичними структурами (вожде-ствами, племенами та ін.). Цар доручав комусь із своїх представників виконати відповідне міжнародне доручення. Такий представник повинен був знати мову тих, до кого направлявся, мати серед них повагу і твердо відстоювати вказівки царя і ради. Посланця запевняли про недоторканність, бо ж його слова і дії не є власними, а виразниками волі фараона (царя) і ради.
Для такої ролі більше підходили знахарі (вони часто лікували не лише своїх жителів, а й сусідніх), мандрівники, торговці, мисливці (полювання зближувало представників різних племен і вождеств, сприяло спільній довірі й порозумінню) або ті, що мали своїх родичів і знайомих у сусід-
____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період______
ньому племені, котрі також могли посприяти вирішенню конкретних завдань.
Проте вже в період Тиніської династії такі зносини стають настільки складними, що здійснювати їх через періодично обраних (часто випадкових) представників стало неможливо. В Давньому царстві, Першому перехідному періоді, Середньому царстві, Другому перехідному періоді, особливо в період Нового царства, коли міжнародні відносини набувають надто заплутаного і складного характеру, виявилось неможливим обійтися і без спеціальних органів зовнішніх зносин. З утворенням централізованої Єгипетської держави ці функції здійснювали: фараон, візир, Бюро листів фараона (Дім листів фараона, Місце листів фараона) — відомство закордонних справ Єгипту, регіональні й функціональні рабіцу, єгипетські делегації, посли, посланці та гінці.
На вершині ієрархічної драбини був фараон, за ним ішли царі (правителі номів), які мали залежних від себе правителів, за цими — просто правителі номів. Водночас Єгипет започаткував практику шанування класів, рангів і титулів царя й держави, встановивши при цьому так званий клуб великих держав.
Про характер вождества до створення централізованої держави Стародавнього Єгипту свідчить титулатура фараона в середовищі монархів: «батько», «наш цар», «наш пан», «патріарх», «патрон» та інші й насамкінець — «суверен». Нецентралізований характер зовнішніх зносин (на етапі вождества) змушував фараона довіряти виконання цих функцій різним представникам, що лише збільшувало бюрократичний апарат у цій сфері: візир, рабіць, помічники рабщів, численні таємні інформатори (вуха фараона), таємні спостерігачі (очі фараона), посланці фараона, царські сини, коменданти чужих країн, начальники країн, царські вісники, скарбники, довірені царя в певній країні, довірені фараона до певної межі (територіальної), начальники домів, царські писарі (які мали свою ієрархію), носії опахала, великі начальники війська його величності, вельможі на чолі людей, управителі міст, начальники документів царської палати, жерці (розгалужена рангова ієрархія), владики, правителі, начальники області (ному та інші варіанти), начальники фортець, служителі, царські супровідники (своя рангова градація) та ін.
Глава II Історія міжнародного права і його науки
Проте забюрократизованість вождества не заважала Стародавньому Єгиптові послідовно напрацьовувати основні правові засади міжнародних зносин. Уже до створення централізованої держави ця країна знала посольське право (з визнанням недоторканності посла та його майна, тимчасової дипломатії, класів і рангів закордонних представників Єгипту тощо), інститут права на зовнішні зносини (згодом дістане назву інституту міжнародної правосуб'єктності), інститут торговельного права, міжнародне морське право (основними компонентами якого були правові засади морської торгівлі та війни, боротьби з піратами; прообразом цих норм стали правила експлуатації і взаємних зносин на р. Ніл), інститут династійних шлюбів, закони і звичаї ведення бойових дій, статус території країни тощо. Єгипет цього періоду знав міжнародно-договірне право, але, сповідуючи концепцію Ра, тобто фараона сонця, що означало його владу над усіма за його кордонами, він намагався, де було можливо, ухилятися від укладення угод (з нижчими за рангом фараон не домовлявся).
Давньоєгипетська концепція міжнародних відносин сприяла появі й визнанню норми міжнародного права — елемента, який є основним і в сучасному міжнародному праві. Ця концепція в центр міжнародних відносин ставила фараона, котрий, як сонце, освітлює сусідні й віддалені країни (тут не обов'язкове безпосереднє спілкування). Для них він є основою всієї світобудови, космічного порядку, приносить розуміння добра і зла, правомірного і протиправного. За космічним порядком ішов підпорядкований йому загальний порядок, який також залежав від фараона, але з тією різницею, що розкривати суть його могли, з дозволу фараона, й інші правителі Стародавнього Єгипту. Якщо на рівні космічного порядку головним було обгрунтування його внутрішньої справедливості, то загальний порядок мав утверджувати офіційно визнані (передусім фараоном) релігійні, правові й моральні стандарти.
Ідея справедливості космічного порядку, будучи символічною за своєю суттю, в такий же символічний спосіб нав'язувалася давнім єгиптянам: через візуальне розкриття принципів рівнозначності, рівноцінності, еквівалентності. Для цього давньоєгипетські ідеологи не придумали нічого кращого, як зображення врівноважених двох чаш терезів. Цей символ запозичать згодом давні греки для відображен-
______ Формування та особливості міжнародного права в додержавшій період______
ня власного розуміння справедливості; від них він перейде до римлян, європейців і стане символом сучасного судочинства в різних країнах світу та в міжнародному судочинстві.
Загальний порядок тому так і називався, що розкривав основні засади, стандарти відносин не тільки правового порядку, а й морального, етичного, релігійного. Він цілковито підпорядковувався космічному порядкові.
Партикулярний порядок, який ішов після загального, цілковито підпорядковувався йому, але встановлювався не фараоном, а лише з його згоди чи без заборони. Партикулярний порядок уособлює всі норми міжнародного співробітництва, які випливають зі звичаїв і договорів, укладених правителями різних країн. Введення такого порядку було необхідним, бо загальні стандарти фіксували такі ж загальні засади переважно статичного характеру. Життя вимагало управління процесами, які стрімко змінювалися і які неможливо було звести до залежності від одного фараона, але й не можна було пустити на самоплив.
Давньоєгипетська тріада управління міжнародними зносинами нагадувала піраміду, на верхівці якої був фараон (сонцю личить освітлювати всю землю). Від нього засади космічного порядку проходили другий загальний сектор і проникали в партикулярний. У загальному секторі вони зумовлювали появу загальних стандартів, а ті, крім упорядкування стосунків на рівні власного сектору, формулювали основні засади партикулярного сектору. Таким чином, у цій піраміді управління космічний порядок залежав від фараона, загальний — від космічного і фараона, а партикулярний — від усіх попередніх. Фараон нічим не керується, він є сам по собі — бог і благо для всіх, космічний порядок будується на законах природи, загальний — на стандартах, а партикулярний — на нормах права.
Окрім Стародавнього Єгипту, свій внесок у зародження і розвиток міжнародного права зробили вождества й інших регіонів: Месопотамії, Хеттів, Стародавніх Індії, Китаю, Греції, Риму тощо. Щоправда, генезу міжнародного права як глобального соціального явища легше простежити на рівні розвитку цивілізацій. Так, сучасні міжнародно-правові позиції окремих регіонів можна краще зрозуміти, простеживши споріднено пов'язані, споріднено частково пов'язані і споріднено не пов'язані лінії розвитку цивілізацій: а) мінойська —> еллінська -> європейська; б) мінойська ->
Глава II Історія міжнародного права і його науки
сірійська -» ісламська; в) шумерська -> індська -» індуїстська; г) єгипетська -> еллінська; д) мінойська -~> сирійська —» іранська; є) шумерська -> вавилонська -» іранська та ін. Навіть у китайській цивілізації досить чітко простежуються споріднені лінії розвитку; осторонь стоять хіба що анд-ська і майянська цивілізації, які були поглинуті європейськими колонізаторами без будь-якого відчутного культурного впливу на розвиток останніх.
Древньоіудейські племена-вождества сповідували бого-дароване міжнародне право (подальший аналог природного права), право між єврейськими містами-вождествами (до цього давні греки майже нічого не додали) і право у відносинах з неєврейськими вождествами. Між євреями заборонялася війна, а в разі порушення цієї норми заборонявся полон. І коли в силу обставин появляться полонені, то їх необхідно підлікувати, нагодувати, забезпечити одягом і повернути до їхнього вождества.
У вождествах шумерського регіону вважалося, що міжнародні норми утверджуються на «з'їздах богів і правителів». Міжнародний договір укладається між двома сторонами, але головне в ньому не це, а те, щоб таке правове рішення було переконливим. Тому впливати на достовірне розуміння може й одна сторона. Але вона в своєму тлумаченні угоди пов'язана тим, що не може відходити від категорій ні-гі-на («істинне, постійне») і ні-сі-са («справедливе, рівне»). Ми подибуємо ідею справедливості і в давньоєгипетському праві. Деякі вчені (М. Т. Ларсен, Г. Франкфурт, Г. У. В. Саггс та ін.) вважають, що з міграцією населення ця ідеологія мігрувала в нові райони: на захід — від Еламу, Суз, Шумеру і Аккаду через Ассірію, на північ до хурритів, Міттанні, а на південний захід — через Сірію, Ханнан аж до єгипетських номів, на схід — через Іранське нагір'я, каситські гірські народи, морські племена Перської затоки і далі.
Месопотамським вождествам ранньодинастійного періоду була знайома розгалужена й формалізована міжнародна договірна практика з високим рівнем юридичної техніки укладання цих джерел права. Так, договір між містами Лагаш і Умма (3100 р. до н. е.), договір Нарам-Сіна з царем Еламу вже знали поділ на преамбулу, основну частину і заключения. У разі необхідності вождества вдавалися до посередництва, мирного врегулювання не-
_____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період______
порозумінь, шанували недоторканність іноземного посла; досить рано вони зрозуміли переваги міжнародної торгівлі, а тому всіляко прагнули заволодіти торговельними шляхами.
Хеттські вождества сприйняли месопотамську міжнародну договірну практику, довели її до досконалості (на сьогодні відомо близько 100 хеттських міжнародних договорів), певною мірою нав'язали Стародавньому Єгипту і через вождества в регіоні Єгипетського моря передали стародавнім грекам, а ті вже через римлян донесли її до європейців.
Вождества регіону Стародавнього Китаю (11 тисячоліття до н. є. — II ст. до н. є.) знали міжнародне право не менш розвинуте за інші регіони. Задовго до європейської практики їм були відомі п'ять рангів благородства суб'єктів міжнародного права — кнуг, гео, поч, цеу, нан (у Європі: князь, маркіз, граф і т. д.), досить розвинутий посольський церемоніал і клас професійних дипломатів, загальні принципи міжнародно-правового спілкування, складна процедура укладення міжнародних договорів та ін.
Як і єгиптяни, стародавні китайці будували систему міжнародного права за принципом піраміди, де в основі знаходились васальні держави, а на верхівці — держава-сюзе-рен, яку на відміну від Єгипту могла за певних обставин замінити васальна держава. Головних васалів було дванадцять, і протягом століть ця кількість залишалася постійною. Як і древні іудеї, китайці знали міжнародне право між китайськими вождествами (фактично — спільний кодекс зовнішніх зносин) і в стосунках з некитайськими вождествами (досить суворі правила).
Міжнародне право Стародавнього Китаю не перебувало під таким впливом релігії, як в інших регіонах. Праву цього регіону був відомий інститут посередництва, міжнародних ліг, але воно зовсім не сприймало заручництва як умови дотримання зобов'язань.
У сусідніх зі Стародавнім Китаєм індійських вождествах розвивалось (період розвитку до утворення імперій Маурьєв) «своє» міжнародне право. Закони і звичаї війни тут були значно гуманніші, ніж в інших регіонах. Індійському регіону притаманний високий рівень посольського права (навіть у разі війни за послом зберігалась недоторканність, зазвичай його повертали на батьківщину) та міжнародно-право-
Глава II Історія міжнародного права і його науки
вої ідеології (про це свідчать такі перлини світової культури, як «Рігведа», «Атхарваведа», упанішади, «Рамаяна», «Ма-хабхарата» та ін.). Згідно з ученням «Махабхарати», посол має задовольняти такі вимоги: народитися у високоповажній, знатній сім'ї; бути красномовним, розумним, пишномовним, точно передавати послання, з яким його направили, мати добру пам'ять.
Основними інститутами права давньоіндійських вож-деств були: право міжнародних договорів (суто прикладного, практичного характеру), право союзів, право війни, територіальної юрисдикції, шлюбних договорів, нейтралітету, морського права, право торгівлі та ін.
У Стародавній Греції епоха вождеств тривала від гомерівських «Одіссеї» та «Іліади» до епохи елліністичних імперій, коли поліси (яких часто називали державами, а фактично вони були вождествами) застосовували владу, на той час іще не монополізовану урядом, як то станеться з появою держави. В таких полісах немає державного апарату, централізованого контролю, одноосібного правителя, експлуатації, примусової праці та інших елементів, властивих державі. Водночас як у полісах, так і в міжполісних відносинах функціонувало достатньо розвинуте міжнародне право.
Суб'єктами міжполісних правових відносин могли виступати не лише поліси та їхні правителі, а й правителі окремих полісних кланів. Вони могли укладати угоди з іншими полісами й державами. Різниця в договорі, суб'єктом якого виступав поліс у цілому, полягала в тому, що полісна угода ратифіковувалась. Клановий договір не повинен суперечити полісному. В разі невиконання кланового договору претензії не могли висловлюватися полісу. В кращому випадку поліс видавав учасника такої угоди стороні, щодо якої він порушив свої зобов'язання. Клани могли мати широкі договірні, дипломатичні, торговельні зв'язки з іншими полісами чи їхніми кланами. Так, в Афінах клан Алкмеонідів мав інтенсивні дипломатичні, економічні та правові контакти з Дельфами, Еретрією, Сікіоном, Лідійським царством, Сардами, фракійськими царями, Спартою та ін., з якими укладали договори, відправляли і приймали послів тощо.
Афінський поліс також активно використовував Алкмеонідів у здійсненні загальнополісних справ з іншими іно-
______ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період_____
земними полісами. За порушення прав та інтересів полісу керівник клану чи його представники могли бути піддані остракізму (в історії Алкмеонідів таке траплялося в 615 р. до н. є. після суду над ними, вигнання Пісістрата в 557— 556 pp. до н. е., друге вигнання Алкмеонідів — 546 р. до н. е., третє вигнання Алкмеонідів — 514р. дон. е., вигнання в 508—507 pp. до н. є. Клеоменом 1, остракізм Гіппарха в 487 р. до н. е., Мечакла IV — в 486 р. до н. е., Каллія — в 485 р. до н. е., Ксантиппа — в 484 р. до н. е., Арістіда — в 482 р. до н. е., Фемістокла — в 470—460-х роках до н. е., Фукідіда — в 444 р. до н. є.
Слід зазначити, що інститут остракізму був звичайним інститутом права в міжполісних відносинах того періоду. Окрім названих інститутів, досить розвинутими були інститути морського, торговельного права, законів і звичаїв ведення війни, інститут міжполісних об'єднань тощо.
Міжнародне право Стародавнього Риму, звідки багато дослідників започатковують сучасне міжнародне право, склалося значно пізніше. Навіть якщо початком його вважати міжплемінні договори і звичаї (Дж. Карло, М. Е. Ша-во, В. Е. Грабар, Г. Бьоглі та ін.), усе одно в інших регіонах таке право вже функціонувало століття і навіть тисячоліття. Безумовно, давньоримські вождества внесли і свою лепту в розвиток цієї системи права, причому робили вони це не відірвано від досягнень міжнародно-правової культури інших регіонів. Про це свідчить практика римських племен укладати між собою договори, приносячи жертву богам, видавати порушника міжнародного договору іншій стороні, а також формалізм і заорганізованість процедур оголошення війни, укладання угод. Навіть добре відомі давньоримські звичаї і норми гостинності мають свого попередника в грецькій проксенії. Досить багато запозичено римлянами в посольському праві, правовому регулюванні міжнародної торгівлі, визначенні статусу іноземців тощо.
Але, безперечно, римлянам належить заслуга довести до досконалості розвиток різноманітних міжнародно-правових інститутів, які від них перейме Європа. Римляни впорядкували розуміння міжнародно-правових суб'єктів, джерел, норм тощо. Нарешті, Стародавній Рим дав саму назву міжнародного права, яка після незначних змін увійшла до сучасного вжитку.
Глава II Історія міжнародного права і його науки
Міжнародне право стародавніх держав
Too
одним з найвідоміших дослідників міжнародного права дореволюційної Росії).
З України до Варшави переїхав уродженець Ніжина, визначний дослідник історії і теорії міжнародного права В. М. Александренко (1861—1909); виходець із Прикарпатської Русі, відомий дослідник історії міжнародного права, праці якого друкувалися майже всіма мовами Європи, академік В. Е. Грабар уже по закінченні Колегії Галагана в Києві виїздить спочатку до Москви, а згодом — до Юр'єва (Дерпт), де й здобув лаври всесвітньо відомого вченого, та ін.
У першій половині XX ст. практично всі відомі фахівці міжнародного права в Україні емігрували, а тому розвиток цієї науки майже зупинився до другої половини століття, коли були підготовлені нові кадри.
Проте до революції, незважаючи на такий масовий відтік науковців з України, все ж таки залишалися надзвичайно обдаровані діячі цієї науки, які були гордістю України і школи яких визнавалися досить авторитетними в таких «країнах міжнародного права» Європи, як Італія, Франція, Німеччина, Іспанія, Голландія, Англія та ін. У Харківському університеті викладали: професор Т. Ф. Степанов (1795— 1847), автор першого підручника міжнародного права не тільки в Україні, а й у тодішній Російській імперії; професор Д. І. Каченовський (1827—1872), перший дослідник міжнародного права Російської імперії, який став науковим авторитетом для вчених країн Західної Європи; професор А. М. Стоянов (1831—1907), перший учений серед країн Східної Європи, хто розкрив динаміку становлення і розвитку позитивістського напряму права (і міжнародного права зокрема) від глосаторів до власне кінцевого формування позитивізму; професор В. П. Даневський (1852— 1898), перший серед науковців Російської імперії, хто брав активну участь у засіданнях загальноєвропейських міжнародно-правових форумів, досить схвальні рецензії на його дослідження з питань теорії, історії міжнародного права, системи політичної рівноваги та легітимізму, нейтралітету і кодифікації міжнародного права виходили у Франції, Бельгії та інших країнах Європи. В цьому ж університеті певний час викладали і досліджували міжнародне право такі відомі вчені, як М. 1. Догель, А. А. Євецький, С. М. Сенатський, М. Піуновський, М. О. Таубе, В. А. Уляницький, В. А. Ястржембський та ін.
ЇОЇ
Глава II Історія міжнародного права і його науки
Досить продуктивною в дослідженні міжнародно-правових проблем була школа вчених Київського університету. її засновником з повним правом можна вважати професора К. О. Неволіна, дослідження якого свідчать про глибоке опрацювання наукової спадщини західноєвропейських засновників міжнародного права, зокрема Ф. Вітторіа, Д. Сото, Ф. Суареса, Б. Аяли, А. Джентілі, Гуго Гроція та їхніх послідовників С. Пуффендорфа, X. Вольфа, Р. Зьоча, 1. Мо-зера і багатьох інших.
Особливо заговорили про київську школу міжнародного права завдяки діяльності учня К. О. Неволіна професора В. А. Незабитовського (1824—1883), якого називатимуть наприкінці XIX ст. «найбільш глибоким мислителем у науці міжнародного права» і «вченим, рівних якому за аналітичним розумом і тонким відчуттям немає в Російській імперії». Розроблена ним концепція державної території стане наріжною в буржуазній науці міжнародного права, а його погляди на міжнародну правосуб'єктність держави згодом поділятимуть і радянські вчені.
Авторитет київської школи міжнародного права зміцнювали доцент Р. 1. Базінер (який багато зробив для дослідження питань нейтралітету, законів та звичаїв війни, Віденського трактату 1815 p., але через несприятливе ставлення до нього керівництва університету змушений був полишити викладацьку та науково-дослідницьку роботу і стати приватним бізнесменом); професор П. М. Богаєвський (на батьківщині й за кордоном його було визнано кращим фахівцем з питань права та історії діяльності Червоного Хреста); професор М. Д. Іванишев (учень К. Ф. Савіньї, один з найбільш шанованих у Російській імперії прихильників історичної школи права, викладав міжнародне право в Київському університеті в перші роки його існування); доцент, а згодом директор департаменту міністерства закордонних справ Росії М. Р. Кантакузін-Сперанський (увійшов в історію науки як глибокий дослідник законів та звичаїв війни, питань кодифікації міжнародного права); професор М. К Рен-ненкампф (ректор Київського університету, дослідник права морської війни); професор Л. В. Романович-Славатин-ський (викладав міжнародне та конституційне право, досліджував історію міжнародно-правових поглядів); П. Я. Тут-ковський (дослідник історії міжнародного права); професор О. О. Федотов-Чеховський (перший штатний викладач
Розвиток науки міжнародного права в Україні
міжнародного права Київського університету); професор О. О. Ейхельман (німець із Прибалтики, який переїхав до Києва і вже відтоді вважав Україну своєю батьківщиною; в уряді УНР був товаришем міністра закордонних справ, автор проекту конституції УНР; з 1884 р. очолював кафедру міжнародного права Київського університету, є автором близько 20 монографій і понад 250 наукових статей німецькою, російською та українською мовами, значний науковий спадок залишив у рукописах, досліджував питання теорії, історії та системи міжнародного права тощо, емігрував після перемоги радянської влади в Україні).
Трохи пізніше дослідження міжнародного права розпочалося в Одеському (Новоросійському) університеті. Перший викладач міжнародного права А. А. Гладкий та його наступник М. С Власьєв невдовзі померли. Дослідження міжнародного права в університеті розпочав М. Р. Кантакузін-Сперанський, але дуже скоро переїхав до Києва.
Викладання міжнародного права доручалося тим, хто погоджувався на цю справу, аж поки в 1884 р. приват-доцентом кафедри міжнародного права буде обрано енергійного фахівця Г. О. Івановського. Випускник Київського університету, учень В. А. Незабитовського і Л. В. Романовича-Славатинського, він дуже швидко зарекомендує себе талановитим дослідником міжнародного права (особливо міжнародного кримінального права та історії права міжнародних договорів). Але відразу після захисту дисертації на одержання ступеня магістра (1889) та обрання екстраординарним професором цієї кафедри його запросять до іншого університету з більш сприятливими умовами роботи. 1896 р. Г. О. Івановський дасть згоду Петербурзькому університетові й назавжди залишить Одесу.
Його замінить не менш обдарований професор П. Є. Казанський. Блискучий дослідник міжнародного адміністративного права, на працях якого, за твердженням італійського вченого А. Рапісарді-Мірабеллі, вчилися покоління західних адміністративістів-міжнародників, П. Є. Казанський досліджував міжнародне адміністративне право, писав підручники з міжнародного права, перекладав. Слава й талант П. Є. Казанського дуже швидко викликали заздрість у його колег. Перший, хто кинув у нього «науковий камінь», був його вчитель, професор Московського університету Л. О. Ко-маровський. Почалося цькування вченого з європейським
Глава II Історія міжнародного права і його науки
_____ а
Розвиток науки міжнародного права в Україні
іменем (його називали «самовпевненим писакою», «листо-гоном», «писарчуком, що не мав схильності до оригінальної думки» тощо), і це позбавило його можливості писати. І дуже швидко про П. Є. Казанського забули.
З проблем міжнародного права в Одеському університеті писали також А. А. Кочубинський, 1. А. Лінниченко, А. 1. Маркевич, В. К. Наддер, А. С. Мулюкін, А. С. Тра-чевський, Ф. І. Успенський, Е. М. Щепкін та ін., але жоден з них не зміг досягти рівня П. Є. Казанського.
