Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. - Т. 18. - С. 351.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософи

певний (прогресивний або реакційний) суспільний клас зі своєю політич­ною програмою та політичними інтересами. Ленін відверто висловлює свою думку з цього питання, говорячи, що професори-економісти є «вче­ними прикажчиками класу капіталістів, а професори філософії - вченими прикажчиками теологів». Даючи «партійне» тлумачення Енґельсового «ос­новного питання філософії», Ленін виявляє притаманне російській інтеліге­нції фанатично-догматичне ставлення до тієї чи іншої наукової чи філософ­ської точки зору не як до теоретичної позиції, а як до віровчення, до «од-кровенного» знання.

І такий підхід не є випадком чи винятком (недаремно ж Ленін був «переораний» у юності такими вчителями, як Чернишевський). В іншій ві­домій своїй праці «Що робити?» (назва запозичена в Чернишевського) Ле­нін посилається на відоме Енгельсове положення про три форми класової боротьби пролетаріату - економічну, політичну та теоретичну. Наголошу­ючи на останній, Ленін уже через кілька сторінок без будь-яких пояснень говорить не про теоретичну, а про ідеологічну боротьбу, про соціалістичну та буржуазну ідеології («всяке применшення соціалістичної ідеології... означає тим самим посилення ідеології буржуазної»; «питання стоїть тільки так: буржуазна або соціалістична ідеологія. Середини тут немає...» і т. п.). Такий підхід можна пояснити тільки тим, що для Леніна будь-яка теорія була ідеологією, а це, у свою чергу, є відображенням російсько-ментального спе­цифічного ставлення до знання як до «одкровення», про що вже йшлося.

Про справедливість подібної оцінки позиції Леніна свідчить загаль­новідома його нетерпимість до будь-якої критики на адресу діалектичного матеріалізму, до будь-якого, навіть найменшого, «відступу» від букви, «ор­тодоксії» «канонічного» марксистського тексту. Згадаймо, як брутально «вичитував» Ленін своїм товаришам по партії за «відступи» від «канону»: «ренегат» Каутський, «Іудушка» Троцький тощо. Чи не протопоп Аввакум, відомий лідер церковного розколу XVII ст., є «прародителем» подібного «критичного», точніше «викривального», стилю, успадкованого прямими наступниками розкольників - російською інтелігенцією кінця ХУШ-ХІХ ст., а згодом Леніним і більшовиками?

Отже, Ленін - матеріаліст і марксист, але в особливому (не тільки не в Марксовому, а навіть не в Енґельсовому розумінні) російсько-менталь­ному тлумаченні цих понять. Відомий історик філософії, професор Київсь­кого (ще св. Володимира) університету Василь Зеньковський звертав увагу саме на «внутрішню вузькість» ленінської філософської позиції, яка «пере­творює його філософські писання на своєрідну схоластику» (в гіршому ро­зумінні слова). Все, що «відповідає» позиції' діалектичного матеріалізму, зміцнює її, приймається без застережень; усе, що не відповідає, - відкида-

Історія філософії

ється тільки за цією ознакою. Подібно до пушкінського «бідного рицаря», який мав «одне видіння, умом неосяжне» і нічого поза ним не бачив і не помічав, і Ленін мав один лише інтерес, бачив всюди лише одне - близь­кість або, навпаки, несполучність з системою марксизму... вся його філо­софська ерудиція так і лишалася придавленою цим завданням - на все ди­витися «матеріалістично»: і справді, «бідний рицар матеріалізму!».¹

Недаремно Ленін, зрештою, доходить висновку про діалектичний матеріалізм як «єдино істинну сучасну філософію». «Бути сучасним мате­ріалістом, - пише він у своєму філософському «заповіті» - статті «Про значення войовничого матеріалізму», - означає бути «свідомим прихиль­ником того матеріалізму», який представлений Марксом... бути діалекти­чним матеріалістом» ². Отже, не випадково, що саме в цій праці Ленін, по суті, взагалі відмовляється від будь-якої полеміки з представниками ін­ших точок зору як принципово марної справи. Називаючи інакомислячих інтелігентів, які ще залишилися в радянській Росії (це був 1922 р.), «осві­ченими кріпосниками», Ленін пропонує «випровадити» їх у країни бур­жуазної «демократії», де цим «кріпосникам» справжнє місце.

І це були не просто слова. Вже в травні 1922 р. Ленін пише листа Ф. Е. Дзержинському про необхідність «висилки» за кордон «буржуазних ідеологів», а восени 1922 р. двома пароплавами з Петрограда до Німеччи­ни було відправлено 164 сім'ї представників «немарксистської» інтеліге­нції, серед яких були й такі відомі філософи, як М. О. Бердяев, С. М. Булга-ков, М. О. Лосський, С. Л. Франк, Л. П. Карсавін, Ф. О. Степун, І. О. Ільїн, 1.1. Лапшин та ін.

А Ленін тим часом формулює принципи комуністичної моральнос­ті. «Класова боротьба продовжується, - наголошував він у виступі на III з'їзді комсомолу, - і наше завдання підпорядкувати всі інтереси цій боро­тьбі. І ми свою моральність комуністичну цьому завданню підпорядкову­ємо. Ми говоримо: моральність це те, що служить зруйнуванню старого експлуататорського суспільства і об'єднанню всіх трудящих навколо про­летаріату, який будує нове суспільство комуністів» . Чи не таким розу­мінням комуністичної моральності керувався Ленін, висилаючи за кордон «буржуазних» інтелектуалів?

