Розділ 3. Антична філософія

г, . .. Даний розділ є продовженням вивчення

Загальні риси античної^ .. ^г

Ф

.... ... античної спадщини, яка складається не

їлософп та принципин .

. ... тільки з теоретичних роздумів, але и

періодизації,. ^г . .

специфічного світовідношення і світо­сприйняття, що й створювало неповтор­ний спосіб життя. Проте для подальшого дослідження і усвідомлення особ­ливостей нового періоду філософування, згадаймо деякі риси того, що те­пер ми визначаємо як філософію.

Як відомо, філософія - це звернення до фундаментальних основ буття. За М. Гайдеґґером, вона є запитування, яке водночас ставить під запитання того, хто запитує. Можна сказати, що філософія є сформульо­ване прагнення людини до цілісного буття. Це звернення людини, що ус­відомила своє дійсне призначення.

Таким чином, філософія - це особливий стан свідомого інтелектуа­льного заглиблення у царину буття. Однак, такий інтелектуальний стан передбачає внутрішню зрілість, субстанційність людини. Тобто по-справ­жньому звертатись до буттєвих глибин може людина, що усвідомлює себе в ньому і намагається здійснити власну присутність. Як бачимо, філософія суттєво відрізняється від наукових дисциплін і за метою, і за об'єктом, і за суб'єктом. Отже, вона, за Гераклітом, дещо відмінне від усього звичайно­го, дещо принципово «самостійне».

Філософія - це усвідомлення єдиної буттєвої праоснови всього іс­нуючого. А також того, що, так званий, реальний світ займає своєрідне проміжне становище між буттям і ніщо. Людина має не тільки зрозуміти таке своє серединне положення, але й усвідомити власне призначення. Тоді вона вдається до філософування. Для стародавніх греків «філософу­вання» було не простим мисленням, але специфічним способом життя, здатним вести людину до розгадки «останніх питань» буття, до розуміння мета-фізичного, такого, що є підґрунтям природного.

Початки грецької філософії співпадають з початком відкриття лю­диною себе в світі, свого місця відносно оточуючого, іншими словами, з суб'єкт-об'єктного роздвоєння світу. Роздуми, аналізування, порівняння, співставлення збігаються у філософський дискурс. А це вже риса нового світовідношення. Піфагор таке світовідношення називає «любо-мудріє». Він ніби акцентує, що філософія - це вже «не мудрість». Мудрість відкри­та буттю. Повна мудрість, у розумінні грека, притаманна лише античним

Історія філософії

богам. Мудрість у людському світі ніби повертає людину до буття як цілі­сності, втягуючи його всередину, в наслідок чого вона забуває власне «я». Можна сказати, що мудрий знає буття ціною власного «я». Філософ, на­впаки, шукає смисл буття за допомогою власного «я». Однак на цьому шляху його чекають перешкоди. Справа в тім, що розгортання логічного апарату мислення, як не дивно, віддаляє шукача від усвідомлення метафі­зичного, тобто цілісності буття, часто-густо зводячи інтерес до сутгєвос-тей поцейбічного, тобто наближаючи його до науки. Так, філософський дискурс формує власного носія - дослідника, який здатний грамотно фо­рмулювати питання і, спираючись на логіку, поступово шукати на нього відповідь, проте, нестримне прагнення буття і злиття з останнім, у нього зникає. У кращому випадку воно перетворюється на звичайний інтерес, а звуження філософування - до логічних операцій, що згодом робить лю­дину нездатною ані до дійсного запитування буття, ані до отримання від­повіді, (бо чистий теоретик, позбавлений внутрішньої цілісності також втрачає здатність входити у владу цілого), але й позбавленою навіть такої потреби. Тобто віддаляючись від мудрості, філософія у якості любомудрія переводить прагнення першої в латентний стан, так би мовити, у стан «до запитання», до дійсного запитування. Але очевидним це стане значно піз­ніше, коли філософія у повній мірі історично відпрацює себе як чистий дискурс і наукова дисципліна.

