Постать X. Вольфа у розвитку Німецького Просвітництва

Кажучи про початковий етап Німецького Просвітництва у філосо­фії, крім імені Ляйбніца слід обов'язково згадати ще постать Християна Вольфа (1679-1754). Проте, як не дивно в радянських підручниках з істо­рії філософії про нього можна знайти чи дуже мало, чи майже взагалі ні­чого. Значною мірою на ставлення до цього періоду у розвиткові німець-

¹ Див.: Вольтер. Позмн. Философские повести. Памфлети. - К., 1989. - С. 297-376.

Частина IV. Німецька філософія Нового часу

кої філософії суттєво вплинули оцінки К. Маркса та Ф. Енгельса. Для першого з них початок XVIII століття в Німеччині - це повний відрив ме­тафізики від життя, вихолощена філософія, яка займається виключно ро­зумовими сутностями та проблемою Бога. Для другого вольфіанська фі­лософія - це «скудоуміе», «банальна телеологія», і т. д. Звісно, що подібні оцінки «класиків» жодним чином не сприяли стимулюванню історико-філософського інтересу до розвідок у цій галузі. Однак, наскільки обгрун­тованими є подібні звинувачення щодо Вольфа? І чи були взагалі якісь інші оцінки? Наведемо лише кілька думок. Так, наприклад Кант, ставить Вольфа в один ряд з Платоном і називає його найбільш видатним з усіх догматичних філософів (а для Канта догматична філософія - це вся попе­редня історія філософії), Геґель у своїх лекціях з історії філософії каже, що саме завдяки Вольфу в Німеччині було розпочато систематичне ви­кладення філософії. Приблизно таку ж оцінку Вольфу дає і Генріх Гейне -для нього саме з Вольфа розпочинається традиція філософування німець­кою мовою. Ще одне - жоден з тогочасних філософів (а багато в чому це справедливо і до початку XIX століття) не досяг тієї слави та визнання, що випали на долю Вольфа. Адже ще за життя Вольфа було обрано поче­сним членом п'яти академій. Його праці було видано в Америці. Основи його філософської системи були прийняті як основоположні для викла­дання філософії майже у всій Європі. Ламетрі вважав, що Вольф нічим не поступається Декарту, Мальбраншу та Ляйбніцю разом узятим. А Воль-тер, назвав Вольфа «сучасним Ґалілеєм філософії».

Доволі часто філософію Вольфа визначають як «популярну». Зараз у це поняття вкладається здебільшого негативний сенс. Але, що насправді означає бути популярним? Дослівно, це бути для людей, для всіх, для спі­льноти. А це значить бути легким та легкодоступним. З чого ми потім ро­бимо висновок про примітивність, банальність, і т. д. Однак для самого Вольфа, бути «популярним» означало бути корисним для всіх. Щодо фі­лософії це означало зробити її доступним для всіх засобом пізнання. Тоб­то філософія, на думку Вольфа, має насамперед допомогти людині вико­ристовувати свою найвищу здібність - розум. У цій своїй орієнтації на «всепронизуюче світло розуму», він є безумовно типовим представником просвітницької традиції. Певною мірою Вольфа можна визначити як уо­соблення ідеї Просвітництва, адже для нього найвищими цінностями були - самостійне мислення, застосування розуму, віра в його безмежну силу, апеляція до раціональності, доказовості. Це, до речі, вбачається і у воль-фіанському трактуванні Бога як найдосконалішої розумної істоти, і віри як впевненості в осягненні істини.

