Криза новочасної філософської парадигми

Розділ і. Позитивізм

Позитивізм О. Конта

™ . . Огюст Конт народився 19 січня 1798 р.

Життя і творчість., ^г .

у Монпельє; навчався у вищій політехні­чній школі (Париж), де вивчав матема­тику, астрономію, фізику. 1818-1824 рр. - приватний секретар соціаліста-утопіста К. А. Сен-Сімона, у якого запозичив ряд ідей, своєрідно витлумачивши їх -три стадії суспільного розвитку, поняття «позитивного» як вищого соціаль­ного та мисленого стану, класифікація наук. 1826-1848 рр. - викладає свою «позитивну філософію», тим самим популяризує її. Після 1848-1849 рр. у діяльності Конта виокремлюється другий період творчості - створено вчен­ня про «нову церкву» позитивізму з особливим культом Людства, яке успі­ху не мало. Основні ідеї позитивізму О. Конт виклав у працях «Курс пози­тивної філософії», 6 т., 1830-1842, «Дух позитивної філософії». Соціально-політичні погляди представлені у «Системі позитивної політики», 4 т., 1851-1854. Опост Конт помер у Парижі 5 вересня 1857 р.

г, .„ О. Конт розпочинає виклад свого вчення

Закон трьох стадій^г

^г з відкритого ним основного закону трьох

стадій. Закон трьох стадій визначає ті етапи, що проходить людство у своєму розумовому розвитку, у своєму прагнен­ні пізнати навколишній світ. Ці стадії з необхідністю змінюють одна одну.

О. Конт пише: «...Я, як мені здається, відкрив головний, основний закон, якому розвиток людського розуму підкорений безумовно... Цей за­кон полягає у тому, що кожна з наших головних ідей, кожна з галузей на-

Частина І. Історія Стародавньої філософії

повернися!» Опісля вкладали померлому до роту сире зерно і здійснювали поминки вареним м'ясом. Так звертали свій погляд до неба, а ховали у зем­лю. Опускаючи донизу тіло з душею По, знали, що дух Ці зверху... Все це первісне»¹.

Світоглядне значення ритуалу можна зрозуміти як сенс ладу того місця у просторі, що знаходиться між небом і землею - Піднебесся (дер­жави), - котрий відтворюється завдяки ритму. Крім того, уява людини акцентувалася на виконанні обов'язку. «Обов'язок є частина душевного вдосконалення», а «ритуал —це велике правило імператора», «Він дає життя народу». Тільки імператор вважався посередником у справі взаємо­дії та спілкування людей та духів. Стародавня китайська держава - типова «східна деспотія» з крайньою соціальною нерівністю, застиглою соціаль­ною ієрархією та абсолютною владою імператора. Стану жерців як такого у Китаї не було. Не отримали розвитку і демократичні інститути. Взагалі соціальна структура стародавнього китайського суспільства нагадувала трикутник, вершиною якого був імператор (ван), основою були підневіль­ні землеробські общини, члени котрих - безправні шужень (простолюди­ни). Між основою та вершиною соціального конусу - земельна аристок­ратія різних рангів, яка складала соціальний апарат (чжухоу), глав кланів великих родин {дафу), глав великих родин (ши). Раби разом з тваринами знаходилися поза соціальним станом.

Імператор в якості «намісника неба» був посередником між людьми та силами природи. Кожні п'ять років він повинен був здійснювати манд­ри по своїй країні і сам приносити жертви богам на святих горах. «Божест­венний» характер царської влади зовні був виражений таким чином, що усі люди вважалися рабами імператора.

Називаючи імператора «сином неба», а його розпорядження - «свя­щенним волевиявленням», - люди пояснювали недоліки його правління також «волею Неба». Так, якщо в країні своєчасно не було дощу або со­нячного світла, і це сприяло неврожаю, а значить і голодомору, винен був імператор, його розпуста. Такий імператор не був до вподоби «Небу» і народу. У народних піснях це було відображено таким чином:

«Небо великое в гневе сурово! Царь наш покоя не ведает снова»².

Див.: Ли цзи // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двухтомах. - Т. 2. - М., 1973.-С. 101, 102. ²Див.:Шицзин.-С. 83.

