Суспільно-політичний розвиток Української держави у 1991—2009 рр.

Після проголошення 24 серпня незалежності, в Україні швидко відбувався державотворчий процес. Ще до референдуму, який затвердив Акт про незалежність, Україна почала приймати закони і розбудовувати державні інституції, які перетворювали її із союзної республіки в сучасну незалежну демократичну державу. До того ж, республіканська владна еліта швидко зорієнтувавшись, почала негайне перепорядкування силових структур та ресурсів із союзного в українське державне підпорядкування. Було встановлено контроль над армією, КДБ, Міністерством внутрішніх справ. Не вдалося взяти під контроль лише Чорноморський флот.

27 липня 1991 р. Верховна Рада ухвалила заснування посади Президента держави. 24 серпня 1991 р. постановою Парламенту всі війська, розміщені в республіці, підпорядковувалися Верховній Раді. 20 вересня замість КДБ було створено Службу безпеки України, що підпорядковувалась Президенту і була підконтрольна Верховній Раді.

19 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла воєнну док­трину. В ній наголошувалося, що Україна не вбачає у сусідніх країнах супротивників і не є потенційним против­ником жодної держави. Підтверджувалися положення Декларації про державний суверенітет та намір України не брати участі у військових блоках і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не на­бувати ядерної зброї.

7 листопада з’явився закон «Про державний кордон», що проголошував недоторканність кордонів України, визначив
порядок їхньої охорони і правила переходу. 12 грудня того ж
року, з метою гарантування економічної безпеки республіки
Президентом України було підписано указ «Про утворення державного митного комітету України». Крім того, постановою Верховної Ради ще від 9 вересня 1991 р. на території України запроваджувалися в обіг купони багаторазового використання. Ця постанова започаткувала вихід Украї­ни з карбованцевої зони.

8 жовтня був виданий закон «Про громадянство України», за яким громадянами України ставали всі люди що проживали на її території, не були громадянами інших держав і не заперечували проти прийняття українського громадянства. Ніхто не міг бути позбавлений громадянства, в той же час громадяни мали повне право змінити своє громадянство. Однак закон категорично забороняв подвійне громадянство. 1 листопада було прийнято «Декларацію прав національностей України», що гарантує всім народам, національним групам і громадянам, котрі проживають в Україні, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права.

Намагаючись забезпечити вкрай потрібну молодій державі внутрішню стабільність та позиціювати незалежну Україну як сучасну демократичну країну, де поважаються права та інтереси національних меншин, і отримати таким чином певну підтримку з боку міжнародної спільноти, Верховна Рада України, поважаючи волю населення Кримської області, прийняла в лю­тому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.

Відбулася і зміна державної символіки. Ще 4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. А 28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним прапором України синьо-жовтий національ­ний стяг. Згідно з її постановою від 19 лютого 1992 р., малим гербом України затверджувався тризуб. 15 січня 1992 р. з’явився указ президії Верховної Ради «Про державний гімн України», за яким затверджувалася мелодія національного гімну «Ще не вмерла Україна» на музику М. Вербицького. 6 березня 2003 р. Верховною Радою було прийнято офіційний текст гімну, ним стали слова першого куплету та приспіву однойменного вірша, написа­ного відомим українським поетом, етнографом, фольклористом Павлом Чубинським.

Таким чином у 1991—1992 рр. Україна набула всіх атрибутів та основних ознак незалежної суверенної держави і прийняла низку законодавчих актів, що свідчили про пріоритет дотримання молодою країною громадянських прав і демократичних свобод її населення та заявляли про нову державу — як сучасну демократичну країну.

Однак прийняті рішення були хоч і важливою, але зовнішньою стороною державотворчого процесу. Розбудова ж базових державних і політичних інституцій, трансформація суспільно-політичного та соціально-економічного устрою, створення судової системи та механізмів зворотного зв’язку громадян та владної еліти відбувалися в Україні під впливом глибинних внутрішніх та зовнішніх чинників, тому проходили досить повільно, болісно і мали далеко неоднозначні результати.

Велику роль у труднощах, проблемах і значною мірою негативних результатах державотворчого процесу та соціально-економічних реформ зіграла недосконала організація державної влади в рес­публіці, незавершеність розподілу функцій між законо­давчою, виконавчою і судовою гілками влади.

Після ліквідації справжнього політико-адміністративного стрижня радянської системи — компартії, здобуття незалежності України від впливу союзної центральної влади реальна влада в Україні зосередилась у Верховній Раді. Незалежна Україна жила за дещо перелицьованою радянською Конституцією 1978 р. у якій основним носієм влади декларувалися Ради, які ще й посилили свій вплив під час Перебудови. Ради підпорядковувалися Парламенту. Таким чином саме Верховна Рада здійснювала всю повноту влади в України: формувала уряд, мала право скасовувати рішення органів виконавчої влади і розпускати місцеві ради всіх рівнів. Однак Ради будучи залежними від волі вибор­ців, не маючи повноважень, співставних з повноваженнями КПРС не могли задовільно справлятися з владними функціями. Наслідком стало загальне зниження ефективності державного управління в усіх його лан­ках, безвідповідальність державних структур та посадових осіб і падіння авторитету влади у країні.

