Філософія оказіоналізму. А. Гейлінкс та Н. Мальбранш

. _ „ . Засновником оказіоналізму, досить по-

Арнольд Геилшкс,. , •'

тужного філософського напрямку у

XVII ст., є Арнольд Гейлінкс. Він вини­кає як продовження розвитку основопо­ложень філософії Р. Декарта та належить до картезіанського напрямку. Термін оказіоналізм походить від латинсько­го оссазіо, що є родовим відмінком від оссазіопіз - випадок, привід.

Головне питання полягає у вирішенні поставленого Р. Декартом пи­тання про взаємини душі і тіла. Головним висновком є визнання принципо­вої неможливості взаємовпливу душі на тіло, а у філософії Н. Мальбранша і неможливості визначення взаємовпливу тіла на тіло, протяжності на про­тяжність, їх позірна «взаємодія» є лише результат випадку, який уособлю­ється в безпосередньому впливі Бога на протяжне тіло у кожному випадку. Оказіоналізм виступив супротивником матеріалістичної тенденції у розвитку картезіанства (Анрі де Руа (Леруа) (1598-1679), Бернар де Фон-тенель (1657-1757), П.-Ж. Кабаніс (1757-1808), П'єр Гассенді 1592-1655). Прихильники матеріалістичного спрямування узагальнено вирішували

_________ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІП ст.__________

проблему співвідношення душі і тіла, як визнання матерії, тілесності дія­льною причиною вольових та розумових здійснень.

Оказіоналізм стверджував, що тілесна причина насправді є лише «приводом» для істинної «діяльної» причини, якою може бути лише Бог.

Зворотно, і воля та розум не можуть впливати на тіло. Вони є лише «приводом», через який здійснюється вплив Бога. Таким чином, проблема «мозкової залози», «шишковидної залози» спричинила тривалі суперечки стосовно «істинних» та «випадкових» причин. У розробці теорії оказіона­лізму взяли участь Луї де Лафорж, Жеро де Корденуа (1620-1684), Йоган Клауберґ (1622-1665).

Арнольд Гейлінкс (1624-1669) є мислителем, який сформулював основні принципи оказіоналізму. Жив і працював у Бельгії. Спочатку в Лувенському університеті, а згодом у Лейдені.

Вихідною позицією його філософії було радикальне визнання дуа­лізму тілесного та духовного. Це радикальне визнання призводило до то­го, що вихідною точкою всіх висновків і спостережень може бути лише рефлектуюче Я.

Саме це рефлектуюче Я і стає відповідником існування. Зміст існу­вання зумовлений усвідомленням зв'язків. Все, що існує - усвідомлюєть­ся мислячим Я. Якщо ж воно не усвідомлюється - відповідно воно і не здійснюється. Якщо мисляче Я не усвідомлює власного причинного впли­ву на матеріальні тіла, і навпаки, якщо нам не стає зрозумілим механізм, спосіб цього спричинення, то, відтак, цього впливу і не «існує», він не здійснюється.

Слідуючи з цього логічно припустити, що людина є лише «свід­ком» причинних наслідків, які позірно нею сприймаються. Проте істинні причини перебувають відповідно, не в духовній чи матеріальній субстан­ціях, а поза їхньою тотальністю - тобто ними є Бог.

Зовнішній вияв причини і наслідку як від впливу духу на тіло, так і тіла на дух, не є «дійсною», «істинною» причиною, а є «оказіональною причиною», випадковою, паралельно з якою безпосередньо існує «істин­на» причина, або Бог.

У своїх працях А. Гейлінкс зачепив проблеми і запропонував моде­лі їх вирішень, які були дуже характерні для філософії Б. Спінози та Ґ. Ляй-бніца.

Неспроможність мислячого Я з'ясувати безпосередній вплив між душею і тілом, визнання паралельного синхронізуючого взаємодію духу і тіла впливу Бога, призвела до максими філософської програм А. Гейлінк-са: «Так є, відтак, хай буде так» - «Па езі, ег§о іїа зіі!»

