Персоналії

Антонович Володимир (1834—1908) — історик, археолог, етнограф, археограф. Народився в містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирської обл.). Закінчив медичний (1855) та історико-філологічний (1860) факультети Київського університету. В 1863—1880 рр. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади. Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології, етнографії України, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рр.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 рр.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885), «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1798 рр.» та ін.

В. Антонович — засновник нової історичної школи. Схему історії, накреслену в його працях, продовжили в наукових доробках його учні М. Довнар-Запольський, Ф. Леонтович, А. Андрієвський та з кінця XIX ст. — М. Грушевський.

Аркас Микола (1853—1909) — історик, композитор, просвітній діяч. Народився в м. Миколаєві. Освіту здобув в Одеській гімназії та у Новоросійському університеті в Одесі (1875). До 1898 р. служив у морському відомстві, в губернському управлінні. Після виходу в відставку мешкав у родовому маєтку на Херсонщині. Багато зусиль доклав до вивчення української історії. Головна праця М. Аркаса — «Історія України-Русі» (1908), яка значно сприяла популяризації історії України серед широких верств суспільства. Брав активну участь у національно-культурному русі, був засновником товариства «Просвіта» у Миколаєві (1907). Автор опери «Катерина» (1891), історичної поеми «Гетьман Пилип Орлик» (1907).

Білозерський Василь (1825—1899) — український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст. Народився на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у Київському університеті (1843—1846).

У 1846—1847 рр. учителював у Петровському кадетському корпусі в м. Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Пропагував ідеї християнського соціалізму, виступав за об’єднання всіх слов’янських народів у республіканську федерацію, в якій провідну роль відводив Україні. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві заарештований і засланий до Олонецької губернії під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському правлінні. З 1856 р. знову проживає в Петербурзі. У1860—1862 рр. — редактор журналу «Основа». Згодом служив у Варшаві. Останні роки життя провів на хуторі Мотронівці.

Грушевський Михайло (псевдоніми: М. Заволока, Михайло Заволока, М. Сергієнко;1866—1934) — визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Засновник Української Народної Республіки. Народився в Холмі (тепер Хелм, Польща) у сім’ї вчителя гімназії. 1886 р. закінчив першу Тифліську класичну гімназію. За сприянням І. Нечуя-Левицького надрукував свій перший літературний твір «Бех-аль-Джугур» (1886). Закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Університету св. Володимира в Києві (1890). Наукову працю розпочав під керівництвом В. Антоновича. Написав монографію «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца 16 века» (золота медаль, 1890) і після закінчення університету його залишили для подальшої наукової і педагогічної роботи як професорського стипендіата. У травні 1894 р. захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки» і здобув ступінь магістра. 1894 р. призначений на посаду ординарного професора кафедри «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету. У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність в Науковому товаристві ім. Шевченка. З 1897 по 1913 рр. був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Одночасно очолював історико-філологічну секцію НТШ, редагував «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (1895—1913), створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904). Сприяв переходу науки в Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного і систематичного вивчення історії України. Залучив до співпраці значні наукові сили (І. Франка, В. Гнатюка). Створив Львівську наукову школу істориків України. Його учнями були видатні українські історики М. Кордуба, І. Крип’якевич, С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І. Кревецький, О. Терлецький. Під керівництвом М. Грушевського НТШ розпочало видавати «Жерела до історії України-Руси» (1895—1897), «Матеріали до історії суспільних і економічних відносин Західної України» (1905), «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» (1910). Для згуртування літературних сил разом з І. Франком започаткував видання «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), виступив одним із організаторів Української видавничої спілки (1899) у Петербурзі та часопису «Україна» у Києві. Організував публічні університетські курси у Львові, відкрив своїм коштом приватну вчительську семінарію у Коломиї (1904). 1898 р. у Львові видав перший том ґрунтовної «Історії України-Руси». У 1904 р. у статті «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу. Дійсний член Історичного товариства Нестора—Літописця (1890), НТШ (1893), Українсько-руського педагогічного товариства у Львові (1894), член-кореспондент Краківської академії наук (1895), Археографічної комісії Московського археологічного товариства (1900), член Одеського товариства історії та старожитностей (1901), дійсний член Чеської академії наук (1914).

