Економічні трансформації в роки Перебудови. Поглиблення соціально-економічної кризи в Україні

Однією з найголовніших причин Перебудови була нагальна потреба модернізувати економіку країни, вивести її з всеохоплюючої кризи, що все поглиблювалася і вела до стагнації всієї соціалістичної системи. Тому спочатку Перебудова планувалася і стосувалася лише управлінсько-економічної сфери життя.

Однак в перші роки Перебудови керівництво держави намагалося покращити соціально-економічні показники системи екстенсивними дисциплінарними «андроповськими» методами. Так з травня 1985 р. розпочалася «антиалкогольна кампанія». Ціни на горілку підвищили, її кількість і час продажу обмежувалися. Число магазинів з продажу алкогольних напоїв за цей рік було скорочено в країні на 55%. Сітка підприємств громадського харчування в яких відбувалася реалізація алкогольних напоїв скоротилася на 71%. Вирубалися безцінні виноградники у Криму, Закарпатті, Молдавії, Кавказі. За найменші випадки випивки на робочому місці, працівників звільняли з роботи і партії, незважаючи на заслуги. Це принесло певний економічний ефект — так тільки за перший рік продуктивність праці в економіці зросла майже на 13%.

Однак зменшення продажу державою горілки призвело до важкого удару по бюджету (за три роки його втрати становили до 100 млрд. крб.). Сильно зросло незадоволення народу, підвищилася соціальна напруга в суспільстві. Населення почало масово гнати самогон. В торгівлі почалися перебої з цукром та дріжджами (оскільки вони були складовими самогоноваріння). Крім того, це сприяло зміцненню «тіньової економіки», становленню організованої злочинності і створенню мафії, які перебрали на себе цей сектор ринку та накопичили свої перші великі капітали.

В контексті цієї політики, намагаючись посилити дисципліну, подолати корупцію, безгосподарність, масштабне крадійство і придавити зростаючу в умовах соціально-економічної кризи «тіньову економіку», а згодом і для контролю над кооператорами, держава з 1986 р. посилила боротьбу з нетрудовими доходами. Особлива увага адміністративно-силових структур спрямовувалася на вико­рінення приватної ініціативи в усіх її формах. Обмежувалася діяльність шабашників, кустарів, хазяїв присадибних ділянок, дачників, збільшувалася до 5 років з конфіскацією майна кримінальна відповідальність громадян за заняття приватнопідприємницькою діяльністю. Проте це не дало відчутних результатів і викликало лише сильне незадоволення населення, оскільки держава в умовах наростання економічної кризи і перманентного дефіциту споживчих товарів не могла вирішити економічні проблеми і водночас не давала громадянам ніяких можливостей самим покращити своє матеріальне становище.

Намагаючись добитися підвищення якості товарів дисциплінарно-адміністративними методами, уряд з 1987 р. вводить на всіх підприємствах спеціальні структури для контролю за якістю випущеної продукції — Державну приймальну комісію (Держприйомку). Однак якщо такі методи давали високі результати при запровадженні їх в окремих секторах і галузях (приміром у космічній та оборонній), то поширення такої практики на все виробництво не принесло ефекту при використанні у масштабах всієї країни. Система не мала можливостей і ресурсів для повсюдного ефективного контролю.

Проте головною складовою нової державної політики у 1985—1987 рр., було так зване «прискорення» розвитку економіки, для виведення її на якісно новий технологічний рівень, шляхом інтенсифікації впровадження в промисловості і сільському господарстві новітніх досягнень науково-технічної революції (НТР). Один з головних акцентів в цій політиці робився на розвитку машинобудування. Досягти цього М. Горбачов і керівництво держави намагалися з одного боку директивними методами, а з іншого — стимулюванням ініціативності самих господарюючих суб’єктів, за рахунок їх внутрішніх ресурсів. Проте по перше: екстенсивні методи і ресурси системи були вичерпані, а для директивної технологічної реорганізації економіки не вистачало з одного боку державних коштів, з іншого — контролюючо-силові можливості системи були і ослаблені і малоефективні, в умовах потреби саме масового високотехнологічного переоснащення економіки.

По друге і головне: одержавлені, бюрократизовані, пов’язані державними планами та жорстким контролем з боку адміністративного апарату і партії, позбавлені конкуренції, матеріальної зацікавленості і зв’язку з ринком промисловість і сільське господарство СРСР не мали можливостей і внутрішніх стимулів розвитку. За цих обставин заклики до ініціативності підприємств, а з 1986 р. у контексті проголошеної політики демократизації і гласності, зменшення директивно-бюрократичних методів управління, надання трудовому колективу прав обговорення виробничих проблем і виборів знизу своїх низових керівників, мали незначний ефект і крім того дестабілізовували всю планово-командну систему економіки.