В обставинах обвалу життєвого рівня народу, відсутності швидких позитивних змін, а відтак і розчаруванні населення у партіях та суспільно-політичних рухах, дезорганізація управління країни і зволікання Парламенту з прийняттям потрібних реформ, значною мірою обумовлювалося роз’єднаністю і слабкістю політичних сил що його складали, та їх потребою здобуття популярності у електорату. У боротьбі за владу жодна з них була не спроможна сконцентрувати достатнього владного впливу для ефективного управління та й зрештою не могла собі дозволити декларувати і взяти на себе відповідальність за проведення «непопулярних» радикальних заходів.

Крім того, після запровадження поста Президента, в Консти­туцію було внесене доповнення: «Президент України є гла­вою держави і главою виконавчої влади України». Таким чином утворювалося юридичне протиріччя між владою Парламенту і Президента. Відтак жорстке протистояння і суперництво за збільшення владних повноважень лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Воно мало міс­це не тільки в центрі, а й у регіонах, де набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами міс­цевої державної адміністрації.

Законодавчо невизначеними залишалися також взає­мовідносини Президента і Прем’єр-міністра. Уряд фактично не мав самостійнос­ті та свободи дій, і при потребі завжди ставав «крайнім» приносячись у «жертву» незадоволеному суспільству. Так Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонуван­ня змінила чотири уряди — В. Масола (травень-жов­тень 1990 р.), В. Фокіна (листопад-жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 — вересень 1993 р.), Л. Кравчу­ка — Ю.Звягільського (вересень 1993 — червень 1994 р.). Внаслідок цього, замість цивілізованого і демокра­тичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд.

До цього додалася і відсутність чіткої са­мостійної національної судово-правової системи. Правова сис­тема Української РСР базувалася на двох далеко не рів­ноцінних основах: загальносоюзному законодавстві та республіканському, удільна вага якого навіть за соціалістичного устрою на порядок поступалася союзному в усіх сферах життя. А за умов зміни суспільно-політичного і соціально-економічного ладу виявилася зовсім неадекватною новим реаліям і значною мірою паралізованою. Крім того, внаслідок відсутності відповідних механізмів впровадження, багато прийнятих «прогресивних» законів Верховної Ради мали декларативний, відірваний від життя характер. Так за 1992—1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів, багато з яких належним чином не спрацювали. Більше того, багато законів приймалось не в загальносуспільних інтересах, а було пролобійовано тактичною користю нових соціальних груп.

Відтак правової бази і поділу трьох гілок влади в Україні фактично не було. Все це посилювало управлінський хаос в країні, безвідповідальність і корупцію, сприяло розграбунку державних коштів та власності, і звичайно не могло забезпечити проведення ефективних реформ в цей складний «перехідний» період.

Намагаючись зміцнити свої позиції у державі, посилити свій законодавчий вплив і керува­ти країною за допомогою указів, президент Л. Кравчук заснував у лю­тому 1992 р. Державну Думу України. Головними завданнями Думи оголошувалися вироблення стратегії державної політики і забезпечення меха­нізмів її реалізації, а також експертиза прийнятих парламентом законів.

Оскільки процеси розвалу управління, соціальної напруги і економічного занепаду в країні ставали загрозливими, а Парламент внаслідок роз’єднаності і відсутності чітких управлінських механізмів не міг забезпечити керованість державою, то Верховна Рада санкціонувала деяке збільшення повноважень Президента. У березні 1992 р. набули чинності Закони «Про Представника Президента України» і «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самовряду­вання».

Пред­ставник президента повинен був забезпечувати реалізацію законів та розпоряд­жень законодавчої влади (тобто в основному Парламенту), контролювати діяльність органів місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їхнього підпорядкування і форм власності. Він ставав найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі. За Верховною Радою залиша­лися законодавчі функції. Вертикальне підпорядкування рад скасову­валося, так само як і вплив законодавців на виконавчу владу — виконкоми й уряд. Причому всі питання діяльності представників Президента, не передбачені законодавством, повинні були безпосередньо регулюватися актами Президента. Крім того, представники Президента і їхні адміністрації були підпо­рядковані не Кабінету Міністрів, а Адміністрації Прези­дента України. Таким чином інститут пред­ставників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль президентської влади в країні.

Щоправда надмірно посилювати можливості Президента Парламент не збирався. Представник президента не мав пов­новажень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили законові. Він міг тільки призупинити їхню дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права вирішувати питання, що входили до компетенції місцевих рад. Голови обласних та районних рад вже з березня 1993 р. знову ставали найвищими посадовими особами у своїх регіонах. В кінці 1993—1994 рр. під тиском ВР Президент Л. Кравчук взагалі змушений був піти на поступки Парламенту, лікві­дувавши інститути Представників Президента і місцевих адміністрацій, а також відновивши діяльність виконкомів місцевих рад.

Внаслідок неокресленості повноважень і намаганні посилити свій владний вплив продовжувалась боротьба і між Президентом та Прем’єр-міністром. Так діючий з жовтня 1992 р. голова уряду Л.Кучма весною 1993 р. зробив спробу підпо­рядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету міністрів. Зі свого боку Л.Крав­чук висунув пропозицію узяти на себе безпосереднє керівництво урядом і приймати укази з неврегульованих законодавством економічних пи­тань. Верховна Рада не бажала посилення жодної з цих фігур і урізання власних можливостей, тому не підтримала ні Прем’єра ні Президента, блокувала вона і «радикальні» пропозиції Л.Кучми і Л.Кравчука щодо перерозподілу владних повноважень між Парламентом, Президентом та Прем’єр-міністром.