Відкидаючи будь-яку критику на адресу діалектичного матеріалізму, не допускаючи найменшої спроби відступу від діалектико-матеріалістич-ного канону, Ленін водночас дозволяв собі (особливо після 1915-1916 рр.) «творчий» підхід до вчення основоположників (вірніше, до Енґельсової

' Зеньковский В. В. История русской философии: В 2 т. - Париж, 1989. - Т: 2. - С. 285-286.

² Ленін В. І. Про значення войовничого матеріалізму // Повне зібр. творів. - Т. 45. - С. 27.

³ Ленін В. І. Завдання спілок молоді // Повне зібр. творів. - Т. 41. - С. 296.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

версії марксизму 80-90-х років, від знайомства з якою й починається росій­ський марксизм). Якщо Плеханов і його однодумці (головним чином члени меншовицької фракції РСДРП) продовжували дотримуватись ортодоксаль­ного марксизму 80-90-х років, настроюючись на 50-100-річне чекання, по­ки буржуазний розвиток Росії створить умови для пролетарської революції, то Ленін, а з ним і більшовики висувають в 1915-1916 рр. нову, альтернати­вну ортодоксії Плеханова програму боротьби за соціалізм.

У 1913-1914 рр., працюючи над замовленою енциклопедією «Гра­нат» статтею про Маркса, Ленін (перечитавши книжки, головним чином Гегеля, які привели Маркса па позиції «матеріалістичного розуміння істо­рії», а також деякі твори Маркса 40-х років) мусив дещо змінити своє уяв­лення про суть марксистської філософії. Він поступово відмовляється від споглядально-об'єктивістської «ортодоксальної» (енґельсо-плехановської) моделі, запалюючись Марксовим пафосом людської активності. Це добре видно у «Філософських зошитах», на сторінках яких ми вже читаємо, що «свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, але й творить його», що «світ не задовольняє людину, і людина своїм діянням вирішує змінити його», що «найбагатшим є найбільш конкретне і найбільш суб'єктивне» і т. п. Подибуємо тут і самокритичні заяви про те, що «марк­систи критикували (на початку XX ст.) кантіанців та юмістів більше по-фоєрбахівському (і по-бюхнерівському), ніж по-гегелівському», і навіть незвично миролюбні оцінки ідеалістичної філософії: «Розумний ідеалізм ближчий до розумного матеріалізму, ніж дурний матеріалізм. Діалектичний матеріалізм замість розумний; метафізичний, нерозвинутий, мертвий, гру­бий, застиглий замість дурний».

1916 р. у праці «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» Ленін, по суті, відмовляється від «ортодоксального» постулату про вирішальну роль економічного чинника як критерію «готовності» того чи іншого суспільства до соціалістичної революції. Керуючись формулою «Марксизм не догма, а керівництво до дії», Ленін висуває тезу про перетворення капіталізму на світову систему. За цих умов, міркує він, вирішальним критерієм готовності до соціалізму стає ступінь «міцності» тієї чи іншої «ланки» світового «лан­цюга» імперіалізму. За висновком Леніна, такою «найслабшою» ланкою світового «ланцюга» є... Росія. Тому, попри її економічну незрілість (нероз­виненість капіталістичних відносин, слабкість пролетаріату тощо), саме Росія має найбільші шанси «прорвати» світовий «ланцюг» імперіалізму. Так виникає ленінська теорія про можливість перемоги соціалістичної ре­волюції в одній окремо взятій країні (мається на увазі, звичайно, Росія).

Оскільки економічні чинники відходять за такої ситуації «на дру­гий план», па перший план висувається чинник суб'єктивний, політичний

Історія філософії

клади всіх відомих фрагментів Герекліта українською мовою та порядкові коментарі до кожного з них.

Серед філософської літератури наступних періодів розвитку дав­ньогрецької філософії слід зазначити підготовані у видавництві «Основи» збірки діалогів Платона та Арістотеля.

Місце та значення філософії досократиків

Цілком очевидно, що префікс «до-» сократична філософія визначає не лише телеологічну спрямованість розвитку мисленної практики певної сукупності постатей давньої грецької філософії - «до Сократа», але й спо­нукає до визначення певного початку для цього типу філософії, тобто пе-ріодизує певний тип філософування.

За визначенням більшості з істориків філософії філософія досокра­тиків, як вже зазначалось, своєрідним чином збігається з поставанням вза­галі такої духовної справи як філософування. Саме представники досок-ратичної філософії вербалізували завдання і цілі філософії - за визначен­ням Піфагора чи піфагорійців - «любові до мудрості», «любомудрія»; фі­лософ - «приятель мудрості» (не «мудрець», бо мудрість має тільки боже­ство) (М. С, С. 549).

Чи є це визначення безсумнівним, чи лише «упередженою ідеєю», яка неначе беконівський «ідол розуму» направляє вже тривалий час зу­силля істориків філософії у пошуках «начал» філософії наразі не важливо. Варто наголосити на тому, що чітке і найсистематичніше означення «пер­ших філософів» надав Арістотель у «Першій філософії» («Метафізиці»), з'ясовуючи для власних потреб предмет та зміст філософії: «З перших

філософів.... Талес, що був засновником того роду філософії...) (М. С,

С. 537). Тобто, ми маємо брати за основу визначення початку філософсь­кої практики по-перше, літературну спадщину саме давньогрецьких мис­лителів, а, по-друге, особистий висновок філософа пізнішої доби з цієї ж давньої грецької філософії, нехай це і пов'язується з іменем Арістотеля. Крім Арістотеля посилання на Талеса (Фалеса) та інших «перших» філо­софів знаходимо у Платона, Теофраста, Діогена з Лаерти (Діогена Лаерт-ського) та ін. Перелік «засновників» філософії встановлений дослідника­ми грецької літератури та філософії на основі систематизації та аналізу збережених письмових свідчень у XVIII - XIX ст. по Р.Х.

