Початок німецько-радянської війни. Причини поразок

Червоної Армії (1941—1942 рр.)

Напередодні початку війни, СРСР отримував інформацію про підготовку німецької агресії. Радянські розвідники повідомляли навіть точну дату вторгнення. Серед них були Р. Зорге (працівник німецького посольства в Японії), В. Лєман (начальник відділу економічної контррозвідки гестапо), Л. Треппер (резидент радянської нелегальної розвідки), М. Воронцов (військово-морська розвідка), Ф. Голіков (начальник ГРУ ГШ ЗС СРСР), В. Новобранець (начальник військової розвідки КОВО), художник М. Глущенко («Ярема») та інші. Чому Й. Сталін не повірив їм? Мабуть, тому, що розвідники часто змінювали відомості. Та й сам «вождь» був переконаний: доки Німеччина завершить бойові дії на Заході проти Великої Британії, розпочинати війну на Сході не наважиться. У свою чергу, відомий радянський розвідник В. Суворов (Б. Різун) переконує, що в німців іншого виходу просто не було. Вони змушені були завдати превентивного удару, бо агресію проти них готував сам СРСР. Позаяк 22 червня 1941 р., після повітряного удару і масованої артпідготовки, о 04.15 ранку вермахт розпочав сухопутну операцію. Цього самого дня Президія ВР СРСР прийняла указ про загальну мобілізацію.

Радянсько-німецька дискусія: «хто ж винен у початку війни?» — розпочалась з перших її хвилин. Дві ворожі сторони подали власні пояснення подій в урядових нотах. У ноті німецького МЗС уряду СРСР від 21 червня 1941 р. йшлось: «У той час, коли Німеччина була зайнята на Заході, у французькій кампанії, а на Сході залишалася зовсім мала частина німецьких військ, російське командування розпочало систематично перекидати великі військові контингенти на східний кордон Рейху, до того ж особливо великі скупчення було помічено на кордонах Східної Прусії і Генерал-губернаторства, а також у Буковині і Бессарабії проти Румунії. Постійно посилювалися російські гарнізони й на фінському кордоні. Все нові російські дивізії перекидались із Східної Азії та Кавказу у Європейську Росію... Російські війська все ближче просуваються до німецького кордону, хоча німецька сторона не вживала жодних заходів, які могли б виправдати такі дії росіян. Лише така поведінка росіян змусила німецький Вермахт здійснити контрзаходи... Окрім цього, окремі з’єднання російської армії висунуті на передові позиції, а на аеродромах, вздовж німецького кордону, базуються міцні з’єднання ВПС... Це ж саме, за повідомленнями румунського уряду, відбувається у румунських прикордонних областях, Буковині, Молдавії і на Дунаї... За такими діями можуть критись лише агресивні наміри... Результати останніх спостережень засвідчують, що угрупування російських військ, особливо моторизованих і танкових з’єднань, здійснено таким чином, що російське верховне командування може кожної хвилини перейти до агресії на різних ділянках німецького кордону... Радянський уряд зосередив на німецькому кордоні усі свої збройні сили, готові до кидка». 22 червня 1941 р. о 5 год. 30 хв., коли війна вже розпочалась, міністр закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентроп прийняв радянського посла М. Деканозова, якому заявив, що «через антинімецьку політику радянського уряду і небезпеку для кордонів Німеччини, створену великим угрупуванням сил Червоної армії, Німеччина переходить до оборонних дій. Радянські війська підтягувались до німецьких кордонів все ближче і ближче, хоча Німеччина не вживала жодних військових заходів, які могли б виправдати такі дії радянської сторони». Одночасно німецький посол у Москві граф В. Шуленбург повідомив подібне наркому закордонних справ СРСР В. Молотову.

У ноті уряду СРСР від 22 червня 1941 р. заперечувалась німецька позиція. Говорилось, що «цей віроломний напад не має прикладів в історії відносин цивілізованих народів. Вторгнення у нашу країну відбулося, не зважаючи, що між СРСР і Німеччиною було укладено Договір про ненапад, і радянський уряд добросовісно виконував усі його положення».

Німецькі війська наступали трьома групами армій: «Північ» — у напрямку Ленінграда, «Центр» — на московському напрямку і «Південь» — на Київ і Крим. Їм у перші дні війни протистояли Північний фронт (Ленінградський військовий округ), Північно-Західний фронт (Прибалтійський військовий округ), Західний фронт (Західний військовий округ), Південно-Західний фронт (Київський особливий військовий округ), Південно-Західний фронт (Одеський військовий округ). Наркомом оборони тоді був Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко, а посаду начальника Генерального штабу обіймав генерал армії Г. Жуков.