Таким чином у 1985—1987 рр. використанням директивно-дисциплінарних методів та громадсько-адміністративих послаблень, уряд не отримав значних результатів в економіці, оскільки вони не зачіпали основи управлінсько-економічного укладу системи. Політика «прискорення» зазнала невдачі. Відтак намагаючись пожвавити економіку, наситити споживчий ринок, підвищити рівень сфери послуг, зменшити соціальну напругу в суспільстві шляхом надання людям і господарюючим суб’єктам дозованих соціально-економічних свобод, керівництво країни вже з 1986 р. вирішує збільшити в економіці застосування стимулів матеріальної зацікавленості та розширити економічні можливості самореалізації населення.

Під тиском рефор­маторів Верховною Радою СРСР було видано низку законів «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про кооперацію», «Про державне підприємство» та інші. В червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС було проголошено програму реформи управ­ління економікою. Розширювалися права підприємств, по­чалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, створення кооперативів у торгівлі та промисловості, сі­мейного підряду у сільському господарстві, малих підпри­ємств, спільних підприємств з іноземними фірмами.

Людям, які об’єднувалися у кооперативи, дозво­лялася підприємницька діяльність головним чином у сфері послуг і громадського харчування. Кооперативний сектор поширював­ся на три десятки видів виробництва товарів і послуг. Наприкінці 80-х рр. у республіці в кооперативах працювало близь­ко 700 тис. чоловік (у малих містечках і селах Україні функціонувало понад 8 тис. кооперативів, де було зайнято близько 140 тис. чол.), які виробляли товари або надавали послуги на суму до 5 млрд. крб. на рік. Дві третини коо­перативного обороту спрямовувалося на обслуговування потреб населення, третина — державних підприємств. Май­же 60% кооперативів створювались у мережі громадського харчу­вання.

Проте діяльність кооператорів якісно не поліпшила економічну ситуацію в державі. Так, у 1991 р. в Україні орендні підприємства в промисловості давали лише 13% продукції, а субсидії нерентабельним підприємствам складали до 45% державних витрат. Взагалі лише незначна кількість людей зайнялась справді виробничою діяльністю і розвитком сфери послуг. До того ж цей сектор кооперативної діяльності потерпав від тиску і поборів адміністрації (податки становили 65%, а число контролюючих інстанцій сягало 30) та рекету бандитів. Більшість кооперативів зайнялись спекулятивно-посередницькою формою діяльності, що при монопольно низьких цінах на продукцію державних підприємств та хронічному дефіциті споживчих товарів давало змогу швидко наживатися, не покращуючи асортимент і якість товарів. Це призводило до підвищення цін та породжувало неприязнь народу до кооператорів.

Проте найгіршим наслідком кооперації було те, що кооперативи використовувалися для фактично узаконеної крадіжки державних коштів. Начальство підприємств і кооперативи заключали договори про виконання певних робіт (нерідко фіктивних, або вже виконаних самим державним підприємством) на величезні суми державних грошей — ділячи потім ці суми між собою. Крім того після закону 1988 р., кооперативи масово використовувалися для вивозу за низькими цінами продукції підприємств за кордон, що спустошувало споживчий ринок країни. Через приватний сектор фактично «відмивалися» і капітали тіньо­вої економіки.

Таким чином в результаті того, що реформатори законодавчо чітко не врегулювали взаємовідносини між державою і кооперативами, не визначили прав і можливостей їх діяльності, не створили адекватних новим соціально-економічним реаліям судових і адміністративних положень та інститутів, а головне з допомогою силових та адміністративно-податкових важелів не спрямували діяльність кооперативів у виробничо-корисне русло кооперативний рух мав в основному деструктивний для економіки характер.

За­коном «Про державне підприємство» від 30 червня 1987 р., в якому були втілені основні ідеї червневого (1987 р.) пле­нуму ЦК КПРС, підприємствам надавалось право укладати контрак­ти зі своїми постачальниками і споживачами, встанов­лювати прямі, без посередництва Держплану, зв’язки з іншими господарюючими суб’єктами. Передбачалося надання їм більшої самостійності, самоуправління (колективи навіть директора могли вибирати), перехід їх на самофінансування і госпрозрахунок. Проте підприємства залишалися державними. Нова реформаторська ідея радянського керівництва полягала в поєднанні централізованого директивного планування з наданням підприємствам певної свободи.

Подібна половинчатість реформ, поряд з не розробленістю правових положень взаємообов’язків держави і підприємств, та ослабленням державних контролюючих можливостей системи мала катастрофічні наслідки. По перше: внаслідок автономних дій і господарської самостійності підприємств, що переслідували тимчасові тактичні вигоди, розвалювалася вся планова система управління економіки і міжгосподарські зв’язки. Це вело до розвалу всієї економіки країни в цілому. Водночас відсутність на той час вільного ринку цін, товарів, робочої сили і грошей практично не давало підприємствам змоги використовувати свої нові можливості для ефективної господарської діяльності.

