Розділ 4. Неогеґельянство

Зародження неогеґельянства в Англії відноситься до 60-х років XIX ст., коли була опублікована книжка Дж. X. Стірлінга «Секрет Гегеля» у 1865 р., який перший ознайомив англійців із гегелівською філософією. Засновником цієї школи вважається Т. X. Грін (1836-1882). Його зусилля продовжили Джон і Едвард Керди. Дійсним же засновником, главою анг­лійського неогеґельянства став Френсіс Бредлі (1846-1924). Головний йо­го твір - «Явища і реальність» (1893).

Згідно Ф. Бредлі, гегелівське вчення було неправильно витлумаче­но. Насамперед це стосується гегелівського положення про єдність і боро­тьбу протилежностей, у якому було перебільшено момент боротьби. У Гегеля, вважає Ф. Бредлі, є момент єдності. Перебільшення моменту бо­ротьби є наслідком того, що наукове пізнання однобічно фіксує дійсність, неспроможне охопити її, оскільки всі наукові й філософські положення внутрішньо суперечливі. Внутрішня суперечливість понять є ознакою нереальності об'єкту, є симптом видимості. Поняття відхиляється від дій­сності, фіксує лише видимість. Поняття простір, час, рух, зміна, причин­ність і т. д. є не що інше, як видимість. Більше того, усі поняття виража­ють лише видимість, а усі прагнення проникнути у сутність дійсності за допомогою понять є марними, вважає Ф. Бредлі.

Таким чином, видимість існує і має певну «людську цінність». Але все існуюче мусить якось належати до дійсності і бути її проявом. Така позиція дозволяє Ф. Бредлі перейти від видимості явищ до дійсності.

Історія філософії

Отже, критерієм видимості є внутрішня суперечливість; абсолют­ним критерієм дійсності повинна бути несуперечливість, властивістю дій­сності - гармонія. Але виявляється, що думка не здатна осягнути дійсність як єдність, цілісність, оскільки вона містить і сприйняття і воління, есте­тичне почуття, задоволення, страждання. Все це у сукупності є досвід і складає абсолютну дійсність.

Таким чином, уся дійсність є досвід, але досвід не людський, а аб­солютний. Абсолют - то є всеосяжний досвід, як сукупність психічних переживань.

У Абсолюті розчиняються, загасають усі суперечності. Абсолют має бути гармонійним, його елементи не повинні змішуватися між собою, боротьба не повинна бути просто боротьбою. Має існувати деяка єдність, якій боротьба підвладна, і цілість, у якій вона не боротьба. Абсолют не підвладний ніяким змінам. Ф. Бредлі пише, що прогрес і регрес у світі є, але ми не можемо думати, що Ціле рухається вперед або назад. Абсолют не має своєї власної історії, хоча він і містить у собі незліченну кількість історій. Абсолют не має пір року, але одночасно несе свої листя, плоди і квіти. Абсолют, нарешті, не може ні з чим співвідноситись, оскільки він стає тоді чимось меншим, ніж Всесвіт.

Інший представник англійського неогеґельянства Бернард Бозан-кет (1848-1923, основний твір «Філософська теорія держави», 1899) роз­глядає існування цілісної дійсності, яка у чуттєвому спогляданні висту­пає у формі окремих змістів, а в системі знання - як ціле. Б. Бозанкет та­кож приходить до поняття Абсолюту, прообразом якого у земному світі є держава. Абсолют (держава) - то єдиний повноцінний індивід, всі інші індивіди - лише видимість. Усі соціальні суперечності, конфлікти змен­шуються, пом'якшуються і взагалі знімаються у Абсолюті.

Джон Мак-Таггарт (1866-1925) - ще один представник англійського неогеґельянства. Д. Мак-Таггарт розглядає діалектику Геґеля як процес ре­конструкції; звідси нижчі категорії - то лише абстракції, що ведуть до ви­щих категорій і лише найвища категорія може бути «незалежною і реаль­ною». Суперечності не є причиною руху, а лише проявляються у русі. Ру­шійною силою «діалектичного руху» є «відношення абстрактної ідеї до конкретної». Тому наступна категорія доповнює попередню. Д. Мак-Таггарт визнає існування духовної реальності, оскільки матеріальні субста­нції не можуть бути описані несуперечливо, а, отже, не можуть існувати реально. Дійсною реальністю є дух, єдина духовна субстанція. Дух склада­ється з окремих кінцевих «духів» або індивідуальних «Я». Характеризуючи дух, Д. Мак-Таггарт пише, що він безсмертний, а те, що називається смер­тю, є лише частина позачасового безкінечного ритму прогресу.

Частина V. Світова філософія XIXстоліття

Таким чином, у Бредлі індивід поглинається Абсолютом, у Ройса намічається тенденція розпаду Абсолюту і продовжується у Бозанкета, у якого Абсолют стає індивідом і цінністю. У Мак-Таггарта ця тенденція завершується: Абсолют розпадається на множинність індивідів (на «час­тини і частини частин»), для впорядкування яких виникла потреба у «кон­тролюючому індивіді».