У перший день війни німецька авіація захопила ініціативу в повітрі. 22 червня радянські ВПС втратили 1811 літаків, з них у повітряному бою — 332. До 30 червня 1941 р. ВПС ЗС СРСР п’яти фронтів втратили 3463 літаки, у той час «люфтваффен» — 669. 11 липня німецьке військове командування повідомило до Берліна, що в полон узято 320 тис. радянських солдат та офіцерів, захоплено 3600 танків, 3900 гармат. У перші дні війни вермахт просунувся вглиб радянської території на 350—600 км. За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб особового складу, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 20 тис. гармат та мінометів, катастрофічної поразки зазнали 100 радянських дивізій. До ворога потрапила половина (близько 200) складів озброєння, розташованих у західних прикордонних округах, зокрема у так званому львівському виступі: 5,4 із 7,6 млн. гвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів; частину матеріальних ресурсів. З 700 вагонів боєприпасів, які зберігалися на складах у Львові, війська Південно-Західного фронту, які відступали, ліквідували 160. Було знищено 1933 вагони боєприпасів, 38047 т палива. Причиною таких втрат було те, і нині це доведено документально, що значна частина радянських військ, озброєння, техніки, спорядження й аеродроми зосередилися безпосередньо на кордоні з Німеччиною й були захоплені в перші дні війни. А також те, що радянським військам (Директива № 3 ГШ ЗС СРСР від 23 червня 1941 р.) було віддано наказ наступати і вибити ворога з території СРСР. В результаті, німці завдавали ударів по флангах радянських військ, які йшли в наступ, брали радянських бійців в оточення, а далі в полон.

Основними причинами масштабних поразок Червоної армії на початковому етапі війни радянська історіографія називала:

— фактор раптовості (нині називають такі риси підготовки СРСР до війни: наступальність, оборонність, превентивність);

— захоплення німцями великої кількості особового складу, озброєння, техніки, аеродромів радянських військ, які розташовувались у прикордонній з Німеччиною смузі (цим підтверджується підготовка СРСР до нападу);

— ліквідацію керівництвом СРСР укріплених районів на старому кордоні;

— кількісну і якісну перевагу німецьких військ в озброєнні (розсекречені наприкінці 1980-х рр. документи навпаки засвідчують, що СРСР переважав в озброєнні Німеччину, Румунію і Велику Британію разом узятих. Але вкрай не вистачало засобів пересування, запчастин, боєприпасів, пального);

— відсутність у радянської армії досвіду ведення бойових дій у сучасних умовах (тепер зауважують, що такий досвід було, зокрема, здобуто в радянсько-японській війні 1939 р., радянсько-фінській війні 1939—1940 рр).

— у 1930-ті рр. було репресовано 40 тисяч радянських офіцерів (але сьогодні вказують, що ними здебільшого були замполіти. Водночас під час війни висунулись такі полководці, як А. Василевський, Г. Жуков, К. Рокосовський, Ф. Толбухін, І. Конєв, К. Мєрєцков, Р. Малиновський, С. Тимошенко, І. Баграмян, І. Черняховський та інші. Наголошують, що країна, яка кадрово непідготовлена до війни, у ній ніколи б не перемогла).

Про готовність СРСР до війни засвідчує чисельність особового складу й озброєння армій СРСР і Німеччини станом на червень 1941 р. Незважаючи на те, що існують кілька варіантів такої статистики, істотних розбіжностей між ними не має.

 

Співвідношення в озброєнні між СРСР і Німеччиною

(на літо 1941 р.)

(за С. Жуковським та І. Жуковським)

 

Види зброї	Червона Армія (кількість)	Вермахт (кількість)
Танки	22 тис.	5,5 тис.
Літаки	23 тис.	9 тис. (союзники)
Артилерія (гармати, міномети)	115 тис.	88 тис.
особовий склад	≈5,5 млн.	5,5 млн.

 

Співвідношення в озброєнні між СРСР і Німеччиною

(на червень 1941 р.)

