Проблема природи психіки у вітчизняній психології

Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової науки, передової української філософсько-психологічної думки (Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), так і на здобутки в га­лузі розробки проблем психічної причинності, зв'язку мозку й психіки, проблем рефлексології, психотехніки тощо.

Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного, що сформувалися в українській психології, діяльність таких видатних пси­хологів, як І.М. Сеченов, К.Д. Ушинський, В.В. Зеньківський, М.М. Ланге, 0.0. Ухтомський, В.М. Бехтерев, ГЛ. Челпанов, K.M. Корнілов, П.П. Блон- ський, JI.C. Виготський, І.П. Павлов та ін.

Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століт­тя. Біля її колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фі­зіологія, яка швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні явища, які хоча й пов'язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають бути віднесені до розряду «душевних». Було з'ясо­вано, що той чи інший вплив на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері відчуттів — слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері. Однак будь-які спроби «об'єктивно» вив­чити психічне тими ж способами і за тими ж принципами, що й фізіоло­гічне, виявилися марними.

Вихід з методологічної безвиході був намічений працями І.М. Сече­нова в його вченні про рефлекс і про психічне як про його середню лан­ку. «Усі психічні акти, що здійснюються за типом рефлексів, — писав він, — повинні цілком підлягати фізіологічному дослідженню, тому що до царини цієї науки належать безпосередньо початок їх, чуттєве збу­дження зовні і кінець — рух; але їй же має підлягати і середина — психіч­ний елемент у вузькому розумінні слова, оскільки останній виявляється дуже часто, а можливо, й завжди, не самостійним явищем, як вважали раніше, а інтегральною частиною процесу».

Навіть коли свідомі психічні акти залишаються без будь-якого зов­нішнього виразу, вони зберігають природу рефлексів.

Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального суб­страту, як відомо, було пов'язане з ім'ям і школою І.П. Павлова. У по­стійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне пси­хічне явище, яке водночас можна було б вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом отримати об'єктивну картину роботи головного мозку.

Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін «умовний рефлекс» - тимчасовий нервовий зв'язок, який є універсаль­ним фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією.

Великий внесок у розробку ідеї об'єктивної психології зробив В.М. Бех­терев, намагаючись довести можливість поширення на психічні та со­ціально-психологічні явища законів природи, фізичних законів. Як по­слідовний рефлексолог В.М. Бехтерев запропонував замінити психоло­гію рефлексологією. З часом замість поняття «рефлекторної дуги» (що іс­нувало ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнально­го управління пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель «рефлекторного кільця».

Так, П.К. Анохін, М.О. Бернштейн установили, що будь-який рух ор­ганізму знаходить своє відображення в мозку у вигляді аферентного ім­пульсу, який сповіщає про ефект цього руху. У мозку немовби предста­влена модель бажаного результату, з яким порівнюється те, що насправді досягнуто. Якщо ж отриманий результат не відповідає заданій програмі, то корекція рухового акту й тренування ефекторної системи триває до до­сягнення автоматизму. Апарат «випереджаючого відображення» — «акцеп­тор дії» — контролює результати дій і зіставляє їх з поставленою метою.

Ці ідеї ознаменували суттєве зрушення в усій системі психофізіоло­гічних уявлень. Вони переводили думку на нові рейки. Замість простого причинно-наслідкового ланцюжка, що здавався з часів Галілея і Декарта ідеалом детерміністичного пояснення, вводилося поняття колового управління рухом. Незвичним було й уявлення про те, що причинною ін­станцією є, поряд із зовнішніми подразниками, вже закладені в організ­мі схеми та моделі того, що має бути досягнуто. Цікаво, що ця думка ді­ставала вагоміше підтвердження, якщо предметом аналізу обиралися складніші форми активності, насичені високим потенціалом суб'єктив­ності і суб'єктності, зокрема, вчинки.

Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології

Історія вивчення мозку людини пройшла довгий і драматичний шлях, повний сміливих спроб і гірких розчарувань. Відтворюючи зов­нішній світ, людський індивід виявляє «здатність сприймання», виді­ляючи у сприйнятому суттєве, він виявляє «здатність інтелекту», утри­муючи уявлення та ідеї у своєму внутрішньому світі, — «здатність пам'яті». Які ж органи тіла є носіями цих здатностей?

В античності відповіді на це запитання були різними, і носіями «здібностей» вважалися серце й нутрощі, у середні віки вибір був уже зроблений, і філософія твердо дійшла переконання, що органи «здібно­стей» не слід шукати за межами мозку.

