ЖИТТЯ 1 ТВОРЧІСТЬ і£оо ті / -1г ч

1788 р. у Данцигу (нині Гданськ) у сім і комерсанта. Навчався у гімназії Вайма-ра, де вивчав класичну філологію - гре­цьку мову, латину, античну літературу. У 1809 р. А. Шопенгауер вступає до Ґетгінґенського, а два роки по тому переходить до Берлінського університету. Предметом його занять були спочатку медицина, потім філософія, яку у Ґетгінґені викладав Готліб Ернст Шульце (Енесідем-Шульце), а в Берліні -1. Г. Фіхте і Ф. Шлейєрмахер, ле­кції яких особливої уваги Шопенгауера не привернули. У цей час він поси­лено студіює вчення про ідеї, «божественного Платона» та філософські по­будови «вражаючого Канта». Чому саме Платон і Кант? Напевно, свою

29*

Історія філософії

роль відіграв Шульце, який наперед визначив філософський розвиток мо­лодого А. Шопенгауера, порадивши одного разу у відповідь на його запи­тання, з чого слід починати вивчення філософії: «З Платона і Канта».

До цього також варто додати, що А. Шопенгауера завжди цікавив розвиток природничих наук: фізика, хімія, астрономія, метеорологія, бо­таніка, анатомія, фізіологія, а також антропологія.

У 1813 р. А. Шопенгауер публікує докторську дисертацію «Про че-твероякий корінь закону достатньої підстави», друге видання якої здійс­нено у 1847 р. У цій праці означена його методологія і намічені основні світоглядні настанови, які будуть закладені у підвалини його філософсь­кої системи, викладеній у завершеному виді у 1818 р. У 1819 р. опубліко­вана основна філософська праця А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлен­ня». Але публікація «Світу», як і докторської дисертації, пройшла зовсім непомітною і не викликала зацікавлення ні з боку спеціалістів, ні читаю­чої публіки. Переважна частина накладу потрапила до макулатури, вида­вець поніс збитки: за півтора роки з 800 примірників було продано лише 100; з 500 примірників виданої у 1813 р. дисертації десять років по тому лишилось 350.

У тому ж таки 1819 р. А. Шопенгауер розпочинає читати лекційний курс у Берлінському університеті. Загалом лекційні курси Шопенгауер читав, з деякими перервами, до 1832 р. Але педагогічна діяльність успіху йому не принесла. Його лекційні курси відвідувало менше десятка слуха­чів. Студенти віддавали перевагу Геґелю, який читав лекції у той же час, що призначив і Шопенгауер, і який був у зеніті слави. Не змінилась ситу­ація з кінця серпня 1831 р., коли у Берліні виникла епідемія холери, вна­слідок якої загинув Геґель. Шопенгауер переїхав до Франкфурта-на-Майні, де і прожив решту свого життя.

У 1836 р. Норвезьке Королівське Наукове товариство у Дронтгеймі оголосило конкурс на кращу філософську працю, Шопенгауер послав свій твір «Про свободу волі» і отримав премію у 1839 р., але участь у аналогіч­ному конкурсі Данського Наукового Товариства у Копенгагені виявилась невтішною. У наступному році Шопенгауер опублікував обидві конкурсні праці разом з загальною назвою «Дві основні проблеми етики». Але спіль­нота не проявила ніякого зацікавлення до неї, як, між іншим, і до опубліко­ваної у 1836 р. брошури «Про волю в природі», друге видання якої було здійснено у 1854 р. У 1844 р. Шопенгауер організував друге видання «Світу як волі і уявлення», на цей раз у складі двох томів. Другий, досить об'ємний том основної праці представляє собою своєрідне доповнення до першого. У ньому параграф за параграфом уточнюються, пояснюються, розкриваються, коментуються деталі філософської системи, викладеної раніше у першому

Частина V. Світова філософія XIX століття

хомі. Але наслідок публікації другого тому виявися теж негативним. Філо­софські ідеї А- Шопенгауера не сприймались. Шопенгауер констатував, що для сприймання його філософії повинна настати нова доба Така доба на­стала після революції 1848-1849 рр. у Німеччині.

У 1851 р. А. Шопенгауер опублікував двотомне зібрання нарисів Рагег§а і Рагаїіротепа, що у перекладі з грецької означає Доповнення і про­пуски. До першого тому були включені невеликі за обсягом, призначені для широкого загалу «Афоризми житейської мудрості». У «Афоризмах» світо­гляд Шопенгауера втілювався у тематиці повсякденних життєвих проблем, які торкались у тій чи іншій мірі сучасників. Відношення до філософа помі­тно змінюється, з'являються перші учні, приходить визнання. Останнє де­сятиріччя його життя - то схід його слави. У 1854 р. Ріхард Ватер прислав йому з присвятою примірник своєї тетралогії «Кільце Нібелунгів», у німе­цьких університетах починають студіювати його філософську систему. У 1859 р. було здійснено третє видання «Світу ж волі і уявлення», а в наступ­ному році - третє видання «Двох основних проблем етики». Шопенгауер обмірковує проект Повного зібрання творів. З повним правом філософ міг промовити: «Присмерк мого життя став зорею моєї слави».

Артур Шопенгауер помер у Франкфурті-на-Майні 21 вересня 1860 р.

