Першої половини XVII ст.

У ХІV–ХVІ ст. українські маґнати поступово ополячилися. Селянство, потрапивши в кріпацьку неволю, було неспроможним захистити національну культуру. Єдиним станом, який тоді вів нерівну боротьбу із загарбниками за розвиток рідної школи, православної церкви, мови, письменства, мистецтва, було українське міщанство і дрібне боярство. Саме вони, нещадно переслідувані на своїй землі польською шляхтою і католицькою церквою, зуміли зберегти духовні цінності українського народу. Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежності), культур­ний розвиток у містах тривав. Уже в другій пол. XIV ст. чітко простежується українська мова у державних актах, літературних пам’ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до боротьби з поневолювачами за незалежність і свободу рідного краю.

Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців своєю історією, мовою, культурою, наукою. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном – в Краківському, Празькому та інших університетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanus, russikus і т.д. (Рутенія та Роксоланія – назви України, поширені у Західній Європі того часу).

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в ХV–ХVІ ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії – у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було понад 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав там у 1478–1482 рр. лекції з математики, обіймав посаду ректора факультету медицини. В 1483 р., лише через 30 років після виходу перших друкованих книг Гутенберґа і майже за століття до випуску в Львові книг Івана Федоровича (Федорова), в друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету».

Лукаш з Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582) був маґістром та викладачем Краківського університету. В цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин з Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві – в XIV ст. З часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти у м.Красноставі в Галичині. Школи з’явилися і на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церковнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку – і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитв, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колеґіум), яку відкрив близько 1576 р. князь Костянтин-ВасильОстрозький у м.Острог (тепер у Рівненській області). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.

Культурному піднесенню в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст., зокрема розвиткові освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські школи. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами – брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда та ін. Навчання в братських школах реґламентувалося статутом – «Порядком шкільним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На початку XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені – Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об’єднано в Києво-Могилянський колеґіум (згодом перейменований в академію), що став на рівень західно­європейських університетів. Цей колеґіум давав досить широку освіту – там викладали філософію, математику, риторику, слов’янську, грецьку, латинську, польську мови. Колеґіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Його вихованці часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберґа.

Братські школи були значним спротивом католицьким і уніатським школам, ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов’янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Поширеною в школах і серед вчених була й латинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтеліґентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гулевичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху, у 1620 р. зі всім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братської школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колеґіуму сприяли розвиткові слов’янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інокентій ґізель написав «Загальний нарис філософії».

В Україні тривалий час працював військовий інженер з Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» – першу наукову працю з економічної і фізичної географії України.

Заслугою членів Львівського братства є започаткування книгодрукарської справи, бо саме завдяки їхнім старанням і матеріальній допомозі найпершою друкарнею на українських землях стала друкарня, що її заснував у 1573 р. ІванФедорович (Федоров), який переїхав в Україну з Москви, де його переслідували. 1574 р. вийшла перша книжка І.Федоровича – «Апостол». Переїхавши через матеріальні нестатки до Острога, І.Федорович заснував там на кошти князя К.-В.Острозького другу друкарню, в якій видав «Буквар» (1578) та ряд інших книжок. Острозький «Буквар» – це посібник для паралельного вивчення слов’янської та грецької мов, його неодноразово перевидавали в Україні, а також у Білорусі. А «Острозька Біблія», яку І.Федорович видав 1581 р., стала першим повним виданням Біблії слов’янською мовою. Вона була поширеною не тільки в Україні, а й у ряді інших країн, надійшла навіть до бібліотеки Оксфордського університету, до королівського двору Швеції.

Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Видані тут книги релігійного та світського характеру були відомі далеко за межами України.

Важливим осередком національної культури на Наддніпрянщині на початку XVII ст. стала Києво-Печерська лавра, її архімандрит Єлисей Плетенецький заснував друкарню та папірню і видав у 1616–1624 рр. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памво Беринда, який вніс значний вклад у розвиток науки і мистецтва. Йому належить перший друкований український словник, саме П.Беринда був одним із зачинателів шкільної драми.

Найбільше пам’яток культури XIV – початку XVII ст. збереглося в Західній Україні, оскільки її менше спустошили татарські орди. Збереглися повністю або в руїнах замки і міські укріплення Львова, Луцька, Кременця, Хотина, Кам’янця-Подільського, Хуста, Мукачева, Олеська та ін. Уціліли Троїцький монастир у Межиріччі, дерев’яний собор Благовіщення у Ковелі (1505), Богоявленська церква та кругла башта в Острозі (XVI ст.) тощо.