Тісний зв'язок мозку й психіки підтверджують дослідження, вико­нані за допомогою методу вживляння електродів у кору головного моз­ку. Введенням через спеціальні трубочки певних речовин у головний мозок тварин можна було викликати різкі зміни їхньої поведінки. Ці ре­зультати надихнули дослідників продовжувати спостереження, викори­стовуючи для подразнення електричний струм. Подальші дослідження дали змогу експериментально встановити локалізацію в мозку низки психічних функцій. Відомий дослідник механізмів мозку Д. Вулдрідж з подивом констатував, що навіть задоволення таких основних потреб, як голод і статевий інстинкт, залежить просто від наявності електричного струму у відповідних зонах головного мозку.

Подальше вивчення мозку привело до висновку про необхідність докорінного перегляду основних уявлень про природу й будову психіч­них функцій, а також уявлень про функціонування людського мозку. Складні форми психічної активності почали розглядатися не як успад­ковані разом з фізіологічними функціями організму, а як набуті в процесі життєдіяльності людини, її активної взаємодії з соціальним оточенням.

У вітчизняній психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об'єктивної реальності; визнається самодетермінація психічної діяльності і водночас суспільна зумовленість людської свідомості, єдність свідомості та діяльності. Так, на думку О.М. Леон­тьева, психіка людини є функцією тих вищих мозкових структур, які формуються у людини онтогенетично в процесі оволодіння нею формами діяльності, що створилися історично.

З точки зору С.Л. Рубінштейна, оскільки психічна діяльність — це діяльність мозку, що взаємодіє із зовнішнім світом, остільки правильно зрозумілий зв'язок психічного з мозком — це водночас правильно зрозу­мілий зв'язок його із зовнішнім світом.

Справедливим є й протилежне: лише правильно зрозумівши зв'язок психічного із зовнішнім світом, можна правильно зрозуміти і його зв'язок з мозком. Мозок — лише орган психічної діяльності, а не її джере­ло. Джерелом психічної діяльності є світ, що впливає на мозок. Сама діяльність мозку залежить від взаємодії людини із зовнішнім світом, від співвідношення її діяльності з умовами її життя, з її потребами. Почуття, як і думки людини, виникають у діяльності мозку, але любить і ненави­дить, пізнає і змінює світ, за словами Рубінштейна, не мозок, а людина.

Суперечність, на якій наголошує С.Л. Рубінштейн, однак не зникає. Залишається запитання про те, що розуміти під «людиною» і що під «мозком», якщо протиставляти їх одне одному.

Найбільш чітке розуміння зв'язку психіки й мозку знаходимо у Т.С. Костюка - видатного українського психолога. На його думку, пси­хічне й фізіологічне не є процесами, розмежованими в часі й просторі; нейродинамічна характеристика є необхідною і важливою для розкрит­тя закономірностей психіки. Проте слід бачити й відмінності. Розкриття руху нейродинамічних процесів «не дає ще даних про те, що саме люди­на відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконан­нями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і виявляється специфі­ка психічного, його своєрідність».

Своєрідність психічного полягає в тому, що це — особливий вид діяльності. Це діяльність не мозку, як зазначалося, а людини як її суб'єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за допомогою моз­ку і відповідає за результати свого творення. Ігнорувати суб'єкт, суб'єктив­не в психічній діяльності — значить відривати цю діяльність від її носія.

Отже, більш прийнятною в науковому розумінні є позиція, згідно з якою мозок розглядається як фізіологічний орган психічного. Психічне у свою чергу слід диференціювати на те, що К.О. Абульханова-Славська називає суб'єктом психічної діяльності, а В.Е. Чудновський - ядром суб'єк­тивності та периферією (підсвідоме, безсвідоме, надсвідоме й свідоме).

Мозок є матеріальною основою для виникнення і функціонування психіки, матеріальним містком, що поєднує її з об'єктивним світом, але психічна діяльність не може визначатись як діяльність мозку. Це — типо­вий варіант редукціонізму, зведення вищих форм до нижчих. Психічна діяльність має свою власну природу і свої закономірності і є вищим про­явом психічної активності, яка у своєму генезисі як форма відображен­ня і саморегуляції «знімає», діалектично «заперечує» біологічну форму, приходить їй на зміну. Мозок не є причиною чи суб'єктом психічного. Причини психічного і його суб'єкта містяться в ньому самому. Мозок — лише умова виникнення і функціонування психіки, її розвитку.