Реферат Курсовая Конспект
Вступ до трудового права - раздел Образование, ...
|
Автор — Н.Б. Болотіна, професор кафедри цивільно-правових дисциплін Навчально-наукового інституту Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук
Рецензенти:
Р.І. Кондратьев, доктор юридичних наук, професор, проректор, завідувач кафедри теорії та історії права і трудового права Хмельницького Інституту регіонального управління і права;
7ТД. Пилипенко, доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри трудового, аграрного та екологічного права Львівського національного університету імені Івана Франка
ЗМІСТ
Передмова.................................................................................... 13
Вступ до трудового права....................................................... 16
Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ........................................ 30
Глава 1. Право людини на працю і державні гарантії
його забезпечення .................................................ЗО
1.1.Право людини на працю: поняття, зміст, міжна
родні стандарти....................................................... 30
1.2. Державні гарантії трудових прав за законодав
ством України......................................................... 37
1.3. Сучасні тенденції на ринку праці в Україні........ 43
Глава 2. Предмет, метод і система трудового права.....49
2.1. Предмет трудового права...................................... 49
2.2. Метод трудового права.......................................... 70
2.3. Система трудового права і система трудового
законодавства ......................................................... 77
2.4. Відмежування трудового права від суміжних
галузей права........................................................... 83
2.5. Функції трудового права ...................................... 86
Глава 3. Основні принципи трудового права України— 92
3.1. Поняття і значення основних принципів
трудового права...................................................... 92
6_
3.2. Загальна характеристика принципів трудового
права ....................................................................... 96
Глава 4. Джерела трудового права.................................. 102
4.1. Поняття джерел трудового права, їх особливості,
класифікація та види.............................................. 102
4.2. Загальна характеристика джерел трудового
права ....................................................................... 106
4.3. Єдність та диференціація в правовому регулю
ванні праці. Загальне і спеціальне законо
давство ................................................................... 116
4.4. Значення рішень Верховного Суду України
та керівних роз'яснень Пленуму Верховного
Суду України......................................................... 121
Глава 5. Трудові правовідносини та їх суб'єкти..........126
5.1.Поняття трудових правовідносин, їх склад,
зміст та загальна характеристика......................... 126
5.2. Працівники як суб'єкти трудових правовід
носин ...................................................................... 131
5.3. Роботодавці як суб'єкти трудових правовід
носин....................................................................... 140
Глава 6. Міжнародно-правове регулювання праці......149
Поняття та розвиток міжнародно-правового регулювання праці ................................................ 149
6.2. Всесвітні (універсальні) міжнародні стандарти
праці........................................................................ 153
6.3. Міжнародна організація праці та її нормо-
творча діяльність ................................................... 156
6.4. Європейські міжнародні стандарти праці........... 161
Глава 7. Забезпечення зайнятості та працевлашту
вання ..........................-.......................................... 169
7.1.Поняття зайнятості, категорії зайнятого насе
лення і державні гарантії у сфері зайнятості ....169
7.2. Державна служба зайнятості та її повнова
ження ...................................................................... 176
7.3. Правові питання організації працевлаштування
державною службою зайнятості ..................... -...181
7.4. Працевлаштування за допомогою посеред
ницьких організацій.............................................. 187
7.5. Соціальний захист безробітного ......................... 192
Розділ II. Глава 8.
8.1.
8.2. 8.3, 8.4,
8.5. 8.6,
8.7. 8.7.1.
8.7.2. 8.7.3. 8.7.4. 8.7.5. 8.7.6. 8.7.7. 8.7.8.
8.7.9, 8.7.10
8.7.11 8.7.12 8.7.13 8.7.14
8.8 8.8.1
8.8.2 8.8.3 8.8.4 8.8.5 8.9
-1
ІНДИВІДУАЛЬНЕ ТРУДОВЕ ПРАВО.................202
Трудовий договір.................................................202
Поняття трудового договору та його відмінність
від цивільно-правових угод про працю.............. 202
Сторони трудового договору............................... 211
Зміст трудового договору..................... ,.............. 214
Гарантії прав і обмеження прав особи при укла
денні трудового договору.................................... 221
Випробування при прийнятті на роботу....... ,...225
Прийняття на роботу і юридичне оформлення
трудового договору .............................................. 229
Види трудового договору.................................... 235
Трудовий договір на невизначений строк
(безстроковий).......................................................
Трудовий договір на певний строк..................... 235
Контракт — особливий вид трудового договору 238
Трудовий договір про тимчасову роботу ,......... 247
Трудовий договір про сезонну роботу................ 248
Трудовий договір з трудящим-мігрантом........... 249
Трудовий договір про сумісництво..................... 251
Трудовий договір про суміщення професій
і посад..................................................................... 255
Трудовий договір про тимчасове заступництво
керівника підприємства ....................................... 256
Трудовий договір з працівниками про тимчасове виконання обов'язків за вакантною посадою 257
Трудовий договір про надомну роботу............... 258
Трудовий договір з державним службовцем...... 259
Трудовий договір з молодим спеціалістом ........ 263
Порядок укладення трудового договору з робото
давцем — фізичною особою ................................ 267
. Зміна умов трудового договору.......................... 269
Поняття переведення та переміщення на іншу
роботу....................................................................... 269
, Види переведення на іншу роботу ..................... 275
. Тимчасові переведення з ініціативи власника ...276
. Переведення з ініціативи працівника ................ 278
. Зміна істотних умов праці.................................... 279
. Припинення трудового договору........................ 281
Н.!>. І. Поняття та класифікація підстав приинпення
трудового договору .............................................. 281
8.9.2. Припинення трудового догоиору в;ш'язку
з певними подіями................................................ 283
8.9.3. Припинення трудового дшчпюру а зв'язку
з певними юридичними дійми............................... 284
8.9.4. Припинення трудоного ДОГОВОРУз ініціативи
працівника.............................................................. 287
8.9.5. Розірвання трудоного договору з ініціативи
власника ................................................................ 291
8.9.6. Додаткоиі підставирозірвання трудового дого
вору л Ініціатививласника................................. 304
8.9.7. Роіїіринння трудового договору з ініціативи
третіх осіб .............................................................. 307
8.9.8. Припинення трудового договору в зв'язку
з порушенням правил прийняття (ст. 7 КЗпП) 312
8.9.9. Порядок звільнення працівників з ініціативи
власника і третіх осіб ........................................... 314
8.9.10. Оформлення звільнення і проведення розра
хунку ...................................................................... 319
8.9.11. Відсторонення від роботи ................................... 320
8.9.12. Трудові книжки..................................................... 321
Глава 9. Робочий час ........................................................327
9.1. Поняття робочого часу і сучасні проблеми
гарантій у сфері робочого часу............................ 327
9.2. Види робочого часу та його нормування........... 331
9.3. Режим робочого часу та його види .................... 336
9.4. Надурочна робота.................................................. 341
9.5. Чергування............................................................. 344
9.6. Облік робочого часу.............................................. 345
Глава 10. Час відпочинку....................................................349
10.1.Поняття та види часу відпочинку....................... 349
10.2. Відпустки, їх види та порядок надання ............. 355
Глава 11. Оплата праці........................................................375
11.1.Соціально-економічні аспекти оплати праці
та її реформа в Україні.......................................... 375
119 гтг^тї^тю яттчЧрЧення поняття оплаті* праці.
Структура і функції заробітної плати ................. 380
11.3. Сфери регулювання оплати праці....................... 386
11.4. Організація оплати праці на підприємствах....... 390
11.5. Нормування праці.................................................. 394
11.6. Тарифна система.................................................... 399
11.7. Системи оплати праці........................................... 406
11.8. Преміювання працівників.................................... 407
11.9. Доплати і надбавки .............................................. 409
11.10. Гарантійні виплати і доплати............................... 411
11.11. Право працівника на оплату праці та його
захист...................................................................... 413
Глава 12. Дисципліна праці.................................................426
12.1. Поняття трудової дисципліни та методи її забез
печення .................................................................. 426
12.2. Внутрішній трудовий розпорядок....................... 428
12.3. Основні трудові обов'язки сторін трудового
договору.................................................................... 430
12.4. Заохочення у трудовому праві ............................ 432
Глава 13. Дисциплінарна відповідальність.....................438
L3.1.Юридична відповідальність за порушення
трудової дисципліни ............................................ 438
13.2. Загальна дисциплінарна відповідальність.......... 441
13.3. Спеціальна дисциплінарна відповідальність...... 444
Глава„14. Матеріальна відповідальність сторінтрудового
договору.................................................................449
14.1. Поняття і загальна характеристика матеріаль
ної відповідальності, її відмінність від цивільно-
правової відповідальності..................................... 449
14.2. Підстава та умови матеріальної відповідаль
ності ........................................................................ 455
14.3. Види матеріальної відповідальності праців
ників ....................................................................... 457
14.4. Колективна (бригадна) матеріальна відповідаль
ність працівників .................................................. 465
14.5. Визначення розміру шкоди та порядок її від
шкодування ........................................................... 467
14.6. Матеріальна відповідальність роботодавця
за шкоду, заподіяну працівникові........................ 470
14.7. Відшкодування моральної шкоди........................ 477
Глава 15. Правове забезпечення охорони праці та здо
ров'я працівників на виробництві...................4S1
15.1.Охорона праці: поняття, державна політика, пра
вове регулювання ................................................. 481
15.2. Гарантії прав працівників на охорону праці
та здоров'я на виробництві................................... 486
15.3. Організація охорони праці працівників на під
приємстві ............................................................... 488
15.4. Спеціальні правила охорони праці на важких,
небезпечних та шкідливих роботах..................... 495
15.5. Охорона здоров'я жінок, неповнолітніх і осіб
зі зниженою працездатністю................................ 499
15.6. Соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання 508
15.7. Розслідування та облік нещасних випадків,
професійних захворювань та аварій, пов'язаних
з виробництвом .................................................... 514
Глава 16. Професійна підготовка, перепідготовка
та підвищення кваліфікації працівників........522
16.1. Правове регулювання підготовки кадрів:
загальні положення................................................ 522
16.2. Організаційно-правові питання професійного
навчання робітників ............................................. 526
16.3. Підвищення кваліфікації керівних працівни
ків та фахівців........................................................ 530
16.4. Матеріальне забезпечення та гарантії
працівникам за час професійного навчання....... 534
16.5. Пільги для працівників, які навчаються
у середніх та професійно-технічних закладах
освіти...................................................................... 537
16.6. Пільги для працівників, які навчаються
у вищих закладах освіти та аспірантурі.............. 542
Глава 17. Індивідуальні трудові спори ............................550
17.1.Індивідуальні трудові спори: поняття, види,
причини виникнення та способи вирішення..... 550
17.2. Порядок вирішення трудових спорів у КТС...... 556
17.3. Судовий порядок розгляду трудових спорів...... 559
17.4. Порядок поновлення працівника на роботі
та оплата вимушеного прогулу............................ 563
17.5. Діяльність спеціалізованих трудових судів
у зарубіжних країнах............................................. 567
Розділ III. КОЛЕКТИВНЕ ТРУДОВЕ ПРАВО..........................573
Глава 18. Соціальне партнерство і колективне трудове
право........................................................................573
18.1. Соціальне партнерство: загальна характерис
тика ........................................................................ 573
18.2. Правове регулювання соціального партнерства
в Україні................................................................. 576
18.3. Сторони та інші суб'єкти соціального партнер
ства ......................................................................... 581
18.4. Колективне трудове право, його становлення
та розвиток в Україні............................................. 587
Глава 19. Трудові колективи та участь працівників
в управлінні організаціями................................592
19.1.Поняття та види трудового колективу ............... 592
19.2. Повноваження трудового колективу.................. 596
19.3. Проблемні питання визначення правового ста
тусу трудових колективів..................................... 600
Глава 20. Правовий статус профспілок у сфері трудових
відносин.................................................................605
20.1. Порядок утворення, легалізації та припинення
діяльності профспілок........................................... 605
20.2. Права, гарантії та обов'язки профспілок............. 610
20.3. Повноваження виборного органу первинної
профспілкової організації на підприємстві......... 617
20.4. Гарантії діяльності профспілок............................. 619
Глава 21. Правовий статус роботодавців, їх організацій
та об'єднань ..........................................................625
21.1.Право роботодавців на об'єднання: міжнародні
юридичні стандарти й зарубіжний досвід........... 625
21.2. Мета, завдання, функції організацій роботодав
ців та практика їх утворення в Україні .............. 629
21.3. Правовий статус організацій роботодавців та їх
об'єднань, порядок їх створення та припинення 636
21.4.Повноваження роботодавців та їх організацій
і об'єднань у колективно-договірному регулю
ванні ....................................................................... 643
Глава ДО. Колективні договори і угоди...........................653
22.1. Поняття і сторони колективного договору......... 653
22.2. Зміст колективного договору............................... 659
22.3. Угоди: поняття і сторони...................................... 661
22.4. Колективні переговори та укладення колектив
ного договору, угоди............................................ 664
Глава 23. Порядок вирішення колективних трудових
спорів......................................................................669
23.1. Поняття, предмет і сторони колективних трудо
вих спорів ............................................................... 669
23.2. Юридичні способи вирішення колективних тру
дових спорів. Органи з розгляду колективних
трудових спорів...................................................... 672
23.3. Формування вимог найманих працівників
та момент виникнення колективного трудового
спору ...................................................................... 677
23.4. Порядок вирішення колективного трудового
спору примирною комісією і трудовим арбітра
жем. Правовий статус посередника ................... 680
23.5. Право на страйк та його реалізація...................... 685
Розділ IV. НАГЛЯД ТА КОНТРОЛЬ ЗА ДОДЕРЖАН НЯМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАЦЮ ТА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ ................................... 695
Глава 24. Державний нагляд і контроль за додержанням
трудового законодавства і законодавства
про охорону праці................................................695
24.1. Поняття та основні види нагляду і контролю
у сфері застосування праці................................... 695
24.2. Органи державного нагляду та їх повноваження 699
Глава 25. Громадський контроль за додержанням
62_
тільки їм самим, оскільки їхня трудова діяльність юридично ні від кого іншого не залежить. Слід підкреслити, саме юридично не залежить, оскільки економічна залежність має місце для усього суспільства рівною мірою. Разом з тим для інших галузей права — соціального забезпечення, податкового — не може мати значення організаційно-правова форма, у якій відбувається праця. Сплата податків, страхових платежів до фондів соціального забезпечення має будуватися на рівних засадах.
Потрібно зазначити, що останніми десятиріччями на Заході спостерігається експансія трудового права, поширення деяких його захисних положень на так званих автономних (незалежних) працівників (ремісників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих кооперативів, сімейних підприємств, на державних службовців. Окремі норми трудового права застосовуються до поліцейських і військовослужбовців.
Професор І.Я. Кисельов вважає, що тенденція до розширення сфери дії трудового права в країнах з розвиненою ринковою економікою збережеться і надалі. Вчений вважає, що можливе подальше розширення сфери дії трудового права, і, зрештою, навіть зміни предмета його регулювання, яким стане застосування праці як залежних, так і незалежних працівників, співучасників колективної власності різних видів, зайнятих у трудовому і виробничому процесі. Але це питання майбутнього (див.: Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 11).
Це досить дискусійне питання. Йдеться не про те, що буде записано в законі, а про те, що має бути там встановлено. Адже відомо, тільки той закон правовий, що відповідає реальним суспільним потребам, і тільки такий закон діє. Можна досхочу рекламувати норми чинного трудового законодавства про гарантії, наприклад, щодо необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу (зокрема вагітній жінці, або особі передпенсійного віку), обов'язкового встановлення власником неповного робочого часу на вимогу певної категорії працівників, погоджувальної форми укладення контракту, обмеження надурочних годин тощо, але ж вони не діють, бо не відповідають реаліям.
Необхідно зауважити, що трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах,
63
організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснено працевлаштування (найняття) працівника, і міжнародною угодою України (ст. 8 КЗпП у редакції Закону від 8 червня 2000 р. № 1807-ІП).
Колективні трудові відносини. Протягом радянської доби трудове право було зорієнтовано на регулювання індивідуальних трудових правовідносин, сторонами яких виступали працівник і підприємство (адміністрація). Чинний КЗпП України в основному й продовжує залишатись таким. Однак у цьому разі йдеться лише про одну частину предмета трудового права. Іншою його частиною є колективні трудові відносини, і останніми роками в Україні увага законодавця була прикута саме до цієї сфери. З'явилися нові закони — "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.), "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.), "Про організації роботодавців" (2001 p.), які врегулювали колективні трудові відносини.
У науці трудового права традиційно прийнято включати в систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, крім власне трудових відносин, також декілька груп відносин, тісно пов'язаних з трудовими, які передують, супроводять або витікають з останніх. До них відносять такі: організаційно-управлінські відносини у сфері праці; відносини щодо забезпечення зайнятості, профорієнтації і працевлаштування; відносини щодо професійного відбору, професійної підготовки й підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві; соціально-партнерські відносини; відносини щодо нагляду і контролю за охороною праці й дотриманням трудового законодавства; відносини щодо розгляду трудових спорів. Професори К.Н. Гусов і В.Н. Толкунова називають також організаційно-управлінські відносини профспілкового органу на виробництві або іншого уповноваженого працівниками органу з роботодавцем, його адміністрацією (з приводу поліпшення умов праці, застосування норм трудового права, прийняття і застосування локальних норм трудового права, захисту прав трудящих), а також відносини щодо матеріальної відповідальності учасників трудового відношення за шкоду, заподіяну з вини однієї сторони іншій (див.: Гусов К.Н., Толкунова В.Н. Трудовое право России: Учебник. — 2-е изд., доп., испр. — М.: Юристъ, 1997. — С. 12—16).
64
Професор П.Д. Пилипенко вважає, що предметом трудового права є трудові відносини, що виникають на підставі трудового договору, і відносини, тісно пов'язані з трудовими. До останніх він відносить відносини з приводу працевлаштування, щодо підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо контролю за дотриманням законодавства про працю, щодо матеріальної відповідальності та вирішення трудових спорів, а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах (Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пили-пенка. — 2-ге вид., доп. і перероб. — Л.: ЛНУ, 2002. — С. 10).
Розвиток нових економічних умов, наявність нової законодавчої бази, нові суспільні відносини, а також інтеграційні процеси, які вимагають враховувати у національному законодавстві міжнародні соціальні стандарти, змушують переосмислити юридичну природу названих відносин, їх місце в загальній системі права, а також у предметі трудового права. Передусім не можна визнати вдалим сам термін "відносини, тісно пов'язані з трудовими". Він містить у собі невизначеність і щодо складу, і щодо меж такої "тісності", відповідно, й невизначеність правової форми таких відносин, методу їх правового регулювання. Доцільно розглянути конкретні відносини цієї групи і проаналізувати їх на предмет виявлення їх галузевої належності, а також встановити, наскільки тісними є ці суспільні зв'язки з трудовими відносинами, а точніше — з індивідуальними трудовими відносинами.
З цього приводу корисно звернутися до наукових досліджень, де обстоювалась інша концепція, котра, як все більше з'ясовується, цілком відповідає сучасному європейському сприйняттю трудового права та його предмета.
Ідею колективних трудових відносин висловив професор С.О. Іванов на науково-координаційній нараді наукових і практичних працівників з проблем трудового права і соціального забезпечення, яка відбулася 11—13 грудня 1974 р. в Звенігороді (Підмосков'я) (див.: Иванов С.А. Советская наука трудового права: проблемы и перспективы развития // Проблемы трудового права и права социального обеспечения. — М.: Ин-т государства и права, 1975. — С. 12—14).
У подальшому цю проблему досліджували Л.Я. Гінцбург (Гинцбург Л.Я. Соцалистическое трудовое правоотношение. — М.: Наука, 1977), С.А. Іванов, Р.З. Лівшиць, Ю.П. Орловський
(див.: Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право: вопросы теории. — М., 1978; Иванов С.А., Лившиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М., 1982). У 1984 р. цю концепцію підтримав і розвинув А.Р. Мацюк (див.: Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. — К.: Наук, думка, 1984).
Ідею колективних трудових відносин також підтримували у своїх роботах юристи-трудовики європейських соціалістичних країн Ф. Кунц, Г. Бредерніц, А. Блаумгарт, А. Вельтнер, Л. Надь (Кодификация законодательства о труде социалистических стран — М,: Наука, 1979. — С. 11—14).
Ці вчені проаналізували однорідність і цілісність предмета трудового права, дали обґрунтування колективно-трудових відносин, саме трудового характеру відносин між трудовим колективом, комітетом профспілки і підприємством; довели, що предмет трудового права складають індивідуальні й колективні трудові відносини.
Останніми роками ідея колективних трудових відносин дістала додаткове сучасне обґрунтування у монографії Г.І. Чанишевої "Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект" (О.: Юрид. літ., 2001. — 327 с.) і стала предметом її докторської дисертації (Г.І. Чанишева. Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. — X., 2002).
Ідею колективних трудових відносин не сприйняла наука радянського трудового права. Наукова дискусія з цієї проблеми ведеться більше 20 років. Зокрема, професор А.С. Пашков вважав, що колективні відносини мають лише організаційний характер щодо встановлення умов праці й не можуть бути визнані трудовими відносинами нарівні з індивідуальними трудовими відносинами (див. Пашков А.С. Проект нового Трудового кодекса // Государство и право. — 1995. — № 3. — С. 81). Інші вчені-тру-довики й досі обстоюють цю позицію (Процевський О.І. Про предмет трудового права України // Право України. — 2001. — № 12. — С 81).
Однак сучасний розвиток трудового права свідчить, що ідея єдності індивідуальних і колективних трудових відносин продовжує жити і має практичне втілення. Професор І.Я. Кисельов на підставі багаторічних і ґрунтовних досліджень з порівняль-
66
ного зарубіжного та міжнародного трудового права доходить висновку, що трудове право — це самостійна галузь права, предметом якої стали відносини щодо застосування найманої (залежної) праці. Ці відносини включають індивідуальні трудові відносини між працівником і підприємцем, які опосередковують наймання і споживання робочої сили, і колективні трудові відносини між окремими підприємцями (об'єднаннями підприємців) і профспілками або іншими організаціями трудящих щодо встановлення і реалізації умов праці" (Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Изд. группа "ИН-ФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 10—11; Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — С. 26—28).
19 квітня 2002 р. на розширеному засіданні міжвідомчої робочої групи з підготовки Трудового кодексу України за участю МОП у доповіді В. Єгорова, головного спеціаліста Департаменту Міжнародного бюро праці (МБП), яка мала назву "Реформа трудового законодавства: порівняльні аспекти", було викладено основні характеристики трудового права в сучасний період. Зокрема доповідач висвітлив позицію МОП про розуміння трудових відносин як таких, що витікають з двох договорів — трудового договору і колективного договору. Доповідач наголошував на єдності цих двох складових як основи для трудових правовідносин, на необхідності керуватися Декларацією про фундаментальні принципи і права у праці, прийнятою 86-ю Конференцією МОП у 1998 p., а також запропонував для застосування "Рекомендації щодо розробки трудового законодавства, розроблені МБП" (Женева, 2002), у яких правовому забезпеченню колективних трудових відносин належить визначальна роль. Згідно з Рекомендаціями до основних положень трудового права належать такі: свобода об'єднання; ефективне визнання права на ведення колективних переговорів; врегулювання колективних трудових спорів; право на страйк; викоренення всіх форм підневільної і примусової праці; викоренення дискримінації в галузі праці та занять; ефективне викоренення дитячої праці.
Загальновідомо, що виникненню трудового законодавства передував широкий робітничий рух, який врешті виливався у страйки. Можна вважати, що трудове право з'явилося завдяки колективним трудовим відносинам. Сутністю їх є відображення ко-
_67
лективних інтересів у сфері праці як матеріальної основи, загальної умови людського суспільства.
До групи колективних трудових відносин належать такі: відносини щодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як представників інтересів трудових колективів найманих працівників у соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності організацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соціально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колективних договорів, колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівнях; щодо колективних переговорів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудового законодавства; щодо участі трудових колективів в управлінні організаціями; щодо розв'язання колективних трудових спорів.
Колективні трудові відносини характеризуються наявністю колективних суб'єктів, які будучи визнані правом, отримали свій реальний правовий статус. В Україні у цій сфері створено нове законодавство, зокрема прийнято Закони України "Про колективні договори і угоди", "Про підприємства в Україні", "Про оплату праці", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців", Указом Президента України від 27 квітня 1993 р. затверджено Положення про Національну раду соціального партнерства, Указом Президента від 17 листопада 1998 р. затверджено Положення про Національну службу посередництва та примирення, які створили легальну базу для функціонування колективних трудових відносин.
Зовсім новим у юридичній практиці України є укладення на загальнонаціональному рівні Генеральної угоди, а також галузевих і регіональних угод між профспілками як представниками працівників, об'єднаннями роботодавців і державними органами як представниками держави. Це свідчить про те, що з розвитком соціального партнерства колективні відносини вийшли за рамки підприємств і створили нову соціально-трудову вертикаль, що пронизує тканину трудових та інших соціальних відносин від рівня конкретного підприємства до загальнонаціонального рівня.
З прийняттям Законів України "Про соціальне партнерство", "Про трудові колективи", проекти яких перебувають на розгляді у Верховній Раді України, буде в цілому завершено формування
правової бази — основи для реалізації колективних трудових відносин.
Колективні трудові відносини — це середовище буття індивідуальних трудових відносин. Вони зайняли рівноправне місце з індивідуальними трудовими відносинами. Більше того, індивідуальні трудові відносини за тією правовою моделлю, яка складається нині, не можуть існувати без колективних правовідносин, оскільки для всіх роботодавців є обов'язковими зобов'язання, визначені генеральною, галузевою, регіональною угодами, а також колективним договором (інша справа, що зміст колективних угод поки що далекий від оптимального, але це питання вдосконалення правового регулювання, а не суті самої правової моделі). Слід визнати, що організаційний елемент властивий не тільки колективним правовідносинам, а й рівною мірою індивідуальним. Що являють собою інститути оплати праці, дисципліни праці, робочого часу як не організацію індивідуальних трудових відносин? За всіма елементами індивідуальних трудових відносин простежується зв'язок з колективними трудовими відносинами.
Слід зупинитися також на питанні, чи входять до предмета трудового права відносини зайнятості й працевлаштування. Видається, ці відносини є комплексними за своєю юридичною природою та входять до предмета інших галузей права і лише невеликою своєю частиною — до предмета трудового права.
Державна служба зайнятості є представником держави, на неї покладено обов'язок надання безоплатних соціальних послуг населенню щодо працевлаштування. Для здійснення цих функцій вона наділена владними повноваженнями щодо підприємства. Підприємство зобов'язане: виділяти певну кількість робочих місць у рахунок броні, працевлаштовувати на ці місця працівників за направленням служби зайнятості; обладнати спеціальні робочі місця для інвалідів і забезпечити їх реальне введення в дію шляхом працевлаштування інваліда. Підприємство також зобов'язане надавати службі зайнятості всю інформацію про наявність вакантних місць, вивільнення працівників, простої підприємства, використання працівників з неповним робочим часом. За недотримання таких обов'язків на підприємство накладаються штрафні санкції.
Відносини між підприємствами і державною службою зайнятості щодо бронювання робочих місць для працевлаштування осіб
69
за направленням служби зайнятості, спеціального обладнання робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування, надання інформації службі зайнятості про рух і використання робочої сили, виплати штрафу за порушення законодавства про зайнятість є адміністративно-правовими і регулюються нормами адміністративного права.
Відносини між підприємствами і Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, а також відносини між службою зайнятості й громадянами щодо надання послуг з працевлаштування, профорієнтації, підшукування відповідної роботи, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю, а також матеріальної допомоги в період проф-підготовки за рахунок коштів Фонду є соціально-забезпечувальними і входять до предмета права соціального забезпечення.
Об'єктивною основою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежовування їх від інших суспільних відносин, врегульованих правом, виступають соціальні ризики, тобто такі випадки (події, обставини) у житті людини, за яких особа втрачає роботу, кошти для існування з незалежних від неї причин. Соціальними ризиками виступають вікова або фізіологічна непрацездатність (досягнення пенсійного віку або встановлення інвалідності), хвороба, безробіття з незалежних причин, втрата годувальника тощо. Для здійснення соціального забезпечення держава створює соціальні фонди, кошти яких формуються як за рахунок страхових внесків роботодавців і працівників (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві), так і за рахунок інших джерел (Фонд соціального захисту інвалідів; державний та комунальний бюджети). Ще однією ознакою соціально-забезпечувальних відносин є неодмінна участь у них держави в особі спеціально уповноважених органів: органів соціального захисту, державної служби зайнятості або соціальних фондів. Нарешті, для соціально-забезпечувальних відносин характерне використання методу соціального надання послуг, виплат, а також принципу соціальної солідарності при розподілі
соціальних коштів. Всі названі ознаки мають місце при наданні службою зайнятості послуг громадянам.
Третя група відносин у сфері зайнятості й працевлаштування складається між працівником і підприємством щодо укладення трудового договору на основі направлення служби зайнятості. Сюди також входять відносини з використання працівників на сезонних, громадських роботах за направленням служби зайнятості. У таких випадках укладається трудовий договір і на працівника поширюється трудове законодавство. Лише ці відносини становлять предмет трудового права.
Таким чином, відносини зайнятості та працевлаштування до предмета трудового права не входять. Між тим, у рамках навчального курсу доцільно розглянути правове регулювання у цій сфері.
Відносини щодо нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю належать не до предмета трудового права, а до предмета права адміністративного, що переконливо довів А.Р. Ма-цюк ще у 1984 р. (див.: Мацюк А.Р. Цит. соч. — С. 102—103).
2.2. Метод трудового права
Метод правового регулювання — це спосіб впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів, прийомів, їх сполучень.
Первинними методами визнаються такі: 1) централізоване, імперативне регулювання (метод субординації), за якого регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативних засадах; 2) децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації), за якого правове регулювання визначається переважно знизу, на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються певною галуззю права (Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — С. 370— 371). Ці методи виступають у різних варіаціях, сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. У найбільш чистому вигляді такі первинні методи виявляються у публічному праві (централізоване регулювання — метод субординації) і в приватному, насамперед у цивільному, праві (децентралізоване регулювання — метод координації).
За допомогою методу правового регулювання держава здійснює переведення суспільних відносин у правовідносини, визначаючи коло суб'єктів таких правовідносин; встановлює їхній правовий статус — суб'єктивні права та обов'язки, гарантії; визнає підстави виникнення прав та обов'язків; ступінь конкретності прав та обов'язків; встановлює процедури здійснення прав та обов'язків; визначає види санкцій за порушення встановлених правил.