Історія філософії

Народився Вольф у місті Бреслау (1679),
Біографія X. Вольфаде і закінчив гімназію. Характерною осо-

бливістю цього міста було те, що в ньо­му існувало дві потужних, але приблиз­но однакових за силою, общини: католи­цька та протестантська, які постійно про­водили диспути. Отже, практично з самого свого дитинства Вольф був втя­гнутим у нескінчені теологічні і метафізичні суперечки. Але у 1699 році Вольф переїздить до Йени. Важко, сказати точно, що безпосередньо впли­нуло на рішення Вольфа переїхати в Йену. Сам він вказує на своє бажання краще освоїти засади математики, адже тоді у Йені викладав учень Вейгеля Нейман. Однак, чому саме математика? Знову ж таки пояснення самого Вольфа таке: це специфіка математичних знань - всі вони ґрунтуються на незаперечних істинах. А тому, для того аби відповісти на такі запитання, як «що є Бог?», «в чому полягає людське щастя?» тощо, необхідно знати ту структуру, яка б забезпечила науці про людину, Бога таку ж саме незапере­чність та істинність, яку ми спостерігаємо в математиці. У цьому сенсі до­волі показовою є назва однієї з перших філософських праць Вольфа «Про загальну практичну філософію, викладену за методом математики» (1703). Таке шанобливе ставлення до математики, насправді, не було чимось див­ним для Просвітництва.

Проте специфіка вольфіанської філософії полягає в тому, що він розповсюдив математичний метод (синонімічним цьому поняттю для Во­льфа є «розсудковий спосіб мислення») на всю сферу людського знання. Для нього правила дедуктивного виведення не вигадуються мисленням, а складають його внутрішню сутність. Тобто для людини природно мисли­ти логічно, це її нормальний стан. Чудовим прикладом застосування цієї дедукції є його праця під назвою «Метафізика» (1719). Ця робота почина­ється з обгрунтування методу поступового дослідження. Для того аби пі­знати природу, ми маємо пізнати те, як ми ЇЇ пізнаємо. Чи інакше кажучи, маючи в нашій свідомості певні ідеї та загальні поняття, шляхом їх посту­пового логічного аналізу ми можемо дійти до природи такої, якою вона є. У цьому сенсі, між природою та свідомістю не має прірви.

Отже, навчався Вольф в Йєні, отримав звання приват-доцента в Ляй-пцизі, після чого його згодом було запрошено на професорську посаду до Галле, а після опублікування ним перших своїх праць він отримав доволі широке європейське визнання. Серед значних подій його життя можна зга­дати його доволі відоме «вигнання» з Галле за наказом Фрідріха-Вільгельма І в 1723 році, та не менш відоме повернення у 1740 році на запрошення Фрідріха II (Вольфу була навіть запропонована посада таємного радника,

Частина IV. Німецька філософія Нового часу

він якої він відмовився). До речі, оцінюючи це вигнання, можна сказати, що мабуть воно принесло Вольфу більше дивідендів, аніж клопоту. По-перше, вигнали його далеко не «за тридевять земель», а лише за межі Прусії. Тому він фактично лише переїхав до Марбургу, де йому було одразу ж надано професорське місце (саме в Марбурзі лекції Вольфа слухав М. Ломоносов). Майже одразу після цього опальному професору було присвоєне звання академіка спочатку Лондонською, а потім Паризькою академією. Також його було запрошено в Стокгольм та в Петербург, де йому пропонували посаду віце-президента Академії наук, яку лише передбачалось створити.

Специфічною рисою діяльності Вольфа було те, що ще до свого ви­гнання він намагався сформувати те, що можна було б окреслити понят­тям «філософської школи». Зробивши чимало для систематизації філосо­фії, Вольф фактично вперше запропонував тезу про необхідність розпо­всюдження наукових знань. До речі, саме тому його філософію, так само як і філософію тих, кого прийнято називати терміном «вольфіанці» визна­чають поняттям «популярної філософії». Типовою рисою цієї філософії було просвітницьке переконання в тому, що розповсюдження освіти є тим ключем, який здатен вирішити всі проблеми сучасності. Однак, на відміну від французів, вольфіанці надзвичайно обережно поводились з пробле­мою релігії. А тому культ розуму у них завжди поєднувався з намагання­ми надати раціональне обґрунтування релігії. Оскільки ж фактично ще за життя Вольфа центром популярної філософії став Берлін, то навіть виник такий термін як «Берлінське просвітництво». Серед найбільш впливових вольфіанців слід згадати прізвища: Більфінгера (1693-1750), Кнутцена, Готшеда (1700-1766), Александра Баумгартена (1714-1762) та Соломона Землера (1725-1791). Також представниками популярної філософії були Моісей Мендельсон (1729-1786), Томас Абт (1738-1766), Християн Гарве (1742-1798) та Християн Мейнерс (1747-1810).