(за В. Королем)

 

Види зброї	Червона Армія (кількість)	Вермахт (кількість)
Танки	18,7 тис.	5639 — німецькі 4930 — трофейні всього: понад 10 тис.
Літаки	20 тис.	10 тис.
Артилерія (гармати, міномети)	67 тис.	61 тис.
особовий склад	5373 тис.	7254 тис.

 

Співвідношення радянсько-німецьких сил у районі КОВО

(з 22 червня 1941 р. Південно-Західний фронт

(СРСР) — «Південний напрямок» (Німеччина))

(за В. Королем)

 

Види зброї	Червона Армія (кількість)	Вермахт (кількість)
танки	761 — середні і важкі (КВ і Т—34) 3340 — (застарілої конструкції)	570 (легких) 210 (середніх) 0 — (легкі)
літаки	2256 (переважно нових конструкцій)
артилерія (гармати, міномети)
особовий склад	(58 дивізій)	730 тис. (36 дивізій)

 

Радянські війська, не очікуючи нападу, не були готові до оборони й у битвах у прикордонній смузі зазнали повної поразки. Німці перш за все сконцентрували танкові сили на вузьких ділянках фронту і проривали нашвидкоруч організовану оборону радянських військ.

Головні події у ці дні розгорталися в районі Луцьк — Рівне — Дубно — Броди 23—27 червня. Саме тут наступало головне ударне німецьке угруповання — перша танкова група Клейста, яка рухалася в напрямку Житомира — Києва. Тут відбулась найбільша танкова битва першого періоду війни. З обох сторін у ній взяло участь 2 тисячі танків. Незважаючи на кількісну та якісну перевагу, радянські війська зазнали повної поразки. А 29 червня 1941 р. німці захопили Львів. Війська Південно-Західного фронту залишилися без оборонних рубежів, без бойової техніки, передусім літаків і танків, в ході жорстоких боїв ледь стримували натиск ворога. Було вирішено відвести війська фронту на рубіж Коростень — Новоград-Волинський — Шепетівка — Старокостянтинів — Проскурів, тобто до старого кордону. Німці наступали і 9 липня зайняли Житомир, виникла реальна загроза захоплення столиці Української РСР, Києва.

У той час основну міць вермахт вклав в удар на центральному напрямку (мінській ділянці) фронту. У Мінському «котлі» радянські війська втратили 300 тис. солдат та офіцерів, понад 3 тис. танків, близько 2 тис. гармат та мінометів. Розпочались бої за м. Смоленськ. Через заборону відійти наприкінці липня 1941 р. було оточено ще одне угрупування радянських військ, втрати яких становили більш ніж 300 тис. осіб, 3 тис. танків, 3 тис. гармат.

У ході стратегічного наступу війська групи армій «Центр» дещо вирвались уперед щодо до групи армій «Південь». Німці вирішили далі тимчасово призупинити наступ на центральному напрямку й різко повернули в південному напрямку, щоб об’єднатися з групою армій «Південь». У ході київської оборонної операції (6 липня — 17 вересня 1941 р.). в районі Умані 2 серпня було оточено 6-у й 12-у радянські армії чисельністю 103 тис.

Через заборону відступати на Лівобережжя, зокрема залишити Київський укріпрайон, м. Київ і р. Дніпро, виникла небезпека оточення військ Південно-Західного фронту. Наказ про відступ зі Ставки Верховного головнокомандування надійшов надто пізно, о 23 год. 40 хв. 17 вересня, коли 5, 37, 26, 21-а армії й частина сил 38-ї армії вже опинились у стратегічному оточенні на захід від української столиці. З 665 тис. солдат та офіцерів з оточення прорвалось 21 тис. осіб під командуванням генерал-майора І. Баграмяна (Командувач КОВО М. Кирпонос 20 вересня загинув). Водночас праве крило групи армій «Південь» рушило на Одесу, яку захопило 16 жовтня.

На початку жовтня німецькі війська знову рушили на Москву. 7 жовтня їм вдалося оточити кілька радянських армій під Вязьмою і Брянськом, чисельністю 663 тис. солдат та офіцерів. Але це була остання поразка радянської армії такого масштабу. В оточенні, між німецькими і фінськими військами, опинився Ленінградський фронт. Ще раніше, 9 жовтня А. Гітлер на нараді політичного і військового керівництва заявив, що Радянський Союз «упав».