17*

Історія філософії

Теорія пізнання чарваків охоплює проблеми виникнення і розвитку пізнання та його меж. Процес пізнання називається в індійській філософії прама, а джерело пізнання - прамана. Чарваки вважають, що сприйняття є єдиним прамана. Заради доказу цього положення вони критикують тих, хто визнає можливість існування інших джерел пізнання - таких, як логічний вивід та свідчення. Доведення хибності цих положень обґрунтовується від зворотного. Сприйняття розглядається ними як безпосереднє сприйняття реального світу, існуючих фактів і зв'язків між речами, що існують у дану мить, і що дані нашим органам відчуття. Звідси й виходить, що душі не іс­нує. Душа є нічим іншим, ніж живим тілом, що має властивості свідомості. Ми маємо прямий доказ зв'язку Я з тілом, коли вимовляємо судження типу: «Я товстий», «Я сліпий», тощо. Наше тіло безпосередньо пов'язане як зі стражданнями, так і з насолодою. Можна лише намагатися зробити так, щоб страждань за життя було якомога менше. Повне звільнення від страж­дань означає лише смерть. До цього не може прагнути жодна мисляча лю­дина. Згідно з етичною нормою чарваків, поведінка людини має бути окре­слена добрими та поганими вчинками. Добрий вчинок - той, що несе з со­бою найбільші насолоди, поганий - той, що спричиняє іншому і собі стра­ждання. Мораль чарваків зводиться до пошуку насолод.

Індійські філософи ставляться до філософії «чарваків» як до скепси­су розуму, що є необхідним моментом у розвитку філософського знання.

Приблизно в такому стані можна було знайти філософію в Індії в се­редині І тисячоліття до н.е. до виникнення буддизму. Навряд чи можна на­звати такий стан плюралізмом думок. Свідомість мудреця була розірвана між суперечливими світоглядами, тим самим страждання людини підсилю­валося. Треба було шукати розв'язання суперечності. Ми навмисно не роз­глядали філософські ідеї ще двох даршан ортодоксального спрямування (міманса і веданта). їм належить особливе місце в історико-філософському процесі Індії, і їх пропозицію можна зрозуміти тільки після і разом з філо­софією буддизму.

„ Розв'язати метафізичну суперечність

Буддизм _ ._,..,., ^ _; _/г ^ \

спробував Сюдхартха Гаутама (Будда).

Його пропозиція полягала не в тому, щоб розвивати якусь одну з тих проти­лежностей. Пройшовши довгий шлях навчання (Будда був знайомий з усіма існуючими на той час філософськи­ми ідеями і філософськими практиками звільнення), він запропонував зрек­тися метафізики взагалі. Тому філософія звільнення, що належить буддиз­му, може бути названа філософією лише умовно, адже Будда прагнув перш за все до практики звільнення.

Історія філософії

Ніколи Мальбранш (1638-1715) був ос-
Ніколя Мальбраншновним представником течії оказіоналі-

зму у Франції. Продовжуючи шлях ви­рішення проблем картезіанської філо­софії, запропонований А. Гейлінксом, Н. Мальбранш здійснював критику саме матеріалістичних компонентів у філософії Р. Декарта. Якщо А. Гейлінкс доводив про неможливість встановлення необхідних причинних зв'язків між ідеями та тілами, а встановлення лише випадкових, які виникають у наслідку спостереження людиною випадкового збігу послідовності у сприйнятті (ідея предмету - предмет, чи навпаки), то Н. Мальбранш запе­речив і встановлення будь-яких не лише причинних, але й логічних зв'язків (предмет - предмет; ідея - ідея).

Народився Мальбранш у 1638 р. Закінчив коледж де ла Флеш і курс богослов'я в Сорбонні, став священиком. У 26 років познайомився з «Ме­тафізичними розмислами» Р. Декарта. Після 10 років інтенсивного ви­вчення картезіанства написав свій головний твір «Про пошуки істини» (1674 р.). Його перу також належать «Трактат про природу і благодать» (1680), «Трактат про мораль» (1684), «Християнські роздуми» (1683), «Бесіди про метафізику» (1688) - в яких викладено чітко і послідовно ос­новні положення його філософії. Помер Н. Мальбранш у 1715 році.