На думку B.C. Нерсесянса, "метод галузевого правового регулювання (метод галузі права) — це сукупність заходів, способів і форм вираження специфічних регулятивних властивостей і функцій, притаманних нормам даної галузі" (Нерсесянс B.C. Общая теория права и государства: Учеб. для юрид. вузов и ф-тов. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. — С. 437).
За висновками теоретиків метод регулювання суспільних відносин можна визначити, схарактеризувавши такі елементи:
1) порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин;
2) загальне юридичне становище учасників правовідносин;
3) характер встановлення прав і обов'язків;
4) засоби забезпечення виконання обов'язків (санкції).
Застосовуючи ці теоретичні засади можна проаналізувати й
метод такої галузі права, як трудове право. При цьому важливо простежити ці елементи щодо усієї сукупності відносин, які становлять предмет трудового права.
Порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин.
Для виникнення всіх трудових правовідносин характерним є договірний характер. Так, індивідуальні трудові правовідносини виникають на підставі укладення трудового договору. Установлення Конституцією України положення щодо заборони примусової праці (ст, 43) надало конституційного рівня цій юридичній ознаці. Зміни умов трудового договору також, за загальним правилом, відбуваються за взаємною згодою працівника і роботодавця. Колективні трудові правовідносини також виникають на підставі угоди їх суб'єктів. Ця риса колективних правовідносин простежується на всіх етапах їх існування, зокрема при встановленні умов праці, укладенні колективних договорів та угод, при наданні представницьких повноважень профспілковим органам та організаціям роботодавців з боку трудових колективів і роботодавців, при вирішенні колективних трудових спорів із
застосуванням примирно-третейської процедури. Заслуговує на цілковиту підтримку висновок П.Д. Пилипенка про те, що у трудовому праві юридичними фактами, що породжують, змінюють або припиняють правовідносини, є вольові дії суб'єктів, що базуються на їх взаємній згоді.
Загальне юридичне становище учасників правовідносин характеризується тим, що сторони перебувають у юридично рівному стані. Ця ознака притамана як сторонам індивідуальних правовідносин, так і суб'єктам колективних трудових правовідносин. У науці трудового права традиційно прийнято вважати, що при укладанні трудового договору сторони юридично рівні. Проте, визнаючи це, необхідно одночасно зауважити, що у сфері застосування праці важливе місце належить економічним чинникам, які попередньо обумовлюють вольові дії суб'єктів щодо прийняття рішень. В. Жернаков слушно доходить висновку, що "примус до праці треба шукати не в правовій, а в соціально-економічній сфері" (Жернаков В. Свобода праці як принцип сучасного трудового права України // Право України. — 1999. — № 3. — С. 34).
Юридична рівність має позитивне значення лише за умови економічної та соціальної рівності. З переходом до ринкової економіки, особливо в умовах економічної кризи, слід беззаперечно визнати, що роботодавець і найманий працівник не рівні, роботодавець сильніший, особливо якщо це платоспроможний роботодавець, а стан на ринку праці такий, що пропозиція робочої сили істотно перевищує попит. Врахування цієї "неюридичної" обставини, на нашу думку, має знайти відображення у суто юридичних способах забезпечення рівних прав і можливостей сторін трудових правовідносин. Зокрема, всі положення законів, спрямовані на захист прав працівників, повинні бути сформульовані не як можливість для сторін (сторони можуть ...), а як обов'язок роботодавця, щоб у такий спосіб виключити двозначність у правовому вирішенні питання. Доцільно уникати невизначених формулювань юридичних норм, максимально скоротити вживання оцінних понять у законодавстві, які не дають можливості чітко й однозначно тлумачити норму закону суб'єктам його застосування.
На сьогодні слід визнати, що становище сторін при укладенні трудового договору характеризується не рівністю, а швидше, сво-
73
бодою вибору. Це більше відповідає реаліям, бо юридична рівність у сфері найманої праці не дає сьогодні рівності соціальної, і працівник потребує додаткового правового захисту.
Уклавши трудовий договір, у процесі трудових відносин працівник повинен підкорятися волі роботодавця, водночас обидві сторони трудового договору повинні підкорятися в процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку. Таке становище випливає з трудового договору, однією з умов якого є обов'язок працівника підкорятися правилам трудового розпорядку.
Юридична рівність характеризує й становище колективних суб'єктів у сфері праці. Колективні договори та колективні угоди приймаються на основі взаємних домовленостей, із застосуванням таких засобів, як колективні переговори, консультації. Колективні трудові спори розв'язуються із застосуванням примирно-третейської процедури, за допомогою спеціально утворюваних примирних комісій, трудового арбітражу.
Характер встановлення прав і обов'язків. Права і обов'язки учасників трудових правовідносин визначаються за допомогою трьох юридичних сполучень.
1. Сполучення державно-правового і договірно-правового регу
лювання. Значна частина норм встановлюється в нормативно-
правових актах, які приймаються компетентними державними
органами, — у КЗпП, законах, постановах Кабінету Міністрів
України, нормативних наказах Міністерства праці та соціальної
політики України, інших міністерств та відомств, органів місце
вого самоврядування. Поряд із цим права та обов'язки визнача
ються за взаємною згодою сторін трудового договору, а також
сторін колективних договорів і угод. Це сфера договірного регу
лювання, вона складається з індивідуального і колективного дого
вірного регулювання.
2. Сполучення імперативного і диспозитивного способів пра
вового регулювання. В імперативному порядку встановлюється
мінімальний рівень гарантій трудових прав працівників — так
звані державні соціальні стандарти та державні соціальні га
рантії у сфері праці, які є обов'язковими до виконання: мінімаль
на заробітна плата, максимальна норма робочого часу, мінімаль
на оплачувана щорічна відпустка, обов'язкові вимоги у сфері
охорони праці, гарантії для певних категорій працівників тощо.
74_
При цьому соціальні стандарти встановлюються як у нормативно-правових, так і в колективно-договірних актах. Тут діє принцип, згідно з яким колективно-договірні акти не можуть знижувати стандарти, встановлені на рівні закону, а колективно-договірний акт нижчого рівня не може звужувати обсяг стандартів, встановлених в угодах вищого рівня. Тобто колективний договір може лише поліпшувати правове становище працівників, а не погіршувати його.
Диспозитивні норми надають можливість сторонам як індивідуальних, так і колективних трудових правовідносин самим встановлювати свої права та обов'язки. Це, зокрема, стосується можливості встановлення за угодою сторін трудового договору: роботи (трудової функції), яку буде виконувати працівник; випробування працівника; режиму робочого часу, зокрема неповного робочого дня або неповного робочого тижня; переведення на іншу роботу; факультативних умов трудового договору; припинення трудового договору за угодою сторін тощо. Сторони колективного договору визначають взаємні зобов'язання, строк дії колективного договору, форми контролю тощо.
Співвідношення імперативного і диспозитивного методів у трудовому праві вимагає удосконалення. Слід урахувати те, що імперативні приписи можуть встановлюватися не лише у правових актах, які приймаються державними органами, такі обов'язкові правила можуть встановлюватися й у локальних актах. І якщо останні прийнято з додержанням встановленої процедури, рівень їх обов'язковості не менший, ніж інших нормативно-правових актів. Значно поліпшило б з'ясування цього положення прийняття Закону України "Про нормативно-правові акти". Проблема також полягає у тому, щоб чітко встановити на рівні закону співвідношення імперативних і диспозитивних норм: у яких випадках застосовувати формулу "повинен", "зобов'язаний", а в яких — "може". Зокрема, це питання пов'язане із загальним юридичним становищем суб'єктів трудового права — співвідношенням сторін при укладанні трудового договору. Заслуговує на увагу зарубіжна практика. Так, у Трудовому кодексі Угорщини (1992 p.), який характеризується як "кодекс конвергенції соціалізму і капіталізму", виділено такі різновиди норм:
— абсолютно імперативні норми, які не можна змінювати як у бік підприємців, так і працівників;
— абсолютно диспозитивні норми, які діють, якщо сторони не
домовилися про інше (у таких випадках допускається знижен
ня нижньої межі прав працівників, тобто погіршення їх стано
вища порівняно із законодавством, якщо сторони, в тому числі
сам працівник, згодні);
— відносно імперативні. Ці норми можуть бути в трьох варі
антах: 1) норми не можна змінювати на шкоду працівника, але
можна — на шкоду наймача; 2) норми не можна змінювати на
користь працівника, але можна погіршувати його становище
порівняно із законодавством; 3) норми не можуть погіршувати
становище працівників порівняно із законодавством, але можуть
поліпшувати рівень правових гарантій для працівників (Кисе
лев И.Я. Цит. соч. — С. 215—216).
3. Сполучення централізованого і локального правового регулювання. Однією з особливостей джерел трудового права є наявність локальних правових норм, які приймаються окремим роботодавцем самостійно (наприклад, роботодавець затверджує штатний розпис, посадові інструкції працівників, положення про комерційну таємницю на підприємстві), або роботодавцем разом з виборним органом первинної профспілкової організації (встановлення систем оплати праці, затвердження локальних положень про преміювання працівників, про охорону праці на конкретному підприємстві тощо). Яскравим прикладом колективного нормативно-правового акта є колективний договір конкретного підприємства. Локальні норми поширюють свою дію лише на працівників конкретного підприємства і є обов'язковими до виконання. У ринкових умовах слід очікувати розширення зони диспозитивного методу і, як наслідок, — зростання ролі локальної нормотворчості, проте, очевидно, потрібно остерігатися перегину в бік диспозитивного методу, що може спричинити порушення прав працівників. У законодавстві необхідно чітко сформулювати положення, які не можуть бути змінені на шкоду працівникові.
Слід звернути увагу на те, що до числа централізованих актів належать не лише акти державно-правового характеру — закони, підзаконні акти, а й такий акт колективно-договірного характеру, як Генеральна угода. У Генеральній угоді, укладеній сторонами соціального партнерства на 2002—2003 роки, встановлено: "Положення цієї Угоди діють безпосередньо і поширюють-
76
ся на підприємства, установи і організації всіх форм власності... Положення цієї Угоди є обов'язковими як мінімальні гарантії для застосування під час ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів та галузевих і регіональних угод". Юридичні норми, встановлені у Генеральній угоді, наприклад, тарифна ставка робітника 1-го розряду, Перелік надбавок і доплат, що мають міжгалузевий характер, мають загальну дію і поширюються на всіх суб'єктів трудових правовідносин у державі.
Засоби забезпечення виконання обов'язків (санкції).Трудове право має самостійні санкції, які застосовуються для забезпечення виконання зобов'язань суб'єктами трудових правовідносин. Це — засоби дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Поряд із цим для захисту трудових прав працівників на підприємствах обираються комісії з трудових спорів, розширено судовий захист трудових прав громадян, У перспективі планується створення спеціалізованих трудових судів. Нині згідно з Конституцією України працівник має право оскаржити до суду будь-яке порушення норм трудового законодавства. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, охорону здоров'я працівників на виробництві здійснюють органи, які діють за межами підприємства і не залежать від власника або уповноваженого ним органу.
Таким чином, для методі/ трудового права характерними є: договірний характер виникнення, зміни і припинення правовідносин; юридична рівність суб'єктів; поєднання державно-правового і договірно-правового, імперативного і диспозитивного, централізованого і локального правового регулювання суспільних відносин у сфері праці; наявність специфічних способів захисту трудових прав і забезпечення виконання трудових обов'язків.
2.3. Система трудового права
і система трудового законодавства
Для юридичних норм характерною є їх системність. Тобто вони діють не кожна сама собою, а переважно в комплексах, асоціаціях, у складі цілих правових інститутів і у більш широких підрозділах — галузях права. Система галузі права — це сукупність елементів, які певним чином зв'язані між собою та утворюють певну цілісність.
Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного права. її деформація, руйнування — аномалія, "хвороба" права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити очікуваному законодавцем соціальному результату. Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — слугувати нормативною базою, підмурівком державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого впливу на них (Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994. — С. 94—95).
Структура будь-якого суспільного явища, у тому числі й галузі права, являє собою внутрішню будову, закономірну організацію змістовних компонентів системного цілого. Структура системи трудового права втілюється у внутрішній організації цієї галузі права, в єдності, узгодженості, розподілі правових норм за інститутами та іншими галузевими структурними утвореннями, в їх зв'язках та взаємодії. Елементом системи права виступає норма права, яка регулює будь-яку одну сторону суспільних відносин. Для правової регламентації відносин у цілому необхідна взаємодія комплексу норм (матеріальних, процесуальних, норм-принципів, норм-дефініцій).
Норми права об'єднуються в інститут права, який становить відособлену групу юридичних норм, які регулюють суспільні відносини певного виду.
Система трудового права є сукупністю об'єктивно пов'язаних правових інститутів і норм, які розподіляються у певній струк-турованій послідовності та у відповідності до специфіки суспільних відносин, що ними регулюються.
У науці трудового права склалася загальна думка про те, що система трудового права структурно складається із Загальної та
78_
Особливої частин, хоча між авторами немає єдності з приводу належності окремих правових інститутів до Загальної або Особливої частини.
Є й інші думки. Так, П.Д. Пилипенко вважає, що поділ трудового права на Загальну і Особливу частини має штучний характер (див. Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пилипенка. — JL: В-во Львів, нац. ун-ту імені Івана Франка, 2002. — С 22).
Розвиток трудового права в постсоціалістичних та індустріально розвинутих державах свідчить про новий підхід до системи трудового права. Він набув практичного застосування, зокрема у Трудовому кодексі Угорщини (1992 р.), про який згадувалося вище, котрий синтезував усі позитивні надбання попереднього угорського трудового права і положення трудового законодавства розвинутих країн Заходу, передусім ФРН, і становить собою європейський тип трудового права, для якого характерним є одночасне визнання ролі капіталу, приватної власності, прерогативи підприємців і не менш важливої ролі праці, профспілок, трудових колективів, встановлення численних обмежень господарської влади (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 214). Цей Кодекс складається з таких частин: загальні положення; колективні трудові відносини; індивідуальні трудові відносини, трудові спори; заключні та перехідні положення.
І.Я. Кисельов на підставі аналізу досвіду зарубіжних країн у регулювання трудових відносин визначає структуру сучасного трудового права як таку, що складається із загальних положень; індивідуального трудового права; колективного трудового права; процесуального трудового права; колізійного трудового права.
Ці ідеї відповідають і реальному розвиткові трудових відносин в Україні, а також тенденції до уніфікації моделей правового регулювання на міжнародному рівні, зокрема європейському.
Під час обговорення концепції проекту нового Трудового кодексу України українські вчені-трудовики мали нагоду ознайомитися з думкою зарубіжних колег щодо системи трудового права, представленою у доповіді польського професора, доктора юридичних наук Марії Матей-Тирович, яка детально виклала позицію щодо розмежування індивідуального і колективного трудового права як "загальновизнаного і глибоко вкоріненого". М. Матей-Тирович зазначила, що підставою для такого розмежу-
вання є відмінність прав та інтересів, що потребують захисту: індивідуальні права та інтереси працюючих утворюють основу індивідуального трудового права, а предметом колективного трудового права є колективні трудові відносини, змістом яких виступають колективні права та інтереси працівників і роботодавців. При цьому автор навела широкий перелік робіт науковців країн Західної Європи, які підтримують цю позицію.
Нині в Польщі відбувається рекодифікація трудового законодавства, що ґрунтується на концепції, згідно з якою між індивідуальними та колективними трудовими відносинами є тісний генетичний і функціональний зв'язок, оскільки без індивідуальних трудових відносин не можуть з'явитися колективні трудові відносини, а останні служать реалізації індивідуальних трудових відносин — і тому належать до спільної галузі трудового права, — проте відособленість предмета і принципів колективного трудового права є підставою для його регулювання в окремому законі, можливо, навіть, піднесеному до рангу "кодексу колективного права". Звертається увага на те, що таке інтегральне регулювання зробило б свій внесок у піднесення ваги цієї юридичної сфери, з огляду на важливу роль, яку відіграє колективне трудове право в політичному, економічному та суспільному житті. У зв'язку з такою концепцією готується Кодекс індивідуального трудового права, після ухвалення якого буде підготовлено кодекс або окремий закон колективного трудового права (див.: Zielinski Т. Pojecie і przedmiot zbiorowego prawa pracy; Gozdie-wicz G. Podstawowe zasady zbiorowego prawa pracy // Zbiorowe prawo pracy w spolecznej gospodarce rynkowej. — Torun, 2000; M. Sewerynski. Problemy rekodyfikacji prawa pracy // Prawo pracy a wyzwania XXI-go wieku. — Warsawa, 2002).
Норми трудового права, які регламентують колективні трудові відносини, зокрема щодо діяльності профспілок та їхнього правового статусу, щодо утворення та діяльності організацій роботодавців, щодо укладення колективних договорів та угод, проведення колективних переговорів, консультацій, розв'язання колективних трудових спорів — містяться в окремих законах КЗпП, підза-конних нормативно-правових актах. Такі норми містять визначення термінів і понять, завдання, цілі, принципи регулювання колективних трудових відносин, порядок утворення організацій, набуття ними представницьких повноважень, процедури арбіт-
80
ражно-третейського розгляду колективних трудових спорів. І хоча сьогодні формування колективного трудового законодавства ще не завершено, вважаємо, є підстави стверджувати, що в національному трудовому законодавстві утворюється відносно відособлена частина — колективне трудове право.
З урахуванням викладеної аргументації вважаємо, що структура трудового права України, що формується, складається з трьох частин: загальні положення; індивідуальне трудове право; колективне трудове право.
Загальні положення містять норми, що визначають предмет, сферу дії, функції трудового права, принципи правового регулювання, єдність і диференціацію, суб'єктів трудового права, їхній правовий статус. Належне місце в загальних положеннях має бути відведено нормам, які закріплюють право на працю, його поняття, зміст, гарантії.
Індивідуальне трудове право включає такі правові інститути: трудовий договір; нормування праці; оплата праці; робочий час; час відпочинку; охорона здоров'я працівників на виробництві; дисципліна праці; дисциплінарна відповідальність працівників; оцінка результатів праці та атестація працівників; навчання і підвищення кваліфікації працівників; матеріальна відповідальність сторін трудового договору; індивідуальні трудові спори.
Колективне трудове право включає такі правові інститути: соціальне партнерство; правовий статус трудових колективів; правовий статус профспілок та інших органів представництва трудового колективу; правовий статус об'єднань роботодавців; колективний договір і колективні угоди; вирішення колективних трудових спорів.
Нині, на нашу думку, ще не має підстав вважати, що норми про розгляд індивідуальних і колективних трудових спорів об'єднуються в єдиний самостійний правовий інститут "процесуальне трудове право".
Не важко помітити, що правові інститути не завжди збігаються з видами трудових відносин, які становлять предмет трудового права і викладені у відповідному розділі підручника. Це, на нашу думку, пояснюється тим, що окремі правові інститути здійснюють правову регламентацію кількох видів трудових відносин. Так, у рамках правового інституту трудового договору здійснюється правове регулювання відносин професійної орієн-
81
тації та професійного добору кадрів, яке проводиться роботодавцем, укладання, зміни і припинення трудового договору, відсторонення працівника від роботи. Водночас деякі відносини перебувають під впливом не одного, а декількох правових інститутів.
Наведена структура трудового права викладена з урахуванням нового законодавства і тенденцій розвитку сучасного трудового права. Система трудового права не є застиглим конгломератом правових норм, вона — динамічна, розвивається під впливом нових економічних і соціальних відносин і зазнає змін. Переважна більшість дослідників поділяють думку про те, що система права має об'єктивний характер, у зв'язку з чим її розвиток зумовлює відповідну трансформацію системи законодавства, що створюється законодавцем (Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К. Бабаева. — М,: Юристъ, 1999. — С. 406). Трансформація системи трудового права під впливом процесів інтеграції, диференціації, поширення сфери правового регулювання тягне за собою зміни системи трудового законодавства.
Система трудового законодавства, на відміну від системи трудового права, що містить правові норми, становить собою сукупність нормативно-правових актів про працю. Система трудового права співвідноситься із системою трудового законодавства як зміст і форма. Слід констатувати, що сучасна система трудового права вийшла за рамки структури, відображеної в КЗпП. Це, звичайно, не дивно, адже КЗпП було прийнято майже ЗО років тому. Зміни, що вносилися до нього, не вплинули на структуру основного трудового закону, яка залишилася "старомодною", мов сукня, що вийшла з моди. Значною мірою нові умови праці регламентуються більш сучасними законами та підзаконними нормативно-правовими актами, тому далеко не всі названі правові інститути відображені у КЗпП. Проте не було і немає чистого збігу між системою права і системою законодавства у традиційному його розумінні, якщо навіть відкинути усі нові тенденції. Так, у системі трудового права є інститут "Охорона праці", а в КЗпП йому відповідають три глави — "Охорона праці" (глава XI), "Праця жінок" (глава XII) і "Праця молоді" (глава XIII). Не є самостійним інститутом глава VII "Оплата праці". Правовому інституту "Матеріальна відповідальність сторін трудового договору" не відповідає глава КЗпП. До глави IX входять норми про матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну
82
підприємству, установі, організації, тоді як норми про матеріальну відповідальність власника або уповноваженого ним органу за шкоду, заподіяну працівникові, містяться у різних главах КЗпІІ (глава VII "Оплата праці", глава XI "Охорона праці", глава XV "Індивідуальні трудові спори"). Слід також врахувати, що відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я нині регулюється спеціальним актом — Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням" від 23 вересня 1999 р. (Офіційний вісник України. — 1999. — № 42. — С. 2080).
Підбиваючи підсумки, слід визнати, що прийняття нового Трудового кодексу — нагальна потреба нинішнього стану суспільних відносин у сфері застосування праці, і в його структурі має знайти відображення структура сучасного трудового права, яка відповідає принципам демократичного суспільства і соціальної ринкової економіки.
Наука трудового права вивчає трудове право шляхом комплексної розробки ефективності правових норм, відповідності правових моделей реальним суспільним відносинам. Великий внесок у становлення та розвиток науки трудового права зробили відомі російські вчені В,М. Догадов, Ф.М. Левіант, М.О. Александров, А.А. Абрамова, B.C. Андреев, Б.К. Бегічев, Л.Я. Гінцбург, К.П. Горшенін, В.В. Глазирін, К.Н. Гусов, CO. Іванов, СС. Наринський, І.Я. Кисельов, Р.З. Лівшиць, СП. Маврін, М.В. Молодцов, B.I. Шкітінський, Ю.П. Орловський, А.Є. Пашерстник, О.С. Пашков, А.В. П'ятаков, В.М. Скобєлкин, О.В. Смирнов, B.I. Смоляр-чук, І.О. Снігірьова, ОЛ. Ставцева, Л.А. Сироватська, В.М. Толкунова, К.П. Уржинський, А.А. Фатуєв, О.С. Хохрякова, О.І. Цепін, українські вчені — М.Й. Бару, О.Т. Барабаш, ЯЛ. Безугла, B.C. Венедиктов, Г.С. Гончарова, О. Єрьоменко, П.І. Жигалкін, В.В. Жер-наков, І.В. Зуб, Д.О. Карпенко, РЛ. Кондратьев, ЛЛ. Лазор, А.Р. Мацюк, ОЛ. Процевський, В.І. Прокопенко, СМ. Прилипко, П.Д. Пилипенко, В.Г. Ротань, З.К. Симорот, П.Р. Стависький, Б.С Стичинський, Н.М. Хуторян, ГЛ. Чанишева, О. Ярошенко таін.
Система науки ширша за систему трудового права, оскільки вона вивчає трудове право як галузь права не тільки "зсередини", а й "зовні", тобто досліджує найближчі суспільні зв'язки, які
83
забезпечують функціонування чинної правової моделі. Зокрема, це стосується проблем забезпечення зайнятості та працевлаштування, що здійснюється органами державної служби зайнятості, а також посередницькими фірмами недержавної форми власності; відносин щодо державного нагляду за додержанням трудового законодавства; розгляду трудових спорів поза рамками підприємств, тобто у судовому порядку. Актуальним є встановлення зв'язків з правом соціального забезпечення та в цілому визначення місця трудового права у соціальному праві. Надзвичайно важливою проблемою науки сучасного трудового права є встановлення рівня відповідності трудових прав, закріплених законодавством України, міжнародним стандартам прав людини в галузі праці та вироблення на цій основі рекомендацій щодо нормотворчості й правозастосування. Об'єктами дослідження є предмет, метод, джерела трудового права, історія його розвитку, порівняльний аналіз із законодавством зарубіжних країн, перспективи розвитку тощо. Система науки трудового права в основному відповідає системі трудового права, однак вона ширша за системи галузі трудового права за своїм предметом та змістом. Система навчального курсу "Трудове право України" ширша за систему трудового права. Вона включає розділи про предмет, метод, принципи трудового права, його систему, проблеми формування індивідуального і колективного трудового права. Крім того, в навчальному курсі вивчаються правові питання забезпечення зайнятості й працевлаштування, а також нагляду і контролю за додержанням трудового законодавства. Під час розгляду конкретних правових інститутів проводиться порівняльно-правовий аналіз національного законодавства про працю із законодавством зарубіжних країн.
2.4. Відмежування трудового права від суміжних галузей права
Трудове право слід відмежовувати від суміжних галузей права (цивільного, адміністративного, аграрного, права соціального забезпечення) за його предметом і методом.
До сфери дії цивільного права рівною мірою належать як майнові, так і немайнові відносини незалежно від зв'язку останніх
84
відносин з майновими (див. Цивільне право. — 4.1. — К., Х997. — С 8—9). Предмет трудового права становлять індивідуальні й колективні трудові відносини. Праця як об'єкт трудових правовідносин виступає у вигляді трудової функції і є видом або родом суспільно корисної діяльності індивіда. Отже, предметом трудового права є відносини, які складаються у процесі праці. Натомість цивільно-правові договори про працю абстрагуються від процесу праці та включають як об'єкт результат або продукт праці (Маврин СП. Рынок труда и трудовое право: проблемы юридической терминологии // Правоведение. — 2000. — №3.— С. 42). За трудовими відносинами працівник зобов'язується виконувати роботу певного роду (за конкретною спеціальністю, посадою, кваліфікацією), а в цивільно-правових відносинах, пов'язаних із застосуванням праці, виконується індивідуально-конкретне завдання. У трудових відносинах працівник включається до складу трудового колективу підприємства (установи, організації) і внаслідок цього зобов'язаний виконувати певну міру праці, підлягати правилам внутрішнього трудового розпорядку. У цивільно-правових відносинах усі ці моменти відсутні, громадянин виконує завдання на свій розсуд і на свій ризик. Тому норми інститутів трудового права — робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, дисципліни праці й дисциплінарної відповідальності на суб'єктів цивільно-правових відносин не поширюються. Такі працівники не можуть вимагати надання щорічної відпустки, виплати допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, оплати надурочної роботи та інших гарантій, передбачених законодавством про працю для суб'єктів трудових відносин. За шкоду, заподіяну роботодавцеві при виконанні трудових обов'язків, працівник несе відповідальність на підставі норм трудового права (матеріальна відповідальність), а у цивільно-правових відносинах — на підставі норм цивільного права (майнова цивільно-правова відповідальність).
Трудове право відрізняється від цивільного також і за методом правового регулювання. Про метод трудового права вже йшлося. Характерними рисами методу цивільного права є такі: юридична рівність сторін; ініціатива сторін при встановленні правовідносин; диспозитивність правового регулювання; можливість вибору варіанта поведінки, що не суперечить чинному законодавству (див. Цивільне право: визначення, поняття, зако-
нодавство: Навч.-практ. довідник / За ред. Є.О. Харитонова. — X.: ТОВ "Одісей", 1998. — С. 6).
Схожість трудового й адміністративного права виявляється в наявності спільних рис предмета і методу правового регулювання. Але саме за предметом і методом вони відрізняються. До предмета трудового права належать індивідуальні та колективні трудові відносини, яким рівною мірою притаманний організаційно-управлінський елемент, трудове право регулює управління в процесі праці всередині підприємства. Тут суб'єкти й об'єкти управління (висловлюючись мовою адміністративного права) пов'язані договірними відносинами. Щоправда, тепер організаційні відносини у сфері соціально-трудових відносин вийшли за рамки організацій, але суттєвою відмінністю у такому разі є відсутність владного припису, який видається органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування і є обов'язковим до виконання. До предмета адміністративного права входять відносини у сфері державного управління, які характеризуються владою і підпорядкуванням.
Спільність трудового й аграрного права виявляється в тому, що вони регулюють відносини у сфері колективного процесу праці. Водночас трудове право регулює трудові відносини найманих працівників (несамостійна праця), а аграрне право — трудові відносини власників засобів виробництва: членів колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств.
Трудове право пов'язане з правом соціального забезпечення, оскільки донедавна відносини щодо соціального забезпечення входили до предмета трудового права. Сьогодні це дві окремі галузі права, між якими є істотні відмінності. Предметом права соціального забезпечення є суспільні відносини, що виникають внаслідок реалізації громадянами права на соціальне забезпечення у випадку настання соціальних ризиків, внаслідок яких особа втрачає здоров'я, роботу та засоби до існування через незалежні від неї обставини, а трудові відносини виникають внаслідок реалізації права на працю. Трудове право має справу з громадянами, що працюють, а право соціального забезпечення спрямоване на регулювання відносин щодо надання матеріального забезпечення особам, які з об'єктивних причин не здатні здійснювати працю (непрацездатні особи). За трудовим правом виплачується заробітна плата працівникові за виконану ним роботу з фон-
86
ду оплати праці підприємства (установи, організації), а правом соціального забезпечення передбачається виплата пенсій і допомог зі спеціальних централізованих соціальних фондів (Пенсійного фонду, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та ін.)- Крім того, є відмінності й у методі правового регулювання.
Є зв'язок трудового права з цивільно-процесуальним правом. Трудові спори розглядаються судом на основі норм цивільно-процесуального права. Якщо в майбутньому буде створено спеціалізовані трудові суди, як у країнах з розвинутою ринковою економікою (СІЛА, Франція, ФРН та ін.), то доцільно буде знову повернутися до проблем трудового процесуального права.