»* л.- V ті л. Перш ніж розпочинати викладення во-

Метафізика X. ВольфаГ. .: ,. • <-

^т льфіанської метафізики слід зробити

одне зауваження. Для самого Вольфа його філософія була насамперед систе­мою, тобто не результатом додавання певної кількості частин, а цілісністю, яку ми можемо логічно розподілити на елементи. А тому, слід сказати принаймні декілька слів про саму сис­тему філософії Вольфа. Основним методом для філософії виступає логіка. Тому пропедевтикою до його системи слід назвати логіку. Далі Вольф апелює до класичного визначення людини як істоти, сутність якої може бути окреслена двома процесами (Аристотель): пізнанням та потягом (во-

Історія філософії

ля, бажання). У результаті вся філософія розподіляється ним на теоретич­ну та практичну. Теоретична філософія, чи метафізика (яку він також ви­значає як «головну науку»), складається з: онтології (першої філософії), раціональної космології (вчення про світ взагалі), пневматики (яка, у свою чергу розподіляється на раціональну - вчення дух взагалі, та емпіричну -вчення про людську душу) та раціональної теології (вчення про Бога). Основу раціональної космології складає фізика, яка розподіляється на ме­ханіку (вона пояснює зв'язок тіл у природі виходячи з діючих причин) та телеологію (вона пояснює зв'язок тіл у природі виходячи з кінцевих при­чин, тобто того, яку користь фізичні процеси мають для людини). Прак­тична філософія Вольфа також складається з чистої та емпіричної частин. До чистої практичної філософії відносяться філософія моралі (яка розгля­дає людину у природному стані), політика (розглядає людину в громадян­ському стані) та економіка (яка досліджує господарський стан людини). До емпіричної практичної філософії відносяться наука про правила пове­дінки та про навички діяльності. Фактично, кожній з зазначених частин своєї філософської системи Вольфом було присвячено окрему працю.

У Вольфа ми можемо знайти два основних визначення метафізики. З одного боку, це наука про суще взагалі, про його роди і види, а також влас­тивості (духовні і тілесні). З іншого, це наука про перші основи нашого пі­знання. Таким чином, вводячи поняття метафізики, Вольф намагається від­шукати такі метапринципи сущого чи такі основи, які б були першими як для речей, так і для мислення. Інакше кажучи, метафізика має знайти «пер-шопринцип» чи «першопринципи». І Вольф їх знаходить, чи точніше, як він каже в «Метафізиці», їх вже було знайдено до нього. Це два закони: за­кон протиріччя (Арістотель) та закон достатньої підстави (Ляйбніц).

т- • V п л. Висвітлюючи проблеми теорії пізнання у

ГносеологіяX. Вольфа,. .... „ К .

^т філософи Вольфа, варто звернути увагу

на те, що окремого гносеологічного роз­ділу у нього фактично немає. Оскільки вчення про пізнання розчиняється у ньо­го, з одного боку, в системі онтології, а, з іншого боку, складає одну з час­тин його вчення про душу. Тому доволі часто як синонім поняття гносеоло­гії у відношенні до Вольфа вживають термін «вчення про пізнавальні здат­ності душі». Вчення про душу є однією зі складових пневматики. При цьо­му воно складається з двох частин: емпіричне вчення про душу (емпірична психологія - це історичний розгляд душі) та раціональне вчення про душу (це і є теорія пізнання). Щодо співвідношення цих двох частин, то тут є де­кілька варіантів інтерпретації поглядів Вольфа. Справа в тому, що проводя-

Частина IV. Німецька філософія Нового часу

чи розрізнення між емпіричною та раціональною психологією Вольф каже, що емпіричну психологію відрізняє те, що вона завжди зосереджена на ін­дивідуальній свідомості, в той час як раціональна психологія є теорією сві­домості взагалі. Однак, первинним фактом, який ми фіксуємо в процесі розбудови метафізичної системи є саме наявність індивідуальної свідомості «я мислю, я існую». У результаті чого емпірична психологія виявляється теж певним чином залученою до сфери онтології.