Філософське вчення А. Шопенгауера є надзвичайно оригінальним, витонченим і незбагненним, оскільки в ньому неймовірно переплетені різноманітні філософські ідеї, традиції, по-новому осмислені і переосмис­лені. Як наслідок - прекрасне, загадкове мереживо. Шопенгауера немож­ливо заперечити, повісивши ярлики, на зразок «суб'єктивно-» чи «об'єк-тивноідеалістичне», «ірраціоналістичне» і т. д. Він або приймається, або ні. Шопенгауер торкнувся таких проблем, які виявились болючими, «ого­леними нервами» і які пронизують усе людське існування, рано чи пізно нагадуючи про себе.

Філософське вчення А. Шопенгауера ґрунтується на різноманітних історико-філософських підвалинах і постає як єдине ціле - філософсько-естетично-етична система. У процесі становлення системи відіграли свою роль романтична традиція (Ф. Шлеґель, Новаліс), пізній Шеллінґ, мірку­вання Фіхте про діяльний світовий суб'єкт, що спонукає до діяльності всіх людей, філософія Ляйбніца, Д. Бруно, пантеїзм Я. Бьоме, ідеї Д. Лок-ка, Берклі і Д. Юма, афористика Шамфора, драматургія Кальдерона, зок­рема «Життя є сон», Арістотель, давньогрецька трагедія, а Геґель - то вза­галі окрема тема тощо. Але вирішальну роль у становленні філософської системи А. Шопенгауера відіграли кантівська, платонівська та давньоін­дійська брахманська і буддиська традиції.

Історія філософії

У передмові до основної своєї праці -
Вступ до філософської«Світ як воля і уявлення» А. Шопенгау-

системиер зазначав, що без знайомства з доктор-

ською дисертацією «Про чотириякий корінь закону достатньої підстави. Філо­софське дослідження.» просто неможли­во правильно зрозуміти його вчення. Цей трактат є необхідним вступом до філософської системи, а його зміст настільки передбачається, як ніби він знаходиться у цій книзі '. Закон достатньої підстави є фундаментом, осно­вою філософського вчення А. Шопенгауера і для ознайомлення з ним, дійсно, треба починати саме з цього твору. До речі, А. Шопенгауер радив читати свої твори у такій послідовності: «Про чотириякий корінь закону достатньої підстави», «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природу», «Етика», «Па­рерга і Паралшомена». Видання Повного зібрання творів повинно бути впорядкованим таким чином, що «Світ як воля і уявлення» займали б перші два томи, «Парерга і Паралшомена» - два останніх, четвертий і п'ятий, а в третьому всі інші твори. Але видавці не дотримувались побажань філософа. Закон достатньої підстави є загальним законом всякого буття та пі­знання. На ньому ґрунтуються всі науки. Оскільки нічого не існує без під­стави для свого буття, то воно (існуюче) є в той же час і законом підстави пізнання, тобто принципом пояснення. Пояснити яку-небудь річ - означає звести її даний зміст, або зв'язок, до якогось виду закону підстави.

Закон достатньої підстави виявляє різноманітні зв'язки і відношення, які набувають різних видів, відповідно до об'єктів пізнання. Ці різновиди зв'язків і відношень лежать у основі закону підстави і є його коренем. Згід­но А. Шопенгауеру, наша пізнаюча свідомість розпадається на суб'єкт і об'єкт, і окрім них, нічого не містить у собі. «Бути об'єктом для суб'єкта і бути нашим уявленням - одне й те ж. Всі наші уявлення - об'єкти суб'єкта, і всі об'єкти суб'єкта - наші уявлення» . Виявляється, далі, що всі наші уявлення знаходяться між собою у закономірному і по формі а ргіогі визначеному зв'язку, згідно з яким нічого не існує самого по собі, ізо­льованого, окремого і незалежного, тобто «не може стати для нас об'єк­том». Саме цей зв'язок і виражає закон достатньої підстави загалом³.

Закон достатньої підстави проявляється у відповідності з принци­пом однорідності, згідно з яким із сукупності різноманітних об'єктів, явищ виокремлюється подібне, схоже, загальне, те, що є підставою

¹ Шопенгаузр А. Мир как воля и представление. - Т. 1. - М, 1992. - С. 40.

² Шопенгаузр А. О четверояком корне закона достаточного основания // Шопенгаузр А. Афо­
ризми и максими. - М. - Харьков, 1998. - С. 36.

³ Там само.-С. 30-31.

Частина V. Світова філософія XIX століття

об'єднання у дещо ціле; з іншого боку, з принципом специфікації, коли ці об'єкти, явища підрозділяються на роди, види, групи тощо за певними специфічними ознаками. Зрозуміло, що закони однорідності і специфіка­ції доповнюють один одного.

Обґрунтувавши закон достатньої підстави як основоположний, А. Шопенгауер здійснює класифікацію всіх можливих видів відношень між об'єктами пізнання. Все, що може бути для нас об'єктом, - «отже, всі наші уявлення», - розпадається на чотири класи. Але подібно до того, як не існує трикутника взагалі, а існують різні види трикутника, наприклад, гострокутник, прямокутник, тупокутник тощо, так не існує і підстави вза­галі. Кожна підстава належить до одного з чотирьох можливих її видів. «Ось чому, - пише А. Шопенгауер, - я намагаюсь у цьому трактаті пред­ставити закон достатньої підстави як судження, яке має чотирияку основу - не чотири різні основи..., а одну основу, виступаючу у чотирьох видах, або, як я її образно називаю, чотириякий корінь».

