Розділ 4. Філософія марксизму

., . . .. Засновник марксизму - Карл Маркс

Марксів різновид сучасної_{/1010 100},_ч ^ ^] к ■

,. . .. (1818-1883), завершуючи добу німець-

філософської парадигми.. .. ,.*,... _е

^{т т г} кої класичної філософи, робить успішну

спробу (подібно до позитивіста Конта) вийти за межі новочасної філософської парадигми, пропонуючи новий спосіб поєднання природної і духовної реальності. Будучи спершу гегельянцем - ідеалістом, Маркс скоро стає на позиції фоєрбахівського антропологічного матеріалізму. Проте ортодок­сальним фоєрбахівцем він не став. Маркса не влаштовувала Фоєрбахова ідея людини як суто природної істоти. Для Маркса людина «не тільки природна істота, вона є людська природна істота -родова істота'.

Характеристика людини як «родової» істоти, означає, що вона ста­виться до самої себе «як до істоти універсальної і тому вільної». «Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло... Природа є неорганічне тіло людини, а саме - природа тією мірою, якою сама вона не є людське тіло» .

Природа, матеріальний світ взагалі існує як продовження людини, як засіб, матеріал, основа забезпечення її (людини) життєдіяльності. Маркс прямо наголошує, що «в теоретичному відношенні рослини, тварини, ка­міння, повітря, світло і т. д. є частиною людської свідомості, почасти як предмети природознавства, почасти як об'єкти мистецтва», в практичному є «відношенні вони становлять частину людського життя і людської діяль-

МарксК. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 42. С. 149.

35*

Історія філософії

ності». У цьому полягає специфічність та оригінальність Марксового гума­ністичного (а не антропологічного, як у Фоєрбаха) матеріалізму.

Згідно з Марксом, «універсальність» людини не в її свідомості (Фі-хте, Гегель), не в «природних» її характеристиках (Фоєрбах), а в суспіль­ній її природі. Тлумачачи людину як не тільки «природну, а й людську, родову, універсальну, тобто суспільну, істоту, Маркс уникає пастки, до якої незмінно потрапляли матеріалісти попередніх часів. Адже останні змушені (як матеріалісти) визнати людину природною істотою і автома­тично - «частиною природи». Однак «частина» завжди підпорядкована цілому, визначається цілим, детермінується ним. Звідси логічно випливав висновок про неіснування людської свободи, про принципову нездатність людини до творчості.

Визнаючи (як матеріаліст) людину природною істотою й тлумачачи її одночасно як істоту суспільну, Маркс уникає вищезгаданої пастки. Він не тільки не визнає людину «частиною», а й, більше того, саму природу розглядає як «частину» людини (як її «неорганічне» тіло). Це стає можли­вим оскільки «суспільність» людини вбачається Марксом в її (людини) здатності до активного перетворення природи в інтересах людини до її «соціалізації», «олюднення». Цю здатність людини Маркс називає прак­тикою. Недаремно в Марксовому матеріалізмі, на відміну від інших його варіантів, головною категорією є не матерія, а саме практика. Тому ос­новний недолік усього попереднього матеріалізму, включаючи і фоєрба-хівський, Маркс вбачає у тому, що «предмет, дійсність, чуттєвість» брала­ся ним «тільки у формі об'єкта, або у формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб'єктивно»¹. Суть своєї матеріалісти­чної позиції Маркс висловив формулою: «Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість» . отже у Маркса суспільне буття є не просто об'єкт, а «людська чуттєва діяльність, практика, суб'єктивність» - це і є тим, чим визначається свідомість лю­дей. Адже, читаємо у Енгельса, «Найістотнішою і найближчою основою людського мислення є якраз зміна природи людиною (тобто, практика -Авт.), а не одна природа, як така»³. Таким чином суспільне буття у Марк­са це - практика, людська чуттєва діяльність, в тому числі і праця, у якій її матеріальний результат уже на початку цього процесу існував в уяві лю­дини, тобто ідеально. Людина в процесі практичної (в тому числі й трудо­вої) діяльності не тільки змінює форму речовини природи, а й «здійснює

¹ Маркс К. Тези про Фейєрбаха// Маркс К., Енгельс Ф. Твори.-Т. 1.-С. 3.

² Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 13. - С. 6.

³ Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 20. - С. 507.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

разом з тим і свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб і характер її дії і якій вона повинна підкоряти свою волю»¹.

Отже, на відміну від традиційних уявлень про матеріалізм, основою Марксового матеріалізму є не буття взагалі, не матерія, не природа, а практична людська діяльність, що синтезує (робить своїми складовими) не тільки матеріальний аспект реальності, а й ідеальну (свідому) мету дія­льності, яка є законом реалізації самої практики. У цьому співіснуванні у Марксовій практиці матеріальної та ідеальної складових виявляється не-традиційність Марксового матеріалізму (неподібність матеріалізмові Но­вого часу, його принципово немоністичний характер. Тому й методологія Маркса - діалектика - докорінно відрізняється від гегелівської, і не «пер­винністю» (чи «вторинністю») матеріального або ідеального чинників, а тим, що саме «Ідеальне є перенесеним у людську голову і перетвореним в ній» майбутнім матеріальним результатом дії - можливістю - який поки що наявно не існує, тобто має реальний статус можливості². Матеріалізм Маркса, в результаті, виявляється принципово новим - сучасніш - прак­тичним (а оскільки практика є у Маркса специфічно людським способом існування у світі, - то й гуманістичним) матеріалізмом.

Отже, своєю практичною діяльністю людина, за Марксом, здатна не тільки протистояти «стихійній» інтегративній тенденції природного «цілого» до перетворення людини на «частину» цього «цілого», але й зда­тна надати самому цьому «цілому» людських, соціальних рис. Практична діяльність людини, праця, в процесі свого функціонування «постійно пе­реходить із форми діяльності у форму буття, з форми руху у форму пред­метності» (Маркс). «Опредметнена» у речовині природи людська праця і є набутим природною речовиною в процесі її «обробки» працею новою («суспільною») її (речовини) властивістю. Практична взаємодія природи і людини є своєрідним «обміном ролями» між ними. Те, що історично (в антропогенезі) було «цілим» (природа), стає «частиною» людської свідо­мості (або діяльності), колишня ж «частина» (людина) стає «цілим».

У зв'язку зі сказаним Маркс говорить про діалектично-гармонійний процес взаємодії природної і суспільної реальності - «гуманізацію» («олюд­нення», «соціалізацію») природи і одночасний, але протилежно спрямова­ний процес «натуралізації» людини. Чим ширшою і глибшою стає сфера «олюдненої» природи, тим універсальнішою стає людська потреба в при­роді. Первісна людина потребувала лише незначної частки всього розмаїття природного загалу, тільки того, що задовольняло її безпосередні біологічні потреби. Сучасна ж людина потребує саме всього природного загалу.

' Маркс К. Капітал. Т. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 23. - С. 176. ² Див.: там само. -С. 21.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

вать явньїе признаки его двойного происхождения, из двух живьгх источ-ников - греческой и русской речи» .

Останнім часом у обіг надійшли деякі нові та у перекладі російсь­кою мовою праці хрестоматійного та дослідницького характеру, у яких висвітлюються питання давньої грецької філософії, і досократичної зок­рема (див. список літератури). У контексті ж сьогодення України немож­ливо не зазначити на праці видатного українського класичного філолога, дослідника давньогрецької та римської культури, випускника Віденського університету професора Михайла Соневицького, чия праця «Історія гре­цької літератури» українською мовою, з перекладами основних фрагмен­тів з досократичної філософії, посиланнями на дослідження всіх знаних фахівців історії давньої грецької філософії засвідчує існування незмінного органічного інтересу в українському інтелектуальному середовищі до за­своєння зразків духовної практики давніх греків. На жаль, але життя та творчість М. Соневицького відбулися поза межами України, і тому здобу­тки його вченої діяльності лише зараз набувають визнання в освітньому середовищі України.

