СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1950-Х — СЕРЕДИНІ 1980-Х РР.

1. Особливості процесів десталінізації та лібералізації в Україні у період хрущовської «відлиги».

2. Україна в умовах наростання системної кризи радянської тоталітарної системи.

3. Культурне і духовне життя в Україні на початку 1950-х —у середині 1980-х рр.

1. Особливості процесів десталінізації та лібералізації в Україні у період хрущовської «відлиги»

Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. серед керівництва країни негайно розпочалася неминуча боротьба за владу. Головна боротьба розгорілася між Л. Берією, що очолював могутні міністерства внутрішніх справ і держбезпеки, та представниками найвищого партійного керівництва, лідером яких став М. Хрущов. По суті, стояло питання хто реально керуватиме країною — партія чи силові органи. М. Хрущов, застерігши певну підтримку вищих партійних та урядових діячів (Г. Маленкова, М. Булганіна, В. Молотова), які боялися всесильного керівника репресивних структур, і заручившись підтримкою армії (перш за все в особі популярного воєначальника Г. Жукова) випередив Л. Берію і 26 червня 1953 р. того заарештували під час засідання президії ЦК КПРС. У грудні Л. Берію з групою найближчих поплічників з силових органів звинуватили в шпигунстві та зловживанні владою і без суду розстріляли. Оперативно було проведено «чистку» силових структур. Штати МВД було скорочено на 12%. Намагаючись нейтралізувати потенційну небезпеку для влади партії від надто сильних об’єднаних силових установ, у березні 1954 р. Структури, що відали держбезпекою, були відділено від МВС і перетворено на самостійний комітет (КДБ). Окрім того, відтепер партійні й державні установи в центрі та на місцях перебували, фактично, поза контролем місцевих чекістів. Отже, перемогла партійна номенклатура, яка боялась продовження періодичних жахливих «чисток» та репресій у своїх лавах з боку нового вождя «сталінського типу» та силових структур.

Це сприяло поверненню країни до нормальних форм законності й початку десталінізації. У вересні 1953 р. було скасувано такі позасудові орган як воєнний трибунал військ МВС і Особлива нарада МВС. Окрім того, смерть всесильного диктатора Й. Сталіна і розстріл Л. Берії збурили суспільство, що жило під жахливим тоталітарним пресом, у таборах почалися повстання. Потребуючи суспільної підтримки й стабілізації соціального становища в країні, нова влада пом’якшувала режим у країні й у таборах. Було припинено кампанії звинувачень у націоналізмі та космополітизмі. Протягом 1953—1955 pp. розпочався перегляд основних політичних справ сталінського часу. В 1954 р. було створено центральну та місце­ві комісії, для перегляду справ осіб, засуджених у 1934— 1953 pp. А в грудні 1955 р. сформовано комісію з вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з’їздом партії, та інших громадян у період 1935—1940 pp.

Становище М. Хрущова зміцнилося, й у вересні 1953 р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС. Посилюючи свої позиції в партійних структурах республік, М. Хрущов сприяв висуванню національних кадрів у місцеві партійні органи. Так, уже в червні 1954 р. в ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, керівників великих підприємств — 51%. А 19 лютого 1954 р., у зв’язку з широким пропагандистським відзначенням 300-річчя входження України до складу Росії, указом президії Верховної Ради СРСР Кримська область передавалася з складу РСФСР до складу УРСР. Значною мірою це рішення зумовлювалося збитковістю Криму і неспроможністю Росії ефективно забезпечувати півострів та флот продуктами харчування. Однак офіційно постанова мотивувалася спільністю економіки, територіальною близькістю й тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом і Україною. Загалом «передача Криму» була досить сумнівним «подарунком» Україні, з огляду на національний склад населення півострова.

Почалася поступова десталінізація і лібералізація суспільного життя країни. Еволюція радянської системи, що виявлялась у реорганізації політико-адміністративних структур та значною мірою виражалася в лібералізації всіх сфер суспільного життя, зумовлювалася дією кількох суттєвих чинників. По перше: безроздільне утвердження на вершині влади в країні зміцнілої партійної номенклатури, яка прагнула до забезпечення непідконтрольності і недоторканності свого становища в державі та не бажала допускати над собою якоїсь сильної авторитетної влади, виключало можливість репресій проти партії і відновлення абсолютної диктатури одноосібного популярного вождя.