Щоправда в умовах посилення соціального напруження прем’єру, як представнику Верховної Ради, Парламентом було надане право видавати декрети, які запов­нювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони. В свою чергу Л.Кравчук у червні 1993 р. видав указ про створен­ня надзвичайного комітету всередині Кабінету міністрів з питань оперативного управління народним господарством, який мав очолити Л.Кучма. Останній відмовився і після відкидання його ініціатив Верховною Радою у вересні пішов у відставку.

Тим часом в умовах владного безладу та безвідповідальності вищих державних інститутів посилювалася соціально-економічна та адміністративно-політична криза, викликаючи все більше невдоволення народу владою, що досягло свого піку в червні 1993 р. Намагаючись хоч трохи заспокоїти суспільство владною елітою було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Однак це не стабілізувало становище в суспільстві і політикумі. Спробою вирватись із цієї кризи стало нове радикальне рішення щодо прове­дення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Вер­ховної Ради і Президента України.

Внаслідок зневіри громадян до влади і падіння авторитету у суспільстві політичних партій та рухів, вибори владна еліта проводила за мажоритарною системою. Проте однаково було заповнено лише 338 депутатських місць із 450. Після кількох довиборів на 7 квітня 1996 р. склад ВР налічував всього 423 депутати. В результаті загострення соціально-економічної кризи, невиправданих владою надій населення, більшість депутатських місць отримали комуністи (86), а половина депутатів нового складу Парламенту пройшли взагалі як безпартійні. Головою Верховної Ради було обрано лідера Соціалістичної партії О. Мороза. Ліва більшість і прагматичні діячі Парламенту відразу ж почали посилювати владу місцевих Рад, як оплоту владних сил Парламенту і компартійних консерваторів.

На дострокових президентських виборах 1994 р. на хвилі протестного голосування розчарованого новим суспільним устроєм населення, у другому турі переміг колишній «червоний директор» і «опальний» прем’єр Л. Кучма, який критикував «корумпований режим», декларував масштабну боротьбу зі злочинністю і мафією, припинення розкрадання державного майна та незаконної приватизації, відновлення зв’язків з Росією, обіцяв покращити соціальну сферу, навести порядок у владних структурах (однак звісно ж після перемоги було заявлено про припинення всяких розслідувань дій попередньої влади).

Л.Кучма звичайно зразу ж почав намагатися посилити реальну владу президента і розбудовувати вертикаль само­стійної виконавчої влади. Вже в його указі від 6 серпня 1994 р. (який щоправда був не конституційним) «Про забезпечення керівництва структу­рами державної виконавчої влади на місцях» відбувалося підпорядкування Президенту голів районних і обласних Рад. З іншого боку намагаючись наповнити президентську владу реальним змістом Л. Кучма відновив Конституційний процес. У вересні 1994 р. утворилася Конституційна комі­сія на чолі якої ставали Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

2 грудня 1994 р. Л. Кучма запропонував ВР закон про розмежування державної влади, який посилював владу Президента (він ставав одноосібним главою Кабінету міністрів, склад якого формував сам, без узгодження і затвердження Верховною Радою). Однак навіть після корекції закону Парламентом у бік зменшення впливу Президента (місцева влада значною мірою залишалась під контролем Рад), 18 трав­ня 1995 р. він був ухвалений лише неконституційною більшістю депутатів — а значить не мав чинності.

Ситуація ставала все напруженішою, оскільки крім протистояння Парламенту Президенту, у самій ВР відбувалося постійне протистояння між комуністичним його крилом та ліберальним. До того ж ні ліві ні праві у ВР не мали конституційної більшості, а тому спільне голосування з принципових питань було неможливим. Виходом могло бути підписання на період до прийняття Основного закону конституційної угоди між Президентом і Вер­ховною Радою. Однак переговори і торги стосовно положень конституційної договору затягувалися.

Відчуваючи кредит довіри з боку суспільства, що бажало чіткої влади, і в очах якого безладна і безвідповідальна влада Парламенту була дискредитована, Л.Кучма 31 травня 1995 р. видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри Прези­дентові та Верховній Раді. Однак згідно з чинною Консти­туцією 1978 р. глава виконавчої влади не міг влаштовува­ти референдум без згоди парламенту, а опитування не мог­ло мати законодавчих наслідків. Виникла криза влади, з якої обидві сторони вийшли підписавши 8 червня 1995 р. конституційну угоду терміном на один рік. Згідно з нею, Консти­туція і все законодавство в цілому могли застосовуватися лише остільки, оскільки вони не суперечили цьому Договорові. Цей документ обмежував пов­новаження Верховної та місцевих рад, водночас збільшуючи повноваження Президен­та.

Не бажаючи втрачати владні можливості, Парламент, який до того ж не міг дійти внутрішньої згоди і стосовно таких положень президентського проекту — двопалатного парламенту, відмови надання державного статусу російській мові і статусу Республіки Крим, питань державної символіки і приватної власності, знову забуксував при розгляді проекту Конституції. Л.Кучма вдався до «стимулювання» прийняття депутатами вигідного йому проекту Конституції, видавши 26 червня указ, що передбачав затвердження основного закону на всенародному референдумі. Врешті Президент і депутати різних політичних сил вимушені були піти на взаємні поступки та компроміс. Основні положення президентського проекту стосовно розподілу владних повноважень, права власності, державної символіки, державного статусу української мови зберігалися. Водночас зберігався в повному об’ємі однопалатний парламент, статус Криму як автономної республіки та ін. Відтак 28 червня 1996 р. Конституцію України було ухвалено.