Після революції 1905—1907 рр. переніс наукову діяльність до Києва. 30 квітня 1907 р. обраний головою заснованого ним Українського наукового товариства. 1908 р. обраний редактором періодичного органу УНТ «Записки Українського наукового товариства у Києві» (1908—1914).

Суспільно-політичну й громадську діяльність розпочав у Галичині. Був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Розглядав історичні дослідження як теоретичну основу для практичної української політики в Галичині. У Петербурзі 1906 р. був одним із засновників часопису «Український вісник» — органу Української парламентської громади І Державної Думи. Надрукував збірник «Освобождение России и украинский вопрос». У вересні 1907 р. за участю М. Грушевського створено нелегальне позапартійне українське громадське об’єднання Товариство українських поступовців, яке згуртувало сили українства і до 1917 р. було єдиною українською організацією, яка діяла. 11 грудня 1914 р. заарештований жандармерією в Києві та звинувачений в австрофільстві та причетності до створення січово-стрілецьких формувань. Був засланий до Симбірська. У вересні 1916 р. переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність.

Після падіння самодержавства та розгортання національно-визвольного руху в Україні став головою й незмінним лідером Української Центральної Ради, головою першої в ХХ ст. демократичної держави українського народу.

20 березня 1917 р. Українська Центральна Рада в Києві заочно обрала М. Грушевського головою. 27 березня 1917 р. виступив на Київському кооперативному з’їзді, де поставив вимогу національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці. У 1917—1918 рр. виходять праці «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На переломі», «Українська самостійність і її історична необхідність», де М. Грушевський обґрунтував стратегію встановлення державної незалежності України.

Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 р.), згідно з якою верховним органом влади УНР ставали Всенародні збори. Того ж дня був обраний президентом УНР.

У зв’язку з державним переворотом П. Скоропадського 29 квітня 1918 р. перейшов на нелегальне становище і відійшов від активної політичної діяльності. Проводив наукові дослідження, брав участь у обговоренні питання про заснування Української академії наук (УАН). З 1919 по 1924 рр. перебував за кордоном.

31 грудня 1923 р. на спільному зібранні ВУАН заочно був обраний академіком по кафедрі історії українського народу. У Києві розгорнув велику науково-організаційну і наукову роботу. Заснував Нау­ково-дослідну кафедру історії України (НДКІУ), очолив Археографічну комісію ВУАН, створив і очолив низку академічних комісій ВУАН з української історії. 1927 р. у ВУАН за участю М. Грушевського діяло 18 науково-дослідних установ, що об’єднували понад 100 працівників. Редагував відновлений ним часопис «Україна» (1924—1930), який став друкованим органом УНТ і загальноукраїнським журналом наукового українознавства. Редагував засновані ним видання Історичної секції ВУАН «Наукові збірники», «За сто літ», «Студії з історії України НДКІУ», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». На базі НДКІУ створив київську історичну школу (О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін.). Розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928). Працював над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури». 12 січня 1929 р. обраний дійсним членом АН. У листопаді-грудні 1929 р. сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував М. Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 р. закрито НДКІУ. 23 березня 1931 р. в Москві був заарештований органами ДПУ та звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією «Український національний центр». Після звільнення з-під арешту М. Грушевському не дозволили повернутися в Україну. Уже напівсліпим він інтенсивно працював над справою всього життя — «Історією України-Руси». Працював над українською історіо­графією ХVІІ—ХVІІІ ст. Написав тези «Про українську історіографію 18 ст. Декілька міркувань», «Самовидець Руїни і його пізніші відображення». У жовтні 1934 р. виїхав на лікування до Кисловодська (Російська Федерація). 25 листопада 1934 р. після нескладної операції помер від зараження крові. Перевезений до Києва і похований на Байковому кладовищі.

Наукова спадщина М. Грушевського велика і різноманітна. Він — автор майже 2 тис. праць з української та світової історії, історіографії, літератури, соціології, археології, етнографії, спеціальних історичних дисциплін, які збагатили європейську і національну науку.