По друге: використання самою владною партією (яка дуже розрослася) масових сталінських репресій проти суспільства також втратило актуальність. З одного боку радянське суспільство вже було досить усталеним і єдиним, і потреби в масштабних придушеннях якихось ворожих для радянської системи соціальних класів не було. З іншого боку, індустріалізація, колективізація, війна, і післявоєнна відбудова, що вимгали величезної концентрації влади і ресурсів, колосального напруження сил від народу і апарату, та потребували постійного «підхльостування» суспільства, закінчились. Створення Радянським Союзом атомної бомби підвищувало рівень воєнної безпеки країни і водночас робили, ілюзорними сподівання на воєнну перемогу над капіталізмом, оскільки наслідки ядерної війни значною мірою були рівнозначними поразці.

По третє: економічні і соціальні ресурси суспільства, які можна було витиснути з народу за допомогою силового пресу, фактично вичерпалися. В результаті, сталінізм, що став синонімом мобілізації, своє історичне завдання виконав і став непотрібним еліті.

Життя висувало інші виклики радянській державі. Утримання та розширення радянського соціалістичного блоку в змаганні з капіталістичним світом за умов мирного співіснування, переходило з воєнно-ідеологічної в соціально-економічну, культурно-інформаційну та політичну площину. Таким чином, керувати сталінськими методами було вже неможливо й неефективно. Тому лідер партії М. Хрущов почав реорганізацію, децентралізацію та лібералізацію режиму, намагаючись таким чином вивільнити нові ресурси суспільства, отримати певну підтримку серед населення і республіканських партійних еліт та забезпечити керованість країною, а головне — зробити радянську систему більш адекватною новим світовим викликам та реаліям.

Щоб зміцнити своє владне становище, легітимізувати свої повноваження першого секретаря ЦК КПРС і відтіснити від влади суперників, М. Хрущов домігся скликання XX з’їзду партії на 8 місяців раніше за статутний термін. У доповіді, проголошеній на закритому засіданні з’їзду в ніч з 24 на 25 лютого 1956 р., новий лідер країни виступив з жорсткою критикою культу особи визнаного вождя комуністичної системи Й. Сталіна, поклавши на нього відповідальність за необґрунтовані масові репресії в партії та армії, за трагедію поразок у перші роки війни, знищення мільйонів безневинних людей, злочинну депортацію цілих народів. Основні положення до­повіді, дещо пом’якшені, стали основою пос­танови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслідків». Доповідь мала величезний резонанс і колосальні наслідки як усередині країни так і за кордоном.

Проте в доповіді критикувалася не сама комуністична система, а культ особи Й. Сталіна і пов’язані з ним злочини. Це визначалося тим, що й сам М. Хрущов і значна частина більшовицької владної еліти ще не лише вірили в комуністичну доктрину, але й самі були намертво пов’язані з чинною системою та її злочинами. Таким чином, списуючи всі злочини режиму на Й. Сталіна і каналізуючи на нього все суспільне невдоволення радянським правлінням за попередній період (і водночас знищуючи архівні матеріали з власними злочинами), партійна еліта на чолі з М. Хрущовим зберігала радянську систему і зміцнювала власну владу в країні.

Разом з тим, кроки М. Хрущова з реабілітації репресованих, звільнення в’язнів концтаборів, лібералізації радянського режиму важко переоцінити. Почався масштабний перегляд справ репресованих і їхня реабілітація. ГУЛАГ було ліквідовано. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортова­них членів сімей, пов’язаних з діяльністю українських націоналістів. З таборів було випущено сотні тисяч людей. Для стабілізації західних регіонів СРСР було надано амністію повстанцям, що все ще діяли на Західній Україні та в Прибалтиці. В 1957 р. почалося відновлення прав і державних утворень деяких депортованих народів (вайнахів, карачаєвців, калмиків, чеченців).