Нова Конституція була досить недосконала і надзвичайно посилювала президентську владу. Україна фактично перетворювалася на президентсько-парламентську республіку. Силові міністерства і відомства напряму підпорядковувались Президенту. Верховна Рада позбавлялася контролю за діяльністю не тільки Кабінету Міністрів і органів державного управ­ління, але і місцевих Рад, які ставилися у фінансово-адміністративну залежність та під керівництво глав місцевих державних адміністрацій, призначуваних особисто Президентом. Парламент лише давав згоду Прези­денту на призначення прем’єр-міністра, міг один раз за сесію і не раніше ніж через рік після затвердження урядової програми, відправити уряд у відставку. ВР не впливала на призначення і відставку окремих членів уряду. А от Президент міг завжди відправити у від­ставку як будь-кого з членів кабміну (включаючи пре­м’єра), так і весь уряд у цілому, без погодження з парла­ментом.

Збільшення президентських повноважень надало можливість Л.Кучмі досягти у перші роки правління певних позитивних здобутків: подолати управлінський хаос в країні, сепаратизм обласних еліт, зміцнити зовнішні позиції України, деякою мірою стабілізувати суспільно-політичне та соціально-економічне становище, загнуздати інфляцію, провести досить успішну фінансову реформу. Однак корінних позитивних зрушень в країні не сталося. Навпаки посилення владних можливостей Президента, за відсутності чіткого поділу повноважень і відповідальності гілок влади, безконтрольності посадових осіб і держінститутів надавало величезні можливості для створення Л.Кучмою в Україні авторитарно-олігархічного режиму.

Влада його посилювалась. Він міг здійснювати реальний вплив на судову і законодавчу владу в державі. Президент контролював діяльність державного апарату та Кабінету Міністрів, зокрема й за допомогою відданої собі, нібито консультативної структури — так званої Адміністрації Президента, яка взагалі була непередбачена діючою Конституцією. Здійснюючи реально виконавчу владу і взявши фактично під повний контроль всю виконавчу гілку, Президент в той же час абсолютно не ніс ніякої відповідальності за її діяльність, перекладаючи при потребі всі проблеми на Уряд. Так, один за одним піш­ли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 р.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 р.).

Однак соціально-економічна ситуація у країні була безпросвітною, державна система була повністю корумпована і працювала на інтереси новітньої «владної буржуазії». Відтак Л.Кучма і його владна команда, як втім і національно-демократичні сили, все більше втрачали підтримку населення (більшість якого асоціювало їх з невдалими реформами та невиправданими обіцянками).

В цій ситуації у березні 1998 р., відбулися вибори до Верховної Ради, що проходили за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Для партій запроваджувався 4% виборчий поріг. Крім цих заходів, влада, щоб зменшити державні витрати на вибори і ліквідувати свою залежність від розчарованого владною елітою народу, скасувала обов’язковий 50% поріг явки виборців. Відтепер скільки б людей не прийшло на вибори, вони вважалися дійсними.

Незважаючи на загальну та закономірну перемогу на виборах лівих сил і програш про владних партій, ситуація у ВР була далеко неоднозначною. Навіть ідеологічно близькі партії і блоки роздиралися внутрішніми протиріччями та амбіціями своїх лідерів. Наприклад прогресивні соціалісти Н.Вітренко були непримиренно настроєні проти соціалістів О.Мороза. Центристська «Громада» не бажала співпрацювати з НДП А. Матвієнка, за яким стояв ворог П. Лазаренка Л. Кучма. Зрештою, в результаті корупційного скандалу та боротьби за владу, «Громада» розкололася і Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію «Батьківщина». Відбувся розкол і Народного Руху. Він розділився на дві ворожі партії, які очолили Ю.Костенко (УНР) і Г.Удовенко (НРУ). Внаслідок цих подій, а також під впливом майбутньої президентської кампанії, у ВР в цей час не склалося конструктивної більшості, яка могла б здійснювати серйозну законотворчу роботу.

Оскільки авторитет Л.Кучми серед народу був вже підірваний, в нього були невеликі шанси на перемогу. В результаті розколу правих сил, падінню їхньої популярності серед населення, загибелі їх лідера В.Чорновола в автокатастрофі, найбільші шанси на перемогу мав О. Мороз, який у своїй програмі дотри­мувався соціал-демократичної орієнтації європейського типу. Однак створена у ході виборчої кампанії так звана «канівська четвірка» (Є. Марчук, О. Мороз, О. Ткаченко і міський голова Черкас В. Олійник) напередодні виборів розпалася. Демократичний табір виявився роз’єднаним і опозиційні кандидати пішли на вибори поодинці. Відтак у другий тур президентських виборів вийшли Л.Кучма і В.Симоненко, чого й добивалася влада.

14 листопада 1999 р. виборці змушені вибирати між пристосуванцем-комуністом В. Симоненком, що уособлював «світле минуле» і «реформатором» Л. Кучмою, якому допомагав весь адміністративний ресурс. Більшість українців проголосувало все ж за чинного Президента, який набрав 56,25% голосів.

