Методологічні основи теорії особистості

Як і будь-яка наукова теорія, теорія особистості має відповідати за­гальним методологічним вимогам — сформувати цілісне уявлення про закономірності й істотні зв'язки визначеної області дійсності (особисто­сті людини), запропонувати цілісну (при її внутрішній диференційова­ності) систему знань. Ця система повинна містити у собі методи не ли­ше пояснення, а й прогнозування, виникнення визначених феноменів у визначених умовах і яку характеризувала б логічна залежність одних її сторін від інших, принципова можливість виведення її змісту з деякої сукупності вихідних тверджень. Важливим є побудова теоретичної моде­лі істотних зв'язків, що виступають у визначеній психологічній реально­сті — особистості людини. Виникнення теорії особистості не може бути відірване від її емпіричної основи, що охоплює безліч накопичених у за­гальній, соціальній, віковій психології, патопсихології, психотерапії фактів, добутих експериментально, але поки ще розрізнених і не уза­гальнених.

Побудова єдиної загальнопсихологічної теорії особистості сьогодні й надалі є надзвичайно актуальною для психології. Можливими шляха­ми її побудови в найбільш загальному вигляді може бути використана теоретична абстракція, яка забезпечує послідовне сходження від загаль­ного до конкретного (М.Г. Ярошевський, 2000). Таке узагальнення на шляху від абстрактного до конкретного може бути розвинене в систему взаємозалежних концепцій, зміст яких включає твердження з їх емпі­ричними фактами, і побудувати конкретні теоретичні конструкції, що відштовхуються від сукупності визначених загальнотеоретичних прин­ципів. Оскільки існуючі концепції вже включені в наукову психологію, то залишається знайти їм місце в загальній теоретичній схемі й тим са­мим забезпечити логічну залежність одних елементів теорії від інших.

Один з можливих варіантів синтезу існуючих психологічних кон­цепцій в загальну психологічну теорію особистості наводить у своїх дос­лідженнях М.Г. Ярошевський, який в основу такої конструкції поклав концептуальні положення теорії самопричинності особистості Петровського. Загалом вона збігається з визначенням особистості, що описує її в системі найбільш істотних зв'язків і залежностей і відповідає основ­ним загальнонауковим методологічним принципам: детермінізму, си­стемності, розвитку.

Таким чином, вважається, що зазначена теоретична модель особи­стості може бути представлена включеністю системної якості індивіда в суспільні відносини, що має триланкову структуру (інтра-, інтер- і метаіндивідну його репрезентації), яка розвивається в спілкуванні та спіль­ній діяльності й нею опосередковуються.

Розглянемо основні загальнонаукові методологічні принципи.

Принцип детермінізму стосовно психологічної теорії особистості орі­єнтований не тільки на ідею причинності як сукупності обставин, що передують у часі наслідку, а й на інші його форми:

—на системний детермінізм, що виявляється в залежності окремих компонентів системи від властивостей цілого;

— на цільовий детермінізм, відповідно до якого ціль визначає про­цес досягнення результату.

Уявлення про активність особистості, її спрямованості, що сформу­валось у психології починаючи з другої половини 30-х років XX століття, створює методологічні передумови для реалізації принципу детермініз­му на рівні категорії «психосоціальних відносин». У психології було ви­сунуте трактування детермінізму як дії «зовнішніх причин через вну­трішні умови» (С.Л. Рубінштейн) і трактування детермінізму як дії «вну­трішнього через зовнішнє» (О.М. Леонтьєв).

Детерміністичну тезу про те, що, змінюючи в діяльності реальний світ, суб'єкт змінюється сам, що й пояснює особистісні трансформації індивіда, виявилося можливим поширити і на галузь міжособистісних зв'язків, у яких найбільше повно виявляє себе категорія психосоціального відношення. Так само, як індивід у предметній діяльності змінює навколишній світ і за допомогою цієї зміни змінює себе, стає особисті­стю, соціальна група у своїй спільній соціально значимій діяльності кон­струює і змінює систему міжособистісних взаємин і міжособистісної взаємодії, стає колективом. Феномени міжособистісних взаємин чітко це виявляють. Так, самовизначення стосовно завдань групової діяльно­сті формується як результат активної діяльності кожного з утілення в життя поставлених перед ним цілей, тобто міжособистісні взаємини пе­ретворюються діяльністю, яка спрямована назовні, на присвоєння со­ціально значимого предмета, а не на самі міжособистісні взаємини.