Гулак Микола (1822—1899) — громадський і політичний діяч, педагог, учений. Походив із дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині.

У 1843 р. закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. Потім служив у канцелярії київського і волинського військового генерал-губернатора. Після арешту в 1847 р. був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 р. Потім під наглядом поліції жив у Пермі.

З 1859 р. працював викладачем математики, природничих наук, історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Його перу належать праці з історії, філософії, юриспруденції, математики; переклади творів грузинської та азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (нині Гянджа, Азербайджан).

Гулак-Артемовський Семен (1813—1873) — композитор, співак, драматичний артист, драматург. Народився в м. Городищі (тепер Черкаської обл.) в сім’ї священика. Закінчив Київське повітове духовне училище, Київську духовну семінарію. Вокальної майстерності навчався в Петербурзі, Парижі та Італії (1839—1842 рр.). Співав у флорентійській опері (1841—1842 рр.). З 1842 по 1864 рр. — соліст російської імператорської опери в Петербурзі, в 1864—1865 рр. — Великого театру в Москві. Широку популярність як композиторові принесла опера «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською музичною класикою. Окреме місце в творчій спадщині С. Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться» та ін. Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854 р.). Опубліковано 20 томів його творів, серед яких 83 твори — на тексти Т. Шевченка, кількасот народних пісень.

Драгоманов Михайло (псевдоніми: Кирило Василенко, Волинець, М. Талицький, М. Тодоренко, М. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак та ін.;1841—1895 рр.) — публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в м. Гадячі на Полтавщині. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864 р.) став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним доцентом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток». Через розрив з Київською громадою (1886 р.) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. В Болгарії провів останні роки життя. Похований у Софії.

Заньковецька Марія (дівоче прізвище: Адасовська; 1854—1934) — акторка, театральний діяч. Народилася в дворянській родині, навчалася у приватному пансіоні в Чернігові. З юних літ виступала в аматорських виставах. На професійній сцені яскраво дебютувала 27 жовтня 1882 р. у ролі Наталки («Наталка Полтавка» І. Котляревського) в Єлисаветграді (нині Кіровоград). Виступала в трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського та ін.

Геніальна українська акторка створила неперевершені образи Уляни, Евжені («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Олени, Зіньки («Глитай або ж Павук», «Дві сім’ї» М. Кропивницького) та багато інших; у кіно — Наталки («Наталка Полтавка», 1910 р.), матері («Остап Бандура», 1923 р.). Гастролювала в різних містах України, Росії, Грузії, Азербайджану. Востаннє виступала на сцені 15 грудня 1922 р.

Кибальчич Микола (1853—1881) — винахідник, який у тюремній камері, чекаючи здійснення вироку, склав опис із кресленням проекту космічного корабля з реактивним двигуном. 1875—1878 рр. відбував ув’язнення в Лук’янівській тюрмі за революційну пропаганду серед селян Київської губернії. З серпня 1879 р. — член «Народної волі». Розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замаху на Олександра ІІ. Іменем Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця.

Кониський Олександр (1836—1900) — письменник, публіцист, педагог, громадський діяч. Народився в с. Переходівці (нині Чернігівської обл.). Походив з дворянської родини. Член Полтавської і Київської громад, один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, для яких написав цілу низку популярних підручників. Друкуватися почав у 1858 р. в «Черниговском листке». У 1863 р. був засланий до Вологди, а згодом — до Тотьми. У 1872 р. повернувся до Києва, де мав адвокатську практику і співпрацював у газеті «Киевский телеграф». Був одним із фундаторів товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові (1873 р.) та ініціатором його перетворення в НТШ. Брав активну участь у заснуванні журналів «Зоря» і «Правда». Автор поезій, драм; особливо уславився своїми оповіданнями і повістями соціально-побутової тематики («Млин», «Спокуслива нива», «Старці», «Хвора душа» та ін.). У повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Горовенко» порушив проблеми на­ціонального відродження України.