_______________________ Історія філософії______________________

шого знання проходить послідовно три різних теоретичних стадій : стадія теологічна або фіктивна; стадія метафізична або абстрактна; стадія наукова або позитивна. Іншими словами, людський розум по самій своїй природі у кожному зі своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення, характер яких суттєво відмінний і навіть прямо протилежний: спочатку методом теологічним, потім метафізичним і, на кінець, позитив­ним. Звідси виникають три взаємно виключаючих один одного види філо­софії, або три загальні системи поглядів на сукупність явищ: перша є необ­хідний відправний пункт людського розуму; третя - його визначений і ос­таточний стан; друга служить лише перехідним ступенем» .

Теологічний стан людського розуму характеризується пануванням релігійного світогляду. Людський розум прагне до абсолютного знання, до пояснення різноманітних явищ втручанням надприродних факторів, які уявляються по аналогії з ним самим - божества, духи, ангели тощо.

Теологічна стадія розподіляється на три етапи: фетишизм, політеїзм і монотеїзм. У монотеїзмі теологічна стадія досягає вищого розвитку.

Метафізичний стан людського розуму характеризується, як і теоло­гічний, прагненням до абсолютного знання про світ. Але пояснення явищ світу досягається заміною надприродних факторів «уособленими абстра­кціями», метафізичними «першосутностями», «силами», «початковими і кінцевими причинами» речей.

На думку О. Конта, такими першосутностями можна вважати: «во­ду» у Фалеса, «алейрон» у Анаксімандра, «повітря» у Анаксімена, «вогонь» у Геракліта, «ідеї» у Платона, «форми» у Арістотеля і схоластів, «субстан­цію» у Декарта і Спінози, «монади» у Ляйбніца, «річ саму по собі» у Канта, «Я» у Фіхте, «безсвідоме» у Шеллінга, «абсолютний дух» у Гегеля, «мате­рію» у матеріалістів. Адже у досвіді ми сприймаємо «дерева», «моря», «го­ри», «зірки» і т. д., але не сприймаємо «субстанції», «форми», «сутності», «ідеї». Для відповіді на питання (насправді видимості відповіді) про пер-шопочаток усіх речей, - продовжує О. Конт, - філософи придумують пер-шосутності. Саме ж питання за своєю природою є таким, на яке відповідь просто неможлива. Усе наше знання походить із досвіду і ним же обмежу­ється. Тому ми не маємо ніяких засобів вийти за його межі, а питання про те, що лежить у його основі, назавжди залишиться без відповіді.

Згідно О. Конту метафізична стадія має певні переваги перед теоло­гічною, оскільки теологія безсила установити закономірності явищ через обмеженість думки. Метафізична стадія мислення уможливлює те, що дум­ка стає більш осяжною і глибшою, тим самим непомітно і поступово підго-

¹ Конт О. Курс позитивной философии // Антология мировой философии. В 4-х т. - Т. 3. - М, 1971.-С. 553.

Частина V. Світова філософія XIX століття

товлює себе до дійсно наукової роботи. Але метафізика є не що інше, як «загальний різновид теологічного стану». Головна її помилка, як і теології, полягає в тому, що вона прагне знайти абсолютні начала, першопричини усіх речей, а оскільки це неможливо, то вона вдається до безплідних фантазій.

Позитивне значення теології було вичерпано у католицизмі XIII— XIV ст. З того часу і до XIX століття панувала метафізика, із притаманним їй духом заперечення, критики, вільнодумства - Реформація, Просвітниц­тво, Революція. Саме у французькій революції, - твердить О. Конт, - руй­нівні тенденції метафізики досягли свого апогею. Тому «метафізичний стан» - то хронічна хвороба, притаманна еволюції нашої думки - індивіду­альної чи колективної на межі між дитинством і зрілістю»¹. Але метафізика стала головною перешкодою для досягнення «єдино нормальної стадії», яка «є у повному смислі остаточною».