З позиції детермінізму розвиток особистості як системної якості ін­дивіда обумовлений соціально, хоча сам індивід має біологічні переду­мови для свого розвитку. Принцип розвитку в психологічній теорії осо­бистості реалізується в розумінні процесу перетворення біологічних структур індивіда на соціально обумовлені структури його особистості. У такий спосіб формується уявлення про соціогенез особистості як ре­зультат взаємодії в ній двох суперечливих тенденцій — до збереження і до зміни соціальних систем, що розвиваються. Розвиток особистості в он­тогенезі визначається наявністю і подоланням суперечностей між по­требою індивіда в персоналізації і здатністю за допомогою відповідної діяльності бути персоналізованим у соціальній ситуації розвитку.

Принцип системності (чи системний підхід) у складі методологічної моделі теорії особистості дозволяє уявити її як цілісність, у якій виявля­ються різноякісні й різнорівневі зв'язки, як синтез структурно-функціо­нальних і філо- та онтогенетичних уявлень. Цим долається підхід до опису особистості, що позначений як «структурний».

Цей принцип не міг бути виявлений у загальних системних уявлен­нях, хоча й не міг бути без них сформульований. Його слід було відкри­ти в тканині самої психологічної реальності. Для цього необхідно:

♦ по-перше, розглянути особистість як частину соціального цілого, системи суспільних зв'язків;

♦ по-друге, в умовах системного аналізу категорій «психосоціальне відношення» і «організм — індивід — особистість» важливим є виявлен­ня системоутворюючого принципу, яким може бути принцип діяльнісного опосередкування.

Системоутворючий принцип — це той загальний пояснювальний принцип, за допомогою якого окреслюється і структурується теорія. Методологічна сутність цього принципу при побудові теорії особистості полягає в тому, що ставлення однієї людини до іншої, так само як і від­ношення розвитку особистості до її результату, мислиться через звер­нення до третього об'єкта — предметної діяльності, що у своїй найрозви­нутішій формі має спільний характер, є результатом об'єднання людей у праці і спілкуванні. Міжособистісні взаємини і якості особистості опо­середковуються змістом і організацією спільної діяльності, що у свою чергу впливає на її процес і результати: суб'єкт-об'єкт-суб'єктні зв'язки виступають у єдності з суб'єкт-суб'єкт-об'єктними як дві сторони одні­єї системи.

Онтологічна модель особистості. Побудова теорії особистості перед­бачає опис її онтологічної моделі, виділивши при цьому основні катего­рії для аналізу та показавши принципи їх співвідношення.

Одиницями аналізу для теорії особистості здебільшого служать такі поняття, як індивід, особистість, індивідуальність, активність, діяль­ність, спілкування, група, колектив, свідомість, розвиток (біогенез орга­нізму, біосоціогенез індивіда, онтогенез особистості, соціогенез особи­стості в історико-еволюційному процесі).

Для побудови онтологічної моделі мають бути зазначені принципи співвіжідношення основних категорій аналізу, які використовуються для опису і розуміння особистості як психологічної реальності. Найбільш загальним принципом співвіднесення категорій, що входять у понятій­ний апарат теорії особистості, є визнання єдності, але не тотожності утворюючих її понятійних пар як одиниць категоріального аналізу її за­гальної конструкції. Так, поняття «індивід», утворюючи єдність з понят­тям «особистість», не можуть розглядатися як тотожні. Сам факт виз­нання єдності, але не тотожності цих понять, а отже, об'єктів аналітич­ного розгляду психологічної реальності, що стоять за ними, породжує завдання не тільки зрозуміти їх співвідношення як властивості (особи­стості) і носія цієї властивості (індивіда), а й поставити низку принци­пових методологічних проблем їх відношень.