Подібна ситуація з викладанням та дослідженням міжнародного права склалася і у Львівському університеті, де навчалися чи починали працювати талановиті особистості, які з різних причин були вимушені покинути Львів і віддати свій талант на славу іншій державі. Лише два приклади з цього приводу. Уродженець с. Жолкева (передмістя Львова) Г. Лаутерпахт навчався у Львівському університеті. Проте його соціалістичні погляди, прояви антисемітизму щодо єврейських студентів змушують перевестися 1918 р. до Віденського університету, де він дуже скоро стане одним з кращих учнів Г. Кельзена. Згодом він переїжджає до Англії, де заживе слави відомого дослідника міжнародного права XX ст. З-під його пера вийде 8 фундаментальних монографій, 4 курси лекцій з міжнародного права, більш як сотня наукових статей. За його редакцією буде опубліковано близько 100 томів щорічних доповідей у справах міжнародного публічно-правового характеру, 11 томів англійського щорічника міжнародного права, міжнародно-правові дослідження Л. Оп-пенгейма, Дж. Брайєрлі та ін. Г. Лаутерпахт гідно представлятиме англійську школу міжнародного права у Комісії з міжнародного права ООН (1951—1954) як доповідач права міжнародних договорів і в Міжнародному суді ООН (1954—1960).
Зі Львівським університетом пов'язана доля знаного дослідника історії міжнародного права, історії науки міжнародного права, права міжнародних договорів Людвіка Ерлі-ха. Тут він здобуває ступінь доктора права, потому деякий час веде викладацьку і дослідницьку роботу в Галле, Берліні, Оксфорді, Каліфорнійському університеті, після чого знову повертається до Львівського університету (1920), в якому працює до Другої світової війни (спочатку викладачем, з 1924 р. — асистентом професора, з 1929 р. — професором, а з 1930 р. — директором установи з питань дослідження дипломатичних і політичних наук). Одночасно (1927 і 1928 pp.)
він виступає в судових справах як суддя ad hoc Постійної палати Міжнародного правосуддя. Вже визнаним авторитетом науки міжнародного права Л. Ерліх у роки війни переходить на роботу до Ягеллонського університету.
В Радянській Україні з утворенням СРСР дослідження та викладання міжнародного права практично припиняється. Лише після війни починають відтворюватися кафедри міжнародного права, які через відсутність фахівців очолюють спеціалісти державного права, теорії держави і права і навіть так званого колгоспного права (Київський університет). Звісно, що за таких умов на дослідження міжнародного права особливої ваги нічого було й сподіватися. Тому в 20-ті роки з міжнародного публічного права можна було вказати на праці Л. Березова (з нових тенденцій міжнародного права), Л. Р. Воложа (право міжнародних організацій), В. М. Корецького (міжнародне радіоправо), М. Лозинського (проблема роззброєння), А. І. Золотарьова (визнання в міжнародному праві), М. І. Палієнка (питання суверенітету) тощо. У 30-ті роки більшість із цих учених почали досліджувати питання приватного права, а в міжнародному публічному праві, крім Конференції з питань роззброєння в Харкові (1934) та публікації підручника з міжнародного права М. Лозинського (Полтава, 1931), нічого знаменного не відбулося.
Ситуація повторюється і в 40-ві роки. Тут фундаментальні дослідження з міжнародного публічного права практично обмежуються працями В. М. Корецького (за проектом 1. Подебрада та діяльності комісії міжнародного права), В. І. Бошка (питання суверенітету України), В. І. Лісовського (правові проблеми діяльності торговельних представництв, законність у міжнародному праві, історія міжнародного права та Україна), С. К. Горленка і Л. О. Лещенка (питання діяльності Дунайської конференції) тощо.
Плідно велися дослідження і пропаганда міжнародного права на терені України в період між двома світовими війнами у Львівському університеті. Тут опубліковані численні наукові праці, проведені наукові конференції, створені науково-дослідницькі установи з міжнародно-правової проблематики. Особливий міжнародний резонанс мала Львівська міжнародна конференція з викладання міжнародного права та міжнародних відносин 26—28 червня 1934 р. Конференцію підтримали провідні вчені Франції, Норвегії, США, Болгарії, Данії, Греції, Угорщини, Румунії, Швеції, Чехії,
Глава II Історія міжнародного права і його науки
Югославії, Фінляндії та інших країн. На конференції було прийнято резолюції наукової громадськості Європи, більшість яких є актуальними й сьогодні. Зокрема, рекомендувалося планувати в навчальному процесі від 60 до 100 годин на вивчення міжнародного права; перейти від дидактичного вивчення міжнародного права до засвоєння основних засад через дипломатичні та юридичні прецеденти й доктрини; не обмежуватися в навчальному процесі лише підручниками, а ширше залучати різноманітні міжнародно-правові джерела. Конференція рішуче виступила проти традиційного поділу міжнародного права на право війни і право миру, виходячи з того, що право війни не повинне переоцінюватися, а також наполягала на запровадженні практичних занять і посиленого курсу з міжнародного публічного права. Рекомендовано було запровадити як обов'язкове вивчення майбутніми фахівцями міжнародного права французької та англійської мов, висловлено побажання, щоб міжнародне приватне право вивчалося як супутня міжнародному праву дисципліна. Конференція наполегливо рекомендувала також розпочати вивчення елементів міжнародних відносин, міжнародних організацій та міжнародного права у гімназіях, військових і морських училищах. Було також висловлено побажання, щоб група предметів була організована під назвою «наука про міжнародні відносини», куди входили б юридичні, історичні, економічні, дипломатичні та консульські дисципліни. Розроблено було також програму майбутньої організації діяльності щодо вивчення міжнародного права з виданням журналу з проблем викладання міжнародного права, публікації резюме кандидатських і докторських дисертацій, захищених у різних країнах, публікації законодавчих текстів, міжнародно-правових документів та рішень національних і міжнародних судів.
По-справжньому про значення науки міжнародного права в Україні заговорили в 50-ті роки завдяки працям, окрім названих учених, Л. 1. Коломенцевої, М. К. Коростаренка, Є. Л. Куришкова, М. В. Черноголовкіна, Н. В. Захарової, В. І. Сапожникова, Ю. Я. Баскіна, В. В. Преображенської, К. С Забігайла, 1.1. Лукашука, Н. М. Ульянової, М. К. Ми-хайловського та ін. Значно розширився об'єкт дослідження. Це — питання розвитку науки міжнародного права, загальних принципів права, принципів міжнародного права, історії міжнародного права та міжнародної правосуб'єктносгі (насам-
Розвиток науки міжнародного права в Україні
перед України), міжнародних організацій, правового регулювання зовнішньоекономічних зв'язків республіки, свободи відкритого моря, режиму річок, репарацій, захисту жертв війни, міжнародного договірного права, питання статусу території, сутності і доктрин міжнародного права тощо.
У 60-ті роки XX ст. в науці міжнародного права уже майже не існувало таких проблем, що не входили б у коло інтересів українських учених, серед яких заявили про себе нові талановиті дослідники (дехто з них раніше працював в інших галузях права або періодично вдавався до міжнародно-правових досліджень): В. А. Василенко, П. О. Недбайло, В. С. Семенов, Д. В. Александриков, П. Ф. Мартиненко,
A. С. Гавердовський, С. В. Ісакович, М. В. Яновський (пе
ред цим працював за межами України), Ю. В. Істомін та ін.
У 70-ті роки до зазначеного загону дослідників міжнародного
публічного права приєдналися Ю. I. Булатецький, Г. Ю. Бу-
вайлик, В. Г. Буткевич, Ю. К. Качуренко, М. М. Макаре-
вич, Г. К. Дмитрієва, Ю. О. Шеммученко, О. Ф. Висоць-
кий, В. Н. Денисов, К. К. Сандровський та ін.
У подальшому досить плідно в українській науці міжнародного права працюють О. В. Задорожній, В. І. Муравйов,
B. В. Мицик, А. 1. Дмитрієв, В. М. Репецький, Л. Г. Заблоць-
ка, В. 1. Євінтов, Л. Д. Тимченко, Г. Г. Деніс, О. 1. Єжова,
М. В. Буроменський, М. Ю. Черкес, А. 3. Георгіцу, В. М. Хо-
нін, Є. Т. Рулько, М. О. Баймуратов та ін.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ,„„,
Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И, История международного права. М., 1990.
Коровин Е. А. История международного права. М., 1946.
Курс международного права: В 7 т. М., Т. 1. 1989.
Левин Д. Б.
История международного права. М., 1962.
Lachs Manfred. The Teacher in International law. Dordrecht (Boston); Lancaster, 1987.
Nussbaum Arihus. A Concise History of the law of Nations. New York, 1947.
Grewe Wilhelm G. The Epoches of International lew. Berlin; New York, 2000.
I
Міжнародний договір
• бути об'єктивно правомірним;
• бути укладеним відповідно до: а) принципів та норм сучасного міжнародного права; б) норм права міжнародних договорів; в) законодавства держав у частині, що стосується процедури укладення міжнародних договорів;
• реалізовуватися відповідно до принципів та норм міжнародного права і положень самого договору;
• надавати право покладати обов'язки на суб'єктів міжнародного права;
• регулювати відносини, що підпадають під об'єкт міжнародно-правового регулювання, тощо.
З урахуванням цих та інших вимог до міжнародного договору як до джерела міжнародного права тривалий час (більш як століття) розвивається думка про існування договорів — джерел міжнародного права і договорів, які такими бути не можуть. Перші називають «правотворчими договорами» (Г. Єллінек, С Бергбом, X. Трігшель, Дж. Старк, А. Ульоа, Е. Хіменес де Аречага та ін.), «конститутивними договорами» (М. Коркунов), «договорами-законами» (Ш. Руссо, Г. Даам, П. Фошіль, П. Гугенхейм, Ш. Вішер та ін.), «нормотворчими договорами» (А. Фердросс, К. Сак-сена, Г. Лаутерпахт, Г. Уоддок та ін.). Договори, які не можуть бути джерелом міжнародного права, ще називають «договорами-правочинами», «індивідуальними договорами», «договорами — юридичними фактами», «партикулярними конвенціями». Такий поділ підтримують і сучасні теоретики міжнародного права. Але як раніше, так і сьогодні щораз більше наголошується на його умовності (Ш. Руссо), «практичній зручності, але теоретичній неспроможності» (Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт). Критерієм такого поділу може бути лише бажання домогтися чіткішого тлумачення змісту договорів, а не їх юридичної природи (П. Гугенхейм).
У радянській науці міжнародного права, за незначними винятками, панувала думка, що всі міжнародні договори є джерелами міжнародного права (В. М. Корецький, 1.1. Лукашук, Ф. 1. Кожевніков, В. М. Шуршалов, Є. О. Коровій, Г. і. Тункін та ін.).
На відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права не мають чіткого підпорядкування.
Глава III Джерела міжнародного права
Міжнародний звичай
Водночас і міжнародному праву не чужа властивість пріоритетів джерел права. Так, Статут ООН є сьогодні найавторитетнішим утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний (jus cogens) характер. Усі договори, що суперечать йому, є недійсними. Договори, які вміщують імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.
Визнається пріоритет міждержавних договорів перед міжурядовими, міжурядових — перед міжвідомчими. Універсальні договори мають перевагу перед регіональними, регіональні — перед локальними і партикулярними. Зазначені критерії не є стійкими, визнаними в міжнародному праві у договірному порядку. Вони можуть сприйматися тільки як спроба теоретичної класифікації джерел міжнародного права, а не як стала класифікація їх за юридичною силою.
Пріоритетність міжнародних договорів залежить від:
простору дії (Статут ООН, універсальні договори мають перевагу в силу того, що вони покладають зобов'язання і наділяють правами переважну більшість суб'єктів права, діють на всьому просторі земної кулі);
часу дії (трактати до XX ст., а пакти в першій половині XX ст. вважалися найважливішими міжнародними договорами; сьогодні перші практично не укладаються, а пакти не можуть суперечити Статуту ООН);
часу укладення договору (принцип lex posterior derogat priori властивий і міжнародному праву);
характеру норм (імперативні норми мають перевагу перед диспозитивними);
змісту норм (норми категоричні мають перевагу перед рекомендаційними);
відповідності чинним принципам і нормам міжнародного права (обов'язки держави за партикулярними зобов'язаннями поступаються перед обов'язками, що випливають із принципів міжнародного права та універсальних норм);
раніше взятих зобов'язань (наприклад, не вступати в блоки, нейтралітету, неприєднання тощо);
форми міжнародного договору (вважається, що усний договір є повноцінним джерелом міжнародного права, але коли одні й ті самі відносини регулюються усним догово-
ром і письмовою угодою, в разі суперечності між ними перевага визнаватиметься за письмовою угодою);
від суб'єктів як сторін міжнародної угоди (угоди міждержавних організацій є джерелом другого порядку, вони укладаються і виконуються в межах норм, установлених міждержавними договорами, насамперед статутами) та ін.
Наголошуючи на перевагах міжнародного договору як джерела міжнародного права, не слід забувати й про його недоліки. Більшість договорів є результатом компромісу, якого вдалося досягти в результаті переговорів. Але часто це досягається за рахунок чіткості, ясності формулювання. Значна більшість принципів та універсальних норм міжнародного права навіть у найавторитетніших міжнародних угодах формулюється дещо звужено (на відміну від того, як вони функціонують століттями у звичаєвому міжнародному праві). Багато таких угод за кількістю її сторін часто поступаються відповідним міжнародним звичаям, які визнають сучасні суб'єкти міжнародного права. Надто оптимістичними є твердження про можливість оперативного врегулювання міжнародних відносин тільки завдяки міжнародному договору. Практика свідчить, що для підготовки і переговорів з метою укладення деяких багатосторонніх договорів були потрібні роки й десятиріччя. Особливо це є характерним для відносин роззброєння, контролю над озброєнням, заборони зброї масового знищення тощо.
Ці та інші недоліки міжнародного договору суттєво продовжують впливати на авторитет міжнародного звичаю як джерела міжнародного права.
Міжнародний звичай
У |
доктринах міжнародного права ставлення до міжнародного звичаю далеко не однозначне. Доктрини розвиваються в напрямках від твердження: «аж до останніх часів міжнародне право в переважній частині складається зі звичаєвих норм» (Дж. Старк) до думки про «неможливість застосувати міжнародний звичай, бо звичай являє собою
ЛУГ
Глава III Джерела міжнародного права
звичайну поведінку, а поведінку не можна застосувати до певного випадку» (Г. Кельзен).
Певною мірою такому непорозумінню сприяла ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, де закріплено: «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує... міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма».
Це формулювання не точно передає сутність міжнародного звичаю. Може йтися не про звичай як доказ загальної практики, а, навпаки, про правило поведінки, яке конституйоване загальною практикою. Зі ст. 38 Статуту випливає, що звичай не створює норми права, а свідчить про її існування (один із постулатів доктрини природного права). Насправді цей процес відбувається навпаки. Термін «загальна практика» може служити підставою для заперечення існування регіональних і локальних (партикулярних) звичаїв. Це могло б спричинити неправильне розуміння міжнародного звичаю як правила поведінки конституйованого універсально всіма без винятку державами.
Загальне визнання необхідне для універсальних звичаїв (принцип свободи наукових досліджень у відкритому морі, принцип свободи досліджень та використання космічного простору, право свободи доступу до космосу, правило визнання кордону між повітряним і космічним простором, визнання космосу, відкритого моря і дна під ним як загального надбання людства, принцип міжнародної відповідальності, право на самооборону тощо). Стосовно регіональних і партикулярних звичаїв суд підтвердив їх визнання своїми рішеннями. Так, у справі Right of Passage over Indian Territory Case (Portugal—India) (1960) суд вирішив, що «партикулярна практика лише між двома державами, шо визнається ними як правова, дає підстави для визнання звичаєвої норми, яка діє між ними».
Необхідно розрізняти міжнародний звичай та міжнародну звичку як юридично не обов'язкове правило поведінки, міжнародний звичай і загальні принципи права, які можуть визнаватися й без міждержавної практики.
Будучи, як і міжнародний договір, основним джерелом сучасного міжнародного права, міжнародний звичай суттєво відрізняється від нього за процедурою створення, існування і застосування. Так, у міжнародному договорі
Пв
Міжнародний звичай
можна простежити чітку різницю між правотворчою процедурою і нормативним результатом. У міжнародному звичаї правотворча процедура і нормативний результат «злиті» і не мають процедурної відокремленості. Міжнародний договір створюється в межах формальних переговорів, міжнародний звичай створюється завдяки практиці держав. Форма існування міжнародного договору — конкретний правовий акт, форма існування міжнародного звичаю — правило поведінки держав, конституйоване їхньою практикою. Завдяки міжнародному договору можна сформувати як загальні, так і часткові, конкретні, деталізовані рішення; міжнародний звичай, як правило, формує лише основні правові принципи, керівні засади. Міжнародний договір є джерелом практично всіх галузей міждержавних відносин, які підпадають під правове регулювання. Міжнародний звичай не може бути джерелом правового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної, чіткої регламентації. Міжнародний договір властивими йому засобами регулювання може сприяти розвиткові нових міжнародних відносин. Міжнародний звичай базується на чинній практиці, не може бути інструментом випереджувального регулювання. Серед значної кількості міжнародних договірних норм переважають норми регіонального і партикулярного характеру над універсальними. Серед міжнародних звичаєвих норм, як правило, переважають норми універсального характеру.
В сучасному міжнародному праві міжнародний звичай відіграє значну роль як джерело права, як форма відображення норм міжнародного права і як процедура створення таких норм. У разі відсутності конвенційного регулювання звичай заповнює відповідні прогалини. Часто він регулює міжнародні відносини паралельно з міжнародним договором, трапляються випадки, коли ця практика передбачається в самих міжнародних договорах (наприклад, преамбула Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969 p.). Цьому сприяє також міжнародно-договірна практика, яка свідчить, що лише 30% міжнародних договорів, які підлягають ратифікації, ратифікуються державами.
Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами — не учасницями міжнародного договору і державами — учасницями міжнародного договору.
ЇІ9
Глава III Джерела міжнародного права
Міжнародний звичай
Міжнародний звичай застосовується також між державами — сторонами міжнародного договору в таких випадках:
• для регулювання відносин, які виникли перед тим, як договір набув чинності (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, ст. 4);
• для регулювання відносин, які виникли після того, як договір набув чинності (паралельне, подвійне правове регулювання), а саме:
1) коли у сфері відносин діють загальновизнані принципи та норми міжнародного права (наприклад, принцип суверенної рівності держав, принцип невтручання — див. ст. 43 Віденської конвенції про право міжнародних договорів);
2) коли міжнародні договірні та міжнародні звичаєві розпорядження є близькими, але не тотожними (наприклад, регулювання засобами міжнародних звичаїв та Женевською конвенцією про територіальне море, 1958 p., статусу заток);
3) коли конвенція закріплює зовсім нові норми, держави користуються міжнародним звичаєм щодо старих юридичних фактів;
4) коли важко встановити момент «перетворення» звичаєвої норми на договірну;
5) коли договірна норма уточнює звичаєву;
6) коли конвенційна норма закріплює лише принципові вимоги звичаю, а нові звичаї розвивають ці положення;
7) коли міжнародний договір стає доказом існування міжнародного звичаю;
8) коли міжнародний договір виконує функцію кодифікації міжнародних звичаїв (наприклад, така функція задекларована в Лондонській декларації про право морської війни, 1909 p.);
9) коли міжнародний договір підписано (ратифіковано), але він не набув чинності;
10) коли в міжнародному договорі визначається, які міжнародні звичаї можуть застосовуватися;
11) коли звичай складається в ході розроблення міжнародного договору (до його укладення);
12) коли міжнародний договір укладається для тлумачення міжнародного звичаю.
Щоб склався міжнародний звичай, необхідна реалізація певних умов. Потрібне визнання (волевиявлення) його державою. Як правило, дії держав щодо створення звичаю є односторонніми, нескоординованими. 1 якщо такі дії збігаються, то можна говорити про започаткування процесу створення звичаю.
Згода держав у звичаєвому нормоутворенні випливає з таких свідчень:
1) прецеденту, який не викликає протесту інших держав;
2) правових домагань, що випливають із конкретних фактичних дій держав;
3) односторонніх і багатосторонніх актів держав (наприклад, Загальна декларація прав людини);
4) заяв держав, які не викликають протесту інших, а, навпаки, інші держави починають наслідувати їх;
5) мовчазної згоди держав на якесь правило поведінки;
6) неформалізованого консенсусу світового (чи регіонального) співтовариства, учасників локальних (партикулярних) міжнародних відносин;
7) свідомого, а не спонтанного процесу створення права (у разі спонтанних дій може йтися лише про звичку);
8) прийняття закону держави для заповнення прогалин у міжнародному праві, якщо інші держави не протестують, а вбачають у ньому допомогу в розвитку міжнародного права (наприклад, Закон Канади про запобігання забрудненню арктичних вод, 1970 p.).
Процедура створення міжнародного звичаю не повинна суперечити принципам і нормам міжнародного права. Така процедура базується на неформалізованому консенсусі, практиці та визнанні цієї практики як правової норми. Держави, які наполегливо протестували проти такої практики, звичаєм не будуть пов'язані. За певних умов звичай може зв'язувати треті держави. Наступний звичай може змінити положення договору. Міжнародні звичаї важко піддаються кодифікації, але така систематизація міжнародного права можлива, і відкидати її недоцільно.
Для підтвердження наявності міжнародного звичаю, як правило, вказують на три головні фактори: а) міжнародна практика (прецеденти); б) opinio juris sive necessatis — думка, що визнає цю практику (прецеденти) за юридичну
Ї2Ї
Глава
Джерела міжнародного права
норму; в) фактор часу (тривалість застосування). Для того щоб кожен з цих факторів міг являти собою підтвердження наявності міжнародних звичаїв, він має сам відповідати певним вимогам.
Для створення міжнародно-правового звичаю важливою є практика тільки суб'єктів міжнародного права. Акти та дії суб'єктів міжнародного права мають виражати їх волю щодо: а) правил поведінки, які виникають; б) визнання цих правил поведінки юридично обов'язковими. Для створення міжнародно-правового звичаю міжнародними організаціями береться до уваги їх практика лише в тій сфері, на яку поширюються норми статуту. Стосовно держав береться до уваги практика діяльності органів, повноважних у сфері зовнішніх відносин.
Формами прояву практики міжнародних організацій є резолюції, декларації, рекомендації, спільні заяви держав — членів міжнародної організації, консенсусні рішення тощо.
Формами прояву практики держав є: офіційні заяви щодо позиції держави; заяви у міжнародних конгресах і конференціях, у міжнародних організаціях; протести; дотримання або ігнорування відповідних правил; прийняття відповідного законодавчого акта; рішення виконавчих, адміністративних органів; рішення суду тощо.
Для створення міжнародно-правового звичаю важливе значення має договірна практика, утримання від певних дій (протестів, домагань тощо).
Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною і тривалою. Остання вимога визнається більшістю теоретиків і практиків міжнародного права як відносна. Практика має здійснюватися протягом певного часу, але для різних звичаїв існує різний час. Для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеня визнання. Так, для польоту космічного об'єкта через чужу територію були потрібні години («моментальний звичай», «миттєвий звичай»), для інституту економічної зони — місяці, а для більшості міжнародних звичаїв — роки і десятиріччя.
Стосовно opinio juris sive necessatis слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю є необхідною умовою завершення звичаєвої нормотворчості. У разі визнання між-
Загальні принципи права
народного звичаю суб'єкти мають відчувати, що вони виконують правовий обов'язок. Визнаватися повинна не практика суб'єктів міжнародного права, а звичаєва норма. Opinio juris може бути як явно висловленим, так і мовчазним. Opinio juris може також виводитися із загальної, одноманітної практики. Підставою для юридичної обов'язковості міжнародного звичаю є згода держав. Звичай як форма існування норм міжнародного права має одержати визнання правозастосовчих органів як звичай. Він випливає з досліджень та оцінки практики держав, а не з абстрактних міркувань. Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами і методами, визнаними при тлумаченні міжнародних договорів. Норми міжнародного звичаю мають однакову юридичну силу з нормами міжнародного договору. Тому між договором та звичаєм діють принципи lex posterior derogat priori i lex speciales derogat generate.
Виникнення нової імперативної звичаєвої норми скасовує відповідні договірні норми — і навпаки. Але при цьому слід мати на увазі, що це правило стосується одних і тих самих суб'єктів. Не може звичаєва норма, що діє між одними державами, скасовувати договірну норму, що діє між іншими державами, і навпаки.
На той випадок, якщо в міжнародних відносинах визнається юридично обов'язковим правило поведінки і воно не є договірним і не випливає з міждержавної практики, не варто зараховувати його до міжнародного звичаю. Скоріше, це може бути загальний принцип права.