Позитивний стан людського розуму характеризується тим, що він, визнавши неможливість досягнення «абсолютного знання, відмовляється від дослідження походження й призначення Всесвіту», пізнання абсолют­них начал, перших і кінцевих причин, сутності усіх явищ. Людський ро­зум відмовляється і від теологічних, і від метафізичних претензій і питань і спрямовує себе на дослідження позитивного знання, накопиченого окре­мими науками. Отже, лише на позитивній стадії людський розум, зрозу­мівши неможливість досягнення абсолютного знання, не питає більше про походження і долю світу, про внутрішні причини явищ, а шукає і відкри­ває їх діючі закони.

Закон трьох стадій - то центральне поняття філософії О. Конта. Цей закон є універсальний, оскільки він підтверджує і розвиток людини (кож­ний з нас - «теолог у дитинстві, метафізик у юності й фізик у зрілості»²), і історію суспільства (перша стадія - військова, друга - перехідна, а третя -науково-промислова) і т. д.

Д. С. Мілль, наприклад, визнавши закон трьох стадій О. Конта, запро­понував дещо змінені назви, але сутність лишилась: перша стадія - «аніміс­тична», друга- «онтологічна» («абстрактна»), третя - «феноменалістська»³.

_А. ,. . О. Конт визначає зміст слова «позитив-

Фшософіяі наука.

^т ' не» як «реальне», «корисне», «достовір-

не», «точне» і «позитивне». Ці ознаки протиставлені «химеричному», «негід­ному», «сумнівному», «смутному» (тоб­то нечіткому) і негативному. Можна подати схематично:

Конт О. Дух позитивной философии. - СПб., 1910. - С. 16.

² Конт О. Курс позитивной философии. - С. 555.

³ МилльД. С. Опост Конт и позитивизм. - М, 1897. - С. 12.

Історія філософії

1. реальне - химеричне

2. корисне - негідне

3. достовірне - сумнівне

4. точне - смутне

5. позитивне - негативне

Уся метафізична стадія, тобто уся історія філософії, є «химеричною», «негідною», «сумнівною», «смутною», «негативною». Тому потрібна рефо­рма філософії, внаслідок якої вона предстане як «реальне», «корисне», «до­стовірне», «точне», «позитивне» знання. Позитивна філософія - то «продов­ження і реставрація загального, простого, здорового глузду». Таке прагнен­ня може бути здійсненим лише за орієнтації філософії на науку. Філософсь­ке пізнання повинно звільнитись від всіляких «метафізичних» інтерпрета­цій - світоглядних, аксіологічних тощо. Уся «традиційна» філософія як «метафізична» повинна бути замінена безпосередньо спеціальними наука­ми. Красномовним є вислів О. Конта: «Наука - сама по собі філософія».

Позитивна філософія строго спирається на факти. Факт розумієть­ся, як те, що безпосередньо спостерігається чи переживається. Науки спо­стерігають і описують те, що відкривається у досвіді, тобто факти. Але факти розташовуються у такому порядку, щоб їх можна було легко охо­пити, що і складає предмет усіх наукових теорій. Проте накопичення фак­тажу ще не створює науку. «Основний характер позитивної філософії ви­ражається у визнанні усіх явищ підкореними незмінним природним зако­нам, відкриття і зведення числа яких до мінімуму і складає мету усіх на­ших зусиль...»¹.

Закони О. Конт розуміє як повторюваність і послідовність зв'язків і відношень між явищами. Іншими словами, наука розглядає факти як такі, що співіснують («статична оцінка») і слідують один за одним («динаміч­на оцінка»). Пов'язані і об'єднані таким чином явища приводяться у від­повідність із загальними принципами, які О. Конт називає законами. Ці закони (або принципи) є дійсними фактами, але більш загальними й абс­трактними ніж ті, зв'язок яких вони повинні утворити».

Установивши закони, ми можемо пояснити окремі факти і передба­чити майбутні явища: знати, щоб передбачити. Але ми пізнаємо лише «по­верхню» дійсності, лише явища, лише факти досвіду, а не їх сутність, оскі­льки закони суть зв'язки й відношення між ними. Закони відповідають на питання «як?», а не «чому?». Наука лише описує дані досвіду, а не пояснює їх. Філософія ж зберігається як така дисципліна, завдання якої зводиться до систематизації, об'єднання окремих наук і зведення їх до єдності.