Принцип єдності, але не тотожності основних категорій аналізу стосується не тільки понять індивід і особистість, а й інших складових онтологічної моделі теорії особистості: особистість — індивідуальність, активність — діяльність, група — колектив, біогенез — біосоціогенез, он­тогенез — соціогенез, розвиток особистості — розвиток свідомості.

Розгляд конкретної феноменології особистості передбачає звернен­ня до таких онтологічних модальностей: її генезису, динаміки змісту, структури, а отже, побудови концепції, що, виходячи з принципу діяльнісного опосередкування, виявилась би спроможною з'ясувати законо­мірності психології особистості, які виявляються в цих її аспектах (мо­дальностях), охопити відповідний емпіричний матеріал, увібравши в се­бе феноменологію, що відкривається в ньому, знайти і застосувати ва- лідні методи його отримання, на принципових засадах зіставити з інши­ми соціально-психологічними та персонологічними теоріями.

При розгляді генезису особистості виділяють три методологічно обґрунтовані завдання (М.Г'. Ярошевський):

1) розглянути розвиток індивіда як результат взаємодії генотипу і соціального середовища і тим самим створення передумов для стано­влення особистості («біосоціогенез»);

2) досліджувати розвиток особистості людини внаслідок діяльнісно - опосередкованих взаємин з референтними для неї групами як в умо­вах стабільних спільнот, так і в обставинах включення її в референтні групи, ієрархічно розміщених на різних ступінях онтогенезу, а також зміни позиції особистості стосовно цих груп;

3) вивчити особливості соціогенезу особистості та міжособистісних взаємин, зумовлених включеністю в трудову діяльність у межах конкрет­ної соціально-економічної формації.

З огляду на ці завдання розглядаються три взаємозалежні концепції, що відповідають принципам загальнопсихологічної теорії особистості.

Перша, яка умовно може бути позначена як психогенетична кон­цепція індивідуальності (наукова школа Б.М. Теплова), при досліджен­ні походження індивідуальних психологічних властивостей людини з'ясовує роль генотипу і середовища в їх формуванні, використовуючи переважно близнюковий метод. Стверджується, що в онтогенезі відбу­вається зміна механізмів, якими реалізуються психічні функції індивіда, а також зміна елементарних форм, що домінують на ранніх його етапах, соціальними формами, опосередкованими спілкуванням і діяльністю дитини. При цьому перевіряється продуктивна гіпотеза, відповідно до якої зі зміною механізмів перебудовується відношення індивідуально - психологічних особливостей до генотипу: зі зростанням значення спе­цифічно людських, соціальних за своїм походженням факторів скорочу­ється частка генетичної мінливості в розвитку індивідуальних факторів, у розвитку індивідуально-психологічних властивостей людини. Ця кон­цепція розглядається у взаємодії та співвіднесенні з теоріями, що відво­дять спадковості роль фатального фактора в розвитку особистості.

Друге завдання свого роду є продовженням розгляду кола ідей, які мають на увазі посилення ролі чинника діяльнісного опосередкування в розвитку особистості. З цієї точки зору формування особистості індиві­да розглядається в концепціях, що розвиваються в працях С.Д. Максименка, Г.С. Костюка, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, A.B. Петровського та ін. В основі цього напряму лежить ідея становлення особисто­сті в соціальному середовищі — адаптації, індивідуалізації й інтеграції, виникнення і протікання яких пов'язано з наявністю соціогенної потре­би індивіда в персоналізації і з діяльнісно опосередкованими можливо­стями задовольняти її в референтних групах. На основі цієї концепції за­пропонована вікова періодизація розвитку особистості, що не збігається з концепціями психічного розвитку.

Третє завдання — розуміння соціогенезу — знаходить своє втілення в історико еволюційному підході до розуміння особистості, що своєю чергою також базується на принципі діяльнісного опосередкування. Відповідаючи на питання: за допомогою яких механізмів здійснюється внесок особистості в соціокультурну історію, пропонується підхід, який виділяє як системоутворюючий чинник, що забезпечує розвиток особи­стості й сприяє її конкретно-історичній специфіці в тій чи іншій культу­рі — спільну предметну діяльність.