А головне, оскільки підприємства залишались державними, то їх начальство так і не ставши повноцінним власником, і водночас втративши жорсткий адміністративний контроль та відповідальність перед державою, не було в основному зацікавлене у довготривалому та ефективному розвитку своїх підприємств. Керівники та їх оточення, стали просто наживатись будь-якими способами, навіть за рахунок повного розвалу своїх підприємств. Так, підприємства перекачувати кошти зі своїх інвестиційних фондів у фонди споживання, переводили безготівкові гроші у готівку з метою споживання чи елементарної крадіжки, при підприємствах виникла маса напівкримінальних і шахрайських структур. Отже непослідовні намагання радянського керівництва створити в СРСР щось на зразок «централізованого ринку», виявилися провальними.

У сільському господарстві також відбулися зміни. У березні 1988 р. було прийняте нове положення про колгоспи, що допускало існування орендних відносин. Окремим сім’ям надава­лося право брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією на свій розсуд. Однак се­ред колгоспників знайшлося небагато тих, хто зважився на самостійне господарювання (на 1991 р. в республіці налічу­валося лише 2 тис. фермерських господарств, на яких пра­цювало 5 тис. осіб). Адже для цього треба було мати сільськогосподарську техніку, можливість надавати вирощеній продукції товарного вигляду і реалізувати її споживачеві. Ані таких можливостей, ані дешевих кредитів селяни не мали. Крім того, місцева адміністрація та керівники колгоспів і радгоспів сприймали появу орендарів-фермерів як виклик своїй владі над селом. Більшість селян підтри­мувала своє керівництво у саботуванні фермерських гос­подарств. Відтак значних позитивних змін у сільському господарстві в цей період не відбулося.

Не маючи чіткої мети і плану реформування виробництва, незважаючи на все більшу втрату контролю над соціально-економічною ситуацією, керівництво СРСР все ж продовжувало хаотичну і непослідовну лібералізацію економіки. Це зумовлювалося по перше — впливом зовнішньополітичних та внутрішньополітичних чинників (тиском «демократизованого» радянського суспільства та потребам радянського керівництва відповідати своєму новому світовому іміджу). По друге: вичерпанням екстенсивних економічних ресурсів командно-планової системи, відсутністю іншої економічної альтернативи, ослабленню силових та ідеологічних ресурсів влади, розколу і суперництві у радянському керівництві — відтак шляху назад не було. По третє: все більша частина партійної еліти розуміла, що зберегти владу та ще й отримати власність та багатство за даних умов, можна лише очоливши процес ліберально-ринкових перетворень.

Тому вже з 1987 р. керівництво СРСР почало згортати планову систему розподілу ресурсів: з’явилася постанова ЦК КПРС і РМ СРСР про скорочення номенклатури запланованих видів продукції, які Держплан доводив до підприємств у формі держзамовлення. Натомість замість запланованих поставок почалося створення сітки товарних та товарно-сировинних бірж. В березні 1989 р. спеціалізовані банки (Промбудбанк, Агропромбанк та ін.) були переведені на госпрозрахунок, а з 1990 р. стали перетворюватися на комерційні. Причому будинки, обладнання, персонал, а за часту і керівництво залишалися колишніми. Тобто право займатися над прибутковою банківською діяльністю було в цей час привілеєм номенклатури. В серпні 1990 р. була організована Загальносоюзна валютна біржа. В СРСР почався продаж грошей. З 1 січня 1991 р. було дозволено вільні валютні операції, продаж і купівля іноземних валют та карбованця приватним особам та організаціям за ринковим курсом. Насамкінець у 1991 р. був ліквідований Держснаб СРСР. У травні 1991 р. був представлений проект закону «Про роздержавлення і приватизацію промислових підприємств». Готувався він у закритому порядку, спроби його обговорення в пресі і навіть в керівних органах були блоковані. Закон про приватизацію по суті ліквідовував не лише радянську господарську систему, але і в цілому соціалістичний суспільний устрій.

В рамках боротьби з бюрократією, переходу до «економічних методів управління» і повного госпрозрахунку підприємств у 1987—1988 рр. було проведено радикальну зміну структури управління. За один рік в галузях було повністю ліквідовано середню ланку управління з переходом на дволанкову систему «міністерство — завод». На 40% скорочено структурні підрозділи центрального апарату. В Україні було скасовано 103 республіканські органи управління. Управлінський апарат низової ланки скоротили майже на 80 тис. чол. Прямим результатом цього став розвал інформаційної системи народного господарства. Оскільки комп’ютерної системи накопичення, збереження і розповсюдження інформації тоді ще не було, то звільнення досвідчених кадрів та знищення їх документації, картотек призвело до хаосу і дезорганізації управління господарством і порушенні зв’язків між господарюючими суб’єктами. Країна впала в становище «без плану і без ринку».