Після перемоги Л.Кучма почав наступ на Парламент видавши указ про проведення всеукраїнського референдуму, метою якого було нібито ліквідувати запрограмоване «недосконалою» Конституцією протистояння між ВР і Президентом. Досягти цього планувалося звичайно ж шляхом посилення президентської гілки влади за рахунок повноважень Парламенту.

На референдум виносилися такі питання: недовіра Верховній Раді XIV скликання; право Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця в ній не сформувалась постійно діюча парламентська більшість, або в разі не затвердження нею впродовж трьох місяців Державного бюджету України; скасування депутатської недоторканості; скорочення чисельності народних депутатів респуб­ліки з 450 до 300 осіб; формування двопалатного парламенту, одна з па­лат якого представляла б інтереси регіонів; прийняття Конституції України на всеукраїнсько­му референдумі. В той же час Л.Кучма добився затвердження Парламентом нового енергійного реформаторського уряду на чолі з колишнім головою НБУ В.Ющенком.

Страх перед референдумом і розпуском ВР, з одного боку спонукав депутатів проголосувати за тимчасовий мораторій на про­ведення в 2000 р. всеукраїнських та місцевих референ­думів, а з іншого змусив консолідуватись і піти на домовленості з президентськими фракціями. Крім того, призначення Президентом реформаторського уряду В.Ющенка, спонукало національно-демократичні сили зайняти пропрезидентську позицію. В результаті так званої «оксамитової революції», 13 січня 2000 р. у ВР утворилася депутатська більшість з одинадцяти парламентських фракцій (про владних партій, національно-демократичних сил, залучених депутатів мажоритарників, а також переходу і «перекупки» депутатів інших фракцій). Новим головою парламенту обрали Івана Плюща.

Проте ідилічної співпраці не було. Поряд з протистоянням новій «більшості» лівої частини Парламенту, відбувалося і розмежування правих та центристських фракцій ВР на пропрезидентські і про урядові, пов’язане з призначеним на 16 квітня 2000 р. Л. Кучмою зазначеного референдуму. Багато депутатів шукали союзника в особі прем’єра, бажаючи якось нейтралізувати можливе посилення Президентської влади.

16 квітня 2000 р. відбувся всеукраїнський референ­дум, за результатами якого президентські пропозиції були підтримані переважною більшістю голосів громадян України. Однак на заваді реалізації результатів референдуму стала політична криза, яка охопила Україну в кінці 2000 р. — першій половині 2001р.

Вона розпочалася з оприлюднення нардепом О.Морозом 28 лис­топада 2000 р. у Верховній Раді сенсаційних аудіо записів розмов Президента і вищих посадових осіб держави, таємно записаних колишнім офіцером служби охорони Президента М. Мельниченком. «Плівки» свідчили про начебто причетність керівництва держави до зник­нення, а можливо, й вбивства україн­ського опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе (невдовзі в лісі поблизу м. Таращі на Київщині було знайдено його обезголовлене тіло). З оприлюднених записів суспільство дізналося про узаконену систему повальної корупції у найвищих ешелонах влади, маніпулювання резуль­татами виборів, явища цинічного порушення владною елітою прав людини, факти залякування суддів, періодичне обмеження свободи слова, нама­гання впровадити в Україні політичну цензуру тощо.

Викриті в результаті так званого «касетного скандалу» факти сколихнули громадськість і стимулювали кардинальні зміни в українському суспільстві. В Україні почалася консолідація і формування широкої громадсько-демократичної опозиції владному режиму. В політичній сфері її уособлювали демократичні сили правоцентристської і соціалістичної орієнтації. Комуністи ж зайняли вичікувальну позицію.

Країною прокотилися хвилі протестів збуреного народу, направлені проти дискредитованого режиму. Ці акції непокори населення вилилися у велелюдні демонстрації, мітинги, студентські го­лодування. Протягом грудня — січня 2000—2001 р. майже в усіх обласних і багатьох районних центрах виросли наметові містечка. Опозиційними до чин­ної влади силами було створено низку структур: комітет «Україна без Кучми», Форум національного порятунку, Громадський комі­тет опору «За правду», куди ввійшли такі відомі політики, як Юлія Тимошенко, Левко Лук’яненко, Олександр Мороз, Сергій Голова­тий та ін., їхньою основною вимогою була відставка президента України та його найближчого оточення.

Намагаючись погасити суспільне невдоволення Президент відправив у відставку (точніше перевів на інші посади) найбільш одіозних для опо­зиції діячів: міністра внутрішніх справ Ю.Кравченко та голову Служби безпеки України Л. Деркача. З іншого боку, влада намагалася силовими методами обезголовити і дискредитувати опозиційні сили. У лютому 2001р. за звинуваченнями у корупції і економічних злочинах владою було за­арештовано фактичного керівника опозиції Юлію Тимошенко.

Однак це не зняло суспільної напруги і не стабілізувало ситуації в країні. Свого апогею проти­стояння в державі сягнуло 9 березня 2001 р., коли під час свят­кування річниці народження Т.Шевченка в сутичці демонст­рантів з міліцією постраждали десятки людей з обох сторін і сотні активістів опозиції було затримано, а згодом і багатьох засуджено на кілька років ув’язнення. 26 квітня Президентом була санкціонована відставка Парламентом популярного і ефективного Уряду В.Ющенка, який становив альтернативно-конкурентну небезпеку існуючій владі та викликав незадоволення її опори — олігархічних сил, а також комуністів.