За А. Шопенгауером, існує чотири види здатності уявлення люди­ни: мисленна, споглядальна, чуттєва та самоусвідомлена. Відповідно до цього існують чотири види об'єктів: поняття, чисті споглядальні уявлен­ня, чуттєві споглядальні уявлення, суб'єкт як предмет самосвідомості.

 

Здатність уявлення	Види об 'єктів
мисленна	поняття
споглядальна	чисті споглядальні уявлення
чуттєва	чуттєві споглядальні уявлення
самоусвідомлена	суб'єкт як предмет самосвідомості

їм відповідають чотири форми закону достатньої підстави, або, як пише А. Шопенгауер, «способи бути уявленим». Потрібно зазначити, що Шопенгауер розглядає їх у сторогій послідовності, керуючись принципом сходження від відомого до менш відомого, у дидактичному порядку:

Фізична підстава або причинність, притаманна чуттєвому, емпірич­ному світу;

Логічна підстава або підстава пізнання;

Математична або підстава буття, характерна для простору і часу.

Етична підстава або мотивація, притаманна для наших дій.

Дидактичному порядку А. Шопенгауер протиставив систематичний, відповідно до принципу сходження від загального до конкретного: матема­тична, фізична, етична і логічна підстави. Якщо перші три підстави відно­сяться до безпосередніх уявлень, то четверта - до «уявлень із уявлень»¹.

Шопенгаузр А. О четверояком корне закона достаточного основания. - С. 151.

Історія філософії

Проте А. Шопенгауер у своєму трактаті користується дидактичним порядком. Виходячи з дидактичної класифікації, він здійснює досліджен­ня кожного закону достатньої підстави.

Перша форма закону достатньої підстави - то закон причинності (каузальності), який діє у світі матеріальних («фізичних») об'єктів. Він означає, що кожна зміна має свою причину в іншій зміні, яка безпосеред­ньо їй передує. Оскільки мова йде про причинно-обумовлену змінюва­ність виключно «матеріального стану і більше нічого», то цей закон є за­коном достатньої підстави становлення», ргіпсіріит гаиопіз зиМсіепик іїепсіі; його застосування завжди передбачає зміну, настання нового стану.

Закон причинності відноситься виключно до зміни об'єктів (тобто до настання та припинення станів у часі) і регулює те відношення, у яко­му попередній стан називається причиною, наступний - дією, а їх необхід­ний зв'язок - наслідком.

Цей закон каузальності є рушійною силою всіх змін і проявляється у природі у трьох формах: як причина у вузькому смислі слова, як подраз­нення і як мотив.

Шопенгауер твердить, що саме у цьому полягає істинна і суттєва відмінність між неорганічними тілами, рослинами і тваринами. Причина у вузькому смислі слова є така причина, згідно з якою відбуваються «зміни у неорганічній природі, отже, дії, які є предметом механіки, фізики і хімії». На його думку, до цієї (і тільки!) форми причини відноситься третій закон Ньютона «дія і протидія завжди рівні». Відповідно до цього закону, попе­редній стан (тобто причина) і обумовлений стан (тобто дія) є рівними.

Друга форма причини, подразнення, є така згідно з якою відбува­ються зміни у органічному житті як такому, отже, у житті рослин і вегета­тивній, тому безсвідомій, частині тваринного життя. Гї характеризує від­сутність ознак першої форми. Тут дія і протидія не рівні, інтенсивність дій не відповідна інтенсивності причини.

Третя форма причини, мотив, є така, згідно з якою відбуваються зміни у «власне тваринному житті, отже діяльності, тобто зовнішніх, сві­домо здійснюваних діях усіх тваринних істот.» Але до мотивів відносить­ся і пізнання, сприйнятливість яких можливе інтелектом. Якщо немає пізнання, немає і руху за мотивами, а є лише рух, викликаний подразнен­ням, рослинне життя. Тому подразнення і чутливість нероздільно пов'я­зані. Характер дії мотиву явно відрізняється від дії подразнення. Дія мо­тиву може бути нетривалою; вона, на відміну від подразнення, не зале­жить від тривалості, близькості предмету і т. д.

Друга форма закону достатньої підстави - то закон підстави пі­знання. Закон підстави пізнання гласить: для того, щоб судження виража-

Частина V. Світова філософія XIX століття

ло істинне пізнання, воно повинно мати достатню підставу. У залежності від характеру підстави істинність судження може бути: логічною, мате­ріальною, трансцендентальною та металогічною.

Логічна або формальна істинність полягає у тому, що підставою даного судження є інше судження. Подібне обґрунтування судження ін­шим судженням здійснюється через порівняння з ним.

Матеріальна або емпірична істинність полягає у тому, що підста­вою даного судження є досвід.

Трансцендентальна істинність полягає у тому, що підставою су­дження можуть бути форми споглядального емпіричного пізнання.

Металогічна істинність полягає у тому, що підставою судження та­кож можуть бути чисті форми мислення.

Оскільки мова йде про уявлення, властиві лише людині, то здатність до уявлень ерозум, який споконвіку прославлявся як привілей людини.

Третя форма закону достатньої підстави - то закон буття, який мо­дифікований у відношеннях простору і часу.

Простір і час мають таку особливість, що всі їх частини взаємооз-начені і взаємообумовлені. У просторі це називається положенням, у часі - послідовністю. Але це - особливі відношення, які радикально відрізня­ються від інших можливих відношень наших уявлень, внаслідок чого їх не може пізнати засобами понять ні розсудок, ні розум. Оскільки з понять неможливо виявити, що знаходиться «зверху», «знизу», «справа», «зліва», «до» і «після», то відношення наших уявлень лише споглядаються а ргіогі. «Закон, згідно якому частини простору і часу визначають одна одну від­повідно до вказаного відношення, я називаю законом достатньої підста­ви буття, ргіпсірішп гайопіз зшТісіепІіз езаепш»¹, - пише А. Шопенгауер.