Хоча у філософії Н. Мальбранша наявні чіткі теологічні та містичні компоненти, його твори часто піддавалися церковній критиці, а «Трактат про природу та благодать» був офіційно засуджений. Важливим чинни­ком філософії Н. Мальбранша були ідеї платонізму, неоплатонізму та Святого Августина. Перипатетична школа та Арістотель часто були кри­тиковані.

Головне твердженням Н. Мальбранша стосовно картезіанської про­блеми співвідношення душі та тіла має такий вигляд: тіла не впливають на духовне начало так само, як і духовне начало не впливає на матеріальне. У твердженні філософа відкидаються навіть елементарні обумовлення, які слідують з ідеї «мозкової залози». Тіло не спроможне «передати» механіч­ним чином жодного «знання» як ідеї, ентелехії, форми тощо - про себе.

Оскільки душі розрізнені між собою і тілами, ідеї перебувають в оди­ничній душі і безпосередньо пов'язані лише з Богом. Таким чином, Н. Маль­бранш гносеологізує платонівсько-авґустинівське тлумачення ідей у фун­кціональному значенні, і надає їм нового визначення як онтологічних одиниць на засадах декартівського аналізу, а не платонічного співвідно­шення ідеї та речі. Пізнаються лише ідеї, безстосовно до речей, оскільки речі не спроможні впливати на душу, дух. Всі речі, які ми сприймаємо, є

__________ Частина III. Філософія Нового часуХУІ-ХУІП ст.__________

ідеями. Саме цей висновок буде мати далекосяжні наслідки. До цього тве­рдження Н. Мальбранша буде звернена увага, найперше, представника британського емпіризму Дж. Берклі. Його філософська концепція буде грунтуватися саме на запереченні самочинної ролі тілесності як незалеж­них від відчуттів якостей.

Ідеї не вроджені нашій душі, оскільки це б суперечило дійсним мо­жливостям і спроможностям рефлектуючого Я, а належать Богові. Відтак дійсне пізнання речей - це їх бачення в Богові і через Бога, а Бог є загаль­ним місцем духів, світоглядом, на якому грунтується будь-яке пізнання і свідомість. Метою пізнання і є Бог.

У творі «Про пошуки істини» Н. Мальбранш пише: «Ми сприймає­мо предмети, які перебувають поза нами. Ми бачимо сонце, зорі і нескін­ченну кількість речей поза нами, однак неможливо, щоб душа залишала тіло, і прямувала ... на прогулянку на небеса подивитись на ці тіла. Вона не бачить їх самих по собі; безпосередній об'єкт спостереження, напри­клад, не сонце, а дещо, найтісніше пов'язане з нашою душею, це те, що я називаю «ідеєю». Відтак, у змісті цього слова я вбачаю не що інше, як безпосередньо об'єкт чи щось, найближче духу, коли він сприймає той чи інший об'єкт».

За Н. Мальбраншем, душа сприймає речі трьома способами: за до­помогою відчуттів, уявою і чистим розсудком. Відчуття дають нам знання не про власне речі, а про їхню взаємодію з нашим тілом. Лише чистий розсудок, позбавлений домішок тілесності, дає нам істинне знання.

Філософія Б. Паскаля

Пор-Рояль - абатство, яке стало одним із центрів культурного життя Франції. Воно відоме тим, що стало осердям значної полемічної філософсь­кої та теологічної культури не лише Франції, але й Європи. Саме на теренах Пор-Роялю виникає своєрідна традиція розбудови основ логіки на підставах раціоналізму Р. Декарта. її зміст пов'язується з діяльністю двох представ­ників французької філософії - А. Арно та П. Ніколь. Саме як «Логіка Пор-Рояля» їхнє дослідження стало відоме науковцям і філософам. З цим абатс­твом пов'язане і життя відомого французького математика, фізика та філо­софа Блеза Паскаля (1623-1662).