Однак процеси реабілітації та лібералізації були досить обмежені і суперечливі. М. Хрущов не наважився на перегляд сфабрикованих полі­тичних процесів 30-х pp. В Україні на кінець 50-х pp. органами КДБ і прокуратури республіки було пе­реглянуто справи майже 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресивних органів. З них було реабілітовано 58%. Поза законом залишилася більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х pp., діячі ОУН-УПА. Навіть українських націонал-комуністів не було реабілітовано. Та й взагалі процес десталінізації суспільного життя в Україні роз­гортався повільніше, ніж у центрі.

Проте й така лібералізація і десталінізація в очах багатьох рядових партійців, апаратників та членів вищого радянського керівництва країни видавалися занадто радикальними й викликали спротив. В Україні ці позиції розділяли перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко, керівництво Київської міської організації КПУ. У червні 1957 р. Г. Маленков, В. Молотов, Л. Каганович організували змову і, маючи більшість у президії Центрального Комітету, спробували на засіданні ЦК КПРС відправити М. Хрущова у відставку. Проте, спираючись на підтримку армії (Г. Жукова) та КДБ (І. Серова) Хрущов скликав пленум ЦК, на якому супротивників було затавровано як «антипартійну групу» й виключено з президії ЦК. Побоюючись популярного в армії і суспільстві Г. Жукова, М. Хрущов усуває його з посади міністра оборони й виводить з складу ЦК. У 1958 р. він іще більше зміцнює свої владні позиції, ставши й на чолі союзного уряду (Головою Ради Міністрів СРСР).

Нова хвиля десталінізації почалася в 1961 р. У жовтні на XXII з’їзді КПРС про злочини Й. Сталіна говорили вже відкрито. Було ухвалено винести саркофаг Й. Сталіна з мавзолею В. Леніна. По всій країні демонтувалися пам’ятники колишнього вождя, перейменовувались міста, вулиці, установи, підприємства. В Україні Сталінську область було перейменовано у Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.

Однак «відлига» і реабілітація жертв сталінських репресій супроводжувалися но­вими політичними репресіями, хоча ці факти заперечувало радянське керівництво. В Україні на закритих судо­вих засіданнях за «антирадянську націоналіс­тичну пропаганду» в Тернополі, Чернівцях, Луцьку, Дніпро­петровську, Рівному, Луганську, Сумах у кінці 50-х рр. було покарано близько 3,5 тис. чол. У новому Кримінальному кодексі УРСР, прий­нятому 1961 p., залишалась стаття 62 «Антирадянська агітація і пропаганда». Окрім того, влада почала новий наступ на Церкву. Протягом 1957—1964 рр. в Україні було закрито 46% храмів.

Лібералізація суспільного життя полягала й у певній децентралізації управління в СРСР. Це зумовлювалося як бажанням нової влади заручитися підтримкою республіканських еліт, вимогами покращення зовнішнього іміджу СРСР, так і потребами більш ефективних результатах у економічній і адміністративній сфері на місцях. Так, в Україні тільки у 1953—1956 рр. з союзного в республі­канське підпорядкування перейшло декілька тисяч під­приємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також — права щодо поточного й перспективного планування, матеріально-тех­нічного забезпечення, використання капі­таловкладень тощо. Було розширено склад і права місцевих органів влади. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад у плану­ванні, будівництві, бюджетно-фінансових справах та ін.

Збільшилась дипломатична присутність республіки на міжнародній арені. У 1955 р. Україна була членом уже 29 міжнародних організацій, уклала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших дип­ломатичних актів У 1957 р. у Нью-Йорку відкрилося постійне представництво УРСР при ООН. Найактивніше українська делегація діяла Постійній комісії ООН з питань науки, освіти та культури (ЮНЕСКО). УРСР брала участь у роботі Міжнародного бюро освіти (МБО), ініціювавши рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від дня народження Т. Шевченка. У 1957 р. Україну прийнято до Міжнародного агентства з атом­ної енергії (МАГАТЕ). Співпрацювали українські дипломати й у Міжна­родній організації праці (МОП). Однак. усе таки зовнішньо­політична діяльність України повністю перебувала у фарватері радянської політики й була обмеженою.