Наприкінці 1941 р. від довоєнної кадрової армії СРСР майже нічого не залишилося. Її втрати, за офіційними радянськими даними, досягли 4,5 млн. осіб — убитими, пораненими, тими, що потрапили в полон і зникли безвісти. Зі 170 дивізій, розташованих перед війною в західних військових округах, 124 було розбито повністю, вони втратили боєздатність і були розформовані. Було втрачено майже усе озброєння, накопичене в західних округах, зокрема 67% стрілецької зброї, 91% танків, 90% гармат і мінометів, 90% літаків. В. Суворов наводить детальнішу статистику. Вказує, що у 1941 р. втрати становили 5,3 млн. осіб, 6 млн. 290 тис. одиниць стрілецької зброї, 20500 танків, 10300 літаків, 101100 гармат і мінометів.

До кінця грудня 1941 р. німецькі війська окупували майже всю територію України, всю Білорусь і Прибалтику, захопили територію в 1,5 млн. км² з населенням 75 млн. осіб. Радянський військово-промисловий комплекс втратив велику кількість підприємств разом з заготовленою для них сировиною, які становили 85% потужностей наркомату боєприпасів. Втратили половину моторних і авіаційних заводів, два з трьох найбільших танкових заводів. На окупованій ворогом території залишилося 60% потужностей вугільної й сталеливарної промисловості, майже вся кольорова металургія, близько 40% найкращих сільськогосподарських угідь країни. Наприкінці 1941 р. Й. Сталін наказав главі радянських спецслужб Л. Берії шукати контакти з керівництвом Німеччини й домовлятися про укладення сепаратного миру. Але А. Гітлер відмовив.

Наприкінці 1941 р. радянським військам все-таки вдалося зупинити ворога по всьому стратегічному фронту, а взимку 1941—1942 рр. під Москвою завдати йому першої поразки з початку війни. Цю перемогу радянське керівництво витлумачило як свідчення великих наступальних можливостей Червоної армії. Що це були за можливості, показали подальші події. Майже всі локальні операції, які провів СРСР навесні 1942 р., закінчилися провалом.

Найбільшої поразки радянські війська зазнали під Харковом, наступ на який розпочався 12 травня 1942 р. Цю операцію, яку ініціювали головком Південно-Західного напрямку С. Тимошенко і особисто Й. Сталін, провели непродумано, особливо неправильно оцінили наступальні можливості Червоної армії та небезпеку флангових ударів ворога. Вибравши зручний момент, німці, які самі готували наступ на південь (командування Червоної армії помилково вважало, що в 1942 р. німці знову наступатимуть на Москву), вдарили по слабкому флангу радянських військ і оточили три армії. Було розбито 6-у і 57-у армії та армійську групу генерала Л. Бобліна. Втрати становили 230 тис. осіб загиблими й пораненими, 775 танків, понад 5 тис. гармат і мінометів.

Не менш серйозною була поразка радянських військ у Криму. Спроба командування Кримського фронту розгорнути наступ з Керченського півострова для визволення всього Криму, незважаючи на перевагу в силах, завершилась катастрофою. 14 травня 1942 р. війська 11-ї армії Е. Манштейна прорвались на околицю Керчі. Війська Керченського фронту з великими втратами відступили через Керченську протоку на Таманський півострів. У ході дванадцятиденного наступу німців Кримський фронт втратив 176566 солдат та офіцерів убитими, 347 танків, 3476 гармат і мінометів, 400 літаків.

Прикметно, що радянські війська зазнали нищівної поразки, хоча мали кількісну перевагу в озброєнні та живій силі. Сталося це через бездарне планування і проведення наступальних операцій. Щоправда, ці значні поразки були останніми й надалі більше не повторювались. Війська Південно-Західного і Південного фронтів з боями відступали з Лівобережжя. Зупинити ворожі армії їм так і не вдалося. Було втрачено промисловий Донбас, Слобожанщину з Харковом, південне чорноморське й азовське узбережжя. Станом на 22 липня 1942 р. всю територію України було окуповано ворогом. Далі основні бойові дії розгорнулися на території РСФРР.

 

4. Окупаційний режим в Україні (1941—1944 рр.)