2.5. Функції трудового права
Нині в загальній теорії права немає єдності поглядів щодо питання про функції права. Численні позиції зводяться до того, що під функцією права розуміють або соціальне призначення права» або напрями правового впливу на суспільні відносини, або те й інше разом (Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К. Бабаева. — М.: Юристъ, 1999. — С. 252). Функції трудового права — це основні напрями впливу його норм на поведінку (свідомість, волю) людей в процесі праці для досягнення цілей і завдань трудового законодавства.
У літературі серед функцій трудового права виділяють виробничу і захисну (Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудового право: вопросы теории. — М.: Наука, 1978. — С. 27), економічну, соціальну, політичну, ідеологічну (виховну) (Советское трудовое право / Под ред. Пашкова А.С, Смирнова О.В. — М.:Юрид. лит., 1988. — С. 50—56). На думку П.Д. Пи-липенка, трудове право виконує соціальну функцію, а також спеціально-юридичні функції, до яких автор відносить захисну, виробничу і виховну (Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пилипенка. — Л.: Вид-во Львівського нац. ун-ту імені Івана Франка, 2002. — С. 18—21).
У доповіді В. Єгорова, головного спеціаліста Департаменту Міжнародного бюро праці (МБП), "Реформа трудового законодавства: порівняльні аспекти", зробленій у квітні 2002 р. в Міністер-
87
стві праці та соціальної політики України, а також у розробленому спеціалістами МОП Керівництві з розробки трудового законодавства (Міжнародне бюро праці, Женева, 2002) було наголошено, що засобами трудового права має бути забезпечений баланс між соціальним захистом та економічною ефективністю. Таким чином, фактично визнається існування двох напрямків (функцій) впливу трудового права на розвиток суспільних відносин — економічного і соціального захисту.
Останніми роками багато уваги приділяється розвиткові соціальної функції трудового права. Вчені наголошують на тому, що соціальна функція вже не може обмежуватися лише охороною праці, як би широко це поняття не трактувалося, а зазнає розширення шляхом включення до сфери трудового права найбільш повного закріплення і послідовного розвитку прав людини у сфері праці. Трудове право має виконувати місію гаранта здійснення широкого комплексу соціально-економічних прав і свобод людини у сфері праці. Окрім того, як вказує І.Я. Кисельов, важливою функцією трудового права є визначення і фіксація рухливого балансу між економічною ефективністю виробництва і соціальною захищеністю працівників, рівнем умов їх праці (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 31—33).
Соціальна функція трудового права, на нашу думку, реалізується за трьома напрямами: соціальний захист працівника; соціальний захист роботодавця; забезпечення соціального партнерства між найманими працівниками і роботодавцями.
Трудове право виникло як право захисту найманого працівника. Визнання державами соціально-економічних прав нарівні з особистими і політичними правами справило позитивний вплив передусім на трудове право і наповнило його новим змістом. Встановлення на законодавчому рівні певних обмежень щодо тривалості робочого часу, віку прийняття на роботу, застосування праці підлітків і жінок на небезпечних та шкідливих роботах, встановлення мінімальної заробітної плати, і зрештою проголошення права людини на працю і його державних гарантій заклало основу для такого правового явища, як соціальна стандартизація. Соціальні стандарти як мінімальні загальнообов'язкові норми "проникли" у всі правові інститути трудового права. Сьогодні звичним стало розуміння необхідності приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних за-
88
гальновизнаних соціальних стандартів, у тому числі й у сфері праці. Метою соціальних стандартів є забезпечення умов праці, гідних людини. Соціальна функція вийшла за межі охорони праці, вона дедалі більше розширює свій зміст за рахунок визнання державою цілого комплексу трудових прав працівників і встановлення їх гарантій.
Актуальною для трудового права України є адаптація національного трудового законодавства до міжнародно-правових стандартів. Слід визнати, що чинне трудове законодавство у багатьох випадках ще не приведено у відповідність до ратифікованих за радянських часів конвенцій МОП, Міжнародних пактів про економічні, соціальні та культурні права; про громадянські і політичні права (ООН, 1966 р.). У зв'язку з прийняттям України в члени Ради Європи необхідною є підготовка до ратифікації Європейської соціальної хартії, підписаної від імені України.
Соціальна функція також виявляється у тому, що засобами трудового права має забезпечуватися захист прав роботодавців у сфері соціально-трудових відносин. Ця справа нова для трудового права України. Фактично вона розпочалася з ухвалення спеціального Закону України "Про організації роботодавців" (24 травня 2002 р.). У Законі встановлено, що роботодавці мають право на свободу об'єднання в організації роботодавців для здійснення і захисту своїх прав та задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів (ст. 2 Закону). Якщо організації роботодавців отримали свій правовий статус, хоча й можна назвати декілька зауважень щодо цього, то правовий статус окремого роботодавця в трудовому праві поки що не визначено. Залишається сподіватися, що в новому Трудовому кодексі України цей недолік буде усунуто.
Соціальна функція трудового права виявляється й у регламентації відносин між найманими працівниками та їх представниками і роботодавцями та їх представниками (організаціями та об'єднаннями роботодавців) і державою у сфері соціального партнерства. Йдеться про організаційно-правові форми співпраці — консультації, переговори, укладання колективних договорів та колективних угод на виробничому, регіональному, галузевому та національному рівнях, а також про вирішення колективних трудових спорів із застосуванням примирно-третейської процедури. В Україні 1993 р. утворено спеціальний консультативний
89
орган — Національну раду соціального партнерства з тристороннім представництвом, започатковано практику укладання колективних угод, у тому числі й на національному рівні. У 1998 р. прийнято Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)''.
Правове регулювання соціального партнерства в Україні ще не завершено, очікується прийняття Закону "Про соціальне партнерство", а також передбачається введення в новому Трудовому кодексі спеціальної Книги сьомої "Соціальне партнерство", де буде встановлено комплекс норм щодо соціально-партнерських процедур, форм роботи, органів.
Контрольні запитання і завдання
1. Які суспільні відносини виступають предметом трудо
вого права?
2. Дайте характеристику індивідуальних трудових відно
син. Між ким вони виникають? Який їхній зміст?
3. Хто такі "наймані працівники", працівники, "подібні до
найманих", "працюючі власники"?
4. Яка сфера дії трудового права? Праця яких суб'єктів ре
гулюється трудовим правом?
5. Які суспільні відносини вважаються колективними тру
довими відносинами? Який їхній зміст? Суб'єкти?
6. Спробуйте сформулювати поняття трудового права як
галузі права.
7. Проаналізуйте суспільні відносини, що виникають у сфері
зайнятості. Яким законодавством вони регулюються?
8. Що таке метод галузі права?
9. У чому виявляються особливості методу трудового пра
ва в умовах формування соціальної ринкової економіки?
10. Окресліть систему трудового права, її структурні части
ни, дайте їх коротку характеристику.
11. Які правові норми становлять загальну частину трудо
вого права?
12. Які правові інститути входять до складу індивідуаль
ного трудового права?
90
13. Які правові інститути утворюють колективне трудове
право?
14. Наведіть інші думки науковців щодо предмета, методу
та системи трудового права.
Теми рефератів
1. Предмет трудового права України.
2. Метод трудового права України в умовах формування рин
кових відносин.
3. Система трудового права України.
4. Конституційні засади права людини на працю в Україні.
10. Процевсъкии О. Новий зміст права на працю — основа
реформування трудового законодавства України // Право Украї
ни. — 1999. — № 6. — С. 101—106.
11. Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку/
Відп. ред. Н.М. Хуторян. — К.: 1н Юре, 1999.
12. Чанишева Г., Болотіна Н. Окремі теоретичні проблеми
сучасного трудового права (до постановки питання) // Право
України. — 1999. — № 9. — С 13—19.
13. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: тео-
ретико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юряд. літ., 2001. —
328 с.
14. Ярошенко О. Правове регулювання праці іноземців в Украї
ні // Право України. — 1998. — № 11. — С 103—105.
Література
1. Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. — М., 1948.
2. Воловик В. Про галузеву належність правовідносин, пов'я
заних з застосуванням праці мілітаризованих державних служ
бовців // Право України. — 1999. — № 2. — С. 96.
3. Воловик В. Про трудоправовий статус державних служ
бовців /У Право України. — 1997. — № 1. — С. 63.
4. Жернаков В. Свобода праці як принцип сучасного трудо
вого права // Право України. — 1999. — № 3. — С. 34.
5. Зуб И.В. Трудовое право России и Украины: общие про
блемы; общие решения (сравнительное исследование) // Госу
дарство и право. — 1997. — № 10. — С. 33—38.
6. Иванов СА., Ливщиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское тру
довое право. Вопросы теории. — М.: Наука, 1978. — 368 с.
7. Коментар до статей 1, 2 КЗпП України // Стычинский B.C.,
Зуб И.В., Ротань В.Г. Научно-практический комментарий к за
конодательству Украины о труде. — К.; Севастополь: Ин-т юрид.
исследований, 2001.
8. Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социа
листического общества. — К.: Наук, думка, 1984. — 280 с.
9. Пилипенко ПД. Проблеми теорії трудового права Украї
ни.—Л., 1999.
Глава 3
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТРУДОВОГО ПРАВА
УКРАЇНИ
3.1. Поняття і значення основних принципів трудового права
Принципи права — керівні засади, ідеї, які зумовлені об'єктивними закономірностями існування, рівнем розвитку суспільства і визначають зміст та спрямованість правового регулювання. Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано, відображають найсуттєвіші риси комплексу правових норм у конкретній сфері суспільних відносин.
Сучасний розвиток наукових досліджень проблеми принципів права свідчить про визнання існування принципів права як певних соціальних цінностей ще до того, як вони втілюються в юридичні норми. Зокрема, виділяють загальнолюдські принципи права і принципи права юридичного. На думку A.M. Коло-дія, що дослідив проблему принципів права, в абсолютній більшості випадків кожний принцип права спочатку існує як загаль-носоціальний, а потім, за використання його юридичною практикою й осмислення юридичною наукою, як принцип правосвідомості, перетворюючись у результаті процесу правоутворення на принцип права (Колодій A.M. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 23).
Загальносоціальне право розуміється як право, яке формується усіма соціальними інститутами громадянського суспільства,
93
воно виникає стихійно і створюється безпосередньо людьми. Це право зумовлено природною свідомістю людей та їхніми життєвими потребами. Норми загальносоціального права виступають основою, керівними ідеями для юридичного права, що створюється державою в особі її державних органів. Отже, принципи загальносоціального права виступають первинною категорією, а принципи юридичного права — вторинною, похідною. При цьому система чинних юридичних норм має відповідати принципам загальносоціального права, інакше ці норми втрачають свою регулятивну здатність. Норми залишаються, але не застосовуються й утворюють так зване мертве право.
Принципи права юридичного відображені в нормативно-правових актах у вигляді окремих положень — норм-принципів, норм-декларацій, норм-концепцій, або існують у прихованому вигляді в інших юридичних нормах, у їх сукупності, й становлять собою керівні ідеї, положення, на яких базується юридичне право.
За допомогою юридичних принципів виявляються закономірності та властивості права як самостійного соціального явища, удосконалюються система, структура права і правове регулювання. Правові принципи важливі для нормотворчої і правозасто-совчої діяльності. Вони слугують тим правовим орієнтиром, виходячи з якого законодавець формулює галузеві норми, вносить зміни і доповнення до чинних, нормативних актів. Правові принципи допомагають глибше зрозуміти значення конкретних норм і визначають тенденції розвитку законодавства.
Заслуговує на увагу тісний зв'язок принципів права з правами людини. Європейська соціальна хартія (переглянута) об'єднує разом права та принципи, щодо яких держави мають взяти зобов'язання для їх здійснення. Права та принципи поставлено на один щабель щодо їх суспільного та державного значення. У новому Трудовому кодексі Російської Федерації стаття 2 "Основні принципи правового регулювання трудових і безпосередньо пов'язаних з ними відносин" до числа принципів віднесено основні трудові права людини — свободу праці, право на працю, на захист від безробіття, рівність прав і можливостей працівників тощо.
За сферою дії принципи права класифікують на такі: загально-правові, притаманні усім галузям права; міжгалузеві, що відоб-
94
ражають загальні риси кількох галузей права; галузеві, які характеризують специфіку конкретної галузі; внутрішньогалузеві, які стосуються окремих інститутів.
До загальноправових юридичних принципів, спільних для усіх галузей права, належать: закон системно-структурної організації права; відповідності об'єктивного і суб'єктивного права; внутрішньої несуперечності правової системи; верховенства права, верховенства закону стосовно нормативно-правових актів іншого порядку тощо (Колодій A.M. Принципи права України. — С. 45).
Міжгалузеві принципи характерні для кількох галузей права, які можуть утворювати певну правову спільність. Зокрема, серед вчених європейських країн досить поширеною є думка про те, що трудове право входить до такої правової спільності, як соціальне право. Європейське соціальне право розглядається науковцями як системна правова структура, до складу якої входять трудове право, право соціального забезпечення та інші норми, що регулюють захист соціальних прав людини. Визнання соціального права як такого вважається французькою доктриною соціального права, спрямовуються зусилля на вироблення єдиної соціальної політики ЄС (Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота: Учеб. пособие / Под ред. проф. В.В. Безбаха, доц. А.Я. Капустина, проф. В.К. Пучинско-го. — М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. — С. 74—79; Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. — М.: Юристъ. — С. 225; Junker A. Arbeits-und Sozialrecht in der Europalschen Union // Juristen Zeitung. — 1994. — № 6 (18 Merz). — P. 277). Ця ідея знаходить підтримку і серед правознавців Російської Федерації, наприклад, Є.І. Доморацька під соціальним законодавством розуміє сукупність норм, які регулюють суспільні відносини в галузі праці, соціального забезпечення, освіти, охорони здоров'я та у сфері соціального обслуговування населення (Доморацкая Э.И. Социальное законодательство Франции. — М.: Наука, 1975. — С. 9). Соціальному праву в цілому притаманні такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, соціальна стандартизація (встановлення на рівні закону мінімальних нормативів забезпечення), державне гарантування забезпечення соціальних прав і державних соціальних стандартів, соціальне партнерство та деякі інші. Частина цих принципів властива й трудовому праву як галузі соціального права.
_95
Принципи трудового права досліджували вчені-трудовики Н.Г. Александров, M.I. Бару, В.В. Жернаков, Р.З. Лівшиць, С.П. Маврин, В.І. Нікітінський, О.В. Смірнов, О.С. Пашков, П.Д. Пилипенко, В.І. Прокопенко та ін. Під принципами трудового права, на думку О.В. Смирнова, потрібно розуміти закріплені в чинному законодавстві основоположні керівні засади (ідеї), які виражають сутність норм трудового права і головні напрями політики держави в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з функціонуванням ринку праці, застосуванням і організацією найманої праці (див. Трудовое право: Учебник. — М.: Статус ЛТД+, 1996. — С. 23).
Р.З. Лівшиць виділяє два різновиди принципів права — прин-ципи-норми та принципи, які виводяться з норм. На його думку, одні правові принципи прямо закріплюються в нормах, після чого стають принципами-нормами. Інші принципи прямо не закріплюються в конкретних нормах, формулювання правового принципу не переходить у формулювання однієї конкретної норми, але переходить у численну кількість норм, ніби розчиняється у них. У таких випадках ми маємо справу з принципами, які виводяться з норм (Лившиц Р.З. Теория права: Учебник. — М,: БЕК, 1994. —С 196).
Проблема принципів сучасного трудового права є актуальною проблемою, особливо щодо підготовки нового Трудового кодексу України. Поки що відкритим залишається як питання про перелік принципів, так і про їхній зміст в умовах перехідного періоду. Принципи як керівні ідеї мають надзвичайно важливе значення для ефективного функціонування всієї системи норм певної галузі права. За допомогою принципів не тільки формулюється сучасний державний підхід до правового регулювання праці, а й визначається сутність майбутніх правових норм. Це дуже важлива проблема для держави в перехідному періоді. Не менш важливим є те, що правильно сформульовані принципи дають можливість усувати прогалини в законодавстві при застосуванні правових норм. Сучасне законодавство про працю України в багатьох питаннях є незавершеним, неповним і суперечливим. Ринкові засади, впроваджувані в економіку України, породили нові відносини, що не знайшли ще свого адекватного регулювання. І в цій справі значення принципів трудового права важко переоцінити.
Ще один аспект заслуговує на увагу. Принципи мають утворювати певну систему, бути узгодженими між собою, а також із загальними принципами права і принципами державної політики. Сьогодні необхідно говорити і про їх узгодженість з принципами міжнародно-правового регулювання праці, в тому числі регіонального, на рівні Ради Європи, Європейського Союзу.
3.2. Загальна характеристика принципів трудового права
Галузеві принципи трудового права виражають загальні сут-нісні властивості норм певної галузі права. Такі принципи конкретизуються і виявляються в окремих інститутах і нормах залежно від їх змісту і цільової спрямованості.
У літературі сучасні принципи трудового права поділяють на чотири групи (Трудове право: Учебник / Отв. ред. проф. О.В. Смирнов. — М.: Статус ЛТД+, 1996. — С. 23—24):
1) ті, що виражають політику держави в галузі правового ре
гулювання ринку праці й ефективної зайнятості;
2) ті, що містять керівні засади в галузі встановлення умов
праці працівників;
3) ті, що визначають правове регулювання застосування праці
працівників;
4) ті, що відображають головні напрями правової політики в
галузі охорони здоров'я і захисту трудових прав працівників.
Виходячи з класифікації суспільних відносин, які є предметом сучасного трудового права України, принципи трудового права можна поділити, на нашу думку, на 2 види: принципи правового регулювання індивідуальних трудових відносин і принципи правового регулювання колективних трудових відносин. Окрім того, можна виділити принципи, спільні для трудового права в цілому.
До принципів індивідуального трудового права належать основні засади правового регулювання індивідуальних трудових відносин, основними серед них є такі: свобода праці й заборона примусової праці; захист прав людини у сфері застосування праці; рівність прав і можливостей та заборона дискримінації; право на справедливі й безпечні умови праці, право на справедливу
заробітну плату, що забезпечує рівень життя, гідний людини, для самого працівника і членів його сім'ї; принцип соціальної стандартизації і державного гарантування; принцип сприяння.
У ст. 43 Конституції України закріплено принцип свободи праці й заборони примусової праці: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". У цій же статті йдеться про заборону використання примусової праці: "Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан".
Сучасний розвиток цивілізації на одне з перших місць висуває принцип захисту прав людини у сфері застосування праці. Цей постулат, закріплений у загальновизнаних міжнародних актах, а також у Конституції України, має знайти належну конкретизацію в нормах трудового права. Цей принцип включає в себе соціальний і юридичний захист прав найманого працівника. Слід констатувати, що ці принципи соціального захисту найманого працівника в умовах кризового стану економіки України мають багато в чому декларативний характер. Низька заробітна плата, сталий рівень безробіття, невідповідність умов праці вимогам техніки безпеки, заборгованість роботодавців перед працівниками із заробітної плати, мізерні розміри допомоги по безробіттю — все це зводить нанівець проголошення таких принципів. Існує також проблема судового захисту трудових прав працівників, виконання судових рішень. Замало проголосити принцип, необхідно узгодити його реалізацію в цілому комплексі заходів щодо його забезпечення.
Принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці належить до основних принципів, закріплених у міжнародних актах. Останнім часом цій проблемі приділяють особливу увагу. Це стосується тендерних досліджень, спрямованих на подолання нерівності прав чоловіків та жінок, і створення рівних можливостей у доступі до праці, просуванні по службі, оплаті праці тощо. Проблема рівності набула особливого значення стосовно трудових прав неповнолітніх, осіб з обмеженими фізичними даними, осіб похилого віку, працівників-
98
мігрантів. Принцип рівності також включає в себе такий аспект, як рівність прав і можливостей між працівником і роботодавцем. Потрібно визнати, що в умовах становлення ринкових відносин, наявності безробіття та економічної нестабільності працівник і роботодавець фактично не є рівними суб'єктами. Працівник завжди є слабшою стороною, і необхідна ціла система правових заходів щодо вирівнювання економічних і юридичних можливостей між цими суб'єктами. Не зайвим буде ознайомитися з оцінкою цього питання на міжнародному рівні. У доповіді Генерального директора Міжнародного бюро праці підкреслювалося таке: "Основна мета розвитку трудового законодавства і системи трудових відносин протягом багатьох десятиріч полягала в тому, щоб покінчити з фікцією цивільного права XIX століття, яка проголошувала, що сторони індивідуального договору найму мають рівну силу, і тому вони повинні цілком самостійно визначати свої взаємовідносини" (див. Меняющийся мир труда; главные проблемы будущего: Доклад Генерального директора МВТ на 72-й сессии МОТ. — Женева, 1986. — С. 56).
Право на справедливі й безпечні умови праці, на справедливу заробітну плату, що забезпечує рівень життя, гідний людини, для самого працівника і членів його сім'ї як принцип індивідуального трудового права випливає з численних конвенцій і рекомендацій МОП, з положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та інших міжнародно-правових актів.
Стаття 43 Конституції України закріпила право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці. Щодо права працівника на справедливу і гідну заробітну плату, то слід зазначити, що цей принцип не знайшов ще належного закріплення ні в Конституції, ні у трудовому законодавстві. Відбулася підміна цього принципу іншим — згідно зі статтею 43 Конституції України розмір заробітної плати не може бути нижчим від визначеного законом, тобто мінімальної заробітної плати. Така юридична позиція не сприяє зростанню заробітної плати, оскільки в цьому принципі "закладено" орієнтацію на межу виживання, а не розвитку людини. Сучасний рівень заробітної плати не здатний забезпечити навіть відтворювальної її функції. У доповідях перших осіб держави неодноразово визнавалося, що мати роботу в Україні ще не означає бути соціально захищеним.
_99
Принцип соціальної стандартизації і державного гарантування закладено новою системою соціальних стандартів, що упроваджується в Україні. Закон України "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії" (2000 р.) створив правову основу для прийняття соціальних стандартів у сфері праці й установлення для них державних гарантій. Такими стандартами та гарантіями виступають мінімальна заробітна плата, гранична межа тривалості робочого дня і робочого тижня, мінімальна щорічна відпустка, обов'язкові вимоги щодо прийняття на роботу та звільнення працівника, вимоги щодо охорони праці тощо. Ці правила, встановлені у законодавстві, є обов'язковими для всіх роботодавців, незалежно від форми власності та виду господарювання, в тому числі й для роботодавця — фізичної особи. Система соціальних стандартів у сфері праці слугує захисту інтересів найманого працівника і забезпечує стабільність його соціального статусу.
Принцип сприяння ("in favorem") означає недопущення погіршення становища працівника порівняно з рівнем, передбаченим законодавством. У зарубіжному трудовому праві цей принцип є загальновизнаним і застосовується не лише до співвідношення договорів про працю із законодавством. Він має універсальне значення, стосується будь-якого нормативного акта нижчого рівня, що може тільки поліпшувати становище працівника порівняно з нормативними актами більш високого рівня. Такий принцип закріплено в законодавстві про працю України (статті 9, 9-1 КЗпП).
З цієї проблеми цікаво звернутися до зарубіжного досвіду. Польськими науковцями передбачається закріплення таких принципів в кодексі індивідуального трудового права:
— принцип вільності праці;
— принцип гідної винагороди за працю;
— принцип захисту робочого місця з урахуванням економіч
них та соціальних потреб;
— принцип захисту гідності та інших цінностей особистості
(у тому числі й даних про особу);
— принцип тендерної рівності працівників та заборони дис
кримінації (можливо, з виділенням принципу рівності чоловіків
та жінок);
- принцип охорони життя та здоров'я працівників;
1QQ
— принцип взаємної дбайливості працівника та роботодавця
про слушні інтереси другої сторони;
— принцип права працівника на інформацію та висловлюван
ня думки про питання, що стосуються прав і інтересів працівників;
— принцип особливого захисту праці жінок, неповнолітніх та
інвалідів.
Для колективного трудового права характерним є принцип соціального партнерства, комплексний за характером і складом. До нього входять такі принципи-права: право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів; свобода об'єднання, рівність прав і можливостей.
Цей принцип міжнародно-правового регулювання праці (діяльність МОП базується на трипартизмі) набув поширення і в Україні. Соціальне партнерство існує на різних рівнях: державному (Генеральна угода), галузевому (галузеві угоди), регіональному (регіональні угоди), виробничому (колективний договір) — і покликане вирішувати суперечності, узгоджувати інтереси найманих працівників і власників. Нині відбувається процес становлення механізму соціального партнерства.
Законодавчу базу для цього створено такими законами країни, як "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.), "Про організації роботодавців" (2001 р.), "Про колективні договори і угоди" (1993 р.), "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.). Організаційно-правовий механізм соціального партнерства має бути встановлений комплексно у Законі України "Про соціальне партнерство", проект якого перебуває на розгляді у Верховній Раді України.
Трудовому праву в цілому притаманні такі принципи: захисту права працівників і роботодавців; оптимальної узгодженості між інтересами найманих працівників, роботодавців і держави.
Проблема принципів трудового права не лише важлива, а й вимагає багатьох зусиль від дослідників, адже необхідно звести воєдино і права людини, і досягнення загальної теорії права, проаналізувати весь масив трудового законодавства і, нарешті, — реальні економічні можливості держави.
Контрольні запитання і завдання
1. Що таке принципи права?
2. За якими критеріями можна класифікувати принципи тру
дового права?
3. Розкрийте принципи, притаманні індивідуальному трудо
вому праву.
4. Що означає принцип соціального партнерства у правово
му регулюванні трудових відносин?
Теми рефератів
1. Поняття та види принципів трудового права України в
умовах формування ринкової економіки.
2. Рівність прав і заборона дискримінації як принцип трудо
вого права.
3. Соціальне партнерство як принцип правового регулюван
ня трудових відносин.
Література
1. Бару М. Правове регулювання трудових відносин: закон,
мораль, справедливість // Право України. — 1998. — №2. —
С. 66.
2. Бугров Л.Ю. Проблемы свободы труда в трудовом праве
России. — Пермь: Изд-во Пермского ун-та, 1992.
3. Васильев А.М. О правовых идеях-принципах // Советское
государство и право. — 1975. — № 3.
4. Жернаков В.В. Поняття примусової праці за законодавством
України // Право України. — 1997. — №10.
5. Лившиц Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского тру
дового права // Советское государство и право. — 1974. — № 8.
6. Маврин СП. Принципы трудового права в условиях рыноч
ной экономики // Правоведение. — 1992. — № 2. — С. 52.
7. Смирнов О.В. Основные принципы советского трудового
права. — М., 1977.
Глава 4 |
ДЖЕРЕЛА ТРУДОВОГО ПРАВА
4.1. Поняття джерел трудового права, їх особливості, класифікація та види
В юридичній літературі термін "джерело права" застосовується у двох значеннях — матеріального джерела права (джерела права у матеріальному сенсі) і формального джерела права (джерела права у юридичному сенсі). Під матеріальним джерелом права розуміють об'єктивні умови, які викликають й обумовлюють утворення права, тобто все те, що породжує (формує) позитивне право: ті чи інші матеріальні або духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа речей, божественний або людський розум тощо (Нерсесянс B.C. Общая теория права и государства: Учеб. для юрид. вузов и ф-тов. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. — С. 400). У матеріальному аспекті джерелом правових норм виступають реальні суспільні відносини. Сучасні економічні умови справляють суттєвий вплив на формування трудового права. Фактично ми спостерігаємо створення нової моделі правового регулювання трудових відносин. Змінюються не лише межі правового регулювання, а й внутрішня структура трудового права, про що йшлося при висвітленні питання про предмет і систему трудового права.
У юридичному сенсі під джерелом права розуміють докумен-
103
тальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового значення, які виходять від держави або визнаються нею офіційно. Джерела права становлять собою єдине "місце перебування" юридичних норм, резервуар, у якому юридичні норми тільки й знаходяться і звідки ми їх "черпаємо" (звідси й назва — "джерело") (Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — С. 76).
Щоб розібратися у системі джерел трудового права, доцільно спочатку визначити їх особливості.
По-перше, до джерел трудового права належить значна кількість підзаконних нормативно-правових актів. Вони містяться в Указах Президента України, у постановах Кабінету Міністрів України, у нормативних наказах міністерств і відомств. Кількість таких актів настільки велика, що можна стверджувати про над-нормативність, "зарегульованість" трудових відносин. Це спричиняє проблеми на шляху вивчення законодавства, усвідомлення його суб'єктами правозастосування. Такі акти часто містять суперечливі положення, що призводить до фактичної втрати їх регулятивної функції.
По-друге, в Україні продовжують застосовуватися окремі положення, що містилися в актах колишнього СРСР, зокрема, в Законі СРСР "Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями" від 17 червня 1983 p., Указах Президії Верховної Ради СРСР "Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах" та "Про умови праці тимчасових робітників і службовців" від 24 вересня 1974 p., актах про працю надомників та деяких інших.
По-третє, складовою трудового законодавства України є міжнародні правові акти (пакти, конвенції МОП), ратифіковані Україною (самостійно або у складі СРСР). Зокрема станом на 1 листопада 2002 р. Україною ратифіковано 55 Конвенцій МОП.
По-четверте, не тільки нормативно-правові акти, видані державними органами, є джерелом трудового права. Тобто джерела трудового права — це не тільки результат правотворчої діяльності органів держави, а й результат спільної нормотворчості роботодавця і трудового колективу працівників (або уповноважених ним органів). У трудовому праві широко застосовуються локальні іюі>мативно-правові акти, які розробляються і приймаються
безпосередньо на підприємстві. У таких актах відображається специфіка умов виробництва, а також конкретизуються і доповнюються централізовані нормативні положення в межах наданих відповідним суб'єктам повноважень.
По-п'яте, серед джерел трудового права чинними є акти договірного характеру, які виходять за межі виробничого рівня, тобто за межі підприємств, установ, організацій, за межі сфери конкретного роботодавця і найманого працівника. Це такі акти соціального партнерства, як генеральна, галузева і регіональна угоди, які містять серед взаємних зобов'язань політичного, економічного та організаційного характеру також частину положень нормативного характеру.
По-шосте, серед джерел особливе місце займають акти спеціального уповноваженого органу виконавчої влади — нормативні накази Міністерства праці та соціальної політики України, якими затверджуються положення, інструкції, правила, спрямовані на упровадження законів та постанов Кабінету Міністрів України, а також на правильне й однакове застосування трудового законодавства.