Для грека філософія ще містила активну пам'ять мудрості. Але са­ме тут філософія формується і як зникаюча мудрість, і як дискурс, що розпочався. І мудрість, і дискурс постають у ній в якості діалектичної єд­ності. У період ранньої класики - в цій єдності домінувала мудрість (так звані досократики); висока класика є свідченням їх динамічної врівнова­женості; згодом у елліністичній філософії передує дискурс. Відомо, що для Сократа і Платона філософування було дійсним способом буття-мислення, тобто філософія змогла заявити про себе як логіка (діалектика) тільки тому, що була етикою, яку надихав буттєвий логос. Дійсно, «філо­софія має сенс як людський вчинок» (Гайдеґґер). Таким чином, щоб здій­снити запитування, яке потім стане підґрунтям дискурсивної інтерпрета­ції, людина має вести життя у відповідності до буття, вічного, а не до по­треб тимчасового сьогодення. Тому дивуватись фатальному вибору Сок­рата може тільки той, хто вже не є справжнім філософом, для кого філо­софування звелося до голого дискурсу. Проте, для філософа Сократа не було етичного вибору в тому, чи пити йому чашу з отрутою: він знав по­таємне і не міг не діяти відповідно. Це людина, яка своєю екзистенцією досягла буття, а буття розкрилося певною мірою в його екзистенції. Отже не дивно, що саме Сократ є уособленням символу людини взагалі (прига­дайте типовий приклад логічної побудови: «Сократ - людина»).

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Згадаймо Платона. В очах звичайних людей він теж дивак. Відмова від перспектив блискучої кар'єри поета і драматурга, нездоланна вірність духу вчителя, духу філософування, нестримне бажання, попри всі пере­шкоди (навіть ціною власної волі), втілити у життя принципи ідеальної держави... Але для самого Платона вибору також не було. За його влас­ним виразом, нефілософ відрізняється від філософа як той, що спить, від того, хто не спить, тобто знає буття. Те знання є не абстрактним, а своєрі­дним «захопленням» буттям, яке, не залишає людині вибору, роблячи її провідником буття, істотою дійсно вільною на відміну від тих, хто пере­буває в мареві ілюзій поцейбічності. Гайдеґґер вважав, що істина філосо­фування укорінена в долі людської присутності. А ця присутність здійс­нюється у свободі. Етика Сократа і Платона не просто органічна їх філо­софії. Саме вона і робить їх філософами. Вона ніби народжена з мисле-буттєвих основ і відповідає божественному у світі. У цих умовах філо­софський дискурс бере початок не в мінливій випадковості сьогодення, а в натхненні, надиханні буттям і завершується в способі життя.

В одному з листів Платон писав, що йому було «очень стьідно пе­ред самим собой, как бьі не оказалось, что я способен лишь на слова, а сам никогда добровольно не взялся бьі ни за какое дело». Але відчуття сорому в даному контексті збігається з відчуттям страху, впевненістю, що його слова втратять метафізичну вагомість, якщо він не підкріпить їх дієвим вчинком. Він вважав, що етичною недосконалістю людина відлучається від мисле-буттєвих основ.

Відповідність етичних поглядів онтологічній доктрині в елліністи­чних системах дещо інша. Для нових мислителів філософія вже - досить суттєво диференційована. Це своєрідна сукупність логіки, фізики та ети­ки, де етика логічно моделюється та картинно демонструються. Часом здається (на прикладі сократичніх шкіл), що етичні принципи штучно пе-далюються, щоб справити більш сильне враження на оточуючих. Часом тут етика занадто розумна, бо випливає з логіки поцейбічності, і не зав­жди підказана самим буттям. Проте, редукція філософії в європейській свідомості до суто теоретичної діяльності хоча і відсуне її від античного ідеалу філософування, яке передбачало єдність буття і відкриту йому лю­дину, але станеться значно пізніше.

Складається враження, що антична філософія цілеспрямована до мудрості, але не здатна її досягти. І як тут знову не пригадати Піфагора, бо для нього філософія - просто «любов до мудрості», але якій підпоряд­коване життя. Це туга за мудрістю! Це прагнення до неї і водночас усві­домлення неможливості її досягнення хитрощами мислення окремої лю­дини, у свідомості якої буття обмежене зведенням до буття думки. Хоча,

Історія філософії

можливо, з усіх надбань європейської культури саме філософія в дійсному значенні слова, найближче стоїть до осягнення буття в його тотальності. Проте, досягнення останньої передбачає таке зусилля індивідуального духу, яке буде здатним перевести майстерність чистого філософування на принципово новий рівень. Тому слід не сумувати, а відкривати для себе споконвічну філософію, але, найцікавіше - відкривати філософа в собі і усвідомлювати, що дійсна філософія не гірше за мудрість. Просто це різні плані сприйняття світобуття.