Розпочавши 22 червня 1941 р. війну, німці одразу ж заходилися розчленовувати Україну. Закарпаття, з їхнього дозволу, в 1939 р. окупували угорці. Холмщину і Лемківщину після завоювання Польщі було включено до польського генерал-губернаторства з центром у Кракові. Пізніше, 1 серпня 1944 р., як п’ятий дистрикт (округ) «Галичина» з центром у м. Лемберзі (Львові) до нього ввійшли чотири західні області УРСР: Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська. Окуповані землі поділялися на зони цивільного та військового управління. Для управління іншими окупованими територіями було створено три губернаторства: «Бесарабія», «Буковина» і «Трансністрія». За попередньою домовленістю з А. Гітлером, перші два увійшли до складу Румунії, а останнє румунська адміністрація лише контролювала.

20 серпня 1941 р. А. Гітлер підписав розпорядження про рейхскомісаріат «Україна» з центром у Рівному, який очолив Е. Кох. Київ, що мав притягальну політичну, економічну і духовну силу, очікувало знелюднення і зруйнування. Рейхскомісаріат охопив основну частину українських земель і складався з шести генеральних округів: «Волинь», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Таврія», «Дніпропетровськ». Територія воєнної зони відокремлювалась. У складі міністерства окупованих східних областей діяв департамент у справах України й Прибалтики.

В основі політики «третього рейху» в Україні лежала расова теорія про верховенство арійців над іншими народами, зокрема слов’янськими. А. Гітлер неодноразово заявляв, що Україна має забезпечити достаток великій Німеччині. При цьому слід позбавитись місцевого населення, колонізувати територію, яку загарбники розглядали лише як «німецький простір» та ще хіба як сферу інтересів румунів і угорців.

19 серпня 1941 р. І. Антонеску (узгодивши з німцями) видав декрет про встановлення румунської адміністрації в «Трансністрії». На відміну від Бессарабії та Північної Буковини, вона формально до складу Румунії не входила. За угодою, укладеною з Німеччиною 30 серпня, румуни отримали німецький мандат на здійснення тимчасової «адміністрації» і економічної експлуатації території між Дністром і Бугом. Окрім окупаційного апарату, на території України номінально існували й органи місцевого самоврядування.

Було налагоджено тісну співпрацю між командуванням вермахту та рейхскомісаром і керівниками СС та поліції. Поліційна охорона окупованих східних областей покладалася на СС, СД і поліцію. При групах армій діяли так звані «айнзацгрупи СС» (оперативні групи) для «виконання особливих завдань безпеки». Безпосередньо на території України діяли айнзацгрупи «С» і «D». Їхнім призначенням було «упокорення» населення шляхом викорінення можливої опозиції. Діяли й розвідвідділи абверу — військової розвідки та контррозвідки.

Розпочавши агресію, нацисти одразу заходилися реалізовувати програму масового геноциду, тобто організованого й послідовного винищення мирних громадян. З осені 1942 р. почали застосовувати спеціальні обладнані машини — автофургони — «душогубки». Ще одним з основних методів масового знищення людей була система заручництва. Робилося це паралельно з досягненням ще однієї мети — запобігання виникненню і поширенню патріотичної боротьби населення. Впевнені в своєму кінцевому успіху, нацисти реалізували план «Ост», за яким передбачалось очистити загарбані землі від українців та інших неарійських народів. Діяло 230 фабрик смерті — концтаборів, інших місць масового знищення мирного населення, військовополонених. На місце українців, інших громадян України мали переселити 25 млн. німців, румунів, угорців.

Окрім українців на окупованих землях потерпіли й інші народності, зокрема євреї та цигани. За расовою теорією вони були ворогами рейху, з чого випливало одне — ліквідація. Так званий «голокост» — тобто масове знищення людей єврейської національності — проводився окупантами після зайняття будь-якої території України. В зловісному Бабиному Яру лише за п’ять днів (з 29 вересня по 3 жовтня 1941 р.) нацисти розстріляли 52 тис. євреїв. Масові вбивства супроводжувалися депортаціями населення.

Внаслідок вивезення до рейху сільськогосподарських продуктів уже восени 1941 р. в Україні почався голод. Смертність людей зростала ще й через пошесті: черевний тиф, дифтерит, туберкульоз тощо. Порушуючи відповідні міжнародні конвенції, німці катували й знищували бранців. Полонених червоноармійців і командирів роздягали до спіднього, їхнє обмундирування та взуття використовували «для потреб німецької армії». Військовополонених залучали до знешкодження мінних полів та інших небезпечних для життя робіт.

В Україні було створено мережу таборів смерті для військовополонених, гетто, таборів для цивільного населення. Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, «Цитадель» у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у «Цитаделі» загинуло від голоду й хвороб майже 140 тис. осіб. За німецькими даними, в Україні щодня гинуло в середньому 2,5 тис. осіб.