Іншим моментом щодо складності чіткого відокремлення емпіричної психології від раціональної є позиція Вольфа стосовно самого процесу людського пізнання. На його думку, всі предмети нашого пізнання повинні розглядатись як з точки зору вічних істин, так і з позиції істин випадкових. Для кожної сфери дійсності існує пізнання за допомогою фактів та пізнання за допомогою понять, тобто апріорна наука розуму та апостеріорна наука сприйняття. При цьому як одна, так і інша наука повинні узгоджуватись між собою у своїх результатах. Так, наприклад, емпірична психологія по­винна обґрунтовувати наявність всіх тих проявів психічної діяльності, які були введені раціональною психологією з метафізичного поняття «душі» та метафізичного поняття «здібностей». Однак Вольф все ж таки не відкидав наявності відмінності між цими двома типами знання, оскільки найбільш ясним він визнавав лише розумове (розсудкове) пізнання, тоді як емпіричне пізнання він визначав лише як більш чи менш темне уявлення речей.

На думку Вольфа, душу можна розглядати з двох боків. По-перше, виступаючи субстанцією, вона являє собою об'єкт впливу інших субстан­цій, результатом чого є її зміни. Хоча, на відміну від матеріальних предме­тів, у яких змінюються їх просторові характеристики, зміни душі Вольф визначив як «сприйняття». Цей механізм працює наступним чином: завдяки нашим почуттям зовнішні матеріальні предмети спричиняють вплив на на­шу душу. При цьому порядок ідей, які виникають внаслідок цього повністю обумовлюється: а) порядком нашого сприйняття; б) станом самої нашої душі (в результаті чого ми іноді неадекватно сприймаємо те, що є: напри­клад, у стані афекту ми можемо неадекватно оцінити ситуацію, і т. д.). Тоб­то, в цьому плані душа розглядається Вольфом майже на кшталт локківсь-кої чистої дошки. Всього під впливом сприйняття у людини формуються: відчуття - один предмет, спостереження - декілька предметів, та спогля­дання - зовнішні предмети плюс те, як душа на них реагує. Це, так би мо­вити, образи зовнішнього світу, які існують у душі. Окрім цих образів у душі є ще й функції чи форми діяльності. Це - уявлення, пам'ять та розсу­док, які складають загальні образи та поняття на підставі відчуттів, спосте­режень та споглядань (головними процедурами, які відбуваються при цьо­му, є встановлення тотожностей та відмінностей між речами, які сприйма-

Частина І. Історія Стародавньої філософії

верховним правителем і всезагальним богом-творцем - Ішварою. При цьому всесвіт розглядається як реальна еманація Брахмана, його власне розгортання у часі та просторі.

Можна сказати, що така думка стала висновком філософського тлу­мачення Упанішад, останньої частини Вед, котрі іноді називалися ведан-тою. Звідси походить і основна назва даршани - від санскр. уесіа+апіа, що означає буквально «кінець вед», або філософське тлумачення упанішад.

,₇ . „ Відомий перекладач Упанішад на ро-

Упашшадиі йога веданти.„ , Г_л . ^г

сшську мову А. Я. Сиркш зауважує, що

вони постають перед нами як складова ведичної літератури, проте відобража­ють інший ступінь індійської культури і нові проблеми, які виникають перед індійськими мислителями. Індійська філософія базується не стільки на Ведах, скільки на Упанішадах. Для розуміння індійської філософії це суттєвий момент. Ведантистська література, що з'являється після «Брах-ма-сутри», дає систематичний огляд ведичної літератури і уможливлює нам відкрити для себе справжню місію Упанішад для індійського народу порівняно з Ведами.