А політика СРСР на міжнародній арені у ці роки була досить суперечливою. Після війни СРСР перетворився на світову наддержаву, зі своїми ідеологічними, соціальними та політичними месіанськими амбіціями, своїми соціалістичними сателітами. І хоча соціалістичний табір був вже не єдиний (проблеми з Югославією, Китаєм), експансія радянської системи ще тривала. СРСР підтримував у всьому світі визвольний рух колоніальних країн, намагаючись, звичайно, утвердити в них свій вплив, зміцнити свої міжнародні позиції й розширити соціалістичну систему. Найбільшим геополітичним досягненням Радянського Союзу було вторгнення у вотчину США — латиноамериканський регіон і закріплення на Кубі. Намагаючись забезпечити воєнну безпеку революційної Куби і одним ривком досягти ядерного паритету з США, Радянський Союз установив на Кубі ядерні ракети. Наслідком стала так звана «Карибська криза» 1962 р., яка ледь не призвела до світової ядерної війни.

Неможливість перемоги у воєнному протистоянні, виснаження економіки в холодній війні та гонці озброєнь, потреба завоювання позитивного іміджу в світі спонукали керівництво країни виступати з миротворчими ініціативами. Так, у 1963 р. в Москві було підписано міжнародний договір про заборону ядерних випробувань на землі, в атмосфері, під водою, в космосі.

Втім, незважаючи на певну лібералізацію режиму, СРСР жорстко придушив демократичні виступи в Угорщині 1956 р., згодом — у Польщі. Щоб запобігти масовій втечі німців з соціалістичної Німеччини, на її західному кордоні у Берліні в 1961 р. було споруджено триметровий мур. Ці дії радянського керівництва зумовлювалося. по-перше, тим, що Радянський Союз як світова держава, звичайно, не збирався втрачати своїх нових геополітичнх надбань. А по друге, дозвіл на більшу демократизацію й можливий вихід з соцтабору тієї ж Угорщини міг спровокувати ланцюгову реакцію розвалу всього соцтабору, повний провал месіанських та міжнародних амбіцій СРСР, а також загрожував існуванню самої соціалістичної системи всередині радянської країни. Однак ці репресивні акції завдали величезного удару по іміджу СРСР та комуністичної доктрини в цілому, і показали всьому світу, що Радянський Союз може утримувати в своїй орбіті розвинуті європейські народи не завдяки перевагам своєї системи, а переважно силовими методами.

У 1953 р. поганий врожай поставив країну на межу голоду. Село було розорено колективізацією, війною, постійним викачуванням з нього всіх ресурсів. Тому головним державним завданням на початку 50-х рр. в економіці стало ви­рішення продовольчої проблеми. Проте резерви розвитку сільського господарства сталінськими методами вичерпалися. Започатковано реформи в сільському господарстві було у 1953 р. на ве­ресневому пленумі ЦК КПРС. Вперше планувалося вкладання державою великих фінансових, технічних, організаційних ресурсів у сільське господарство, зниження податкового пресу з колгоспів, підвищення їхньої самостійності, освоєння нових цілинних земель. Окрім, того, передбачалося впровадження низки заходів із матеріального заохочення селян для підвищення продуктивності праці.

Уряд ліквідував систему заготівель, а основною формою постачання міст продовольством стала закупівля. Держава протягом 1952—1958 рр. постійно підвищувала закупівельні ціни на сільгосппродукцію. Так, на зерно вони зросли майже в 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. З колгоспів було списано борги. Їм надавалася певна самостійність у плануванні та в управлінні місцевими господарськими процесами. Великих зусиль держава докладала, щоб забезпечити колгоспи достатньою кількістю техніки і кваліфікованими кадрами. Так,порівняно з 1951 р. для забезпечення МТС УРСР трак­торами та іншими машинами держава у 1957 р. витратила у 2,4 раза більше коштів. На 1960 р. уже. 65,5% керівників колгоспів мали вищу та середню спеціальну освіту. Протягом 1951—1960 рр. капіталовкладен­ня держави у сільське господарство республіки зросло в 6 разів порівняно з роками четвертої п’ятирічки. Колгоспникам підвищували зарплати. Було знижено податки на особисті присадибні господарства колгоспників, а самі підсобні ділянки дозволялося збільшити в кілька разів.