За таких умов глобальний спад виробництва став практично невідворотним. Повний обвал почався у 1990 р. На 1991 р. темпи скорочення ВНП порівняно з попереднім роком утроїлись. В Україні у 1990 р. національний доход скоротився на 4%, а у 1991-му — ще на 13%. Погіршення економічного становища людей, посилення соціальної диференціації населення, вплив політичних чинників сприяли появі шахтарських страйків в Україні, це ще більше дестабілізовувало ситуацію.

Проте головним чинником краху радянської економіки в цей період, став розвал фінансової системи країни. В радянській економіці діяла особлива фінансова система із двох «контурів». У виробництві оберталися безготівкові «фіктивні» гроші, кількість яких визначалася міжгалузевим балансом і які погашалися взаємозаліками підприємств і організацій. По суті справи в СРСР був відсутній фінансовий капітал та судний процент (гроші не продавались). А на споживчому ринку товарів обертались нормальні гроші, які населення отримувало у формі зарплат, пенсій і т.д. Кількість цих грошей регулювалась відповідно з наявною масою товарів і послуг. Це давало можливість директивно тримати низькі ціни і не допускати серйозної інфляції (однак все ж прихована інфляція відбувалася і за умов фіксованих цін мала вигляд дефіциту багатьох високоякісних товарів). Така схема могла діяти лише при жорсткій забороні переводу безготівкових грошей у готівкові.

Однак уже в 1987 р. згідно «Закону про державне підприємство», підприємствам надавалося право перераховувати частину безготівкового прибутку в готівку (в фонд матеріального стимулювання трудящих). Це був перший крок до приватизації банківської системи СРСР. Значною мірою цим займалися комсомольські діячі, які таким чином збивали собі перші великі капітали. Створені тоді «центри науково-технічної творчості молоді», що курирувалися ЦК ВЛКСМ отримали ексклюзивні права на переведення безготівкових грошей у готівку. Однак безготівкові гроші ніколи не забезпечувалися споживчими товарами, і коли ця грошова маса хлинула на товарний ринок, то при фіксованих цінах утворився колосальний дефіцит.

Іншою важливою особливістю радянської фінансової системи була принципова не конвертованість карбованця. Масштаб цін в СРСР був зовсім інший ніж на світовому ринку і карбованець міг циркулювати лише всередині країни (це була своєрідна «квитанція», за якою кожний громадянин отримував свої дивіденди від загальнонародної власності — у формі низьких цін). Тому контур готівкових грошей був суворо закритий по відношенню до світового ринку державною монополією зовнішньої торгівлі. Лише держава могла торгувати на світовому ринку. За цих умов лібералізація фінансової системи і ринка СРСР з найменшими втратами для більшості громадян, могла бути проведена лише після приведення масштабів цін і зарплат країни у відповідність зі світовими.

Однак в умовах бездумної лібералізації та децентралізації економіки фінансову систему просто розвалили (щоправда не забувши отримати з цього чималі дивіденди). Паралельно з нищівним ударом по ній (у формі дозволу підприємствам переводити безготівкові гроші у готівку), була відмінена і державна монополія зовнішньої торгівлі. З 1 січня 1987 р. право безпосередньо проводити експортно-імпортні операції було надано 20 міністерствам і 70 великим підприємствам. Через рік були ліквідовані Міністерство зовнішньої торгівлі і ДКЕЗ (державний комітет із зовнішньоекономічних зв’язків). Натомість було створено Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків СРСР, яке тепер лише «реєструвало підприємства, кооперативи та інші організації, що вели експортно-імпортні операції». А законом 1990 р. право зовнішньої торгівлі було надано і місцевим Радам.

Згідно з «Законом про кооперативи» та «Законом про спільні підприємства» при державних підприємствах і місцевих Радах швидко виникла сітка кооперативів і спільних підприємств, зайнятих вивозом радянських товарів і капіталу за кордон (згодом, з 1990 р. цим зайнялися і прості громадяни — «човники»). Багато товарів при спекуляції давали виручку до 50 доларів на 1 карбованець затрат і купувалися у підприємств «на корені». Ввіз до країни іноземних товарів (в основному низькоякісних) був невідповідний вивезеній за кордон кількості радянської споживчої продукції. Так за оцінками експертів, у 1990 р. з СРСР було вивезено до третини споживчих товарів. Все це вимітало споживчий ринок країни і вело до тотального дефіциту. Водночас ши­рокого розмаху набув «чорний ринок».

В той же час підвищення державою грошових доходів громадян в цей період (які з 1988—1990 рр. зросли до 66,7 млрд.крб., а за першу половину 1991 р. взагалі аж на 95 млрд.крб), не відповідало зросту виробництва збільшуючи не отоварену грошову масу (об’єм грошової маси лише за півроку 1991 р. зріс на 44%). Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов, якими передбачалося значне підвищення заробітної плати. Такий зріст доходів при одночасному зменшенні товарних запасів в торгівлі, призвів до остаточного краху споживчого ринку («товари здуло з полиць»).

