ПЕРЕДМОВА

Чи потрібна Україні історія? А патріоти? Дивні запитання, – звичайно, потрібні. Тим більше, що ці поняття взаємозалежні між собою, без них будь-який народ приречений на небуття. «Той, хто не знає свого минулого, немає майбутнього», – гласить стара, але вічна істина. Без знання багатотисячолітнього досвіду людства неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше успішно будувати майбутнє. Не випадково впродовж століть кожен загарбник намагався послідовно викорінювати зі свідомості українців найменші ознаки їхнього національного буття, передусім історію і рідну мову – ті головні компоненти, без яких, за словами О.Гончара, повноцінне існування нації – неможливе.

Тому немає сумнівів, що нашій країні, де віками ретельно винищувалося все національне, в т. ч. і його носії, де цілі покоління виростали без знання власної історії, без правдивих, не сфальсифікованих уявлень про минувшину свого народу, де досі триває знецінення традиційних моральних норм і духовних надбань, зберігається невизначеність в оцінці подій історичного минулого України, як ніколи потрібна єдина державна політика щодо системи патріотичного виховання молоді – однієї з головних складових національної безпеки будь-якої держави. Не випадково відомий американський політолог З.Бжезинський з цього приводу кілька років назад наголошував: «Головна проблема, яка стоїть перед Україною, – брак глибоко вкоріненого національного усвідомлення громадянської відповідальності. Це стрижнева проблема, з якою країна опинилася віч-на-віч». Але формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих українських громадян повинно будуватися не на абстрактній ідеології, а на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. Тому глибоке вивчення історії України як у середній школі, так і вищих навчальних закладах сьогодні є насущною потребою. Саме студентство, опираючись на шкільні знання, осмисливши вузлові етапи нашої минувшини у вузівському курсі «Історії України», здатне сприйняти історію як потужний засіб утвердження національної ідентичності, як основу нашого дальшого поступу і, зрештою, як геополітичний фактор розвитку України. Воістину, як писав безсмертний Кобзар:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тоді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?..

Складний і героїчний історичний шлях, яким пройшли українці, гідний великого європейського народу. Впродовж століть, а можливо і тисячоліть українська нація формувалася на території сучасної України, творила самобутню матеріальну й духовну культуру, суспільно-політичну думку. Дослідники знаходять її коріння у Трипільській культурі, яка досягла найвищого розвитку на наших землях упродовж ІV–ІІІ тис. до народження Христа (далі – Н. Х.), у спадщині скіфів, черняхівських пам’ятках.

Ще до Н. Х. як самостiйна етнiчна спiльнота сформувалися слов’яни, які займали райони Вiсли, Днiстра, Прип’ятського Полiсся, сягали Верхнього Поднiпров’я. Ті з них, що жили на землях сучасної України, на початку І тис. об’єдналися в державну формацiю антiв, яких М.Грушевський вважав предками українського народу. Після кількохсотлітнього розвитку Антське об’єднання розпалося під ударами Аварського каганату. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень: Держави волинян, Полянського племінного союзу, Руської землі тощо.

Понад 1100 р. тому на просторах України утворилася могутня середньовічна держава Київська Русь, яка з розширенням охопила землі від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. За своїм соціально-економічним і культурним розвитком вона перебувала на рівні передових країн середньовічної Європи, з багатьма з яких підтримувала тісні економічні, політичні й культурні зв’язки. Її військова могутність упродовж кількох століть слугувала захистом від степових кочовиків не тільки для власного населення, а й для всієї європейської цивілізації.

Наприкінці ХІІ – першій половині ХІІІ ст. Давньоруська держава занепадає. Проте її безпосереднiм наступником стає Галицько-Волинське князiвство, згодом королівство, яке на ціле століття продовжило державницькі традиції. Охоплюючи в часи свого найбільшого піднесення 90% залюднених просторів України, воно зберегло від передчасного завоювання та асиміляції український народ, сприяло його консолідації та усвідомленню власної самобутності, поширювало на своїх теренах передові надбання західноєвропейської культури.

З середини ХІV ст. українські землі пiдпадають пiд владу кiлькох країн. Зокрема, Галичина та Холмщина були приєднані до Польщi, Молдавське князiвство захопило Буковину, а Угорщина – Закарпаття. Решта земель – Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина – поступово зосередилася у складі Великого князівства Литовського. Та після тривалої боротьби Україна, породивши такі феномени, як козацтво та Запорізька Січ, знову з’являється на європейській політичній мапі. В Італії, Німеччині, Франції, Англії виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорізьких козаків, що в численних битвах завзято громили військові загони Кримського ханства та Туреччини, тодішня могутність якої вважалася нездоланною. Багато держав, над якими нависла загроза турецької аґресії, шукали з ними зв’язків. Навіть Чорне море стали називати Козацьким.