Четверта форма закону достатньої підстави - то закон мотивації. А. Шопенгауер пише: «Мотивація - то каузальність, видима зсередини. Каузальність виступає тут зовсім інакше, в абсолютно іншому середовищі, для абсолютно іншого роду пізнання: тому в ній слід бачити абсолютно особливу форму нашого закону, який постає як закон достатньої підстави дії, ргіпсіріит гагіопіз зипїсіеппз а§епш, коротше, як закон мотивації»².

Закон мотивації є закон достатньої підстави дії людей і частково тварин. Згідно цьому закону, підставою (каузальністю) дії є мотив, тобто, за Шопенгауером, виключно і повністю сама Воля окремого суб'єкта.

Суб'єкт пізнає самого себе лише як воліючого, а не як пізнаючого. Тому, на відміну від попередніх трьох модифікацій закону достатньої під-

¹ Шопенгаузр А. О четверояком корне закона достаточного оснований. - С. 134.

² Там само. - С. 146.

Історія філософії

стави, де підстава зміни завжди інша, ніж, сам об'єкт зміни, у даному за­коні суб'єкт і об'єкт пізнання один і той, а саме: «Я». Отже, суб'єктом пізнання являється «Я», об'єктом пізнання - теж «Я», але «Я», виражене як моє водіння, як моя Воля. Тому, цілком слушно, дії відбуваються лише у часі, а не у просторі.

Якщо суб'єктивним корелятом першої форми закону достатньої підстави є розсудок, другої -розум, третьої - чиста чуттєвість, то четве­ртої - внутрішнє почуття або самосвідомість.

Такі основні ідеї дослідження А. Шопенгауера начал філософії, яке, як уже зазначалось, було здійснено у 1813 р. Друге ж видання випадає на 1847 р., коли основна праця «Світ як воля і уявлення» та доповнення до неї, як другий том «Світу», «Дві основні проблеми етики» тощо були теж опуб­ліковані. Філософ, готуючи до перевидання цю працю, фактично створив нову, з урахуванням результатів своїх досліджень. Тому він вживає ключові поняття, «зміст яких не пояснює («воля», «уявлення» і т. д.) і прямо посила­ється на обидва томи «Світу», «Критику кантівської філософії» тощо.

_та . У головній праці «Світ як воля і уявлен-

Вчення про світ ^г „ . ■*

^г ня» вчення про чотириякии корінь закону

достатньої підстави А. Шопенгауер роз­ширив і поклав у основу вчення про чо-тирияке розуміння центрального прин­ципу філософи - волі. До речі, праця складається з чотирьох книжок. У від­повідності з законом достатньої підстави А. Шопенгауер зводить усі кате­горії до категорії причинності. Виявивши в емпіричній свідомості прояви внутрішньої причинності, оскільки «Я» спрямовує акти емпіричної свідо­мості, Шопенгауер робить висновок, що ця причинність діє за мотивами. Звідси визнання у основі емпіричної свідомості центра мотивації - волі. Отже, центром мотивації є воля. З цієї точки зору, за Шопенгауером, від­кривається можливість зв'язку сутності і явища, внутрішнього і зовнішньо­го. Мотивація як внутрішня природа волі виявляється у явищах як необхід­ність. Світ явищ - то є світ як уявлення. Сутність же світу представлена безпосередньо як воля. Таке відношення Шопенгауер розповсюджує на весь світ. Світ явищ виступає як світ уявлення, а світ сутності - як світ волі. Але світ як уявлення - то є світ об'єктивованих волею предметів, реалізація волі. Світ як уявлення існує згідно закону достатньої підстави. Подібно до того, як воля спонукає нас до дій, так само вона приводить увесь світ у рух. Це стосується як неорганічної природи, так і органічних процесів. Для по­яснення того, як воля реалізується у чисто механічних безсвідомих проце­сах, Шопенгауер користується розробленим Ляйбніцем принципом «дрі­маючої» або «сліпої свідомості».

Частина V. Світова філософія XIX століття

Всесвітня воля - то є абсолютне начало, сутність усього сущого, корінь усіх явищ, взагалі усього світу як цілого. Воля виявляє себе у всіх проявах як неорганічного, так і органічного світу, так само і у свідомих діях людини. Внутрішня сутність людини - то є воля. Усі дії людини, так само і пізнавальна діяльність - суть вольові акти, або акти волі. Людське тіло є вираження і прояв волі - як уявлення і як воля.

«Вона - сама серцевина, ядро всього окремого, як і цілого. Вона проявляється у кожній сліпо діючій силі природи, але вона ж проявляєть­ся і в продуманій діяльності людини.. .»\

Таким чином, загальна світова воля проявляється: об'єктивно - як природа, включно і людське тіло, і суб'єктивно - як свідома воля.