Складовою злочинної діяльності окупаційного режиму була жорстока політика примусової праці. Людський потенціал використовувався шляхом насильницького залучення до робіт безпосередньо в окупаційних зонах та вивезення населення на примусові роботи до рейху. Місцева робоча сила була дармова. В серпні 1941 р. наказом А. Розенберга в окупованих землях вводилася загальна трудова повинність для осіб віком 18—45 років.

Окупанти здійснювали й злочинну депортацію громадян України для підневільної праці в Німеччині. Організацію масового вивезення було покладено на «Імперське бюро з використання робочої сили» під керівництвом Ф. Заукеля. Тут бюро тісно співпрацювало з органами місцевого самоврядування. За участю поліції організовувались облави, насамперед на базарах і вулицях, у кіно, на фабриках і по селах.

Основним змістом економічної політики окупантів в Україні було широкомасштабне організоване пограбування. Але провал бліцкригу змусив німців переглянути наміри. 23 січня 1942 р. з’явилася директива А. Розенберга, яка містила перелік галузей і підприємств, які слід було негайно запустити для потреб вермахту. Йшлося, зокрема, про використання всієї важкої промисловості.

Розпорядженням рейхскомісаріату «Україна» від 20 травня 1942 р. запроваджувалась «конфіскація збіжжя, олійних і стручкових, змолоченого і немолоченого зерна. В якому стані вони б не були». Щоб найефективніше експлуатувати сільське господарство України, було збережено колгоспи, які назвали громадськими господарствами.

Окупанти зруйнували практично всі підприємства вугільної, гірничорудної, металургійної, машинобудівної промисловості, вивели з ладу 9 залізничних магістралей. В Донецькому вугільному басейні було зруйновано 882 шахти, демонтовано величезну кількість устаткування. Зруйнували 26 підприємств хімічної промисловості. На території України окупанти знищили в колгоспах понад 230 тис. сільськогосподарських споруд, спалили 18 млн. га посівів сільськогосподарських культур, вирубали 144 тис. га садів і виноградників, вивезли до Німеччини 4415 тис. т зерна і борошна, 1310 тис. т картоплі, овочів та фруктів, 458 тис. т сіна.

Величезних збитків було завдано колгоспам і машинно-тракторним станціям. Окупанти забрали або пошкодили 56972 трактори, 24556 комбайнів, 33038 сівалок, 17 тис. молотарок. Реквізували 3,3 млн. коней, 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 9333 тис. свиней, 7,3 млн. овець і кіз, 59,3 млн. голів домашньої птиці. Змінився вигляд колись квітучої української землі. В УРСР було зруйновано 419 тис. виробничих споруд і будівель, 18,2 тис. закладів науки і культури, 491 тис. житлових будинків.

Окупаційний режим нищив українську культуру. Величезну кількість унікальних предметів мистецтва було втрачено. По-варварському було сплюндровано центр української науки — Академію наук. Вивезено та знищено значну частину обладнання, книжкові фонди бібліотек, більшість музеїв та колекцій. Пограбували й спалили більшість вищих навчальних закладів. На руїну перетворено 116 навчальних корпусів київських вузів, на ¾ знищено та пограбовано їхні книжкові фонди та лабораторне обладнання. Неймовірно постраждав один з найстаріших вузів України — Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. У вогні загинули бібліотека з фондом 1300 тис. томів, зоологічний музей, що мав 1 млн. експонатів, 20 лабораторій, 18 кабінетів.

Величезних збитків завдали окупанти народній освіті. Повністю було зруйновано 8104 школи. Відчутних втрат зазнали українські театри та кіномережа. Цілими вагонами вивозили реквізит, декорації, меблі, кінообладнання. Пограбували 151 музей. Колись розгалужена бібліотечна мережа практично перестала існувати. Було спалено та розкрадено понад 50 млн. книг, пограбовано найбільші книгозбірні України — бібліотеку АН УРСР у Києві, Одеську бібліотеку ім. В. Леніна, відому Львівську бібліотеку «Осолленіум», бібліотеку ім. В. Г. Короленка в Харкові та десятки інших. З Києво-Печерської Лаври зникли весь відділ стародавньої зброї (4 тис. зразків), оригінали грамот українських гетьманів, давні рукописи, рідкісні середньовічні книги, нумізматичні колекції.

