ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Українська філософія, існування якої налічує більше тисячі років, лише в наші дні набула статусу національної філософії. Адже протягом сторіч українська духовна культура та її здобутки привласнювалися ін­шими народами, особливо тоді, коли історія їхня виявлялася значно коро­тшою. «Коли французький лицар, пише Ю. Липа, - здобув іспанський за­мок, він полонив власника замку, але зоставив старі замкові папери в по­рядку. Коли московський чи інший подібний завойовник здобув українсь­кий замок, він або спалив старі замкові папери, або, що частіше, підроб­ляв там підписи і дати»¹.

Ці привласненні багатства знову вертаються до скарбниці українсь­кого народу. Досить тяжким є цей процес в національній філософії і це пов'язано не тільки з відсутністю державно-національної самостійності, але й з тим, що саме розуміння національної специфіки формується до­сить пізно. Так, якщо Геґель нерозривно пов'язував національні особли­вості переважно з мовою ², то автор першої праці з української філософії Д. Чижевський розширює розуміння цього питання - «стремління до про­стоти і прозорості у англійців, стремління до симетрії і схематизму у фра­нцузькій філософії, стремління до відкриття діалектичних моментів про­тиріч і «руху» думки між ними - німецької» .

Інший український філософ О. Кульчицький, аналізуючи структуру філософського знання, стверджує, що філософська антропологія, яка інте­грує здобутки таких складників філософського знання, як онтологія, гно­сеологія та аксіологія, разом з тим не може обмежуватися роздумами над сферою загальнолюдського, що на ділі є тільки ідеальною абстракцією. Адже загальнолюдське існує насправді у конкретних постатях національ­них чи епохальних типів, формування яких зумовлене національними чи епохальними («історично-часовими») психічними структурами ⁴. Ці пси-

¹ Липа Ю. Призначення України. - Львів, 1992. - С. 228.

²«.. .Коли думка виражена власною мовою народу.. .свідомість безпосередньо упевнюється, що ці поняття не чужою, а своєю власністю» - Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии // Соч.:В14т.-Л., 1935.-Т. 11.-С. 360-361.

³ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Мюнхен, 1983. - С. 12.

⁴ Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен. - Львів, 1995. - С. 27.

Частина VIII. Історія української філософії

хічні структури включають в себе всю духовну культуру народу, в тому числі і світоглядно-філософські орієнтації його.

В характеристиці української національної філософії можна виді­лити певні етапи розвитку. У першу чергу слід відзначити так званий до-класичний та класичний періоди розвитку української філософії.

У докласичному, який охоплює ХІ-ХУИ ст., у свою чергу можна виділити такі етапи:

- міфопоетична свідомість давнього слов'янства;

- філософія Києворуської доби;

- філософія ХІУ-ХУІ ст.;

- Острозький культурно-освітній центр та Києво-Могилянський колегіум.

Класичний період (починаючи з творчості Григорія Сковороди) можна поділити на:

- Г. Сковорода - родоначальник української класичної філософії;

- Університетська філософія в Україні;

- українська філософія другої половини XIX ст.;

- новітня українська філософія.

Зрозуміти суть національної філософії неможливо без виділення її основних засад - етнонаціональних характеристик її. У зв'язку з цим необ­хідно згадати про порівняно нове у сфері гуманітарного знання поняття, яке великою мірою полегшує вивчення етнонаціональних характеристик суспі­льного буття, особливо його культурно-духовних аспектів. Йдеться про поняття «менгалітет» (від лат. тепз - розум), введене до наукового обігу на початку XX ст. групою французьких істориків. Ця група формується навко­ло створеного у 1929 р. часопису «Аннали економічної і соціальної історії», звідки і пішла назва цього об'єднання істориків - «школа «Анналів»». Мен­талітет (або ментальність) - це певного роду «канон інтерпретацій», «пси­хологічний інструментарій («оий11а§е тепіаіе», як кажуть учасники школи «Анналів»), який синтезує (здебільшого на дораціональному, емоційно-латентному рівні свідомості) традиції, вірування, звичаї певної, зокрема етнонаціональної спільноти у їх «реальному» та «уявному» вимірах - мар­новірства, фантазії, міфи, символи, ритуали, фобії та інше.

Менталітет, таким чином, інтегрує хаотичний і різнорідний потік на-півусвідомлених сприйнять і вражень, характерний не для окремих індиві­дів, а саме для людських спільнот («німотної більшості») в упорядковану картину світу - світогляд, тобто таку невидиму «культурну сферу», яка ви­значає і основні спрямування національної філософії. Ці спрямування, або основні ментальні особливості, можна виділити як «поліфонізм» (багатого­лосся різних культур - трипільської, іраномовної - скіфи та сармати, тюрк-

Історія філософії

ської - половці та печенеги, германської - готи, грецької, римської, пра-слав'янської), «антеїзм» - домінування жіночого начала в світосприйманні русичів та українців, «кордоцентризм» - світоглядна орієнтація на внутрі­шній світ людини («серце»). Як зазначає О. Кульчицький - «Зрештою укра­їнська культура запозичує і повністю стверджує окцидентальний персона­лізм, але надає йому дещо іншого напряму... напряму розбудови особи вглибину, замість експансії в ширину. У своєму світосприйманні українська культура, як сила, що формує національну психіку, здійснює, таким чином, «орієнтацію на Європу» . Говорячи про ці особливості світоглядно-філо­софської ментальності, ми наголошуємо звичайно, лише на її провідних домінантах, характерних рисах, виразних тенденціях, якими визначається специфічність, унікальність і неповторність цієї ментальності. Проте це зовсім не означає відсутності в українській філософії інших, відмінних і навіть альтернативних щодо названих аспектів та моментів, хоча ці останні (скажімо, натуралістично-реалістичні, раціоналістичні, моністично-моноло­гічні тощо) існують як «доповнюючі анклави» в антеїстично-екзистенцій-но-кордоцентричному контексті, утворюючи з останнім неповторну діало­гічно-гармонійну цілісність - Українську філософську думку.

Першим етапом її формування є міфопоетичний світоглядний прос­тір, відображений в усній народній культурі, в билинному епосі, в свід­ченнях стародавніх греків та арабів, у вітчизняних хроніках та літописах і, нарешті, в знайденій у 1919 р. А. Ізенбеком та дослідженій Ю. Миролю-бовим, М. Скрипником, Б. Рабіндером і В. Яценком так званій «Велесовій книзі». Донедавна її текст кваліфікувався (головним чином з ідеологічно-політичних міркувань) як «фальшивка» (варто згадати долю «Слова о полку Ігоревім», яке не визнавалося історичним документом до того часу, поки його зміст не був розтлумачений вихованцями Києво-Могилянської академії). Зміст «Велесової книги» формувався у ІУ-У ст. і був «записа­ний» дощечках у XX ст. (до нас потрапив не сам оригінал, а копія XVII ст., що й стало формальною «підставою» для сумнівів в історичній досте-менності документа).

Ментальні особливості, зафіксовані цими пам'ятками, визначили особливості формування національної української філософії, яка народжу­ється в Києворуську добу (у 1051 р. з'явилася перша філософська праця київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать». Тим то XXI ст. завершує перше тисячоліття української філософії та відкриває їй шлях у друге тисячоліття.

¹ Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - С. 155. 746

Частина VIII. Історія української філософії

Сучасні українські історики початок ет-Філософія Києворуської добиногенезу східнослов'янських народів -

українців, білорусів, росіян відносять до «докиєворуської доби» (V ст.). Як свід­чать новітні дані археології, історії, ет­нолінгвістики та інших наук, праукраїн-ський етнос виникає наприкінці V - на початку VI ст., прабілоруський і пра-новгородський - у VIII ст., прамосковський (праросійський) - у ХІ-ХП ст.¹

До X ст. завершується процес об'єднання слов'янських племен у єдину державу, де мешканці її розрізняли власне «Малу Русь» (по аналогії з грецьким розумінням «Малої Греції», як автохтонних територій, а «Великої - як колонізованих земель) - метрополію і решту києворуських земель ². Наймогутніша держава Західної Європи створює могутню культуру, втому числі і оригінальну філософію. Зміст її висловлений в цитаті візантійського філософа УН-УШ ст. Іоанна Дамаскіна з його «Діалектиці», наведеній в одному з перших перекладених з болгарської мови «Ізборників Святослава» (1073): «Філософія є пізнанням сущого, оскільки воно суще, тобто пізнання природи сущого. І ще: філософія є пізнанням речей божественних і людсь­ких, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є помисленням про смерть як довільну так і природну... Далі філософія є уподібненням богові... Фі­лософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, оскільки філософія є почат­ком усякого мистецтва... Далі, філософія є любов'ю до мудрості: істинна ж мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія»³.

Домінуючим у подальшому становленні києворуської філософської думки стає платонівський (за походженням) мотив філософії як «любо-мудрія», тобто «софійне» розуміння філософського знання. У платонічно-християнській традиції «софія» (мудрість) тлумачиться не як абстрактно-монологічне, а як особистісно-плюралістичне (із зображенням внутрі­шньої автономії особистісно-неповторних моментів) знання.

Саме особистісність «софійного» знання дає можливість розглядати києворуську (українську) ментальність як екзистенційну, а християнство в Києворуській духовності сприймати «під знаком Софії». Недаремно саме