Праця М. Соневицького привертає увагу багатьма гранями. Ваго­мішими для нас є історіографія опрацювань античної грецької літератури (і філософії як складової літературного процесу зокрема), здійснених ук­раїнською мовою, та перекладами українською мовою фрагментів з праць досократиків, які є практично першою спробою впровадження у навчаль­ний процес з історії філософії текстів, перекладених з давньогрецької на українську фахівцем філологом та філософом. У подальшому, розглядаю­чи творчість того чи іншого представника досократичної філософії, ми будемо по можливості підтверджувати погляди мислителів фрагментами саме в перекладі М. Соневицького (М. С. - з посиланням на книгу: Соне-вицький М. Історія грецької літератури. - Рим, 1970. - Т. 1. Рання доба. -663 с). В «Історії грецької літератури» М. Соневицького міститься вичер­пна історіографія досліджень давньої грецької літератури на теренах укра­їнської інтелектуальної культури від перших розвідок до 70-х років 20 ст. включно.

В останній час в Україні українською мовою було видано обмаль не лише перекладів та досліджень текстів ранніх грецьких філософів, але й літературної спадщини представників часу розквіту давньої грецької фі­лософії та літератури. Серед вагомих досягнень історико-філософської думки варто відзначити працю А. Г. Тихолаза «Геракліт». Маючи вид на­вчального посібника, ця робота органічно поєднала наново звірені пере-

¹ Соловьев В. С. Предисловие // Творення Платона. - М., 1899. - Т. 1. - С. V.

Історія філософії

Таким є загальнофілософське вчення Маркса, яке виводить його позицію за межі новочасної філософської парадигми і робить її одним з провідних філософських напрямків сучасної світової філософії (не обме­жену однобічним моністичним протистоянням матеріалізму та ідеалізму).

-- . К. Маркс, отже, є мислителем, який за-

Марксова соціально-^ґ . ,:. ..

... . вершує німецьку класичну філософію,

філософська позиція^{г 3} •' -¹ ^ ^,.

^т долаючи при цьому саму новочасну фі-

лософську парадигму, - але в ході по­долання старої філософської парадигми Маркс робить із свого головного поняття - практики - соціально-філо­софські висновки - всесвітньо відоме вчення про майбутнє - комуністич­не - суспільство людства. Вчення Маркса про комунізм, з яким прийнято сьогодні ототожнювати сам термін «марксизм» набуло великої популяр­ності у XX ст., зазнавши при цьому найрізноманітніших тлумачень і від­тінків, які, на жаль, у переважній своїй більшості виявилися вульгаризаці­єю і деформацією справжнього сенсу філософсько-соціологічної думки видатного німецького мислителя.

Сама ідея комунізму як майбутнього проекту світової організації людського суспільства, безпосередньо пов'язана (у своєму .засновку) з Марксовою ідеєю двоєдиного діалектичного процесу «гуманізаці» приро­ди і «натуралізації» («оприроднення») людини. Адже своє вихідне уяв­лення про комунізм Маркс пов'язує з гармонійно-зрівноваженим плином самого процесу гуманізації природи і натуралізації людини. «... Кому­нізм, читаємо у Маркса, - як завершений натуралізм, - гуманізму, а як завершений гуманізм, - натуралізму: він є справжнє розв'язання супереч­ності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв'я­зання спору між існуванням і сутністю, між опредмечуванням і самоутве­рдженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він -вирішення загадки історії, і він знає, що він є це вирішення»¹.

