Спілкування як базова категорія психології

У вітчизняній психології значного поширення набуло трактування спілкування як діяльності. Але, як зазначає Ломов, на жаль, ні діяль­ність, ні спілкування не мають у психології загальноприйнятих визна­чень, що створює певні труднощі. Звичайно, оскільки спілкування — ак­тивний процес, і якщо розуміти діяльність як активність взагалі, то мож­на віднести спілкування до категорії діяльності. Як уже зазначалося в попередніх темах, у психологічній теорії діяльності, яка сформувалася, розкривається лише одна сторона соціального буття людини, а саме від­ношення «суб'єкт-об'єкт», тому навряд чи правильно обмежуватися ли­ше цією стороною діяльності. Людське буття представляє собою багато­рівневу систему взаємин людини і світу.

У зв'язку з цим виникає необхідність розробки категорії спілкуван­ня, яка розкриває іншу, не менш суттєву сторону людського буття і від­ношення «суб'єкт-суб'єкт». Як справедливо зазначає Рубінштейн, про­цес життя людини, її діяльності передбачає взаємодію не лише з об'єк­тами природи, предметами, визначення місця людини у світі, а й постає проблема про спосіб існування людини з іншою людиною. Спілкування є необхідною передумовою існування людини в суспільстві в цілому. Людина не може жити, працювати, задовольняти свої матеріальні та ду­ховні потреби, не спілкуючись з іншими людьми. У цьому сенсі спілку­вання є тим середовищем, поза яким людина втрачає все людське й ско­чується до рівня тваринного існування. Таким чином, спілкування — необхідна умова існування людини в філогенезі й разом з тим один з ос­новних чинників і джерел її психічного розвитку в онтогенезі.

Розвиток спілкування завжди був тісно пов'язаний з розвитком сві­домості людини і відбувався одночасно з розвитком трудової діяльності. Виникнення нових форм праці, розвиток суспільних відносин, вини­кнення нових форм взаємодії людей у процесі праці вимагало більшого вдосконалення спілкування для такої взаємодії.

Проблему спілкування можна розглядати з різних точок зору — діяльнісного підходу, психолінгвістичного, семантичного та ін. Проте нас більше цікавить питання міжособистісних взаємин з погляду мо­жливості перенесення понятійного апарату психологічної теорії діяль­ності на його аналіз, функції та структуру спілкування. Відомо, що спіл­кування спочатку входило в спільну трудову діяльність і лише пізніше набуло самостійного значення. Тому невипадково виникає запитання: яке ж співвідношення діяльності та спілкування? Це питання і донині є дискусійним. З приводу цього є кілька основних суперечливих точок зору:

—спілкування — це діяльність;

—спілкування — бік образу життя;

— спілкування — не самостійний вид діяльності;

—єдності спілкування і діяльності.

Зважаючи на існуючі суперечності в поглядах на проблему спілку­вання, все ж таки її вивчення передбачає врахування багатьох аспектів:

1. Соціальне буття людини включає не лише ставлення до предмет­ного світу, а й до людей. У своєму індивідуальному розвитку людина оволодіває тим, що створено людством за допомогою не тільки діяльно­сті, а й спілкування.

2. У процесі спілкування відбувається взаємний обмін діями, їх спо­собами і результатами, уявленнями, ідеями, почуттями.

3. Суб'єкт виступає як самостійна і специфічна форма активності спілкування. Її результат — взаємини з іншими людьми.

4. Сфери, способи і динаміка спілкування визначаються соціальни­ми функціями тих, хто спілкується, їх положенням у сфері суспільних взаємин; належністю до тієї чи іншої спільноти.

5. Спілкування вивчається багатьма науками, але для загальної психології першочергове значення має вивчення ролі спілкування у формуванні та розвитку різних форм психологічного відображення, у психічному розвитку індивіда, психологічного складу особистості тощо. Спілкування виступає важливою детермінантою всієї системи психічно­го. В актах спілкування здійснюються презентація внутрішнього світу суб'єкта іншими суб'єктами.

6. Спілкування виступає як специфічна форма взаємодії людини з іншими людьми.

Категорія спілкування охоплює особливий клас відношень, а саме: відношення «суб'єкт — суб'єкт». В аналізі таких відношень розкрива­ються не просто дії того чи іншого суб'єкта чи впливи одного суб'єкта на іншого, а процес їх взаємодії, в якому виявляються сприяння (чи проти­дія), згода (чи суперечності), співпереживання та ін.

Процес спілкування, його структура, форми, засоби, способи, функції, роль у психічному розвиткові людини вивчені набагато менше, ніж аналогічні характеристики діяльності. Яке місце займає спілкування в психологічний класифікації діяльностей? При сучасному стані дослі­джень ще важко знайти місце спілкування, яке розглядається як діяль­ність у системі інших видів людської діяльності. Аналіз спілкування з позиції теорії діяльності свідчить про наявність цілої низки питань, які важко вписуються в згадувану концепцію і потребують подальшого вив­чення, зокрема:

1. Слід ураховувати додатковий момент (на відміну від схеми «мотив — ціль») — взаємовідношення мотивів тих індивідів, які спілкуються.

2. З точки зору виокремлення дій, процес спілкування можна опи­сати як послідовність дій, що здійснюються учасниками спілкування почергово. Проте при аналізі окремої дії кого-небудь з партнерів зі спіл­кування виявляється її нерозривний зв'язок з діями партнера. З обох сторін можна вичленити орієнтувальні, виконавчі й коригуючі компо­ненти, прямий і зворотний зв'язки.

3. Результат спілкування важко віднести до якого-небудь одного з індивідів, що спілкуються. У спілкуванні результат відноситься до обох, оскільки він відображається у свідомості та поведінці, й з цього погляду воно близьке до розумової діяльності. Але на відміну від неї результатом у спілкуванні є не лише зміна образів, ідей, а й психологічних функцій, станів і властивостей тих, хто спілкується.

Отже, навіть приблизний психологічний аналіз процесу спілкуван­ня відповідно до схеми, розробленої для вивчення діяльності, показує її обмеженість. Спілкування не вкладається в цю схему, що вимагає роз­робки нового підходу до його аналізу. Його дослідження вимагає нового понятійного апарату.

Досліджуючи спілкування як процес прийому-передачі інформації, користуються поняттями:

—відправник повідомлення;

—його одержувач;

— форма поведінки;

— код — тема — ситуація, бо в дослідженні береться інша площина розгляду поведінки людей.

За допомогою існуючих схем діяльності можна описати процес формування повідомлення, але не його передачу.

Категорія спілкування дозволяє розкрити конкретну сторону людського буття, зокрема, взаємини між людьми. Але це дає можливість досліджувати якості психічних явищ і закономірностей їх розвитку, які визначаються такою взаємодією. Вона (категорія спілкування) має над­то важливе значення для дослідження класу соціально-психологічних явищ: наслідування, навіювання, зараження (і протилежних їм проце­сів), колективних уявлень, психологічного клімату, суспільного на­строю тощо.

Дійсно, питання про те, чи є спілкування частиною процесу діяль­ності, чи навпаки, діяльність — стороною спілкування, стосовно до тра­диційного розуміння спілкування як акту комунікації, явно не має од­нозначного пояснення. Очевидно, якщо ми розуміємо взаємини людей як опосередкований суб'єкт-об'єкт-суб'єктний процес, то стосунки двох чи більше людей опосередковуються предметом діяльності, і тут діяльність виступає як сторона комунікаційного акту. Якщо розуміти їх як суб'єкт-суб'єкт-об'єктний процес (а саме так розуміються діяльнісні відношення), то ставлення суб'єкта до об'єкта, змісту, мети діяльності опосередковується взаєминами з учасником діяльності, і тоді спілкування - це сторона, частина діяльності. Принципова оберненість суб'єкт- об'єкт-суб'єктних і суб'єкт-суб'єкт-об'єктних відношень цілком знімає виниклу проблему.