Загальні принципи права
В |
несення до ст. 7(2) XII Гаазької конвенції, а згодом до §с п. 1 ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя положення про право Міжнародного призового суду застосовувати в разі відсутності договірних або звичаєвих норм «загальних принципів права і справедливості» започаткувало гостру дискусію в теорії міжнародного права.
Глава III Джерела міжнародного права
______ 4_____
Загальні принципи права
Сподівання на те, що ця проблема вирішиться під час вироблення Статуту Міжнародного Суду ООН, виявилися марними. Стаття 38 Статуту тільки додала гостроти проблемі й активізувала дискусії на всю другу половину XX ст. У ній, зокрема, записано:
«1. Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує... загальні принципи права, визнані цивілізованими націями».
Термін «на підставі міжнародного права» для багатьох учених (Т. Джіл, Г. Мореллі, Г. Кельзен, І. Кунц, І. Лука-шук, Дж. Старк, П. Саваськов та ін.) виявився непереконливим, і вони продовжували вважати, що «загальних принципів права» як джерел міжнародного права взагалі немає.
Втім під впливом ст. 38 почали зростати й лави прихильників «загальних принципів». Досить популярною серед науковців (Дж. Брайєрлі, Л. Ле Фюр, П. Буркен,
A. Фердросс, Г. Лаутерпахт, П. Ляпрадель та ін.) стала
думка, що «загальні принципи права» є принципами при
родного права, які діють у системі міжнародного права і
складають її основу. З цим не погодилися прихильники
позитивістського напряму (Д. Анцилотті, С. Б. Крилов,
B. М. Дурденевський, Є. О. Коровін, В. М. Корецький,
Г. П. Жуков, М. М. Мінасян та ін.), які вбачали в «за
гальних принципах права» лише принципи міжнародного
позитивного права. Щоправда, позитивісти не були од
ностайними. Значна частина з них (М. Віраллі, В. Фрід-
ман, А. Блондель, П. Гугенхейм, П. Валліндес, X. Уол-
док, Я. Броунлі, П. П. Лукін, І. Діакону, М. Геновскі та ін.)
висловилися, що «загальні принципи права» є спільними
для всіх національних правових систем.
Окрема група вчених (Ш. Руссо, Н. Політіс, Р. Ку-адрі, Р. Фолк, М. О. Хадсон та ін.) спробувала примирити позитивістів твердженням, що «загальні принципи права» є спільними як для національних правових систем, так і для міжнародного права. Згоди досягнуто так і не було; дискусія триває й до сьогодні, і, здається, без перспектив на її завершення.
Статут Міжнародного Суду ООН закріплює «загальні принципи права» як джерела сучасного міжнародного права. Практика Міжнародного Суду ООН засвідчує, що він неохоче використовує це джерело, тобто своєю діяльністю ставить під сумнів справедливість статутного поло-
ження. За більш як 50 років своєї діяльності Суд лише декілька разів використав «загальні принципи права».
Тому деякі вчені (Л. А. Алексідзе, Ж. Тускоз, Г. І. Тун-кін та ін.) запропонували нове тлумачення сутності «загальних принципів права». На їхню думку, загальні принципи права є спільними правовими поняттями, логічними правилами, технічними принципами, які використовуються в тлумаченні й застосуванні права як міжнародного, так і внутрішньодержавного. Свій початок вони беруть як у концепціях природного права, так і в основних положеннях міжнародного і внутрішньодержавного права (особливо римського права). Значна кількість загальних принципів права є трансформованими у право закономірностями розвитку суспільних відносин, принципами функціонування систем управління в суспільстві.
У юридичній літературі називаються різні загальні принципи. Якщо їх об'єднати, то вийде приблизно така сукупність:
1. Загальні принципи, які трансформувались у право через закономірності розвитку суспільних відносин (особистий позов, який виник із делікту, вмирає разом із суб'єктом; моя дія, вчинена мною проти моєї волі, — не моя дія; не можна врахувати випадкові події і нікого не можна зобов'язати їх передбачити; оскільки природа нічого не робить стрибками, цього не повинен робити закон; добро народу є вищий закон та ін.).
2. Загальні принципи, які склалися у праві на основі принципів функціонування систем управління в суспільствах (справедливість і благо є законом законів; застереження, що забороняє відмову, недійсне із самого початку; незаконна умова не вважається обов'язковою; де є вина, там має бути покарання тощо).
3. Загальні принципи права, які склалися на основі розвитку правових систем (міжнародних і національних): а) загальні принципи матеріального права (ніхто не повинен мати вигоду (користь) від здійсненого ним правопорушення; ніхто не може надати права доти, доки воно йому не належить (не надане); lex posterior derogat priori; рішення, винесене щодо спору між суб'єктами, не стосується суб'єктів, які не є учасниками спору; lex specialis derogat general!; nemo plus juris transfere potest, quam ipse habet — ніхто не може передати іншому більше прав, аніж
Глава III Джерела міжнародного права
він сам їх має та ін.); б) загальні принципи процесуального права (не слід стверджувати того, що, будучи доведеним, не має відношення до справи; вислухай і іншу сторону; тягар доведення лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує; обов'язок доброго судді — приймати рішення, які сприяють розвитку правосуддя; тлумачення закону не породжує порушення права та ін.); в) доктринальні або концептуальні загальні принципи (від слів закону не можна відходити тощо).
4. Загальні принципи внутрішньодержавного права (покарання за державну зраду перевищує покарання за будь-які злочини; шлюб між чоловіком та жінкою відповідає законам природи та ін.).
5. Загальні принципи міжнародного приватного права (згідно з міжнародним правом торгівля має бути загальною і не перетворюватися на монополію та джерело приватного прибутку для небагатьох; шлюб є дійсним за законами місця його здійснення; принцип «закон суду» та ін.).
6. Загальні принципи міжнародного публічного права (власник території володіє нею до неба і до найбільших глибин; публічне користування берегами річки — це, згідно з міжнародним правом, те ж саме, що і користування самою річкою, та ін.).
Загальні принципи права не можна ототожнювати з принципами сучасного міжнародного права, хоч вони й формулюють загальні засади, головні ідеї у праві. Природа, зміст принципів сучасного міжнародного права і загальних принципів права різна. Так, принципи сучасного міжнародного права формуються на основі чинних міжнародних звичаїв та міжнародних договорів. Загальні принципи права формуються на основі функціонування правових систем як закономірності, результат такого функціонування.
Головним для принципів сучасного міжнародного права є регулювання міжнародних відносин, а потім неузгод-женостей у правовій системі. Головним для загальних принципів права є регулювання неузгодженостей у правовій системі, а потім регулювання відносин.
Принципи сучасного міжнародного права є вищими імперативними нормами міжнародного права. Загальні принципи права є правилами юридичної логіки, юридичної техніки.
Ї26
_____ 5
Рішення міжнародних органів та організацій
Принципи сучасного міжнародного права характерні тільки для системи міжнародного права або для її галузі чи інституту. Загальні принципи права характерні не тільки для міжнародних, а й для національних правових систем.
Принципи сучасного міжнародного права можуть формулювати два і більше правил поведінки. За структурою загальні принципи права здебільшого вміщують лише одне правило в один принцип.
Принципи сучасного міжнародного права у міжнародній практиці застосовуються дуже часто. Загальні принципи права у міжнародній практиці застосовуються дуже рідко. Так, 1923 р. у рішенні Американо-німецької змішаної комісії з претензій було застосовано загальний принцип права. Як інший приклад можна вказати на рішення німецько-португальського суду 1928 р.
Загальні принципи права хоч і є правовими положеннями, але за сутністю не є нормами права. Вони можуть застосовуватися в міжнародному праві лише за згодою держав або міждержавних організацій. Втім, міждержавні організації для регулювання міжнародних відносин виробили свій досить ефективний засіб — рішення — і тому майже не вдаються до застосування загальних принципів права.
Ї29
Глава III Джерела міжнародного права
Рішення міжнародних органів та організацій
вою була думка, що вбачала в таких рішеннях лише характер рекомендацій, тобто виводила за межі джерел права (А. Фердросс, Г. Шварценбергер, Я. Броунлі, М. Ві-раллі, Г. Лаутерпахт, Д. Б. Левін, Г. І. Тункін, П. П. Лукін, П. Радойнов, М. Геновскі, В. Моравецкі та ін.). Щоправда, ця думка мала значно більше прихильників у перші два десятиліття діяльності ООН. З часом авторитет рішень цієї організації набув такої ваги, що кількість прихильників їх рекомендаційного характеру суттєво зменшилася.
Показовою в цьому плані є позиція Г. І. Тункіна, який у перші повоєнні роки зазначав: «Радянська доктрина міжнародного права в основному дотримується думки про рекомендаційний характер рішень міжнародних організацій. Різниця між рекомендацією та юридично обов'язковою постановою полягає в тому, що перша є побажанням, тим часом як друга покладає юридичні зобов'язання на держави». Через п'ятдесят років діяльності ООН він визнав, що «є всі підстави стверджувати, що рішення ООН (меншою мірою інших міжнародних організацій) не тільки відіграють суттєву роль у створенні нових норм міжнародного права, а й дедалі більше визнаються як засоби встановлення або тлумачення чинних міжнародно-правових норм».
Не менш категорична позиція українського (на той час) ученого І. І. Лукашука також змінилася від невизнання рішень міжнародних організацій джерелами міжнародного права до фактичного визнання. «Таким чином, — стверджував він 1966 р., — за загальне правило слід прийняти, що резолюції міжнародних організацій не є джерелами міжнародного права, оскільки таку волю держав детерміновано сучасними умовами міжнародного життя». 1996 р. І. І. Лукашук значно пом'якшив свою позицію наступним твердженням: «Правотворчі рішення міжнародних організацій є спеціальним джерелом (міжнародного права), юридична сила якого визначається установчим актом відповідної організації».
Рішення ООН не тільки вплинули на позицію багатьох учених, а й привернули їхню увагу до аналізу природи резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рішень Ради Безпеки, відповідних актів інших органів ООН.
Саме за резолюціями Генеральної Асамблеї ООН вперше почали визнаватися властивості джерела міжна-
родного права. Щоправда, С. Б. Крилов розпочинав це раніше, і з іншої організації. «За час існування Ліги Націй, — писав він 1947 p., — щороку у вересні збиралася її чергова асамблея. На своїх асамблеях (загальних зборах) Ліга Націй приймала ряд постанов. Такі постанови як загальних зборів, так і її органів були джерелом міжнародного права для членів Ліги, за умови визнання і застосування їх на практиці». Щодо рішень ООН він зазначав: «Діяльність Організації Об'єднаних Націй, її Генеральної Асамблеї та інших органів, насамперед Ради Безпеки, може привести до того, що ряд постанов цих органів стануть, за вказаних вище (щодо рішень Ліги Націй. — В. Б.) умов, важливим джерелом міжнародного права. Так само джерелами міжнародного права були і є постанови інших міжнародних органів, постійних і тимчасових».
Вплив С. Б. Крилова на радянських учених-міжнарод-ників був суттєвим. Досить швидко його думку, його визнання резолюцій Генеральної Асамблеї ООН як джерел міжнародного права по-своєму обгрунтували інші, наприклад Ф. 1. Кожевніков: «Можна вважати, що постанови Генеральної Асамблеї ООН, прийняті нею одностайно, виходять за межі простих рекомендацій і набувають значення правової сили»; М. М. Мінасян: «Усі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які не суперечать її Статуту та основним принципам міжнародного права і прийняті одноголосно або двома третинами голосів, включаючи представництво трьох груп держав, є обов'язковими для всіх членів ООН, бо в них висловлено узгоджену волю держав, тільки не підписанням їх (цю форму визначено для договорів), а голосуванням за них»; Г. І. Морозов: «Якщо рішення Генеральної Асамблеї ООН цілком відповідають як конкретним положенням, так і загальним принципам Статуту, якщо вони прийняті всіма членами ООН, то чи виникають у такому разі підстави для того, щоб піддати сумніву їх юридичну природу як джерел права? На це запитання, на наш погляд, слід дати негативну відповідь»; Г. П. Задорожний: «Абсурдно не вважати джерелами міжнародного права резолюції Генеральної Асамблеї ООН, оскільки на будь-якій міжнародній конференції вистачило б і меншої кількості держав для створення нової норми міжнародного права»; Г. 1. Тункін: «Резолюції Гене-
Ї31
Глава III Джерела міжнародного права
Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів
ральної Асамблеї ООН можуть входити в процес утворення норм міжнародного права».
Приблизно така ж тенденція від невизнання до визнання умовного, поступового, а згодом і повного — резолюцій Генеральної Асамблеї ООН простежувалася і в колах західних учених. Щоправда, це відбувалося трохи раніше, ніж у вітчизняній науці міжнародного права. Ще 1966 р. американська Комісія з питань вивчення організації миру дійшла висновку, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН у кінцевому підсумку визнаються обов'язковими для держав-членів. Трохи раніше французький учений П. Решер, виступаючи в Гаазькій академії міжнародного права, заявив, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН суттєво вирізняються характером влади над державами і навіть особами. А тому вони, без сумніву, є джерелом міжнародного права. Одночасно з ним професор Єльського університету (США) Е. Швелб висловився на користь резолюцій Генеральної Асамблеї ООН як «третьої категорії джерел міжнародного права, обов'язкових для дотримання державами». Той факт, що вони не укладаються і не ратифікуються, не позбавляє їх такої властивості.
Проте з часом подібних категоричних заяв висловлювалося менше. І на сьогодні в науці міжнародного права склалася дещо поміркованіша думка (з деякими застереженнями її можна було б назвати панівною): рішення міжнародних органів та організацій є допоміжними, неосновними джерелами сучасного міжнародного права. Щоправда, одні автори обмежують подібні рішення резолюціями Генеральної Асамблеї ООН та рішеннями Ради Безпеки, інші розглядають їх у значно ширшому плані. Як джерела міжнародного права розглядаються акти спеціалізованих установ ООН (конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО, ВПС; конвенції, постанови і регламенти МСЕ; конвенції та міжнародні санітарні правила ВООЗ; рішення і рекомендації ЇМО; конвенції, стандарти, рекомендації, процедури, технічні регламенти ІКАО та ін.), міжнародних конференцій, регіональних міжнародних організацій. Як правило, особливо виокремлюються рішення міжнародних судових установ.
Їзз
Глава III Джерела міжнародного права
Рішення Міжнародного Суду ООН, його консультативні висновки можуть вплинути тільки на правосвідомість і практику держав, якщо вони відповідають принципам і нормам міжнародного права. Тобто джерелом міжнародного права в такому разі також не є рішення і консультативні висновки, а договірні та звичаєві норми міжнародного права.
Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, стверджували вчені соціалістичних країн (нагадаємо, що в ній ідеться про те, шо Суд застосовує судові рішення із застереженням, що результат такого застосування є обов'язковим тільки для сторін, які беруть участь лише в даній справі), не уповноважує суд вносити зміни до чинного міжнародного права, не надає йому права створювати «судові прецеденти». Рішення Міжнародного Суду ООН не є частиною процесу створення або зміни норм міжнародного права.
Міжнародний Суд ООН складається не з представників держав, а з «незалежних суддів», і його рішення є думкою членів Суду спеціалістів з питань міжнародного права. У цьому рішення Суду наближається до доктрини міжнародного права. Але навіть тут вони можуть мати доктринальну силу впливу на міжнародне право за умови, якщо в Рішенні збігатимуться позиції суддів, які представляють різні соціальні та правові системи.
Зазначені категоричні судження щодо рішень міжнародних судів та арбітражних трибуналів як джерел міжнародного права найчіткіше і найповніше висловили у своїх публікаціях І. І. Лукашук та Г. І. Тункін. їхню концепцію поділяла більшість учених Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності (Є. О. Коровін, Д. Б. Левін, Г. П. Калюжна, Ф. І. Кожевніков, Ю. М. Колосов, В. 1. Кузнецов, X. Бокор-Сего, П. Радойнов, М. Геновскі, В. Мо-равецький та ін.).
Можна назвати лише два пояснення такої одностайності, і в обох випадках вони засвідчують явно неправо-вий підхід до діяльності Міжнародного Суду ООН. По-перше, більшість концепцій радянських учених-міжнарод-ників були перелицьованими ідеологічними постулатами, проголошеними в партійних документах. Не було винятком і ставлення до Міжнародного Суду ООН, хіба що більш деталізовано «аргументувалося» з позиції права. По-
___________ Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів____________
друге, Радянський Союз мав у Міжнародному Суді ООН лише одного суддю (з 15 членів). А тому марно було сподіватися на використання у своїх цілях цієї міжнародної установи; краще було звести її рішення до думки окремих суддів.
Інша ситуація склалася в західній науці міжнародного права, де окремі прихильники континентального, позитивного напряму розвитку міжнародного права заперечували властивості джерела міжнародного права за рішеннями міжнародних судів та арбітражних трибуналів. Але більшість прихильників англосаксонського напряму розвитку міжнародного права і ряд позитивістів-міжнародників визнавали за такими рішеннями властивості джерел міжнародного права (щоправда, з деякими застереженнями).
Показово, що навіть ті, хто заперечував за судовими рішеннями ознаки джерел права (А. Фердросс, Г. Швар-ценбергер, Г. Лаутерпахт та ін.), згодом змінили свою думку. Лише Г. Кельзен постійно твердив, що рішення Міжнародного Суду ООН не можуть мати характеру прецеденту. Але його до цього зобов'язувала нормативістська теорія права, родоначальником якої він був.
Г. Лаутерпахт тримався думки, що рішення міжнародних судів не є джерелами права у міжнародному судочинстві. Згодом цій проблемі він присвятить монографію «Розвиток міжнародного права Міжнародним Судом» (1958), у якій буде доводити, що рішення Міжнародного Суду констатують наявність права і тому немає жодних підстав стверджувати, що вони не є джерелами права.
А. Фердросс наприкінці 50-х років твердив, що судове рішення не може базуватися на попередньому судовому рішенні. Після обрання його суддею Європейського Суду з прав людини він змінив свою позицію на протилежну. Г. Шварценбергер також змінив свою позицію від твердження, шо «рішення міжнародних судів мають лише переконуючий характер», до твердження, шо такі рішення є обов'язковими з правового погляду джерелами міжнародного права.
1 сьогодні серед західних учених є противники визнання судових рішень джерелами міжнародного права та існування міжнародного права у цілому (X. Л. А. Харт). Логіка їхніх (М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі) роздумів така: «найбільш відомий міжнародний судовий орган — Міжна-
Глава III Джерела міжнародного права
родний Суд ООН у Гаазі — надто часто виступав складовою відносно неефективної міжнародно-правової системи, а саме: системи Організації Об'єднаних Націй. Право Міжнародного Суду та Організації Об'єднаних Націй сьогодні може бути не досить цікавим для теоретиків права, позаяк ці правові інструменти діють здебільшого так неефективно».
На переконання західних учених у тому, що рішення міжнародних судів можуть бути джерелами міжнародного права, багато в чому вплинула діяльність (точніше, її результати) Європейського Суду з прав людини і Суду Європейського Союзу. Саме завдяки їхній діяльності в науці міжнародного права утвердилася думка, що «європейське право у сфері прав людини пропонує не тільки найважливіше зведення норм прецедентного права, що висвітлює сутність міжнародного права у цій галузі, а й один з найбільш наочних та цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур».
Лише один Європейський Суд із прав людини своєю діяльністю перекреслив практично всі заперечення противників, що рішення міжнародних судових установ можуть бути джерелом міжнародного права. Цей Суд сам визначив одним із його завдань «розвивати норми, встановлені Конвенцією (Справа «Ірландія проти Сполученого Королівства»). Він неодноразово наголошував на тому, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод повинна розглядатися як «живий документ».
Суд домігся шляхом переконання держав у тому, що з позовом проти держави може виступати не тільки держава, а й людина. Суд відхилив аргументацію держав про те, що в судових засіданнях доцільно керуватися прецедентом Міжнародного Суду ООН. Він дозволив адвокатам, які представляють окремих осіб, виступати в суді зі своїм обгрунтуванням (справа «Лолесса проти Ірландії»).
У своїх судових рішеннях Європейський Суд із прав людини на чільне місце поставив свої попередні рішення (прецеденти) і не бажає від них відходити, навіть якщо комусь здається, що він цим порушує Конвенцію. Суд самостійно почав брати до розгляду адміністративні правопорушення, хоч це й не передбачено Конвенцією.
Доктрина міжнародного права
Мотивуючи свої судові рішення власними прецедентами, Суд фактично зобов'язав держави поважати їх і брати за основу в аргументації їхніх позицій у власних справах. Аналізуючи діяльність Європейського Суду з прав людини, деякі вчені дійшли висновку: «Багато страсбурзьких суддів тепер, мабуть, більше, ніж раніше, готові до того, щоб завдати прикрощів державам-членам рішеннями, в яких розширено тлумачать Конвенцію». Якщо ця думка, можливо, й надто категорична, то принаймні те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джерелом міжнародного права, сьогодні мало в кого може викликати сумнів.
Значний внесок у розвиток міжнародного права зробили міжнародні арбітражні трибунали (Постійний Третейський суд, Англо-американський змішаний суд з претензій, Алабамський суд з претензій та ін.). Але визнати їх рішення джерелами міжнародного права, крім окремих учених (наприклад, Дж. Старк), сьогодні мало хто наважується як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. 1 річ не лише в незнанні цих рішень, у чому іноді дорікають науковцям юристи-практики. Сам правовий матеріал арбітражних трибуналів має дуже мало підстав, щоб його визнали джерелом міжнародного права.
СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Ї52
________ Система міжнародною права і структура міжнародного права_________
інститутів і галузей міжнародного права, взятих у своїй єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності» (Г. М. Мелков, К. А. Бекяшев, Г. К. Дмитрієва та ін.). Складність цього визначення полягає в тому, що в ньому змішуються елементи і компоненти системи права. Отже, важко встановити, що є головним системоутворюючим фактором. Крім того, з таким визначенням системи її досить легко переплутати з поняттям «структура міжнародного права».
Враховуючи ці та інші недоліки визначення поняття «система міжнародного права» і маючи на увазі неви-вченість цієї категорії в науці міжнародного права, а також виходячи з того, що без певної визначеності в цьому питанні важко просуватися далі в пізнанні сутності міжнародного права, як робочий варіант можна запропонувати таке визначення: система міжнародного права є сукупністю принципів та норм міжнародного права, які становлять єдине ціле і є впорядкованими у відносно самостійні компоненти — інститути і галузі міжнародного права.
Система міжнародного права є одночасно підсистемою системи міжнародних відносин та її правовою моделлю.
Інститут міжнародного права, норма міжнародного права
З |
а своєю структурою сучасне міжнародне право є багаторівневим. Можна говорити про елементарний структурний рівень — структуру норми, компонентну структуру на рівні інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне міжнародне право є лише ядром нині функціонуючої системи. Існують також регіональні міжнародно-правові комплекси (наприклад, європейське право людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо), які регулюють специфічні міждержавні відносини країн конкретного регіону. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні, партикулярні відносини і які можуть не вписуватися в певний інститут, тощо. Міжнародне право являє собою не тільки багатофункціональну систему (в межах якої вирізняються підсистеми здійснення регулятивних, охоронних, примусових, рекомендаційних, компенсаційних, визначальних, узгоджувальних та інших функцій), а й складноструктуровану. Звідси випливає, що структурні зв'язки за лінією норма—інститут—галузь—система становлять тільки одну сторону структурованості.
Сучасне практичне міжнародне право в такому спрощеному вигляді майже не функціонує. Як зазначають вітчизняні дослідники, нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у площині ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно виділити передусім основні принципи міжнародного права як головні системоутворюючі засади цієї системи права. Саме принципи міжнародного права є індикатором відповідності масиву норм міжнародного права потребам і засадам функціонування системи права. І в разі невідповідності система міжнародного права відкидає такі норми. Поза основними принципами не може функціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного права в цілому.
Глава IV Система міжнародного права
Для будь-якої системи права характерне функціонування загальносистемних інститутів. Але в міжнародному праві вони відіграють основну, часто основоположну роль. Загальносистемні інститути міжнародного права — це особлива сукупність норм, покликаних забезпечити стійкість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права. До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб'єктності, інститут міжнародної право-творчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут відновлення порушених правовідносин (інститут розв'язання міжнародних суперечностей) та ін.
Галузь міжнародного права є особливою підсистемою системи міжнародного права, найбільшим компонентом його структури; це — комплекс однорідних норм певного функціонального призначення.