З початком Національно-визвольної революції середини ХVІІ ст. та першими перемогами українського війська під проводом гетьмана Б.Хмельницького над пихатою польською шляхтою увага всієї Європи вчергове була прикута до України. Тут відбувалися нечувані досі зміни. На звільненій території було ліквідовано польсько-шляхетську владу і закладалися підвалини нової національної держави, що прагла до об’єднання всіх українських земель. Скасовувалися осоружне кріпацтво, фільварково-панщинна система господарювання, велика й середня земельна власність; селяни і козаки знову ставали вільними виробниками на своїй землі. Однак прагнення захистити Українську державу від сильного ворога, який не хотів миритися з її втратою, змушувало Б.Хмельницького шукати союзників. Запрошення ж на допомогу Московії обернулося катастрофою для нашої незалежності. Використовуючи політичну ситуацію, московські правителі домовилися з Польщею про поділ України на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло під контроль Московщини, Правобережжя – Польщі. Спроби гетьманів П.Дорошенка, І.Мазепи та ін. відновити незалежність і територіальну цілісність українських земель не увінчалися успіхом. У другій половині ХVІІІ ст. автономний устрій України було остаточно ліквідовано.

Новий переділ українських земель стався в останній третині ХVІІІ ст., після втрати Польщею державної незалежності. Більшість їх опинилася в складі Російської імперії, а Галичина, Буковина та Закарпаття – Австро-Угорщини. На тлі відверто антиукраїнського курсу російського царату, який забороняв не лише політичні організації українців, а й культурницькі та освітні, навіть українську мову, політика австро-угорських правителів була значно поміркованішою. Західна Україна покрилася сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та парамілітарних організацій, стала тим місцем, де ґенерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.

У ХХ ст. після багаторічної перерви збройну боротьбу за українську державність першими відновили Українські січові стрільці. Об’єднуючи кращi сили української молодi Галичини, захопленої iдеєю вiдбудови власної держави й об’єднання всiх гiлок українського народу, стрілецький леґiон у роки Першої свiтової вiйни перетворився в своєрiдний вiйськово-полiтичний органiзм, у середовищi якого тривав невпинний пошук найефективнiших шляхiв досягнення поставленої мети.

Одним із наслідків Першої світової війни стала перемога в Російській імперії Лютневої демократичної революції 1917 р., яка поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових, створила сприятливі умови для піднесення визвольного руху пригноблених народів. Почалася Українська революція, а з нею й відродження національної державності – Української Народної Республіки. Однак упродовж 1917–1921 рр. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої боротьби, де діяли шість різних армій. Спроби урядів Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії опанувати ситуацію не досягли успіху. Подібне становище склалося й на українських землях Австро-Угорської імперії, де з початком її розпаду було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Одним із найпрекрасніших моментів цього часу стало 22 сiчня 1919 р. – День злуки УНР і ЗУНР. Але до справжнього об’єднання справа так і не дійшла – українські визвольні змагання зазнали поразки. Її головною причиною стала зовнiшня аґресія: в Західній Україні з боку Польщі та Румунії, у Східній – більшовицької Росії.

Після невдалої спроби зберегти новостворену національну державність українські землі знову опинилися в складі чужих держав: Польщi – Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя; Румунiї – Північна Буковина, закарпатська Сигітщина та Бессарабія; Чехо-Словаччини – Закарпаття і Пряшівщина. У найгіршому ж становищі виявилися ті українці, які з переважною частиною України потрапили до складу СРСР і з самого початку відчули на собі наслідки запровадженого більшовиками «воєнного комунізму» та голоду 1921–1923 рр. Далі, впродовж 1920-х років, настав короткий відносно сприятливий період закріплення формальних ознак української радянської державності, оманливих обіцянок збудувати рівноправний союз народів на просторах колишньої Російської імперії, політики НЕПу та українізації. Водночас почалося насаджування керівної ролі більшовицької партії, нетерпимості до інакомислення, застосування негідних методів політичної боротьби. Та найтрагічнішими в історії України стали 1930-ті роки, коли комуністичний режим, прагнучи ліквідувати соціальний ґрунт української національної свідомості, шляхом організації штучного Голодомору 1932–1933 рр. винищив до 9 млн українських селян, вдався до жорстоких репресій щодо найбільш активної та інтелектуальної частини нації, заборонив діяльність незалежної від Москви Української автокефальної православної церкви тощо.

Яскравим спалахом міжвоєнного часу на західноукраїнських землях стало існування, хай і короткочасне, Карпатської України. Воно не тільки допомогло закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації, але й стало прикладом самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу.

Важким випробовуванням для України стала Друга світова війна, в ході якої вона зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна, її людські втрати сягнули 8 млн осіб. Українці внесли вагому частку в перемогу над нацизмом, зокрема, близько 6 млн їх успішно боролися у складі Червоної Армії та радянських партизан, Української повстанської армії та Організації українських націоналістів. Визначною подією Другої світової війни стало приєднання західноукраїнських земель до УРСР, в результаті якого вперше за кілька століть своєї історії переважна більшість українців з’єдналася в межах однієї держави. Однак реалізація даної акції носила окупаційний характер і під час т. зв. «радянизації» завдала невимовних страждань значній частині населення Західної України.