Воля існує сама по собі, завдячуючи самій собі. Вона не керується законом достатньої підстави, дія якого розповсюджена лише на світ як уявлення. Воля не має підстави свого існування. Воля є «річ сама по собі», інтуїтивно пізнавальна. Вона як «річ сама по собі» є духовна першооснова усього сущого. Як первинна творча сила, вона носить у собі невгасиме джерело боротьби. Тому кожне вище явище є нова сходинка об'єктивації волі, є наслідком перемоги над нижчими і може виникнути лише зі стану боротьби між ними. Отже, у світі неорганічної природи, у рослинному світі, у світі тварин, людей точиться загальна боротьба, як визначальний закон існування - «війна всіх проти всіх».

Воля на всіх ступенях своїх проявів від нижчого і до найвищого, не­має ніякої кінцевої мети і знаходиться у постійному прагненні, що і є єди­ною її сутністю. Це прагнення не закінчується ніякою досягнутою метою, не знає кінцевого задоволення і може затримуватися лише зовнішньою пе­решкодою; саме по собі воно є безкінечним. Така вічна незадоволеність волі тимчасовими і проміжними досягненнями цілей на шляху її безкінеч­ного прагнення породжує страждання. «Затримку від перешкоди, - пише Шопенгауер, - яка виникає між волею і тимчасовою метою, ми називаємо стражданням, а досягнення мети - задоволення, добробут, щастя»².

Будь-яке прагнення випливає з потреби, з незадоволеності своїм станом, і поки його не задовольнити, воно є стражданням. Але кожне за­доволення нетривале, більше того, воно породжує нові прагнення. Скла­дається ланцюг: прагнення, перешкоди, задоволення, постійна боротьба і так до безкінечності; немає кінцевої мети прагнення, отже, немає міри і мети страждання.

Життя - то є страждання. Людське існування пронизане страждан­нями. Страждання не може бути більшим або меншим, ніж є, але воно

¹ Шопенгаузр А. Мир как воля и представление. - Т. 1. - М., 1992. - С. 140.

² Там само. - С. 296.

Історія філософії

Оскільки стародавні китайці розглядали створення світу як посту­пове відокремлення неба від землі, то в міфах згадують про небесні схо­динки, про гору Куньлунь (китайський варіант світової гори), що з'єдну­вала небо та землю, а на неї знаходилася столиця верховного небесного правителя Шан-ді. Існував також міф про космічну вертикаль - втілення образу сонячного дерева - фусан (своєрідна ідея світового древа).

Вже в такому короткому огляді можна побачити розвиток уявлень про єдність світу, поділ світу на протилежності та необхідність побачити той світ знову в єдності. Не випадково одним з провідних мотивів міфотво­рчості був пошук зілля безсмертя. Китайці в усі часи мріяли про довголіття та безсмертне життя. Вони шанували довгожителів і людей похилого віку. Вважалося, що на Місяці живе білий заєць, який товче в ступі зілля безсме­ртя. Зілля безсмертя здобували також у країнах мертвих, у підземному світі. Китайські міфічні духи містяться в трьох сферах: існують духи земні (дра­кони, риби, черепахи), небо як дух (Шан-ді) та духи підземні.

Важко сказати, де вперше зустрічається символічне зображення інь та ян (темного та світлого начала), однак воно пронизує багато міфів, і знадобилися тисячоліття, щоб зробити останній крок до символу. Якщо символ «інь-ян-ці» схоплює сутність буття світу, то поширення сутності на існуючий світ відбувається за допомогою п'ятичасної моделі всесвіту, за якою людина має просторову уяву про чотири частини світу (схід -захід - південь - північ) та його центр, яким є Шан-ді - верховний прави­тель, де знак «ді» означає зображення вівтарю.

Дослідження китайського міфу вказує ще на такі його особливості: історизацію (евгемеризація) міфічних персонажів, коли міфічні герої роз­глядалися як реальні особистості; антропоморфізацію; ознаки нерозчле­нованості частин тіла. Всі ці ознаки характерні для уяви людини, котра ще не виділяє себе з природи. Так у міфі вимальовується образ першого до-філософського мудреця: він має ім'я і водночас не має його, має статеву приналежність і водночас не має її (тобто двостатевий, або зовсім не на­лежить жодній статі); він тварина і водночас людина (напівтварина і на­півлюдина); тіло і водночас дух'.

Зрозуміло, що тільки відокремивши себе від природи можна було зробити узагальнення у формі символу (виразної форми) і у формі таб­лиць, що вказують на циклічність розвитку.

¹ Див.: ЛукьяновА. Е. Истоки Дао. - М, 1992. 46

Історія філософії

цілком заслужене. Страждання обумовлено самим життям, оскільки воно є вина людини. Вина ж людини випливає з утвердження волі до життя, яка може бути знята запереченням її. Але заперечення волі до життя - то є самогубство. Тим не менше Шопенгауер відкидає самогубство. Воно не є вихід із ситуації. Воно є свідченням не відсутності волі до життя, а того, що воля бажає звільнитись від усього, що обтяжує життя. «Самогубець хоче життя і невдоволений лише умовами, при яких воно йому дане. Тому він відмовляється не від волі до життя, а лише від самого життя, руйную­чи його окремі прояви»¹.

Але поки людині притаманна воля до життя, вона приречена на страждання. Звільнення людського існування від страждань, згідно Шо-пенгауеру, все ж таки можливе. Шлях до звільнення - то є заперечення волі до життя, яке здійснюється через добровільну самовідмову, аскетизм, всіляке придушення її і викликаних нею прагнень і, врешті-решт, її омер­твіння. Якщо ж існує хоч якась віддушина, то це самопізнання, яке може здійснюватись двояко - мистецтвом і філософією.