Таким чином, усі три розглянуті теоретичні конструкції пов'язані між собою і відповідають загальному методологічному принципу — діяльнісному опосередкуванню.

При розгляді динаміки змісту особистості можуть бути знову виділе­ні три проблеми, які прослідковуються в методології загальнопсихологічної теорії особистості:

1) Що являє собою зміст особистісних характеристик індивіда?

2) Чи стабільний цей зміст і що забезпечує його стабільність?

3) За рахунок якого фактора може відбутися і відбувається порушен­ня цієї стабільності, динаміка змісту особистості?

Для розгляду динаміки змісту особистості можуть бути виділені такі відомі концепції.

Перша серед них — концепція значеннєвих утворень особистості, сформульована групою учнів О.М. Леонтьева. Її центральну ланку фор­мують поняття особистісного сенсу як індивідуалізованого відображен­ня дійсного ставлення особистості до тих об'єктів, заради яких розгор­тається її діяльність («значення для мене»), утіленість в об'єкті потреб людини. Особистісні смисли інтегруються у вигляді зв'язаної системи «значеннєвих утворень особистості», куди входять мотиви, що спонуку­ють людину до діяльності і набули для неї цінність (ціннісні орієнтації). «Я-образ», чи «Я-концепція» людини — система уявлень індивіда про са­мого себе, на основі якої вона будує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе як «до іншого». Центральна характеристика особистіс­них смислів — їх залежність від місця людини в системі «соціальної си­туації розвитку», тобто від її соціальної позиції. І тут принцип діяльнісного опосередкування виявляється системоутворюючим, пояснюваль­ним і конструктивним. Для того щоб досліджувати і трансформувати значеннєві утворення, слід вийти за межі цих утворень і змінити систе­му діяльностей, що їх породжують.

Дві наступні проблеми (стабільність структури і її зміна) отримали відображення в концепціях, звернених до «малої динаміки» змісту осо­бистості, а саме: процесів виникнення і трансформації значеннєвих утворень особистості в русі діяльності, в яку включений індивід.

Проблема стабільності розглядається в диспозиційно-установочних концепціях (цією умовною позначкою охоплюються теоретичні кон­струкції, що характеризують механізми, використовувані особистістю для стабілізації руху діяльності). За нею стоять ідеї й уявлення учнів і по­слідовників Д.М. Узнадзе, Ш.А. Надірашвілі та ін., диспозиційна кон­цепція особистості В.Я. Ядовата ін. Використовуючи принцип діяльніс- ного підходу, А.Г. Асмолов розробляє гіпотезу про ієрархічну рівневу природу установки як механізму стабілізації діяльності, звертаючись до «малої динаміки значеннєвих утворень». При цьому функції і феноме­нологія установок залежать від того, на якому рівні діяльності вони функціонують (рівень значеннєвих, цільових чи операційних устано­вок). Установки різних рівнів, стабілізуючи рух діяльності, реалізований особистістю, дозволяють у мінливих умовах зберігати її спрямованість. У випадку методологічної і теоретичної інтеграції різних уявлень про сутність установки диспозиційно-установочна концепція може розгля­датися як частина загальнопсихологічної теорії особистості, що ґрунтуєть­ся на принципі діяльнісного опосередкування.

В єдності з уявленням про установку як механізм стабілізації діяль­ності перебуває концепція надситуативної активності В.А. Петровського, що обґрунтовує порушення стабільності. Відповідно до неї в русі діяль­ності відбуваються переходи від стану тимчасової стабільності (у силу сфор­мованих стійких значеннєвих і цільових настанов особистості) до надси­туативної активності, що ламає цю стабільність, суб'єкта діяльності, яка виводить особистість на нові рівні розв'язання її життєвих завдань, що своєю чергою можливо в умовах порівняної стабільності її диспозицій.

При розгляді структури особистості виникають три проблеми: необхідно характеризувати у взаємозв'язку інтер-, інтра- і метаіндивідну репрезентації особистості. Відповідно можуть бути представлені три концепції:

— концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних взаємин;

— концепція інтраіндивідної репрезентації особистості',

— концепція персоналізації.

Концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних взаємин, звернена до інтеріндивідної репрезентації особистості, розглядає міжособистісні взаємини в будь-якій групі як опосередковані змістом і цін­ностями діяльності. Звернення до принципу опосередкування дозволяє зрозуміти характер групової інтеграції, побачити багаторівневий (стратометричний) характер міжособистісних взаємин, характеризувати гру­пи високого рівня розвитку, де індивід отримує найбільш сприятливі можливості для задоволення своєї потреби бути повноцінною особисті­стю і для розвитку відповідних здібностей. У зв'язку з тим, що взаємини в групі виступають як носії особистості її членів, переборюється помил­кова альтернатива розуміння міжособистісних взаємин як проявів або особистості, або групи: особистісне виступає як групове, групове як особистісне. Істотним розвитком концепції діяльнісного опосередкування міжособистісних взаємин є концепція соціальної перцепції (Г.М.Андреєва).

Метаіндивидна репрезентація особистості відкрита й відображена в кон­цепції персоналізації, що описує діяльнісно опосередкований процес, у результаті якого суб'єкт отримує індивідуальну представленість у життє­діяльності інших людей і може виступити в суспільному житті як особи­стість (В.А. Петровський). Потреба в персоналізації виступає як глибин­на і не завжди усвідомлена основа неутилітарних форм спілкування між людьми (альтруїзму, аффіліації, прагнення до самовизначення). Визна­чальною рисою здатності індивіда до персоналізації є можливість роби­ти діяння, тобто значимі зміни суспільного буття, за які він відповідаль­ний перед суспільством (до них належить насамперед перебудова моти­ваційно-смислових утворень, особистісних смислів інших людей).

Кроки до розв'язання проблеми інтраіндивідної репрезентації осо­бистості здійснив B.C. Мерлін, сформулювавши концепцію інтеграль­ної індивідуальності, в якій діяльність виступає як опосередковуюча ланка у зв'язку різнорівневих властивостей індивідуальності. Інтеграль­на індивідуальність розглядалася ним як саморегульована і багаторівне­ва система, що саморозвивається. Розвиваючи ідеї B.C. Мерліна, Є.О. Клімов розробляє концепцію індивідуального стилю діяльності особи­стості, що, як підкреслював B.C.Мерлін, опосередковує зв'язок метаіндивідуальних та інтраіндивідуальних властивостей, які детермінуються характеристикою не тільки індивідуальності, а й колективу, тобто інтеріндивідуальною.

Наявність внутрішнього зв'язку між концепціями, що належать до виділених «онтологічних модальностей», було простежено вище і є оче­видним, але настільки ж очевидні й «інтермодальні» зв'язки. Уявлення про потребу і здатність особистості до персонал ізації зумовлює розумін­ня механізмів, що визначають переходи в розвиткові особистості від од­нієї фази до іншої; можливості розвитку особистості залежать від рівня розвитку групи; ідея надситуативної активності розкривається в соціогенетичних уявленнях про надлишкові неадаптивні моменти, які забезпе­чують саморозвиток особистості в історико-культурних процесах; ос­новні положення психогенетичної концепції породжують деякі підходи, характерні для концепції інтегральної індивідуальності тощо.

Таким чином, уся концептуальна модель загальнопсихологічної теорії особистості виявляється визначеного роду системою інтра- та інтермо- дальних зв'язків, що складають її структуру.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення особистості. Як співвідносяться поняття «індивід», «особистість» та «індивідуальність»?

2. Назвіть основні підходи до опису особистості, як вони узгоджуються між собою?

3. Що таке феномен персоналізації особистості? Наскільки він є потребою особистості?

4. В яких вимірах існує особистість?

5. Назвіть основні методологічні принципи вивчення особистості?

6. Які відомі концепції можуть бути виділені для опису динаміки змісту осо­бистості?

7. Кого ви знаєте з відомих психологів, які зверталися до вивчення пробле­ми особистості?

Використана і рекомендована література

1. Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості громадя­нина // Педагогіка і психологія. - 1997. — № 1. — С.144-150.

2. Боришевський М.Й. Про виховання особистості // Початкова школа. — 1998.-№ 9,-С. 11-15.