Веданта, починаючи з Бадараяни, вперше намагалася систематизува­ти ведичне знання. Сьогодні ми маємо таку його класифікацію. Уся ведична література складається з чотирьох частин: Рігведа (К.§уе<іа; ге - «гімн») -зібрання гімнів; Самаведа - (Затауесіа; затап - «наспів») - зібрання наспі­вів; Яджурведа (Уа]игуесіа; уа]из - «жертовна формула») - зібрання жерто­вних формул; Атхарваведа (АІЇїагуауесІа від Атагуап - ім'я легендарного жерця) - зібрання магічних формул та заклять. Кожна з тих частин має чо­тири нашаровування. Перший шар - самхіти (затЬіІа - «зібрання»). На­приклад, самхіта Рігведа включає в себе 1028 гімнів (зикіа), що розподіля­ються за розділами -мандолами (тапсіаіа). Відомо 10 мандал Рігведа. Кож­на частина Вед має самхіти.

Другий шар - брахмани (Ьгашпапа - «пояснення Брахмана») - це різні за об'ємом прозові тексти, що містять ритуальні, міфічні та інші по­яснення до самхітів.

Третій шар - араньяки (агапуака - «лісова книга») - тексти, що при­значені для осіб, які залишили свій дім і утаємничилися у лісі, щоб займа­тися спогляданням.

Четвертий шар -упанішади (ирапізаа - «сидіти біля», тобто біля ніг вчителя, отримуючи настанови, або «наближення до Брахмана»). Це різ­ного роду повчання (притчі), що передавалися від вчителя учням. Існує велика кількість упанішад, серед них у перекладі на російську мову понад

З — 2-3048

Історія філософії

ються). Для цієї емпіричної конструкції душі характерні дві важливі влас­тивості: 1. Вищі пізнавальні здатності (розсудок і розум) виявляються по­вністю залежними від нижчих; 2. Різниця між вищими здатностями та ниж­чими виявляється лише кількісною (розсудок і розум дають лише більш ясне та чітке уявлення про речі, аніж, скажімо уявлення).

Однак, з іншого боку, душа є не лише об'єктом впливу інших суб­станцій, але й сама виступає джерелом активності. І в цьому сенсі вона одночасно виступає як основою своїх власних змін, так і достатньою ос­новою для всього того, що нами емпірично сприймається. Ця «друга» ін­терпретація душі складає предмет раціональної психології, яка розглядає всі форми нашого знання як породження власної самодіяльності душі. При цьому основою подібного виокремлення свідомості і встановлення її автономності є фіксація того факту, що думки є внутрішніми станами ду­ші. Тобто, ми можемо мислити незалежно від того чи впливають на нас зовнішні предмети чи ні.

Поняття Бога в системі^{Як 1} У ФЬю»Ф»Л^бніца, у Вольфа по-
„ „ . нятгя Бога є одним з ключових. Без ньо-

X. Вольфаг. а

^т го вся система Вольфа втрачає ціліс-

ність. Однак, як не дивно, з боку офіцій­ної влади в бік Вольфа дуже часто луна­ли звинувачення у єресі. Мабуть, найбільш влучну характеристику вольфі-анському Богу дав його учень Александр Баумгартен, який сказав, що тео­логія Вольфа - це наука про Бога настільки, наскільки ми можемо пізнати його без віри. Мета Вольфа - надати філософське поняття Бога. Вивести його виключно як необхідний принцип розуму, і тим самим звести до міні­муму елемент «чуда».

На відміну від усіх своїх попередників (від Декарта до Ляйбніца), Вольф вводить поняття Бога не на початку, а в самому кінці своєї систе­ми, як результат, до якого ми з необхідністю маємо прийти визнавши пер­винний факт нашого власного існування (теологія - це завершальна час­тина «Метафізики»). Яким чином у Вольфа з'являється цей раціональний Бог? Первинним фактом, з якого Вольф розпочинає розбудову всієї сис­теми є визнання нашого власного існування. Цей факт, як довів Вольф, не може підлягати сумніву. Але, кажучи про онтологію Вольфа, слід заува­жити, що цей факт, хоча і є незаперечним, але не є онтологічно первин­ним. Тобто, його не можна покласти в основу онтологічної і метафізичної системи з тієї причини, що він не несе ознаки істинності в самому собі, оскільки з точки зору логіки, чи використовуючи закон протиріччя, ми можемо одночасно довести як це положення, так і протилежне йому. З формально-логічної точки зору обидва положення «я існую» і «я не іс-