¹ Конт О. Курс позитивной философии. - С. 6.

Частина V. Світова філософія XIX століття

О. Конт принципово розмежовує теоре-
Класифікація науктичне і прикладне знання. Але він дослі-

джує лише теоретичні науки, які розпо­діляються на абстрактні і конкретні. До конкретних або описових наук відно­сяться такі, які займаються предметними комбінаціями різних явищ, наприклад, іхтіологія, мінералогія тощо. Під класифікацію підпадають абстрактні науки - лише природничі науки, які складають основу конкретних. Абстрактні науки прагнуть до відкриття за­конів, на яких грунтуються різноманітні класи явищ. Лише ці науки досягай позитивної" стадії.

Основне правило класифікації - то принципи сходження від прос­того до складного і від абстрактного до конкретного.

У своїй системі класифікації О. Конт покладає у основу ті науки, які вивчають найзагальніші, притаманні усім тілам властивості; то є ма­тематика, яка у свою чергу, розпадається на аналіз (загальна арифметика), який досліджує абстрактні відношення величин, і на геометрію, яка дослі­джує просторові величини і тому, за Контом, належить до природничих наук. За геометрією Конт покладає науку про рух тіл - механіку; за нею слідує наука про світові тіла і світові системи у їх зв'язку - астрономія; за нею - дослідження рухів навколоземних тіл і їх частин - фізика; за фізи­кою - наука, яка досліджує зміни, визначені якісними властивостями ре­човини - хімія. Над останньою підноситься біологія, яка досліджує інди­відуальні життєві явища, що виникають на основі фізичних і хімічних властивостей відомих тіл. Нарешті, над біологією, як остаточний член цілого - вчення про об'єднання багатьох живих індивідів у суспільстві і його зміни - соціологія, яка, як і саме поняття, започаткована О. Контом.

Таким чином, О. Конт встановлює строго принциповий лінійний порядок наук:

І Аналіз
Математика "і Геометрія

І. Механіка Астрономія Фізика Хімія Біологія Соціологія

Принагідно потрібно зазначити, що структура основного досліджен­ня О. Конта «Курс позитивної філософії» така: Т. 1: Математика; Т. 2: Аст­рономія і фізика; Т. 3: Хімія і біологія; Т. 4-6: Соціологія. Щоправда, у

Історія філософії

другому томі «Системи позитивної політики» він додає ще одну науку -позитивну мораль, яку він інколи ще називає антропологією.

О. Конт вважає, що людський розум схильний до того, щоб пізна­вати спочатку абстрактне, а не конкретне, оскільки воно більш просте, а при дослідженні складного передбачається знання більш простих і абстра­ктних властивостей. Тому О. Конт користується принципом сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Але як би не відноситись до класифікації наук О. Конта, потрібно визнати, що це була нагальна проблема, і вимагала свого вирішення.

Позитивізм Г. Спенсера

™ . . Герберт Спенсер народився у місті Дер-

бі, у сім'ї вчителя у 1820 р. Працював інженером на будівництві Лондонсько-Бірмінгемської залізниці. З 1846 р. поли­шає інженерну справу, співпрацює у ча­сопису «Економіст», займається виключно літературною працею. Г. Спен­сер - автор цілої низки оригінальних досліджень. 1850 р. - перша велика праця «Соціальна статика», у якій ідея органічного розвитку застосовується до суспільного прогресу. Невдовзі ідея прогресу замінюється своєрідним розумінням еволюції. 1852 р. - «Ідея еволюції». 1857 р. - «Прогрес, його закон та причина»; Г. Спенсер приходить до висновку про всезагальний характер еволюції, яка здійснюється по закону Бера - органічний розвиток є перехід від однорідності до різнорідності. 1860 р. - проект десятитомного видання «Синтетичної філософії», перший том якого відомий як «Основні начала» (1862 р.). У 1896 р. Г. Спенсеру вдалось завершити задуми: «Осно­ви біології», «Основи психології», «Основи соціології» та «Основи моралі». Г. Спенсер - автор досить відомих праць «Виховання розумове, моральне та фізичне», «Досліди наукові, політичні та філософські» (3 т.). Посмертно опублікована «Автобіографія». Він відомий як філософ-енциклопедист XIX ст. Герберт Спенсер помер у грудні місяці 1903 р.