Намагаючись врятувати економічне становище уряд з другої половини 80-х рр. різко збільшує імпорт закордонних товарів за рахунок зростання дефіциту державного бюджету, збільшення внутрішнього і зовнішнього боргу, продажу валютних запасів. Однак при колосальному збільшенні грошової маси у населення це не полегшило ситуацію на споживчому ринку, крім того, за умов ліквідації державної монополії на зовнішню торгівлю та утримуванні урядом фіксованих низьких цін в країні, більшість товарів притримувалися або реекспортувалися торговою мафією за кордон і не доходили до людей. А от наслідки для фінансово-економічної сфери держави були жахливими. На 1990 р. СРСР вже мав мінусове торгове сальдо в 10 млрд. крб. (хоча до 1988 експорт переважав над імпортом). У 1991 р. дефіцит державного бюджету досяг 109 млрд. крб. (хоча на 1985 дефіцит був всього 13,9 млрд. крб.). Внутрішній борг який у 1985 р. був 142 млрд. крб. (18,2% ВНП) у 1990 р. сягнув 566 млрд. крб. (56,6% ВНП), а за 9 місяців 1991 р. склав вже 890 млрд. крб. Золотий запас держави, що на початок «Перебудови» становив 2 тис. тон, у 1991 впав до 200 т. А зовнішній борг в 1991 р. складав вже близько 120 млрд. дол.

Зростання зовнішнього боргу змусило державу скоротити товарно-продуктовий імпорт і на 48% зменшити закупки обладнання за кордоном. Споживчий ринок спустів, економіка починала стагнувати. Соціальна напруга посилювалась. За цих умов, підвищення соціальних гарантій і заробітної плати працівникам партійного апарату викликали обурен­ня в суспільстві, й так роздратованого привілеями номенклатури та викритими злочинами комуністів.

Лише влітку 1989 р. керівництво держави ініціювало створення хоч якоїсь комплексної економічної програми переходу до ринку (програма Л. Абалкіна). Однак у 1990 р. з політико-економічних мотивів вона була відхилена Вер­ховною Радою СРСР. У 1991 р. після доопрацювання академіком С. Шаталіним і Г. Явлінським її було названо «500 днів», саме такий час передбачався для реформування економіки, однак й ця програма фактично не була втілена в життя.

У січні 1991 р. слабіюча держава робить останню спробу придавити мафію, нейтралізувати нелегальні гроші тіньового криміналу і хоч трохи стабілізувати фінансову систему зменшивши об’єм грошової маси в країні. 22 січня президент СРСР М. Горбачов за ініціативою міністра фінансів В. Павлова видав указ про вилучення з обороту і обміні в трьохденний строк всіх 50- і 100-карбованцевих купюр зразка 1961 р. та обмеженні видачі готівкових грошей з вкладів громадян у ощадкасах. Однак це не покращило економічне становище і лише підірвало останню довіру людей до уряду. А під­вищення з 2 квітня 1991 р. в 2—4 рази роздрібних цін знецінило накопичен­ня людей, фактично залишивши їх пограбованими.

Тим часом економічна ситуація ставала катастрофічною і зрештою сприяла остаточному розвалу соціалістичної системи в країні. У серпні 1990 р. ВР України прийняла закон про економіч­ну самостійність республіки, у червні 1991 р. вона вирішила встановити свою юрисдик­цію над усіма підприємствами України. У листопаді 1990 р. Верховна Рада України видала постанову «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки», що однак не мала ніякого практичного втілення на той час. Щоб хоч якось врятувати споживчий ринок і мінімально забезпечити населення продуктами, з 1 листопада 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових то­варів лише за картками споживача з купонами. Намагаючись стабілізувати становище ВР України в липні 1991 р. прийняла «Програму надзвичайних заходів, для стабілізації економіки та вихо­ду її з кризового стану», яка однак виявилась неефективною.

Отже, спроби радянського керівництва у перші роки Перебудови модернізувати кризову економіку країни директивно-дисциплінарними методами виявились невдалими. Це обумовлювалося як вичерпанням екстенсивних можливостей радянської економіки, так і ослабленням та неефективністю мобілізуючо-ідеологічних і контролюючо-силових можливостей системи, особливо за потреб переведення економіки на якісно новий, високотехнологічний рівень розвитку. А головне, подібні поверхові заходи не могли усунути системні дефекти соціалістичної економіки, які саме і були основними чинниками масштабної економічної кризи.

Необхідність реанімації економіки, після вичерпання екстенсивних ресурсів і провалу заходів безперспективного «директивного прискорення", диктували радянському керівництву проведення кроків з лібералізації економічного життя. Однак проведення економічної лібералізації відбувалося непослідовно і хаотично, без жорсткого контролю держави і чіткої стратегічної професійної програми змін в соціально-економічної та адміністративно-правовій сферах. Все це закономірно призвело до економічної катастрофи і розвалу радянської системи.

