Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині

На початку XX ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями – Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у межах якої перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна Україна). Під імперською владою Росії проживало понад 20 млн українців.

Перші роки ХХ ст. в Росiйськiй iмперiї позначилися швидким зростанням соцiального напруження. Свiтова економiчна криза 1900–1903 рр., що охопила й царську Росiю, а також росiйсько-японська вiйна 1904–1905 рр. виявили неспроможнiсть режиму, загострили всi труднощi суспiльного життя, посилили невдоволення широких кiл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в нацiональних окраїнах iмперiї швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Українi, що посiдала одне з перших мiсць в економiчному потенцiалi Росiйської iмперiї, мобiлiзував усi реакцiйнi та консервативнi сили в державi для боротьби проти українського нацiонально-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис «Кiєвлянин» дещо пiзнiше писав: «Український рух є для Росiї бiльш небезпечний, нiж усi iншi нацiональнi рухи взятi разом». На той час тривала дія Емського указу 1876 р., який забороняв розвиток української культури. Царські власті переслідували українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користуватися в адміністративних установах. Не можна було видавати українською мовою газети, журнали, книги.

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на початку XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтеліґенція. Вона намагалася леґально, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам’ятник І.Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композитора М.Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на початку XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освiтнього громадівського руху в нацiонально-визвольний. Велику роль у цьому вiдiграло створення українських полiтичних партiй. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна органiзацiя, до якої увiйшло близько 20 громад, значна кiлькiсть студентських гурткiв i окремих дiячiв. У 1900 р. з iнiцiативи групи харкiвських активiстiв культурницького i студентського руху: Д.Антоновича, П.Андрієвського, М Русова, Л.Мацієвича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її манiфестом стала виголошена М.Мiхновським промова «Самостiйна Україна», де було виразно сформульовано iдеали українського самостiйництва на радикалiстських засадах, для яких характерними є безкомпромiснiсть, рiшучiсть, глибоке усвiдомлення трагiчної долi народу, позбавленого свого iсторичного шляху розвитку, державницьких засад i прагнення полiпшити цю долю нагальними полiтичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП став Микола Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) – організація націоналістичного напрямку, яку очолював Микола Міхновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку група, яку очолював Мар’ян Меленевський. Вона намагалася перетворити партiю на автономну органiзацiю Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї (РСДРП), що об’єднувала б усiх робiтникiв України, незалежно вiд нацiональної належностi. Врешті «спілка» влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій – Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії – УДП і УРП були нечисленними за складом, відзначалися послідовним демократизмом, дотримувалися конституційно-демократичних засад. Щоправда, від російських «кадетів» вони різнилися більшим радикалізмом, наприклад, вимогою автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо.

Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів завершилося соціальним вибухом під час революції 1905–1907 рр. Під ударами народних мас захиталася «тюрма народів» – Російська імперія. Революційна буря охопила всі простори України, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках, збройних сутичках робітники, селяни, інтеліґенція вимагали від царизму радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод. Цього добивалися робітники Донбасу і Придніпров’я, проґресивна інтеліґенція і військовослужбовці, мільйонні маси селянства. У роки революції зі зброєю в руках виступили чорноморські моряки броненосця «Потемкин», де матроси – майже всi українцi – на чолi з Г.Вакулинчуком та О.Матюшенком захопили корабель, київські сапери підпоручика Б.Жаданівського, робітники Донбасу і Харкова. В усій Україні палали селянські бунти. Їх криваво придушували каральні загони царської армії. Правдиво описав ці події у творах «Фата морґана» та «Коні не винні» класик української літератури Михайло Коцюбинський.

Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про перетворення Росії в конституційну монархію. Проте селянству цього було мало, воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Щоб згасити полум’я народного гніву, за здійснення ґрунтовної аграрної реформи в Росії взявся голова Ради міністрів П.Столипін. За двадцять років він обіцяв реформувати Росію. Історія відвела йому тільки п’ять років (1906–1911). Та навіть за цей короткий час внаслідок столипінської аграрної реформиу сільському господарстві України сталися суттєві зміни – значно збільшилася кількість т. зв. куркульських, а фактично фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або великі господарства. Лише за кілька років їх з’явилося в Україні понад 226 тисяч. Малоземельні селяни, вийшовши з общини та продавши свої землі, міґрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. Станом на 1914 р. близько 2 млн залишилося там на постійне проживання. Вони надіялися стати «міцними» господарями, та далеко не всім це вдалося на цілинних землях. І донині наші земляки живуть там цілими селами і навіть районами (Сірий Клин, Зелений Клин тощо).