Навесні напруженість в суспільстві почала потроху спадати. Криваві зіткнення злякали населення, яке до всіх соціально-економічних лих не бажало ще й громадянської війни. Опозиція перенесла основну вагу боротьби у політичну площину і почала готуватись до парламент­ських виборів 2002 р. На виборах 31 березня 2002 року до ВР, що відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою, перемогла демократична опозиція. Найбільше голосів здобув правоцентристський блок В.Ющенка «Наша Україна». До парламенту також пройшли Комуністична партія, пропрезидентський блок «За єдину Україну» і Соціал-демократична партія України (об’єднана). А також, незважаючи на шалену протидію влади, два послідовних представники опозиції: Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія. Однак про владні сили перемігши у більшості мажоритарних округів, нівелювали волю суспільства і здобутки опозиції, та ще й обрали Головою Верховної свого представника Володимира Литвина, колишнього голову АП. Такий пере­біг подій призвів до нечуваного протистояння між пропрезидентськими й опозиційними силами і сприяв новій хвилі суспільної напруги в країні.

Восени 2002 р. Україною знову прокотилися численні акції протесту. Зокрема 16 вересня в день річниці смерті Г.Гонгадзе різні опозиційні політичні сили — Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна», Соціалістична та Комуністична партії — провели на Європейській площі столиці Всеукраїнські народні збори «Повстань Україно!» за участю десятків тисяч громадян, що вимагали відставки Президента. Спроби протестантів розбити наметове містечко в районі центральних органів державної влади завершилися невдачею: підрозділи міліції його знесли. Навесні 2003 р. виступи опозиції відновилися трансформувавшись у своєрідну перманентну революцію. Загалом суспільство терпіло осоружну владу з останніх сил, покладаючи всі надії на мирну і легітимну зміну керівництва країни на майбутніх президентських виборах.

Однак ситуація у владній сфері української політики була досить складна. Намагаючись утриматись при владі Л.Кучма і його владна еліта спробували провести політреформу. Внаслідок якої вони й надалі планували керувати країною на чолі з «всесильним» прем’єром Л. Кучмою і «потрібним» Парламентом. Незважаючи на масовий тиск і перекупку депутатів, владі все ж трохи не вистачило сил для успішної реалізації цього проекту.

Почалася реалізація російського сценарію «Наступник». Призначивши головою уряду представника впливової донецької владної еліти В. Януковича, з можливим подальшим його президентством, Л. Кучма розраховував зберегти владну систему і панування в Україні колишніх суспільно-політичних сил. В той же час діючий Президент і його верхівка розглядали і варіант збереження влади Л.Кучми, при незворотному незадоволенню владою «донецьких» багатьох регіональних еліт, демократичного політикуму, страху населення. За умов передбачуваної брудної виборчої боротьби, Л.Кучма міг визнати вибори недійсними і за критичної ситуації в країні, розраховувати залишитись при владі, підтримуваний іншими регіональними елітами, і як менше зло — наляканим населенням і демократичними політиками.

Незважаючи на досить успішну економічну діяльність уряду В.Януковича і збільшення соціальних виплат населенню (які щоправда стимулювали високу інфляцію), лідер донецького регіону асоціювався з старою антидемократичною владою і не зумів якісно збільшити свій електоральний ресурс.

В. Ющенко спирався на широку підтримку незадоволеного анти демократичністю, правовим свавіллям та корупцією влади населення, політичну підтримку правоцентристської та соціалістичної опозиції (зокрема коаліції «Сила народу»), на ресурс мало залежних від уряду місцевих рад ряду регіонів та деяких державних адмі­ністрацій Західної України, а також частини великого бізнесу. Він обіцяв провести в країні широкі демократичні і правові перетворення.

Значна частина політико-економічних еліт інших регіонів України, та багато політиків, державних діячів та представників апарату і бізнесу не бажали посилення та правління донецького угрупування в державі, а тому зайняли нейтральну позицію. Згодом деякі з них підтримали «демократичну команду» В. Ющенка, а більшість сприяли досягненню певного політичного консенсусу в країні, що знайшов своє вираження у прийнятті ВР пакету законів, що включав в себе запровадження політреформи.

Виборча президентська кампанія осені 2004 р. виявилась безпрецедентно брудною. Влада грубо використовувала адміністративний ресурс, провокації, брудні технології, інформаційно блокувала опозицію. У другий тур президентських виборів, при­значений на 21 листопада, вийшли Віктор Янукович і Віктор Ющенко. 22 листопада близько 14-ї години голова ЦВК С. Ківалов оголо­сив попередні результати другого туру: В. Янукович набрав 49,42, а В. Ющенко — 46,7% голосів виборців. У відповідь, обурені явною фальсифікацією результатів виборів люди, масово почали збиратися на київському майдані Незалежності. До вечора їх кількість зросла до 300 тисяч, на Хре­щатику виросло справжнє наметове містечко. А вже 27 листопада, загальна кількість протестантів сягнула в столиці близько 1,5 млн. осіб. Сотні тисяч людей різного віку, стану, професій у тисячах міст і містечок України здійснювали акції протесту. Почалася «Помаранчева революція».