Таким чином, всі матеріали давньої грецької словесності та пись­менства до життя та творчості Талеса належать до передфілософської до­би, а все, що стосується Сократових життєвих та пожиттєвих подій в істо­рії філософії становить вже «Сократичний період» і далі. Хронологічно це

Історія філософії

(саме у зв'язку з цим Ленін і починає говорити про «зростання» суб'єк­тивного чинника в сучасному світі). І коли в березні 1917 р. в Росії пере­могла буржуазно-демократична революція, Ленін порушив питання про «перманентну» (неперервну) революцію, переростання революції буржуа­зної в соціалістичну. Відповідно до цієї теорії більшовики й захопили по­літичну владу в країні.

Коли ж Леніну почали закидати щодо невідповідності його дій тео­рії марксизму, він відповів, що Росія і справді «не готова» для побудови соціалістичного суспільства, але, мовляв, не біда, можна ці умови (досяг­нення високого рівня економічного розвитку, кооперування селянства, здійснення «культурної революції» та ін.) створити в межах держави «ди­ктатури пролетаріату».

Проте «творчий» розвиток Леніним марксистської теорії, по суті, знову ж був «пристосуванням» теорії Маркса до російських традицій, адже ленінська теорія «слабкої ланки у світовому ланцюгу імперіалізму» по-своєму відтворювала ідею «винятковості» Росії у вирішенні долі світу (месіаністську ідею Москви як «третього Риму»). Так само й ідея «перма­нентної» революції була відродженням провідної ідеї російських народ­ників (проти якої свого часу Ленін рішуче виступав) про особливий - «ро­сійський» - шлях до соціалізму, минаючи капіталізм.

Те саме відбувається і з ленінським тлумаченням Марксового вчення про інтернаціоналізм. Відбувається свого роду ототожнення двох «месіані-змів» - пролетарського та російського. З утворенням СРСР поступово не­помітно, але неухильно відбувається процес ототожнення радянського з російським. За радянської доби неістотними, суто «формальними» тлума­чилися, скажімо, національні особливості філософського знання того чи іншого народу, найістотнішою рисою цього знання проголошувалася його «партійність». Єдиний виняток становили особливості російської філософії, оскільки вона нібито (за твердженням М. Т. Іовчука) є майже суцільно ма­теріалістичною, а ті «елементи» ідеалізму (звичайно ж, «жалюгідні»), що трапляються в ній, є (на думку Д. І. Чеснокова) «некритичними запозичен­нями з Заходу».

Навіть не так давно на засіданні «круглого столу», присвяченому проблемам вітчизняної філософії, що відбувся в Ленінградському універси­теті (1988), доцент Хованов стосовно «необхідних і достатніх ознак росій­ського філософа» висловив такі міркування: «Передусім доведеться відки­нути неспроможну, хоч і спокусливу своєю простотою думку вважати «ро­сійськими філософами» лише тих, хто є росіянами за національністю. По-перше, така ознака не придатна для оцінки мислителів, які творили в часи, коли російська нація ще не сформувалася. По-друге, такий вузьконаціона-

____________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________

льний принцип робить проблематичною приналежність, до російських ми­слителів, наприклад, українського філософа Сковороди»; і далі: «Єдиною істотною ознакою, спільною для всіх мислителів, приналежність яких до історії або сучасної російської філософії визнають практично всі (!?), є включеність у процес розвитку філософських форм духовної культури тієї державно-територіальне-культурно-етнічної спільноти, яка пройшла стадії розвитку під назвами Стародавня Русь, Російське царство. Російська імпе­рія і яка нині набула форми СРСР»¹. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Таким чином, російський марксизм, попри всі його претензії на за­гальнолюдське значення як «сучасного марксизму» (Сталін визначав ле­нінізм як «марксизм епохи імперіалізму та пролетарських революцій»), є витлумаченням Енґельсової версії марксистської філософії в контексті російської світоглядної ментальності. Імперські амбіції російського марк­сизму (претензії на місце «вершини» сучасної світової філософської дум­ки) так само є виявом аналогічних претензій російського менталітету.

Напередодні жовтневого перевороту Ленін ще інтенсивно працював над створенням тоталітарної теорії, відповідної завданням нової світової комуністичної імперії (до 1920 р. Ленін ще вірив у близьку світову револю­цію). Проте різке погіршення здоров'я перешкодило йому закінчити цю роботу. Розпочату справу завершив Іосиф Віссаріонович Джуґашвілі (1879— 1953), відомий під псевдонімом Сталін. Цікаво, що з 1922 р., коли Ленін через хворобу практично відійшов від активної діяльності, і до 1927-1930 рр., коли Сталін реально утвердився при владі в партії та державі (на початку 30-х років з'явилася формула: «Сталін - це Ленін сьогодні»), в країні ство­рилася своєрідна ситуація ідеологічної «відлиги». У цей період посилилися процеси відродження національної культури в колишніх колоніях Російсь­кої Імперії, зокрема в Україні. На жаль, ці процеси трагічно обірвалися на­прикінці 20-х - на початку 30-х років. Українське відродження набуло зло­вісного означення - «розстріляне відродження».