У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі.
Подібна класифікація є умовною і не випливає з юридичної значущості або місця галузі в системі міжнародного права. До неї вчені вдаються здебільшого з навчальною метою для полегшення засвоєння студентами складного масиву елементів та компонентів міжнародного права. Втім, трапляються випадки, коли під таку класифікацію намагаються підвести наукове підґрунтя (наприклад, позитивісти вирізняють як основну галузь право міжнародних договорів, солідаристи — права людини та ін.), але подібні спроби не дістали належного визнання ані в теорії, ані у практиці міжнародного права.
Категорію основних галузей міжнародного права деякі вчені розглядали як наслідування тенденціям дослідження внутрішньодержавного права, коли розрізняли конституційне право, цивільне право, кримінальне право та адміністративне право як основні галузі права, з яких і навколо яких нібито починали свій розвиток інші галузі права. За такою схемою в міжнародному праві ці вчені намагалися наділити властивостями основних галузей право міжнародних договорів, дипломатичне право, закони та звичаї війни, а останнім часом і право міжнародних організацій. Міжнародно-правовій практиці не властивий поділ цієї системи права на основні та неосновні галузі.
___________ Система міжнародного права, галузь міжнародного права_______ ^^^^
Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі, тобто такої, що є всеосяжним масивом норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин. Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно норми права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх відносин та ін. Але профільною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для міжнародних морських зносин є міжнародне морське право, для співробітництва у сфері повітряних сполучень — міжнародне повітряне право, в дипломатично-консульських відносинах — право зовнішніх відносин, у діяльності міждержавних організацій — право міжнародних організацій та ін.
Під традиційними галузями часто мають на увазі ті галузі, які склалися ще в так званому класичному («старому») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнародних договорів, міжнародне морське право тощо.
Для комплексних галузей міжнародного права характерне інтегральне, «міжгалузеве» регулювання складност-руктурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є особливими асоціаціями норм права, які можуть функціонувати у сфері суміжних об'єктів правового регулювання.
Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий відокремлений комплекс (сукупність) норм міжнародного права інститут регулює певний вид (підвид) міжнародних відносин відповідної галузі. Іноді інститути регулюють міжгалузеву сферу відносин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і функціонують як міжгалузеві, прикордонні інститути.
Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права. Не заглиблюючись у детальний аналіз цього аспекту проблеми (про норми міжнародного права див. докладніше у главі V), зазначимо, що норми міжнародного права — це загальнообов'язкові, формально визначені правила діяльності суб'єктів міжнародного права, що встановлюють для них права та обов'язки, реалізація яких забезпечується юридичним механізмом.
Сучасне міжнародне право активно розвивається насамперед завдяки різкому зростанню різноманітних норм.
Глава IV Система міжнародного права
Залежно від юридичної сили, функцій у механізмі міжнародно-правового регулювання, сфери дії, змісту та місця в системі права, особливостей зв'язку з конкретною ситуацією чи суб'єктами, їх поділяють на імперативні (норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути змінено тільки такою ж наступною нормою; як правило, однозначно формулює права та обов'язки); диспозитивні (допускають відхилення від неї за взаємною згодою сторін, яких вона стосується, і якщо таке відхилення не зачіпає прав і законних інтересів третьої сторони); матеріальні (що регулюють конкретні відносини між суб'єктами права); процесуальні (що регулюють сам процес створення і застосування міжнародного права); універсальні (норми загального міжнародного права); регіональні (характерні для певного регіону); партикулярні (норми, обов'язкові для двох-трьох суб'єктів права, або такі, шо діють в обмеженому просторі — локальні); цілі (норма, що фіксує бажаний стан у майбутньому); принципи (основні ідеї, узагальнені правила вищої юридичної сили); чітко визначені норми (ті, що чітко формулюють юридичні факти, права та обов'язки тощо); невизначені (такі, шо дають право органам застосування права вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин); ситуаційні (різновид не-визначених); альтернативні (дають можливість обрати правило поведінки або санкцію); факультативні (дають можливість застосувати іншу (не основну) норму, якщо при цьому не порушується законність) тощо.
Можливі й інші варіанти класифікації норм міжнародного права.
Система міжнародного права,
система науки міжнародного права,
система підручників (викладання)
НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
РЕКОМЕНДОВАНА ,,ш, ЛІТЕРАТУРА .„,,,„
Ї7Ї
Глава V Норми міжнародного права
но від географічного положення держав і географічних особливостей об'єктів правового регулювання '. Такі норми можуть бути багатосторонніми, але частіше за все регулюють певні двосторонні відносини взаємодіючих суб'єктів, розташованих у різних географічних регіонах. Такі норми закріплені, наприклад, у Договорі про принципи відносин і співробітництво між Україною і Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії від 10 лютого 1993 p., Договорі між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р., у Консульській Конвенції між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам від 8 червня 1994 р.
Усі норми чинного міжнародного права мають для їх суб'єктів обов'язковий юридичний характер. Проте за юридичною силою МПН класифікуються як імперативні, диспозитивні й рекомендаційні. Критерій юридичної сили МПН визначає їхнє місце і роль у механізмі міжнародно-правового регулювання, впорядковування їхніх ієрархічних взаємозв'язків, рівень розвитку системи міжнародного права в цілому.
Серед перерахованих видів норм особливе місце посідають імперативні норми. Вперше вони одержали офіційне, універсальне та юридичне визнання в міжнародному договорі універсального характеру — Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., потім були відображені у Віденській конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Відповідно до ст. 53 зазначених конвенцій, названої «Договори, що суперечать імперативній нормі загального міжнародного права (jus cogens)», «...імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути змінено лише наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер». У цій статті привертають увагу чотири важливі аспекти: чи є рівнозначними з юридичного погляду терміни «імперативна норма загального міжнародного права» і «jus cogens», порядок прий-
1 Див.: Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. С. 30.
___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація_____________
няття, порядок визнання і порядок відхилення від імперативної норми.
Щодо термінології, згідно з наведеною вище статтею Конвенції, в більшості праць, які торкаються питання визначення імперативних норм, автори ставлять знак рівності між «імперативними нормами» і «нормами jus cogens». «Jus cogens» перекладають як «імперативне право», «сукупність імперативних норм»1, «безперечне право»2. У статті Конвенції ставиться знак рівності між термінами «загальне міжнародне право» і «jus cogens». Кожна норма, що складає таке право, є імперативною нормою «jus cogens» — загального, імперативного міжнародного права.
З конвенційного визначення випливає, що імперативна норма приймається так само, як і універсальні норми загального міжнародного права — шляхом узгодження міжнародним співтовариством у цілому. Таким же чином вона визнається імперативною нормою, тобто вища юридична чинність імперативної норми є загальновизнаною. Відхилення від імперативної норми неприпустиме як у двосторонніх, так і в багатосторонніх договорах. Будь-який договір є несуттєвим, якщо в момент укладення він суперечив імперативній нормі загального міжнародного права (ст. 53 Віденських конвенцій 1969, 1986 pp.). Імпе-ратина норма може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, яка має імперативний характер. У разі виникнення нової імперативної норми існуючі договори, суперечні їй, стають недійсними, і їхня дія припиняється (ст. 64 зазначених конвенцій).
Характерними рисами імперативних норм є: по-перше, те, що вони покликані регулювати найважливіші загальні відносини міжнародного співтовариства у цілому, і їх порушення завдає шкоди всьому міжнародному співтовариству, а не окремим державам; по-друге, вони дійсно мають бути визнані всіма суб'єктами міжнародного права. Вони також служать критерієм оцінювання юридичної дійсності інших МПН.
Імперативні норми в системі міжнародного права офіційно не кодифіковані. Відомі різноманітні варіанти такої індивідуальної кодифікації, здійсненої вченими-між-
1 Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 161.
2 Суворова В. Я. Нормы международного права // Международное
право / Под ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунова. С. 94.
Глава V Норми міжнародного права
народниками1. Поза сумнівом, до таких норм належать договірні та звичаєві основні принципи загального міжнародного права. Інші норми багатосторонніх універсальних конвенцій мають пройти ретельний правовий аналіз з приводу визначення їх загальновизнаності.
В результаті такого аналізу Л. А. Алексідзе дійшов висновку, що найширше визнання одержали такі види імперативних норм загального міжнародного права, як: а) рівноправність і самовизначення народів, невтручання; б) не-застосування сили та мирне вирішення спорів; в) загальнодемократичні стандарти елементарної гуманності та основних прав людини; г) неприпустимість групового привласнення «нічийних» земельних, морських, повітряних і космічних просторів, які мають життєво важливе значення для всієї міжнародної співдружності держав2.
Треба зазначити, що, незважаючи на те що в доктрині міжнародного права і в діяльності міжнародних судових установ концепцію імперативних норм можна вважати прийнятою і узвичаєною, відсутність погодженої офіційної кодифікації таких норм впливає на вкрай обережне ставлення до них держав та міжнародних організацій у своїй практичній діяльності. Є небезпека суб'єктивного ставлення до визначення імперативів, юридично загальнообов'язкових міжнародних норм. Водночас далеко не всі держави зацікавлені обмежувати свою діяльність такими нормами. Визнання світовим співтовариством необхідності кодифікування імперативних норм і прийняття такої кодифікації як загальновизнаної було б найважливішим історичним етапом розвитку загального міжнародного права.
Імперативні норми складають незначну кількість МПН, тоді як основна частина норм міжнародного права є диспозитивними. Це тому, що міжнародне право має координаційний характер, і держави як суверенні суб'єкти міжнародного права основний обсяг різноманітних міждержавних відносин урегульовують не за допомогою імперативних, загальнообов'язкових норм, а застосовуючи конкретні норми певних універсальних, регіональних, ло-
1 Див.: Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 172—173;
Шестаков Л. Н. Императивные нормы в системе современного между
народного права. М., 1982. С. 84—86.
2 Алексидзе Л. А. Некоторые вопросы теории международного права:
императивные нормы jus cogens. Тбилиси, 1982. С. 332.
Г74
____________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація_______________
кальних і партикулярних договорів. Диспозитивні норми мають низку характерних рис. Такі договірні норми є юридично обов'язковими лише для держав, які їх приймають і погоджуються виконувати. Якщо сторони не домовилися про інше, то вони зобов'язані виконувати відповідні настанови, а в разі їх порушення несуть міжнародно-правову відповідальність. Диспозитивні норми мають бути відповідними до імперативних норм, бо диспозитивна норма, що суперечить імперативній нормі загального міжнародного права, є несуттєвою, недійсною. На відміну від імперативних норм, відхилення від яких є неприпустимим і які можуть бути змінені тільки наступними нормами загального міжнародного права, що мають такі самі ознаки, диспозитивні норми можуть скасовуватися і змінюватися за взаємної згоди держав, які їх укладали. Специфіка таких норм полягає також у тому, що часто сторони, приймаючи їх, залишають собі певну свободу вибору варіанта поведінки. Здійснений вибір є обов'язковим для сторін. Тут прикладом може служити норма ст. 35 Віденської конвенції про правонаступництво держав 1983 р., в якій сказано: «Якщо щодо іншого немає домовленості між зацікавленими державами або цього не вирішено відповідним міжнародним органом, часом переходу державних боргів держави-попередника є момент правонаступництва держав».
Диспозитивну норму міжнародного права можна визначити як двосторонню -або багатосторонню норму, що приймається певним колом суб'єктів, зміна або відхилення від якої допускається самою нормою або в результаті нової взаємної угоди між ними.
Рекомендаційними є норми, які покликані узгоджувати міжсуб'єктні відносини рекомендаційним способом, визначивши бажану, доцільну модель поведінки, але які не зобов'язують її виконувати. Наприклад, норма п. 1 ст. 18 Рамкової конвенції про захист національних меншин 1994 р. передбачає, що «сторони намагаються укладати в разі необхідності двосторонні угоди з іншими державами, зокрема сусідніми, з метою забезпечення захисту осіб, які належать до відповідних національних меншин». Такі норми мають суто юридичний характер, створюються відповідно до імперативних і диспозитивних норм і підпорядковані їм.
Глава V Норми міжнародного права
Рекомендаційну норму міжнародного права можна визначити як двосторонню або багатосторонню норму, доцільність виконання якої покладається на розсуд сторін, що її прийняли.
За характером нормативних приписів норми часто поділяють на зобов'язальні, заборонні, уповноважувальні, відсильні.
Зобов'язальні норми фіксують обов'язки взаємодіючих суб'єктів та визначають шляхи і засоби реалізації таких обов'язків. До зобов'язальних норм належить більшість загальних і спеціальних норм. Так, наприклад, ст. 14 п. 1 наведеної Конвенції передбачає, що «сторони зобов'язуються визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати мову своєї меншини».
До уповноважувальних належать норми міжнародного права, які містять у собі права взаємодіючих суб'єктів і визначають шляхи й засоби їх реалізації. Прикладом такого виду норм може бути ст. 90 Конвенції ООН з морського права 1982 р., в якій зафіксовано: «Кожна держава незалежно від того, чи є вона прибережною, чи не має виходу до моря, має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі».
Заборонними нормами міжнародного права є такі, що містять у собі заборону дії, або бездіяльності, або припис утримуватися від певних дій. Наприклад, п. 1 ст. 1 Договору про Антарктику передбачає, що «Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються будь-які військові заходи, зокрема створення військових баз та укріплень, здійснення армійських маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї».
Відсильні норми — це норми міжнародного права, що містять загальні засади бажаної поведінки взаємодіючих суб'єктів і для їх виконання чи правової підтримки відсилають до конкретних міжнародних угод або інших норм міжнародного чи національного права. Такі норми дають можливість у разі потреби використовувати раніше вироблені норми. Ст. 60 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 p., зокрема, передбачає: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як обмеження або порушення будь-яких прав і основних свобод людини, які гарантуються законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, в
___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація ____________
якій вона бере участь», а п. З ст. 4 Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р. наочно відсилає у певних випадках до національного законодавства: «Ця Конвенція не виключає здійснення будь-якої карної юрисдикції відповідно до національного законодавства».
За властивостями регулятивних функцій розрізняють матеріальні та процесуальні міжнародно-правові норми. Матеріальні норми містять права та обов'язки взаємодіючих держав стосовно конкретних об'єктів міжнародно-правового регулювання, запроваджують їхні правила поведінки. Вони складають основний масив МПН.
Норми, що регулюють порядок створення і реалізації матеріальних норм, є процесуальними МПН. Міжнародно-правові процесуальні норми — це норми, що встановлюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників міжнародного юридичного процесу щодо здійснення організаційно-процедурної діяльності в ході створення або реалізації матеріальних норм міжнародного права1. Такі норми регламентують порядок створення, здійснення та припинення дії договірних норм, порядок скликання, організацію і процедуру дипломатичних конференцій, порядок використання мирних засобів вирішення міжнародних спорів (переговорів, арбітражних, судових та інших мирних процедур), визначають порядок примусу у вигляді міжнародно-правових санкцій до держав-правопорушниць. Процесуальними є настанови Статуту і Регламенту Міжнародного Суду ООН, Статуту міжнародного військового трибуналу 1945 p., Загального акта про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 p., заключних частин Віденських конвенцій про право міжнародних договорів 1969, 1986 pp. та ін.
За джерелами (засобами створення і формами існування) всі попередньо перелічені норми міжнародного права поділяють, як зазначалося раніше, на договірні, звичаєві та норми рішення міжнародних організацій, які відповідно до їхніх статутів мають юридично обов'язкову силу. До останніх належать положення з питань внутрішнього регламенту, фінансово-бюджетних питань і положення угод між державами та міжнародними організаціями або між
' Пушмин Э. А. Международный юридический процесе и международное право. Кемерово, 1990. С. 34.
Г77
Глава V Норми міжнародного права
Концепція 'м'якого права" (soft law)
міжнародними організаціями. Так, наприклад, у ст. 21 Статуту ООН зазначено, що «Генеральна Асамблея встановлює свої власні правила процедури»; п. З ст. 17 зазначає, що «Генеральна Асамблея розглядає і затверджує будь-які фінансові та бюджетні угоди зі спеціалізованими установами...»; п. 1 ст. 63 передбачає, що «Економічна і Соціальна рада уповноважується укладати з будь-якою з установ (спеціалізовані установи, створені міжурядовими угодами. — В. М.), вказаних у ст. 57, угоди, що визначають умови, на яких відповідні установи будуть поставлені у зв'язок з Організацією». У ст. 24 Члени ООН погодилися, що в певних випадках Рада Безпеки діє від їхнього імені. Такі дії грунтуються на рішеннях цього органу, які відповідно до ст. 25, без сумніву, мають для них обов'язковий характер. Ст. 25 визначає: «Члени Організації погоджуються відповідно до цього Статуту підкорятися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх».
За терміном дії МПН поділяють на строкові (з чітко визначеним терміном дії) і безстрокові. Час дії строкових норм визначається в заключній частині договору або завершується з припиненням існування об'єкта договору після виконання його умов або за умов, незалежних від сторін. Безстроковими є норми, які не обмежені терміном дії з юридичних або політичних міркувань. Найважливішими з них є основні принципи загального міжнародного права та інші імперативні норми міжнародного права. Безстроковими є також норми мирних договорів.
Концепція «м'якого права» (soft law)
А |
налізуючи запропоновану рядом науковців у доктрині міжнародного права концепцію «м'якого права», доцільно зазначити, що коли щодо визначення джерел норм такого права дослідники досягли певної згоди, то щодо визнання за ними обов'язкової юридичної чинності існують протилежні погляди. Про становлення і суперечності окремих положень свідчить також той факт, що найчастіше як у вітчизняній, так і в зарубіжній навчальній літературі з міжнародного права ця проблема відсутня.
У російській науковій літературі найгрунтовніше це правове явище досліджене в монографії 1.1. Лукашука «Норми міжнародного права». Аналізуючи літературу і практичні матеріали, автор дійшов висновку, що термін «м'яке право» вживається для позначення двох різних нормативних явищ. У першому випадку йдеться про особливий різновид норм міжнародного права, а в другому — про неправові міжнародні норми. До першого, на думку автора, належать договірні норми, які не створюють чітких конкретних прав та обов'язків, а лише надають загальний напрям і які містяться здебільшого в політичних договорах. До другого належать ті, що містяться в непра-вових актах, у резолюціях міжнародних органів та організацій, у спільних заявах, комюніке. Такого гатунку норми «м'якого права», як зазначає 1. І. Лукашук, є не правовими, а морально-політичними1.
Складність такої класифікації полягає в тому, що правові і неправові норми виокремлюються в один вид і позначаються спільним терміном, що ускладнює його розуміння і застосування. До того ж норми міжнародного договору з політичних питань, як і будь-яких інших договорів, що мають програмну, декларативну, інформативну або іншу загальну ознаку (що створюють не чіткі, конкретні права та обов'язки, а погоджують лише загальний напрямок дії), є юридично обов'язковими міжнародно-правовими нормами. Такі положення містяться в усіх структурних елементах (насамперед у преамбулі і заключній частині, а також в основній/центральній частині) більшості багатосторонніх і двосторонніх угод. Позаяк договір є особливою єдиною системою взаємозалежних норм, усі його положення є обов'язковими для сторін. Для положень, які містяться в преамбулах міжнародних договорів і визначають його загальну мету, традиційним є застосування таких висловів, як: «беручи до уваги», «визнаючи», «маючи переконання», «сповнені рішучості» та ін. Такі настанови, конкретнішого змісту, містяться у статтях центральної частини договорів. У ст. 1 Статуту ООН, наприклад, проголошено, що «Організація Об'єднаних Націй переслідує цілі...» і далі форму-
1 Лукашук И. И. Нормы «мягкого права» // Нормы международного права. С. 124—133; Лукашук И. И. Нормы международного «мягкого права» // Международное право. Общая часть. М., 1999. С. 102—104.
Г79
Глава V Норми міжнародного права
Концепція «м'якого права» (soft law)
лювання п. 1—4 статті починаються словами: «підтримувати міжнародний мир...», «розвивати дружні відносини...», «здійснювати міжнародне співробітництво...», «бути центром для узгодження дій...» Позаяк нормативність та обов'язковість статей Статуту ООН є загальновизнаними, не викликає сумнівів і юридична обов'язковість таких норм-цілей.
Правові норми загального характеру часто залучаються до текстів універсальних міжнародних договорів гуманітарного права. Наприклад, п. 2 ст. 2 Конвенції про права дитини 1989 р. передбачає таке: «Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання...»; п. 4 ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошує: «Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають користь, що постає із заохочення і розвитку міжнародних контактів та співробітництва у науковій і культурній галузях». Кількість прикладів таких міжнародних договірних норм нескінченна. Специфіка їхніх структури та змісту відбиває специфіку їх створення і реалізації. Сенсовий зміст міжнародно-правових норм визначає їх регулятивну спрямованість, але не впливає на основну, визначальну властивість — їхній юридично обов'язковий характер. Під цим кутом зору з практичною метою поділ договірних, обов'язкових правових норм на норми «твердого права» і «м'якого права» навряд чи необхідний і доцільний. Наведена термінологія за змістом набагато ближча до узвичаєного поділу норм міжнародного права залежно від юридичної сили на імперативні та диспозитивні, проте заміна усталених понять також є безперспективною.
Багато дослідників погоджуються з тим, що основними джерелами норм так званого м'якого права є резолюції міжурядових організацій системи ООН та її органів, насамперед Генеральної Асамблеї ООН, політичні акти регіональних конференцій та організацій, наприклад Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Будапештські рішення 6 грудня 1994 p., інші міжнародні акти, прийняті державами, міжурядовими організаціями, які мають не юридичний, а морально-політичний характер. Проте характеристика даного яви-
ща та вживана термінологія залежать від індивідуальних поглядів авторів. П. В. Саваськов, посилаючись на такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН як на норми міжнародного «м'якого» права, пише, що вони не містять юридичних зобов'язань і не є нормами міжнародного права1. Т. М. Нешатаєва, розглядаючи такі резолюції-рекоменда-ції, дійшла висновку, що вони є джерелом права міжнародних організацій, якому, на відміну від міжнародного публічного права, відомий поділ джерел на рекомендаційні та обов'язкові (тверді і м'які)2. С. В. Черниченко зазначає, що норми, які містяться в резолюціях-рекомен-даціях, іноді відносять до так званого «м'якого права», проте, на його думку, норми рекомендаційного характеру не є правом. Учений вважає, що «м'яке право», яке розуміють як високоавторитетні норми, що містяться в резо-люціях-рекомендаціях, — це метафора, це своєрідне «пе-редправо»3.
Відсутні єдність поглядів та усталена термінологія і в зарубіжній міжнародно-правовій літературі. Наприклад, М. Чінкін використовує термін «м'яке право»4, Дж. Голд — «м'яке міжнародне право»5, І. Зейдель-Го-генвельдерн — «міжнародне економічне м'яке право»6, Малкольм Н. Шоу зазначає, що «м'яке право» не є правом, а являє собою необов'язкові документи та угоди рекомендаційного характеру, кодекси правил поведінки або стандартів7 тощо.
Очевидно, що на межі XX і XXI ст. новітнє універсальне міжнародне право внаслідок різноманітних причин, і не в останню чергу через припинення політичного протистояння та пошуку правового компромісу між дер-
1 Саваськов П. В. Нормы международного «мягкого права» // Меж
дународное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. С. 22—23.
2 Нешатаева Т. Н. Резолюции-рекомендации в системе ООН и кон
цепция «мягкого» международного права (soft law) // Международные
организации и право. М., 1999. С. 100—111.
3 Черниченко С. В. Теория международного права. М., 1999. С. 325.
4 Chinkin M. The Challenger of Soft Law: Development and Change in
International Law // 38 International and Comparative Law Quaterly. 1989.
P. 850.
5 Gold J. Strengthening the Soft International Law of Exchange Arran
gements // 77 American Journal of International Law. 1983. P. 443.
6 Seidl-Hohenveldem I. International Economic Soft Law // 163 Hague
Academy of International Law. 1980. P. 164.