Народився Б. Паскаль у Клермоні 19 червня 1623 р. Вирізнявся своєрідним поглядом на природу речей. Початкову освіту здобув у батька. З 1631 р. перебуває у Франції, де є активним учнем і учасником гуртка Мерсенна. У 16 років Б. Паскаль став автором природничого трактату. У 18 років Паскаль створив прототип сучасної обчислювальної машини, остання

Історія філософії

модель якої називалася «паскаліна». її створення цікаве тим, що молодому досліднику Б. Паскалю вдалося вперше відтворити логіко-математичну ос­нову дослідження у механічному вимірі. Це була одна з перших демонстра­цій переваг методологій універсального застосування. Практичне обчис­лення забезпечувалося відстороненим від психічного та розумового устрою дослідника, який лише задавав мету обчислення.

З 1651 року Б. Паскаль тяжко хворіє і припиняє активні дослідження природничого плану. 1654 р. Паскаль переживає глибоку душевну та фізи­чну кризу, і вирішує оселитися в Янсенітському монастирі Пор-Рояль.

Саме там Паскаль, перебуваючи в полеміці з антиянсеністами - іє-зуїтами, глибоко познайомився і осягнув основоположення християнської теології не як стороння особа, а людина, яка зазнала глибокої особистісної кризи. Ця полеміка відбилася у «Листах до провінціала», а також «Аполо­гії християнства». Фрагменти з цього незакінченого твору були опубліко­вані в «Думках», через сім років після смерті в 1669 р. Помер Б. Паскаль 19 серпня 1662 р. у 39 років.

Головною рисою філософії Б. Паскаля є послідовне, августиніансь-ке відстоювання позиції свободи волі людини, як Божої благодаті. Він виступав проти релігійного догматизму і наукового романтизму суспіль. Вже в «Трактаті про пустоту» Б. Паскаль зазначає характерні особливості і відмінності у емпіричних наук і теологічних. Декартівська основа вияв­ляється у запереченні значення «авторитету» в науках, які мають базува­тися на методі логічної дедукції.

Навпаки в теології, яка надзвичайно канонізована і стверджена сис­темою вимог, принцип авторитету одкровення виключно необхідний. Ві­чність істин теологічних, божественних не суперечить перманентному прогресу істин, які відкриваються розумом. Наукове дослідження ґрунту­ється на накопиченні знань. Таке накопичення постає як перехід від одних істин до інших. У науковому пізнанні немає місця авторитету і догматиз­му, оскільки предмет наук передбачає поступове проникнення в галузь дослідження, а відтак, передбачає вдосконалення істини.

Така позиція Б. Паскаля лише зовні має вигляд класичного у серед­ньовіччі протиставлення істини наукової (філософської) та істини теоло­гічної (істини віри). Мислитель намагається не протиставити, а доповнити цілісне ставлення людини до світу як таке, що застосовує обидві істини. Вочевидь, що провідного значення тут набуває дуалістична основа філо­софії Р. Декарта, оскільки прогрес досліджень природи як тілесної суб­станції не торкається основоположень духовної субстанції. Вони є рівнозначними по відношенню до власної зовнішньої причини - Бога.

____________ Частина III. Філософія Нового часу ХУІ-ХУІІІ ст.__________

Цілком за Р. Декартом Б. Паскаль вирішує і питання збереження наукових здобутків. Завдячуючи пам'яті, яка відсутня у тварин та інших істот, досвід у вигляді знання накопичується і передається у книгах. Нау­кові книги мають інше представництво істин, аніж теологічні. Накопи­чення знань поступово призводить до перегляду наукових істин, які були зафіксовані попередніми поколіннями дослідників як істини незмінні. Са­ме тому істотним твердженням є те, що Б. Паскаль доходить висновку про нескінченний прогрес пізнання в науках.

Що ж стає засобом до пізнання за Б. Паскалем? Філософ стверджує, що джерелами знання є розум, досвід та відчуття, яке більше нагадує по­чуття - це пізнання «серцем». У працях Паскаля значного поширення на­буває дедуктивно-аксіоматична побудова знання, як основа гносеологіч­ного раціоналізму. Б. Паскаль деталізує основи і складові такого методу.