24 листопада Центральна виборча комісія проголосила переможцем президентської кампанії В. Януковича. Західні держави і міжнародні організації, на відміну від Росії, не визнали результати виборів. Команда В. Ющенка створила Комітет національно порятунку, який взяв на себе відповідальність за захист української демократії, оголосила Всеукраїнський політичний страйк і закликала демонстрантів блокувати громадські будівлі, в тому числі Кабінет Міністрів і президентську Адміністрацію. Внаслідок суспільного впливу, Верховний Суд своєю ухвалою заборонив ЦВК офіційне оприлюднення результатів виборів та вчинення будь-яких дій, пов’язаних із виконанням цієї постанови.

Бажаючи зміцнити свої суспільні і міжнародні позиції, команда Віктора Януковича маючи масову підтримку на Сході й Півдні України, у відповідь організовувала наметові містечка і демонстрації своїх прихильників. Крім того, прагнучи здійснити тиск на український політикум та суспільство, отримати підтримку Росії, політичні сили, що терпіли поразку, ініціювали сепаратистські акції (зокрема Всеукраїнський з’їзд 28 листопада в Северодонецьку).

Намагаючись розв’язати суспільно-політичну кризу в Україні, на початку грудня представники міжнародної спільноти і українські політики провадили переговори в Маріїнському палаці, домовившись не застосовувати сили, продовжувати діалог і чекати рішення Верховного Суду. Під тиском Майдану, в суботу 27 листопада Верховна Рада України прий­няла постанову про політичну кризу в Україні. Результати виборів визнавалися недійсними. Проте вже 30 листопада на засі­данні ВР силами про владної більшості була відмінена ця постанова. Дії влади викликали величезне обурення. Перебуваючи в оточенні понад 100 тисяч пікетувальників, Парламент прийняв постанову про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам.

Верховний Суд України визнав неправомірними підсумки другого туру президентських виборів і постановив провести повторне голосування. Зрештою 8 грудня 2004 р., владні і опозиційні сили дійшли компромісу. Постанова «Про вибори Президента України» приймалася в пакеті з конституційною реформою, що в майбутньому обмежувала повноваження Президента. Таким чином про владні сили отримували певні гарантії безпеки і власного впливу, а соціалісти і центристи обмеження авторитаризму майбутнього Президента та можливості власного парламентського впливу.

26 грудня відбулося переголосування другого туру виборів, за результатами якого В. Ющенку віддали свої голоси 51,99% ви­борців, В. Януковичу — 44,20%. 23 січня 2005 р. В. Ющенко офіційно став Президентом України. 4 лютого 2005 р. Вер­ховна Рада рекордною кількістю голосів — 375 дала згоду на при­значення Ю. Тимошенко на посаду прем’єр-міністра. Новий президент і «помаранчевий уряд» користувалися величезною довірою населення, яке покладало на них надії на створення правової, демократичної та економічно успішної України. Навіть більша частина політичних сил в Парламенті в цей час підтримували конструктивні дії нового керівництва країни, чекаючи позитивних зрушень та нових цивілізованих «правил гри».

Проте незважаючи на певні здобутки у зовнішній політиці і забезпеченні демократичних прав і свобод (зокрема у ЗМІ, чи під час виборів), функціонування зрощеної з кримінальним бізнесом корумпованої владної системи не змінилося. Внаслідок слабкого і розсвареного нового керівництва, «чисток» держапарату до неї лише додалися падіння управління та прогресуюча некомпетентність адміністративних висуванців нової влади. Соціально-економічні результати також були слабкими. Загалом після зникнення спільного ворога і здобуття владних вершин, між амбіційними «помаранчевими соратниками» негайно почалися конфлікти, активізувалися взаємна заздрість і недовіра, розгорілася жорстка боротьба за владу, сфери впливу, по­сади, все це блокувало можливості проведення якихось серйозних реформ. Зрештою нагромадження й оприлюднення ними взаємного компромату призвело до того, що 8 вересня 2005 р. у відставку було відправлено уряд Ю.Тимошенко.

Після цього Президент для підтримки потре­бував необхідних голосів у парламенті. Для цього він у вересні 2005 р. уклав т. зв. меморандум Ющенка — Януковича. Наступним прем’єр-міністром України 22 вересня 2005 р. було призначено зручного і не конкурентного для Президента Юрія Єханурова. Однак кредит довіри народу ще був досить високий. Це засвідчили парла­ментські вибори 26 березня 2006 р., що відбулися на пропорційній основі. Помаранчеві сили (БЮТ, «Наша Україна», СПУ) здобули більше голосів ніж КПУ та ПР. Проте переможці торгуючись за владні повноваження три місяці не могли створити парламентської коаліції. А коли 22 червня 2006 р. Угоду все ж було підписано, незадоволений лідер соціалістів О. Мороз розпочав переговори з керів­ництвом Партії регіонів, унаслідок яких його було обрано головою Верховної Ради. Незабаром лідери трьох фракцій — ПР, СПУ і КПУ відписали угоду про створення т. зв. антикризової коаліції.

Намагаючись якось гарантувати національно-демократичні завоювання, створити хоч відносно безконфліктні можливості для нормального функціонування державних інститутів, забезпечити власне владне становище Президент запропонував усім парламентським політичним силам підписати Універсал національної єдності. Після його підписання 3 серпня, В. Януковича вдруге було затверджено Верхов­ною Радою на посаді прем’єр-міністра України.