3. Боришевський М.Й. Психологічні механізми розвитку особистості // Пе­дагогіка і психологія. — 1996. — № 3. — С. 26-33.

4. Ганзен В.А. Системные описания в психологии. - М.: Знание, 1984.

5. Загальна психологія: Підручник / За заг. ред. Максименка С.Д. — К.: Фо­рум, 2000. - 543 с.

6. Корольчук М.С., Крайнкж В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. - 320 с.

7. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особисто­сті. — К.: Вища школа, 1989.

8. Леонтьев A.M. Деятельность. Сознание. Личность. — М.: Политиздат, 1975. — 304 с.

9. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Мысль, 1984.- 543 с.

10. Моляко В.А. Психологические проблемы творческой одаренности. — К., 1995.

11. Мистецтво життєтворчості особистості: У 2 ч. / За ред. В.М. Донія, Г.М. Несен, Л.В. Соханьта ін. - К., 1997.

12. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984.-443 с.

13. Основи психології: Підручник / За ред. Киричука О.В., Роменця В.А. — К.: Либідь, 1996. -611 с.

14. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. - М.: Мысль, 2000.

15. Психологія: Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. — К.: Либідь, 1999.

16. Петровский A.B., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии. — М.: ИНФРА, 1999. - 528 с.

17. Рибалка B.B. Методологічні питання наукової психології (Досвід особи- стісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату): Навчально-методичний посібник. — К.: Ніка-Центр, 2003. — 204 с.

18. Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. — К.: Вища школа, 1979.

19. Циба В.Т. Соціологія особистості: системний підхід. — К.: МАУП, 2000. — 152 с.

 

Тема 6

Проблема діяльності в психології

Логіка викладу: поняття діяльності в психології. Складові діяльності: мо­тив, ціль, дія. Основні характеристики діяльності — предметність, суб'єк­тивність, соціальність, індивідуальність, опосередкованість, вмотивова­ність, цілеспрямованість. Плани аналізу діяльності. Психологічні аспек­ти вивчення індивідуальної діяльності, будова індивідуальної діяльності.

♦ ♦ ♦

Як філософська категорія діяльність означає спосіб існування лю­дини і суспільства, який визначає активне ставлення людини до світу, спрямоване на його пізнання і цілеспрямоване перетворення. Водночас у діяльності створюється і сама особистість. Ця думка є загальноприйня­тою у вітчизняній психології.

Категорія діяльності в психології належить до тих категорій, які на­зивають базовими, тобто є методологічною, такою, що є основою сукуп­ності пояснювальних психологічних принципів. Діяльність — це одна з найважливіших форм активності, що визначає активне ставлення люди­ни до світу, спрямоване на його пізнання і цілеспрямоване перетворен­ня. Основні положення щодо вивчення складу діяльності сформульова­ні ще С.Л. Рубінштейном, розвинуті в працях О.М. Леонтьєва, його уч­нів і послідовників. З поширенням діяльнісного підходу виділились йо­го основні складові: мотив, ціль, дія. Нині існує значна кількість різних підходів до вивчення складу діяльності, серед яких найпоширенішими є аналітичний, алгоритмічно-структурний, структурно-функціональний, системно-операційний, системний. Для всіх цих підходів спільним є ви­ділення дій, операцій як складових діяльності, відмінним — методологіч­ні засади, які зумоалюють особливості розгляду діяльності як складного, багаторівневого, динамічного явища, а також виділення конкретних дій, операцій.

Психологічна теорія діяльності у вітчизняній психології відіграла важливу роль у формуванні концепцій ігрової, навчальної, педагогічної та інших видів діяльності, які спрямовувалися на створення особистості. Разом з тим реалізація зазначеної теорії вимагає поглибленого аналізу і вивчення її складових в практичній діяльності, зокрема проблем індиві­дуальної і групової діяльності, механізмів творчості особистості тощо, які на сьогодні вивчені ще не достатньо. Слід зазначити, що в окремих видах діяльності, діяльнісний підхід виявляє свою обмеженість, яка ви­магає нового осмислення ключових положень психологічної теорії діяльності.