„ . . . У першій частині головного філософсь-

Реліпя і наука^ґ „

' кого твору «Основні начала», що має

назву «Непізнаванне», Г. Спенсер ста­вить досить непросте і делікатне питан­ня про співвідношення релігії і науки. Аналізуючи погляди релігії і науки на фундаментальні питання світогля­ду, Г. Спенсер прагне знайти те спільне, що їх поєднує.

Частина V. Світова філософія XIX століття

Г. Спенсер обґрунтовує думку, що всі вчення позитивних релігій про походження та природу Всесвіту, першопричину всього сущого - по­трібно визначити неспроможними. Більше того, навіть найспроможніша гіпотеза не може бути створена. Відносно походження Всесвіту можна визнати три гіпотези, «зрозумілі на словах»: існує сам по собі, створив сам себе, створений сторонньою силою. Але виявляється, що всі твер­дження про походження Всесвіту - то «лише словесні пояснення», «не зрозумілі нашому розуму». Усі релігії, навіть якщо вони протилежні у своїх догматах, встановлюють один спільний і незмінний елемент - «мов­чазне визнання того, що існування світу... є таємниця, яка вічно вимагає пояснення, і що сила, яка лежить у основі Всесвіту, абсолютно непізна­ванна»¹.

Далі Г. Спенсер, розглянувши поняття простору, часу, матерії, ру­ху, ділимості, сили, свідомості та особи, стверджує, що всі ці поняття не­пізнаванні, оскільки вони суперечливі. Він пише: «Таким чином із цього слідує, що простір і час абсолютно непізнаванні»... «Отже, матерія, по всій кінцевій природі, також абсолютно непізнаванна, як і простір і час»... «Таким чином, рух не може бути дійсно пізнаним, чи будемо його розгля­дати у зв'язку з простором, матерією чи спокоєм...»². Отже, наука прихо­дить до того ж висновку, що і релігія: абсолютна непізнаванність сили, яка лежить у основі Всесвіту. Як би наука не пояснювала - то лише пояс­нюване, при цьому завжди залишається щось «за межами» і тому непізна­ванне. Кінцеві наукові ідеї відповідають реальностям, які не можуть бути пояснені. Пояснення того, що може бути пояснене, лише показує ще яс­ніше непояснюванність того, що лежить за пояснюваним»³.

Призначення релігії полягає у тому, щоб «підтримати смисл таємни­ці», науки ж - «далі поширювати пізнання відносного». Якщо релігія поми­ляється, уявляючи себе позитивним пізнанням непізнаванного, то наука теж помиляється, прагнучи включити непізнаванне у позитивне пізнання. Релі­гія і наука - то два полюси думки: позитивний і негативний. Але «ми ви­мушені розглядати кожне явище як прояв безмежної і таємничої сили. Цим висновком релігія узгоджується з наукою»⁴, - пише Г. Спенсер.

Отже, за Г. Спенсером, релігія і наука рівноправні, а всі суперечно­сті між ними знімаються.

¹ Спенсер Г. Синтетическая философия. - К., 1997. - С. 19.

² Там само. - С. 20.
³Там само. -С. 21.
⁴ Там само. - С. 23.

Історія філософії

Згідно Г. Спенсеру, філософія є «знання,
Наука і філософіяяке переходить межі звичайного знан-

ня... Постійно усвідомлюючи силу, що проявляється перед нами, ми кинули, проте, як безплідні, усякі спроби дізна­тись щось про сутність цієї сили і цим закрили для філософії значну частину області, яка вважалась її здобутком. Філософії дісталась та ж область, яка належить і науці»¹. Наука займається співіснуванням іпослідовністю явищ, групуючи їх спочатку в узагальнення простого або нижчого порядку та переходячи потім поступово до узагаль­нень більш високих і широких. Тому філософія є таке знання, що має най­вищий ступінь всезагальності, наука ж є лише сім'я наук і позначає лише сукупність знання, що виникає з їх окремих внесків. Наука складається з істин, більш або менш розрізнених. Істини філософії знаходяться у тому ж відношенні до найвищих наукових істин, як кожна з цих останніх до менш високих наукових істин. Філософія складається із загальних істин, законів, висновків наук. Тому, підсумовує Г. Спенсер, «знання нижчого розряду -це необ'єднане знання, наука - частково об'єднане знання, філософія - ціл­ком об'єднане знання» . Повне об'єднання знання, що досягається філосо­фією, здійснюється на основі вищих узагальнень тих даних, які накопичені наукою і приводяться до єдності у законах.