Уклав ґрунтовну біографію Т. Шевченка (Т. 1—2, 1898—1901). Помер 29 листопада 1900 р. у Києві.

Костомаров Микола (1817—1885) — громадсько-політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольклорист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (нині Острогозького району Воронезької обл. Росії) у сім’ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив Воронезьку гімназію (1833), Харківський університет (1836). У 1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук у 1844—1845 рр. вчителював, у 1846—1847 рр. — ад’юнкт-професор Київського університету. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його основних програмних документів, зокрема, ймовірно, «Книги буття українського народу». У 1847 р. був заарештований у справі братства, у 1847—1848 рр. — в’язень Петропавлівської фортеці, у 1848—1855 рр. — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 рр. — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 р. і до кінця життя провадив наукову діяльність.

Кропивницький Марко (1840—1910) — походив зі збіднілої дворянської родини. Мати його була вчителькою музики, грала на фортепіано, вдома панувала атмосфера співу, музики, театральності. Брав участь у виставах, які організовував його дядько Микола. Перебував на посадах дрібного службовця повітового суду, єлисаветградської ратуші. М. Кропивницький, який ще в юнацькі роки захопився театром, грав ролі у виставах єлисаветградського аматорського гуртка. Гурток цей був плодом відомої сім’ї Тобілевичів.

Куїнджі Архип (1841 або 1842—1910) — видатний український живописець-пейзажист, педагог. Народився в м. Маріуполі. Грек за походженням. Живопису навчався самостійно. Деякий час працював у майстерні І. Айвазовського. 1868 р. вчився в Петербурзькій академії мистецтв. З 1875 р. — член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій АМ, з 1882 р. — професор, з 1893 р. — дійсний член академії, з 1894 р. — керівник художньої майстерні. 1897 р. звільнений за підтримку студентських виступів, був ініціатором створення Товариства художників (1909; пізніше — Товариства ім. А. Куїнджі), яке об’єднувало живописців-пейзажистів. Серед його учнів: О. Борисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Помер і похований у Петербурзі. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію й красу. Найвизначніші твори: «Степ» (дві картини, 1875), «Чумацький шлях» (1875), «Українська ніч» (1876), «Березовий гай» (1879), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880), «Дніпро вранці» (1881), «Дуби», «Захід сонця в степу» (обидві бл. 1900), «Нічне» (1905—1908) та ін.

Лизогуб Дмитро (1850—1879) — нащадок старовинного козацько-старшинського роду. Учасник народницького руху в Україні в 1870-х рр. Народився у Седневі на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. 1865—1868 і 1874 рр. перебував за кордоном, де ознайомився з ідеологією народництва. У 1873—1874 рр. брав участь у діяльності гуртка чайковців. На «справу революції» пожертвував 40 тис. руб., отриманих за продаж родової спадщини. Його називали «святим революції». В 1878 р. був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра ІІ і за вироком Одеського воєнно-окружного суду страчений (повішений) у Одесі.

Куліш Пантелеймон (1819—1897) — відомий український письменник, історик, етнограф, літературний критик, перекладач. Походив з давнього козацького роду. Батьки померли досить рано. За сприяння заможної сусідки Уляни Мужиловської юнак вступив до Новгород-Сіверської гімназії. Згодом навчався спочатку на словесному, потім на юридичному відділенні Київського університету.

Протягом 1842—1843 рр. вчителює в Луцьку, Києві. У 1845 р. отримує посаду викладача російської словесності в Петербурзькому університеті. За рекомендацією П. Плетньова Петербурзька академія направила Пантелеймона на навчання за кордон. Після повернення він обіймає посаду ад’юнкта кафедри слов’янських мов і літератури в університеті.

У січні 1847 р. П. Куліш одружується з сестрою свого товариша В. Бєлозерського — Олександрою, котра згодом стала відомою українською письменницею (літературний псевдонім — Ганна Барвінок). За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві його спочатку було ув’язнено в Петропавлівську фортецю, а потім вислано в Тульську губернію. Він провів на чужині три роки і три місяці, окрім служби, заробляв на життя столярством, а у вільний час вивчав мови, готував до друку історичні та етнографічні матеріали.