7 Malcolm N. Shaw. International Law. Cambridge, 1997. P. 92-93.
Ї8Ї
Глава V Норми міжнародного права
Ієрархія норм міжнародного права
жавами двох у минулому протилежних рівносильних соціально-економічних систем, значно уповільнило свій розвиток. За період 1990—1999 pp., проголошений ООН Десятиліттям міжнародного права, головною метою якого було заохочення прогресивного розвитку міжнародного права, його кодифікація, поширення та більш широке визнання, крім декількох документів про певні види озброєння і Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку 1992 р., не було ухвалено жодного загальнозначущого, універсального міжнародного договору. В цей же період значно зросла політична активність держав, результатом чого стало прийняття політичних актів: універсальних резолюцій, декларацій ООН і, що надзвичайно важливо для держав Європи, регіональних актів, документів Ради Європи, Європейського Союзу, НБСЄ та ОБСЄ. Зрозуміле прагнення регіональних політичних сил додати політичним нормам, які містяться в таких актах, більш жорсткого, ніж політико-рекомендаційного, характеру.
Отже, зазначаючи значне зростання правового значення таких актів і обґрунтовуючи наявність у настановах таких документів певної юридичної сили, деякі вчені пропонують розширити сферу джерел позитивного міжнародного права. Проте відсутність будь-яких узвичаєних на універсальному або регіональному рівнях міжнародно-правових документів, де б держави визнавали існування або висловлювали бажання до створення таких обов'язкових для себе міжнародно-правових норм «м'якого права», свідчить про те, що на сучасному етапі доктрину «м'якого права» можна розглядати лише як розробку та пропозицію нових теоретичних положень щодо юридично обов'язкових форм закріплення результатів міжнародного співробітництва у міжнародній правовій практиці.
Все це засвідчує те, що нормами так званого м'якого права є інституційні, рекомендаційні неправові норми, які містяться в документах міжнародних міжурядових організацій, настанови яких можуть мати обов'язковий політичний, але не юридичний характер. Такі норми виконують надзвичайно важливу допоміжну роль у становленні або визначенні opinio juris звичаєвих та підготуванню і розробленню договірних міжнародно-правових норм.
Взаємодія норм міжнародного права
З нормами інших систем регулювання
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Ї9Ї
Глава VI Основні принципи міжнародного права
гуманності, заборона застосування сили не інакше як з метою самооборони, обов'язок вирішувати спори мирними засобами, обов'язок сприяти будь-яким діям ООН, здійснюваним відповідно до Статуту, обов'язок утримуватися від будь-якої допомоги державі, до якої ООН застосовує запобіжні (превентивні) або примусові заходи.
Інші принципи вирізняє в сучасному міжнародному праві Я. Броунлі. Це, так би мовити, принципи «гуманної спеціалізації»: заборона агресивної війни, заборона геноциду, заборона работоргівлі, заборона піратства, принцип самовизначення та принцип постійного суверенітету над природними ресурсами.
Вітчизняні вчені дотримуються іншого бачення принципів сучасного міжнародного права, хоч серед них також чимало своєрідного, суб'єктивного тлумачення. І хоча за кількістю наукових досліджень, присвячених цій проблемі (а це десятки монографій і сотні наукових статей), вітчизняні вчені тримали першість у науці міжнародного права, слід визнати, що при з'ясуванні сутності основних принципів міжнародного права ми просунулися недалеко.
У період між двома світовими війнами радянські науковці в основному перелічували принципи (суб'єктивно визначаючи їх у системі міжнародного права). Прийняття Статуту ООН пожвавило інтерес до цього питання, але тільки наприкінці 60-х — у 70-ті роки з'являються спеціальні дослідження. За наступні три десятиліття здобуто не дуже багато: трохи зменшилося ідеологічне обгрунтування таких норм, але схоластичні пояснення, еклектичний набір аргументів залишилися майже без змін. На сьогодні навіть не вироблено сталого поняття основних принципів міжнародного права.
Майже кожне дослідження основних принципів міжнародного права переповнене епітетами у визначенні цих понять. Це — «основоположні», «загальноприйняті», «імперативні», «правові і неправові», «високого і найвищого порядку», «керівні начала», «основні», «найбільш узагальнені», «в концентрованій формі», «універсальні», «загальнообов'язкові», «вищої політичної, моральної та юридичної сили», «стабільні», «програмні», «авангардного регулювання», «найважливіші», «головні ідеї», «головні цілі», «корінні», «комплексні», «взаємообумовлені», «особливої юридичної сили» та інші норми міжнародного права.
Ї92
І
Поняття основних принципів міжнародного права
Насправді ж вітчизняна наука міжнародного права перебуває тільки на підході до вироблення робочого варіанта. По-перше, склалася така ситуація, що скільки авторів пише про принципи міжнародного права, стільки (за кількістю) маємо принципів. Очевидно, в багатьох дослідженнях ідеться, власне, не про принципи міжнародного права. По-друге, десятиліттями вітчизняна наука твердила про принципи міжнародного права, проголошені Жовтневою революцією. Зокрема, виокремлювалися соціалістичні міжнародно-правові принципи як більш «передові» у системі міжнародного права і такі, яким належить майбутнє: принцип соціалістичного інтернаціоналізму, принцип братерської дружби й тісного співробітництва, принцип товариської взаємодопомоги (вже в самій назві розкривається ідеологічний задум принципів).
І річ не в тому, що «об'єктивна закономірність» цих «принципів» не витримала випробування часом, що вони зникли з наукових публікацій одночасно із самою соціалістичною системою. Проблема в тому, що, як заявили нові керівники колишніх соціалістичних держав, їх поневолювали саме завдяки цим ідеологічним (а не правовим) постулатам. Тобто те, шо видавалося за вищий критерій права, у дійсності було протиправним. Підтвердженням тому є спроба радянських науковців видати явно брутальне порушення норм міжнародного права за застосування «передових» принципів міжнародного права. Наприклад, радянська держава завжди свято виконувала свої зобов'язання, що випливали з принципів соціалістичного інтернаціоналізму, братерської дружби й тісного співробітництва, товариської взаємодопомоги. Яскравим проявом дії на підставі цих принципів була «допомога» Радянського Союзу угорському народові в 1956 p., «допомога» разом з іншими соціалістичними країнами народові Чехословаччи-ни в 1968 р. (додамо ще війну в Афганістані та інших країнах, віддалених від Радянського Союзу), охорона соціалістичних завоювань і захист їх суверенітету та незалежності від імперіалізму, а також допомога в'єтнамському народові в його боротьбі проти агресії Сполучених Штатів1.
Така ж доля спіткала й принцип мирного співіснування держав з різним соціальним ладом, який виводився з
1 Див.: Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С. 493.
Глава VI Основні принципи міжнародного права
І_____
Поняття основних принципів міжнародного права
ленінських цитат про «мирне співжиття» соціалістичних і капіталістичних держав. Вбачати заслугу цього принципу в тому, що він перевів «класову боротьбу» з боротьби безпосередньо між класами в площину відносин між державами, зокрема в боротьбу соціалістичних і капіталістичних держав, у боротьбу двох систем', є підміною, власне, правового призначення права певними ідеологічними нашаруваннями.
Сказане не свідчить про відсутність основних принципів міжнародного права взагалі. Помилки окремих науковців і навіть наукових шкіл щодо певних правових реалій не є свідченням того, що останніх не існує. На сьогодні завдання науки міжнародного права полягає в тому, щоб очистити свою сферу від надмірних ідеологічних нашарувань, псевдоправових конструкцій і об'єктивно вивчити природу, утворення та функціонування основних принципів міжнародного права. Для цього насамперед необхідно визначитися в понятті основних принципів міжнародного права. В радянський період ближче від усіх до визначення сутності, поняття основних принципів підійшли професори Е. А. Пушмін та М. О. Ушаков.
Е. А. Пушмін запропонував таке поняття принципів міжнародного права: «Основні принципи можна визначити як об'єктивно зумовлені закономірності розвитку міжнародних відносин, найважливіші властивості міжнародного права, що відбивають його сутність і визначають зміст міжнародно-правових норм та інститутів, закріплені в системі міжнародного права, яка історично склалася, як норми найзагальнішого, універсального характеру, що мають основоположне значення, норми імперативні, які в силу цього є найважливішим критерієм міжнародної законності»2.
Проаналізувавши зазначене поняття, М. О. Ушаков сформулював своє: «...Основні принципи сучасного міжнародного права — це система найзагальніших вихідних і взаємопов'язаних норм загального міжнародного права, які регулюють в узагальненому вигляді поведінку держав та інших суб'єктів міжнародного права в усіх
1 Див.: Тункин Г. И. Теория международного права. С. 42.
2 Пушмин Э. А. Мирное разрешение международных споров. М., 1974.
С. 8.
сферах міжнародних відносин і мають імперативний характер (і відповідно є критерієм дійсності інших міжнародно-правових норм) і визначають у концентрованому вигляді основний зміст та цілеспрямованість міжнародного права»1.
Обидва визначення містять багато зайвого, не суттєвого для поняття або такого, що є характерним не тільки для основних принципів міжнародного права. Скажімо, не тільки принципи є об'єктивно зумовленими закономірностями міжнародних відносин. Коли сказано, що принципи визначають зміст міжнародно-правових норм, то зрозуміло, що вони визначають і зміст інститутів (адже ці ж таки норми компонують інститути), і сутність міжнародного права. Термін «система міжнародного права, що історично склалася» більшою мірою характеризує систему, аніж принципи.
Зайві також наголошення, що принципи є нормами «найзагальнішого, універсального, імперативного характеру». Наприклад, існує мало таких конкретних норм міжнародного права, як принцип мирного врегулювання спорів, особливо у редакції Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p.
Не всі принципи міжнародного права є універсальними нормами. Практика засвідчує також наявність регіональних принципів (наприклад, принцип непорушності державних кордонів). Окремі вчені висловлюють думку про існування партикулярних (локальних) принципів міжнародного права. Звісно, що вони не є основними, але тоді з метою розуміння поняття «принципи міжнародного права» доцільно було б дати кілька визначень: «основні принципи», «принципи», «загальні принципи» тощо. Зрозуміло, що такий підхід суперечить логіці вироблення понятійного апарату.
Щодо імперативності як невід'ємної властивості міжнародно-правових принципів нижче буде показано, що не всі з них або принаймні деякі з них у повному обсязі є імперативними нормами.
1 Ушаков Н. А. Проблемы теории международного права. М., 1988. С. 62.
Глава VI Основні принципи міжнародного права
Функції основних принципів міжнародного права
Гадаємо, зайвим є залучення критерію міжнародної законності до визначення поняття принципу міжнародного права. Вона, як наприклад «міжнародний правопорядок» (див. главу XVIII), є дещо іншою сферою прояву принципів. І не в цих сферах знаходяться їхні основні властивості.
Тавтологічним є твердження, що принципи — це «взаємопов'язані норми», коли йдеться про систему права. Викликають сумнів і твердження про те, що «принципи регулюють у загальному вигляді поведінку», та ще й «в усіх сферах міжнародних відносин».
Враховуючи сказане, можна сформулювати таке визначення поняття основних принципів міжнародного права (робочий варіант): це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних пра-вотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.
^97
Глава VI Основні принципи міжнародного права
Функції основних принципів міжнародного права
Для «соціалістичного міжнародного права» передбачалися «свої функції»: а) координація зовнішньої політики соціалістичних держав з метою забезпечення загального миру та безпеки, колективний захист соціалізму і надання взаємної допомоги в разі агресії; б) здійснення соціалістичної економічної інтеграції, проведення комплексних заходів в усіх сферах співробітництва в інтересах будівництва соціалізму та комунізму; в) всебічна підтримка визвольних, революційних рухів відповідно до цілей суспільного прогресу, які отримали міжнародно-правове закріплення.
Реалії сьогодення ще раз підтверджують, що привнесення у право нехарактерних для нього властивостей є приреченим на неуспіх.
Мало підстав для визнання і тих функцій, які привносяться в міжнародне право з інших нормативних систем або підмінюють функції, власне, засобами здійснення функцій. Так, у праці «Курс международного права» (М., 1989), одним із співавторів якої є І. І. Лукашук, вказується більш як десять функцій основних принципів міжнародного права. Крім того, що «вони впливають на міжнародні відносини за допомогою не тільки правового, а й політичного і морального механізмів нормативного регулювання», на думку авторів видання, основним принципам міжнародного права властиві ще й такі функції: закріплення та охорона підвалин системи міжнародних відносин; сприяння нормальному функціонуванню цієї системи; забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів; виконання функції основного системоутворюючого фактора всієї міжнародної нормативної системи; виконання ролі головного системоутворюючого фактора системи міжнародного права; виконання функції нормативної основи правотворчого і правозастосовчого процесу, а також прогресивного розвитку міжнародного права; функціонування як вищий критерій законності; закріплення основних прав та обов'язків держав; виконання ролі фундаменту міжнародного правопорядку; ідеологічна функція — втілення головного ідейного змісту міжнародного права, ідейної основи міжнародно-правової системи; здійснення авангардного регулювання загального характеру в процесі виникнення нових суб'єктів або нових сфер взаємодії держав.
Пізніше І. І. Лукашук наполовину скоротив кількість функцій основних принципів міжнародного права, довівши їх до майже реальної кількості1.
Якщо виходити з усвідомлення того, що функція є основним чинником впливу на зовнішнє середовище, то можна вказати на такі функції основних принципів міжнародного права:
1. Функція зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові.
2. Функція сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил.
3. Функція закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визначення основ їхньої взаємодії шляхом установлення правових статусів.
4. Функція забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів.
5. Функція зміцнення міжнародної законності, визначення її сутності.
6. Функція укріплення системи міжнародного правопорядку та визначення напрямів його розвитку.
7. Функція заповнення прогалин у міжнародному праві.
8. Функція формування і розвитку міжнародної правосвідомості.
Через те, що основним масивом норм сучасного міжнародного права є диспозитивні норми, які у своїй переважній більшості залишаються маловідомими суб'єктам міжнародного права (крім, звичайно, тих, кого вони безпосередньо зобов'язують або наділяють правами), основні принципи міжнародного права й сьогодні несуть на собі основний тягар формування та розвитку міжнародної правосвідомості. Держави, політичні діячі та більшою мірою широкі кола народних мас часто оцінюють поведінку суб'єктів міжнародного права насамперед за тим, наскільки вони дотримувалися основних принципів цього права.
1 Див.: Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1966. С. 123.
Ї99
Глава VI Основні принципи міжнародного права
Природа основних принципів міжнародного права
Ї0
Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідеї, в) принципи-цілі тощо.
Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керуватися в їхній класифікації міжнародно-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні (наприклад, непорушності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні (див., наприклад, Принципи співробітництва СРСР і Франції 1972 p.; Основи взаємовідносин СРСР і США 1972 р. та ін.).
Можна також виокремити: 1) загальносистемні принципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту міжнародного права.
Зміст основних принципів міжнародного права
У |
процесі досить активного суб'єктивного формулювання основних принципів сучасного міжнародного права нагальною стала проблема вироблення критеріїв встановлення принципу міжнародного права або відсутності таких. Саме відсутність цих критеріїв призводить до того, що різні автори пропонують різну кількість основних принципів міжнародного права — від десятка до кількох десятків.
Відомо, що основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. Міжнародно-правові звичаї на сьогодні не кодифіковані. Це дає можливість деяким авторам формулювати власні доктринальні принципи. При цьому нехтувалась елементарна вимога — визнання такого звичаю-принципу іншою стороною, яку, як стверджувалося, він зв'язує.
Ось як доводився «принцип» мирного співіснування: «Відповідно до цих положень (маються на увазі положення Сьомої (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б) 1917 p.), Радянська держава, яка щойно виникла, запропонувала покласти принцип мирного співіснування в ос-
їй
Глава VI Основні принципи міжнародного права
Зміст основних принципів міжнародного права
нову мирного врегулювання майбутніх міжнародних відносин... Провідні капіталістичні держави відмовилися прийняти мирне співіснування держав двох систем, розраховуючи знищити нову систему... Необхідно ще раз підкреслити, що визначальним (у розвитку сучасного міжнародного права) є принцип мирного співіснування держав двох протилежних суспільних систем»1.
Недивно, що за такого формулювання «принципу» мирного співіснування з нього потім виводилися обов'язки: «вирішальної боротьби держав двох систем в економіці», «політичної боротьби між державами двох протилежних суспільних систем», «мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних держав не означає і не може означати припинення ідеологічної боротьби між ними»2. Отже, спочатку нав'язувався принцип, а потім придумувалися його права та обов'язки.
У час, коли активно розгорнулася гонка озброєнь, висувається «принцип» роззброєння як імперативна норма міжнародного права.
Доктрина — не практика, але її суттєве розходження з практикою вкрай негативно впливає на систему міжнародного права. Для того щоб принципи міжнародного права не конструювалися довільно, їх необхідно перевірити щонайменше за трьома основними критеріями: а) юридичний зміст принципу; б) сфера застосування; в) механізм застосування. Відсутність показників хоча б за одним із критеріїв є свідченням того, що принципу не існує або він має доктринальне походження.
Юридичний зміст.Для кожного принципу важливо встановити джерела, в яких він закріплений. Якщо принцип випливає тільки з міжнародно-правових звичаїв і не був кодифікований, необхідно підтвердити його наявність відповідною згодою держав. Згода має бути очевидною, а не такою, що «малася на увазі». Принцип повинен містити конкретні права та обов'язки суб'єктів міжнародного права, а не формулювати політичне гасло чи завдання.
Достатнім підтвердженням наявності основного принципу міжнародного права є застосування його як такого в міжнародній судовій практиці.
1 Тункин Г. И. Теория международного права. М, 1970. С 17—18, 21.
2 Там же. С 22-54.
Ї2
Якщо основний принцип міжнародного права закріплено в міжнародному договорі, необхідний його додатковий аналіз на міжнародно-звичаєве підтвердження. Ця вимога є результатом Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН: «Основоположні норми повинні дотримуватися всіма державами незалежно від того, чи ратифікували вони Конвенції, які їх вміщують, бо це незаперечні принципи міжнародного звичаєвого права» (ICJ Reports, 1996, § 79). Це положення Міжнародний Суд ООН ще раз підкреслив, коли встановив, що «принципи міжнародного права залишаються обов'язковими як звичаєві, незважаючи на те що вони були також включені в договірно-правові постанови» (ICJ Reports, 1990, § 43).
Сфера застосування.Кожна норма міжнародного права (а принцип тут не є винятком) має свою конкретну сферу застосування, свій конкретний об'єкт правового регулювання — конкретні міжнародні, точніше, міждержавні відносини. Принцип не може регулювати відносини взагалі або систему відносин. Для врегулювання системи міжнародних відносин замало можливостей системи принципів міжнародного права.
Коли стверджувалося (Г. 1. Тункін), що «принцип мирного співіснування настільки широкий, що він наближається до загальної характеристики відносин між державами двох соціальних систем», то тим самим опосередковано визнавалося, шо він не має об'єкта конкретного правового регулювання і «завис, як парасолька», над відносинами. А отже, не виконує функції принципу міжнародного права, не є ним.
Не можна вважати конкретним об'єктом правового регулювання принципу роззброєння зобов'язання виробити практичні заходи в галузі роззброєння і зобов'язання програмного характеру — досягнути кінцевої мети роззброєння шляхом повної ліквідації зброї та збройних сил. Це справді програма, а не реальні відносини. А програми принципами міжнародного права не регулюються.
Основному принципу міжнародного права властива своя сфера функціонування, свої відносини. Будучи тісно пов'язаним з іншими принципами міжнародного права, він, однак, не «паразитує» на чужому полі діяльності, не підмінює іншого принципу. Одні й ті самі відносини не регулюються двома принципами.
Глава VI Основні принципи міжнародного права
Механізм застосування принципу.Коли на етапі встановлення юридичного змісту принципу міжнародного права виведені властиві йому права та обов'язки суб'єктів, для з'ясування механізму застосування необхідно встановити, яка поведінка за ними є обов'язковою, яка можливою, а яка недопустимою. Важливо виявити юридичні факти, за яких настає відповідна реакція принципу, тобто коли права та обов'язки переходять у стан динаміки.
Міжнародно-правові відносини — важливий компонент механізму застосування принципу. Вони є свідченням ефективності регулятивної дії принципу на міжнародні відносини. Кожний основний принцип міжнародного права має власні правовідносини. Суб'єкти цих правовідносин не збігаються із суб'єктами міжнародного права. Деякі принципи міжнародного права мають лише один (розрахований на одного суб'єкта, наприклад державу) суб'єкт. Вони формують його суб'єктивне право і суб'єктивні обов'язки.
Значну роль у застосуванні принципів міжнародного права відіграє правосвідомість. Практика свідчить, що принципи глибше і всебічніше впливають на правосвідомість, аніж просто норми. А тому потрібно бути дуже обережним щодо конструювання нових принципів міжнародного права. Проголошення неіснуючого принципу шкідливе вже тим, що породжує хибну правосвідомість.
Співвідношення основних принципів системи,
принципів галузі та інституту, універсальних,
Ї5
Глава VI Основні принципи міжнародного права
Регіональні й партикулярні принципи міжнародного права, як правило, конкретизують основні принципи (а партикулярні — основні й регіональні) щодо певного регіону чи сторін. У цьому полягає їхнє основне призначення.
Одним із важливих факторів прийняття (вироблення) реіїональних і партикулярних принципів є потреба заповнити прогалини в міжнародному праві у разі неможливості домовитися про більш конкретне нормативне регулювання.
Нині існує не так уже й багато регіональних і партикулярних принципів міжнародного права (як і, до речі, універсальних), тому теоретично їх можна розмістити в ієрархічній залежності: партикулярні принципи залежать від регіональних та універсальних, регіональні — від універсальних. На практиці така ієрархія чітко не простежується. По-перше, принципи «нижчого порядку» приймаються для конкретизації принципів «вищого порядку». Конкретизація не може проводитися на основі суперечливих положень, коли необхідно з'ясовувати, який принцип є важливішим. По-друге, принципи «нижчого порядку» іноді приймаються для заповнення прогалин у праві, тобто вирішення тих проблем, на які не поширюються основні принципи. Отже, й тут не може бути суперечностей. По-третє, регіональні й партикулярні принципи найчастіше створюються з метою більш сприятливого регулювання, аніж це випливає з універсальних принципів. Це не суперечить загальним принципам розвитку правових систем, а відтак не може призводити до конфліктних ситуацій, за яких необхідно звертати увагу на ієрархію принципів.
Щоправда, вказані застереження не можна вважати такими, що остаточно вирішують проблему ієрархії універсальних, регіональних і партикулярних принципів міжнародного права. На сьогодні вона існує більш теоретично. Але немає підстав стверджувати, що практика зовсім ігнорує таку ієрархію. Більше того, чим глибше і все-бічніше буде розвиватися міжнародне право, тим чіткіше проявлятиметься ієрархія його принципів.
Хоч би яким прогресивним принципом вважався сьогодні принцип непорушності державних кордонів, але переносити його на інші регіони не можна, бо таке перенесення тільки призведе до порушення основних принципів міжнародного права.
_______ Співвідношення основних принципів системи, принципів галузі __________
За всього більш сприятливого регулювання міжнародних відносин на основі регіональних і партикулярних принципів держави мають насамперед виходити з вимог універсальних принципів, а вже потім, пересвідчившись у тому, що між ними немає суперечностей, застосовувати принципи «нижчого порядку». Універсальні принципи міжнародного права є основоположними і при встановленні програмних цілей міжнародного права.
Порівняно з основними принципами міжнародного права (як системи в цілому), галузеві та інститутські принципи вирізняються дещо чіткіше. Практика — а це, насамперед, міжнародно-судові рішення — виокремлює галузеві принципи права. Зокрема, це нерідко робить Міжнародний Суд ООН (див., наприклад, 1CJ Reports, 1990, p. 126, де йдеться про принципи міжнародного морського права), часто такі вказівки на галузеві принципи міжнародного права трапляються у правових актах спеціалізованих міжнародних організацій.
У доктринах міжнародного права наявність галузевого принципу міжнародного права часто констатується (Є. Т. Усенко, Д. І. Фельдман, І. 1. Лукашук та ін.) на підтвердження існування галузі міжнародного права. А деякі інститути міжнародного права визнаються тільки тому, що існує відповідний йому принцип.
Звичайно, тут також потрібен критичний підхід. Про наявність його важко говорити, коли йдеться не тільки про «принцип галузі» або «інституту», а й про «основні принципи галузі», «основні інститутські принципи», «більш загальні основні принципи галузі або "інституту"», «загальновизнані принципи галузі міжнародного права» тощо. Тут простежується не тільки термінологічна нечіткість, а й полегшене конструювання неіснуючих принципів міжнародного права.