Питання про співвідношення спілкування і діяльності може мати й інше пояснення, яке випливає з контексту вже згадуваної нами концеп­ції особистості Петровського. Для спільної праці людина повинна об'єд­натися з іншими людьми (установити з ними контакт, домогтися вза­єморозуміння, отримати належну інформацію, повідомити їм відповід­ну тощо). Тут спілкування, як уже було сказано, виступає як частина, сторона діяльності, як найважливіший її інформативний аспект, як ко­мунікація. Проте створивши предмет у процесі діяльності, що включає в себе спілкування як комунікацію, людина цим не обмежується. Вона відтворює через створений нею предмет себе, свої особливості, свою ін­дивідуальність іншим людям, для яких вона створила цей предмет. Че­рез створений предмет людина трансцедує себе в соціум, знаходячи в ньому свою ідеальну представленість, продовжуючи себе в інших людях і в собі як в «іншому».

Отже, завершуючи розгляд питання про співвідношення спілкуван­ня і діяльності й абстрагуючись від змісту розбіжностей різних підходів щодо їх аналізу, можна дійти висновку, що в цілому спілкування має та­ку саму структуру, як і будь-яка діяльність (потребу, мету, мотив, спосо­би здійснення, результат), що дає підстави віднести його до розряду ви­дів діяльності.

Функції та структура спілкування

Аналіз категорії спілкування зумовлює визначення таких його функцій:

1. Інформаційно-комунікативна.

2. Регулятивно-комунікативна.

3. Афективно-комунікативна.

У них специфічно поєднуються (виявляються) внутрішні зв'язки комунікативної функції психіки з когнітивною та регулятивною.

Перша функція охоплює той клас явищ, ті процеси, які можуть бути описані як прийом-передача інформації. Опис спілкування як процесу прийому-передачі інформації є правомірним, але дозволяє розкрити тільки одну його функцію. Між іншим, у реальних процесах спілкуван­ня між людьми інформація не лише приймається-передається, а й фор­мується.

Досліджуючи цю функцію, доведено, що її реалізація включає кіль­ка рівнів:

♦ на першому вирівнюються розбіжності у вихідній інформованості в індивідів, які вступають у контакт;

♦ другий пов'язаний з передачею і прийняттям значень. У цьому ви­падку спілкування виступає як інформування, навчання, інструктаж тощо;

♦ третій пов'язаний з прагненням індивідів зрозуміти погляди й установки один одного. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (згода, незгода). У реалізації інформатив­но-комунікативної функції спілкування можливе виникнення «когнітивних конфліктів».

Необхідним компонентом процесу прийому-передачі інформації є вербалізація сенсорно-перцептивних образів. Проведені дослідження дають змогу визначити три типи стратегії вербалізації.

Перший тип характеризується способом здійснення операцій по­рівняння і категоризації значимих ознак вербального описуваного зо­браження.

Другий тип характеризується способом встановлення структурних відношень при «побудові вербалізованого образу» через опис стану чи процесу.

Третій тип визначається спрямованістю процесу побудови вербалі­зованого образу від цілого до деталей чи навпаки.

Другий клас функцій спілкування належить до регуляції поведінки.

В умовах спілкування регулятивна функція психіки проявляється специфічно. Завдяки спілкуванню індивід отримує можливість регулю­вати не лише свою власну поведінку, а й поведінку інших людей, а разом з тим відчувати регуляційні впливи з їхнього боку.

У процесі спілкування індивід може впливати на мотив, ціль, про­граму, прийняття рішення, на виконання окремих дій і їх контроль. У цьому процесі здійснюється також взаємна стимуляція і корекція пове­дінки.

При взаємній регуляції використовуються різноманітні засоби: вер­бальні, невербальні, спеціальні (особливі звороти мови, жести, стерео­тип поведінки тощо).

У процесі взаємної регуляції формуються і виявляються феномени, характерні для спільної діяльності:

♦ сумісність;

♦ загальний стиль діяльності;

♦ синхронізація (узгодженість) дій.

З регулятивно-комунікативною функцією пов'язані такі явища, як: наслідування, навіювання, переконання. Особливості її визначаються характером функціональних зв'язків між людьми, які формуються у спільній діяльності.

Третій клас функцій належить до емоційної сфери людини. Спіл­куючись, люди не лише передають інформацію один одному, здійснюю­чи регулятивний вплив, а й відповідно ставляться до повідомленого.

У процесі спілкування людей може змінюватися як модальність, так і інтенсивність їхніх емоційних станів і відбувається чи зближення цих станів, чи їх поляризація, взаємне підсилення чи ослаблення. Відповід­но до цього виділяють такі функції спілкування.

1. Організація спільної діяльності.

2. Пізнання людьми один одного.

3. Формування і розвиток міжособистісних стосунків.

При спілкуванні формується план спільної діяльності, розподіля­ються її елементи між учасниками, здійснюються взаємний обмін ін­формацією, взаємна стимуляція, контроль і корекція дій.

Спілкування впливає на вибір мети. Характер та інтенсивність спіл­кування залежить від складності завдань, які розв'язуються у спільній діяльності. Взаємозв'язок діяльності й спілкування проявляється двоя­ко. З одного боку, динаміка спілкування визначається цілями, співвід­ношенням мотивів її учасників, планами тощо. З другого боку, спілку­вання виступає як чинник спільної діяльності. По суті, спілкування ви­конує роль організації та індивідуальної діяльності.

Формування і розвиток міжособистісних взаємин є найголовнішою функцією. Її аналіз передбачає вивчення цілого комплексу психологіч­них, соціологічних, естетичних і навіть економічних питань.

Отже, розглянуті функції спілкування (обидва варіанти) показують, що спілкування має вивчатися як багатогранний процес, який характе­ризується високою динамічністю і поліфункціональністю.

Конкретно-психологічне дослідження спілкування вимагає розроб­ки уявлень про його структуру й динаміку. Досліджуючи структуру спіл­кування, можна говорити про три рівні аналізу:

1- й рівень (макрорівень) - аналіз спілкування індивіда з іншими людьми. Цей рівень передбачає вивчення розвитку спілкування в інтер­валах часу, які зіставляються з тривалістю житті людини, у плані аналізу психічного розвитку індивіда. Тут важливо визначити ті групи, в які він включається; те коло осіб, з якими він спілкується безпосередньо.

Щоб виявити чинники, які впливають на зміст і динаміку спілку­вання, варто звернутися до аналізу суспільства, в якому живе індивід. Цей рівень є основним у дослідженнях особистості, спрямованості її діяльності, мотиваційної сфери і міжособистісних стосунків.

2- й рівень (мезарівень) вивчає окремі контакти, в які вступають лю­ди. Йдеться про ті моменти їхнього життя, коли вони виконують ті чи ін­ші завдання спільно (гра, бесіда, спільнадіяльність). Спілкування чергу­ється з індивідуальною діяльністю, міняються партнери спілкування.