У 1850 р. П. Куліш дістав дозвіл повернутись до російської столиці — Петербурга, де розгорнув широку наукову, літературну і публіцистичну діяльність. Останні роки життя П. Куліш присвятив перекладацькій діяльності. Його переклади Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Скотта, Біблії є прикладами класичних поетичних творів високого ґатунку.

Застудившись, він захворів і помер 14 лютого 1897 р. До його домовини прості люди поклали смушеву шапку, олівець і трохи паперу, виразивши цими атрибутами зміст усього життєвого шляху одного з вірних синів України.

Мечников Ілля (1845—1916) — один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Багато років (1870—1882) учений присвятив науково-викладацькій роботі у Новоросійському університеті в Одесі. У 1886 р. разом з М. Гамалією заснував і очолив першу в Росії і другу в світі (після Інституту Л. Пастера, Париж) бактеріологічну станцію в Одесі. Активно боровся зі сказом, чумою та іншими інфекційними захворюваннями, розробляв методи боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур. Водночас він створив теорію походження багатоклітинних організмів. Багато зусиль і самовідданої праці І. Мечников присвятив створенню першої вітчизняної школи мікробіологів, імунологів і патологів.

Найважливішим досягненням ученого було відкриття фагоцитозу (1882) та створення на його основі фагоцитарної теорії імунітету (1883). Суть теорії полягала у здатності білих кров’яних тілець — фагоцитів — поглинати і перетравлювати частки, що потрапляють в організм іззовні. Фундаментом для створення теорії фагоцитозу були дослідження внутрішньоклітинного травлення в нижчих організмів. За відкриття фагоцитарної теорії імунітету Іллі Мечникову в 1908 р. було присуджено Нобелівську премію (разом з П. Ерліхом). У 1887 р. Іллю Мечникова було запрошено до Інституту Л. Пастера. Там він організував власну лабораторію, яку очолював протягом 28 років — до кінця життя.

У цей період він вивчає збудників холери, черевного тифу, сифілісу, туберкульозу. Особливу увагу вчений приділяв проблемам довголіття. Він вважав, що передчасна старість — результат поступового отруєння організму цитотоксинами. Так виникла думка про можливість боротьби з передчасним старінням за допомогою харчового режиму.

Намагаючись привернути увагу громадськості до найважливіших наукових проблем, І. Мечников написав кілька загальнодоступних книг: «Етюди про природу людини», «Етюди оптимізму» і «Сорок років шукання раціонального світогляду».

Ідеї талановитого вченого дотепер сприяють розвиткові різних галузей біології й медицини. Його ім’я присвоєно багатьом науково-дослідним і медичним установам. За видатні розробки в біології та боротьбі з інфекційними хворобами ученим присуджується премія імені І. І. Мечникова.

Нечуй-Левицький Іван (спр. прізвище: Левицький; 1838—1918) — письменник. Народився в сім’ї священика в м. Стеблеві на Черкащині. В 1865 р. закінчив Київську духовну академію. З 1865 до 1885 рр. викладав у Полтавській духовній семінарії та гімназіях різних міст. Широко відомі повісті І. Нечуя-Левицького «Дві московки» (1868 р.), «Микола Джеря» (1878 р.), «Кайдашева сім’я» (1879 р.), «Старосвітські батюшки та матушки» (1885 р.) та ін. Виступив як автор історичних творів «Запорожці» (1873 р.), «Гетьман Іван Виговський» (1899 р.), «Князь Єремія Вишневецький» (1897 р.), а також науково-популярних праць: «Унія і Петро Могила» (1875 р.), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878 р.), «Історія Русі» (1879 р.). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка» (1875 р.). Написав низку праць з етнографії та фольклористики, перекладав українською твори М. Салтикова-Щедріна.