Ленінський активістський волюнтаризм 1915-1922 рр. лише зовні нагадував повернення до «автентичного» (термін західних неомарксистів) Маркса. Так, Ленін звертається до безпосередньої людської діяльності, до «суб'єктивного» чинника історичного процесу (а не до «безособових» еко­номічних законів або абстрактної історичної необхідності). Проте й цього разу ленінська позиція була далекою від правдивого Маркса. Річ у тому, що людина потрапляє в ленінське поле зору як «масова» людина (Ленін читав Маркса через гегелівські окуляри, які більш імпонували його російсько-

' Хованов Н. В. Каковн необходимьіе и достаточнме признаки русского философа // Философ-ские науки. - 1988. - №8. - С. 77.

36 — 2-3048

Історія філософії

ментальним інтенціям, «хоровому» началу як одному з наріжних принципів світоглядного менталітету Росії). Марксове й екзистенційно-гуманістичне розуміння людини як неповторної та унікальної особистості лежало в ін­шій, недосяжній ленінському колективістському баченню, площині.

Тим-то саме Сталін виявився однією з найбільш «підходящих» кан­дидатур на роль «продовжувача справи Леніна». Адже ще у своєму ран­ньому філософському творі «Анархізм чи соціалізм» (1906) Сталін, про­тиставляючи марксизм анархізмові, головну їх відмінність вбачав у про­тилежному підході до розуміння людини. «Річ у тому, - наголошував Сталін, - що анархізм і соціалізм побудовані на зовсім різних принципах, незважаючи на те, що обидва вони виступають на арені боротьби під со­ціалістичним прапором. Наріжний камінь анархізму - особа, визволення якої, на його думку, є головною умовою визволення маси, колективу. На думку анархізму, визволення маси неможливе доти, доки не визволиться особа, через що його лозунг: «Все для особи». А наріжним каменем марк­сизму є маса, визволення якої, на його думку, є головною умовою визво­лення особи. Тобто, на думку марксизму, визволення особи неможливе доти, доки не визволиться маса, через що його лозунг: «Все для маси»¹.

Марксове розуміння людини, як бачимо, тут здеформоване в про­тилежне. Згадаймо «Маніфест Комуністичної партії», в якому дається принципове Марксове розуміння проблеми, обговорюваної Сталіним в «Анархізмі чи соціалізмі»: «Вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Таким чином, те, що Сталін вважає анархістським (усупе­реч марксистському), насправді є позицією самого Маркса. Проте сталін­ська позиція цілком відповідала ленінському, масо-тоталітаристському тлумаченню взаємовідношення особи і маси.

Проголосивши ленінське тлумачення марксизму «останнім словом» світової філософської думки - «марксизмом-ленінізмом», Сталін завер­шує ленінський задум створення всеохоплюючої тоталітарної системи партійно-державної філософії діалектичного та історичного матеріалізму. Унітарна система державно-тоталітарного марксизму-ленінізму постає в книзі «Історія ВКП(б). Короткий курс», опублікованій масовим тиражем у 1938 р. і перекладеній мовами всіх народів СРСР і більшості народів сві­ту. Параграф другий четвертого розділу «Короткого курсу» «Про діалек­тичний та історичний матеріалізм» є своєрідним сталінським філософсь­ким компендіумом.

«Діалектичний матеріалізм, - писав Сталін, - є світогляд марксист­сько-ленінської партії. Він називається діалектичним матеріалізмом тому,

¹ Стати Й. В. Анархізм чи соціалізм // Твори. - К., 1946. - Т. 1. - С. 285.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

що його підхід до явищ природи, його метод вивчення явищ природи, його метод пізнання цих явищ є діалектичним, а його витлумачення явищ при­роди, його розуміння явищ природи, його теорія-матеріалістичною»¹.

Одразу звертають на себе увагу два моменти. Проголошуючи діа­лектичний матеріалізм світоглядом партії, Сталін офіційно проголошує філософію політичним ученням. Тут він послідовно завершує лінію, запо­чатковану ленінським принципом «партійності» філософії та ідеологіч­ним тлумаченням теоретичного знання, про що вже говорилося у зв'язку зі з'ясуванням питання про ленінські російсько-ментальні інтенції в тлу­маченні марксизму. Сталін, як бачимо, чесно продовжує цю ленінську установку. Друга обставина, що привертає увагу, полягає у фактичному проголошенні Сталіним предметом діалектичного матеріалізму природи, яка виступає у нього уособленням світу взагалі, буття як такого. Діамат, отже, є універсальним знанням про природу (увесь світ). Поширення його законів на суспільство (останнє тим самим перетворюється на «частину» природи) є історичний матеріалізм, і, нарешті, третя сфера реальності -безпосередня сфера людської життєдіяльності - є, зрозуміло, у Сталіно-вій, політизованій від самого початку, картині світу (інакше й бути не мо­же) політичним життям.

У результаті вимальовується така світоглядна модель «марксистсько-ленінського» (сталіністського) бачення реальності: всю цілісність, так би мовити, «універсум», буття становить природа, закони якої охоплюють усе буття. Специфічним виявом законів природи постають закони суспільства. І нарешті, люди, вивчаючи закони природи і суспільства (оскільки суспільст­во є «специфічною» частиною природи, то ці закони в принципі ідентичні), при науковому характері такого знання (науковим знанням є «марксизм-ленінізм») отримують правильний орієнтир у політичній діяльності, тобто в житті. Такою є внутрішня «логіка» викладеної Сталіним системи «марк­систсько-ленінської філософії».

Оскільки весь зміст філософії діалектичного та історичного матеріа­лізму складають чотири риси діалектики, три риси філософії та три риси виробництва, структура яких однакова, проілюструємо сталінську «логіку» філософії «марксизму-ленінізму» на прикладі однієї з цих структурних рис, скажімо, на прикладі четвертої риси діалектики. «На протилежність метафі­зиці, - писав Сталін, - діалектика виходить з того, що предметам природи, явищам властиві внутрішні суперечності, бо всі вони мають негативну і позитивну сторону, своє минуле і майбутнє, своє те, що відживає, і те, що

¹ Сталін Й В. Про діалектичний та історичний матеріалізм // Сталін Й В. Питання ленінізму. -К., 1947.- С. 452.