На цьому рівні аналізу важливо розкрити динаміку спілкування, ро­звиток його теми, виявити засоби (вербальний, невербальний), тобто розглянути спілкування як процес, під час якого здійснюється обмін уявленнями, ідеями, переживаннями. При цьому слід звернути увагу, що кожний окремий період спілкування може бути завершеним, якщо тема вичерпана.

Дослідження на цьому рівні дозволяє в період спілкування кілька основних фаз:

♦ початкова полягає у формуванні деяких «загальних координат» (опорних образів, початок відліку), що визначають розвиток усього по­дальшого процесу: стосовно цих координат будується поведінка кожно­го з учасників спілкування;

♦ у другій фазі формується спільна програма процесу спілкування, що включає розподіл функцій між його учасниками;

третя фаза полягає в узгодженні тимчасових характеристик психіч­них процесів і станів, а також формування «загального фону» знань, умінь, навичок. Розв'язуючи те чи інше завдання, кожний з учасників спілкування використовує не лише свій досвід, а й досвід, яким володі­ють партнери.

У результаті спілкування або виробляються спільні позиції його учасників і створюється деяка спільність, або, навпаки, виявляються їх­ні суперечності й несумісність.

Як уже зазначалося, спілкування є асиметричним процесом. Кож­ний акт спілкування призводить до тих чи інших змін кожного з учасни­ків (при цьому зміни для кожного різні). Тому кожний наступний акт проходить інакше, ніж попередній і є щодо нього кумулятивним.

3-й рівень (мікрорівень) передбачає вивчення окремих споріднених актів спілкування, що виступають як його своєрідні елементарні одини­ці. Елементарна одиниця спілкування — це саме сполучений (спорідне­ний) акт.

Аналіз мовного спілкування (діалогу) дозволяє виділити три основ­ні прості види циклів:

♦ повідомлення — ставлення до нього;

♦ запитання — відповідь;

♦ спонукання до дії — виконання.

Ці цикли можуть утворювати складні форми взаємодії, чергуючись (змінюючись) за часом, включаючи один одного, «перехрещуватись». Кожний із зазначених рівнів вимагає спеціальної системи методів дослі­дження й особливого понятійного апарату.

При спілкуванні, міжособистісних взаєминах важливим є подолан­ня існуючих психологічних труднощів — бар'єрів. Вони виникають у процесі поширення і прийняття інформації. Причинами виникнення бар'єрів можуть бути соціальні, політичні, професійні та інші розбіжно­сті між людьми. Тому в цьому контексті важливим є підвищення індиві­дуальної культури спілкування, для чого слід ефективно використовува­ти різноманітні засоби впливу на людей, максимально використовуючи комунікативний потенціал. Формування культури спілкування часто розглядається переважно як засвоєння правил поведінки, а не реалізація особистістю комунікативного потенціалу.

Завершуючи стислий аналіз категорії спілкування, варто відзначи­ти, що ця категорія в психології вивчена недостатньо. Найбільша увага поки що приділена таким сторонам спілкування, як комунікативна, перцептивна та інтерактивна. Зважаючи на те, що спілкування являє со­бою відкриту й рухливу систему взаємодії, важливими питаннями, які потребують подальшої розробки відповідних теоретичних положень, є вивчення співвідношення вербальних і невербальних засобів у процесі спілкування, динаміки процесу спілкування, впливу спілкування на формування психічних процесів тощо. Для психологічного вивчення спілкування найбільший інтерес мають ті чинники, які пов'язані з особистісними властивостями людей у процесі міжособистісних взаємин.

Запитання для самоконтролю

1. Чому вивчення категорії спілкування з позиції психологічної теорії діяльності вимагає додаткового аналізу? Назвіть основні аспекти аналізу.

2. Яке співвідношення діяльності та спілкування?

3. Проаналізуйте шляхи розв'язання конфліктних ситуацій.

4. Назвіть функції спілкування.

5. Які проблеми у вивченні спілкування нині є найактуальнішими?

Використана і рекомендована література

1. Андреева Г.М. Социальная психология: Учебник. — М.: Аспект Пресс, 2000. 376 с.

2. Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. — М.: Наука, 1978.- 310 с.

3. Головаха Е.И., Панина Н.В. Психология человеческого взаимопонимания. — К., 1989.

4. Смельянов С.М. Практикум по конфликтологии. — СПБ., 2004. — 400 с.

5. Казмиренко В.П. Социальная психология организаций. — К., 1993.

6. Корнєв М.П., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. — К.: Ли- бідь, 1995. 407 с.

7. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.

8. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. 443 с.

9. Обозов H.H. Психология межличностных отношений. — К., 1990.

10. Петровский A.B. Теоретические проблемы психологии. — М., 1996.

11. Семиченко В.А. Психология общения: Модульный курс для преподавате­лей и студентов. — К.: Мапстр-S, 1998. — 152 с.

12. Шихирев П.Н. Современная социальная психология в Западной Европе. — М.: Наука, 1998.

13. Ядов В.А. Социальная идентичность личности. — М., 1994.

 

Тема 8

Психофізіологічна проблема

Логіка викладу: уявлення про взаємодію фізичного (фізіологічного) в епо­ху античності. Психіка й організм у працях Декарта, Лейбніца, Гоббса, Гарт- лі, Глієсона. Природничонаукове пояснення життєвих функцій у працях Галлера, Ламетрі, Прохазки, Мюллера, Гельмгольца. Анатомічні переду­мови вивчення рефлексу, поняття про рефлекс. Відкриття нейродинаміч- них процесів. Фізіологічне вчення Павлова про нейродинаміку. Сигналь­на функція психіки. Сучасні проблеми психофізичної діяльності: Об'єкт, предмет, методи та зміст та завдання психофізіології працездатності та безпечної діяльності спеціалістів. Методи та методики дослідження.

♦ ♦ ♦

Однією з перших в історії психологічної думки була поставлена пси­хофізіологічна проблема, у рамках якої обговорюється і розв'язується питання про природу психічного і його відношення до фізіологічних явищ. У певні історичні періоди в цій проблемі концентрувались усі кар­динальні питання психологічної науки. В історії психології психофізіо­логічна проблема спочатку входила складовою частиною більш загаль­ної проблеми — психофізичної (питання про взаємозв'язок психічних та фізичних явищ), зародок якої спостерігається ще в донаукових уявлен­нях первісних людей.

У процесі становлення наукової психології вдавалися до різних спо­собів розв'язання психофізичних (психофізіологічних) проблем, найпо­ширенішими з яких є:

а) дуалістичне протиставлення психічного й фізичного (фізіологіч­ного) як двох різних субстанцій, що найповніше проявилось у концепції психофізичного паралелізму і теорії психофізичної взаємодії;

б) «зведення» психічного до різних форм фізичного чи фізіологічно­го та твердження про їх еквівалентність (редукціонізм і конструктивізм);

в) відособлення психічного від його матеріальних основ і розгляд пси­хіки як особливої субстанції у вченнях про так звану психічну причинність.

Разом з цим існували й перехідні форми розв'язання обговорюваної проблеми, що не мають самостійного значення. Якщо дуалістичний та мо­ністичний підходи були властиві як психологам-ідеалістам, так і психологам-матеріалістам, то останні два характерні переважно відповідно мате­ріалістичній («зведення») та ідеалістичній («відособлення») психології.

Ці історичні форми розв'язання питання про відношення психіч­них і фізіологічних явищ зустрічаються і в сучасній психологічній літе­ратурі. Тому їх історико-критичний аналіз не втрачає своєї актуальності.