Панас Мирний (псевдонім Панаса Рудченка, 1849—1920) — письменник революційно-демократичного спрямування. Народився в м. Миргороді. По закінченні Гадяцького повітового училища (1862 р.) 14 років служив у різних канцеляріях. З 1871 р. мешкав у Полтаві, працюючи в губернській скарбниці й казенній палаті. В 1914 р. отримав чин дійсного статського радника. Після 1917 р. працював у Полтавському губфінвідділі. Світогляд і літературно-естетичні погляди Панаса Мирного сформувалися під впливом Т. Шевченка, російських революціонерів-демократів та народників 70-х рр. Основні твори: «Лихі люди» (1877 р.), «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872—1875 рр.), «Повія» (опубл. 1928 р.) та ін.

Подолинський Сергій (1850—1891) — громадський діяч, учений. Народився на Черкащині в багатій поміщицькій родині. Здобув освіту в Київському (1871) та Бреславському (нині м. Вроцлав у Польщі) університетах, в останньому в 1876 р. захистив дисертацію з медицини. У 70-х рр. брав участь у громадівському і народницькому рухах. Організував у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом з М. Драгомановим і М. Павликом започаткував видання журналу «Громада», а також видрукував власні брошури соціально-економічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабрики на Україні» та ін. Вивчав можливості нагромадження та використання сонячної енергії. Листувався з К. Марксом і Ф. Енгельсом, популяризував положення їхнього економічного вчення. Розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму», яка ґрунтувалася на національних традиціях українського народу. На початку 80-х рр. повернувся до Києва, але через тяжке психічне захворювання відійшов від будь-якої діяльності.

Садовський Микола (спр. прізвище: Тобілевич; 1856—1933) — актор, режисер, письменник. Народився в с. Кам’яно-Костуватому на Херсонщині (нині Миколаївської обл.). Навчався у херсонській гімназії та Єлисаветградському реальному училищі, брав участь у аматорських драматичних гуртках. У 1877—1878 рр. — учасник російсько-турецької війни. З 1881 р. — у професійному театрі. З 1888 р. — власник трупи, яка в 1898 р. об’єдналася з «Товариством малоросійських артистів» братів Тобілевичів. У 1905—1906 рр. — директор і режисер Руського народного театру. В 1906 р. заснував перший український стаціонарний театр у Полтаві, згодом перевів його до Києва. В роки української державності був головним уповноваженим у справах народних театрів. З 1920 р. очолював театр у Галичині, з 1923 р. жив у Празі, в 1926 р. повернувся в УРСР, грав у різних театрах. Автор спогадів «Мої театральні згадки» (опубліковані посмертно в 1956 р.).

Симиренки — видатний український рід. Перші вірогідні відомості маємо про Степана, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Помер наприкінці XVIII ст. Його син Федір (1780—1867) у спілці зі своїм тестем Яхненком орендував, а згодом будував млини над р. Вільшанкою і став одним із перших українських цукрозаводчиків. Сини Федора — Платон (1821—1863) і Василь (1831—1915) — були відомими технологами й промисловцями та меценатами української культури. Платон захоплювався ще й садівництвом. Син Платона Левко (1855—1920) і син Левка Володимир (1891—1943) були визначними помологами, засновниками раціонального садівництва в Україні та Росії.

Старицький Михайло (1840—1904) — письменник, драматург, культурно-громадський і театральний діяч. Народився в с. Кліщинцях на Черкащині. Рано осиротів, виховувався в сім’ї В. Лисенка — батька славетного композитора. Вчився в Харківському та Київському університетах (1858—1866 рр.).

З 1867 р. в Києві провадив літературну, громадську, видавничу й театральну діяльність. Славу принесли п’єси «Не судилось» (1881 р.), «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1892 р.), «Доля» (1893 р.), у яких він зобразив пореформене українське село, історичні драми «Богдан Хмельницький» (1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897 р.), «Оборона Буші» (1899 р.), водевілі. Перу М. Смотрицького належить низка романів, переважно російською мовою, зокрема «Богдан Хмельницький» (1894—1897 рр.), «Руїна» (1899 р.).

Терещенки — українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (?—187З) і його сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Родина Терещенків посідала провідні місця в торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, ґуральному, суконному виробництві, деревообробці, інших галузях, їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб.

У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб. У 1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887) й рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом — міністром закордонних справ, пізніше емігрував за кордон.

Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз свого дворянського герба: «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Чубинський Павло (1839—1884) — етнограф, поет. Народився в Борисполі, закінчив гімназію в Києві. Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. В 1861 р. повернувся в Україну. Став членом Київської громади. За звинуваченням у антидержавній діяльності засланий царським урядом до Архангельської губернії. Там вивчав історію та побут північних народів. Написав низку наукових праць. Російська Академія наук визнала П. Чубинського найкращим тогочасним етнографом та народознавцем. У 1870-ті рр. брав участь у дослідженні народного життя на Правобережжі. У 1863 р. в журналі «Зоря» опублікував вірш «Ще не вмерла Україна», який згодом поклав на музику М. Вербицький. Пісня стала національним гімном України.

Яворницький Дмитро (1855—1940) — неперевершений козацький літописець, співець козацької слави, палкий патріот рідної землі.

Народився в с. Сонцівці (тепер с. Борисівка) на Харківщині в родині псаломника. Освіту здобув у повітовому училищі та Харківській духовній семінарії. Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету (1881) Д. Яворницького було зараховано позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання на кафедрі російської історії. У 1885 р. Д. Яворницький переїздить до Петербурга, працює в кількох середніх навчальних закладах викладачем історії. З 1892 по 1895 р. — чиновник з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові в Самарканді. Згодом Д. Яворницький переїздить до Варшави, де працює в архівах, а в 1896 р. з допомогою В. Ключевського влаштовується приват-доцентом Московського університету.

Повернувшись в Україну 1902 р., Д. Яворницький організовує й очолює Катеринославський історичний музей ім. О. Поля (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. академіка Д. І. Яворницького). З 1904 р. й до кінця життя він постійно жив у Катеринославі (з 1926 р. — Дніпропетровськ), був професором Катеринославського університету, працював у Інституті народної освіти, очолював створену ним кафедру українознавства. Під час будівництва Дніпрельстану Д. Яворницький — відповідальний керівник археологічних розкопок.

Д. Яворницький — учений широкого діапазону, який за 50 років наукової й громадської діяльності написав сотні праць з історії, етнографії, археології, фольклористики, упорядкував і видав своїм коштом тисячі документів і матеріалів, уклав оригінальний «Словник української мови». Майже все життя вчений присвятив вивченню історії запорозького козацтва, брав участь у численних експедиціях місцями Запорозької Січі. Серед найважливіших праць цієї тематики — «Острів Хортиця на ріці Дніпрі», «Нариси з історії запорозьких козаків і Новоросійського краю», «Вольності запорозьких козаків». Вінцем багаторічної дослідницької праці вченого стала тритомна «Історія запорозьких козаків», перший том якої досі залишається еталоном наукового, творчого висвітлення історії.

Вагомий внесок Д. Яворницького у становлення історичного краєзнавства. Окрім історії Запорожжя він написав історію м. Дніпропетровська, с. Фаліївки-Садової на Херсонщині й перший путівник по Середній Азії. Разом із М. Самокишем та С. Васильківським створив і видав чудовий альбом «З української старовини».

Яхненки — рід промисловців-цукрозаводників. Походили з селян-кріпаків м. Сміли (нині Черкаської обл.). Глава роду Михайло, розбагатівши з торгівлі, викупив із кріпосної неволі себе і всю свою родину. У 20—30-ті рр. XIX ст. разом з Ф. Симиренком (колишній кріпак князя Воронцова) Яхненки будували та орендували млини в Смілі та Умані, оптом торгували худобою та хлібом, для чого заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко», керівником якої став Кіндрат Михайлович (1783—1863). У 1842 р. Яхненки стають купцями першої гільдії в Одесі, а в 1851 р. всю родину було відзначено «за капіталом» званням почесних громадян. У наступні роки стають торговцями і виробниками цукру. Водночас засновують невеличку ремонтну майстерню, яка згодом переросла в потужний машинобудівний завод, що виробляв техніку для цукроварень краю. На ньому було збудовано два пароплави, один з яких мав назву «Україна». На початку 80-х рр. фірма припинила свою діяльність.