Як феномен теоретичної діяльності філософія починається з VI ст. до н.е. в Стародавній Греції і завершується у VI ст. н.е. за часів Римської імперії. Тобто антична філософія проіснувала близько 1200 років, об'єд­нуючи в собі духовну спадщину стародавніх грецьких і римських мисли­телів, яка укладається в три етапи: класика (або еллінська філософія), ел­ліністична філософія та філософія доби Римської імперії. Проте, слід за­уважити, їм передував міфологічний період. Це переддень філософії. Тут міфологія є певний світогляд (краще - світовідношення), тобто вона міс­тить у собі тільки дещо філософічне. О. Ф. Лосєв називає таку філософію дорефлективною, бо світоглядні моменти у такий свідомості дані нероз­поділено і злитно.

Класика ^І-ГУ ст. до н.е.) є початковий період античної філософії. Філософія тут - це рефлексія над міфом, тобто останній стає об'єктом мислення. Якщо дорефлективна філософія не розрізняє об'єктивне існу­вання живих істот з суб'єктивним життям, то перша рефлексія над міфом приводила до усвідомлення в ньому суб'єкта і об'єкта. Чуттєвий космос у цілому постає в якості об'єкту, хоча різні періоди класики вносять свої риси.

Рання класика чуттєвий космос трактує інтуїтивно (досократики); середня класика - дискурсивно, як пошук наделементних узагальнень (софісти, Сократ); відношення високої класики до космосу - діалектичне і загальнокосмологічне, тобто у вигляді системи ієрархічних рівнів катего­рій (Платон); у пізній класиці чуттєвий космос розумівся не категоріаль­но-діалектично, а енергійно, у вигляді вчення про Розум-першодвигун як межу всіх чуттєво-елементарних проявів (Арістотель).

Досократівська думка була в захопленні від відкриття «фюсіс», тобто того, що за звичаєм ми перекладаємо як «природа». Проте, для нас важливим є не простий переклад, а заглиблення у значення грецького слова. «Фюсіс» тут не «природа» на противагу людській історії. Такого протиставлення поки ще немає, бо свідомість ще не усвідомлює, напри­клад, специфіки соціального. Тому і «фюсіс» тут - повновладдя буття, що саморозгортається у світ, втілюючись у світ речей, істот, явищ у якості

Частина І. Історія Стародавньої філософії

загального першопочатку, першозакону їх існування, тобто божественної основи. «Логос» є закон, що імманентно притаманний «фюсіс». Тому лю­дина має, за Гераклітом, вслуховуватись у силу речей і діяти у згоді з нею. Проте, зауважує він, оскільки «володарю речей властиве намагання при­ховуватись», то людина має скористатися своїм найціннішим даром уроз-уміння, обмірковування... Таким чином, Геракліт ніби уособлює в собі дві тенденції античності. З одного боку, заглибленість у тотальність буття, в якій перебуває мудра людина, а з іншого - він (а в його особі всі досокра-тики) розпочинає «запитування» буття.

Досліджуючи матерію, що стає, і сталі форми її буття як одне ціле, усвідомлюючи чуттєвий космос як абсолютну єдність протилежностей -матерії та форми, рання класика відкриває діалектику. Проте, діалектика тут ще не мала статусу самостійного механізму існування буття і свідомо­сті, а була вплетеною в чуттєву матеріальність космосу.

Тільки середня класика зробить діалектику предметом теоретичних досліджень. Переорієнтація філософської свідомості з космогонічної про­блематики на тему людини, бо саме тут зосереджені проблеми, вирішен­ням яких зацікавлена філософська думка класичної доби (софісти, Сок-рат). Дехто таку діалектику називає суб'єктивною, проте, краще говорити про дискурсивний характер їх філософії, протиставляючи його інтуїтив­но-описовим побудовам попередників.

Середній класиці притаманне висування на передній план дискур­сивного розуміння речей. Зрозуміло, така виключна дискурсивність руй­нувала цілісну картину світу і вносила певні риси релятивізму, проте, са­ме в цьому полягав новий крок у розгортанні філософського досвіду. У цьому сенсі неможливо обминути спадщину софістів.