Поява в історії психології розмаїття форм пояснення взаємозв'язку психічних і фізіологічних явищ пояснюється як особливостями науко­вих психологічних шкіл різного спрямування, так і складністю об'єкта дослідження, увімкнутістю його в різні системи зв'язків.

Історичний аспект виникнення поширених концепцій психофізич­ного паралелізму та психофізичної взаємодії має суперечливий, двої­стий характер, їх поява спричинена логікою боротьби з теологічними та схоластичними уявленнями про психічне життя людини. Такі уявлення в подальшому відіграли позитивну роль у психологічних концепціях, які склали основу ідеалістичного напряму й індетермінізму.

Уявлення про зв'язок психічних явищ із мозком в епоху античності

Зв'язок психічних явищ з мозком констатували ще в період заро­дження елементарних наукових уявлень про природу психіки, але по­яснювали з різних методологічних позицій.

Відношення психіки до організму, до свого тілесного субстрату з древніх часів було об'єктом обговорення при поясненні природи люди­ни. Причому не тільки на рівні теоретичних уявлень, а й практики, на­самперед медичної. Головним чинником життя, як тілесного, так і пси­хічного, було визнано кровообіг. Це вчення розроблялось у Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії.

Дуже древнім є також поняття про пневму: особливу, подібну до розігрітого повітря найтоншу речовину, що проноситься кровоносни­ми судинами, але відмінна від крові й виконує функції носія психічних актів.

Поняття про пневму відігравало величезну роль у поглядах людей не лише древнього світу, а й середньовічного суспільства. На ньому грунту­валися філософські системи. Воно широко використовувалося як древньосхідними релігіями, так і християнським богослов'ям. Поняття про пневму мало суто гіпотетичний характер і майже не підлягало перевірці емпіричним шляхом, що створювало передумови для паранаукових по­глядів. Разом з тим не можна забувати і про те, що в античному суспіль­стві науковий досвід торкнувся лише морфологічного субстрату нервово-психічних явищ. Поняття про пневму задовольняло впродовж ба- і атьох століть потребу природничонаукової думки в тому, щоб усвідомиті природу матеріального носія справжніх серцевих процесів. У медичних колах пневма вважалася фактом, а не теорією.

За відомостями, що дійшли до нас, першим із грецьких філософів, який розвинув учення про чотири темпераменти, був Емпедокл (запро­понував схему побудови світу з чотирьох елементів). Рівномірністю су­міші чотирьох елементів чи перевагою в ній одного з них над іншими, величиною, зв'язком і рухливістю цих елементів він пояснював рівень розумових здібностей і характерологічні властивості особистості.

Школа Гіппократа (460—377 р. до н.е.) відома нам за так званим «Гіппократовим збірником». Серед її пояснювальних принципів ми зустрі­чаємо повітря в ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок організму зі світом, приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Але єдине матеріальне начало як основа органічного життя відкидалося. Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різноманіття речей, заміня­лося вченням про чотири рідини (кров, слиз, жовч жовту і жовч чорну).

Реальна активізація особистості спонукала досліджувати характер її зв'язків із природним і соціальним світами. Співвідношення цих двох світів стає одним з головних теоретичних «сюжетів» епохи. Гуморальна спрямованість мислення древніх грецьких медиків зовсім не означала, що вони ігнорували орган душі, спеціально призначений для виконання психічних функцій.

Здавна як на Сході, так і в Греції конкурували між собою дві теорії — серцецентрична і мозкоцентрична. Думка про те, що мозок є орган душі, належить давньогрецькому лікарю Алкмеону (VI століття до н.е.), що дійшов цього висновку в результаті спостережень і хірургічних операцій. Зокрема, він установив, що з мозкових півкуль «ідуть до очних западин дві вузькі доріжки». Думаючи, що відчуття виникає завдяки особливій будівлі периферичних апаратів, які відчувають, Алкмеон разом з тим стверджував, що є прямий зв'язок між органами почуттів і мозком.

Таким чином, учення про психіку як продукт мозку зародилося зав­дяки тому, що була відкрита залежність відчуттів від будови мозку, а це своєю чергою стало можливим завдяки нагромадженню емпіричних фактів. Але відчуття, за Алкмеоном, вихідний пункт усієї пізнавальної роботи. Психічні процеси, які виникають з відчуттів, пов'язувалися з мозком, хоча знання про ці процеси на відміну від знання про відчуття не могло спиратися на анатомо-фізіологічний досвід. Слідом за Алкме­оном трактував мозок як орган психіки Гіппократ, думаючи, що він є ве­ликою залозою.

Герофіл головне значення надав мозковим шлуночкам, і ця думка втримувалася багато століть. Еразістрат же звернув увагу на кору, пов'язавши багатство звивин мозкових півкуль з розумовою перевагою людини над тваринами. Еразістрату належить також відкриття розбіж­ностей між чуттєвими і рухливими нервами. Ці розбіжності знову від­крито в XIX столітті.

Успіхи лікарів-олександрійців були зумовлені зіставленням анато­мічних даних про будову нервової системи з експериментальним вив­ченням залежності функцій від подразнень і розрізів різних частин мозку.

Використавши досвід олександрійських лікарів, давньоримський лікар Гален (II століття н.е.) синтезував досягнення античної філософії, біології та медицини в детально розроблену систему.

Органами душі він визнав мозок, серце і печінку. Кожному з орга­нів приписувалась одна з «психічних» функцій відповідно до поділу ча­стин душі, запропонованому Платоном: печінка - носій прагнень, сер­це — гніву і мужності, мозок — розуму. У мозку найважливіша роль при­ділялася шлуночкам, насамперед задньому.

Нервова система представляє гіллястий стовбур, кожна з галузей якого живе самостійним життям. Нерви побудовані з тієї ж речовини, що й мозок. Вони служать відчуттю і руху. Гален розрізняв: а) чуттєві, «м'які» нерви, що йдуть до органів відчуттів, і б) пов'язані з м'язами, «тверді» нерви, за допомогою яких виконуються довільні рухи.

Крім автоматизму серця, судин та інших внутрішніх систем, усі ру­хи Гален вважав довільними. М'яз приводиться в рух нервом, за допомо­гою психічної пневми, яка проноситься по ньому. Залежність будь-яко­го м'язового руху, пов'язаного з моторним нервом, від участі психічно­го чинника душі здавалася безумовною не тільки Галену, а й усім поко­лінням після нього, поки не був відкритий механізм рефлексу.

Розвиток психофізіологічних уявлень в античному світі призупи­нився на рівні, відображеному системою уявлень Галена. Тому від цього рівня, спираючись на досягнення арабомовної культури, наукове знан­ня про організм мало продовжити свій подальший розвиток лише через півтора тисячоліття.

Завершуючи огляд уявлень древніх про матеріальний субстрат діяльності душі, відкритих у цей період, слід звернути увагу на таку об­ставину: коли брати до уваги тільки позитивні знання в цій галузі, тобто емпіричні відкриття, які увійшли в загальний комплекс сучасних науко­вих істин, то вони досить мізерні й стосуються тільки анатомії організму.

Фізіологічні пояснення спиралися на фіктивні поняття, яким, на­приклад, було поняття про пневму - речовий носій життєвих психічних явищ. Але попри всі її перебільшення, деяку фантастичність, цей термін відбивав реальну потребу думки в тому, щоб осягти динаміку змін, які відбуваються в матеріальному субстраті. Від гіневми веде своє походжен­ня вчення про «тваринні духи», як потік швидкісних часток, подібних до потоків розігрітого повітря, які проносяться тілом. У новий час ці част­ки були підведені під закони механіки й до кінця XVIII століття викону­вали в розумах натуралістів і лікарів ту функцію, яку взяло на себе надалі поняття про нервовий процес. І те, що з погляду історичного підходу може здатися міфологічним конструктом, було результатом напруженої роботи природничонаукової думки і неодмінною передумовою її по­дальших успіхів.