У 1905–1907 рр. посилився український національно-визвольний рух. Українці вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного навчання українською мовою в школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою. Під могутнім революційним натиском царизм змушений був піти на послаблення національного гніту. Законом від 21 листопада 1905 р. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри.

В Україні у багатьох місцевостях учителі починали навчати учнів українською мовою. У таких містах, як Київ, Одеса, Полтава, Чернігів, Катеринослав, Кам’янець-Подільський та ін. і деяких селах виникли культурно-освітні товариства «Просвіта». Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української культури Л.Українка, П.Мирний, Д.Яворницький. У ряді міст відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.

З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. У цілому в 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905–1907 рр. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка». У ній співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М.Грушевський, І.Франко, О.Олесь, В.Винниченко та ін. Такі щоденні газети, як «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримували щедрі меценати Є.Чикаленко та В.Симиренко. Останній з них – цукрозаводчик і вчений, крім того, віддавав 10% своїх доходів на розвиток національної культури.

В умовах революції 1905–1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

У період першої російської революції на значній території України діяли організації українських есерів, витоки яких сягають перших років XX ст. Вони утворилися на основі місцевих організацій загальноросійської партії соціалістів-революціонерів, надзвичайно популярної серед селянства. Проте організаційне оформлення УПСР затягнулося.

У виборах до першого російського парламенту – Державної Думи в лютому–квітні 1906 р. з українських політичних партій взяла участь тільки демократично-радикальна партія, її представляла в Думі група визначних діячів – Є.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, М. Біляшівський. Під їх керівництвом діяла Українська думська громада, яка нараховувала 44 чол. Вона виступала з вимогами введення навчання українською мовою та заснування в університетах кафедр українознавства, готувала законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування тощо. Значну роль у її діяльності відіграв М.Грушевський, тоді професор Львівського університету.

8 липня 1906 р. царський уряд розпустив І Думу. Вибори в II Думу відбулися у січні–лютому 1907 р., в умовах спаду революції. Друга Дума засідала з 20 лютого до 30 червня 1907 р. У ній також діяла Українська громада – 47 депутатів, які видавали свій друкований орган «Рідна справа. Думські вісті», що виходив у Петербурзі двічі на тиждень. Навіть у III Думі, де більшість мали поміщики, діяла невелика українська група.

Природне зростання українства викликало невдоволення царського уряду, правих кіл російського суспільства. Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. Знову заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене під час революції явочним порядком. За спеціальним циркуляром учителям не рекомендувалося спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося прилюдне виконання українських пісень тощо. У 1910 р. було заборонено будь-якi українськi органiзацiї з огляду на те, що «об’єднання на iнтересах нацiональних веде до збiльшення нацiонального вiдокремлення». Ще докладнiше з цього приводу в 1911 р. висловився мiнiстр внутрiшнiх справ i голова уряду Росiї П.Столипiн, заявивши, що «iсторичним завданням росiйської державностi є боротьба з рухом, у теперiшнi часи прозваним українським, що мiстить у собi iдею вiдродження старої України... на автономних нацiонально-територiальних основах». I тому українцi циркуляром для губернаторiв (1910) оголошувались разом з iншими пригнобленими нацiями «iнородцями», яким заборонялося створювати будь-якi товариства, клуби, драматичнi гуртки, видавати газети рiдною мовою. Царський уряд заборонив відзначення 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. На знак протесту в лютому 1914 р. в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах відбулися масові страйки, демонстрації, мітинґи й збори робітників та студентів.

Численні партії, які діяли в Україні у період революції 1905–1907 рр., після її поразки занепали або пішли в підпілля. Це неґативно вплинуло на національно-визвольний рух. У 1908 р. з ініціативи діячів УДРП організовано міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП), до якого приєдналися і члени інших груп. Головною метою ТУПу був захист національних завоювань українства, боротьба за нові права. Мінімальними програмними вимогами товариства були українізація початкової школи, введення у навчальні програми середніх шкіл курсів української мови, літератури та історії, допущення української мови в усі громадські установи. До ради ТУП входили М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Д.Дорошенко та ін. ТУП координувало діяльність «Просвіти», тісно співпрацювало з Науковим товариством у Києві, йому належала «Українська книгарня», загалом було провідною політичною організацією Наддніпрянщини до початку Першої світової війни.