Проте, від самого початку Маркс мусив звернути увагу на те, що процеси гуманізації природи реалізуються аж ніяк не автоматично. Біль­ше того, він мусив погодитися з Геґелем, що «опредметнення» людської діяльності («перехід праці з форми діяльності у форму буття») водночас обертається так званим «відчуженням». Проте Маркс не погоджується з фатальним характером зв'язку «опредметнення» і «відчуження. Його Маркс вважає притаманним лише «незрілим» формам суспільної органі­зації людства (первіснообщинному, рабовласницькому, феодальному та капіталістичному) у зв'язку з «нерозвиненістю» самої практичної діяль-

' Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року. - С. 108.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

ності, праці, яка внаслідок низької своєї продуктивності (в первісному суспільстві) спрямовувалася практично на задоволення лише біологічних потреб людини: «Сама праця, сама життєдіяльність, саме виробниче життя є для людини лише засобом для задоволення однієї її потреби в збереженні фізичного існування... саме життя є лише засобом до жит­тя»¹. Спрямована на задоволення не власне людських (соціальних), а ли­ше біологічних, тваринних потреб, праця ніби втрачає свою людську (со­ціальну) винятковість, стає «чужою» людині, «відчужується».

«Відчуження» виявляє себе в перетворенні самої праці, в тому чис­лі і її продуктів, на «чужі» людині чинники, які панують над людиною та обставинами її життя. Особливої універсальності відчуження набуває за капіталізму, безпосередньо виявляючись в тому, що відносини між людь­ми (суспільні відносини) набирають форми «відносин між речами». Лю­дина за умов капіталістичного відчуження функціонує лише тією мірою якої потребують речі, створені її працею.

Відчужена форма міжлюдських стосунків, як «відношень між реча­ми» робить соціально-значущими лише формально-усереднюючі характе­ристики індивідів, внаслідок чого колективи в межах капіталістичного сус­пільства вироджуються у формальні об'єднання, які «усереднюють», «роз­чиняють» в собі розмаїття неповторних ознак людських особистостей, які Маркс називає «сурогатами колективності». Але ж слаборозвиненим було лише первісне суспільство, чому ж відчуження зберігається і навіть набуває ще більшої потужності у капіталістичному - вже високорозвинутому суспі­льстві? Сам Маркс так відповідає на це питання: у відчуженні по суті вияв­ляється панування над людиною стихійних сил її власного суспільного життя, бо вони не контролюються людиною. Практичне ж освоєння («олю­днення») тих або інших регіонів чи шарів природи означає перетворення їх на складову суспільного життя (продукти людської праці функціонують -споживаються, використовуються - вже не за законами природи, а за суспі­льними економічними, господарськими тощо - законами. Оскільки ж сус­пільне буття продовжує панувати над людиною, то включення в нього но­вих складових (перетвореної людською працею речовини природи) лише посилює панування стихійного (непідконтрольного людині) суспільства над людиною. От чому зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а й значною мірою збільшує владу відчуження.

У 1844 році Маркс робить серйозну спробу теоретичного досліджен­ня умов подолання відчуження шляхом ліквідації приватної власності й одразу бачить на цьому шляху величезні труднощі. Суспільна організація,

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року. - С. 87.

Історія філософії

що виникає під час здійснення перших кроків щодо ліквідації приватної власності, виявляється суспільством, у якому приватна власність набуває характеру «універсального» відношення, виступає як «всезагальна приватна власність». Таке суспільство Маркс називає «грубим» або «вульгарним» комунізмом: «Всяка приватна власність, - міркує Маркс, - як така відчуває, принаймні у відношенні до багатшої приватної власності, заздрість і жадо­бу нівелювання. Грубий комунізм є лише завершенням цієї заздрості і цього нівелювання, яке виходить з уявлення про певний мінімум. У нього - певна обмежена міра... Для такого комунізму спільність є лише спільність праці і рівність заробітної плати, яка виплачується общинним капіталом, общи­ною, як загальним капіталістом. Обидві сторони взаємовідношення підне­сені на ступінь уявлюваної всезагальності: праця - як визначення кожного, а капітал - як визнана всезагальність і сила всього суспільства '. Така «все­загальна приватна власність» виявляє себе як багатолика зрівнялівка (ви­плата зарплати бракоробам і неробам, з одного боку, і встановлення «певної обмеженої міри» для тих, хто віддає всього себе роботі - з іншого ж є, по суті, «нічийною», тобто «суспільною» (власність належить усім членам суспільства взагалі і нікому зокрема) власністю «грубого» комунізму. Та­кий комунізм хоче насильно абстрагуватися від таланту», оскільки для ньо­го «не існує» все те, чим «на началах приватної власності не можуть воло­діти всі», «категорія робітника не ліквідується, а поширюється на всіх лю­дей». Все «урівнюючи», «усереднюючи», «нівелюючи», «цей кому­нізм. . .скрізь заперечує особистість людини»².