Психологічні пошуки древніх йшли попереду анатомо-фізіологічних знахідок. Крім того, самі фізіологічні схеми породжувалися запита­ми психологічної думки, що виходила із загального принципу залежно­сті душі від організму. Вчення про локалізацію душі в різних частинах організму виникло після того, як у складі самої душі були вичленовані різні «частини».

Щоб фізіологічно пояснити психологію, потрібно спершу мати психологію. У період античності зародилась ідея про те, що кілька вихід­них тілесних ознак утворять (при різних сполученнях) основні типи (чи комплекси) індивідуальних особливостей між людьми. Ця ідея залиша­ється керівної для сучасних концепцій у галузі диференціальної психо­логії. Можна підставляти різні значення під термін «вихідні ознаки» і використовувати для їх діагностики будь-які експериментальні й мате­матичні методики, але загальний зміст цих операцій складатиметься в проходженні тієї самої категоріальної схеми, яку виробили Гіппократ та інші древні медики. До речі, І.П. Павлов співвідносив своє вчення про типи вищої нервової діяльності з ученням Гіппократа.

Уявлення про зв'язок психічних явищ із мозком в епоху середніх віків і нового часу

Наукова революція XVII століття утвердила принципово нові по­яснення відношення душі й тіла. Тіло було звільнено від впливу душі і стало мислитися як свого роду машина, що працює за загальними зако­нами механіки. Стосовно психіки вона виступала в двох варіантах: або як тотожна свідомості (тобто знанню суб'єкта про свої думки, вольові акти тощо), або як представлена в неусвідомлюваних формах. Спроби пояснити її ставлення до «машини тіла» сформували три погляди на психофізіологічну проблему, до яких у різних варіантах схилялися ми­слителі наступних століть. Ми вже згадували про ці варіанти, які засвід­чували епоху торжества механістичного погляду на природу. Це психофі­зіологічна взаємодія (Декарт), психофізіологічний паралелізм (Лейбніц) і психофізіологічна тотожність (Гоббс).

Як уже відзначалося, Декарту належало відкриття рефлекторної природи поведінки. Визнавши душу й тіло різними субстанціями, Де­карт спробував пояснити їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії: ду­ша здатна змінити напрямок рухів тіла тільки в тому разі, коли тілесні органи самі схильні до цього. У думці про можливу взаємодію тілесного і духовного не знімається їх протиставлення, а акцентується на ньому.

Уявлення Декарта про роботу серця, яке може бути описане в кате­горіях механіки, привело до відкриття В. Гарвеєм (1578-1657) кровообі­гу як діяльності, що відбувається автоматично, а не регулюється душею. Інше досягнення належало Декарту. Саме він вводить поняття рефлек­су, що стало фундаментальним для психології та фізіології. Детальніше поняття рефлексу буде розглянуте нижче.

За науковою значимістю психофізіологічна теорія Декарта не лише не поступалася вченню Гарвея, а й дещо зміцнювала принцип детермі­нізму. Праці Гарвея стверджували цей принцип стосовно однієї з внутрішньоорганічних функціональних систем, а Декарт поширив його на взаєминах живих істот із зовнішнім світом, на процес поведінки, від­кривши тим самим еру впровадження нової методології в найбільш складну сферу життєдіяльності. Відсутність будь-яких достовірних да­них про природу нервового процесу змусило Декарта уявити його за зразком процесу кровообігу, знання про який набуло достатньої надій­ності, спираючись на дані емпіричних досліджень.

Нервовий імпульс вважався як процес переміщення крові по суди­нах: передбачалося, що найбільш легкі й рухливі частки крові, відфіль­тровуючись від інших, піднімаються відповідно до загальних правил ме­ханіки до мозку. Потоки цих часток Декарт позначив стародавнім термі­ном «тваринні духи», вклавши в нього зміст, що цілком відповідало ме­ханічному трактуванню функцій організму: «Те, що називаю «духами», є не що інше, як тіла, що не мають ніякої іншої властивості, крім того, що вони дуже малі й рухаються дуже швидко».

Хоча самого терміну «рефлекс» у Декарта немає, основні контури цьо­го поняття намічені досить чітко. Вважаючи діяльність тварин, на відміну від людської, машиноподібною, відзначав І.П. Павлов, Декарт визначив поняття рефлексу як основного акту нервової системи. Рефлекс означає відображення. Під ним у Декарта розумілося відображення «тваринних духів» від мозку до м'язів за типом відображення світлового променя.

Нагадаємо, що розуміння нервового процесу як родового теплового і світлового явища має древню і розгалужену генеалогію. Поки фізичні закони тепла і світла, що перевіряються досвідом і мають математичне вираження, залишалися невідомими, вчення про органічний субстрат психічних виявів було залежним від учень про душу як доцільно діючу силу. Картина почала змінюватися з успіхами фізики, насамперед опти­ки. Досягнення Р. Бекона вже в період середньовіччя створило переду­мови для висновку про те, що сфера відчуттів (зокрема зорові відчуття) знаходиться в залежності не тільки від потенцій душі, а й від фізичних іаконів руху і заломлення світлових променів.

Поняття про здібності душі йшло від ще повної наївного телеологіму біології, поняття же про рух світла — від неарістотелевської фізики, яка тільки зароджувалась, де замість телеології (з її уявленням про пра­гнення до мети) вироблялися каузальні способи пояснення. Але щоб за­кони оптики набули справжньої детерміністської інтерпретації, потріб­на була нова механіка. Щоправда, сам підхід з позицій оптики позбавляв сенсу звертання до душі як пояснюючого начала. Адже відображення матеріальних часток — носіїв психіки — від мозку так само не потребує для своєї реалізації душі, як цього не потребує відображений від поверх­ні світловий промінь. Але механіка дозволила прив'язати відображення до конструкції, стати на грунт реальної взаємодії компонентів тілесної машини.

Поняття про рефлекс — результат упровадження в психофізіологію моделей, що склалися під впливом принципів оптики й механіки. По­ширення фізичних категорій на активність організму дозволило зрозу­міти її детерміністично, вивести з-під причинного впливу душі як осо­бливої сутності.

Згідно з Декартовою схемою, зовнішні предмети діють на перифе­ричні закінчення нервових «ниток», розміщених усередині нервових «трубок». Нервові «нитки», натягаючись, відкривають клапани отворів, що ведуть з мозку в нерви каналами, якими «тваринні духи» спрямову­ються у відповідні м'язи, і ті в результаті «надуваються». Тим самим стверджувалося, що перша причина рухового акту лежить поза ним: те, що відбувається «на виході» цього акту, детерміновано матеріальними змінами «на вході».

Декартівське трактування м'язової активності було безпосередньо пов'язане із загальними корінними зрушеннями у новій фізиці. Колиш­нє поняття про силу несло на собі відбиток безпосередньо пережитої м'язової напруги, що відображається у самосвідомості суб'єкта як щось первинне і далі нерозкладне. Це ввібрало елементи суб'єктивізму, по­няття застосовувалося до пояснення фізичних процесів у зовнішньому світі. Тепер же робота м'язів визначалася з огляду на закономірності ме­ханіки, відкриті в зовнішніх матеріальних об'єктах.