Розмірковуючи, людина пізнає світ, але чим більше вона його знає, тим ясніше усвідомлюється його марність і всіх потягів волі до життя. Нічого вони людині не принесуть, окрім страждань. Пізнання розкриває усю безглуздість життя. «Якщо ми ... пізнали внутрішню сутність світу як волі і у всіх його проявах побачили лише її об'єктність, яку простежили від безсвідомого поривання темних сил природи до свідомої діяльності людини, то ми ніяк не можемо уникнути висновку, що разом з вільним запереченням, знищенням волі, знищуються і всі ті явища, те безперес­танне і безцільне прагнення на всіх ступенях об'єктності, у якому і через яке існує світ, знищується багатоманітність спадкових форм, разом з во­лею знищуються і всі її явища і, нарешті, загальні його форми - простір і час, а також остання його основна форма - суб'єкт і об'єкт. Немає волі -немає уявлення, немає світу»².

Шопенгауер твердить, що перед нами залишається лише ніщо. Від­бувається, таким чином, розчинення у ніщо і тим самим досягається повне заспокоєння духу, як пише Шопенгауер, «нам постане глибокий спокій і світ, який вище усякого розуму, та повна умиротворенність душі, те не­зворушне сподівання і та ясність, одне лише відображення яких на облич­чі, як його відтворили Рафаель і Кореджо, є ціла і безсумнівна Євангелія: залишилось лише пізнання, воля зникла»³.

' Шопенгаузр А. Мир как воля и представление. - Т. 1. - С. 367.

² Там само. - С. 377.

³ Там само.

Частина V. Світова філософія XIX століття

Філософія Ф. Ніцше

„. . . Фрідріх Нігоие народився 15 жовтня

ЖИТТЯ 1 ТВОРЧІСТЬ лолл •

^г 1844 року в родині лютеранського пас-

тора, у містечку Рьоккен, поблизу Лют-цена. Після смерті батька (1849) родина переїздить до Наумбурґа, де Ф. Ніцше спочатку вступає до міської школи для хлопців, а рік потому (1851 р.) - до підготовчої школи при кафедральній гімназії. Уже в десять років виявля­ють себе музична та поетична обдарованість Ф. Ніцше - перші спроби віршування та музичних композицій. Доречно зауважити, що поезія і му­зика Ф. Ніцше - то є окрема тема досліджень.

Як найобдарованіший учень Ф. Ніцше вступає до славнозвісної школи Пфорта (під Наумбурґом), що мала дуже високий рівень викладан­ня гуманітарних дисциплін. У цій школі здобули освіту низка видатних особистостей - Новаліс, брати Шлегелі, Фіхте тощо. У 1864 році він скла­дає іспит на атестат зрілості (дипломна праця «Про Феогніда Мегарця») і того ж таки року розпочинає вивчати теологію та філологію у Боннському університеті, а потім продовжує свою освіту у Ляйпціґському університе­ті, вивчає філологію на семінарах відомого професора Ф. В. Річля. Ляйп-ціґський період життя Ф. Ніцше характеризується інтенсивними студіями філології, а також несподіваним, але знаковим, відкриттям філософії Ар-тура Шопенгауера («Світ як воля і уявлення» - головна праця), яка глибо­ко вразила його.

Нарешті, ще одне глибоке переживання Ф. Ніцше пов'язане із му­зикою Ріхарда Вагнера, з яким 1868 р. відбулася перша зустріч, яка пере­йшла незабаром у товаришування, щоправда, нетривале.

1869 р. за рекомендацією професора Ф. В. Річля 24-річного Ф. Ні­цше затверджено на посаді професора класичної філології Базельського університету та викладача давньогрецької мови у старших класах Педаго-гіуму, без попереднього захисту кандидатської (Рготойоп) і докторської (НаЬіІіїаіїоп) дисертацій.

1876 року через усе більше нездужання педагогічна діяльність Ф. Ні­цше припинилася. Останні роки життя - то роки поневіряння, виснажли­вих страждань і творчості. З січня 1889 р. у Туріні його постигла апоплек­сія і настало остаточне затьмарення.

Помер Фрідріх Ніцше 25 серпня 1900 р.

У історико-філософській літературі виокремлюються «загальнові­домі» три періоди філософського розвитку Ф. Ніцше, кожному з яких від­повідає низка творів.

Історія філософії

Перший період, «ранній», охоплює твори, написані під впливом А. Шопенгауера та Р. Вагнера і присвячені загалом проблемам культури - «Походження трагедії із духу музики» (1872 р.), «Філософія за трагічної доби Греції» (1873 р.), «Невчасні роздуми» (1873-1876 рр.).

Другий період, «середній» чи («позитивістський») відобразився в працях: «Людське, занадто людське» (1878 р.), «Строкаті думки та висло­ви» (1879 р.), «Мандрівник та його тінь» (1879.; 2-й том праці «Людське, занадто людське»), «Вранішня зоря» (1881 р.), «Весела наука» (1882 р., кн. 1-4).

Нарешті, третій період, «власне ніцшеанський» або період «заратуст-ризму» характеризується працями - «Так казав Заратустра» (1883-1885 рр.), «Потойбіч добра і зла» (1886 р.), «Весела наука» (кн. 5, 1887 р.), низка пе­редмов до раніше виданих праць; «Випадок Вагнер» (1888 р.), «Сутінки божків» (1888 р.), «Антихрист» (1888 р.; перше видання здійснено 1895 р.), а також оприлюднені по смерті рукописи «Ессе Ното» («Се людина»), «Воля до влади». Щодо останніх, то слід зазначити, що такої книжки у Ф. Ніцше не існувало, а були підготовчі матеріали, оприлюднені сестрою філософа Е. Фьорстер-Ніцше саме під такою назвою і, як показали ніцшез-навці, фактично були сфальсифікованими. У повоєнний час «сировина» книжки була відновлена під назвою «Із спадку 80-х рр.».