36*

Історія філософії

розвивається, що боротьба цих протилежностей, боротьба між старим і но­вим, між тим, що відмирає, і тим, що народжується, між тим, що відживає, і тим, що розвивається, становить внутрішній зміст процесу розвитку, внут­рішній зміст перетворення кількісних змін в якісні».

Далі Сталін переходить до суспільства: «Якщо розвиток відбува­ється в порядку розкриття внутрішніх суперечностей, у порядку зіткнень протилежних сил на базі цих суперечностей з тим, щоб подолати ці супе­речності, то ясно, що класова боротьба пролетаріату є цілком природним і неминучим явищем. Значить треба не замазувати суперечності капіталіс­тичних порядків, а розкривати їх і розмотувати, не гасити класову бороть­бу, а доводити її до кінця». І нарешті, «третій» (життєво-політичний) рі­вень реальності: «Щоб не помилитися в політиці, треба проводити непри­миренну класову пролетарську політику, а не реформістську політику га­рмонії інтересів пролетаріату і буржуазії, а не угодовську політику «врос­тання» капіталізму в соціалізм»¹.

Таким чином, маємо своєрідну («залізну») «логіку»: правильне полі­тичне рішення - це не просто людське (хай навіть і геніальної людини) рі­шення, це - закон самого буття. Адже, щоб «не помилитися в політиці», треба спиратися на закони суспільства, які, у свою чергу, є втіленням зако­нів самого буття. Цими принципово «безпомилковими» рішеннями стають «марксистсько-ленінські» (тобто сталінські) рішення. Звідси стає само со­бою зрозумілим, що будь-яке твердження, що суперечить висловлюванням вождя, автоматично визнається відступом від істини. І оскільки істина відо­бражає інтереси більшості людей («прогресивного людства»), народу, -той, хто відступає від істини, висловлюючи всупереч цій істині власну, са­мостійну думку, є автоматично «ворогом народу», а з ворогами, як відомо, нічого церемонитись.

Але постає запитання: якщо філософія діалектичного та історично­го матеріалізму є «єдино істинною» філософією у світі, оскільки виражає найглибшу суть законів самого буття (природи, суспільства і людського життя), то звідки ж можуть узятися не згодні з нею «вороги народу; що в реальному житті (яке теж реалізується згідно з законами діамату та істма­ту, що виражають «правду самого життя») може породжувати навіть мо­жливість появи таких ворогів? Особливо якщо врахувати, що значна час­тина населення СРСР була охоплена щирим бажанням, навіть ентузіазмом активного будівництва комуністичного суспільства Але саме на кінець 30-х років, коли цей ентузіазм досяг свого піку, таких «ворогів» з'явилося настільки багато, що партії довелося вживати надзвичайних заходів для їх «приборкання».

¹ Сталін Й. В. Про діалектичний та історичний матеріалізм. - С. 455,457.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

У виступі на лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 р. Сталін так пояснює ситуацію в країні: «Необхідно розбити і відкинути геть гнилу теорію про те, що з кожним нашим просуванням уперед класо­ва боротьба у нас повинна нібито все більше й більше згасати, що в міру наших успіхів класовий ворог стає нібито все більш і більш ручним. Це -не тільки гнила теорія, а й небезпечна теорія, бо вона присипляє наших людей, заводить їх у капкан, а класовому ворогові дає можливість оправи­тися для боротьби з радянською владою. Навпаки, чим більше будемо просуватися вперед, чим більше матимемо успіхів, тим більше озлобля­тимуться рештки розбитих експлуататорських класів, тим швидше вони йтимуть на гостріші форми боротьби, тим більше вони будуть пакостити радянській державі, тим більше вони хвататимуться за найотчайдушніші засоби боротьби, як останні засоби приречених»¹. Після цього пленуму й розгорнувся масовий терор, жертвами якого стали мільйони невинних (як потім з'ясувалося) людей.

Чим пояснити такі явно безглузді репресії? Нерідко можна почути посилання на психологічні риси характеру Сталіна (особиста жорстокість, садизм та ін.). Більш вірогідним вважаємо інше пояснення, па яке нашто­вхує історичний прецедент часів Французької революції XVIII ст., - масо­вий терор, розгорнутий якобінцями в останній період їх перебування при владі. Лідер якобінців М. Робесп'єр, пояснюючи причини терору, наводив аргументацію дуже подібну до сталінської: «Коли свобода досягає, воче­видь, блискучого тріумфу, вороги батьківщини складають все більш зу­хвалі змови». Насправді ж, як показала історія, якобінці прагнули реалізу­вати утопічну (принципово нездійсненну) соціальну програму - побудову «царства розуму». Не розуміючи утопічності свого задуму (справжньої причини практичного провалу їхніх соціальних зусиль), вони шукали «об'єктивні причини» своєї невдачі в перешкодах, що їх нібито чинили їхні політичні супротивники, масово відправляючи останніх па гільйоти­ну. Так само й невдачі комуністичного будівництва в СРСР, цілком при­родні через утопічність самої комуністичної програми (фактично визнаної самим Марксом, про що вже говорилося в попередніх лекціях), спонуку­вали комуністичне керівництво країни, яке не допускало думки практич­ної хибності самого комуністичного проекту, шукати «ворогів народу» і застосовувати до них масові репресії.