У творчості тодішніх різьбярів і скульпторів переважала релігійна тематика, в якій яскраво проявлявся дух непокори іноземним поневолювачам. Митці найчастіше зображали в кам’яних, мідних та дерев’яних скульптурах святих, покровителів українського воїнства – Михайла, Дмитра, Федора, Покрову. Найбільше таких пам’яток дійшло до нас у вигляді дерев’яних хрестів, кам’яних і бронзових рельєфів на кахлях, дверях, фасадах будинків (Увірування Фоми, Вірменська церква, фасад Чорної кам’яниці у Львові, царські врата у Монастириськах на Тернопільщині).

У XVI ст. в Україні набула поширення надгробна скульптура. Про високий мистецький рівень свідчать надгробники Костянтину Острозькому, Олександру Ваньку-Лагодовському з Унева, Валенту Гербурту зі Скелівців та ін.

Майстри українського монументального фрескового мистецтва були знаними далеко за межами України. Зокрема, в Польщі наші умільці прикрашали католицькі костьоли і каплиці. В Україні майже не збереглися фрескові шедеври, за винятком фраґментів церкви св.Онуфрія (Лаврів, Львівщина, XV ст.). У кращому стані творіння українських митців уціліли в храмах Любліна, Кракова, Вислиці. Піднесено, ґраціозно змальовано портрети Богородиці, святих Онуфрія, Іоана Богослова та ін. На відміну від фрескового мистецтва XIII ст., в якому домінували настрої аскетизму, зречення, у XV ст. переважають ліричні, світлі й радісні мотиви – доброта, самопожертва, героїзм, любов.

Український живопис ХІV–ХVІ ст. розвивався під животворним впливом іконопису княжої доби. Найбільше картин цього періоду збереглося у глухих Карпатських горах, де не ступала нога татарина-людолова. За силою художнього вираження тогочасне мистецтво можна порівняти з українським фольклором. Найхарактернішою особливістю малярства ХІV–ХV ст. став розпис іконостасів. Митці дбали про виразність картини, її лаконічність, простоту, ідейність змісту. Малювали переважно на липових дошках.

Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а також міста Львів, Перемишль. Уперше на картинах зустрічаються підписи малярів (Владика, Яків, Матвій та ін.). Найчастіше трапляються ікони Юрія Змієборця, Богородиці, Архангела Михаїла, Розп’яття Ісуса, Тайної вечері, Різдва, Марії, Вигнання з раю, Страшного суду, Поклоніння волхвів, святих Петра, Павла, Миколи.

Коли ж на Заході, зокрема в Італії, виникли школи малярів, картини яких охоче купували польсько-литовські королі й маґнати, з’явилися художні групи, а також цілі школи в Польщі та в Україні. Найвідомішою з них стала Львівська художня школа. У XVI ст. маляр В.Стефанович отримав звання королівського художника. Він та його побратими створили прекрасні портрети польського короля С.Баторія, князя К.Острозького, громадського діяча, книговидавця і письменника Я.Гербурта та ін.

Плідно працювали в Україні художники-графіки. Вони майстерно оформляли книги (спочатку рукописні, а з XVI ст. – друковані). Унікальним у цьому відношенні є оформлення Київського псалтиря (1397), де містилося понад 200 мініатюр, які виконав художник Спиридон. Вишуканою кольористикою відзначається мініатюра Галицького євангелія (XIV ст.). Книжкова орнаменталістика, яку застосовували гравери у роботі, близька до народного мистецтва. Чудово прикрасили художники також Пересопницьке євангеліє (1561), Львівський апостол (1574), Острозьку Біблію (1581) та багато інших книг.

У ХVІ ст. почався фронтальний наступ польської шляхти на соціальні права і культуру нашого народу. Чужинці глумилися над українською мовою, народними звичаями, православною церквою. Чванливі панки прагнули до повного окатоличення і ополячення українського народу, та їхні зловісні наміри не були реалізовані. Українська людність палко відстоювала свою мову, культуру, національну гідність. Окрім міщанства і козацтва, основна маса населення – селянство виступало як споконвічна національна берегиня, зберігало найвищі духовні цінності: мову, пісню, народні обряди, неповторну українську самобутність.