Отже, філософію Г. Спенсер визначає через її відношення до науки. Якщо наука є лише частково об'єднане знання, то філософія - цілком об'єд­нане знання. Якщо філософія є наукове знання, то вищого рівня спільності. Виходячи з такого розуміння філософії, Г. Спенсер виокремлює дві її фор­ми: загальну філософію, що має предметом дослідження найзагальніші іс­тини і використовує окремі істини для доказів загальних; і приватну філо­софію, у якій загальні істини застосовуються для виявлення і тлумачення окремих. Другий розділ «Основних начал» - «Пізнаванне» - розглядає зага­льну філософію, наступні томи «синтетичної філософії» - приватну: «Основи біології», «Основи психології», «Основи соціології», «Основи моралі».

_т„ ,. Г. Спенсер здійснює класифікацію наук.

Класифікація наук„. ~ \,

^ •' Він продовжує зусилля О. Конта, нама-

гаючись покращити і вдосконалити його систему. Згідно Г. Спенсеру, О. Конт до­пустив двояку помилку: по-перше, він змішав загальне з абстрактним, а по-друге, не виокремив психологію як

' Спенсер Г. Основнме начала. - СПб., 1899. - С. 74-75. ² Там само. - С. 76.

Частина V. Світова філософія XIX століття

самостійну науку. Внаслідок змішування загального з абстрактним вияви­лось, що науки, які посідають вищі місця у системі О. Конта, відрізняються більш загальним, а не абстрактним характером, а явища, які досліджуються ними, більш розповсюджені, але не більш абстрактні. Наприклад, астроно­мія конкретніша фізики, а фізика не абстрактніше хімії.

Психологію ж, вважає Г. Спенсер, слід виокремити з біології і безпо­середньо за нею поставити соціологію, оскільки соціальні факти більш за­лежні від психічних, а не біологічних властивостей людей. Намагаючись усунути недоліки контівської класифікації наук, Г. Спенсер у той же час наслідує головну ідею - сходження від абстрактного до конкретного. Г. Спе­нсер замінює лінійний порядок наук розподілом їх на групи. Він виокрем­лює три групи наук: абстрактні, абстрактно-конкретні та конкретні.

Перша група охоплює абстрактні науки, тобто науки, що вивча­ють форми, у яких явища постають перед нами, - логіка, математика. Друга - абстрактно-конкретні науки, тобто науки, що вивчають самі яви­ща у їх елементах - механіка, фізика, хімія і т. д. Третя - конкретні, тобто науки, що вивчають самі явища в цілому - астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія і т. д. Такий розклад наук виражає поступовий пе­рехід, від абстрактних до конкретних галузей знання.

Абстрактні науки Ґ Логіка

\ Математика

Механіка
Абстрактно-конкретні науки ^ Фізика

Хімія і т. д.

Конкретні науки

Астрономія Геологія Біологія Психологія Соціологія і т. д.

Усі ці науки описують сферу пізнаванного, що представляє собою різноманітні прояви невідомої абсолютної сили - останнього начала всіх начал. Але вже Д.-С. Мілль, сучасник Г. Спенсера, піддав критиці як спе-нсерівську, так і контівську версії класифікації наук.

_г__ . ... Згідно Г. Спенсеру, філософія повинна

Еволюція та и закон„ ^ . ^т .

виходити з наизагальншіих істин, які

формулюються у термінах: матерія, рух і сила. Звідси три основні принципи, вла­стиві всім наукам: принцип незнищенно-сті матерії, принцип неперервності руху та принцип постійності сили.