По-сьоме, для джерел трудового права характерна наявність нормативних актів конститутивного характеру — типових положень, правил, які слугують моделлю для прийняття на підприємствах на їх основі локальних положень тощо. Такі акти, як зазначає П.Д. Пилипенко, "самі не забезпечують регулювання трудових відносин, а вимагають прийняття на їх основі локальних актів, котрі й здійснюють регулятивну функцію. Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку, що містять відповідні норми, але безпосередньо на підприємстві внутрішній трудовий розпорядок регулюється не цими типовими, а прийнятими на їх основі правилами внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства (ст, 142 КЗпП)" (Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пилипен-ка. — Л., 2002. — С. 36). Прикладами таких актів є Типові положення про роботу уповноваженого трудового колективу з питань охорони праці, Типове положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, Примірне положення про відомчі заохочувальні відзнаки тощо, на підставі яких на конкретних підприємствах мають бути розроблені та прийняті відповідні локальні акти.
105
По-восьме, для джерел трудового правачхарактерним є високий рівень диференціації у правовому регулюванні праці залежно від умов праці, кліматичних умов, фізіологічних особливостей працівників, суб'єктних ознак (соціальних, професійних) тощо.
Таким чином, джерела трудового права — це нормативно-правові акти, прийняті компетентними державними органами або на договірному рівні, у тому числі й безпосередньо на підприємстві, у визначених законом межах, за допомогою яких здійснюється правове регулювання трудових відносин.
Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами:
— за способом прийняття виділяють акти державно-правові,
прийняті державними органами (закони, укази, постанови тощо),
і договірно-правові, що приймаються за угодою між працівни
ками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори
тощо);
— за територіальною направленістю виділяють внутрішньо
державні і міждержавні акти — багатосторонні й двосторонні
договори, угоди, пакти про права людини, конвенції МОП, ратифі
ковані Верховною Радою України;
— за юридичною силою державні нормативно-правові акти
поділяють на Конституцію України, закони, підзаконні норматив
но-правові акти; договірно-правові акти — акти соціального парт
нерства поділяють на генеральну угоду, регіональні угоди, галу
зеві угоди, колективний договір на конкретному підприємстві;
— за сферою дії виділяються централізовані й локальні нор
мативно-правові акти.
Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та поточні нормативно-правові акти як джерела трудового права.
Норми трудового права можуть міститися у власне трудових джерелах — актах трудового права — Кодексі законів про працю України, Законах України "Про охорону праці", "Про оплату праці", "Про відпустки" та ін., а також у джерелах інших галузей права, — наприклад, у Законі "Про підприємства", "Про власність", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективні сільськогосподарські підприємства", у комплексних норматив-
106
но-правових актах, які одночасно виступають джерелами кількох галузей права, наприклад, "Основи законодавства про охорону здоров'я" та ін.
4.2. Загальна характеристика джерел трудового права
Визначальне значення для розвитку трудового законодавства має Конституція України. Положення, встановлені в Конституції, набули подальшого закріплення у КЗпП та іншому трудовому законодавстві. Конституція України у статтях 36, 43, 44, 45 закріпила найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. При цьому формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські й політичні, економічні, соціальні й культурні права людини буквально відтворені в тексті Основного Закону. Це стосується права громадян на участь у професійних спілках і право на страйк з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, права людини на працю, права на належні, безпечні й здорові умови праці, права на своєчасне одержання винагороди за працю, права на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від громадянина обставин і багато інших. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовано умови їх здійснення.
Закріплене в ч. 1 ст. 43 право на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується, сформульовано відповідно до статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Таким чином, у національне законодавство було імплементова-но норму ратифікованого міжнародного правового акта. У Конституції закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на працю: в ч. 2 ст. 43 передбачено обов'язок держави щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Норма про заборону примусової праці, що міститься в ч. З ст. 43, відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
107
права. Відповідно до цього конституційного положення змінено порядок переведення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу в особливих випадках згідно з ч. 2 ст. 33 КЗпП (у редакції Закону України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 р. № 1356-ХІХ // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 6—7. — Ст. 41) (про поняття примусової праці — див. Жернаков В. Поняття примусової праці за законодавством України // Право України. - 1997. - № 10. - С. 35).
Уперше в Конституції в ч. 4 ст. 43 закріплено право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилено гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч. 7 ст. 43 закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Таким чином, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, і право на своєчасне одержання винагороди за працю зведено до рангу конституційних прав.
У ст. 44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права. У ч. 2 ст. 44 закріплено, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.
Ст. 45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок. Це право проголошене ст. 24 Загальної декларації прав людини і випливає з вимог ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права.
Відповідно до ч. З ст. 36 Конституції громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності.
В основу соціального захисту громадян покладено принцип соціальної справедливості, зі змісту ст. 46 випливає, що держава забезпечує соціальний захист тим категоріям громадян, які ма-
ють у цьому потребу з об'єктивних причин. Йдеться про право громадян на соціальний захист у старості, у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом.
Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст. 55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Оскільки вказані права в цей час є конституційними, то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конституція надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП) спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів.
Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До джерел трудового права належать ті з них, що містять норми трудового права.
Джерелами трудового права є Міжнародні пакти про права людини 1966 p., а також конвенції МОП, ратифіковані Україною. До джерел трудового права також належать акти регіонального європейського рівня. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, підписану 4 листопада 1950 р. державами — членами Ради Європи. У цьому акті є дві статті, які містять положення, присвячені трудовим правам: стаття 4 забороняє примусову або обов'язкову працю, а стаття 11 закріплює свободу асоціацій, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Джерелом трудового права України також є стаття б Європейської конвенції "Право на справедливий судовий розгляд", яка вже застосовується в юридичній практиці України, зокрема саме ця стаття надала можливість громадянам України звернутися за захистом до Європейського Суду з прав людини з позовами про відшкодування невиплаченої заробітної плати. Джерелом трудового права також виступає стаття 14 Європейської конвенції "Заборона дискримінації", яка гарантує
109
здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.
Як уже зазначалося, Україною підписано Європейську соціальну хартію, яка після ратифікації Верховною Радою України стане частиною національного законодавства і джерелом трудового
права.
Важливе значення має послідовна політика України щодо зближення з Європейським Союзом, набуття статусу асоційованого, а згодом повноправного члена ЄС. Вже згадувалось про затвердження Указом Президента України від 11 червня 1998 р. Стратегії інтеграції України в Європейський Союз, де визначено галузі законодавства, які мають бути приведені у відповідність до європейських міжнародних стандартів, серед них є й трудове законодавство. Насамперед це стосується адаптації норм про трудову міграцію.
До міжнародних актів як джерел трудового права належать також двосторонні міжнародні договори, укладені Україною з іншими державами у питаннях працевлаштування та соціального захисту, наприклад, Угода між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян (Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 24. — Ст. 140), Угода між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист (Відомості Верховної Ради України. — 1998, — № 24. — Ст. 141) та ін.
Кодекс законів про працю України.Серед законів передусім необхідно назвати кодифіковане джерело трудового права — Кодекс законів про працю України, затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. і введений у дію з 1 червня 1972 р. З 1973 р. Верховна Рада внесла зміни до КЗпП більш як 50 законами, а також Декретами Кабінету Міністрів України. Внаслідок цього з 265 статей та преамбули істотних змін зазнала 221 стаття, деякі з них — неодноразово. Із КЗпП було виключено 20 статей, а включено до нього 35 статей, частину з яких вже виключено. Нині КЗпП складається з преамбули та 280 статей. Незважаю-
110
чи на численні зміни, чинний КЗпП не відповідає вимогам ринкової економіки.
В Україні за участю проекту технічного співробітництва Міжнародної організації праці "Україна: сприяння реалізації основних принципів та прав у світі праці" ведеться розробка проекту нового Трудового кодексу України. Створено міжвідомчу робочу групу, до складу якої увійшли науковці, представники Міністерства праці та соціальної політики України, а також інших органів державної влади, представники профспілок та організацій роботодавців. Таким чином, підготовка проекту відбувається на тристоронній основі. Схвалено Концепцію реформування законодавства України про працю. У Концепції обґрунтовується об'єктивна необхідність реформування трудового законодавства. Зазначається, що аналіз законодавства свідчить про поступовий перехід від централізованого державного регулювання трудових відносин до договірного регулювання з використанням механізмів соціального партнерства.
Розробниками запропоновано застосувати назву нового Кодексу — "Трудовий кодекс України" або "Кодекс праці". Передбачається, що Кодекс буде складатися з дев'яти книг: "Книга перша. Загальні положення", "Книга друга. Трудовий договір", "Книга третя. Умови праці", "Книга четверта. Забезпечення зобов'язань", "Книга п'ята. Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників", "Книга шоста. Індивідуальні трудові спори", "Книга сьома. Соціальне партнерство", "Книга восьма. Контроль та нагляд за дотриманням законодавства про працю та про охорону праці. Відповідальність за порушення законодавства про працю", "Книга дев'ята. Особливості праці окремих категорій працівників", Заключні та перехідні положення. Розробники вважають, що основою метою та завданням трудового законодавства є досягнення оптимального поєднання інтересів усіх учасників трудових відносин, перш за все працівників та роботодавців.
Закони України як джерела трудового права. Закони України, які виступають джерелами трудового права, можливо поділити на дві групи: трудові й комплексні закони. До трудових законів слід віднести ті, які спеціально прийняті для врегулювання трудових відносин. У цій групі виділяють дві підгрупи: закони, спря-
111
мовані на врегулювання індивідуальних трудових відносин, і закони, спрямовані на врегулювання колективних трудових відносин. До першої підгрупи належать Закони України "Про охорону праці" (1992 р., в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.), "Про оплату праці" (1995 р.), "Про відпустки" (1996 р.), та ін. До другої підгрупи належать Закони України "Про колективні договори і угоди" (1993 р.), "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.), "Про організації роботодавців" (2001 р.), "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 p.).
Серед комплексних законів, які містять норми трудового права, слід назвати Закони України "Про підприємства в Україні" (1991 р.), "Про підприємництво" (1991 р.), "Про зайнятість населення" (1991 р.), "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (1991 р.), "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (1993 р.), "Про державну службу" (1993 р.), "Про статус суддів", "Про господарські товариства", "Про об'єднання громадян" та багато інших.
Підрайонні нормативно-правові акти як джерела трудового права. Джерелами трудового права є постанови Верховної Ради України, наприклад, постанова від 3 грудня 1998 р. "Про індексацію грошових доходів населення".
До підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють працю працівників, необхідно віднести укази і розпорядження Президента України нормативного характеру, які видаються з різних питань регулювання суспільних відносин у сфері праці на виконання Конституції і законів України. Вони обов'язкові для виконання на території всієї держави і не повинні суперечити Конституції і законам України. Так, Указом Президента України № 1258/98 від 17 листопада 1998 р. створено Національну службу посередництва і примирення і затверджено Положення про Національну службу посередництва і примирення (Праця і зарплата. — 1998. — № 23. — Грудень), затверджено низку програм та концепцій у сфері праці, які по суті є правовими доктринами, на базі яких відбувається подальше реформування трудового законодавства.
Постанови Кабінету Міністрів України займають значне місце
112
серед джерел трудового права. До таких постанов належать: "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій" від 3 квітня 1993 р., "Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору" від 19 березня 1994 p.; Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою від 8 лютого 1995 р.; "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів громадян" від 12 грудня 1998 p.; Положення про порядок проведення атестації державних службовців, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 p.; Порядок проведення компенсації громадянами втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою від 21 лютого 2001 р. та ін.
До підзаконних нормативно-правових актів належать акти Міністерства праці та соціальної політики України, наприклад, Рекомендації про порядок надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, затверджені наказом Мінпраці від 10 жовтня 1997 p.; Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, затверджений наказом Мінпраці від 8 червня 2001 року та ін.
Акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування належать до джерел трудового права в тих випадках, коли містять положення, які регулюють відносини у сфері праці. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про зайнятість населення" діяльність державної служби зайнятості здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Місцева державна адміністрація згідно зі ст. 24 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. забезпечує реалізацію державних гарантій у сфері праці, у тому числі й щодо права на своєчасне одержання винагороди за працю; розробляє та організовує виконання перспективних та поточних територіальних програм зайнятості та заходи щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття; забезпечує проведення згідно з законом оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні; забезпечує соціальний захист працюючих, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці на підприємствах, в установах та
113
організаціях усіх форм власності, якісне проведення атестації робочих місць; бере участь у веденні колективних переговорів та укладанні територіальних тарифних угод, вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. належить встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що відносяться до комунальної власності відповідних територіальних громад (підп. 9 п. "а" ст. ЗО); встановлення за узгодженням з власниками зручного для населення режиму роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ і організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності (підп. 4 п. "б" ст. ЗО).
У сфері соціального захисту населення виконавчі органи бронюють у порядку, встановленому законом, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності робочі місця, призначені для працевлаштування осіб, які відповідно до законодавства потребують соціального захисту і не здатні конкурувати на ринку праці, визначають нормативи таких робочих місць; приймають рішення про створення на підприємствах, в установах і організаціях спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, організують професійну підготовку цих осіб; узгоджують проведення ліквідації таких робочих місць (підп. 12 п. "б" ч. 1 ст. 34 Закону), а також вирішують інші питання соціального захисту в межах відповідної території.
Джерелами трудового права є також акти соціального партнерства — колективні договори та колективні угоди, що укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях, локальні нормативно-правові акти.
З розвитком договірного методу регулювання праці в Україні з'явилися нові джерела норм трудового права — соціально-партнерські угоди, а роль традиційних колективних договорів набула нового змісту. Виникає проблема співвідношення цих актів як власне в самій системі договірних актів, так і між цими актами і трудовим законодавством; питання дублювання, підміни, співвідношення, гарантій, передбачених такими актами, їх обсяг. Крім того, зміст окремих угод, зокрема генеральних угод, укла-
114
дених в Україні, вимагає ретельного аналізу і доробки. Про що саме повинні домовлятися сторони? На національному рівні необхідно встановлювати мінімальні гарантії з тим, щоб вони могли збільшуватися на нижчих рівнях. Однак практика свідчить про протилежне, зокрема в Генеральній угоді на 2002—2003 роки встановлено максимальні розміри надбавок і вказується: "до 100 %...". Таке формулювання потрібно визнати невдалим, слід би встановити "не менш ...".
Соціально-партнерські угоди і колективні договори у всьому світі мають велике значення як дійовий інструмент договірного регулювання. їх слід позбавити декларативності, яка, як відомо, звела нанівець не одну реформу, що починалася в економіці за часів СРСР. Угоди є актами колективно-договірного регулювання і не повинні зводитися до перспективних "планів роботи" або дублювання положень чинного законодавства. На жаль, деякі пункти Генеральної угоди на 1999—2000 роки мають саме такий характер (наприклад, п. 2.3.8 містить зобов'язання Кабінету Міністрів України завершити за участю профспілок підготовку і видання науково-практичного коментарю до Закону України "Про відпустки"). Згідно з п. 2.12 Генеральної угоди на 2002— 2003 роки профспілки зобов'язуються здійснювати громадський контроль за додержанням на підприємствах, в установах і організаціях законодавства про оплату праці та зобов'язань за колективними договорами, тоді як такий обов'язок випливає із Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (ч. 7 ст. 28; п. 12 ст. 38). Навіщо дублювати законодавство? Соціально-партнерські угоди мають містити конкретні обов'язки сторін, які б реально забезпечували права і гарантії прав працівників і роботодавців.
Важлива роль належить локальним нормативно-правовим актам (колективному договору, правилам внутрішнього трудового розпорядку, положенню про преміювання, положенню про порядок винагороди за підсумками роботи за рік тощо). Ці акти чинні тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації. Вони приймаються частіше за все на певний термін. Локальні нормативно-правові акти повинні пристосовувати загальні норми до умов конкретного виробництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням економічного становища останнього. Вони не повинні погіршувати становище працівників порівня-
115
но із законами, а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами.
Чинним трудовим законодавством не врегульовано належним чином порядок розробки й прийняття локальних нормативно-правових актів. Найбільш детально врегульовано порядок укладення і підписання колективного договору — основного локального акта. Стосовно правил внутрішнього трудового розпорядку в ч. 1 ст. 142 КЗпП передбачено, що вони затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил, а в ч, 1 ст. 52 КЗпП встановлено, що при 5-денному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51).
Звичайно локальні нормативно-правові акти приймаються для розв'язання тих або інших питань регулювання суспільних відносин у сфері праці, якщо в законодавстві не передбачено прямого регулювання, або коли із закону випливає, що має бути проведена конкретизація відповідних положень на підприємстві. Так приймаються локальні акти з питань робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, охорони праці та ін. Окрім того, реалізовуючи ст. 9-1 КЗпП, роботодавець має право встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги. Встановлення поліпшених умов праці, як правило, здійснюється у колективному договорі із вказівкою фінансових джерел забезпечення конкретних видів пільг, категорій працівників, на які вони поширюються. Локальні акти приймаються роботодавцем самостійно, або разом, або за погодженням з профспілковим органом чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (наприклад, ст. 10 Закону України "Про відпустки" передбачає саме такий порядок затвердження графіка відпусток). До локальних актів належать положення про преміювання, положення про винагороду за підсумками роботи за рік, список професій і посад із ненормованим робочим часом і тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день на конкретному підприємстві тощо.
4.3. Єдність та диференціація в правовому регулюванні праці. Загальне і спеціальне законодавство
Однією з особливостей трудового права є застосування принципу єдності й диференціації в правовому регулюванні праці. Відповідно норми трудового права поділяються на дві групи:
1) загальні норми, які поширюються на всіх працівників;
2) спеціальні норми, які поширюються на окремі категорії
працівників (неповнолітніх; жінок; інвалідів; працівників, зай
нятих на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці;
осіб, котрі працюють у районах з особливими природними гео
графічними та геологічними умовами тощо).
У співвідношенні загальних і спеціальних норм виражаються єдність і диференціація трудового права. Принцип єдності виявляється в загальних нормах, а диференціація — у спеціальних. Основою для єдності правового регулювання виступає стаття 2-1 КЗпП, де проголошено принцип рівності трудових прав. Загальні норми обов'язкові для всіх власників або уповноважених ними органів, їх може бути змінено тільки в бік поліпшення становища працівників порівняно з чинним законодавством. Спеціальні норми конкретизують загальні, доповнюють їх, а в деяких випадках встановлюють вилучення із загальних норм. З розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин зростає число спеціальних норм у соціально-партнерських актах — угодах на всіх рівнях і колективному договорі, а також у локальних нормативно-правових актах.
Диференціація правового регулювання праці за категоріями працівників проводиться різними правовими способами: шляхом включення до загальних законодавчих актів про працю спеціальних положень стосовно тільки певної групи працівників {наприклад, у КЗпП України є окремі глави "Праця жінок", "Праця молоді"), прийняття особливих нормативно-правових актів, що поширюються тільки на ту або іншу категорію працівників (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 648 "Про умови оплати праці осіб, які працюють в гірських районах"; Рекомендації про порядок надання працівникам з не-нормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особ-
117
ливий характер праці, затверджені наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10 жовтня 1997 р. № 7, та ін.).
В окремих випадках — шляхом виключення можливості застосування деяких загальних норм законодавства про працю до певних категорій працівників (наприклад, на державних службовців не поширюється норма про заборону звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку (ст. 11 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні"), оскільки ст. 23 Закону України "Про державну службу" встановлений граничний вік перебування на державній службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок (ці обмеження не поширюються на осіб, обраних на виборні посади відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні")). Тобто йдеться не тільки про "позитивну" диференціацію (встановлення пільг, переваг, додаткових гарантій тощо), а й про "негативну" (встановлення деяких обмежень, вилучень з чинного законодавства про працю відносно окремих категорій працівників).
Диференціація виявляється у встановленні особливостей прийняття і звільнення окремих категорій працівників, регулювання робочого часу і часу відпочинку, пільг і переваг в оплаті праці; додаткових підстав припинення трудового договору, посиленні дисциплінарної і матеріальної відповідальності та в інших особливостях.
Важливим є питання про критерії диференціації. Диференціація — це шлях або до пільг, або до обмежень, тому дуже важливо визначити її об'єктивні критерії. Так, В.І. Прокопенко називає такі критерії: відношення працівника до майна підприємства, установи, організації; національна належність засобів виробництва (майно підприємства); належність підприємства до державної форми власності; суспільна значущість трудової функції, що виконується працівником; особливі природні географічні та геологічні умови; умови підвищеного ризику для здоров'я; тривалість строку дії трудового договору (тимчасова чи сезонна робота); можливість укладення контракту, коли це передбачено законом; соціально-демографічні критерії (див. Прокопенко B.I. Трудове право України: Підручник. — X.: Консум, 1998. — С. 84). Вважаємо, цей перелік слід доповнити таким
118
критерієм, як особливий характер праці. Йдеться про особливості регулювання трудових відносин окремих категорій працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, та працівників з ненормованим робочим днем.
Професор О.В. Смирнов виділяє три напрями диференціації умов праці в нормах російського трудового права: характер і особливості виробництва (галузева диференціація); статево-вікові, кваліфікаційні та інші особливості працівників (суб'єктна диференціація); місцезнаходження організацій, де застосовується спільна праця (територіальна диференціація) (див. Трудовое право: Учебник. — М.: Статус ЛТД+, 1996. — С. 29).
У трудовому праві деяких зарубіжних країн використовується такий критерій для диференціації правового регулювання праці, як розмір підприємства, тобто кількість працівників на підприємстві. Уявляється доцільним обговорити можливість встановлення такого критерію і в законодавстві України. Є істотна відмінність у реальному режимі праці на малому підприємстві, на якому працюють 3—5 осіб, а в окремої особи може бути і один працівник. Невже і тут потрібне укладення колективного договору тощо?
У зарубіжному трудовому праві спостерігається загальна тенденція до зменшення диференціації, нівелювання її стандартів. Це стосується, наприклад, уніфікації норм, що регулюють найману працю в промисловості та в сільському господарстві, працівників приватних і державних (націоналізованих) підприємств, Навпаки, відбуваєтсья процес зближення, уніфікації правового статусу працівників залежно від галузі виробництва, виду власності, між робітниками і службовцями. Одночасно з тенденцією до нівелювання правового статусу різних категорій найманих працівників у зарубіжному трудовому праві виявляються, особливо останнім часом, тенденції до посилення деяких видів диференціації. Йдеться, наприклад, про спеціальну регламентацію типових трудових договорів тимчасових працівників, частково зайнятих, надомників і т. ін.
Разом з тим праця таких суб'єктів, як державні службовці, вимагає більш спеціального регулювання. Адже це досить специфічна сфера, тому потрібно відобразити в законодавстві підвищений рівень соціальної відповідальності таких працівників.
119
Мабуть, саме для цієї категорії доцільно ввести обов'язкове укладення контракту? Разом з тим, напевно, доцільно впорядкувати перелік посад, які належать до державних службовців, оскільки останнім часом він необґрунтовано розширяється.
На думку професора Р.З. Лівшиця, особливості регулювання праці деяких категорій працівників обумовлюються як об'єктивними чинниками (умови праці), так і суб'єктивними (особистість працівника). Об'єктивні чинники — форма власності, умови і характер праці, природно-кліматичні умови; суб'єктивні чинники — стать, вік, стан здоров'я працівника, його професія (див. Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц и проф. Ю.П. Орловский. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 30). Автор вважає, що диференціація полягає в різному рівні трудових прав, причому така відмінність може полягати лише в підвищенні загального рівня, а не в його зниженні. Відступ від загального рівня допускається тільки в бік підвищення. На його думку, в російському законодавстві про працю "негативна диференціація" не допускається.
Однак з такою думкою навряд чи можна погодитися. Є деякі правила, пов'язані, наприклад, з можливістю обіймати посади державного службовця, судді (так, згідно зі ст. 126 Конституції України суддя звільняється від посади органом, який його обрав або призначив, у разі досягнення суддею 65 років), з встановленням додаткових підстав припинення трудового договору для окремих категорій працівників за певних умов (статті 7, 37, 41 КЗпП, п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Мінпраці, Мінюсту, Мінфіну України від 28 червня 1993 р. № 43, п. 6 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 р. "Про умови праці тимчасових робітників і службовців" та ін.), спеціальною дисциплінарною відповідальністю деяких категорій працівників (наприклад, працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про працю), укладенням строкового трудового договору у випадках, передбачених законодавством, тощо.
Диференціацію правового регулювання праці потрібно відрізняти від дискримінації працівників. У чинному КЗпП України не вказується на заборону дискримінації, тобто сам термін не
120
вживається. Однак у ч. 2 ст. 22 КЗпП міститься дуже важлива норма, що відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні або припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в професійній спілці або іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Разом з тим згідно з ч. З ст. 22 КЗпП України вимоги відносно віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника можуть встановлюватися законодавством України. Так, положення статей 174, 190 КЗпП України про заборону застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного і побутового обслуговування), про заборону залучення осіб, молодших 18 років, до важких робіт і робіт зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також до підземних робіт не суперечать ч. З ст. 22, а зумовлені особливою турботою держави про ці категорії працівників.
Ці та інші вимоги, встановлені законодавством, є додатковими при прийнятті на роботу окремих категорій працівників і не вважаються дискримінацією, обмеженням трудової правосуб'єкт-ності.
Для визначення поняття дискримінації можна застосувати положення ст. 1 Конвенції МОП № 111 про дискримінацію у галузі праці й занять, де термін "дискримінація" включає:
1) будь-які розрізнення, недопущення або перевагу, що здійсню
ються за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних
переконань, іноземного походження або соціального походжен
ня, які призводять до знищення або порушення рівності можли
востей чи поводження в галузі праці та занять;
2) будь-які інші розрізнення, недопущення або перевагу, що
призводять до знищення або порушення рівності можливостей
чи поводження в галузі праці й занять, які визначаються відпо
відним членом після консультації з представницькими органі
заціями підприємців і трудівників, де такі є, та з іншими відпо
відними органами.
121
Будь-які розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, що ґрунтуються на специфічних вимогах такої, не вважаються дискримінацією. Видається, що до нового Трудового кодексу необхідно включити норму про заборону дискримінації в галузі праці та передбачити найбільш широкий перелік ознак як прямої так і непрямої дискримінації.
4.4. Значення рішень Верховного Суду України та керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України
Заслуговує на увагу розгляд питання про включення до системи джерел трудового права рішень Конституційного Суду України та керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду належить офіційне тлумачення Конституції України і законів України з питань, передбачених зазначеною статтею, Конституційний Суд приймає рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ч. З ст. 150 Конституції України). У тих випадках, коли Конституційний Суд дає офіційне тлумачення законів про працю, його рішення слід визнати джерелами трудового права.
Велике значення для правильного застосування чинного законодавства мають керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Йдеться про постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", від 29 грудня 1992 р. № 14 "Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", від 27 березня 1992 р. № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немаинової) шкоди" і деякі інші.
Дискусійним є питання про юридичну природу керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України. Поширені різні погляди.
122
Окремі вчені, серед них професори В.І. Прокопенко, СО. Іванов, Р.З. Лівшиць, відносять судову практику до джерел трудового права (див. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. — X.: Консум, 1998. — С. 82—83; Иванов С.А. Трудовое право переходного периода: новые источники // Государство и право. — 1996. — № 1. — С. 43—52; Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц и проф. Ю.П. Орловский. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 59). Так, на думку професора Р.З. Лівшиця, джерелом трудового права є ті судові акти, які, по-перше, реально змінюють права й обов'язки учасників трудових відносин і, по-друге, опубліковані. До них належать: постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації; постанови Конституційного Суду; рішення Верховного Суду Російської Федерації в окремих справах, що мають принциповий характер і опубліковані; рішення нижче-стоящих судів, апробовані Верховним Судом (при касаційному розгляді, при складанні оглядів судової практики) і опубліковані.
Професор В.І. Прокопенко робить висновок, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, які містять тлумачення закону вищим судовим органом держави, даються ним у рамках його повноважень, мають правову силу, стають обов'язковими для виконання всіма учасниками судочинства і є джерелом трудового права.
Дійсно, у рішеннях Пленуму Верховного Суду України містилися положення, які по суті були новою нормою права. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 232 КЗпП суди безпосередньо розглядають спори про відмову в прийнятті на роботу осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір (працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлених на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 3 років або ди-тину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до 14 років та ін.). Пленум Верховного Суду України постановою від 25 травня 1998 р. № 15 вніс доповнення до п. 6 постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" стосовно категорій осіб, справи за позовами
123
яких підлягають розгляду безпосередньо у судах — "або які вважають, що їм відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП". Таким чином, відповідно до п. 6 постанови № 9 від 6 листопада 1992 р. в судовому порядку може бути оскаржений будь-який випадок необгрунтованої відмови в прийнятті на роботу, а не тільки незаконна відмова в прийнятті на роботу осіб, з якими власник відповідно до законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір. Перелік таких прикладів можна продовжити. Це стосується положень частини 4 статті 24 про фактичний допуск працівника до роботи, пункту 7 статті 134 КЗпП. Оскільки в зазначених прикладах йдеться про створення нових правових норм, то в цьому разі роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, на нашу думку, потрібно визнати джерелом трудового права.
Важливе значення мають роз'яснення Верховного Суду України з питань судової практики, які нерідко заповнюють прогалини правового регулювання шляхом конкретизації у постанові Пленуму оціночного поняття, встановленого у законодавстві. Це, зокрема, стосується визначення таких оціночних понять, як "одноразове грубе порушення трудових обов'язків", "систематичне порушення трудових обов'язків", понять переведення на іншу роботу, прогулу без поважних причин тощо. Так, велике значення для застосування законодавства про трудовий договір має постанова Пленуму Верховного Суду України від б листопада 1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", котра містить поняття переведення на іншу роботу (п. 31), прогулу без поважних причин (п. 24) тощо.
Деякі автори дотримуються іншої думки. Зокрема, професор К.Н. Гусов і В.М. Толкунова вважають, що постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації у трудових спорах не є джерелом трудового права, проте мають велике значення для однакового застосування норм трудового законодавства, оскільки роз'яснюють як слід застосовувати конкретні норми (див.: Гусов К.Н., Толкунова В.Н. Трудовое право России: Учебник. — 2-е изд., доп., испр. — М.: Юристъ, 1997. — С. 48).
Контрольні запитання і завдання
1. Визначте поняття "джерела права".
2. Як класифікуються джерела трудового права за юридич
ною силою, за сферою дії?
3. Сформулюйте зміст і гарантії права на працю за Консти
туцією України.