Частина IV. Німецька філософія Нового часу

ную» є логічно несуперечливими. Свою істинність перше положення на­буває лише завдяки досвіду. Отже, а ні наш досвід, а ні емпіричний світ не є необхідними, тобто такими, які містять причину свого існування і при­чину своєї істинності в самих собі. Однак, не дивлячись на це, ми визна­чаємо закони логіки як необхідні, чи принаймні апелюємо до цього по­няття. Тому ми маємо припустити існування такої інстанції, яка би сама по собі виступала джерелом необхідності, була би причиною свого влас­ного існування, містила би в самій собі підставу свого існування. Які пре­дикати можна приписати цій інстанції? Оскільки на неї ніщо не впливає, то вона є незмінною. Якщо на неї ніщо не впливає, то, значить, її ніщо не обмежує, а тому вона не має кінця. Приблизно таким саме чином Вольф виводить і такі предикати як вічність, простота, нетлінність і т. д.

Таким чином, зрештою про цю інстанцію ми можемо сказати насту­пне: по-перше, вона існує з необхідністю; по-друге, ш властиві такі ознаки як вічність, нескінченість, простота, незмінність тощо. Але, запитує Вольф, чи не існує вже в нашому мисленні такого поняття, яке б могло позначити цю інстанцію? Існує - відповідає Вольф, цим поняттям є «Бог».

т, _я Зло для Вольфа - це недосконалість.

Тлумачення проблеми_л „ ....

Однак чому Бог припускає н існуван-
походження зла„ „ <? ■

ня? Для того аби людина могла підня­тися своїм розумом до ідеї божествен­ної досконалості. Але «всі лиха несхо­жі» (А. Камю). Сам Вольф це чудово розуміє, оскільки він каже про «не­зрозумілість зла». Тобто, дуже часто ми стикаємося з таким злом, яке не можна пояснити, яке жодним чином не може привести людський розум до ідеї добра Пояснюючи це протиріччя, Вольф вирішує його наступним чином. Зло як таке існує лише для людини. Хоча це не є банальний аргу­мент про недосконалість людини, і т. д. Тут йдеться про дещо інше. Дуже часто злом ми вважаємо те, що не можна пояснити. Тобто, ми стикаємося з якоюсь подією і визначаємо її як злу. Але цілком можливо, що якби ми дізналися про причини цієї події, чи про її наслідки, то ми би вже не вва­жали її злом. Наприклад, ми бачимо побитого чоловіка? Це зло, кажемо ми. Але, якщо нам повідомляють про те, що побили його за те, що він на­магався щось вкрасти. Тоді ми вже кажемо - це не зло, а справедливість. Далі нам кажуть: але ця людина голодувала, і тому пішла на крадіжку. Тоді ми вже починаємо сумніватися в тому, на скільки справедливим було покарання у вигляді побоїв, і т. д. Цей ряд можна продовжувати без кінця. Так само його можна розбудовувати і в іншому напрямі, тобто не регре­сивно, а прогресивно - по відношенню до можливих наслідків.

Історія філософії

Отже, на відміну від людини, яка знає лише теперішній стан і інко­ли може зробити лише кілька логічних кроків вперед чи назад у часі, Бог знає все: і минуле, і теперішнє, і майбутнє. Ба більше, для нього між цими трьома вимірами немає різниці. А тому для Бога актуально присутнє не лише творіння, але й його мета. У результаті чого зло просто зникає. Зло -це те, як ми сприймаємо, а точніше не сприймаємо божественну вічність. Якби нам був до кінця відомий замисел Бога (а цього не може бути), то ми би тоді зрозуміли, що у світі зла не існує.

.- .. ...._ . Філософія Вольфа викликала неодно-

Критика філософи Вольфаі- -г

^т значну реакцію у тогочасних інтелекту-

альних колах. Послідовників Вольфа було чимало. Однак практично одразу ж після того, як Вольфом були оприлю­днені засади своєї філософії, виникла доволі потужна критика цього во-льфіанського проекту філософії. Всього ми можемо відзначити чотири основних напрями цієї критики.