Не принесли полегшення українському народові й післявоєнні роки. Незважаючи на входження України в 1945 р. до складу держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, вона й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві на вільний розвиток. Головною метою комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій всередині країни і на міжнародній арені, незважаючи на ціну. Як наслідок, українці в 1946–1947 рр. учергове відчули на собі трагедію голоду, депортації, відновилися масові політичні репресії, русифікація тощо. Єдиними, хто намагався протистояти більшовицькому тоталітаризмові, були ОУН і УПА, члени яких боролися під девізом: «Здобути волю Україні, або загинути за неї!»

Значні зміни в житті українського суспільства сталися після смерті Сталіна. Хоча СРСР й надалі залишався тоталітарною державою, все ж такого розгнузданого терору, який мав місце раніше, вже не було. У 1954 р. до складу УРСР було включено Кримську область. Розпочалася т. зв. «вiдлига», в результаті якої було реабiлiтовано багатьох раніше репресованих громадян, зросла національна гідність українців, сформувалося непримиренне до ідеологічного диктату покоління «шістдесятників» тощо.

З перемогою у Кремлі в середині 1960-х років консервативних сил Україна знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. В суспільстві наростають кризові явища, занепадає мораль, девальвуються загальнолюдські цінності, утверджується зневажливе ставлення до мови, історії, посилюється цензура, розпочинається цькування інтеліґенції, повальною стає русифікація тощо. Але на захист української самобутності піднялося хоч і не багаточисельне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися.

Починаючи з середини 1980-х років розгорнувся новий етап національно-державного відродження українського суспільства. Першим рiшучим кроком на цьому шляху стала прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларація про державний суверенітет України, другим – Акт проголошення незалежностi України від 24 серпня 1991 р., третім – Всеукраїнський референдум на пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України, який відбувся 1 грудня 1991 р. Таким чином, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, рівноправного партнера міжнародної спільноти.

Новітня Українська держава розташована в центральній частині Східної Європи (географічний центр континенту знаходиться поблизу с. Ділове Рахівського р-ну на Закарпатті) і належить до найбільших європейських країн, посідаючи друге місце (після Росії) за розмірами території – 603,7 тис. кв. км та п’яте (після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції) за кількістю населення – близько 48 млн осіб. На півночі вона межує з Білоруссю (довжина кордону становить 975 км), на північному сході та сході – з Росією (понад 2000 км), на заході – з Польщею (бл. 540 км) та Словаччиною (майже 100 км), на південному заході та півдні – з Угорщиною (135 км), Румунією (понад 600 км) та Молдовою (майже 1200 км). Південні береги України омивають Чорне (довжина кордону становить 1559 км) та Азовське (400 км) моря, а на крайньому південному заході її землі виходять до нижнього Дунаю – другої за довжиною після Волги ріки Європи. Загальна довжина кордону України становить 7590 км., в т. ч. сухопутного – 5631 км, морського – 1959 км. Максимальна відстань між східним (крайнім східним пунктом є околиця с. Червона Зірка Міловського р-ну Луганської обл.) та західним (поблизу м. Чоп Закарпатської обл.) кордонами України становить 1316 км, а між північним (поблизу с. Грем’яч Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.) та південним (мис Сарич у Криму) – 893 км.

Отже, навіть короткий вступний огляд української історії показує, що впродовж століть Україна, за влучним висловом великого французького філософа Вольтера, завжди прагла волі. Нерідко цей шлях був усіяний війнами, голодоморами, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями й інтриґами, коли, як писав у своєму щоденнику відомий український письменник і політичний діяч В.Винниченко, «читати українську історію треба з бромом…» Чого вартий лише той факт, що, за підрахунками дослідників, упродовж 1914–1945 рр. в Україні в результаті двох світових війн, репресій, колективізації та голодів 1921–1923 р. і 1932–1933 р. загинули майже кожний другий чоловік і кожна четверта жінка.

І все ж, історія України – це передусім величні прагнення і неймовірна жертовність, героїзм і відвага, це Володимир Великий і Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл і Данило Галицький, К.-В.Острозький і Ю.Дрогобич, Д.Вишневецький і П.Сагайдачний, Б.Хмельницький і І.Мазепа, М.Залізняк і О.Довбуш, І.Ґалятовський і Г.Сковорода, І.Котляревський і Т.Шевченко, М.Шашкевич і М.Драгоманов, І.Франко і Леся Українка, І.Карпенко-Карий і С.Крушельницька, Б.Ханенко і Є.Чикаленко, М.Мiхновський і Д.Донцов, М.Грушевський і С.Петлюра, Л.Курбас і С.Людкевич, М.Хвильовий і Є.Коновалець, А.Волошин й С.Бандера, А.Шептицький і О.Довженко, Р.Шухевич і С.Тимошенко, В.Симоненко і В.Стус, С.Корольов і В.Івасюк, багато інших безіменних творців української історії…

Подальші успіхи Української держави, наше майбутнє залежатимуть тільки від нас, від нашої небайдужості, громадської активності, відчуття суспільного обов’язку, пошани і любові до своєї родини, Батьківщини, національної історії. Пам’ятаймо перевірений віками вислів давньоримського мислителя Цицерона: «Historia est magistra vitae» (Історія – вчителька життя).