4. Назвіть основні закони України, які регулюють трудові
відносини.
5. Що таке єдність та диференціація джерел трудового пра
ва; загальне та спеціальне законодавство?
6. Чи можна вважати міжнародний договір України джере
лом трудового права?
7. Що таке акти соціального партнерства? Чи є вони дже
релами трудового права? А інших галузей права?
8. Що таке локальні норми права; локальні нормативно-пра
вові акти? Чи є вони джерелами трудового права?
9. Чи можна вважати керівні постанови Пленуму Верхов
ного Суду України джерелами трудового права?
10. Чи можуть виступати рішення Конституційного Суду України джерелами трудового права?
Теми рефератів
1. Конституція України як джерело трудового права.
2. Закони України як джерела трудового права.
3. Єдність та диференціація джерел трудового права Украї
ни.
4. Судова практика та її роль у застосуванні трудового за
конодавства.
5. Генеральна угода як джерело норм трудового права.
2. Венедиктов В. Про концепцію нового Трудового кодексу
України // Право України. — 1992. — № 8.
3. Иванов СЛ. Российское трудовое право: история и совре
менность // Государство и право. — 1999. — № 5. — С. 36—45.
4. Карпенко Д., Хуторян Н. Правові проблеми Загальної час
тини проекту Кодексу України про працю // Право України. —
1998. — №3.
5. Кондратьев Р.И. Сочетание централизованного и локального
правового регулирования трудовых отношений. — Львов, 1997.
6. Миронов В.И. История трудового права: теория и практи
ка // Государство и право. — 1998. — № 12. — С. 56—61.
7. Процевський О.І. Яким бути новому Кодексу про працю
України? // Право України. — 1995. — № 9—10.
8. Столярчук В.И. Источники советского трудового права. —
М., 1978.
Література
1. Бару М.И. Унификация и дифференциация норм трудового права // Советское государство и право. — 1971. — № 10.
Глава 5
ТРУДОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ ТА ЇХ СУБ'ЄКТИ
5.1. Поняття трудових правовідносин, їх склад, зміст та загальна характеристика
Поняття правовідносин є одним із фундаментальних понять правової науки. Теоретики права визначають правовідносини як суспільні відносини, врегульовані нормами права. В науці трудового права проблемам трудових правовідносин присвячено фундаментальні праці (Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. — М., 1948; Карпушин М.П. Социалистическое трудовое отношение. — М., 1958; Гинцбург Л.Я. Социалистическое трудовое правоотношение. — М., 1977; Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. — К., 1984). Останніми роками ця проблема стала предметом докторської дисертації львівського вченого П.Д. Пилипенка (Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудових правовідносин в умовах переходу України до ринкової економіки. Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. — X., 2001).
У теорії трудового права прийнято переважно говорити про єдине трудове правовідношення. Такий підхід свого часу забезпечив значний крок уперед у розвитку науки трудового права шляхом обґрунтування особливостей, притаманних трудовим правовідносинам, на відміну від цивільних правових відносин, що дають змогу визнати трудове право самостійною галуззю права.
127
Водночас майже всі автори виділяють комплексний характер трудового правовідношення. С.С, Алексеев на прикладі трудового правовідношення продемонстрував поєднання багатьох груп правовідносин, кожне з яких у свою чергу має досить складну структуру (Алексеев С.С. Общетеоретические проблемы системы советского права. — М., 1961. — С. 108). Сучасні дослідники обґрунтовують ідею про існування не комплексного трудового правовідношення, а про комплекс трудових правовідносин, різних за своїм змістом і значенням (Див.: Скобелкин В.Н. Трудовые правоотношения. — М., 1999. — С. 127—132). На нашу думку, такий підхід відповідає сучасному розвитку трудового права і заслуговує на підтримку.
Важливим етапом у дослідженні трудових правовідносин у науці трудового права стали монографії С.О. Іванова, Р.З. Лівши-ця, Ю.П. Орловського, А.Р. Мацюка, котрі обґрунтували ідею про індивідуальні й колективні трудові правовідносини, які в сучасних умовах дістали підтвердження новими аргументами, враховуючи нове трудове законодавство, а також зарубіжний досвід, про що йшлося у попередніх розділах.
Індивідуальні й колективні трудові відносини, будучи врегульованими нормами трудового права, існують у реальному житті як трудові правовідносини. Вони виникають на підставі вольових дій між конкретними суб'єктами і мають конкретний зміст. Особливістю трудових правовідносин є те, що вони є результатом впливу не лише державних нормативно-правових актів, а й результатом договірно-правових актів — актів соціального партнерства, які містять норми права, ухвалені соціальними партнерами у межах наданих їм повноважень.
Оскільки правовідносини є результатом впливу норм права, слід враховувати наявність у цих правовідносинах тристороннього зв'язку — юридичні зв'язки (права та обов'язки) між суб'єктами (працівником і роботодавцем, трудовим колективом і роботодавцем, виборним органом профспілки і роботодавцем тощо) і потенційні зв'язки між кожним із цих суб'єктів і державою. Саме наявність держави як потенційного суб'єкта надає можливість суб'єктам вимагати один від одного певної поведінки у правовідносинах, а у разі недотримання встановлених обов'язків звернутися до суду або інших уповноважених державних органів за захистом і примусовим забезпеченням виконай-
ня зобов'язань. Водночас у трудових правовідносинах виражається воля їх сторін (Советское трудовое право / Под ред. А.С. Пашкова, О.В. Смирнова. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 177).
Як уже зазначалося, індивідуальні трудові відносини є основними у предметі трудового права. До складу індивідуальних трудових правовідносин належать: правовідносини щодо укладання, зміни та припинення трудового договору; щодо професійної орієнтації і професійного добору кадрів; щодо нормування та оплати праці; щодо робочого часу; щодо часу відпочинку; щодо охорони праці та здоров'я на виробництві; щодо забезпечення дисципліни праці; щодо оцінки результатів праці та атестації працівників; щодо професійного навчання, перенавчання та підвищення кваліфікації працівників; щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників; щодо матеріальної відповідальності сторін трудового договору; щодо досудового розв'язання індивідуальних трудових спорів.
Індивідуальні трудові правовідносини характеризуються низкою сутнісних і юридичних ознак. Суб'єктами індивідуальних трудових правовідносин є працівник і роботодавець, які мають спеціально визначений правовий статус. Підставою їх виникнення є специфічний юридичний факт — трудовий договір, а для деяких категорій працівників — складний юридичний склад, до якого крім трудового договору входять також інші юридичні факти (акт обрання або затвердження). Вони опосередковують працю несамостійну (підлеглу); поведінка суб'єктів визначається внутрішнім трудовим розпорядком; правовідносини мають триваючий характер; є відплатними.
До складу колективних правовідносин належать: відносини щодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як представників інтересів трудових колективів найманих працівників у соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності організацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соціально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колективних договорів, колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівнях; щодо колективних переговорів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудового законодавства; щодо участі трудових колективів в управлінні організаціями; щодо вирішення колективних трудових спорів.
Індивідуальні й колективні трудові правовідносини мають суттєві особливості суб'єктного, змістовного і юридичного характеру. Разом з тим, вони характеризуються певною єдністю, і завдяки своєму єдиному об'єкту — праці як трудовій функції — об'єднуються у певну систему.
Для виникнення всіх трудових правовідносин характерним є договірний характер, зокрема індивідуальні трудові правовідносини виникають на підставі трудового договору. Виникнення колективних трудових правовідносини характеризується договірним характером при встановленні умов праці, укладенні колективних договорів та угод, при наданні представницьких повноважень профспілковим органам та організаціям роботодавців з боку трудових колективів і роботодавців, при вирішенні колективних трудових спорів із застосуванням примирно-третейської процедури.
Юридичний зміст трудових правовідносин утворюють суб'єктивні трудові права і обов'язки їх суб'єктів. Саме у правовідносинах права людини у сфері праці набувають статусу суб'єктивних прав і виражають забезпечену державою єдність трьох можливостей: право на свої дії, право вимагати певних дій від зобов'язаних осіб, право звернутися за захистом до держави у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язань.
Трудові правовідносини є складними, змістом їх є не окремі права та обов'язки суб'єктів, а цілий комплекс (система прав та обов'язків), причому кожен із суб'єктів трудових правовідносин наділений одночасно як правами, так і певними обов'язками. Ці права та обов'язки є кореспондуючими відносно одне одного, певному праву працівника відповідає відповідний обов'язок роботодавця, і навпаки. Наприклад, юридичному праву працівника на своєчасне одержання заробітної плати кореспондується юридичний обов'язок роботодавця виплатити таку заробітну плату в установлені строки. Праву роботодавця вимагати від працівника належного виконання трудових обов'язків кореспондується обов'язок працівника сумлінно виконувати трудові обов'язки, передбачені трудовим договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором і законодавством. За невиконання без поважних причин трудових обов'язків працівника може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності аж до звільнення.
130
Трудові правовідносини мають визначені у законі підстави виникнення, зміни і припинення. Як уже зазначалося, звичайно індивідуальні трудові відносини виникають на підставі трудового договору, а у певних випадках на підставі складного юридичного складу — їм може передувати акт обрання або акт призначення, чи затвердження на посаді. Випадки зміни трудових правовідносин врегульовано законодавством. Загальним правилом є наявність взаємної згоди сторін щодо такої зміни. Законодавством передбачено чіткий перелік підстав і порядок зміни та припинення трудових правовідносин.
Слід звернути увагу на співвідношення трудових відносин і трудових правовідносин. Не всі трудові відносини існують як правовідносини, про це свідчить досить широке застосування в сучасних умовах найманої праці без оформлення трудового договору з усіма негативними наслідками як для працівника, так і для держави. Подолання цього явища становить важливу загальнодержавну проблему, про що вже йшлося у попередніх розділах підручника.
Колективні трудові правовідносини мають досить розгалужену систему і значне число суб'єктів. Якщо суб'єктами індивідуальних трудових відносин виступають найманий працівник і роботодавець, то суб'єктами колективних трудових правовідносин виступають окремий роботодавець, організації та об'єднання роботодавців, трудові колективи, професійні спілки, виборні органи професійних спілок, інші представники працівників, а також органи державної влади, місцевого самоврядування, Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва та примирення. Законодавством України врегульовано юридичний статус зазначених суб'єктів.
Змістом колективних трудових правовідносин виступають суб'єктивні колективні права та суб'єктивні колективні обов'язки суб'єктів. Ці права та обов'язки скеровані на виконання представницької і захисної функцій щодо працівників і роботодавців, а також щодо узгодження колективних інтересів між працівниками і роботодавцями, між працівниками, роботодавцями і державою.
За змістом трудові правовідносини поділяють на матеріальні, процедурні й процесуальні. Матеріальні правовідносини виникають у результаті дії матеріальних норм трудового права, зміст
131
яких становлять суб'єктивні права та обов'язки стосовно оплати праці, надання відпусток, заохочення працівників. Процедурні правовідносини виникають у зв'язку з реалізацією норм щодо процедури оформлення прийняття працівника на роботу, його переведення та звільнення, притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності, встановлення правил внутрішнього трудового розпорядку, процедури утворення первинної профспілкової організації на підприємстві, утворення виборного органу профспілки тощо. Процесуальні правовідносини виникають у процесі розгляду індивідуальних трудових спорів, діяльності примирної комісії, трудового арбітражу при вирішенні колективного трудового спору тощо.
■
5.2. Працівники як суб'єкти трудових правовідносин
Працівник набуває статусу суб'єкта трудових правовідносин з моменту укладення трудового договору. Як уже зазначалося, трудове право регулює працю найманих працівників. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 227) найманий працівник — це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі й організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю. Отже, трудовий договір — відправна юридична позиція для визначення правового статусу працівника.
Як сторона трудових правовідносин працівник володіє трудовою правосуб'єктністю. В науці трудового права поширене розуміння правосуб'єктності як такої, що містить у собі три елементи: правоздатність, наявність конкретних прав та обов'язків на підставі дії закону та дієздатність (Бегичев Б.К. Трудовая правоспособность советских граждан. — М., 1972. — С. 64). З такої концепції випливає, що трудова правоздатність і дієздатність виникають в особи одночасно з настанням певного віку. Водночас П.Д. Пилипенко у своєму монографічному дослідженні доходить висновку, що правоздатність особи, у тому числі й трудова, як здатність мати права та обов'язки виникає з моменту народження, отже, правосуб'єктність у трудових правовідноси-
нах означає тільки дієздатність (Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. — Л.: Вид. центр Львівського нац. ун-ту імені Івана Франка, 1999. — С. 143).
Трудова правосуб'єктність має певні особливості. По-перше, згідно з трудовим законодавством працівник повинен здійснювати роботу особисто і не має права передоручати її іншим особам, тобто у трудовій сфері щодо виконання певної трудової функції працівник не може діяти через опікуна чи іншого представника. По-друге, фактична здатність до праці та здатність до праці як категорія юридична, тобто трудова правосуб'єктність, поняття не тотожні. Фактична здатність до праці виникає набагато раніше трудової правосуб'єктності, а про наявність останньої може йтися лише тоді, коли у громадянина виникає здатність до систематичної, врегульованої нормами права праці. Ця здатність відображається в юридичному аспекті у таких юридичних фактах, як"стан здоров'я" та "вік" особи. По-третє, крім фізичної здатності до систематичної праці, трудову правосуб'єктність характеризує вольовий критерій, тобто здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними, відповідно не може бути суб'єктом трудових правовідносин особа, визнана судом недієздатною. Поєднання цих критеріїв і відображається у моменті виникнення трудової правосуб'єктності.
У законодавстві передбачено загальні вимоги для набуття трудової правосуб'єктності, а також встановлено особливості правового статусу працівників залежно від віку, стану здоров'я, статі, рівня освіти, наявності вченого ступеня або вченого звання, наявності громадянства, родинних зв'язків, наявності судимості.
Згідно з трудовим законодавством за загальним правилом трудова правосуб'єктність працівників виникає з 16 років. Зі згоди одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів з 14 років у порядку, передбаченому ст. 188 КЗпП України.
Правовий статус неповнолітніх працівників, а такими вони вважаються до досягнення 18-річного віку (ст. 187 КЗпП), у цілому прирівнюється до правового статусу повнолітніх працівників, проте є певні обмеження. Зокрема, обов'язковою умовою прийняття на роботу неповнолітнього є його попередній медичний
133
огляд (ст. 191 КЗпП). Другим обмеженням є те, що батьки або особа, що їх замінює, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору, у тому числі й строкового, з неповнолітнім працівником, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси (ст. 199 КЗпП). Третім обмеженням с заборона залучення неповнолітніх до робіт із шкідливими, небезпечними і важкими умовами праці, а також до підземних робіт (ст. 190 КЗпП), до роботи у нічний час, надурочних робіт, у вихідні дні (ст. 192 КЗпП), а також забороняється укладати договір про повну матеріальну відповідальність з неповнолітнім працівником (ст. 135-1 КЗпП). Все це свідчить, що трудова дієздатність неповнолітніх працівників є обмеженою, вона залежить від волевиявлення і дій інших осіб, а тому слід вважати, що трудова дієздатність у повному обсязі виникає з настанням повноліття — досягненням працівником 18-річного віку. Слід погодитися з думкою П.Д. Пилипенка, що така норма має бути встановлена у новому Трудовому кодексі України (П.Д. Пилипенко. Зазн. праця. — С. 148—149). В іншому неповнолітні працівники мають низку гарантій — право на скорочений робочий час, право на більш тривалу відпустку (31 календарний день) у зручний для них час, їм можуть бути знижені норми виробітку тощо.
За загальним правилом трудова правосуб'єктність не має граничного вікового обмеження, тобто трудове законодавство України не передбачає такої підстави для звільнення з роботи як досягнення певного граничного віку. Більше того, Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших осіб похилого віку" від 13 грудня 1993 р. встановлює, що забороняється відмова від прийняття на роботу і звільнення працівника з ініціативи власника з мотивів досягнення пенсійного віку. Разом з тим, слід врахувати, що в окремих випадках законодавство про працю України встановлює граничний вік для виконання деяких робіт. Наприклад, ст. 23 Закону України "Про державну службу" встановлено граничний вік перебування на державній службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок (ці обмеження не поширюються на осіб, обраних на виборні посади відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Украї-
134
ні"). У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з начальником Головного управління державної служби при Кабінетові Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш ніж на 5 років. Однак цей та інші випадки, передбачені законодавством, — винятки із загального правила.
Трудова правосуб'єктність у деяких випадках обмежена не тільки віком, а й станом здоров'я, статтю. Так, у ст. 9 Основ законодавства України про охорону здоров'я, прийнятих Верховною Радою України 19 листопада 1992 p., встановлено обмеження прав громадян, пов'язані зі станом їхнього здоров'я. У ч. 1 передбачено, що на підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, а також з виконанням певних державних функцій.
Законодавством про працю передбачено певні обмеження, спрямовані на охорону здоров'я працівника на виробництві. Згідно з ч. 5 ст. 24 КЗпП забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому запропонована робота протипоказана за станом здоров'я. Для певних категорій працівників власник зобов'язаний створити пільговий режим праці. Зокрема, особливий характер має правосуб'єктність інвалідів. Згідно з КЗпП (ст. 172 та ін.) у випадках, передбачених законодавством, на власника покладається обов'язок створити пільгові умови праці таким працівникам, встановити скорочений або неповний робочий час, організувати навчання, перекваліфікацію та працевлаштування.
Законодавство містить широке коло гарантій, передбачених для працівниць-жінок (глава XII КЗпП "Праця жінок"). Водночас, недоліком нашого законодавства слід вважати відсутність переліку робіт, які можуть виконуватися особами лише однієї статі. Трудова правоздатність може обмежуватися судом (ст. 31 КК України). Зокрема, в разі скоєння громадянином певного злочину суд може позбавити його на строк до 5 років права обіймати виборні посади у громадських організаціях, державні посади, заборонити обіймати інші посади або займатися певною діяльністю. Однак це може бути лише часткове і тимчасове обмеження трудової правосуб'єктності. Повне позбавлення трудової пра-
135
восуб'єктності не допускається. Крім того, власник підприємства вправі запроваджувати обмеження щодо зайняття посад, пов'язаних із безпосередньою підпорядкованістю або підконтрольні-стю, для близьких родичів чи свояків (ст. 25-1 КЗпП).
Розвиток ринкових відносин приніс нові тенденції щодо формування попиту на ринку праці, які у свою чергу відбиваються на трудовій правосуб'єктності громадян. Чітко простежується нехтування працівниками старшого віку. Сьогодні досить часто в оголошеннях про підбір кадрів можна натрапити на цілу низку вимог, не передбачених законодавством, встановлених фірмами, приватними підприємствами та ін. Так, в оголошеннях про вакансії кадрового агентства "Робота і навчання" вказано вікові вимоги до претендентів — до 35, 40, 45, 50 років; конкретно обумовлюється стать, причому якщо жіноча, то саме дівчина до 28— ЗО років, претенденти чоловічої статі — бажано до 35, 40, 45 років. Набули явного визнання реальні знання не тільки за фахом, а й іноземної мови, комп'ютера. Нарешті, у кадрових пропозиціях прямо вимагається певна "еталонна" зовнішність. Наприклад, вимоги до кандидата на посаду адміністратора престижного салону такі: вища освіта, вільне володіння англійською мовою, ПК, досвід роботи на аналогічній посаді не менше 1 року, презентабельна зовнішність, дівчина до 28—ЗО років, оплата — 200 у. о. (Персонал. — 1998. — № 4. — С. 65).
Оскільки в Конституції України не закріплено обов'язку працювати і права на отримання гарантованої роботи, а Конституцією (ст. 43) та Законом України "Про зайнятість населення" передбачено, що примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України, то трудова правосуб'єктність працездатного громадянина може бути ним і не реалізована. У подальшому це може відбитися певним чином на рівні його пенсійного забезпечення: такий громадянин не матиме права на трудову пенсію, що формується у рамках загальнообов'язкового пенсійного страхування. Однак будь-яка непрацездатна особа має право на соціальну допомогу, розмір якої, звичайно, нижчий, ніж розмір трудової пенсії.
Обсяг трудової правосуб'єктності становлять трудові права та обов'язки працівника. Найважливіші трудові права працівника встановлено в ст. 43—45 Конституції України, в ст. 2 КЗпП: право на працю, на відпочинок, на здорові й безпечні умови праці,
136
на об'єднання в професійні спілки й на вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Засади рівності прав закріплено у статті 21 Конституції України, а принцип рівності трудових прав встановлено у статті 2-1 КЗпП України.
Згідно зі ст. 139 КЗпП працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, дотримуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Чинним трудовим законодавством передбачено гарантії здійснення працівниками своїх прав і відповідальність за виконання трудових обов'язків. Гарантії трудових прав встановлено при прийнятті на роботу, зміні трудового договору, його припиненні. Гарантії в одних випадках попереджають порушення зобов'язаними суб'єктами трудових прав, в інших — встановлюють межі дій зобов'язаних осіб, у третіх — забезпечують можливість своєчасного оскарження дій, що порушують зазначені права, у четвертих — забезпечують компенсацію матеріальної шкоди, спричиненої їх порушенням за рахунок винних осіб (див. Трудовое право: Учебник. — М.: Статус ЛТД+, 1996. — С. 60), Так, до гарантій здійснення права на працю належать норми, що регулюють діяльність державної служби зайнятості, яка створюється для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян.
137
Чинне законодавство про працю забороняє необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, надає громадянам право його оскарження в судовому порядку, передбачає можливість переведення на іншу роботу тільки за згодою працівника, обмежує звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, передбачає необхідність отримання власником попередньої згоди профспілкового органу, крім деяких випадків.
Одним із критеріїв особливого правового статусу працівника виступає наявність або відсутність громадянства.
Право займатися трудовою діяльністю згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 23. — Ст. 161) мають також іноземці. Згідно зі ст. 8 Закону іноземці мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.
Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.
Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України. Так, згідно зі ст. 4 Закону України "Про державну службу" право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку І пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Іноземець не може бути в Україні нотаріусом (ч. 1 ст. З Закону України "Про нотаріат").
Особливо регулюється працевлаштування іноземців в Україні відповідно до деяких міжнародних договорів України. Так, порядок працевлаштування громадян Російської Федерації в У краї-
138
ні передбачено Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які перебувають за межами кордонів своїх країн, від 14 січня 1993 р. Для них встановлено спрощену процедуру працевлаштування.
Особливо регулюються умови праці іноземних громадян, які працюють у міжнародних організаціях, розташованих на території України. Ці умови визначаються міжнародними угодами та внутрішніми правилами відповідних організацій. Суб'єктами трудового права є також громадяни України, які працюють за її межами. їхня праця регулюється нормами як трудового права України, так й іноземної держави.
Слід звернути увагу на те, що працівник є суб'єктом не тільки індивідуальних, а й колективних трудових правовідносин. Це виявляється в тому, що за працівником визнаються не лише індивідуальні, а й колективні трудові права. Слід розрізняти колективні права людини (особи) і колективні права організацій та їх об'єднань. Реалізовуючи колективне трудове право, працівник стає членом певної трудової організації. Так, колективним трудовим правом є права працівника бути членом трудового колективу на підприємстві, бути членом профспілкової організації, бути обраним членом виборного органу профспілки. У Трудовому кодексі Російської Федерації до переліку основних прав працівника віднесено й право на об'єднання, включаючи право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх прав і свобод; на участь в управлінні організацією у передбачених законом, колективним договором формах; на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів та угод через своїх представників і на інформацію про виконання угод, колективних договорів; на вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, встановленому цим Кодексом або іншими федеральними законами (ст. 21). Цей перелік яскраво свідчить про визнання за працівником колективних трудових прав та про їх перелік.
Реалізовуючи колективні трудові права працівник вступає у колективні трудові правовідносини, оскільки"^они врегульовані нормами права. Водночас у законодавстві переважно детально регламентується порядок утворення організацій, наприклад первинної профспілкової організації, і недостатньо приділяється ува-
139
ги регламентації саме процедури набуття членства окремим працівником. Внаслідок цього, як свідчить практика, працівники, влаштувавшись на роботу, автоматично зараховуються у члени профспілки і з них починають стягувати профспілкові внески, що слід вважати незаконним. Стосовно ж утворення трудового колективу, питання в національному законодавстві врегульовано незадовільно, про що йтиметься у відповідному розділі підручника.
У трудових правовідносинах працівник наділений певними суб'єктивними правами та обов'язками. Про колективні трудові права працівників на прикладі Трудового кодексу РФ вже йшлося, приблизно аналогічні права передбачено й вітчизняним трудовим законодавством. До інших основних суб'єктивних прав працівника належать такі: на укладення, зміну і припинення трудового договору в порядку і на умовах, передбачених чинним законодавством; на надання роботи, для виконання трудової функції, обумовленої трудовим договором; на робоче місце, яке відповідає умовам охорони праці, виробничої безпеки та гігієни; на своєчасну і в повному обсязі виплату заробітної плати відповідно до кваліфікації складності праці, кількості і якості виконаної роботи; на відпочинок, який забезпечується встановленням нормальної тривалості робочого часу, скороченого робочого часу для окремих професій і категорій працівників, наданням днів щотижневого відпочинку, святкових неробочих днів, оплачуваної щорічної відпустки; на інформацію про умови праці та вимоги з охорони праці на робочому місці; на підвищення своєї кваліфікації і перепідготовку в порядку, встановленому трудовим законодавством; на захист своїх прав і свобод усіма не забороненими засобами; на вирішення індивідуальних трудових спорів; на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові при виконанні ним своїх трудових обов'язків; на обов'язкове соціальне страхування у випадках, передбачених законодавством.
Працівник несе такі обов'язки: сумлінно виконувати трудові обов'язки, покладені на нього трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку; дотримувати трудової дисципліни; виконувати установлені норми праці; дотримувати вимог щодо охорони праці й забезпечення безпеки праці; сумлінно ставитися до майна роботодавця та майна інших працівників; негайно повідомляти працівникові або безпосередньому керів-
никові про виникнення ситуації, небезпечної для життя працівників, збереження майна роботодавця.
5.3. Роботодавці як суб'єкти трудових правовідносин
Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин виступає роботодавець. Роботодавець є суб'єктом як індивідуальних, так і колективних трудових правовідносин.
Згідно зі ст. 21 КЗпП на стороні роботодавця визнається власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а також фізична особа.
Термін "роботодавець" є новим для трудового законодавства України, у Кодексі законів про працю він не вживається. Його визначення дано в більш сучасних законодавчих актах — Законах України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.), "Про організації роботодавців" (2001 p.). Термін "роботодавець" широко застосовується у законодавстві про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Зокрема, визначення терміна "роботодавець" міститься в Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР (Урядовий кур'єр. — 1998. — 19 лютого). У ст. 10 Основ встановлено декілька видів роботодавців, зокрема: власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання або фізичні особи, які використовують найману працю; власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ та організацій (у тому числі міжнародних), філій та представництв, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У ст. 1 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. роботодавець визначається як власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.
У Трудовому кодексі (ТК) Російської Федерації сторонами тру-
141
дового відношення визначено працівника і роботодавця: "Працівник — це фізична особа, яка вступила у трудове відношення з роботодавцем на підставі трудового договору, інших актів і особисто виконує роботу (трудову функцію) з підкоренням правилам внутрішнього трудового розпорядку. Роботодавець — фізична або юридична особа (організація), яка перебуває у трудових відносинах з працівником на підставі укладеного трудового договору, інших актів і є стороною трудового договору. В установлених законодавствам випадках як роботодавець може виступати інший суб'єкт, наділений правом укладати трудові договори. Права та обов'язки роботодавця здійснюються ним самим (фізичною особою) або органами управління організації в порядку, установленому законом, іншими нормативними правовими актами та установчими документами організації" (ст. 20 ТК РФ).
У зарубіжному трудовому праві не застосовується термін "власник або уповноважений ним орган". Сторонами індивідуального трудового правовідношення є найманий працівник і роботодавець (підприємець). Як пише І.Я. Кисельов, "роботодавець" — термін, вживаний в Німеччині та в ряді інших країн; "підприємець" — термін, вживаний головним чином в англосаксонських країнах, а також у конвенціях та інших актах МОП. Останніми роками в актах і документах МОП, перекладених російською мовою, використовується термін "роботодавець" (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 50).
Очевидно, що в новому Трудовому кодексі України необхідно серед основних термінів дати визначення роботодавця і визнати ним юридичну особу, а також фізичну особу, які перебувають у трудових правовідносинах на підставі укладеного трудового договору з працівником. До основних ознак правосуб'єктності роботодавців належать такі.
Можливість приймати і звільняти працівників.Ця правомочність випливає із ст. 5 Закону України "Про власність", де встановлено, що власник має право на договірних засадах використовувати працю громадян. Законом "Про підприємництво" передбачено, що з метою підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці (ст. 9).
Трудова правосуб'єктність юридичних осіб виникає з момен-
142
ту їх державної реєстрації. Трудова правосуб'єктність роботодавців — фізичних осіб виникає з досягнення повноліття. Тобто трудова правосуб'єктність працівників не збігається з трудовою правосуб'єктністю роботодавців — фізичних осіб.
Майнова самостійність роботодавця.Уклавши трудовий договір, роботодавець зобов'язаний виконувати певні майнові зобов'язання. До їх числа входять виплата заробітної плати на рівні, не нижчому від визначеного законом, а також сплата страхових внесків на соціальне страхування на випадок безробіття, нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, на пенсійне забезпечення та ін.
Здатність забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.Роботодавець зобов'язаний забезпечити безпечні і нешкідливі умови праці, а також всі гарантії, передбачені трудовим законодавством.
Всі роботодавці як володільці трудової правосуб'єктності можуть бути поділені на такі види: роботодавці — юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці — державні органи; роботодавці — фізичні особи.
Найчисленнішу групу становлять роботодавці — юридичні особи. До їх числа належать всі суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності, їх об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи й організації, об'єднання громадян. Слід звернути увагу, що у певних випадках трудова правосуб'єктність підприємства не збігається з ознаками юридичної особи. Наприклад, філія підприємства, установи може не бути юридичною особою, але мати трудову правосуб'єктність, право приймати і звільняти працівників, проте такі повноваження мають бути спеціально надані (делеговані) юридичною особою своїм відокремленим структурним підрозділам.