Отже, англо-американське неогеґельянство витлумачує філософію Геґеля у дусі примирення, зняття суперечностей, звільнення індивіда з-під безособової влади загального, Абсолюту, що призводить до виникнення у США філософського напрямку - персоналізму: Б. П. Боун (1847-1910), У. Ш. Браітмен (1884-1954), Р. Флюеллінг (1871-1960) та ін.

Італійське неогеґельянство представлене двома видатними постатя­ми: Бенедето Кроче (1866-1952, глава цього напрямку) і Джованні Джен-тіле (1875-1944) та інші, менш впливові. Філософські вчення Б. Кроче і Д. Джентіле тісно пов'язані, хоча є, звичайно, і відмінність. Полеміка між ними продовжувалась понад 30 років, у якій вони торкались усіх основ­них проблем філософії, історії, моралі, політики тощо. їх полеміка поча­лася з політичних питань, що постали перед країною після Першої світо­вої війни: виникнення фашизму, з одного боку, вимагало свого обґрунту­вання, а з іншого - визначення своєї позиції. Д. Джентіле своїм вченням і діями відверто підтримував фашизм, у якого немає і не може бути майбу­тнього. У цьому, власне, трагедія Д. Джентіле. Б. Кроче спочатку підтри­мував фашизм, потім переосмислив свою позицію і перейшов в опозицію до нього. Але і Б. Кроче, і Д. Джентіле були настільки впливовими особи­стостями, що визначали не одне десятиліття духовне життя Італії. Як сві­дчать італійські історики філософії Д. Реале і Д. Антисері, філософський спадок Д. Джентіле складає зібрання творів у 55 томах, розподілених на 4 групи, а Б. Кроче - ще більше: лише твори по історії літератури і політики складають 54 томи, 12 томів нарисів з різноманітної тематики; окрім, вла­сне, філософських творів.

Згідно Б. Кроче немає нічого реального окрім духу, який розгортає свій безкінечний зміст у історичному процесі. Дух Б. Кроче розуміє як діяльність. Існує два типи діяльності: теоретична діяльність, пізнання, і практична діяльність або дія.

Теоретична діяльність розпадається на:

а) естетико-інтуїтивну, здійснює пізнання індивідуального, одини­
чного;

б) логіко-інтелектуальну, здійснює пізнання універсального, зага­
льного.

Практична діяльність розпадається на:

29 — 2-3048

Частина І. Історія Стародавньої філософії

двійка створила трійку, трійка створила всесвіт», - є лише натяком на триєдність світу, а не його поняттям.

Однак, не можна заперечувати, що символ «ці» і сьогодні має дуже великий вплив на свідомість людини, і наше знайомство з китайською філософією починається задовго до того, як ми вперше спробуємо розго­рнути сторінки праць видатних китайських філософів. Так само було і в історії. Символ виник раніше, ніж з'явилися філософи з їхніми працями. Він був неначе результатом, до котрого прийшла міфічна свідомість ки­тайців, і першою, нерозвиненою формою їх філософії, яка спробувала йо­го пояснити для себе, точніше, пояснити те, що ховається за цим симво­лом, і завдяки цьому спробувала оформити свої думки текстуально. Тут доречним буде пояснити цей процес кантівським поворотом думки: якщо це дійсно, то як це можливо. Якщо сприйняття такої форми Всесвіту є дійсним для людини, чи означає це можливість його існування для будь-якої іншої людини?

Підтвердження такої думки можна знайти, розглядаючи змістовно стародавній китайський міф. Найбільша кількість свідоцтв з міфології міс­титься в трактаті «Шань хай цзи»(«Книга гір та морів», ІУ-ІІ ст. до н.е.), а також у фрагментах давнього історичного твору «Шу цзин» («Книга істо­рії», ХІУ-ХІ ст. дол.е.) та книги ворожби «І цзин» («Книга перемін», VIII, VII ст. до н.е.), які входять до впорядкованого Конфуцієм П'ятикнижжя, та ін. Спочатку стародавній китайський міф не мав цілісної форми. Він скла­дався з багатьох сюжетів, які належали різним племенам, що населяли Ки­тай. До найбільш відомих міфів слід віднести міф про хаос, який розповідає про виникнення світу з безформної маси, міф про створення світу, яке від­бувається засобом відокремлення неба від землі, котрі спочатку перебували у хаосі, подібно середині курячого яйця (відокремлення неба від землі по­ходило від зростання з того яйця Пань-гу - міфічної персони, з котрою пов'язано виникнення явищ природи, природних стихій і людей). Одним з найпоширеніших міфів був міф про Нюй-ву - своєрідного деміурга, твореця світу жіночої статі, котра виліпила людей з глини та річного льосу і мала вигляд напівлюдини-напівгадюки; багато розповідали про інший міфічний персонаж - Фу-сі (східний Китай), який вмів готувати їжу на вогнищі, ство­рив рибальські сіті та вперше побачив на спині коня-дракона, що вийшов з ріки Хуанхе, триграми {ба гуа), які з того часу використовують для ворожби.

З часом Фу-сі та Нюйва стали зображуватися в парі. Хвости їх були переплетені. Це символізувало їх близькість як чоловіка та жінки. Іноді їх розглядали як брата та сестру, котрі, врятувавшись від потопу, вступили до шлюбу і спробували відродити людство. Існували й інші міфи.

Історія філософії

а) економічну, спрямована на досягнення індивідуальних цілей;

б) етичну, яка визначається моральним благом, універсальним.

На кожному етапі дух досягає більш високого рівня. Звідси, чотири частини філософії духу Б. Кроче, кожній з яких відповідає твір.

«Естетика як наука про вираження і загальна лінгвістика», 1902.

«Логіка як наука про чисте поняття», 1905.

«Філософія практики. Економіка і етика», 1908.

«Теорія і історія історіографії», 1917.

Д. Джентілле визнає єдину реальність - Актуальний мисленний процес. Реальність - то Акт (звідси назва філософської системи - актуа­лізм), або «мисль мисляча», мисль як творчий процес, що здійснюється. Матеріальний світ - то лише ілюзія, оскільки він є «мисль помислена», тобто здійснена, минула, як вичерпаний і тому абстрактний процес.

Матеріальний світ у такій формі не існує, оскільки реальність є ли­ше Акт, «актуальна мисль», яка творить усе суще і саму себе, якій ніщо не передує, яка не об'єктивується, вільна й неозначена. «Мисль мисляча», як єдина, безкінечна категорія, що розвивається, Акт - то сфера діалектики. «Мисль мисляча» як мертвий, нетворчий елемент, ілюзія - досліджується формальною логікою, безкінечною множинністю категорій.

Таким чином, гегелівський абсолютний дух італійськими неогеґе-льянцями був витлумачений як духовна активність.

Напередодні Першої світової війни з'являється небувалий інтерес до філософії Геґеля у Німеччині. В. Віндельбанд зазначав у «Оновленні гегельянства», що «світоглядний голод» охопив молоде покоління, і воно шукає задоволення у Геґеля. Як відомо, позитивізм з його реформами фі­лософії, і неокантіанство якраз і уможливили цей «світоглядний голод». Характерним для німецького неогегельянства є поступова втрата логічно­сті & раціональності, ірраціоналізація діалектики.

Слід зазначити, що В. Дільтей, одним із перших робить спробу ви­тлумачити філософію Геґеля ірраціоналістично. В «Історії молодого Геґе­ля» (1905) він пише, що Геґель традиційно тлумачився як раціоналіст, але в молодості він був скоріше ірраціоналістом у дусі філософії життя. Ге­ґель визначає характер дійсності через поняття життя. Г. Глокнер вважав, що позиція Дільтея - то лише відкриття. Філософія Геґеля повинна бути доповнена колом проблем ірраціонального.

Ріхард Кронер (1884—?) переконаний, що Геґель найбільший ірра­ціоналіст, якого тільки знала історія філософії.

Йонас Кон (1869-1947) теж тлумачить діалектику Геґеля у дусі ір­раціонального, заявляючи, що пізнання призводить до діалектики, оскіль­ки воно є «раціоналізація ірраціонального», а джерело діалектики міс­титься у відношенні «ірраціонального» до Каіїо.

Частина V. Світова філософія XIXстоліття

Артпур Лібертп (1878-1946) пропонує систематичний виклад «кри­тичної» діалектики, у якому піддається аналізу соціальне буття і робиться висновок про унеможливленім зняття протиріч, притаманних йому. А. Лі-берт спочатку тлумачить діалектику антиномічно, оскільки антиномії при­таманні усім предметам, уявленням, поняттям та ідеям. Але згодом А. Лі-берт починає усвідомлювати джерело антиномічної діалектики у трагізмі здійснюваних світових подій, а тодішній характер культури як трагічний. Звідси обґрунтовується концепція трагічної діалектики.

У французькому неогеґельянстві, представленого іменами Ж. Валя (1888-1974), О. Кожева (1902-1969), Ж. Іпполіта (1907-1968) та ін., продовжується ірраціоналізація філософії Геґеля. Ж. Валь тлумачить усю гегелівську філософію у дусі проблематики «нещасної свідомості», яка досліджується у дисертації «Нещасна свідомість у філософії Геґеля» (1929). Свідченням росту популярності гегелівської філософії у Франції, були, наприклад, лекційні курси про Геґеля О. Кожева, які відвідували Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, Р. Арон, Ж. Іпполіт та ін.

Російським неогеґельянцем вважається Іван Ільїн (1882-1954). У творі «Філософія Геґеля як вчення про конкретність Бога і людини» (2 т., 1918) І. Ільїн поєднує релігійно-філософську (В. Соловйов) та феномено­логічну (Е. Гуссерль) традиції.

Розділ 5. Філософія життя

Філософія А. Шопенгауера

™ . . Артур Шопенгауер народився 22 лютого