Без убитих, поранених, військовополонених війни не буває. У таборах головною метою німецьких спецслужб було виявити політпрацівників, комуністів, євреїв. Діяли по-різному. Часто не годували по 4—5 діб, доки полонені самі видавали їх. Частіше вдавалися до послуг «стукачів», яких можна було навербувати за миску баланди. З такої категорії людей формувалася й табірна поліція, яку німці використовували для дотримання порядку серед полонених.

Трагічною була доля військовополонених на землях України. Тільки в Києві діяли десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених. Найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, табори по вул. Керосинній, Інститутській, у Голосієві, на території Києво-Печерської Лаври, на Куренівці, Сирці. Їхніх в’язнів майже не годували, померлих від голоду, холоду, знущань представники окупаційного режиму підраховували приблизно і далеко не всіх. Тому статистичні дані про загиблих є неповними й досі. Лише в Дарницьких (один розташовувався на окраїні лісу, другий — на місці колишнього авторемонтного заводу, було й ще два) таборах загинуло 130 тис. осіб.

Продовжуючи цю складну і болісну тему, слід окремо зупинитися на трагедії Бабиного Яру та долі військовополонених. Бабин Яр — це трагедія єврейського народу, представників якого розстріляно 150 тис. осіб, і трагедія інших народів, бо загальна кількість загиблих — 200 тис. осіб, включаючи військовополонених. Буде помилкою вважати, що радянські військовополонені, зокрема ті, що перебували в спецтаборах на території Києва, покірно чекали смерті, животіючи в нелюдських умовах. Були спроби втеч, організації підпілля, саботажу.

На території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Серед них сумновідомі своїми жорстокими умовами були, окрім Дарницького й Сирецького (в Києві), Богунський (під Житомиром), «Цитадель» (у Львові), Володимир-Волинський (Волинська обл.), «Уманська яма» (Черкаська обл.), «Хорольська яма» (на Полтавщині), Рава-Руський (Львівська обл.), «Гросс-лазарет» у Славуті (Хмельницька обл.).

Зима 1941—1942 рр. стала апогеєм масового вимирання військовополонених. Особливо великою була смертність через голод, холод і хвороби. Офіційна радянська історіографія називає на той момент цифру — 2 млн. 50 тис. осіб. Підрахувати точну кількість українців, які загинули в полоні, неможливо, бо німці не вели повного обліку воїнів, що потрапили в полон. В цілому, за підрахунками сучасних істориків, в полон потрапило 6,2 млн. радянських військовослужбовців. З них загинуло понад 4 млн. осіб, зокрема на окупованій українській землі — близько 1,8 млн. осіб.

Використання дармової праці невільників було передбачено загарбницькими планами нацистського керівництва. Вперше у великих масштабах військовополонених було використано на збирання багатого врожаю 1941 р. З полонених комплектували робочі команди для ремонту шосейних доріг, залізничних колій, аеродромів, для підземних робіт у Донбасі, для будівництва танкової дороги «Захід» тощо.

Наприкінці 1941 — початку 1942 рр. було розгорнуто галасливу кампанію, щоб налагодити масовий добровільний виїзд до Німеччини. Жителів міст і сіл закликали взяти участь у «будівництві нової Європи та забезпеченні якнайшвидшого завершення війни». Німецькі агітатори намагалися спокусити людей принадами всіляких благ, котрі начебто очікують їх у Німеччині: високими заробітками, набуттям цінних спеціальностей і кваліфікації, прилученням до «європейської культури». В голови обивателів настирливо втовкмачувалося, що всі, хто поїде до рейху, житиме в кращих умовах; було обіцяно також повернення через півроку додому, гідну винагороду — земельні наділи, матеріальну компенсацію, різні пільги тощо. На певну частину населення це діяло. Річ у тім, що німецька окупація принесла українцям масове безробіття. Скажімо, в Києві на початку 1942 р. з 330 тис. населення працювало лише 40 тис. До того ж міста були без будь-якого продовольчого постачання. Саме на голод і безробіття в українських містах і розраховували вербувальники. Їхні сподівання спершу частково виправдовувалися. За даними окупаційної влади, з Проскурова, Первомайська, Умані 80—90% записаних їхали на роботу добровільно. Правда, так було не скрізь. У Києві та Харкові населення до пропагандистських закликів ставилося стриманіше. Курс на хижацьку експлуатацію «східних робітників» знайшов втілення у декреті А. Гітлера від 21 березня 1942 р. Було створено спеціальну установу «Імперське бюро з використання робочої сили» на чолі з Ф. Заукелем, кредо якого було: «Примусове залучення до трудової повинності в рейху є залізним законом». Передбачалася мобілізація осіб обох статей віком від 15 до 60 років.