В результаті подібної політики, у 1954—1958 рр. у країні спостерігалося безпрецедентне за всю історію СРСР зростання продуктивності сільського виробництва. Вало­вий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 рр. майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництво м’яса — більш як у два рази, молока — втричі. Обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%. З 1954 по 1956 рр. в СРСР спостерігається приріст сільського населення — вперше за післявоєнний період. У 1958 р. республіку було нагород­жено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Успіхи в сільському господарстві запаморочили голову радянському лідеру, він висуває гігантські плани догнати й перегнати США у сільгоспвиробництві, абсолютно не враховуючи реалій. Досягти цього планується шляхом форсованого впровадження нових технологій і масштабних посівів певних сільськогосподарських культур (кукурудзи) у державних господарствах. Однак проведення цих заходів директивно-бюрократичними методами та ще й за абсурдно короткі строки закономірно призвело до дестабілізації господарства й провалу галасливих кампаній. Екстенсивне освоєння цілинних земель, що спершу давало певний ефект, у подальшому також не виправдовувало надій. А для України — призводило до вимивання з республіки матеріальних і людських ресурсів. Окрім того, тягарем з 1958 р. на господарство колгоспів лягла вимога викупу техніки машинно-тракторних станцій (МТС).

Паралельно держава домагається більшого залучення селян до колгоспного виробництва, шляхом скорочення їхніх господарств. Так, уже у 1955 р. вдвічі зменшено розміри присадибного господарства селянина, у 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. вийшла заборона утримувати худобу в містах та в робітничих селищах.

В результаті невиправданої економічної політики, постійного адміністративного авантюризму, що розхитував господарство, у сільському виробництві відбувся закономірний спад. Так, обсяг валової продукції сільського господарства України з 1958 до 1964 р. зріс лише на 3%. Причому продуктивність тваринництва в республіці у 1964 р. становила 92% рівня 1958 р.

Оскільки держава зменшувала фонди нагромадження, скорочувала армію (на 200 тис.), та адміністративний апарат (у республіці було ліквідовано 4867 установ і 92,5 тис. посад), то поряд з великими вливаннями в сільське господарство стали можливі й значні капіталовкладення у промисловість. Водночас, намагаючись задіяти додаткові ресурси для стимулювання розвитку промисловості, уряд намагався надати певної самостійності місцевому господарству, частко­во децентралізуючи керівництво економікою. У лютому 1957 р. було ухвалено ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради наро­дного господарства (раднаргоспи). В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів. Під контроль раднаргоспів Укра­їни було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів рес­публіки. Втім, ця економічна «незалежність» не означала, що Україна могла сама оперувати своїми еко­номічними здобутками. Тільки в 1959—1961 pp. вона відда­ла до загальносоюзного бюджету близько 14% свого націо­нального доходу, які нічим не було відшкодовано.

Окрім того, економічна самостійність дедалі сильніше вступала в суперечність з командно-адміністративною системою управління. Плано­ва економіка ставала дедалі хаотичнішою, коли отриму­вала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів.

Проте державні капіталовкладення в промисловість і надання певної самостійності місцевим господарствам на даному етапі економічного розвитку країни сприяли пожвавленню економічного життя в УРСР. Темпи приросту промислової продукції у 50-х — першій половині 60-х рр. майже удвічі перевищували показники за 1965—1985 рр., причому показники розвитку української промисловості перевищували середні по СРСР. У цей період середньорічний темп приросту національного до­ходу всієї країни збільшився до 9%.

Україна перетворилася на потужну металургійну й паливну ба­зу СРСР. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістич­ні держави світу. Було здійснено будівництво великих теплових елек­тростанцій: Ворошиловоградської, Миронівської, При­дніпровської, Сімферопольської, Слов’янської, Старобешівської та ін. Дали струм електростанції Дніпропетров­ського каскаду: Дніпродзержинська, Каховська та Кре­менчуцька ГЕС. Виробництво електроенергії збільшилося з 44 млрд. кВт. год 1958 р. до 94 млрд. кВт. год у 1965 р.

Республіка стала одним із найрозвинутіших районів маши­нобудування. У Дніпропетровську споруджувалися заводи важких пресів та бурякозбиральних комбайнів, у Запоріжжі — трансформаторний завод, у Кременчуці — завод вантажних авто­мобілів, у Херсоні — завод сільськогосподарських машин. На Харківському та Київському авіазаводах почали випускати нові швидкісні турбореактивні і турбогвинтові пасажирські літаки міжнародного класу Ту-104, Ту-124, АН-24.