З моменту утворення юридичної особи саме вона виступає роботодавцем, а не власник, який створив цю юридичну особу. П.Д. Пилипенко переконливо довів, що "власник підприємства (юридична особа), яке він створив і зареєстрував, виступатиме роботодавцем безпосередньо тільки у випадку найняття керівника підприємства. В інших випадках керівник підприємства, най-
143
маючи працівників, діятиме не від імені власника підприємства, а від імені юридичної особи, яку він представляє як уповноважений орган" (Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права. — С 173).
Юридична особа здійснює свою трудову правоздатність через свої органи — директора, керуючого, правління тощо. Такі органи укладають трудові договори не від себе особисто, а від імені юридичної особи, яку вони представляють.
Найширше серед роботодавців — юридичних осіб представлені юридичні особи — підприємці. При цьому форма власності для трудової правосуб'єктності не має значення. Роботодавчі властивості щодо найму на роботу та використання праці є рівними незалежно від того, державна чи приватна юридична особа. Особливості стосуються лише органів, наділених правом від імені юридичної особи здійснювати найняття працівників, ці особливості визначаються статутом цієї юридичної особи. Уповноваженим власником на управління особою виступає керівник підприємства, який наймається (призначається) власником або обирається власниками майна. При найнятті (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов'язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства» за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління цього підприємства. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.
Керівник підприємства відіграє головну роль у складі адміністрації як суб'єкта трудового права на державних і комунальних підприємствах. Адміністрація є уповноваженим власником органом і являє собою коло посадових осіб, наділених владно-розпорядними повноваженнями, які здійснюють оперативне управління процесом праці на підприємстві. Термін "адміністрація" в законодавстві не закріплено. З ч. 4 ст. 16 Закону України "Про підприємства в Україні" випливає, що до адміністрації, крім керівника підприємства, належать його заступники, керів-
ники і фахівці підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстри і старші майстри. Всі вони призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.
У господарських товариствах право прийняття і звільнення належить виконавчим органам цих юридичних осіб (правлінню, дирекції).
Серед роботодавців — юридичних осіб значне місце посідають непідприємницькі юридичні особи —. установи, заклади освіти, охорони здоров'я, громадські організації та їх об'єднання, соціальні страхові фонди тощо.
Державні органи як роботодавці — це відповідні міністерства, державні комітети, відомства, прокуратура, суди та ін. Керівник такого органу укладає від його імені трудові договори. При цьому можуть вимагатися й додаткові до трудового договору юридичні факти, такі як попереднє обрання або призначення особи на посаду. Органи місцевого самоврядування також виступають роботодавцями. Більш детально ці питання розглядаються в темі "Трудовий договір".
Згідно зі статтею 21 КЗпП стороною трудового договору може виступати роботодавець — фізична особа. Це положення було передбачено Законом України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу Законів про працю України" від 5 липня 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 28. — Ст. 204). Серед роботодавців — фізичних осіб можна виділити дві групи: роботодавці, які використовують найманих працівників для власного обслуговування та обслуговування членів своєї сім'ї; роботодавці, які використовують найману працю з метою отримання прибутку (підприємці, адвокати, приватні нотаріуси).
Роботодавці — фізичні особи зобов'язані вести трудові книжки на працівників, котрі працюють у них за трудовим договором. Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 р. (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 6—7. — Ст. 41) внесено зміни до ст. 48 КЗпП. Згідно з ч. 2 зазначеної статті трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів. Запроваджено обов'язкову письмову форму трудового договору між
145
працівником і фізичною особою — роботодавцем (ч. 1 ст. 24 доповнена новим шостим пунктом) з обов'язковою реєстрацією такого трудового договору в державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України (КЗпП доповнено новою статтею 24-1 "Реєстрація трудового договору").
Роботодавці є суб'єктами як індивідуальних так і колективних правовідносин. Так, роботодавець виступає стороною колективного договору, який укладається на підприємстві; разом або за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації вирішує питання щодо встановлення форм, систем оплати праці, режиму робочого часу та інших умов праці, заохочення працівників.
Роботодавці у трудових правовідносинах мають певні суб'єктивні права і несуть суб'єктивні обов'язки. Зокрема, роботодавець має такі основні права:
— укладати, змінювати та припиняти трудові договори з пра
цівниками;
— вести колективні переговори й укладати колективний до
говір;
— заохочувати працівників за сумлінну працю;
— вимагати від працівників виконання трудових обов'язків,
дотримання внутрішнього трудового розпорядку, дбайливого став
лення до майна роботодавця;
— притягати працівників до дисциплінарної і матеріальної від
повідальності у порядку, передбаченому трудовим законодавством;
— приймати локальні нормативно-правові акти;
— створювати і брати участь в організаціях роботодавців для
представництва та захисту своїх інтересів.
Роботодавець несе такі основні обов'язки:
— дотримуватися законів та інших нормативно-правових актів,
локальних актів про працю, колективного договору, колективних
угод та умов трудового договору;
— надавати працівникові роботу, обумовлену трудовим дого
вором;
— забезпечувати безпеку праці та умови, які відповідають ви
могам охорони та гігієни праці;
— забезпечувати працівників необхідними засобами охорони
праці, спецодягом, спецвзуттям, засобами захисту;
146
— забезпечувати працівників необхідними засобами для ви
конання роботи (обладнанням, інструментом, сировиною);
— виплачувати працівникові у повному розмірі заробітну
плату в строки, встановлені КЗпП, колективним і трудовим до
говором;
— вести колективні переговори, а також укладати колектив
ний договір у порядку, встановленому законодавством;
— розглядати подання профспілкових органів, а також інших
повноважних представників працівників про виявлені порушен
ня законодавства про працю, про охорону праці та повідомляти
про вжиті заходи;
— забезпечувати соціальне страхування працівників у порядку,
встановленому законодавством;
— забезпечувати побутові потреби працівників;
— відшкодовувати працівникові шкоду, заподіяну йому при ви
конанні трудових обов'язків.
Окрім працівника і роботодавця, суб'єктами трудових правовідносин — індивідуальних і колективних — виступають також інші організації та органи. КЗпП, Законами України "Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності", "Про організації роботодавців", "Про колективні договори і угоди" та іншими нормативно-правовими актами врегульовано правовий статус трудових колективів, професійних спілок, виборних органів професійних спілок, організацій та об'єднань роботодавців, Національної ради соціального партнерства, Національної служби посередництва та примирення. Ці питання розглядатимуться окремо у спеціальних розділах цього підручника в частині "Колективне трудове право".
Контрольні запитання і завдання
1. Визначте поняття та склад індивідуальних трудових пра
вовідносин?
2. Хто є суб'єктами трудових правовідносин?
3. Що таке трудова правосуб'єктність? Трудова право
здатність і дієздатність?
4. Який склад колективних правовідносин?
147
5. Сформулюйте основні права працівників, їх гарантії та обо
в'язки у сфері праці.
6. Які основні права та обов'язки роботодавця у трудових
відносинах?
Теми рефератів
1. Працівник як суб'єкт трудових правовідносин.
2. Основні права та обов'язки працівника у трудових право
відносинах.
3. Правовий статус роботодавця у трудових правовід
носинах.
4. Права та обов'язки роботодавця.
Література
1. Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. — М.: Юрид.
изд-во Министерства юстиции СССР, 1948. — 336 с.
2. Барабаш О. Щодо властивостей трудових правовідносин //
Право України. — 1998. — № 3. — С. 64—69.
3. Воловик В. Про трудо-правовий статус державних служ
бовців // Право України. — 1997. — № 1. — С 63.
4. Зуб І. Правове положення працівника в умовах переходу
до ринкової економіки // Радянське право. — 1991. — № 4. —
С 7—14.
5. Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социали
стического общества. — К.: Наук, думка, 1984. — 280 с.
6. Никитинский В.И., Коршунова Т.Ю. Правовое регулиро
вание трудовых отношений работающих собственников // Го
сударство и право. — 1992. — № 6.
7. Пилипенко ПД. Ознаки трудової правосуб'єктності праців
ників у трудових правовідносинах // Право України. — 1999. —
№12. — С 94—98.
8. Пилипенко ПД. Проблеми теорії трудового права: Моно
графія. — Л.: Вид. центр Львівського нац. ун-ту імені Івана
Франка, 1999.
148
9. Свічкарьова Я. Трудові права працюючих акціонерів // Право України. — 1998. — № 7. — С. 23.
10. Скобелкин В.Н. Трудовые правоотношения. — М., 1999. —
372 с.
11. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: тео-
ретико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. —
328 с.
12. Черленяк М. Гарантії трудових прав працівників недер
жавних підприємств // Право України. — 1997. — № 6. —
С 56—60.
Глава 6
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ПРАЦІ
6.1. Поняття та розвиток міжнародно-правового регулювання праці
Міжнародно-правове регулювання праці становить собою регламентацію за допомогою міждержавних угод відносин з приводу застосування найманої праці, поліпшення її умов, охорони праці, захисту індивідуальних і колективних інтересів працівників
Ідею міжнародно-правового регулювання праці висунув у 1818 р. соціаліст-утопіст Р. Оуен, котрий запропонував розробити міжнародне законодавство про працю і звернувся з цього питання до урядів окремих держав. У другій половині XIX ст. ідея міжнародно-правового регулювання праці активно обговорювалася на міжнародних з'їздах робітничих організацій Франції, Німеччини, Англії, Бельгії та інших країн. Врешті-решт у 1897 р. у Брюсселі зібрався конгрес із так званого міжнародного законодавства про працю. Відповідно до рішень конгресу в 1901 р. було створено Міжнародну асоціацію із законодавчої охорони робітників, яка функціонувала до 30-х років XX ст. і складалася з 16 національних секцій і центральної служби - Міжнародного бюро праці, розташованого у Базелі. Значний поштовх міжнародному регулюванню праці надало утворення у 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП), нормотворча діяльність якої справила значний прогресивний вплив на національні законодавства
150
щодо захисту прав працівників, встановлення задовільних умов праці, соціального страхування, охорони здоров'я.
Міжнародно-правове регулювання праці стало результатом дії багатьох факторів, у тому числі боротьби трудящих за свої права, діяльності профспілок, розвитку демократичних ідей. Важливу роль в активізації діяльності держав у цій сфері відіграв рух соціально-демократичних партій та ліволіберальних кіл, які розглядали таке регулювання як засіб пом'якшення класових суперечностей та упровадження соціальних засад у життя суспільства (Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право. — С. 447—448).
Завдяки міжнародному правовому регулюванню праці виникло міжнародне трудове право — галузь міжнародного права, яка набула розвитку після Другої світової війни і спрямована на регулювання відносин між державами щодо поліпшення умов праці. Джерела міжнародного трудового права — міжнародні конвенції МОП про працю, двосторонні та багатосторонні міждержавні угоди (Иванов С.А. Проблемы международного регулирования труда. — М., 1964),
Розвиток міжнародного трудового права відбувався паралельно з розвитком міжнародного захисту прав людини. Саме в цьому аспекті було прийнято фундаментальні міжнародно-правові акти на всесвітньому і регіональному, зокрема європейському, рівнях. У сучасних умовах у науці визнаним вважається існування особливої галузі міжнародного права, яка складається із системи принципів і норм у галузі прав людини — Human Rights Law — Міжнародного права прав людини (Карташкин В.А. Международная защита прав человека // Права человека: Учеб. для вузов / Ответ, ред. Е,А. Лукашева. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. - С. 459 и поел.).
Сучасне міжнародне правове регулювання праці має ряд особливостей. По-перше, захист права людини на працю та інших трудових прав людини відбувається узгоджено у комплексі інших соціально-економічних прав. Свідченням цього є наявність міжнародних актів комплексного характеру, де вміщено перелік соціальних прав, серед яких трудовим правам відведено належне місце. Міжнародні правові акти передбачають соціальний захист людини в різних ланках суспільного життя. Вони містять перелік соціальних прав, принципи, гарантії та зобов'язання дер-
151
жав, контрольний механізм у справі їхнього забезпечення. Прикладами таких актів на всесвітньому рівні є Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (ООН, 1966 p.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, Турин, 1961 p.; переглянута — 1996 p., Брюссель), Хартія основних соціальних прав трудящих (ЄС, 1989 p.), де передбачаються зобов'язання держав щодо захисту всього комплексу соціально-економічних прав людини.
Другою особливістю є сучасна тенденція в міжнародно-правовому регулюванні до єдиного правового регулювання не лише соціально-економічних, а й усіх прав людини — політичних, громадянських (особистих), економічних, соціальних, культурних. Саме такий підхід застосовано в міжнародних актах, прийнятих наприкінці XX ст. — Декларації тисячоліття (ООН, 2000 p.) і Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 p.).
Третя особливість міжнародно-правового регулювання праці полягає в особливому юридичному способі, за допомогою якого здійснюється таке регулювання. Мова йде про соціальні стандарти як результат міжнародного регулювання праці й соціальну стандартизацію як діяльність держави. Реалізація прав людини вимагає встановлення на державному рівні певних мінімальних стандартів як відправних показників для визначення рівня їх забезпеченості. Взагалі, "стандарт" — означає певний еталон, мірило, відносно якого провадиться вимірювання певних процесів, предметів, явищ. Вироблення соціальних стандартів має особливе значення, оскільки саме на основі відповідності таким стандартам й робляться висновки не тільки вітчизняними, а й зарубіжними, міжнародними експертами, чи забезпечено права людини в Україні. Стандартизація соціальних прав — значна проблема міжнародного рівня, різні аспекти якої досліджуються економістами, політологами, психологами, медиками, соціологами.
В юридичному аспекті видається можливим визначити стандартизацію соціальних прав як діяльність компетентних державних органів щодо прийняття нормативно-правових актів, в яких встановлюються кількісні і якісні показники щодо забезпечення соціальних прав людини і громадянина. Система стандартизації соціальних прав включає створення каталогу соціальних прав, змісту (елементів) кожного права, гарантій їх забезпечення та систему контролю за забезпеченням соціальних прав. Зокрема, йдеться про визначення таких соціальних стандартів, як
152
нормативи щодо прожиткового рівня, "порогу" бідності, гарантованого мінімуму медико-соціальної допомоги. Щодо трудових прав такими стандартами є встановлення мінімального віку прийняття на роботу, максимального робочого часу, скороченого робочого часу для певних категорій, мінімальної заробітної плати, мінімального часу відпочинку, мінімально допустимих вимог щодо охорони праці тощо.
У ст. 9 Конституції встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. У ст. 8-1 КЗпП встановлено: "Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди". Таким чином, у Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю України закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства.
Міжнародні норми впливають на національне законодавство шляхом: прямого застосування міжнародних актів після ратифікації; включення міжнародних норм до тексту законів; реалізації положень ратифікованих або нератифікованих актів засобами національного законодавства. В Україні протягом останнього десятиріччя ведеться планомірна наполеглива робота щодо адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів.
В Основних напрямах соціальної політики України на 1997— 2000 роки та на період до 2004 року, затверджених Указами Президента України, до основних завдань соціальної політики України віднесено наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм (Урядовий кур'єр. — 1997. — ЗО жовтня; Урядовий кур'єр. — 2000. — 31 травня).
Україна визначила для себе як стратегічний напрямок соціаль-но-економічну інтеграцію з Європейським Союзом. У 1994 р. між Україною і ЄС було укладено Угоду про партнерство і співробітництво, яка набрала чинності 1 березня 1998 р. Указом Президента України 11 червня 1998 р. було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу (Урядовий кур'єр. —
153
1998. — 18 червня), з метою забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір. Стратегія визначила трудове законодавство однією з важливих у плані необхідності проведення інтеграційної роботи. Важливе значення у цьому контексті матимуть ратифікація і подальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії, а також укладення угод з координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на території держав —- членів ЄС. 21 листопада 2002 р. Законом України схвалено концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (Урядовий кур'єр. — 2002. — 18 грудня). Адаптація законодавства — це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС. Державна політика щодо адаптації законодавства формується як складова правової реформи в Україні і спрямовується на забезпечення єдиних підходів до нормопро-ектування. У Загальнодержавній програмі пріоритети мають надаватися законодавчим актам України, наближення яких до відповідних законодавчих актів ЄС сприятиме правовому забезпеченню заходів, зокрема у сфері зайнятості та охорони праці. Особливим пріоритетом є всебічний захист прав і свобод людини.
6.2, Всесвітні (універсальні) міжнародні стандарти праці
Юридичним фундаментом захисту прав людини став Статут ООН, у ст. 1 якого встановлено цілі ООН, серед яких співробітництво "в заохоченні розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії". Ст. 55 Статуту проголосила, що Організація Об'єднаних Націй сприяє підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення та умовам економічного і соціального прогресу і розвитку, загальній повазі й дотриманню прав людини та основних свобод. Аналізуючи положення Статуту ООН щодо прав людини, переважна більшість юристів-міжнародників нині справедливо доходять висновку, що цей фундаментальний договір покладає на держави юридичні обов'язки.
154
Міжнародним актом, який має універсальне значення для всіх держав у справі захисту прав людини, є Міжнародний білль про права, який складається із Загальної декларації прав людини, Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права, Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, направлений на скасування смертної кари. Трудові права закріплено головним чином у двох документах — Загальній декларації прав людини і Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права.
10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Загальну декларацію прав людини у вигляді резолюції (Док. ООН A/PES/217 А. Текст див.: Права людини. Міжнародні договори України. Декларації. Документи. — К.: Наук, думка. — 1992. — С, 18—24). Незважаючи на те, що цей акт не має обов'язкової сили, він набув глобального міжнародного значення. Саме цей документ сьогодні є одним з основних джерел права, слугує моделлю, котра широко використовується багатьма державами для розробки положень конституцій та законів, які стосуються до прав людини. Не менше ніж 90 національних конституцій, прийнятих після 1948 p., містять перелік фундаментальних прав, які відтворюють положення Декларації, або включені до них під її впливом. У таких країнах, як США, Бельгія, Нідерланди, Індія, Італія, положення Декларації використовуються для тлумачення внутрішньодержавних законів про права людини. Загальна декларація містить такі трудові права людини: право на працю; право на вільний вибір роботи; право на захист від безробіття; право на справедливі й сприятливі умови праці; право на рівну плату за рівну працю без будь-якої дискримінації; право на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім'ї, та на додаткові засоби соціального забезпечення у разі необхідності; право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх інтересів; право на відпочинок та дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН на XXI сесії у
155
1966 р. (резолюція 2200А/ХХІ/ від 16 грудня 1966 p.), ратифіковано УРСР 19 жовтня 1973 p.; таким чином, цей документ є частиною національного законодавства. До числа основних трудових прав Пактом віднесено: право на працю; право на справедливі й сприятливі умови праці, включаючи справедливу заробітну плату без дискримінації; задовільні умови існування для працівників та їх сімей; безпечні й здорові умови праці; однакові для всіх можливості щодо просування по роботі виключно на основі трудового стажу та рівня кваліфікації; право на відпочинок; право на профспілкову організацію; право на страйк; особлива охорона праці та інтересів жінок-матерів, дітей і підлітків. Держави, що ратифікували Пакт, зобов'язані періодично представляти доповіді про дотримання взятих зобов'язань. Доповіді розглядаються Комітетом незалежних експертів та Економічною і Соціальною Радою ООН.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який також ратифіковано нашою державою, містить два права, що стосуються трудових правовідносин: заборону примусової праці і вільне здійснення права на асоціацію, включаючи право на створення профспілок. Факультативний протокол до цього пакту, прийнятий і відкритий для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією 2200А/ХХІ/ Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 p., набрав чинності 23 березня 1976 р., а для України — 25 жовтня 1991 р. Цей документ передбачає механізм контролю за дотриманням зобов'язань. Згідно з цим Протоколом Комітет з прав людини, заснований відповідно до ст. 28 Пакту, має право приймати і розглядати повідомлення (скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею будь-якого з прав, зафіксованих у Пакті. Передбачається, що такі скарги розглядаються лише після того, як було вичерпано всі наявні внутрішні засоби правового захисту. Таким чином, приєднання нашої держави до зазначеного Протоколу надає громадянам України право звертатися до міжнародних державних органів із захисту прав і свобод.
Окрім зазначених актів, ООН ухвалила Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 р. (ратифікована СРСР 19 грудня 1980 p.); Конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р. (ратифікована СРСР 22 січня 1969 p.); Конвенцію про захист прав
156
трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, схвалену на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1990 р. Ці акти також містять положення про трудові права працівників.
6.3. Міжнародна організація праці та її нормотворча діяльність
МОП заснували уряди ряду країн згідно з рішенням Паризької конференції 11 квітня 1919 р. з метою міжнародного співробітництва для усунення соціальної несправедливості шляхом поліпшення умов праці. Нині МОП — одна зі спеціалізованих установ ООН. МОП покликана вирішувати такі завдання: розробка узгодженої політики та програм, спрямованих на вирішення соціально-трудових проблем; розробка та прийняття міжнародних трудових норм (конвенцій та рекомендацій) для проведення прийнятої політики в життя; допомога країнам — членам МОП у вирішенні проблем зайнятості та скороченні безробіття; розробка програм щодо поліпшення умов праці; розвиток соціального забезпечення; розробка заходів щодо захисту прав таких соціально вразливих груп трудящих, як жінки, молодь, особи похилого віку, працівники-мігранти; сприяння організаціям найманих працівників і підприємців у їхній роботі спільно з урядами щодо врегулювання соціально-трудових відносин.
На сьогодні членами МОП є 176 держав. Відповідно до Статуту МОП її членом може бути кожна держава — член ООН. Україна є членом МОП з 1954 р. Головний принцип роботи МОП є трипартизм, що означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі тристороннього представництва — від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делегатами: два — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно І складається з делегатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генеральної конференції належать прийняття міжнародних конвенцій і рекомендацій, визначення завдань і напрямів діяльності МОП, внесення змін до її Статуту, прийняття у члени МОП окремих держав, спосте-
157
реження за застосуванням державами ратифікованих ними конвенцій, а також рекомендацій МОП.
Виконавчим органом МОП є Адміністративна рада, яка обирається на Міжнародній конференції праці й складається з 56 осіб: 28 делегатів представляють уряди, 14 — підприємців і 14 — працівників. Адміністративна рада призначає Генерального директора Міжнародного бюро праці.
Міжнародне бюро праці — постійний орган МОП, виконує функції секретаріату, він не є суб'єктом міжнародно-правового регулювання праці, але займається підготовкою конвенцій і рекомендацій МОП і спостереженням за їх застосуванням, збиранням і поширенням інформації щодо міжнародно-правового регулювання умов праці найманих працівників. Міжнародне бюро праці займається підготовкою матеріалів до конференцій МОП, надає допомогу державам у виробленні законів на основі рішень Генеральної конференції, видає публікації щодо міжнародно-правового регулювання праці.
Згідно зі Статутом МОП одним з головних напрямків діяльності цієї організації є нормотворчість, тобто створення міжнародних трудових стандартів. МОП приймає конвенції та рекомендації щодо різних аспектів праці.
Конвенції приймаються Генеральною конференцією більшістю (не менше 2/3) голосів присутніх делегатів. Конвенція набуває статусу багатосторонньої міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами — членами МОП і з цього моменту накладає певні зобов'язання як на ті держави, що ратифікували її, так і на держави, що не ратифікували цієї конвенції. Для окремої держави — члена МОП конвенція стає юридично обов'язковою тільки після ратифікації її вищим органом державної влади (конвенції містять правила також про порядок їх денонсації). У разі ратифікації конвенції держава зобов'язана прийняти законодавчі акти для проведення її в життя і раз на 2—4 роки подавати в МОП доповіді відносно вжитих заходів щодо ефективного застосування ратифікованої конвенції. Якщо конвенцію не ратифіковано, держава несе зобов'язання інформувати за запитами Адміністративної ради МОП про стан національного законодавства і практики стосовно такої конвенції, а також про заходи, які передбачається вжити для надання їй сили.
Рекомендація МОП не є міжнародним договором і не підля-
158
гає ратифікації. Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми до національного законодавства. Рекомендація доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні міжнародної норми. Рекомендація подається уряду держави — члена МОП з тим, щоб її положення шляхом прийняття закону або іншого нормативно-правового акта набрали юридичної сили.
МОП приймає міжнародно-правові акти у сфері праці в таких напрямках: право на працю, заборона примусової праці, право на колективні переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці, охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні засоби вирішення трудових конфліктів, право працівників на створення професійних організацій тощо.
Конвенція МОП № 29 про примусову або обов'язкову працю (1930 р.) визначає примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки ця особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазначається, що не є примусовою праця, що застосовується у зв'язку з надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслідок законів про обов'язкову військову службу, а також виконувана внаслідок судового вироку. Конвенція № 105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість примусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення політичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Саме ці дві конвенції (№ 29 і 105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію № 29 ратифікували 143 держави, а Конвенцію № 105 — 129 держав). Україною ратифіковано також ці конвенції.
Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці — рівність у здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що встановлюється за ознакою раси, статі, релігії, іноземного, соціального походження, віку, сімейного стану, що призводять до порушення рівності можливостей у галузі праці та занять. На це, наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція № 111 про дискримінацію в галузі праці й занять (1958 p.), Конвенція № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 p.). Аналогіч-
159
не положення міститься і в нормах національного законодавства. Так, ст. 2-1 КЗпП закріплює положення про те, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Щодо іноземних громадян, то згідно зі ст. 8 Закону України "Про правовий статус іноземців" вони мають рівні з громадянами України права й обов'язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України.
Важливим напрямом міжнародно-правового регулювання праці є сприяння зайнятості працездатного населення. Конвенція № 122 про політику в галузі зайнятості (1964 р.) проголошує головною метою державної діяльності активну політику в сфері зайнятості. Державна політика зайнятості має бути спрямована на створення умов для забезпечення роботою всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає її, забезпечити свободу вибору зайнятості з урахуванням рівня економічного розвитку країни. Для забезпечення стабільної зайнятості й недопущення свавілля підприємців у актах МОП встановлено, що звільнення з ініціативи підприємця можливе лише за наявності законних підстав, пов'язаних зі здібностями, поведінкою працівника або виробничою необхідністю. Не є законними такі підстави для звільнення, як членство у профспілці, виконання функцій представника працівників, подання скарги або участь у справі, порушеній проти підприємця, раса, стать, сімейний стан, вагітність, віросповідання, політичні погляди, національність, вік. Основні завдання нашої держави у сфері зайнятості та регулювання ринку праці зазначені в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року. В Україні діє прийнятий 1 березня 1991 р. Закон "Про зайнятість населення", статті 3, 4 і 5 якого містять основні принципи державної політики зайнятості населення, перелік державних гарантій права на вибір професії і виду діяльності та додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення.
Іїизку конвенцій присвячено захисту трудових прав у галузі умов і охорони праці. Так, Конвенція № 47 про скорочення робочого часу до 40 годин у тиждень (1935 р.) передбачає, що вста-
160
новлення 40-годшшого робочого тижня не тягне за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допускаються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті. Аналогічні норми передбачено статтями 50, 62, 64, 65 КЗпП України. Певні стандарти встановлені відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток. Так, тривалість відпустки не повинна становити менше трьох тижнів за кожний рік роботи. Мінімальний стаж роботи для виникнення права на відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час щорічних відпусток зберігається середній заробіток працівника. Міжнародні стандарти враховані в Законі України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р.
У галузі регулювання заробітної плати найбільш важливими є Конвенції № 131 про встановлення мінімальної заробітної плати (1970 p.), № 95 про охорону заробітної плати (1949 р.). При визначенні мінімальної заробітної плати пропонується враховувати потреби працівників і членів їх сімей (з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні); вартість життя; соціальні допомоги; порівняльний рівень життя різних соціальних груп; економічні міркування, включаючи вимоги економічного розвитку; рівень продуктивності праці та бажане досягнення і підтримання високого рівня зайнятості. Конвенція передбачає також необхідність створення і функціонування особливої процедури, спрямованої на систематичний контроль стану оплати праці й перегляд мінімальної заробітної плати. Заробітна плата не повинна знижуватися за жодних умов.
Конвенцію про встановлення мінімальної заробітної плати не ратифіковано Україною, що дає змогу встановлювати мінімальну заробітну плату без урахування міжнародних стандартів і без належного наукового та техніко-економічного обґрунтування.
Багато міжнародних актів МОП присвячено забезпеченню прав працівників щодо охорони здоров'я на виробництві. Ці акти вимагають від держав — членів МОП проведення державної політики в галузі безпеки, гігієни праці, створення ефективної системи інспекції праці. Низка конвенцій МОП присвячена забороні використання шкідливих хімічних речовин, інші конвенції пов'язані з працею в конкретних галузях господарства (професіях). Так, Конвенції № 170 про хімічні речовини (1990 p.), № 174
161
про запобігання значним промисловим аваріям (1993 р.) було прийнято у зв'язку з аваріями в атомній енергетиці.
Серед конвенцій про права людини на свободу об'єднання потрібно назвати Конвенцію 1928 р. № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію, що закріплює право працівників і підприємців вільно створювати свої організації з метою висунення і захисту своїх інтересів. Додаткові гарантії реалізації права на організацію надано Конвенцією № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 p.). Конвенція № 154 про сприяння колективним переговорам (1981 р.) передбачає, що колективні переговори є універсальним засобом регулювання питань праці. Колективні переговори проводяться між підприємцями (групою підприємців), організацією (організаціями) трудящих з метою визначення умов праці й зайнятості; регулювання відносин між підприємцями (їх організаціями) і організацією (організаціями) трудящих.
Рекомендації МОП "Про добровільне примирення і арбітраж" (1952 р.), "Про розгляд скарг" (1967 р.) регулюють питання мирних способів вирішення трудових конфліктів. Експерти МОП вважають, що право на страйк, хоч воно і не передбачене спеціальним актом, випливає з Конвенції № 87 про свободу асоціації і захист прав на організацію (1948 p.), оскільки заборона на проведення страйків обмежує можливості працівників трудящих на захист їхніх законних інтересів. Українське трудове законодавство, що регулює питання проведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних договорів (Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 p.), реалізації права на страйк (Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р.) у цілому відповідає міжнародним стандартам.
6.4. Європейські міжнародні стандарти праці
У Європі джерелами міжнародно-правового регулювання праці є акти, прийняті Радою Європи і Європейським Союзом. Рада Європи прийняла понад 160 конвенцій, хартій, угод і протоколів до них, у тому числі Європейську соціальну хартію (1961 p.), Переглянуту Європейську соціальну хартію у 1996 p., Європейську
конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Європейський Союз у 1989 р. прийняв Хартію основних прав працівників, що проголошує соціальні й економічні права.