Звичайно, поділ творчості на періоди є виправданим і має певний сенс, оскільки робиться спроба простежити еволюцію його філософського світогляду. Та належить пам'ятати, однак, що у Радянському Союзі праці Ф. Ніцше перебували під забороною, про нього можна було говорити (в університетській аудиторії) чи писати лише у негативістському аспекті як про «реакційного» мислителя; ніцшеанство і фашизм ототожнювались, Ф. Ніцше представлявся як теоретичний попередник фашизму, а тому по­гляд на творчий спадок як явище культури просто виключався. До того ж образ Ніцше формувався на основі праць третього періоду, про перші два, за кращого випадку, лише згадувалось вряди-годи. Насправді, як зазначав відомий німецький письменник-гуманіст Томас Манн, «не фашизм є вит­вором Ніцше, а навпаки: Ніцше є витвором фашизму»¹.

«Критичний аналіз» філософського вчення Ф. Ніцше провадився згі­дно до традиційних, сформованих методологічних настанов. У філософії Ф. Ніцше виокремлювалось: «онтологія», «гносеологія», «етика», «естети­ка», «психологія», «атеїзм», «соціально-політичні погляди» тощо. У резуль­таті виявлявся «викривлений» Ф. Ніцше, такий Ф. Ніцше, якого втискали в заздалегідь сконструйовані рамки, включали до тієї чи іншої концепції. А

¹ МаинТ. ФилософияНицшевсветенашегоопьгга//Мзнн 7! Собраниесочинений.-Т. 10.-С.379.

Частина V. Світова філософія XIX століття

втім філософське вчення Ф. Ніцше, його «філософія життя» - то є новий стиль мислення, особливий спосіб філософування і тому не вкладається до «традиційних», «класичних», «раціоналістичних», як, між іншим, і до «ір-раціоналістичних», і таких інших тлумачень. Подібні підходи не наближали до розуміння справжнього Ф. Ніцше, а лише перекручували, вульгаризува­ли, а отже, віддаляли його. Мартін Гайдегґер (1889-1976), наприклад, кот­рий приділяв чимало уваги Ф. Ніцше (він читав лекційні курси у Фрайбур-зькому університеті, 1936-1940 рр., що стали основою подальшої публікації двотомника «Ніцше», 1961 р.), запропонував оригінальне розуміння і ви­тлумачення ніцшевської спадщини: він виокремив чільні «рубрики» ніцше-анської думки, а саме - нігілізм, переоцінка всіх колишніх цінностей, воля до влади, вічне повернення того ж, надлюдина. Вчення Ф. Ніцше досліджу­ється («описується») відповідно до розроблених методологічних засад, на­віть, коли йдеться про феноменологічні настанови.

Інший видатний німецький філософ, представник філософії існу­вання у її релігійному варіанті, Карл Ясперс (1883-1969) значно наблизи­вся до прочитання Ф. Ніцше і спромігся виявити у суперечливім плинові ніцшевського мислення «Цілість», специфічне, характерне, сутнісне, коли ваша ласка; тобто те, без чого сприйняття Ніцше є немислимим.

К. Ясперс пише: «Аби засвоїти Ніцше, потрібно спершу навчитись мислити по-філософському, але по-філософському мислити навчитися у Ніцше неможливо - тут потрібні великі філософи, що мислять, так би мо­вити, одним подихом, мають глибоко зосереджений погляд і ні на мить не випускають з уваги всебічно відкриті засади свого знання. Енесідем-Шульце сказав якось юному Шопенгауеру у відповідь на його запитання, із чого належить розпочинати вивчення філософії: «Із Платона і Канта!». Во­но й до сьогодні так. Основа філософування, як і допоки, полягає у традиції, без штудіювання Платона, Канта та інших славетних вам у нім не зробити й кроку. Та скільки б їх ви не штудіювали, філософія не стане для вас дієвою у сьогоденні силою без Ніцше, як, втім, і без Кіркегора та Маркса»¹.

Періодизація філософської творчості Ф. Ніцше, про яку вже йшлося, видається дещо умовною та незадовільною. Скажімо, пізні праці, що нале­жать до третього періоду («Випадок Вагнер», «Сутінки божків», а також «Антихрист» - Ніцше замірявся видати його одночасно сімома мовами на­кладом не менше 7 млн. (!); «Ніцше проти Вагнера», «Ессе Ното»), вима­гають досить обережного до себе ставлення, позаяк вони безпосередньо передують трагедії філософа, і вони притінені вже недугою. Так, останній уривок «Ессе Ното» датовано 2 січня 1889 р., тобто за день до катастрофи.

¹ Ясперс К. Ницше и христианство. - М., 1994. - С. 114.

Історія філософії

То ж і цікаво, що у цих працях робиться спроба створення нової «філософії критичної самооцінки», оскільки навіть «Так казав Заратустра» видається Ніцше за твір недосконалий, не мовлячи вже про інші.

Немає великої необхідності шукати принципових відмінностей між другим і третім періодами, оскільки в останньому не може вестися мова про зміну самих засад філософського вчення Ніцше, хіба лише про термі­нологічні.