В УРСР у Запоріжжі виникло легкове автомобілебудування. Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних кораблів, риболовецьких траулерів у Миколаєві. За семирічку 1959—1965 рр. виробництво но­вих засобів автоматизації збільшилось у 4,2 раза. У Дніпропетровську швидко розбудовувався найбільший у світі ракетобудівний комплекс із десятками тисяч нау­ковців, інженерів, робітників. Однак, незважаючи на значні досягнення в економіці резерви господарського піднесення в межах існуючої системи виявилися вичерпаними.

У хрущовський період було досягнуто кардинальнх здобутків і в соціальній сфері. З вересня 1959 р. в УРСР розпочався перехід на п’яти­денний робочий тиждень із двома вихідними днями за восьмигодинного робочого дня. Було збільшено тривалість відпусток, пов’язаних із вагітністю й пологами. В липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, який на той час був найпрогресивнішим у світі. Пенсійний вік зменшувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій зріс майже удвічі. З 1956 по 1965 рр. поетапно росли зарплати громадян. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали май­же 10% заробітків трудящих.

За десять хрущовських років в Україні було збудовано понад 3 млн. квартир, житло отримали близько 18 млн. людей. Загалом СРСР у 60 рр. випереджав усі країни за темпами житлового будівництва. Різко виросло забезпечення населення школами, лікарнями, дитсадками. Серйозні зміни відбувалися на селі. Поліпшенню становища сприяли щомісячне авансу­вання колгоспників, ліквідація натуроплати, списання за­боргованості з податку і поставок за попередні роки. Са­ме в хрущовські роки селяни нарешті одержали пас­порти.

У жовтні 1961 р. XXII з’їзд КПРС прийняв третю партійну програму, яка демагогічно обіцяла радянським людям комунізм буквально через 20 років. Приймаючи нездійсненну програму, яка до того ж остаточно орієнтувала населення саме на споживацьку модель комуністичного суспільства, більшовицькі лідери фактично прискорювали строки неминучого краху соціалістичної системи.

Шапкозакидацькі обіцянки М. Хрущова щодо швидкого й постійного росту рівня життя після економічних проблем, викликаних значною мірою його господарським авантюризмом, призвели до масового невдоволення населення, що вилилися у бунт в Новочеркаську 1962 р., робітничі страйки в Кривому Розі, Дніпродзержинську. Продовольчі труднощі, дефіцит товарів, 30-відсоткове підвищення роздрібних цін на м’ясо та масло, замороження заробітної плати, відмова від обіцяного знижен­ня прибуткового податку остаточно підірвали авторитет М. Хрущова в очах народу. А його намагання за новим уставом КПРС впровадити механізм періодичного оновлення партійної еліти; адміністративний і зовнішньополітичній авантюризм; безконтрольність; посилення абсолютистських тенденцій дратували та лякали партапарат, який прагнув стабільності й гарантій свого владного становища. Зрештою, восени 1964 р. в результаті організованої змови М. Хрущова, який не відповідав новим потребам системи й дестабілізовував її, було позбавлено влади.

Отже, в цей період під впливом внутрішніх чинників та нових викликів радянська система еволюціонує і структурно реорганізується. Це проявляється в переході вищої влади в країні від одноосібного вождя до партійно-бюрократичного апарату, в припиненні масових репресій та зменшенні тиску на суспільство. Вказані явища супроводжувалися певною лібералізацією майже в усіх сферах життя суспільства і мали наслідком початок міжнародної розрядки, піднесення економіки країни, підвищення рівня життя та соціальної захищеності громадян. Проте основи суспільного ладу не змінилася, а лібералізація викликала загрозливу дестабілізацію системи й загрожувала її існуванню, тому влада була змушена поступово її згортати. Незважаючи на потужний удар по основах радянської системи, завданий розвінчанням культу особи Й.Сталіна та придушенням демократичних рухів у соціалістичних країнах, всетаки в цей період СРСР ще зберігає експансіоністські потенції, про що свідчили його геополітичні та космічні здобутки.