Вступаючи до Ради Європи, Україна підписала два найважливіших документи цієї впливової європейської організації — Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, Рим, 1950 р.) і Європейську соціальну хартію (Рада Європи, Турин, 1961 p.). Якщо Європейську конвенцію про захист прав людини було ратифіковано Україною 17 липня 1997 р., то з ратифікацією хартії питання не вирішено й досі.
Європейську соціальну хартію було підписано від імені України 2 травня 1996 p., a 7 травня 1999 р. було підписано й Переглянуту Європейську соціальну хартію (Рада Європи, Страсбург, 1996 p.). Хартія передбачає серед переліку соціальних прав людини цілий комплекс трудових прав людини і встановлює певні державні гарантії для забезпечення цих прав. Між тим цей важливий документ ще не подано на ратифікацію до Верховної Ради України.
Переглянута Хартія містить перелік з 31 права та принципів, правове регулювання та забезпечення яких здійснюється засобами таких галузей права, як трудове, право соціального забезпечення, житлове право, законодавства про охорону здоров'я та освіту.
У сфері праці Хартія передбачає такі права людини: право на вільний вибір праці (ст. 1); на справедливі (ст. 2), безпечні та здорові умови праці (ст. 3); на справедливу винагороду, яка б забезпечувала достатній життєвий рівень для працівників та їхніх сімей (ст. 4); право всіх працівників та роботодавців на свободу об'єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 5); право всіх працівників та роботодавців на укладення колективних договорів (ст. 6); право громадян будь-якої країни займатися будь-якою прибутковою діяльністю на території будь-якої іншої країни на засадах рівності з громадянами останньої, а урахуванням обмежень, які запроваджуються на підставі безперечних економічних або соціальних причин (ст. 18); право працівників на рівні можливості та рівне ставлення до них при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20); на інформацію та консультацію на підприємстві (ст. 21); право працівників брати участь у визначенні та поліпшенні умов
163
праці та виробничого середовища на підприємстві (ст. 22); на захист у випадках звільнення (ст. 24); на захист у випадку банкрутства роботодавця (ст. 25); на гідне ставлення до працівника на роботі (ст. 26); право осіб із сімейними обов'язками, які працюють або бажають працювати, на рівні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників від працівників на захист від дій, що завдають їм шкоду, та на створення належних умов для виконання ними своїх обов'язків (ст. 28); права працівників на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29) та ін.
Соціальні партнери в Україні мають намір здійснити рішучі кроки у напрямку підготовки Хартії до ратифікації. 16 січня
2002 р. між Кабінетом Міністрів України та Конфедерацією робо
тодавців України і всеукраїнськими профспілками та профоб'єд
наннями України було підписано Генеральну угоду на 2002—
2003 роки (Праця і зарплата, — 2002. — № 6. — Лютий). Серед
зобов'язань, які взяли на себе сторони, є зобов'язання з участю
профспілок розглянути питання щодо ратифікації Європейської
соціальної хартії, (п. 4.6 Генеральної угоди). Ці положення
свідчать про конструктивний практичний підхід до упроваджен
ня європейських соціальних стандартів у національне законо
давство України.
Україна як держава — член СНД є учасницею багатосторонніх угод, окремі з яких включають регулювання трудових відносин, прав людини і громадянина у трудовій і соціальній сферах. Наприклад, угода, прийнята державами — членами СНД, про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту тру-дящих-мігрантів (1994 p.).
Україна також є учасницею значного числа двосторонніх міждержавних угод щодо регулювання відносин у галузі праці й соціальній сфері. Так, у 1993 р. укладено угоду "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Російської Федерації і України, що працюють за межами своїх держав", у 1996 р. аналогічну угоду укладено між урядами України та Республіки Білорусь, у 1997 р. укладено угоду між урядом України та урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки.
164
Конвенції Міжнародної організації праці, ратифіковані Україною:
1.Конвенція МОП № 29 про примусову чи обов'язкову пра
цю, 1930 р. (ратифіковано 09.06.56).
2. Конвенція МОП № 47 про скорочення робочого часу до со
рока годин на тиждень, 1935 р. (ратифіковано 09.06.56).
3. Конвенція МОП № 100 про рівну оплату чоловіків і жінок
за рівноцінну працю, 1951 р. (ратифіковано 09.06.56).
4. Конвенція МОП № 10 про мінімальний вік допуску дітей
до роботи в сільському господарстві, 1921 р. (ратифіковано
11.08.56).
5. Конвенція МОП № 11 про право на асоціацію та об'єднан
ня трудящих у сільському господарстві, 1921 р. (ратифіковано
11.08.56).
6. Конвенція МОП №15 про мінімальний вік допуску під
літків на роботу вантажниками вугілля або кочегарами у флоті,
1921 р. (ратифіковано 11.08.56).
7. Конвенція МОП № 16 про обов'язковий медичний огляд
дітей іпідлітків, зайнятих на борту суден, 1921 р. (ратифіковано
11.08.56).
8. Конвенція МОП № 52 про щорічні оплачувані відпустки,
1936 р. (ратифіковано 11.08.56).
9. Конвенція МОП № 58 про мінімальний вік дітей для допус
ку їх на роботу в морі (переглянута), 1936 р. (ратифіковано
11.08.56).
10. Конвенція МОП № 59 про мінімальний вік дітей для прийо
му їх на роботу в промисловості (переглянута), 1937 р. (ратифі
ковано 11.08.56).
11. Конвенція МОП № 60 про вік дітей для прийому їх на
непромислові роботі, 1937 р. (ратифіковано 11.08.56).
12. Конвенція МОП № 77 про медичний огляд дітей і підлітків
з метою встановлення їх придатності до праці в промисловості,
1946 р. (ратифіковано 11.08.56).
13. Конвенція МОП № 78 про медичний огляд дітей і підлітків
з метою встановлення їх придатності до праці на непромисло-
вих роботах, 1946 р. (ратифіковано 11.08.56).
14. Конвенція МОП № 79 про обмеження нічної праці дітей і
підлітків на непромислових роботах, 1946 р. (ратифіковано
11.08.56).
165
15. Конвенція МОП № 87 про свободу асоціації і захист пра
ва на організацію, 1948 р. (ратифіковано 11.08.56).
16. Конвенція МОП № 90 про нічну працю підлітків у промис
ловості (переглянута), 1948 р. (ратифіковано 11.08.56).
17. Конвенція МОП № 98 про застосування принципів права
на організацію і ведення колективних переговорів, 1949 р. (ра
тифіковано 11.08.56).
18. Конвенція МОП № 103 про охорону материнства, 1952 р.
(ратифіковано 11.08.56).
19. Конвенція МОП № 45 про застосування праці жінок на під
земних роботах у будь-яких шахтах, 1935 р. (ратифіковано
30.06.61).
20. Конвенція МОП № 95 про охорону заробітної плати, 1949 р.
(ратифіковано 30.06.61).
21. Конвенція МОП № 111 про дискримінацію в галузі праці
і занять, 1958 р. (ратифіковано 30.06.61).
22. Конвенція МОП № 112 про мінімальний вік для прийнят
тя на роботу рибалок, 1959 р. (ратифіковано 30.06.61).
23. Конвенція МОП № 14 про щотижневий відпочинок на
промислових підприємствах, 1921 р. (ратифіковано 29.05.68).
24. Конвенція МОП № 106 про щотижневий відпочинок в
торгівлі та установах, 1957 р. (ратифіковано 29.05.68).
25. Конвенція МОП № 115 про захист трудящих від іонізую
чої радіації, 1960 р. (ратифіковано 29.05.68).
26. Конвенція МОП № 120 про гігієну в торгівлі та установах,
1964 р. (ратифіковано 29.05.68).
27. Конвенція МОП № 122 про політику в галузі зайнятості,
1964 р. (ратифіковано 29.05.68).
28. Конвенція МОП №23 про репатріацію моряків, 1926 р.
(ратифіковано 04.02.70).
29. Конвенція МОП № 27 про зазначення ваги важких ванта
жів, що перевозяться на суднах, 1929 р. (ратифіковано 04.02.70).
30. Конвенція МОП №32 про захист від нещасних випадків
трудящих, зайнятих на вантаженні або розвантаженні суден (пе
реглянута), 1932 р. (ратифіковано 04.02.70).
31. Конвенція МОП № 69 про видачу судовим кухарям свідоцтв
про кваліфікацію, 1946 р. (ратифіковано 04.02.70).
32. Конвенція МОП № 73 про медичний огляд моряків, 1946 р.
(ратифіковано 04.02.70).
166
33. Конвенція МОП № 92 про приміщення для екіпажу на
борту суден (переглянута), 1949 р. (ратифіковано 04.02.70).
34. Конвенція МОП № 108 про національне посвідчення осо
би моряків, 1958 р. (ратифіковано 04.02.70).
35. Конвенція МОП № 113 про медичний огляд рибалок, 1959 р.
(ратифіковано 04.02.70).
36. Конвенція МОП № 116 про частковий перегляд конвенцій,
прийнятих Генеральною конференцією Міжнародної організації
праці на своїх перших тридцяти двох сесіях, з метою уніфікації
положень про підготовку Адміністративною радою Міжнародного
бюро праці доповідей про застосування конвенцій, 1961 р. (ра
тифіковано 04.02.70).
37. Конвенція МОП № 119 про постачання машин захисними
пристроями, 1963 р. (ратифіковано 04.02.70).
38. Конвенція МОП № 123 про мінімальний вік допуску на під
земні роботи в шахтах і рудниках, 1965 р. (ратифіковано 04.02.70).
39. Конвенція МОП № 124 про медичний огляд молодих лю
дей з метою визначення їх придатності до праці на підземних
роботах у шахтах і рудниках, 1965 р. (ратифіковано 04.02.70).
40. Конвенція МОП № 126 про приміщення для екіпажу на
борту рибальських суден, 1966 р. (ратифіковано 04.02.70).
41. Конвенція МОП № 138 про мінімальний вік для прийнят
тя на роботу, 1973 р. (ратифіковано 07.03.79).
42. Конвенція МОП № 142 про професійну орієнтацію та про
фесійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів, 1975 р.
(ратифіковано 07.03.79).
43. Конвенція МОП № 149 про зайнятість і умови праці та
життя сестринського персоналу, 1977 р. (ратифіковано 07.03.79).
44. Конвенція МОП № 160 про статистику праці, 1985 р. (ра
тифіковано 03.05.90).
45. Конвенція МОП № 133 про приміщення для екіпажу на
борту суден (додаткові положення), 1970 р. (ратифіковано
14.07,93).
46. Конвенція МОП № 147 про мінімальні норми на торговель
них суднах, 1976 р. (ратифіковано 14.07.93).
47. Конвенція МОП № 144 про тристоронні консультації
(міжнародні трудові норми), 1976 р. (ратифіковано 17.12.93).
48. Конвенція МОП № 2 про безробіття, 1919 р. (ратифікова
но 04.02.94).
167
49. Конвенція МОП № 154 про сприяння колективним пере
говорам, 1981 р. (ратифіковано 04.02.94).
50. Конвенція МОП № 158 про припинення трудових відно
син з ініціативи підприємства, 1982 р. (ратифіковано 04.02.94).
51. Конвенція МОП № 156 про рівне ставлення і рівні мож
ливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними
обов'язками, 1981 р. (ратифіковано 22.10.99).
52. Конвенція МОП № 105 про скасування примусової праці,
1957 р. (ратифіковано 5.10.2000).
53. Конвенція МОП № 187 про заборону та негайні заходи
щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці, 1949 р. (ратифі
ковано 5.10.2000).
54. Конвенція МОП № 132 (переглянута у 1990 р.) про опла
чувані відпустки, 1970 р. (ратифіковано 29.05.2001).
55. Конвенція № 140 про оплачувані відпустки, 1974 р. (рати
фіковано 26.09.2002).
Контрольні запитання і завдання
1. Визначте поняття і назвіть особливості міжнародно-пра
вового регулювання праці.
2. Що являє собою Міжнародна організація праці (МОП)? Які
її цілі і завдання?
3. Дайте характеристику конвенцій і рекомендацій МОП у
сфері зайнятості, укладення колективних договорів.
4. Які конвенції і рекомендації МОП ратифікувала Україна?
Чи входять вони до системи національного законодавства?
5. Назвіть акти Ради Європи та Європейського Союзу, які
встановлюють міжнародні соціальні стандарти у сфері праці.
Теми рефератів
1. Міжнародно-правове регулювання праці та його джерела.
2. Міжнародна організація праці, ЇЇ структура, основні напря
ми діяльності.
3. Всесвітні міжнародні стандарти прав людина в галузі
праці.
4. Європейська соціальна хартія — джерело соціальних стан
дартів у сфері праці.
Глава 7
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ
ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ
Література
1. Гусов К.Н., Курилишин ММ. Международно-правовое регу
лирование труда (в конвенциях и рекомендациях МОТ). — М.,
1992.
2. Иванов СА. Применение конвенций МОТ в России в пере
ходный период: Некоторые проблемы // Государство и право. —
1995. — №3.
3. Киселев И.Я. Трудовое право в условиях рыночной экономи
ки: опыт стран Запада. — М., 1992.
4. Права человека. Учеб. для вузов / Под ред. Е.А. Лукаше-
вой. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. — 573 с.
5. Чанишева ГЛ. Колективні відносини у сфері праці: теоре-
тико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. —
Розділ III. Міжнародні стандарти колективних трудових прав та
законодавство України (порівняльно-правовий аналіз).
7.1. Поняття зайнятості, категорії зайнятого населення і державні гарантії у сфері зайнятості
Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі та боротьби з безробіттям належать до найбільш складних і таких, що важко розв'язуються. Ці проблеми мають місце у всіх державах світу, у тому числі й у розвинутих країнах із ринковою економікою. Економісти виділяють природне (безробіття як природний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбіг попиту і пропозиції на робочу силу внаслідок змін у структурі споживчого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіття, яке враховує осіб, зареєстрованих державною службою зайнятості, і приховане (реальне) безробіття.
За світовими стандартами критичною межею вважається рівень безробіття у 8—10 % . Перевищення такого міжнародного стандарту є негативною ознакою стану економіки країни, котрий розглядається як такий, що може мати небезпечні соціальні наслідки.
У країнах ЄС налічується більше 20 млн безробітних. Рівень зайнятості становить близько ЗО % працездатного населення. Наявність безробіття також характерна для країн, які перебувають у трансформаційному періоді переходу від соціалістичного
170
адміністрування до ринкової економіки. Наприклад, у колишніх соціалістичних країнах на середину 1994 р. налічувалася майже 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн — у державах Центральної і Східної Європи, 1,9 млн — у країнах СНД і 0,16 млн — у країнах Балтії. 40 % безробітних не мали роботи понад 12 місяців.
За рівнем безробіття Україна перевищує середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною економікою. Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення. Різними залишаються показники і по регіонах країни.
За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сягнуло ЗО %, а в деяких регіонах Західної України і в Криму — 50 % (Праця і зарплата. — 1999. — № 8. — Квітень). Ці дані збігаються з даними, отриманими українськими експертами. Так, за даними Науково-дослідного центру зайнятості населення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибуток" отримували 6—8 млн осіб, або 20—27 % працездатного населення. У 1996 р. у стані прихованого безробіття перебувало майже 3,4 млн осіб.
Корисно звернути увагу на те, що показники безробіття визначаються двома способами.
За методологією МОП показник безробіття — це відносний показник, який характеризує ступінь нереалізованого пропонування робочої сили на ринку праці. Він визначається як відношення (у відсотках) чисельності безробітних віком 15—70 років до чисельності економічно активного населення зазначеного віку (зайняті та безробітні у визначенні МОП). Саме такий спосіб застосовується у світовій практиці, оскільки дає змогу з'ясувати реальний стан зайнятості. За таким показником рівень безробіття у 2001 р. в Україні дорівнював 11,2.
За другим способом показник безробіття відображає частку осіб, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості та мають статус безробітного, в загальній чисельності працездатного населення. За таким показником рівень безробіття в Україні у 2001 р. дорівнював 3,68.
Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштування регулюються Законами України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 p.),
171
"Про зайнятість населення" (1991 p.), КЗпП України (розділ Ш-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), значним числом постанов Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства праці та соціальної політики, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами.
Велике значення у формуванні державної соціальної політики у сфері зайнятості відіграють програмні документи, зокрема: Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року, затверджені Указом Президента України від З березня 1999 р. № 958/99 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 31); Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, затверджені Указом Президента України від 24 травня 2000 p.; Державна програма зайнятості населення на 2001—2004 роки, затверджена Законом України від 7 березня 2002 р. (Праця і зарплата. — 2002. — № 17).
Слід врахувати, що Україною ратифіковано дві Конвенції МОП у сфері зайнятості — Конвенцію МОП № 2 про безробіття 1919 р. (ратифіковано на 4 лютого 1994) і Конвенцію № 122 про політику в галузі зайнятості 1964 р. (ратифіковано на 29 травня 1968). Водночас МОП прийняла ще низку конвенцій і рекомендацій у цій сфері, які не ратифіковано Україною. До таких належать: Конвенції № 34 про платні бюро найму 1933 р. (переглянуто в 1949 р. Конвенцією № 96), № 44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 p., № 88 про організацію служби зайнятості 1948 p., № 96 про платні бюро з найму (переглянута 1949 p.), № 168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., N° 181 про приватні агентства зайнятості 1997 р.
Питанням зайнятості і працевлаштування присвячено низку статей Європейської соціальної хартії (переглянутої). Головною вимогою Хартії є забезпечити реальне здійснення права людини на працю і вважати основним завданням держави досягнення й підтримання високого і стабільного рівня зайнятості, маючи метою досягнення повної зайнятості. До обов'язків держави у справі забезпечення права громадян на зайнятість і працевлаштування належать такі: створити спеціальні служби для працевлаштування і підтримувати цю діяльність на належному рівні; забезпечити необхідну професійну орієнтацію, навчання і перенавчання працівників; надавати послуги у цій сфері безкоштов-
но; забезпечувати рівність можливостей і заборону дискримінації; приділяти особливу увагу працевлаштуванню соціально незахищених верств населення, зокрема інвалідів, тривало безробітних, підлітків, жінок та ін.
Закон України "Про зайнятість населення" відіграв важливу роль не лише у становленні державної служби працевлаштування, а й у легальному визначенні поняття безробітного і встановленні певного набору державних гарантій для населення України у цій сфері. Безробіття на теренах СРСР існувало легально до 1930 p., а згодом було ліквідовано за допомогою обов'язкового залучення усього працездатного населення до праці. І хоча реально певна кількість безробітних була завжди, все ж безробіття як соціальне явище є характерним саме для країн із ринковою економікою, і з переходом України до формування ринкових відносин ця проблема постала перед державою у всій своїй складності. Незважаючи на значні зусилля, рівень безробіття в Україні залишається високим.
У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.
Згідно з ч. З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:
— працюючі за наймом на умовах повного або неповного ро
бочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаці
ях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних
організаціях в Україні й за кордоном;
— громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, вклю
чаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою
діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та
члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;
— обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в
органах державної влади, управління та громадських об'єднан
нях;
— які проходять службу в Збройних Силах України, Службі
безпеки України, Прикордонних військах України, військах внут
рішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, орга
нах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створе-
173
них відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
— які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підви
щення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в
денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
— працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебува
ють в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпечен
ням діяльності посольств і місій.
Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.
Отже, слід відрізняти поняття "зайнятість" і "працевлаштування". До зайнятого населення належать не лише трудящі, а й ті, що навчаються або перебувають на військовій службі тощо.
Законодавством встановлено державні гарантії зайнятості населення, які поділяються на основні, тобто такі, що мають загальний характер і стосуються всього населення, і додаткові — встановлені для окремих категорій населення.
Закон України "Про зайнятість населення" встановлює такі основні державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності. Держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні: а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; б) захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; в) безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку; г) компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; є) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги; є) виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю; ж) включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю
174
та матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу; з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам — випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями.
Державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації (ст. 4 Закону "Про зайнятість населення").
Суттєвою державною гарантією соціального захисту громадян на випадок безробіття є створення в Україні спеціальної системи соціального страхування. Ці відносини регулюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2000. — № 22. — Ст. 171); зі змінами, внесеними згідно із Законами №2213-111 від 11 січня 2001 р. (ВВР. — 2001. — № 11. — Ст. 47), № 2980-ІИ від 17 січня 2002 р. Цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.), визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Закон передбачає систему різних видів соціального забезпечення застрахованим та деяким іншим категоріям громадян на випадок безробіття. Для фінансування таких виплат утворено спеціальний орган — Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: а) жінкам, які мають дітей віком до шести років; б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям
175
(сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; г) особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років); д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.
Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 осіб до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості (ст. 5).
Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (від 21 березня 1991 p., із змінами і доповненнями) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності й господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
Згідно з Положенням про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578 (зі змінами і доповненнями), броня — ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць — це закріплена норма робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту.
У разі відмови в прийнятті на роботу громадянам з числа вказаних категорій у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за
кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановлену квоту.
У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ І організацій.
7.2. Державна служба зайнятості та її повноваження
У забезпеченні зайнятості населення беруть участь державні органи двох видів: загальні й спеціальні. Окрім того, посередницькі функції щодо працевлаштування населення виконують суб'єкти підприємницької діяльності.
Загальне керівництво державним працевлаштуванням і його організацію покладено на Міністерство праці та соціальної політики України та його органи на місцях.
Спеціальним органом працевлаштування виступає державна служба зайнятості, яка складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.
До складу професійної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про зайнятість населення" державна служба зайнятості: аналізує і прогнозує попит і
177
пропозицію на робочу силу, інформує населення і державні органи управління про стан ринку праці; консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення; веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування; подає допомогу громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ і організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників; організує при необхідності професійну підготовку і перепідготовку громадян тощо. Державна служба зайнятості має право:
—одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно
від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних
робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивіль
нюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про
передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші за
ходи, які можуть призвести до вивільнення працівників;
—розробляти і виносити на розгляд місцевих державних ад
міністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про
встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно
від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребу
ють соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкуру
вати на ринку праці, і направляти таких громадян для їх пра
цевлаштування;
—направляти для працевлаштування на підприємства, в уста
нови й організації всіх форм власності при наявності там вільних
робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до
служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти і професій
ної підготовки; направляти безробітних громадян за їх бажан
ням на оплачувані громадські роботи;
—укладати за дорученнями підприємств, установ і організацій
всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаш
туванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням,
оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу при
переїзді на нове місце проживання та роботи за рахунок коштів
підприємств, установ і організацій;
—в установленому законодавством порядку подавати грома-
178
дянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;
— вносити пропозиції до державних адміністрацій, виконавчих
органів відповідних місцевих рад про зупинення строком до 6 мі
сяців рішень підприємств про вивільнення працівників у разі
ускладнення їх наступного працевлаштування з одночасною част
ковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних
цією відстрочкою, в порядку, визначеному законодавством України;
— стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно
від форм власності, суми прихованих або знижених обов'язко
вих зборів та недоїмок до Державного фонду сприяння зайня
тості населення;
— компенсувати до 50 % витрат підприємствам, установам і
організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають ско
роченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці,
за умови їх працевлаштування.
З уведенням у дію з 1 січня 2001 р. Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" правове становище державної служби зайнятості змінилося. Згідно зі ст. 12 цього закону функції виконавчої дирекції Фонду покладаються на органи державної служби зайнятості. Директор Державного центру зайнятості центрального органу виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики та його заступники є відповідно керівником та заступниками виконавчої дирекції Фонду. Керівник виконавчої дирекції Фонду входить до складу правління Фонду з правом дорадчого голосу.
Виконавча дирекція Фонду організовує виконання рішень правління Фонду та забезпечує дотримання законодавства України про страхування на випадок безробіття, діє від імені Фонду та підзвітна йому в межах та порядку, передбачених статутом Фонду.
Функції робочих органів виконавчої дирекції Фонду покладаються на центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міськрайонні, міські та районні у містах центри зайнятості.
Виконавча дирекція Фонду та її робочі органи: ведуть реєстр платників страхових внесків; провадять збір страхових внесків; здійснюють оперативне розпорядження фінансовими ресурсами Фонду в межах затвердженого бюджету; виплачують забезпечен-
ня та надають соціальні послуги, передбачені цим Законом; контролюють правильність нарахування, своєчасність сплати страхових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок безробіття; представляють інтереси Фонду в судових та інших органах; представляють Фонд у взаємовідносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян з питань соціального захисту, а також органами соціального страхування на випадок безробіття зарубіжних країн, міжнародними організаціями, діяльність яких пов'язана із захистом соціальних прав людини; готує та подає на розгляд правління Фонду: пропозиції щодо вдосконалення законодавства про обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття; пропозиції щодо розміру страхових внесків на наступний рік; проект бюджету та звіт про виконання бюджету Фонду; пропозиції щодо розміру резерву коштів Фонду; звіт про діяльність.
У питаннях працевлаштування діяльність державної служби зайнятості є посередницькою між громадянами, які звернулись до неї за допомогою, та підприємствами, установами, організаціями, її направлення є обов'язковими для підприємств лише щодо осіб, категорій громадян, зазначених у ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення", а також інвалідів. Щодо інших громадян, які мають направлення служби зайнятості, то підприємства, установи, організації вправі відмовити їм у прийнятті на роботу. Але така відмова має бути обґрунтованою, оскільки ст. 22 КЗпП містить одну з найважливіших гарантій трудових прав працівників — заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу.
Законом України "Про зайнятість населення" передбачено й можливість відмови підприємства, установи і організації у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені. Закон не містить причин такої відмови. На практиці це можуть бути різні обставини: зміни в організації виробництва і праці (реорганізація, перепрофілювання, скорочення чисельності або штату працівників тощо), простої, скорочення обсягів виробництва та ін. Згідно з ч. З ст. 20 Закону підприємства, установи й організації в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені, відшкодовують державній службі зайнятості всі витрати, пов'язані з працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безро-
180
біттю та матеріальної допомоги по безробіттю. Одержані кошти спрямовуються до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.
Підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, а також їх посадові особи зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості. До таких обов'язків належать організації: професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва; працевлаштування осіб, направлених службою зайнятості, на робочі місця в рахунок визначеної квоти (броні); інформація працівників про наявність вакантних місць (посад), у тому числі з неповним робочим часом; створення додаткових робочих місць.
Усі підприємства зобов'язані зареєструватись як платники зборів до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; щомісяця надавати інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад), використання працівників з режимом неповного робочого часу, про простій підприємства, про всіх прийнятих працівників відповідно до форм державної статистики (див. Інструкцію зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України, затверджену наказом Міністерства статистики України від 7 липня 1995 р. № 171 (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11—12. — С. 200—219).
Встановлено такі строки для надання відомостей: дані про наступне вивільнення працівників мають надаватися за два місяці до вивільнення, а про проведене вивільнення — у 10-денний строк після вивільнення. За неподання таких відомостей або порушення термінів стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника (ст. 20 Закону України "Про зайнятість населення").
7.3. Правові питання організації працевлаштування державною службою зайнятості
До державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні мають право звертатися всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом або у вільний від навчання час. Послуги служби зайнятості для громадян безоплатні.
Незайняті громадяни (в тому числі особи, які здійснюють догляд за інвалідом І групи або дитиною-інвалідом у віці до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичної установи потребує стороннього догляду), інваліди і пенсіонери, які звертаються до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації в цій службі. Зайняті громадяни, які бажають змінити професію або місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час і звернулися до державної служби зайнятості, підлягають обліку.
Стосовно іноземних громадян діють такі правила. Іноземці й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають рівні права з громадянами України щодо реалізації права на працю і працевлаштування. Ті ж іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на визначений термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
У разі використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості України з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу в п'ятде-сятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 8 Закону України "Про зайнятість населення").
З цього правила є виняток. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування. Це положення передбачено у Законі України "Про угоди про розподіл про-
182
дукції" від 14 вересня 1999 р. Зокрема, ст. 35 цього Закону встановлює, що прийняття (наймання) працівників інвестором (у тому числі іноземним) на території України для потреб угоди про розподіл продукції здійснюється шляхом укладення з ними трудового договору (контракту), який за формою та змістом повинен відповідати законодавству України про працю. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування. Громадяни України, які працювали в зарубіжних країнах, у тому числі країнах СНД, у державній службі зайнятості реєструються як такі, що шукають роботу, на загальних підставах. Законодавством передбачено загальний і спеціальний порядок реєстрації осіб, які шукають роботу.
Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби — військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють, а іноземних громадян і осіб без громадянства — тільки за наявності постійного проживання. Окремі категорії громадян, вказані в п. 4 Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги з безробіття, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. №578 (Праця і зарплата. — 1998. — № 10. — Травень), зобов'язані пред'явити й інші документи. Наприклад, випускники вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, котрим відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають направлення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне працевлаштування; особи, які отримують пенсію відповідно до законодавства України, — пенсійне посвідчення або посвідчення інваліда і т. ін.
Для визначених категорій громадян передбачено спеціальний порядок реєстрації їх як таких, що шукають роботу. Так, у державній службі зайнятості повинні бути зареєстровані:
183
— працівники, трудовий договір з якими було розірвано з
ініціативи власника або уповноваженого ним органу за п. 1 ст. 40
КЗпП, — протягом 7 календарних днів після звільнення;
— працівники, звільнені з підприємств, установ і організацій
незалежно від форм власності у зв'язку з відселенням або само
стійним переселенням з території радіоактивного забруднення, —
протягом одного місяця після звільнення;
— військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'яз
ку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, —
протягом 7 календарних днів з дня поставлення на військовий
облік військкоматами;
— громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного випад
ку на виробництві або настання професійного захворювання, і
через це потребують професійної підготовки, перепідготовки чи
підвищення кваліфікації, на яких поширюються особливі га
рантії, передбачені п. 1 ст. 26 Закону України "Про зайнятість
населення", — протягом 7 календарних днів після звільнення.
За загальним правилом, до державної служби зайнятості особи мають право звертатися з 16 років, тобто з того віку, який дає право самостійно укладати трудовий договір. Однак, як виняток, можуть бути зареєстровані й неповнолітні, які досягли 15 років, за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють.
Громадяни, зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і такі, що вже визнані безробітними, мають не лише права, а й обов'язки. Вони зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зайнятості, відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені працівником цієї служби.