Вважаючи «масу» важливішою реальністю, ніж особистість (згадай­мо сталінське міркування з цього приводу в праці «Анархізм чи соціалізм»),

Сталін Й. В. Про хиби партійної роботи і заходи по ліквідації троцькістських та інших даь
рушників. -К., 1937. -С. 15. . < <>_Л,-

Історія філософії

Сталін визнавав конкретні випадки та особистості значущими лише як про­яви чогось «загального». У виступі перед випускниками військових акаде­мій 1935 р. він говорив: «Щоб привести техніку в рух і використати її до дна, потрібні люди, які оволоділи технікою. Техніка без людей, які оволоді­ли технікою, мертва. Техніка на чолі з людьми, які оволоділи технікою, може і повинна дати чудеса.. Треба, нарешті, зрозуміти, що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим капіталом є люди, кадри»¹. У центрі сталінської уваги, як бачимо, стоїть техніка, а люди - ли­ше підпорядковані їй «засоби», за невикористання або використання яких техніка або «мертва», або «може творити чудеса». Людина цінується лише у її «інструментальній» функції (як «засіб», про недопустимість чого гово­рив уже Кант) - «бути капіталом», «бути кадрами» та ін. Дещо перефразо­вуючи слова М. І. Бухаріна з його виступу на І з'їзді письменників СРСР, Сталін любив повторювати афоризм «письменники - інженери людських душ», ототожнюючи унікально-неповторний процес літературної творчості з технологією потоковою процесу виробництва стандартної продукції. У нас, на жаль, і сьогодні ще можна почути (навіть від керівників досить ви­сокого рангу) сталінські «перли» технологічного «гуманізму» типу «кадри вирішують все», «людський фактор» та ін.

Яскравим зразком «масованого» бачення людини, усередненої «про­стої радянської людини, яка двома головами вища від будь-якого високопо­ставленого буржуазного чинуші», є міркування, висловлені Сталіним на прийомі у Кремлі на честь учасників Параду Перемоги. «Не думайте, - зве­рнувся Сталін до присутніх, - що я скажу що-небудь незвичайне. У мене найпростіший, звичайний тост. Я хотів би випити... за людей, яких вважа­ють «гвинтиками» великого державного механізму, але без яких усі ми -маршали і командуючі фронтами та арміями, говорячи грубо, ні дідька не варті. Який-не-будь «гвинтик» розладнався - і кінчено. Я піднімаю тост за людей простих, звичайних, скромних, за «гвинтики», які тримають у стані активності наш великий державний механізм в усіх галузях науки, госпо­дарства і військової справи. їх дуже багато, ім'я їм легіон, тому що це деся­тки мільйонів людей. Це - скромні люди. Ніхто про них нічого не пише, звання у них немає, чинів мало, але це - люди, які тримають нас, як основа тримає вершину»². І у цьому нібито «гуманістичному» (і нібито «демокра­тичному») міркуванні людина поціновується за свої «технологічно-інстру­ментальні» функції: «гвинтик», «основа, що держить вершину»; «анонім-

' Сталій Й. В. Промова у Кремлівському палаці на випуску академіків Червоної Армії //

Сталін Й В. Питання ленінізму. - К., 1947. - С. 417^*18.

² Прием в Кремле в честь участников Парада Победи // Правда. - 1945. - 27 июня.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

ність» («пересічність»): «Ім'я йому легіон», «ніхто про них не пише» і т. д. _ це ніби кантівський «категоричний імператив» навиворіт - людина лише засіб, але ніколи не мета.

Зрощення пролетарського месіанізму (інтернаціоналізму) з російсь­ким, яке почалося ще за життя Леніна, остаточно завершується в сталінсь­кій радянській Імперії. Виступаючи на прийомі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 р., Сталін сказав: «Я хотів би підняти тост за здоров'я нашого радянського народу і насамперед росій­ського народу. Я п'ю насамперед за здоров'я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянсь­кого Союзу. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу тому, що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили Радянського Со­юзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров'я російсь­кого народу не тільки тому, що він - керівний народ але й тому, що у ньо­го є ясний розум, стійкий характер і терпіння»¹.

Не говорячи вже про шовіністичний дух цього виступу (росіяни -«керівний народ» СРСР), вчувається в ньому щось від російського мента­літету XIX ст., від тих «владарів дум», що виховували перших російських марксистів. А чи ж не так «повчав» В. Бєлінський М. Гоголя, який «по­смів» критично оцінити деякі риси російського народу, подивитися на них із позицій менталітету, відмінного від російського. У російського народу, заявив Бєлінський за 100 років до шовіністичного тосту Сталіна, «надто багато здорового глузду, ясності й позитивності розуму... і от у цьому, можливо, криється велич історичної його долі в майбутньому»². Мабуть, недаремно Сталін був «Віссаріоновичем», він гідний духовний син «не­самовитого Віссаріона».

„ В основі німецького варіанта тоталітари-

зму - нацизму - лежить той самий фено­мен маси, що й у більшовицькому тота­літаризмі. Тому, звертаючись до цієї ос­нови, вождь - фюрер - німецького наці­онал-соціалізму А. Гітлер (1889-1945) у своїй програмній праці «Моя боро­тьба» починає з поняття «народності» (тоїкізсп), «народної маси», «мільйо­нів», яким одна людина має чітко й переконливо викласти правильне світо­глядне вчення. «Хай сам по собі світогляд буде правдивим та ідеальним. Та

Сталін Й. В. Виступ на прийомі в Кремлі на честь командуючих військами Червоної Армії, 24 травня 1945 р. // Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу. - К., 1952. - С. 183.