Ряд дозованих та обмежених ліберальних заходів, спрямованих на пожвавлення і «покращення» соціалістичної економіки, які у 1986—1987 рр. застосувало радянське керівництво, через свою половинчатість та непродуманість лише дезорганізували і дестабілізували економіку, порушивши планові механізми і не створивши нових ринкових. Подальша радикалізація (з 1988 р.) ліберальних реформ в економіці, відбувалася ще більш безконтрольно і бездумно, під перемінним впливом внутрішньополітичних та зовнішньополітичних чинників (тиском на Уряд «демократизованого» суспільства, боротьбою за популярність і владу конкуруючих лідерів та груп у «верхах», впливом «Заходу»).

Отже, за умов «політичної свободи» та розвалу адміністративно-управлінського апарату (особливо після усунення монопольного становища партії в управлінні країною), слабкість центрального керівництва країни фактично пускала реформи на самоплив, визначаючи не розробленість адекватних правових положень та безпомічність контролюючо-силових структур. В результаті відбувалося фактично розграбування країни, оскільки за цих обставин, найбільш економічно вигідним було просто розтягувати і вивозити державні капітали та продукцію за кордон. Погіршення економічної ситуації в країні відбувалося і через величезні витрати держави на ліквідацію техногенних і природних катастроф, кількість яких збільшилась у ці роки (значною мірою через розвал технологічної та суспільної дисципліни).

За відсутності чіткого законодавства і державного контролю, що регулювали б хід реформ і нові соціально-економічні відносини, в країні негайно виріс злочинний світ та мафіозні структури. В цій ситуації, все більша частина партійної еліти, відчуваючи тиск та настрої радикалізованого суспільства, очолює «ліберально-демократичні ринкові процеси» і використовує своє владне становище, відсутність адекватної судової і законодавчо-правової системи, щоб конвертувати свою владу у власність та багатство і таким чином зберегти в майбутньому свої владні позиції у суспільстві.

3. Україна на шляху до незалежності.

У березні 1990 р. в обстановці гострої політичної боротьби відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. КПРС перемогла в усіх областях, за винятком Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. У Верховній Раді України утворилися консервативна парламентська більшість («група 239») на чолі з О. Морозом. Їй протистояла демократична парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів) на чолі з І. Юхновським. Першим головою українсько­го парламенту консерватори провели першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Однак представники опозиції очолили 7 з 23 постійних комісій.

Попри свою меншість, за умов погіршення соціально-економічного становища і відповідно зростаючого незадоволення комуністичним правлінням більшості населення, в очах якого соціалістичний режим був дискредитований і безперспективний, опозиція користувалася все більшою підтримкою активної частини суспільства. Роботу Верховної Ради весь час супроводжували мітинги, демонстрації і страйки різних професійних та соціальних груп населення (шахтарів, студентів та ін.).

Користуючись цією обставиною, а також тим, що комуністична більшість була деморалізована відсутністю підтримки «центру», все більшим падінням авторитету серед суспільства, «дезертирством» В. Івашка (поміняв посаду голови ВР України на пост заступника генерального секретаря ЦК КПРС), проголошенням Росією 12 червня Декларації про свій державний суверенітет Верховна Рада України з ініціативи Демократичного блоку та підтримки народу 16 липня проголосила Декларацію про державний суверенітет України. 2 серпня Верховною Радою був прийнятий закон «Про економічну самостійність України». Намагаючись закріпити ці здобутки, до кінця року Україна підписала двосторонні міждержавні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Незважаючи на це, влада комуністичної консервативної більшості в Україні, ставала все менш адекватною потребам і вимогам суспільства, що швидко радикалізувалося. Так з 2 по 17 жовтня 1990 р. в Києві проходило студентське голодування (158 учасників), які вимагали відмови від підписання нового союзного договору, відставки уряду, перевиборів ВР, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, проходження військової служби лише на території республіки. Хоча під тиском суспільства парламент нібито змушений був піти на поступки, але реально було задоволена лише вимога відставки голови Ради Міністрів (замість В. Масола було обрано В. Фокіна).

Намагаючись зберегти Союз (і свій вплив та владу в державі), радянське керівництво М. Горбачова спробувало легімітизувати ідею нового союзного договору заручившись підтримкою населення країни. Відтак союзною владою було ініційовано проведення загальносоюзного референдуму у березні 1991 р. Питання референдуму про майбутню долю країни було винесено у формулюваннях, що не мали юридичного змісту: «Чи вважаєте Ви за необхідне збе­реження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Позитивні результати такого референдуму певною мірою «нейтралізовували» республіканські декларації про державний суверенітет і блокували процес подальшої «суверенізації» республік.