Нарешті, дана періодизація не враховує «підготовчого» періоду гім­назичних і, особливо, університетських праць, присвячених «філологічній» тематиці. Та саме у ранніх працях виявляють себе витоки майбутніх філо­софських ідей - «воля до влади», якщо триматися традиції, «надлюдина», «вічне повернення того ж» і так далі.

„ Формування і становлення проблеми

Вчення про людину ^ґ ' —1-а

^г людини простежується у всій філософ-

ській творчості Ф. Ніцше. Можна виок­ремити три аспекти: місце людини у Ко­смосі; співвідношення духовного і тілес­ного людини; ідеал, ідеальний образ, «проект» людини - ідея «надлюдини».

У своїх ранніх працях Ф. Ніцше стверджує, що «життя» реалізуєть­ся «аполлонівським» і «діонісійським» началами, «боротьба» між якими визначає зміст «життєвого» процесу. На протязі століть домінувало «апо-ллонівське» (розумне, духовне, інтелектуальне, тобто теоретичне, раціо­нальне) над «діонісійським» («ірраціональним»). Наслідком такого «роз­витку» стали «слабкість», «хвороба» і поступове «виродження» людини, відповідно - людства. Вихід із цієї ситуації - повернення до людини; таке повернення, при якому людство зможе продовжити свій дійсно людський шлях, кінцевою метою якого є нова людина - надлюдина.

Вчення про надлюдину є центральним пунктом, квінтесенцією у творчості Ф. Ніцше. Воно багатогранне, його не можна звести до якогось однозначного розуміння і тлумачення - біологічне, культурно-історичне, культурно-етичне, релігійно-метафізичне, соціально-аристократичне, іде­ологічне і т. д. У потоці можливих тлумачень, наприклад, М. Коренева визначила три підходи у осмисленні вчення Ф. Ніцше про надлюдину: «Надлюдина розумілась як втілення «біологічного індивідуума», і в цьому смислі Ніцше представлявся прямим спадкоємцем ідей Феогніда; антро­пологічна інтерпретація: надлюдина ототожнювалась з людинобогом, бу­ла знаком релігійного оновлення особи; і метафізичне розуміння ідеї над­людини, яка трактувалась як принцип, слово, художній образ» .

¹ Коренева М. Д. Мережковский и немецкая культура// На рубеже ХГХ-ХХ веков. - Л., 1991. - С. 65.

Частина V. Світова філософія XIX століття

Спробуємо простежити виникнення та розвиток ідеї надлюдини.

Ранні праці Ф. Ніцше були присвячені Феогнідові («До історії фео-гнідівського гномологіуму»), Діогенові Лаертському («Про джерела Діо-гена Лаертського»), Гомерові, Гесіодові, Сократові («Гомер та класична філологія», «Флорентійський трактат про Гомера та Гесіода», «Сократ та грецька трагедія») та ін.

Є сенс навести теми зимових і літніх семестрів та семінарів Ф. Ні­цше у Базельському університеті:

1869 р. - Есхіл, «Хоефори», грецькі лірики; латинська граматика.

1870-1871 рр. - Софокл, «Цар Едип»; Гесіод, «Труди та дні»; Мет­рика; Ціцерон, «Асасіешіса».

1872 р. - Есхіл, «Хоефори»; Доплатонівські філософи.

1873 р. - Досократики; Грецькі елегійні поети; Життя та твори Пла-тона.

1874-1875 рр. - Антична риторика; Есхіл, «Хеофори»; Сафо; Істо­рія грецької літератури; Риторика Арістотеля; Софокл, «Цар Едип»; Істо­рія грецької літератури (заключна частина); Антикварні предмети релігій­ного культу у греків.

Навіть побіжний погляд на ранні праці та перелічені теми семестрів і семінарів свідчать про те, що Ф. Ніцше не лише був наближений до анти­чності, спілкувався з нею, - він, образно кажучи, «дихав її повітрям», біль­ше того, «жив нею». Одначе античність для Ніцше - то не просто поезія, мистецтво та філософія із притаманною їй гармонією розуму та краси, а таке поєднання, визначальна роль якого належить красі, що її створила ВОЛЯ, і яке лише після того визначається і виправдовується РОЗУМОМ. Від самого початку свого духовного розвитку «Ніцше знайшов ту область античності, яка відтепер і до кінця його життя живила йому душу і надиха­ла її на всім відомі смілі етико-політичні концепції; це була «трагічна доба грецької історії», політичним показником якої була тиранія»¹.

Та щоб «насіння зійшло і буйно заквітувало», мала таки відбутись «зустріч» із А. Шопенгауером та Р. Вагнером, які виросли на ґрунті тієї ж античності і звідки наснажувалась їхня творчість. А. Шопенгауер (із його песимізмом) розширював грані розуміння грецької трагедії. Р. Вагнер, який сприйняв філософські ідеї А. ІПопенгауера, виразив у музиці страж­дання існування героя і трагізм його загибелі, відхід до небуття. Знамен­ними у такому відношенні є праці Ніцше «Народження трагедії із духу музики», та «Філософія за трагічної доби Греції».

На думку Ніцше, із Евріпіда та Сократа «трагічна» доба еллінізму починає своє виродження. Сократ - перший представник декадентства в

¹ Зелинскш Ф. Ницше и ангичносіь // Ницше Ф. Фипософия в трагическую зпоху. - М, 1994. - С. 9.