Белинский В. Г. Письмо к Н. В. Гоголю, З июля 1847 г. // Избр. филос. соч.: В 2т. — М., 1948. — Т.2.-С. 516.

Історія філософії

все ж його ще необхідно перекласти на мову практичної політики (згадай­мо, як Сталін так само «перекладав» кожне положення діалектичного та історичною матеріалізму на мову практичного - політичного - життя. - /. Б.) ... тільки тоді остаточно утвердяться у своїй вірі мільйони. Тільки тоді пе­ред ними постане не безформна ідея, а вічний непорушний принцип, тільки тоді створиться залізна скеля єдиної і непорушної віри, тільки тоді постане єдина воля мільйонів, яка здолає будь-які перепони»¹.

«Народове світоспоглядання головну роль визнає за расою. Наро-довість принципово вбачає у державі тільки засіб до мети, саму ж мету бачить у збереженні расових основ людства Народовість, таким чином, ні в якому разі не вірить у рівність рас. Вона знає, що раси відмінні між со­бою, що раси поділяються на вищі й нижчі і що наше завдання па землі -помагати перемозі кращої, сильнішої раси, яка має підкорити собі гіршу й слабшу расу»². У виступі на Нюрнберзькому партз'їзді (1933) Гітлер го­ворив, що єдиною передумовою правильності світогляду є ступінь чисто­ти раси: «Народ, чистий у расовому відношенні відповідно до своєї чистої сутності, інстинктивно посідає адекватні позиції в усіх суттєво важливих питаннях... керуючись лише вродженим чуттям самозбереження»³.

Подібно до того як радянські більшовики перетворюють соціально-економічну категорію класу, що розкриває лише економічно-виробничий аспект людського буття, на універсальний ключ до всіх людських проблем, тим самим міфологізуючи її, так і нацисти перетворюють антро­пологічно-біологічну категорію раси на універсальну міфологему. Міфо­логічний характер нацистського тлумачення цього головного ідеологічно­го поняття націонал-соціалізму полягає в тому, що так звана расова теорія власне не є ніякою теорією і «сприймається на інтуїтивно-інстинктивному рівні». В офіційних тезах, сформульованих Вищою політичною школою націонал-соціалістичної партії, відверто сказано: «Націонал-соціалізм не може бути доведений і не потребує жодної аргументації. Він обґрунтовує сам себе своєю діяльністю, яка забезпечує життя суспільства. Той, хто прагне прийти до націонал-соціалізму лише за допомогою учнівських (те­оретичних) доведень, той не відчуває не пізнаваного духовного сенсу іс­тинної, тобто націонал-соціалістської політики»⁴.

Нацистські теоретики робили висновок про необхідність моноліт­ної (тоталітарної!) держави, що виражає нібито єдиний, цілісний інтерес усього народу. «Національний соціалізм Адольфа Гітлера - це створення

¹ ГитлерА. Моя борьба. - М., 1996. - С. 118.

² Там само. -С. 119-120.

³ УоІкіїсЬег ВеоЬасЬіег. - 1933. - 3,4 8єрі.

⁴ Ш^пег }., Веск А. НосІксЬиІе сіег РоШік сіег М5БАР. МипсЬеп, 1933. 5. 33.

____________ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії_______

порядку, який відповідає життєвим законам народного організму і держа­вних засобів установлення й підтримки цього порядку»¹. «Держава, - в унісон сказаному вторить інший нацистський ідеолог, - являє собою ор­ганізаційну форму народного життя. Вона - передумова народного життя і заглиблена своїм корінням у народі. У націонал-соціалістській державі подолано протилежність між державою і народом. Держава - це організо­ваний народ. От чому в націонал-соціалістській державі немає місця для ліберальної багатопартійної системи»².

«Обгрунтування» однопартійності в нацистській тоталітарній дер­жаві ніби переписане з радянських брошур, де в такий же спосіб «об­ґрунтовувалась» керівна і спрямовуюча роль комуністичної партії в ра­дянській державі, «зцементованої» «морально-політичною єдністю радян­ського народу». Зі сказаного випливала ще одна «аксіома» тоталітаризму - авторитет вождя партії й держави. «Людина повинна визнавати автори­тет, - говорив один із бонз націонал-соціалізму Р. Лей. - Спільність без авторитету немислима. Раса і кров самі по собі ще не створюють спільно­сті... Тому фюрер як уособлення авторитету нашого суспільства незапере­чний... Ніхто не має права навіть замислюватися над тим: правий фюрер і чи достовірне те, що віл говорить? Бо, повторюю ще раз: те, що говорить фюрер, завжди правильне»³.

Необмежена влада й незаперечний авторитет верховного вождя (фюрера) був завершальною ланкою жорсткої ієрархії тоталітарної пар­тійно-державної влади в Німеччині: «Ми мусимо перенести до сфери державного життя той головний принцип, за яким свого часу було побудовано всю прусську армію і завдяки якому ця армія зуміла стати дивовижним інструментом усього німецького народу: влада кожного во­ждя згори донизу і відповідальність перед вождем знизу нагору» . Це так званий «принцип фюрерства», який був майже дзеркальним двійником радянсько-партійної структури влади в тоталітарному СРСР.

Усе сказане свідчить про велику подібність між тоталітарними ре­жимами нацистської Німеччини й Радянського Союзу (та іншими тоталіта­рними системами, зокрема у фашистській Італії). Та сама абсолютна влада «вождя», та сама однопартійність (Конституція СРСР відверто проголошу­вала КПРС «керівною і спрямовуючою силою» радянського суспільства), та сама орієнтація на маси (жорстко підпорядковану державній дисципліні множину людей; Муссоліні наголошував, що «окрема особа не може існу-

¹ Оагге У/. Ші Віиі шкі Водеп. МипсЬеп, 1941. 8. 201-202.