Підходяща робота.Особам, які звернулися за працевлаштуванням і зареєстровані службою зайнятості, протягом семи днів підшукується підходяща робота.
Закон України "Про зайнятість населення" дає визначення, що розуміти під "підходящою роботою". Визначення цього поняття має неабияке юридичне значення, оскільки від нього залежать інші права громадян, — на професійну підготовку, підвищення кваліфікації, на визнання безробітним. Адже можливе різне розуміння підходящої роботи особою і державною служби зайнятості. Тому встановлення цього поняття на рівні закону ви-
ключає двозначність його розуміння, чим забезпечує єдність у правозастосуванні. Зауважимо, що для різних категорій громадян, які звертаються за працевлаштуванням до державної служби зайнятості, поняття підходящої роботи є дещо різним.
Для громадян, які втратили роботу і заробіток (трудовий дохід), підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням середнього рівня, що склався в галузі відповідної області за минулий місяць.
При пропонуванні підходящої роботи враховуються трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.
Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, — робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю).
Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).
У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) протягом шести місяців безробіття підходящою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я громадянина і колишнього досвіду, доступних для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).
При зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної служби зайнятості підходящою вважається ро-
185
бота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи.
Громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці. Такі права встановлено Законом України "Про зайнятість населення" (ст. 9).
Стаття 24 цього Закону присвячена спеціально питанням професійної підготовки і перепідготовки незайнятих громадян. Зауважимо, що державна служба зайнятості не несе обов'язку направляти усіх бажаючих на навчання до будь-якого навчального закладу чи для підвищення кваліфікації. Професійна підготовка, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб, зареєстрованих у службі зайнятості як таких, що шукають роботу, безробітних, можуть провадитись лише в таких випадках: неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідності змінити кваліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина; втрати здатності виконання роботи за попередньою професією; пошуку роботи вперше і відсутності професії (спеціальності).
При цьому слід мати на увазі, що йдеться саме про професійну підготовку громадян. Положення про порядок надання Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття послуг з професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, затверджене спільним наказом Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства освіти і науки України від 13 лютого 2001 р. № 53/59, детально регламентує процедуру надання таких соціальних послуг.
Законодавством передбачено особливості працевлаштування окремих категорій громадян. Щодо працевлаштування інвалідів потрібно звернутися до Закону України від 21 березня 1991 р. "Про основи соціальної захищеності в Україні", Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314. Цими актами передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості,
186
органами Міністерства праці та соціальної політики України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я Інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Працевлаштування випускників вищих навчальних закладів проводиться відповідно до Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992, Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 23 березня 1994 р. № 79. Працевлаштування вивільнюваних працівників здійснюється відповідно до ст. 49-2 КЗпП. Встановлено також особливості працевлаштування і деяких інших категорій громадян (осіб, звільнених з місць позбавлення волі, звільнених з рядів Збройних Сил або з альтернативної (невійськової) служби та ін.
Громадяни мають право займатися трудовою діяльністю у період тимчасового перебування за кордоном, якщо вона не суперечить чинному законодавству України і країни перебування.
Інтереси громадян України, які тимчасово працюють за кордоном, захищаються угодами, що укладаються між Україною та іншими державами (ст. 10 Закону України "Про зайнятість населення").
Україна уклала низку угод з урядами інших держав щодо працевлаштування і соціального захисту громадян: Російською Федерацією (14 січня 1993 p.), Республікою Молдова (12 грудня 1993 p.), Республікою Польща (16 лютого 1994 p.), Литовською Республікою (28 березня 1995 р.) Республікою Білорусь (17 червня 1995 p.), Республікою Вірменія (17 червня 1995 p.), Латвійською Республікою (21 листопада 1995 p.), Чеською Республікою (21 березня 1996 р.), Соціалістичною Республікою В'єтнам (8 квітня 1996 p.). Також укладено угоди щодо співробітництва в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів (СНД, 15 квітня 1994 p.), боротьби з незаконною міграцією (у рамках СНД, 6 березня 1998 p., ратифіковано Законом України від 17 березня 1999 р.).
187
7.4. Працевлаштування за допомогою посередницьких організацій
У західних країнах посередництво при працевлаштуванні здійснюють державні та приватні біржі праці. Державні біржі надають послуги з працевлаштування безкоштовно. їхня діяльність є факультативною, тому не завжди ефективною.
Нині на Заході відбувається інтенсивна приватизація та комерціалізація посередництва при працевлаштуванні (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 57). В окремих країнах, таких як США, Великобританія, ФРН, приватні фірми відіграють активну роль у працевлаштуванні музикантів, акторів, домашніх працівників, сільськогосподарських робітників, більшості конторських службовців, певних категорій висококваліфікованих працівників: юристів, працівників керівного складу підприємств, програмістів. В останнє десятиріччя активізувалася діяльність приватних агентств з працевлаштування у сфері застосування праці тимчасових працівників.
Професор І.Я. Кисельов зазначає істотну диверсифікацію приватних компаній, які займаються працевлаштуванням. їх можна поділити на три категорії. По-перше, це агентства, які відіграють роль посередника між попитом і пропозицією на ринку праці. По-друге, агентства, які укладають з працівниками звичайний трудовий договір і направляють їх на певний час підприємствам на підставі договору підряду. По-третє, агентства, які надають різні кадрові послуги: агентства з пошуку та відбору працівників, агентства з працевлаштування вивільнюваних працівників тощо.
Загалом у західних країнах накопичено цінний досвід здійснення посередництва при працевлаштуванні: організація роботи бірж праці, надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи, їхньої профорієнтації та профконсультації, професійної підготовки, організація самозайнятості (див. Никифорова А.А. Рынок труда: занятость и безработица. — М., 1991. — С. 147—166). Крім державної служби зайнятості, посередницьку діяльність у працевлаштуванні здійснюють суб'єкти підприємницької діяльності. Ст. 18 Закону України "Про зайнятість населення" передбачено, що суб'єкти підприємницької діяльності можуть нада-
188
вати платні послуги, пов'язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном лише на підставі дозволу (ліцензії). При наданні зазначених послуг без такого дозволу державна служба зайнятості стягує із суб'єктів підприємницької діяльності штраф у 50-крат-ному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожну особу, якій надавалися такі послуги, та припиняє цей вид їх діяльності. Одержані кошти спрямовуються до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.
Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва Міністерства праці та соціальної політики № 155/534 від 19 грудня 2001 р. затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Слід зауважити, що згідно з цим наказом втратила чинність попередня Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх дотриманням, затверджена наказом Ліцензійної палати України, Державного центру зайнятості від 22 лютого 1999 р. № 19/15.
Ліцензійні умови від 21 грудня 2001 р. є більш сучасним і досконалим актом, розроблені відповідно до Законів України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про зайнятість населення", "Про зовнішньоекономічну діяльність" і встановлюють перелік організаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Посередником вважається суб'єкт господарювання, який в установленому законодавством порядку отримав ліцензію на посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном, а посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном розглядається як надання суб'єктами господарювання послуг з пошуку роботи відповідно до заявок роботодавців щодо незайнятих робочих місць (вакантних посад) та надання інформаційно-консультативних послуг щодо можливостей працевлаштування, умов та розмірів оплати праці, найменування та місцезнаходження роботодавців. Особа, яка з метою працевлаштування за кордоном звернулася до посередника, вважається "клієнтом".
Посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном як вид господарської діяльності повинно бути зазначено в установчих документах суб'єкта господарювання (для юридичної особи). Органом ліцензування цього виду господарської діяльності є Міністерство праці та соціальної політики України, яке видає, переоформлює та анулює ліцензії, видає копії та дублікати ліцензій, веде ліцензійні справи та ліцензійні реєстри. Термін дії ліцензії становить три роки. Посередник не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном.
Посередник зобов'язаний: провадити посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном за умови наявності в нього ліцензії, укладення зовнішньоекономічного договору та дотримання цих Ліцензійних умов, законодавства та міжнародних договорів України; зареєструватись у місцевому центрі зайнятості за своїм місцезнаходженням як платник страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття згідно з п. 2 ст. 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"; заповнювати реєстраційні картки громадян України за типовою формою № 1-ЕМ та подавати місцевим органам державної служби зайнятості статистичну звітність за формою № 1-ТМ у порядку, встановленому наказом Міністерства статистики України від 31 січня 1996 р. № 28 "Про затвердження форм державної статистичної звітності про зовнішню трудову міграцію для Міністерства праці України"; вести журнал єдиного обліку клієнтів, яким надано послуги з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, цей журнал повинен бути прошнурований, пронумерований та завірений печаткою посередника. При провадженні посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном посередник повинен мати службове приміщення (офіс) та документ, що підтверджує право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. У службовому приміщенні посередника, де проводиться прийом, на доступному для клієнта місці мають бути нормативно-правові акти та документи про право на проведення такої посередницької діяльності.
190
Посередники організовують надання послуг з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном на підставі договорів (контрактів), які укладаються в письмовій формі.
Національний посередник повинен укласти зовнішньоекономічний договір (контракт) з іноземним суб'єктом господарювання (роботодавцем чи посередником) про посередництво у працевлаштуванні за кордоном. При цьому слід мати на увазі, що сам по собі зовнішньоекономічний договір (контракт) про посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном не дає права суб'єкту господарювання надавати послуги з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном без наявності в нього відповідної ліцензії. Такий договір повинен відповідати вимогам законодавства України, зокрема вимогам Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". З укладенням зовнішньоекономічного договору посередник повинен отримати від свого іноземного партнера: копію дозволу на працевлаштування громадян України, виданого роботодавцю уповноваженим органом країни працевлаштування, якщо зовнішньоекономічний договір укладено з роботодавцем (крім випадків посередництва у працевлаштуванні моряків на судна іноземних власників); копію дозволу (ліцензії) на провадження посередницької діяльності у працевлаштуванні громадян України, виданого уповноваженим органом країни працевлаштування посереднику, якщо зовнішньоекономічний договір укладено з посередником; копію документа (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру), що підтверджує факт реєстрації іноземного суб'єкта господарської діяльності у країні місцезнаходження, якщо зовнішньоекономічний договір передбачає тільки посередництво у працевлаштуванні моряків на судна іноземних власників. Зазначені документи повинні бути засвідчені згідно із законодавством країни їх видачі та легалізовані в консульській установі України (можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше); засвідчений іноземним роботодавцем проект трудового договору.
Проект трудового договору повинен відповідати законодавству держави працевлаштування та міжнародним договорам України і містити основні реквізити роботодавця, професійні вимоги до працівника, відомості про характер роботи, умови праці, її
191
оплати та проживання на території країни працевлаштування, соціального захисту (зокрема страхування), термін дії договору, умови його поновлення та розірвання, порядок покриття транспортних витрат тощо.
Документи, складені іноземною мовою, повинні бути перекладені українською мовою та нотаріально засвідчені згідно з Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України 14 червня 1994 р. за №18/5.
Посередник під час надання клієнту послуг з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном зобов'язаний у письмовій формі укладати з ним договір, який повинен містити таку інформацію: дату, місце укладення договору; найменування посередника, номер та дату видачі ліцензії на посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном, місцезнаходження посередника; відомості про клієнта; визначення предмета договору: надання послуг з пошуку роботи за кордоном; місце підписання трудового договору з роботодавцем; права, обов'язки та відповідальність сторін; умови змін, розірвання та анулювання договору; порядок вирішення спірних питань; визначення форс-мажорних обставин та дії сторін у разі їх настання; перелік додаткових послуг, що можуть бути надані посередником за плату; термін дії договору; реквізити сторін договору. Цей договір укладається у двох примірниках: один видається клієнту, а другий залишається у посередника.
Ліцензійні умови регламентують також інформаційно-рекламну діяльність посередника. Посередник повинен указувати в рекламі своє повне найменування, адресу, зазначену в ліцензії, номери телефонів, серію, номер і дату видачі ліцензії та орган ліцензування — Мінпраці. Рекламні оголошення посередника в засобах масової інформації повинні відповідати вимогам Закону України "Про рекламу". Посередник несе відповідальність за недобросовісну рекламу, включаючи інформацію про неіснуючі робочі місця.
Під час провадження посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном посередник зобов'язаний виконувати такі спеціальні вимоги: до укладення договору з клієнтом надавати йому інформацію у письмовій формі (засвідчену цим посередником) про характер майбутньої роботи, загальні умови праці та проживання у країні працевлаштування; зберігати конфіденцій-
192
ність інформації, пов'язаної з наданням послуг із посередництва у працевлаштуванні за кордоном; надавати громадянам достовірну інформацію щодо характеру роботи, умов праці та проживання на території країни працевлаштування; не дискримінувати клієнтів за віком, статтю, походженням, за релігійними та політичними переконаннями, національністю, місцем проживання та іншими ознаками; не стягувати будь-які види попередніх оплат за послуги з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном до остаточного укладення клієнтом трудового договору з іноземним роботодавцем; не продавати клієнтам адреси іноземних роботодавців, посередницьких фірм, державних органів зайнятості інших країн, оприлюднені в засобах масової інформації (зокрема, у мережі Інтернет); не пропонувати посередництво у працевлаштуванні громадян на роботу за кордоном за видами діяльності, які заборонені або заняття якими тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України чи міжнародними нормами.
7.5. Соціальний захист безробітного
У разі відсутності підходящої роботи за загальним правилом громадянинові надається статус безробітного.
Законом України "Про зайнятість населення" у 1991 р. уперше було визначено правовий статус безробітного. Згідно з чинною редакцією ст. 2 Закону безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.
Рішення про надання громадянам статусу безробітних приймається державною службою зайнятості за їхніми особистими заявами з 8-го дня після реєстрації в центрі зайнятості за місцем проживання.
Не можуть бути визнані безробітними громадяни:
а) у віці до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи і організації або скороченням чисельності (штату);
б) які уперше шукають роботу і не мають професії (спеціаль
ності), у тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, у разі
відмови їх від проходження професійної підготовки або від опла
чуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру, що не
потребує професійної підготовки;
в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з
моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, які шукають
роботу;
г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства
України.
Громадяни, котрі зареєстровані на загальних підставах у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі особи знімаються з обліку і їм протягом 6 місяців надаються тільки консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть зареєструватися повторно в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу.
Працівники, які зареєстровані в державній службі зайнятості згідно з п. 1 ст. 26 Закону України "Про зайнятість населення" і відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи в період пошуку роботи, втрачають право на отримання статусу безробітного строком на 3 місяці з подальшою перереєстрацією на загальних підставах як таких, що шукають роботу.
Згідно із Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р., соціальне страхування на випадок безробіття — це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Право громадян на соціальний захист у випадку безробіття з незалежних від них причин є конституційним правом громадян (ст. 46 Конституції України).
Страхування на випадок безробіття здійснюється на таких принципах: надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав; обов'язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору
194
(контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю; цільового використання коштів страхування на випадок безробіття; солідарності та субсидування; паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців та ін.
Суб'єктами страхування на випадок безробіття є застраховані особи,) а у випадках, передбачених цим Законом, також члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик.
Застраховані особи — наймані працівники, а у випадках, передбачених цим Законом, також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється страхування на випадок безробіття. Особа набуває статусу застрахованої з дня укладення трудового договору.
Не підлягають страхуванню працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію; іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За загальним правилом, право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги мають застраховані особи. Разом з тим Закон також надає право на забезпечення за соціальним страхування на випадок безробіття й незастрахова-ним особам — військовослужбовцям Збройних Сил України, Прикордонних військ України, внутрішніх військ, військ Цивільної оборони, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Служби безпеки України, органів внутрішніх справ України, звільнених з військової служби у зв'язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, та особам, які вперше шукають роботу, іншим незастрахова-ним особам у разі їх реєстрації в установленому порядку як безробітних. Особи, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими угодами мають право на забезпечення за цим Законом за умови сплати страховику страхових внесків.
195
Страхувальниками є роботодавці та самі застраховані особи, які відповідно до цього Закону сплачують страхові внески. Згідно із Законом України "Про розмір внесків на окремі види загальнообов'язкового державного соціального страхування" від 11 січня 2002 р. (із наступними змінами і доповненнями) (Офіційний вісник України. — 2001. — № 8. — С 309), на страхування на випадок безробіття у 2002 р. сплачують: роботодавці — 2,1 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників; наймані працівники — 0,5 % суми оплати праці, яка підлягає обкладанню прибутковим податком з громадян.
Страховиком є Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі — Фонд).
Об'єктом страхування на випадок безробіття є страховий випадок — подія, через яку застраховані особи втратили заробітну плату або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу. Закон встановлює, що слід розуміти під "втратою роботи з незалежних від особи обставин". До таких обставин належать: припинення трудового договору за пунктами 1, 2, 3 статті 36; за статтею 38 (у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору чи трудового договору); статтею 39; статтею 40 (пункти 1, 2, 5, 6) КЗпП України.
Окрім того, страховим випадком також вважається обставина, за якою застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття. Під таким безробіттям розуміється втрата працівниками частини заробітної плати внаслідок вимушеного тимчасового скорочення нормальної чи встановленої відповідно до законодавства України тривалості робочого часу та (або) перерви в отриманні заробітної плати чи скорочення її розмірів у зв'язку з тимчасовим припиненням виробництва без переривання трудових відносин з причин економічного, технологічного та структурного характеру. Часткове безробіття може виникати внаслідок таких обставин: простою на підприємстві або в цеху, дільниці з замкнутим циклом виробництва, що має невідворотний та тимчасовий характер і триває не менше одного місяця, не переви-
196
щує шести місяців і не залежить від працівника та роботодавця; простою протягом місяця, що охопив не менше ЗО відсотків чисельності працівників підприємства або цеху, дільниці, в яких простої становлять 20 і більше відсотків робочого часу. Перелік причин тимчасового припинення виробництва встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади — Міністерством праці та соціальної політики за погодженням з правлінням Фонду.
Закон передбачає такі види грошового забезпечення за соціальним страхуванням на випадок безробіття: допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності; допомога по частковому безробіттю; матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного; матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні; допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні. Безробітним також надаються такі соціальні послуги: професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація; пошук підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних; інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням.
За загальним правилом застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, мають право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу.
Страховий стаж обчислюється як сума періодів, протягом яких особа підлягала страхуванню на випадок безробіття та сплачувала страхові внески особисто або через рахунки роботодавця та роботодавцем, або була звільнена відповідно до Закону від сплати страхових внесків, або отримувала виплати за окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, крім пенсій усіх видів.
197
Для певного кола осіб допомога призначається без урахування тривалості страхового стажу. До таких належать особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали менше 26 тижнів, а також особи, які бажають відновити трудову діяльність після тривалої (більше 6 місяців) перерви, та застраховані особи, звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40 КЗпП України.
Допомога по безробіттю виплачується з 8-го дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості.
Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років, а для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) — 720 календарних днів.
Розмір допомоги по безробіттю визначається у відсотках до середньої заробітної плати (доходу) особи, визначеної відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р. № 1266 (Праця і зарплата. —
2001. — №37).
Залежно від страхового стажу розмір допомоги визначається: до 2 років — 50 %; від 2 до 6 років — 55; від 6 до 10 років — 60; понад 10 років — 70 %. Залежно від тривалості безробіття допомога по безробіттю визначається у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів — 100 % ; протягом наступних 90 календарних днів — 80; у подальшому — 70 %.
Допомога по безробіттю особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин, призначається відповідно до наведеного вище порядку і її виплата починається з 91-го календарного дня.
Важливим положенням Закону є те, що мінімальний розмір допомоги по безробіттю не може бути меншим прожиткового мінімуму. Проте до стабілізації економічного становища в Україні цей мінімум у 2002 р. встановлено у 16 % прожиткового мінімуму для працездатної особи.
Право на допомогу по частковому безробіттю мають застраховані особи, які протягом 12 місяців, що передували місяцю, в
198
якому почався простій, працювали не менше 26 календарних тижнів, сплачували страхові внески та в яких ці простої становлять 20 і більше відсотків робочого часу.
Безробітним, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, призначається матеріальна допомога по безробіттю, за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім'ї не перевищує прожиткового мінімуму, встановленого законом. Така допомога надається протягом 180 календарних днів у розмірі 75 % прожиткового мінімуму, але не менше ніж 16 % прожиткового мінімуму для працездатної особи.
Виплата допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю припиняється у таких випадках: працевлаштування безробітного; поновлення безробітного на роботі за рішенням суду; вступу до навчального закладу на навчання з відривом від виробництва; отримання права на пенсію відповідно до законодавства України тощо.
Застраховані особи мають право брати участь в управлінні страхуванням на випадок безробіття; на судовий захист своїх прав.
Застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов'язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг. У разі припинення професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості без поважних причин або відмови працювати за одержаною професією (спеціальністю) із застрахованих осіб стягується сума витрат на професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації.
Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збирання та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомер-ційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом. Кошти Фонду не включаються до складу державного бюджету України. Усі застраховані особи є членами Фонду. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі
199
державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Представниками застрахованих осіб визнаються профспілки або їх об'єднання чи інші уповноважені найманими працівниками органи (представники). Представниками роботодавців є об'єднання та спілки роботодавців чи інші уповноважені роботодавцями органи (представники). Представниками держави є представники центральних органів виконавчої влади, які призначаються Кабінетом Міністрів України. Документи нормативного характеру, які стосуються прав і обов'язків страхувальників та застрахованих осіб, підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нормативно-правових актів органів виконавчої влади. Функції виконавчої дирекції покладено на Державний центр зайнятості, а її робочих органів — на центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міськрайонні, міські та районні у містах центри зайнятості. Нагляд за діяльністю Фонду здійснює наглядова рада з представників держави, застрахованих осіб і роботодавців, яка діє на громадських засадах.
Державний нагляд у сфері страхування на випадок безробіття здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади — Міністерство праці та соціальної політики України, яке має право: скасовувати незаконне рішення з наступним відшкодуванням збитків за рахунок страхувальника або страховика, які допустили порушення; вимагати скликання позачергового засідання правління Фонду або самостійно скликати та провести засідання правління Фонду; розпуску наглядової ради у разі допущення порушень, передбачених положенням про наглядову раду; з ініціативи органу державного нагляду може призначатися проведення аудиторської перевірки діяльності Фонду.
Джерелами формування коштів Фонду є такі: страхові внески страхувальників — роботодавців, застрахованих осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами; асигнування державного бюджету та інші надходження. Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб одночасно із затвердженням Державного бюджету України на поточний рік.
Трудовий договір з працівниками про тимчасове виконання обов'язків за вакантною посадою
За загальним правилом тимчасове виконання обов'язків за вакантною посадою не дозволяється. Це можливе лише відносно посади, призначення на яку або укладення контракту за якою проводиться вищестоящим органом управління. Крім того, заступництво обмежується певним терміном. Керівник підприємства зобов'язаний у термін не пізніше ніж 1 місяць з дня прийняття працівника представити до вищестоящого органу всі необхідні документи для його призначення на посаду. Цей орган у місячний термін повинен розглянути документи та ухвалити рішення. У разі незатвердження на посаді тимчасово виконуючому обов'язки працівникові повинна бути надана інша робота з урахуванням його кваліфікації. У разі відсутності такої роботи або відмови працівника від запропонованої роботи він звільняється згідно із законодавством (зокрема, за угодою сторін, за скороченням штатів, за власним бажанням та ін.).
258
Трудовий договір з державним службовцем
Є певні особливості укладення трудового договору з державним службовцем. Зокрема, Законом України "Про державну службу" встановлено деякі обмеження при прийнятті на державну службу. Не можуть бути обрані або призначені на посаду в державному органі та його апараті особи, визнані недієздатними; що мають судимість, не сумісну із зайняттям посади; близькі родичі й свояки на посадах, які є безпосередньо підвідомчими або підлеглими одна одній.
Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця 3—7-ї категорій, повинна подати за місцем майбутньої служби відомості про доходи, в тому числі й за кордоном, відносно себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця 1-ї і 2-ї категорій повинна подати також відомості про належне їй і членам її сім'ї нерухоме і цінне рухоме майно, внески в банках і цінні папери.
Прийняття на державну службу на посади З—7-ї категорій здійснюється на конкурсній основі згідно з Порядком проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 169. Відповідно до цього порядку проводиться конкурсний відбір на заміщення вакантних посад державних службовців 3—7-ї категорії, крім випадків, коли законами України встановлено інший порядок заміщення таких посад. Конкурс має забезпечити конституційне право рівного доступу до державної служби громадян України.
Наказом керівника відповідного державного органу утворюється конкурсна комісія. Переведення на рівнозначну посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву чи успішно пройшли стажування, може здійснюватися без конкурсного відбору. У державному органі з нечисленним апаратом (до п'яти осіб) конкурс може проводитися керівником цього органу або конкурсною комісією вищого рівня.
Рішення про проведення конкурсу приймається керівником органу за наявності вакантної посади державного службовця. До участі в конкурсі не допускаються такі особи: які досягли встановленого законодавством граничного віку перебування на дер-
260
жавній службі; визнані в установленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади державного службовця; у разі прийняття на службу будуть підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; позбавлені права займати відповідні посади в установленому законом порядку на визначений термін.
Конкурс проводиться поетапно: 1) публікація оголошення державного органу про проведення конкурсу; 2) прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, їх попередній розгляд; 3) проведення іспиту та відбір кандидатів.
Термін прийняття документів встановлено у 30 календарних днів з дня оголошення конкурсу. Під час іспиту конкурсною комісією перевіряються знання Конституції України, Законів України "Про державну службу" та "Про боротьбу з корупцією", а також законодавства з урахуванням специфіки функціональних повноважень відповідного державного органу та структурного підрозділу.
Конкурсна комісія на підставі поданих документів, результатів іспиту та співбесіди з кандидатом здійснює відбір осіб для зайняття вакантних посад державних службовців. Рішення комісії приймається простою більшістю голосів присутніх на засіданні. Рішення про призначення на посаду державного службовця та зарахування до кадрового резерву приймає керівник державного органу на підставі пропозицій конкурсної комісії.
З метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей працівника, що претендує на посаду державного службовця, може бути проведено його стажування у відповідному державному органі терміном до 2 місяців. У цьому випадку укладається договір про стажування — різновид учнівського трудового договору. Метою його є освоєння працівником роботи за певною посадою з подальшим використанням його на такого роду посадах. Стажування можуть пройти як особи, які уперше претендують на посаду, так і державні службовці, що бажають зайняти більш високу посаду. Вибір кандидата на стажування проводиться з ініціативи органу, в якому має відбуватися стажування. При цьому необхідні письмова заява самого стажиста і згода відповідних керівників за місцем його стажування й основної роботи. Працівники, що досягли пенсійного віку, до стажування не залучаються.
261
Зарахування на стажування, його термін і порядок проходження оформляються наказом керівника державного органу, в якому проводиться стажування. Під час проходження стажування працівник повинен дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку державного органу, в якому він проходить стажування. Стажування працівника проводиться з відривом від основної роботи. За працівником зберігаються його посада і заробітна плата за основним місцем роботи. За основним місцем роботи стажисту відшкодовуються витрати на проїзд до місця стажування І назад, добові за час перебування в дорозі й найом житла. На період стажування за стажистом закріплюється державний службовець, відповідальний за стажування.
Особа, котра не є державним службовцем, яка після успішного стажування виявила бажання працювати в даному державному органі, проходить конкурс. При цьому їй віддається перевага перед особами, які беруть участь у конкурсі, але не проходили стажування.
Державний службовець після успішного закінчення стажування може бути переведений на посаду за рішенням керівника відповідного державного органу без конкурсного відбору (див. Положення про порядок стажування в державних органах, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1994 р.).
Для державних службовців при прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести місяців.
Прийняття на державну службу, просування по ній службовців відбувається відповідно до категорій посад, а також рангів, які їм присвоюються. Законом України "Про державну службу" передбачені 7 категорій і 15 рангів. При прийнятті на службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посад державний службовець зобов'язаний успішно відпрацювати на посаді два роки.
З метою підвищення ефективності діяльності державних службовців і відповідальності за отриману ділянку роботи в державних органах один раз на три роки проводиться атестація, під час якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, виявлені працівником під час виконання службових обов'язків. Порядок проведення атестації регламентований Положенням про
262
проведення атестації державних службовців, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1922 (Праця і зарплата. — 2001. — № 2. — Січень).
Постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1993 р. "Про введення в чинність Закону України "Про державну службу" було встановлене правило, відповідно до якого цей закон поширив свою дію і на посадових осіб органів місцевого самоврядування (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 52. — Ст. 491). Однак із прийняттям 7 червня 2001 р. Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" (Урядовий кур'єр. — 2001. — 4 липня) Закон України "Про державну службу" поширюється на органи і посадових осіб місцевого самоврядування лише в частині, що не суперечить Законам України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про службу в органах місцевого самоврядування" та іншим законам, що регулюють діяльність місцевого самоврядування.
Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" встановлено особливості проходження служби посадових осіб місцевого самоврядування. Так, ст. 10 цього Закону передбачає порядок і детальну процедуру прийняття на службу; ст. 11 установлює прийняття присяги посадовою особою при вступі на посаду; статті 12,13 регламентують певні обмеження при прийнятті на службу, декларування доходів особи та ін. Ст. 16 Закону встановлює порядок створення резерву кадрів в органах місцевого самоврядування та порядок заміщення посад з обліком створеного резерву кадрів. У ст. 17 установлена процедура проведення атестації посадових осіб. Варто звернути увагу, що в Законі встановлено спеціальні підстави для припинення трудових відносин з посадовими особами. Ці підстави є додатковими до загальних підстав, установлених КЗпП України. Однією з них є "досягнення граничного віку перебування на службі". Такою межею є досягнення загального пенсійного віку, встановленого в Україні: для чоловіків — 60, для жінок — 55 років. Пенсійне забезпечення посадових осіб органів місцевого самоврядування здійснюється в порядку, установленому для державних службовців. Є особливості й у порядку відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями і діями посадових осіб територіальній громаді.
Разом з тим варто врахувати, що дія цього закону не поши-
263
рюється на технічних працівників і обслуговуючий персонал органів місцевого самоврядування, трудові відносини яких регулюються загальними нормами трудового законодавства.
Припинення трудового договору в зв'язку з певними юридичними діями
– Конец работы –
Используемые теги: Вступ, трудового, права0.065
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Вступ до трудового права
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов