Розділ 2. Постпозитивізм та аналітична філософія

,-,. . Карп Раймунд Потер (1902-1994) -

Філософська доктрина _ ^ і ,. , .«

_¥. _ британський філософ австрійського по-

Карла Поппера ^г _тт ^ ^ „." . „„

^г ходження. Народився у Відні 28 липня

1902 р. у родині відомого юриста При­микав до соціалістів і комуністів, але потім відмовився від соціалістичних ідей, усвідомивши, що вони несуть зла більше, ніж обіцяють виправити. На Поппера вплинула культурна атмосфе­ра Відня початку XX ст.: музика, наука, філософія, політичні ідеї. Він по­ступив до Віденського університету в 1918 р., де вивчав математику і тео­ретичну фізику; книги по філософії читав самостійно. У 1920-1922 рр. по­думував про кар'єру професійного музиканта, приєднався до «Спілки при­ватних концертів» А. Шенберга, протягом року вивчав композицію у Ві­денській консерваторії. Вирішивши, що недостатньо здатний до музики, залишив консерваторію. У цей же час брав участь у соціальній роботі і про­веденні шкільної реформи, працював добровольцем у дитячих клініках А. Адлера, з яким був знайомий особисто. Упевнені діагнози Адлера паціє­нтам, яких він навіть не обстежував, змусили Поппера засумніватися в пси­хоаналізі і «клінічних даних». Саме це, а також помилкові претензії маркси­зму на науковість, укупі з вивченням праць А. Ейнштейна, привели його до формулювання так званого принципу фальсифікації. Поппер задався пи­танням, що відрізняє наукові теорії (на зразок ейнштейнівської) від псевдо­наукових доктрин Маркса, Фройда й Адлера, і прийшов до висновку, що науковою теорію робить не підтвердження і не доказ її положень, а здат­ність виключати можливість деяких подій.

Поппер став одним з перших співробітників педагогічного інституту при Віденському університеті, завдяки чому познайомився з К. Бюлером, що згодом був науковим керівником його дисертації з проблеми методу в психології. Лінгвістичні ідеї Бюлера вплинули на попперівську концепцію мови і Світу-3. Закінчивши університет, Поппер одружився з Жозефіною Ганні Хеннінгер і викладав математику й фізику в старших класах однієї з віденських гімназій. У цей час Людвіг Віттгенштайн і логічні позитивісти, що входили у Віденське коло, активно пропагували так званий «верифіка-ційний критерій значення», що спонукало Поппера розробити і потім опуб­лікувати свої власні ідеї про демаркацію й індукцію. Його перша опубліко-

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

вана книга «Логіка дослідження» {Ьо%ік йег Рогзспищ, 1935) завоювала широке визнання своєю критикою індуктивізму, захистом філософії і вису­ванням «фальсифікованості» (на противагу «верифікованості») як критерію науки, а також твердженням про те, що метафізичні теорії можуть бути значимими, навіть якщо вони не фальсифіковані.

Поппер продовжував викладати в гімназії аж до 1937; не чекаючи аншлюсу Австрії, погодився стати викладачем філософії в Кентербері-колледжі в Крайстчерчі (Нова Зеландія), де залишався наступні дев'ять років. Саме в цей час ним була написана видатна праця, що містила кри­тику авторитаризму, - «Відкрите суспільство і його вороги» (Тпе Ореп Зосіеіу сиги Ііз Епетіех, 1945), в якій аналізувалися приховані тоталітари-стські мотиви у вченнях Платона, Гегеля і Маркса. Ця книга, яку Поппер називав своїм «внеском у воєнні дії», створила йому репутацію всесвітньо відомого філософа. У 1946 р., прийнявши пропозицію Лондонської школи економіки, він перебрався в Англію. Поппер був призначений професо­ром ЛШЕ в 1949 р., посвячений у лицарі в 1965 р. і все наступне життя присвятив філософії. Помер він у Кройдоні (Англія) 17 вересня 1994 р.

Основні праці К. Поппера «Логіка та ріст наукового знання», «Від­крите суспільство та його вороги», «Злиденність історицизму».

Фундаментальному принципу логічного позитивізму - верифікації (емпіричного підтвердження) - К. Поппер протиставляє принцип фаль­сифікації - можливості заперечення будь-якого теоретичного науково дове­деного твердження. Фальсифікація - це методологічна процедура, що до­зволяє встановлювати хибність гіпотези чи теорії. Отже, треба розрізняти принцип фальсифікації та процедуру фальсифікації.

Принцип фальсифікації безпосередньо пов'язаний з використанням принципу «фаллібілізму», розгорнутого ще Ч. Пірсом. К. Поппер обгрун­тував свою методологічну процедуру встановлення хибності теорії на ос­нові використання тосіш юііеш, що являє собою здійснення дедуктивно­го умовиводу.

Визнаючи слушність основоположення, уведеного віденцями, що факти не можуть бути доказом істинності теоретичних положень, фаль-сифікаціоністи доводять, що факти здатні лише спростувати теорію. Тому перевірка науковості (демаркація) теоретичних положень здійснюється через їх спростування. Науковість у такому випадку не можна ототожню­вати з істинністю. Науковість лише характеризує прийнятність певних уявлень для науковців.

К. Поппер вважав, що, відповідно до вимог фаллібілізму будь-яке вираження систематично викладених достовірних наукових знань має зав­жди лише гіпотетичний характер; системі знання принципово притаманна

Історія філософії

певна помилковість, оскільки для систематизації дещо приймалося аргіогі, як окремий варіант «мовної гри». Дотримуючись даного положення, він називає себе «критичним раціоналістом». На його думку, розвиток науки полягає у висуненні гіпотез та їх спростуванні, і саме так здійснюється рух пізнання від простих до більш складних явищ, процесів.

При обґрунтуванні своєї методології він використовував положення про емерджентний розвиток науки: кожний етап розвитку знань є частко­вий випадок більш загального еволюційного процесу, що відбувається в дійсності. Плідно працюючи у царині логіки та методології наукового пізнання, К. Поппер створив дедуктивно-номологічну модель пояснення, розробив спосіб з'ясування вірного чи невірного змісту наукових гіпотез, запропонував оригінальну систему логічної інтерпретації обрахунку ймо­вірностей. Він також дав власну теорію свідомості, яку будував на засадах емерджентизму, критики фізикалістського редукціонізму Карнапа. Він виступав із запереченням марксизму як теорії, що не фальсифікується.

Послідовні емпіристи виводили методологію з аналізу структури знання за допомогою емпіричного виправдання прийнятності знань, який полягав у зведенні одних наукових речень до інших, тобто, у встановленні певних логічних взаємовідносин поміж реченнями. Тому під методологією логічні емпіристи розуміли, по суті, логіку аксіоматичного узгодження ви­словлювань, що складають узагальнення даних досвіду, і всі їхні методо­логічні проблеми зводилися до проблем логіки. Критикуючи їх, Поппер основною проблемою методології зробив проблему розвитку знання - про­блему аналізу висунення, формування, перевірки та зміни наукових теорій. Для Поппера «центральною проблемою теорії пізнання завжди була та за­лишається проблема росту знань». Перехід від аналізу структури до аналізу розвитку знання істотно змінив та збагатив проблематику методології.

Логічні емпіристи протягом багатьох років насаджували зневажливе відношення до філософії, висміювали її та намагались знищити навіть тінь традиційного філософствування в методологічних та наукових дискусіях. Поппер реабілітував філософію, визнав її сутгєвість для теоретичного при­родознавства, незмінно підкреслював її вплив на науку та тісний зв'язок філософії з методологією. У передмові до видання «Логіки наукового відкриття» він пише: «Я думаю, що існує, врешті-решт, одна філософська проблема, котрою цікавляться всі люди, що мислять. Це - проблема космо­логії: проблема розуміння світу - включаючи нас самих і наше пізнання як частину світу. Вся наука, я думаю, являє собою космологію, і для мене зна­чення філософії, так само як і науки, полягає винятково в тому внеску, кот­рий вони вносять у космологію».

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

Згідно з позицією фальсифікаціонізму доба домінування методо­логії емпіризму - це час вузького натуралізму, що претендував на опис начебто дійсно існуючих кордонних ліній, структур, наукових операцій. А для досягнення цих цілей потрібна лише одна методологічна концепція, що дає адекватний опис, яку можна лише допрацьовувати та вдосконалю­вати, але їй не можна протиставити іншу концепцію.

К. Поппер побудував власну методологічну концепцію, самоусві-домлюючи себе послідовником конвенціоналізму, але він оголосив, що його концепція представляє собою кодекс методологічних угод, які вико­нують не лише дескриптивну (як це прийнято в класичному конвенціона­лізмі), але й нормативну функцію.

Нарешті, визнавши завданням методології аналіз розвитку науково­го знання, Поппер сам стимулював інтерес до історії науки. Саме з мето­дологічної концепції Поппера філософія та методологія науки починає свій свідомий поворот від логіки до історії науки.

Логічні емпіристи наполягали на верифікації тверджень науки, тобто, на обгрунтуванні за допомогою емпіричних даних. Вважалось, що такого обґрунтування можна досягнути або за допомогою виведення тверджень науки з емпіричних речень, або при допомозі їх індуктивного обгрунтуван­ня. Однак, це виявилось неможливим, що доводило принципову обме­женість індукції, сенсуалізму та емпіризму. Факт асиметрії між підтверд­женням і спростуванням загальних речень та критика індукції як методу обгрунтування знання, наявна у різних теоретиків, привели Поппера до відмови від верифікаціонізму, до обгрунтування фальсифікаціонізму.

У Поппера були і власні, більш глибокі, філософські підстави для того, аби зробити фальсифікаціонізм ядром своєї методології. Він при­ймає положення про об'єктивне існування фізичного світу та визнає, що людське пізнання прагне істинного опису цього світу. Він готовий пого­дитись з тим, що людина може отримати істинне знання про світ. Проте, Поппер відкидає існування абсолютного критерію істинності знання -такого, котрий дозволив би нам апріорно виділити істину із всієї сукуп­ності наших переконань. Як і античні скептики, він вважає, що навіть ви­падково наткнувшись на істину у своєму науковому пошуку, ми не може­мо з упевненістю сказати, що це істина. Ні несуперечливість, ані під-тверджуваність емпіричними даними не можуть слугувати остаточним критерієм істини, якщо мова йде про систему знання, яка щось розповідає про дійсність. Будь-яку фантазію можна представити у несуперечливому вигляді, а хибні вірування нерідко знаходять емпіричні підтвердження. У своїх спробах зрозуміти світ люди висувають гіпотези, створюють теорії та формулюють закони, але вони ніколи не можуть з упевненістю сказати, що саме із створеного ними є абсолютно істинним описом світу.

Історія філософії

За Поппером, хоча й неможливо встановити істинність людських переконань, але є способи виявити їх хибність. Не можна виділити істину в науковому пізнанні, але, постійно виявляючи та відкидаючи хибу, мож­на наблизитись до істини. Це виправдовує наше прагнення до пізнання та обмежує скептицизм.

«Проблему знаходження критерію, котрий би дозволив нам провести розрізнення між емпіричними науками, з одного боку, і математикою, логікою, а також «метафізичними» системами, з іншого, я називаю, - гово­рить Поппер, - проблемою демаркації». Саме ця проблема, за його власним визнанням, зацікавила Поппера на самому початку його наукової діяль­ності. У той час широко розповсюдженою була думка, що виходила ще від Бекона та Ньютона, згідно з якою наука відзначається використанням ін­дуктивного методу, який приписує починати із спостережень, з констатацій фактів, а потім сходити до узагальнень. Цю думку підтримували і логічні емпіристи, які прийняли в якості критерію демаркації верифікованість.

Однак, Поппер відкинув індукцію та верифікованість в якості крите­рію демаркації. Ці критерії вбачають характерну рису науки в обгрунтова­ності та достовірності, протиставляючи її особливостям не-науки (напри­клад, метафізики), яка є недостовірною та ненадійною. У свою чергу, повна обгрунтованість та достовірність у науці постають як недосяжні ідеали, а можливість лише часткового підтвердження не може строго демаркувати науку від не-науки: наприклад, вчення астрологів про вплив зірок на долі людей підтверджується величезним емпіричним матеріалом. Тому Поппер в якості критерію демаркації обирає фальсифікованість, тобто емпіричну спростовуваність: «... Деяку систему я вважаю емпіричною або науковою тільки в тому випадку, якщо вона може бути перевірена досвідом. Інакше кажучи, від наукової системи я вимагаю, щоб вона мала таку логічну фор­му, котра уможливлює її виділення в негативному розумінні: для емпі­ричної наукової системи повинна існувати можливість бути спростованою досвідом».

Таким чином, щоб відповісти на питання про те, чи є деяка система тверджень науковою або ненауковою, треба спробувати спростувати її; як­що це вдається, то дана система без сумніву є науковою, бо її зміст і логічна форма дозволила її фальсифікацію. Отже, саме з формою побудови науко­вого знання (логічною структурою) пов'язана можливість або неможливість фальсифікації. Тим самим система наукового знання розглядається фаль-сифікаціонізмом змістовно. Якщо знання щось розповідає про світ, то воно ставиться у відношення до дійсності як її «картина». А оскільки мову про систему знання як «картину світу» можна вести тільки за умови визнання, що відбувається пізнання та усвідомлення суб'єктом властивостей незале-

______ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________

жно від нього існуючого об'єкта, то фальсифікаціонізм слід визнати повер­ненням до класичних настанов теорії пізнання, яка абстрагується від про­блем, пов'язаних із розглядом системи знання у якості «мовної гри», чи інформації.

Звертаючись до метафізичного аспекту концепції Поппера, слід згадати обгрунтування методології критичного раціоналізму в межах вчення про три онтологічні світи.

У своїх останніх працях Поппер розвинув концепцію «об'єктивного» знання. Він називає знання «третім світом», який існує поруч з іншими «світами». «Для пояснення цього виразу, - пише він, - я хочу вказати на те, що якщо не сприймати надто серйозно слово «світ» як «універсум», то ми можемо розрізнити три таких світи або універсуми: по-перше, світ фізичних об'єктів або фізичних станів; по-друге, світ станів свідомості чи розумових станів; і, по-третє, світ об'єктивного змісту мислення, зокрема, наукового й поетичного мислення та творів мистецтва». «Третій світ» По­ппера має, за його власним визнанням, багато спільного з платонівським світом ідей та з гегелівським об'єктивним духом.

До переліку об'єктів «третього світу» Поппер відніс теоретичні си­стеми, проблеми, проблемні ситуації, критичні аргументи і, звичайно ж, зміст журналів, книг, бібліотек.

Ідея автономії кожного із універсумів є центральною в теорії «тре­тього світу». Хоча «третій світ» є витвором людини, згідно з концепцією Поппера, він існує та розвивається незалежно від людини за своїми влас­ними законами. Виходячи з концепції «третього світу», Поппер висуває три свої центральні епістемологічні тези. Суть їх така:

1. Традиційна епістемологія від Юма, Берклі, Локка, Канта і до Ра-ссела вивчала знання та мислення в суб'єктивному плані, тобто, вона мала справу із світом суб'єкта, із сутностями «другого світу». Теорія об'єктивного знання, на відміну від неї, повинна займатись наукови­ми теоріями та науковою аргументацією. «Знання в об'єктивному ро­зумінні, - пише Поппер, - є знання без суб'єкта, що позначає».

2. Справжнім заняттям епістемології повинно бути вивчення нау­кових проблем та проблемних ситуацій, наукових гіпотез та теорій, наукових дискусій і аргументації, ролі дослідних даних в наших те­оретичних конструкціях, змісту наукових журналів та книг, тобто автономії «третього світу».

3. Епістемологія, що вивчає «третій світ», може допомогти зро­зуміти «другий світ» (суб'єктивну свідомість) і, зокрема, світ суб'єк­тивних процесів мислення; проте зворотне є невірним.

Історія філософії

Запропонована Поппером «теорія трьох світів», яку він вперше ви­клав у доповіді на III Міжнародному конгресі з логіки, методології та філософії науки в Амстердамі, дозволила розглядати фальсифікацію як загальнонауковий методологічний принцип, яким користуються науковці у своїх міжгрупових відносинах. Коли представники однієї школи шука­ють шляхи для спростування теоретичних положень своїх наукових кон­курентів, вони здійснюють фальсифікацію спростовують або доводять ґрунтовність певних теорій.

Повернемось тепер до двох найважливіших понять попперівської методології - понять «фальсифікованість» та «фальсифікація».

Подібно до логічних емпіристів, Поппер протиставляє теорію емпі­ричним реченням. До останніх він відносить одиничні речення, що опису­ють факти. Сукупність всіх можливих емпіричних, або «базисних», речень утворює деяку емпіричну основу науки. Сюди входять і несумісні між со­бою базисні речення. Наукова теорія, вважає Поппер, завжди може бути виражена у вигляді сукупності загальних тверджень. Твердження такого роду можна виразити у протилежній еквівалентній формі. Тому всяку те­орію можна розглядати як таку, що забороняє існування деяких фактів, або говорить про хибність деяких «базисних» речень. Такі «базисні» речення, що описують факти, заборонені теорією, Поппер іменує «потенційними фальсифікаторами» теорії. «Фальсифікаторами» тому, що у випадках, якщо заборонений теорією факт насправді має місце і «базисне» речення, котре описує його, є істинним, то теорія вважається спростованою. «Потенцій­ними» тому, що ці речення можуть фальсифікувати теорію, але тільки в тому випадку, коли буде встановлена їх істинність. Звідси поняття фаль­сифікованості визначається так: «...теорія є фальсифікованою, якщо клас її потенційних фальсифікаторів є не пустим».

Якщо ми вважаємо «базисні» речення істинними, такими, що опи­сують твердо встановлені факти, то зрозуміло, що в у випадку їх невідпо­відності теорії ми без сумнівів повинні відкинути таку теорію. Поппер у повній відповідності до своїх гносеологічних настанов відкидає існування якої-небудь безсумнівної основи науки і навіть свої «базисні» речення розглядає як гіпотези, що також мають фальсифікуватися. Але тоді, у ви­падку зіткнення гіпотетичної теорії з так само гіпотетичним «базисним» реченням, які є підстави для переваги певної теорії? Чому б в такому ви­падку не відкинути «базисне» речення? Поппер пропонує в даному випа­дку прийняти угоду (конвенцію) про те, що у випадку зіткнення теорії з «визнаним базисним реченням» слід відкидати саме теорію. За його мето­дологією, в основі наукового розвитку лежать угоди, причому припусти­мими є їх різноманітні види, системи цих угод. Як показали пізніше по-

Частина VI. Розвиток дочасної світової філософії

слідовники Поппера (Д. Агассі, І. Лакатос), угода відкидати теорію у ви­падку її зіткнення з фактами часто не приймається вченими, котрі понад усе прагнуть зберегти свої теорії.

Існують речення, які є неспростовними завдяки своїй логічній фор­мі. Це екзистенціальні речення виду «Існує речовина, здатна перетворю­вати неблагородні метали у золото». Тому подібні речення, з точки зору попперівського критерію демаркації, не є науковими і повинні вважатись метафізичними. Проте, хоча екзистенціальні речення є метафізичними, вони не безглузді, як вважали логічні емпіристи, а входять у мову науки і мають сенс, оскільки функціонально вони можуть являти собою фаль­сифікатор, тобто заперечення загальних наукових тверджень, що орієнтує на проведення емпіричної перевірки.

Метафізичні системи є неспростовними і, отже, ненауковими. Але, на відміну від верифікацюністського критерію демаркації, що претендує на розкриття смислів (неопозитивісти вважали - «метафізичні положення не мають смислу), критерій Поппера є лише критерієм демаркації, а не критерієм розумового сенсу. Тому для нього метафізика, хоча й виключа­ється безпосередньо з науки, але взаємодіє з нею як «абсолютний» фаль­сифікатор.

Звільнивши метафізику від підозри в безглуздості, визнавши мето­дологічно-функціональну необхідність філософії, Поппер сприяв відро­дженню інтересу до філософії та її методів серед методологів науки -інтересу, котрий майже згас під час панування логічного емпіризму.

До 1935 року, висловлюючись про науку та її розвиток, Поппер уни­кав вживання поняття «істина». Теорію кореспонденції Л. Віттґенштайна він вважав наївною та помилковою. Так само неприйнятні були для нього прагматистська та конвенціоналістська варіації вчення про істину. Проте, вже після виходу з друку «Логіки наукового дослідження» Поппер зу­стрівся з А. Тарським, котрий в особистому спілкуванні познайомив його з ідеями своєї семантичної концепції істини. Поппер відразу ж прийняв те­орію Тарського і з того періоду широко використовував цю концепцію істини в своїх філософських та методологічних працях.

Найвизначнішим досягненням Тарського, вважає Поппер, є те, що він показав, що можна використовувати класичну ідею істини як відпо­відності фактам, не впадаючи у суб'єктивізм та суперечності. Якщо по­няття «істина» вважати синонімом поняття «відповідність фактам», то для кожного твердження можна показати, за яких умов воно відповідає фак­там, тобто здійснити процедуру доведення істини. Це формулювання цілком виражає сенс класичної, або «об'єктивної», теорії істини.

Історія філософії

Принадність об'єктивної теорії істини Поппер вбачає в тому, що во­на дозволяє нам стверджувати, що деяка теорія є істинною, навіть в тому випадку, коли ніхто не вірить в цю теорію, і навіть коли не має підстави вірити в неї. Об'єктивна теорія істини чітко розрізняє істину та її критерій, а тому припускає, що, навіть натрапивши на істинну теорію, можна не знати, що вона - істинна. Таким чином, класичне поняття істини в його формаль­но-логічній обробці цілком суміщається з фальсифікаціонізмом.

Однак, коли Поппер спробував описати прогресивний розвиток на­уки, формально-логічного визначення поняття істини виявилось недоста­тньо. Виникла проблема, як показати, що ми дійсно чого-небудь «вчимось на помилках», що наші теорії є небезплідними? Тому для опису наукового прогресу Поппер вводить поняття «цікавої істини», тобто істини, що зав­жди дає відповідь на питання про її доведення. Відмінність поміж «прос­тою істиною» та «цікавою істиною» змушує Поппера звернутись до ана­лізу змісту наших гіпотез та теорій.

Поппер виділяє декілька видів змісту теорій. Перш за все, усяка на­укова теорія має емпіричний зміст - сукупність тих «базисних» речень, котрі вона забороняє. Емпіричний зміст теорії дорівнює класові її по­тенційних фальсифікаторів.

Наступним різновидом змісту теорій є їх істинність чи хибність. Незважаючи на те, що всі наукові теорії у чомусь є хибними, вони мають певний істинний зміст. Істинний зміст теорії Т Поппер визначає як клас всіх істинних наслідків Т. Хибний зміст теорії Т визначається ним як різниця логічного змісту та істинного змісту Т.

З'єднуючи поняття істини з поняттям змісту, Поппер дійшов до по­няття правдоподібності. Якщо порівняти дві теорії ТІ і Т2 у їх відношенні до істини, то ми можемо сказати, що «Т2 ближча до істини чи краще відповідає фактам, ніж ТІ, тоді і тільки тоді, коли: а) істинний, але не хи­бний зміст Т2 перевищує істинний зміст ТІ або б) хибний, але не істинний зміст ТІ перевищує хибний зміст Т2».

Це й виражає, вважає Поппер, ідея «правдоподібності»: теорія Т2 буде в цьому випадку більш правдоподібною, ніж теорія ТІ.

Поняття правдоподібності, за Поппером, носить такий самий об'єк­тивний характер, як і поняття істини. Ступінь правдоподібності є об'єк­тивною властивістю наукових теорій, а не нашою суб'єктивною оцінкою. Тому, як і у випадку з поняттям істини, тут знову потрібно проводити розрізнення поміж визначенням поняття правдоподібності та критерієм правдоподібності. Визначення правдоподібності ми вже маємо, однак ми позбавлені її критерію: не можна з упевненістю стверджувати, що одна теорія є більш правдоподібною, ніж інша, можна лише висловити гіпоте­тичне припущення про це.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

З визначення поняття правдоподібності випливає, що максималь­ний ступінь правдоподібності може бути досягнутий лише такою теорією, котра є не просто істинною, а являє собою повну та вичерпну істину, тоб­то якщо вона відповідає всім реальним фактам. Така теорія є кінцево не­досяжним ідеалом. Однак, поняття «правдоподібності» може бути вико­ристане при порівнянні теорій для встановлення ступеню їх правдо­подібності - в цьому Поппер вбачає основне функціональне достоїнство цього поняття, достоїнство, котре робить його навіть важливішим у пізнанні, аніж поняття істини.

Поняття «правдоподібності» не лише допомагає нам при виборі кращої з конкуруючих теорій, але дозволяє дати порівняльну характерис­тику навіть тим теоріям, котрі були спростовані. Якщо теорія Т2, яка замінила ТІ, також через деякий час виявляється спростованою, то з точ­ки зору традиційних понять істини та хиби вона буде просто хибною, і в цьому розумінні нічим не відрізняється від теорії ТІ. Це показує недо­статність традиційної дихотомії «істина-хиба» при описі розвитку та про­гресу знання. Поняття ж правдоподібності дає нам можливість говорити, що Т2 все ж таки є кращою, ніж ТІ, оскільки є більш правдоподібною та краще відповідає фактам. Завдяки цьому, поняття правдоподібності до­зволяє нам розташувати у послідовний ряд усі теорії за зростанням ступе­ню їх правдоподібності, і таким чином виявити прогресивний розвиток наукового знання.

Вбачаючи найбільш характерну особливість науки у фальсифіко­ваності її теорій, Поппер приходить до специфічного розуміння наукового знання та наукового методу. Своє розуміння знання він протиставляє есенціалізмові, котрий був найбільш поширений у ХУШ-ХІХ ст., та ін­струменталізмові, що широко розповсюдився у XX ст.

Есенціалістське тлумачення наукового знання сходить, на думку Поппера, до Галілея та Ньютона. Його можна окреслити у трьох тезах.

1. Вчені прагнуть отримати істинний опис світу.

2. Істинна теорія описує «сутності», що лежать в основі спосте­режуваних явищ.

3. Тому, якщо теорія є істинною, то вона не припускає ніяких сумнівів і не потребує подальшого пояснення чи зміни.

Поппер приймає першу тезу. Він «хоче» прийняти і другу тезу, хоча фактично не приймає її. Ідею сутності Поппер відкидає тому, що з неї ви­пливає третя теза, з котрою він рішуче не погоджується. Якщо ми визнаємо наявність знання останньої сутності світу, то ми повинні прийняти і мож­ливість остаточного пояснення, яке не потребує виправлень чи покращень. Поппер не може допустити в науці ніяких остаточних пояснень, бо це запе-

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Керуючою силою поведінки для Лао-цзи є не воля Неба, а воля, кот­ра керує і Небом, і Землею, і імператором, і народом. Лао-цзи називає її, як і Конфуцій, «Дао». Однак, якщо за Конфуцієм «Дао» визначається як со­вість, то Лао-цзи вже в § 1 сповіщає, що існують різні форми Дао: Дао, що не має імені і Дао, що має ім'я. І те, і інше Дао - важливі, «перехід від одно­го до іншого - двері до дивного»¹. Можливо, тут вже і висловлене те осно­вне, що потім розгортається у всьому творі. Справа в тому, що автор нама­гається довести тотожність існування і сутності знання людини, і прихо­дить до висновку, що про сутність ми не можемо нічого сказати, тому що як тільки ми скажемо, назвемо її, вона перетвориться лише в те, що існує, тобто у визначене Дао, а останнє завжди буде не повним знанням, а лише знанням однієї з протилежностей. «Коли у Піднебессі дізнаються, що пре­красне є прекрасним, з'являється і потворне», - пише він у § 2. А якщо так, то ми не можемо абсолютизувати ніяку з форм існуючого Дао, ми повинні лише знати, що воно перейде у свою протилежність, і ми нічого не можемо зробити з тією «долею». Це перетворення - вічне. Все, що залишається наймудрішому, котрий пізнав цей перехід - нічого не діяти. У цьому неді-янні, власне, і полягає його мудрість.

Пізнання переходу Лао-цзи називає «Де». «Керувати, не вважаючи себе властителем - ось що має назву найглибшого де». На відміну від Конфуція, він вважає, що «треба зробити своє серце виключно безприст­расним, твердо зберігати спокій, і тоді усі речі будуть змінюватися самі собою, а нам лише залишиться споглядати їх повернення. У світі - безліч різноманітних речей, але всі вони повертаються до свого начала». Якщо людина навчається і отримує якесь знання, вона схоплює лише одну з крайнощів і абсолютизує її. Звідси мудрець робить дуже незвичний ви­сновок: він вважає, що усі смути у державі походять від освіченості лю­дей, і тому заради їх припинення треба, щоб люди перестали навчатися: «Якщо не шанувати мудреців, то в народі не буде ворожнечі...»². Він не­гативно ставиться до конфуціанської ідеї гуманності, вважаючи, що вона виникла на підставі нехтування непізнанним Дао. «Коли усунули велике дао, з'явились «любов до людини» та «справедливість» (тут маються на увазі лише їх поняття). Коли з'явилося мудрування, з'явилося і лицемірс­тво» . У такому ключі викладений увесь твір Лао-цзи. Врешті решт, у нього вимальовується такий образ держави: «Нехай держава буде малень­кою, а населення - нечисленним. Нехай народ знову починає плести вуз-

Див.: Дао де цзин // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. - Т. 1. -С. 115. ¹ Дао де цзин. - С. 117.

Там само. - С. 120.

4*

Історія філософії

речується реальною історією науки. Таке пояснення не можна було б фаль­сифікувати, тому (за його критерієм демаркації), воно було б ненауковим.

Поппер погоджується з інструменталізмом в тому, що наукові те­орії є інструментом для наукових передбачень. Однак, наукові теорії зав­жди претендують на те, що вони описують дещо існуюче і виконують не лише інструментальну, але й дескриптивну функцію. Це випливає з на­ступних положень, які він висуває:

По-перше, наукові теорії піддаються перевіркам з метою їх фаль­сифікації, а отже, теорії не є лічильними правилами, як вважають інстру­менталісти. Правила та інструменти не піддаються таким перевіркам, во­ни лише використовуються відомим чином.

По-друге, теорія в процесі перевірки фальсифікується; правила та інструменти не можна фальсифікувати. Отже, інструменталістська інтер­претація неспроможна зрозуміти реальні перевірки, які є спробами спрос­тування, і не може піти далі за твердження про те, що різноманітні теорії мають різні сфери застосування.

По-третє, інструменталізм, розглядаючи теорії як правила, рятує їх від спростування, витлумачуючи фальсифікації як обмеження сфери за­стосування теорій-інструментів. Тим самим інструменталізм гальмує нау­ковий прогрес, сприяючи консервації спростованих теорій та перешко­джаючи їх заміні на нові, кращі теорії.

Найважливішим, а іноді і єдиним методом наукового пізнання дов­гий час вважали лише індуктивний метод. Згідно з індуктивістською ме­тодологією, наукове пізнання починається із спостереження та констатації фактів. Після того, як факти встановлені, починається процес їх узагаль­нення та висунення теорії.

Поппер заперечує індуктивний метод як метод, придатний для теоре­тичного рівня наукового пізнання взагалі. Він намагається довести, що про­цедура, котру описує індуктивний метод, не використовується і не може використовуватись в процесі отримання системи наукових знань (теорії).

Насамперед фальсифікаціонізм вказує на те, що в науці немає твер­до встановлених наукових фактів, тобто того незаперечного емпіричного базису, котрий слугує відправною точкою індуктивної процедури ство­рення системи знання. Всі наші констатації фактів є твердженнями, а вся­ке твердження носить гіпотетичний характер і може бути спростоване на підставі різних причин. Не існує й «чистого» спостереження, котре могло б постачати нам достовірні факти, оскільки «спостереження завжди но­сить вибірковий характер». Таким чином, наука на противагу тому, що рекомендує індуктивний метод, не може почати із спостережень та конс-татацій фактів.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

З позиції чистої методології для пізнання світу, стверджує Поппер, «немає більш раціональної процедури, ніж метод спроб та помилок -припущень та спростувань: сміливе висунення теорій; спроби найкращим чином показати помилковість цих теорій та тимчасове їх визнання, якщо критика виявляється безуспішною». Метод спроб та помилок є характер­ним не лише для наукового, але й для усякого пізнання взагалі.

Очевидно, що така жорстка критика індуктивізму зумовлена вихідними гносеологічними настановами, що витікають з епістемоло-гічного тлумачення принципу «фаллібілізму» та загальних методологіч­них настанов фальсифікаціонізму.

Однак, не можна заперечити, що емпіризм потрібен, щоб наука не перетворилась у метафізичну догму, не припинила свого розвитку. У ній постійно повинні відбуватись висунення нових теорій, їх емпірична пе­ревірка та спростування. Якщо ж цей процес призупиняється і деякі теорії панують протягом тривалого часу, то вони перетворюються на неспрос­товні метафізичні догми. «Я стверджую, що безперервний ріст є істотним для раціонального та емпіричного характеру наукового пізнання і, якщо наука перестає зростати, то вона втрачає цей характер. Саме спосіб росту робить науку раціональною та емпіричною, тобто той спосіб, при допо­мозі котрого вчені проводять розрізнення поміж існуючими теоріями і вибирають кращу з них або (якщо немає задовольняючої теорії) висува­ють підстави для відкидання всіх наявних теорій, формулюють ті умови, котрі повинні виконувати задовольняюча теорія».

Які ж вимоги повинна виконувати наукова теорія, аби вважатись такою?

Перед ученими стоїть проблема: знайти нову теорію, що спроможна пояснити певні експериментальні факти: факти, котрі з успіхом пояснюва­лись попередніми теоріями; факти, котрі попередні теорії не змогли пояс­нити; факти, при допомозі котрих ці попередні теорії були фальсифіковані. Нова теорія повинна також усувати деякі теоретичні утруднення: як звіль­нитись від асі Ьос гіпотез (таких, що потребують додаткових пояснень), як об'єднати в одне ціле раніше незведені гіпотези тощо. Якщо ученому вда­ється створити теорію, яка вирішує всі ці задачі, то тим самим він вже зро­бить значний внесок в розвиток пізнання. Однак, на думку Поппера, недо­статньо, щоб нова теорія пояснювала відомі факти та вирішувала відомі теоретичні ускладнення. Для того, щоб її можна було вважати новим на­ближенням до істини, вона повинна задовольняти наступним вимогам.

(1) Нова теорія повинна виходити з якої-небудь нової, простої, плідної та цілісної ідеї стосовно деяких зв'язків та відношень (наприклад, ідея гравітаційного тяжіння) між до цих пір не пов'язаними речами (таки-

Історія філософії

ми, як планета та яблука), чи фактами (такими, як інерційна та гравіта­ційна маси), чи новими «теоретичними сутностями» (такими, як поля та частки). Це вимога простоти.

(2) Нова теорія повинна бути такою, щоб незалежно перевірялась. Це
означає, що поряд з поясненням відомих фактів нова теорія повинна мати
нові та переварюванні наслідки, вести до передбачення нових явищ. Ця ви­
мога є необхідною, оскільки без неї нова теорія може бути теорією асі Ьос,
адже завжди можливо створити систему знання, котра буде відповідати
множині фактів, що обов'язково потребують додаткових пояснень. А фаль­
сифікація пояснень не потребує, бо вона лише вимагає перевірки.

Нова теорія, що задовольняє другу вимогу, буде краще перевірюва-ною, ніж передуюча їй теорія, оскільки вона не лише пояснює всі факти передуючої теорії, але й передбачає нові, котрі ведуть до нових перевірок. Окрім того, виконання другої вимоги забезпечує більшу плідність нової теорії. Вона приводить нас до постановки нових експериментів і, навіть якщо їх результати відразу ж спростують нову теорію, наше знання буде все ж таки зростати, оскільки результати нових експериментів поставлять перед нами нові проблеми, вирішення котрих вимагатиме створення но­вих теорій. Отже, вони рухають науку вперед. Перші дві вимоги обмежу­ють коло пошуків нової теорії, відкидаючи тривіальні та нецікаві рішення проблеми, що стоять перед науковцями.

(3) «... Ми вимагаємо, аби теорія витримала деякі нові та строгі пе­
ревірки».

Зрозуміло, що ця третя вимога різко відрізняється від двох перших. Виконання перших двох вимог можна встановити при допомозі логічного аналізу старої та нової теорій, і в цьому розумінні вони є лише «фор­мальними вимогами». Стосовно ж останньої вимоги, то її виконання мож­ливе лише за допомогою емпіричної перевірки передбачень нової теорії, і в цьому розумінні вона є завжди змістовною вимогою. Виконання перших двох вимог необхідне для того, щоб нову теорію можна було взагалі сер­йозно розглядати і ставити питання про її емпіричну перевірку.

Третю вимогу Поппера можна розділити на дві частини: по-перше, деякі передбачення нової теорії повинні бути успішними; по-друге, нова теорія не повинна остаточно спростовуватись, перш ніж досягне деякого явного успіху при вирішенні вже поставлених наукою проблем. На логічне відношення поміж теорією та новим підтверджуючим її свідченням не впливає той факт, чи передує в часі побудові нової теорії виявлення свід­чення чи ні. Внутрішня цілісність теорії не може залежати від того, як довго вона могла бути спростована. Однак, ці умови неважко пояснити: успіх пе­редбачень, що випливають з нової теорії, рівнозначний вирішальним пе-

_______ Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________

ревіркам, котрі теорія повинна витримати для того, щоб отримати визнання як крок уперед у розвитку пізнання. Це надає теорії право на подальші екс­периментальні перевірки, котрі, можливо, приведуть до її спростування.

Третя вимога Поппера приводить нас до обговорення його поняття підтвердження і тієї ролі, котру в його концепції відіграє позитивне свідчення експериментів.

Якого значення надавав Поппер позитивним свідченням на користь наукової теорії, видно з того, що він навіть спеціально відзначав небезпеку їх накопичення для науки. Свої спроби сфальсифікувати теорію ми почина­ємо з таких перевірок, котрі з найбільшою ймовірністю повинні виявити її хибність. Кожна наступна перевірка має все менші шанси спростувати те­орію. Таким чином, накопичення позитивних свідчень в первісному розумін­ні їх Поппером зменшує можливості фальсифікувати теорію, отже - робить її все менше науковою. Теорія стає «закритою» і не забезпечує росту знання.

У подальшому Поппер починає говорити про підтвердження в іншому розумінні. Третя вимога стверджує, що спочатку ми повинні шу­кати і знайти позитивні свідчення на користь теорії, тобто підтвердити її, а вже по цьому знову повернутись до фальсифікаціоністської стратегії. Тоді модель розвитку науки набуває більш традиційного вигляду: припу­щення - підтвердження - спростування. Без сумніву, цей перехід був пов'язаний з визнанням Поппером ідеї наукового прогресу та уведенням в методологію поняття правдоподібності.

Методологічна концепція Поппера являє собою значне явище в су­часній філософії. Вона зіграла велику роль в розкладі та руйнації панування позитивістської методології. На основі методологічних поглядів Поппера виріс цілий ряд методологічних концепцій його учнів та послідовників -Дж. Агассі, П. Фоєрабенда, І. Лакатоса та інших (наприклад, Т. Кун), котрі тією чи іншою мірою відштовхувалися від ідей Поппера. Якщо тривалий час в західній філософії панувала одна методологічна концепція, породжена в рамках неопозитивізму, і важко було собі уявити можливість альтернати­вних концепцій, то завдяки впливу досліджень К. Поппера тепер ми знахо­димо цілу низку різних методологічних моделей.

Відмова від ототожнення методології з епістемологією, від абсолю­тизації методології аналітичної філософії та народження нових методо­логічних концепцій ставлять питання про їх філософську орієнтацію. Це стосується і методологічної концепції Карла Поппера. Багато авторів вва­жають його послідовником позитивізму. З цим, однак, важко погодитись, оскільки він піддав нищівній критиці позитивізм та інструменталізм - дві найпоширеніші форми індуктивізму в філософії науки. Поппер завжди визнавав цінність філософії для пізнання, тоді як для всього індуктивізму

33 — 2-3048

Історія філософії

характерним є негативне відношення до філософії. У розумінні знання та його розвитку, у вирішенні проблем, пов'язаних з емпіричним базисом науки, з дихотомією емпіричного та теоретичного знання, з поясненням, передбаченням та істиною Поппер далеко розходиться з логічним пози­тивізмом, повертаючись до «філософії свідомості» в супереч тенденціям поширення «філософії мови».

У такому випадку, якою ж є суто філософська позиція Поппера? Мабуть, Поппер (як і переважна більшість сучасних західних філософів) не є прихильником певної* філософської концепції, і його філософські по­гляди являють собою деяку суміш різноманітних філософських ідей. Ра­зом із цим, методологія Поппера - це величне, цілісне явище в сучасній філософії та методології науки.

Однак, якщо істина та хиба, критерій істинності й критерій хиб­ності є взаємопов'язаними, і якщо не може бути абсолютного критерію істини, то, як це було найкраще продемонстровано І. Лакатосом і П. Фоє-рабендом, не може бути й абсолютного критерію хибності. Тому фаль-сифікаціонізм був підданий критиці, коли стало зрозуміло, що повна фа­льсифікація теорій так само є недосяжною, як і повна їх верифікація.

Хоча фальсифікаціонізм і є логічно досконалим, він стикається зі своїми власними епістемологічними труднощами. У своєму первинному «догматичному» варіанті він приймає хибну передумову - про доведеність суджень з фактів і про недоведеність теорій. У попперівському «конвен-ціоналістському» варіанті фальсифікаціонізм потребує деякого (позамето-дологічного) «індуктивного принципу» для того, щоб надати епістемо-логічної ваги його рішенням приймати ті чи інші «базисні» твердження, і взагалі для зв'язку своїх правил наукової гри з правдоподібністю.

Так чи інакше, але епістемологічна ідея К. Поппера, що наука почина­ється з усвідомлення проблеми та являє собою методологічно орієнтовану діяльність із її раціонального вирішення, сьогодні стала вже класичною. Ев­ристичність даної ідеї набуває майже безмежного значення, оскільки визнає можливість, необхідність і корисність одночасного існування багатьох мето­дологічних систем у науці, що передує в процесі «зростання знання».

_Ля . Імре Лакапюс (1922-1974) - британський

Методологія науково-. ' ^г

історик науки угорського походження,
дослідницьких програм^к . ■". . ■' ^ ^ч

, _л ^{г г} один з лідерів історичної школи у мето-

дології та філософії науки. Він разом з Дж. Агассі, П. Фоєрабендом, Дж. Уоткін-сом, У. Бартлі, А. Масгрейвом, Д. Міллером та іншими був учнем К. Р. По­ппера (так звані попперіанці) і проводив велику роботу з пропаганди по-пперівських ідей.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії________

Мету своїх досліджень І. Лакатос вбачав у логіко-нормативній ре­конструкції процесів зміни знання та побудові логіки розвитку наукових теорій на основі ретельного вивчення реальної емпіричної історії науки.

До його основних праць відносять: «Регрес у нескінченність та заса­ди математики» (1962); «Доведення та спростування» (серія статей 1963— 1964 рр.); «Зміни у проблемі індуктивної логіки» (1968); «Фальсифікація та методологія наукових дослідницьких програм» (1970); «Історія науки та її раціональні реконструкції» (1970).

Відштовхуючись від теорії Поппера та критики Куна, Лакатос у праці «Фальсифікація та методологія наукових дослідницьких програм» заклав основи своєї власної концепції* логіко-нормативної реконструкції розвитку науки - методології науково-дослідницьких програм.

У ході своєї інтелектуальної еволюції Лакатос далеко вийшов за рамки концепції Поппера, хоча сам він неодноразово підкреслював нероз­ривний зв'язок своєї концепції з попперівською.

Подолання Лакатосом позиції Поппера виявляється вже в тому, що для нього проблеми історичної еволюції науки відразу ж стають центра­льними. Логіка науки, за Лакатосом, може бути лише теорією її розвитку. Основне спрямування Лакатоса полягає в тому, щоб зблизити логіко-методологічні дослідження з історико-науковими.

У праці «Фальсифікація та методологія наукових дослідницьких програм» Лакатос пропонує для розгляду такі проблеми:

- етапи розвитку наукового мислення Поппера (догматичний, наїв­ний методологічний, витончений фальсифікаціонізм);

- порівняльний аналіз концепцій Поппера та Куна, критика Куном Поппера;

- виклад своєї власної концепції, котра, за словами Лакатоса, являє собою подальший розвиток ідей Поппера.

У критиці фальсифікаціонізму Лакатос починає свій розгляд з фіксування ситуації, котра склалась у методології науки на час появи першого різновиду фальсифікаціонізму, а саме - догматичного фальсифі­каціонізму.

Джастифікаціонізм, згідно з яким наукове знання складалось з до­ведених тверджень, був зруйнований. Характерним для нього було проти­ставлення між одиничними твердженнями та універсальними теоріями, де одиничне твердження, що виражає «впертий факт», може спростувати теорію.

Ідеал доведеної істини вимагав заміни. У логічному емпіризмі (на­приклад, у Р. Карнапа) його було замінено ідеалом «ймовірної істини». А У соціології пізнання (Подані та Кун) - ідеалом «істини за згодою».

33*

Історія філософії

Але тепер скептицизм набуває вигляду крайнього твердження, що не повинно і не може бути доведеного знання, а отже - немає знання вза­галі. Методологічний скептицизм відкидає всі інтелектуальні стандарти. Ніщо не може бути встановленим, так само й ніщо не може бути відкинутим, всі наукові побудови є однаково неймовірними. Скептицизм «відчинив двері для ірраціоналізму, містицизму та забобонів».

Саме як спроба здолати цей скептицизм виникає догматичний (або натуралістичний) фальсифікаціонізм. Його представником був у початко­вий період своєї творчості К. Поппер. Однак, він швидко усвідомив не-конструктивність цієї позиції і, внаслідок цього, деякий час (до формулю­вання методологічного фальсифікаціонізму) не публікував жодної праці. Саме ця позиція Поппера критикувалась спочатку А. Айєром, а пізніше -й іншими філософами.

Догматичний фальсифікаціонізм визнає лише достовірність емпірич­ного базису, під яким розуміється клас потенційних фальсифікаторів. До­стовірність емпіричного базису не може передаватись теоріям. Всі теорії є гіпотетичними. Наука не в змозі остаточно довести теорію, проте вона мо­же її спростовувати. Для цієї позиції є характерною асиметрія між теорети­чними, або спекулятивними, висловлюваннями й фактуальними висловлю­ваннями, або ж базисними, такими, що спостерігаються.

Висловлювання визнається «науковим» в двох випадках, якщо воно є фактично доведеним або ж просто фальсифікованим висловлюванням.

Лакатос вважає, що догматичний фальсифікаціонізм не є прийнят­ним, оскільки він грунтується на двох хибних припущеннях і на надто вузькому критерії демаркації між науковістю та ненауковістю.

Перше припущення полягає в тому, що існує природна, або психо­логічна, межа між двома видами висловлювань - теоретичними та факту­альними. Це припущення Лакатос критикує за допомогою психології. Він вважає, що немає і не може бути чистого чуттєвого досвіду, в результаті якого з'явилися б фактуальні висловлювання. Не буває висловлювань без попередніх розумових настанов, тому й не може бути ніякої психо­логічної межі.

Друге припущення полягає в тому, що висловлювання буде істинним лише в тому випадку, якщо воно задовольняє психологічний критерій «бу­ти фактуальним», або «таким, що спостерігається», тобто, якщо воно дово­диться фактами. Лакатос вважає, що жодне фактуальне положення не може бути доведене експериментом. Висловлювання можуть бути виведеними з інших логічним способом, але не можуть бути отримані з фактів. Це при­пущення Лакатос спростовує за допомогою логіки.

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії_______

Що стосується критерію демаркації, то, згідно з ним, тільки ті теорії є «науковими», котрі фактуально спростовуються, тобто, теорія «наукова» тоді, коли вона має емпіричний базис.

Наукова чесність при цьому полягає у відкиданні теорії, якщо на­явний експеримент, котрий їй суперечить. «Наука розвивається шляхом постійного відкидання теорій за допомогою «впертих фактів», сміливих спекуляцій».

Слід відзначити, що догматичний фальсифікаціонізм приймає те­орію лише в тому випадку, якщо вона спростовується скінченим числом спостережень.

За Лакатосом, логіка наукового відкриття Поппера являє собою «сплав» двох різних позицій:

- наївного «методологічного фальсифікаціонізму», до якого Поппер прийшов у 50-ті роки і який справедливо критикував Т. Кун;

- витонченого фальсифікаціонізму - це посилена позиція Поппера, яку Кун, на думку Лакатоса, не зрозумів (і розробляючи яку, Лакатос створив свою власну теорію).

Методологічний фальсифікаціонізм розглядається Лакатосом як відгалуження «революційного конвенціоналізму» (Пуанкаре, Ле Руа).

Новою версією фальсифікаціонізму є фальсифікаціонізм витончений. Тут вводиться новий критерій демаркації: теорія є «науковою» тільки в то­му випадку, якщо вона має підтверджений додатковий емпіричний зміст порівняно з її попередницями (або суперницями), тобто - якщо тільки юна веде до відкриття нових фактів. Цю, запропоновану ще Карнапом, версію і опрацював Лакатос. Теорія Т є фальсифікованою, якщо і тільки якщо за­пропонована інша теорія ТІ з наступними характеристиками: 1) ТІ має до­датковий емпіричний зміст у порівнянні з Т, тобто вона прогнозує нові фак­ти, які є неймовірними у Т чи забороненими останньою; 2) ТІ пояснює по­передній успіх Т, тобто весь неспростовний зміст Т є і в змісті ТІ; 3) деяка частина додаткового змісту є підтвердженою.

За свідченням Лакатоса, головна проблема, що цікавила Поппера, -це розрізнення наукових та ненаукових конструкцій, раціональних та не­раціональних змін теорії. Збереження теорії за допомогою гіпотез, які не задовольняють певним вимогам, являє собою її виродження. Такі неприпу­стимі гіпотези він і називає гіпотезами «асі Ьос», «конвенціоналістськими хитруваннями».

Лакатос вважає, що слід оцінювати не окремі теорії, а серії теорій, які утворюють послідовність, разом з допоміжними гіпотезами, початко­вими умовами тощо.

Історія філософії

Серія теорій є прогресивною (або утворює теоретично прогресивне зрушення проблеми), якщо кожна нова теорія має деякий додатковий емпіричний зміст з порівнянні з попередніми, і прогнозує нові, неочі-кувані факти. Тому теоретично прогресивна теорія є водночас і емпірично прогресивною.

Таким чином, оцінка переноситься з окремих теорій на серію те­орій. «Ми визнаємо теорію у серії фальсифікованою, коли вона буде витіснена теорією із змістом, що більш високо підтверджується». Тобто, виходить, що фальсифікації не можуть бути раніше, аніж виникне нова -краща - теорія. А таке положення є вже іншою методологічною позицією, це - історизм. У Лакатоса фальсифікація набуває багатопланового харак­теру поміж конкуруючими теоріями, вона стає історичною.

Тепер щодо концепції «дослідницької програми» І. Лакатоса.

Лакатос розглядає науковий розвиток у термінах прогресивних чи регресивних зрушень проблем у серії наукових теорій. Такі серії характери­зуються безперервністю. Ця безперервність розвивається із ще незрозумілої спочатку справжньої дослідницької програми, котра складається з методо­логічних правил: (1) негативної евристики; (2) позитивної евристики.

Негативна евристика об'єднує методологічні правила, які вказують нам, яких шляхів дослідження слід уникати. Позитивна евристика - якими шляхами треба прямувати.

Негативна евристика визначає «незмінне ядро» програми, яке вважа­ється неспростовним. Нові допоміжні гіпотези і початкові спостереження утворюють «захисний пояс» навколо цього ядра. Саме цей «захисний пояс» повинен нести на собі основний тягар перевірок. Саме він має повністю пристосовуватись, перероблятися чи навіть повністю змінюватись. У «не­змінне ядро» включаються умовно неспростовні фундаментальні припу­щення програми. «Жорстке ядро» може за певних умов руйнуватися, якщо програма перестає передбачати невідомі факти.

Завдання позитивної евристики полягає у тому, щоб викласти про­граму чи порядок дослідження, а також модифікувати, уточнити «захисний пояс», що спростовується. Лакатос вважає, що «ця позитивна евристика рятує вченого від спантеличення перед океаном аномалій». Вона ж форму­лює і «модель» програми, тобто сукупність початкових умов, про які відомо, що вони повинні заміщуватись у плині подальшого розвитку про­грами. «Моделі» змінюють одна одну. У цілому, позитивна евристика є більш гнучкою, ніж негативна.

Будь-яка дослідницька програма, врешті-решт, підходить до пунк­ту, коли її евристична потужність починає спадати. Цей пункт Лакатос називає «пунктом пересичення».

Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії

Основною вимогою, яку Лакатос ставить до серії теорій, є вимога безперервного росту.

Щоб зрозуміти своєрідність концепції Лакатоса, слід підкреслити, що він сам зауважує: «мій розгляд наукової раціональності, хоча й грунту­ється на концепції Поппера, але дещо відходить від його загальних ідей».

Услід за Поппером, Лакатос стверджує, що науковий розвиток є раціональним і потрапляє у сферу логіки відкриття.

У праці «Історія науки та її раціональні реконструкції» Лакатос вказує, що дослідницькі програми являють собою великі наукові досяг­нення, «які можна оцінювати на основі прогресивного чи регресивного зрушення проблем, (при цьому) наукові революції полягають в тому, що одна дослідницька програма (прогресивно) витісняє іншу». Ця методо­логічна концепція пропонує нову раціональну реконструкцію науки на підставі визнання методологічної функції історичних змін.

У конвенціоналізму ця методологія запозичує дозвіл раціонально приймати за угодою не тільки просторово-часові одиничні «фактуальні твердження», але також і просторово-часові універсальні теорії, що дає змогу зрозуміти безперервність росту науки. Фундаментальною одиницею оцінки, за Лакатосом, повинна бути не ізольована теорія чи сукупність те­орій, а «дослідницька програма» з конвенціонально прийнятим (а тому -згідно заздалегідь вибраних рішень - «неспростовним») «жорстким ядром» та з «позитивною евристикою», котра визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс для допоміжних гіпотез, передбачає аномалії та пе­реможно перетворює їх у підтверджуючі приклади - все це у відповідності до заздалегідь визначеної програмою проблеми. Учений бачить аномалії, але, оскільки його дослідницька програма витримує їх тиск, він може вільно їх ігнорувати. Насамперед позитивна евристика його програми, а аж ніяк не аномалії, диктує йому напрямки досліджень.

Методологія дослідницьких програм пропонує картину наукової гри, котра відрізняється від подібної картини методологічного фальсифікаціо-нізму. Вихідним пунктом тут є не встановлення фальсифікованої (а отже -несуперечливої) гіпотези, а висунення дослідницької програми. Проста фа­льсифікація (у попперівському розумінні) не веде до відкидання відпо­відного твердження. Прості «фальсифікації» (тобто аномалії) мають бути зафіксованими, але зовсім не обов'язково реагувати на них. Лакатос ствер­джує, що «зникають великі негативні вирішальні експерименти Поппера: «вирішальний експеримент» - це почесний титул, який, звичайно, може бути присвоєний певній аномалії, але тільки через довгий час після того, як одна програма була витіснена іншою». За Поппером, вирішальний експе­римент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумісним

Історія філософії

лики і використовувати їх замість письма. Нехай його їжа буде смачною, а одяг гарним, хатини зручними, а життя радісним».

Щоправда, у § 42 знаходимо здогадку про те, чим все ж таки є велике Дао. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три на­роджує всі істоти. Всі істоти носять у собі інь та ян і створюють гармонію». Нам ніколи не зрозуміти те, що саме мав на увазі Лао-цзи. Ми лише відчу­ваємо його тугу за міфічним образом «інь-ян-ці», і бачимо, що він намага­ється показати неспроможність висловити це за допомогою мови.

Таким чином, якщо Конфуцій, визначаючи Дао як першопринцип класичної китайської філософії, ототожнює його з совістю, то Лао-цзи, навпаки, ні з чим його не ототожнює, а намагається довести його самови-черпаність і саморозвиток. Не треба забувати, що Конфуцій радиться з першопредками, а Лао-цзи - з тією таємницею, котру взагалі на його дум­ку визначити не можна.

«Золотий вік філософствування» тривав у Китаї з V по II сторіччя до н.е., і за цей час перед нами з'являється ціла галерея образів філософу­ючих мудреців з властивими кожному особливими філософськими риса­ми. Серед них Мо-цзи, Ян Чжу, Цзоу Янь, Чжуан-цзи та інші. Але жоден з них не зміг затьмарити славу та заступити вплив Конфуція та Лоа-цзи.