Критерієм такої «правотворчої діяльності» має бути не доктринальна думка, а практика. Джерела міжнародного права та міжнародні судові рішення засвідчують наявність принципу свободи відкритого моря й повітряного простору над ним (див., наприклад, Конвенцію про відкрите море 1958 p., рішення НІ Конференції ООН з морського права та відповідні розділи і частини Конвенції ООН з морського права 1982 p.); принципу забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації (див. Конвенцію про
Глава VI Основні принципи міжнародного права
міжнародну цивільну авіацію 1944 р. і додаток до неї «Безпека. Захист цивільної авіації від актів незаконного втручання», Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р., Монреальську конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р., та ін.); принципу збереження і раціонального використання морських живих ресурсів (див. рішення 111 Конференції ООН з морського права, численні міжнародні договори щодо китобійного промислу, охорони та збереження котиків, риболовного промислу в Атлантичному і Тихому океанах тощо); принципу свободи досліджень та використання космічного простору та небесних тіл (див. Договір про космос 1967 р. та ін.).
Міжнародно-правова практика, що склалася на сьогодні, дає підстави говорити про наявність принципу свободи морських наукових досліджень, принципу використання Світового океану в мирних цілях і деяких інших галузевих принципів та принципів інститутів міжнародного права.
Інститутські й галузеві принципи міжнародного права базуються насамперед на основних принципах міжнародного права. Між ними немає і не може бути суперечностей. Вони доповнюють основні принципи у складному механізмі міжнародно-правового регулювання, заповнюють відповідні прогалини в міжнародному праві. Галузеві та інститутські принципи відіграють роль системоутворюючого фактора на своєму рівні. Ця їхня функція цілковито підпорядкована вимогам і потребам основних принципів міжнародного права як головних систематизуючих засад цієї системи права.
А
_________ Принципи заборони застосування сили або загрози силою___
сили або загрози силою мають важливе значення такі авторитетні його тлумачення, які давалися в резолюціях і деклараціях ООН, регіональних міжнародних організаціях, зокрема: Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 p.; Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 p.; резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. «Про визначення агресії»; в Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.
Уже сьогодні можна говорити про вплив на розвиток цього принципу проекту Комісії міжнародного права Генеральної Асамблеї ООН Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, який чітко тлумачить не тільки склад агресії, а й її покарання. При цьому йдеться про покарання не лише агресора, а й його посібників.
Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо.
Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі згаданих резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.
Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій завжди буде неповним і з метою зміцнення принципу незастосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірного застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).
Глава VI Основні принципи міжнародного права
Принцип суверенної рівності держав
З метою запобігання довільному тлумаченню «самооборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпеки» обидва випадки чітко визначені в нормативному плані. Так, наприклад, Декларація про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що «держава має невід'ємне право на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН».
Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі «Нікарагуа проти США» заявив: «На випадок права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу. Зрозуміло, що на випадок колективної самооборони ця умова також зберігається» (I.C.I. Reports... 1986. P. 195).
Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.
Принцип незастосування сили або загрози силою поширюється не тільки на безпосередні дії або погрожування ними, а й на пропаганду таких дій.
Принцип непорушності державних кордонів
В |
сучасному міжнародному праві утвердився принцип непорушності державних кордонів, і майже під такою назвою функціонує інститут. Іноді з метою розрізнення інститут називають інститутом недоторканності державних кордонів. Ототожнення цих правових явищ буває настільки всебічним, що деякі автори (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов, М. В. Філімонова та ін.) говорять про два принципи, що нібито в універсальному міжнародному праві функціонує принцип недоторканності державних кордонів, а на регіональній основі (зокрема в Європі, США і Канаді) — принцип непорушності державних кордонів.
Сучасному універсальному міжнародному праву приписуються властивості, яких воно, на жаль, нині не має. Для нього характерний інститут державних кордонів, а принципу непорушності державних кордонів як універсальної імперативної норми в ньому ще не склалося. Норми цього інституту є диспозитивними за своєю природою, створюються, як правило, на двосторонній основі і присвячені регулюванню конкретних питань, зокрема: встановленню, зміні державних кордонів, режиму прикордонної лінії, прикордонному режиму, порядку перетинання державних кордонів тощо.
У вказаному інституті діють і такі норми, які часто називають принципами, зокрема: принцип uti possidetis (кордон нової держави там, де він був у держави-попе-
редниці), принцип мовчазної згоди (як умова мовчазного визнання державного кордону), принцип естоппеля (невизнання заперечень тих кордонів, які були раніше) та ін.
Ці принципи не є імперативними нормами і не можуть вважатися такими, що мають вищу юридичну силу в універсальному міжнародному праві. Міжнародний Суд ООН у розв'язанні конфліктів з приводу державного кордону в кожному конкретному випадку приймав рішення на основі різних принципів: в англо-норвезькому спорі про риболовну зону (1951) і бельгійсько-голландському спорі про деякі прикордонні землі (1959) — на принципі мовчазної згоди; в камбоджійсько-таїландському спорі про храм Преах Віхеар (1962) — на принципі uti possidetis і принципі мовчазної згоди; у спорі між Данією та Норвегією про Східну Гренландію Постійна Палата міжнародного правосуддя керувалася принципом естоппеля.
Принцип непорушності державних кордонів як імперативна норма утвердився лише у відносинах європейських держав, США і Канади. Історія його становлення, якщо порівнювати з міжнародно-правовими реаліями, досить блискавична.
В середині 70-х років СРСР укладає з ФРН договір, у якому закріплюється принцип непорушності державних кордонів. Одразу ж після цього ФРН укладає договори з Польщею, НДР і Чехо-Словаччиною, в яких також записується зобов'язання дотримуватися принципу непорушності державних кордонів.
У листопаді 1972 р. принцип непорушності державних кордонів визнається в «Принципах співробітництва між СРСР і Францією», а трохи раніше (ЗО травня 1972 р.) — в радянсько-американському комюніке.
В Заключному акті НБСЄ 1975 р. держави-учасниці вже без особливих дискусій визнали, що вони «розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, а тому вони будуть утримуватися нині і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони». Тут важливо наголосити на тому, що держави досить прискіпливо («кордони одна одної», «кордони всіх держав Європи», «на ці кордони») визначають сферу застосування принципу.
На сьогодні принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зо-
Глава VI Основні принципи міжнародного права
13
Принцип мирного врегулювання спорів
бов'язання в європейському регіоні: 1) визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встановлені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непорушність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.
Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався міжнародний договір (п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р).
МІЖНАРОДНЕ І ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО
Конституційне право і судова практика
Держав щодо співвідношення національного
СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
ЗОЇ
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
Міжнародна правосуб'єктність держави ніким не створюється, вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб'єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів. Завдяки зазначеним властивостям держав їх міжнародну правосуб'єктність ще називають первинною.
Держави — головні суб'єкти міжнародного права. Вони можуть безпосередньо контролювати діяльність інших суб'єктів міжнародного права. їхня ж діяльність контролюється опосередковано, через міжнародний інституцій-ний механізм.
Держави є універсальними суб'єктами міжнародного права, тому практично не існує таких міжнародно-правових відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава.
Особливості суб'єктів міжнародного права можна виявити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення (скажімо, держава — за фактом виникнення, а міжнародна організація — за укладенням установчого договору), юридичну природу, обсяг правосуб'єктності.
Дискусії з приводу юридичної природи суб'єктів міжнародного права виникали щоразу, коли її ініціатори в основу обстоювання правосуб'єктності клали специфічні чи навіть загальні ознаки (властиві усім суб'єктам міжнародного права), але поодинокі, відокремлені від інших. Юридична природа суб'єктів міжнародного права будується на комплексі як загальних, так і специфічних ознак. Скажімо, загальне правило для суб'єкта міжнародного права бути спроможним реалізувати свою правоздатність, дієздатність і деліктоздатність у відриві від конкретних правовідносин призводить до тих самих хибних висновків, що й апологетика суверенітету. Адже правовідносини інституту міжнародної правосуб'єктності можуть складатися як з обмеженою дієздатністю, так і з деліктоздатністю лише з окремих правопорушень, так і, зрештою, з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю чи може бути не пов'язана з активною дієздатністю.
Загальні стандарти суб'єктів міжнародного права: а) бути здатним реалізовувати права та обов'язки на основі норм міжнародного права; б) здатним бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права,
________ Основні риси та особливості міжнародно! правосуб'єктності__________
які створені головним чином завдяки міжнародним угодам; в) бути здатним створювати (виробляти) норми міжнародного права; г) мати самостійний міжнародно-правовий статус, у силу їх доктринального оформлення можуть мати винятки. Скажімо, здатність виробляти норми міжнародного права в основі своїй явно доктринального походження. Вона не лише не має міжнародного договірного закріплення, а й стосовно окремих суб'єктів міжнародного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, народом, які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самовизначення, на основі якого велась ця боротьба, було вироблено державами без будь-якої самостійної участі нації або народу.
Визнання здатності створювати норми права як властивості суб'єкта права — явний перекіс у бік особливостей міжнародного права. У загальній теорії права, у внутрішньодержавному праві такої вимоги до суб'єкта права немає і бути не може. Інакше, крім держави, правосуб'єктність решти учасників правовідносин було б поставлено під сумнів.
Стосовно інших стандартів суб'єктів міжнародного права можна сказати, що вони характерні практично для всіх учасників сучасних міжнародних правовідносин. Може йтися лише про те, що не всі суб'єкти міжнародного права реалізовують її в однаковому обсязі. Але обсяг реалізації міжнародної правосуб'єктності не є критерієм для визнання правосуб'єктності. Так, твердження «всі держави є рівними суб'єктами міжнародного права» не впливає на обсяг їх правосуб'єктності. І такі держави, як Андорра, Монако чи Сан-Маріно, не є рівними за обсягом наповнення і реалізації правосуб'єктності з такими державами, як США, Росія чи Китай.
Для суб'єкта міжнародного права важлива не лише здатність володіти правами та обов'язками, а й реалізовувати свій міжнародно-правовий статус, який, крім прав та обов'язків, містить свободи суб'єкта, його законні інтереси тощо. Саме в правовому статусі суб'єкта міжнародного права відображені характер та обсяг міжнародної
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
Інститут міжнародної правосуб'єктності
правосуб'єктності. І якщо за своїми свободами або законними інтересами суб'єкти міжнародного права є рівними чи майже рівними, то за колом суб'єктивних прав та юридичних обов'язків вони різні. Отже, навіть у рівних між собою суб'єктів міжнародного права може бути (і найчастіше так воно і є) різний правовий статус.
Сказане закріплено як прецедент у сучасному міжнародному праві. У консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. зафіксовано, шо «суб'єкти права тієї або іншої правової системи не є обов'язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню природу або обсяг їхніх прав».
ЗТо
Держава — основний суб'єкт міжнародного права
міста, в окремих випадках — фізичні особи. Зарубіжні вчені часто досить широко тлумачать поняття «нетиповий суб'єкт міжнародного права» і включають до цієї групи транснаціональні компанії, неурядові організації. Щоправда, їхня «правосуб'єктність» досить часто забезпечується доктринальним тлумаченням, бо в інституті міжнародної правосуб'єктності відсутні норми, що забезпечували б їм цей статус.
Окремо серед комплексу норм інституту міжнародної правосуб'єктності можна назвати норми, що формулюють вимоги до суб'єкта міжнародного права. Точніше, норми, які поширюють свої права та обов'язки лише на тих учасників міжнародних відносин, що володіють певними властивостями і здатні безпосередньо скористатись нормативними розпорядженнями.
Такі учасники міжнародних відносин повинні бути зовнішньо відокремленими від інших учасників, персоніфікованими, тобто виступати «зовні» у вигляді єдиної особи і мати здатність виробляти, виражати і здійснювати персоніфіковану волю.
Всі норми інституту міжнародної правосуб'єктності можуть функціонувати за наявності двох умов: 1) соціальної — свободи волі суб'єкта міжнародних відносин і 2) юридичної — здатності суб'єкта міжнародних відносин бути носієм прав, виконувати обов'язки й нести відповідальність за міжнародні правопорушення. Якщо суб'єкт не відповідає вказаним вимогам, то він залишається суб'єктом міжнародних відносин і не може стати учасником міжнародних правовідносин.
Держава — основний суб'єкт міжнародного права
Я |
к уже зазначалось, у системі суб'єктів сучасного міжнародного права первинною, основною, типовою, головною і загальновизнаною правосуб'єктністю володіють держави. У вітчизняній науці міжнародного права ці та інші особливості міжнародно-правової суб'єктності дер-
ЗЇ1
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
жави виводились в основному з властивості державного суверенітету.
Ідея по суті правильна, але її не можна зводити у принцип, імператив. Крім того, некоректним у таких спробах (про що йшлося вище) є виведення міжнародної пра-восуб'єктності держави лише з її суверенітету, шо збіднює саму правосуб'єктність як властивість держави. Немає необхідності перебільшувати значення суверенітету й послаблювати роль інших факторів впливу на розвиток пра-восуб'єктності держави. Як справедливо зауважують учені (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв, Ю. М. Колосов та ін.), до сьогодні державний суверенітет визначається як верховенство в межах власної території і незалежність у міжнародних відносинах. Фактично ця боденівська конструкція суверенітету діяла до створення в рамках ООН універсальної системи безпеки. Верховенство держави на власній території сьогодні нерідко обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. Держава не є в міжнародних відносинах такою незалежною, як про це говорив Ж. Боден.
У міжнародному праві переважає думка про те, що абсолютного суверенітету держави нині не існує. Взаємозалежність, взаємозв'язок держав поглиблюються залежно від інтенсивності міжнародного співробітництва, а воно на сьогодні надзвичайно насичене.
На правосуб'єктність держави суттєво впливає її правова самостійність і незалежність. У правовому розумінні держави рівні за юридичною самостійністю і незалежністю. Але ця рівність не поширюється на коло суб'єктивних прав та обов'язків. Юридична рівність держав як суб'єктів міжнародного права означає, що ніхто з них не може нав'язувати іншому свою волю, обов'язки без його згоди.
Але кожна держава сама вирішує, з ким і в які правовідносини (якщо вони не суперечать принципам та нормам міжнародного права) вступати. Отже, за обсягом суб'єктивних прав та обов'язків, за юридичним наповненням свого правового статусу держави, як правило, не є рівними. Таким чином, якщо за своєю правоздатністю держави рівні, то в реалізації своєї міжнародної дієздатності, крім виняткових випадків, рівності не буває.
Держава — основний суб'єкт міжнародного права
Коли називають складові держави (в доктринах у різних авторів вони різні), часто посилаються на договір у Монтевідео (1933), де зазначається, що держава — це такий суб'єкт міжнародного права, якому властиві: населення, територія, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами. Практично за всіма своїми складовими держави також не є рівними. Але ця нерівність не може поширюватися на правосуб'єктність у цілому. У вітчизняній науці міжнародного права свого часу висловлювалося твердження (Ф. 1. Кожевніков, Г. П. Задорожний, Г. І. Морозов, В. І. Менжинський та ін.), що малі держави (Монако, Ліхтенштейн, Андорра, Сан-Маріно) неспроможні нести обов'язки, властиві державі як суб'єкту міжнародного права. На підтвердження цієї тези її автори посилалися на відмову найбільшій з малих держав — Ліхтенштейну в прийомі до Ліги Націй (1921). У подібних судженнях науковці плутали обсяг міжнародних прав і обов'язків держави як суб'єкта міжнародного права та міжнародну правосуб'єктність у цілому. Сучасна практика міжнародно-правового співробітництва однозначно підтверджує рівність держав як суб'єктів міжнародного права незалежно від розмірів її території чи населення. Що ж до правового наповнення цієї властивості держав, обсягу їхніх прав та обов'язків у світовому співтоваристві, то тут, звичайно, марно наполягати на рівності.
Держави відмовляються від певних союзів, не бажають вступати в окремі правовідносини і тим самим зменшують обсяг своїх суб'єктних прав та обов'язків за міжнародним правом.
Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб'єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголошення статусу нейтральної держави або прийняття рішення про неприєднання. Без сумніву, в галузі забезпечення міжнародного миру та безпеки правовий статус держав — постійних членів Ради Безпеки — суттєво відрізняється від статусу інших держав.
Різниця в правовому статусі держав у сфері міжнародних відносин не є винаходом сьогоднішнього дня. Так склалося історично з часу виникнення держави та виходу її на міжнародну арену. Свого часу ця різниця випливала
ЗЇЗ
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
зі статусу держав-членів особистої і реальної унії, конфедерації, французького союзу та британської співдружності націй, федерації і просто окремо взятої держави. При цьому йшлося про обмеження суверенітету і тільки в окремих випадках — про добровільно взяті на себе, в силу свого суверенного права, зобов'язання.
До створення ООН міжнародне право ділило держави на «цивілізовані» і «нецивілізовані», «християнські», «мусульманські» тощо, залежні і незалежні, європейські і третього світу та ін. Певна річ, не всякий поділ держав є реакційним. Існують класифікації, які просто фіксують реалії сьогодення: високорозвинуті держави і країни, що розвиваються (від місця серед цих держав залежить рівень допомоги, що отримується, розміри членських внесків у міжнародних організаціях тощо), ядерні і без'ядерні держави, нейтральні держави і держави, які не приєдналися до блоків, та ін.
Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у простих і складних держав. Законодавство багатьох федеративних держав визнає сьогодні за членами федерації право зовнішніх зносин (право укладати міжнародні договори, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права самостійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодавчо за ними визнається суверенітет).
Для держави як суб'єкта міжнародного права характерним є не те, чи володіє вона всіма суб'єктними правами, а наскільки вона забезпечена основними правами і здатна виконувати обов'язки. Саме тому основні права іноді називають невід'ємними правами держави як суб'єкта міжнародного права.
У межах ООН питання основних прав та обов'язків держав розглядалося вже в перші роки створення цієї організації. 1949 р. Комісія міжнародного права підготувала за дорученням Генеральної Асамблеї ООН проект Декларації прав та обов'язків держав (резолюція 375 (IV)). На жаль, держави активно не відгукнулися на проект, і Генеральна Асамблея відклала його розгляд.
Проект практично містив усі права та обов'язки, про які йшлося на міждержавних форумах або яких держави домагалися в міждержавних відносинах. Зокрема, йшлося про право держави на здійснення юрисдикції на своїй те-
Держава — основний суб'єкт міжнародного права
риторії і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійснення усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.
Крім мирного вирішення міжнародних спорів, на державу покладаються інші (їх також називають головними) обов'язки. Серед них: утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від надання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов'язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.
Маючи досить широкі права в міждержавних відносинах, держави обмежені в їх правоздатності. Вони не можуть мати владу над світоглядом людини, її переконаннями, думкою, не можуть претендувати на безмежні права в економічній сфері (наприклад, у торгівлі), не можуть відмовлятися виключно від усіх принципів та норм міжнародного права, які створювалися до утворення держави, та ін.
Держава не може претендувати на безмежний суверенітет. З іншого боку — має межу в обмеженні своєї самостійності і незалежності, за якою вона втрачає правосуб'єктність у цілому. Тому такі обмеження слід розглядати в кожному випадку окремо крізь призму всіх норм інституту міжнародної правосуб'єктності і практики їх застосування. Так, 1923 р. Постійна Палата Міжнародного правосуддя «відмовилася вбачати в будь-якому договорі, за яким держава зобов'язується здійснювати або не здійснювати якихось дій, відмову від суверенітету. Певною
ЗІ5
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
мірою кожна конвенція, що породжує зобов'язання такого типу, веде до певних обмежень у реалізації державою своїх суверенних прав у тому сенсі, що вони окреслюють напрямок цієї реалізації. Але характерна ознака державного суверенітету саме й полягає в можливості брати на себе міжнародні зобов'язання».
Коли йдеться про державу як суб'єкт міжнародного права, то мається на увазі саме держава, а не її органи та посадові особи. На практиці часто вживають терміни «народ», «нація», «уряд», «міжурядова організація», «міжурядові угоди», «міжвідомчі угоди» тощо. Як правило, здебільшого йдеться про одну сторону, одного учасника, одного суб'єкта міжнародного права — державу.
ЗІ9
Глава VIII Суб'еісти міжнародного права
Міжнародна правосуб'єктність народу
б'єктність? Суд відповів так: «П'ятдесят держав, складаючи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права створювати організацію, що володіє об'єктивною міжнародною правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони». Цей висновок швидко знайшов своїх прихильників (М. Соренсен, А. Серені та ін.). Підтвердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.
Міжнародна правосуб'єктність народу,
Нації, які борються за створення
В
Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи
правах необмеженого власника. На територію поширювалася юрисдикція Ватикану. Держави повинні були визнати політичне і територіальне становище Ватикану. Ці та інші пропозиції папа вимагав унести в політичний договір (конкордат) з Італією. Пропозиції (крім міжнародних гарантій і розмірів території) Ватикану були прийняті 11 лютого 1929 р. в Римі. В Латеранському палаці з Муссоліні підписано три документи: політичний договір, конкордат та фінансова конвенція, які дістали назву Латеранських угод. Для міжнародно-правового статусу Ватикану особливе значення має політичний договір, у якому, зокрема, передбачалося: створення на виділеній території державного утворення — міста Ватикан, «абсолютна незалежність» Ватикану у відносинах з Італією та іншими державами, безперечний суверенітет на міжнародній арені, повна власність та юрисдикція в місті Ватикан (ст. 3), суверенітет, зобов'язання Італії не втручатися у внутрішні справи Ватикану (ст. 4); зобов'язання Італії забезпечити відносини з іноземними державами (з транзитом та використанням італійських комунікацій включно); визнання за Ватиканом активного і пасивного права посольства тощо. Стаття 19 договору закріплювала: «Дипломати і представники Святого Престолу, дипломати і представники іноземних держав при Святому Престолі, а також сановники церкви, які приїздять з-за кордону до Ватикану і які мають при собі паспорт держави походження та візу папського представника за кордоном, можуть без будь-яких формальностей продовжувати шлях через італійську територію. Те ж саме стосується зазначених осіб, які виїжджають за кордон з міста Ватикан і мають при собі паспорт, виданий Святим Престолом».
З посиланням на Віденський конгрес 1815 р. договір встановлював, що папський нунцій в Італії стане дуаєном дипломатичного корпусу (ст. 12).
Папі належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади (основний закон від 7 червня 1929 p.), представництво Ватикану в зовнішніх відносинах (ст. З договору).
Певні зовнішні функції має губернатор Ватикану, який призначається папою і керує адміністративними службами (представляє Ватикан в адміністративних відносинах з Італією). Керівництво зовнішньою політикою здійснює державний секретар.
У державному секретаріаті Ватикану функціонують три відділи: а) в надзвичайних справах; б) у звичайних справах; в) відділ апостольських послань.
Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланців і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом країни перебування) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької церкви в країні перебування).
Уже в перші роки після укладення Латеранських угод апостольська столиця уклала близько 50 конкордатів та міжнародних договорів, створила церковну дипломатичну академію.
Нині Ватикан підтримує дипломатичні стосунки майже зі 100 країнами світу (в тому числі й з мусульманськими та представниками інших релігій), має своє представництво в ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО, МСЕ, ВПС, Європейському Союзі, ООН (спостерігача) та ін.
Після підписання Латеранських угод було прийнято закон про громадянство (7 червня 1929 p.), за яким громадянами Ватикану визнавалися: кардинали, які постійно проживають у Ватикані або Римі; особи, які мають постійну резиденцію у Ватикані з причин сану, посади, призначення або служби; інші особи, яким папа дозволяє мати резиденцію у Ватикані, а також їхні родини (громадянство яких втрачається у разі розлучення, досягнення віку 25 років або одруження). Кардинали і ті, хто мав постійну резиденцію у Ватикані, втрачали громадянство у разі позбавлення сану, посади чи служби у Ватикані або виїзду за його межі на постійне проживання.
Латеранські угоди замінені конкордатом від 18 лютого 1984 р.
ВИЗНАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
І
Глава IX Визнання в міжнародному праві
Визнання урядів
Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішення про визнання іноземних держав приймає Президент України.
______ 4_____
Інші види визнання
визнання урядів. У такий спосіб держави прагнуть утримуватися від схвалення або заохочення того чи іншого уряду, але підтримують з ними дипломатичні або інші міжнародні стосунки.