І така універсальна «зрівнялівка» за вказаних умов неминуча, оскі­льки розподіл «спільного продукту» має здійснюватися за якимось прин­ципом (у 1875 році Маркс говорить, що найраціональнішим за таких умов розподільчим принципом може бути: «кожний за здібностями, кожному за працею»), тобто передбачається наявність права якоїсь «рівної міри», а «нерівні індивіди» (а вони не були б різними індивідами, якби не були б нерівними) можуть бути вимірювані однією і тією самою мірою лише остільки, оскільки їх розглядають під одним кутом зору, беруть тільки з однієї певної сторони, абстрагуючись від усього іншого»³. У даному ви­падку, додає Маркс, індивідів розглядають «тільки як робітників», людей, які вносять індивідуальний внесок у спільну працю і вимагають за це від­повідної частки від спільної маси засобів споживання.

Таким чином, у суспільстві, в якому «категорія робітника поширю­ється на всіх», панівним стає так само однобічний, сподкивацький підхід

¹ Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року. - С. 106-107.

² Там само.-С. 106.

³ Маркс К. Критика Готської програми // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 19. - С. 20-21.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________

до життя. У такому суспільстві «який-небудь предмет є нашим лише тоді, коли ми ним володіємо, тобто, коли він існує для нас як капітал, або коли ми ним безпосередньо володіємо: їмо його, п'ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому і т. д., одним словом, коли ми його споживаємо... Тому на місце всіх духовних і фізичних почуттів стало просте відчуження всіх духовних і фізичних почуттів - почуття володіння» .

Отже, «усунення», «подолання» приватної власності не тільки не дає бажаного результату (ліквідації відчуження), а обертається універсалі­зацією самого відношення приватного володіння, яке стає відчуженням усіх людських відносин, в тому числі і духовних. Звідси не дуже оптиміс­тичний висновок Маркса: «таким чином перше позитивне скасування приватної власності, грубий комунізм, є тільки форма прояву мерзенності приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність» .

У 1875 році на сторінках «Критики Готської програми» Маркс був змушений визнати, що ліквідація приватної власності призводить до тако­го комуністичного суспільства, «яке тільки що виходить якраз з капіталі­стичного суспільства і яке через це у всіх відношеннях, в економічному, моральному й розумовому, зберігає ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло»³. Зокрема «рівне право», згідно з яким спіль­ний продукт розподіляється між працівниками «за працею», тут за прин­ципом, - визнає Маркс, - усе ще є правом буржуазним» . Інакше кажучи «перша фаза комуністичного суспільства» у 1875 році так само як і «гру­бий комунізм» у 1844 році, продовжує залишатися тим самим буржуаз­ним суспільством.

Але ж чим може підтвердити Маркс свою певність у настанні вищої фази комунізму, на якій зникає протилежність між розумовою і фізичною працею, а сама праця із засобу до життя перетворюється на «першу потребу життя», коли «разом зі всебічним розвитком індивідів виростуть і продук­тивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним пото­ком», коли буде «подоланий вузький горизонт буржуазного права» і суспі­льство напише на своєму прапорі: «Кожний за здібностями, кожному за потребами»? Чіткої відповіді на це питання ми у Маркса так і не знаходимо.

Марксові пошуки практичної форми реалізації «повного» комуніз­му завершилися дещо несподівано: на сторінках 3-го (виданого вже після смерті Маркса) тому «Капіталу» ми знаходимо таке міркування: навіть у суспільстві вже «асоційованих виробників», у якому здавалося б вже по-