Знаючи настрої населення республіки, український парламент, завдяки співпаданню інтересів демократичної Народної ради та прагматиків з числа партійної еліти на чолі з головою ВР Л. Кравчуком, вніс до бюлетенів до­даткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге — 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі. Таким чином, не вступаючи в пряму конфронтацію з союзним центром, парламент України здобув переконливу підтримку народу Декларації про державний суверенітет. Загалом же можна констатувати, що більшість населення України в цей період не виступало проти «федеративного» Союзу, але висловлювалось за високий ступінь самостійності України.

Провівши референдум М. Горбачов не досяг своєї мети. Ряд республік (Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія, Молдова) взагалі бойкотували його проведення, а в інших — попри нібито позитивні результати, населення не збиралося якось активно підтримувати союзну владу. Це значною мірою обумовлювалося тим, що в очах народу союзна влада асоціювалася з тиском та економічними негараздами дискредитованого комуністичного режиму, котрий всім набрид. Тоді М. Горбачов взяв курс на здобуття підтримки республіканського керівництва, розраховуючи на співпаданні інтересів центру та колишньої партійної еліти республік у питаннях політичної та економічної взаємопідтримки. Було ініційовано Новоогарьовський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою, з керівниками 9 республік (у тому числі і України), про зміст нового союзного договору на федеративних засадах. Попереднє його підписання планувалося 20 серпня.

Однак 19 серпня 1991 р. в Москві почався так званий «путч». Справа в тому, що в Росії протягом Перебудови із суспільства та компартії виділилося опозиційне радикальне реформаторське крило, котре рвалося до влади і виступало з набагато більш революційних позицій ніж М.Горбачов, який був обмежений рамками системи і уособлював союзну комуністичну владу, а тому був у зарані програшній позиції. А реформаторам-демократам ніщо не заважало нищівно критикувати владну систему. Їх підтримка з боку російського суспільства, що все більш радикалізувалося і все більше було незадоволене комуністичною системою, зростала. 12 червня 1991 лідер демократів «борець з привілеями парт номенклатури» колишній комуніст і вищий партфункціонер Б.Єльцин став президентом Росії.

М. Горбачов втрачав підтримку не лише в народі, але і в комуністичній партії, яка також розколювалася. 2 липня відбувся формальний розкол КПРС — в ній було створено групу «Рух демократичних реформ» на чолі з А. Яковлєвим і Е. Шеварднадзе. Поряд з цим, в союзному уряді більшість державних керівників бачили, що країна іде до розвалу і вирішили адміністративно-силовими заходами зупинити цей процес, розраховуючи в цьому на підтримку суспільства та республіканських компартійних апаратів. М. Горбачов зайняв вичікувальну позицію, свідомо усунувшись від подій. Вранці 19 серпня радіо оголосило, що М. Горбачов, котрий був у відпустці в Криму, за станом здоров’я не може виконувати обов’язки президента, і згідно зі статтею 127(3) Конституції СРСР владу в країні тимчасово буде здійснювати Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). У склад ДКНС входили: віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та міністр внутрішніх справ Б. Пуго. До Москви «для охорони громадського порядку» були введені війська і бронетехніка.

Не маючи ніякої позитивної програми, не роблячи фактично ніяких рішучих адміністративних кроків, боячись застосувати силу, а головне не отримавши підтримки суспільства вже 21 серпня «змовники» фактично визнали поразку. Найбільші владні дивіденди отримали демократи і президент Росії Б. Єльцин, котрі рішуче виступили «на захист Конституції».

На відміну від вищого республіканського керівництва та голови українського парламенту Л. Кравчука, що зайняв вичікувальну позицію, а також КПУ, яка фактично підтримала ДКНС, Народна рада рішуче виступила на підтримку російської демократії. Події серпня 1991 р. надзвичайно посилили відцентрові тенденції в СРСР. Населення республік злякалося реставрації жорсткого комуністичного режиму, а республіканські компартійні еліти боялися «чисток» з «путчистського» центру і не хотіли втрачати здобутих владних повноважень в своїх республіках. Крім того, навіть після поразки «путчистів», українське компартійне республіканське керівництво не могло розраховувати на серйозну підтримку з боку ослаблого союзного уряду М. Горбачова і невдовзі забороненої компартії (реальну владу перебрав російський республіканський уряд Б. Єльцина, який почав перепорядковувати собі державні структури, підприємства союзного підпорядкування в республіках, а сам Б. Єльцин навіть вже визнав незалежність прибалтійських країн).

В той же час при пасивній і незадоволеній комуністичним правлінням більшості українського населення радикалізована частина суспільства готова була повністю змести владу консервативних партократів в Україні. Тому вони пішли на все, щоб уникнути такої долі і спробували «осідлати процес незалежності». За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верхов­ної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ; утворення власних збройних сил; недійсність тих союзних законів, які були суперечні новим реаліям і державним актам суверенної України; передачу підприємств союзного підпорядкування під контроль республіки; введення в найкоротший термін власної грошової одиниці.