Сучасна практика визнання урядів керується також доктриною «ефективного контролю», яка полягає в тому, що ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання. Такий контроль має бути наочно запровадженим з передумовами стабільності та тривалості.
У світовій практиці неодноразово порушувалося питання про визнання урядів у вигнанні. Таке питання вирішувалось у двох випадках: по-перше, за обставин, коли уряди, чиї керівники або кабінети в повному складі тимчасово залишали національну територію внаслідок кризових ситуацій. Це траплялося, наприклад, під час Другої світової війни, коли уряди Нідерландів, Греції, Бельгії, Люксембургу, Норвегії, Польщі та Югославії переїхали до Лондона. В даному випадку не було потреби в якомусь формальному акті визнання, бо ті уряди були утворені конституційним шляхом, і їхня законна діяльність не переривалася.
Інша ситуація складалася, коли одночасно з існуючим законним урядом держави формувалися нові уряди на тій самій державній території або за кордоном. За приклад править тимчасовий уряд Алжиру, встановлений у Каїрі до здобуття країною незалежності, та тимчасовий уряд Анголи Роберто Холдена в Леопольдвіллі. За таких ситуацій виникала проблема визнання. З огляду на політичний аспект подібного виду визнань практика держав неоднозначна. Проте під міжнародно-правовим кутом зору такі уряди не мають отримувати визнання де-юре або де-факто, а також набувати будь-який правовий статус. Означені новоутворення, за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшій її частині, такі дії є передчасними і повинні розглядатися як акти втручання у внутрішні справи держави. Прикладом такого втручання є визнання де-юре, надане Німеччиною та Італією режимові Франко на початку громадянської війни в Іспанії 1937 р. (за два з половиною роки до її закінчення), тоді
як законний республіканський уряд усе ще контролював значну частину території країни.
Як уже зазначалося, визнання держав та урядів спричинює юридичні наслідки не тільки в міжнародному, а й у внутрішньодержавному аспекті. Відповідно до внутрішнього законодавства багатьох держав, наприклад США, Великої Британії, за звернення до їхніх національних судів іноземних держав та урядів із позовами щодо їхнього майна та іншої власності, визнання їхніх певних прав та обов'язків або рішень таких судів стосовно певних виконавчих дій нового уряду на їх території такі питання будуть вирішуватися судовою владою у разі наявності факту визнання таких держав та урядів компетентним національним органом, затвердженим, як правило, установою закордонних справ. Практика держав у цьому питанні досить різноманітна, проте найпоширенішим є правило, згідно з яким невизнані держави та уряди не мають будь-яких прав перед національними судами держав, які їх не визнали.
Бекяшев К. А.
Международно-правовое признание // Международное публичное
право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 114-120.
Кольяр К.
Институт признания // Международные организации и учреждения.
М., 1972. Гл. 5.
Лукашук И. И.
Международное признание // Международное право. Общая часть.
М„ 1999. Гл. IX, § 7.
Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1.
Признание в современном международном праве (Признание новых государств и правительств) / Под ред. Д. И. Фельдмана. М., 1975.
Фельдман Д. И.
Современные теории международно-правового признания.
Казань, 1963.
Черниченко С. В.
Международно-правовое признание // Международное право
/ Под ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова. М., 1998. С. 64-68.
Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947.
Malcolm N. Shaw.
Recognition / International Law. Cambridge University Press. 1997.
P. 295-330.
Nkambo Mugerwa.
Recognition / Manual of Public International Law. Ed. by Max Sorensen.
N.Y., 1968. P. 266-290.
ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ДЕРЖАВ
І_____
Поняття правонаступництва
спосіб співпрацюють і/або межують з ними, а найчастіше для світового співтовариства у цілому. Це полягає в необхідності вирішення таких важливих і суперечливих питань, як дійсність або обов'язковість, недійсність або не-суттєвість договірних стосунків між новою або видозміненою суверенною державою, встановлених щодо цієї території її попередницею з іншими суб'єктами права; зміна статусу або розподіл державної власності держави-попе-редниці; повернення боргу держави-попередниці закордонним країнам і повернення державі-наступниці виданих попередницею таким країнам кредитів; підтвердження і встановлення нових кордонів; правонаступництво щодо державних архівів держави-попередниці та багато інших питань, які в міжнародному праві урегульовуються договірними та звичаєвими нормами інституту правонас-тупництва.
У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі науковці використовують різноманітну термінологію для аналізу цього правового явища: правонаступництво, міжнародне правонаступництво, державне правонаступництво, міждержавне правонаступництво, правонаступництво суб'єктів міжнародного права та ін. Проте найпоширенішим у вітчизняній доктрині є термін «правонаступництво держав», що відповідає міжнародній термінології, наприклад англійському «succession of states» (наступництво держав) або російському «правопреемство государств» (правонаступництво держав).
Стислим, узвичаєним, нормативним визначенням поняття «правонаступництво держав» є таке: «Правонаступництво держав означає заміну однієї держави іншою при несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території»1.1 Аналізуючи це визначення, слід зауважити, що конвенційні норми мають прикладний характер, є стислим результатом широкого компромісу між різноманітними доктринальними поглядами з договірних питань і у зв'язку з цим потребують наукового визначення та уточнення їхньої правової суті.
1 Див., наприклад, ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.; ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. // Действующее международное право: В 3 т. М., 1999. Т. 1. С 433-474; 476-482.
Визначаючи поняття «правонаступництво держав», фахівці-міжнародники зазначають такий важливий його аспект, як перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої, і конкретизують твердження про «будь-яку територію», що є надто широким і не досить чітким щодо питання, яке аналізується'.
З урахуванням викладеного правонаступництво держав означає перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держави чи її територіальних змін, а також зміну однієї держави іншою при несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такими територіями.
- У здійсненні правонаступництва беруть участь дві сторони: держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництва держав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку правонаступництва держав. Правонаступництво держав не повинне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.
Підставами правонаступництва держав є: соціальні революції, деколонізація, об'єднання держав, переділ держави, відокремлення від держави частини території та передача частини території однієї держави іншій.
Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність у країні і за кордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні кордони, членство держав у міжнародних організаціях.
Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною
1 Див.: Аваков М. М. Правопреемство освободившихся государств. М., 1983. С. 26; Бекяшев К. А. Международное правопреемство государств // Международное публичное право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 120; Талалаев А. Н. Правопреемство государств // Международное право / Под ред. Г. И. Тункина. М., 1994. С. 98; Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1999. С. 322; Романов В. А. Правопреемство государств // Международное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1999. С. 69; Словарь международного права. М., 1986. С. 298; O'Connel D.P. The Law of State Succession. Cambridge, 1956. P. 3.
Глава X Правонаступництво держав
своїми правами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушує неперервності існування держави, з чого й постає принцип неперервності держави.
Раніше питання правонаступництва, насамперед територіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод.; Наприклад, Сен-Жермен-ська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територіальних проблем держав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхню відповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала практика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зобов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, як Франція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угоди більш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійська федерація, Сьєрра-Леоне, Мальта1. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні договірні стосунки між ними. Проте багато держав розглядали таку договірну систему як примусову й незадовільну, і подальшого розвитку вона не набула.
Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і понині.
На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двох універсальних міжнародних угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 p., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6 листопада 1996 р.*, та Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної
'Див.: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. М., 1977. Кн. 2. С 375.
* Конвенцію 1978 р. підписали 20 країн, ратифікували 15: Боснія і Герцеговина, Хорватія, Домініканська Республіка, Єгипет, Естонія, Ефіопія, Ірак, Марокко, Сейшели, Словаччина, Словенія, колишня Республіка Югославії Македонія, Туніс, Україна (26 жовтня 1992 p.), Югославія.
___________ Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів_____________
власності, державних архівів і державних боргів 1983 p., яка ще на початок 2002 р. не набрала чинності*. Проте вона є досить відомим актом, і її положення можуть застосовуватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Україна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником/ Існування універсальних договірних норм в інституті правонаступництва держав забезпечує надійні правові підстави сучасних міжнародних відносин.
Правонаступництво держав щодо державних архівів
У |
ст. 20 Віденської конвенції 1983 р. зазначено, що «державні архіви держави-попередниці» означають сукупність документів будь-якої давнини та різновиду, зроблених або придбаних державою-попередницею протягом її діяльності, що на момент правонаступництва держав належали дер-жаві-попередниці відповідно до її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви з різною метою. Загальні основні правила правонаступництва державних архівів такі: перехід державних архівів відповідно до територіального принципу; перехід державних архівів відбувається без компенсації; правонаступництво держав не стосується архівів третіх держав, які знаходилися на території держави-попередниці і які належать їй відповідно до її внутрішнього права; зберігання державою-попередницею державних архівів цілими та неушкодженими. За переділу держави, передачі або відокремлення частини території держави іншій державі частина державних архівів держави-попередниці, необхідних для нормально-
Глава X Правонаступництво держав
Врегулювання проблем правонаступництва
го керування цією територією або що стосується винятково чи головним чином такої території, переходить до держави-наступниці. На прохання держави-наступниці і за рахунок останньої вона може одержати додаткові державні архівні документи, пов'язані з інтересами переданої території (ст. 27, ЗО, 31).
За об'єднання держав архіви переходять до новоство-реної держави-наступниці.
Правонаступництво держав щодо державних боргів
З |
гідно зі ст. 33 Віденської конвенції 1983 р. з метою регулювання правонаступництва «державний борг» означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-поперед-ниці стосовно іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права. Наслідки переходу державних боргів полягають у припиненні зобов'язань держави-попередниці та виникнення цих боргових зобов'язань у держави-наступниці.
Важливу настанову містить ст. 36 Конвенції про відсутність наслідків правонаступництва держав для кредиторів: «Правонаступництво як таке не стосується прав і зобов'язань кредиторів». Звідси зрозуміло, що правонаступництво не має будь-яких юридичних наслідків для кредиторів, а питання, що постають, повинні вирішуватися за принципом pacta sunt servanda як у разі виникнення нової незалежної держави, так і держави, що утворилася внаслідок територіальних змін.
За переділу держав, передачі частини території або відокремлення частини території держави та утворення нових держав державний борг держави-попередниці переходить до держави-наступниці у справедливій частці з урахуванням, зокрема, майна, прав та інтересів, які переходять до держави-наступниці у зв'язку з означеним державним боргом (ст. 37, 40, 41). Коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу, державний борг переходить до такої держави-наступниці.
Особливий режим правонаступництва надано в Конвенції новим незалежним державам. Він полягає в тому, що жодний державний борг держави-попередниці не переходить до нової незалежної держави. У разі укладання угоди між ними в ній має враховуватися зв'язок між державним боргом держави-попередниці, пов'язаний з її діяльністю на території, що є об'єктом правонаступництва держав, і майном, правами та інтересами, які переходять до цієї нової незалежної держави. Така угода не повинна завдавати збитку принципу невід'ємного суверенітету кожного народу над його багатствами та природними ресурсами, і здійснення цієї угоди не повинно підривати основ економічного добробуту нової незалежної держави (ст. 38).
Як засоби регулювання суперечок Віденська конвенція 1983 р. пропонує консультації, переговори, процедуру примирення, судовий та арбітражний розгляд.
Врегулювання проблем правонаступництва
У зв'язку з припиненням існування СРСР.
МІЖНАРОДНА ПРАВОСВІДОМІСТЬ
МІЖНАРОДНИЙ ПРАВОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС
Ї4
ня щодо правотворчого процесу) і правила процедури головних органів організації.
Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій досить різноманітна. Вони можуть виступити з договірною ініціативою, запропонувати проект міжнародно-правового акта, скликати дипломатичну конференцію для його обговорення, провести його узгодження в межах власних органів, стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового акта юридично обов'язковим, здійснювати функцію реєстратора й депозитарію, з допомогою держав готувати офіційні тексти різними мовами, мати повноваження тлумачення, а іноді й перегляду акта тощо.
В цілому міжнародні організації здійснюють право-творчі функції як безпосередньо, так і у співробітництві з іншими суб'єктами міжнародного права. Вони можуть також виконувати допоміжні правотворчі функції в процесі вироблення норм міжнародного права іншими суб'єктами. Деякі вчені (Е. А. Шибаєва, Е. А. Пушмін та ін.) називають таку нормотворчу функцію квазінормотворчою.
Певними особливостями характеризується міжнародний правотворчий процес у виробленні звичаїв. Стосовно традиційних звичаїв, які склалися історично і функціонують, завдання міжнародного нормотворчого процесу — привести їх у відповідність до нових міжнародних реалій. Ті ж звичаї, що тільки починають формуватися (через формулювання в міжнародних угодах, резолюціях міжнародних організацій і конференцій та ін.), утворюються в порядку міжнародного правотворчого процесу, в ході якого виробляються відповідні міжнародно-правові акти (угоди, адміністративні і технічні регламенти тощо).
В науці вважається, що основний міжнародний процес проходить через створення міжнародних договорів, міжнародних звичаїв, принципів jus cogens.
Через резолюції, рекомендації міжнародних організацій, рішення міжнародних судових та арбітражних інституцій, національне законодавство та рішення національних судових інстанцій проходять допоміжні процеси утворення норм міжнародного права.
Певний вплив на міжнародний правотворчий процес мають міжнародно-правові доктрини, резолюції громадських організацій і наукових установ, виступи відомих державних і політичних діячів.
Глава XII Міжнародний правотворний процес
Принципи міжнародного правотворчого процесу
Участь громадськості в міжнародному правотворчому процесі
У |
науці міжнародного права під громадськістю мається на увазі населення або його представники, як правило, не на рівні окремого індивіда. Залежно від ступеня організації населення може об'єднуватися в націю, народ, меншину, громадські організації, міжнародні неурядові організації тощо.
У доктринах міжнародного права можливість брати участь у міжнародній правотворчості визнавалася лише за нацією і народом. Одні вчені наполягали на тому, що тільки нація, народ можуть брати участь у такій правотворчості (безпосередньо або через своїх представників на державному рівні), інші визнавали за ними таке право лише в період боротьби за незалежність, коли ще не існує своєї держави, здатної перебрати такі функції на себе. За приклад часто наводили палестинський народ, представники якого уклали понад сто міжнародних договорів.
Що стосується інших рівнів населення, наприклад громадських об'єднань (на національному та міжнародному рівнях), політичних партій, рухів, клубів тощо, то їхні спроби навіть опосередковано вплинути на міжнародний правотворчий процес держави припиняли на зародковому рівні. Цікаво, що громадські об'єднання й не прагнули підміняти держави в їхній міжнародній правотворчій діяльності. Вони лише хотіли, щоб держави прислухалися до їхнього бачення того, якими мають бути норми міжнародного права, що стосуються безпосередньо людей та їх об'єднань. До кінця Другої світової війни такі домагання вважалися взагалі неправомірними.
Злочини проти людини, скоєні під час Другої світової війни, переконали багатьох, що сама держава може бути (і часто буває) найбільшим порушником прав людини. Навіть у тому разі, коли держави вирішують питання, що стосуються тільки людини, вони вирішують їх насамперед в інтересах держави, а не людини. В різних регіонах уже в перші повоєнні роки створюються неурядові рухи та об'єднання, які не тільки заявляють про своє право на міжнародну правотворчість у сфері прав людини, а й про-
Глава XII Міжнародний правотворчий процес
Кодифікація міжнародного права
понують державам прийняти підготовлені ними проекти конкретних гуманітарних угод.
Так, на європейському континенті в Гаазі (травень 1948 р.) численні представники громадських організацій європейських країн провели Міжнародну конференцію Комітету рухів за європейську єдність. Представники широкої громадськості Європи висунули вимогу перед своїми державами: «Ми бажаємо мати Хартію прав людини, ми бажаємо мати Суд з відповідними санкціями для здійснення цієї Хартії». Своє бажання вони втілили в проекті Європейської конвенції з прав людини та проекті Статуту Європейського суду.
На заперечення державних структур, що державами вже підготовлено Загальну декларацію прав людини в рамках ООН і немає сенсу дублювати цей документ, від громадських об'єднань надійшла не менш категорична відповідь: «Хоча питання прав людини детально обговорювалося Організацією Об'єднаних Націй, дотепер не вдалося підготувати текст, який можна було б вважати задовільним з погляду міжнародного права. Загальній декларації бракує точності»1.
Небажання держав погодитися на запропонований представниками громадських об'єднань європейських країн проект Конвенції прав людини лише посилило на них тиск на національних рівнях. Згодом було прийнято Європейську конвенцію з прав людини, в основу якої покладено проект, розроблений відомими громадськими діячами — П.-А. Тейтженом (Франція) і Д. Максвеллом-Файфом (Велика Британія). Так чи не вперше представники громадських об'єднань довели, що вони можуть бути не лише прохачами у держав, а й міжнародними правотвор-цями (якщо не прямими, то опосередкованими).
Європейський досвід було підхоплено громадськими об'єднаннями на інших континентах. І сьогодні вже можна говорити про численні регіональні міжнародно-правові акти у сфері прав людини, ухвалені за безпосередньої участі громадських об'єднань. Звичайно, і в такому разі остаточну роль (затвердження, ратифікація) відігравали держави. Але стосовно договірних ініціатив, розробки та обговорення ряду міжнародно-правових актів у сфері прав
1 Council of Europe. Collected Edition of the Travaux Preparatories. 1975. P. 24.
людини, то участь у них широкої громадськості не заперечується навіть на офіційному, державному рівні. Можливості широкої громадськості в регіональній міжнародній правотворчості уважно вивчалися універсальними міжнародними організаціями. З часом у межах ООН (спочатку на рівні Підкомісії з питань попередження дискримінації і захисту меншин, а згодом і Комісії з прав людини, інших підрозділів та установ ООН) під час підготовки та обговорення міжнародних документів з прав людини почали запрошувати представників широкої громадськості, національних громадських об'єднань та міжнародних неурядових організацій.
Сьогодні в таких форумах беруть участь представники сотень міжнародних неурядових організацій і тисяч національних громадських об'єднань. Вони беруть безпосередню участь в обговоренні проекту міжнародно-правових актів, запропонованих державами, міждержавними урядовими та неурядовими організаціями, національними громадськими об'єднаннями, вносять власні поправки, застереження, схвалюють проекти тощо.
Звичайно, остаточне рішення залишається за державами. Але основна частина правотворчої діяльності до затвердження кінцевого проекту проводиться за безпосередньої участі представників широкої громадськості різних країн світу.
Крім прав людини, громадськість активно впливає на міжнародну правотворчу діяльність у сфері права навколишнього середовища, міжнародного економічного права, міжнародного гуманітарного права, міжнародного трудового права, міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю тощо.
Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права
В |
нутрішньодержавний (або національний) механізм реалізації норм міжнародного права складається з національного нормативно-правового забезпечення та інституцій-ного (організаційно-правового) механізму.
Нормативно-правове забезпечення розпочинається із законодавчого визначення ставлення держави до норм міжнародного права. Це може проявитись у проголошенні переваги (примату) норм міжнародного права перед нормами національного законодавства, визнанні міжнародних договорів та звичаїв частиною національного законодавства, невизнанні можливостей дії норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері, а відтак виробленні спеціальних правових механізмів переведення міжнародних зобов'язань у національно-правові та ін.
Незалежно від того, яке ставлення до норм міжнародного права проголошують держави, на практиці вони прагнуть розробити додаткові правові механізми національно-правового забезпечення ефективності реалізації міжнародно-правових актів.
У сукупності тих засобів, до яких удаються різні держави, можна вирізнити такі: а) засоби забезпечення юри-
Глава XIII Реалізація норм міжнародного права
дичної обов'язковості міжнародно-правових актів; б) засоби інформування про зміст міжнародно-правових актів; в) засоби узгодження національно-правових актів з міжнародно-правовими.
Найбільш уживаними засобами державно-правового забезпечення юридичної обов'язковості міжнародно-правових актів є ратифікація, затвердження, прийняття (акцепт), приєднання та підписання міжнародно-правового акта, а також обмін документами.
Узвичаєними засобами інформування про зміст міжнародно-правових актів є їх опублікування (безпосередньо або через повторення у формі внутрішньодержавного правового акта). Деякі держави вдаються до такого засобу інформування, як проголошення. Це дещо об'ємніше поняття, ніж опублікування. По-перше, проголошення може бути у формі опублікування у спеціальному збірнику. По-друге, воно може не відтворювати змісту міжнародного договору, а лише давати точну його назву й повідомляти про час його набрання чинності. Заінтересовані особи мають можливість у такому разі ознайомитися зі змістом договору у спеціальному виданні. По-третє, міжнародні угоди можуть бути проголошені по радіо, телебаченню або мережі Інтернету.
В деяких країнах практикується інформування про зміст міжнародних угод через видання спеціального закону. Закон у таких випадках і оголошує зміст договору, і затверджує його від імені держави. Інформація про зміст міжнародних договорів передається здебільшого через адміністративно-правові акти.
До найчастіше вживаних засобів узгодження національно-правових актів з міжнародно-правовими належать такі: 1) відсилання до міжнародно-правового акта (при цьому зміст останнього не відтворюється). Відсилання може бути конкретним (коли вказується конкретний міжнародно-правовий акт) і загальним (галузевим або інститутським); 2) рецепція (запозичення в міжнародному праві моделі поведінки та надання їй юридичної обов'язковості для суб'єктів національного права); 3) паралельна правотворчість (вироблення паралельно з міжнародним правом національно-правового акта, що максимально збігається за змістом); 4) уніфікація (цілеспрямовані дії на вироблення в міжнародному і внутрішньодержавному
_____ Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права_________
праві однакових розпоряджень); 5) перетворення (внесення змін до чинного законодавства з метою приведення його у відповідність до норм міжнародного права); 6) створення спеціального правового режиму (обмеження неска-сованих національно-правових актів таким чином, щоб вони негативно не впливали на виконання міжнародно-правових зобов'язань. Спеціальний правовий режим створюється навколо певного міжнародного договору, який потрібно реалізувати, незважаючи на те, шо він суперечить національному законодавству).
Крім зазначених засобів узгодження національно-правових актів з міжнародно-правовими, часто використовуються такі, як скасування внутрішньодержавного правового акта, який суперечить міжнародним зобов'язанням; відмова від прийняття законів, обумовлених у міжнародному договорі; обмеження сфери й часу дії національних законів та ін.
Внутрішньодержавні правові акти, покликані забезпечити реалізацію норм міжнародного права на території держави, можуть бути загального характеру і такі, що стосуються окремих міжнародних угод. Але незалежно від характеру вони мають спільне завдання: визначити комплекс заходів для забезпечення реалізації норм міжнародного права; суб'єктів, відповідальних за таке забезпечення; засобів контролю за належним виконанням міжнародних зобов'язань, а в разі необхідності — визначення заходів впливу (відповідальності) за невиконання державних зобов'язань.
До внутрішньодержавного організаційно-правового (ін-ституційного) механізму реалізації норм міжнародного права належать державні органи, покликані здійснювати правову діяльність для розроблення та прийняття юридичних актів з метою забезпечення виконання міжнародно-правових зобов'язань.
В Україні такими основними органами є:
Президент України, який як глава держави за Конституцією України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України. Президент України вживає заходів щодо забезпечення вико-
Глава XIII Реалізація норм міжнародного права
нання міжнародних зобов'язань, створює в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень щодо забезпечення виконання міжнародних зобов'язань України консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.
Верховна Рада України є законодавчим органом, уповноваженим у галузі реалізації норм міжнародного права: розробляти і приймати законодавчі акти — як спеціального характеру, стосовно прийняття зобов'язань і реалізації конкретних міжнародних договорів, так і загального характеру.
Верховна Рада України вносить зміни до Конституції України, призначає всеукраїнський референдум на випадок укладення міжнародних договорів щодо територіальних питань, визначає засади зовнішньої політики держави, здійснює інші повноваження, які є важливими для реалізації норм міжнародного права (надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України, денонсація міжнародних договорів України, здійснення парламентського контролю за виконанням міжнародних зобов'язань та ін.).
Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення зовнішньої політики держави, виконання законів України і актів Президента України, прийнятих з метою гарантування дії міжнародно-правових актів, вживає заходів до забезпечення виконання міжнародних пактів з прав і свобод людини, розробляє загальнодержавні програми забезпечення виконання міжнародних зобов'язань, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та ін.