З 2006 р. відбулися зміни в політичній системі держави — згідно з конституційною реформою 2004 р. замість президентсь­ко-парламентської республіки запроваджувалася парламентсько-президентська. Скориставшись цим, антикризова коаліція шляхом «стимулювання» депутатів прагнула створити конституційну більшість і таким чином долати президентські вето. Поставлений перед обличчям втрати реальної влади і демократичних здобутків, В. Ющенко, при підтримці «помаранчевої опозиції» 2 квітня 2007 р. розпустив Парламент та призначив його перевибори. Невизнання більшістю ВР і Урядом цього указу призвело до масштабної політичної кризи в Україні.

25 травня Президент В. Ющенко пере підпорядкував собі Внут­рішні війська. Розпочалися переговори Президента, Прем’єр-міністра та голови Верховної Ради. Невдовзі вони оголосили Спільну політичну заяву про завершення політичної кризи в Укра­їні та про те, що дострокові парламентські вибори відбудуться 30 ве­ресня 2007 р., після ухвалення парламентом необхідних законопроектів.

На проведених виборах з невеликою перевагою перемогли національно-демократичні сили. Ними була утворена коаліція і Ю. Тимошенко повторно була обрана головою Уряду, який знову зробив спроби проведення оздоровлення владної та економічної системи країни. Однак діяльність нової «помаранчевої коаліції» в Парламенті і демократичного уряду в країні, внаслідок чвар і суперництва між союзниками та їх лідерами, перш за все між Ю.Тимошенко і В.Ющенко (особливо у світлі майбутніх президентських виборів), не відзначалася стабільністю та єдністю і була в основному спрямована не на проведення потрібних країні змін, а на посилення власного впливу у владі та завоювання симпатій електорату.

Отже швидкої та ефективної трансформації державно-політичного та суспільно-економічного устрою в Україні не сталося. Це значною мірою обумовлювалося по-перше тим, що в результаті надто сильного радикалізму демократичної опозиції та обережності українського суспільства, а також роз’єднаності, непрофесійності та певного угодовства національних сил, швидкої орієнтації та згуртованості владної колишньої компартійної еліти, в перші роки не відбулося повноцінної ротації влади в Україні.

По друге, повільність і неефективність реформених змін детермінувалась засиллям партійних консерваторів у системі влади і у Радах, котрі зберігаючи їх вплив, в умовах розчарування населення «нацдемократами» і реформами, погіршенням соціально-економічного становища в країні, утримували свої владно-комуністичні позиції у державі.

По третє, і головне: процеси слабкості і корупції центральної влади та місцевих адміністративних структур, падіння управління країною, та повільна трансформація державних інститутів і пробуксовка реформ, визначалися також вигідністю такої ситуації для багатьох людей з владної еліти, котрі так успішніше і тільки для себе проводили «повзучу і закриту» приватизацію загальнонародного майна, конвертуючи владні можливості у власність та знов у владу.

Все це мало наслідком «топтання реформ на місці», загострення економічної кризи і зубожіння більшості населення. В той же час посилення соціальної напруги в суспільстві і дезорганізація управління країною, загрожували соціальному вибуху і розвалу держави. Водночас визначилась і потреба нових суспільно-впливових груп легімітизувати отриману власність, реалізувати свої нові соціально-економічні і громадсько-політичні можливості, а також бажання стабілізувати та захистити своє нове суспільне становище і власні політико-економічні інтереси (як у внутрішній так і в зовнішньополітичній сферах), та ввести загальнообов’язкові «правила гри» в бізнесі і владі. В результаті з 1994 р. відбувається зміцнення центральної влади, проводяться певні законодавчі зміни та ліберально-ринкові реформи.

Однак «закрита» приватизація для «своїх», що провадилась з порушенням законів і під «дахом» владних структур, і неадекватних та фактично недієздатних і корумпованих судово-правничих інституцій, призвели до відсутності і безправності в Україні середнього класу, а відтак і неможливості суспільства попри «демократичний устрій країни» реально впливати на владу.

В результаті утворився значною мірою олігархічно-буржуазний режим «латиноамериканського типу» з «демократичним антуражем», який здійснював арбітраж серед нових економіко-олігархічних груп, визначав правила функціонування бізнесу і громадських структур, правила доступу до влади, проводив розподіл загальнонародних ресурсів та власності. Загалом, внаслідок створених владним режимом умов життя в країні, практично все суспільство змушене було для виживання порушувати державні закони і так чином опинялося під контролем владних структур.

Однак збільшення владного тиску на суспільство в усіх сферах життя, за умов безправності людей та економічної кризи, посилювало соціальну напругу і незадоволення широких верств культурного, освіченого та цивілізованого народу України. Крім того, намагання режиму взяти під повний контроль суспільно-політичне і економічне життя суспільства викликали страх і незадоволення певної частини регіональних еліт, обділених економічних груп, та значної частини політикуму і ліберальної інтелігенції.

Результатом була «Помаранчева революція» 2004 р., яка однак попри деякі завоювання в зовнішньополітичній та громадянсько-демократичній сферах, певної ротації владної еліти та перманентної політичної дестабілізації, не призвела до якісної зміни корумпованої системи влади в країні.