а) Це критика з боку пієтистів. У зв'язку з цим варто згадати, що
конфлікт Вольфа з пієтистами розпочався ще перед його вигнанням з
Галле, адже саме зусиллями таких представників пієтиського руху як Бу-
дде та Ланге і було організовано компанію проти Вольфа. Проте, стосовно
справжньої критики філософії Вольфа, то тут серед пієтистів можна зга­
дати лише ім'я Мартпіна Кнутпцена (1713-1751), який критикував наступні
моменти вольфіанської системи. По-перше, це, звичайно, теза Вольфа про
наперед встановлену гармонію. Небезпека цієї тези полягала в тому, що
пієтисти побачили в ній негацію свободи волі, з чого робився висновок
про те, що людина не несе жодної відповідальності за свої вчинки. Іншим
доволі складним моментом пов'язаним з вченням про наперед встановле­
ну гармонію, було те, що виходячи з нього було надто важко пояснити
можливості впливу людини на процеси фізичного світу, оскільки між сві­
том духовним та світом фізичним вже передбачався певний глибинний
зв'язок і власна, незалежна від людини кореляція.

б) Наступний напрям критики філософії Вольфа пов'язаний з ім'ям
Андреаса Рюдігера (1673-1731). Це його праця «Думка пана Вольфа про
сутність душі і протилежна думка пана Рюдігера» (1727). Рюдігер був пе­
ршим, хто спробував критикувати Вольфа не просто за ті чи інші поло­
ження, а всю його систему. Зрозуміло, що критика його починається з то­
го ж, з чого і вся філософія Вольфа - з математичного методу. Рюдігер
фактично вперше звернув увагу на два моменти. По-перше, у нас ніколи
не має достатніх підстав для того аби вважати закони логіки такими ж

Частина IV. Німецька філософія Нового часу

основоположними для сфери буття, якими вони є для сфери нашого мис­лення. А, по-друге, він вказує на принципову відмінність між аналітичним способом дії логіки і математики і синтетичним способом діяльності фі­лософії. Отже, на думку Рюдігера, сам метод Вольфа не є вірним. Але окрім методу у вольфіанській системі ми стикаємося і з іншими пробле­мами: 1. редукція світу до однорідної пасивної маси, 2. витлумачення ду­ші виключно як ідеальної субстанції, 3. незрозуміло як матеріальні тіла все ж таки впливають на душу, і т. д.

в) Третій напрям критики Вольфа пов'язаний з іменем Християни
Августа Крузія (1712-1775). Саме Крузію належить дуже часто цитоване
визначення вольфіанської філософії як «ілюзорної систематики». Предме­
том його критики стають гносеологія Вольфа та його тлумачення принци­
пу свободи.

г) І, нарешті, останнє ім'я, яке необхідно згадати це Йоган Ніколас
Тетенс (1736-1805), з яким пов'язується становлення і розвиток емпіри-
ко-психологічної лінії в німецькій філософії. Сучасники називали його
«німецьким Локком». Основна праця Тетенса - «Філософськи досліди про
людську природу і її розвитою) (1777). Головна причина тих непорозу­
мінь, що виникають у метафізиці, на думку Тетенса, полягає в її «забруд­
неності». Тому необхідно її спочатку розчистити. Для цього слід точно
сформулювати, що саме ми розуміємо під пізнанням, і як воно відбуваєть­
ся. На його думку, раціоналісти лише «мріють», що можуть перейти від
ідей до буття. Насправді, нічого подібного ніколи не відбувається. Ідеї
залишаються завжди ідеями. А тому, якщо ми хочемо пізнати світ, то ми
маємо використовувати інший, протилежний метод, яким є емпіричний
метод. Звісно, що тут Тетенс звертається до Локка. Так само як і Локк він
розподіляє всі наші уявлення на первинні (тут душа абсолютно пасивна) і
вторинні. Однак, на відміну від Локка, і ті і інші уявлення можуть бути
спрямовані як на зовнішній світ, так і на саму людину.