² КШІе С. Оа$ Шиє Кеісп. Вегііп, 1934. 5. 37-38.

³ Див.: Роііоісоу £., ИМ/./. Оаз Миє КсісЬ шкі Зеіпе Е>епкег. Вегііп, 1959. 5.19.

⁴ Гитлер А. Моя борьба. - С. 182.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

відповідає часовому відтинку з VI ст. до Р.Х. (рік народження Талеса за Свідасом та Діогеном з Лаерти є 640/637 до Р.Х.) до IV ст. до Р.Х. (роки життя Сократа визначаються 470-399 рр. до Р.Х.).

Ще раз наголосимо на тому, що досократичний період є не лише першим у розвитку історії давньогрецької філософії, але й першим в істо-рико-філософському процесі, який відбиває генезу філософських проявів від «перших» філософів грецької античності до сучасності.

Періодизація давньогрецької філософії, попри часом екстравагантні пропозиції деяких дослідників, чітко встановлена й прийнята у філософ­ському співтоваристві. Вирізняють три найзагальніші періоди в розвитку давньої грецької філософії. Перший - досократичний період (філософія досократиків); другий - сократичний період (чи за визначенням О. Ф. Ло­сева - період високої класики), який включає досягнення найперше Сок­рата, далі Платона і Арістотеля; та третій період - доба еллінізму, яка охоплює зразки переосмислення попередніх досягнень у працях предста­вників різних шкіл та напрямків.

До уточнюючих періодизацій належать такі, у яких наявні додатко­ві узагальнення - взаємини софістів та Сократа, як приклад, можуть роз­глядатися як виокремлений своєрідний тип полемічної філософії, відмін­ний суспіль і від досократичних зразків, і від генетично системних філо­софій Платона та Арістотеля (Гиляров А. Н. Источники о софистах. - К., 1891). Для підтвердження рецептивної (сприймаючої) природи культур­ного середовища давнього Риму в історії філософії широко застосовується термін «елліністично-римська» філософія, оскільки ідейна вартість біль­шості з творів римських авторів може бути оцінена лише у призмі безпо­середнього їх зв'язку з творчим джерелом відповідного грецького автора. Окремим рядком можуть оголошуватися традиції шкіл, які виникли на ґрунті спадщини певного мислителя - «піфагорійці» («Ускладнення ви­кликає навіть визначення піфагорійцям належного місця у викладі історії філософії» - С. Н. Трубєцкой), «сократичні школи» та ін.

Проте найістотнішим для всіх існуючих періодизацій історії дав­ньої грецької філософії залишалося орудування переліком чітко визначе­них імен діячів філософської, літературної та мистецької царини (стиль та мову досократика Анаксагора вважають класичною літературною та нау­ковою мовою, а філософ Платон розпочинав творчу діяльність поетом, глибоко досліджуючи теорію віршування Гомера) та зібранням збереже­них чи зафіксованих у інших джерелах писемних пам'ятках.

Хоча і на цьому ґрунті час від часу постають примари викриваль-ництва. Свого часу згаданий вже В. С. Соловйов поставив під сумнів на­лежність класичного у платонознавстві діалога «Протагор» Платону. Од-

Історія філософії

вати поза державою, вона має бути її частиною і підпорядкованою її вимо­гам»¹, а Сталін говорив про «просту радянську людину» як про «гвинтик», «коліщатко» у «великому державному механізмі»), та сама міфологізована та ідеологізована соціально-політична філософія (соціально-політичні міфи «класу» або «раси»), ті самі безвладні декоративні «парламенти» (Верховна Рада і Райхстаг), ті самі масові репресії проти «ворогів народу» і концтабо­ри. Навіть художні смаки та вподобання у сфері культури й мистецтва пар­тійно-державної «номенклатури» схожі - показова щодо цього гігантоманія у міському будівництві та архітектурі: сталінський план «реконструкції Москви» з висотним Палацом Рад, увінчаним величезною статуєю Леніна, гітлерівський архітектурний комплекс з Купольним палацом у Берліні, за­дум Муссоліні звести в Римі на місці давніх форумів великий палац фаши­зму, який мав стати найбільшою будівлею у світі, та ін.

Конфлікт між більшовизмом і нацизмом спричинявся стратегічно-політичними міркуваннями (територіальне розширення Німеччини нацисти мислили реалізувати за рахунок Радянського Союзу, насамперед родючих чорноземів в Україні), а не принциповими розбіжностями між самими тота­літарними системами та їх ідеологіями. У своїх бесідах з Г. Раушнінгом Гітлер якось визнав: «Взагалі між нами і більшовиками більше об'єдну­ючого, ніж того, що роз'єднує. З дрібнобуржуазного соціал-демократа і профспілкового бонзи ніколи не вийде справжнього націонал-соціаліста, з комуніста ж - завжди» . Гітлерівський міністр озброєння і боєприпасів А. Шпеєр підкреслює у своїх спогадах, що до Сталіна Гітлер ставився з вели­кою повагою і навіть напівжартівливо зауважив якось, що «після поразки Росії на чолі її слід було б поставити Сталша - звичайно, за умови підко­рення його німецькій владі - оскільки саме він, як ніхто інший, вміє управ­ляти російським народом»³. Пророчими виявилися слова В. Винниченка, сказані ним в еміграції у 30-ті роки, про те, що з «червоного яйця» більшо­визму на очах «вилуплюється» пташеня фашизму.