Рух «тваринних духів» заповнював у концепції Декарта відсутню ланку між зовнішніми поштовхами і змінами в поведінці органічних тіл. Завдяки включенню цієї ланки не залишалося пробілів у ланцюзі при­чин і наслідків, які утворюють механізм природи. Доводилося, що за­гальна кількість руху у світі зберігається незмінною і життєдіяльність ор­ганів не може порушити цей закон.

Основою різноманітних картин поведінки Декарт вважав «диспози­цію органів». Він розумів під цим не тільки анатомічно фіксовану нерво­во-м'язову конструкцію, а й її зміну. Останнє відбувається, за Декартом, через мозок, який змінює під дією доцентрових нервових «ниток» свою конфігурацію, не повертаючись (через недостатню еластичність) у колишне положення, зберігаючи сліди раніше випробуваних впливів, що додають руху «тваринних духів» новий напрямок.

Автомат не здатний змінювати свою поведінку, свою конструкцію під впливом зовнішніх стимулів. Декарт же будував проекти «машини», рефлекси якої перебудовуються завдяки досвіду. Ці проекти були тільки умоглядними, але вони важливі як вираження загальних тенденцій нау­кової думки XVII століття. Ідея машиноподібної поведінки вже тоді на­була важливого евристичного змісту. Вона розцінювалася як ключ до наукового пояснення не тільки тих дій, що виробляються автоматично завдяки самій конструкції «нервової машини», а й дій варіативних, мін­ливих, що здобуваються в досвіді.

Древній поділ рухів на мимовільні й довільні набув після Декарта нового змісту. Велика частина м'язових актів, що вважалися колись до­вільними і здійснювалися за участю доцільно діючої душі, переміщаєть­ся тепер у групу психічних (суто механічних) рефлекторних; довільні ж рухи відокремлюються від них за критерієм впливу на тілесну поведінку усвідомлюваного (представлено в самосвідомості, рефлексії суб'єкта) вольового прагнення (веління, бажання) і тим самим визнаються тільки за людиною.

Уся нервово-м'язова фізіологія наступних століть була під впливом Декартової схеми. Протягом тривалого історичного періоду уявлення про машиноподібний характер усіх органічних відправлень, включаючи й ті, за допомогою яких м'язи живих істот реагують на зовнішні впливи, служило компасом для дослідження будови і функцій нервової системи. Після Декарта стало очевидним, що пояснювати нервову діяльність си­лами душі рівносильно звертанню до цих сил для пояснення роботи якого-небудь автомата, наприклад, годинника.

Але нервова система здійснює не тільки рухові акти. Представляю­чи її за зразком автомата, Декарт мав на увазі не тільки детерміністське пояснення м'язових реакцій, які до того вважалися довільними. Він прагнув поставити в стійку причинну залежність від тілесного механізму те, що належало до сфери душевних явищ, знайти для цих явищ мате­ріальні еквіваленти, первинні стосовно феноменів свідомості.

У системі Декарта як такій не розчленовані пояснення, що нале­жить до м'язової сфери, з одного боку, до визначеного кола явищ пси­хічної сфери — з другого. Але з метою адекватної історичної оцінки таке розмежування слід провести з огляду на наступну еволюцію поняття про рефлекс, підчас якої у визначений історичний період воно стало вважа­тися суто фізіологічним, що стосується тільки переходу нервового ім­пульсу - через центри — з аферентного шляху на еферентний.

Тим часом у Декарта поняття про рефлекс із самого початку будува­лося як психофізіологічне. Передбачалося, що між «вхідними» і «вихідними» шляхами діють ті механізми, які усвідомлюються душею у вигля­ді відчуттів, уявлень і почуттів. Відчуття і уявлення не є в Декарта ре­флексами, але виникають та існують тільки як визначені тілесні стани реагуючого на зовнішні поштовхи організму. Гекслі в 1874 році вказав, що низка положень, яка формує основу і сутність сучасної фізіології нервової системи, була цілком виражена і проілюстрована в працях Де­карта.

У список цих положень Гекслі включив такі: органом відчуттів, емоцій і думок є мозок; м'язова реакція породжується процесами в нер­ві, що примикає до м'яза; відчуття обумовлене змінами в нерві, що пов'язує орган почуття з мозком; рухи в сенсорних нервах відбиваються на моторних, і це можливо без участі волі (рефлекторний акт); виклика­ні за допомогою сенсорного нерва рухи створюють у речовині мозку го­товність знову робити саме такий рух.

Принцип «тваринного автоматизму» виявляється для дослідників дороговказною ниткою. Разом з тим зазначений принцип через недолік конкретно-наукових знань був виражений у такій морфофізіологічній схемі, яка містила чимало умоглядного, а то й просто фантастичного. Девізом нового природознавства було емпіричне вивчення реальних причин явищ. Тому цілком зрозуміло, що і Декартова схема служила ке­рівництвом до експериментального дослідження нервово-м'язових функцій. Під час цього дослідження виявився довільний характер дея­ких припущень. У результаті окремі деталі конструкції відпали, але реш­та, витримавши досвідчену перевірку, збереглися і зміцнилися.

До довільних елементів, зокрема, відносилася гіпотеза про «тварин­ні духи». Не можна було довести, спираючись на спостереження й екс­перимент, існування в організмі особливої речовини, яка б поєднувала діяльність нервової та м'язової систем, а також служила фізіологічним носієм відчуттів, сприйнять та інших психічних актів. І все-таки гіпоте­за про «тваринні духи» завзято трималася в природознавстві до кінця XVIII століття в різних варіантах і під різними іменами, задовольняючи до слушного часу потребу в понятті, що вказувало б на матеріальний ха­рактер нервового процесу.

Навпаки, думка Декарта про шишкоподібну залозу як центр, за до­помогою якого свідомість безпосередньо впливає на тіло, не зустрівши розуміння, була відкинута й замінена іншою, більш близькою до уявлень про діяльність центральної нервової системи, у межах якої здійснюється психічна діяльність.

Особливе значення для наступного розвитку фізіології мала експе­риментальна перевірка спочатку удаваного другорядного твердження Декарта про те, що обсяг м'яза при його скороченні збільшується. Дос­відчений доказ помилковості цього погляду принципово трансформува­ розуміння природи нервово-мязової реакції, що своєю чергою спри­чинило далекоглядні зміни категоріального ладу біологічного мислення.

Спростував думку Декарта про збільшення обсягу м'яза англійський лікар і натураліст Глієсон (1597—1677). Причому спростував експеримен­тально. Тим самим ставилася під сумнів концепція про «тваринні духи», що трактувала скорочення м'язів як приплив деякої кількості речовини.

Здатність м'яза робити у відповідь на стимуляцію «життєво важли­вий рух» Глієсон позначив терміном «подразливість». На відміну від Де­карта, що розробив поняття про рефлекс, але не впровадив відповідно­го терміна, Глієсон не тільки сформулював поняття про подразливість, а й позначив його новим терміном.

Рівень розвитку природознавства в XVII столітті ще не дозволив від­крити слідом за подразливістю інші властивості органічної матерії та продовжити розпочате Глієсоном заповнення прірви між двома наміче­ними Декартом полюсами: механізмом природи і думкою, яка є продук­том самоусвідомлення.