На осінь 1942 р. нацистам вдалося загнати на каторгу сотні тисяч українців, переважно молоді. Навесні 1943 р. звірства людоловів сягнули апогею. З рейхскомісаріату «Україна» планувалося депортувати 6 тис. осіб щодня. Війська, жандармерія, поліція з собаками перекривали виходи з міст, оточували вулиці, цілі квартали, базари, вокзали, установи, навіть зупиняли пасажирські поїзди. Хапали всіх без розбору, зокрема й жінок з дітьми, неповнолітніх, хлопчиків і дівчат, людей похилого віку — хто в чому був, ніякі життєві обставини до уваги не бралися, будь-які документи, навіть не розкриваючи, викидали на смітник. У вантажні автомобілі жертв набивали напхом. Дикі сцени можна було спостерігати в Києві, з якого вивезли 100 тис. осіб, а з Київського генерального секретаріату — 450 тис. Безпосередньо відповідальними за це є начальник Київського гарнізону — Магуніа і начальник київського гестапо — Гайдельман.

Прямим продовженням злочинних дій окупантів була примусова евакуація населення міст і сіл під час відступу їхніх військ. Ці заходи були частиною планів, з одного боку, Г. Гіммлера, про перетворення української землі на «випалений простір», з другого — Ф. Заукеля, про поповнення контингенту робочої сили. Проте тотальному вигнанню всього працездатного населення (німецький план передбачав 600 тис. осіб) завадив рішучий наступ Червоної Армії. Загалом з України в її нинішніх межах, тобто включно з Закарпаттям і Кримом, з 1941 до 1944 рр. депортовано 2,4 млн. «східних робітників», або 48% загальної кількості людей, вивезених фашистами з усіх окупованих районів СРСР.

Майже три роки до Німеччини йшли ешелони з українськими невільниками. Їхні побут, умови праці були набагато важчими, ніж, скажімо, у голландців чи французів. Усього в рейху діяло 20 тис. таборів праці, було створено «ринки збуту робочої сили», де легально продавали привезених зі сходу підприємцям і бауерам. Люди ставали товаром з відповідною ціною, робітник коштував, як дешеве пальто, робітниця — як черевики на дерев’яній підошві. Покупці відбирали робітників як худобу — заглядали в зуби, мацали м’язи. Робочий день становив 14—16 годин на добу, без вихідних, відпусток, без елементарної охорони праці. Ставлячись до «східної робочої сили» як до військового трофею, німці відповідно й оплачували її працю. Так, на заводі німецькі робітниці отримували 3,5 марки на день, українки 2—3 марки на місяць. Та й витратити їх не було де: на всі товари в Німеччині було запроваджено карткову систему, а «остарбайтерам» карток не видавали.

Восени 1944 р. радянські війська перенесли бойові дії на територію Німеччини. Омріяне на каторзі визволення з неволі й повернення до рідної домівки ставало дійсністю. Але радість волі незабаром затьмарилася зустріччю з визволителями. Здорових чоловіків одразу мобілізували до армії, а жінок почали відправляти додому. І все-таки рішення про повернення радянських громадян з Німеччини було прийнято урядом СРСР і нарешті вжито необхідних організаційних заходів. Керувати цим процесом мав спеціально створений апарат Уповноваженого Раднаркому СРСР у справах репатріації на чолі з генералом Ф. Голіковим (колишнім начальником ГРУ ГШ Червоної Армії). Приймали та розподіляли репатрійованих у прикордонній зоні. На території України було створено шість збірно-переселенських пунктів (у Львові, Ковелі, Володимир-Волинському, Рава-Руській, Самборі, Коломиї), а також 70 приймально-розподільних пунктів. Усього з 1942 по 1950 рр. на Україну повернулося 850 тис. колишніх «остарбайтерів». Десь 150 тис. чоловіків і жінок з України, скориставшись можливістю, залишилися на Заході. В цілому, з СРСР на роботу до Німеччини було вивезено близько 5 млн. осіб, переважно молодь.