Водночас, Б. Паскаль не певний в абсолютній досконалості такого методу пізнання. Найближчий до досконалості є метод «геометричний». -« Те, що перевершує геометрію, перевершує й нас». Метод Б. Паскаля обіймає проміжну позицію між методами Ф. Бекона та Р. Декарта: високо поціновуючи раціоналістичну основу методу мислитель висував вимогу не відкидати досвіду. У досвіді Паскаль вбачає першочерговий момент пізнання, джерело наукового знання. Окрім розуму і досвіду (суто відчут-тєвого) Б. Паскаль наголошує на ще одному впливовому джерелі знань: «Ми пізнаємо істину не лише розумом, але й серцем». В інших значеннях це пізнання називається пізнання «відчуттям» чи «інстинктом».

Це знання раціонально не доводиться і логічно не виводиться. Воно двозначне. Перший рід цього знання унаочнює нам, що існує простір, який має три виміри; що існує час і рух; що існують числа, і що числовий рід нескінченний - це знання «перших начал» (Арістотель).

Другий рід знань, які подаються цим відчуттям - це знання про те, що наявне, позірне дійсно є таким; що те, що сприймається за сон, уявне, примарне - дійсно є таким; те, що ми існуємо, мислимо, народилися та вмремо і т. д.

Перший рід («перші начала») і другий рід такого знання є лише не­значною часткою всіх наших знань. Все інше знання здобувається нами шляхом розмірковувань, розумовим висновком і т. д. Хоча раціонально обґрунтувати, довести ці положення почуттів неможливо, але неможливо й заперечувати їх. Вони так само достовірні, які і досвідні, та раціонально обґрунтовані.

Зумовлюючи відмінність між положеннями, логічно доведеними, та положеннями, істинність яких з'ясовується лише відчуттями (почуттями), але доведення яких неможливе, Б. Паскаль наголошує на існуючому між

Історія філософії

ними зв'язку. Дуже часто, зазначає Паскаль, строгі і чіткі логічні побудо­ви, доведення, якими ми обґрунтовуємо ті чи інші наукові засновки, ма­ють у якості власних вихідних засад, у якості вихідного пункту положен­ня, які надаються почуттям афектами, пристрастями і т.д., чи серцем.

У цих випадках на ці істини серця «спирається розум, згідно з ними він розгортає власне розмірковування.... Начала відчуваються, теореми доводяться - і ті, й інші з достовірністю». На питання, чи є ці положення серця вродженими ідеями, він відповідає негативно - це є ніщо інше як результат звички, характер цих знань має виключне досвідне підґрунтя. Це те, що подається почуттями, серцем, і приймається нами за власне природу, натуру. Однак ці зовні «вроджені», «необхідні», «глибинні» по­ложення - є лише результатом звички, тривалого спостереження, часом неусвідомлюваного, певних явищ. Тому і виникає підміна першої, вихід­ної природи в людському сенсі на послідовність звичних, досвідних осно­воположень: «Звичка - друга натура (паШга), яка знищує першу. Однак, що ж таке натура? ...Побоююсь, що насправді натура виявиться лише першою звичкою подібно до того, як звичка є другою натурою».

Подібно до цих аргументів Б. Паскаль обґрунтовує і неможливість встановлення до-досвідного характеру «перших начал», чи порядку по­стання в душі знань, які ми називаємо знаннями серця. Вони виникають сумісно з розвитком того, що ми називаємо природою людини. І розрізни­ти стан першої природи людини, яка б до всякого досвіду сприйняла пер­ші причини, від досвідного стану природи людини, тобто звички - немо­жливо. Варто зазначити, що цей мотив щодо першої природи та звички, пошуку власної, необтяженої досвідом і звичкою першої природи і, на жаль відшукання лише першої звички - став основою для песимістичного сприйняття дійсності Б. Паскалем. Однак, чи цей песимізм став звичним ставленням щодо світогляду Б. Паскаля зусиллями знаного французького іроніста Вольтера, чи він дійсно був притаманний Б. Паскалю стверджу­вати важко, оскільки сама спадщина філософа не надає такого висновку.