27 — 2-3048

Історія філософії

Розглядаючи різні форми прояву і перетворення сил, Г. Спенсер формулює положення про те, що рух завжди направляється (спрямовується) по лінії найбільшого притягнення і найменшого опору, а також має певну ритмічність (просту і складну) або періодичність.

Далі Г. Спенсер встановлює загальний закон - закон неперервного перерозподілу матерії і руху. Цей закон, що притаманний усім явищам досвіду і виражає єдність знання, Г. Спенсер називає законом еволюції. Еволюція має універсальний характер, що уможливлює розуміння будь-якого явища. Вона є таким загальним процесом, через який проходить усяке буття, доступне нашим почуттям. Спочатку Г. Спенсер розуміє ево­люцію як перехід від однорідного до різнорідного. Згодом він конкретизує таке загальне положення і виокремлює три основні риси.

По-перше, еволюція є перехід від незв 'язності до зв 'язності, інте­грація чи концентрація матерії, поєднання в одне ціле елементів, що зна­ходились раніше у розсіяному стані. Наприклад, утворення хмари з суку­пності окремих частинок водяної пари тощо. По-друге, еволюція є дифе­ренціація, перехід від однорідного до різнорідного. Наприклад, утворення різних тіл Сонячної системи з туманності тощо. По-третє, еволюція є зро­стання впорядкованості, перехід від невизначеності до визначеності. На­приклад, впорядкованість Сонячної системи тощо.

Кожна з цих ознак еволюції є вірною, але не виражає всю її повно­ту, тобто закон еволюції. Тому Г. Спенсер пропонує формулу закону ево­люції: «Еволюція є інтеграція матерії, яка супроводжується розсіюванням руху і протягом якої матерія переходить зі стану невизначеної, незв'язної однорідності до стану визначеної зв'язної різнорідності, а збережений матерією рух аналогічно змінюється»¹. Цілком слушно постає питання: «До чого приводять ці зміни?» Виявляється, згідно Г. Спенсеру, що ево­люція має межу, за яку вона переступити не може»². Справа в тому, що перерозподіли речовини, що відбуваються навколо нас, завжди закінчу­ються розсіюванням рухів. Розсіювання рухів є процес урівноважування, що відбувається у всьому Всесвіті; оскільки будь-який рух «здійснюється під опором, тому він безперервно піддається вирахуванням, і ці вираху­вання приводять до кінцевого результату - зупинки руху».

Таким чином, еволюція приводить до рівноваги. «Коли еволюція здійснила свою ходу, коли агрегат насамкінець втратив надлишок свого руху і став узагалі отримувати ззовні стільки ж руху, скільки взагалі втра­чає його, коли він досяг рівноваги, до якої зміни зрештою приводять його,

¹ Спенсер Г. Основньїе начала. - С. 237; Спенсер Г. Синтетическая философия. - С. 46.

² Спенсер Г. Основньїе начала. -С. 291.

Частина V. Світова філософія XIX століття

він після того залишається підвладним усім тим зовнішнім діям на нього, які збільшують кількість руху, що знаходиться у ньому і протягом часу вони швидко або повільно, але незворотно нададуть його частинам такий надлишок руху, який зробить дезінтеграцію»¹.

Досягнення еволюцією своєї межі - рівноваги - є загальним законом, пануючим у всьому Всесвіті взагалі, і в суспільстві зокрема. Рівновага може порушуватися і тоді еволюція здійснює наступний цикл за вказаним зако­ном. Справа в тому, що еволюція завжди є інтеграція матерії і розсіювання руху, але в більшості випадків, вона не зводиться лише до цього. Первин­ний перерозподіл матерії і руху супроводжується перерозподілами вторин­ними. Але, згідно Г. Спенсеру, окрім перетворень, що здійснює еволюція, є протилежні процеси, які пов'язані з розпадом. Якщо еволюція є процес, що завжди полягає в інтеграції матерії і розсіюванні руху, то розпад - погли­нення руху і дезінтеграція матерії. Процес розпаду проявляється у всій природі. Він є необхідним доповненням еволюції, і рано чи пізно руйнує те, що створено нею. Тому Г. Спенсер визнає концепцію минулого, коли здій­снювались послідовні еволюції, аналогічні тій, що здійснюється тепер, і май­бутнього - коли повинні послідовно проходити такі ж процеси еволюції»².