Новий етап у вченні про психіку як продукт роботи «нервової ма­шини» пов'язаний зі спробою Гартлі представити цю машину в якості такої, що діє на принципах, відкритих Ньютоном, і створив прецедент для використання впливу фізичних ідей на пояснення динаміки психіч­них процесів.

Такий вплив розглядався через опосередкування певним фізіологіч­ним пристроєм організму. Почерпнувши з фізики гіпотезу про вібрації, Гартлі винайшов модель, що пояснювала поведінку в цілому, в її при­чинних зв'язках із зовнішнім середовищам. Це дозволило включити психіку в єдину низку, що охоплювала загальний цикл життєдіяльності організму - від сприйняття вібрацій у зовнішньому середовищі через ві­брації мозкової речовини до вібрацій м'язів.

Перед нами весь спектр суттєвих і для сучасної науки питань про нейродинаміку психічної діяльності. Вони сформульовані мовою XVIII століття. Але від цього не стали менш значимими. Через брак будь-яких позитивних знань про природу нервових процесів Гартлі зумів висунути кілька фізико-фізіологічних гіпотез, родових за своїм змістом із суча­сними пошуками. Адже все гартлівське вчення про вібрації ставить за мету визначити нейродинамічні, а не тільки морфологічні еквіваленти психічних процесів, виявити функціональні, тілесні фактори, відпові­дальні за розходження в модальностях, силі, якості сенсорних процесів 'їх перетворених копій — ідей.

Однак вважається, що помилковими були два припущення Гартлі: а) що його система — це пряме перенесення в психологію однієї з природничо - наукових гіпотез і, відповідно, виведення психологічних зако­номірностей з фізичних; б) гіпотеза вібрацій запозичена з фізики для ілюстрацій виявленої закономірності, і їй надане чітке природничонаукове обґрунтування.

Гартлі дійсно перебував під впливом ньютонівських ідей. Він під­креслював, що повинен застосувати до вивчення свідомості метод, яко­го дотримувався Ньютон, — метод дедукції принципів з явищ. Гартлі дійсно спирався на розуміння, висловлене Ньютоном у зв'язку з крити­кою традиційної концепції «тваринних духів». Він розв'язував завдання, висунуті логікою розвитку категоріального апарату психології, а не оп­тики чи механіки. Найважливішим серед цих завдань було перетворен­ня погляду на психічне, як тотожне сукупності усвідомлюваних суб'єк­том феноменів, тобто декартівсько-локківської концепції свідомості.

З погляду цієї концепції все, що відбувається за межами свідомості, належить до галузі фізіології. Лейбніц першим виступив проти цього по­гляду, протиставивши йому вчення про несвідому душу. Гартлі називає ім'я Лейбніца слідом за ім'ям Декарта як автора, напрям думок якого йо­му близький. Але Лейбніц, розробляючи поняття про несвідоме, виво­див його з природи душі, тоді як для Гартлі таке рішення було неприй­нятне. Він шукав матеріалістичне пояснення процесів, що не предста­влені у свідомості, але разом з тим детермінують його роботу. Лейбніц називав ці процеси малими перцепціями, що утворюють той айсберг, незначна вершина якого відкривається розуму при спостереженні за власною діяльністю. Гартлі назвав ці процеси відчуваннями. Вони скла­даються, за Гартлі, в об'єктивній системі відношень, тобто незалежно від рефлексії, і сама діяльність рефлексії є їх похідною. Або душа, або нервова система - третього не дано. Схема Гартлі була не «дійсною», а уявною фізіологією мозку. Але в умовах XVIII століття вона пояснювала об'єктивну динаміку психічних процесів, не звертаючись слідом за Лейбніцем до душі як пояснюючого поняття.

Усі нервові вібрації Гартлі поділяв на два види: великі й малі. Остан­ні виникають у білій речовині головного мозку як мініатюрні копії (чи сліди) великих вібрацій у черепно-мозкових і спинномозкових нервах. Вчення про малі вібрації пояснювало виникнення ідей на відміну від відчуттів, а тим самим від усього «внутрішнього світу», єдиним будівель­ним матеріалом якого, згідно з теорією Гартлі, служать ідеї. Оскільки ж первинними вважалися великі вібрації в нервовій системі, що виника­ють під впливом на неї «пульсацій» зовнішнього ефіру, «внутрішній світ» ідей виступав як мініатюрна копія реальної взаємодії організму зі світом зовнішнім.

Один раз виникнувши, малі вібрації зберігаються і накопичуються, утворюють «орган», що опосередковує наступні реакції на нові зовнішні впливи. Завдяки цьому організм на відміну від інших фізичних об'єктів стає системою, що навчається і має власну історію.

Основа навченості — пам'ять — здатна запам'ятовувати і відтворю­вати сліди колишніх впливів. Вона для Гартлі — загальна фундаменталь­на властивість нервової організації, а не один із психічних пізнавальних процесів.

Гартлі, намагаючись перебороти дуалізм Декарта, розводить мате­ріальну субстанцію організму і спіритуальну субстанцію душі. Успіхи природничонаукового дослідження тілесного субстрату життя (почи­наючи від відкриття Глієсоном подразливості) говорили про живе тіло, властивості якого не зводяться до розряду автоматичних рухів (подібних до роботи серцевого м'яза), ні до свідомості й волі.

Поступово в структурі наукового мислення виникли і три розряди явищ:

а) фізичні;

б) психічні, але позбавлені ознак свідомості й довільності;

в) свідомі й довільні.

Уперше ці зміни відображено у вченні Лейбніца про «малі перцеп­ції» як форму неусвідомлюваної психіки. Гартлі (за власним визнанням) слідував за Лейбніцем з тією істотною відмінністю, що пояснював неус- відомлені й мимовільні реакції роботою нервової системи, а не активні­стю духовних монад.

Пояснюючи слідом за Декартом поведінку цілісного організму, ре­акції якого, будучи викликані коливаннями зовнішнього ефіру, перехо­дять у вібрації чуттєвих нервів і за допомогою вібрацій великих півкуль завершуються вібраціями м'язів, Гартлі став автором, другим після Де­карта, схеми рефлексу. На відміну від Декарта, Гартлі охопив своєю схе­мою поведінку в цілому, не залишаючи за її межами свідомість і волю. Вони зображалися такими, що мають свій особливий нервово-м'язовий еквівалент.

І декартівська, і гартлівська схеми мали умоглядний характер. Але це був новий хід мислення, що створював емпірику фізики Декарта і Нь­ютона. Успіхи ж емпіричного вивчення живих субстратів вносили істот­ні корективи.

Для XVIII століття характерна низка й інших відкриттів, які погли­блювали природничонаукове пояснення життєвих функцій, що в усі по­передні століття відносилися до дій неземного, всевишнього походжен­ня, безтілесного агента — душі.

Один із найвидатніших фізіологів XVIII століття Галлер уводить та­кі поняття, як м'язова сила, нервова сила, «темні (неусвідомлені) сприй­няття». Вони вказували на властивості організму, які настільки ж до­ступні об'єктивному вивченню, як і інші атрибути матерії. Щоправда, за межі сенсомоторного рівня, до вищих проявів роботи організму Галлер вийти не наважився.

Це стало справою французьких філософів. Першим виступив Ламеірі, що став на шлях самовідданої боротьби з вірою в безсубстратну сві­домість.

Ламетрі вважав себе спадкоємцем Декарта. Збагачена ідеями Декарта фізика робота з вивчення органічних основ поведінки не пройшла для філософського матеріалізму даремно. Поширивши (у трактаті «Людина-машина») принцип машинодоцільності налюдську поведінку, Ла­метрі звів картезіанське «мислення» до тілесної субстанції, зрозумілої не стільки по-декартівськи, скільки по-галлерівски.