Бажаючи легімітизувати рішення про незалежність України, консолідувати націю, здобути визнання незалежності з боку міжнародної спільноти, Верховна Рада України ініціювала проведення 1 грудня 1991 р. всеукраїнського референдуму стосовно народного підтвердження Акту незалежності України. У референдумі взяли участь 84,2% виборців, з них 90,32% проголосувало за «Акт проголошення незалежності України». Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. Внаслідок роз’єднаності і конкуренції кандидатів від національно-демократичного табору, їхніх занадто радикальних заяв (до яких більшість громадськості не була готова), при підтримці всієї адміністративної системи переміг представник прагматичної «демократизованої» партійно-республіканської еліти Л. Кравчук, який видавався суспільству більш дипломатичною і компромісною фігурою, підходящою для перехідного періоду.

Потрібно сказати, що М. Горбачов і вище державне керівництво намагаючись врятувати Союз (і свою владу), реанімували підготовку до створення нового Союзного договору (процес Ново-Огарьово II), щоправда тепер лише на засадах економічного співробітництва і конфедерації. Однак в грудні це вже було неможливо для «народного» президента Л. Кравчука, а тим паче заважало Б. Єльцину отримати всю повноту влади в Росії. Загалом республіканські еліти отримавши всю повноту влади і власності, не збиралися ризикувати своїм становищем.

Відтак 8 грудня 1991 р. на таємній зустрічі в Біловезькій пущі Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Біло­русь С. Шушкевич і Президент Росії Б. Єльцин констатували факт розпаду Радянського Союзу і підписали угоду про утво­рення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Першим про це вони повідомили президента США Дж. Буша. 10 грудня Верховні Ради України і Білорусі, а 12 грудня і парламент Росії ратифікували цей акт. 21 грудня в Алма-Аті декларацію про утворення СНД підписали керів­ники Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України. 25 грудня М. Горбачов заявив про свою відставку з поста президента СРСР. Радянський Союз юридично припинив своє існування.

Слід відзначити, що подальше силове утримування республік в Союзі, його б не зберегло і могло спричинити вже кривавий сценарій розвалу СРСР. Однак непідготовлений, поспішний і корисливий демонтаж Радянського Союзу республіканськими лідерами та елітами, які керувалися зручним моментом для захоплення і ствердження власної влади, завдав великих проблем і збитків молодим державам та їх народам. Зокрема, економічний егоїзм республік і різке порушення господарських зв’язків — посилило обвал в соціально-економічній сфері. Відсутність взаємних гарантій в національно-правовій площині, мало наслідком незахищеність основних людських прав та власності національних меншин в багатьох нових країнах. Брак детальних домовленостей і зобов’язань в адміністративно-територіальній сфері, неврахування умовності та відносності колишніх радянських адміністративних кордонів всередині СРСР, що не відповідали історико-етнічним реаліям проживання народів, вело до виникнення непорозумінь, територіальних претензій і навіть збройних конфліктів.

Загалом розвал Радянського Союзу став закономірним явищем і був спричинений дією ряду чинників: перш за все руйнуванням радянської системи та соціалістичного суспільного устрою (що були «обручем» СРСР); боротьбою в цей час російських демократів з «комуністичним імперським центром» (уособленням якого була союзна влада); потребою партійної еліти республік зберегти своє владне становище, в умовах втрати страху та підтримки з боку союзного центру, і загрози знесення своєї влади з боку радикалізованої частини суспільства та національно-демократичної опозиції; а також бажанням цієї республіканської еліти здобути собі абсолютну владу і власність повністю не залежну від Москви.

Каталізували процеси дезинтеграції СРСР і національно-визвольні рухи народів республік за власну державність, при пасивній більшості їх населення, що асоціювало дискредитований комуністичний режим з союзною владою і тому не збиралася активно захищати СРСР; наляканість народів та еліт республік можливими реакційно-каральними рецидивами з боку центру (путч ДКНС); проімперсь­кі дії нової Росії, що проголошувала пре­тензії на союзну власність і політичну роль лідера в регіоні.

Крім того, розпаду СРСР сприяло: суперництво за владу в Росії Б. Єльцина і М. Горбачова; прагнення республік звільнитися від «національних утисків та економічної експлуатації з боку Москви»; і водночас поширені ілюзії серед населення республік на швидке економічне процвітання і підвищення рівня свого життя за умов самостійності і припинення відрахувань до загальносоюзного бюджету та високого економічного потенціалу власних економік (потужності яких в реальності мали досить відносний характер); домінування в цей період серед російського суспільства та істеблішменту, настроїв позбавитись від політико-економічного тягаря в особі «відсталих» республік; небажання росіян бути «цементом» для утримування імперії; втратою населення Союзу потреби в імперській воєнній силі СРСР за умов закінчення холодної війни; розпадом «світового соціалістичного табору»; діями західного капіталістичного блоку країн.