Схематично можна зобразити так:

 

 

 

 

		еволюція
	У		У
інтеграція матерії			розсіювання рухів
	+		*
		рівновага
		і		І
	дезінтеграція матерії			поглинення рухів
		+		і
		розпад
	___ +___		___*_..................
інтеграція матерії	,--.,	розсіювання рухів
	г................ *.................		_____+_....
: р	і в н о в а г а
		*			*

І Спенсер Г. Основнне начала. - С. 291. Спенсер Г. Синтетическая философия. - С. 55.

27*

Історія філософії

Іншим джерелом, на котре мала спиратися влада імператора, був розвиток наукового знання. Китай - одна з найдавніших цивілізацій світу, а цивілізація, як відомо, не може не базуватися на наукових досягненнях, хоча в ті часи вони були ще примітивними. Так, відомо, що письмо вини­кло в Китаї п'ять тисяч років тому. Вже в династії Ся виникають перші книги - наприклад, збереглися «Книги дому Ся» («Ся-Шу»). Зрозуміло, що там розвивалися перш за все галузі знання, котрі були пов'язані з зем­леробством та торгівлею. Систематичне спостереження за небом у зв'язку не тільки з його культом, але й також з землеробством, призвели до вини­кнення астрономії (передбачення затемнень) і до створення хронології та календаря. Такий календар існував вже у II тисячолітті до н.е. Його голо­вною ознакою є розгляд генетичних циклів, і тому тут немає чіткого відо­кремлення від його світоглядного призначення. Можна сказати, що спо­стереження за природою дуже рано привело китайців до перших парост­ків математичного знання, котре спочатку зображувалось графічно. Ки­таю дуже рано було відомо виробництво металу, а за переказами, зброю виготовляли ще й з каміння та яшми, тобто задовго до того, як дізналися про метал. Китай став відомий Європі не пізніше І ст. до н.е., завдяки роз­витку торгових зв'язків. Саме в І ст. до н.е. У римській літературі з'явля­ються перші достовірні згадки про використання шовкової тканини, без­сумнівно, китайського походження. Знайомству з Китаєм Європа зо­бов'язана також великому мандрівнику Марко Поло і його свідченням, що він залишив у своїй славнозвісній книзі.

Таким чином, на видимій сцені китайської стародавньої історії пе­ред нами завжди присутні такі діючи особи: народ (Стихія), імператор (Небо) та їх взаємодія - Піднебесся. Невидимий бік подій розгортається завдяки невидимій силі мудрості, на котру спираються як імператор, так і народ. Образ мудреця, неначе тінь китайського імператора, ніколи не по­кидає його.

„. . Таких слів, як «філософія» і «філософ»

Образ мудрецяі китайський> т- •*• т т

., Китай не знав довго, так само, як не зна-

™ ла їх Індія. Проте китайський мудрець і

не був чистим філософом. У своєму об­разі він обіймає і найдавнішу форму ша­мана чи знахаря, і мудреця-науковця, і, в решті решт, філософа. Тому ки­тайський мудрець є більшим за філософа, а китайський філософ є завжди мудрецем. Його свідомість конкретніша за усі інші форми свідомості, і за­вдяки цьому тільки він може бути радником імператора. У процесі станов­лення філософської мудрості він не може не спиратися на шаманство і на

Історія філософії

Вчення про еволюцію Г. Спенсера було піддано нищівній критиці за його механістичний характер, «плоский еволюціонізм» тощо. Але кон­цепція Г. Спенсера відобразила весь той рівень знання, який був характе­рний для другої половини XIX ст. Не дивлячись на недоліки, як, напри­клад, «механіцизм», вона посідає чільне місце у історії думки, спонукає до роздумів над проблемою розвитку.

Література

Антология мировой философии. В 4 т. - Т. 3. - М., 1971.

Конт О. Дух позитивной философии. - СПб., 2001.

Спенсер Г. Синтетическая философия. В сокращенном изложении Говарда Коллинза.-К., 1997.

Реале Д., АнтисериД. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 4. От романтизма до наших дней. - СПб., 1997. Гл. 7.