Галлер у поясненні властивостей організму не наважився йти далі визнання за матеріальним тілом здатності відчувати й реагувати. Ми­слення і волю він як і раніше відносив до безсмертної душі. Але францу­зькі матеріалісти, зважаючи на сенсуалістичні посилки («немає нічого в мисленні, чого б не було у почуттях», - учив Локк), відстоювали інший погляд. Вони доводили, що немає таких розумових процесів, у яких живе тіло не могло б зробити в силу своєї матеріальної організації.

Цей висновок, аксіоматичний для сучасної психології, у XVIII сто­літті означав безстрашне руйнування тисячолітніх догм, полеміка нав­коло якого набула в напруженій атмосфері передреволюційної Франції політичного характеру.

І хоча природничонауковий досвід ще не проникнув за межі подраз­ливості й чутливості організму, ідеї французьких матеріалістів спонука­ли до строго причинного пояснення всіх психічних функцій.

Природознавство XVIII століття ще не могло розв'язати це завдан­ня, але воно було поставлене. Однак назрівала колізія. У Декарта поєд­нання тілесної машини характеризувалося як суцільно рефлекторне (за винятком тих людських дій, іррегулярність яких ставилася в залежність від пепротяжної субстанції свідомості). Цілком підпорядковувався ре- фиі'кторному принципу і вібраційний пристрій Гартлі.

У Ламерті Кабанісата інших послідовників Декарта-фізика свідо­мі трактування як властивість матеріальної організації. За Ламетрі, людина це машина, що відчуває, думає, усвідомлює, а не тільки переміщуються в просторі. Але чи є детермінація її психічно регульованої поведінки своїм походженням рефлекторною?

У розв'язанні цього питання намітилася тенденція (Кабаніс), згідно і якою рефлекторними вважалися тільки ті дії, в яких не бере участі сві­домість. Кабаніс розрізняв гри рівні активності організму: рефлектор­ний,, напівсвідомий, свідомий (вольовий). На вищому рівні включається го­ловний мозок, рефлекторні ж акти — продукт нижчих відділів нервової системи. Так розділялися два поняття: про матеріальну зумовленість по­ведінки і про її рефлекторну природу, тобто поняття, що для Декарта збігалися.

Принцип рефлексу — невідворотного переходу зовнішнього впливу в м'язовий рух — передбачав вивчення тільки елементарного передсвідомого рівня поведінки. В уявленні про рівневу організацію нервової діяльності відобразилися як неврологічний досвід, так і нові еволюційні ідеї, що змінювали спрямованість біологічного мислення. Організм трактувався як система органів, які представляють в індивіді весь еволю­ційний ряд. Наступність між органами нервової системи виражена, на думку Кабаніса, у тому, що нижчі центри при відпаданні вищих здатні реагувати самостійно. Такою самостійною несвідомою реакцією нерво­вих центрів і є рефлекс.

З переорієнтацією на біологію трактування рефлексу набуло категорі­альних змін. У найбільш визначеній формі воно знайшло відображення в ученні чеського лікаря, анатома і психофізіолога І. Прохазки (1749-1820).

Якщо в Декарта і Гартлі модель рефлексу будувалася на принципах фізики, то в Прохазки вона мала біологічну основу. Йому належала тре­тя після Декарта і Гартлі спроба представити роботу цілісного організму, яка грунтується на рефлекторному принципі. До нового синтезу Прохазка прийшов не відразу. Йому доводилося переборювати аналітичні установки школи Галлера, яка, висунувши поняття про м'язову та нер­вову силу, «темні сприйняття», розчленувала м'язові, нервові й психічні явища, але не змогла виробити об'єднуючої концепції. Потреба ж у син­тезі неминуче назрівала.

Поняття про нервову силу виражає в Прохазки єдиний принцип по­яснення всіх явищ, вироблених нервовою системою, - як м'язових, так і психічних. Нервова сила, подібно ньютонівській силі тяжіння, має за­гальний характер. Вона «енергетичне» начало, що замінило уявлення про «тваринні духи», «флюїди», «анімальні й вітальні частки», вібрації та інші гіпотетичні процеси. Нервова сила лежить і в основі поведінки ор­ганізму. Однак указуючи на енергетику поведінки, вона не може по­яснити його механізм. Для розв'язання цього завдання Прохазка зверта­ється до поняття про рефлекс, яке набуває в нього нового звучання.

Найважливіше полягало не в новому уявленні про локалізацію, а в положенні про те, що всі нервово-психічні функції підлягають загаль­ним закономірностям. Обидві частини «сенсоціуму» — психічна і тілес­на — діють за законом самозбереження, забезпечують перехід зовніш­нього подразнення в доцільний рух.

Рефлекс, за Прохазкою, викликається не будь-яким зовнішнім по­дразником, а тільки таким, який перетворюється на відчуття. Відчуття ж повсюдне, незалежно від того, стає воно актом свідомості чи ні, має та­ке ж загальне значення «компасу життя».

Ідея нерозривного зв'язку організму з зовнішньою природою виво­дилася спочатку з принципів механістичного світогляду. Так, Декарт ви­ходив із принципу збереження кількості руху. Цей закон не міг би пре­тендувати на універсальність, якби живе тіло було джерелом сили. Воно, за Декартом, і не творить, але цілком залежить у своїй поведінці від зов­нішніх тіл.

Прохазка також виходив із ідеї тотальної залежності організму від природи, його нерозривного зв'язку з нею. Однак як основа цього зв'яз­ку і залежності, вважав Проказка, виступає не закон збереження кілько­сті руху, а закон самозбереження живого тіла, що виконується тільки при здійсненні вибіркових реакцій на впливи зовнішнього середовища. Такого роду реакції своєю чергою припускають здатність розрізняти властивості зовнішнього світу й оцінювати їх стосовно потреб організму. Ця здатність і є психічне.

Отже, вчення про рефлекторну природу поведінки було збагачене новими ідеями: поняттями про біологічне призначення цієї структури (біо­логія, а не механіка), про придатність Ті для аналізу всіх рівнів психічної діяль­ності (монізм, а не дуалізм), про вплив відчуття, що детермінує, (тверджен­ня активної участі психіки в регуляції поведінки, а не епіфеноменалізм).

Важливим нововведенням Прохазки було його трактування відчут­тя як «компаса життя». В усіх випадках, коли починалися спроби виве­сти психічні процеси з діяльності рефлекторного пристрою (Декарт ви­водив з цієї діяльності пристрасті — емоції, відчуття, уявлення, а Гартлі - також абстрактне мислення і волю), психічне співвідносилося з можливо­стями цього пристрою самого по собі, але не з особливостями зовніш­нього середовища, в якому воно діє. Зрештою психічне виявлялося тіль­ки наслідком тілесного автоматизму, але ніколи — причиною.

Свою головну працю Прохазка назвав «Фізіологія», але вона не зво­дилася до того, що надалі стали називати фізіологією людини. Перед на­ми антропологічне вчення, у змісті якого представлено природний ана­ліз психічної діяльності, яка базується на рефлекторному принципі.

Визнання за цією діяльністю причинного значення з погляду природничонаукового досвіду (а не свідчень самосвідомості) говорило про нові тенденції, що привели через півстоліття до перетворення психоло­гії на самостійну науку, яка має власну категоріальну «сітку» на відміну від фізіологічної.