Уряд України видає постанови і розпорядження, які покликані гарантувати виконання міжнародних зобов'язань держави, створення матеріальної бази реалізації норм міжнародного права тощо.
Міністерство закордонних справ України є органом виконавчої влади, на який покладено обов'язок здійснення управління зовнішніми зносинами України з іншими державами та міждержавними організаціями.
Згідно з Положенням про МЗС України воно повинно готувати пропозиції (проекти) укладення, виконання, припинення (або призупинення) дії міжнародних угод, здійснювати контроль за виконанням міжнародних дого-
______ Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права_________
ворів України, брати участь у підготовці проектів нормативно-правових актів, покликаних привести законодавство України у відповідність до взятих нею міжнародних зобов'язань, забезпечувати участь України в діяльності міжнародних міжурядових організацій тощо.
Крім зазначених органів, суттєвими повноваженнями щодо забезпечення реалізації норм міжнародного права наділені спеціалізовані органи зовнішніх зносин, зокрема Міністерство економіки, інші міністерства, комітети та відомства України.
Важливий обов'язок стежити за належною реалізацією Україною норм міжнародного права покладено на зарубіжні органи зовнішніх зносин України (дипломатичні представництва — посольства і місії, консульські представництва, представництва при міжнародних організаціях тощо).
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Гавердовский А. С.
Имплементация норм международного права. К., 1980.
Международное право / Отв. ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунов.
М., 1999, гл. 9.
Мингазов Л. X.
Эффективность норм международного права. Казань, 1990.
Проблемы реализации норм международного права / Отв. ред.
Г. В. Игнатенко. Свердловск, 1989.
Пушмин Э. А.
Международный юридический процесс и международное право.
Кемерово, 1990.
Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве /
Отв. ред. В. Н. Денисов, В. И. Евинтов. К., 1992.
Суворова В. Я.
Реализация норм международного права. Екатеринбург, 1992.
Тиунов О. И.
О понятии международно-правового контроля // Советский
ежегодник международного права. 1988. М., 1989.
Higgins Rosalyn.
Problems and Process. International Law and how we use it. Oxford, 1995.
Lauterpacht H.
The Development of International Law by the International Court.
London, 1958.
МІЖНАРОДНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
Зміст міжнародних правовідносин
У |
науці міжнародного права загальновизнано, що права та обов'язки учасників міжнародних правовідносин складають юридичний зміст цих правовідносин.
Дискусія, що точилася навколо цього твердження в загальнотеоретичній літературі, спроба розглядати такі права та обов'язки як форму міжнародних правовідносин, а реальну поведінку, взаємодію відповідних учасників — як їх зміст у науці міжнародного права не були підтримані.
Водночас спільного розуміння не вдалося досягти й у розкритті змісту суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків. Що стосується суб'єктивних прав, то для одних — це об'єктивне право в конкретних правовідносинах, реалізоване право. Для інших суб'єктивне право — це юридичні засоби (не тільки норми міжнародного права та права, шо з них випливають) забезпечення певної поведінки суб'єктів. Іноді підтримується й погляд на суб'єктивне право як на міру дозволеної поведінки. Щоправда, прихильники вказаного погляду обходять питання: чим таке суб'єктивне право відрізняється від норми міжнародного права, функція якої — також бути мірою дозволеної поведінки. Тому такі уточнення або розбіжності між самими прихильниками зазначеного погляду, як: це міра поведінки зобов'язаного суб'єкта стосовно уповноваженого, або міра дозволеної поведінки самого уповноваженого суб'єкта, або як різновид останньої — можливість поведінки щодо реалізації суб'єктивного права на вимогу відповідної поведінки від зобов'язаних суб'єктів, а в необхідних випадках застосування примусу до останніх, принципового значення не мають.
Головне в суб'єктивному праві — це забезпечення нормою міжнародного права можливості певної дії або утримання від дії. Реалізувати норму міжнародного права можна тільки через реалізацію суб'єктивного права або виконання суб'єктивних обов'язків учасниками міжнародних правовідносин.
Глава XIV Міжнародні правовідносини
Зміст міжнародних правовідносин
Іншого погляду на проблему дотримуються прихильники нормативістської теорії міжнародного права (Г. Кель-зен, Й. Кунц, П. Гугенхейм, Г. Мореллі, І. Мінагава та ін.). Вони, зокрема, вважають, що існує лише об'єктивне право, а суб'єктивне право є результатом доктринальних припущень прихильників природного права.
Суб'єктивні права, як і відповідні правовідносини, можуть складатися одночасно з прийняттям відповідної норми міжнародного права, а можуть з'явитися через певний період після вироблення норми, під час виникнення міжнародних правовідносин. Тобто виникнення і реалізація суб'єктивних прав не завжди збігаються.
Наприклад, юридичне визнання держав однією одної дає їм підставу для здійснення суб'єктивного права на дипломатичні зносини, обмін посольствами. Але це право може бути реалізоване через роки, а може взагалі не бути реалізованим, якщо відповідні правовідносини не складуться. Це є наслідком того, що в міжнародному праві суб'єктивні права постають не з правовідносин, а з норми права.
Суб'єктивне право не слід плутати з правоздатністю суб'єктів міжнародного права. Поки не настав відповідний юридичний факт, суб'єктивне право не існує (існує потенційно), і суб'єкт міжнародного права володіє лише правоздатністю. Міжнародна правоздатність реалізується в суб'єктивному праві, але не охоплює її. Можлива міжнародна правоздатність, що не виступатиме як суб'єктивне право. Так, правоздатність, яка не забезпечена відповідним правовим обов'язком, не стане суб'єктивним правом. Правоздатність укладати міжнародні угоди не зобов'язує іншу державу йти на таке укладення, а без такого зобов'язання не можна говорити про суб'єктивне право. Правоздатність встановлювати дипломатичні^зносини без згоди іншої сторони не стане суб'єктивним правом.
Отже, міжнародна правоздатність, по суті, є ширшим поняттям, аніж суб'єктивне право. Правоздатність реалізується через суб'єктивне право настільки, наскільки це буде кореспондуватися з прийнятими зобов'язаннями іншою стороною правовідносин. Це вирішується в міжнародному праві лише через угоду суб'єктів або на основі норм звичаєвого права (наприклад, статус постійно нейтральної держави).
Міжнародна угода може змінити можливості реалізації правоздатності суб'єкта через розширення або звуження його суб'єктивних прав та обов'язків.
Обов'язки суб'єкта міжнародних правовідносин разом із суб'єктивними правами складають зміст правовідносин. Вони є визначальними для необхідної поведінки суб'єкта правовідносин. Виконання обов'язків суб'єктом правовідносин не залежить від вольового рішення (як це може бути із суб'єктивним правом). Воно є обов'язковим і за формою, і по суті. Коли ж суб'єкт правовідносин спробує уникнути дотримання своїх суб'єктивних обов'язків, до нього можуть бути застосовані відповідні заходи примусу.
Незалежно від того, про яку поведінку йдеться — необхідну, належну чи обов'язкову, якщо вона є реалізацією суб'єктивного обов'язку, то завжди має бути поведінкою згідно з розпорядженнями, які випливають із норми міжнародного права.
Суб'єктивні міжнародні обов'язки існують у тісній єдності з суб'єктивними правами в межах цілого — правовідносин. Права та обов'язки — це протилежності, які однаковою мірою стосуються різних суб'єктів-учасників одних і тих самих міжнародних правовідносин. Суб'єкт, який має право, водночас є і зобов'язаним суб'єктом. Теоретично можна уявити права без обов'язків, але такі правовідносини не характерні для міжнародного права. Рідко трапляються в міжнародному праві прості правовідносини, коли є одне право та відповідно один обов'язок. Міжнародні правовідносини складні за структурою; вони містять численні суб'єктивні права та відповідні їм за кількістю суб'єктивні обов'язки.
Для зручності аналізу їх іноді поділяють на групи. Найчастіше в класифікації застосовується критерій походження суб'єктивних прав та обов'язків учасників міжнародних правовідносин, критерій джерела права.
Розрізняють, зокрема, такі правовідносини: а) права та обов'язки, які випливають з основних принципів сучасного міжнародного права; б) права та обов'язки, які випливають з міжнародних договорів; в) права та обов'язки, які виводяться зі звичаїв міжнародного права; г) права та обов'язки, які є наслідком рішень міжнародних органів (міжурядових організацій, міжнародних судових
Глава XIV Міжнародні правовідносини
Об'єкт міжнародних правовідносин
та арбітражних інституцій); д) права та обов'язки, які є наслідком односторонніх дій учасника правовідносин і згоди на те інших учасників.
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ САНКЦІЇ
Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій________________
лення порушених прав та відшкодування, то міжнародно-правові санкції — це засіб, за допомогою якого відновлюють порушені права і домагаються відшкодування»1.
Український учений В. А. Василенко, який спеціально досліджував проблеми міжнародно-правових санкцій, дійшов висновку, що їх слід розуміти як «дозволені міжнародним правом і такі, що мають прецесійний характер, примусові заходи, які застосовуються суб'єктами міжнародного права для охорони та підтримки міжнародного правопорядку на випадок, якщо суб'єкт-правопорушник відмовляється припинити міжнародне правопорушення, відновити права потерпілих суб'єктів і (або) добровільно виконати обов'язки, які випливають з його міжнародно-правової відповідальності»2.
Міжнародно-правові санкції завжди є формою дозволеного примусу в міждержавних стосунках. Самі примусові заходи можуть бути як санкціоновані, так і несанкціоновані (в обох випадках ідеться про правомірні примусові заходи). Несанкціоновані примусові заходи можуть застосовуватися до виникнення міжнародно-правової відповідальності як реакція на недружні акти, ситуації, непереборну силу, конфліктні ситуації, що стали наслідком внутрішніх громадянських воєн тощо. Більшість таких заходів з настанням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру міжнародно-правових санкцій. Якщо несанкціоновані примусові заходи є проявом насильства і сваволі, вони не можуть набути характеру санкцій навіть після настання міжнародно-правової відповідальності.
Право на примусові заходи належить кожному суб'єктові міжнародного права, але практика його реалізації в них різна. Найефективніше реалізовують своє право на примусові заходи держави як індивідуально, так і зусиллями кількох держав (у порядку самодопомоги), а також через відповідний міжнародний інституційний механізм (за допомоги міжнародних організацій). Тому не зовсім правильно вважати, що примусові заходи — це лише колективні дії, передбачені статутами міжнародних організацій.
Санкції можуть бути як заходи із застосуванням збройних сил, так і без них. Для сучасного міжнародного права
1 Міжнародне право. К., 1971. С 267.
2 Василенко В. А. Международно-правовые санкции. К., 1У8/. с лъ.
Глава XVI Міжнародно-правові санкції
більш характерним є застосування незбройних санкцій. Якщо раніше переважали санкції в порядку самодопомоги, то за умов сучасного міжнародного правопорядку превалюють централізовані санкції з використанням можливостей міжурядових організацій.
Залишилось імперативним правилом застосування міжнародно-правових санкцій, що вони є можливими лише у відповідь на правопорушення. В цьому й полягає різниця від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і від правомірних превентивних примусових заходів. Так, превентивні примусові заходи, до яких іноді вдається Рада Безпеки ООН, не є санкціями. Вони застосовуються не у відповідь на правопорушення, а з метою запобігти загрозі миру та безпеки. Повноваження на такі дії має лише Рада Безпеки ООН. Окремі держави такими повноваженнями не наділені; їхні посилання на національну безпеку, національні інтереси як причину застосування превентивних примусових заходів не є правомірними.
Не можуть мати характеру санкцій насильницькі дії держави-правопорушниці у відповідь на застосування до неї санкцій. Подібний спротив можна розцінити лише як нове правопорушення. Застосування санкцій — процес односторонній. Суб'єкт, який застосовує санкцію, не може бути стороною-правопорушницею. Мета застосування санкцій: припинити міжнародне правопорушення, захистити права жертви правопорушення, відновити їх до того стану, в якому вони перебували до початку правопорушення, й реалізувати міжнародно-правову відповідальність суб'єкта правопорушника. Очевидно, що в реалізації такої мети немає місця для нових дій насильницького характеру з його боку. А ненасильницькі дії можуть бути тільки для відновлення порушеного правового статус-кво з боку правопорушника. А це категорія дій не санкційно-го характеру, а терпіння і несення обмежень.
У міжнародно-правових дослідженнях під санкцією розуміють не тільки примусові заходи у відповідь на правопорушення. Санкцією називається й та частина норми міжнародного права, яка визначає ці заходи. Існує й такий погляд на санкцію, що це форма політичної міжнародно-правової відповідальності або явище, яке охоплює заходи примусового впливу та відповідальність.
і
________ Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій_________
Утім, між примусовими заходами, санкцією та міжнародно-правовою відповідальністю можна простежити певну відмінність. Власне, для застосування санкцій підставою є не стільки факт міжнародного правопорушення (основна підстава для міжнародно-правової відповідальності), скільки відмова виконати міжнародні зобов'язання щодо ліквідації наслідків такого правопорушення.
Якщо міжнародно-правова відповідальність безпосередньо пов'язана з міжнародним правопорушенням, то міжнародно-правова санкція, як правило, — опосередковано. Вихід на міжнародно-правову санкцію можливий за такою схемою: міжнародне правопорушення — міжнародно-правова відповідальність — відмова суб'єкта-пра-вопорушника добровільно виконати зобов'язання щодо ліквідації наслідків правопорушення — міжнародно-правова санкція.
Дослідники інституту міжнародно-правових санкцій (В. А. Василенко, Ю. В. Петровський та ін.) наголошують на тому, шо характерна відмінність санкцій розпочинається у відповідь на друге правопорушення — відмову виконати зобов'язання щодо ліквідації шкідливих наслідків первинного протиправного акту. Отже, міжнародно-правова відповідальність можлива без міжнародно-правових санкцій, але санкції без відповідальності неможливі.
Міжнародні санкції є примусовими заходами впливу не на всякого правопорушника, а лише на того, хто добровільно не хоче реалізувати свій обов'язок щодо ліквідації шкідливих наслідків правопорушення. Норми, які регулюють цей процес, сформували в сучасному міжнародному праві особливий інститут правоохорони і пра-возастосування — міжнародно-правові санкції. Норми цього інституту забезпечують порядок примусового відновлення первинних (тобто таких, що функціонували до правопорушення) правових відносин, а якщо це неможливо, то заміни їх на адекватні. Вони забезпечують відшкодування збитків, які настали в результаті як правопорушення, так і відмови добровільно виконати зобов'язання щодо відповідного відшкодування. Кінцева мета міжнародно-правових санкцій — відновлення неперервно функціонуючого механізму міжнародно-правового регулювання.
Глава XVI Міжнародно-правові санкції
Типи і види міжнародно-правових санкцій
МІЖНАРОДНА ЮСТИЦІЯ
Ї1
Глава XVII Міжнародна юстиція
Міжнародний Суд ООН
Процес, започаткований Постійною палатою міжнародного правосуддя, попри опір окремих держав, поступово розвивався. Своє логічне завершення він знайшов у створенні Міжнародного Суду ООН.
Ї9
Глава XVII Міжнародна юстиція
арбітри (кожен), один з них може бути громадянином країни, яка обирала.
Активність Постійної палати третейського суду незначна. Майже за 100 років вона розглянула 24 справи, з яких на другу половину XX ст. припало лише дві справи. Водночас багато держав та міждержавних організацій наголошують на важливості арбітражного розгляду. Про це, зокрема, йдеться у Всесвітній поштовій конвенції, Міжнародній конвенції електрозв'язку, Статуті ЮНЕСКО, Єдиній конвенції про наркотичні засоби 1961 p., Конвенції ООН з морського права 1982 p., Конвенції про регулювання освоєння мінеральних копалин Антарктики 1988 р. та інших універсальних міжнародних договорах. На десятій сесії Комісії міжнародного права ООН були прийняті «Примірні правила арбітражного процесу», схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1958 p. (мають рекомендаційний характер). Вони вирішують питання наявності спору та обсягу арбітражного зобов'язання і є обов'язковими для укладання компромісу, утворення арбітражного суду, його права і процесу арбітражу, наради суду, арбітражного рішення, тлумачення арбітражного рішення, питання дійсності та визнання недійсним арбітражних рішень, їх перегляду.
РЕКОМЕНДОВАНА „„„ ЛІТЕРАТУРА _
Блищенко И. П., Фисенко И. В.
Международный уголовный суд. М., 1994.
Клеандров М. И.
Экономический суд СНГ: статус, проблемы, перспективы.
Тюмень, 1995.
Кожевников Ф. И., Шармазанашвили Г. В.
Международный суд ООН. М., 1971.
Лазарев С. Л. Международный арбитраж. М., 1991.
Международное право / Отв. ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунов.
М., 1999 (гл. 10).
Шинкарецкая Г. Г.
Международная судебная процедура. М., 1992.
Энтин М. Л. Международные судебные учреждения. М., 1994.
МІЖНАРОДНА ЗАКОННІСТЬ ТА МІЖНАРОДНИЙ ПРАВОПОРЯДОК
Загальне і особливе міжнародної законності
Та міжнародного правопорядку.
ЗМІСТ
Вступ (В. Г. Буткевич) З
Умовні скорочення 7
Глава І Поняття, природа та сфера дії міжнародного права
(В. Г. Буткевич)
1. Термін «міжнародне право» 10
2. Поняття міжнародного права 15
3. Предмет і об'єкт міжнародного права 25
4. Характерні особливості міжнародного права 29
5. Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права 36
6. Функції міжнародного права 42
Глава II Історія міжнародного права і його науки
1. Виникнення міжнародного права і періодизація його
Історії (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 49
2. Формування та особливості міжнародного права
В додержавний період (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 58
3. Міжнародне право стародавніх держав
В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 68
4. Міжнародне право в епоху середньовіччя
В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 77
Класичне міжнародне право (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 83
6. Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 89
7. Історія науки міжнародного права
В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 94
8. Розвиток науки міжнародного права в Україні
В. Г. Буткевич, Л. Г. Забяоцька) 98
Глава III Джерела міжнародного права
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття «джерела міжнародного права» 108
2. Міжнародний договір 112
3. Міжнародний звичай 117
4. Загальні принципи права 123
5. Рішення міжнародних органів та організацій 127
6. Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів 133
7. Доктрина міжнародного права 137
8. Національне законодавство та рішення національних судів 140
Глава IV Система міжнародного права
(В. Г. Буткевич)
1. Проблеми аналізу системи міжнародного права 144
2. Поняття системи міжнародного права 151
3. Система міжнародного права і структура міжнародного права 153
4. Система міжнародного права, галузь міжнародного права, інститут міжнародного права, норма міжнародного права 155
5. Система міжнародного права, система науки міжнародного права, система підручників (викладання) міжнародного права 158
Глава V Норми міжнародного права
(В. В. Мицик)
1. Поняття і характерні риси норм міжнародного права 161
2. Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація 165
3. Концепція «м'якого права» (soft law) 178
4. Ієрархія норм міжнародного права 183
5. Кодифікація норм міжнародного права 184
6. Взаємодія норм міжнародного права з нормами інших
систем регулювання міжнародних відносин 187
Глава VI Основні принципи міжнародного права
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття основних принципів міжнародного права 191
2. Функції основних принципів міжнародного права 196
3. Природа основних принципів міжнародного права 200
4. Ознаки основних принципів міжнародного права 203
5. Класифікація основних принципів міжнародного права 207
6. Зміст основних принципів міжнародного права 211
7. Співвідношення основних принципів системи, принципів галузі та інституту, універсальних, регіональних і партикулярних принципів 214
8. Принцип заборони застосування сили або загрози силою 218
9. Принцип суверенної рівності держав 222
10. Принцип невтручання 225
11. Принцип територіальної цілісності держав 227 12...Принцип непорушності державних кордонів 230
13. Принцип мирного врегулювання спорів 232
14. Принцип поваги прав та основних свобод людини 234
15. Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею 237
16. Принцип співробітництва 239
17. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань 241
Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право
(В. В. Мицик)
1. Значення проблеми співвідношення міжнародного
і внутрішньодержавного права 244
2. Теорії співвідношення міжнародного і національного
права 246
3. Доктрина міжнародного права про здійснення його норм
у внутрішньодержавній сфері 254
4. Конституційне право і судова практика держав щодо співвідношення національного та міжнародного права 265
5. Національне законодавство України, її судова практика
та міжнародне право 276
6. Національне законодавство та міжнародна судова
практика 284
Глава VIII Суб'єкти міжнародного права
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття суб'єкта міжнародного права 293
2. Основні риси та особливості міжнародної правосуб'єктності 300
3. Інститут міжнародної правосуб'єктності 304
4. Держава — основний суб'єкт міжнародного права 311
5. Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій 316
6. Міжнародна правосуб'єктність народу, нації, які борються
за створення незалежної держави 320
7. Особливі види міжнародної правосуб'єктності 324
8. Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи 329
9. Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній 337
Глава IX Визнання в міжнародному праві
(В. В. Мицик)
1. Поняття визнання 344
2. Визнання держав 346
3. Визнання урядів 352
4. Інші види визнання 355
5. Форми визнання 358
6. Засоби і типи визнання 361
Глава X Правонаступництво держав
(В. В. Мицик)
1. Поняття правонаступництва 366
2. Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 371
3. Правонаступництво держав щодо державної власності 381
4. Правонаступництво держав щодо державних архівів 383
5. Правонаступництво держав щодо державних боргів 384
6. Врегулювання проблем правонаступництва у зв'язку з припиненням" існування СРСР. Правонаступництво
України 385
Глава XI Міжнародна правосвідомість
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття міжнародної правосвідомості 394
2. Суб'єкти міжнародно-правової свідомості 399
3. Структура міжнародно-правової свідомості 404
4. Функції міжнародної правосвідомості 407
Глава XII Міжнародний правотворчий процес
(В. Г. Буткевич)
1. Сутність міжнародного правотворчого процесу 412
2. Принципи міжнародного правотворчого процесу 416
3. Односторонні акти держави у міжнародному
правотворчому процесі 418
4. Участь громадськості в міжнародному правотворчому
процесі 423
5. Кодифікація міжнародного права 425
Глава XIII Реалізація норм міжнародного права
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття реалізації норм міжнародного права 429
2. Форми та способи реалізації норм міжнародного права 431
3. Міжнародно-правовий механізм реалізації норм міжнародного права 435
4. Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права 439
Глава XIV Міжнародні правовідносини
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття міжнародних правовідносин 444
2. Суб'єкти міжнародних правовідносин 448
3. Зміст міжнародних правовідносин 451
4. Об'єкт міжнародних правовідносин 454
5. Юридичні факти і міжнародні правовідносини 456
Глава XV Міжнародно-правова відповідальність
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття міжнародно-правової відповідальності 459
2. Підстави для виникнення міжнародно-правової відповідальності 463
3. Ознаки міжнародного правопорушення 468
4. Класифікація міжнародних правопорушень 473
5. Обставини звільнення від міжнародно-правової відповідальності 477
6. Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності 482
7. Види і форми міжнародно-правової відповідальності 484
8. Відповідальність за правомірну діяльність ' 487
9. Відповідальність міжнародних організацій 489
Глава XVI Міжнародно-правові санкції
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій 492
2. Типи і види міжнародно-правових санкцій 496
3. Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій 501
4. Механізм застосування міжнародно-правових санкцій 505
Глава XVII Міжнародна юстиція
(В. Г. Буткевич)
1. Історія міжнародного правосуддя 507
2. Постійна палата міжнародного правосуддя 510
3. Міжнародний Суд ООН 512
4. Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи 515
5. Міжнародний арбітраж 518
Глава XVIII Міжнародна законність та міжнародний правопорядок
(В. Г. Буткевич)
1. Поняття і сутність міжнародної законності 521
2. Структура міжнародної законності 530
3. Режим і принципи міжнародної законності 534
4. Загальне і особливе міжнародної законності
та міжнародного правопорядку. Сутність міжнародного
правопорядку 537
5. Міжнародне право та міжнародний правопорядок 542
Справи, рішення та консультативні висновки міжнародних
і національних судових установ і висновки міжнародних органів
та організацій, на які є посилання в тексті 548
Предметний покажчик 551
Покажчик імен 569
Латинські терміни й вислови, що вживаються в підручнику та
поширені в міжнародно-правовій літературі 580